Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'юрисдикция'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Найдено 444 результата

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 січня 2019 року м. Київ Справа N 295/1426/17 Провадження N 14-587цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, подану її представником ОСОБА_4, на ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 31 липня 2017 року (судді Коломієць О.С., Гансецька І.А., Шевчук А.М.) у цивільній справі за заявою ОСОБА_3, в інтересах якої діє ОСОБА_4, заінтересовані особи: Закрите акціонерне товариство "Житомирські ласощі", Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Національний депозитарій України, Компанія "Дельта Кепітал С.А. ", ОСОБА_7, про встановлення факту втрати системи реєстру власників іменних цінних паперів, ВСТАНОВИЛА: У лютому 2017 року ОСОБА_3, в інтересах якої діє ОСОБА_4, заінтересовані особи: Закрите акціонерне товариство "Житомирські ласощі" (далі - ЗАТ "ЖЛ"), Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Національний депозитарій України, Компанія "Дельта Кепітал С.А. ", ОСОБА_7, звернулася до суду із заявою про встановлення факту втрати системи реєстру власників іменних цінних паперів. На обґрунтування поданої заяви ОСОБА_3 зазначила, що вона є акціонером ЗАТ "ЖЛ", що підтверджується сертифікатом акцій НОМЕР_1. Вважає, що її майнові права та законні інтереси як акціонера щодо користування та розпорядження власністю, а саме акціями ЗАТ "ЖЛ", порушено, оскільки систему реєстру власників іменних цінних паперів акціонерів товариства втрачено. Ураховуючи зазначене, ОСОБА_3 просила суд встановити факт втрати системи реєстру власників іменних цінних паперів ЗАТ "ЖЛ". Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 13 травня 2017 року заяву ОСОБА_3 задоволено, встановлено факт втрати системи реєстру власників іменних цінних паперів ЗАТ "ЖЛ". Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що розгляд справи про встановлення факту, що має юридичне значення, можливий лише судом загальної юрисдикції в порядку окремого провадження. Саме в порядку окремого провадження розглядаються справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи, або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав. Судове рішення про встановлення факту втрати системи реєстру власників іменних цінних паперів ЗАТ "ЖЛ" є лише необхідною умовою для прийняття емітентом - ЗАТ "ЖЛ" рішення про відновлення інформації про власників іменних цінних паперів. Під час розгляду цієї заяви суд установив, що в ході розгляду адміністративної справи N 906/7917/11 представник товариства не надав для огляду в судове засідання оригінал системи реєстру власників іменних цінних паперів ЗАТ "ЖЛ" у зв'язку з його знищенням, про що суду було надано відповідний акт. Отже, наявність копії реєстру не може бути підставою для відмови в задоволенні заяви про встановлення факту втрати оригіналу системи реєстру власників іменних цінних паперів. Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 31 липня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_7 - ОСОБА_8 задоволено частково. Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 13 травня 2017 року скасовано, провадження у справі закрито. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що розпорядженням Житомирського ТУ ДКЦПФР N 22-ЖИ-С-А-11 від 20 червня 2012 року скасовано реєстрацію випуску акцій ЗАТ "ЖЛ" у зв'язку з припиненням діяльності цього товариства шляхом його злиття з ТОВ "Будстайл-XXI". Указане розпорядження і питання щодо відновлення обігу акцій ЗАТ "ЖЛ" є предметом розгляду в адміністративних судах. Установлення юридичного факту, не передбаченого статтею 256 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України у редакції чинній на час розгляду справи судом першої та апеляційної інстанцій), у цій справі є нічим іншим, як відновленням прав акціонерів ЗАТ "ЖЛ" на володіння, користування та розпорядження належним їм майном, а також господарської діяльності цього товариства, тому цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Оскільки справа за заявою ОСОБА_3 про встановлення факту втрати системи реєстру власників іменних цінних паперів не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, постановлене судове рішення підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі. У касаційнійскарзі, поданій у серпні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просила скасувати ухвалу апеляційного суду та направити справу до цього ж суду для продовження розгляду. Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновок апеляційного суду про те, що зазначений спір підлягає розгляду у порядку господарського судочинства та виник з корпоративних відносин між господарським товариством та його учасником, а отже, встановлення юридичного факту у цій справі є нічим іншим, як відновлення прав акціонерів, а тому вказаний спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, є помилковим. ОСОБА_3 вважає, що цей спір виник не з корпоративних відносин, а стосується встановлення факту, що має юридичне значення, та за суб'єктним складом і предметом позову підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 серпня 2017 рокувідкрито касаційне провадження в справі та витребувано її матеріали. Відзив на касаційну скаргу не подавався. 15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів". Згідно зі статтею 388ЦПК України у редакції цього Закону судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 28 листопада 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив з того, що встановлення юридичного факту в цій справі є нічим іншим, як відновленням прав акціонерів ЗАТ "ЖЛ" на володіння, користування та розпорядження належним їм майном, а також господарської діяльності цього товариства, а тому цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Такі висновки апеляційного суду є правильними з огляду на таке. Зазмістом положень глави 6 розділуІV ЦПК України встановлення факту, що має юридичне значення, розглядається судами загальної юрисдикції в порядкуокремого провадження. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових правфізичних осіб, якщо законом не визначено іншогопорядку їх встановлення (частинадруга статті 256 ЦПК України у редакції, яка була чинна на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). Водночас згідно із частиною четвертою вказаної статті суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду. Аналогічна норма передбачена статтею 315 ЦПК України у чинній редакції. У справі, що розглядається, ОСОБА_3 просила встановити факт втрати системи реєстру власників іменних цінних паперів ЗАТ "ЖЛ". Установлення цього факту заявниця пов'язує з відновленням діяльності товариства та підтвердженням її прав як власника іменних цінних паперів з метою реалізації їх відповідно до вимог статей 317-319 Цивільного кодексу України. Таким чином, ідеться не просто про встановлення факту втрати системи реєстру власників іменних цінних паперів, а про спір щодо відновлення корпоративних прав ОСОБА_3 як власника іменних цінних паперів у зв'язку з відновленням діяльності товариства. Згідно з пунктом 8 частини першої статті 2 Закону України від 17 вересня 2008 року N 514-VI "Про акціонерні товариства" (далі - Закон N 514-VI) корпоративні права - це сукупність майнових і немайнових прав акціонера - власника акцій товариства, які випливають з права власності на акції, що включають право на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів та активів акціонерного товариства у разі його ліквідації відповідно до закону, а також інші права та правомочності, передбачені законом чи статутними документами. Корпоративні права акціонера щодо акціонерного товариства посвідчуються акціями цього товариства, які існують виключно в бездокументарній формі (частини перша та друга статті 20 Закону N 514-VI). Кожною простою акцією акціонерного товариства її власнику - акціонеру надається однакова сукупність прав, включаючи права на участь в управлінні акціонерним товариством (пункт 1 частини першої статті 25 Закону N 514-VI). Частиною першою статті 32 вказаного Закону передбачено, що загальні збори акціонерного товариства є вищим органом цьоготовариства. У загальних зборах акціонерного товариства можуть брати участь особи, включені до переліку (реєстру) акціонерів які мають право на таку участь, або їх представники (частина перша статті 34 вказаного Закону). Отже, акціонер може реалізувати своє право на участь в управлінні товариством (участь у загальних зборах) лише за умови наявності реєстру власників іменних цінних паперів, до якого включений такий акціонер. Реєстр власників іменних цінних паперів складається згідно з відомостями, що містяться в системі реєстру власників іменних цінних паперів у депозитарній установі. Відсутність реєстру власників іменних цінних паперів та бездіяльність емітента щодо відновлення такого реєстру унеможливлює проведення загальних зборів акціонерів емітента і відповідно прийняття рішень, що стосуються діяльності та управління товариством, акціонером якого є заявник. Згідно з пунктом 1 розділу 2 Положення про порядок забезпечення існування іменних цінних паперів у бездокументарній формі, затвердженого рішенням Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 22 січня 2014 року N 47 (далі - Положення N 47), саме на емітента покладається обов'язок вчинити ряд дій, пов'язаних з переведенням акцій із документарної в бездокументарну форму та відновленням системи реєстру власників іменних цінних паперів. Зокрема, до обов'язків емітента входить обов'язок з'ясувати інформацію стосовно наявності документів системи реєстру власників цінних паперів у Центральному депозитарії цінних паперів та депозитарної установи, яка остання здійснювала ведення реєстру власників іменних цінних паперів відповідного випуску акцій. У випадку відсутності документів системи реєстру власників іменних цінних паперів у емітента, або в Центральному депозитарії, або в депозитарній установі емітент повинен здійснити дії щодо відновлення інформації про власників іменних цінних паперів системи реєстру власників іменних цінних паперів цього випуску. Такі дії емітента передбачені Порядком забезпечення інтересів власників іменних цінних паперів у разі відсутності документів системи реєстру власників іменних цінних паперів певного випуску, затвердженим рішенням Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 24 червня 2014 року N 805 (далі - Порядок N 805). Пунктом 2 Порядку N 805 передбачено, що в разі набрання законної сили судовим рішенням щодо встановлення факту втрати системи реєстру та отримання зазначеного рішення емітентом або акціонерами, що ініціюють проведення процедури відновлення інформації про власників, відповідний орган емітента (виконавчий орган, наглядова рада або загальні збори) має прийняти рішення про відновлення інформації про власників іменних цінних паперів певного випуску та здійснити інші передбачені цим Порядком дії щодо відновлення втраченої інформації про власників іменних цінних паперів випуску та формування реєстру. Емітент може доручити депозитарній установі за її згодою відновлення втраченої інформації про власників іменних цінних паперів випуску та формування реєстру шляхом укладання відповідного договору. При укладанні емітентом з депозитарною установою відповідного договору емітент подає депозитарній установі копію судового рішення про встановлення факту втрати системи реєстру власників та копію рішення уповноваженого органу емітента про відновлення інформації про власників іменних цінних паперів певного випуску (реєстру власників іменних цінних паперів), засвідчену емітентом (абзац другий пункту 2 Порядку N 805). Таким чином, права заявника можна відновити лише після вчинення емітентом дій, спрямованих на відновлення реєстру власників іменних цінних паперів, які, зокрема, передбачені Порядком N 805. Цей Порядок визначає послідовність дій емітента щодо відновлення реєстру власників іменних цінних паперів у разі наявності судового рішення щодо встановлення факту втрати системи реєстру власників іменних цінних паперів певного випуску. Отже, існує спір, який не може бути вирішений лише шляхом встановлення факту, що має юридичне значення, що здійснюється в судах загальної юрисдикції. Справа, що розглядається, пов'язана зі спором про порушення корпоративних прав заявника. Відповідно заява ОСОБА_3 не може бути розглянута в порядку окремого провадження за правилами ЦПК України. Згідно з пунктами 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, яка була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у частині першій статті 19 ЦПК України в чинній редакції. У порядку господарського судочинства розглядаються справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів (пункт 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, яка булла чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій. Аналогічна норма міститься й у пункті 3 частини першої статті 20 ГПК України в чинній редакції. Отже, справи у спорах, які виникають між акціонерним товариством і його акціонерами, та які пов'язані із втратою системи реєстру власників іменних цінних паперів, належать до корпоративних спорів і підлягають вирішенню господарськими судами України. Таким чином, суд апеляційної інстанції обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України в редакції, яка була чинною на час вчинення відповідної процесуальної дії, оскільки цей спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а відноситься до компетенції господарських судів України. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи викладене, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції - без змін. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 31 липня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  2. Постанова Іменем України 21 листопада 2018 року м. Київ Справа N 757/43355/16-ц Провадження N 14-399 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Печерського районного суду м. Києва (далі також - відповідач) про визнання дій/бездіяльності протиправними та відшкодування шкоди за касаційною скаргою позивача на ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року, постановлену суддею Панченко О.М., й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 травня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Лапчевської О.Ф., Кравець В.А., Мазурик О.Ф. Учасники справи: - позивач: ОСОБА_3, - відповідач: Печерський районний суд м. Києва ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 6 вересня 2016 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив: 1.1. Визнати дії/бездіяльність посадових осіб відповідача незаконними. 1.2. Зобов'язати відповідача виготовити та надіслати на адресу позивача належним чином засвідчені копії рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року у справі N 757/2216/15-ц, рішення Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року та дві ухвали цього суду від 25 травня 2016 року у справі N 22-ц/796/3406/2016. 1.3. Стягнути з відповідача як відшкодування матеріальної шкоди - 24 489,52 грн і моральної шкоди - 10 000 грн. 1.4. Стягнути з відповідача нестягнуту з ПАТ "Терра Банк" моральну шкоду у сумі 15 000 грн. 2. Позов мотивував таким: 2.1. 26 січня 2015 року подав до Печерського районного суду м. Києва позовну заяву до Публічного акціонерного товариства (далі - ПАТ) "Терра Банк" та Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію у ПАТ "Терра Банк" про зобов'язання вчинити дії та відшкодування завданих збитків. 2.2. 2 лютого 2015 року Печерський районний суд м. Києва постановив ухвалу у справі N 757/2216/15-ц, якою відмовив у відкритті провадження на тій підставі, що спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 2.3. 8 квітня 2015 року Апеляційний суд міста Києва скасував ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 2 лютого 2015 року та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції. 2.4. 28 квітня 2015 року Печерський районний суд м. Києва постановив ухвалу, якою відкрив провадження у справі. 2.5. 17 листопада 2015 року цей суд ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову, яке позивач оскаржив до Апеляційного суду міста Києва. 2.6. 30 березня 2016 року суд апеляційної інстанції в частині вимог до ПАТ "Терра Банк" залишив рішення Печерського районного суду м. Києва від 2 лютого 2015 року без змін, а в іншій частині рішення суду першої інстанції скасував і закрив провадження. 2.7. Незважаючи на неодноразові звернення до відповідача протягом тривалого часу, не міг отримати належно засвідчені копії судових рішень у справі N 757/2216/15-ц, що спричинило пропуск строків на апеляційне та касаційне оскарження. 2.8. Вказує на порушення судом першої інстанції частини першої статті 21, частини першої статті 27 та частини третьої статті 222 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин. 2.9. Внаслідок протиправних дій відповідача позивач був позбавлений коштів, які він намагався стягнути з ПАТ "Терра Банк" у судовому порядку під час розгляду справи N 757/2216/15-ц. 2.10. Діями відповідача позивачеві була заподіяна моральна шкода, яка полягає у створенні перепон у доступі до правосуддя та має бути відшкодована на підставі статей 22, 23, 1166, 1167, 1176 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. 3. 9 грудня 2016 року Апеляційний суд м. Києва постановив ухвалу, якою визначив підсудність спору Деснянському районному суду м. Києва. Короткий зміст рішень суду першої інстанції 4. 23 грудня 2016 року Деснянський районний суд м. Києва відмовив позивачу у відкритті провадження. 5. Мотивував тим, що вимоги про визнання дій/бездіяльності посадових осіб Печерського районного суду м. Києва незаконними та зобов'язання їх вчинити певні дії мають вирішуватись за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 16 лютого 2017 року Апеляційний суд міста Києва постановив ухвалу, якою скасував ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 23 грудня 2016 року та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції. 7. Мотивував тим, що, відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції не зазначив мотивів такого рішення, не з'ясував характеру спірних правовідносин і не перевірив, чи є відповідач у справі суб'єктом владних повноважень за наведених у позовній заяві обставин. Короткий зміст рішень суду першої інстанції 8. 13 березня 2017 року Деснянський районний суд м. Києва постановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження у справі. 9. Мотивував тим, що відповідач у справі є суб'єктом владних повноважень згідно з пунктом 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у чинній на той час редакції; між сторонами виник публічно-правовий спір, а тому позовні вимоги мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 10. 15 травня 2017 року Апеляційний суд міста Києва постановив ухвалу, якою залишив без змін ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року. 11. Апеляційний суд вважав, що між позивачем і відповідачем як суб'єктом владних повноважень виник публічно-правовий спір, який відповідно до вимог пункту 1 частини другої статті 17 та статті 18 КАС України у чинній на той час редакції має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 12. 19 червня 2017 року позивачзвернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою. Просить скасувати ухвали Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року й Апеляційного суду міста Києва від 15 травня 2017 року, а також ухвалити рішення, яке згідно з повноваженнями суду касаційної інстанції відповідає обставинам справи. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 13. 15 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 14. Мотивував тим, що позивач оскаржує ухвали Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року й Апеляційного суду міста Києва від 15 травня 2017 року з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. Позивач вказує на те, що оскаржені ухвали постановлені з порушенням норм процесуального права. 15.1. Вважає, що один і той самий суддя Деснянського районного суду м. Києва не міг двічі постановляти ухвалу про відмову у відкритті провадження. Стверджує, що ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року постановив неповноважний суд, оскільки повторно той самий суддя не мав права брати участь при новому розгляді справи після скасування 16 лютого 2017 року судом апеляційної інстанції ухвали Деснянського районного суду м. Києва від 23 грудня 2016 року про відмову у відкритті провадження. 15.2. Стверджує, що оскільки спірні правовідносини виникли через порушення прав позивача при розгляді цивільної справи, є підстави для звернення до суду саме за правилами цивільного, а не адміністративного судочинства. Доводи відповідача 16. Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо порушення вимог про недопустимість повторної участі судді у розгляді справи 17. У касаційній скарзі позивач вказує на постановлення ухвали Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року неповноважним судом, оскільки повторно той самий суддя не має права брати участь при новому розгляді справи після скасування 16 лютого 2017 року судом апеляційної інстанції ухвали Деснянського районного суду м. Києва від 23 грудня 2016 року, постановленої тим самим суддею, що й постановив ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року (обидві - про відмову у відкритті провадження). 18. Відповідно до частини першої статті 21 ЦПК України у редакції, чинній на час вирішення питання про відкриття провадження у суді першої інстанції, суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді першої інстанції, не може брати участі в розгляді цієї самої справи в судах апеляційної і касаційної інстанцій, у перегляді справи Верховним Судом України, а так само у новому розгляді її судом першої інстанції після скасування попереднього рішення або ухвали про закриття провадження в справі. 19. Отже, ЦПК України встановлював обмеження щодо повторного розгляду тим же складом суду першої інстанції справи лише у випадку скасування попереднього рішення цього суду щодо суті спору або ухвали про закриття провадження у справі. Інших підстав для обмеження участі судді суду першої інстанції у розгляді справи, зокрема після скасування ухвали цього про відмову у відкритті провадження, процесуальний закон не передбачав. Тому вказані доводи позивача є необґрунтованими. (1.2) Щодо юрисдикції суду 20. Суди першої й апеляційної інстанцій відповідно до пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду питання про відкриття провадження, вважали, що подана позовна заява не може розглядатися в судах у порядку цивільного судочинства. Натомість, суди вказали, що справа може бути вирішена за правилами адміністративного судочинства, оскільки вона має ознаки публічно-правового спору. 21. Позивач вважає, що суди порушили норми процесуального права, оскільки, на його думку, справу слід розглядати за правилами цивільного судочинства. 22. Щодо позовної вимоги зобов'язати відповідача виготовити та надіслати на адресу позивача належним чином виготовлені та завірені судом копії рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року у справі N 757/2216/15-ц (суддя Остапчук Т.В.), рішення суду апеляційної інстанції від 30 березня 2016 року та дві ухвали цього ж суду від 25 травня 2016 року у справі N 22-ц/796/3406/2016, то у касаційній скарзі позивач вказав, що ця вимога втратила актуальність і "в судовому засіданні була вилучена". 23. Щодо іншої вимоги позивача - визнати дії/бездіяльність посадових осіб Печерського районного суду м. Києва незаконними: 23.1. Позивач у додаткових поясненнях до касаційної скарги вказав, що оскаржував не рішення відповідача у конкретній справі, а дії апарату відповідного суду, зокрема і бездіяльність голови суду як керівника відповідача, який мав контролювати діяльність цього апарату. 23.2. Обґрунтовуючи незаконність дій/бездіяльності посадових осіб відповідача, у позовній заяві позивач вказував: 23.2.1. Порушуючи статтю 222 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи N 757/2216/15-ц, відповідач несвоєчасно надіслав йому ухвалу про відмову у відкритті провадження від 2 лютого 2015 року у справі N 757/2216/15-ц; 23.2.2. Порушуючи статтю 21 ЦПК України у вказаній редакції, справа N 757/2216/15-ц повторно була передана на розгляд судді Печерського районного суду м. Києва Остапчука Т.В. після того, як Апеляційний суд м. Києва 8 квітня 2015 року у справі N 22-ц/796/5593/2015 скасував ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 2 лютого 2015 року, постановлену цим же суддею; 23.2.3. Порушуючи статтю 157 ЦПК України у зазначеній редакції, розгляд справи N 757/2216/15-ц безпідставно відкладався та тривав поза межами розумного строку, оскільки провадження у цій справі було відкрите 28 квітня 2015 року, а рішення ухвалене аж 17 листопада 2015 року; 23.2.4. Порушуючи статті 209 та 222 ЦПК України у вказаній редакції, рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року у справі N 757/2216/15-ц було несвоєчасно виготовлене та надіслане позивачеві; 23.2.5. Порушуючи статтю 222 ЦПК України у зазначеній редакції, заяви позивача у справі N 757/2216/15-ц від 13 червня 2016 року (вх. N 58151), від 21 червня 2016 року (вх. N 60991), від 4 липня 2016 року (вх. N 65120), від 30 серпня 2016 року (вх. N 85766) були невчасно розглянуті та невчасно видані копії судових рішень у вказаній справі. 24. Згідно з приписами Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та ЦПК України у редакціях, чинних на час розгляду справи N 757/2216/15-ц, дотримання вимог процесуального закону (частина перша статті 8, частини перша та друга статті 22, стаття 23 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"), надсилання ухвал про відмову у відкритті провадження (частина шоста статті 122 ЦПК України), дотримання вимог про недопустимість повторної участі судді в розгляді справи (стаття 21 ЦПК України), відкладення розгляду справи за наявності для цього підстав (стаття 169 ЦПК України), дотримання строків розгляду справи (стаття 157 ЦПК України), своєчасне виготовлення та надсилання судового рішення (стаття 222 ЦПК України) - були обов'язками суду під час здійснення правосуддя у конкретній справі. 25. Отже, позовна вимога про оскарження дій/бездіяльності посадових осіб відповідача стосується вчинення (невчинення) судом передбачених процесуальним законом дій. 26. Закони України не передбачають можливість розгляду у суді позовних вимог про визнання незаконними дій/бездіяльності іншого суду після отримання останнім позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, оскільки такі дії/бездіяльність є пов'язаними з розглядом судової справи навіть після його завершення. 27. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що вирішення у суді спору за такою позовною вимогою буде втручанням у здійснення правосуддя іншим судом. 28. Згідно з частиною першою статті 124 Конституції України (у редакції, чинній на час розгляду справи N 757/43355/16-ц у судах першої й апеляційної інстанцій) правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. А відповідно до частини другої вказаної статті юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. 29. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом (частини перша та третя статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції, що діяла на час розгляду справи N 757/43355/16-ц у судах першої й апеляційної інстанцій). 30. Оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається.Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, а також про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ. 31. Згідно з пунктом 57 Висновку N 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини. 32. Відповідно до пункту 55 Висновку N 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави. 33. Згідно з пунктом 21 Великої хартії суддів (Основоположних принципів), затвердженої Консультативною радою європейських суддів 17 листопада 2010 року, засоби для виправлення суддівських помилок мають бути передбачені відповідною системою апеляційного оскарження. Виправлення будь-яких інших помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави. 34. Щодо цивільної відповідальності, до якої позивач має намір притягнути Печерський районний суд м. Києва, Консультативна рада європейських суддів вважає, що, беручи до уваги принцип незалежності суду: i) засобом захисту від судових помилок (стосовно питань юрисдикції, суті справи або процедури розгляду) повинна бути належна система апеляційного оскарження рішень (як з дозволу суду, так і без дозволу); ii) будь-яка компенсація за інші недоліки в процесі здійснення правосуддя (у тому числі, наприклад, порушення строків розгляду справи) може вимагатися тільки від держави; iii) недоцільним є притягнення судді до будь-якої особистої відповідальності за здійснення ним уповноважених професійних обов'язків, навіть шляхом відшкодування збитків державі, крім випадків навмисного порушення (пункт 76 Висновку N 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів). 35. Крім того, якщо держава повинна була виплатити компенсацію стороні через помилку у відправленні правосуддя, саме у держави, а не у сторони справи має бути право притягнути суддю до цивільної відповідальності шляхом подання судового позову (пункт 37 Висновку N 18 (2015) Консультативної ради європейських суддів). 36. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що такий підхід однаково застосовний як особисто до суддів, так і до судів, в яких вони здійснюють правосуддя. 37. Отже, вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені. 38. Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені. 39. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді). 40. За змістом пункту 19 Великої хартії суддів (Основоположних принципів) у кожній державі закон чи фундаментальна хартія суддів повинні визначати неналежну поведінку, яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність та відкриття дисциплінарного провадження щодо судді. 41. Тобто, за наявності для цього підстав і у визначеному законом порядку суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності за відповідну неналежну поведінку. 42. ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу на те, що приписи "заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства" (пункт 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції, чинній на час вирішення питання про відкриття провадження; пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), "заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства" (пункт 1 частини першої статті 109 КАС України у редакції, чинній на час вирішення питання про відкриття провадження), "позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства" (пункт 1 частини першої статті 170 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) стосуються як позовів, які не можуть розглядатися за правилами цивільного чи адміністративного судочинства, відповідно, так і тих позовів, які взагалі не можуть розглядатися судами. 43. З огляду на наведені вище аргументи Велика Палата Верховного Суду вважає, що позовна вимога про визнання незаконними вказаних у пункті 23.2 цієї постанови дій/бездіяльності посадових осіб відповідача не може розглядатися за правилами будь-якого судочинства. А тому висновки судів першої й апеляційної інстанцій про можливість розгляду цього спору за правилами адміністративного судочинства є помилковими. 44. Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача відшкодування матеріальної та моральної шкоди, позивач обґрунтував ці вимоги приписами статей 22, 23, 1166, 1167, 1176 ЦК України та мотивував тим, що внаслідок протиправних дій відповідача був позбавлений коштів, які намагався стягнути з ПАТ "Терра Банк" під час розгляду справи N 757/2216/15-ц, а також тим, що створені відповідачем перешкоди у доступі до правосуддя завдали позивачеві моральну шкоду. 45. Стаття 1176 ЦК України закріплює приписи про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю спеціальних суб'єктів, зокрема, суду. Тому приписи статті 1176 ЦК України єспеціальними щодо приписів статей 22, 23, 1166 і 1167 цього кодексу та визначають випадки, в яких може бути заявлена позовна вимога про відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю суду. 46. Шкода, завдана, зокрема, фізичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили (частина п'ята статті 1176 ЦК України). 47. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами за правилами цивільного або господарського судочинства (частина друга статті 21 КАС України у редакції, чинній на час вирішення питання про відкриття провадження у справі). 48. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що позовні вимоги про визнання незаконними пов'язаних з розглядом судової справидій/бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду) не можуть розглядатися за правилами будь-якого судочинства, вимоги про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду можуть бути предметом розгляду у випадках, передбачених статтею 1176 ЦК України. 49. За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. 50. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 вказаної Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis рішення у справі "Peretyaka And Sheremetyev v. Ukraine" від 21 грудня 2010 року, заяви N 17160/06 та N 35548/06, § 33). 51. Відсутність правової регламентації можливості оскаржити рішення, дії та бездіяльність суду, відповідно ухвалені або вчинені після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, інакше, ніж у порядку апеляційного та касаційного перегляду, а також неможливість притягнення суду (судді) до цивільної відповідальності за вказані рішення, дії чи бездіяльність є легітимними обмеженнями, покликаними забезпечити правову визначеність у правовідносинах учасників справи між собою та з судом, а також загальновизнаними гарантіями суддівської незалежності. 52. Такі обмеження не шкодять суті права на доступ до суду та є пропорційними означеній меті, оскільки вона досягається гарантуванням у законі порядку оскарження рішень, дій і бездіяльності суду, відповідно ухвалених або вчинених після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, а також встановленням у законі особливостей відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду. 53. Вказані висновки відповідають висновкам Великої Палати Верховного Суду, сформульованим у постановах від 3 квітня 2018 року у справі N 820/5586/16, від 13 березня 2018 року у справі N 800/554/17, від 22 березня 2018 року у справі N П/9901/135/18, від 24 квітня 2018 року у справі N 800/404/17, від 13 червня 2018 року у справі N 454/143/17-ц. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 54. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. 55. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України). 56. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами, зокрема, для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 57. Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 58. Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій, ухваливши по суті правильні рішення, неправильно застосували норми процесуального права, вказавши, що цей спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. А тому слід змінити мотивувальну частину ухвал Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року й Апеляційного суду міста Києва від 15 травня 2017 року з урахуванням висновків, сформульованих у цій постанові. (2.2) Щодо судових витрат 59. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача. (3) Висновки щодо застосування норм права 60. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом (частини перша та третя статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції, чинній до 30 вересня 2016 року; аналогічні приписи закріплені у частині першій і третій статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції, чинній з 30 вересня 2016 року). 61. Закони України не передбачають можливість розгляду у суді позовних вимог про визнання незаконними дій/бездіяльності іншого суду після отримання останнім позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду чи про зобов'язання іншого суду до вчинення процесуальних дій, оскільки такі дії/бездіяльність є пов'язаними з розглядом судової справи навіть після його завершення. Вирішення у суді спору за такими позовними вимогами буде втручанням у здійснення правосуддя іншим судом. 62. Оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов'язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій. 63. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені. 64. Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені. 65. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді). 66. Приписи "заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства" (пункт 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), "заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства" (пункт 1 частини першої статті 109 КАС України у редакції, чинній на час вирішення питання про відкриття провадження), "позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства" (пункт 1 частини першої статті 170 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) стосуються як позовів, які не можуть розглядатися за правилами відповідно цивільного чи адміністративного судочинства, так і тих позовів, які взагалі не можуть розглядатися судами. 67. Позовні вимоги про визнання незаконними пов'язаних з розглядом судової справи дій/бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду), а також вимоги про зобов'язання суду (судді) до вчинення певних процесуальних дій не можуть розглядатися за правилами будь-якого судочинства. 68. Позовні вимоги про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду, можуть бути предметом розгляду у випадках, передбачених статтею 1176 ЦК України. 69. У разі надходження позовної заяви з вимогами про визнання незаконними пов'язаних з розглядом судової справидій/бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду), про зобов'язання суду (судді) до вчинення певних процесуальних дій або про відшкодування завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду (судді) шкоди з підстав, не передбачених статтею 1176 ЦК України, суд відмовляє у відкритті провадження у справі (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року; пункт 1 частини першої статті 170 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Керуючись частиною першою статті 400, частиною третьою статті 406, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 травня 2017 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її у редакції цієї постанови. У решті Ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 травня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко
