Search the Community

Showing results for tags 'экспертиза'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 8 results

  1. У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 лютого 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Гулька Б.І., Закропивного О.В., Хопти С.Ф., ШтеликС.П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_5, на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 8 вересня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 2 листопада 2015 року в с т а н о в и л а: У листопаді 2010 року публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ УкрСиббанк») звернулося до суду з указаним вище позовом, посилаючись на неналежне виконання ОСОБА_3 взятих на себе зобов'язань за кредитним договором від 27 грудня 2007 року, згідно з умовами якого вона отримала кредит у сумі 265 тис. доларів США строком до 26 грудня 2014 року зі сплатою 12,9 % річних, унаслідок чого станом на 2 липня 2010 року утворилася заборгованість у розмірі 2 404 880 грн 97 коп., що підлягає стягненню в солідарному порядку з ОСОБА_3 та ОСОБА_4, який згідно з договором поруки від 27 грудня 2007 року зобов'язався відповідати за виконання позичальником усіх його зобов'язань перед банком у повному обсязі. 12 грудня 2011 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект») та ПАТ УкрСиббанк» укладено договір факторингу за зобов'язаннями, які виникли у ОСОБА_3, у зв'язку з чим до ТОВ «Кей-Колект» перейшли всі права нового кредитора, яке у судовому засіданні після заміни позивача у справі у порядку процесуального правонаступництва, підтримало позов у повному обсязі. Справа судами розглядалася неодноразово. Останнім рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 8 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 2 листопада 2015 року, позов ТОВ «Кей-Колект» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ТОВ «Кей-Колект» заборгованість за кредитним договором від 27 грудня 2007 року станом на 2 липня 2010 року у розмірі 2 404 880 грн 97 коп., з яких: кредитна заборгованість у розмірі 257 637 доларів 37 центів США, що еквівалентно 2 037 576 грн 67 коп., заборгованість по процентах у розмірі 41 764 доларів 36 центів США, що еквівалентно 330 301 грн 79 коп., пеня у розмірі 36 502 грн 51 коп. і 500 грн. У задоволенні позову до ОСОБА_4 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення в частині вимог до ОСОБА_3 скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ «Кей-Колект» відмовити. Отже, судові рішення в частині відмови в задоволенні позову до ОСОБА_4 не оскаржуються, тому в касаційному порядку не переглядаються (ст. 335 ЦПК України). Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Задовольняючи частково позов ТОВ «Кей-Колект» до ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачка порушила умови кредитного договору, допустила кредитну заборгованість. Апеляційний суд погодився з такими висновками суду першої інстанції, зазначивши також про те, що ОСОБА_3 не довела, що кредит не отримувала, оскільки згідно з висновком судово-почеркознавчої експертизи саме нею підписано договір про надання споживчого кредиту, отже, договір є укладеним з цієї дати, а не з моменту передачі грошей, у зв'язку з чим цей же висновок експертизи про те, що вона не підписувала додаткову угоду до кредитного договору та заявку на видачу готівки у графі «отримувач коштів» значення немає, оскільки вона як позичальник частково виконувала умови договору. Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати. Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає. Судами встановлено, що 27 грудня 2007 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав відповідачу споживчий кредит у сумі 265 тис. доларів США зі сплатою 12,9 % річних із кінцевим терміном повернення - 26 грудня 2014 року. Того ж дня на забезпечення належного виконання зобов'язань за вказаним договором між банком та ОСОБА_4 було укладено договір поруки, згідно з яким він поручився за належне виконання позичальником усіх зобов'язань за кредитним договором перед банком у повному обсязі. 12 грудня 2011 року між ТОВ «Кей-Колект» та ПАТ УкрСиббанк» укладено договір факторингу за зобов'язаннями, які виникли у ОСОБА_3, у зв'язку з чим до ТОВ «Кей-Колект» перейшли всі права нового кредитора (ст. 512 ЦК України), яке у судовому засіданні після заміни позивача у справі у порядку процесуального правонаступництва, підтримало позов у повному обсязі. Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених кредитним договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до положень ст. ст. 526, 527, 530 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону. Апеляційний суд не врахував, що згідно з ч. 4 ст. 338 ЦПК України висновки і мотиви, з яких скасовані рішення є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи. Скасовуючи попередні судові рішення, суд касаційної інстанції в ухвалі від 13 серпня 2014 року зазначив про необхідність перевірки фактичних обставин, які стосуються як укладення кредитного договору, так і отримання грошових коштів.При цьому також вказував на необхідність встановити дійсний розмір кредитної заборгованості з урахуванням заперечень відповідача, дослідити первинну бухгалтерську документацію. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_3 зазначала, що кредит вона мала намір взяти для розвитку бізнесу її батька, уклала договір, проте її батько помер, тому в подальшому кредитні кошти фактично не отримувала й підписи у заявках про їх отримання та квитанціях їй не належать, кредит не погашала. Відповідно до ч. 1 ст. 10, ч. 1 ст. 11, ч. 1 ст. 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 ЦПК України. Згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч. 1 ст. 143 ЦПК України для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі. Згідно з висновком судово-почеркознавчої експертизи від 4 червня 2015 року, призначеної після скасування попередніх судових рішень судом касаційної інстанції, експертами встановлено, що підписи від імені ОСОБА_3 у договорі про надання споживчого кредиту від 27 грудня 2007 року виконані самою ОСОБА_3, а підписи від її імені в додатковій угоді до кредитного договору від 10 березня 2009 року та в заявках на видачу готівки і графах «підпис отримувача» виконані не ОСОБА_3, а іншою особою. Згідно з вимогами ч. 6 ст. 147 ЦПК України висновок експерта для суду не є обов'язковим і оцінюється судом за правилами, встановленими ст. 212 цього Кодексу; висновок експерта не має переваг перед іншими засобами доказування, також підлягає дослідженню і перевірці. У порушення вимог ст. ст. 10, 57, 60, 212-214 ЦПК України суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив доводів та заперечень сторін, не дав правової оцінки висновку проведеної у справі експертизи, не оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, взявши за основу висновок експертизи лише в частині підписання кредитного договору, проте правових висновків в іншій частині висновку експертизи належним чином не зробив, унаслідок чого дійшов суперечливих висновків та основаних на припущеннях, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України. На порушення вимог ст. ст. 10, 11, 60, 212-214, 315 ЦПК України апеляційний суд не сприяв всебічному й повному з'ясуванню дійсних обставин справи, що мають юридичне значення для її вирішенні, допустив неповноту у з'ясуванні таких обставин, не встановив дійсній розмір кредитної заборгованості, якщо дійшов висновку про укладеність договору, і з урахуванням заперечень відповідачки не дослідив первинну бухгалтерську документацію на підтвердження видачі готівки позичальнику, а також погашення кредиту; не вказав, які докази підтверджують часткове виконання нею умов договору. Також апеляційний суд не дав належної правової оцінки твердженням представника ТОВ «Кей-Колект» про втрату первинної бухгалтерської документації, оскільки відсутні підтвердження цих доводів, а, крім того, факт видачі кредиту та розмір кредитної заборгованості згідно з вимогами ст. ст. 10, 60 ЦПК України має довести саме позивач. Встановлення зазначених обставин має важливе юридичне значення, оскільки саме цими обставинами, докази чого на їх підтвердження позивач не надав, він та суд обґрунтували те, що відповідач частково виконувала умови кредитного договору, що вона заперечувала. Посилання апеляційного суду на правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові № 6-63 цс 12 від 11 липня 2012 року, безпідставне, оскільки у зазначеній постанові відмовлено в задоволенні заяви про перегляд ухвали суду касаційної інстанції з підстав відсутності неоднакового застосування судами норм права, а тому вона не може бути покладена в основу судових рішень як правова позиція, яка обов'язкова до застосування (ст. 360-7 ЦПК України). Крім того, у вказаній справі, яка була предметом перегляду Верховним Судом України, встановлено, що позичальник кошти отримала шляхом перерахування банком готівки на її позичковий рахунок, які вона у той же день зняла з рахунку. У цій справі фактичні обставини зовсім інші, на що апеляційний суд уваги не звернув. Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не встановлені, судове рішення апеляційного суду в частині вимог до ОСОБА_3 не може вважатись законним й обґрунтованим, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_5, задовольнити частково. Ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 2 листопада 2015 року в частині позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: Б.І. Гулько О.В.Закропивний С.Ф.Хопта С.П.Штелик http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/55795311
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 725/5630/15-ц Провадження N 14-341цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: Виконавчий комітет Чернівецької міської ради (далі - виконком Чернівецької міськради), ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 19 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 19 жовтня 2016 року у складі колегії суддів Половінкіної Н.Ю., Кулянди М.І., Перепелюк Л.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до виконкому Чернівецької міськради, ОСОБА_4 про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування, містобудівних умов і обмежень забудови земельної ділянки, визнання будівництва самочинним, усунення перешкод у користуванні власністю, УСТАНОВИЛА: У жовтні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, у якому просила: визнати незаконними та скасувати рішення виконкому Чернівецької міськради від 27 листопада 2012 року N 753/23 "Про надання містобудівних умов та обмежень для завершення будівництва житлового будинку", від 14 жовтня 2014 року N 518/17 "Про внесення змін до рішення виконавчого комітету міської ради від 27 листопада 2012 року N 753/23", містобудівні умови та обмеження від 10 квітня 2015 року N 990/15 на завершення будівництва індивідуального житлового АДРЕСА_2 визнати незавершений будівництвом індивідуальний житловий будинок за вказаною адресою самочинним будівництвом; усунути перешкоди у користуванні АДРЕСА_1 шляхом знесення ОСОБА_4 самочинного будівництва - указаного житлового будинку. Позов мотивовано тим, що ОСОБА_3 є власником АДРЕСА_1 ОСОБА_4 є власником земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 відповідно до державного акта на право приватної власності на землю, виданого на підставі рішення виконкому Чернівецької міськради від 05 жовтня 1999 року. Рішеннями виконкому Чернівецької міськради від 27 листопада 2012 року N 753/23 "Про надання містобудівних умов та обмежень для завершення будівництва житлового будинку", від 14 жовтня 2014 року N 518/17 "Про внесення змін до рішення виконавчого комітету міської ради від 27 листопада 2012 року N 7853/23" ОСОБА_4 надано містобудівні умови та обмеження будівництва АДРЕСА_2 Посилаючись на те, що будівництво здійснюється з істотним порушенням будівельних норм і правил, та на порушення її права власності, ОСОБА_3 просила позов задовольнити. Представники відповідача ОСОБА_4 у судовому засіданні позову не визнали, посилаючись на те, що підстав для знесення самочинного будівництва немає, оскільки будівництво здійснювалося відповідно до рішень та дозволів виконкому Чернівецької міськради. Представник відповідача виконкому Чернівецької міськради позову не визнав, вказуючи на те, що оскаржувані рішення стосуються попередніх дій відповідача, тому не можуть бути предметом спору. Ухвалою суду від 03 березня 2016 року за клопотанням представника позивача у справі призначено судову будівельно-технічну експертизу. Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 23 червня 2016 року (суддя Стоцька Л.А.) позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення виконкому Чернівецької міськради від 27 листопада 2012 року N 753/23 "Про надання містобудівних умов та обмежень для завершення будівництва житлового будинку". Визнано незаконним та скасовано рішення виконкому Чернівецької міськради від 14 жовтня 2014 року N 518/17 "Про внесення змін до рішення виконавчого комітету міської ради від 27 листопада 2012 року N 753/23". Визнано незаконними та скасовано містобудівні умови та обмеження від 10 квітня 2015 року N 990/15 на завершення будівництва індивідуального житлового АДРЕСА_2. Визнано незавершений будівництвом індивідуальний житловий АДРЕСА_2 об'єктом самочинного будівництва. Усунуто ОСОБА_3 перешкоди у користуванні АДРЕСА_1 шляхом знесення ОСОБА_4 самочинного будівництва - незавершеного індивідуального житлового АДРЕСА_2. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що незавершений будівництвом двоповерховий цегляний житловий АДРЕСА_2 не відповідає вимогам Державних будівельних норм України (далі - ДБН) та Правил використання та забудови територій м. Чернівці, чим порушуються права ОСОБА_3 як власника АДРЕСА_1 Отже, оскаржувані акти органу місцевого самоврядування і містобудівні умови та обмеження від 10 квітня 2015 року N 990/15 не відповідають вимогам чинного законодавства. Додатковим рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 30 червня 2016 року стягнуто з ОСОБА_4, виконкому Чернівецької міськради на користь ОСОБА_3 понесені судові витрати а саме: судовий збір у розмірі 487,20 грн та витрати за проведення судової експертизи у розмірі 3 435 грн. Стягнуто з ОСОБА_4, виконкому Чернівецької міськради в дохід держави судовий збір у розмірі 974,40 грн. Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 19 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 23 червня 2016 року скасовано у частині визнання незаконними та скасування рішень виконкому Чернівецької міськради: від 27 листопада 2012 року N 753/23 "Про надання містобудівних умов та обмежень для завершення будівництва житлового будинку"; від 14 жовтня 2014 року N 518/17 "Про внесення змін до рішення виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 27 листопада 2012 року N 753/23". Провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до виконкому Чернівецької міськради про визнання незаконними та скасування указаних рішень органу місцевого самоврядування закрито. Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що відповідно до статті 16 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на момент постановлення ухвали) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки предметом спору є законність рішень органу місцевого самоврядування, тому вказаний позов з урахуванням вимог статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на момент постановлення ухвали) підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, у зв'язку з чим провадження необхідно закрити на підставі пункту 1 частини першої статті 205, частини другої статті 206 ЦПК України (у редакції, чинній на момент постановлення ухвали). Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 19 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено. Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 23 червня 2016 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_3 до виконкому Чернівецької міськради, ОСОБА_4 про визнання містобудівнихумов і обмежень забудовиземельної ділянкинезаконними, їх скасування, визнання будівництвасамочинним, усуненняперешкод у користуванні власністювідмовлено. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що вирішення вимог щодо знесення спірного незавершеного будівництвом індивідуального житлового будинку є неналежним способом захисту порушеного права позивача відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Крім того, висновки суду першої інстанції про невідповідність вимогам закону, містобудівним умовами та обмеженням на завершення будівництва індивідуального житлового будинку від 10 квітня 2015 року N 990/15 не відповідають обставинам справи. У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення та ухвалу апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд встановив, що вимоги ОСОБА_3 пов'язані із здійсненням органом місцевого самоврядування владних управлінських функцій щодо здійснення контролю у сфері містобудування у зв'язку з порушенням забудовником вимог законодавства з питань будівництва та містобудування, однак такий висновок апеляційного суду суперечить статті 393 ЦК України. Крім того, спір позивачки не є публічно-правовим, а стосується захисту порушених прав позивачки унаслідок проведення будівельних робіт. Зазначені позовні вимоги є спільними, оскільки містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки видані ОСОБА_4 на підставі рішень виконкому Чернівецької міськради, тобто позовні вимоги нерозривно пов'язані між собою, оскільки від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таким чином, вирішення вказаних позовних вимог належить до судів цивільної юрисдикції. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 22 лютого 2017 року справу призначено до судового розгляду. У грудні 2016 року ОСОБА_4 подав відзив на касаційну скаргу, вказуючи, що при винесенні оскаржуваних рішень орган місцевого самоврядування діяв як суб'єкт владних повноважень, спір є публічно-правовим, а тому підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Крім того, знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. На підставі наведеного ОСОБА_4 просив касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилити, а судові рішення апеляційного суду залишити без змін. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У лютому 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди встановили, що однокімнатна АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 Зазначена квартира загальною площею 49,3 кв. м є єдиним та постійним місцем проживання позивачки, розташована на першому поверсі будинку. Згідно з технічним паспортом на вказану квартиру вікно її житлової кімнати виходить до земельної ділянки, на якій здійснено будівництво АДРЕСА_2 Будинок, в якому знаходиться ця квартира, розташований на межі земельних АДРЕСА_3 та АДРЕСА_2 Власником земельної ділянки по АДРЕСА_2 площею 0,0213 га, є ОСОБА_4 На зазначеній земельній ділянці ОСОБА_4 здійснює будівництво. Також установлено, що у травні 2011 року ОСОБА_3 уже зверталася до суду з позовом про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, яким надано ОСОБА_4 дозвіл на будівництво індивідуального житлового АДРЕСА_2 Постановою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 05 квітня 2012 року позов ОСОБА_3 задоволено з тих підстав, що оскаржуваним рішенням порушуються її права як власника суміжного будинковолодіння, містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки по АДРЕСА_2 надані з порушенням будівельних норм, оскаржуване рішення прийняте без згоди позивачки, а будівництво житлового АДРЕСА_2 здійснюється впритул до АДРЕСА_3. У подальшому рішенням виконкому Чернівецької міськради від 27 листопада 2012 року N 753/23 дозволено Департаменту містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міськради надати містобудівні умови та обмеження на завершення будівництва індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_2 за умови отримання згоди ОСОБА_3 - співвласниці АДРЕСА_1 10 грудня 2013 року рішенням виконкому Чернівецької міськради N 667/21 внесено зміни до зазначеного рішення від 27 листопада 2012 року N 753/23 та пункт 1 викладено у наступній редакції: "Дозволити Департаменту містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міської ради надати містобудівні умови та обмеження на завершення будівництва індивідуального житлового АДРЕСА_2 за умовою дотримання розриву між будинками не менше 1 метра та рекомендувати отримати згоду сусіда". 14 жовтня 2014 року повторно внесено зміни до рішення від 27 листопада 2012 року N 753/23 та пункт 1 викладено у остаточній редакції: "Дозволити Департаменту містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міської ради надати ОСОБА_4 містобудівні умови та обмеження на завершення будівництва індивідуального житлового АДРЕСА_2". Таким чином, в остаточній редакції оскаржуваного рішення дозволено відповідачу завершити будівництво будинку без отримання згоди ОСОБА_3 та дотримання розриву між будинками не менше 1 метра. На підставі вказаних рішень органу місцевого самоврядування 10 квітня 2015 року ОСОБА_4 складені та надані містобудівні умови та обмеження N 990/15. Відповідно до оглянутих судом у судовому засіданні містобудівних умов та обмежень N 990/15, у них зазначено площу земельної ділянки по АДРЕСА_2 - 0,02213 га та 0,0175 га, що не відповідає державному акту на землю від 06 лютого 2001 року, відповідно до якого у приватній власності відповідача перебуває земельна ділянка площею 0,0213 га. Згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи від 09 червня 2016 року N 315 пункт 5 розділу "загальні дані" містобудівних умов та обмежень від 10 квітня 2015 року N 990/15 не відповідає державному акту на право приватної власності на земельну ділянку від 06 лютого 2001 року НОМЕР_1. Фактична площа земельної ділянки 0,0213 га, на якій проводиться будівництво незавершеного індивідуального житлового АДРЕСА_2 згідно з цим державним актом не відповідає пункту 6 містобудівних умов та обмежень від 10 квітня 2015 року N 990/15. Робочий проект на будівництво індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_2 не відповідає вимогам будівельних норм і правил, правилам ДБН, а розташування за цим проектом нового незавершеного будівництвом двоповерхового цегляного житлового будинку, який будується впритул до житлового двоповерхового дерев'яного житлового АДРЕСА_3, призведе до порушення експлуатації останнього та АДРЕСА_1, яка в ньому розташована. Будівництво здійснено без дотримання протипожежних вимог, не забезпечено безпечної експлуатації житлового АДРЕСА_3, порушено норми інсоляції, забезпечення належним природним освітленням АДРЕСА_1, які не відповідають нормам. Стіна збудованого незавершеного двоповерхового житлового АДРЕСА_2 фактично збудована по межі суміжної АДРЕСА_3 таким чином, що стікання атмосферних опадів з покрівлі та карнизу АДРЕСА_2 буде на територію земельної АДРЕСА_3. При будівництві та проектуванні індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_2 мають місце порушення будівельних норм і правил, які не відповідають вимогам ДБН. У поданому позові ОСОБА_3 вказує, що здійснене ОСОБА_4 незавершене будівництво житлового будинку порушує її права як власника квартири у будинку, що розташований на суміжній земельній ділянці. ОСОБА_3 заявила такі позовні вимоги: визнати незаконними та скасувати рішення виконкому Чернівецької міськради від 27 листопада 2012 року N 753/23 "Про надання містобудівних умов та обмежень для завершення будівництва житлового будинку", від 14 жовтня 2014 року N 518/17 "Про внесення змін до рішення виконавчого комітету міської ради від 27 листопада 2012 року N 753/23", містобудівні умови та обмеження від 10 квітня 2015 року N 990/15 на завершення будівництва індивідуального житлового АДРЕСА_2; визнати незавершений будівництвом індивідуальний житловий будинок за вказаною адресою самочинним будівництвом; усунути перешкоди у користуванні АДРЕСА_1 шляхом знесення ОСОБА_4 самочинного будівництва - указаного житлового будинку. Відповідачами вказала виконком Чернівецької міськради та ОСОБА_4 Суд першої інстанції розглянув справу за правилами цивільного судочинства, однак суд апеляційної інстанції зазначив, що позовні вимоги у частині визнання незаконними та скасування оспорюваних рішень виконкому Чернівецької міськради підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. Стосовно посилання заявника у касаційній скарзі на порушення судами правил предметної юрисдикції, у зв'язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити наступне. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе у тому числі таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, що покликаний розмежувати як компетенцію різних ланок судової системи так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Згідно з частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. За змістом статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) під цивільною юрисдикцією розуміють компетенцію загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом. За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, і це правило є загальним. Завданням адміністративного судочинства відповідно до статті 2 КАС України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Визначальною рисою адміністративних правовідносин є владне підпорядкування однієї сторони цих відносин іншій стороні. За логікою законодавця, адміністративне судочинство за своєю сутністю покликане надавати можливість фізичній чи юридичній особі ефективно захищати свої права чи інтереси, з урахуванням того, що протилежна сторона є суб'єктом владних повноважень, який апріорі має у своєму розпорядженні значно більше ресурсів як для утвердження своєї позиції у правовідносинах, так і щодо представництва та відстоювання власних інтересів у судовому розгляді. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. З огляду на положення статей 3, 17 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення оскарженого судового рішення) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цього суб'єкта, відповідно, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Таким чином, до адміністративної юрисдикції відносяться ті справи, які виникають зі спорів в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один із його учасників - суб'єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин. Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади. Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Публічно-правовий спір має свою особливість суб'єктного складу - участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сам по собі цей факт не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити до справи адміністративної юрисдикції будь-який спір за участю суб'єкта владних повноважень. Визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень. Згідно з частинами першою, четвертою статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. Згідно з пунктом 10 частини другої статті 16 ЦК України цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. У даній справі орган місцевого самоврядування надавав містобудівні умови та обмеження, які містять дані, що не відповідають фактичним обставинам, проектна документація складена з порушенням вимог ДБН (А.22.-3-2014), а будинок зведено таким чином, що порушуються права одного із власників квартири на нормальні умови проживання, а саме інсоляцію. Тобто, як рішення органу місцевого самоврядування, так і дії власника земельної ділянки, який зводить житловий будинок, взаємопов'язані і, на думку позивачки, порушують її цивільні права. Розгляд єдиного спору у судах двох юрисдикцій створює перешкоди для захисту прав позивачки і ускладнює судові розгляди. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Оскільки у справі, що розглядається, апеляційний суд постановив незаконну ухвалу про закриття провадження у справі у частині позовних вимог про визнання незаконними та скасування оскаржуваних рішень виконкому Чернівецької міськради, то ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне її скасувати та направити справу в цій частині до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Стосовно оскаржуваного рішення апеляційного суду Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. Визнаючи незаконними та скасовуючи містобудівні умови та обмеження від 10 квітня 2015 року N 990/15 на завершення будівництва індивідуального житлового АДРЕСА_2; визнаючи незавершений будівництвом індивідуальний житловий АДРЕСА_2 об'єктом самочинного будівництва; усуваючи ОСОБА_3 перешкоди у користуванні АДРЕСА_1 шляхом знесення ОСОБА_4 самочинного будівництва - незавершеного індивідуального житлового АДРЕСА_2, місцевий суд керувався тим, що права позивача як власника нерухомого майна порушені й підлягають відновленню в зазначений нею спосіб. У частині позовних вимог щодо знесення самочинного будівництва суд вважав, що навіть ймовірна наявність згоди ОСОБА_4 на проведення перебудови не свідчить про можливість іншого способу усунення порушення прав позивача, крім знесення самочинного будівництва. При цьому суд урахував роз'яснення експерта про неможливість приведення будівництва по вул. Боярка, 16 у м. Чернівці у відповідність до норм ДБН, оскільки у даному випадку необхідне капітальне руйнування частин приміщень, що призведе до повної руйнації приміщень. Однак з такими висновками не погодився апеляційний суд, вказуючи, зокрема, на те, що позовні вимоги у частині визнання незавершеного будівництвом індивідуального житлового АДРЕСА_2 об'єктом самочинного будівництва не є захистом порушеного права, не усуває порушення права власності ОСОБА_3 на АДРЕСА_1 Однак рішення апеляційного суду щодо вказаних позовних вимог ОСОБА_3 не оскаржується, касаційна скарга не містить таких доводів, тому згідно з частною першою статті 400 ЦПК України оскаржуване рішення не переглядається судом касаційної інстанції у цій частині. Крім того, суд зазначив, що у справі відсутні будь-які докази того, що містобудівними умовами та обмеженнями від 10 квітня 2015 року N 990/15 на завершення будівництва індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_2 порушується право власності ОСОБА_3 на АДРЕСА_1 та ДБН. При цьому апеляційний суд вважав, що саме по собі зазначення площі земельної ділянки у загальних даних містобудівних умов та обмежень від 10 квітня 2015 року N 990/15 на завершення будівництва індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_2 не встановлює та не змінює прав чи інтересів ОСОБА_3, які пов'язані з правом власності на АДРЕСА_1 Також суд установив, що наявні у справі містобудівні умови та обмеження від 10 квітня 2015 року N 990/15 на завершення будівництва індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_2 містять лише посилання на дотримання вимог ДБН. Крім того, висновки судової будівельно-технічної експертизи від 29 квітня 2016 року N 315 не містять відомостей про невідповідність вимогам ДБН вказаних містобудівних умов та обмежень. Посилаючись на викладене, апеляційний суд вважав такими, що не підтверджуються обставинами справи, висновки місцевого суду про невідповідність вимогам закону містобудівних умов та обмежень від 10 квітня 2015 року N 990/15 на завершення будівництва індивідуального житлового АДРЕСА_2 Крім того, дійшовши висновку щодо необхідності знесення самочинного будівництва, місцевий суд, на переконання апеляційного суду, не встановив передбачених диспозицією частини сьомої статті 376 ЦК України обставин про те, чи є можливість проведення перебудови спірного об'єкта та чи відмовляється ОСОБА_4 від її проведення, оскільки знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Згідно зі статтею 4 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно із статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. У рішенні у справі "Рисовський проти України" (N 29979/04) від 20 жовтня 2011 року Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування", який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик їх помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Також зазначено, що державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен накладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відновлення становища, яке існувало до порушення, що передбачено пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України. Зокрема, відповідно до частин четвертої, п'ятої, шостої, сьомої статті 376 ЦК України, якщо власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану. Юридичними фактами, які складають правову підставу знесення самочинного будівництва, є: істотне відхилення від проекту та/або істотне порушення будівельних норм і правил, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб; неможливість проведення перебудови або відмова особи, яка здійснила (здійснює) будівництво, від її проведення. При вирішенні питання про те, чи є відхилення від проекту істотним і таким, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, необхідно з'ясовувати, зокрема, як впливає допущене порушення з урахуванням місцевих правил забудови, громадських і приватних інтересів на планування, забудову, благоустрій вулиці, на зручність утримання суміжних ділянок тощо. Під істотним порушенням будівельних норм і правил з огляду на положення Законів України "Про основи містобудування"; "Про архітектурну діяльність"; "Про регулювання містобудівної діяльності"; постанови Кабінету Міністрів України "Деякі питання виконання підготовчих і будівельних робіт" від 13 квітня 2011 року N 466 необхідно розуміти, зокрема, недодержання архітектурних, санітарних, екологічних, протипожежних та інших вимог і правил, а також зміну окремих конструктивних елементів житлового будинку, будівлі, споруди, що впливає на їх міцність і безпечність та загрожує життю й здоров'ю людини, тощо. Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Аналогічне положення міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно з частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; нині - стаття 5 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року). Частиною 4 статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) установлено, що суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Загальні вимоги процесуального права, закріплені у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), визначають обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Згідно зі статтею 179 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів. Згідно з частиною першою статті 143 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі. Якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам) (стаття 150 ЦПК України). Відмовивши у задоволенні позовних вимог про знесення самочинного будівництва з тих підстав, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності, а місцевий суд не встановив чи є можливість проведення перебудови спірного об'єкта та чи відмовляється ОСОБА_4 від її проведення, апеляційний суд порушив тим самим норми процесуального права, адже в силу вимог ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) апеляційний суд міг встановлювати обставини справи, досліджувати нові докази у справі, у тому числі й вирішувати питання щодо призначення у справі повторної або додаткової експертизи. Невстановлення обставини щодо можливості проведення перебудови об'єкта самочинного будівництва не може бути підставою для відмови у захисті порушених прав позивачки, за захистом яких вона звернулася до суду з цим позовом, зважаючи на указані вище принципи і завдання цивільного судочинства. Крім того, завстановлених судом обставин справи щодо неодноразового внесення змін до рішення виконкому Чернівецької міськради, внаслідок чого остаточною редакцією оскаржуваного рішення дозволено відповідачу завершити будівництво будинку без отримання згоди ОСОБА_3 та дотримання розриву між будинками не менше 1 м, на підставі чого 10 квітня 2015 року ОСОБА_4 складені та надані містобудівні умови та обмеження N 990/15, які згідно з матеріалами справи є додатком до рішення виконкому Чернівецької міськради, не є безспірним висновок апеляційного суду про відмову в задоволенні позовних вимог у частині визнання незаконними та скасування вказаних містобудівних умов та обмежень N 990/15. Отже, апеляційний суд не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи та не встановив достатньо повно фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Оскільки апеляційний суд порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, то касаційна скарга підлягає задоволенню частково, оскаржуване рішення апеляційного суду у частині позовних вимог про визнання незаконними та скасування містобудівних умов та обмежень, усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом знесення самочинного будівництва - скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 19 жовтня 2016 року скасувати, рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 19 жовтня 2016 року у частині позовних вимог про визнання незаконними та скасування містобудівних умов та обмежень, усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом знесення самочинного будівництва скасувати, справу направити на розгляд до апеляційного суду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  3. ПОСТАНОВА Іменем України 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 760/21151/15-ц Провадження N 14-142цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року (суддя Коробенко С.В.), ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року (судді Поліщук Н.В., Соколова В.В., Пікуль А.А.) та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року (Кадєтова О.В., Ізмайлова Т.Л., Карпенко С.О.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Державної служби інтелектуальної власності України, ОСОБА_1 про визнання незаконним рішення про реєстрацію знака для товарів та послуг, визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг, зобов'язання вчинити певні дії і ВСТАНОВИЛА: У грудні 2015 року ОСОБА_2 звернувся із позовом до Державної служби інтелектуальної власності України (далі - Служба), ОСОБА_1, в якому просив суд: визнати незаконним рішення Служби за заявкою від 19 листопада 2008 року m 2008 20544 про реєстрацію знака для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1"; визнати недійсним свідоцтво України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2, видане ОСОБА_1 та опубліковане 12 квітня 2010 року у бюлетені "Промислова власність" N 7; зобов'язати Службу внести відомості до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів та послуг про визнання свідоцтва України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2 недійсним та здійснити публікацію таких відомостей в офіційному бюлетені "Промислова власність". Позовну заяву мотивовано тим, що 15 серпня 2006 року ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" видано свідоцтво України НОМЕР_3 на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за 29, 30, 31 та 43 класами Міжнародної класифікації товарів і послуг для реєстрації знаків (далі - МКТП). 12 квітня 2010 року зареєстровано знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1", на посвідчення чого ОСОБА_1 видане свідоцтво України на знака для товарів і послуг НОМЕР_2 за 43 класом МКТП. 01 березня 2012 року між ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" і ТОВ "Фаетон-С" укладено ліцензійний договір на використання цього знаку із терміном дії договору до 01 березня 2016 року. 27 липня 2015 року ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" продовжило дію позначення та отримало нове свідоцтво НОМЕР_4. Позивач зазначає, що 29 липня 2015 року він придбав майнові права на цей знак для товарів та послуг, відомості про що опубліковані в офіційному бюлетені "Промислова власність" за N 19. ОСОБА_2 стверджував, що існування знака для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" порушує його права та інтереси, оскільки є схожим зі знаком, права на які належать йому та який зареєстрований раніше, а відтак цей знак не може перебувати під правовою охороною. Зазначав, що Служба при встановленні правової охорони неповно з'ясувала ці обставини та неправомірно видала свідоцтво. Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року позовні вимоги задоволено. Визнано незаконним рішення Служби за заявкою від 19 листопада 2008 року m 2008 20544 про реєстрацію знака для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1"; визнано недійсним свідоцтво України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2, видане ОСОБА_1; зобов'язано Службу внести відомості до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів та послуг про визнання свідоцтва України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2 недійсним та опублікувати відповідні відомості в офіційному бюлетені "Промислова власність". Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін. 23 листопада 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року з підстав, передбачених пунктами 1,2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; в редакції, чинній на час звернення із заявою). На підтвердження зазначених підстав для подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2012 року у справі N 6-13017св11, від 24 квітня 2013 року у справі N 6-3902св13, від 02 жовтня 2013 року у справі N 6-17694св13, від 03 квітня 2017 року у справі N 760/20866/15-ц, ухвали Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670, від 30 жовтня 2013 року у справі N 2а-16008/11/2670, постанови Вищого господарського суду України від 30 вересня 2014 року у справі N 910/5939/13, від 05 вересня 2017 року у справі N 910/30096/15, від 07 листопада 2017 року у справі N 910/9241/16. Ухвалою Верховного Суду України від 29 листопада 2017 року відкрито провадження у справі, витребувано її матеріали з суду першої інстанції, надіслано копії цієї ухвали та заяви особам, які беруть участь у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено у новій редакції, у зв'язку із чим заяву передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" цього Кодексу). Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 березня 2018 року справу призначено до розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до абзацу другого частини другої статті 360? ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення із заявою) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 04 квітня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_1 оскаржує судові рішення з підстав неоднакового застосування норм матеріального та процесуального права судами касаційної інстанції різних юрисдикцій (цивільної, адміністративної та господарської). Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 19 квітня 2018 року призначила справу до розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення сторін у справі. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. При цьому як судові рішення в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 15 серпня 2006 року Служба зареєструвала за класами 29, 30, 31, 32, 43 МКТП знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" та видала ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" свідоцтво України НОМЕР_3. 12 квітня 2010 року Служба зареєструвала за класом 43 МКТП знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" і видала ОСОБА_1 свідоцтво України НОМЕР_2. 21 серпня 2014 року дія свідоцтва НОМЕР_3 на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" припинилася. 27 липня 2015 року Служба в порядку статті 22 Закону України від 15 грудня 1993 року N 3689-XII "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" зареєструвала за класами 29, 30, 31, 32, 43 МКТП знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" і видала ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" свідоцтво України НОМЕР_4. 29 липня 2015 року позивач придбав у власність майнові права на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_4 у ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" на підставі договору про передачу майнових прав власності. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 20 січня 2016 року по справі було призначено судову експертизу об'єктів інтелектуальної власності, проведення якої було доручено судовим експертам Науково-дослідного інституту інтелектуальної власності Національної академії правових наук України. Відповідно до висновку комісійної судової експертизи об'єктів інтелектуальної власності від 23 червня 2016 року N 1081 знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2 був схожим настільки, що його можна сплутати зі знаком для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_3 на день подання заявки до Служби. Знак "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2, застосовано до закладу громадського харчування "ІНФОРМАЦІЯ_1", є схожим настільки, що його можна сплутати із зареєстрованим за свідоцтвом України НОМЕР_3 знаком для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2".Знак "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2 може ввести в оману споживачів щодо особи, яка надає послуги. Послуги, щодо яких зареєстровано знак за свідоцтвом України НОМЕР_2, є тотожними з послугами, щодо яких зареєстрований знак "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_4. Свідоцтво України НОМЕР_2 на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" було видано у період дії свідоцтва України НОМЕР_3 на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2", чим порушено норми статей 5, 6 статті 6 Закону України від 15 грудня 1993 року N 3689-XII "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" (в редакції від 10 квітня 2008 року), оскільки наявність зареєстрованого як знак позначення, яке є тотожними або схожими настільки, що його можна сплутати із знаком, раніше зареєстрованим чи заявленими на реєстрацію в Україні на ім'я іншої особи для таких самих або споріднених з ним товарів і послуг, є підставою для відмови в наданні правової охорони. Суд наголошував, що оспорюване свідоцтво видане на ті ж самі послуги, що і належне позивачу свідоцтво, а тому надання послуг ОСОБА_1 під знаком "ІНФОРМАЦІЯ_1" може призвести до того, що споживачі можуть плутати його із послугами, які надає позивач під знаком "ІНФОРМАЦІЯ_2". Суд дійшов висновку, що позивач звернувся до суду з позовом у межах строку позовної давності, оскільки позивачу стало відомо про порушення його права 29 липня 2015 року - під час укладення договору про передачу майнових прав на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2". Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 04 вересня 2017 року у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 відмовив, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишив без змін. Ухвалу мотивував тим, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив із того, що рішення Служби за заявкою m 2008 20544 від 19 листопада 2008 року на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" суперечить закону, оскільки встановлено невідповідність цього знака умовам, за яких йому могла бути встановлена правова охорона. Суди також не встановили підстав для застосування строків позовної давності. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що наведені у касаційній скарзі доводи, висновків судів попередніх інстанцій не спростовують та фактично зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться за межами компетенції суду касаційної інстанції та не дають підстав вважати, що при розгляді справи було неправильно застосовано норми матеріального права або порушено норми процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору. На підтвердження підстав для перегляду судових рішень у зв'язку з неоднаковим застосування судами касаційної інстанції норм процесуального права, а саме статей 15, 16 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) та статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; в редакції, чинній на час розгляду справи), заявником надано ухвалу Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670 та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 03 квітня 2017 року у справі N 760/20866/15-ц. В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670 касаційний суд, залишаючи без змін постанову окружного адміністративного суду та ухвалу апеляційного адміністративного суду, погодився з висновками цих судів про часткове задоволення позову до Служби про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, виходячи з того, що предметом спору в правовідносинах є рішення суб'єкта владних повноважень, а позовні вимоги про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів та послуг є похідними від спірного рішення органу владних повноважень, тобто зазначений спір має адміністративно-правовий характер. Отже, має місце неоднакове застосування норм процесуального права, а саме статей 15 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) та статті 17 КАС України (в редакції, чинній на час розгляду справи). Усуваючи розбіжності в застосуванні норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого. Згідно з частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII). Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. У разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про реєстрацію знака для товарів і послуг та в наступному отримання заявником свідоцтва України на знак для товарів і послуг подальше оспорювання права власності на вказаний знак має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право. Саме такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 16 червня 2015 року у справі N 826/8805/14, провадження N 21-227а15. Підстав відступати від нього Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Отже, у справі, що переглядається, спір стосується речового права -права власності на товарний знак, тому суди дійшли правильного висновку, що вирішення такого спору повинне здійснюватися за правилами цивільного судочинства та безпомилково застосували положення статей 15 ЦПК України та статті 17 КАС України. Разом з тим ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 03 квітня 2017 року N 760/20866/15-ц постановлена у справі, в якій позивач вважав протиправною відмову Служби у реєстрації знаків для товарів і послуг та просив визнати за ним право інтелектуальної власності на знаки для товарів та послуг, тобто у справі з іншим предметом і підставами позову, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права. В постанові Вищого господарського Суду України від 07 листопада 2017 року у справі N 910/9241/16, наданій для підтвердження підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 7 Закону України від 25 лютого 1994 року N 4038-XII "Про судову експертизу", касаційний суд скасував рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду про задоволення позову щодо визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг. Касаційний суд виходив з того, що суди допустили неправильне застосування вимог частини першої статті 47 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК України) щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 названого Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Водночас касаційний суд зазначав, що, приймаючи висновок судової експертизи як належний доказ у справі, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що проведення судової експертизи було доручено судом саме Інституту, тобто недержавній спеціалізованій установі, а не безпосередньо атестованому судовому експерту Коваленко Т.В. (яка не є працівником державної спеціалізованої установи). Отже, у справі, що переглядається, та у справі, судове рішення в якій надано заявником для підтвердження неоднакового застосування касаційними судам статті 7 Закону України "Про судову експертизу", встановлено різні фактичні обставини справи, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права. У постанові Вищого господарського суду України від 30 вересня 2014 року у справі N 910/5939/13, наданій на обґрунтування підстави подання заяви про перегляд судових рішень, визначеної пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час вчинення відповідної процесуальної дії), а саме неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 261 та частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України, касаційний суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про наявність підстав для відмови в позові в частині вимог про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг у зв'язку з пропуском позовної давності, при цьому суд виходив із того, що позивач є власником свідоцтва України НОМЕР_5 від 15 березня 2004 року на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_3" відносно товарів 29, 30, 31, 32, 33 класу та послуг 42 класу МКТП, зареєстрованого на підставі заявки від 04 липня 2001 року N 2001074133, при цьому публікація про видачу спірного свідоцтва України на знак товарів і послуг здійснена 15 травня 2006 року, суд також зазначив, що позивач не навів жодних причин обґрунтування пропуску позовної давності. Отже, у зазначеній вище справі та справі, що переглядається, суди встановили різні фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права в подібних правовідносинах. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 18 січня 2012 року у справі N 6-13017св11, дійшов висновку про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення вимог, в тому числі і про визнання недійсним свідоцтва на знаки для товарів та послуг, та направив справу на новий розгляд в цій частині до суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, у зв'язку з чим зазначене судове рішення не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме частини першої статті 261 та частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 24 квітня 2013 року у справі N 6-3902св13 за позовом про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг та зобов'язання вчинити діїрішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду скасував, а справу передав на розгляд до суду першої інстанції у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, у зв'язку з чим зазначене судове рішення не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права - статей 6 та 19 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", пункту 4 частини другої статті 129 Конституції України. На підтвердження неоднакового застосування касаційними судами статті 5 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", статті 2 Ніццької угоди про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків від 15 червня 1957 року, Закону України від 01 червня 2000 року N 1762-III "Про приєднання України до Ніццької угоди про Міжнародну класифікація товарів і послуг для реєстрації знаків", пункту 4 статті 5 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 жовтня 2013 року у справі N 6-17694св13 та постанову Вищого господарського суду України від 05 вересня 2017 року у справі N 910/30096/15. У зазначених судових рішеннях та рішеннях у справі, що переглядається, суди виходили з того, що при вирішенні питання про недійсність свідоцтва на знак для товарів і послуг у зв'язку з тим, що вже зареєстровано знаки, які є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати, потрібно брати до уваги не клас товарів чи послуг, за якими видано свідоцтво, а безпосередньо перелік товарів і послуг, щодо яких зареєстровано знак. Тому немає підстав стверджувати про неоднакове застосування норм матеріального права судами касаційних інстанцій. На обґрунтування підстав для перегляду судових рішень у зв'язку з неоднаковим застосуванням статті 22 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" заявник надав ухвалу Вищого адміністративного суду України від 30 жовтня 2013 року у справі N 2а-16008/11/2670, якою касаційний суд залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову про визнання протиправним рішення щодо відмови в реєстрації знака та рішень про видачу свідоцтв на знаки для товарів і послуг, суди виходили з того, що заявлений за заявкою N m 2008 22032 знак не є тотожним зі знаком за свідоцтвом НОМЕР_6, оскільки вони не збігаються один з одним в усіх елементах. Отже, зазначена ухвала суду касаційної інстанції постановлена у справі з іншим предметом позову та фактичними обставинами, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційних інстанцій норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 360-5 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) суд відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. З урахуванням зазначеного вважати заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень обґрунтованою немає підстав. Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII), пунктами 1, 2 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень), Велика Палата Верхового Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 904/2194/17 Провадження N 12-79гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідачаКібенкоО.Р., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Новомосковський завод металів та сплавів" на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 30 жовтня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Петренко Н.Е., Назаренко Н.Г., Ліпинського О.В. та постановуДніпропетровського апеляційного господарського суду від 12 грудня 2017 року, ухвалену колегією суддів у складі Науменка І.М., Білецької Л.М., Кузнецова В.О., у справі Господарського суду Дніпропетровської області за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Новомосковський завод металів та сплавів" до ОСОБА_9 за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Аудиторська фірма "Профіт" про стягнення витрат на проведення аудиту Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У березні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Новомосковський завод металів та сплавів" (далі - ТОВ "НЗМС") звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_9 (далі - ОСОБА_9), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Аудиторська фірма "Профіт" (далі - ТОВ "АФ "Профіт") про стягнення витрат на проведення аудиторської перевірки річної фінансової звітності позивача за 2014, 2015 роки у розмірі 67 000 грн. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що за вимогою ОСОБА_9 на підставі абзацу 2 частини четвертої статті 146 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) проведено аудиторську перевірку річної фінансової звітності ТОВ "НЗМС" із залученням професійного аудитора, не пов'язаного майновими інтересами з позивачем чи його учасниками, а тому відповідач зобов'язаний відшкодувати витрати на її проведення, що передбачено приписами абзацу 3 частини четвертої статті 146 цього ж Кодексу. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій 3. Відповідно до статуту ТОВ "НЗМС", затвердженого загальними зборами товариства (протокол N 84 від 14 жовтня 2014 року, державна реєстрація змін до установчих документів 28 жовтня 2014 року, номер запису 12241050027001282), статутний капітал товариства склав 300 000 грн., учасниками товариства є: ОСОБА_10 з часткою у статутному капіталі 50 % (150 000 грн.) та ОСОБА_9 з часткою у статутному капіталі 50 % (150 000 грн.). 4. Статтею 9 цього ж статуту ТОВ "НЗМС" передбачено, що учасник має право сам чи через свого представника брати участь в керуванні справами товариства у порядку, передбаченому цим статутом; одержувати частину прибутку (дивіденди) від діяльності товариства; одержувати повну інформацію про діяльність товариства; вийти в установленому законом порядку з товариства. 5. 02 березня 2016 року ОСОБА_9 звернулася до ТОВ "НЗМС" із заявою про проведення у строк до 18 березня 2016 року аудиторської перевірки річної фінансової звітності товариства за 2013, 2014, 2015 роки із залученням професійного аудитора, не пов'язаного майновими інтересами з товариством чи його учасниками, та зазначила, що витрати, пов'язані з проведенням даної перевірки, зобов'язується відшкодувати особисто власним коштом як учасник товариства, на вимогу якого проводиться аудиторська перевірка. 6. За договором N 15.49 від 27 липня 2016 року, укладеним між ТОВ "НЗМС" та ТОВ "АФ "Профіт", останнім здійснено замовлену позивачем за вимогою відповідача аудиторську перевірку, про що складено акт здачі - прийняття робіт N 12/16-23.1, вартість яких склала 67 000 грн. 7. 07 лютого 2017 року ТОВ "НЗМС" звернулось до ОСОБА_9 з вимогою оплатити вартість здійсненої аудиторської перевірки, яка залишена останньою без задоволення. 8. Предметом спору у справі є відшкодування відповідачем грошових коштів, що складають вартість проведеної позивачем аудиторської перевірки. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 9. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 30 жовтня 2017 року, залишеною без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12 грудня 2017 року, на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України в редакції, чинній на час прийняття ухвали, провадження у справі припинено у зв'язку з тим, що спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, а належить розглядати в порядку цивільного судочинства. 10. Припиняючи провадження у справі, господарський суд першої інстанції, з позицією якого погодився суд апеляційної інстанції, зазначив, що проведення аудиту не пов'язано із створенням, діяльністю, управлінням і припиненням діяльності ТОВ "НЗМС". Витрати позивача на проведення аудиторської перевірки річної фінансової звітності товариства за 2014, 2015 роки із залученням професійного аудитора не пов'язані з майновими інтересами цього товариства або його учасників. Оскільки спірні стосунки не впливають на відносини сторін щодо виникнення, зміни та припинення корпоративних прав, даний спір не є корпоративним та підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки відповідачем у даній справі є фізична особа. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11. ТОВ "НЗМС" у касаційній скарзі просить скасувати рішення господарських судів попередніх інстанцій і передати справу на розгляд до господарського суду Дніпропетровської області. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. Скаржник вказав на підвідомчість цього спору господарським судам і послався на неправильне застосування місцевим і апеляційним господарськими судами пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України в редакції, чинній на час вирішення спору, оскільки даний спір виник з корпоративних відносин у спорі між юридичною особою та її учасником, пов'язаний із діяльністю й управлінням справами товариства, правами й обов'язками учасника цієї особи у вигляді здійснення оплати проведеного на його вимогу аудиту. Доводи інших учасників справи 13. Відповідач не надав суду відзиву на касаційну скаргу. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій 14. Згідно із частиною шостою статті 302 ГПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 15. Оскільки скаржник оскаржив судові рішення господарських судів попередніх інстанцій з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду. 16. За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 17. Отже, висловлювання "судом, встановленим законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. 18. Відповідно до статей 124, 125 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. 19. Суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (частина перша статті 18 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). 20. Як зазначено вище, припиняючи провадження у даній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України в редакції, чинній на час прийняття ухвали, внаслідок того, що спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, а належить до компетенції цивільних судів, місцевий та апеляційний господарські суди виходили з того, що проведення аудиту не пов'язано із створенням, діяльністю, управлінням і припиненням діяльності ТОВ "НЗМС". Витрати позивача на проведення аудиторської перевірки річної фінансової звітності товариства за 2014, 2015 роки із залученням професійного аудитора не пов'язані з майновими інтересами цього товариства або його учасників. Стягнення заявленого розміру витрат на підставі абзацу 3 частини четвертої статті 146 ЦК України не можна віднести до корпоративного спору, оскільки спірні стосунки не впливають на відносини сторін щодо виникнення, зміни та припинення корпоративних прав. 21. ВеликаПалата Верховного Суду, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. 22. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 116 ЦК України учасники господарського товариства мають право одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом. 23. Пунктом "г" частини першої статті 10 Закону України "Про господарські товариства" передбачено, що учасники товариства мають право одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника товариство зобов'язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти товариства про його діяльність, протоколи зборів. 24. Згідно із статтею 88 Господарського кодексу України (далі - ГК України) учасники господарського товариства мають право одержувати інформацію про товариство. На вимогу учасника товариство зобов'язане надати йому для ознайомлення річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління товариства тощо. 25. Порядок пред'явлення учасниками вимоги про проведення аудиторської перевірки визначається статутом товариства і законом (частина четверта статті 146 ЦК України). За відсутності відповідних положень у статуті товариства, організаційне забезпечення аудиторської перевірки діяльності та звітності товариства на вимогу його учасників, зокрема укладення договору з аудитором (аудиторською фірмою), надання аудиторові необхідних документів тощо, здійснюється товариством в особі виконавчого або іншого органу, уповноваженого на це статутом. 26. Статут ТОВ "НЗМС" передбачає здійснення контролю за діяльністю товариства ревізійною комісією і не передбачає порядку перевірки товариства аудитором. 27. Однак, таке право участі в управлінні справами товариства, як звернення про проведення аудиторської перевірки, надано учаснику (учасникам) товариства з обмеженою відповідальністю законом. При цьому, закон не пов'язує проведення аудиторської перевірки із перевірками товариства податковими та іншими контролюючими органами. 28. Отже, ОСОБА_9, як учасник товариства, мала право вимагати проведення аудиторської перевірки діяльності ТОВ "НЗМС", що здійснено позивачем у справі. 29. У розумінні частин другої - п'ятої статті 3 Закону України "Про аудиторську діяльність" аудит - перевірка даних бухгалтерського обліку і показників фінансової звітності суб'єкта господарювання з метою висловлення незалежної думки аудитора про її достовірність в усіх суттєвих аспектах та відповідність вимогам законів України, положень (стандартів) бухгалтерського обліку або інших правил (внутрішніх положень суб'єктів господарювання) згідно із вимогами користувачів. Суттєвою є інформація, якщо її пропуск або неправильне відображення може вплинути на економічні рішення користувачів, прийняті на основі фінансових звітів. Аудит здійснюється незалежними особами (аудиторами), аудиторськими фірмами, які уповноважені суб'єктами господарювання на його проведення. Аудит може проводитися з ініціативи суб'єктів господарювання, а також у випадках, передбачених законом (обов'язковий аудит). 30. Підстави для обов'язкового проведення аудиту передбачені у статті 8 цього ж Закону, в якій зокрема передбачено, що проведення аудиту є обов'язковим також в інших випадках, передбачених законами України. 31. Відповідно до частини першої статті 17 та статті 18 Закону України "Про господарські товариства" перевірки фінансової діяльності товариства здійснюються державними податковими інспекціями, іншими державними органами у межах їх компетенції, ревізійними органами товариства та аудиторськими організаціями. Товариство веде бухгалтерський облік, складає і подає статистичну інформацію та адміністративні дані у порядку, встановленому законодавством. Достовірність та повнота річної фінансової звітності товариства повинні бути підтверджені аудитором (аудиторською фірмою). Обов'язкова аудиторська перевірка річної фінансової звітності товариств з річним господарським оборотом менш як двісті п'ятдесят неоподатковуваних мінімумів проводиться один раз на три роки. 32. Згідно із вимогами частин третьої, четвертої статті 146 ЦК України для здійснення контролю за фінансовою діяльністю товариства з обмеженою відповідальністю згідно з рішенням його загальних зборів, а також в інших випадках, встановлених статутом і законом товариства, може призначатися аудиторська перевірка. Порядок проведення аудиторських перевірок діяльності та звітності товариства з обмеженою відповідальністю встановлюється статутом товариства і законом. На вимогу будь-кого з учасників товариства може бути проведено аудиторську перевірку річної фінансової звітності товариства із залученням професійного аудитора, не пов'язаного майновими інтересами з товариством чи з його учасниками. Витрати, пов'язані з проведенням такої перевірки, покладаються на учасника, на вимогу якого проводиться аудиторська перевірка, якщо інше не встановлено статутом товариства. 