Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'юрисдикция'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Найдено 349 результатов

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 листопада 2018 року м. Київ Справа N 127/2709/16-ц Провадження N 14-352цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., учасники справи: позивач - Вінницька міська рада, відповідач - ОСОБА_3, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Вінницької міської ради на ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 25 квітня 2016 року у складі судді Жмудя О.О. та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 24 травня 2016 року у складі колегії суддів Міхасішина І.В., Вавшка В.С., Іващука В.А. у цивільній справі за позовом Вінницької міської ради до ОСОБА_3 про звільнення земельної ділянки шляхом демонтажу тимчасової споруди, та УСТАНОВИЛА: У лютому 2016 року Вінницька міська рада звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що 05 лютого 2016 року працівниками Департаменту архітектури, містобудування та кадастру Вінницької міської ради проведено обстеження території на розі АДРЕСА_1 та виявлено, що в зазначеному місці самочинно, без відповідних дозвільних документів розміщено тимчасову споруду для провадження підприємницької діяльності, власником якої є ОСОБА_3, про що було складено акт. Такі дії є порушенням Закону України від 17 лютого 2011 року N 3038-VI "Про регулювання містобудівної діяльності", Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21 жовтня 2011 року N 244. При цьому комплексною схемою розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності на території м. Вінниці, яка затверджена рішенням виконкому міської ради від 21 червня 2012 року N 1524, не передбачено розміщення тимчасової споруди в зазначеному місці. Посилаючись на те, що правовстановлюючі документи чи документи, що дають право на розташування тимчасової споруди, у відповідача відсутні, а паспорт прив'язки ОСОБА_3 не надавався, Вінницька міська рада просила зобов'язати відповідачку звільнити земельну ділянку площею 57,75 кв. м на розі АДРЕСА_1, з боку багатоквартирного житлового будинку N 71/49 шляхом демонтажу тимчасової споруди з габаритним розміром 3,2 х 7,5 м та розташованого на ній навісу з металевих конструкцій розміром 4,5 х 7,5 м, за рахунок коштів ОСОБА_3 та привести земельну ділянку у приданий для використання стан. Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 25 квітня 2016 року закрито провадження у справі на підставі частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час постановлення ухвали, оскільки спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 24 травня 2016 року апеляційну скаргу Вінницької міської ради відхилено, ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 25 квітня 2016 року залишено без змін. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що позивач заявив вимогу про звільнення земельної ділянки, яка надавалася суб'єкту господарювання та використовується ним виключно для здійснення підприємницької діяльності, у зв'язку із закінченням договору оренди земельна ділянка не передавалася, а договір припинив свою дію, тому спір, який виник між сторонами, підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. У червні 2016 року Вінницька міська рада звернулася з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просила скасувати ухвали судів попередніх інстанцій та передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. У липні 2016 року ОСОБА_3 подала заперечення на касаційну скаргу, у яких просила касаційну скаргу Вінницької міської радивідхилити, ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 25 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 24 травня 2016 року залишити без змін. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що на час розгляду справи судами попередніх інстанцій між позивачем та відповідачем як фізичною особою - підприємцем (далі - ФОП), що здійснює підприємницьку діяльність, не існує жодних орендних правовідносин щодо земельної ділянки, що давало б підстави стверджувати про наявність господарських правовідносин між сторонами, існує лише факт зайняття земельної ділянки, у зв'язку із чим подано відповідний позов. Сама по собі наявність відомостей про те, що ОСОБА_3 зареєстрована як ФОП не дає безумовного підтвердження тій обставині, що між сторонами виник спір, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Крім того, позивач не надав жодного доказу того, що саме спірна земельна ділянка була передана відповідачу в оренду для здійснення підприємницької діяльності. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою цього ж суду від 19 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 15 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. За загальним правилом, передбаченим у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з цим позовом та відкриття провадження у справі судом першої інстанції) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Частиною першою статті 19 ЦПКУкраїни в редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин. За вимогами статті 1 Господарського процесуального кодексу України (тут і далі - ГПК України, у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та відкриття провадження у справі судом першої інстанції) у випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право звертатися державні та інші органи. Згідно із частиною першою статті 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів; державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України; прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави; Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України. Пунктом 6 частини першої статті 12 ГПК України установлено, що господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів. З матеріалів справи вбачається, що згідно з випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб? підприємців ОСОБА_3 з 23 жовтня 2001 року зареєстрована як ФОП (а. с. 42). 23 листопада 2003 року між ОСОБА_3 як ФОП та Вінницькою міською радою укладено договір оренди земельної ділянки, згідно з яким відповідачці передано в оренду земельну ділянку площею 0,0210 га, до якої входить спірна земельна ділянка площею 57,75 кв. м, з метою несільськогосподарського використання, а саме для розташування торгово-посадочного комплексу, строком на п'ять років. 21 січня 2008 року ОСОБА_3 звернулася до Вінницького міського голови Гройсмана В.Б. із заявою про продовження строку оренди земельної ділянки на 10 років. Рішенням Вінницької міської ради 24 сесії 5 скликання від 29 лютого 2008 року N 1810 відмовлено суб'єкту підприємницької діяльності ОСОБА_3 у продовженні строків договорів оренди земельних ділянок, що розташовані в АДРЕСА_1, загальною площею 0,0210 га. Рішенням Господарського суду Вінницької області від 06 жовтня 2008 року, яке набрало законної сили 20 жовтня 2008 року, визнано недійсним рішення Вінницької міської ради 24 сесії 5 скликання від 29 лютого 2008 року N 1810 у частині відмови суб'єкту підприємницької діяльності ОСОБА_3 в продовженні термінів договорів оренди земельних ділянок, що розташовані на розі АДРЕСА_1, загальною площею 0,0210 га, та визнано за суб'єктом підприємницької діяльності ОСОБА_3 право на користування земельною ділянкою та право на продовження строку дії договору оренди земельної ділянки (а. с. 34, 35). Заперечуючи проти позову, ОСОБА_3 зазначила, що на неодноразові звернення до Вінницької міської ради щодо виконання рішення господарського суду та продовження строку дії договору оренди вона отримує відмову. Матеріали справи не містять доказів про скасування зазначеного рішення господарського суду, спірні правовідносини урегульовано статтею 33 Закону України від 06 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" і сторонами вказаних правовідносин є орендодавець - орган місцевого самоврядування та орендар - ФОП ОСОБА_3 Вінницька міська рада звернулася з позовом про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки, якою користується ОСОБА_3 для здійснення підприємницької діяльності, з підстав припинення відносин договору оренди земельної ділянки, укладеного між Вінницькою міською радою та ФОП ОСОБА_3, відсутності у відповідачки правовстановлюючих документів на користування спірною земельною ділянкою та розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності на земельній ділянці без отримання паспорта прив'язки тимчасової споруди. Велика Палата Верховного Суду вважає, що спірні правовідносини виникли із земельних відносин, пов'язаних із користуванням земельною ділянкою ФОП для здійснення підприємницької діяльності; відповідач - ФОП ОСОБА_3 фактично користується земельною ділянкою без належного повідомлення орендодавця про припинення орендних правовідносин. За загальним правилом розмежування компетенції судів з розгляду земельних та пов'язаних із земельними відносинами майнових спорів відбувається залежно від суб'єктного складу їх учасників. Земельні та пов'язані із земельними відносинами майнові спори, зокрема про оренду землі, сторонами в яких є юридичні особи, а також громадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статус суб'єкта підприємницької діяльності, розглядаються господарськими судами. Характер правовідносин, що виникли між сторонами, свідчить про те, що він пов'язаний з використанням спірної земельної ділянки відповідачкою для здійснення підприємницької діяльності, спір пов'язаний з правом оренди земельної ділянки, яке позивачем не визнається, а позовні вимоги стосуються прав та інтересів сторін саме як учасників господарських відносин. Оскільки юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу сторін та предмета позовних вимог, суди правильно визначили, що позов Вінницької міської ради заявлений до ОСОБА_3 як до ФОП - орендаря нерухомого майна, тому в силу вимог статті 1, 12, 17 ГПК України, має розглядатися в порядку господарського судочинства. Тобто суди правильно визначилися з юрисдикційністю спору. Посилання позивача, що спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, бо позов пред'явлено до фізичної особи - ОСОБА_3, у якої відсутні правовстановлюючі документи на спірну земельну ділянку, спростовуються матеріалами справи. Підстав для висновків про порушення судами правил предметної чи суб'єктної юрисдикції Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про залишення вказаної касаційної скарги без задоволення та оскаржуваних судових рішень - без змін. Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Вінницької міської ради залишити без задоволення. Ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 25 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 24 травня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Кібенко О.Р.
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 листопада 2018 року м. Київ Справа N 826/12652/16 Провадження N 11-972апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Князєва В.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю. розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_7 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Макаренка Валерія Михайловича, треті особи - ОСОБА_9, ОСОБА_10, Товариство з обмеженою відповідальністю "КРЕДЕКС ФІНАНС", ОСОБА_11, ОСОБА_12, про визнання протиправним і скасування рішення, скасування запису за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "КРЕДЕКС ФІНАНС" на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 31 січня 2018 року (суддя Амельохін В.В.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2018 року (судді Кузьменко В.В., Василенко Я.М., Степанюк А.Г.), УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У серпні 2016 року ОСОБА_7 звернулась до суду з позовом, у якому просила: визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Макаренка В.М. від 23 травня 2016 року про державну реєстрацію права власності Товариства з обмеженою відповідальністю "КРЕДЕКС ФІНАНС" (далі - ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС") на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 931059063101; скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності N 14670027 про реєстрацію за ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" права власності на вказану квартиру, внесеного 23 травня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Макаренком В.М. 2. Позов мотивовано тим, що відповідач не мав правових підстав приймати оскаржуване рішення про державну реєстрацію права власності за ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" та вносити запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, оскільки на момент вчинення запису не було підтверджено факт завершення 30-денного строку з моменту отримання позивачем листа від приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу щодо виконання основного зобов'язання за кредитним договором. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Окружний адміністративний суд м. Києва рішенням від 31 січня 2018 року позов задовольнив частково. Визнав протиправним та скасував рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Макаренка В.М. від 23 травня 2016 року про державну реєстрацію права власності ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 931059063101. У задоволенні інших вимог відмовив. 4. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 19 квітня 2018 року рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 31 січня 2018 року залишив без змін. 5. Судові рішення мотивовано тим, що оскаржувані реєстраційні дії вчинені всупереч вимогам чинного законодавства, оскільки відповідачем не дотримано вимог положень Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та пункту 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року N 1127. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 6. Не погодившись із оскаржуваними судовими рішеннями, ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" подало касаційну скаргу, в якій посилається на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. 7. У касаційній скарзі ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 31 січня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2018 року, провадження у справі закрити. 8.Як на доводи ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" вказує на те, що цей спір має бути розглянутий за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК). Рух касаційної скарги 9. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 19 червня 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" та відмовив у задоволенні клопотання цього товариства про зупинення виконання рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 31 січня 2018 року та постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2018 року. 10. Суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ухвалою від 13 серпня 2018 року призначив справу до касаційного розгляду. 11. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 15 серпня 2018 року справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). 12. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 29 серпня 2018 року прийняла до розгляду справу за позовом ОСОБА_7 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Макаренка В.М., треті особи - ОСОБА_9, ОСОБА_10, ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС", ОСОБА_11, ОСОБА_12, про визнання протиправним і скасування рішення, скасування запису та призначила цю справу до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи. 13. Судові рішення переглядаються в межах наведених в касаційній скарзі доводів відповідно до статті 341 КАС. Позиція інших учасників справи 14. ОСОБА_7 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити касаційну скаргу ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" без задоволення, а ухвалені у справі судові рішення - без змін. Установлені судами обставини справи 15. 13 листопада 2006 року між Відкритим акціонерним товариством "КРЕДОБАНК" (далі - ВАТ "КРЕДОБАНК", банк) та ОСОБА_9 (позичальник) укладено кредитний договір N Ф2008/11-06 (А020088), за умовами якого банк зобов'язується надати у власність позичальникові грошові кошти у розмірі та на умовах, обумовлених цим договором, а позичальник зобов'язується повернути і сплатити проценти. Виконання зобов'язань за договором забезпечується способами, що обумовлені в цьому договорі та забезпечені, зокрема: неустойкою (штрафом, пенею); іпотекою нерухомості (двохкімнатна квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1). Умови іпотеки визначаються відповідно до договору іпотеки (п. 6.1). 16. 13 листопада 2006 року між ВАТ "КРЕДОБАНК" (іпотекодержатель) та ОСОБА_9 (боржник), який діє від свого імені та від імені ОСОБА_7 (майновий поручитель) та ОСОБА_10 (майновий поручитель), укладено договір іпотеки. Відповідно до п. 1.1 вказаного договору цей договір іпотеки забезпечує виконання зобов'язань іпотекодавців та вимог іпотекодержателя за кредитним договором N Ф2008/11-06 (А020088) від 13 листопада 2006 року, а також усіх додаткових договорів до нього, які можуть бути укладені в майбутньому стосовно повернення отриманої суми кредиту, несплачених відсотків, комісій, неустойок і штрафів у повному обсязі. За цим договором предметом іпотеки є нерухоме майно: двохкімнатна квартира під номером АДРЕСА_1, та належить іпотекодавцям на праві спільної сумісної власності на підставі Свідоцтва про право власності на житло від 02 жовтня 2006 року, реєстраційний номер 1-06-265360П1. 17. Згідно зі Свідоцтвом про шлюб від 14 квітня 2007 року серії НОМЕР_1 ОСОБА_7 змінила прізвище з ОСОБА_7 на ОСОБА_7. 18. 06 жовтня 2010 року між Публічним акціонерним товариством "КРЕДОБАНК" (рішенням позачергових загальних зборів акціонерів від 26 листопада 2009 року ВАТ "КРЕДОБАНК" змінило своє найменування на Публічне акціонерне товариство "КРЕДОБАНК"; далі - ПАТ "КРЕДОБАНК") і ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" укладено договір відступлення права вимоги, за умовами якого ПАТ "КРЕДОБАНК" відступило на користь ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" право вимоги заборгованості за кредитним договором від 13 листопада 2006 року N Ф2008/11-06 (А020088). 06 квітня 2010 року між ПАТ "КРЕДОБАНК" і ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" укладено договір про відступлення прав за іпотечним договором від 13 листопада 2006 року. 19. 19 квітня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Репкіною А.В. на адресу ОСОБА_7 на підставі статті 84 Закону України від 02 вересня 1993 року N 3425-XII "Про нотаріат" передано заяву - вимогу ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС", якою останнє повідомляло про наявність заборгованості у ОСОБА_9 за кредитним договором від 13 листопада 2006 року N Ф2008/11-06 (А020088). Також вказаним листом було повідомлено позивача, що відповідно до статей 36, 37, 38 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" протягом 30-денного строку з дня отримання вказаного листа він повинен виконати основне зобов'язання, а також вправі письмово повідомити ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" про свій намір купити предмет іпотеки та набути переважне право на його придбання. Матеріали справи містять докази отримання вказаної вимоги 28 квітня 2016 року. 20. Оспорюване рішення про державну реєстрацію права власності ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" на квартиру за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 931059063101, прийнято 23 травня 2016 року, відповідний запис про право власності N 14670027 внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за цією ж датою. 21. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що оскільки з дня надіслання вимоги та до дня вчинення відповідачем реєстраційних дій не сплинув 30-денний строк, а також за відсутності доказів повідомлення ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" всіх сторін договору іпотеки про дострокове виконання зобов'язання за кредитним договором, у відповідача були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на квартиру за третьою особою, а тому оскаржуване рішення є таким, що прийняте протиправно і підлягає скасуванню. Позиція Великої Палати Верховного Суду Релевантні джерела права й акти їх застосування 22. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 року) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 23. Відповідно до пункту 1 частини першої статті четвертої КАС адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. 24. За змістом пункту 2 частини першої статті четвертої КАС публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 25. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. 26. У частині першій статті 19 ЦПК встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій 27. У касаційній скарзі ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" зазначає, що цей спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. 28. Ухвалюючи судові рішення, суди попередніх інстанцій виходили з того, що цей спір є публічно-правовий та підлягає розгляду за правилами КАС. При цьому суд першої інстанції в рішенні зазначив, що відступає від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 826/4858/15 (21-41а16). 