  3. Постанова Іменем України 12 вересня 2018 року м. Київ Справа N 569/96/17 Провадження N 14-386 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянуласправу за позовом Приватного акціонерного товариства (далі також - ПрАТ) "Страхова компанія "Юнівес" (далі також - позивач) до ОСОБА_3 та ПрАТ "Страхова група "ТАС" про відшкодування шкоди за касаційною скаргою позивача на ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 30 серпня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Гордійчук С.О., Шеремет А.М., Боймиструка С.В. Учасники справи: позивач: ПрАТ "Страхова компанія "Юнівес" (представник Кузьменко М.М.), відповідачі: ОСОБА_3, ПрАТ "Страхова група "ТАС". ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 27 грудня 2016 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідачів 19 410 грн. 2. Мотивував позов тим, що 21 серпня 2016 року ОСОБА_3, керуючи автомобілем марки "Mazda" (державний номерний знак НОМЕР_1), не врахував швидкості руху, дорожньої обстановки, безпечної дистанції, внаслідок чого зіткнувся з автомобілем марки "Kia" (державний номерний знак НОМЕР_2), який за інерцією зіткнувся з автомобілем марки "Subaru" (державний номерний знак НОМЕР_3). Позивач вказував, що 23 серпня 2016 року Голосіївський районний суд м. Києва ухвалив постанову, якою визнав ОСОБА_3 винним у вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення. 3. Позивач зазначав, що транспортний засіб марки "Kia" ним застрахований згідно з договором добровільного страхування наземного транспорту від 4 грудня 2015 року. І після отримання всіх необхідних документів 21 жовтня 2016 року позивач виплатив страхове відшкодування у розмірі 119 410 грн. 4. Крім того у позові вказував, що ПрАТ "Страхова група "ТАС" і ОСОБА_8 уклали договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (автомобілямарки "Mazda", яким 21 серпня 2016 року керував ОСОБА_3.), що підтверджується полісом серії АЕ N 8736637. За цим полісом ліміт відповідальності ПрАТ "Страхова група "ТАС" за завдану майну шкоду становив 100 000 грн. 5. Позивач звернувся до ПрАТ "Страхова група "ТАС" із заявою про виплату страхового відшкодування, яке було перераховане позивачеві у сумі 100 000 грн. Вказав, що надіслав ОСОБА_3 претензію на суму 19 410 грн (різницю між фактичним розміром шкоди і сплаченим страховим відшкодуванням), однак відповіді на неї до моменту звернення з позовом до суду не отримав. 6. Стверджував, що після звернення до суду йому стало відомо про наявність полісу добровільного комплексного страхування транспортних ризиків за програмою страхування "Автоцивілка Плюс" на підставі договору АZ6 N 410786 добровільного комплексного страхування транспортних ризиків (далі - договір добровільного комплексного страхування транспортних ризиків), укладеного ПрАТ "Страхова група "ТАС" з ОСОБА_8 і відповідно до якого страхова сума становить 50 000 грн. Як вказував позивач, за цим договором ПрАТ "Страхова група "ТАС" зобов'язане здійснити виплату страхового відшкодування при настанні цивільно-правової відповідальності страхувальника та/або особи, відповідальність якої застрахована. 7. З урахуванням зазначеного позивач подав клопотання про залучення ПрАТ "Страхова група "ТАС" як співвідповідача та просив стягнути 19 410 грн солідарно з ОСОБА_3 і ПрАТ "Страхова група "ТАС". Короткий зміст рішень суду першої інстанції 8. 31 березня 2017 року Рівненський районний суд Рівненської області постановив ухвалу, якою залучив ПрАТ "Страхова група "ТАС" як співвідповідача. 9. 8 червня 2017 року цей суд ухвалив рішення, яким позов задовольнив частково: стягнув з ПрАТ "Страхова група "ТАС" на користь позивача 19 410 грн і відмовив у задоволенні позову до ОСОБА_3 10. Мотивував тим, що дорожньо-транспортна пригода сталася з вини ОСОБА_3, цивільно-правова відповідальність якого була застрахована у ПрАТ "Страхова група "ТАС" відповідно до полісу добровільного комплексного страхування транспортних ризиків за програмою страхування "Автоцивілка Плюс" на підставі договору добровільного комплексного страхування транспортних ризиків, укладеного ПрАТ "Страхова група "ТАС" з ОСОБА_8 А тому відшкодування завданої шкоди має бути стягнуте саме з ПрАТ "Страхова група "ТАС". Крім того, суд першої інстанції вказав, що ні зазначеним договором, ні законодавством не передбачений солідарний обов'язок щодо відшкодування завданої шкоди страхувальником і страховиком, з огляду на що відмовив у задоволенні позову до ОСОБА_3 Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 11. 30 серпня 2017 року Апеляційний суд Рівненської області постановив ухвалу, якою рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 8 червня 2017 року в частині задоволення позовної вимоги до ПрАТ "Страхова група "ТАС" скасував, а провадження у справі в цій частині закрив і роз'яснив позивачу, що він має право звернутися з такою вимогою до суду за правилами господарського судочинства. 12. Суд апеляційної інстанції керувався сформульованим Верховним Судом України у постанові від 24 лютого 2016 року у справі N 6-1009 цс 15 висновком і вважав, що оскільки розгляд справ між юридичними особами віднесений до компетенції господарського суду, ця справа в частині вимог позивача до ПрАТ "Страхова Група "ТАС" не може розглядатися за правилами цивільного судочинства. 13. Рішення суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні позову до ОСОБА_3 сторони не оскаржували. А тому відповідно до частини першої статті 303 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, вказана частина рішення не була предметом апеляційного перегляду. Короткий зміст вимог касаційної скарги 14. 26 вересня 2017 року позивач подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 30 серпня 2017 року. 15. У касаційній скарзі просить скасувати ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 30 серпня 2017 року та залишити без змін рішення суду першої інстанції з огляду на порушення апеляційним судом норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 16. 15 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 17. Обґрунтував, зокрема, тим, що позивачоскаржує ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 30 серпня 2017 року з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 18. Позивач вказує, що спір виник саме з цивільних правовідносин; одним зі співвідповідачів є фізична особа, а тому справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства. 19. Стверджує, що про наявність полісу добровільного комплексного страхування транспортних ризиків за програмою страхування "Автоцивілка Плюс" на підставі договору добровільного комплексного страхування транспортних ризиків, укладеного ПрАТ "Страхова група "ТАС" з ОСОБА_8 і відповідно до якого страхова сума становить 50 000,00 грн. дізнався після звернення до суду. А за умовами вказаного договору саме ПрАТ "Страхова група "ТАС" зобов'язана здійснити виплату страхового відшкодування при настанні цивільно-правової відповідальності страхувальника. 20. Вважає, що відсутність письмової заяви позивача до ПрАТ "Страхова компанія "ТАС" щодо отримання страхового відшкодування не впливає на вирішення цього спору, оскільки ПрАТ "Страхова компанія "ТАС" мало всі документи стосовного зазначеного страхового відшкодування, які позивач скерував разом з претензією N 502-21/16. А тому відсутність окремої заяви позивача не унеможливлює участь ПрАТ "Страхова компанія "ТАС" як відповідача у цивільній справі та не перешкоджає виконанню його обов'язку. 21. Крім того, позивач звертає увагу, що може реалізувати своє право на захист шляхом подання відповідного позову до суду відповідно до рішення Конституційного Суду України N 15-рп/2002 від 9 липня 2002 року. (2) Доводи відповідачів 22. Відповідачі відзиви на касаційну скаргу не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій 23. Страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів (стаття 1 Закону України "Про страхування"). 24. За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (стаття 979 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України). 25. Розрізняють добровільну та обов'язкову форми страхування (стаття 5 Закону України "Про страхування"). Добровільним може бути, зокрема, страхування наземного транспорту (пункт 6 частини четвертої статті 6 Закону України "Про страхування"). Втім, законом може бути встановлений обов'язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником, зокрема, відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов'язкове страхування) (частина перша статті 999 ЦК України). 26. Види обов'язкового страхування в Україні визначені у статті 7 Закону України "Про страхування". До них згідно з пунктом 9 частини першої вказаної статті належить страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Відносини у цій сфері регламентує, зокрема, Закон України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів". 27. Між учасниками справи виникло декілька цивільно-правових зобов'язань: 27.1. Договірне зобов'язання між позивачем і потерпілою особою - за договором добровільного майнового страхування; 27.2. Деліктне зобов'язання між потерпілою особою та ОСОБА_3 - із завдання шкоди внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП); 27.3. Договірне зобов'язання між відповідачами - за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності та договору добровільного комплексного страхування транспортних ризиків, згідно з яким ПрАТ "Страхова група "ТАС" видало ОСОБА_3 поліс добровільного комплексного страхування транспортних ризиків за програмою страхування "Автоцивілка Плюс". 28. Суди встановили, що на виконання договору добровільного майнового страхування позивач сплатив страхове відшкодування потерпілій особі у сумі 119 410,00 грн. ПрАТ "Страхова група "ТАС" на вимогу позивача від 21 листопада 2016 року N 502-21/16 сплатила останньому 100 000,00 грн. Спір між сторонами виник щодо відшкодування позивачеві виплачених ним потерпілій особі 19 410,00 грн. 29. Згідно зі статтями 993 ЦК України та 27 Закону України "Про страхування" до страховика потерпілого переходить право вимоги до завдавача шкоди у деліктному зобов'язанні у межах виплаченого потерпілому страхового відшкодування. Після такої виплати деліктне зобов'язання не припиняється. У ньому відбувається заміна кредитора: до страховика потерпілого переходить право вимоги, що належало цьому потерпілому у деліктному зобов'язанні, у межах виплаченого йому страхового відшкодування. Такий перехід права вимоги є суброгацією (пункт 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі N 755/18006/15-ц). 30. Відповідно до статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). 31. Уклавши договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності та договір добровільного комплексного страхування транспортних ризиків, за якими страховик зобов'язаний виплатити страхове відшкодування при настанні цивільно-правової відповідальності страхувальника та/або особи, відповідальність якої застрахована, такий страховик на випадок виникнення деліктного зобов'язання взяв на себе у межах суми страхового відшкодування виконання обов'язку страхувальника, який завдав шкоду. А тому страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, реалізує право вимоги, передбачене статтями 993 ЦК України та 27 Закону України "Про страхування", шляхом звернення з позовом до страховика, в якого завдавач шкоди застрахував свою цивільно-правову відповідальність (див. також пункт 74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі N 755/18006/15-ц). 32. Суд першої інстанції встановив, що майнову відповідальність за шкоду, завдану ОСОБА_3, має нести страховик - ПрАТ "Страхова група "ТАС", оскільки цивільно-правова відповідальність ОСОБА_3 була застрахована у ПрАТ "Страхова група "ТАС", зокрема, за договором добровільного страхування транспортних ризиків, згідно з яким за програмою страхування "Автоцивілка Плюс" страхова сума становить 50 000 грн. 33. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 34. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12). 35. Суд першої інстанції розглянув позов за правилами цивільного судочинства, задовольнивши вимогу до ПрАТ "Страхова група "ТАС" та відмовивши у задоволенні вимоги до ОСОБА_3 Натомість, суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі в частині позовної вимоги до ПрАТ "Страхова група "ТАС", оскільки спір виник між юридичними особами. 36. Позивачем у справі є юридична особа, а відповідачами - юридична особа-страховик і фізична особа-страхувальник. 37. Стаття 16 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, вказувала на те, що не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів. 38. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення страхового відшкодування солідарно з відповідачів могла бути предметом розгляду як за правилами цивільного, так і за правилами господарського судочинства, оскільки зазначені стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони. 39. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. 40. Стаття 1 ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо стягнення страхового відшкодування. 41. Натомість, ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, не передбачав обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. 42. Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи (частина друга статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). 43. Позов може бути пред'явлений до кількох відповідачів. Участь у справі кількох відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є їхні спільні права чи обов'язки; 2) права і обов'язки кількох відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права й обов'язки (стаття 32 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). 44. У разі, якщо норма матеріального права, яка має бути застосована за вимогою позивача, вказує на те, що відповідальність повинна нести інша особа, а не та, до якої пред'явлено позов, суд згідно з частиною першою статті 33 ЦПК України у вказаній редакції за клопотанням позивача залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача. Після залучення співвідповідача за результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача та приймає рішення щодо суті заявлених вимог до належного відповідача. 45. У суді першої інстанції в заяві про залучення співвідповідача позивач пред'явив вимогу щодо солідарного стягнення заборгованості з обох відповідачів - страхувальника та його страховика - за правилами цивільного судочинства. Позивач вважав, що обов'язки відповідачів виникли з однієї підстави, і такі обов'язки є однорідними та спільними. 46. Правом на визначення предмета, підстав позову та відповідачів розпоряджається позивач. Тоді як встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов'язком, який виконує суд під час розгляду справи. 47. У цій справі позивач вважав, що у відповідачів є солідарний обов'язок виплатити йому страхове відшкодування, і цей обов'язок виник з однієї підстави - настання страхового випадку. Тому позивач пред'явив до обох відповідачів однакову вимогу. 48. Відповідно до статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. 49. Законодавство України, чинне як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, не передбачає такого солідарного обов'язку, на виконання якого страховик потерпілого заявив позовну вимогу до страхувальника, який заподіяв шкоду майну, та його страховика. 50. Проте право особи заявити однорідні позовні вимоги до кількох відповідачів процесуальний закон передбачав незалежно від того, чи існує між цими відповідачами солідарне зобов'язання. Тому можливим було пред'явлення позову до фізичної та юридичної осіб стосовно стягнення з них коштів, навіть якщо ці особи не були солідарними боржниками, якими їх вважав позивач. Крім того, спільний розгляд таких вимог не створив солідарного обов'язку для відповідачів. 51. У цій справі позовні вимоги є пов'язаними та мають розглядатися в одному провадженні, оскільки висновки суду щодо позовної вимоги до відповідача-фізичної особи, винної у настанні страхового випадку, залежать від висновків суду щодо позовної вимоги до відповідача-страховика особи, винної у настанні страхового випадку. Питання про відповідальність кожного з відповідачів має бути вирішене, зокрема, залежно від наявності дійсних договорів страхування, укладених між відповідачами, а також ліміту відповідальності страховика за завдану майну шкоду. 52. Якщо страховик потерпілого, якому він виплатив страхове відшкодування, звертається з позовом одночасно про стягнення зі страховика особи, винної у настанні страхового випадку, суми виплаченого потерпілому страхового відшкодування у межах передбаченого договором, укладеним з цією особою, ліміту відповідальності страховика за завдану майну шкоду, а також про стягнення з винної особи суми виплаченого потерпілому страхового відшкодування понад ліміт відповідальності її страховика за завдану майну шкоду, такий спір має розглядатися за правилами цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін. 53. Отже, ВеликаПалата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок апеляційного суду про наявність підстав для закриття провадження у справі в частині позовних вимог до страховика-юридичної особи (аналогічного висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 20 червня 2018 року N 308/3162/15-ц). 54. З огляду на вказане з урахуванням висновків цієї постанови Велика Палата Верховного Суду відступає від сформульованого Верховним Судом України у постанові від 24 лютого 2016 року у справі N 6-1009 цс 15 висновку щодо юрисдикції спору (за позовом страховика потерпілого до фізичної особи, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, а також до страховика цієї особи), яким керувався суд апеляційної інстанції в ухвалі від 30 серпня 2017 року. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 55. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали суду апеляційної інстанції розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на постанови суду апеляційної інстанції. 56. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 57. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 58. Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. 59. З огляду на викладені вище мотиви Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є частково обґрунтованою. А тому ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 30 серпня 2017 року необхідно скасувати в частині закриття провадження щодо позовних вимог до ПрАТ "Страхова група "ТАС", а справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. (2.2) Щодо судових витрат 60. З огляду на висновок стосовно суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. (3) Висновки щодо застосування норм права 61. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України у вказаній редакції). Близькі за змістом приписи закріплені у частині першій статті 15 і частині другій статті 30 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. 62. Господарські суди розглядають, зокрема, справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункт 15 частини першої статті 20 ГПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина друга статті 4 ГПК України у зазначеній редакції). Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього кодексу (частина перша статті 45 ГПК України у вказаній редакції).Близькі за змістом приписи закріплені у частині першій статті 1, частині першій статті 12, частинах другій і третій статті 21 ГПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. 63. Якщо страховик потерпілого, якому він виплатив страхове відшкодування, звертається з позовом до страховика особи, винної у настанні страхового випадку, про стягнення з нього суми виплаченого потерпілому страхового відшкодування у межах передбаченого укладеним з винною особою договором ліміту відповідальності страховика за завдану майну шкоду, такий спір має розглядатися за правилами господарського судочинства. 64. Якщо страховик потерпілого, якому він виплатив страхове відшкодування, звертається з позовом про стягнення з особи, винної у настанні страхового випадку, суми виплаченого потерпілому страхового відшкодування понад передбачений договором, укладеним з винною особою, ліміт відповідальності страховика за завдану майну шкоду, такий спір має розглядатися за правилами цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін. 65. Якщо страховик потерпілого, якому він виплатив страхове відшкодування, звертається з позовом одночасно про стягнення зі страховика особи, винної у настанні страхового випадку, суми виплаченого потерпілому страхового відшкодування у межах передбаченого договором, укладеним з цією особою, ліміту відповідальності страховика за завдану майну шкоду, а також про стягнення з винної особи суми виплаченого потерпілому страхового відшкодування понад ліміт відповідальності її страховика за завдану майну шкоду, такий спір має розглядатися за правилами цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін. 66. Розглядаючи позовні вимоги, заявлені до винної у настанні страхового випадку фізичної особи, про стягнення з неї такої суми виплаченого потерпілому його страховиком страхового відшкодування, яка перевищує обов'язковий ліміт відповідальності страховика особи, винної у настанні страхового випадку, суд з'ясовує у цієї особи, чи має вона укладений договір добровільного страхування цивільно-правової відповідальності на суму, що перевищує ліміт відповідальності її страховика за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності. У разі встановлення факту наявності такого договору суд згідно з вимогами статей 51 і 53 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, залучає страховика за договором добровільного страхування цивільно-правової відповідальності, укладеним з особою, винною у настанні страхового випадку, співвідповідачем або третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, на стороні відповідача та вирішує спір за правилами того судочинства, в якому було розпочате провадження. Керуючись частиною першою статті 400, частиною третьою статті 406, пунктом 2 частини першої статті 409, частиною четвертою та шостою статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуПриватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Юнівес" задовольнити частково. 2. Ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 30 серпня 2017 року в частині закриття провадження щодо позовних вимог до ПрАТ "Страхова група "ТАС" скасувати, а справу направити до Апеляційного суду Рівненської області для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 листопада 2018 року м. Київ Справа N 813/3116/16 Провадження N 11-1034апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до Генерального прокурора України, голови Національної поліції України про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою Генеральної прокуратури України на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 13 грудня 2016 року (судді Братичак У.В., Кравців О.Р., Кухар Н.А.)та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2017 року (судді Святецький В.В., Гудим Л.Я., Довгополов О.М.), УСТАНОВИЛА: 20 вересня 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив визнати протиправними дії та бездіяльність Генерального прокурора України Луценка Ю.В. та зобов'язати його прийняти рішення або вчинити певні дії щодо реального розгляду і законного вирішення скарг ОСОБА_3 Також позивач просив визнати протиправною бездіяльність Голови Національної поліції України Хатії Деканоїдзе та зобов'язати цього відповідача прийняти рішення або вчинити певні дії щодо реального розгляду і законного вирішення скарг ОСОБА_3 Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_3 зазначив, що в порядку Закону України від 2 жовтня 1996 року N 393/96-ВР "Про звернення громадян" (далі - Закон N 393/96-ВР)подав Генеральному прокурору України, посаду якого обіймали різні особи, 22 скарги на протиправну та злочинну діяльність керівників Львівської обласної прокуратури. Проте його скарги не розглядалися, натомість протиправно направлялися на розгляд прокуратурі, дії працівників якої становлять предмет скарг. При цьому чинний Генеральний прокурор України продовжує протиправну бездіяльність щодо нерозгляду скарг позивача, незважаючи навіть на видання виконавчих листів на виконання судових рішень у справах N 813/64/15 та N 813/1816/15 про зобов'язання відповідача повторно розглянути скарги ОСОБА_3 на протиправні дії прокурорів Львівської області від 4 липня 2014 року, 21 липня 2014 року, 26 липня 2014 року, 9 грудня 2014 року, 11 лютого 2015 року та 1 квітня 2015 року. ОСОБА_3 також зазначив, що його скарги, подані зазначеним суб'єктам владних повноважень, не є скаргами, що подаються в порядку, визначеному кримінальним процесуальним законодавством, оскільки за своєю природою є зверненнями (скаргами) громадян. Аналогічним є обґрунтування вимог позивача, заявлених до голови Національної поліції України. Львівський окружний адміністративний суд постановою від 13 грудня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2017 року, позовні вимоги задовольнив частково: визнав протиправними дії Генерального прокурора України щодо розгляду і вирішення скарг ОСОБА_3 на протиправні дії прокурорів Львівської області від 24, 27 травня, 4, 9 та 28 червня 2016 року. Суд також зобов'язав Генерального прокурора України розглянути згадані вище скарги ОСОБА_3 на протиправні дії прокурорів Львівської області. У задоволенні інших позовних вимог, а саме в частині оскарження бездіяльності голови Національної поліції України Хатії Деканоїдзе та зобов'язання її вчинити певні дії, суд відмовив. У ході розгляду справи суди встановили таке. ОСОБА_3 звертався до Генерального прокурора України Луценка Ю.В. зі скаргами від 24, 27 травня, 4, 9 та 28 червня 2016 року. У скаргах позивач порушував питання законності дій та рішень прокурорів Львівської області при здійсненні ними своїх посадових обов'язків загалом, а також під час здійснення повноважень у межах конкретних досудових розслідувань у кримінальних справах, які були розпочаті за заявами позивача. У цих скаргах ОСОБА_3 акцентував увагу на протиправній саме управлінській діяльності органів і працівників прокуратури у Львівській області, які зачіпають права та інтереси позивача. Скарги позивача були отримані Генеральною прокуратурою України, підтвердженням чого є наявні у справі письмові повідомлення про вручення поштової кореспонденції. Скарги позивача від 24, 27 травня, 4, 9 та 28 червня 2016 року Генеральна прокуратура України скерувала для вирішення до Прокуратури Львівської області, з тих підстав, що порушені у скаргах питання належать до компетенції цього органу. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суди дійшли висновку про те, що скарги ОСОБА_3 за своїм змістом є зверненнями, які підлягають розгляду в порядку, визначеному Законом N 393/96-ВР, оскільки у зверненнях ОСОБА_3 оскаржує саме дії вищих посадових осіб Прокуратури Львівської області, які належать до сфери їх управлінської діяльності. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог до голови Національної поліції України, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, указав на дотримання цим відповідачем положень статті 40 Конституції України та Закону N 393/96-ВР, оскільки за наслідками розгляду скарг ОСОБА_3 від 13 червня, 29 серпня та 19 вересня 2016 року листами від 22 липня 2016 року N 24/К2664 та від 29 вересня 2016 року N 24/К3862, N 24/К41-15 позивачу було надано відповіді по суті порушених ним питань. Генеральна прокуратура України подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та порушення норм процесуального права, а також невідповідність висновків судів фактичним обставинам справи, просить скасувати ухвалені зазначеними судами рішення, та закрити провадження у справі, оскільки вона не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Аргументи скаржника стосуються незаконності судових рішень у частині задоволення позовних вимог до Генеральної прокуратури України. Скарга не містить доводів щодо незаконності оскаржуваних судових рішень у частині позовних вимог до голови Національної поліції України. У запереченнях на касаційну скаргу ОСОБА_3 вказує на безпідставність її вимог та необхідність розгляду цієї справи в порядку адміністративного судочинства. Від іншого відповідача у справі заперечень на касаційну скаргу не надійшло. Частинами першою та другою статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС, наведені в касаційній скарзі та запереченнях на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Стаття 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС (у згаданій редакції) справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами частини першої статті 17 КАС (у відповідній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 КАС у чинній редакції, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Преамбулою Закону N 393/96-ВР визначено, що цей Закон регулює питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об'єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів. Закон забезпечує громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення. За правилами статті 12Закону N 393/96-ВР його дія не поширюється на порядок розгляду заяв і скарг громадян, установлений кримінальним процесуальним, цивільно-процесуальним, трудовим законодавством, законодавством про захист економічної конкуренції, законами України "Про судоустрій істатус суддів" та "Про доступ до судових рішень", Кодексом адміністративного судочинства України, Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції". Відповідно до статті 1 Закону N 393/96-ВР громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення. Згідно зі статтею 4 Закону N 393/96-ВР до рішень, дій (бездіяльності), які можуть бути оскаржені, належать такі у сфері управлінської діяльності, внаслідок яких: порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина (групи громадян); створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод; незаконно покладено на громадянина які-небудь обов'язки або його незаконно притягнуто до відповідальності. Зі змісту позовних вимог та мотивів, з яких виходили суди, задовольняючи ці вимоги, вбачається, що предметом перевірки у цій справі є не оскарження рішення, дії чи бездіяльності прокуратури у сфері кримінального судочинства, зокрема щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а дії (бездіяльність) відповідача щодо розгляду звернень позивача від 24, 27 травня, 4, 9 та 28 червня 2016 року, тобто відносини, які врегульовано Законом N 393/96-ВР. Процесуальні ж дії прокурорів, регламентовані нормами Кримінального процесуального кодексу України, ОСОБА_3 оскаржував та оскаржує за правилами цього Кодексу до суду загальної юрисдикції, підтвердженням чого є наявні у справі копії рішень слідчих суддів. Оскільки оскаржувані позивачем дії (бездіяльність) відповідача стосуються ненадання Генеральною прокуратурою України відповіді на його звернення, подані цьому органу в порядку Закону N 393/96-ВР, то цей спір стосується захисту прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, тобто є публічно-правовим та підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи скаржника про наявність підстав для закриття провадження у справі. Окрім зазначеного, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке. Стаття 40 Конституції України надає право усім направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Статтею 5 Закону N 393/96-ВР встановлено, що звернення адресуються органам державної влади і місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форм власності, об'єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань. Відповідно до статті 14 Закону N 393/96-ВР органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, посадові особи зобов'язані розглянути пропозиції (зауваження) та повідомити громадянина про результати розгляду. Згідно із частиною першою статті 16 Закону N 393/96-ВР скарга на дії чи рішення органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, засобів масової інформації, посадової особи подається у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє громадянина права звернутися до суду відповідно до чинного законодавства, а в разі відсутності такого органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням - безпосередньо до суду. Статтею 7 Закону N 393/96-ВР передбачено таке: звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов'язковому прийняттю та розгляду (частина перша); якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об'єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п'яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення. У разі якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обґрунтованого рішення органом чи посадовою особою, воно в той же термін повертається громадянину з відповідними роз'ясненнями (частина третя); забороняється направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються (частина четверта). Громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, засобів масової інформації, посадових осіб, має право, зокрема, одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги (стаття 18 Закону N 393/96-ВР). Як установили суди, скарги на дії вищих посадових осіб Прокуратури Львівської області від 24, 27 травня, 4, 9 та 28 червня 2016 року ОСОБА_3 направив у порядку підлеглості вищому органу, однак Генеральний прокурор України не надав позивачу відповіді про результати розгляду скарг, а всупереч вимогам частини четвертої статті 7 Закону N 393/96-ВР направив їх до Прокуратури Львівської області, тобто до органу, дії керівників якого оскаржував позивач. За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про протиправність діянь відповідача щодо розгляду й вирішення поданих у порядку Закону N 393/96-ВР скарг ОСОБА_3 та необхідність зобов'язання відповідача розглянути ці скарги. Наведені в касаційній скарзі мотиви та доводи не спростовують цих висновків. Таким чином, постанова Львівського окружного адміністративного суду від 13 грудня 2016 року та ухвала Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2017 року в оскаржуваній Генеральною прокуратурою України частиніє законними й обґрунтованими та не можуть бути скасовані з огляду на правильне застосування норм матеріального й процесуального права, що підлягали застосуванню до спірних правовідносин. За правилами частини першої статті 350 КАС у чинній редакції суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Керуючись статтями 243, 341, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Генеральної прокуратури України залишити без задоволення. 2. Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 13 грудня 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2017 року в частині позовних вимог до Генерального прокурора України залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 січня 2019 року м. Київ Справа N 306/1224/16-ц Провадження N 14-501цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3 відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" (далі - ТОВ "Кей-Колект"), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва АллаМихайлівна (далі - приватний нотаріус), Товариство з обмеженою відповідальністю "Експертна оцінка плюс" (далі - ТОВ "Експертна оцінка плюс"), ОСОБА_5 розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ТОВ "Кей-Колект" на рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 10 жовтня 2016 року у складі судді Ганчак Л.Ф. та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 16 березня 2017 року у складі колегії суддів Готри Т.Ю., Бисаги Т.Ю., Собослоя Г.Г. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ТОВ "Кей-Колект", приватного нотаріуса, ТОВ "Експертна оцінка плюс", ОСОБА_5 про визнання дій нотаріуса щодо реєстрації права власності на нерухоме майно такими, що вчинені з порушенням порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, та скасування державної реєстрації, та УСТАНОВИЛА: У червні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду із вказаним позовом, в якому просилавизнати дії приватного нотаріуса щодо реєстрації права власності на нерухоме майно незакінченого будівництвом житлового будинку готовністю 95,9 %, позначеного на плані літ. "А", загальною площею 758,00 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, і земельну ділянку площею 0,0925 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, за адресою: АДРЕСА_2, за ТОВ "Кей-Колект" такими, що вчинені з порушенням Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року N 1127 (далі - Порядок N 1127), а також скасувати державну реєстрацію права власності за ТОВ "Кей-Колект" на нерухоме майно незакінченого будівництвом житлового будинку готовністю 95,9 %, позначеного на плані літ. "А", загальною площею 758,00 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 і земельну ділянку площею 0,0925 га, цільове використання для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, за адресою: АДРЕСА_2. Позовна заява мотивована тим, що 20 серпня та 12 листопада 2007 року між Акціонерним товариством інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк") та ОСОБА_3 укладено договори про надання кредиту в розмірі 175 000, 00 доларів США та 125 000,00 доларів США відповідно. На забезпечення виконання зобов'язань за вказаними кредитними договорами 20 серпня та 12 листопада 2007 року укладено договори іпотеки та наступної іпотеки, предметом яких є об'єкт незакінченого будівництва житлового будинку готовністю 95,9 %, за адресою: АДРЕСА_1, та земельна ділянка площею 0,0925 га в АДРЕСА_2. Також позивачка вказувала, що у 2009 році Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк"), яке є правонаступником АКІБ "УкрСиббанк", передало за договором уступки права вимоги за вказаними кредитними договорами ТОВ "Кей-Колект". Зазначала, що після звернення до державного реєстратора дізналася, що вона не є власником вказаного нерухомого майна, яке є предметом іпотеки та наступної іпотеки, оскільки приватним нотаріусом 09 грудня 2015 року прийнято рішення про реєстрацію права власності на нього за ТОВ "Кей-Колект". Вказувала, що нотаріальні дії вчинено з порушенням Порядку N 1127 та Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV) через те, що вона вимоги про усунення порушення від іпотекодержателя не отримувала та нотаріусу не було надано документ, що підтверджує сплив 30-денного строку з моменту отримання такої вимоги іпотекодавцем, а також іпотечне майно в момент переходу права власності до ТОВ "Кей-Колект" було оцінено значно нижче, ніж в момент укладення договорів іпотеки та наступної іпотеки, у зв'язку із чим ОСОБА_3 просила позов задовольнити. Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 10 жовтня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано дії приватного нотаріуса щодо реєстрації за ТОВ "Кей-Колект" права власності на нерухоме майно - незакінченого будівництвом житлового будинку готовністю 95,9 %, позначеного на плані літ. "А", загальною площею 758 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 і земельну ділянку площею 0,0925 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, за адресою: АДРЕСА_2 такими, що вчинені з порушенням Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року N 868 (далі - Порядок N 868). Скасовано державну реєстрацію права власності за ТОВ "Кей-Колект" на нерухоме майно - незакінченого будівництвом житлового будинку готовністю 95,9 %, позначеного на плані літ. "А", загальною площею 758 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 і земельну ділянку площею 0,0925 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, за адресою: АДРЕСА_2. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що перехід права власності на предмет іпотеки відбувся з порушенням вимог статті 37 Закону N 898-IV, умов укладеного між сторонами договору іпотеки від 12 листопада 2007 року, а також Порядку N 868, оскільки позивачці не було направлено вимогу про усунення порушень та повідомлення про реалізацією іпотекодержателем свого права звернення на предмет іпотеки, а також не надано підтвердження щодо проведення оцінки спірного нерухомого майна, оскільки вартість житлового будинку та земельної ділянки на момент переходу права власності до ТОВ "Кей-Колект" вказана нижчою, ніж під час укладення договору іпотеки. Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 16 березня 2017 року рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 10 жовтня 2016 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про незаконність проведення приватним нотаріусом реєстрації права власності за ТОВ "Кей-Колект" на спірне нерухоме майно, а також з огляду на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 14 червня 2016 року у справі N 826/4858/15, зазначив, що цей спір пов'язаний із невиконанням умов цивільно-правової угоди (кредитного договору), тому не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). У квітні 2017 року ТОВ "Кей-Колект" звернулося з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій та закрити провадження у справі. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що зміст позовних вимог та обраний позивачкою спосіб захисту вказують на те, що дослідженню судами підлягали не договірні правовідносини, а дії приватного нотаріуса як суб'єкта владних повноважень; підтвердження незаконності проведеної оцінки іпотечного майна під час реєстрації права власності відсутні, а навпаки оцінку було проведено відповідно до норм чинного законодавства, при цьому нотаріус виступав як державний реєстратор і порушити вимоги Закону N 898-IV не міг; вимогу про усунення порушень було направлено позивачці 16 квітня 2014 року; спір стосується перевірки законності дій державного реєстратора (приватного нотаріуса) як суб'єкта владних повноважень щодо реєстрації права власності за ТОВ "Кей-Колект", оцінка законних дій якої входить до юрисдикції адміністративних судів України, а отже, справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 жовтня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 17 жовтня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди встановили, що 20 серпня 2007 року між АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 11201152000, згідно з умовами якого позивачка отримала 175 000,00 доларів США строком до 20 серпня 2018 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки від 20 серпня 2007 року, за яким остання передала в іпотеку нерухоме майно, а саме об'єкт незакінченого будівництвом житлового будинку готовністю 95,9 %, позначений на плані літерою "А", побудований з цегли, загальною площею 758,00 кв. м, що належить їй на праві власності та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, а також земельну ділянку площею 0,0925 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. Також суди з'ясували, що 12 листопада 2007 року між АКІБ "УкрСиббанк",правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_3 укладено договір споживчого кредиту N 11250557000, згідно з яким ОСОБА_3 отримала 125 000,00 доларів США строком до 12 листопада 2014 року. На забезпечення виконання зобов'язань за указаним договором 12 листопада 2007 року між цими ж сторонами укладено договір іпотеки (наступної іпотеки), згідно з яким в іпотеку передано нерухоме майно, а саме: об'єкт незакінченого будівництвом житлового будинку готовністю 95,9 %, позначений на плані літерою "А", побудований з цегли, загальною площею 758,00 кв. м, що належить ОСОБА_3 на праві власності та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, а також земельну ділянку площею 0,0925 га., цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. Відповідно до договору факторингу N 1, укладеного 12 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" і ТОВ "Кей-Колект", та договору відступлення права вимоги за договорами іпотеки, укладеного 12 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" і ТОВ "Кей-Колект", останнє набуло прав вимоги, у тому числі й за укладеними між ПАТ "УкрСиббанк" і ОСОБА_3 кредитними договорами, договором іпотеки від 20 серпня 2007 року та наступної іпотеки від 12 листопада 2007 року. У зв'язку з невиконанням ОСОБА_3 умов кредитного договору та існуванням заборгованості, ТОВ "Кей-Колект" звернулося до приватного нотаріуса із заявою про державну реєстрацію за собою як іпотекодержателем права власності на зазначені вище житлове приміщення та земельну ділянку. 09 грудня 2015 року приватним нотаріусом прийнято рішення провести державну реєстрацію права власності на об'єкт незавершеного будівництвом житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, та земельної ділянки, кадастровий номер НОМЕР_1, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, за іпотекодержателем ТОВ "Кей-Колект". Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 08 червня 2016 року приватним нотаріусом як державним реєстратором 09 грудня 2015 року здійснено реєстрацію права власності на вказане вище нерухоме майно за ТОВ "Кей-Колект" (номер запису про право власності 12453626). Підставами виникнення права власності вказано договори іпотеки від 20 серпня та 12 листопада 2007 року, а внесення запису - рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 09 грудня 2015 року. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено в статті 15 ЦПК України: суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року. Частиною другою статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАСУкраїни). Згідно із частиною другою статті 2 КАСУкраїни до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін. Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Отже, до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб'єкта владних повноважень, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі органу влади чи органу місцевого самоврядування, не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір. Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_3 вказувала про відсутність підстав для оформлення права власності за ТОВ "Кей-Колект", з огляду на незаконність дій приватного нотаріуса через порушення вимог Закону N 898-IV, а також невідповідність порядку набуття іпотекодержателем права власності на спірне житлове приміщення умовам укладених договорів іпотеки та наступної іпотеки. Спір між сторонами виник з приводу порушення права власності позивачки на житловий будинок і земельну ділянку внаслідок дій ТОВ "Кей-Колект" під час реалізації прав, передбачених договором іпотеки та наступної іпотеки та дій приватного нотаріуса щодо реєстрації такого права за ТОВ "Кей-Колект", які є похідними, пов'язаними з діями ТОВ "Кей-Колект", тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися за правилами цивільного судочинства. Саме такі правові висновки викладені в постановах ВеликоїПалати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі N 14-275цс18, від 07 листопада 2018 року у справі N 11-961апп18, а також від 12 грудня 2018 року у справі N 14-486цс18 відступати від яких Велика Палата Верховного Суду підстав не вбачає. Суди попередніх інстанцій правильно розглянули спір в порядку цивільного судочинства, оскільки спірні правовідносини пов'язані із реєстрацією майнових прав, що виникли на підставі договірних відносин і впливають на цивільні права позивачки та відповідача ТОВ "Кей-Колект". Що стосується розгляду спору по суті, то Велика Палата Верховного Суду зазначає наступне. Як встановлено судами попередніх інстанцій, 20 серпня 2007 року між сторонами у справі укладено договір іпотеки, а 12 листопада 2007 року між ними укладено договір наступної іпотеки, згідно з умовами якого позивачка передала в іпотеку АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ТОВ "Кей-Колект", об'єкт незакінченого будівництвом житлового будинку готовністю 95,9 %, позначений на плані літерою "А", побудований з цегли, загальною площею 758,00 кв. м, що належить позивачці на праві власності та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, а також земельну ділянку площею 0,0925 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. Можливість і порядок звернення стягнення на предмет іпотеки передбачені, у тому числі, й статтями 35-37 Закону N 898-IV. Зокрема, частиною першою статті 35 Закону N 898-IV (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. За змістом статті 36 Закону N 898-IV (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Частиною третьою статті 37 Закону N 898-IV (у редакції, чинній на момент укладення договорів іпотеки та наступної іпотеки) визначено, що іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. Чинним законодавством передбачений порядок задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки, як шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса (у примусовому порядку), так і позасудове (добровільне) врегулювання згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, зокрема й шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. У даному спорі суди встановили, що пунктом 2 договору іпотеки передбачено право іпотекодержателя на звернення стягнення переданого в іпотеку майна у випадках, передбачених договором. Пунктом 4.1 договору іпотеки визначено, що звернення стягнення здійснюється іпотекодержателем у випадках, зазначених у підпунктах 2.1.1-2.1.2 цього договору іпотеки, або у разі порушення провадження у справі про відновлення платоспроможності іпотекодавця або визнання його банкрутом або у разі ліквідації юридичної особи - іпотекодавця, або у разі порушення іпотекодавцем будь-якого зобов'язання за цим договором, або будь-якого зобов'язання, що забезпечено іпотекою за цим договором, або в інших випадках відповідно до діючого законодавства. Як передбачено пунктом 4.2 цього договору іпотеки, звернення стягненняздійснюється напідставі: або рішення суду, або виконавчого напису нотаріуса, або застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, або за договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя. Відповідно до пункту 4.3 договору іпотеки від 12 серпня 2007 року у випадках, зазначених в підпунктах 2.1.1-2.1.2 цього договору іпотеки (у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем зобов'язань за кредитним договором іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки у повному обсязі переважно перед іншими кредиторами. У разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених цим договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов'язань за кредитним договором, а у разі невиконання іпотекодавцем цієї вимоги - звернути стягнення на предмет іпотеки), іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю повідомлення, оформлене згідно зі статтею 35 Закону N 898-IV. У разі невиконання іпотекодавцем вимог, зазначених у повідомлені, про яке йдеться в пункті 4.3, іпотекодержатель здійснює звернення стягнення. Звернення стягнення за рішенням суду та виконавчим написом нотаріуса здійснюється відповідно до Закону N 898-IV (пункти 4.4, 4.5 договору іпотеки). У пункті 5.1 договору іпотеки сторони досягли згоди про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Позасудове врегулювання здійснюється відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в цьому договорі. Іпотекодержатель самостійно визначає один з наступних способів звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону N 898-IV. Пунктами 5.2, 5.3 договору іпотеки передбачено, що в разі настання обставин, зазначених у пункті 4.1 цього договору іпотеки, іпотекодержатель надсилає рекомендованим листом іпотекодавцю повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя із зазначенням способу задоволення вимог. Також пунктом 1.2 договору наступної іпотеки визначено, що ринкова вартість предмета іпотеки - об'єкта незавершеного будівництвом житлового будинку, згідно зі звітом оціночної діяльності становить 2 870 925,00 грн. а згідно з витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно, виданим Комунальним унітарним підприємством "Свалявське районне бюро технічної інвентаризації" від 30 жовтня 2007 року інвентаризаційна вартість майна - 8 715 417,00 грн. За змістом пунктів 4.1, 4.2 цього договору іпотекодержатель має право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі порушення іпотекодавцем будь-якого зобов'язання за цим договором або будь-якого зобов'язання, що забезпечено іпотекою за цим договором, у разі виникнення загрози знищення, пошкодження чи втрати предмета іпотеки, в інших випадках, відповідно до діючого законодавства. Звернення стягнення здійснюється на підставі: рішення суду, виконавчого напису нотаріуса, позасудового врегулювання у відповідності до умов цього договору та Закону N 898-IV. Частиною першою статті 2 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV) передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до частини третьої статті 10 цього Закону визначено, що державний реєстратор, зокрема, встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом. Частиною першої статті 10 Закону N 1952-ІVвизначено, що державним реєстратором є, окрім інших, нотаріус. Згідно з частиною першої статті 11 Закону N 1952-IV державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. За змістом статті 18 Закону N 1952-ІV перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам. Згідно з пунктом 57 Порядку N 1127 для державної реєстрації права власності та інших речових прав на майно, яке набувається у зв'язку з виконанням умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення таких прав, також подається документ, що підтверджує наявність факту виконання відповідних умов правочину. Відповідно до пункту 61 цього Порядку для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). У наведених правових нормах визначено вичерпний перелік обов'язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і з огляду на закріплені у статтях 10, 18 Закону N 1952-IV та статті 37 Закону N 898-IV порядок державної реєстрації та коло повноважень державного реєстратора у ході її проведення ця особа приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства. За таких обставин суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановивши, що іпотекодержатель ухилився від виконання свого обов'язку, передбаченого як Законом N 898-IV, так і Порядком N 1127, щодо надіслання боржнику повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання, що унеможливило встановлення нотаріусом завершення 30-денного строку, сплив якого пов'язується з проведенням ним подальших дій зі звернення стягнення на предмет іпотеки, в тому числі й шляхом набуття права власності, зробили правильний висновок, що державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за ТОВ "Кей-Колект" проведена всупереч норм чинного законодавства. Крім того, судами встановлено, що у матеріалах справи міститься копія рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, поданого до відділення зв'язку 16 квітня 2014 року (трек-номери 0315044069246/8932100138530), в якому зазначено найменування відправника не ТОВ "Кей-Колект", а іншої юридичної особи - Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрборг". При цьому суди з'ясували, що згідно з відомостями Публічного акціонерного товариства "Укрпошта" (https://ukrposhta.ua/) інформація про відправлення за вищевказаними номерами відсутня, оскільки не зареєстрована в системі. Велика Палата Верховного Суду погоджується, що вказане повідомлення про вручення поштового відправлення є неналежним доказом відповідно до статті 58 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, оскільки відправником значиться не ТОВ "Кей-Колект", а інша особа та матеріали справи не містять жодних підтверджень вчинення таких дій саме відповідачем ТОВ "Кей-Колект" чи від його імені. Також суди попередніх інстанцій обґрунтовано вказали, що спірний предмет іпотеки повністю добудовано та він має 100 % готовності. Оцінка предмета іпотеки на момент набуття права власності за іпотекодержателем та визначення його ринкової вартості у розмірі 2 563 480,20 грн є значно нижчою, ніж на момент укладення договорів іпотеки та наступної іпотеки, коли готовність житлового будинку становила 95,9 %. Оцінка предмета іпотеки здійснена суб'єктом оціночної діяльності шляхом застосування порівняльного методичного підходу, без виходу на місце і без огляду самого об'єкта будівництва, а тому вона не відповідає дійсній ринковій вартості спірного нерухомого майна. Такі обставини ТОВ "Кей-Колект" жодним чином не спростовані, доводи касаційної скарги в цій частині щодо правильності визначення вартості предмета іпотеки були предметом розгляду як суду першої інстанції, так і апеляційного суду, їм надано правову оцінку, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати нові обставини та переоцінювати надані докази. Крім того, у пункті 2.1. договору іпотеки визначено, що іпотекодержатель протягом 10 календарних днів зобов'язаний попередити іпотекодавця про відступлення прав за цим договором чи за кредитним договором. Доказів про повідомлення іпотекодателя про відступлення прав як за кредитним договором, так і за договором іпотеки матеріали справи не містять. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою, а рішення судів попередніх інстанцій такими, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, то розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" залишити без задоволення. Рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 10 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 16 березня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  6. ПОСТАНОВА Іменем України 30 січня 2019 року м. Київ Справа N 641/8521/16-ц Провадження N 14-561цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Футбольний клуб "Металіст" (далі - ПАТ "ФК "Металіст") на заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року у складі судді Григор'єва Б. П. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 14 грудня 2017 року у складі суддів Кіся П.В., Кружиліна О.А., Хорошевського О.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ "ФК "Металіст" про стягнення заробітної плати, ВСТАНОВИЛА: У жовтні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 12 вересня 2012 року між ним і ПАТ "ФК "Металіст" укладений строковий трудовий договір у формі контракту з терміном дії до 31 травня 2014 року (далі - Контракт). 5 лютого 2014 року між сторонами укладено угоду про продовження дії контракту до 31 травня 2015 року та угоду про умови і порядок виплати винагород строком дії до 31 травня 2015 року (далі - Угода), яких відповідач належним чином не виконував, унаслідок чого у ПАТ "ФК "Металіст" утворилась заборгованість перед ОСОБА_3 з виплати заробітної плати. 2 червня 2015 року між ПАТ "ФК "Металіст" і ОСОБА_3 укладено додаткову угоду N 1 до Контракту про врегулювання спірних питань (далі - Додаткова угода), зокрема щодо порядку погашення заборгованості відповідача перед позивачем, зобов'язань за якою товариство не виконало. Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просив зобов'язати ПАТ "ФК "Металіст" здійснити повний розрахунок з виплати йому заробітної плати на підставі Додаткової угоди та Контракту шляхом сплати на його користь суми в розмірі 200 000 доларів США у гривневому еквіваленті відповідно до офіційного курсу Національного банку України (далі - НБУ) на дату проведення повного розрахунку на зазначений ним картковий рахунок у банку. У письмових запереченнях проти позову ПАТ "ФК "Металіст" послалося на те, що позовні вимоги визнає частково, а саме в частині стягнення заборгованості із заробітної плати в розмірі 272 933,91 грн за період із жовтня 2014 року по лютий 2015 року. У цей період заробітна плата відповідачем нараховувалась, проте не сплачувалась позивачеві у зв'язку з обмеженням фінансування. У період з березня по травень 2015 року ОСОБА_3 своїх обов'язків за Контрактом не здійснював, на роботі не з'являвся, участі у тренуваннях команди та футбольних матчах не брав, що відображено у табелях обліку робочого часу за березень, квітень, травень 2015 року. Оскільки згідно з умовами Контракту заробітна плата сплачується футболісту за виконання обов'язків, передбачених цим трудовим договором, бухгалтерія ПАТ "ФК "Металіст" не нараховувала заробітну плату позивачеві у березні-травні 2015 року. Відповідач не нараховував ОСОБА_3 виплат, передбачених в Угоді, оскільки не має її примірника, діючому генеральному директору ПАТ "ФК "Металіст" було невідомо про її укладення попереднім генеральним директором. Оскільки вартість Угоди перевищує 250 000 грн. то її підписання генеральним директор ПАТ "ФК "Металіст" мало бути погоджено з наглядовою радою товариства відповідно до положень статуту товариства. Отже, генеральний директор ПАТ "ФК "Металіст" уклав Угоду з перевищенням своїх повноважень. Крім того, Угоду не було зареєстровано в Об'єднанні професійних футбольних клубів України "Прем'єр-ліга" (далі - ОПФКУ "Прем'єр-ліга"), як це передбачено Контрактом. Заочним рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року позов задоволено. Стягнуто з ПАТ "ФК "Металіст" на користь ОСОБА_3 заборгованість з виплати заробітної плати в сумі 200 000 доларів США, що відповідно до офіційного курсу НБУ становить 5 256 000 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 21 вересня 2017 року у задоволенні заяви ПАТ "ФК "Металіст" про перегляд зазначеного заочного рішення відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 14 грудня 2017 року заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року залишено без змін. У лютому 2018 року ПАТ "ФК "Металіст" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 14 грудня 2017 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Крім того, ПАТ "ФК "Металіст" просило зупинити виконання оскаржуваних судових рішень. Касаційну скаргу мотивовано тим, що: Угода та Додаткова угода підписані генеральним директором ПАТ "ФК "Металіст" з перевищенням повноважень, без попереднього погодження та подальшого схвалення наглядовою радою товариства, не були зареєстровані в ОПФКУ "Прем'єр-ліга"; суд апеляційної інстанції не взяв до уваги доказів та доводів відповідача; 9 червня 2017 року ухвалою господарського суду порушено провадження у справі про банкрутство ПАТ "ФК "Металіст", а тому вимоги позивача мають розглядатися з урахуванням положень Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у порядку господарського судочинства. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали. Клопотання про зупинення оскаржуваних судових рішень задоволено частково: відмовлено в зупиненні виконання рішення суду першої інстанції в частині стягнення заробітної плати за один місяць та зупинено виконання цього рішення до завершення розгляду касаційної скарги в іншій частині. У відзиві на касаційну скаргу, поданому ОСОБА_3 12 квітня 2018 року, позивач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що трудовий договір не є господарською угодою, а тому не потребує погодження з наглядовою радою товариства; на реєстрацію до ОПФКУ "Прем'єр-ліга" передається тільки контракт, повідомлення про інші зміни умов контрактів покладено на клуб, крім того, усі угоди підписані й завірені печаткою належним чином; провадження у справі про банкрутство відповідача порушено після видачі судом виконавчого листа у справі, яка розглядається, та передачі його для примусового виконання до виконавчої служби. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 жовтня 2018 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження. Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 31 жовтня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що ПАТ "ФК "Металіст" оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 6 грудня 2018 року справу прийнято та призначено до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Під час розгляду справи суди встановили, що 21 вересня 2012 року між ОСОБА_3 (футболіст) і ПАТ "ФК "Металіст" (клуб) укладено Контракт строком дії до 31 травня 2014 року. Відповідно до пункту 5.1 Контракту за виконання своїх обов'язків футболісту щомісячно сплачується заробітна плата в розмірі 164 300 грн. Після відрахування всіх необхідних податків клуб сплачує футболісту на банківський рахунок або через касу підприємства щомісяця суму в розмірі 140 000 грн. яка є еквівалентною 17 500 доларів США відповідно до комерційного курсу 8 гривень за 1 долар США, та вираховує з цієї суми усі необхідні податки. Виплата здійснюється в гривнях на основі національного курсу гривні до долара США, установленого НБУ на дату здійснення виплати. Сторони можуть укласти окрему угоду про умови та порядок виплати винагород. У будь-який час до закінчення строку дії Контракту його може бути продовжено або укладено на новий строк за згодою сторін. Зміни та доповнення до Контракту, складені в письмовій формі, підписані сторонами та зареєстровані в ОПФКУ "Прем'єр-ліга", є невід'ємною частиною Контракту. Зміни до Контракту вступають у силу після їх реєстрації в ОПФКУ "Прем'єр-ліга", якщо інше не передбачено угодою сторін (пункти 6.2, 6.4 Контракту). 5 лютого 2014 року дія Контракту на попередніх умовах була продовжена до 31 травня 2015 року за угодою сторін, яка зареєстрована в ОПФКУ "Прем'єр-ліга". 5 лютого 2014 року, у день підписання сторонами угоди про продовження дії Контракту між позивачем та клубом також підписано Угоду строком дії до 31 травня 2015 року, тобто до кінця строку дії Контракту. Статтею 1 Угоди встановлено, що протягом строку її дії ОСОБА_3 зобов'язується виконувати обов'язки футболіста-професіонала футбольної команди клубу, а клуб бере на себе зобов'язання сплачувати футболісту щомісяця з 1 червня 2014 року по 31 травня 2015 року винагороду в розмірі 22 500 доларів США. Починаючи із жовтня 2014 року ПАТ "ФК "Металіст" належним чином не виконувало умов Контракту та Угоди щодо сплати ОСОБА_3 заробітної плати та винагороди. Наказом генерального директора ПАТ "ФК "Металіст" від 29 травня 2015 року N 277 ОСОБА_3 звільнено із займаної посади футболіста-професіонала футбольної команди "Металіст" 31 травня 2015 року за власним бажанням, у звязку із закінченням дії Контракту. 2 червня 2015 року між ПАТ "ФК "Металіст" та ОСОБА_3 підписано Додаткову угоду до Контракту про таке. Сторони домовились достроково розірвати Контракт за згодою сторін з 2 червня 2015 року. Підписанням Додаткової угоди клуб підтверджує відсутність фінансових або будь-яких інших претензій до футболіста. Додаткова угода є підставою для звільнення футболіста з клубу із внесенням запису до трудової книжки футболіста від 2 червня 2015 року про звільнення за згодою сторін відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) (пункти 1-3 Додаткової угоди). Підписанням Додаткової угоди сторони підтверджують досягнення домовленостей щодо врегулювання питання фінансових вимог футболіста до клубу (пункт 4 Додаткової угоди). Сторони визнали, узгодили та зафіксували загальний розмір заборгованості клубу перед футболістом у розмірі 200 000 доларів США (заробітна плата відповідно до пункту 5.1 Контракту за жовтень-грудень 2014 року, січень-лютий 2015 року по 20 000 доларів США за місяць, а разом - 100 000 доларів США; винагорода відповідно до Угоди за аналогічний період по 20 000 доларів США за місяць, а разом - 100 000 доларів США) (пункти 5, 6 Додаткової угоди). Сторони домовились, що заборгованість клубу перед футболістом буде сплачуватись у гривневому еквіваленті на основі офіційного курсу НБУ на дату здійснення виплати (пункт 7 Додаткової угоди). Пунктом 8 Додаткової угоди встановлено, що клуб бере на себе зобов'язання сплатити футболісту суму загального розміру заборгованості готівковими коштами з каси ПАТ "ФК "Металіст" у такому порядку: у строк до 10 серпня 2015 року - 20 000 доларів США; у строк до 10 вересня 2015 року - 20 000 доларів США; у строк до 10 жовтня 2015 року - 20 000 доларів США; у строк до 10 листопада 2015 року - 20 000 доларів США; у строк до 10 грудня 2015 року - 20 000 доларів США; у строк до 10 січня 2016 року - 30 000 доларів США; у строк до 10 лютого 2016 року - 70 000 доларів США. У разі своєчасного виконання клубом умов сплати заборгованості у строк до 10 січня 2016 року футболіст не буде претендувати на виконання клубом умови про сплату заборгованості у строк до 10 лютого 2016 року в розмірі 70 000 доларів США. У такому випадку сума фінансових претензій футболіста до клубу буде складати 130 000 доларів США (пункт 10 Додаткової угоди). Заборгованість ОСОБА_3, зокрема, у розмірах і в порядку, визначених Додатковою угодою, виплачена не була. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 9 червня 2017 року порушено провадження у справі про банкрутство ПАТ "ФК "Металіст". У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Відповідно до статей 4?, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, господарським судам підвідомчі справи про банкрутство, розгляд яких здійснюється у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Господарським судам також підвідомчі справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про стягнення заробітної плати і такі справи розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. Разом з тим на час порушення провадження у справі про банкрутство 9 червня 2017 року цей спір було вирішено заочним рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року, яке набрало законної сили. Заяву про перегляд заочного рішення та апеляційну скаргу на це рішення відповідач поданв у вересні та жовтні 2017 року відповідно. У заяві та апеляційній сказі арбітражний керуючий, на якого господарським судом покладено виконання обов'язків керівника ПАТ "ФК "Металіст", про порушення судом першої інстанції правил предметної або суб'єктної юрисдикції питання не порушував. Відповідно до статей 1, 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" кредитором є юридична або фізична особа, а також органи доходів і зборів та інші державні органи, які мають підтверджені у встановленому порядку документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника. Кредитори за вимогами щодо виплати заробітної плати мають право протягом тридцяти днів від дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують. Вимоги позивача до ПАТ "ФК "Металіст" виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство, а право їх заявити у межах справи про банкрутство ПАТ "ФК "Металіст" у ОСОБА_3 виникло з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство. Разом з тим до порушення провадження у справі про банкрутство ОСОБА_3 скористався своїм правом, визначеним статтями 3, 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій), і звернувся до суду за вирішенням трудового спору в порядку цивільного судочинства, судове рішення за результатами розгляду якого було ухвалене та набрало законної сили також до порушення провадження у справі про банкрутство ПАТ "ФК "Металіст". Тобто на час винесення ухвали Господарського суду Харківської області від 9 червня 2017 року, якою порушено провадження у справі про банкрутство ПАТ "ФК "Металіст", спір про стягнення заробітної плати на користь ОСОБА_3 був відсутній у зв'язку з його вирішенням. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначений спір підлягав розгляду в порядку цивільного судочинства. Щодо інших наведених у касаційній скарзі доводів Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. Згідно із частиною третьою статті 21 КЗпП України контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України. Укладення трудового договору у формі контракту з особами, які здійснюють професійну діяльність у спорті передбачено Законом України "Про фізичну культуру і спорт", зокрема частиною третьою статті 38. Відповідно до статей 1, 20 Закону України "Про оплату праці" заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства. Оплата праці за контрактом визначається за угодою сторін на підставі чинного законодавства, умов колективного договору і пов'язана з виконанням умов контракту. Статтею 2 Закону України "Про оплату праці" визначено структуру заробітної плати, яка складається з основної заробітної плати, додаткової заробітної плати, а також заохочувальних та компенсаційних виплат. До останніх належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. Згідно із частиною першою статті 21 Закону України "Про оплату праці" працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Можливість укладення між позивачем і відповідачем окремої угоди про умови і порядок виплати винагородипрямо передбачена Контрактом. Угодою визначено умови виплати ОСОБА_3 щомісячної винагороди за виконання ним обов'язків футболіста-професіонала футбольної команди клубу та винагороди за успішний виступ у складі команди за підсумками спортивного сезону, яка має заохочувальний характер. Нею ж передбачено можливість застосування до футболіста штрафу за порушення умов Контракту, трудової та спортивної дисципліни шляхом позбавлення щомісячної винагороди до 100 %, а також розірвання цієї Угоди (статті 1, 2, 7, 8 Угоди). Таким чином, Угода укладена на виконання Контракту, а не як його доповнення чи зміна щодо умов виплати основної заробітної плати, та встановлює порядок здійснення заохочувальних виплат у вигляді винагород, а також підстави їх позбавлення. Оскільки сторони погодили умови Угоди, яка не є невід'ємною частиною Контракту та набрала чинності з моменту її підписання (стаття 10 Угоди), то пункт 6.4 Контракту про те, що всі зміни і доповнення до нього набирають чинності після реєстрації ОПФКУ "Прем'єр-ліга", до неї не застосовуються. Згідно з підпунктом 37 пункту 13.7 розділу 13 статуту ПАТ "ФК "Металіст" у редакції, чинній на час укладення Угоди, до виключної компетенції наглядової ради товариства належить погодження до їх укладення господарських угод, вартість яких перевищує 250 000 гривень. Разом з тим підпункт 15 пункту 14 розділу 14 цього статуту встановлює, що до повноважень генерального директора ПАТ "ФК "Металіст" відноситься призначення на посаду та звільнення працівників товариства на підставі чинного законодавства України. Відповідно до частини першої статті 179 Господарського кодексу України (далі - ГК України) майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами - громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства (частина третя статті 175 ГК України). Оскільки трудовий договір та укладені на його виконання договори (угоди) не є господарськими угодами, правовідносини між сторонами регулюються КЗпП України та іншими законодавчими актами про працю, тому посилання заявника на перевищення генеральним директором повноважень при підписанні Контракту та Угоди без попереднього погодження наглядової ради є безпідставним. Частиною першою статті 115 КЗпП України передбачено, що заробітна плата виплачується працівнику регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором, але не рідше двох раз на місяць, через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів. Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Частиною першою статті 116 КЗпП України регламентовано, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Звертаючись із позовом, ОСОБА_3 послався на те, що загальна сума заборгованості ПАТ "ФК "Металіст" із виплати йому заробітної плати за Контрактом і Угодою складає 320 000 доларів США, її розмір був за згодою сторін зменшений до 200 000 доларів США на підставі Додаткової угоди, яку в установленому законом порядку недійсною не визнано. Виходячи з принципу диспозитивності цивільного судочинства суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов правильних висновків про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача суми заборгованості, визначеної в цій Додатковій угоді, в гривневому еквіваленті на момент ухвалення рішення. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Таким чином, суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями здійснювати перевірку обставин, установлених судами попередніх інстанцій, у тому числі щодо правильності здійснення розрахунку сум, призначених до стягнення. Велика Палата Верховного Судувважає, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій постановлено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 14 грудня 2017 року відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки наведені в касаційній скарзі доводи висновків суду не спростовують. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат. Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Ураховуючи, що ухвалою Верховного Суду у складі судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2018 року до завершення розгляду касаційної скарги зупинено виконання заочного рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року в частині, яка не стосується стягнення заробітної плати за один місяць, то виконання цього рішення підлягає поновленню. Ураховуючи наведене та керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Футбольний клуб "Металіст" залишити без задоволення. Заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 14 грудня 2017 року залишити без змін. Поновити виконання заочного рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 серпня 2018 року м. Київ Справа N 906/493/16 Провадження N 12-142гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Кібенко О.Р., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Черненка О.В., представників учасників справи: Товариства з обмеженою відповідальністю "TENACHEM" - Балицького І.В. Приватного підприємства "Проспер" - не з'явився розглянула в порядку спрощеного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу Приватного підприємства "Проспер" на рішення Господарського суду Житомирської області від 28 березня 2017 року, ухвалене суддею Давидюком В.К., та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 11 липня 2017 року, ухвалену колегією суддів Розізнаною І.В., Мельник О.В., Гуловою А.Г., у справі Господарського суду Житомирської області за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "TENACHEM" (далі - ТОВ "TENACHEM") до Приватного підприємства "Проспер" (далі - ПП "Проспер") про стягнення 39 918,04 євро. Історія справи Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1. У травні 2016 року ТОВ "TENACHEM" звернулось до Господарського суду Житомирської області з позовом до ПП "Проспер" про стягнення 39 918,04 євро, в тому числі законних процентів за товар, поставлений за укладеним між сторонами контрактом від 01 червня 2010 року N 01/06/2010. 2. Позов обґрунтовано тим, що відповідач не повністю оплатив вартість товару, поставленого позивачем на виконання вказаного контракту, чим порушив його умови та строки виконання зобов'язання. 3. Заперечуючи проти позову з тих підстав, що спір має бути переданий до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України, відповідач просив припинити провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час звернення позивачем з цим позовом, оскільки сторони у пункті 9.2 контракту визначили, що всі спори підлягають вирішенню у Міжнародному комерційному арбітражному суді, рішення якого є остаточним та обов'язковим для сторін. Фактичні обставини справи, установлені судами 4. 01 червня 2010 року між ТОВ "TENACHEM" (продавець) та ПП "Проспер" (покупець) укладено контракт N 01/06/2010 про продаж останньому на умовах EXW Добеле (Incoterms 2000) герметику для виробництва склопакетів (код ТН ЗЕД 32141010). За умовами пунктів 1.3, 2.2, 3.1, 3.2, 4.3 контракту зобов'язання продавця з поставки товару вважаються виконаними з моменту завантаження товару на заводі в місті Добеле. Ціна за товар встановлюється в євро на умовах EXW Добеле (Incoterms 2000) і включає в себе вартість тари, упаковки, маркування, завантаження й експортно-митного оформлення. Оплата здійснюється в євро протягом 30 днів на підставі виставленого продавцем рахунку (інвойса). На кожну партію товару оформлюється пакет документів, а саме: рахунок (інвойс); пакувальний лист; сертифікат якості; міжнародна товарно-транспортна накладна (CMR); копія експортної декларації (ЕХ-1). 5. На виконання цього контракту позивач 23 вересня та 16 жовтня 2013 року здійснив поставки товару відповідачу на загальну суму 57 916 євро (інвойси N TNH133375, TNH133376, TNH133419, пакувальні листи, міжнародні товарно-транспортні накладні (CMR) N 449854, 449876 та експортні декларації (ЕХ-1) N 4850301381513262100242, 4850301381513262100254, 850301381513283100120 від 19 вересня 2013 року та від 11 жовтня 2013 року). Відповідно кінцеві строки оплати вартості товару - 23 жовтня та 15 листопада 2013 року. 6. Відповідач зі свого боку частково оплатив вартість отриманого товару, сума боргу склала 33 269 євро, на яку позивач нарахував 6 649,04 євро законних процентів, передбачених статтею 1765 Цивільного кодексу Латвії. 7. У випадку недосягнення домовленостей, усі спори підлягають вирішенню у Міжнародному комерційному арбітражному суді, рішення якого є остаточним та обов'язковим для обох сторін (російськомовний варіант пункту 9.2 контракту від 01 червня 2010 року N 01/06/2010). В англомовновному варіанті цього ж пункту компетентним органом вирішення спорів за цим контрактом визначено Arbitration Court of International Commerce and Industry. 8. Посилаючись на статті 32, 44 Закону України від 23 червня 2005 року N 2709-IV "Про міжнародне приватне право", позивач зауважив про відсутність домовленостей між сторонами щодо вибору матеріального права, яке необхідно застосовувати, тому до цих правовідносин слід застосовувати право держави за місцезнаходженням позивача - Латвійської Республіки, яке має найбільш тісний зв'язок із правочином та вирішальне значення для його змісту. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 9. Рішенням Господарського суду Житомирської області від 28 березня 2017 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 11 липня 2017 року, позов задоволено. 10. Застосовуючи до цих правовідносин право Латвійської Республіки, тобто сторони, яка повинна здійснити виконання, що має вирішальне значення для змісту договору, зокрема позивача (продавця), суди попередніх інстанцій установили факт наявності боргу та задовольнили позовні вимоги в заявлених розмірах. 11. Водночас за відсутності у контракті найменування і місця розташування Міжнародного комерційного арбітражного суду, який має розглядати спори, що виникають у зв'язку із цим контрактом, суди попередніх інстанцій відмовили в задоволенні клопотання відповідача про припинення провадження у цій справі. Суди вказали на неможливість виконання арбітражного застереження, викладеного сторонами у пункті 9.2 контракту від 01 червня 2010 року N 01/06/2010. У російськомовному варіанті контракту компетентним органом зазначено Международный коммерческий арбитражный суд, а в англомовновному - Arbitration Court of International Commerce and Industry, що в перекладі на українську мову означає "Арбітражний суд Міжнародної торгово-промислової". Найменування цих органів не є тотожними. Місце арбітражу також не зазначено. Оскільки обидва варіанти тексту є ідентичними та мають однакову юридичну силу (пункт 10.7. контракту), суди попередніх інстанцій указали на неможливість установлення наміру сторін щодо арбітражного механізму вирішення спору та компетентного органу для його вирішення, тобто Ризького міжнародного комерційного арбітражу, або Арбітражного суду Латвійської Торгово-промислової палати, або Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України. 12. Оскільки викладені в указаному контракті англомовна й російськомовна редакції назви компетентного органу не збігаються з будь-якою офіційною назвою міжнародного арбітражного суду будь-якої країни, суди зазначили про відсутність визначення у контракті будь-якої арбітражної установи, що має право розглядати цей спір, і про неможливість виконання арбітражного застереження, внаслідок чого спір підлягає вирішенню господарським судом. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 13. У жовтні 2017 року ПП "Проспер" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило скасувати судові рішення попередніх інстанцій та припинити провадження у справі, оскільки цей спір не підвідомчий господарському суду. 14. Посилаючись на пункт 1 частини першої статті 76 Закону України України від 23 червня 2005 року N 2709-IV "Про міжнародне приватне право" і частину першу статті 8 Закону України 24 лютого 1994 року N 4002-XII "Про міжнародний комерційний арбітраж", скаржник зазначив, що спір у справі підлягає вирішенню Міжнародним комерційним арбітражним судом при Торгово-промисловій палаті України, як це передбачено пунктом 9.2 контракту від 01 червня 2010 року N 01/06/2010, оскільки між сторонами існує арбітражна угода, яка не визнана недійсною, не втратила чинність та не є такою, що не може бути виконана. Відсутність у арбітражному застереженні точної назви арбітражу та місця проведення арбітражу, не є підставою для визнання його нечинним або невиконуваним. Під час тлумачення арбітражного застереження англійською та російською мовами суд не з'ясував, яка мова є більш прийнятною для сторін, та, відповідно, була для них основною вживаною під час переговорів та подальшого спілкування у ході реалізації та виконання контракту. Виходячи зі змісту контракту та офіційних назв арбітражних установ, суд мав встановити допущено помилку, яка виражена в пропущенні декількох слів, що спотворило назву уповноваженого органу. 15. Суд порушив принцип автономності арбітражного застереження, закріплений у частині першій статті 16 Закону України 24 лютого 1994 року N 4002-XII "Про міжнародний комерційний арбітраж", визнавши арбітражне застереження таким, що не підлягає виконанню. 16. Суд першої інстанції не встановив зміст норм права Латвійської Республіки, що застосовується до арбітражного застереження, а встановив лише зміст норм зобов'язального права, що застосовується до контракту в цілому. Питання виконання арбітражного застереження також повинно було вирішуватися судом відповідно до норм права Латвійської Республіки. Замість цього суд при вирішенні питання виконання арбітражної угоди застосував норми права України. 17. Суд першої інстанції не з'ясував норм процесуального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, зокрема норм щодо визначення підсудності. Перелік питань, визначений судом першої інстанції та зазначений у судовому запиті до Міністерства юстиції Латвійської Республіки, стосувався виключно норм матеріального права. Зазначені в апеляційній скарзі порушення не розглянуті апеляційним господарським судом. 18. Судами першої та апеляційної інстанції не взято до уваги доводи і докази відповідача щодо зменшення розміру заборгованості (кредитну ноту на суму 20000 євро) без належного правового обґрунтування. Доводи інших учасників справи 19. У відзиві на касаційну скаргу позивач заперечив проти її доводів та просив відмовити в її задоволенні. 20. ТОВ "TENACHEM" посилається на те, що арбітражна угода, що міститься у контракті від 01 червня 2010 року N 01/06/2010 не може бути виконана, оскільки сторонами не визначено конкретного Міжнародного комерційного арбітражного суду (його назви та місця розташування), який має розглядати спори, що виникають за цим контрактом. Позивач вважає, що судом першої інстанції належним чином встановлені норми права Латвійської Республіки, що підлягають застосуванню до спірних відносин. 21. Позивач стверджує, що не відповідають дійсності заяви відповідача про неврахування судом першої інстанції доказів щодо зменшення заборгованості, а саме - кредитної ноти. Відповідачем такі докази не подавалися і він 28 березня 2017 року під час судового засідання усно повідомив суд про надання позивачем відповідачу кредит-ноти без надання жодного підтверджуючого документа, що встановлено судом першої інстанції. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 22. Ухвалою від 15 травня 2018 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на підставі приписів підпункту 7 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", передала справу N 906/493/16 разом із касаційною скаргою ПП "Проспер" на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 23. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив про необхідність відступити від висновку в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України від 18 жовтня 2017 року у справі N 910/8318/16. 24. Відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Щодо визнання арбітражного застереження таким, що не підлягає виконанню 25. Згідно із пунктом 1 Закону України 24 лютого 1994 року N 4002-XII "Про міжнародний комерційний арбітраж" в редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, суд, до якого подано позов з питання, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка зі сторін просить про це не пізніше подання своєї першої заяви по суті спору, припинити провадження у справі і направити сторін до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. Провадження у справі в цих випадках припинялося на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України в редакції, чинній час розгляду справи судами попередніх інстанцій. 26. Відповідно до частини другої статті 12 ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду, крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб, спорів, передбачених пунктом 4 частини першої цієї статті, та інших спорів, передбачених законом. Рішення третейського суду може бути оскаржено в порядку, передбаченому цим Кодексом. 27. Частиною другою Закону України 24 лютого 1994 року N 4002-XII "Про міжнародний комерційний арбітраж" передбачено, що за угодою сторін можуть передаватися до міжнародного комерційного арбітражу спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України. 28. За приписами статті 2 та частини першої статті 7 цього ж Закону арбітраж - це будь-який арбітраж (третейський суд) незалежно від того, чи утворюється він спеціально для розгляду окремої справи, чи здійснюється постійно діючою арбітражною установою, зокрема Міжнародним комерційним арбітражним судом або Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України. Арбітражна угода - це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв'язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер, чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди. При цьому право сторін погодити передачу спорів, які можуть виникнути між ними з укладеного правочину чи стосовно такого правочину, на розгляд арбітражу ґрунтується на вільному волевиявленні, тобто сторони такого правочину на власний розсуд вирішують питання щодо укладення арбітражної угоди та, відповідно, визначення арбітражу. 29. Як установили суди попередніх інстанцій, позивач та відповідач під час укладення вищевказаного контракту погодили, що в разі недосягнення домовленостей усі спори підлягають вирішенню у Міжнародному комерційному арбітражному суді, рішення якого є остаточним та обов'язковим для обох сторін (пункт 9.2 контракту від 01 червня 2010 року N 01/06/2010). В англомовновному варіанті цього ж пункту компетентним органом вирішення спорів за цим контрактом визначено Arbitration Court of International Commerce and Industry. Таким чином, сторони уклали арбітражну угоду у вигляді арбітражного застереження щодо розгляду будь-яких спорів, які виникатимуть з контракту або у зв'язку з ним, за процедурою міжнародного комерційного арбітражу. 