33. Частиною 1 статті 167 ГК України визначено що, корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що визначають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частини прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. 34. У вирішенні спорів за позовами учасників товариств з обмеженою відповідальністю про спонукання товариства провести аудиторську перевірку діяльності та звітності товариства згідно із статтею 146 ЦК України належить враховувати, що передбачене зазначеною статтею право учасників спрямоване на контроль діяльності виконавчого органу, а тому є складовою права на управління товариством у передбаченому законом і установчими документами порядку. 35. Укладаючи такий договір, ТОВ "НЗМС" з ТОВ "АФ "Профіт" діяло з метою реалізації передбаченого законом права учасника, яке не залежить від волі самого товариства (його посадових осіб) щодо проведення перевірки, а також від доцільності чи недоцільності її проведення. 36. Отже, вимога ОСОБА_9 про проведення аудиторської перевірки ТОВ "НЗМС" заявлена в межах захисту корпоративних прав відповідача як учасника ТОВ "НЗМС" та здійснена з метою контролю діяльності останнього. 37. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 12 ГПК Українив редакції, чинній на час вирішення спору, господарським судам підвідомчі справи, зокрема, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасником, пов'язаним із діяльністю й управлінням справами товариства, правами й обов'язками учасника цієї особи, в даному випадку у вигляді здійснення оплати проведеного на вимогу останнього аудиту з метою здійснення контролю за фінансовою діяльністю товариства. 38. Таким чином, ОСОБА_9 як учасник ТОВ "НЗМС" шляхом пред'явлення до товариства вимоги про проведення аудиторської перевірки реалізувала своє корпоративне право, пов'язане із діяльністю й управлінням справами товариства. 39. ТОВ "НЗМС", в свою чергу, задовольнивши вимоги учасника товариства про проведення цієї перевірки, на підставі абзацу 3 частини 4 статті 146 ЦК України звернулось за належною підвідомчістю до господарського суду про відшкодування витрат, пов'язаних з проведенням такої перевірки. 40. Враховуючи викладене, господарські суди попередніх інстанцій допустили неправильне застосування норм процесуального права і дійшли помилкового висновку про те, що цей спір підлягає розгляду у судах цивільної юрисдикції, оскільки спірні правовідносини тісно пов'язані із реалізацією учасником своїх корпоративних прав, зокрема права на управління товариством і права на отримання інформації про товариство, тому вирішення даного спору підлягає розгляду господарським судом. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 41. Пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю і передати справу для продовження розгляду. 42. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 310 ГПК України). 43. Таким чином, касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а судові рішення, що оскаржуються, - скасуванню з направленням справи до господарського суду Дніпропетровської області для продовження розгляду. Щодо судових витрат 44. Оскільки в даному випадку справа направляється для продовження розгляду до суду першої інстанції, розподіл судових витрат не здійснюється. Висновки про правильне застосування норм права 45. Спори, що виникають між товариством та його учасником на підставі частини четвертої статті 146 ЦК України про відшкодування витрат товариства, пов'язаних із проведенням на вимогу учасника аудиторської перевірки річної фінансової звітності товариства, належать до юрисдикції господарських судів, оскільки спірні правовідносини тісно пов'язані із реалізацією учасником своїх корпоративних прав, зокрема права на управління товариством і права на отримання інформації про товариство. Керуючись статтями 300, 301, 304, 308, 310, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Новомосковський завод металів та сплавів" задовольнити. 2. Ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 30 жовтня 2017 року та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12 грудня 2017 року у справі N 904/2194/17 скасувати. 3. Справу N 904/2194/17 направити для продовження розгляду до Господарського суду Дніпропетровської області. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська Л.М. Лобойко О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  5. ПОСТАНОВА Іменем України 13 березня 2018 року м. Київ Справа N 914/881/17 Провадження N 12-18гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко O. Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю помічника судді Брінцова А.І., який за дорученням головуючого судді здійснює повноваження секретаря судового засідання, учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації "Львівгаз", відповідач - фізична особа - підприємець Лободинець Людмила Михайлівна, Прокуратура Львівської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Перемишлянська районна рада Львівської області, розглянула в судовому засіданні справу N 914/881/17 за позовом Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Львівгаз" до фізичної особи - підприємця Лободинець Людмили Михайлівни, за участю Прокуратури Львівської області та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Перемишлянської районної ради Львівської області, про визнання недійсним звіту про оцінку майна, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Львівгаз" на ухвалу Господарського суду Львівської області від 27 червня 2017 року (суддя Кітаєва С.Б.) та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 24 липня 2017 року (головуючий - Бонк Т.Б., судді Бойко С.М., Якімець Г.Г.). ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави позовних вимог 1. У травні 2017 року Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації "Львівгаз" (далі - ПАТ "Львівгаз", позивач) звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до фізичної особи - підприємця Лободинець Л.М. (далі - ФОП Лободинець Л.М., відповідач) про визнання недійсним звіту про оцінку майна. Позовні вимоги обґрунтовано такими обставинами. 2. 23 грудня 2016 року між Перемишлянською районною радою Львівської області (замовник) та ФОП Лободинець Л.М. (суб'єкт оціночної діяльності, виконавець) укладено договір N 840/16 про проведення експертної грошової оцінки майна, відповідно до пункту 1.1 якого замовник доручає, а виконавець приймає на себе обов'язки з виконання робіт щодо оцінки майна - комплексу будівель, розташованих за адресою: Львівська обл., м. Перемишляни, вул. Борщівська, 39 А. Метою оцінки є визначення ринкової вартості об'єкта оцінки для укладання цивільно-правових угод. 3. На виконання п. 1.2 договору N 840/16 від 23 грудня 2016 року про проведення експертної грошової оцінки майна ФОП Лободинець Л.М. складено звіт про оцінку майна (комплексу будівель), розташованого за адресою: Львівська обл., м. Перемишляни, вул. Борщівська, 39 а, відповідно до якого ринкова вартість об'єкта оцінки на 30 липня 2016 року становила 3 284 980,00 грн. Водночас зазначений звіт містить запис, що власником об'єкта оцінки є Перемишлянська районна рада Львівської області. 4. У подальшому ПАТ "Львівгаз" звернулося до суду із зазначеним позовом. 5. Позов обґрунтовано тим, що оскаржуваний звіт про оцінку майна порушує права позивача, є незаконним і прийнятим з порушенням вимог Закону України від 12 липня 2001 року N 2658-III "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" (далі - Закон N 2658-III) та частини другої статті 20 Господарського кодексу України, оскільки оцінене майно належить позивачу на праві приватної власності, доступ відповідача до такого майна власник не забезпечував та проведення його оцінки не замовляв; крім того дата складення самого звіту не збігається з датою проведення оцінки майна, що, на думку ПАТ "Львівгаз", є підставами для визнання цього звіту про оцінку майна недійсним. 6. ПАТ "Львівгаз" також указало, що дізналося про наявність оскаржуваного звіту з позовної заяви прокурора в інтересах держави в особі Перемишлянської районної ради Львівської області до ПАТ "Львівгаз" про витребування майна, розташованого за адресою: Львівська обл., м. Перемишляни, вул. Борщівська, 39 а, із незаконного володіння. За твердженням позивача, цей звіт порушує його права, оскільки об'єкт оцінки насправді належить ПАТ "Львівгаз", а тому зазначений звіт є втручанням у його господарську діяльність. Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанцій 7. Ухвалою Господарського суду Львівської області від 27 червня 2017 року провадження у справі N 914/881/17 припинено на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 8. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 24 липня 2017 року ухвалу Господарського суду Львівської області від 27 червня 2017 року залишено без змін. 9. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився з висновками про те, що оспорюваний звіт є результатом практичної діяльності фахівця-оцінювача з визначених питань і не вважається юридичним, нормативно-правовим актом, чи актом ненормативного характеру (індивідуальним актом), тому позивач фактично оскаржує дії оцінювача, що виходить за межі підвідомчості, встановленої статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), а звідси провадження у цій справі підлягає припиненню. Короткий зміст вимог касаційної скарги 10. У серпні 2017 року ПАТ "Львівгаз" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на рішення судів попередніх інстанцій з огляду на порушення ними норм процесуального права. 11. У касаційній скарзі позивач просить скасувати ухвалу Господарського суду Львівської області від 27 червня 2017 року й постанову Львівського апеляційного господарського суду від 24 липня 2017 року та передати справу N 914/881/17 на новий розгляд до суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. Мотивуючи касаційну скаргу, ПАТ "Львівгаз" зазначило, що відповідно до приписів статті 33 Закону N 2658-III та статті 2 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) спори, пов'язані з оцінкою майна, майнових прав, вирішуються в судовому порядку, а господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів, тому цей спір підлягає розгляду в господарському суді. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи 13. 14 листопада 2017 року до Вищого господарського суду України надійшло заперечення (відзив) Перемишлянської районної ради Львівської області на касаційну скаргу, в якому зазначено, що рішення судів попередніх інстанцій у цій справі є обґрунтованими та законними, оскільки оспорюваний звіт є результатом практичної діяльності фахівця-оцінювача і не може вважатися юридичним актом державного чи іншого органу або нормативно-правовим актом, тому його оскарження виходить за межі підвідомчості, встановленої статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 14. Аналогічна до попередньої позиція викладена в запереченні (відзиві) на касаційну скаргу, надісланому на адресу суду Прокуратурою Львівської області, відповідно до якого справи у спорах про визнання недійсним звіту про оцінку майна непідвідомчі господарським судам України, тому в цій справі суди правомірно припинили провадження, керуючись пунктом 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 15. Ухвалою Вищого господарського суду України від 10 жовтня 2017 року касаційну скаргу ПАТ "Львівгаз" прийнято до провадження та призначено справу до розгляду на 24 жовтня 2017 року. Надалі ухвалами Вищого господарського суду України розгляд касаційної скарги неодноразово відкладався. 16. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2018 року справу N 914/881/17 разом із касаційною скаргою ПАТ "Львівгаз" передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 17. Зазначену ухвалу Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду мотивував тим, що підставою оскарження ухвали Господарського суду Львівської області від 27 червня 2017 року й постанови Львівського апеляційного господарського суду від 24 липня 2017 року є порушення судами правил предметної юрисдикції. 18. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 лютого 2018 року справу N 914/881/17 прийнято та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій 19. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, оскільки вважає, що вказані рішення прийняті з повним установленням усіх обставин справи, правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. 20. Відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 21. Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (абзац 2 частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)). 22. Підвідомчість господарських справ встановлено статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), за змістом частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, справи про банкрутство; справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції; справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами); справи у спорах між господарським товариством та його посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, завданих такою посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю); справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери; справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності; справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство; справи за заявами про затвердження планів санації боржника до порушення справи про банкрутство. 23. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII, яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 24. Господарський процесуальний кодекс України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 10, 15 частини першої статті 20 цього кодексу). 25. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, позивач висловив твердження, що оскільки приписами статті 33 Закону N 2658-III установлено, що спори, пов'язані з оцінкою майна й майнових прав, вирішуються в судовому порядку, то ця справа у спорі щодо визнання недійсним звіту про оцінку майна підлягає розгляду в господарському суді. Проте Велика Палата Верховного Суду критично оцінює ці доводи скаржника, з приводу чого зазначає таке. 26. Правові засади здійснення оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності в Україні, її державного та громадського регулювання, забезпечення створення системи незалежної оцінки майна з метою захисту законних інтересів держави та інших суб'єктів правовідносин у питаннях оцінки майна, майнових прав та використання її результатів визначені Законом N 2658-III. 27. Згідно із частиною четвертою статті 3 цього Закону процедури оцінки майна встановлюються нормативно-правовими актами з оцінки майна. У випадках проведення незалежної оцінки майна складається звіт про оцінку майна. Вимоги до звітів про оцінку майна та актів оцінки майна встановлюються відповідно до статті 12 цього Закону. 28. Підставою проведення оцінки майна є, зокрема, договір між суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання та замовником оцінки, який укладається в письмовій формі та може бути двостороннім або багатостороннім (за змістом частини першої статті 10 і частини першої статті 11 Закону N 2658-III). 29. Відповідно до статті 33 Закону N 2658-III спори, пов'язані з оцінкою майна, майнових прав, вирішуються в судовому порядку. 30. Статтею 32 Закону N 2658-III передбачена відповідальність оцінювачів та суб'єктів оціночної діяльності, частиною другою якої визначено, що оцінювачі та суб'єкти оціночної діяльності - суб'єкти господарювання несуть відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору, зокрема, за недостовірність чи необ'єктивність оцінки майна, відповідно до умов договору та закону. 31. Відтак, чинним законодавством України передбачені підстави відповідальності суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання в разі неналежного виконання (зокрема, недостовірність чи необ'єктивність оцінки майна) ним своїх обов'язків. 32. Водночас звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб'єкта оціночної діяльності (частина перша статті 12 Закону N 2658-III). 33. Системний аналіз наведених норм чинного законодавства свідчить про те, що звіт по оцінку майна є документом, який фіксує дії суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання щодо оцінки майна, здійснювані ним у певному порядку та спрямовані на виконання його професійних обов'язків, визначених законом і встановлених відповідним договором. 34. Звіт про оцінку майна не створює жодних правових наслідків для учасників правовідносин з оцінки майна, а лише відображає та підтверджує зроблені суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання висновки і його дії щодо реалізації своєї практичної діяльності. 35. Отже, встановлена правова природа звіту про оцінку майна унеможливлює здійснення судового розгляду щодо застосування до нього наслідків, пов'язаних зі скасуванням юридичних актів чи визнанням недійсними правочинів. 36. Тому, наведені в касаційній скарзі доводи про можливість розгляду справи у спорі про визнання недійсним звіту про оцінку майна в господарському суді Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані. 37. Також Велика Палата Верховного Суду зазначає, що спори про визнання недійсним звіту про оцінку майна не можуть бути розглянуті й у порядку іншого (ніж господарське) судочинства. 38. За таких обставин суди першої й апеляційної інстанцій дійшли правильних і обґрунтованих висновків про припинення провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Висновок за результатами розгляду касаційної скарги 39. З огляду на викладене та з урахуванням меж розгляду справи в суді касаційної інстанції касаційна скарга задоволенню не підлягає, а оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін. Щодо судових витрат 40. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача. Висновок про правильне застосування норм права 41. За змістом статей 12, 33 Закону України від 12 липня 2001 року N 2658-III "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" звіт про оцінку майна не створює жодних правових наслідків для учасників правовідносин з оцінки майна, а лише відображає та підтверджує зроблені суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання висновки та його дії стосовно реалізації своєї практичної діяльності з визначених питань, що унеможливлює здійснення судового розгляду справ у спорах про визнання такого звіту недійсним. Ураховуючи наведене та керуючись статтями 240, 300, 301, 302, 304, 308, 309, 314, 315, 317Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Львівгаз" на ухвалу Господарського суду Львівської області від 27 червня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 24 липня 2017 року у справі N 914/881/17 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Господарського суду Львівської області від 27 червня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 24 липня 2017 року у справі N 914/881/17 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складений 19 березня 2018 року. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  6. Категорія справи Начало формы №6-12547св13 Конец формы : не визначено. У Х В А Л А іменем україни 26 червня 2013 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Гулька Б.І., Лесько А.О., Хопти С.Ф., Черненко В.А., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Сведбанк» до ОСОБА_3, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Елітком», ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 вересня 2012 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 19 лютого 2013 року, в с т а н о в и л а: У вересні 2011 року публічне акціонерне товариство «Сведбанк» (далі - ПАТ «Сведбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 23 квітня 2008 року між закритим акціонерним товариством «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк», товариством з обмеженою відповідальністю «Елітком» (далі - ТОВ «Елітком») та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір, за яким їм було відкрито кредитну лінію з лімітом у розмірі 450 тис. доларів США терміном до 22 квітня 2015 року зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 14 % річних. У цей же день на забезпечення виконання зобовґязань за вказаним кредитним договором між банком та ОСОБА_3 укладено іпотечний договір, за яким вона передала в іпотеку банку належну їй чотирикімнатну квартиру АДРЕСА_1. Позичальники зобовґязання за кредитним договором належним чином не виконували, унаслідок чого у них виникла заборгованість, яка станом на 15 лютого 2011 року складала 4 958 119 грн 19 коп. Незважаючи на вимоги банку щодо погашення заборгованості за кредитним договором та попередження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки, позичальники та майновий поручитель у добровільному порядку її не погасили. У звґязку з цим позивач просив звернути стягнення на вказаний предмет іпотеки шляхом його продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження для задоволення вимог банку. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 17 вересня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 19 лютого 2013 року, позов ПАТ «Сведбанк» задоволено. Звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 23 квітня 2008 року на чотирикімнатну квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 134,7 кв. м, жилою площею 77 кв. м, що належить на праві власності ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності від 28 травня 2004 року, право власності зареєстровано у реєстровій книзі № 375-232 за реєстровим № 43666 від 04 червня 2004 року. Встановлено спосіб реалізації вказаного предмету іпотеки шляхом продажу з прилюдних торгів в межах процедури виконавчого провадження. Встановлено початкову ціну для реалізації предмету іпотеки на рівні ціни, не нижчої за звичайні ціни на цей вид майна на підставі оцінки, проведеної субґєктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчого провадження. За рахунок коштів, отриманих від реалізації зазначеної вище квартири, вирішено задовольнити вимоги ПАТ «Сведбанк» за кредитним договором від 23 квітня 2008 року в розмірі 4 958 119 грн 19 коп. Вирішено питання розподілу судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального й процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Заслухавши доповідь судді судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позичальники не виконують зобов’язання за кредитним договором про щомісячне погашення кредиту та сплату відсотків за користування кредитом, а іпотекодавцем отримана вимога про можливе звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання боржниками зобов’язань за кредитним договором, відтак банк має право не лише на стягнення заборгованості, а і на дострокове стягнення всієї суми кредиту. Проте з такими висновками судів погодитись не можна. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати. Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. Судом встановлено, що 23 квітня 2008 року між закритим акціонерним товариством «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк», ТОВ «Елітком» та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, за яким їм було відкрито кредитну лінію з лімітом у розмірі 450 тис. доларів США терміном до 22 квітня 2015 року зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 14 % річних. У цей же день на забезпечення виконання зобовґязань за вказаним кредитним договором між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 укладено іпотечний договір, за яким вона передала в іпотеку банку належну їй чотирикімнатну квартиру АДРЕСА_1. Унаслідок неналежного виконання умов договору ТОВ «Елітком» та ОСОБА_4 мають заборгованість за кредитним договором, яка згідно розрахунку банку станом на 15 лютого 2011 року складала 4 958 119 грн. 19 коп. Про наявність вказаної заборгованості за кредитним договором, необхідність її погашення банк повідомив ОСОБА_3 та попередив її про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки у випадку непогашення заборгованості. Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Апеляційний суд, у порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 315 ЦПК України, залишаючи без змін рішення районного суду, належним чином не перевірив доводів представника відповідача стосовно визначення розміру заборгованості за кредитним договором, його посилань на рішення господарського суду м. Києва від 20 лютого 2012 року, яким заборгованість за вказаним кредитним договором станом на 25 січня 2012 року встановлена в сумі 1 337 493 грн. 17 коп., тоді як за рішенням суду розмір заборгованості за кредитним договором визначено в сумі 4 958 119 грн 19 коп. При цьому, відхиливши як доказ надану незавірену копію рішення господарського суду м. Києва, апеляційний суд не виконав вимоги ст. 303 ЦПК України, фактично усунувся від виконання своїх процесуальних повноважень та обов'язків, не усунув недоліків суду першої інстанції, не виконав вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України. Причини такої значної розбіжності у розмірі кредитної заборгованості суди не усунули. Крім того, в силу положень ст. 146 ЦПК України у разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з'ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні. З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Шевченківської районного суду м. Києва від 26 березня 2012 року за клопотанням представника ОСОБА_5 було призначено судово-економічну експертизу для визначення розміру заборгованості за кредитним договором станом на 26 березня 2012 року, яка не була проведена в зв’язку з ненадходженням коштів за її проведення до експертної установи. Ухвалюючи рішення про задоволення вимог позивача щодо звернення стягнення на предмет іпотеки для задоволення вимог банку, районний суд на підставі положень ст. 146 ЦПК України визнав, що заборгованість позичальника за кредитним договором станом на 15 лютого 2011 року становить 4 958 119 грн 19 коп., так як сторона відповідача відмовилася здійснити попередню сплату вартості проведення експертизи. Разом з тим, суд не врахував роз’яснень, наданих в постанові Пленуму Верховного суду України від 12 червня 2009 року № 5 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» про те, що під час обговорення в попередньому судовому засіданні питання про призначення експертизи, а також в ухвалі про її призначення суд повинен роз'яснити наслідки ухилення від участі в експертизі (стаття 146 ЦПК України). Застосування таких наслідків можливе лише після постановлення ухвали про призначення експертизи та підтвердження факту ухилення особи від участі в експертизі(ч. 2 п. 17 вказаної постанови). Матеріали справи не містять доказів на підтвердження факту ухилення відповідача від участі в експертизі. Враховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. ст. 212 - 214 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 вересня 2012 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 19 лютого 2013 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: Б.І. Гулько А.О. Лесько С.Ф. Хопта В.А. Черненко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/32147446