29. Велика Палата Верховного Суду вважає, що такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права, та погоджується з доводами ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" про помилковість висновків судів попередніх інстанцій щодо поширення на спірні правовідносини юрисдикції адміністративних судів. 30. До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 31. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. 32. Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. 33. Ураховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитного та іпотеки) та реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - квартири, яка знаходилась у спільній сумісній власності іпотекодавців, зокрема позивача, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК. 34. Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм процесуального права в подібних відносинах містить постанова Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі N 826/952/17. 35. Таким чином, помилковим є висновок судів попередніх інстанцій про те, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Суд першої інстанції належним чином не визначив характер спору, суб'єктний склад правовідносин, предмет та підстави заявлених вимог, унаслідок чого дійшов помилкового висновку щодо належності спору до юрисдикції адміністративного суду, з чим помилково погодився й суд апеляційної інстанції. 36. У зв'язку з тим, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 37. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. 38. На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині. 39. За правилами частини першої статті 354 КАС суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги. 40. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування оскаржених судових рішень із закриттям провадження у справі. Висновки щодо розподілу судових витрат 41. За правилами частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 42. Ураховуючи наведене, підстави для зміни розподілу судових витрат відсутні. Керуючись статтями 341, 349, 354, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "КРЕДЕКС ФІНАНС" задовольнити. 2. Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 31 січня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2018 року скасувати, провадження у справі закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В.С. Князєв Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 листопада 2018 року м. Київ Справа N 806/2108/17 (К/9901/53843/18) Провадження N 11-1057апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Житомирській області на постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду (колегія у складі головуючого судді Охрімчук І.Г., суддів Капустинського М.М., Моніча Б.С.) від 16 травня 2018 року у справі за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Житомирській області до Комунального підприємства "Бердичівське міжміське бюро технічної інвентаризації", третя особа - Сільськогосподарський виробничий кооператив "Ружинський", про скасування державної реєстрації права власності, УСТАНОВИЛА: У липні 2017 року Регіональне відділення Фонду державного майна України по Житомирській області (далі - РВ ФДМ України) звернулося до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом про скасування державної реєстрації права колективної власності від 29 серпня 2008 року, яке зареєстроване Комунальним підприємством "Бердичівське міжміське бюро технічної інвентаризації" (далі - КП "Бердичівське МБТІ") за Сільськогосподарським виробничим кооперативом "Ружинський" (далі - СВК "Ружинський") на об'єкт незавершеного будівництва "консервний завод" за адресою: Житомирська область, Ружинський район, смт Ружин, вул. Гибала, 46. Житомирський окружний адміністративний суд рішенням від 09 січня 2018 року позов задовольнив. Скасував державну реєстрацію права колективної власності за СВК "Ружинський" на об'єкт незавершеного будівництва "консервний завод" за адресою: Житомирська область, Ружинський район, смт Ружин, вул. Гибала, 46, здійснену КП "Бердичівське МБТІ" 29 серпня 2008 року. Житомирський апеляційний адміністративний суд постановою від 16 травня 2018 року скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Суд зазначив, що справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Спір між сторонами повинен розглядатися за правилами цивільного судочинства, оскільки існує спір про право цивільне. У червні 2018 року РВ ФДМ України звернулося до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування постанови Житомирського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2018 року та просив залишити без змін рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 09 січня 2018 року. На обґрунтування касаційної скарги РВ ФДМ України зазначило, що вимоги про скасування спірної державної реєстрації права колективної власності підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки ґрунтуються на протиправності дій відповідача щодо державної реєстрації права власності на нерухоме майно. На думку скаржника у цій справі дослідженню підлягають виключно владні управлінські рішення та дії щодо державної реєстрації права власності, прийняті/вчинені відповідачем як суб'єктом владних повноважень, а тому цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 10 вересня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду в порядку ч. 6 ст. 346 КАС України (скаржник посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції). Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. 28 грудня 2015 року РВ ФДМ України на адресу голови СВК "Ружинський" направлено лист N 04/5297 з проханням надати інформацію та копії правовстановлюючих документів на консервний цех та земельну ділянку під ним, що перебувають на балансі СВК "Ружинський". У відповідь на вказане звернення СВК "Ружинський" надав позивачу витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 29 серпня 2008 року N 20052324, згідно якого КП "Бердичівське МБТІ" на підставі рішення Ружинської районної Ради народних депутатів від 12 грудня 1988 N 282 та дозволу на виконання будівельних робіт від 12 грудня 1997 року зареєструвало за СВК "Ружинський" право колективної власності на консервний завод незавершеного будівництва (готовність 81,3 %) за адресою: Житомирська область, Ружинський район, смт Ружин, вул. Гибала, 46. Вважаючи, що КП "Бердичівське МБТІ" неправомірно зареєструвало право власності на спірну нерухомість, яка на думку РВ ФДМ України є державною власністю, позивач звернувся до суду із цим позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів держави. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України). Обґрунтовуючи свою позицію, РВ ФДМ України зазначає, що КП "Бердичівське МБТІ", приймаючи рішення від 29 серпня 2008 року N 20052324 про реєстрацію права власності на нерухоме майно (консервний завод незавершеного будівництва) за адресою:Житомирська область, Ружинський район, смт Ружин, вул. Гибала, 46, порушило право власності держави, оскільки спірне нерухоме майно наказом Фонду державного майна України від 13 червня 2001 року N 1048 було включено у перелік об'єктів незавершеного будівництва державної власності, що підлягають приватизації. Відповідно до ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у п. 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю. За приписами п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Пунктом 1 ч. 1 ст. 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Виникнення спірних правовідносин, за якими суд апеляційної інстанції закрив провадження, обумовлено незгодою позивача з правомірністю набуття права власності на нерухоме майно - об'єкт незавершеного будівництва державної власності - консервний завод в смт Ружин Житомирської області. Судом апеляційної інстанції вірно встановлено, що підставою виникнення права власності на об'єкт незавершеного будівництва відповідно до витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно слугувало рішення Ружинської районної Ради народних депутатів від 12 грудня 1988 N 282 та дозвіл на виконання будівельних робіт від 12 грудня 1997 року. Таким чином, предметом розгляду в цій справі є не стільки рішення КП "Бердичівське МБТІ" як суб'єкта, наділеного владно-управлінськими функціями, скільки законність набуття особою права власності на нерухоме майно, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин. Оскільки існує невирішений спір про право, тобто оспорюється набуття особою цього права і його подальша реєстрація, тому цей спір не може розглядатися за правилами адміністративного судочинства у зв'язку з тим, що адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей установлювати (визнавати) належність права власності на об'єкт нерухомого майна. Близька за змістом правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі N 826/12559/16 та від 27 червня 2018 року у справі N 2а-11305/10/1370. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що спірні правовідносини стосуються набутого СВК "Ружинський" права власності на об'єкти нерухомого майна, і в разі скасування оскаржуваних рішень, майнові права цієї юридичної особи можуть бути порушені. Тому цей спір не є публічно-правовим, а має вирішуватись за правилами Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Згідно з ч. 2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Частиною 2 ст. 20 Господарського кодексу України встановлено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом, зокрема, визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів. Аналіз зазначених обставин справи дає підстави Великій Палаті Верховного Суду вважати, що спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єкта, наділеного владно-управлінськими функціями, а стосується захисту його приватних інтересів. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Беручи до уваги наведене, ураховуючи суть й суб'єктний склад спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а повинен розглядатись у порядку господарського судочинства. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Житомирській області залишити без задоволення. Постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 листопада 2018 року м. Київ Справа N 815/5592/17 (К/9901/54927/18) Провадження N 11-1058апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Комфорт та Уют" на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду (головуючий суддя Косцова І.П., судді: Стас Л.В., Турецька І.О.) від 31 травня 2018 року у справі за позовом Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Комфорт та Уют" до державного реєстратора Комунального підприємства "Реєстраційна служба Одеської області" Махортова Ігоря Олександровича, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Метабуд", про визнання протиправним та скасування рішень, УСТАНОВИЛА: У жовтні 2017 року Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Комфорт та Уют" (далі - ОСББ "Комфорт та Уют") звернулося до Одеського окружного адміністративного суду із позовом, у якому просило визнати протиправними та скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства "Реєстраційна служба Одеської області" Махортова І.О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 17 серпня 2017 року N 36663857 та від 28 серпня 2017 року N 36786180. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року позов задоволено. Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 31 травня 2018 року скасовано рішення суду першої інстанції та закрито провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Суд зазначив, що спір між сторонами повинен розглядатися за правилами господарського, а не адміністративного судочинства. 02 липня 2018 року ОСББ "Комфорт та Уют" звернулося до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 31 травня 2018 року, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 12 вересня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, мотивуючи тим, що в касаційній скарзі позивач посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зокрема, що заявлений позов повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. Відкритим акціонерним товариством "Одеський домобудівельний комбінат" (далі - ВАТ "ОДБК") було побудовано три багатоповерхові житлові будинки, яким присвоєно адреси: вул. Паркова, N 76, 79 та 81 в м. Одеса. 31 грудня 2006 року між ВАТ "ОДБК", як забудовником, та ТОВ "Метабуд", як управителем, було укладено договір на управління згаданими будинками, відповідно до якого власник передав в управління, а управитель прийняв в управління ряд будинків та забезпечує їх експлуатацію. З 25 жовтня 2015 року у цих будинках зареєстровано та діє ОСББ "Комфорт та Уют". 15 та 22 серпня 2017 року державним реєстратором Комунального підприємства "Реєстраційна служба Одеської області" Махортовим І.О. прийнято заяви від ТОВ "Метабуд" про державну реєстрацію права власності на нежитлові приміщення, що знаходяться за адресою: м. Одеса, вул. Паркова 76, та перелік документів для державної реєстрації. 17 серпня 2017 року державним реєстратором Комунального підприємства "Реєстраційна служба Одеської області" Махортовим І.О. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) N 36663857 внесено запис про право власності N 21920436 на нежитлове приміщення котельні, загальною площею 145 кв. м за адресою вул. Паркова 76, м. Одеса (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1329564751101), право власності зареєстроване за ТОВ "Метабуд". Рішення прийняте на підставі Акту приймання-передачі нерухомого майна та обладнання в управління від 08 січня 2008 року, технічного паспорту, довідки TOB "Нове БТІ" N 1770-1/07-17 від 17 липня 2017 року, копій документів забудовника. Також відповідачем на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) N 36786180 від 28 серпня 2017 року внесено запис про право власності N 22044059 на нежитлове приміщення станції водопостачання, загальною площею 162,1 кв. м за адресою вул. Паркова 76, м. Одеса (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1336186151101), згідно з якими право власності зареєстроване за ТОВ "Метабуд". Рішення прийняте на підставі Акту приймання-передачі нерухомого майна та обладнання в управління від 21 січня 2008 року, технічного паспорту. Не погоджуючись з такими рішення відповідача, ОСББ "Комфорт та Уют" звернулося з адміністративним позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судового рішення апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом). Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Як убачається з матеріалів справи, ОСББ "Комфорт та Уют" оскаржує протиправну, на його думку, державну реєстрацію права власності нежитлових приміщень, розташованих за адресою: вул. Паркова, 76, м. Одеса, за ТОВ "Метабуд", оскільки вважає, що оспорювані приміщення є спільною власністю жителів багатоквартирного будинку. При цьому позивач не конкретизує, які саме дії державного реєстратора, як суб'єкта, наділеного Законом України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" владними функціями приймати рішення про державну реєстрацію обтяження прав, є протиправними у зв'язку з невиконанням реєстратором обов'язку щодо перевірки поданих для цього документів. Суд установив, що предметом спору у цій справі є не лише правомірність рішень державного реєстратора, а також правомірність набуття ТОВ "Метабуд" права власності на вказані вище приміщення, а тому спір не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, а існує спір про право, що виключає розгляд цих позовних вимог у порядку адміністративного судочинства. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що спірні правовідносини стосуються набутого ТОВ "Метабуд" права власності на об'єкти нерухомого майна, і в разі скасування оскаржуваних рішень, майнові права цієї юридичної особи можуть бути порушені. Тому цей спір не є публічно-правовим, а має вирішуватись за правилами Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Згідно зі ст. 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Частиною 2 ст. 20 Господарського кодексу України (у зазначеній редакції) встановлено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом, зокрема, визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів. Аналіз зазначених обставин справи дає підстави Великій Палаті Верховного Суду вважати, що спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органу місцевого самоврядування, а стосується захисту його приватних інтересів. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Беручи до уваги наведене, ураховуючи суть й суб'єктний склад спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок суду апеляційної інстанції про належність розгляду справи в порядку господарського судочинства є правомірним. Відповідно до ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Комфорт та Уют" залишити без задоволення, а постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 31 травня 2018 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
  5. Постанова Іменем України 29 серпня 2018 року м. Київ Справа N 674/32/15-ц Провадження N 14-234 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом прокуратури Дунаєвецького району (далі також - прокуратура) в інтересах держави до Дунаєвецької районної державної адміністрації Хмельницької області (далі також - Дунаєвецька РДА), ОСОБА_3 про визнання недійсними та скасування розпоряджень, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 22 квітня 2015 року, ухвалене суддею Кучерявою А.В., й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 23 березня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Купельського А.В., Спірідонової Т.В., Пастощука М.М. Учасники справи: позивач: прокуратура Дунаєвецького району в інтересах держави, відповідач: Дунаєвецька РДА, ОСОБА_3 особа, яка подала апеляційну та касаційну скарги: ОСОБА_4 ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 15 січня 2015 року прокуратура звернулася з вказаним позовом і з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просила: 1.1. Визнати незаконним і скасувати розпорядження Дунаєвецької РДА N 1131/2006-р від 14 грудня 2006 року "Про надання ОСОБА_3 дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки на території Чаньківської сільської ради"; 1.2. Визнати незаконним і скасувати розпорядження Дунаєвецької РДА N 1544/2008-р від 29 грудня 2008 року "Про передачу ОСОБА_3 земельної ділянки у власність на території Чаньківської сільської ради"; 1.3. Визнати недійсним державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_2, площею 1,9994 га, який виданий на ім'я ОСОБА_3 і зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за N 010995500076, вартістю 8 809,66 грн (далі - земельна ділянка). 2. Позов мотивував тим, що зазначені розпорядження прийняті, а державний акт виданий з порушеннями вимог чинного законодавства, оскільки земельна ділянка межує з об'єктом водного фонду (водною ділянкою (ставком) площею 5,8 га, що перебуває в оренді ОСОБА_8.), її межі порушують межі прибережної захисної смуги об'єкта водного фонду і накладаються на цей об'єкт. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 22 квітня 2015 року Дунаєвецький районний суд Хмельницької області ухвалив рішення, яким позов прокуратури задовольнив. 4. Мотивував порушенням порядку встановлення та зміни цільовогопризначення земельної ділянки і тим, що її передання у власність суперечить вимогам земельного законодавства. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 23 березня 2017 рокуАпеляційний суд Хмельницької області ухвалою залишив без змін рішення суду першої інстанції. 6. Мотивував тим, що передання у власність земельної ділянки суперечила вимогам земельного законодавства. Незалучення ОСОБА_4, який був власником земельної ділянки станом на момент розгляду справи та за апеляційною скаргою якого переглядалось рішення суду першої інстанції, на думку апеляційного суду, не позбавило суд можливості ухвалити правильне рішення. 7. Стосовно юрисдикції спору апеляційний суд вказав, що він стосується захисту порушених прав, які виникли із земельних правовідносин, а тому справа мала вирішуватися за правилами цивільного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. 12 квітня 2017 року ОСОБА_4 звернувся до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 9. Просить скасувати рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 22 квітня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 23 березня 2017 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 10. 30 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 11. Обґрунтував тим, що ОСОБА_4 оскаржує рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 22 квітня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 23 березня 2017 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. ОСОБА_4 вважає, що суди позбавили його права на судовий захист; висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи; суди не встановили обставини, які мають значення для правильного вирішення спору; прокуратура обрала неналежний спосіб захисту. 13. ОСОБА_4 також зазначає, що спір про визнання незаконним і скасування розпорядження про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки є публічно-правовим і не міг вирішуватися за правилами цивільного судочинства. (2) Доводи інших учасників справи 14. Прокурор і відповідачі відзиви на касаційну скаргу не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції спору 15. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 16. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 17. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції). 18. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. 19. Згідно з частиною першою статті 116 Земельного кодексу (далі - ЗК) України громадяни і юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом, або за результатами аукціону. 20. Відповідно до статті 80 ЗК України держава є суб'єктом права власності на землі державної власності та реалізує це право через відповідні органи державної влади. 21. Згідно з пунктом 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України, що був чинним на час виникнення спірних правовідносин, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади. 22. Суди першої й апеляційної інстанцій, встановили: 22.1. Дунаєвецька РДА розпорядженням від 14 грудня 2006 року N 1131/2006-р надала ОСОБА_3 дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 2,00 га для передання у власність для ведення особистого селянського господарства із земель запасу за межами населеного пункту с. Чаньків на території Чаньківської сільської ради (а. с. 7). 22.2. Згідно з розпорядженням Дунаєвецької РДА від 29 грудня 2008 року N 1544/2008-р був затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для передання у власність для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту с. Чаньків на території Чаньківської сільської ради. А вказана земельна ділянка площею 1,9994 га (сіножаті) - передана у власність ОСОБА_3 22.3. На підставі останнього розпорядження ОСОБА_3 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку (а. с. 9). 23. Тобто, ОСОБА_3 до подання позову набула право власності на земельну ділянку за рішенням органу виконавчої влади, до повноважень якого належало розпорядження землями за межами населених пунктів. 24. Рішення повноважного органу влади у сфері земельних відносин може оспорюватися з погляду його законності, а вимога про визнання такого рішення незаконним - розглядатися за правилами цивільного або господарського судочинства, якщо внаслідок реалізації цього рішення у фізичної чи юридичної особи виникло цивільне право, і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому разі позовну вимогу про визнання відповідного рішення незаконним можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, який застосовується шляхом звернення до суду за правилами цивільного або господарського судочинства, якщо оспорюється речове право (зокрема, право власності), що виникло внаслідок реалізації вказаного рішення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 8 травня 2018 року у справі N 910/13755/17, пункт 29). 25. Прокурор звернувся до суду з позовом, зокрема, про визнання незаконними та скасування розпоряджень Дунаєвецької РДА щодо передання ОСОБА_3 у власність земельної ділянки. Мотиви оскарження пов'язані, зокрема, з порушенням меж прибережної захисної смуги об'єкта водного фонду. 26. Отож, прокурор оспорює правомірність набуття фізичною особою земельної ділянки після прийняття рішення про передання земельних ділянок у власність. Тому справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства, оскільки виник спір щодо права власності. 27. З огляду на викладене необґрунтованими є заперечення ОСОБА_4 щодо наявності у цій справі юрисдикції адміністративного суду. (1.2) Щодо суті спору 28. ОСОБА_4 у касаційній скарзі зазначає про позбавлення його права на судовий захист і можливості захищати права та свободи, оскільки він не був залучений до участі у справі. 29. З цього приводу суд апеляційної інстанції вказав, що прокурор не ставив вимог, які зачіпають права ОСОБА_4, а суд не вирішував питання про його права чи інтереси. Тому, на думку апеляційного суду, незалучення ОСОБА_4 до участі у справі не позбавило можливості ухвалити правильне судове рішення. 30. Велика Палата Верховного Суду з таким висновком суду апеляційної інстанції не погоджується. 31. Прокурор оспорює правомірність набуття у приватну власність земельної ділянки з тих підстав, що її частина не могла бути передана у власність, оскільки на неї поширюється правовий режим прибережної захисної смуги. Тобто позов ґрунтується, зокрема, на тому, що земельна ділянка не могла бути передана у власність будь-якій особі. 32. Прокурор просив визнати незаконними та скасувати розпорядження Дунаєвецької РДА щодо передання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки, а також визнати недійсним відповідний державний акт на право власності на цю ділянку.Тобто, прокурор оспорює правочин, на підставі якого спірна земельна ділянка передана ОСОБА_3 у власність як первинному набувачеві.Тоді як ОСОБА_4 заперечує законність рішень судів першої й апеляційної інстанцій, оскільки став власником земельної ділянки на підставі договору дарування від 29 травня 2009 року N 1172, укладеного з ОСОБА_3 ОСОБА_4 підтверджує його права на земельну ділянку державним актом серії НОМЕР_3 від 27 липня 2009 року на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_2 і площею 1,9994 га, виданим на підставі зазначеного договору дарування і зареєстрованим у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за N 010975300152. 33. Враховуючи підстави, якими прокурор обґрунтував позов, а також висновки судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає, що задоволення цього позову впливає на цивільні права й інтереси ОСОБА_4 34. Крім того, в ухвалі від 23 березня 2017 року суд апеляційної інстанціївстановив, що земельна ділянка межує зі ставком, який перебуває в оренді ОСОБА_8; межі вказаних ділянки й об'єкта водного фонду накладаються, а межі прибережної захисної смуги останнього - порушуються. 35. Проте, досліджуючи правові підстави володіння ставком і встановлюючи наявність у нього меж із земельною ділянкою ОСОБА_3 (а. с. 10-17), суд не виявив, що позов стосується інтересів ще однієї особи, яка не була залучена до розгляду справи, а саме ОСОБА_8 як орендаря ставка. 36. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди ухвалили рішення про права, інтереси й обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі. 37. Суди також не дослідили зміст пункту 10 висновку державної експертизи землевпорядної документації від 10 грудня 2007 року N 1252 (а. с. 20), листа Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області від 28 лютого 2017 року N 110-22-0.9-3199/2-17 (а. с. 182-183), а також не врахували приписи статей 28 і 35 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації" щодо обов'язку ОСОБА_3 як замовника державної експертизи виконувати вимоги висновків державної експертизи, а також обов'язку Дунаєвецької РДА врахувати ці висновки при прийнятті відповідного рішення щодо об'єкта державної експертизи - проекту землеустрою на земельну ділянку. 38. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що, не дослідивши всі зібрані у справі докази, суди порушили норми процесуального права, унеможлививши встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. 39. Крім того, у касаційній скарзі ОСОБА_4 вказує, що суди першої й апеляційної інстанцій встановили межі його земельної ділянки та межі сусідньої водойми на підставі неналежних доказів, з огляду на що не можна вважати доведеним факт накладення земельної ділянки на прибережну захисну смугу об'єкта водного фонду (ставка). 40. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 41. Відтак, Велика Палата Верховного Суду не має повноважень зівстановлення або доведення обставин, що не були встановлені у рішенні суду першої чи апеляційної інстанції. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 42. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 43. Згідно з пунктом 8 частини першої та пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є прийняття рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі, а також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. 44. Відповідно до частини четвертої та п'ятої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. 45. З огляду на надану оцінку аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу обґрунтованою. А тому рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 22 квітня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 23 березня 2017 року слід скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 46. Під час нового розгляду справи суди повинні встановити дійсний склад учасників спору, належно дослідити всі зібрані у справі докази, надати їм належну оцінку та залежно від встановленого врахувати висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 15 травня 2018 року у справі N 372/2108/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі N 469/1203/15-ц і від 30 травня 2018 року у справі N 469/1393/16-ц стосовно того, що виникнення приватної власності на прибережні захисні смуги є неможливим. (2.2) Щодо судових витрат 47. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду справи судом. (3) Висновки щодо застосування норм права 48. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). 49. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). 50. Справи щодо оспорювання правомірності набуття особою у власність земельної ділянки після прийняття органом влади рішення про передання цієї земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності мають розглядатися за правилами цивільного судочинства. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуОСОБА_4 задовольнити. 2. Рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 22 квітня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 23 березня 2017 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до Дунаєвецького районного суду Хмельницької області. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 16 листопада 2018 року.
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 липня 2018 року м. Київ Справа N 815/5392/16 Провадження N 11-465апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу N 815/5392/16 за позовом ОСОБА_3 (далі - ОСОБА_3 доуповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК" Кічука Олега Івановича (далі - уповноважена особа Фонду; ПАТ "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК" відповідно), третя особа- Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), про визнання протиправним та скасування рішення за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалуОдеського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2016 року, ухвалену суддею Бойко О.Я., та ухвалуОдеського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2017 року ухвалену колегією суддів Домусчі С.Д., Коваля М.П., Кравця О.О., Історія справи Короткий зміст позовних вимог 1. У жовтні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому просила: - визнати протиправним та скасувати рішення уповноваженої особи Фонду від 10 грудня 2015 року N 3-ТА в частині визнання правочину (операції), проведеного ОСОБА_3, нікчемним із одночасним застосуванням наслідків нікчемності, а саме - проведення сторнування банківських операцій з перерахування коштів з рахунку ОСОБА_3 та відображення сторнованих коштів на рахунку їх первісного власника; - визнати протиправними дії уповноваженої особи Фонду щодо застосування наслідків нікчемності правочину у вигляді невключення ОСОБА_3 до переліку вкладників ПАТ "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК", що мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду; - зобов'язати уповноважену особу Фонду включити ОСОБА_3 до переліку вкладників ПАТ "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК", що мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду відповідно до залишку на її поточному рахунку N НОМЕР_1 станом на 03 жовтня 2015 року, з одночасним поданням відповідних відомостей до Фонду. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2. Одеський окружний адміністративний суд ухвалою від 21 жовтня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2017 року, відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). 3. Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, посилаючись на постанови Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року та від 15 червня 2016 року, дійшов висновку про те, що спір у цій справі не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Також позивачу роз'яснено, що спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених в ній доводів 4. ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просила скасувати ухвали судів попередніх інстанцій про відмову у відкритті провадження у справі та направити справу до суду першої інстанції для її розгляду по суті. Доводи інших учасників справи 5. Відповідачем заперечень (відзиву) на касаційну скаргу не подано. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 6. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 05 липня 2017 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 7. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VII). Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 8. Відповідно до статті 327 КАСсудом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд. 9. 17 квітня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС. 10. Згідно з цією нормою справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 11. Оскільки в касаційній скарзі позивач просить скасувати судові рішення у зв'язку з порушенням правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для прийняття цієї справи до розгляду. 12. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 08 травня 2018 року прийняла до розгляду цю справу та призначила справу до розгляду в письмовому провадженні. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 13. Перевіривши за матеріалами справи викладені у касаційній скарзі аргументи, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення скарги, зважаючи на таке. 14. Відповідно до частини першої статті 341 КАС у редакції Закону N 2147-VIII суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. 15. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 16. Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі "Zand v. Austria" та у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" у частині першій статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з &?о;…&?д; питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів &?;…&?м;". З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом. 17. Стаття 124 Конституції України закріплює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи на звернення до суду не може бути обмеженим. Тобто, юрисдикція виникає там, де є спір про право. Предметом юрисдикції є суспільні відносини, які виникають у зв'язку з вирішенням спору. Поняття юрисдикції безпосередньо пов'язано з процесуальним законодавством. 18. Відповідно до статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. 19. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (стаття 3 КАС України). 20. Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. 21. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є характер спору. Публічно-правовим спором, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спір між учасниками публічно-правових відносин, що стосується саме цих відносин. 22. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, або такий, що йому не суперечить. Спір є приватноправовим навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. 23. Помилковим є застосування статті 17 КАС України та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень), оскільки визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. 24. Відповідно до статті 3 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" N 4452-VI (далі - Закон N 4452-VI) Фонд є не органом державної влади, а установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку. Аналіз функцій Фонду, викладених у статтях 4, 26, 27, 37, 38 вказаного Закону, свідчить, що Фонд бере участь у правовідносинах у різних статусах: з одного боку він ухвалює обов'язкові для банків та інших осіб рішення, а з іншого здійснює повноваження органів управління банку, який виводиться з ринку, тобто представляє банк у приватноправових відносинах з третіми особами. 25. Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання протиправними дійуповноваженої особи Фонду щодо застосування наслідків нікчемності правочину у вигляді невключення ОСОБА_3 до переліку вкладників ПАТ "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК" та зобов'язання уповноваженої особи Фонду включити її до такого переліку вкладників, які мають право на отримання гарантованого відшкодування, адміністративні суди першої та апеляційної інстанцій керувалися правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року у справі N 826/2043/15 та від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14, у яких, з посиланням на норми Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII) та приписи статті 12 Господарського процесуального кодексу України, вказано, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Проте, за правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у справах N 910/12294/16 від 11 квітня 2018 року, N 910/24198/16 від 16 травня 2018 року та N 910/17448/16 від 16 травня 2018 року, яка відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у зазначених постановах, такі правовідносин врегульовуються спеціальним Законом N 4452-VI, а тому підстав для розгляду даної справи в порядку господарського судочинства з цих підстав немає. 26. Згідно із частинами 1, 2 статті 26 Закону N 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути більшою 200000 гривень. 27. Вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру такого відшкодування після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. 28. Відповідно до статті 27 Закону N 4452-VI уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону. 29. Гарантії Фонду є гарантіями держави, передбаченими Законом N 4452-VI, для виконання Фондом відповідних зобов'язань можуть залучатися державні кошти. Тому рішення та дії Фонду чи уповноваженої особи Фонду щодо включення вкладника до переліку осіб, яким необхідно здійснити виплату відшкодувань сум вкладів за рахунок коштів Фонду, є рішеннями та діями суб'єкта владних повноважень, який реалізує делеговані державою повноваження по виведенню з ринку неплатоспроможних банків. 30. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів з урахуванням встановленого частиною першою статті 26 Закону N 4452-VI граничного розміру відшкодування за вкладами. Аналогічні правові позиції висловлені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі N 820/11591/15. 31. Таким чином, помилковими є висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання протиправними дій уповноваженої особи Фонду щодо застосування наслідків нікчемності правочину у вигляді невключення ОСОБА_3 до переліку вкладників ПАТ "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК", які мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду, та зобов'язання уповноваженої особи Фонду включити ОСОБА_3 до переліку вкладників ПАТ "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК", що мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду відповідно до залишку на її поточному рахунку N НОМЕР_1 станом на 03 жовтня 2015 року, з одночасним поданням відповідних відомостей до Фонду, з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 109 КАС (у редакції, чинній на час прийняття рішення). 32. Водночас, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правомірних висновків про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення уповноваженої особи Фонду від 10 грудня 2015 року N 3-ТА в частині визнання правочину (операції), проведеного ОСОБА_3, нікчемним із одночасним застосуванням наслідків нікчемності, а саме - проведення сторнування банківських операцій з перерахування коштів з рахунку ОСОБА_3 та відображення сторнованих коштів на рахунку їх первісного власника. 33. Згідно із частинами першою, другою та десятою статті 38 Закону N 4452-VI Фонд (уповноважена особа Фонду) зобов'язаний забезпечити збереження активів і документації банку, зокрема, протягом дії тимчасової адміністрації забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. 34. За результатами перевірки, здійсненої відповідно до статті 38 Закону N 4452-VI, виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. При виявленні таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати правочини нікчемними. 35. Правочин є нікчемним відповідно до закону, а не рішення уповноваженої особи Фонду. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 38 Закону N 4452-VI) незалежно від того, чи проведена передбачена частиною другою статті 38 цього ж Закону перевірка правочинів ПАТ "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК" і видане згадане рішення. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, яке прийнято уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку. Відповідна правова позиція відображена у постановах Великої Палати Верховного Суду у справах N 910/12294/16 від 11 квітня 2018 року, N 910/24198/16 від 16 травня 2018 року та N 910/17448/16 від 16 травня 2018 року. 36. Оскільки рішення є внутрішнім документом банку, який прийнято особою, що здійснює повноваження органу управління банку, воно не створює жодних обов'язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку), тому не можуть порушуватися будь-які права таких осіб унаслідок прийняття цього рішення. Звідси права позивача в цій справі не можуть бути порушені внаслідок ухвалення внутрішнього документа банку, сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи. 37. Отже, встановлена правова природа згаданого рішення унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визнання його недійсним, а тому позовні вимоги про визнання протиправним та скасування оскаржуваного рішення уповноваженої особи Фонду від 10 грудня 2015 року N 3-ТА в частині визнання правочину (операції), проведеного ОСОБА_3, нікчемним не можуть розглядатися у судах (в тому числі у господарських). 