30. Разом з тим, суди попередніх інстанцій у цій справі правильно зазначили про неможливість виконання укладеного арбітражного застереження. Очевидним є намір сторін арбітражної угоди передати визначену в ній категорію спорів на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу. Проте назва арбітражної установи, яка міститься у контракті, а також відсутність у ньому інформації про місце проведення арбітражу, не дає можливості визначити до якого саме арбітражу має звертатися сторона. Таким чином, неможливість виконання арбітражної угоди викликана істотною помилкою у назві арбітражу, до якого передається спір. 31. У статті 5 Закону України 24 лютого 1994 року N 4002-XII "Про міжнародний комерційний арбітраж" встановлено, що ніяке судове втручання не повинно мати місце, крім як у випадках, коли воно передбачене у цьому Законі. Тому питання про неможливість виконання арбітражної угоди вирішується судом виключно у випадках, передбачених статтею 8 Закону України 24 лютого 1994 року N 4002-XII "Про міжнародний комерційний арбітраж" та статтею II Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 10 червня 1958 року). 32. Нью-Йоркська конвенція 1958 року передбачає, що кожна договірна держава визнає арбітражну угоду, за якою сторони зобов'язуються передавати до арбітражу всі або будь-які суперечки, які виникають або можуть виникнути між ними у зв'язку з якими-небудь конкретними договірними або іншими правовідносинами, об'єкт яких може бути предметом арбітражного розгляду. Зазначений обов'язок визнання арбітражної угоди вимагає від суду також тлумачити будь-які неточності в тексті арбітражної угоди та розглядати сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності на користь її дійсності, чинності та виконуваності (принцип імунітету та автономії арбітражної угоди). 33. У пункті 113 Керівництва Секретаріату ЮНСІТРАЛ по Нью-Йоркській конвенції 1958 року зазначається, що відносно арбітражної угоди судами визнавалося, що вона не може бути виконана, якщо арбітражна угода мала "патологічний характер", головним чином у наступних випадках: і) якщо положення арбітражної угоди були складені нечітко і не містили достатньо вказівок, які б дозволили перейти до арбітражного розгляду, та іі) якщо в арбітражній угоді призначалася арбітражна установа, яка не існує. Але суди також можуть застосовувати підхід, спрямований на сприяння арбітражного розгляду, тобто тлумачити нечіткі чи непослідовні формулювання арбітражних угод таким чином, щоб підтримати ці угоди. Переважне право повинно віддаватися наміру сторін врегулювати спір в арбітражному порядку. 34. Таким чином, суд має тлумачити незначні помилки та неточності в назві арбітражних установ, що передбачені в арбітражній угоді, на користь міжнародного комерційного арбітражу. Але вирішення питання про виконуваність чи невиконуваність арбітражної угоди у зв'язку з наявністю помилок у найменуванні арбітражної установи є дискрецією суду, який ухвалює рішення з урахуванням усіх обставин справи. 35. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду відхиляє посилання відповідача на те, що арбітражна угода не була визнана недійсною та невиконуваною на момент звернення позивача до суду. Адже суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, саме при розгляді клопотання про припинення провадження у справі і направлення сторін до арбітражу повинен вирішити питання дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди. 36. Верховний Суд України у постанові від 18 жовтня 2017 року у справі N 910/8318/16, посилаючись на частину другу статті 124 Конституції України, статті 7, 8 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", частину третю статті 1, частину другу статті 12 ГПК України в редакціях, чинних на час розгляду справи, частину першу статті 16 ЦК України, дійшов висновку про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі; ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом; кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У постанові Верховного Суду України зроблено такі висновки: - третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а одним зі способів реалізації права на захист своїх прав. У зв'язку з викладеним у сторін існує виключно правова можливість, а не обов'язок звертатися до третейського суду. При цьому обмеження права звернення до господарського суду не допускається; - відсутність взаємної згоди саме сторін спору на його вирішення комерційним судом (арбітражем), оформленої відповідним арбітражним застереженням, незалежно від попередньої домовленості про це, унеможливлює розгляд спору таким судом; - у разі відсутності такого застереження господарський суд зобов'язаний припинити провадження у справі лише за наявності волі обох сторін про розгляд конкретного спору арбітражем, що оформлюється відповідним зверненням до суду. 37. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 18 жовтня 2017 року у справі N 910/8318/16, шляхом його уточнення (доповнення) такими висновками: - у разі наявності арбітражної угоди між сторонами спору та поданого стороною відповідно до вимог ГПК України клопотання про припинення провадження господарський суд може продовжити розгляд справи за умови встановлення в передбаченому законом порядку недійсності, втрати чинності або неможливості виконання вказаної угоди не пізніше початку розгляду справи по суті; - господарський суд має тлумачити будь-які неточності в тексті арбітражної угоди та розглядати сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності на користь її дійсності, чинності та виконуваності, забезпечуючи принцип автономності арбітражної угоди; - суд може визнати угоду такою, що не може бути виконана, внаслідок істотної помилки сторін у назві арбітражу, до якого передається спір (відсилання до неіснуючої арбітражної установи), за умови відсутності в арбітражній угоді вказівки на місце проведення арбітражу чи будь-яких інших положень, які б дозволяли встановити дійсні наміри сторін щодо обрання певної арбітражної установи чи регламенту, за яким має здійснюватись арбітражний розгляд. У разі невизначеності арбітражної установи сторона арбітражної угоди не має обов'язку перед зверненням до компетентного державного суду звертатися до однієї чи декількох арбітражних установ для того, щоб вони вирішили питання щодо своєї компетенції стосовно цього спору. 38. З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для припинення провадження у справі, оскільки спір у цій справі правильно вирішено господарськими судами. Щодо визначення права, яке підлягає застосуванню до спірних відносин 39. Стаття 32 Договору між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових і кримінальних справах (підписаний 23 травня 1995 року, ратифікований 22 листопада 1995 року, набрав чинності 12 липня 1996 року) передбачає, що договірні відносини визначаються законодавством тієї договірної сторони, на території якої укладений договір, тобто правом Латвійської Республіки. Оскільки контракт був укладений на території Латвійської Республіки, суди дійшли правильних висновків про те, що до відносин між сторонами повинне застосовуватися право цієї республіки. 40. Посилання суду на положення Закону України від 23 червня 2005 року N 2709-IV "Про міжнародне приватне право" при визначенні права, яке підлягає застосуванню до договірних відносин між сторонами, є помилковим, адже відповідно до статті 3 цього Закону якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж встановлені цим Законом, застосовуються правила цього міжнародного договору. Таким чином, у питаннях визначення права, що підлягає застосуванню до спірних відносин, суд мав керуватися положеннями Договору між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових і кримінальних справах, а не нормами внутрішнього законодавства України. Проте, застосування судами норм внутрішнього законодавства України разом з нормами міжнародного договору не призвело до помилкових висновків щодо права, яке підлягає застосуванню. Адже, оскільки стороною, яка повинна здійснити виконання, що має вирішальне значення для змісту договору, є позивач (продавець за контрактом), місцезнаходженням якого є Латвійська Республіка, суди попередніх інстанцій, керуючись статтями 32 і 44 Закону "Про міжнародне приватне право", дійшли висновку про застосування до цих правовідносин права цієї країни. 41. Статтями 20, 32 Договору між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових і кримінальних справах визначено, що суди кожної з Договірних Сторін компетентні розглядати цивільні, сімейні та трудові справи, якщо відповідач має на її території місце проживання чи місцезнаходження. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 76 Закону України України від 23 червня 2005 року N 2709-IV "Про міжнародне приватне право" суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у випадку, зокрема, якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача. Таким чином, господарський суд України є компетентним судом відповідно до положень зазначеного Договору. 42. При цьому за загальними принципами міжнародного приватного права компентентий суд при розгляді справи застосовує процесуальне законодаство своєї держави, відсилання колізійної норми до права іноземної держави вважається відсиланням саме до норм матеріального, а не процессуального права. У частині першій статті 9 Закону України України від 23 червня 2005 року N 2709-IV "Про міжнародне приватне право" закріплюється, що будь-яке відсилання до права іноземної держави має розглядатися як відсилання до норм матеріального права, яке регулює відповідні правовідносини, виключаючи застосування його колізійних норм, якщо інше не встановлено законом. 43. Питання права, яке підлягає застосуванню до арбітражної угоди, й зокрема для визначення її виконуваності, врегульовано матеріально-правовими нормами Нью-Йоркської конвенції 1958 року, яка застосована судом. Відповідно до частини п'ятої статті 4 Закону України України від 23 червня 2005 року N 2709-IV "Про міжнародне приватне право" визначення права, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин на підставі колізійних норм, не здійснюється, якщо міжнародним договором України передбачено застосування до відповідних відносин матеріально-правових норм. 44. Ураховуюючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій правильно визначили матеріальне та процесуальне право, яке підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Щодо неврахування доводів та доказів відповідача стосовно наявності кредит-ноти 45. Згідно зі статтею 1425 Цивільного кодексу Латвії кожне зобов'язання має бути виконане в повному обсязі, і нікого не можна примусити задовольнитися виконанням лише будь-якої частини зобов'язання, навіть якщо його предмет являється діленим. 46. Відповідно до статей 1587, 1651, 2002, 2004 цього ж Кодексу договір, укладений на законних підставах, накладає контрагенту обов'язок виконати обіцяне, і ні особлива обтяжливість угоди, ні також труднощі виконання, що зникли згодом, не дають права одній стороні відступити від договору, хоч і з відшкодуванням іншій особі збитків. Купівля - це договір, за яким одна сторона обіцяє іншій за сплату домовленої грошової суми віддати відому річ або право. Договір купівлі вважається укладеним, якщо обидві сторони домовилися про предмет купівлі та плату за купівлю. Простроченням є неправомірне зволікання у виконанні або прийнятті виконання зобов'язання. У першому випадку це прострочення боржника, а в другому - кредитора. 47. Статтею 1765 Цивільного закону Латвії передбачено, що розмір процентів повинен бути точно визначений в акті або угоді. Якщо це не зроблено, а також якщо закон передбачає нарахування законних процентів, вони визначаються від шести до ста на рік. 48. Оскільки відповідач у встановлений у контракті від 01 червня 2010 року N 01/06/2010 строк, тобто до 23 жовтня та до 15 листопада 2013 року (залежно від дати поставок), зобов'язання щодо оплати поставленого товару повністю не виконав, чим порушив його умови, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог у заявленому розмірі з урахуванням заявленої на підставі статті 1765 Цивільного закону Латвії суми законних процентів. 49. Доводи скаржника про наявність меншої суми його заборгованості перед позивачем на 20 000 євро внаслідок надання останнім кредит-ноти та його посилання при цьому на електронну переписку між сторонами, не беруться до уваги, оскільки апеляційний суд вказані доводи перевірив, надав їм оцінку та відхилив з наведенням правового обґрунтування. Крім того, посилання в касаційній скарзі на переоцінку доказів у справі є неприпустимим на стадії касаційного провадження. 50. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками попередніх судових інстанцій про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача заявленого розміру грошових коштів. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 51. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення. 52. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 ГПК України). 53. Оскільки місцевим та апеляційним господарськими судами повно і всебічно досліджено фактичні обставини справи та правильно застосовано законодавство під час її розгляду, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу ПП "Проспер" без задоволення, а судові рішення - без змін як такі, що ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. 54. Наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування судових рішень, оскільки вони ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права. Щодо судових витрат 55. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника. Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Приватного підприємства "Проспер" залишити без задоволення. 2. Рішення Господарського суду Житомирської області від 28 березня 2017 року та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 11 липня 2017 року у справі N 906/493/16 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  8. Постанова Іменем України 5 грудня 2018 року м. Київ Справа N 757/1660/17-ц Провадження N 14-396 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "Каховка Пром-Агро" (далі також - позивач) до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Левінець Валентини Юріївни (далі також - нотаріус), Міністерства юстиції України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Компанія "Ретт Інтер Ес. Ей" (далі також - третя особа), про визнання дій незаконними та відновлення становища, яке існувало до порушення, за касаційною скаргою позивача на ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 29 травня 2017 року, постановлену суддею Цокол Л.І., й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 4 жовтня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Пікуль А.А., Борисової О.В. і Ратнікової В.М. Учасники справи: позивач: ТзОВ "Каховка Пром-Агро" (представник - адвокат Мойсук Людмила Анатоліївна); відповідачі: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Левінець В.Ю., Міністерство юстиції України; третя особа: Компанія "Ретт Інтер Ес. Ей". ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 30 грудня 2016 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив: 1.1. Визнати незаконними дії нотаріуса щодо скасування державної реєстрації права власності позивача на 92/100 цілісного майнового комплексу, розташованого в Херсонській області за адресою: м. Нова Каховка, вул. Індустріальна, 19 (далі - 92/100 майнового комплексу); 1.2. Визнати незаконними дії нотаріуса щодо державної реєстрації за третьою особою права власності на 92/100 майнового комплексу; 1.3. Відновити становище позивача, яке існувало до порушення, шляхом зобов'язання Міністерства юстиції України відновити у Державному реєстрі речових права на нерухоме майно запис про право власності позивача на 92/100 майнового комплексу. 2. Мотивував позов такими обставинами: 2.1. 7 квітня 2016 року приватний нотаріус Івченко А.В. на підставі рішення Господарського суду міста Києва від 25 лютого 2016 року у справі N 910/16594/15 зареєстрував за позивачем право власності на 92/100 майнового комплексу. На примірнику цього рішення, який прошитий, пронумерований і скріплений печаткою, станом на 6 квітня 2016 року було зазначено, що воно набрало законної сили 12 березня 2016 року. 2.2. 18 квітня 2016 року Київський апеляційний господарський суд ухвалою порушив апеляційне провадження у справі N 910/16594/15. 2.3. Рішення Господарського суду міста Києва від 25 лютого 2016 року у справі N 910/16594/15 було чинним протягом певного періоду (з 12 березня до 18 квітня 2016 року), зокрема, і на момент здійснення державної реєстрації права власності за позивачем, а тому позивач вважав себе законним власником 92/100 майнового комплексу. 2.4. 18 травня 2016 року нотаріус: 2.4.1. Прийняла рішення, індексний номер 29645187, та внесла запис про скасування державної реєстрації права власності позивача на 92/100 майнового комплексу; 2.4.2. Прийняла рішення, індексний номер 29648122, та внесла запис про державну реєстрацію права власності третьої особи на 92/100 майнового комплексу. 2.5. Станом на 18 травня 2016 року у нотаріуса не було підстав для скасування запису про державну реєстрацію права власності позивача, оскільки: 2.5.1. Порушення апеляційного провадження у справі N 910/16594/15 не свідчило про скасування рішення Господарського суду міста Києва від 25 лютого 2016 року; 2.5.2. Нотаріус встановив наявність суперечностей між заявленим третьою особою речовим правом і вже зареєстрованим правом власності на майновий комплекс за позивачем, однак не відмовив третій особі у державній реєстрації; 2.5.3. Третя особа набула право власності на підставі договору купівлі-продажу від 25 червня 2015 року, який посвідчував інший нотаріус (Сергеєв О.О.); 2.5.4. Третя особа подала ті самі документи, на підставі яких заявлене речове право вже було зареєстроване у Державному реєстрі прав; 2.5.5. На момент вчинення нотаріусом оспорюваних дій було зареєстроване обтяження (арешт) на 92/100 майнового комплексу. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 29 травня 2017 року Печерський районний суд м. Києва ухвалою відмовив у відкритті провадження. 4. Мотивував тим, що спори, які виникають у сфері оскарження дій нотаріуса як державного реєстратора, мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 4 жовтня 2017 Апеляційний суд міста Києва ухвалою залишив без змін ухвалу суду першої інстанції, дійшовши висновку, що справа має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Суд апеляційної інстанції вважав, що: 5.1. Висновки суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справі є правильними, оскільки позивач оскаржує дії нотаріуса, який як державний реєстратор здійснює владні управлінські функції, тобто є суб'єктом владних повноважень; 5.2. Необґрунтованими є доводи позивача про те, що якщо спірні правовідносини між сторонами виникли з підстав, зумовлених невиконанням умов цивільно-правової угоди, та через подальшу реєстрацію права власності державним реєстратором на підставі такої угоди, то така справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства, і суд мав застосувати висновки Верховного Суду України, сформульовані у постанові від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16. Короткий зміст вимог касаційної скарги 6. 20 жовтня 2017 року позивачзвернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою. Просить скасувати ухвали судів першої й апеляційної інстанцій і направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 7. 21 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 8. Мотивував тим, що позивачоскаржує ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 29 травня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 4 жовтня 2017 року з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 9. Позивач вважає, що обраний ним спосіб захисту відповідає пунктам 4 і 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України, згідно з якими способами захисту цивільних прав й інтересів можуть бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення, та визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. 10. Стверджує, що апеляційний суд неналежно дослідив доводи апеляційної скарги щодо сформульованого у постанові від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16 висновку Верховного Суду України про те, що спір про оскарження дій державного реєстратора не є публічно-правовим і має вирішуватися за правилами цивільного судочинства. (2) Позиції інших учасників справи 11. Відповідачі та третя особа відзиви на касаційну скаргу не надали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції спору 12. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі також - КАС) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 13. Пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у зазначеній редакції визначав, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності. 14. Згідно з частиною першою статті 3 КАС України у вказаній редакції суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. 15. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб'єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб'єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій. 16. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України в редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 17. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. 18. Предметом спору у цій справі є визнання незаконними дій нотаріуса щодо скасування державної реєстрації права власності позивача на частину майнового комплексу, здійснення державної реєстрації такого права за третьою особою, а також відновлення становища позивача, яке існувало до порушення його права власності. 19. Підставою для звернення з цим позовом став факт вибуття майна з володіння позивача шляхом оформлення прав на нього за третьою особою. Позовні вимоги обґрунтовані, зокрема, тим, що незаконними рішеннями нотаріус порушила права й інтереси позивача як власника майна. 20. Позивач вказав, що у господарській справі N 910/16594/15 за його позовом до Міністерства юстиції України, третьої особи, ТзОВ "Компанія з управління активами "Промислові інвестиції" та ПАТ "Комерційний банк "Надра" про визнання недійсними торгів, визнання недійсними договорів купівлі-продажу, визнання права власності на майно, витребування його та зобов'язання вчинити дії він просив, зокрема, визнати недійсним договір від 25 червня 2015 року купівлі-продажу нерухомого майна - 92/100 майнового комплексу виробництва з переробки сої, укладеного ТзОВ "Компанія з управління активами "Промислові інвестиції" з третьою особою. 21. Обґрунтовуючи заявлені у вказаній справі вимоги, позивач стверджував, що вказаний договір купівлі-продажу став підставою для прийняття нотаріусом рішення про державну реєстрацію права власності за третьою особою. 22. Станом на час звернення з позовом у справі N 757/1660/17-ц апеляційний розгляд у господарській справі N 910/1659415 не завершився. Отже, спір про право між позивачем та третьою особою станом на час розгляду справи у суді першої інстанції вирішений не був. 23. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 24. За загальним правилом державна реєстрація прав проводиться будь-яким державним реєстратором за заявами у сфері державної реєстрації прав (абзац четвертий частини п'ятої статті 3 зазначеного Закону). 25. Тобто, державна реєстрація прав проводиться державним реєстратором не з власної ініціативи, а на підставі відповідної заяви, поданої зацікавленою особою.Відносини у сфері державної реєстрації речового права виникають між суб'єктом звернення за такою послугою та суб'єктом, уповноваженим здійснювати відповідні реєстраційні дії. 26. Отже, якби не заява третьої особи про реєстрацію права власності на 92/100 майнового комплексу, який третя особа вважала своїм, нотаріус не вніс би запис про скасування державної реєстрації права власності позивача на це майно та не зареєстрував би його за третьою особою. 27. Спірні правовідносини у справі N 757/1660/17-ц виникли між суб'єктами господарювання, які в різний період часу вважали себе власниками одного й того ж майна: третя особа - на підставі оспореного у господарській справі N 910/16594/15 договору купівлі-продажу нерухомого майна від 25 червня 2015 року, а позивач - на підставі судового рішення у господарській справі N 910/16594/15, яке набрало законної сили, з огляду на що, на думку позивача, третя особа набула право власності на 92/100 майнового комплексу без достатньої правової підстави. 28. Тобто, у спірних правовідносинах нотаріус, маючи повноваження на вчинення реєстраційних дій, лише реалізовував волю третьої особи, яка вважала себе власником майнового комплексу. 29. Звертаючись до нотаріуса із заявою про скасування державної реєстрації прав позивача на 92/100 майнового комплексу, третя особа намагалася у такий спосіб повернути це майно собі. Те саме намагався зробити позивач, звернувшись з позовом у справі N 757/1660/17-ц. Тому наслідки вирішення цієї справи безпосередньо впливають на зміст і стан речового права позивача та третьої особи. 30. Відтак, незважаючи на те, що позивач доводить неправомірність дій нотаріуса, питання встановлення дійсного власника 92/100 майнового комплексу та правомірності підстави проведення державної реєстрації речового права, обов'язково постане перед судом, який вирішуватиме цей спір. 31. Згідно з частинами першою та другою статті 1 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, підприємства мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 32. Позивачами є, зокрема, підприємства, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є, зокрема, юридичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України у вказаній редакції). 33. ГПК України у редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року, передбачає (пункт 6 частини першої статті 20), що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно, реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. 34. З огляду на вказаний припис, а також на висновки, яких вище дійшлаВелика Палата Верховного Суду, цей спір має розглядатися за правилами господарського судочинства. Вирішення питання правомірності набуття третьою особою права власності на 92/100 майнового комплексу виходить за межі компетенції суду адміністративної юрисдикції. 35. Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 4 вересня 2018 року у справі N 823/2042/16,якщо позивач не був заявником стосовно оскаржених ним реєстраційних дій, які були вчинені за заявою іншої особи, такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються, окрім вимог про скасування оспорюваного рішення, запису в державному реєстрі прав, також вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорене рішення, здійснено оспорений запис. 36. Натомість, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, в яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого суб'єкта, а останній відповідно зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень (див. постанову ВеликоїПалати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 914/2006/17). 37. У справі N 757/1660/17-ц нотаріус, який зазначений відповідачем і діяв як державний реєстратор, не є суб'єктом, законодавчо уповноваженим владно керувати поведінкою позивача. 38. Крім того, позивач не звертався до нотаріуса із заявою про вчинення реєстраційних дій щодо 92/100 майнового комплексу, а предмет позову стосується дій, вчинених нотаріусом в інтересах третьої особи. Тобто, позивач оспорив право власності третьої особи на 92/100 майнового комплексу, що, на думку позивача, незаконно вибула з його володіння після того, як у судовому порядку вже був вирішений спір про право між цими юридичними особами, і судове рішення набрало законної сили. 39. Вирішення господарським судом справи N 910/16594/15 за позовом позивача до третьої особи не змінює господарської юрисдикції справи N 757/1660/17-ц. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що у позивача з третьою особою виник новий спір про право, але з іншої підстави, а саме через стверджуване позивачем заволодіння третьою особою його майном шляхом реєстрації прав на нього на підставі ухвали апеляційного суду про порушення апеляційного провадження у господарській справі N 910/16594/15. 40. Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, сформульованими у постанові від 4 вересня 2018 року у справі N 823/2042/16, належним відповідачем у таких справах є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої внесений аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; участь у справі державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) не змінює характеру цього спору на адміністративний (пункт 36). 41. ВеликаПалата Верховного Суду також вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги про наявність підстав для застосування висновків, сформульованих у постанові Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 826/4858/15 (N 21-41а16). У вказаній справі позивачем була фізична особа-іпотекодавець. Вимоги мотивувала незаконністю дій державного реєстратора, який зареєстрував право власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем в рахунок виконання кредитного договору за відсутності договору про задоволення вимог іпотекодержателя, укладення якого було передбачене кредитним договором. Верховний Суд України дійшов висновку про те, що такий спір має вирішуватися за правилами цивільного судочинства. Отже, обставини справи N 826/4858/15 суттєво відрізняються від обставин справи N 757/1660/17-ц. (1.2) Щодо відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду стосовно застосування норми права у подібних правовідносинах 42. З огляду на викладені вище висновки щодо юрисдикції Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у постановах від 14 березня 2018 року у справі N 619/2019/17, від 10 квітня 2018 року у справі N 808/8972/15 та від 5 червня 2018 року у справі N 804/20728/14 вона дійшла протилежного висновку: оскільки станом на час розгляду цих справ спір про право на нерухоме майно чи про його обтяження вже був вирішений або розглядався в іншій - цивільній чи господарській - справі, Велика Палата Верховного Суду вважала, що не є приватноправовим і має розглядатися за правилами адміністративного судочинстваокремий спір з державним реєстратором про оскарження його рішення або запису, внесеного ним до відповідного державного реєстру, щодо реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень за особою, яка не була заявником стосовно вчинення відповідних реєстраційних дій. 42.1. У справі N 619/2019/17 позивач вказував на те, що на підставі чинного рішення господарського суду про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за позивачем права власності на нежитлові приміщення це його право було зареєстроване. Однак реєстраційну дію щодо переходу права власності державний реєстратор скасував на підставі рішення того ж суду, який за нововиявленими обставинами скасував своє рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за позивачем права власності. Позивач стверджував, що дії державного реєстратора зі скасування реєстрації права власності позивача незаконні, оскільки відповідне рішення суду, що стало підставою для такого скасування не набрало законної сили. У постанові від 14 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду вирішила, щотака справа належить до юрисдикції адміністративного суду, оскільки спір про право власності на нежитлові приміщення вже був вирішений судами господарської юрисдикції та не міг стати підставою для закриття провадження в адміністративній справі, а позивач не порушував перед адміністративним судом питання про визнання права на предмет іпотеки і вимоги до державного реєстратора цими обставинами не обґрунтовував. 42.2. У справі N 808/8972/15фізична особа просила визнати протиправним і скасувати рішення державного реєстратора та зобов'язати поновити запис про обтяження (арешт) квартири, здійснений на підставі іншого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.Вважала, що оскаржене рішення державний реєстратор прийняв з порушенням вимог закону, залишивши поза увагою те, що заяву про реєстрацію припинення обтяження щодо квартири подала неналежна особа на підставі неіснуючого судового рішення.Суд апеляційної інстанції вказав, що спірні правовідносини у цій справі пов'язані із забезпеченням позову щодо права власності на майно, яке виникло на підставі договірних правовідносин, забезпечених судовим рішенням у цивільній справі, а тому такий спір не є публічно-правовим. Натомість, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року дійшла висновку про те, що у цій справі спір про право відсутній, а досліджуватися мають виключно владні управлінські рішення та дії державного реєстратора, який у межах спірних відносин діє як суб'єкт владних повноважень. 42.3. У справі N 804/20728/14 фізична особа звернулася з позовом до державного реєстратора, який на підставі чинного рішення суду, ухваленого у цивільній справі, зареєстрував право власності на нерухоме майно позивача за юридичною особою. Проте вказане судове рішення надалі було скасоване судом касаційної інстанції, після чого інший державний реєстратор відмовив позивачеві у реєстрації за ним права власності на те саме майно, мотивуючи тим, що таке право вже зареєстроване за юридичною особою. У постанові від 5 червня 2018 року Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір не має ознак приватноправового, і його слід розглядати за правилами адміністративного судочинства, оскільки позивач не порушує перед судом питання правомірності/неправомірності набуття права власності на нерухоме майно, а предметом перевірки у цій справі є дотримання встановленого законом порядку прийняття суб'єктом владних повноважень рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і внесення записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 42.4. Тобто, у зазначених справах Велика Палата Верховного Суду вважала, що не є приватноправовим і має розглядатися за правилами адміністративного судочинстваокремий спір з державним реєстратором про оскарження його рішення або запису, внесеного ним до відповідного державного реєстру, якщо станом на час розгляду справи спір про право на нерухоме майно вже був вирішений або розглядався в іншій - цивільній чи господарській - справі. 43. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що задля гарантування правової визначеності вона має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. 44. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. окремі думки суддів Великої Палати Верховного суду щодо постанови від 12 червня 2018 року у справі N 823/378/16). 45. У пункті 49 Висновку N 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 46. У постанові від 4 вересня 2018 року у справі N 823/2042/16 Велика Палата Верховного Суду вже відступила від висновку, сформульованого в її постановах від 10 квітня 2018 року у справі N 808/8972/15 та від 5 червня 2018 року у справі N 804/20728/14, зокрема, на тій підставі, що скасування державної реєстрації права, належного одній особі за заявою іншої особи в порядку адміністративного судочинства не дозволяє остаточно вирішити спір між цими особами. Тому такі спори про цивільне право між особами, які вимагають скасування державної реєстрації, й особами, за якими зареєстроване право чи обтяження, мають вирішуватися залежно від суб'єктного складу їх сторін судами господарської або цивільної юрисдикції. 47. Для забезпечення узгодженості з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі N 823/2042/16, судової практики щодо юрисдикції суду у всіх спорах про скасування рішення державного реєстратора чи запису, внесеного ним до відповідного державного реєстру, щодо реєстрації речових прав на нерухоме майно чи їх обтяжень в інтересах особи, яка не була заявником стосовно вчинення відповідних реєстраційних дій, Велика Палата Верховного Суду відступає також від її висновку, викладеного у постанові від 14 березня 2018 року у справі N 619/2019/17. 48. Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може відмовитися від такого висновку на користь іншого. 49. Велика Палата Верховного Суду вважає, що розгляд одного спору про право на нерухоме майно або про його обтяження чи вирішення цього спору за правилами цивільного або господарського судочинства не є підставою вважати публічно-правовим і розглядати за правилами адміністративного судочинства інший спір - про скасування рішення чи запису про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно або його обтяження, прийнятого державним реєстратором чи внесеного ним до відповідного державного реєстру на користь одного з учасників цивільної або господарської справи під час її розгляду чи після її вирішення. Ці спори залежно від суб'єктного складу теж мають розглядатися за правилами цивільного або господарського судочинства. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 50. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 51. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 52. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). 53. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення (частина друга статті 412 ЦПК України). 54. Згідно з частиною четвертою статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 55. З огляду на надану оцінку аргументів позивача та висновків судів першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є частково обґрунтованою. Суди першої й апеляційної інстанцій, ухваливши по суті правильні рішення, неправильно застосували норми процесуального права. А тому касаційну скаргу слід задовольнити частково, змінивши мотивувальні частини ухвали Печерського районного суду м. Києва від 29 травня 2017 року й ухвали Апеляційного суду міста Києва від 4 жовтня 2017 року з урахуванням висновків, сформульованих у цій постанові. (2.2) Щодо судових витрат 56. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 57. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі відмови у відкритті провадження у справі в суді першої інстанції, апеляційного та касаційного провадження у справі. 58. Позивач у касаційній скарзі не ставив питання про повернення судового збору через відмову у відкритті провадження у справі, наполягаючи на скасуванні ухвал судів першої й апеляційної інстанцій і на переданні справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. 59. Отже, у Великої Палати Верховного Суду відсутні підстави для вирішення питання про повернення позивачеві суми сплаченого судового збору. (3) Висновки щодо застосування норм права 60. Згідно з абзацом 1 частини першої статті 19 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (близький за змістом припис був закріплений у частині першій статті 15 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами (абзац 2 частини першої статті 19 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). 61. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (близький за змістом припис був закріплений у пункті 1 частини першої статті 17 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). 62. Розгляд одного спору про право на нерухоме майно або про його обтяження чи вирішення цього спору за правилами цивільного або господарського судочинства не є підставою вважати публічно-правовим і розглядати за правилами адміністративного судочинства інший спір - про скасування рішення чи запису про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно або його обтяження, прийнятого державним реєстратором чи внесеного ним до відповідного державного реєстру на користь одного з учасників цивільної або господарської справи під час її розгляду чи після її вирішення. Ці спори залежно від суб'єктного складу теж мають розглядатися за правилами цивільного або господарського судочинства. 63. Належним відповідачем у таких справах є особа, зареєстроване право на майно якої чи зареєстроване обтяження права, встановленого в інтересах якої оспорюється; участь у справі державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) не змінює характеру цього спору на адміністративний. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "Каховка Пром-Агро" задовольнити частково. 2. Ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 29 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 4 жовтня 2017 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови; в іншій частині ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 29 травня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 4 жовтня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 листопада 2018 року м. Київ Справа N 759/6976/16-ц Провадження N 14-523цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" на рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 червня 2017 року у складі колегії суддів Саліхова В.В., Прокопчук Н.О., Семенюк Т.А. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект", третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва Алла Михайлівна, про визнання дій протиправними та повернення у власність квартири, ВСТАНОВИЛА: У травні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" (далі - ТОВ "Кей-Колект"), третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва А.М. (далі - приватний нотаріус КМНО Кобелєва А.М.), про визнання дій протиправними та повернення у власність квартири. ОСОБА_3 зазначав, що за умовами кредитного договору від 24 квітня 2008 року, укладеного між Акціонерним комерційним банком "Укрсиббанк" (далі - Банк) та ОСОБА_3, останній отримав кредит у розмірі 194 650 доларів США для придбання квартири АДРЕСА_1. Того ж дня ОСОБА_3 уклав з ОСОБА_5 договір купівлі-продажу зазначеної квартири, а з Банком - договір іпотеки. Виконання зобов'язань за наведеним вище кредитним договором також забезпечено договором поруки, укладеним 24 квітня 2008 року між Банком та ОСОБА_6 Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 05 листопада 2010 року з ОСОБА_3 і ОСОБА_6 у солідарному порядку на користь Банку стягнуто заборгованість за кредитним договором, укладеним 24 квітня 2008 року, в розмірі 240 743,80 долара США, що еквівалентно 1 908 039,06 грн. Рішення було звернуто до примусового виконання. У порядку примусового виконання судового рішення на все майно боржників було накладено арешт. Листом від 15 грудня 2011 року позивачу було повідомлено про те, що 12 грудня 2011 року за договором факторингу Банк передав ТОВ "Кей-Колект" право вимоги за кредитним договором від 24 квітня 2008 року. 21 квітня 2016 року позивачу стало відомо, що належна йому на праві власності квартира, яка є предметом іпотеки, була відчужена приватним нотаріусом КМНО Кобелєвою А.М. на підставі договору іпотеки на користь ТОВ "Кей-Колект". Позивач вважає, що нотаріальна дія щодо відчуження квартири була проведена приватним нотаріусом Кобелєвою А.М. з порушенням норм матеріального і процесуального права. З урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_3 просив визнати протиправними дії приватного нотаріуса Кобелєвої А.М. щодо передачі у власність ТОВ "Кей-Колект" належної позивачу квартиру АДРЕСА_1 та реєстрації права власності за ним; повернути у власність позивачу спірну квартиру, визнати виконавчий напис нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 27 березня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів, що відчуження спірної квартири відбулося з порушеннями вимог діючого законодавства. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 22 червня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Визнано незаконними дії приватного нотаріуса КМНО Кобелєвої А.М. стосовно реєстрації передачі у власність ТОВ "Кей-Колект" квартири АДРЕСА_1. Скасовано державну реєстрацію права власності на вказану квартиру, здійснену 21 березня 2016 року приватним нотаріусом КМНО Кобелєвою А.М. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що дії приватного нотаріуса КМНО Кобелєвої А.М. щодо відчуження предмета іпотеки вчинено із порушенням вимог діючого законодавства та договору про іпотеку, оскільки договір про добровільну передачу спірної квартири у власність ТОВ "Кей-Колект" укладено не було, а ОСОБА_3, як іпотекодавець, не надавав своєї згоди на передачу предмета іпотеки у власність іпотекодержателю. У касаційній скарзі, поданій у липні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ТОВ "Кей-Колект" просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що поза увагою суду залишився той факт, що між сторонами виник спір з приводу вчинення нотаріусом дій як спеціальним суб'єктом - державним реєстратором, оцінка законності яких не належить до компетенції суду, що вирішує спори за правилами цивільного судочинства, а спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Касаційна скарга також містить посилання на те, що наявне в іпотечному договорі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя є підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки у добровільному і узгодженому сторонами договору порядку. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано справу з суду першої інстанції. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У травні 2018 року справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 31 жовтня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ТОВ "Кей-Колект" оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 15 листопада 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України (у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Згідно з частиною першою статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Пункт 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) визначав, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 15 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Спір виник між сторонами з приводу порушення права власності позивача на квартиру внаслідок дій ТОВ "Кей-Колект" та нотаріуса щодо реєстрації такого права за ТОВ "Кей-Колект". Враховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані із захистом права власності позивача та виконанням умов договору іпотеки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не є публічно-правовим та правильно вирішений судами за правилами цивільного судочинства. У частині решти доводів касаційної скарги слід зазначити наступне. Судами встановлено, що позивач та Акціонерний комерційний інноваційний банк "УкрСиббанк", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - банк), уклали Договір про надання споживчого кредиту (далі - кредитний договір). Згідно з його умовами позивач отримав кредит у сумі 194 тис. 650 доларів США для купівлі квартири АДРЕСА_1. Того ж дня ОСОБА_3 уклав з ОСОБА_5 договір купівлі-продажу зазначеної квартири, а з банком - договір іпотеки. Виконання зобов'язань за наведеним вище кредитним договором також забезпечено договором поруки, укладеним 24 квітня 2008 року між банком та ОСОБА_6 Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 5 листопада 2010 року з ОСОБА_3 та ОСОБА_6 солідарно на користь банку стягнуто заборгованість за кредитним договором від 24 квітня 2008 року в розмірі 240 тис. 743 долари США 80 центів, у порядку примусового виконання цього рішення було накладено арешт на все майно боржників. 12 грудня 2011 року за договором факторингу банк передав ТОВ "Кей-Колект" право вимоги за кредитним договором від 24 квітня 2008 року. 21 березня 2016 року приватним нотаріусом КМНО Кобелєвою А.М. на підставі договору іпотеки від 24 квітня 2008 року N 11489 прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за ТОВ "Кей-Колект". Відповідно до вимог статті 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим нотаріально посвідченим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог останнього, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону України "Про іпотеку". Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає останньому застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". При цьому згідно із частиною першою статті 37 Закону України "Про іпотеку" правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності. Сторони договору іпотеки досягли згоди про можливість позасудового врегулювання питання про задоволення вимог іпотекодержателя. Відповідно до пункту 5.2.1 договору іпотеки передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання здійснюється на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України "Про іпотеку". Отже, позасудова передача предмету іпотеки у власність іпотекодержателю здійснюється лише в добровільному порядку та за згодою сторін на підставі складання окремого договору. Разом з тим суд апеляційної інстанції встановив, що під час відчуження спірної квартири договору про її добровільну передачу у власність ТОВ "Кей-Колект" укладено не було, а ОСОБА_3, як іпотекодавець, не надавав своєї згоди на передачу предмета іпотеки у власність іпотекодержателю. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що прийняття нотаріусом рішення про передачу спірної квартири у власність ТОВ "Кей-Колект" та державну реєстрацію права власності як такого, що виникає на підставі договору іпотеки, є протиправним. Доводи касаційної скарги в цій частині висновків суду не спростовують. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції - без змін. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 409, 410, 416ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 червня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07листопада 2018 року м. Київ Справа N 826/9963/16 Провадження N 11-954апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 як представника ОСОБА_4 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 січня 2018 року (суддя Катющенко В.П.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05 квітня 2018 року (судді Мельничук В.П., Лічевецький І.О., Земляна Г.В.) у справі N 826/9963/16 за позовом ОСОБА_4 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової Марини Євгенівни (далі - Нотаріус), третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-колект" (далі - ТОВ "Кей-колект"), про визнання протиправним та скасування рішення і ВСТАНОВИЛА: У червні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Нотаріуса, в якому просив: - визнати протиправними дії відповідача щодо внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису від 30 квітня 2015 року N 9550270 про право власності за ТОВ "Кей-колект" на об'єкт нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 45,8 кв. м (далі - спірна квартира); - скасувати рішення Нотаріуса від 30 квітня 2015 року N 21063251 про державну реєстрацію права власності (з відкриттям розділу) за ТОВ "Кей-колект" на спірну квартиру. Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 16 січня 2018 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 05 квітня 2018 року, позовну заяву ОСОБА_4 залишив без розгляду на підставі частини третьої статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, представник позивача в касаційній скарзі зазначив, що вказані рішення постановлені з порушенням норм матеріального та процесуального права. На думку скаржника, ця справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки вчиненню реєстраційних дій передує невирішений спір про право. Крім того, спір у справі є майновим, оскільки він обумовлений порушенням приватного та майнового права фізичної особи - позивача, що підлягало захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржувані судові рішення, а справу направити до Окружного адміністративного суду міста Києва для продовження розгляду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 25 травня 2018 рокувідкрив касаційне провадження в цій справі, а ухвалою від 17 серпня 2018 року передав її на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 03 вересня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. Відповідач відзиву на касаційну скаргу не надіслав. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для її часткового задоволення. З матеріалів справи вбачається, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 25 серпня 1998 року ОСОБА_4 є власником спірної квартири. 16 травня 2008 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - Банк) та ОСОБА_6 укладено договір про надання споживчого кредиту N 11347050000 (далі - кредитний договір), відповідно до якого Банк надав ОСОБА_6 кредит в іноземній валюті в сумі 95 тис. доларів США. На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором про надання споживчого кредиту між Банком та позивачем укладено договір іпотеки від 16 травня 2008 року N 85637, згідно з яким іпотекодавець (позивач) передав іпотекодержателю (Банку) в іпотеку нерухоме майно, а саме спірну квартиру. 11 червня 2011 року Банк відступив право вимоги ТОВ "Кей-колект" відповідно до договору факторингу N 4 та договору відступлення права вимоги за договором іпотеки до позивача за зобов'язаннями за кредитним договором. Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 30 квітня 2015 року N 21063251 Нотаріусом внесено запис від 30 квітня 2015 року N 9550270 про право власності за ТОВ "Кей-колект" на об'єкт нерухомого майна - спірну квартиру. Залишаючи без розгляду позовні вимоги ОСОБА_4, Окружний адміністративний суд міста Києва, з висновками якого погодився й Київський апеляційний адміністративний суд, керувався тим, що спір у цій справі є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів, проте позивач звернувся до суду з пропуском установленого законом шестимісячного строку, а підстав для визнання поважними причин пропуску строку звернення до суду немає. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок судів попередніх інстанцій про належність цієї справи до юрисдикції адміністративних судів з огляду на таке. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. За правилами частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Ураховуючи те, що позовні вимоги в цій справі заявлено на поновлення порушеного цивільного права позивача, спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитного та іпотечного), на момент звернення до суду право власності на спірну квартиру перейшло до третьої особи у справі, ВеликаПалата Верховного Суду, незважаючи на участь у спорі суб'єкта владних повноважень, дійшла висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим, а має вирішуватися судами за правилами ЦПК України. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 та 17 квітня 2018 року (справи N 11-96апп18 (N 826/366/16) та N 11-192апп18 (N 815/6956/15) відповідно). При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині. За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування оскаржуваних судових рішень із закриттям провадження в адміністративній справі. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ухвалою Подільського районного суду міста Києва від 09 листопада 2015 року відмовлено у відкритті провадження в цивільній справі N 758/11934/15-ц за позовом ОСОБА_4 до ТОВ "Кей-колект", Нотаріуса, Товариства з обмеженою відповідальністю "Міраклус" про скасування рішень про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, скасування реєстраційних записів про право власності, визнання протиправними дій Нотаріуса та витребування майна із чужого незаконного володіння в частині позовних вимог до Нотаріуса про скасування рішень про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, скасування реєстраційних записів про право власності, визнання протиправними дій Нотаріуса. Для поновлення порушених, на думку ОСОБА_4, прав та інтересів позивачу, з урахуванням висновків, викладених у цій постанові, необхідно звернутися до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою на ухвалу Подільського районного суду міста Києва від 09 листопада 2015 року, подавши при цьому клопотання про поновлення процесуального строку на апеляційне оскарження судового рішення. Керуючись статтями 341, 344, 349, 354, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 як представника ОСОБА_4 задовольнити. 2. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 січня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05 квітня 2018 року скасувати, а провадження у справі закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  11. ПОСТАНОВА Іменем України 6 листопада 2018 року м. Київ Справа N 904/7024/17 Провадження N 12-175гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М., представника позивача - не з'явився, відповідача - Мухи В.А., розглянуласправу за позовом Комунального підприємства теплових мереж "Криворіжтепломережа" (далі - КПТМ "Криворіжтепломережа") до фізичної особи-підприємця (далі - ФОП) МухиВіктора Анатолійовича про визнання договору на постачання теплової енергії укладеним за касаційною скаргою ФОП Мухи В.А. на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 28 лютого 2018 року (головуючий суддя Антонік С.Г., судді Іванов О.Г., Вечірко І.О.) та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21 листопада 2017 року (суддя Назаренко Н.Г.). 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. КПТМ "Криворіжтепломережа" звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ФОП Мухи В.А. про визнання договору N 4626 від 17 травня 2017 року про постачання теплової енергії укладеним (у редакції позивача). 1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що: - у приміщення, яке знаходиться у власності відповідача, систематично подається тепло, у зв'язку із чим останній обізнаний про наявність у нього як споживача відповідних послуг обов'язку укласти договір про їх надання, але жодних дій щодо цього він не вчиняє; - запропонований відповідачу до підписання договір є обов'язковим для сторін у силу актів законодавства. 1.3. Як на правові підстави позову КПТМ "Криворіжтепломережа" посилається на статті 1 - 4, 8, 11, 15, 16, 630, 631, 642 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 19, 24 Закону України "Про теплопостачання", Правила користування тепловою енергією, затверджені постановою Кабінету Міністрів України N 1198 від 3 жовтня 2007 року (далі - Правила N 1198), Правила надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року N 630 (далі - Правила N 630). 1.4. Заперечення проти позову обґрунтовано тим, що: - позивач направив на адресу відповідача один примірник договору на постачання теплової енергії N 4626 від 17 травня 2017 року, чим позбавив реалізувати право відповідача щодо протоколу узгодження розбіжностей; - між сторонами у справі має бути укладений договір відповідно до типового договору про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року N 630, втім спірний правочин, запропонований до підписання позивачем, не відповідає умовам типового договору; - відповідач володіє майном не як підприємець, а як фізична особа - громадянин України та не використовує приміщення у своїй підприємницькій діяльності, а отже, цей спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства (вказані доводи були наведені відповідачем в апеляційній скарзі). 1.5. Як на правову підставу заперечень проти позову ФОП Муха В.А. посилається на статті 1, 20 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" від 24 червня 2004 року N 1875-IV у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин, Правила N 630, статтю 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) чинної редакції. 2. Фактичні обставини справи, встановлені судами 2.1. Муха В.А. є власником нежилого приміщення, яке розташоване за адресою: м. Кривий Ріг, вул. Леніна, буд. 31, прим. 2, право власності на яке набуто відповідачем на підставі договору купівлі-продажу нежитлового приміщення від 20 березня 2005 року, який посвідчено приватним нотаріусом Колесниковою Н.Л. та зареєстровано за N 1148. 2.2. КПТМ "Криворіжтепломережа" згідно пункту 2.1. Статуту цього підприємства створено з метою отримання прибутку в результаті діяльності з виробництва, транспортування, постачання та реалізації теплової енергії споживачам. 2.3. Договір на постачання теплової енергії між сторонами у справі не укладений. 2.4. Листом N 1785/13 від 18 травня 2017 року позивач направив відповідачу два примірники договору на постачання теплової енергії від 17 травня 2017 року N 4626, які відповідач отримав 26 травня 2017 року, що підтверджується рекомендованим поштовим повідомленням про вручення поштового відправлення з відміткою відповідача про отримання кореспонденції. 2.5. 12 липня 2017 року відповідач звернувся до позивача із заявою, якою повідомив, що ФОП Муха В.А. отримав супровідний лист з проектом договору на постачання теплової енергії N 4626 від 17 травня 2017 року в одному екземплярі, всупереч вимогам статті 181 Господарського кодексу України (далі - ГК України). ФОП Муха В.А., маючи на меті підготовку протоколу розбіжностей до проекту договору на постачання теплової енергії, фактично не мав юридичних підстав складання такого протоколу розбіжностей з подальшим направленням його разом з договором на адресу КПТМ "Криворіжтепломережа" через відсутність другого примірника договору. Крім того, ФОП Муха В.А. зазначив, що на теперішній час діє договір від 30 листопада 2015 року з протоколом узгодження розбіжностей від 18 січня 2016 року в редакції ФОП Мухи В.А. та просив звернути увагу на те, що до теперішнього моменту позивач не розпочав виконувати за цим договором обов'язки щодо забезпечення приміщення на вул. Свято-Миколаївській, 31, прим. 2 індивідуальними засобами обліку теплової енергії та відповідною документацією. 2.6. Оскільки, що договір на постачання теплової енергії від 17 травня 2017 року N 4626 не був підписаний відповідачем, КПТМ "Криворіжтепломережа" звернулося до господарського суду з цим позовом. 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Господарський суд Дніпропетровської області рішенням від 21 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 28 лютого 2018 року, вирішив: позовні вимоги КПТМ "Криворіжтепломережа" задовольнити повністю; визнати укладеним між КПТМ "Криворіжтепломережа" та ФОП Мухою В.А. договір N 4626 від 17 травня 2017 року про постачання теплової енергії у редакції, викладеній в резолютивній частині. 3.2. Мотивуючи рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, зазначив, що: - ФОП, які використовують, зокрема, нежитлові приміщення у структурі багатоквартирних житлових будинків для здійснення у них підприємницької діяльності, укладають з теплопостачальними організаціями договори купівлі-продажу теплової енергії із зазначенням у них встановленого тарифу для категорії "інші споживачі"; - оскільки відповідач отримує теплову енергію не для задоволення власних житлово-побутових потреб, між ним та позивачем має бути укладено договір на постачання (купівлю-продаж) теплової енергії, умови якого можуть не відповідати умовам типового договору про надання послуг з централізованого опалення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року N 630. 3.3. Апеляційний господарський суд, оцінивши доводи відповідача щодо необхідності розгляду цієї справи за правилами цивільного судочинства, зазначив, що оскільки з 3 лютого 1998 року Муха В.А. зареєстрований як ФОП, основним видом діяльності якого згідно з випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є надання в оренду та експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна, а належне відповідачу приміщення використовується для ведення господарської діяльності, цей спір відноситься до юрисдикції господарського суду. 4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 4.1. 13 квітня 2018 року ФОП Муха В.А. звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та закрити провадження у справі. 4.2. На обґрунтування касаційної скарги ФОП Муха В.А. зазначив, що володіє нежитловим приміщенням не як підприємець, а як фізична особа - громадянин України та не використовує це приміщення у своїй підприємницькій діяльності, а отже, цей спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. 4.3. Крім того, скаржник указує на те, що оскільки предметом договору, запропонованого до підписання позивачем, є продаж товару, а не надання житлово-комунальних послуг, спірний правочин не вважається типовим, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України N 630, а отже, позовні вимоги є безпідставними. 4.4. Оскільки ФОП Муха В.А. оскаржує судові рішення з підстав порушення суб'єктної юрисдикції, справа разом з касаційною скаргою була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду. 5. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі Щодо законності рішень попередніх судових інстанцій 5.1. Згідно із частиною сьомою статті 179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів. 5.2. Відповідно до частини другої статті 180 ГК України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї зі сторін повинна бути досягнута згода. 5.3. Відповідно до частини третьої статті 179 ГК України укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування. 5.4. Відповідно до частини першої статті 187 ГК України спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. 5.5. Статтею 1 Закону України "Про теплопостачання" визначено, що теплова енергія - це товарна продукція, що виробляється на об'єктах сфери теплопостачання для опалення, підігріву питної води, інших господарських і технологічних потреб споживачів, призначена для купівлі-продажу. 5.6. Тобто, зазначеною нормою визначено, що теплова енергія як товар не використовується для її безпосереднього споживання споживачами комунальних послуг (зокрема, власниками приміщень у багатоквартирному будинку), а визначає перелік саме господарських і технологічних потреб, де її застосування можливе, а саме: для опалення (послуг з централізованого опалення), підігріву питної води (послуг централізованого постачання гарячої води), інших господарських і технологічних потреб (використання, наприклад, у промисловому виробництві). 5.7. Також статтею 1 Закону України "Про теплопостачання" визначено, що місцева (розподільча) теплова мережа - це сукупність енергетичних установок, обладнання і трубопроводів, яка забезпечує транспортування теплоносія від джерела теплової енергії, центрального теплового пункту або магістральної теплової мережі до теплового вводу споживача. 5.8. Тобто зазначеною нормою визначено ще одну обов'язкову ознаку споживача теплової енергії, а саме: споживачем теплової енергії може бути особа (ОСББ, житлово-комунальні організації, виконавці послуг), теплоспоживче обладнання якої (внутрішньобудинкові системи, мережі, устаткування тощо) через тепловий ввод приєднане або має технічні можливості для приєднання до місцевої (розподільчої) теплової мережі. 5.9. З огляду на зазначене вище (за умови технічної можливості для приєднання внутрішньобудинкових мереж, теплоспоживчого устаткування до місцевої (розподільчої) теплової мережі) до споживачів теплової енергії відносяться, зокрема, власники/балансоутримувачі будинків (споруд), будинки яких приєднані до місцевої (розподільчої) теплової мережі. 5.10. Слід зазначити, що відповідно статті 1 Закону України "Про теплопостачання" саме споживачі та постачальники теплової енергії є суб'єктами відносин у сфері теплопостачання і, як наслідок, відносини у цій сфері встановлюються шляхом укладення договору про купівлю-продаж (постачання) теплової енергії між теплопостачальною організацією та споживачем теплової енергії. 5.11. Частиною четвертою статті 19 Закону України "Про теплопостачання" встановлено, що теплогенеруюча організація має право постачати вироблену теплову енергію безпосередньо споживачу згідно з договором купівлі-продажу. 5.12. Відповідно до пункту 1 Правил N 1198 вони визначають взаємовідносини між теплопостачальними організаціями та споживачами теплової енергії. Правила є обов'язкові для виконання усіма теплопостачальними організаціями незалежно від форми власності, споживачами, організаціями, що виконують проектування, пуск, налагодження та експлуатацію обладнання для виробництва, транспортування, постачання та використання теплової енергії (пункт 2 цих Правил). 5.13. Згідно з пунктом 3 Правил N 1198, споживач теплової енергії - фізична особа, яка є власником будівлі або суб'єктом підприємницької діяльності, чи юридична особа, яка використовує теплову енергію відповідно до договору. 5.14. Користування тепловою енергією допускається лише на підставі договору купівлі-продажу теплової енергії між споживачем і теплопостачальною організацією (далі - договір), крім підприємств, що виробляють та використовують теплову енергію для цілей власного виробництва. Договори укладаються відповідно до типових договорів. Форми типових договорів затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері теплопостачання (пункт 4 Правил N 1198). 5.15. Відповідно до пункту 7 Правил N 1198 усі системи теплопостачання і теплоспоживання повинні бути забезпечені вузлами обліку відповідно до затверджених технічних умов і проектів. 5.16. Пунктом 17 Правил N 1198 визначено, що для обліку, відпуску та споживання теплової енергії застосовуються прилади комерційного обліку, занесені до Державного реєстру засобів вимірювальної техніки, або ті, що пройшли державну метрологічну атестацію. 5.17. Ураховуючи викладене вище, Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на відсутність затвердженого типового договору про купівлю-продаж (постачання) теплової енергії такий договір повинен укладатися зі споживачем, теплоспоживче обладнання якого (внутрішньобудинкові системи, мережі, устаткування тощо) через тепловий ввод приєднане або має технічні можливості для приєднання до місцевої (розподільчої) теплової мережі, за наявності у споживача приладу обліку теплової енергії. При цьому такий договір повинен укладатися з урахуванням норм законодавства, що регулюють відносини у сфері теплопостачання (Закон України "Про теплопостачання", Правила N 1198) та з дотриманням процедури укладення договорів, визначеної главою 53 ЦК України. 5.18. Зазначивши, що обов'язковість укладання договору про надання послуг з теплопостачання передбачена частиною четвертою статті 19, частиною третьою статті 24 Закону України "Про теплопостачання", попередні судові інстанції не врахували, що вказані норми містять загальне правило про необхідність споживання теплової енергії на підставі договору для суб'єктів, теплоспоживче обладнання яких (внутрішньобудинкові системи, мережі, устаткування тощо) через тепловий ввод приєднане або має технічні можливості для приєднання до місцевої (розподільчої) теплової мережі, за наявності у цих суб'єктів індивідуального приладу обліку теплової енергії, тоді як відносини зі споживання теплової енергії фізичними особами, що мають статус суб'єкта господарювання, та/або юридичними особами, житлові/нежитлові приміщення яких розмішені у складі багатоквартирного будинку і які є її кінцевими споживачами, регулюються Законом України "Про житлово-комунальні послуги" (у цій справі Законом від 24 червня 2006 року N 1875-IV). Обов'язковим для учасників таких відносин є укладення договору відповідно до типового договору, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року N 630. 5.19. Згідно зі статтею 1 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" від 24 червня 2006 року N 1875-ІVспоживач - це фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу; внутрішньобудинкові системи - це мережі, арматура на них, прилади та обладнання, засоби обліку та регулювання споживання житлово-комунальних послуг, які знаходяться в межах будинку, споруди. 5.20. У пункті 2 Правил N 630 застосовуються, зокрема, такі терміни: централізоване постачання холодної та гарячої води - послуга, спрямована на задоволення потреб споживача у холодній та гарячій воді, яка надається виконавцем з використанням внутрішньобудинкових систем холодного та гарячого водопостачання; централізоване опалення - послуга, спрямована на задоволення потреб споживача у забезпеченні нормативної температури повітря у приміщеннях квартири (будинку садибного типу), яка надається виконавцем з використанням внутрішньобудинкових систем теплопостачання. 5.21. Тобто зазначеними нормами визначено обов'язкову ознаку споживача послуг, а саме: споживачем послуг може бути фізична/юридична особа, відповідне обладнання приміщення якої приєднане або має технічні можливості для приєднання до відповідних внутрішньобудинкових систем. 5.22. Таким чином, до споживачів послуг відносяться фізичні/юридичні особи - власники жилих/нежилих приміщень, відповідне обладнання яких приєднане до внутрішньобудинкових систем. 5.23. Отже, якщо відповідне устаткування житлових/нежитлових приміщень, що належать власникам таких приміщень, приєднане до внутрішньобудинкових систем, то власники таких приміщень є споживачами послуг та суб'єктами у сфері житлово-комунальних послуг. 5.24. Слід зазначити, що внутрішньобудинкові системи не відносяться до місцевої (розподільчої) теплової мережі (обґрунтовано вище), що ще раз підтверджує те, що постачальник теплової енергії не здійснює постачання теплової енергії власникам жилих/нежилих приміщень, обладнання яких приєднані до відповідних внутрішньобудинкових систем. 5.25. Як зазначено вище, відносини у сфері житлово-комунальних послуг встановлюються шляхом укладення договору про надання відповідних житлово-комунальних послуг між власником / балансоутримувачем/ управителем будинку (ОСББ, житлово-комунальні організації, виконавці послуг) та кінцевими споживачами (споживачами послуг) - власниками житлових/нежитлових приміщень. Такий договір укладається його сторонами з урахуванням, зокрема, норм Закону України "Про житлово-комунальні послуги" (у цій справі Законом від 24 червня 2006 року N 1875-IV) та Правил N 630. 5.26. Суди попередніх інстанцій установили, що позивач просив визнати укладеним договір про постачання теплової енергії в наступній редакції: " ДОГОВІР на постачання теплової енергії N 4626 м. Кривий Ріг 17 травня 2017 року КПТМ "Криворіжтепломережа", яке іменується надалі "Постачальник", в особі заступника директора по теплозбуту Бобро Леоніда Олександровича, що діє на підставі довіреності N 3768/13 від 30 грудня 2016 року з однієї сторони та фізична особа-підприємець Муха Віктор Анатолійович, який іменується надалі "Споживач", з другої сторони, керуючись Законом України "Про житлово-комунальні послуги" від 24 червня 2004 року N 1875-IV; Правилами технічної експлуатації теплових установок і мереж, затверджені Наказом Міністерства палива та енергетики України від 14 лютого 2007 року N 71; Правилами N 1198, а також чинним законодавством України, уклали цей договір про наступне. 1. Предмет договору 1. Предметом договору є продаж Постачальником Споживачеві теплової енергії для потреб опалення, вентиляції та гарячого водопостачання в кількості, у строки та на інших умовах, що зазначені в цьому договорі. Початок та кінець опалювального періоду встановлюється рішенням виконавчого комітету Криворізької міської ради. Невід'ємною частиною договору є додатки 1,2. 2. Суб'єкт користування тепловою енергією 1. Власник нежитлового приміщення ФОП Муха Віктор Анатолійович. 3. Характеристика об'єкта теплоспоживання 1. Об'єкт теплоспоживання (нежитлове приміщення вбудоване в житловий будинок): Офіс по вул. Свято-Миколаївська, буд. 31, приміщення 2; опалювальна площа 43,40 кв. м без приладу обліку, з приладом обліку (необхідне підкреслити); теплове навантаження на опалення 0,0039 Гкал/год, теплове навантаження на ГВП_______________Гкал/год, холодна вода на підігрів___м. куб. 2. Облік відпущеної теплової енергії проводиться за приладами обліку або розрахунковим способом. Проектування та встановлення приладів обліку теплової енергії виконується організаціями, які мають відповідні ліцензії. Установлення приладів обліку виконується згідно з узгодженим Постачальником проектом на межі балансової належності. У разі встановлення приладів обліку теплової енергії не на межі балансової належності, до обсягів теплової енергії, визначеної за фактичними показниками приладів обліку, додаються втрати на дільницях тепломережі від межі балансової належності до місця встановлення приладів обліку. 4. Тарифи 1. Тариф на теплову енергію (на момент укладання договору) становить: за 1 Гкал 1917,636 грн з ПДВ. 2. Інформація про зміну тарифів доводиться до Споживача через засоби масової інформації і не є підставою для переукладення договору. Постачальник має право застосувати нові узгоджені тарифи без додаткової згоди із Споживачем. Розмір щомісячної плати за відпущену теплову енергію (у разі відсутності засобів обліку) визначається розрахунковим способом згідно з тепловим навантаженням та з урахуванням фактичної температури зовнішнього повітря і фактичної кількості діб постачання теплової енергії в місяці, який є розрахунковим. 3. Плата за поставлену теплову енергію за наявності засобів обліку води і теплової енергії справляється за їх показаннями згідно з пунктами 10-13 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення (далі - Правила). 5. Порядок розрахунків 1. Розрахунковим періодом є календарний місяць. Споживач самостійно одержує рахунок-фактуру у Постачальника, після 10-го числа наступного за розрахунковим місяця. 2. Споживач на протязі розрахункового періоду сплачує Постачальнику вартість зазначеної в договорі місячної кількості теплової енергії, з урахуванням залишкової суми (сальдо) розрахунків на початок місяця. Остаточний розрахунок проводиться Споживачем до 20 числа наступного за розрахунковим місяця. 3. Плата за поставлену теплову енергію вноситься на рахунок із спеціальним режимом використання (теплова енергія). 4. За несвоєчасне внесення плати із Споживача стягується пеня у розмірі 0,1 % належної до сплати суми за кожен день прострочення, але не більше подвійної облікової ставки НБУ. Нарахування пені проводиться Постачальником, після 20 числа наступного за розрахунковим місяця, при наявності заборгованості у Споживача. 5 У разі ненадання теплової енергії, надання її не в повному обсязі, зниження якості, зокрема відхилення їх кількісних та/або якісних показників від затверджених нормативів (норм) споживання, Постачальник проводить перерахунок розміру плати, але тільки у разі відсутності приладу обліку теплової енергії. 6. Права та обов'язки Сторін Споживач має право на: 1) належне виконання Постачальником зобов'язань за цим Договором; 2) отримання в установленому законодавством порядку (ЗМІ) інформації щодо якості теплової енергії, тарифів (цін), порядку оплати, умов та режимів споживання; 3) отримувати згідно із законодавством та укладеним договором відшкодування завданих йому збитків; 4) ознайомлення з нормативно-правовими актами у сфері житлово-комунальних послуг; 5) у разі порушення Постачальником умов договору викликати його представника для складання та підписання акта-претензії в якому зазначається винна сторона та зазначаються строки, види, показники порушень тощо. Представник повинен з'явитися на виклик не пізніше____строку. Акт-претензія складається Споживачем та представником Постачальника і скріплюється їх підписами. У разі неприбуття представника Постачальника в погоджений умовами договору строк або необґрунтованої відмови від підписання акта-претензії він вважається дійсним, якщо його підписали на менш як два Споживачі. Акт-претензія Споживача подається Постачальнику, який протягом трьох робочих днів вирішує питання про перерахунок платежів або видає письмово Споживачу обґрунтовану письмову відмову в задоволенні його претензії; 6) вимагати поновлення теплопостачання будинку/приміщення після усунення технологічних порушень, якщо теплопостачання було припинено без розірвання договору; 7) внесення за погодженням з Постачальником у договір змін, що впливають на розмір плати за послуги (теплове навантаження, площа тощо); 8) вимагати від Постачальника достовірної інформації про тарифи на теплову енергію та відшкодування, умови оплати, методики і нормативи розрахунку та нарахування, режими теплопостачання тощо; 9) вимагати проведення нарахування за спожиту кількість теплової енергії на потреби опалення нежитлових приміщень, не обладнаних приладами комерційного обліку, відповідно до визначених договором теплових навантажень, температур зовнішнього повітря та тривалості розрахункового періоду; Споживач зобов'язаний: 1) вчасно проводити розрахунки за спожиту теплову енергію та здійснювати інші платежі відповідно до умов договору; 2) забезпечити доступ до відповідної інженерної мережі, арматури, засобів обліку води і теплової енергії представників Постачальника за наявності в них відповідного посвідчення для: ліквідації аварій - цілодобово; встановлення і заміни санітарно-технічного та інженерного обладнання, проведення технічного та профілактичного огляду, зняття контрольних показань засобів обліку води і теплової енергії - згідно з вимогами нормативно-правових актів у сфері житлово-комунальних послуг; 3) дотримуватись вимог нормативно-правових актів у сфері житлово-комунальних послуг; 4) забезпечувати цілісність засобів обліку води і теплової енергії та не втручатися в їх роботу; 5) своєчасно вживати заходів до усунення виявлених несправностей, пов'язаних з предметом цього договору, що виникли з його вини; 6) за власний рахунок проводити ремонт та заміну санітарно-технічних приладів, пристроїв та обладнання, що вийшли з ладу з його вини; 7) своєчасно проводити підготовку приміщення і його санітарно-технічних приладів, пристроїв та обладнання до експлуатації в осінньо-зимовий період; 8) у разі встановлення Постачальником факту несанкціонованого втручання в роботу засобів обліку води і теплової енергії відшкодовувати вартість робіт з проведення їх експертизи, метрологічної повірки та ремонту згідно із законодавством; 9) відшкодовувати Постачальнику витрати з проведення аналізу якісних показників теплової енергії у разі необґрунтованості претензій; 10) письмово та не пізніше 5 діб, сповіщати Постачальника про зміну власного найменування, організаційно правові форми, місце знаходження, банківських реквізитів тощо, або зміну натуральних показників /договірних/, а також про зміну користувачів приміщень та теплових мереж Споживача. Постачальник має право: 1) нараховувати у разі несвоєчасного внесення Споживачем плати за отриману теплову енергію пеню у розмірі, встановленому законодавством і цим договором; 2) вносити за погодженням із Споживачем зміни у цей договір, що впливають на розмір плати за теплову енергію з оформленням додатка до нього; 3) вимагати від Споживача дотримання нормативно-правових актів у сфері житлово-комунальних послуг; 4) вимагати від Споживача своєчасного усунення виявлених несправностей, пов'язаних з отриманням теплової енергії, що виникли з вини Споживача, або відшкодування вартості відповідних робіт; 5) доступу до приміщення Споживача для ліквідації аварій, у тому числі несанкціонованого, відповідно до встановленого законом порядку усунення недоліків у роботі санітарно-технічного та інженерного обладнання, його встановлення і заміни, проведення технічного та профілактичного огляду і перевірки показань засобів обліку води і теплової енергії відповідно до законодавства; 6) у разі виникнення сумнівів щодо правильності показань засобів обліку води і теплової енергії звернутися до акредитованої лабораторії для проведення експертизи їх технічного стану та метрологічної повірки. Постачальник зобов'язаний: 1) своєчасно постачати Споживачу теплову енергію в обсягах згідно з договором та відповідно до наявності у Постачальника лімітів енергоспоживання; 2) розглядати у визначений законодавством термін претензії та скарги Споживача і проводити відповідні перерахунки розміру плати в разі їх ненадання, або надання не в повному обсязі (в разі відсутності приладу обліку теплової енергії); 3) надавати Споживачеві інформацію про обсяги та якість постачання теплової енергії, тарифи (ціни), порядок оплати, методики і нормативи розрахунку, режими споживання на умовах, визначених договором; 4) інформувати Споживача про адресу та номер телефону диспетчерської, аварійної або аварійно-диспетчерської служби; 5) узгодити зі Споживачем, не пізніше ніж за три робочих дні до проведення планових робіт всередині приміщення, час доступу до такого приміщення, з наданням йому відповідного письмового повідомлення; 6) повідомляти Споживача про плановану перерву в наданні теплової енергії через засоби масової інформації, а також письмово не пізніше ніж за 10 днів до її настання (крім перерви, що настає внаслідок аварії або дії непереборної сили) із зазначенням причини та часу перерви надання теплової енергії; усувати аварії та інші порушення порядку надання теплової енергії, а також виконувати заявки Споживачів у строк, установлений законодавством і цим договором; 7) звільняти від плати за теплову енергію у разі її ненадання та виплачувати компенсацію за перевищення строків проведення аварійно-відбудовних робіт; 8) проводити перерахунок розміру плати за теплову енергію, у разі ненадання, або надання не в повному обсязі, зниження якості, зокрема відхилення їх кількісних та/або якісних показників від затверджених нормативів (норм) споживання, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України та визначеному цим договором; 9) своєчасно проводити за власний рахунок роботи з усунення виявлених несправностей, пов'язаних з отриманням теплової енергії, що виникли з його вини; 10) сплачувати Споживачу неустойку (штраф, пеню) у разі ненадання теплової енергії або надання теплової енергії неналежної якості у порядку та у випадках, передбачених законодавством і цим договором; 11) виконувати інші обов'язки відповідно до законодавства та цього договору. 7. Відповідальність сторін Споживач несе відповідальність у разі: 1) недотримання вимог нормативно-правових актів у сфері житлово-комунальних послуг; 2) несвоєчасне внесення платежів - шляхом сплати пені; 3) втручання у роботу засобів обліку води і теплової енергії; 4) порушення зобов'язань, установлених законодавством і цим договором. Постачальник несе відповідальність у разі: 1) неналежного надання або ненадання теплової енергії, що призвело до заподіяння збитків, завданих майну та/або приміщенню Споживача, шкоди, що заподіяна його життю чи здоров'ю - шляхом відшкодування збитків; 2) надання теплової енергії не в повному обсязі, зокрема зниження кількісних та/або якісних показників - шляхом зменшення розміру плати у встановленому законодавством порядку; 3) порушення прав Споживачів згідно із законодавством; 4) порушення зобов'язань, установлених цим договором або законодавством. 8. Точки розподілу: Точками розподілу, у багатоквартирному будинку, в яких здійснюється передача теплової енергії від Постачальника Споживачеві є: - зовнішня стіна будинку, в разі відсутності приладу обліку; - місце передачі послуги від однієї особи до іншої, облаштоване засобами обліку та регулювання, за наявності приладу обліку теплової енергії. 