  7. ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 травня 2017 року Справа № 910/11780/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого судді суддів Кролевець О.А., Губенко Н.М., Іванова Л.Б., розглянувши касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" на ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 06.03.2017 у справі №910/11780/16 Господарського суду міста Києва за позовом Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" до 1. Виробничо-енергетичного об'єднання "Вітроенергопром", 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Фурлендер Віндтехнолоджі" про стягнення грошових коштів за зустрічним позовом Виробничо-енергетичного об'єднання "Вітроенергопром" до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача за зустрічним позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Фурлендер Віндтехнолоджі" про зобов'язання підписати договір за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фурлендер Віндтехнолоджі" до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" про визнання договору припиненим за участю представників: від ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк": Суденко Р.В., від ВЕО "Вітроенергопром":не з'явився, від ТОВ "Фурлендер Віндтехнолоджі": не з'явився, ВСТАНОВИВ: Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.01.2017 у справі № 910/11780/16 (суддя Цюкало Ю.В.) призначено судову економічну експертизу. Іншою ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.01.2017 зупинено провадження у справі №910/11780/16 до повернення матеріалів справи до суду після проведення Київським науково-дослідним інститутом судових експертиз судової експертизи (або до дачі висновку чи повідомлення про неможливість її проведення), що призначена ухвалою господарського суду міста Києва від 18.01.2017. Матеріали даної справи направлено до Київського науково-дослідного інституту судових експертиз. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 06.03.2017 у справі № 910/11780/16 (колегія суддів у складі: Пономаренко Є.Ю., Руденко М.А., Дідиченко М.А.) відмовлено ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" у прийнятті апеляційної скарги на ухвалу Господарського суду міста Києва від 18.01.2017 про призначення експертизи у справі № 910/11780/16. Відновлено ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" строк на подання апеляційної скарги на ухвалу Господарського суду міста Києва від 18.01.2017 про зупинення провадження у справі №910/11780/16; прийнято апеляційну скаргу ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" на ухвалу Господарського суду міста Києва від 18.01.2017 про зупинення провадження у справі № 910/11780/16 до провадження; витребувано від Київського науково-дослідного інституту судових експертиз матеріали справи № 910/11780/16; провадження за апеляційною скаргою ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" на ухвалу Господарського суду міста Києва від 18.01.2017 у справі № 910/11780/16 зупинено до одержання судом матеріалів справи № 910/11780/16. Не погодившись з вказаною ухвалою суду апеляційної інстанції в частині відмови у прийнятті апеляційної скарги на ухвалу Господарського суду міста Києва від 18.01.2017 про призначення експертизи у справі №910/11780/16, ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить у вказаній частині її скасувати, а справу направити до Київського апеляційного господарського суду для розгляду. Ухвалою Вищого господарського суду України від 25.04.2017 у справі № 910/11780/16 касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" прийнято до провадження у складі колегії суддів: Кролевець О.А. - головуючий, Демидова А.М., Шевчук С.Р. Розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України від 27.04.2017 у зв'язку з запланованою відпусткою суддів Демидової А.М., та Шевчук С.Р., призначено проведення повторного автоматизованого розподілу судової справи №910/11780/16. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.04.2017 у справі №910/11780/16 визначено наступний склад колегії суддів: Кролевець О.А. - головуючий, Губенко Н.М., Іванова Л.Б. ВЕО "Вітроенергопром" подано заперечення на касаційну скаргу, у якому просить оскаржувану ухвалу апеляційного господарського суду залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. ВЕО "Вітроенергопром" подано клопотання про відкладення розгляду справи судом касаційної інстанції, посилаючись на складність справи, а також на те, що єдиний повноважний представник ВЕО "Вітроенергопром" перебуває у відрядженні. Порадившись, колегія суддів відмовила в його задоволенні, оскільки неявка повноважних представників сторін не перешкоджає розгляду касаційної скарги. Учасники судового процесу згідно з приписами ст. 1114 ГПК України були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак відповідач-1 та відповідач-2 за первісним позовом не скористався передбаченим законом правом на участь у розгляді справи касаційною інстанцією. Заслухавши пояснення представника позивача за первісним позовом, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши згідно з ч. 1 ст. 1117 ГПК України наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових актах, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи з наступного. Так, відмовляючи ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" у прийнятті апеляційної скарги на ухвалу Господарського суду міста Києва від 18.01.2017 про призначення експертизи у справі №910/11780/16, апеляційний господарський суд виходив з того, що ухвала про призначення експертизи не підлягає оскарженню. Колегія суддів касаційної інстанції вважає помилковими вказані висновки апеляційного господарського суду, враховуючи наступне. Згідно з частиною 1 статті 41 ГПК України для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу. У пунктах 2, 5 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики призначення судової експертизи" № 4 від 23.03.2012 зазначено, що судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмету доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування. Якщо наявні у справі докази є взаємно суперечливими, їх оцінку в разі необхідності може бути здійснено господарським судом з призначенням відповідної судової експертизи. Питання про призначення судової експертизи повинно вирішуватися лише після ґрунтовного вивчення обставин справи і доводів сторін щодо необхідності такого призначення. Відповідно до пункту 12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики призначення судової експертизи" № 4 від 23.03.2012 недотримання порядку призначення та проведення судової експертизи має наслідком затягування судового процесу і призводить до порушення вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи упродовж розумного строку. Однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 частини третьої статті 129 Конституції України), що передбачає можливість перевірки в апеляційному порядку судових рішень. Це конституційне положення реалізовано у розділі ХІІ ГПК України, де врегульовано питання апеляційного оскарження судових рішень. Зокрема, у статті 106 ГПК України наведено перелік ухвал суду першої інстанції, що можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду. При цьому приписи ст. 106 ГПК України не містять заборони стосовно оскарження ухвал. Водночас і стаття 41 ГПК України, якою врегульовано питання призначення і проведення судової експертизи, не містить положень, які б встановлювали заборону на оскарження ухвал про призначення судової експертизи. Відсутність у Господарському процесуальному кодексі України прямих вказівок на можливість оскарження ухвал, які суттєво впливають на права та обов'язки учасників судового процесу, не може бути підставою для відмови у прийнятті апеляційної скарги, оформленої згідно з вимогами господарського процесуального законодавства, за відсутності прямої заборони в Законі на їх оскарження. Ця відмова розглядається як порушення конституційного права на судовий захист, яке за статтею 64 Конституції України не може бути обмежене. Колегія суддів керуючись статтею 55 Конституції України, правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною у пункті 9 мотивувальної частини Рішення від 30.01.2003 № 3-рп/2003, пп. 3.2 п. 3 Рішення Конституційного Суду України від 25.04.2012 № 11-рп/2012 у справі № 1-12/2012 дійшла висновку, що відсутність законодавчого закріплення можливості оскарження ухвали про призначення судової експертизи не є перешкодою для її перегляду в апеляційному порядку. Враховуючи зазначене, апеляційний господарський суд дійшов помилкового висновку щодо відмови скаржнику у прийнятті апеляційної скарги на ухвалу про призначення експертизи у справі. Таким чином ухвала Київського апеляційного господарського суду від 06.03.2017 у справі №910/11780/16 підлягає скасуванню в частині відмови ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" у прийнятті апеляційної скарги на ухвалу Господарського суду міста Києва від 18.01.2017 про призначення експертизи у справі №910/11780/16, а справа - передачі до Київського апеляційного господарського суду для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" на ухвалу Господарського суду міста Києва від 18.01.2017 про призначення експертизи у справі №910/11780/16 до провадження Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 - 11113 ГПК України, Вищий господарський суд України П О С Т А Н О В И В : Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" задовольнити частково. Ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 06.03.2017 у справі №910/11780/16 скасувати в частині відмови Публічному акціонерному товариству "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" у прийнятті апеляційної скарги на ухвалу Господарського суду міста Києва від 18.01.2017 про призначення експертизи у справі №910/11780/16. Справу №910/11780/16 передати до Київського апеляційного господарського суду для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" на ухвалу Господарського суду міста Києва від 18.01.2017 про призначення експертизи у справі №910/11780/16 до провадження. Головуючий суддя О. Кролевець Судді Н. Губенко Л. Іванова Справа № 910/11780/16
  8. УХВАЛА 22 лютого 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., розглянувши заяву приватного акціонерного товариства «Корум Україна» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року у справі № 905/1688/15 за позовом публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку» до приватного акціонерного товариства «Корум Україна» про стягнення суми та за зустрічним позовом приватного акціонерного товариства «Корум Україна» до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку» про внесення змін до договору про відкриття мультивалютної кредитної лінії, в с т а н о в и л а: Ухвалою Господарського суду Донецької області від 6 квітня 2016 року зупинено провадження у справі № 905/1688/15 на підставі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України на строк проведення судової експертизи. Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 27 квітня 2016 року зазначену ухвалу про зупинення провадження у справі залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року ухвалу Господарського суду Донецької області від 6 квітня 2016 року та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 27 квітня 2016 року у цій справі скасовано, а справу передано до Господарського суду Донецької області для розгляду по суті. Зокрема, суд касаційної інстанції звернув увагу на недотримання порядку призначення та проведення судової експертизи, що в свою чергу є наслідком затягування судового процесу і призводить до порушення вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи упродовж розумного строку. Отже, безпідставне призначення судової експертизи та зупинення у зв’язку із цим провадження у справі перешкоджає її подальшому розгляду. Як місцевий, так і апеляційний суди не навели належного обґрунтування необхідності призначення у справі судової експертизи, зазначивши лише те, що для визначення розміру заборгованості, стягнення якої є предметом спору, потрібні спеціальні знання. Ухвалою Верховного Суду України від 19 січня 2017 року справу № 905/1688/15 за заявою приватного акціонерного товариства «Корум Україна» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року у справі № 905/1688/15 допущено до провадження Верховного Суду України з відкриттям провадження та вчиненням підготовчих дій. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню, а провадження у Верховному Суді України – слід припинити з наступних підстав. Згідно з ч. 2 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підвідомчості або підсудності справ. Матеріали справи свідчать, що постановою Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року ухвалу Господарського суду Донецької області від 6 квітня 2016 року та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 27 квітня 2016 року у цій справі скасовано, а справу передано до господарського суду Донецької області для розгляду по суті. Таким чином, постанова Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року у цій справі не перешкоджає подальшому провадженню у справі та не є такою, що прийнято з порушенням правил підвідомчості або підсудності справ у розумінні ч. 2 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України. Враховуючи викладене, колегія суддів Судової палати у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що провадження у Верховному Суді України за заявою приватного акціонерного товариства «Корум Україна» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року у зазначеній справі підлягає припиненню. Керуючись пунктом 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11116, 11125 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України: у х в а л и л а: Припинити провадження у Верховному Суді України за заявою приватного акціонерного товариства «Корум Україна» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року у справі № 905/1688/15 за позовом публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку» до приватного акціонерного товариства «Корум Україна» про стягнення суми та за зустрічним позовом приватного акціонерного товариства «Корум Україна» до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку» про внесення змін до договору про відкриття мультивалютної кредитної лінії. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Ухвала від 22 лютого 2017 року № 3-1677гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/23D2A9EB8E7C50A6C22580D50042C242