38. За таких обставин суд першої інстанції, з позицією якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного і обґрунтованого висновку про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 109 КАСв частині вимоги про визнання протиправним та скасування оскаржуваного рішення уповноваженої особи Фонду. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 39. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС у редакції Закону N 2147-VIII суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. 40. Відповідно до частини першої статті 353 КАС у редакції Закону N 2147-VIII підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. 41. Отже, викладені в оскаржуваних ухвалах судів першої та апеляційної інстанцій висновки про непоширення юрисдикції адміністративного суду на справу у спорі в частині позовних вимог про визнання протиправними дій уповноваженої особи Фонду щодо застосування наслідків нікчемності правочину у вигляді невключення ОСОБА_3 до переліку вкладників ПАТ "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК", що мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду, та зобов'язання уповноваженої особи Фонду включити ОСОБА_3 до переліку вкладників ПАТ "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК", що мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду відповідно до залишку на її поточному рахунку N НОМЕР_1 станом на 03 жовтня 2015 року, з одночасним поданням відповідних відомостей до Фонду, ґрунтуються на неправильному застосуванні норм права. 42. Тому на підставі частини першої статті 353 КАС ухвала Одеського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2016 року та ухвала Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2017 року підлягають в зазначеній частині скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду. 43. Водночас, ухвала Одеського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2016 року та ухвала Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2017 рокув частині відмови у відкритті провадження в адміністративній справі щодо позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення уповноваженої особи Фонду від 10 грудня 2015 року N 3-ТА в частині визнання правочину (операції), проведеного ОСОБА_3, нікчемним із одночасним застосуванням наслідків нікчемності, а саме - проведення сторнування банківських операцій з перерахування коштів з рахунку ОСОБА_3 та відображення сторнованих коштів на рахунку їх первісного власника, підлягають залишенню без змін з урахуванням мотивування, викладеного вище. Ураховуючи наведене та керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2017 року у справі N 815/5392/16 в частині відмови у відкритті провадження в адміністративній справі щодо позовних вимог про визнання протиправними дій уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК" Кічука Олега Івановича щодо застосування наслідків нікчемності правочину у вигляді не включення ОСОБА_3 до переліку вкладників Публічного акціонерного товариства "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК", що мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, та зобов'язання включити ОСОБА_3 до переліку вкладників Публічного акціонерного товариства "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК", які мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб відповідно до залишку на її поточному рахунку N НОМЕР_1 станом на 03 жовтня 2015 року, з одночасним поданням відповідних відомостей до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, скасувати. Справу N 815/5392/16 в цій частині направити до суду першої інстанції для розгляду. 3. В іншій частині ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2017 року у справі N 815/5392/16залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття й оскарженню не підлягає. Відповідно до частини третьої статті 355 Кодексу адміністративного судочинства України постанова оформлена суддею Кібенко О.Р. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 805/473/17-а Провадження N 11-904апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Маріупольський графітовий комбінат" (далі - ПАТ "Маріупольський графітовий комбінат") на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 21 березня 2017 року (суддя Волгіна Н.П.) та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2017 року (у складі колегії суддів Арабей Т.Г., Геращенка І.В., Міронової Г.М.) у справі за позовом управління Пенсійного фонду України в Орджонікідзевському районі м. Маріуполя Донецької області (далі - УПФ України в Орджонікідзевському районі м. Маріуполя) до ПАТ "Маріупольський графітовий комбінат" про стягнення заборгованості з відшкодування фактичних витрат на виплату та доставку пільгових пенсій, УСТАНОВИЛА: У січні 2017 року УПФ України в Орджонікідзевському районі м. Маріуполя, яке в процесі розгляду справи було замінено на правонаступника - Лівобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області (процесуальний правонаступник - Маріупольське об'єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області; далі - УПФУ), звернулося до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до ПАТ "Маріупольський графітовий комбінат", у якому просило стягнути з ПАТ "Маріупольський графітовий комбінат" заборгованість з відшкодування витрат на виплату та доставку пільгових пенсій за Списком N 2 за листопад - грудень 2016 року в сумі 62 тис. 758 грн 74 коп. Донецький окружний адміністративний суд постановою від 21 березня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2017 року, позов задовольнив. Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що сума заборгованості відповідача з відшкодування витрат на виплату та доставку пенсій, призначених на пільгових умовах відповідно до п. "б" - "з" ст. 13 Закону України від 05 листопада 1991 року N 1788-XII "Про пенсійне забезпечення" далі - Закон N 1788-XII) та Закону України від 09 липня 2003 року N 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон N 1058-IV) за період з листопада по грудень 2016 року в сумі 62 тис. 758 грн 74 коп. ПАТ "Маріупольський графітовий комбінат" у встановлені законодавством строки не сплачена. Не погодившись із такими рішеннями судів, 18 жовтня 2017 року ПАТ "Маріупольський графітовий комбінат" звернулося до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просило скасувати постанову Донецького окружного адміністративного суду від 21 березня 2017 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2017 року й прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. В обґрунтування касаційної скарги, серед іншого, відповідач зазначає, що цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 19 жовтня 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 31 липня 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи, зокрема, оскаржує рішення судів з підстави порушення правил предметної юрисдикції. З установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що ПАТ "Маріупольський графітовий комбінат" зареєстроване як юридична особа 20 березня 1997 року та перебуває на обліку в УПФУ, як платник страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування. УПФУ призначені та виплачені пенсії на пільгових умовах пенсіонерам, які працювали на ПАТ "Маріупольський графітовий комбінат" й були зайняті на роботах зі шкідливими і важкими умовами праці відповідно до п. "б - з" ст. 13 Закону N 1788-XII (Список N 2), що підтверджується банківськими виписками, платіжними дорученнями, довідками відділу поштового зв'язку про розмір отриманої пенсії, відривними талонами. На адресу ПАТ "Маріупольський графітовий комбінат" позивачем направлялись розрахунки фактичних витрат на виплату та доставку пенсій, призначених пенсіонерам, які перебували у трудових відносинах з відповідачем відповідно до п. "б" - "з" ст. 13 Закону N 1788-XII (Список N 2) за період листопад - грудень 2016 року, в сумі 62 тис. 758 грн 74 коп., що підтверджено листами про їх направлення та рекомендованими повідомленнями про їх вручення відповідачу, а саме: лист від 08 листопада 2016 року отримано 14 листопада 2016 року, а лист від 06 грудня 2016 року отримано 12 грудня 2016 року. З картки особового рахунку ПАТ "Маріупольський графітовий комбінат" з відшкодування фактичних витрат на виплату та доставку пільгових пенсій за Списком N 2 встановлено, що у відповідача за період листопад - грудень 2016 року утворилася заборгованість у розмірі 62 тис. 758 грн 74 коп. ПАТ "Маріупольський графітовий комбінат" відшкодування витрат на виплату та доставку пенсій, призначених на пільгових умовах згідно Списку N 2, у строки, встановлені законодавством, не здійснило, а тому позивач просить стягнути суму заборгованості з відповідача у судовому порядку. Суди першої та апеляційної інстанцій розглянули цей спір як публічно-правовий, проте ПАТ "Маріупольський графітовий комбінат" вважає, що ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки спірні відносини виникли між сторонами за участю суб'єктів господарювання, і вимога про стягнення об'єкту цивільних прав (грошових коштів) є майновою вимогою, що має наслідком зміну складу майна відповідача, а тому носить приватноправовий характер та має розглядатись в порядку господарського судочинства. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження рішень судів першої й апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Предметом цього позову є грошові вимоги позивача до відповідача з відшкодування витрат на виплату та доставку пільгових пенсій за період листопад - грудень 2016 року, оскільки відповідач не перераховував грошові кошти на відшкодування пільгових пенсій за списком N 2, внаслідок чого за ПАТ "Маріупольський графітовий комбінат" утворилася заборгованість у сумі 62 тис. 758 грн 74 коп. Тобто існує спір між УПФУ та роботодавцем про стягнення витрат на виплату та доставку пенсій, призначених на пільгових умовах. Пунктами 1 і 7 ч. 1 ст. 3 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) визначено, що справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень; а суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. У ч. 1 та п. 5 ч. 2 ст. 17 КАС Українипередбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також на публічно-правові спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України. Велика Палата Верховного Суду відзначає, що органи державної влади і місцевого самоврядування, а також інші суб'єкти публічного права можуть вступати як у цивільні (господарські), так і у адміністративні правовідносини. У випадку, коли такий орган вступає у цивільні правовідносини, такий суб'єкт є, відповідно, юридичною особою або іншим суб'єктом цивільних відносин, передбаченим ст. 2 Цивільного кодексу України. Такі особи мають цивільну право - та дієздатність, можуть мати та набувати прав та обов'язків. У випадку участі таких органів у адміністративних правовідносинах, вони набувають статусу суб'єкта владних повноважень, і, як особливий суб'єкт адміністративних правовідносин, мають не права і обов'язки, а відповідні державно-владні повноваження. Для органів виконавчої влади чи місцевого самоврядування, їх посадових осіб можливість вступу в адміністративно-правові відносини є одночасно їх обов'язком (на відміну від цивільних правовідносин), що і є повноваженням суб'єкта владних повноважень. Метою вступу органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, їх посадової особи у адміністративні правовідносини є публічний інтерес, тобто вступаючи у такі відносини, цей орган має на меті в першу чергу захист інтересів держави, громади, невизначеного кола осіб. В той же час, вступаючи в цивільні чи господарські правовідносини, такий суб'єкт в першу чергу має на меті задоволення приватного інтересу. Крім того, на відмінність від цивільних правовідносин, адміністративні правовідносини виникають з ініціативи однієї із сторін незалежно від волевиявлення іншої сторони. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції та який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. При цьому особа, яка здійснює владні управлінські функції, може ініціювати судове вирішення такого спору лише на виконання своїх повноважень у випадках, установлених законом. Відповідно до ч. 1 ст. 58 Закону N 1058-IV Пенсійний фонд є органом, який здійснює керівництво та управління солідарною системою, провадить збір, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та підготовляє документи для її виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, допомоги на поховання, здійснює контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду, вирішує питання, пов'язані з веденням обліку пенсійних активів застрахованих осіб на накопичувальних пенсійних рахунках, здійснює адміністративне управління Накопичувальним фондом та інші функції, передбачені цим Законом і статутом Пенсійного фонду. Кошти Пенсійного фонду відповідно до ст. 73 згаданого Закону використовуються на виплату пенсій, передбачених цим Законом; надання соціальних послуг, передбачених цим Законом; фінансування адміністративних витрат, пов'язаних з виконанням функцій, покладених на органи Пенсійного фонду; оплату послуг з виплати та доставки пенсій; формування резерву коштів Пенсійного фонду. Відповідно до п. 1 Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого Указом Президента України від 06 квітня 2011 року N 384/2011, Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики України. Пенсійний фонд України входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики з питань пенсійного забезпечення та ведення персоніфікованого обліку надходжень від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Згідно з п. 1 розд. 1 Положення про головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України 22 грудня 2014 року N 28-2 і зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 січня 2015 року за N 41/26486 (далі - Положення), головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (далі - головне управління Фонду) є територіальними органами Пенсійного фонду України (далі - Фонд). Головні управління Фонду підпорядковуються Фонду та разом з управліннями Фонду в районах, містах, районах у містах, а також об'єднаними управліннями (далі - управління Фонду) утворюють систему територіальних органів Фонду. Пунктом 2 Положення визначено, що управління Фонду у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими нормативно-правовими актами, а також постановами правління Фонду, у тому числі цим Положенням, та наказами Фонду і головних управлінь Фонду. Серед основних завдань управління, відповідно до п. 3 Положення, зокрема, є: реалізація державної політики з питань пенсійного забезпечення; забезпечення ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; виконання інших завдань, визначених законом. Як вбачається з п. 4 цього Положення, управління відповідно до покладених на нього завдань, серед іншого, здійснює контроль за додержанням вимог законодавства про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, правильністю нарахування, обчислення, повнотою і своєчасністю сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування (далі - страхові внески) та інших платежів; за призначенням (перерахунком) і виплатою пенсій, щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці та інших виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Фонду, інших джерел, визначених законодавством. Здійснює стягнення у передбаченому законодавством порядку своєчасно не нарахованих та/або не сплачених сум страхових внесків та інших платежів, а також застосовує фінансові санкції, передбачені законом, тобто таким чином законодавчо визначено повноваження Пенсійного фонду України звернутися до суду з позовом про стягнення заборгованості. Отже, органи Пенсійного фонду України мають законодавчо визначені повноваження звертатися до суду із такими позовами; відносини, що стали підставою позову виникають незалежно від волі платника внеску; в цих відносинах бере участь орган державної влади; ці відносини здійснюються за методом влади і підпорядкування; метою вступу органу Пенсійного фонду України у ці відносини є публічний інтерес, а саме - забезпечення безперебійного функціонування пенсійної системи України. Пенсійний фонд України є суб'єктом владних повноважень у цій сфері правовідносин, а тому спори, що виникають між учасниками цих відносин, є публічно-правовими, і їх вирішення належить до юрисдикції адміністративних судів. Пунктом 2 Прикінцевих положень Закону N 1058-IV встановлено, що пенсійне забезпечення застрахованих осіб, які працювали або працюють на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком N 1 та на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком N 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, на посадах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах або за вислугу років, які відповідно до законодавства, що діяло раніше, мали право на пенсію на пільгових умовах або за вислугу років, здійснюється згідно з окремим законодавчим актом через професійні та корпоративні фонди. У той же час законодавець передбачив, що до запровадження такого пенсійного забезпечення пенсії вказаним особам призначаються відповідно до норм цього Закону, а покриття витрат на виплату і доставку цих пенсій здійснюється у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. За змістом ст. 23 Закону N 1058-IV спори, що виникають із правовідносин за цим Законом, вирішуються органами Пенсійного фонду та у судовому порядку. Таким чином, спір, що виник у справі за участю управління Пенсійного фонду України, як органу виконавчої влади і який у спірних правовідносинах безпосередньо реалізує надані законодавством владні управлінські функції, з роботодавцем про стягнення витрат на виплату та доставку пенсій, призначених на пільгових умовах, є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права при вирішенні спору стосовно стягнення заборгованості з відшкодування витрат на виплату і доставку пенсій, призначених на пільгових умовах (Список N 2) за період листопад - грудень 2016 року в сумі 62 тис. 758 грн 74 коп., Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Статтею 13 Закону N 1788-XII визначено категорії працівників, які мають право на пенсію за віком на пільгових умовах, а також врегульовано порядок внесення підприємствами та організаціями плати до Пенсійного фонду, що покривала витрати на виплату і доставку пенсій, призначених відповідно до п. "б" - "з" цієї статті. Відповідно до п. 2 розд. XV Прикінцевих положень Закону N 1058-IV пенсійне забезпечення застрахованих осіб, які працювали або працюють на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком N 1 та на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком N 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, на посадах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах або за вислугу років, які відповідно до законодавства, що діяло раніше, мали право на пенсію на пільгових умовах або за вислугу років, здійснюється згідно з окремим законодавчим актом через професійні та корпоративні фонди. До запровадження пенсійного забезпечення через професійні та корпоративні фонди особам, зазначеним в абз. 1 цього пункту, пенсії призначаються за нормами цього Закону в разі досягнення пенсійного віку та наявності трудового стажу, передбачених Законом N 1788-XII. У цьому випадку розміри пенсій визначаються відповідно до ст. 27 та з урахуванням норм ст. 28 цього Закону. При цьому зберігається порядок покриття витрат на виплату і доставку цих пенсій, що діяв до набрання чинності цим Законом. На момент набрання чинності Законом N 1058-ІVпитання щодо відшкодування витрат на виплату та доставку пенсій, призначених відповідно до пункту "б" - "з" ст. 13 Закону N 1788-XII було врегульовано Законом України від 26 червня 1997 року N 400/97-ВР "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон N 400/97-ВР), відповідно до п. 1, 2 ст. 1 якого відповідач є платником збору на обов'язкове державне пенсійне забезпечення. Згідно із абз. 4 п. 1 ст. 2 Закону N 400/97-ВР для платників збору, визначених п. 1, 2 ст. 1 цього Закону, (...) об'єктом оподаткування є також фактичні витрати на виплату і доставку пенсій, призначених відповідно до п. "б" - "з" ст. 13 Закону N 1788-XII до досягнення працівниками пенсійного віку, передбаченого ст. 12 Закону N 1788-XII. Абзацом 3 п. 1 ст. 4 Закону N 400/97-ВР встановлено ставку на обов'язкове державне пенсійне страхування у розмірі 100 відсотків від об'єкта оподаткування, визначеного абз. 4 п. 1 ст. 2 цього Закону. Відшкодування підприємствами витрат ПФУ на виплату та доставку пенсій, призначених на пільгових умовах, здійснюється відповідно до Інструкції про порядок обчислення і сплати страхувальниками та застрахованими особами внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування до Пенсійного фонду України, затвердженої постановою Пенсійного фонду України від 19 грудня 2003 року N 21-1 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 16 січня 2004 року N 64/8663 (далі - Інструкція). Пунктом 6.1 Інструкції визначено, що відшкодуванню підлягають витрати Пенсійного фонду на виплату та доставку пенсій, призначених на пільгових умовах відповідно до п. 2 розд. XV Прикінцевих положень Закону N 1058-IV в таких розмірах: для платників, зазначених у підп. 2.1.1 п. 2.1 цієї Інструкції (крім платників, віднесених до четвертої групи платників єдиного податку, що визначені у підп. 4 п. 291.4 ст. 291 гл. 1 розд. XIV Податкового кодексу України), - також 100 відсотків фактичних витрат на виплату і доставку пенсій, призначених відповідно до абз. 1 ч. 2 Прикінцевих положень Закону застрахованим особам, які працювали або працюють на роботах із шкідливими і важкими умовами праці за Списком N 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України та за результатами атестації робочих місць, на посадах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах. Відповідно до п. 6.7 Інструкції, підприємства щомісяця до 25-го числа вносять до Пенсійного фонду зазначену в розрахунку місячну суму фактичних витрат на виплату та доставку пенсій, призначених на пільгових умовах. Отже, отримавши розрахунки фактичних витрат на виплату та доставку пенсій та добровільно їх не сплативши, вказана заборгованість підлягає стягненню в судовому порядку, а тому висновки судів попередніх інстанцій про обов'язок відповідача відшкодувати УПФУ витрати на виплату і доставку пенсій, призначених працівникам відповідача відповідно до пункту "б" - "з" ч. 1 ст. 13 Закону N 1788-XII, ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права. Така позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 31 січня 2011 року у справі N 21-69а10, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав та мотивів для відступлення від цих висновків. Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду знаходить, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки судами першої й апеляційної інстанцій правильно встановлені обставини справи, судові рішення прийнято з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правові висновки судів попередніх інстанцій скаржником не спростовані. Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАСУкраїни (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Маріупольський графітовий комбінат" залишити без задоволення. Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 21 березня 2017 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2017 рокузалишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В. С Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 826/328/17 Провадження N 11-913апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Л.М. Лобойка , Н.П. Лященко , Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Компанія з управління активами адміністратор пенсійного фонду "Брокбізнесінвест" (далі - ПрАТ "КУА АПФ "Брокбізнесінвест") на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 січня 2017 року (суддя Аблов Є.В.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 01 серпня 2017 року (судді Земляна Г.В., Лічевецький І.О., Сорочко Є.О.) у справі N 826/328/17 за позовом ПрАТ "КУА АПФ "Брокбізнесінвест" до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), Уповноваженої особи Фонду на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик" (далі - уповноважена особа; ПАТ "КБ "Хрещатик" відповідно) про зобов'язання вчинити дії та ВСТАНОВИЛА: У грудні 2016 року позивач звернувся до суду з позовом до Фонду та уповноваженої особи про зобов'язання відповідачів визнати кредиторські вимоги ПрАТ "КУА АПФ "Брокбізнесінвест" за договорами про розміщення банківського вкладу, укладеними між позивачем в інтересах Непідприємницького товариства "Відкритий недержавний пенсійний фонд "Український пенсійний капітал" (далі - НТ ВНПФ "Український пенсійний капітал") та ПАТ "КБ "Хрещатик" у межах Генеральної угоди від 10 грудня 2012 року N 76/ДЮГ/2012-ГУ про розміщення коштів юридичних осіб на депозит банку. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що здійснюючи управління активами НТ ВНПФ "Український пенсійний капітал" на підставі договору від 20 вересня 2005 року N 1-05/КУА, позивач уклав із ПАТ "КБ "Хрещатик" Генеральну угоду від 10 грудня 2012 року N 76/ДЮГ/2012-ГУ про розміщення коштів юридичних осіб на депозит банку та в подальшому розмістив на вкладних (депозитних) рахунках банку грошові кошти НТ ВНПФ "Український пенсійний капітал" згідно відповідних договорів. З огляду на початок процедури ліквідації ПАТ "КБ "Хрещатик", позивач звернувся до уповноваженої особи з кредиторськими вимогами від 30 червня 2016 року, якими просив повернути належні до сплати НТ ВНПФ "Український пенсійний капітал" кошти в порядку черговості у відповідності до вимог Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI). Однак уповноважена особа відмовила позивачу у розгляді кредиторських вимог, мотивувавши це тим, що з такими вимогами має право звернутися безпосередньо власник коштів - НТ ВНПФ "Український пенсійний капітал". Позивач вважає, що уповноважена особа безпідставно відмовила у включенні кредиторських вимог НТ ВНПФ "Український пенсійний капітал" до реєстру вимог кредиторів ПАТ "КБ "Хрещатик". Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 24 січня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київськогоапеляційного адміністративного суду від 01 серпня 2017 року, відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись із ухвалами судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що на підставі положень КАС України та Закону N 4452-VI Фонд та уповноважена особа є суб'єктами владних повноважень, а тому спори, пов'язані з оскарженням їх дій або бездіяльності, у тому числі у межах процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, відносяться до публічно-правових та підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. У зв'язку з викладеним позивач просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 23 серпня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У лютому 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 31 липня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 03 вересня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. Фонд та уповноважена особа відзивів на касаційну скаргу не подали. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення. Як убачається з матеріалів справи, 20 вересня 2005 року між НТ ВНПФ "Український пенсійний капітал" та позивачем укладено договір N 1-05/КУА про управління активами Пенсійного фонду. На підставі цього договору 10 грудня 2012 року позивач уклав із ПАТ "КБ "Хрещатик" Генеральну угоду N 76/ДЮГ/2012-ГУ (далі - Генеральна угода) про розміщення коштів юридичних осіб на депозит банку. У межах Генеральної угоди позивач розмістив на вкладних (депозитних) рахунках, відкритих у ПАТ "КБ "Хрещатик", грошові кошти НТ ВНПФ "Український пенсійний капітал" згідно з договорами: від 28 січня 2016 року N 33-С (сума депозиту 440 тис. грн); від 09 лютого 2016 року N 34-С (сума депозиту 152 тис. грн); від 17 лютого 2016 року N 35-С (сума депозиту 200 тис. грн); від 17 лютого 2016 року N 36-С (сума депозиту 500 тис. грн); від 26 лютого 2016 року N 37-С (сума депозиту 130 тис. грн); від 04 березня 2016 року N 38-С (сума депозиту 33 тис. грн). У зв'язку з прийняттям 03 червня 2016 року виконавчою дирекцією Фонду рішення N 913 про початок процедури ліквідації ПАТ "КБ "Хрещатик", позивач звернувся до уповноваженої особи з кредиторськими вимогами від 30 червня 2016 року N N 148-153 про повернення коштів, які підлягають виплаті НТ ВНПФ "Український пенсійний капітал". Листом від 08 вересня 2016 року за N 41/3-12/8356 уповноважена особа відмовила ПрАТ "КУА АПФ "Брокбізнесінвест" у розгляді кредиторських вимог, мотивувавши це тим, що позивач не має повноважень на звернення із такими вимогами, оскільки звернутися з кредиторськими вимогами має право безпосередньо власник коштів -НТ ВНПФ "Український пенсійний капітал". Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі, Окружний адміністративний суд міста Києва, з висновком якого погодився й Київський апеляційний адміністративний суд, керувався тим, що у спірних правовідносинах відповідачем не здійснюються владні управлінські функції на основі законодавства, що відповідно до пункту 7 частини першої статті 3 КАС України є необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень, на відміну від дій уповноваженої особи щодо відшкодування коштів за вкладами фізичних осіб за рахунок Фонду, що є делегованими повноваженнями держави. Враховуючи суть спірних правовідносин, суд першої інстанції дійшов висновку, що цей спір не є публічно-правовим та не підлягає розгляду адміністративним судом, а має вирішуватися за правилами господарського судочинства. Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими ці висновки судів попередніх інстанцій з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Як убачається з матеріалів позовної заяви, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом до Фонду та уповноваженої особи про зобов'язання визнати кредиторські вимоги НТ ВНПФ "Український пенсійний капітал" за договорами про розміщення банківського вкладу, які укладені між ПрАТ "КУА АПФ "Брокбізнесінвест" в інтересах НТ ВНПФ "Український пенсійний капітал" та ПАТ "КБ "Хрещатик" у межах Генеральної угоди. Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом N 4452-VI. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. За змістом статті 3 Закону N 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Згідно із частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими частиною другою статті 4 Закону N 4452-VI, серед яких, зокрема, акумулювання коштів, отриманих із джерел, визначених статтею 19 цього Закону; здійснення регулювання участі банків у системі гарантування вкладів фізичних осіб; здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків; організація відчуження активів і зобов'язань неплатоспроможного банку; продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку. На підставі частини п'ятої статті 34 Закону N 4452-VI під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання. Відповідно до частини другої статті 37 зазначеного Закону Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом. За приписами частини першої статті 54 Закону N 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Таким чином, за змістом наведених правових норм на Фонд, який є юридичною особою публічного права, покладено функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Зі свого боку, уповноважена особа Фонду виконує від його імені делеговані Фондом повноваження щодо забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. Вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід ураховувати не лише суб'єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Правовідносини, щодо яких виник спір, обумовлені наявністю кредиторських вимог (майнових вимог юридичної особи до суб'єкта господарювання - ПАТ "КБ "Хрещатик", що ліквідується), які задовольняються в порядку черговості, визначеної статтею 52 Закону N 4452-VI, за рахунок коштів, одержаних унаслідок ліквідації та продажу майна банку. Повноваження уповноваженої особи Фонду щодо складення реєстру вимог кредиторів та внесення змін до цього реєстру визначені пунктом 4 частини першої статті 48 Закону N 4452-VI. Відповідно до частини першої статті 52 зазначеного Закону кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів у певній черговості. Аналіз наведених норм свідчить про те, що основні функції Фонду мають як владний характер, зокрема щодо врегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і не містять владної складової, а спрямовані на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом тимчасової адміністрації та ліквідації. Зазначене дає підстави стверджувати, що оскільки лише Фонду за законом доручено забезпечувати відновлення платоспроможності банку або підготовку його до ліквідації, а заявлені ПрАТ "КУА АПФ "Брокбізнесінвест" вимоги випливають із зобов'язань банку за укладеними між ними договорами, уповноважена особа Фонду та Фонд у цьому випадку діють як представники сторони договірних відносин. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів, та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. Беручи до уваги наведене та враховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір про визнання кредиторських вимог не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 109 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень), а також про підвідомчість цього спору судам господарської юрисдикції ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального та процесуального права. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня та 22 серпня 2018 року у справах N 826/7532/16 та N 809/654/16 відповідно. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. За правилами частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржувані судові рішення прийнято з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків судів попередніх інстанцій скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Компанія з управління активами адміністратор пенсійного фонду "Брокбізнесінвест" залишити без задоволення. 2. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 січня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 01 серпня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 листопада 2018 року м. Київ Справа N 755/13532/15-ц Провадження N 14-319цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк"), відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, Приватне підприємство "Армін" (далі - ПП "Армін"), Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Мультіпак" (далі - ТОВ "Торговий дім "Мультіпак"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "УкрСиббанк" на постанову Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2018 року в складі колегії суддів Українець Л.Д., Шебуєвої В.А., Оніщука М.І. у цивільній справі за позовом ПАТ "УкрСиббанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ПП "Армін", ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" про стягнення заборгованості за кредитним договором та УСТАНОВИЛА: У липні 2015 року ПАТ "УкрСиббанк" звернулося до суду з позовом, у якому зазначало, що 27 листопада 2006 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк"), правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_5 укладено договір про надання споживчого кредиту N 11084665000. 27 вересня 2010 року між ПАТ "УкрСиббанк", ОСОБА_5 та ОСОБА_3 укладено договір N 11421112000 про переведення боргу за договором про надання споживчого кредиту від 27 листопада 2006 року N 11084665000. На дату укладення договору про переведення боргу заборгованість первісного боржника за кредитним договором становила 163 492 долари США, за використання кредитних коштів встановлена відсоткова ставка у розмірі 10,8 % річних. На забезпечення своєчасного і повного виконання зобов'язань ОСОБА_3 за кредитним договором укладені наступні договори поруки: ? від 27 вересня 2010 року N 243971 між ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4; ? від 27 вересня 2010 року N 243972 між ПАТ "УкрСиббанк" та ПП "Армін"; ? від 27 вересня 2010 року N 243973 між ПАТ "УкрСиббанк" та ТОВ "Торговий дім "Мультіпак". У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 умов кредитного договору станом на 24 червня 2015 року утворилася заборгованість у розмірі 141 957,85 доларів США, з якої: 126 411,10 доларів США - кредитна заборгованість, у тому числі прострочена заборгованість з липня 2014 року - 10 113 доларів США; 15 546,75 доларів США - заборгованість за процентами; заборгованість зі сплати пені за несвоєчасне погашення кредиту та процентів - 110 538, 03 грн. з якої: 45 991,85 грн - пеня за прострочення сплати кредиту, 64 546,18 грн - пеня за прострочення сплати процентів. ПАТ "УкрСиббанк" просило стягнути солідарно: з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 кредитну заборгованість, проценти за користування кредитними коштами за договором про надання споживчого кредиту від 27 листопада 2006 року N 11084665000 (від 27 вересня 2010 року N 11421112000) у розмірі 141 957,85 доларів США та пеню за несвоєчасне погашення кредиту та процентів у розмірі 110 538,03 грн. з ОСОБА_3 та ПП "Армін"? кредитну заборгованість, проценти за користування кредитними коштами за договором про надання споживчого кредиту від 27 листопада 2006 року N 11084665000 (від 27 вересня 2010 року N 11421112000) у розмірі 141 957,85 доларів США та пеню за несвоєчасне погашення кредиту та процентів у розмірі 110 538,03 грн. з ОСОБА_3 та ТОВ "Торговий дім "Мультіпак"? кредитну заборгованість, проценти за користування кредитними коштами за договором про надання споживчого кредиту від 27 листопада 2006 року N 11084665000 (від 27 вересня 2010 року N 11421112000) у розмірі 141 957,85 доларів США та пеню за несвоєчасне погашення кредиту та процентів у розмірі 110 538,03 грн. Заочним рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2015 року позов ПАТ "УкрСиббанк" задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ "УкрСиббанк" заборгованість за договором про надання споживчого кредиту від 27 листопада 2006 року N 11084665000 у розмірі 141 957,85 доларів США та пеню за несвоєчасне погашення кредиту та процентів у розмірі 110 538,03 грн. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ПП "Армін" на користь ПАТ "УкрСиббанк" заборгованість за договором про надання споживчого кредиту від 27 листопада 2006 року N 11084665000 у розмірі 141 957,85 доларів США та пеню за несвоєчасне погашення кредиту та процентів у розмірі 110 538,03 грн. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" на користь ПАТ "УкрСиббанк" заборгованість за договором про надання споживчого кредиту N 11084665000 від 27 листопада 2006 року у розмірі 141 957,85 доларів США та пеню за несвоєчасне погашення кредиту та процентів у розмірі 110 538,03 грн. Стягнуто з ОСОБА_3, ОСОБА_4, ПП "Армін", ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" на користь ПАТ "УкрСиббанк" по 913,50 грн сплаченого судового збору з кожного. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що відповідачі порушили зобов'язання своєчасно повертати суми отриманого кредиту та сплачувати нараховані за користування кредитними коштами відсотки, внаслідок чого виникла прострочена заборгованість, яка має бути солідарно стягнута з позичальника та поручителів. Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 08 листопада 2017 року в задоволенні заяви ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" про перегляд заочного рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2015 року відмовлено. Постановою Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2018 року апеляційну скаргу ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" задоволено частково. Заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2015 року в частині позовних вимог ПАТ "УкрСиббанк" до ПП "Армін", ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" про стягнення заборгованості за кредитним договором скасовано, провадження у справі в цій частині закрито. Заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2015 року в частині розподілу судових витрат скасовано. Стягнуто з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПАТ "УкрСиббанк" по 1 827 грн сплаченого судового збору з кожного. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Стягнуто з ПАТ "УкрСиббанк" на користь ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" 4 019,40 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги. Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині позовних вимог банку до ПП "Армін", ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" та закриваючи провадження у справі у цій частині, апеляційний суд керувався тим, що розгляд спору між юридичними особами віднесено до компетенції господарського суду. У березні 2018 року ПАТ "УкрСиббанк" звернулося з касаційною скаргою, в якій просило скасувати постанову Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2018 року та залишити в силі заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2015 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що системний аналіз статей 541, 543 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) свідчить про те, що у боржника за основним зобов'язанням та у солідарних боржників (поручителів - юридичних осіб) існує один і той самий обов'язок, що виникає із основного зобов'язання - кредитного договору, тому вимоги банку до позичальника та поручителів є взаємопов'язаними і повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства. Крім того, спір між ПАТ "УкрСиббанк" та ПП "Армін", ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" не пов'язаний зі здійсненням господарської діяльності поручителів, тому апеляційний суд помилково застосував статтю 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 травня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 27 червня 2018 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 11 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди встановили, що 27 листопада 2006 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_5 укладено договір про надання споживчого кредиту N 11084665000, згідно з пунктами 1.1, 1.2 якого останньому надано кредит у розмірі 200 000 доларів США, що за курсом Національного банку України на день укладення договору еквівалентно 1 010 000 грн. на строк не пізніше 27 листопада 2026 року. Згідно з підпунктом 1.3.1 пункту 1.3 договору за використання кредитних коштів протягом 30 календарних днів з дати видачі кредиту процентна ставка була встановлена у 10,80 % річних; по закінченню цього строку та кожного наступного місяця кредитування процентна ставка підлягала перегляду відповідно до пункту 9.2 цього договору (т. 1, а. с. 5?18). 