9. Порядок встановлення факту неналежного надання або ненадання теплової енергії та розв'язання спорів: 1. У разі неналежного надання або ненадання теплової енергії Постачальником, Споживач повідомляє про це Постачальника в усній формі за допомогою телефонного зв'язку чи у письмовій формі за адресами, що зазначені в цьому договорі. У повідомленні зазначається ПІБ (найменування), точна адреса приміщення Споживача. Повідомлення Споживача незалежно від його форми (усна або письмова) обов'язково реєструється представником Постачальника у журналі реєстрації заявок Споживачів. Представник Постачальника зобов'язаний повідомити Споживачеві відомості про особу, яка прийняла повідомлення (прізвище, ім'я та по батькові), реєстраційний номер повідомлення та час його прийняття. 2. Представник Постачальника, якому відомі причини неналежного надання або ненадання теплової енергії, зобов'язаний невідкладно повідомити про це Споживача та зробити відповідну відмітку в журналі реєстрації заявок, що є підставою для визнання Постачальником факту неналежного надання або ненадання теплової енергії. 3. Представник Постачальника, якому не відомі причини неналежного надання або ненадання теплової енергії, зобов'язаний узгодити з Споживачем точний час та дату встановлення факту ненадання теплової енергії, надання її не у повному обсязі або перевірки кількісних та/або якісних показників надання теплової енергії. У разі необхідності проведення такої перевірки у приміщенні Споживача, представник Постачальника повинен з'явитися до Споживача не пізніше визначеного у договорі строку. 4. У разі незгоди з результатами перевірки кількісних та/або якісних показників надання теплової енергії Споживач і Постачальник визначають час і дату повторної перевірки, для проведення якої запрошується представник уповноваженого органу виконавчої влади та/або органу місцевого самоврядування, а також представник об'єднання Споживачів. За результатами проведення повторної перевірки складається акт про неналежне надання або ненадання теплової енергії, який підписується Споживачем (його представником), представником Постачальника, представниками уповноваженого органу виконавчої влади та/або органу місцевого самоврядування, а також представником об'єднання Споживачів. 5. За результатами перевірки складається акт-претензія про неналежне надання або ненадання теплової енергії (далі - акт-претензія), який підписується Споживачем та представником Постачальником згідно з додатком 2 до Правил. Акт-претензія складається у трьох примірниках по одному для Споживача, Постачальника, представника об'єднання Споживачів. 6. У разі неприбуття представника Постачальника в установлений договором строк для проведення перевірки кількісних та/або якісних показників або необґрунтованої відмови від підписання акта-претензії такий акт вважається дійсним, якщо його підписали не менш як два Споживачі. 7. Акт-претензія реєструється уповноваженими особами Постачальника в журналі реєстрації актів-претензій згідно з додатком 3 до Правил. Постачальник зобов'язаний розглянути такий акт і повідомити протягом трьох робочих днів Споживача про її задоволення або про відмову у задоволенні з обґрунтуванням причин такої відмови. У разі ненадання протягом установленого строку Постачальником відповіді вважається, що він визнав викладені в акті-претензії факти неналежного надання або ненадання теплової енергії. Спори щодо задоволення претензій Споживачів розв'язуються у суді. Споживач має право на досудове розв'язання спору. 10. Форс-мажор Сторони звільняються від відповідальності згідно з цим договором у разі настання дії непереборної сили (дії надзвичайних ситуацій техногенного, природного або екологічного характеру), яка унеможливлює надання теплової енергії згідно з умовами договору. Сторона, для якої виконання зобов'язань стало неможливим у наслідок; дії обставин непереборної сили, повинна негайно, не пізніше 5-ти календарних днів повідомити іншу сторону про початок, можливий строк дії та припинення дії таких обставин. 11. Строк дії договору 1. Цей договір набуває чинності з 17 травня 2017 року та діє до 17 травня 2018 року, в частині проведення розрахунків - до повного їх здійснення. Договір вважається пролонгованим на кожний наступний рік, якщо за місяць до закінчення строку його дії про його припинення не буде заявлено однією із сторін. 2. Договір може бути розірваний достроково у разі: Зникненні потреби в отриманні теплової енергії або відмови Споживача від користування тепловою енергією Постачальника; Переходу права власності (користування) на приміщення до іншої особи; Невиконання умов договору сторонами договору. 3. Цей договір може бути змінений або доповнений за погодженням Сторін. Всі зміни і доповнення оформляються письмово і скріплюються підписами відповідальних осіб та печатками обох Сторін (за наявності). 4. Даний договір складається у двох примірниках, що мають однакову юридичну силу, один знаходиться у Постачальника, другий - у Споживача. 12. Інші умови 1. Згідно Закону України "Про захист персональних даних" Споживач добровільно надає свою безумовну згоду на обробку КПТМ "Криворіжтепломережа" будь-яких персональних даних, які стали відомими в результаті договірних відносин. Обробка включає збирання, реєстрацію, накопичення, зберігання, використання, знищення персональних даних, з метою ведення бази контрагентів. Споживач зобов'язується при зміні його персональних даних надавати у найкоротший термін КПТМ "Криворіжтепломережа" уточнену інформацію та подавати оригінали відповідних документів для внесення його нових персональних даних до бази персональних даних контрагентів. 2. Розбіжності та спори між сторонами, пов'язані з виконанням, зміною, та розірванням цього договору, вирішуються шляхом досудового врегулювання, а також шляхом проведення переговорів, обміном листами (телеграмами, факсами), укладанням додаткових угод. У разі неможливості досягти згоди сторони мають право звернутися до суду для вирішення спірного питання. 13. Телефони спеціального виклику в разі виникнення аварій та інших надзвичайних ситуацій: Диспетчер Металургійного теплового району: вул. Олександра Васякіна буд. 5, тел.: 405-05-10; Диспетчер Довгинцівського теплового району: вул. Обнорського буд. 78В, тел.: 442-10-48; Диспетчер району котелень; вул. Миколи Світальського, буд. 5А, тел.: 409-51-73; Диспетчер Інгулецького теплового району: вул. Гірників буд. 1А, тел.: 402-08-58; Диспетчер Саксаганського теплового району: вул. Харківська, 4,тел.: 404-68-65; Диспетчер Тернівського теплового району: АБК котельня N 1 ПівнГЗК, тел.: 409-83-73; Диспетчер Центрально-Міського теплового району: вул. Олександра Поля буд. 29,тел.: 90-27-91. 14.Юридичні адреси сторін та платіжні реквізити: Постачальник: Комунальне підприємство теплових мереж "Криворіжтепломережа" 50000, м. Кривий Ріг, пров. Дежньова, 9, т. 409-51-37, 409-51-42 Рахунок із спеціальним режимом використання (теплова енергія): 26035300391059 у ТВБВ N 10003/0547 філії-Дніпропетровського ОУ AT "Ощадбанк" м. Дніпро, МФО 305482, код ЄДРПОУ 03342184, свідоцтво про реєстрацію платника ПДВ N 200101035, індивідуальний податковий N 033421804822. Поточний рахунок (інші платежі): 26004010024214, ПАТ "АКЦЕНТ- БАНК" м. Дніпро, МФО 307770, код ЄДРПОУ 03342184. Споживач: Фізична особа-підприємець Муха Віктор Анатолійович АДРЕСА_2, тел. НОМЕР_2, ІПН НОМЕР_1 Постачальник Споживач __________________ Л.О. Бобро ______________________ Додаток N 1 до Договору N 4626 від 17 травня 2017 року Обсяги постачання теплової енергії "Споживачу" 1. Приєднане теплове навантаження Q- 0,0039 Гкал/год; втому числі: а) на опалення Q = 0,0039 Гкал/год; б) на гаряче водопостачання (ГВП) максимальне навантаження Q =__________Гкал/год; середньогодинне навантаження Q =__________Гкал/год; середньодобове навантаження Q =__________Гкал/год; в) холодна вода на підігрів х/в__________м3. 2. Постачальник відпускає Споживачу теплову енергію в гарячій воді в межах Q рік = 6,968Гкал/рік: втому числі: Розрахункова кількість теплової енергії по кварталам (виконується відповідно до заявленого в договорі теплового навантаження): Розрахункова кількість теплової енергії, ГкалІ квартал січеньлютийберезень4,102в т. ч. 1,5781,3631,161ІІ квартал квітеньтравеньчервень0,154в т. ч. 0,154--III квартал липеньсерпеньвересень-в т. ч.---IV квартал жовтеньлистопадгрудень2,712в т. ч. 0,2491,0471,416 3. Орієнтовна вартість теплової енергії, відповідно до тарифів, діючих на момент укладання договору, становить: 13362,09 грн з ПДВ на рік, в тому числі без ПДВ - 11135,08 грн. ПДВ - 2227,01 грн. Постачальник Споживач __________________ Л.О. Бобро ______________________ Додаток N 2 до Договору N 4626 від 17 травня 2017 року Дислокація об'єктів Споживача з/п Найменування об'єкту Адреса об'єктуТеплопункт Площа м2Q опалення Гкал/годQ гвп, Гкал/годQ втрати, Гкал/год Х/В на підігрів м3Тип підключення 1ОфісВул. Свято-Миколаївська, буд. 31, прим. 2Кот. Свято-Миколаївська, 1843,400,0039---Вбудоване в житловий будинок з загальним вводом Всього:43,400,0039--- Постачальник Споживач __________________ Л.О. Бобро ______________________". 5.27. Відповідно до частини другої статті 179 ГК України Кабінет Міністрів України, уповноважені Президентом України міністерства, інші центральні органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках - затверджувати типові договори. 5.28. Згідно із частиною третьою статті 184 ГК України укладення господарських договорів на основі примірних і типових договорів повинно здійснюватися з додержанням умов, передбачених статтею 179 цього Кодексу, не інакше як шляхом викладення договору у вигляді єдиного документа, оформленого згідно з вимогами статті 181 цього Кодексу та відповідно до правил, установлених нормативно-правовими актами щодо застосування примірного або типового договору. 5.29. Отже, проект договору повинен бути розроблений та відповідати типовому договору, який затверджений Кабінетом Міністрів України. Законодавець забороняє відступати від змісту типового договору, сторони наділені правом тільки конкретизувати його умови (частина четверта статті 179 ГК України). 5.30. Нежитлове приміщення відповідача розташоване в житловому багатоквартирному будинку, який приєднаний до системи централізованого опалення; спірне приміщення опалюється за рахунок приєднання до відповідних внутрішньобудинкових систем; позивач здійснює передачу послуги з опалення відповідачу саме на відгалуженні від стояків у межах нежитлового приміщення відповідача. 5.31. Суди не встановили, що відповідач використовує отриману від позивача теплову енергію для виробничих потреб, тобто відмінних від предмета надання житлово-комунальних послуг. Відповідач є кінцевим споживачем наданої йому послуги з опалення та не здійснює її використання для інших потреб. 5.32. З огляду на зазначені вище нормативні приписи та встановлені попередніми судовими інстанціями обставини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що у відповідача як у кінцевого споживача існує обов'язок укласти з позивачем договір про надання житлово-комунальних послуг, який повинен відповідати формі та змісту (умовам) типового договору про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року N 630. 5.33. Проте позивач звернувся до відповідача з проектом договору предметом якого є продаж постачальником споживачеві теплової енергії для потреб опалення, вентиляції та гарячого водопостачання в приміщення за адресою: м. Кривий Ріг, вул. Леніна, буд. 31, прим. 2, площею 43,40 кв. м, тобто запропонував підписати договір купівлі-продажу теплової енергії, обов'язок щодо укладення якого між сторонами у цій справі відсутній. 5.34. При цьому умови запропонованого позивачем проекту договору не відповідають типовому договору, зокрема щодо предмета, а також не містять ряду істотних умов договору про надання житлово-комунальних послуг, які встановлені статті 26 Закону України "Про житлово-комунальні послуги". Щодо підвідомчості спору 5.35. Відповідно до частини першої статті 1 ГПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 5.36. За змістом статей 1, 2, 12 ГПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 1 цього Кодексу, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. 5.37. Як убачається з матеріалів справи, предметом спору є вимога КПТМ "Криворіжтепломережа" до ФОП Мухи В.А. щодо зобов'язання укласти договір про постачання теплової енергії, умови якого, зокрема щодо тарифу та обсягу постачання теплової енергії, визначені саме у зв'язку з використанням відповідачем нерухомого майна для здійснення підприємницької діяльності. 5.38. При цьому, враховуючи, що договори про купівлю-продаж теплової енергії та про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведенняможуть укладатися, зокрема, із суб'єктом господарювання, обґрунтованість/безпідставність доводів позивача щодо правових підстав для укладення договору з відповідачем саме як з ФОП у зв'язку із використанням ним приміщення для здійснення господарської діяльності мала бути оцінена судами за наслідком розгляду справи по суті з вирішенням питання про наявність/відсутність підстав для задоволення позову. 5.39. Такий спір з огляду на характер спірних правовідносин, склад учасників спору та обраний позивачем спосіб захисту порушених, на його думку, прав підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. 6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 6.1. Отже, рішення та постанову судів попередніх інстанцій слід скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Керуючись статтями 306, 308, 311, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Мухи Віктора Анатолійовича задовольнити частково. 2. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 28 лютого 2018 року та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21 листопада 2017 року у справі N 904/7024/17 скасувати. 3. Прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  12. ПОСТАНОВА Іменем України 21 листопада 2018 року м. Київ Справа N 569/12295/16-ц Провадження N 14-451цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" на ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 08 листопада 2016 року (суддя Першко О.О.) та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 27 грудня 2016 року (судді Хилевич С.В., Шеремет А.М., Боймиструк С.В.), у цивільній справі за скаргою Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" на дії державного виконавця Острозького районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області ВСТАНОВИЛА: У вересні 2016 року Публічне акціонерне товариство "Брокбізнесбанк" (далі - ПАТ "Брокбізнесбанк") звернулося до суду зі скаргою на дії державного виконавця Острозького районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області (далі - Острозький РВ ДВС ГТУЮ у Рівненській області) щодо повернення виконавчого документа. Скаргу мотивовано тим, що 31 серпня 2016 року державним виконавцем Острозького РВ ДВС ГТУЮ у Рівненській області винесено постанову про повернення виконавчого документа. Банк вважав, що вказану постанову державного виконавця винесено з порушенням прав та законних інтересів стягувача, оскільки державним виконавцем не вжито всіх заходів щодо виконання рішення суду, передбачених Законом України від 2 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження". ПАТ "Брокбізнесбанк" просило визнати дії державного виконавця Острозького РВ ДВС ГТУЮ у Рівненській області Семенюк К.А. щодо примусового виконання рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 13 травня 2013 року у справі N 569/4579/13-к про стягнення з ОСОБА_4 заборгованості у розмірі 785 тис. 846 грн 34 коп. незаконними, скасувати постанову державного виконавця від 31 серпня 2016 року про повернення виконавчого документа стягувачу та зобов'язати державного виконавця вжити передбачених законодавством заходів для виконання вказаного рішення суду про стягнення заборгованості. Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 08 листопада 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 27 грудня 2016 року, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 207 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що розгляд скарги на дії державного виконавця не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а відповідно до статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) скарга на дії державного виконавця підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. У лютому 2017 року ПАТ "Брокбізнесбанк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, просило скасувати ухвали судів попередніх інстанцій. Касаційну скаргу мотивовано тим, що спір, який виник у цих правовідносинах, не підлягає розгляду за правилами КАС України та має бути вирішений в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали, а ухвалою від 25 жовтня 2017 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У квітні 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 12 вересня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ПАТ "Брокбізнесбанк" оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 8 жовтня 2018 року справа надійшла до Великої Палати Верховного Суду та передана судді-доповідачу відповідно до автоматизованого розподілу справи. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Суди встановили, що 9 травня 2013 року Рівненський міський суд Рівненської області видав виконавчий лист у кримінальній справі N 569/4579/13-к, вироком від 13 травня 2013 року в якій з ОСОБА_4, який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в с. Лишня Макарівського району Київської області, зареєстрований у АДРЕСА_1, стягнуто на користь ПАТ "Брокбізнесбанк" 785 тис. 846 грн 34 коп. у рахунок відшкодування матеріальної шкоди (а. с. 4). 26 травня 2016 року банк повторно направив до Острозького РВ ДВС ГТУЮ у Рівненській області заяву про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання рішення у справі N 569/4579/13-к, виданого 29 травня 2013 року Рівненським міським судом Рівненської області. 31 серпня 2016 року державний виконавець зазначений виконавчий лист повернув стягувачу через відсутність у боржника майна, належного для опису та арешту (а. с. 3). Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що розгляд скарги на дії державного виконавця не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки на виконанні державного виконавця перебував виконавчий лист, виданий на виконання вироку суду в частині цивільного позову, а тому відповідно до статті 181 КАС України скарга на дії державного виконавця у цьому випадку підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 цього Кодексу). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Частиною першою статті 181 КАС України передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Тобто, якщо законом встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ. 05 жовтня 2016 року набрали чинності Закон України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" та зміни до ЦПК України, внесені відповідно до цього Закону. Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців. Відповідно до частини першої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. ПАТ "Брокбізнесбанк" оскаржує постанову державного виконавця про повернення виконавчого документа стягувачу за виконавчим листом, виданим у справі N 569/4579/13-к про задоволення цивільного позову банку в рахунок відшкодування матеріальної шкоди, виданого Рівненським міським судом Рівненської області 29 травня 2013 року. Цивільний позов банку було пред'явлено в кримінальному провадженні N 569/4579/13-к та задоволено вироком Рівненського міського суду Рівненської області від 13 травня 2013 року. Підстави та порядок звернення й розгляду цивільного позову в кримінальному процесі передбачені статтею 128 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). Відповідно до частин четвертої та п'ятої статті 128 КПК України форма та зміст позовної заяви повинні відповідати вимогам, установленим до позовів, які пред'являються у порядку цивільного судочинства. Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв'язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми ЦПК України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства. Тобто інститут цивільного позову у кримінальному провадженні є суміжним із позовним провадженням, врегульованим ЦПК України. Відповідно до статті 383 ЦПК України у редакції, яка діяла на час звернення зі скаргою та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби (далі - ДВС) під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Згідно із частиною другою статті 384 цього Кодексу скарга подається до суду, який видав виконавчий документ. Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи ДВС розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, встановленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи ДВС, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються. За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 387 ЦПК України). Тобто право на звернення зі скаргою та порядок її розгляду й постановлення ухвали пов'язані з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами цивільного судочинства та його примусовим виконанням. Як убачається з матеріалів справи, виконавчий лист було видано в кримінальній справі N 569/4579/13-к за наслідками розгляду цивільного позову ПАТ "Брокбізнесбанк". У справі, яка розглядається, суди за вищевикладених обставин дійшли помилкового висновку про те, що зазначений спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки банк оскаржує дії державного виконавця щодо виконання виконавчого документа, який був виданий на виконання задоволеного в межах кримінального провадження цивільного позову, а тому такий спір належить до юрисдикції суду, який видав виконавчий документ, та підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Аналогічні висновки зроблені Верховним Судом України у постановах від 7 червня 2016 року, 22 лютого 2017 року, Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 12 вересня 2018 року та Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року. Згідно із частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Відповідно до частини четвертої статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 08 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 27 грудня 2016 року прийнято з порушенням норм процесуального права, тому касаційна скарга ПАТ "Брокбізнесбанк" є обґрунтованою, зазначені судові рішення слід скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. ОскількиВелика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що справу необхідно направити до суду першої інстанції, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат. Керуючись статтями 402-404, 409, 406, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" задовольнити частково. Ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 08 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 27 грудня 2016 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 грудня 2018 року м. Київ Справа N 803/980/17 Провадження N 11-928апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Князєва В.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Головного управління Національної поліції у Волинській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Волинського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2017 року (судя Андрусенко О.О.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2017 року (судді Макарик В.Я., Большакова О.О., Глушко І.В.), УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У серпні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Волинського окружного адміністративного судуз позовом, у якому просила: - визнати протиправними дії Головного управління Національної поліції у Волинській області (далі - ГУНП у Волинській області) стосовно неї; - зобов'язати ГУНП у Волинській області виконати рішення Ковельського міськрайонного суду у Волинській області від 15 червня 2016 року стосовно ОСОБА_3 у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань за N 12012020020000017 від 21 листопада 2012 року (справа N 161/11783/13-к, провадження N 1-кп/159/5/16) щодо повернення вилучених речей як речових доказів; - зобов'язати ГУНП у Волинській області встановити та виплатити грошову компенсацію за втрачені речі; - зобов'язати ГУНП у Волинській області повернути вилучені кошти (658 грн); - зобов'язати ГУНП у Волинській області повернути вилучені документи, печатки, інше за актом приймання-передачі (зазначати, ідентифікувати кожен окремий документ), установивши в процесі службового розслідування їх наявність, стан збереження. 2. На обґрунтування своїх вимог ОСОБА_3 зазначила, що через невідповідність складених співробітниками відповідача протоколів обшуків та вилучення речей вимогам законодавства, якими урегульовано порядок зберігання речових доказів і документів, зокрема статті 188 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, статей 100, 104 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року (далі - КПК) та відповідних підзаконних актів, прийнятих на їх виконання, стало неможливим ідентифікувати, встановити фактичну кількість і технічний стан вилучених речей. У поданій на ім'я начальника ГУНП у Волинській області заяві ОСОБА_3 погодилася отримати документи, печатки та грошові кошти, які можна ідентифікувати без протоколів, крім того, просила встановити розмір шкоди, завданої обшуками, та компенсувати матеріальні збитки, однак станом на день подання позову відповідач не вжив заходів з повернення вилучених речей, документів і коштів. 3. Таким чином, на переконання позивача, відповідач фактично не виконує виправдувального вироку Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 15 червня 2016 року, який набрав законної сили, у частині повернення ОСОБА_3 вилучених у неї речей у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань за N 12012020020000017. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 4. Волинський окружний адміністративний суд ухвалою від 07 серпня 2017 року відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі, мотивувавши своє рішення тим, що порушувані позивачем питання стосуються виконання вироку, тому їх належить вирішувати в порядку кримінального, а не адміністративного судочинства. 5. Львівський апеляційний адміністративний суд погодився з таким висновком місцевого адміністративного суду й ухвалою від 28 вересня 2017 року залишив зазначене судове рішення без змін. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги 6. У касаційній скарзі позивач просить скасувати ухвали судів першої й апеляційної інстанцій та ухвалити рішення про відкриття провадження за позовною заявою ОСОБА_3 7. Зазначає, що спір у цій справі є публічно-правовим, оскільки відповідачем у ній є суб'єкт владних повноважень - ГУНП у Волинській області. Позиція інших учасників справи 8. Відзиву на касаційну скаргу не надходило. Рух касаційної скарги 9. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 25 жовтня 2017 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 10. На підставі пункту 4 частини першої розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року, справу прийняв до провадження суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду та призначив її розгляд у порядку письмового провадження. 11. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 25 липня 2018 року передав зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС, а саме у зв'язку з тим, що учасник справи оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 12. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 27 серпня 2018 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників. Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи 13. 22 лютого 2017 року набрав законної сили виправдувальний вирок Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 15 червня 2016 року (справа N 161/11783/13-к) у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань за N 12012020020000017, відповідно до якого ОСОБА_3 виправдано за усіма пред'явленими обвинуваченнями. 14. Цим же судовим рішенням ухвалено повернути речові докази в зазначеному кримінальному провадженні їх законним володільцям. 15. Суди установили, що згаданий вирок перебуває на виконанні у слідчому управлінні ГУНП у Волинській області. 16. ОСОБА_3, посилаючись на те, що відповідач не виконує належним чином зазначеного судового рішення і не вживає заходів щодо повернення вилучених у неї речей, грошових коштів та документів, звернулася до суду з цим позовом. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування 17. Згідно із частиною другою статті 2 КАС (у редакції на час звернення до суду) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 18. За визначенням пункту 7 частини першої статті 3 КАС суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. 19. Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 20. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. 21. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. 22. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 23. Однак не всі публічно-правові спори можуть бути предметом розгляду в адміністративному суді. 24. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства. 25. Положеннями частини першої статті 1 КПК визначено, що порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України. 26. Згідно зі статтею 2 цього ж Кодексу завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. 27. Порядок виконання судових рішень у кримінальному провадженні передбачений у розділі VIII КПК. 28. Відповідно до пункту 14 частини першої статті 537 КПК під час виконання вироків суд, визначений частиною другою статті 539 цього Кодексу, має право вирішувати інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку. 29. Питання, які виникають під час та після виконання вироку, вирішуються судом за клопотанням (поданням) прокурора, засудженого, його захисника, законного представника, органу або установи виконання покарань, а також інших осіб, установ або органів у випадках, установлених законом. Потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та інші особи мають право звертатися до суду з клопотаннями про вирішення питань, які безпосередньо стосуються їх прав, обов'язків чи законних інтересів (частина перша статті 539 КПК). 30. У разі необхідності вирішення питання, передбаченого пунктом 14 частини першої статті 537 цього Кодексу, клопотання, пов'язане з виконанням вироку, подається до суду, який ухвалив вирок (пункт 4 частини другої статті 539 КПК). 31. Водночас, за правилами частини першої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) (у редакції, чинній на час звернення до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. 32. Так, вирішення питань, пов'язаних з відшкодуванням шкоди, завданої особі незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, урегульовано нормами Цивільного кодексу України (далі - ЦК), Закону України від 01 грудня 1994 року N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" та Положення про застосування Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду", затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року N 6/5/3/41, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 06 березня 1996 року за N 106/1131 (далі - Положення). 33. Відповідно до частин першої, другої, шостої, сьомої статті 1176 ЦК шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. 34. Згідно з пунктом першим статті 1, пунктом першим статті 2 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. 35. Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає, зокрема, у випадку постановлення виправдувального вироку суду. 36. За змістом пункту другого статті 3 цього ж Закону у випадках, наведених у статті 1, громадянинові відшкодовується (повертається), зокрема, майно, вилучене органами досудового розслідування, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність. 37. Майно, зазначене в пункті другому статті 3 цього Закону, повертається в натурі, а в разі неможливості повернення в натурі його вартість відшкодовується за рахунок тих підприємств, установ, організацій, яким воно передано безоплатно (абзац другий статті 4 названого Закону). Оцінка висновків судів попередніх інстанцій та аргументів учасників справи 38. Аналізуючи зміст наведених вище правових норм у контексті вирішення питання юрисдикційної належності тих вимог, які ставить перед судом позивач, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 39. Як убачається зі змісту позову, ОСОБА_3 просить суд адміністративної юрисдикції визнати протиправними дії ГУНП у Волинській області стосовно неї; зобов'язати відповідача: виконати судове рішення у кримінальному провадженні в частині повернення вилучених речей як речових доказів; встановити та виплатити грошову компенсацію за втрачені речі; повернути вилучені кошти, документи й речі. 40. Заявлена ОСОБА_3 вимога про визнання протиправними дій ГУНП у Волинській області стосовно неї не містить конкретного предмета і меж оскарження, що унеможливлює надання судом юридичної оцінки законності оскаржуваним діям відповідача, з'ясування факту наявності порушеного права та його ефективного захисту, тому така вимога не може бути предметом розгляду у суді. 41. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що не може бути предметом розгляду у суді й вимога позивача про зобов'язання ГУНП у Волинській області виконати рішення Ковельського міськрайонного суду у Волинській області від 15 червня 2016 року стосовно ОСОБА_3 у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань за N 12012020020000017 від 21 листопада 2012 року (справа N 161/11783/13-к, провадження N 1-кп/159/5/16) щодо повернення вилучених речей як речових доказів, оскільки спосіб захисту прав шляхом подання до адміністративного суду позову про зобов'язання відповідача виконати судове рішення не передбачається нормами чинного законодавства, до того ж сам по собі не сприяє ефективному відновленню порушеного права. Саме тому положеннями процесуальних кодексів для судів усіх юрисдикцій, у тому числі й наведеними вище положеннями КПК, законодавець визначив процедури вирішення питань, які виникають на стадії виконання судових рішень, що мають особливості їх ініціювання та розгляду. 42. Так, порядок розгляду і вирішення питань, пов'язаних з виконанням судових рішень у кримінальному провадженні визначено нормами кримінального процесуального законодавства, зокрема розділом VIII КПК, однак, як зазначалося вище, юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства. 43. У справі встановлено, що вироком Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 15 червня 2016 року (справа N 161/11783/13-к) у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань за N 12012020020000017, ухвалено, зокрема, повернути речові докази в зазначеному кримінальному провадженні їх законним володільцям. 44. Водночас суд не визначив конкретного переліку речей, які підлягають поверненню, указавши на те, що в обвинувальних актах органами досудового розслідування не наведено переліку речових доказів та місць їх зберігання чи перебування, також про це не надано доказів суду стороною обвинувачення під час судового розгляду провадження. 45. За правилами пункту 14 частини першої статті 537 КПК під час виконання вироків суд, визначений частиною другою статті 539 цього Кодексу, має право вирішувати інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку. 46. З огляду на зазначене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що вимоги ОСОБА_3 про повернення вилучених в неї в межах цього кримінального провадження грошових коштів, документів та речей, повинні вирішуватися у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законом. 47. У касаційній скарзі позивач ОСОБА_3 зазначає, що за вироком Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 15 червня 2016 року її виправдано за усіма статтями обвинувачення і не віднесено до кола осіб, які можуть звернутися до суду в порядку, передбаченому статтею 539 КПК. 48. Однак абзацом другим частини першої статті 539 КПК передбачено, що інші особи мають право звертатися до суду з клопотаннями про вирішення питань, які безпосередньо стосуються їх прав, обов'язків чи законних інтересів. 49. Оскільки питання щодо повернення особі вилученого в неї майна в межах кримінального провадження, в якому ухвалено вирок, безпосередньо стосується її прав і законних інтересів, то така особа має право звернутися до суду з відповідним клопотанням у порядку виконання вироку. 50. До того ж ОСОБА_3 не надала доказів того, що вона зверталася до суду з клопотанням у визначеному розділом VIII КПК порядку, однак суд відмовив їй у розгляді такого клопотання оскільки її не віднесено до кола осіб, визначених у статті 539 КПК, тому підстав для висновку про те, що звернення до адміністративного суду наразі є єдиним можливим засобом захисту та відновлення порушеного права позивача, немає. 51. Стосовно вимог позивача про зобов'язання ГУНП у Волинській області установити та виплатити ОСОБА_3 грошову компенсацію за втрачені речі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що порядок вирішення цього питання визначено нормами наведених вище Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду", ЦК та Положення. 52. За правилами частини другої статті 21 КАС (у редакції, чинній на час звернення до суду) вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. 53. Як установлено в справі, порушені позивачем у позові питання не містять вимог про вирішення публічно-правового спору, який може бути предметом розгляду в адміністративному суді. 54. Таким чином, оскільки за своїм характером вимоги ОСОБА_3 про зобов'язання відповідача установити та виплатити їй грошову компенсацію за втрачені речі спрямовано на відновлення її майнових прав, які вона вважає порушеними, при цьому решта позовних вимог не підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства, то вимоги в цій частині належить розглядати в порядку цивільного судочинства. 55. Підсумовуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що заявлені позивачем вимоги про повернення відповідачем грошових коштів, документів, речей не стосуються перевірки законності рішень, дій чи бездіяльності відповідача, прийнятих або вчинених ним під час здійснення владних повноважень, що унеможливлює розгляд цієї справи у порядку адміністративного судочинства. Такі вимоги повинні розглядатися за правилами, установленими КПК для вирішення питань, пов'язаних з виконанням судових рішень. 56. Водночас вирішення питань, пов'язаних з правовідносинами, що виникають із деліктних зобов'язань, зокрема вимоги позивача стосовно компенсації за втрачені речі, повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства, оскільки наразі такі не заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір, який може бути предметом розгляду в адміністративному суді. 57. У решті ж вимоги позивача не можуть бути предметом розгляду в суді з мотивів, наведених вище. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 58. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, у цілому дійшов правильного висновку про те, що спір у цій справі не можна розглядати у порядку адміністративного судочинства. Однак висновок судів про те, що всі заявлені позивачем вимоги можуть бути предметом розгляду судом виключно в порядку, визначеному кримінальним процесуальним законодавством, є помилковим. 59. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 60. За правилами частин першої і четвертої статті 351 КАС підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 61. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. 62. У справі, що переглядається, суди ухвалили правильні по суті рішення, однак з помилковим застосуванням норм процесуального права, тому касаційна скарга позивача підлягає частковому задоволенню, а судові рішення - зміні в мотивувальній частині. Висновки щодо розподілу судових витрат 63. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 64. ОскількиВелика Палата Верховного Суду змінює судові рішення, але виключно у частині мотивів їх прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється. 65. Керуючись статтями 2, 3, 4, 17 КАС (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), статтями 345, 349, 351, 356, 359 КАС (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Ухвалу Волинського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2017 року змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В.С. Князєв Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко
  14. ПОСТАНОВА Іменем України 5 грудня 2018 року м. Київ Справа N 422/2248/17 Провадження N 14-494цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Головного управління Держпраці у Львівській області (далі - ГУ Держпраці у Львівській області) на ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року (у складі судді Герасимків Л.І.) та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 4 липня 2017 року (у складі суддів Бойко С.М., Копняк С.М., Ніткевича А.В.) за заявою ГУ Держпраці у Львівській області, заінтересовані особи: Дрогобицький міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області (далі - Дрогобицький міськрайонний ВДВС ГТУЮ у Львівській області), товариство з обмеженою відповідальністю "Універсальна бурова техніка" (далі - ТОВ "Універсальна бурова техніка"), про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання, ВСТАНОВИЛА: У березні 2017 року ГУ Держпраці у Львівській області звернулося до суду із зазначеною заявою, посилаючись на те, що 16 серпня 2016 року уповноваженою посадовою особою позивача винесено постанови про накладення на ТОВ "Універсальна бурова техніка" штрафів за порушення законодавства про працю в порядку, передбаченому частиною другою статті 265 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Зазначений штраф є фінансовою санкцією. Постанова про накладення такого штрафу є виконавчим документом, та підлягає виконанню органами державної виконавчої служби. 29 грудня 2016 року вказані постанови надіслано для примусового виконання до Дрогобицького міськрайонного ВДВС ГТУЮ у Львівській області. 30 січня 2017 року стягувача повідомлено про повернення виконавчих документів без прийняття до виконання у зв'язку з пропуском строку, встановленого частиною першою статті 12 Закону України від 2 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (тут і далі - Закон N 1404?VIII). Ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року у відкритті провадження у справі за цією заявою відмовлено. Судове рішення місцевого суду мотивоване тим, що поновлення строку на пред'явлення виконавчого документу до виконання можливе лише стосовно виконавчих документів, які видані судом. Ураховуючи положення статті 371 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час розгляду заяви, справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 4 липня 2017 року ухвалу суду першої інстанції залишено без змін. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд не має повноважень поновити строк на пред'явлення до виконання виконавчого документа, який судом не видавався. Постанови ГУ Держпраці у Львівській області від 16 серпня 2016 року про накладення її уповноваженою особою штрафу на ТОВ "Універсальна бурова техніка" були винесені у порядку, передбаченому Кодексом України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), а тому порядок вирішення питань, пов'язаних із пред'явленням їх до виконання, регулюється положеннями статей 298-305 цього Кодексу. У липні 2017 року ГУ Держпраці у Львівській області звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою на ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 4 липня 2017 року, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій дійшли необґрунтованого висновку про те, що ця справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Норми Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та КУпАП юрисдикцію спірного питання не визначають, оскільки штраф, накладений у порядку статті 265 КЗпП України, не є адміністративною санкцією; його накладено на суб'єкта господарювання - юридичну особу, яка не може бути суб'єктом адміністративної відповідальності за правопорушення. Постанови ГУ Держпраці у Львівській області про накладення штрафу є виконавчим документом, а згідно з частиною шостою статті 12 Закону N 1404-VIII стягувач, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який видав виконавчий документ, або до суду за місцем виконання. На думку заявника, ця норма не перешкоджає можливості поновлення строків для пред'явлення постанови іншого органу до виконання. Згідно з частиною першою статті 371 ЦПК України стягувачам, які пропустили строк для пред'явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено. Частиною першою статті 3 Закону N 1404-VIII передбачено види виконавчих документів, які підлягають примусовому виконанню. Виконавчі листи, які видаються судами, є лише одним із видів таких виконавчих документів поряд з рішеннями інших органів, які законом визнані виконавчими документами (пункт 7 статті 3 Закону N 1404-VIII). Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2017 року відкрито провадження у цій справі, витребувано її матеріали та надано особам, які беруть участь у справі, строк для подачі заперечень на касаційну скаргу. Учасники справи у визначений ухвалою суду строк не скористалися наданим їм процесуальним законом правом на подання заперечень. У зв'язку з набранням чинності 15 грудня 2017 року Законом України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційну скаргу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 3 жовтня 2018 року- передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 ЦПК України. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 5 листопада 2018 року справу прийнято та призначено до розгляду. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій), згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 цього Кодексу). Статтею 1 Закону N 1404-VIII встановлено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. У статті 3 цього Закону серед інших виконавчих документів, примусове виконання яких здійснюється державною виконавчою службою, у пунктах 1, 11, 2 частини першої перераховано виконавчі листи та накази, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України; судові накази; ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом; а у пункті 7 частини першої зазначено і рішення інших державних органів та рішення Національного банку України, які законом визнані виконавчими документами. Необхідно розрізняти випадки звернення до суду зі скаргою у порядку судового контролю за виконанням судових рішень (рішень, ухвал, постанов судів різних юрисдикцій) та оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби при виконанні рішень (постанов, наказів, ухвал та інших документів) інших органів, які є виконавчими документами і підлягають примусовому виконанню відповідно до статті 3 Закону N 1404?VIII. Як убачається з матеріалів справи, 16 серпня 2016 року начальник ГУ Держпраці у Львівській області винесла постанови N 13031011236-0244 та N 13031011236?0245 про накладення штрафу на ТОВ "Універсальна бурова техніка" у розмірі 4 350 грн та 1 450 грн відповідно за порушення законодавства про працю. Статтею 265 КЗпП України урегульовано питання відповідальності за порушення законодавства про працю, зокрема частиною четвертою передбачено, що штрафи, зазначені у частині другій цієї статті, накладаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Штрафи, накладення яких передбачено частиною другою цієї статті, є фінансовими санкціями і не належать до адміністративно-господарських санкцій, визначених главою 27 Господарського кодексу України. Виконання постанови центрального органу виконавчої влади, що реалізовує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, покладається на органи державної виконавчої служби (частина шоста статті 265 КЗпП України). Тому вказані постанови про накладення штрафів є виконавчими документами у розумінні пункту 7 частини першої статті 3 Закону N 1404-VIII і підлягають примусовому виконанню. У грудні 2016 року ГУ Держпраці у Львівській області надіслало зазначені постанови для примусового виконання до відділу державної виконавчої служби та у лютому 2017 року отримало повідомлення Дрогобицького міськрайонного ВДВС ГТУЮ у Львівській області від 27 січня 2017 року про повернення виконавчих документів (постанов N 13031011236-0244 та N 13031011236?0245) стягувачу без прийняття до виконання, оскільки заявником пропущено встановлений законом строк для їх пред'явлення. Звертаючись до суду з указаною заявою, ГУ Держпраці у Львівській області просило поновити строк пред'явлення до виконання постанов N 13031011236?0244 та N 13031011236-0245 про накладення штрафу, посилаючись на поважні причини його пропуску. Підставою такого звернення стало повідомлення міськрайонного ВДВС ГТУЮ у Львівській області про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання, тобто конкретне рішення органу державної виконавчої служби. Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб), передбачені розділом VI ЦПК України. Так, згідно з вимогами статті 371 ЦПК України стягувачам, які пропустили строк для пред'явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено. Заява про поновлення пропущеного строку подається до суду, який видав виконавчий лист, або до суду за місцем виконання і розглядається в судовому засіданні з повідомленням сторін, які беруть участь у справі. Їхня неявка не є перешкодою для вирішення питання про поновлення пропущеного строку. Суд розглядає таку заяву в десятиденний строк. Відповідно до частин першої, другої, шостої статті 12 Закону N 1404-VIII виконавчі документи можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох місяців. Строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню - з наступного дня після його прийняття. Стягувач, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який видав виконавчий документ, або до суду за місцем виконання (частина шоста статті 12 зазначеного Закону у редакції, чинній на час звернення до суду із цією заявою). ЦПК України (стаття 371 у редакції, чинній на час звернення із заявою), Господарський процесуальний кодекс України (стаття 119 у редакції, чинній на час звернення із заявою) та КАС України (стаття 261 у редакції, чинній на час звернення із заявою) передбачали можливість розгляду заяв про поновлення строку пред'явлення виконавчого документа до виконання у виконавчому провадженні, яке відкрито на виконання відповідного судового рішення. Разом із тим у статті 181 КАС України у редакції, що діяла на час звернення до суду ГУ Держпраці у Львівській області, передбачено особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця. У частині першій цієї статті зазначено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Оскільки у справі, яка розглядається, заявником до виконання пред'явлено виконавчий документ, виданий не судом на виконання судового рішення, а іншим органом на виконання своїх повноважень, а саме ГУ Держпраці у Львівській області, то правильними є висновки судів попередніх інстанцій про неможливість її розгляду на той час у порядку цивільного судочинства. Суд обґрунтовано зробив висновок про наявність правових підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції до внесення змін Законом N 2147-VIII, для відмови у відкритті провадження у справі. Із матеріалів справи та змісту оскаржуваних судових рішень убачається, що при розгляді справи суд першої інстанції не зазначив, у якому провадженні належить розглядати таку заяву, а суд апеляційної інстанції помилково послався на КУпАП, тобто суди допустили порушення норм процесуального права і заявнику необхідно роз'яснити, що вказана заява мала розглядатися за правилами КАС України. Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до неправильного розуміння норм законодавства України та не спростовують висновків судів. При визначенні юрисдикції справи за заявою про поновлення строку пред'явлення виконавчого документа до виконання необхідно встановити на підставі яких виконавчих документів здійснюється виконавче провадження. Якщо виконавче провадження відкрито і примусове виконання здійснюється державною виконавчою службою або приватним виконавцем на підставі документів, передбачених у пунктах 1, 11, 2 частини першої статті 3 Закону N 1404-VIII, тобто на підставі виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України; судових наказів; ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом,? заяви та скарги розглядаються судом, який видав рішення, що перебуває на примусовому виконанні. Якщо примусове виконання здійснювалось на підставі документів, виданих іншими органами, такі заяви учасників виконавчого провадження мали розглядатися у порядку, передбаченому статтею 181 КАС України у редакції, що була чинною на час звернення до суду. Аналогічна позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі N 442/2270/17-ц. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судові рішення - доповненню у частині роз'яснення заявникові, що вказана заява, з урахуванням дати звернення до суду, має розглядатися судом за місцем виконання постанови у порядку адміністративного судочинства. Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Головного управління Державної служби України з питань праці у Львівській області задовольнити частково. Ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 4 липня 2017 року змінити, доповнивши тим, що заява підлягає розгляду судом за місцем виконання виконавчого документа у порядку адміністративного судочинства. В іншій частині Ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 4 липня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 грудня 2018 року м. Київ Справа N 703/1181/16-ц Провадження N 14-442цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Приватне підприємство "Базальт" (далі - ПП "Базальт") в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Іванюка Олександра Миколайовича, відповідач - ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 03 червня 2016 року у складі судді Калачника В.П. та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 21 грудня 2016 року у складі колегії суддів Василенко Л.І., Карпенко О.В., Нерушак Л.В. у цивільній справі за позовом ПП "Базальт" в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Іванюка О.М. до ОСОБА_4 про витребування майна з чужого незаконного володіння та стягнення пені, та УСТАНОВИЛА: У квітні 2016 року ПП "Базальт" в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Іванюка О.М. звернулосядо суду з позовом, у якому просило витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 на користь ПП "Базальт" автомобіль Nissan Trade, державний номерний знак НОМЕР_1, та стягнути пеню в розмірі 6 % від вартості транспортного засобу за кожний день затримки його повернення. Позов мотивовано тим, що постановою Господарського суду Черкаської області від 26 лютого 2015 року ПП "Базальт" визнано банкрутом, а ліквідатором призначено арбітражного керуючого Іванюка О.М. 04 березня 2015 року між ліквідатором ПП "Базальт" та ОСОБА_4 укладено договір відповідального зберігання транспортного засобу Nissan Trade, 2000 року випуску, колір синій, державний номерний знак НОМЕР_1, вартістю 7 500 грн. Відповідно до підпункту 2.1.4 договору відповідач зобов'язаний повернути майно поклажодавцеві за його першою вимогою. Оскільки на неодноразові вимоги про повернення транспортного засобу ОСОБА_4 автомобіль не повернув, позивач звернувся до суду та просив витребувати з чужого незаконного володіння на користь ПП "Базальт" зазначений автомобіль та стягнути пеню в розмірі 6 % від вартості транспортного засобу за кожний день затримки його повернення, починаючи з 26 листопада 2015 року, за 162 дні просрочки, що складає 61 650 грн. і 1 378 грн судового збору. Уточнивши під час розгляду справи позовні вимоги, позивач остаточно просив стягнути з відповідача на його користь 72 900 грн пені. Рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 03 червня 2016 року позов ПП "Базальт" в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Іванюка О.М. задоволено. Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 на користь ПП "Базальт" автомобіль Nissan Trade, 2000 року випуску, колір синій, державний номерний знак НОМЕР_1, вартістю 7 500 грн. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ПП "Базальт" пеню за невиконання зобов'язання у розмірі 72 900 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що вимогу про повернення майна відповідач отримав 18 листопада 2015 року і протягом семи днів повинен був виконати зобов'язання, проте всупереч вимогам договору його не виконав. За умовами договору з відповідача на користь позивача підлягає стягненню пеня за період з 26 листопада 2015 року до 10 травня 2016 року, за 162 дні прострочки у розмірі 72 900 грн (визначена договором вартість майна 7 500 грн х 6 % = 450 грн пені за один день; 450 грн х 162 дні = 72 900 грн). Ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 21 грудня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4відхилено, рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 03 червня 2016 року залишено без змін. Апеляційний суд вважав законним і обґрунтованим рішення суду першої інстанції і відсутніми підстави для його скасування. Зокрема, зазначив, що суд повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює; правовідносини сторін у цій справі виникли на підставі договору відповідального зберігання та регулюються нормами Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) про зберігання. У січні 2017 року ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення та закрити провадження у справі. Доводи, наведені в касаційній скарзі Підставою оскарження ОСОБА_4 рішень судів першої й апеляційної інстанцій зазначено порушення правил предметної та суб'єктної юрисдикції, яке, на думку заявника, полягає в тому, що він є фізичною особою? підприємцем, спірний договір є господарським, тому справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, ухвалою від 15 травня 2017 року - справу призначено до судового розгляду. У березні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення ПП "Базальт" в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Іванюка О.М., у яких заявник просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на помилковість наведених у касаційній скарзі доводів, що спір підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У квітні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 04 жовтня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. У жовтні 2018 року до Великої Палати Верховного Суду надійшло повідомлення арбітражного керуючого Іванюка О.М. про припинення з 27 березня 2017 року ПП "Базальт". До повідомлення додано витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, згідно з яким ПП "Базальт", ідентифікаційний код юридичної особи - 30993635, місцезнаходження: вул. Перемоги, 18, м. Сміла, Черкаська область, 20700, припинено 27 березня 2017 року, номер запису - 10241170024000615; відомості про правонаступників відсутні. Згідно з частиною першою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. У той же час відповідно до частини третьої цієї статті, якщо суд першої або апеляційної інстанції ухвалив законне і обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи чи припинення юридичної особи - сторони в спірних правовідносинах, що не допускають правонаступництва, після ухвалення рішення не може бути підставою для застосування положення частини першої цієї статті. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що провадження у справі підлягає закриттю з огляду на таке. Суд установив, що відповідно до постанови Господарського суду Черкаської області від 26 лютого 2015 року ПП "Базальт" визнано банкрутом та стосовно нього відкрито ліквідаційну процедуру; ліквідатором призначено арбітражного керуючого Іванюка О.М. 04 березня 2015 року громадянин ОСОБА_4 та ПП "Базальт" в особі арбітражного керуючого - ліквідатора Іванюка О.М. уклали письмовий договір відповідального зберігання, в якому передбачено, що в порядку та на умовах цього договору ПП "Базальт" в особі ліквідатора Іванюка О.М. (поклажодавець) передало, а ОСОБА_4 (зберігач) прийняв на відповідальне зберігання протягом строку договору основні засоби, а саме: транспортний засіб (1 одиниця) Nissan Trade, 2000 року випуску, колір синій, N шасі НОМЕР_2 N дв. НОМЕР_3, державний номерний знак НОМЕР_1, вартістю 7 500 грн. Договір підписаний його сторонами, що ними визнається, а указаний автомобіль за відповідним актом приймання-передачі, складеним у той самий день, який є невід'ємною частиною зазначеного договору, передано зберігачу. Строк дії договору починається з моменту його підписання сторонами і закінчується 04 березня 2016 року (пункти 6.1, 6.2 договору). Відповідно до підпункту 2.1.4 вказаного договору зберігач зобов'язаний повернути майно поклажодавцеві за першою вимогою. Згідно з пунктом 3.2 поклажодавець має право у будь-який час вимагати у зберігача повернення майна, яке знаходиться на зберіганні. У випадку порушення зобов'язань, що виникають з цього договору, сторона несе відповідальність, визначену цим договором та (або) чинним в Україні законодавством (пункт 4.1 договору). У пункті 4.3 договору передбачена відповідальність сторін у випадку неповернення майна поклажодавцеві за першою вимогою. Зберігач повинен виплатити поклажодавцеві неустойку у розмірі 6 % від вартості майна за кожен день затримки. Пунктами 4.1.2, 4.1.3 договору визначені обставини, за яких сторони не несуть відповідальності за порушення умов договору, зокрема, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання умов договору. 21 вересня 2015 року ліквідатор ПП "Базальт" направив ОСОБА_4 письмову вимогу протягом семи днів з моменту отримання вимоги повернути йому транспортний засіб та письмово повідомити про порядок передачі або про неможливість цього зробити. Установлено, що вказаної вимоги відповідачу не вручено. 12 листопада 2015 року ліквідатор ПП "Базальт" повторно направив ОСОБА_4 вимогу про повернення транспортного засобу, яку відповідно до роздруківки поштових операцій останній отримав 18 листопада 2015 року, однак не виконав, що стало підставою для звернення до суду з цим позовом. Установивши, що вимогу про повернення майна відповідач отримав саме 18 листопада 2015 року і за умовами договору протягом семи днів повинен був виконати зобов'язання, проте його не виконав ні у вказаний строк, ні станом на час звернення позивача до суду з позовом, суд зробив висновок про наявність правових підстав для витребування у відповідача транспортного засобу та стягнення пені за порушення відповідачем взятих за договором зобов'язань. Задовольняючи у повному обсязі уточнений позов ПП "Базальт" в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Іванюка О.М. і, зокрема, стягуючи з відповідача на користь позивача пеню у розмірі 72 900 грн. суд керувався тим, що такий розмір пені підтверджений наведеним позивачем розрахунком (7 500 грн х 6 % = 450 грн пені за один день; 450 грн х 162 дні = 72 900 грн), відповідає умовам укладеного між сторонами договору зберігання, за яким зберігач повинен виплатити поклажодавцеві неустойку у розмірі 6 % від вартості майна за кожен день затримки (пункт 4.3 договору). Переглядаючи справу в апеляційному порядку за апеляційною скаргою відповідача, апеляційний суд на спростування доводів щодо непропорційно великого розміру пені зазначив, що такий розмір був визначений сторонами договору, із заявою про його зменшення відповідно до вимог частини третьої статті 551 ЦК України відповідач не звертався, а в силу вимог статей 10, 11 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах) судовий захист здійснюється лише за зверненням суб'єктів цивільного процесу. Однак зазначені висновки судів є помилковими з огляду на таке. Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Аналогічне положення міститься у статті 2 ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII, згідно з частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; стаття 5 ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII). Частиною четвертою статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) установлено, що суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII). Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. На думку ЄСПЛ, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні правацих людей (пункт 39 рішення у справі "C.G. та інші проти Болгарії" ("C. G. and Others v. Bulgaria", заява N 1365/07); пункт 170 рішення "Олександр Волков проти України" ("Oleksandr Volkov v. Ukraine", заява N 21722/11). Формулювання законів не завжди чіткі, як неодноразово зазначав ЄСПЛ, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики, і роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (пункти 31, 32 рішення у справі "Кантоні проти Франції" від 11 листопада 1996 року ("Cantoni v. France", заява N 17862/91); пункт 65 рішення у справі "Вєренцов проти України" від 11 квітня 2013 року ("Vyerentsov v. Ukraine", заява " N 20372/11). За змістом статей 546, 548, 549 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися відповідно до вимог закону або умов договору, зокрема, неустойкою, яку боржник повинен сплатити в разі порушення зобов'язання. Відповідно до частини першої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України). Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі (частини перша, друга статті 551 ЦК України). У разі, якщо розмір неустойки перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення, суд може його зменшити (частина третя статті 551 ЦК України). Отже, положення частини третьої статті 551 ЦК України з урахуванням наведених положень норм процесуального права щодо загальних засад цивільного судочинства дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків. Такого висновку дійшов Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 04 листопада 2015 року у справі N 6-1120цс15, і підстав для відступу від цієї позиції у частині застосування частини третьої статті 551 ЦК України не вбачається. Установлено, що умовами договору передбачено відповідальність зберігача у випадку неповернення майна поклажодавцеві за першою вимогою у вигляді сплати неустойки у розмірі 6 % від вартості майна за кожен день затримки (пункт 4.3 договору). Вартість майна встановлена у розмірі 7 500 грн (пункт 1.1 договору). Отже, висновок суду про стягнення з відповідача на користь позивача пені у розмірі 72 900 грн. зважаючи, що її розмір майже в десять разів перевищує обумовлену договором вартість майна (7 500 грн), не можна вважати законним і обґрунтованим, тобто таким, який би відповідав завданню цивільного судочинства - справедливому розгляду і вирішенню справи. У справі, що розглядається, наявні відомості про припинення позивача - ПП "Базальт". Відповідно до частин першої, четвертої статті 91 ЦК України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Згідно з частиною першою статті 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників. Як зазначено у частині п'ятій названої статті, юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. За приписами пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва. У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається (частина друга статті 256 ЦПК України). Як вже зазначалося, згідно з частиною першою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Відповідно до частини третьої статті 414 ЦПК України, якщо суд першої або апеляційної інстанції ухвалив законне і обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи чи припинення юридичної особи - сторони в спірних правовідносинах, що не допускають правонаступництва, після ухвалення рішення не може бути підставою для застосування положення частини першої цієї статті. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості застосувати частину третю статті 414 ЦПК України, адже рішення судів не є законними й обґрунтованими, тому на підставі частини першої цієї статті робить висновок про закриття провадження у справі, оскільки припинено юридичну особу - ПП "Базальт", яке є позивачем у справі, і яке не має правонаступників. У зв'язку з цим касаційна скарга задовольняється частково. У такому разі розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 255, 258 - 261, 388, 409, 414, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 03 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 21 грудня 2016 року скасувати. Провадження у справі за позовом Приватного підприємства "Базальт" в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Іванюка Олександра Миколайовича до ОСОБА_4 про витребування майна з чужого незаконного володіння та стягнення пені - закрити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  16. Постанова Іменем України 22 серпня 2018 року м. Київ Справа N 339/388/16-ц Провадження N 14-261 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянуласправу за позовом Фінансового управління Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору: Виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради (далі - третя особа), про спонукання до укладення договору про пайову участь замовників будівництва у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Івано-Франківська за касаційною скаргою відповідача на рішення Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 9 березня 2017 року, ухвалене суддею Сметанюком В.Б., та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 21 квітня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Матківського Р.Й., Горблянського Я.Д. і Фединяка В.Д. Учасники справи: позивач:Фінансове управління Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, відповідач: ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору: Виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 7 грудня 2016 року позивач звернувся до суду з позовом і з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив: визнати договір про пайову участь замовників будівництва у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Івано-Франківська (далі - договір про пайову участь) у редакції, запропонованій позивачем, таким, що укладений з відповідачем. 2. Позов мотивував тим, що 15 листопада 2016 року звернувся до відповідача як замовника будівництва багатоквартирного житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 (далі - багатоквартирний житловий будинок), з пропозицією (офертою) укласти договір про пайову участь, проте відповідь на цю оферту не отримав. Направлення такої пропозиції пояснював тим, що, здійснивши будівництво багатоквартирного житлового будинку, відповідач як замовник будівництва не виконала обов'язок, передбачений Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності" та Положенням "Про пайову участь замовників будівництва у створенні та розвитку інженерно-транспортної інфраструктури міста", затвердженим рішенням Івано-Франківської міської ради від 18 жовтня 2013 року N 1231-38, а саме: не звернулася із заявою про укладення договору про пайову участь. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 9 березня 2017 року Болехівський міський суд Івано-Франківської області ухвалив рішення, яким позов задовольнив повністю. 4. Мотивував тим, що позивач вчинив усі необхідні дії для укладення договору про пайову участь; запропонований для підписання проект такого договору з додатком містить всі істотні умови та необхідні реквізити; інші домовленості позивача та відповідача щодо укладення такого договору відсутні. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 21 квітня 2017 року Апеляційний суд Івано-Франківської області постановив ухвалу, якою залишив без змін рішення суду першої інстанції. 6. Мотивував тим, що відповідач як замовник будівництва багатоквартирного житлового будинку, побудувавши його, не виконала вимоги статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" щодо обов'язкового укладання договору про пайову участь, а сплата відповідачем у травні 2005 року на добровільній основі фінансової допомоги територіальній громаді міста не звільняє від обов'язку укласти такий договір. 7. Апеляційний суд також вказав, що правовідносини, які виникли між сторонами, не пов'язані тісно з господарською діяльністю, і характер цих правовідносин за змістом є цивільно-правовим. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. 10 травня 2017 року відповідач звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою. Просить скасувати ухвалені судові рішення та закрити провадження у справі через неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 9. 30 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 10. Мотивував тим, що відповідач оскаржує рішення Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 9 березня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 21 квітня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 11. Відповідач стверджує, що суди попередніх інстанцій не врахували доводів про те, що з 17 лютого 2004 року вона є суб'єктом підприємницької діяльності, а її діяльність стосовно замовлення будівництва багатоквартирного житлового будинку та правовідносини щодо укладення договорів про пайову участь з органами місцевого самоврядування є за змістом господарською діяльністю. Відповідач вказує, що у межах здійснення нею діяльності із замовлення будівництва цього об'єкта документи їй видавалися, а договори з нею укладалися саме як з фізичною особою-підприємцем. Вважає, що ця справа не може розглядатися за правилами цивільного судочинства. 12. Стверджує, що правовідносини стосовно будівництва вказаного об'єкта виникли у серпні 2005 року, тоді як Закон України "Про планування та забудову територій" у чинній на той час редакції не передбачав пайової участі замовників будівництва у створенні та розвитку інженерно-транспортної і соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту. (2) Доводи інших учасників справи 13. Позивач і третя особа відзиви на касаційну скаргу не надали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції спору 14. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України в редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 15. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. 16. Згідно з частинами першою та другою статті 1 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. 17. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України у вказаній редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України). 18. Отже, на момент звернення позивача до суду сторонами у господарському процесі за загальним правилом могли бути юридичні особи та фізичні особи-підприємці. 19. У справі, яка розглядається, позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати укладеним договір про пайову участь між ним, відповідачем і третьою особою. 20. Суд першої інстанції встановив, що відповідач є замовником будівництва багатоквартирного житлового будинку, і 30 жовтня 2014 року Інспекція Державного архітектурно-будівельного контролю в Івано-Франківській області зареєструвала відповідачеві декларацію N ІФ143143030300 про готовність до експлуатації багатоквартирного житлового будинку. 21. Правові й організаційні основи містобудівної діяльності на час прийняття багатоквартирного житлового будинку в експлуатацію були врегульовані Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності". 22. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 вказаного Закону замовником є фізична або юридична особа, яка має намір щодо забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву. 23. Згідно з частиною другою статті 40 зазначеного Закону замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. 24. Відповідно до частини четвертої вказаної статті до пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту не залучаються замовники у разі будівництва: 1) об'єктів будь-якого призначення на замовлення державних органів або органів місцевого самоврядування за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів; 2) будівель навчальних закладів, закладів культури, фізичної культури і спорту, медичного і оздоровчого призначення; 3) будинків житлового фонду соціального призначення та доступного житла; 4) індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків загальною площею до 300 квадратних метрів, господарських споруд, розташованих на відповідних земельних ділянках; 5) об'єктів комплексної забудови територій, що здійснюється за результатами інвестиційних конкурсів або аукціонів; 6) об'єктів будівництва за умови спорудження на цій земельній ділянці об'єктів соціальної інфраструктури; 7) об'єктів, що споруджуються замість тих, що пошкоджені або зруйновані внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру; 8) об'єктів, передбачених Державною цільовою програмою підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу, за рахунок коштів інвесторів; 9) об'єктів інженерної, транспортної інфраструктури, об'єктів енергетики, зв'язку та дорожнього господарства (крім об'єктів дорожнього сервісу); 10) об'єктів у межах індустріальних парків на замовлення ініціаторів створення індустріальних парків, керуючих компаній індустріальних парків, учасників індустріальних парків. 25. Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами (частина п'ята статті 40 зазначеного Закону). 26. Отже, за Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності" у разі будівництва багатоквартирного житлового будинку стороною договору про пайову участь як замовник може бути не лише юридична, але й фізична особа незалежно від наявності у неї статусу підприємця та мети замовлення будівництва такого будинку. 27. Наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 14 березня 2018 року у справі N 2-7615/10, від 5 червня 2018 року у справі N 522/7909/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі N 216/181/16-ц), зокрема і у правовідносинах щодо укладення договорів про пайову участь. 28. Як встановив суд першої інстанції, в декларації про готовність об'єкта до експлуатації замовником будівництва є фізична особа, а не фізична особа-підприємець. 29. Самоідентифікація відповідача як підприємця не має визначального значення для вирішення питання про юрисдикцію спору. Для визначення юрисдикції цього спору важливо встановити характер участі відповідача у спірних правовідносинах, зокрема, мету здійснення будівництва та використання багатоквартирного житлового будинку. 30. Суди першої й апеляційної інстанцій не встановили факт будівництва чи використання відповідачем багатоквартирного житлового будинку з метою здійснення підприємницької діяльності. Такі доводи відсутні і в касаційній скарзі. 31. Під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (частина перша статті 3 ГК України). 32. Суб'єкти господарювання підлягають державній реєстрації відповідно до цього Кодексу та закону (частина друга статті 19 ГК України).Суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному законом (частина перша статті 58 ГК України). 33. З огляду на те, що для кваліфікації діяльності як господарської є необхідним, зокрема, встановлення факту її здійснення суб'єктами господарювання, а для набуття статусу останніх необхідною є їх державна реєстрація, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з доводами відповідача про те, що замовлення нею будівництва є господарською діяльністю. 34. ОскількиЗакон України "Про регулювання містобудівної діяльності" передбачив, що стороною договору про пайову участь як замовник може бути фізична особа, і в декларації про готовність багатоквартирного житлового будинку до експлуатації замовником будівництва відповідач вказана як фізична особа, а не як підприємець, то за відсутності встановлених судами фактів будівництва чи використання відповідачем багатоквартирного житлового будинку з метою здійснення підприємницької діяльностіВелика Палата Верховного Суду не погоджується з викладеними у касаційній скарзі доводами позивача щодо наявності підстав для розгляду справи за правилами господарського судочинства. 35. Також суд вважає необґрунтованими доводи відповідача про те, що внаслідок непостановлення судом першої інстанції окремим документом ухвали за результатами розгляду її клопотання про закриття провадження у справі відповідач була позбавлена права на оскарження такої ухвали. 36. Так, висновки суду першої інстанції щодо розгляду спору за правилами цивільного судочинства були висловлені у його рішенні. Заперечення щодо таких висновків відповідач навела в апеляційній скарзі, які апеляційний суд проаналізував у його рішенні. Ухвала суду першої інстанції про відмову у задоволенні клопотання про закриття провадження у справі, навіть якщо би така була постановлена окремим документом, не перешкоджає подальшому провадженню у справі та не могла бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від судового рішення, яким спір має бути вирішений по суті; така ухвала суду першої інстанції не могла бути оскаржена й у касаційному порядку (див. ухвали Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справах N 761/6099/15-ц та N 522/14750/16-ц). 37. Тому непостановлення судом першої інстанції окремим документом ухвали за результатами розгляду клопотання відповідача про закриття провадження у справі не позбавило її права висловити доводи щодо наявності юрисдикції господарського суду щодо розгляду цього спору, яким суди першої й апеляційної інстанцій надали оцінку у відповідних судових рішеннях. (1.2) Щодо інших доводів касаційної скарги 38. У касаційній скарзі позивач стверджувала, що Закон України "Про планування і забудову територій" у редакції, чинній у серпні 2005 року, не передбачав пайової участі замовників будівництва у створенні та розвитку інженерно-транспортної і соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту. 39. Частина третя статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", яка набрала чинності з 1 січня 2013 року, передбачає, що пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури. 40. Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію (частина дев'ята статті 40 зазначеного Закону). 41. Враховуючи вказане, відповідач як замовник будівництва багатоквартирного житлового будинку мала обов'язок до реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації укласти договір про пайову участь. 42. Згідно з частинами другою, третьою та дев'ятою статті 40 зазначеного Закону обов'язок ініціювати укладення договору про пайову участь покладено саме на замовника будівництва. 43. Визначений частиною дев'ятою статті 40 Закону строк тривалістю у п'ятнадцять робочих днів встановлений для добровільного виконання замовником будівництва обов'язку звернутися до органу місцевого самоврядування з метою укладення договору про пайову участь. Ухилення замовника будівництва від ініціювання укладення цього договору до прийняття об'єкта нерухомого майна в експлуатацію є порушенням обов'язку, прямо передбаченого чинним законодавством. Факт реєстрації декларації про готовність до експлуатації багатоквартирного житлового будинку не звільняє замовника будівництва від обов'язку укласти договір про пайову участь після такої реєстрації. 44. З огляду на те, що декларація про готовність до експлуатації багатоквартирного житлового будинку була зареєстрована 30 жовтня 2014 року, а Закон України "Про регулювання містобудівної діяльності" з 1 січня 2013 року передбачав обов'язок замовника будівництва ініціювати укладення договору про пайову участь і укласти такий договір до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію, до спірних правовідносин мають застосовуватися приписи зазначеного Закону. 45. Порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до Закону (частина перша статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності"). 46. Порядок і умови залучення коштів для розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Івано-Франківська з урахуванням функціонального призначення об'єктів будівництва, а також організаційно-правові відносини, пов'язані з оформленням договорів про пайову участь замовників будівництва у створенні та розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури, регулює Положення "Про пайову участь замовників будівництва у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста", затверджене рішенням Івано-Франківської міської ради від 18 жовтня 2013 року N 1231-38 (далі - Положення). 47. Згідно з пунктом 2.1 Положення пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до бюджету м. Івано-Франківська коштів на створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Івано-Франківська у розмірах: сім відсотків вартості будівництва (реконструкції) об'єкта містобудування для нежитлових будівель та споруд та чотири відсотки вартості будівництва (реконструкції) об'єкта містобудування для житлових будинків. 48. Замовники будівництва залучаються до пайової участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста виключно на підставі укладених з виконавчим комітетом та фінансовим управлінням договорів про пайову участь (пункт 1.2 Положення). 49. У разі якщо замовник не звернувся про укладення договору про пайову участь та не підписав його у встановлені терміни, виконавчий комітет та/або фінансове управління вправі подати позовну заяву про укладення такого договору в судовому порядку (пункт 1.4 Положення). 50. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що укладення договору про пайову участь є обов'язковим для відповідача згідно з вимогами Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та Положення. 51. Як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, 15 листопада 2016 року позивач надіслав відповідачу для розгляду та підписання у десятиденний термін з моменту отримання два примірники проекту договору про пайову участь, які позивач отримала 18 листопада 2016 року, однак не підписала. 52. Суд апеляційної інстанції встановив, що укладення відповідачем у 2005 році договору про сприяння соціально-економічному розвитку міста, а саме щодо зміцнення економічних засад місцевого самоврядування міста Івано-Франківська, його утвердження як міста європейського типу, сприяння розвиткові культури та мистецтва, фізичної культури і спорту, як факторів формування духовної основи міста (стаття 2 договору), не звільняє відповідача від обов'язку укласти договір про пайову участь. 53. Враховуючи те, що позивач не виконала передбаченого Законом обов'язку з укладення договору про пайову участь, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення позову. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 54. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України). 55. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 56. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 9 березня 2017 року й ухвала Апеляційного суду Івано-Франківської області від 21 квітня 2017 року прийняті з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає касаційну скаргу без задоволення, а вказані рішення - без змін. (2.2) Щодо судових витрат 57. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача. (2.3) Висновки щодо застосування норм права 58. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" замовником є фізична або юридична особа, яка має намір щодо забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву. 59. Отже, вказаний Закон передбачив, що стороною договору про пайову участь як замовник може бути фізична особа, яка не є підприємцем. Відтак, підстав для розгляду за правилами господарського судочинства справи за позовом до цієї особи про визнання договору пайової участі укладеним немає, якщо у декларації про готовність об'єкта будівництва до експлуатації замовником будівництва фізична особа вказана не як підприємець, і відсутні докази на підтвердження фактів будівництва чи використання об'єкта будівництва з метою здійснення підприємницької діяльності. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Рішення Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 9 березня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 21 квітня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  17. Постанова Іменем України 14 листопада 2018 року м. Київ Справа N 297/674/17 Провадження N 14-394 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю. розглянуласправу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк (далі також - ПАТ КБ) "ПриватБанк", Берегівської державної нотаріальної контори Закарпатської області (далі також - нотаріальна контора) про зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ПАТ КБ "ПриватБанк" на рішення Берегівського районного суду Закарпатської області від 27 червня 2017 року, ухвалене суддею Ільтьо І.І., й ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 17 жовтня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Бисаги Т.Ю., Собослого Г.Г., Готри Т.Ю. Учасники справи: позивач: ОСОБА_3, відповідачі: ПАТ КБ "ПриватБанк", Берегівська державна нотаріальна контора Закарпатської області. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 20 березня 2017 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив зобов'язати нотаріальну контору скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 1.1. Запис, внесений до Державного реєстру іпотек за N 4506057, про обтяження нерухомого майна: квартири АДРЕСА_1 (далі - квартира), внесений 25 квітня 2008 року державним нотаріусом нотаріальної контори Кирияк К.М. на підставі договору іпотеки, укладеного 25 квітня 2008 року Закритим акціонерним товариством "Комерційний банк "ПриватБанк" з ОСОБА_8, посвідченого державним нотаріусом нотаріальної контори Кирияк К.М. і зареєстрованого за N 1-1700 (далі - договір іпотеки); 1.2. Запис, внесений 25 квітня 2008 року державним нотаріусом нотаріальної контори Кирияк К.М. до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за N 4507324 про заборону відчуження квартири на підставі договору іпотеки. 2. Позов мотивував тим, що у 2014 році випадково дізнався, що належна йому на праві приватної власності квартира знаходиться під забороною відчуження, накладеною під час посвідчення договору іпотеки. 3. Вказував, що цей договір визнаний недійсним рішенням Берегівського районного суду Закарпатської області від 8 вересня 2010 року у справі N 2-77/10, яке набрало законної сили, однак державна реєстрація обтяження квартири іпотекою не скасована. 4. Стверджував, що 3 червня 2016 року нотаріальна контора незаконно відмовила у скасуванні запису про обтяження квартири. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 5. 27 червня 2017 року Берегівський районний суд Закарпатської області ухвалив рішення, яким позовні вимоги задовольнив повністю. 6. Мотивував тим, що, незважаючи на рішення суду про визнання недійсним договору іпотеки, у Державному реєстрі іпотек та в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна залишаються чинними записи про обтяження квартири, яку позивач набув у власність на підставі свідоцтва про передачу майна стягувачу від 24 лютого 2012 року. Зазначені записи, на думку суду першої інстанції, порушують права позивача як власника квартири. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 7. 17 жовтня 2017 року Апеляційний суд Закарпатської області ухвалою залишив рішення суду першої інстанції без змін. 8. Мотивував тим, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, правильно застосував норми матеріального та процесуального права і вирішив спір відповідно до чинного законодавства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 9. 1 листопада 2017 року ПАТ КБ "ПриватБанк" подало касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 10. Просить скасувати ухвалені у справі судові рішення й ухвалити нове про відмову в задоволенні позову. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 11. 21 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 12. Обґрунтував тим, що ПАТ КБ "ПриватБанк" оскаржує рішення Берегівського районного суду Закарпатської області від 27 червня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 17 жовтня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 13. Стверджує, що у сторін виник спір з приводу вчинення дій нотаріусом як спеціальним суб'єктом - державним реєстратором, - оцінка законності яких належить до компетенції адміністративного суду, що розглядає справи за правилами адміністративного судочинства. 14. Звертає увагу, що Апеляційний суд Закарпатської області у рішенні від 15 липня 2015 року у справі N 297/234/15-ц відмовив у задоволенні аналогічних вимог позивача, оскільки той не надав доказів того, що звертався з відповідною заявою до нотаріальної контори, яка йому відмовила у вчиненні нотаріальної дії. (2) Позиції інших учасників справи 15. Інший відповідач і позивач відзиви на касаційну скаргу не надали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції спору 16. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 17. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами (частина перша статті 19). 18. Кодекс адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію адміністративних судів у вирішенні, зокрема, спорів фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності (пункт 1 частини другої статті 17). Аналогічний припис встановлений у КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду (пункт 1 частини першої статті 19). 19. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Обов'язковою ознакою такого спору є участь у ньому суб'єкта владних повноважень. Однак це не дає підстав ототожнювати із публічно-правовим і відносити до справ адміністративної юрисдикції будь-який спір за участю суб'єкта владних повноважень, зокрема і спір щодо скасування відповідних записів державного реєстратора: у Державному реєстрі іпотек - про обтяження квартири і в Єдиному реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна - про заборону відчуження квартири. 20. Однією з визначальних ознак приватноправових відносин є наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу їх учасника. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило, майнового), що має бути захищений у спосіб, який передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин або йому не суперечить, навіть тоді, якщо до таких порушення чи загрози порушення призвели управлінські дії суб'єкта владних повноважень. 21. Частина перша статті 15 ЦПК України та пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у редакціях, що діяли до 15 грудня 2017 року, а також частина перша статті 19 ЦПК України і пункт 1 частини першої статті 19 КАС України у редакціях, що діють з 15 грудня 2017 року, дозволяють дійти висновку, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду цивільних і адміністративних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер спірних правовідносин. Аналогічна правова позиція Великої Палати Верховного Суду висловлена у постанові від 25 квітня 2018 року у справі N 760/287/16-ц. 22. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли висновку, що, незважаючи на судове рішення про визнання недійсним договору іпотеки, у Державному реєстрі іпотек та в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна залишаються чинними накладені державним нотаріусом нотаріальної контори записи про обтяження квартири, яку позивач набув у власність на підставі свідоцтва про передачу майна стягувачу від 24 лютого 2012 року. А 3 червня 2016 року державний нотаріус нотаріальної контори відмовив позивачеві у скасуванні записів про вказане обтяження. 23. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір, за вирішенням якого до суду звернувся позивач, пов'язаний, зокрема, з правовими наслідками недійсності договору іпотеки та захистом позивачем його речового права. Отже, цей спір виник з цивільних правовідносин і не стосується захисту прав, свобод чи інтересів позивача у сфері відносин публічно-правових. 24. Тому Велика Палата Верховного Суду не погоджується з доводами касаційної скарги ПАТ КБ "ПриватБанк" і вважає обґрунтованими рішення судів першої й апеляційної інстанцій щодо необхідності розгляду цього спору за правилами цивільного судочинства. (1.2) Щодо суті спору 25. Відповідно до частини четвертої статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам. 26. Суди першої й апеляційної інстанцій обґрунтовано встановили, що позивач є власником квартири, а записи про обтяження щодо неї були внесені на підставі договору іпотеки, який суд визнав недійсним. З огляду на вказане суди визнали порушення права власності позивача та задовольнили позовні вимоги. Велика Палата Верховного Суду з цими висновками судів погоджується. 27. Крім того, ВеликаПалата Верховного Суду вважає необґрунтованими заперечення ПАТ КБ "ПриватБанк" у касаційній скарзі щодо вирішення аналогічного спору рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 15 липня 2015 року. Обставини справи N 297/234/15-ц та справи N 297/674/17 є різними: в останній суд має у розпорядженні відмову нотаріуса нотаріальної контори за N 270/01-16 від 3 червня 2016 року у скасуванні запису про обтяження квартири, тоді як рішення судів у справі N 297/234/15-ц ґрунтувались на тому, що позивач не надав доказів звернення із заявою до нотаріуса, а тому висновок про порушення його прав був визнаний передчасним. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 28. Згідно із частиною пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 29. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 30. Враховуючи те, що позовні вимоги мають розглядатися за правилами цивільного, а не адміністративного судочинства, а також те, що суди ухвалили обґрунтовані рішення, спрямовані на відновлення порушеного права власності позивача, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою. Отже, рішення Берегівського районного суду Закарпатської області від 27 червня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 17 жовтня 2017 року необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. (2.2) Щодо судових витрат 31. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на ПАТ КБ "ПриватБанк". Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариство Комерційний банк "ПриватБанк" залишити без задоволення. 2. Рішення Берегівського районного суду Закарпатської області від 27 червня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 17 жовтня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв В.Ю. УркевичПовний текст постанови підписаний 26 листопада 2018 року.
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 грудня 2018 року м. Київ Справа N 761/12676/17 Провадження N 14-516цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський" та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 20 листопада 2017 року у складі судді Юзькової О.Л. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 7 травня 2018 року у складі колегії суддів Панченка М.М., Волошиної В.М., Слюсар Т.А. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський" Волкова Олександра Юрійовича, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Інвестиційно-розрахунковий центр", про стягнення коштів за прострочення виконання грошового зобов'язання, УСТАНОВИЛА: У квітні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський" Волкова О.Ю. (далі - уповноважена особа Фонду), Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Інвестиційно-розрахунковий центр" (далі - ТОВ "ІРЦ") про стягнення коштів за прострочення виконання грошового зобов'язання. Просив ухвалити рішення, яким зобов'язати уповноважену особу Фонду включити його до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладом у Публічному акціонерному товаристві "Банк Михайлівський" (далі - ПАТ "Банк Михайлівський") за рахунок Фонду, зокрема, за договором N 980-053-000236944 від 11 травня 2016 року, укладеним між ним та ТОВ "ІРЦ", та за договором N 980-053-000001787 банківського рахунку "Поточний рахунок "Ощадний", укладений між ним та ПАТ "Банк Михайлівський", на суму 180 тис. 887 грн 95 коп., та подати додаткову інформацію до Фонду про включення його до переліку рахунків вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладом у ПАТ "Банк Михайлівський". Також просив зобов'язати Фонд здійснити відшкодування коштів за його вкладом згідно з договорами від 11 травня 2016 року N 980-053-000236944 та N 980-053-000001787. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 11 травня 2016 року між ОСОБА_3 таТОВ "ІРЦ" було укладено договір "Капітал+" (новий) (з виплатою процентів щомісячно) N 980-053-000236944, за яким позивач передав товариству у власність кошти на суму 180 тис. грн строком до 9 листопада 2016 року, які позичальник зобов'язався повернути з процентами на поточний рахунок позивача НОМЕР_1 у ПАТ "Банк Михайлівський". Відповідно до платіжного доручення N 1918711 від 11 травня 2016 року ОСОБА_3 зі свого банківського рахунку НОМЕР_1 у ПАТ "Банк Михайлівський" перерахував на рахунок ТОВ "ІРЦ" 180 тис. грн. 19 травня 2016 року ТОВ "ІРЦ" достроково повернуло позивачу на його рахунок НОМЕР_1 у ПАТ "Банк Михайлівський" кошти в загальному розмірі 180 тис. 887 грн 97 коп., тобто суму вкладу та відсотки. Рішенням Правління Національного банку України (далі - НБУ) від 23 травня 2016 року ПАТ "Банк Михайлівський" визнано неплатоспроможним та запроваджено в ньому тимчасову адміністрацію. А рішенням Правління НБУ від 12 липня 2016 року відкликано банківську ліцензію ПАТ "Банк Михайлівський" і розпочато процедуру ліквідації банку. 12 липня 2016 року виконавчою дирекцією Фонду було ухвалено рішення "Про початок процедури ліквідації ПАТ "Банк Михайлівський" та призначено уповноважену особу Фонду. Станом на день запровадження тимчасової адміністрації в ПАТ "Банк Михайлівський" на поточному рахунку НОМЕР_1 позивача залишок коштів становив 180 тис. 887 грн 97 коп., які відповідно до Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI) гарантуються Фондом у межах граничного розміру відшкодування коштів. Після запровадження в банку процедури ліквідації у визначений законом місячний строк, а саме 10 серпня 2016 року, позивач звернувся до уповноваженої особи Фонду з вимогою визнати його кредитором ПАТ "Банк Михайлівський", включити його до переліку та загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за договорами банківських рахунків за рахунок Фонду, та здійснити виплату йому коштів у межах гарантованої суми відшкодування за договором банківського рахунку N 980-053-000001787. 17 жовтня 2016 року позивач отримав повідомлення за підписом представника за довіреністю уповноваженої особи Фонду про те, що переказ коштів (трансакція), здійснений ТОВ "ІРЦ" 19 травня 2016 року в сумі 180 тис. грн. з призначенням платежу - повернення коштів згідно з договором N 980-053-000236944 від 11 травня 2016 року на рахунок НОМЕР_1, що належить позивачу, та трансакція в сумі 877 грн 95 коп. є нікчемними. Позивач вважає, що уповноваженою особою Фонду не вчинено жодних дій щодо включення його до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами (поточними рахунками) у ПАТ "Банк Михайлівський", а операцію з повернення на його поточний рахунок у банку коштів від ТОВ "ІРЦ" безпідставно визнано нікчемним правочином, що обумовлює необхідність подання цього позову до суду для захисту його прав. Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 20 листопада 2017 року позов задоволено. Зобов'язано уповноважену особу Фонду внести доповнення до переліку рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду, шляхом включення до цього переліку ОСОБА_3 на підставі договору N 980-053-000236944 від 11 травня 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 і ТОВ "ІРЦ", та договору N 980-053-000001787 банківського рахунку "Поточний рахунок "Ощадний", укладеного між ОСОБА_3 і ПАТ "Банк Михайлівський", на суму відшкодування 180 тис. 887 грн 95 коп. та подати додаткову інформацію Фонду про включення ОСОБА_3 та відомості про включення таких доповнень до переліку рахунків. Зобов'язано Фонд внести зміни до реєстру відшкодувань вкладникам для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду доповнення до переліку рахунків, доповнивши вказаний реєстр відомостями щодо ОСОБА_3 для відшкодування йому коштів згідно з договорами N 980-053-000236944 та N 980-053-000001787, затвердити такі зміни в реєстрі і здійснити виплати гарантованої суми через банки-агенти, що здійснюють такі виплати, в готівковій формі. Постановою Апеляційного суду міста Києва від 7 травня 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Судові рішення першої та апеляційної інстанцій вмотивовано тим, що незважаючи на те, що позивач мав прямий договір вкладу з ТОВ "ІРЦ", яке не є банком, положення Закону N 4452-VI поширюються і на позивача. 19 листопада 2016 року набрали чинності положення пункту 15 розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" наведеного Закону, внесені Законом України від 15 листопада 2016 року N 1736-VIII "Про внесення змін до деяких законів України щодо відшкодування фізичним особам через систему гарантування вкладів фізичних осіб шкоди, завданої зловживанням у сфері банківських та інших фінансових послуг", яким передбачено, що до вкладу прирівнюються кошти, які залучені від фізичної особи як позика або вклад до небанківської фінансової установи через банк, що виступив повіреним за відповідним договором і на день набрання чинності цим Законом віднесений до категорії неплатоспроможних, якщо при цьому банк не поінформував фізичну особу під розпис про непоширення на такі кошти гарантій, передбачених цим Законом, а фізична особа, яка розмістила, надала такі кошти, прирівнюється до вкладника. У червні 2018 року Фонд та уповноважена особа Фонду звернулись до Верховного Суду з касаційними скаргами, у яких просили скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій, а провадження у справі закрити. Касаційні скарги мотивовані тим, що спірні правовідносини повинні розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду є публічно-правовим, має окремий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами. Ухвалами Верховного Суду від 5 липня та 6 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи, а ухвалою від 11 жовтня 2018 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін. У відзивах на касаційні скарги ОСОБА_3 зазначив про безпідставність та необґрунтованість касаційних скарг. Позивач зауважив, що питання про порушення правил юрисдикції не порушувалось під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій. До подання цього позову він уже звертався до суду адміністративної юрисдикції з аналогічним позовом, проте ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 3 січня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року, відмовлено у відкритті провадження у справі N 817/2501/16, оскільки цей спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) справа підлягає передачі на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 24 жовтня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 13 листопада 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону Українивід 2 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічну норму закріплено у частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів"; далі - Закон N 2147-VIII). Разом з тим відповідно до частини другої статті 4, пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України). Аналогічну норму закріплено у частині першій статті 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII). З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб'єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин. Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Помилковим є застосування статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень), натомість визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом N 4452-VI. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. ЦейЗакон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин. Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. За змістом статті 3 Закону N 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Згідно з частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, визначеними частиною другою статті 4 Закону N 4452-VI, серед яких, зокрема, ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами у строки, визначені цим Законом; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників. На підставі частин першої та другої статті 6 цього Закону в межах своїх функцій та повноважень Фонд здійснює нормативне регулювання системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд приймає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами. Відповідно до частин першої та другої статті 26 Закону N 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 тис. гривень. Вкладник має право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. У разі прийняття НБУ рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України від 7 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки і банківську діяльність", Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за вкладами, включаючи відсотки, на день початку процедури ліквідації банку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку (частина шоста статті 26 Закону N 4452-VI). Нормами статті 27 Закону N 4452-VІустановлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, зокрема: уповноважена особа Фонду складає перелік рахунків вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку; уповноважена особа Фонду формує перелік рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню; виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр відшкодувань вкладникам для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку рахунків, за якими вкладник має право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду; Фонд не пізніше ніж через 20 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку розміщує оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам на офіційному веб-сайті Фонду та оприлюднює оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам у газеті "Урядовий кур'єр" або "Голос України". Відповідно до частини першої статті 28 цього Закону Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів у національній валюті України в порядку та черговості, встановлених Фондом, не пізніше 20 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку. За приписами частини першої статті 54 Закону N 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону НБУ, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Гарантії Фонду є гарантіями держави, передбаченими Законом N 4452-VI. Для виконання Фондом відповідних зобов'язань можуть залучатися державні кошти. Тому рішення та дії Фонду чи уповноваженої особи Фонду щодо включення вкладника до переліку осіб, яким необхідно здійснити виплату відшкодувань сум вкладів за рахунок коштів Фонду, є рішеннями та діями суб'єкта владних повноважень, який реалізує делеговані державою повноваження щодо виведення з ринку неплатоспроможних банків. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів з урахуванням установленого частиною першою статті 26 Закону N 4452-VI граничного розміру відшкодування за вкладами. Аналогічну правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі N 820/11591/15, від 4 липня 2018 року у справі N 826/1476/15, від 3 жовтня 2018 року у справі N 367/2089/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі N 127/25132/17 та інших. Разом з тим з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 вже звертався з аналогічними вимогами до Рівненського окружного адміністративного суду, ухвалою якого від 3 січня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2017 року, відмовлено у відкритті провадження в справі, оскільки спірні правовідносини не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, установленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру. У цьому пункті закріплене "право на суд" разом з правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть обмежуватися, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення від 17 січня 2012 року у справі "Станєв проти Болгарії" § 230). Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis: рішення від 9 грудня 2010 року у справі "Буланов та Купчик проти України", в якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності в заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ указав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27, 28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі "Андрієвська проти України", в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13, 14, 23, 25, 26); рішення від 17 січня 2013 року у справі "Мосендз проти України", в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі "Шестопалова проти України", у якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)). Ураховуючи зазначене Велика Палата Верховного Суду, не відступаючи від правових висновків, викладених у її постановах від 12 квітня 2018 року у справі N 820/11591/15, від 4 липня 2018 року у справі N 826/1476/15, від 3 жовтня 2018 року у справі N 367/2089/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі N 127/25132/17 та інших, з метою забезпечити позивачу право на судовий захист та справедливий судовий розгляд вважає за можливе залишити в силі судові рішення першої та апеляційної інстанцій, які розглянули справу за правилами цивільного судочинства. З урахуванням встановлених при розгляді справи обставин та доказів, яким суди дали належну правову оцінку, правильними є висновки суду про те, що позивач є вкладником ПАТ "Банк Михайлівський" урозумінні статті 2 Закону N 4452-VI. З метою захисту ошуканих громадян, в тому числі і клієнтів ПАТ "Банк Михайлівський" 15 листопада 2016 року за N 1736-VIII прийнято Закон України "Про внесення змін до деяких законів України щодо відшкодування фізичним особам через систему гарантування вкладів фізичних осіб шкоди, завданої зловживанням у сфері банківських та інших фінансових послуг" (далі - Закон N 1736-VIII), яким, також, внесені зміни до Закону N 4452-VI. 19 листопада 2016 року набрали чинності положення пункту 15 Прикінцевих Положень Закону N 4452-VI, внесені Законом N 1736-VIII, яким передбачено, що до вкладу прирівнюються кошти, які залучені від фізичної особи як позика або вклад до небанківської фінансової установи через банк, що виступив повіреним за відповідним договором і на день набрання чинності Закону N 1736-VIII віднесений до категорії неплатоспроможних, якщо при цьому банком не було поінформовано фізичну особу під розпис про непоширення на такі кошти гарантій, передбачених цим законом, а фізична особа, яка розмістила, надала такі кошти, прирівнюється до вкладника. Судом встановлено, що позивач не був повідомлений банком під підпис про непоширення гарантій банку на кошти у сумі 180 тис. 887 грн 97 коп. станом на 19 травня 2016 року. Отже, незважаючи на те, що позивач мав прямий договір вкладу з ТОВ "ІРЦ", яке не є банком, положення Закону N 4452-VI поширюються, таким чином, і на позивача. З урахуванням викладеного касаційні скарги Фонду та уповноваженої особи Фонду слід залишити без задоволення, а судові рішення першої та апеляційної інстанцій - без змін. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 400, 402-404, 409, 410, 416ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський" та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 20 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 7 травня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  19. ПОСТАНОВА Іменем України 07 листопада 2018 року м. Київ Справа N 295/4481/16-ц Провадження N 14-345цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 22 червня 2016 року (у складі колегії суддів Коломієць О.С., Жигановської О.С., Зарицької Г.В.) у справі за позовом ОСОБА_3 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4 до Комунального підприємства "Виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство N 14" Житомирської міської ради про визнання дій щодо видачі довідки протиправними, ВСТАНОВИЛА: У березні 2016 року ОСОБА_3, яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4, звернулася до суду з позовом до Комунального підприємства "Виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство N 14" Житомирської міської ради (далі - КП "ВЖ РЕП N 14"), в якому просила визнати протиправними дії відповідача, які полягають у видачі довідки N 1331 від 22 вересня 2007 року із зазначенням у ній необ'єктивних відомостей про осіб, які зареєстровані та проживають за адресою: АДРЕСА_1 Позовну заяву мотивовано тим, що її чоловік ОСОБА_5 є власником квартири АДРЕСА_1. 02 березня 2005 року у цій квартирі було зареєстровано позивачку ОСОБА_3 та їх спільну доньку ОСОБА_4 28 вересня 2007 року між ОСОБА_5 та Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк") було укладено кредитний договір N 11225672000, згідно з умовами якого ОСОБА_5 отримав кредит у сумі 28 тис. доларів США. З метою забезпечення виконання зобов'язання за вказаним кредитним договором між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_5 було укладено договір іпотеки від 28 вересня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтаком В.Я., зареєстрований у реєстрі за N 14851. Предметом указаного договору є квартира N 19 загальною площею 36,86 кв. м, житловою площею 18,3 кв. м, яка складається з однієї житлової кімнати та службових приміщень і знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Для укладення зазначеного договору іпотеки ОСОБА_5 отримав у КП "ВЖ РЕП N 14" довідку N 1331 від 22 вересня 2007 року про склад сім'ї, однак у ній не було вказано їх малолітню (на час виникнення спірних правовідносин) доньку - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2. Позивач вважає, що дії КП "ВЖРЕП N 14" щодо видачі такої довідки із зазначенням у ній необ'єктивних відомостей про зареєстрованих осіб є протиправними, не відповідають вимогам чинного законодавства. Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 22 квітня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано протиправними дії КП "ВЖ РЕП N 14", які полягають у видачі довідки від 22 вересня 2007 року N 1331 із зазначенням у ній осіб, які зареєстровані та проживають за адресою: АДРЕСА_1, без відомостей про реєстрацію та проживання з 02 березня 2005 року неповнолітньої дитини ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2. Рішення суду мотивовано тим, що позивач довів, а суд установив протиправність дій відповідача щодо видачі довідки про склад сім'ї із зазначенням у ній необ'єктивних відомостей про зареєстрованих осіб. Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 22 червня 2016 року апеляційну скаргу КП "ВЖ РЕП N 14" задоволено частково. Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 22 квітня 2016 року скасовано. Провадження у справі закрито. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, виходив з того, що КП "ВЖ РЕП N 14" надає послуги адміністративного характеру, зокрема видачу довідок про склад сім'ї, тобто виконує владні управлінські функції на виконання делегованих владних повноважень, які не належать до договірних відносин, такі спори не можуть розглядатися в порядку цивільного судочинства, а підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. У липні 2016 року ОСОБА_3, яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4, подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на вищезазначену ухвалу Апеляційного суду Житомирської області, в якій просила її скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права. Касаційну скаргу мотивовано тим, що спірні правовідносини, які виникли між сторонами, не пов'язані зі здійсненням КП "ВЖ РЕП N 14" владних управлінських функцій, відповідач не є суб'єктом владних повноважень у розумінні пункту 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України), а тому вказаний спір не належить до розгляду в порядку адміністративного судочинства та має розглядатися за правилами цивільного процесуального закону. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 липня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. У вересні 2016 року від КП "ВЖ РЕП N 14" надійшли заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_3, у яких відповідач просить відхилити касаційну скаргу та залишити без змін ухвалу апеляційного суду, посилаючись на те, що касаційна скарга є необґрунтованою і такою, що не підлягає задоволенню. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 23 січня 2017 року справу призначив до судового розгляду. 15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; тут і далі - у редакції Закону N 2147-VIII, якщо не зазначено інше) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У березні 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду. За правилами частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Частиною першою статті 404 ЦПК України визначено, що питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або ВеликоїПалати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 ЦПК України. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято та призначено до розгляду. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. У справі, яка переглядається в касаційному порядку, суди встановили, що 22 вересня 2007 року КП "ВЖ РЕП N 14" видало ОСОБА_5 довідку N 1331 про склад сім'ї, відповідно до якої у квартирі АДРЕСА_1, що належить йому на праві власності, зареєстровані ОСОБА_5 та ОСОБА_3 Відомості про реєстрацію дитини у зазначеній квартирі в довідці N 1331 відсутні. ОСОБА_5 використав вищезазначену довідку при укладенні договору іпотеки між ним та АКІБ "УкрСиббанк" від 28 вересня 2007 року. Предметом цього договору є вищезазначена квартира. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який, зокрема, вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (частина перша статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України; далі - КАС України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті З КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). За приписами пункту 7 частини першої статті 4 КАС України (у чинній редакції) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно- владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін. Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. КП "ВЖ РЕП N 14" є юридичною особою, комунальним підприємством, належить до комунальної власності територіальної громади м. Житомира, видами діяльності останнього є: роботи із завершення будівництва, технічне обслуговування та ремонт автотранспортних засобів, комплексне обслуговування об'єктів, загальне прибирання будинків, надання допоміжних комерційних послуг, вантажний автомобільний транспорт, збирання небезпечних відходів. При цьому, згідно із пунктом 2.1 статуту КП "ВЖ РЕП N 14" метою діяльності підприємства є одержання прибутку шляхом здійснення виробничої, торгівельної, посередницької та інших видів діяльності, виконання робіт і надання послуг. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 55 та частини першої статті 63 Господарського кодексу України, Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) комунальне підприємство, створене органом місцевого самоврядування, є господарською організацією, учасником господарських відносин, що діє на основі комунальної власності територіальної громади. Тобто відповідач не здійснює владних управлінських функцій, а тому не є суб'єктом владних повноважень у розумінні положень КАС України. За змістом пункту 18 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській PCP, затверджених постановою Ради Міністрів Української PCP і Української Республіканської Ради професійних спілок від 11 грудня 1984 року N 470, чинних на час виникнення спірних правовідносин, довідка з місця проживання про склад сім'ї та прописку видається організацією, яка здійснює експлуатацію жилого будинку, або громадянином, який має у приватній власності жилий будинок (частину будинку), квартиру. Типова форма довідки з місця проживання про склад сім'ї та прописку міститься у додатку N 2 до вказаних Правил. Спірні правовідносин між сторонами виникли з приводу надання особі комунальним підприємством довідки - побутового документа інформаційного характеру встановленої форми, за результатами збирання інформації на підставі даних про склад сім'ї або зареєстрованих у житловому приміщенні осіб. Отже, вказаний позов не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки за характером правовідносин і з урахуванням суб'єктивного складу сторін цей спір не є публічно-правовим. Елементом права на справедливий судовий розгляд є право на доступ до суду. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що це право не є абсолютним і може підлягати обмеженням. Такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу до суду потребує регулювання з боку держави. Для такого регулювання держави-учасниці Конвенції мають певну свободу розсуду, але застосовані ними обмеження не повинні звужувати чи применшувати можливості доступу до суду в такий спосіб або настільки, що нівелюється сама сутність цього права (див. mutatis mutandis рішення від 12 липня 2001 року у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс II проти Німеччини" (Prince Hans-Adam II Of Liechtenstein v. Germany), заява N 42527/98, § 44). За змістом частини третьої статті 124 Конституції України (у редакції Закону України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", що набрав чинності 30 вересня 2016 року) юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Згідно зі статтею 1 ЦПК України (в редакції чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права полягає у позбавленні його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року N 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) та частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Позивач ОСОБА_3 звернулася до суду в інтересах ОСОБА_4 з позовом, предметом якого є дії КП "ВЖ РЕП N 14" щодо видачі довідки від 22 вересня 2007 року N 1331 про склад сім'ї та зареєстрованих осіб у житловому приміщенні. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_3 зазначала, що, на її думку, діями відповідача порушено майнові права її малолітньої (на час виникнення спірних правовідносин) доньки, а саме її право на користування житловим приміщенням. Разом з тим дії КП "ВЖ РЕП N 14" щодо видачі довідки від 22 вересня 2007 року N 1331 про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні незалежно від відомостей, які в ній зазначені, жодним чином не впливають на право користування дитиною житловим приміщенням та не перешкоджають здійсненню цього права, як і не свідчать про його виникнення чи припинення. Як установили суди, ОСОБА_4 є донькою ОСОБА_5, тобто членом сім'ї власника житла - квартири АДРЕСА_1 (частина друга статті 64 та частина четверта статті 156 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР)). У члена сім'ї власника житла право на користування житлом виникає на підставі факту вселення як члена сім'ї (частина перша статті 156 ЖК УРСР). Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Підстави припинення права користування житловим приміщенням також визначаються нормами чинного законодавства України, зокрема статтею 405 ЦК України. Таким чином, дії КП "ВЖ РЕП N 14" щодо видачі довідки від 22 вересня 2007 року N 1331 не позбавляють ОСОБА_4 можливості здійснювати (реалізовувати) її право користування житловим приміщенням, а також не свідчать про невизнання чи оспорювання цього права. Окрім того, статтею 16 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, зокрема: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом (абзац дванадцятий частини другої цієї статті). Спосіб захисту, обраний позивачем, не входить до загального переліку способів захисту цивільних прав та інтересів. Разом з тим визнання незаконними дій може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за правилами ЦПК України у тому випадку, якщо наслідком їх реалізації є виникнення чи порушення майнових прав. Довідка N 1331 від 22 вересня 2007 року не є актом правозастосування та має виключно інформативний характер, судовому оскарженню не підлягає. Відсутність регламентації права на звернення до суду з позовом про визнання дій комунального підприємства щодо видачі довідки про склад сім'ї або зареєстрованих осіб у національному праві є розумним обмеженням, оскільки чинне законодавство передбачає інші способи захисту прав та інтересів зацікавленої особи. Ураховуючи зазначене, Велика Палата вважає, що у позивача не виникло право на судовий захист у порядку цивільного судочинства, оскільки дії відповідача, що є предметом позову, не вливають на цивільні права та інтереси неповнолітньої ОСОБА_4, в інтересах якої діє ОСОБА_3, а саме майнове право користування житловим приміщенням. Сама ж довідка про склад сім'ї, дії відповідача щодо видачі якої позивач просить визнати протиправними, не може бути самостійним предметом судового розгляду, оскільки не підлягає оскарженню. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду, про те що провадження у справі підлягає закриттю, однак з мотивів, наведених вище. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Згідно із частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта цієї статті). Оскільки суд апеляційної інстанції постановив по суті правильне судове рішення, однак з порушенням норм процесуального права, яке полягає у віднесенні спору до юрисдикції адміністративного суду, касаційну скаргу слід задовольнити частково, змінивши мотивувальну частину ухвали Апеляційного суду Житомирської області від 22 червня 2016 року, виклавши її в редакції цієї постанови. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно із частиною першою цієї статті судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 22 червня 2016 року, з суттю якої погодилася й Велика Палата Верховного Суду, закрито провадження у справі, судові витрати, понесені позивачем, не підлягають розподілу між сторонами. Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_4 задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 22 червня 2016 року змінити в мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови, в іншій частині цю ухвалу залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформлено суддею Лященко Н.П. Повний текст постанови підписаний 18 грудня 2018 року.