27 вересня 2010 року між ПАТ "УкрСиббанк", ОСОБА_5 та ОСОБА_3 укладено договір N 11421112000 про переведення боргу за договором про надання споживчого кредиту від 27 листопада 2006 року N 11084665000 та додаткова угода до кредитного договору (т. 1, а. с. 19?26). На дату укладення договору про переведення боргу заборгованість первісного боржника за кредитним договором становила 163 492 долари США. За користування кредитними коштами встановлена відсоткова ставка у розмірі 10,8 % річних (пункт 3 договору про переведення боргу). На забезпечення своєчасного і повного виконання зобов'язань ОСОБА_3 за кредитним договором укладені наступні договори поруки: ? від 27 вересня 2010 року N 243971 між ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4 (т. 1, а. с. 27?29); ? від 27 вересня 2010 року N 243972 між ПАТ "УкрСиббанк" та ПП "Армін" (т. 1, а. с. 30?32); ? від 27 вересня 2010 року N 243973 між ПАТ "УкрСиббанк" та ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" (т. 1, а. с. 33?35). 23 лютого 2015 року ПАТ "УкрСиббанк" направляло на адресу позичальника ОСОБА_3 та поручителів ОСОБА_4, ПП "Армін" та ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" письмові вимоги про усунення порушень кредитного договору від 27 листопада 2006 року N 11084665000 протягом 31 календарного дня з дати отримання повідомлення, а саме погасити прострочену заборгованість у розмірі 6 742 доларів США (прострочена заборгованість за кредитом) та 9 470,42 доларів США (прострочена заборгованість за процентами) (т. 1, а. с. 36?43, 50). Згідно з наданим банком розрахунком заборгованість за кредитним договором станом на 24 червня 2015 року склала 141 957,85 доларів США, з якої: 126 411,10 доларів США - кредитна заборгованість, у тому числі прострочена заборгованість з липня 2014 року - 10 113 доларів США; 15 546,75 доларів США - заборгованість за процентами; заборгованість зі сплати пені за несвоєчасне погашення кредиту та процентів - 110 538, 03 грн. з якої: 45 991,85 грн - пеня за прострочення сплати кредиту, 64 546,18 грн - пеня за прострочення сплати процентів (т. 1, а. с. 55?68). Перевіряючи законність закриття апеляційним судом провадження у справі у частині вимог до поручителів - юридичних осіб, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства: цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення до суду з позовом) було передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Позивачем заявлено вимоги до чотирьох осіб: позичальника за кредитним договором, яким є ОСОБА_3, поручителя ОСОБА_4 та поручителів - юридичних осіб ПП "Армін" і ТОВ "Торговий дім "Мультіпак". ЦК України передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов'язання. Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати само по собі. Одним із видів акцесорного зобов'язання є порука. Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб. Згідно з частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов'язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. У даному випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителів, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов'язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителів у даному випадку співпадає з обсягом відповідальності боржника. При визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначені у частині першій цієї статті, а саме, у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. З аналізу вимог частини першої статті 554 ЦК України у поєднанні з вимогами, передбаченими частиною першою статті 542 та статтею 543 ЦК України, слідує, що між боржником та поручителем існує солідарний обов'язок, встановлений законом та договором. У пункті 1 частини другої статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім спорів: 1) про приватизацію державного житлового фонду; 2) що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; 3) про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; 4) що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; 5) інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року, тобто чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Так, згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, що діяла на час розгляду справи у суді першої інстанції) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителем, який є фізичною особою. ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у суді першої інстанції) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти і об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного і обґрунтованого рішення. Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до боржника, який є фізичною особою, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про необхідність закриття провадження у справі у частині позовних вимог до поручителів, які є юридичними особами, а також вважає за необхідне відступити від правової позиції Верховного Суду України, висловленої в постановах від 17 лютого 2016 року у справі N 6-1965цс15, від 24 лютого 2016 року у справі N 6-1009цс15, від 02 березня 2016 року у справі N 6-2307цс15, від 06 квітня 2016 року у справі N 6-77цс16, від 27 квітня 2016 року у справі N 6-2974цс15, від 18 травня 2016 року у справі N 6-2578цс15, від 06 липня 2016 року у справі N 6-1047цс16. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. Така правова позиція вже висловлена неодноразово Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року у справі N 14-40цс18, від 21 березня 2018 року у справі N 14-41цс18, від 25 квітня 2018 рокуу справі N 14-74цс18, а також від 20 червня 2018 року у справі N 14-224цс18, у яких Велика Палата Верховного Суду зазначила про відступлення від висновків Верховного Суду України, висловлених у постанові від 01 березня 2017 року у справі N 6-923цс16. Підстав для відступу від такої правової позиції не вбачається. Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді та розглянутий судом першої інстанції на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, тому помилковим є висновок апеляційного суду про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до поручителів, які є юридичними особами. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд не врахував особливості правовідносин, які виникли між сторонами, неправильно визначився з юрисдикцією вказаного спору та неправильно застосував норми процесуального права, оскільки підстави для закриття провадження у справі в частині вимог до поручителів - юридичних осіб - відсутні. У рішенні від 16 грудня 1992 року у справі "Хаджинастасиу проти Греції" (заява N 12945/87) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) констатував, що національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію. У рішенні від 11 січня 2007 року у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" ЄСПЛ зазначив, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою ЄСПЛ (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України") і з неї вбачається, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція). Залишаючи без змін заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2015 року у частині задоволення позовних вимог банку до ОСОБА_3, ОСОБА_4, апеляційний суд свої висновки належним чином не обґрунтував, залишив поза увагою доводи апеляційної скарги ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" про неправильний розрахунок банком заборгованості за кредитним договором та про припинення поруки за договорами поруки, не надав їм належної правової оцінки, чим порушив вимоги частини третьої статті 382 ЦПК України та статті 6 Конвенції в частині доступу до правосуддя. Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. У частині четвертій статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Оскільки виправити помилки апеляційного суду на стадії касаційного перегляду справи неможливо, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд до суду апеляційної інстанції. Розгляд справи не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" задовольнити частково. Постанову Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2018 року скасувати, справу направити на розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 383/596/15 Провадження N 14-342цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: прокуратура Кіровоградської області, Державна казначейська служба України (далі - ДКС України), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3, заступника прокурора Кіровоградської області, ДКС України на рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 05 листопада 2015 року у складі судді Червонописького В.С. та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 10 лютого 2016 року у складі колегії суддів Бубличенко В.П., Кривохижі В.І., Марашка С.І., у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до прокуратури Кіровоградської області, ДКС України про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду, УСТАНОВИЛА: У червні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, під час розгляду справи уточнив вимоги та остаточно просив: стягнути на його користь із ДКС України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку 535 920 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності, внаслідок чого він перебував під судом і слідством протягом 44 місяців; відшкодувати йому за рахунок коштів Державного бюджету України 130 274,44 грн недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати і 46 820,80 грн витрат на правову допомогу. Позов мотивовано тим, що 08 лютого 2011 року прокурор Компаніївського району Кіровоградської області стосовно нього порушив кримінальну справу за фактом зловживання службовим становищем працівниками Компаніївського районного відділу управління Міністерства внутрішніх справ України (далі - Компаніївський РВ УМВС України) в Кіровоградській області за частиною третьою статті 364 Кримінального кодексу України (далі - КК України). 11 серпня 2011 року слідчим прокуратури Компаніївського району змінено кваліфікацію його дій з частини третьої статті 364 та частини першої статті 365 КК України, йому пред'явлено обвинувачення за частиною першою статті 365 КК України та обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд. Вироком Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 17 травня 2012 року він був засуджений за частиною першою статті 365 КК України до 1 року обмеження волі з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах, пов'язані з владними повноваженнями на 1 рік. Згідно зі статтею 75 КК України його було звільнено від відбування покарання із випробуванням, з іспитовим строком 1 рік. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 серпня 2012 року вирок Компаніївського районного суду скасовано, а справу повернуто прокурору Компаніївського району для проведення додаткового розслідування. 16 листопада 2012 року прокуратурою Компаніївського району кримінальну справу закрито. 17 січня 2013 року слідчий вніс в Єдиний реєстр досудового розслідування відомості про кримінальне правопорушення за частиною першою статті 365 КК України. Вироком Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 31 січня 2014 року його визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України, призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій на строк З роки без конфіскації майна. За статтею 75 КК України його звільнено від відбуття призначеного основного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням, встановлено іспитовий строк тривалістю 3 роки. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 09 грудня 2014 року вирок Бобринецького районного суду від 31 січня 2014 року скасовано, провадження N 420131201800000002 стосовно нього закрито за відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України. Посилаючись на незаконність притягнення до кримінальної відповідальності, внаслідок чого він перебував під судом і слідством протягом 44 місяців; ОСОБА_3 просив позов задовольнити. Рішенням Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 05 листопада 2015 року позов задоволено частково. Стягнуто з ДКС України на користь ОСОБА_3 107 184 грн на відшкодування моральної шкоди і 46 820,80 грн витрат на правову допомогу. Зобов'язано ДКС України списати у безспірному порядку на користь ОСОБА_3 зазначені суми з Єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у зв'язку з тривалим розглядом спочатку кримінальної справи, а потім кримінального провадження стосовно позивача, а саме протягом 44 місяців, застосуванням запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд, позивачу було завдано моральної (немайнової) шкоди, яка знайшла свій прояв у тяжкості вимушених змін у життєвих і виробничих стосунках, тому, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, позовні вимоги в частині відшкодування моральної шкоди підлягають частковому задоволенню у розмірі 107 184 грн. Позовні вимоги про стягнення витрат на правову допомогу підтверджені належними доказами, тому також підлягають задоволенню. Вимоги у частині стягнення неотриманої заробітної плати не задоволено у зв'язку з їх недоведеністю, оскільки позивача звільнено за дисциплінарний проступок, а не відсторонено від роботи у зв'язку з порушенням кримінальної справи. Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 10 лютого 2016 року рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 05 листопада 2015 року змінено в частині відшкодування моральної шкоди і витрат на правову допомогу. Стягнуто з ДКС України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_3 50 000 грн на відшкодування моральної шкоди та 46 820,80 грн витрат на правову допомогу. В іншій частині рішення залишено без змін. Стягнуто з прокуратури Кіровоградської області в дохід держави 267,96 грн судового збору. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що з часу пред'явлення обвинувачення - 16 серпня 2011 року до припинення кримінального переслідування - 16 листопада 2012 року позивач перебував під слідством і судом 15 місяців, а з часу повідомлення про підозру - 24 квітня 2013 року до закриття провадження у кримінальній справі - 09 грудня 2014 року - 19,5 місяців. Фактично позивач перебував під слідством і судом 34,5 місяців, тому розмір відшкодування завданої йому моральної шкоди не може бути менше, ніж 47 541 грн (1 378 грн х 34,5 = 47 541 грн). Враховуючи фактичні обставини справи, тривалість перебування позивача під слідством і судом, вимоги розумності і справедливості, апеляційний суд вважав, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню в розмірі 50 000 грн. Також позивач надав докази укладення договорів про надання правової допомоги і оригінали квитанцій про сплату коштів, копії яких додано до матеріалів справи, а також розрахунок часу, витраченого адвокатом на участь у судових засіданнях та складання процесуальних документів. Представники відповідачів погодилися з правильністю наданих адвокатом розрахунків. Доводи, наведені в касаційних скаргах У касаційній скарзі, поданій у березні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ДКС України, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач не надав належних доказів, які б свідчили про те, що у зв'язку з ситуацією, в якій він опинився внаслідок притягнення його до кримінальної відповідальності, він переживав психологічне страждання та інші негативні наслідки морального характеру, тому рішення судів першої та апеляційної інстанцій є необґрунтованими та підлягають скасуванню. У касаційній скарзі, поданій у березні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення у частині відмови в стягненні недоотриманої заробітної плати та розміру моральної шкоди та ухвалити у цій частині нове рішення про задоволення позову у повному обсязі. Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд неправильно визначив тривалість його перебування під слідством і судом, оскільки початком досудового розслідування є день винесення постанови про порушення кримінальної справи, тому на його користь підлягають стягненню 535 920 грн. Крім того, саме з 08 лютого 2011 року - часу винесення постанови про порушення кримінальної справи, що є процесуальною дією, слід обраховувати час, з якого були порушені його права. Винесення цієї постанови потягло проведення службової перевірки і його звільнення з органів внутрішніх справ наказом начальника УМВС України в Кіровоградській області від 16 лютого 2011 року N 79 о/с. У зв'язку з цим його права на отримання заробітної плати порушувались протягом 44 місяців, тому на його користь підлягає стягненню недоотримана заробітна плата в розмірі 130 274,44 грн. У касаційній скарзі, поданій у березні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заступник прокурора Кіровоградської області, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення у частині відшкодування витрат на правову допомогу та ухвалити у цій частині нове рішення про закриття провадження у справі. Касаційну скаргу мотивовано тим, що визначення розміру суми, сплаченої громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги у кримінальному провадженні, не віднесено до компетенції суду, тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій у частині стягнення витрат на правову допомогу підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю. Ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01, 06, 11 квітня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами, а ухвалою від 26 травня 2016 року - справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У березні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги ДКС України, заступника прокурора Кіровоградської області, ОСОБА_3 підлягають частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Стосовно наведених у касаційній скарзі заступника прокурора Кіровоградської області доводів про те, що визначення розміру суми, сплаченої громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги у кримінальному провадженні, не віднесено до компетенції суду, тобто порушення судами правил предметної юрисдикції, у зв'язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити наступне. У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. У поданому позові ОСОБА_3 просив стягнути з відповідачів 535 920 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності, внаслідок чого він перебував під судом і слідством протягом 44 місяців; 130 274,44 грн на відшкодування недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати; 46 820,80 грн витрат на правову допомогу. За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Статтею 1176 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України від 01 грудня 1994 року N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон N 266/94-ВР) передбачено, що відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок: незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. Частиною другою статті 1 вказаного Закону встановлено, що у випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 2 Закону N 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати. Згідно з пунктом 4 статті 3 Закону N 266/94-ВР у наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові підлягають також поверненню суми, сплачені ним у зв'язку з наданням юридичної допомоги. До цих сум відносяться суми, сплачені ним адвокатському об'єднанню (адвокату) за участь адвоката у справі, написання касаційної і наглядної скарги, а також внесені ним в рахунок оплати витрат адвоката у зв'язку з поїздками у справі до касаційної та наглядної інстанції. Чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, у тому числі й відшкодування (повернення) сум, сплачених за надання йому юридичної допомоги. Кримінальне провадження - досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв'язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (пункт 10 частини першої статті 3 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України)). У статті 42 КПК України міститься широке коло прав, одним із яких є право вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо підозра, обвинувачення не виправдалися. У чинному КПК України це право закріплене вперше. Також однією з новел чинного КПК України є глава під назвою "Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов", згідно зі статтею 130 якої шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом. На день розгляду справи єдиним таким законом є Закон N 266/94-ВР, прийнятий ще у 1994 році, сфера дії якого поширюється на широке коло суб'єктів, у тому числі й на осіб, стосовно яких закрито кримінальне провадження за відсутності в діянні складу кримінального правопорушення. Зважаючи на вказане, помилковими є наведені в касаційній скарзі заступника прокурора Кіровоградської області доводи, що визначення розміру суми, сплаченої громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги у кримінальному провадженні, не віднесено до компетенції суду. Підстав для висновків, що суди порушили правила предметної юрисдикції Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Стосовно висновків судів по суті вирішеного спору Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. Суди установили, що 08 лютого 2011 року прокурор Компаніївського району Кіровоградської області порушив стосовно ОСОБА_3 кримінальну справу за фактом зловживання службовим становищем працівником правоохоронного органу, що спричинило істотну шкоду інтересам держави у вигляді підриву авторитету діяльності органу державної влади, яким є Компаніївський РВ УМВС України в Кіровоградській області, за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України. 16 лютого 2011 року ОСОБА_3 звільнено. Постановами слідчого прокуратури Компаніївського району Кіровоградської області: від 11 серпня 2011 року зазначену кримінальну справу перекваліфіковано з частини третьої статті 364 КК України на частину першу статті 365 КК України; від 12 серпня 2011 року - порушено кримінальну справу стосовно ОСОБА_3 за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 365 КК України; від 16 та 31 серпня 2011 року - ОСОБА_3 притягнуто як обвинуваченого у скоєнні злочину, передбаченого частиною першою статті 365 КК України, та обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд. Вироком Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 17 травня 2012 року ОСОБА_3 засуджено за частиною першою статті 365 КК України до 1 року обмеження волі з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах, пов'язані з владними повноваженнями, на один рік; згідно зі статтею 75 КК України його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 серпня 2012 року зазначений вирок скасовано з поверненням справи прокурору Компаніївського району Кіровоградської області для проведення додаткового розслідування. Постановою старшого прокурора прокуратури Компаніївського району Кіровогадської області від 16 листопада 2012 року припинено кримінальне переслідування стосовно позивача у вказаній кримінальній справі у зв'язку з відсутністю у його діях складу злочину, передбаченого частиною першою статті 365 КК України 17 січня 2013 року відомості про кримінальне правопорушення внесено до Єдиного реєстру досудового розслідування за частиною першою статті 365 КК України; постановою слідчого прокуратури Компаніївського району Кіровоградської області розпочато досудове розслідування. Постановою слідчого від 24 квітня 2013 року ОСОБА_3 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України. Ухвалою Ленінського районного суду м. Кіровограда від 26 квітня 2013 року стосовно позивача обрано запобіжний захід у виді особистого зобов'язання. Вироком Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 31 січня 2014 року ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України, і призначено покарання у вигляді 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій, на строк 3 роки без конфіскації майна. Відповідно до статті 75 КК України ОСОБА_3 звільнено від відбування призначеного основного покарання у вигляді позбавлення волі з випробуванням, з іспитовим строком тривалістю 3 роки. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 09 грудня 2014 року указаний вирок скасовано, провадження стосовно ОСОБА_3 закрито за відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 липня 2015 року зазначену ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області залишено без змін. Також установлено, що в ухвалі Апеляційного суду Кіровоградської області від 09 грудня 2014 року лейтенанта міліції ОСОБА_3 наказом начальника управління УМВС України в Кіровоградській області від 08 листопада 2010 року N 528 о/с призначено на посаду начальника сектора карного розшуку кримінальної міліції Компаніївського РВ УМВС України в Кіровоградській області. Згідно з довідкою Компаніївского РВ УМВС України в Кіровоградській області лейтенант міліції - начальник сектора карного розшуку Компаніївського РВ УМВС ОСОБА_3 відповідно до наказу УМВС України від 16 лютого 2011 року N 70о/с звільнений у запас Збройних сил України з 15 лютого 2011 року за пунктом 64 "є" (порушення дисципліни). На адвокатський запит УМВС України в Кіровоградській області надало відповідь від 30 жовтня 2015 року N 12/9-ад, згідно з якою розмір грошового забезпечення ОСОБА_3 за останній повний календарний місяць служби перед звільненням з ОВС (січень 2011 року) складав 2 502,15 грн. Крім того, установлено, що відповідно до довідки про участь адвоката в судових засіданнях у кримінальній справі та кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_3 від 03 вересня 2015 року адвокат Фільштейна В.Л. з 19 жовтня 2011 року по 07 липня 2015 року представляв інтереси позивача протягом всього часу досудового слідства, розгляду кримінальної справи в судах, досудового розслідування, розгляду кримінального провадження в Компаніївському та Бобринецькому районних судах Кіровоградської області, Апеляційному суді Кіровоградської області та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Відомості, зазначені в указаній довідці, прокурором під сумнів не ставилися. Крім того, на обґрунтування позовних вимог про відшкодування витрат на правову допомогу позивач надав такі документи: договір від 12 жовтня 2011 року та розрахункову квитанцію N 314823 на загальну суму 10 000 грн. договір від 29 серпня 2012 року та розрахункову квитанцію N 314850 на загальну суму 10 000 грн. договір від 14 травня 2013 року та розрахункову квитанцію N 139301 на загальну суму 10 000 грн. договір від 12 червня 2014 року та розрахункову квитанцію N 39328 на загальну суму 10 000 грн. Також надано розрахунок витрат на сплату послуг адвоката за договором між адвокатом Фільштейном В.Л. та позивачем ОСОБА_3 від 20 жовтня 2015 року, згідно з яким сума витрат на правову допомогу складає 6 820,80 грн. та квитанцію від 20 жовтня 2015 року N 139378 про отримання коштів від ОСОБА_3 у розмірі 7 000 грн. Загальна сума понесених позивачем витрат на правову допомогу складає 46 820,80 грн. Статтею 4 Закону N 266/94-ВР встановлено, що відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного та психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Пункт 2 частини другої статті 1167 ЦК України передбачає, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. Відповідно до частин другої та третьої статті 13 Закону N 266/94-ВР розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Отже, право на відшкодування моральної шкоди на підставі Закону N 266/94-ВР виникає в особи у випадку повної реабілітації. Разом з тим згідно з частиною другою статті 23 ЦК України моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв'язку із приниженням її честі, гідності а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості. Відповідно до частини першої статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями чи дією органу державної влади відшкодовується державою незалежно від вини цього органу. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Відповідно до статті 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" установлено у 2015 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі 1 218 грн. і саме з цієї суми позивач та його представник просив розраховувати розмір моральної шкоди. За таких обставин та з підстав, передбачених указаними нормами матеріального права, правильним, законним та обґрунтованим є висновок місцевого суду щодо визначеного судом розміру моральної шкоди, беручи до уваги те, що розмір мінімальної заробітної плати становив на час розгляду справи в суді першої інстанції - 1 218 грн. Суд правильно керувався засадами розумності, виваженості та справедливості й тим, що тривалим розглядом спочатку кримінальної справи, а потім кримінального провадження стосовно позивача, застосуванням запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд, у період з 08 лютого 2011 року по 09 грудня 2014 року (44 місяці) позивачу завдано моральної шкоди, яка виразилася в тяжкості вимушених змін у життєвих і виробничих стосунках, зусиллях, необхідних для відновлення попереднього стану, у розмірі 107 184 грн. Крім того, місцевий суд правильно також вирішив позовну вимогу про стягнення витрат на правову допомогу у загальному розмірі 46 820,80 грн. Зобов'язуючи ДКС України списати у безспірному порядку на користь ОСОБА_3 зазначені суми з Єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України, місцевий суд правильно керувався такими нормами матеріального права. Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого само врядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначено Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року N 845 (у редакції від 30 січня 2013 року) (далі - Порядок). Відповідно до пунктів 35, 38 цього Порядку Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що провадить оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, органу прокуратури або суду. Безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством за рахунок і в межах бюджетних призначень, передбачених у державному бюджеті на зазначену мету. За приписами статті 176 ЦК України юридичні особи, створені державою, не відповідають за зобов'язаннями держави. Відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, провадиться з Державного казначейства України за рахунок Державного бюджету України. Рішення місцевого суду у частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та витрат на правову допомогу відповідає нормам матеріального та процесуального права, принципам і завданням цивільного судочинства, вимогам статті 213, 214 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення рішення) щодо законності й обґрунтованості. Такі висновки місцевого суду підтверджено матеріалами справи та не спростовано відповідачами. Безпідставно змінивши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції у частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та витрат на правову допомогу, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні матеріального та процесуального закону, що призвело до неправильного вирішення спору в цій частині позовних вимог, не надав належної правової оцінки зібраним у справі доказам, обставинам справи. Зокрема, помилковими є висновки апеляційного суду про те, що позивач перебував під слідством і судом 34,5 місяців; з часу пред'явлення обвинувачення - 16 серпня 2011 року до припинення кримінального переслідування - 16 листопада 2012 року позивач перебував під слідством і судом 15 місяців, а з часу повідомлення про підозру - 24 квітня 2013 року до закриття провадження у кримінальній справі - 09 грудня 2014 року - 19,5 місяців, оскільки такі висновки спростовуються матеріалами справи та нормами матеріального права, згідно з якими відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом, починаючи з моменту порушення кримінальної справи. З огляду на вказане, обґрунтованими є наведені в касаційній скарзі ОСОБА_3 доводи про те, що апеляційний суд неправильно визначив тривалість його перебування під слідством і судом. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України, рішення апеляційного суду необхідно скасувати і залишити в силі рішення місцевого суду у частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та витрат на правову допомогу. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення 130 274,44 грн недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати, місцевий суд, із висновками якого у цій частині погодився й апеляційний суд, зазначив, що наказом УМВС України в Кіровоградській області від 16 лютого 2011 року N 70 о/с позивач звільнений у запас Збройних сил України з 15 лютого 2011 року у зв'язку з порушенням трудової дисципліни; рішення про відсторонення позивача від служби у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності не приймалося, а тому вважав відсутніми підстави для стягнення на користь позивача заробітної плати в порядку, передбаченому Законом N 266/94-ВР. Однак Велика Палата Верховного Суду у цій частині позовних вимог вважає за необхідне зазначити таке. На обґрунтування позовних вимог про стягнення недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати позивач зазначив, що його звільнено через розслідування кримінальної справи стосовно нього, але, як установив суд, позивача звільнено за порушення дисципліни. Згідно з матеріалами справи позивача звільнено за дисциплінарний проступок, який підтверджується порушенням кримінальної справи. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду вважає, що при вирішенні вимоги про відшкодування втраченого заробітку необхідно застосувати пункт 1 статті 3 Закону N 266/94-ВР, за яким у наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій. У статті 6 указаного Закону передбачено, що громадянин, звільнений з роботи (посади) у зв'язку з незаконним засудженням або відсторонений від посади у зв'язку з незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, має бути поновлений на колишній роботі (посаді), а в разі неможливості цього (ліквідація підприємства, установи, організації, скорочення посади, наявність інших передбачених законом підстав, що перешкоджають поновленню на роботі (посаді) - йому має бути надано державною службою зайнятості іншу підходящу роботу. Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Аналогічне положення міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно з частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; нині - стаття 5 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року). Частиною 4 статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) установлено, що суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Загальні вимоги процесуального права, закріплені у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), визначають обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Указаних вище норм матеріального та процесуального права суди не врахували, не перевірили належним чином позовні вимоги у частині стягнення на користь позивача недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати, не дослідили наданих позивачем на обґрунтування цих позовних вимог доказів та не перевірили його доводів щодо підстав звільнення. Суд апеляційної інстанції доводи апеляційної скарги у цій частині не врахував, не навів жодних мотивів на їх спростування. Невстановлення цих обставин не може бути підставою для відмови у захисті порушеного права позивача, за захистом якого він звернувся до суду з цим позовом, зважаючи на указані вище принципи і завдання цивільного судочинства. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Оскільки суд порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, то касаційні скарги підлягають частковому задоволенню, оскаржуване рішення апеляційного суду та рішення місцевого суду в частині позовних вимог про стягнення на користь позивача недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати - скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 400, 409, 412, 413, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги заступника прокурора Кіровоградської області, Державної казначейської служби України, ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 10 лютого 2016 року скасувати. Рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 05 листопада 2015 року в частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та витрат на правову допомогу залишити в силі. Рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 05 листопада 2015 року в частині позовних вимог про стягнення недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 листопада 2018 року м. Київ Справа N 820/4243/17 Провадження N 11-1055апп 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2017 року (головуючий суддя Донець Л.О., судді: Бенедик А.П., Мельнікова Л.В.) у справі за позовом ОСОБА_3 до Міжрайонного відділу державної виконавчої служби по Холодногірському та Новобаварському районах міста Харків Головного територіального управління юстиції у Харківській області, державного виконавця Ступіна Володимира Віталійовича про визнання протиправними та скасування постанов, УСТАНОВИЛА: У вересні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати протиправними та скасувати постанови державного виконавця Ступіна В. В, прийняті в межах виконавчого провадження N 47556319, а саме: від 23 лютого 2017 року "Про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника"; від 11 липня 2017 року "Про стягнення виконавчого збору"; від 11 липня 2017 року "Про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження". Харківський окружний адміністративний суд постановою від 09 жовтня 2017 року позов задовольнив. Визнав протиправними та скасував оскаржувані постанови державного виконавця. Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 27 листопада 2017 року скасував постанову суду першої інстанції та закрив провадження у справі, мотивуючи тим, що цей спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. У грудні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2017 року, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 12 вересня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) мотивуючи тим, що в касаційній скарзі позивачка посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зокрема, що заявлений позов повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. На виконанні у Міжрайонному відділі державної виконавчої служби по Холодногірському та Новобаварському районах міста Харків Головного територіального управління юстиції у Харківській області перебуває виконавчий напис N 6298, виданий 22 серпня 2013 року приватним нотаріусом Бондар І.М., за змістом якого йдеться про звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_3, на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна" внаслідок заборгованості за кредитним договором на суму 346865,55 грн. 19 травня 2015 року державним виконавцем Чорним А.В. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП N 47556319 з примусового виконання вказаного виконавчого напису. У серпні 2015 року мало місце відчуження предмета іпотеки за згодою банку поза межами виконавчого провадження шляхом добровільної реалізації. 23 лютого 2017 року заступником начальника Ленінського відділу державної виконавчої служби міста Харків головного територіального управління юстиції у Харківській області Ступіним В.В. винесено постанову про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника, за змістом якої звернуто стягнення на доходи ОСОБА_3 та зобов'язано підприємство, на якому працює боржниця, здійснювати відрахування із її доходів у розмірі 20 відсотків суми, що залишається після утримання податків, зборів та єдиного внеску на загальнообов'язкове соціальне страхування, а саме: виконавчого збору на користь держави в розмірі 34686,56 грн та витрат виконавчого провадження на користь держави в розмірі 198,71 грн (всього стягнути 34885,27 грн). 11 липня 2017 року заступником начальника Ленінського відділу державної виконавчої служби міста Харків головного територіального управління юстиції у Харківській області Ступіним В.В. винесено постанови про стягнення виконавчого збору та витрат виконавчого провадження. Вказані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_3 до суду з адміністративним позовом за захистом порушених, на її думку, прав та інтересів. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судового рішення апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Справою адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Обґрунтовуючи свою позицію ОСОБА_3 зазначає, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню внаслідок неправильного застосування цим судом ст. 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII) та ст. 181 КАС України. Велика Палата Верховного Суду приймає таку позицію з огляду на таке. Відповідно до ч. 1 ст. 181 КАС учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. За ч. 1, 2 ст. 74 Закону N 1404-VIII передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Отже, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. Водночас, закриваючи провадження в цій справі, суд апеляційної інстанції, посилаючись на правові позиції, висловлені Верховним Судом України у постановах від 30 червня 2015 року у справі N 825/2566/14 та 08 листопада 2016 року у справі N 804/19339/14, керувався тим, що оскільки позивачка оскаржила постанови державного виконавця, а виконавче провадження відкрито, то справа підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства відповідно до ст. 383 Цивільного процесуального кодексу України (тут і далі - ЦПК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Однак, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції, оскільки ст. 383 ЦПК України пов'язує право на звернення до суду зі скаргою на рішення державного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу. У справі, що розглядається, оскаржувані постанови державного виконавця прийняті у зв'язку з примусовим виконанням виконавчого напису приватного нотаріуса. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що Харківський апеляційний адміністративний суд помилково послався на правові позиції Верховного Суду України, висловлені у постановах від 30 червня 2015 року та 08 листопада 2016 року (справи N 825/2566/14, N 804/19339/14), оскільки у цих справах оскаржувані постанови державних виконавців пов'язані з виконанням саме судових рішень. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що в силу вимог ч. 2 ст. 74 Закону N 1404-VIII постанови державного виконавця Ступіна В. В, прийняті в межах виконавчого провадження N 47556319, відкритого 19 травня 2015 року щодо примусового виконання виконавчого напису приватного нотаріуса від 22 серпня 2013 року N 6298, можуть бути оскаржені до відповідного адміністративного суду, а тому висновок суду апеляційної інстанції про належність цього спору до цивільної юрисдикції є помилковим. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 349 КАС України (у чинній редакції) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Згідно з ч. 1 ст. 353 КАС України (у чинній редакції) підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Керуючись статтями 345, 349, 353, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити, ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2017 року скасувати. Справу за позовом ОСОБА_3 до Міжрайонного відділу державної виконавчої служби по Холодногірському та Новобаварському районах міста Харків Головного територіального управління юстиції у Харківській області, державного виконавця Ступіна Володимира Віталійовича про визнання протиправними та скасування постанов направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
  12. Постанова Іменем України 29 серпня 2018 року м. Київ Справа N 686/17779/16-ц Провадження N 14-233 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство матеріально-технічного забезпечення "Агропромтехніка" (далі також - позивач) до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Марцинкевич Лілії Анатоліївни (далі також - приватний нотаріус), Публічного акціонерного товариства (далі також - ПАТ) "Укрсоцбанк" про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на об'єкти нерухомого майна за касаційною скаргою позивача на ухвалу Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року, постановлену суддею Логіновою С.М., й ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 20 грудня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі Бершадської Г.В., Хоми М.В. і Ткач О.І. Учасники справи: позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю "Підприємство матеріально-технічного забезпечення "Агропромтехніка" (представник -Савченко Ярослав Васильович); відповідачі:приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Марцинкевич Лілія Анатоліївна, ПАТ "Укрсоцбанк". ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 6 вересня 2016 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом і просив скасувати одинадцять рішень приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексні номери: 30328412, 30347280, 30347472, 30347574, 30347692, 30347777, 30347893, 30347953, 30348003, 30328408, 30328404) від 6 липня 2016 року. 2. Мотивував тим, що уклав іпотечні договори з ПАТ "Укрсоцбанк". Вважав, що останнє на порушення вимог статті 37 Закону України "Про іпотеку" та застережень в іпотечних договорах зареєструвало право власності на предмети іпотеки. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції 3. 12 вересня 2016 року Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької областіпостановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження. 4. Суд першої інстанції вказав, що спір у частині вимог до ПАТ "Укрсоцбанк" має розглядатися за правилами господарського судочинства, а в частині вимог до приватного нотаріуса - за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції 5. 20 грудня 2016 року Апеляційний суд Тернопільської області постановив ухвалу, якою залишив без змін ухвалу суду першої інстанції. 6. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та вказав, що спір виник з приводу виконання умов договорів іпотеки. Тому, враховуючи суб'єктний склад спору в частині, яка стосується вимог, пред'явлених до ПАТ "Укрсоцбанк", спір необхідно розглядати за правилами господарського судочинства. А оскільки при прийнятті рішень про державну реєстрацію приватний нотаріус діяв як суб'єкт владних повноважень з питань такої реєстрації, спір в частині пред'явлених до нього вимог, на думку апеляційного суду, потрібно розглядати за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. 29 грудня 2016 року позивач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою. Просить скасувати ухвали судів попередніх інстанцій, а справу направити для продовження розглядудо Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 8. 30 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 9. Мотивував тим, що позивач оскаржує ухвалу Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 20 грудня 2016 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної та предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 10. Позивач вважає, що спір не є публічно-правовим і не може розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Крім того, вказує, що 2 вересня 2016 року Хмельницький окружний адміністративний суд постановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі за аналогічним адміністративним позовом до приватного нотаріуса, оскільки вважав, що такий спір має розглядатися за правилами господарського судочинства. 11. Зазначає, що 5 вересня 2016 року Господарський суд Хмельницької області постановив ухвалу, якою відмовив у прийнятті аналогічної позовної заяви, оскільки цей суд вважав, що приватний нотаріус не є суб'єктом підприємницької діяльності і не може бути відповідачем у господарському суді. 12. Позивач вказує, що зазначені ухвали Хмельницького окружного адміністративного суду та Господарського суду Хмельницької області були долучені до матеріалів справи ще до постановленняХмельницьким міськрайонним судом Хмельницької області 12 вересня 2016 року ухвали про відмову у відкритті провадження. Проте суди першої й апеляційної інстанцій вказані обставини не врахували. (2) Доводи відповідачів 13. Відповідачі свою позицію щодо касаційної скарги не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій 14. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України в редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 15. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. 16. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що спір виник з приводу виконання умов договорів іпотеки, укладених позивачем-юридичною особою і ПАТ "Укрсоцбанк", а також щодо порушення права власності позивача на нерухоме майно внаслідок дій ПАТ "Укрсоцбанк" і приватного нотаріуса з реєстрації такого права за банком. 17. У позовній заяві позивач, зокрема, вказував на те, що під час здійснення реєстрації набуття ПАТ "Укрсоцбанк" як іпотекодержателем права власності на предмети договорів іпотеки борг позивача за його розрахунками становив 20 млн. грн. тоді як вартість іпотечного майна складала 92 812 079 грн. На думку позивача, ПАТ "Укрсоцбанк" не відшкодувало йому як іпотекодавцю перевищення вартості предметів іпотеки та завдало матеріальної шкоди у розмірі понад 60 млн. грн. Вказане свідчить про існування між юридичними особами - позивачем і ПАТ "Укрсоцбанк" - спору про право, що виник з договірних відносин. 18. Згідно з частинами першою та другою статті 1 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 19. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України у вказаній редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України). 20. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 12 ГПК України у зазначеній редакції господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів. 21. Враховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані із захистом майнового права позивача, який є суб'єктом господарювання, та з належністю виконання господарських договорів юридичними особами-учасниками спору, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про те, що спір з ПАТ "Укрсоцбанк" не є публічно-правовим і має розглядатися за правилами господарського судочинства. 22. Стосовно вимог до приватного нотаріуса, суди першої й апеляційної інстанцій дійшли висновку, що спір у цій частині має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 23. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 24. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 25. За правилами частини першої статті 17 КАС України у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширювалася на правовідносини, що виникали у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. 26. За змістом наведених приписів участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для класифікації спору як публічно-правового. Однак участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати такий спір з публічно-правовим і розглядати його за правилами адміністративної юрисдикції.Вирішуючи питання про юрисдикцію спору, суди повинні з'ясувати, у зв'язку з чим він виник, і за захистом яких прав чи інтересів особа звернулася до суду. 27. У цій справі спір виник з договірних відносин, а позов спрямований на захист майнового права позивача. Це свідчить про приватноправовий характер спірних правовідносин і спростовує висновки судів першої й апеляційної інстанцій про належність спору до юрисдикції адміністративного суду. 28. За змістом статей 1 і 21 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, приватний нотаріус не міг бути відповідачем у господарському процесі, оскільки не є юридичною особою. 29. Проте Велика Палата Верховного Суду вважає, що вирішення такого спору за правилами господарського судочинства в частині позовних вимог до юридичної особи - ПАТ "Укрсоцбанк", а за правилами адміністративного судочинства - в частині позовних вимог до приватного нотаріуса порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 43 ГПК України у вказаній редакції, оскільки дослідження одного і того ж предмету та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. 30. Саме тому з огляду на характер спірних правовідносин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності нотаріуса при реалізації ним функцій державного реєстратора, якщо позовні вимоги спрямовані на захист приватного (майнового) права, заснованого на приписах цивільного чи господарського законодавства, нотаріус має залучатися до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору. 31. Тому з огляду на наведену вище аргументацію Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що цей спір має розглядатися за правилами господарського судочинства. 32. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру. 33. У цьому пункті закріплене "право на суд" разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" ("Golder v. the United Kingdom") від 21 лютого 1975 року, заява N 4451/70 § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Станєв проти Болгарії" ("Stanev v. Bulgaria") від 17 січня 2012 року, заява N 36760/06, § 230). 34. Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. 35. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі "Буланов та Купчик проти України" ("Bulanov and Kupchik v. Ukraine", заяви N 7714/06 та N 23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27-28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі "Андрієвська проти України" ("Andriyevska v. Ukraine", заява N 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13-14, 23, 25-26); рішення від 17 січня 2013 року у справі "Мосендз проти України" ("Mosendzv. Ukraine", заява N 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі "Шестопалова проти України" ("Shestopalova v. Ukraine", заява N 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)). 36. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що 2 вересня 2016 року Хмельницький окружний адміністративний суд ухвалою відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом позивача до приватного нотаріуса з огляду на те, що справа має розглядатися за правилами господарського судочинства. 5 вересня 2016 року Господарський суд Хмельницької області ухвалою відмовив позивачу у прийнятті позовної заяви в частині вимог до приватного нотаріуса, оскільки, на думку цього суду, такі вимоги не можуть розглядатися у господарських судах, а у частині вимог до банку - повернув позовну заяву без розгляду. 12 вересня 2016 року Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області постановив оскаржувану ухвалу про відмову у відкритті провадження у цивільній справі на тій підставі, що вимоги до ПАТ "Укрсоцбанк" мають розглядатися за правилами господарського судочинства, а вимоги до приватного нотаріуса - за правилами адміністративного судочинства. 37. Непослідовність національних судів створила позивачу перешкоди у реалізації права на судовий захист. Постановлення судами різних юрисдикцій взаємовиключних ухвал у справі в частині вимог до приватного нотаріуса поставило під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту. 38. Крім того, Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що в Єдиному державному реєстрі судових рішень наявна інформація про те, що у квітні 2017 року позивач знову звернувся з аналогічним позовом до Господарського суду Хмельницької області, який 7 квітня 2017 року постановив ухвалу про порушення провадження у справі N 924/326/17. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 39. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. 40. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 41. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 42. Згідно з частиною четвертою статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 43. З огляду на надану оцінку аргументів позивача та висновків судів першої й апеляційної інстанцій касаційна скарга є частково обґрунтованою. 44. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що позовні вимоги до ПАТ "Укрсоцбанк" мають розглядатися за правилами господарського судочинства, ухвали Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року й Апеляційного суду Тернопільської області від 20 грудня 2016 року у цій частині залишаються без змін. В іншій частині мотивування вказаних ухвал слід змінити, адже суди дійшли хибних висновків про те, що за вимогами до приватного нотаріуса між сторонами виник адміністративний спір. (2.2) Щодо судових витрат 45. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 46. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі відмови у відкритті провадження у справі в суді першої інстанції, апеляційного та касаційного провадження у справі. 47. Суд першої інстанції відмовив у відкритті провадження у справі, а суд апеляційної інстанції, з суттю рішення якого погодилася Велика Палата Верховного Суду, залишив рішення суду першої інстанції без змін. Проте позивач клопотання про повернення сплаченої у першій інстанції суми судового збору не подав. (3) Висновки щодо застосування норм права 48. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (частини друга та третя статті 4 ГПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Близькі за змістом приписи закріплювали частини перша та друга статті 1 ГПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). 49. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1 частини першої статті 19 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Близький за змістом припис був закріплений у частині другій статті 2 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. 50. Вирішення спору за правилами господарського судочинства в частині заснованих на господарському договорі позовних вимог юридичної особи до іншої юридичної особи, а за правилами адміністративного судочинства - в частині позовних вимог юридичної особи до приватного нотаріуса порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 43 ГПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, оскільки дослідження одного і того ж предмету та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. 51. У справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності нотаріуса, прийнятих або вчинених ним під час реалізації функцій державного реєстратора, якщо позовні вимоги спрямовані на захист заснованого на приписах цивільного чи господарського законодавства приватного (майнового) права у відносинах з іншими особами, нотаріус має залучатися до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, а сама така справа - розглядатися залежно від суб'єктного складу її учасників за правилами ЦПК України чи ГПК України. 52. За правилами цивільного чи господарського судочинства позивач не може оскаржити рішення, дії чи бездіяльність нотаріуса, прийняті або вчинені останнім під час реалізації функцій державного реєстратора за заявою позивача та з порушенням встановленого законом порядку. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, частиною третьою статті 406, частиною першою статті 409, частинами першою та четвертою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство матеріально-технічного забезпечення "Агропромтехніка" задовольнити частково. 2. Ухвалу Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 20 грудня 2016 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови; в іншій частині ухвалу Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 20 грудня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 16 листопада 2018 року.
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 листопада 2018 року м. Київ Справа N 757/56680/16-ц Провадження N 14-267цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), уповноважена особа Фонду на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" (далі - ПАТ "Дельта банк", Банк) Кадиров Владислав Володимирович, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 16 березня 2017 року в складі судді Васильєвої Н.П. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 23 травня 2017 року у складі колегії суддів Рубан С.М., Желепи О.В., Іванченка М.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Фонду, уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ "Дельта банк" Кадирова В.В. про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії та УСТАНОВИЛА: У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив: визнати протиправною бездіяльність Фонду та його уповноваженої особи Кадирова В.В. щодо включення вимоги про сплату 401 255 грн на підставі рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 21 липня 2015 року до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Дельта банк", а також ненадання інформації за запитами; зобов'язати уповноважену особу Фонду Кадирова В.В. включити вимоги позивача до реєстру акцептованих вимог кредиторів щодо 401 255 грн на підставі рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 21 липня 2015 року. Позов мотивовано тим, що 28 вересня 2015 року позивач отримав виконавчий лист на виконання рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 21 липня 2015 року про стягнення боргу за договором вкладу, який надіслав до виконавчої служби. У жовтні 2015 року позивач звернувся до уповноваженої особи Фонду із заявою про внесення до реєстру акцептованих вимог кредиторів, у тому числі й 401 255 грн. Відділ державної виконавчої служби Печерського районного управління юстиції у м. Києві постановою від 20 жовтня 2015 року відмовив у відкритті виконавчого провадження ВП N 49042816, про що повідомлено уповноважену особу Фонду 02 листопада 2015 року, тобто в межах відведеного для повідомлення місячного строку. На час звернення позивача до суду з цим позовом рішення суду не виконане, вимога про внесення на користь позивача 401 255 грн до реєстру акцептованих вимог кредиторів Банку не виконана, що, на думку позивача, свідчить про бездіяльність Фонду та її уповноваженої особи. Надіслана позивачем у жовтні 2015 року заява до уповноваженої особи Фонду залишилася без відповіді. До цього часу позивач не має офіційного підтвердження про внесення своєї вимоги до реєстру акцептованих вимог кредиторів Банку, а тому вважає, що його звернення проігноровано, а конституційне право на одержання інформації за запитом - порушено. На думку позивача, бездіяльність Фонду та його уповноваженої особи фактично є відмовою у включенні його вимоги до реєстру акцептованих вимог кредиторів, а також відмовою в наданні інформації стосовно його законного права, і така бездіяльність є протиправною. Позивач зазначив, що він уже звертався до судів адміністративної та господарської юрисдикцій з таким позовом, проте суди не прийняли його позову з підстав що вказаний спір не підлягає розгляду у порядку адміністративного чи господарського судочинства, тому подав цей позов у порядку цивільного судочинства. Звернув увагу на недопустимість спорів про підсудність. Уповноважена особа Фонду заперечила проти позову, вказуючи на його безпідставність та необґрунтованість (а. с. 117-119). Фонд подав до суду клопотання про закриття провадження у справі (а. с. 149, 150), вказав, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 16 березня 2017 року провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на день постановлення ухвали). Зазначено, що справа повинна розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що позов подано з приводу здійснення Фондом своїх владно-управлінських функцій та повноважень відповідно до Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI), тому заявлені вимоги підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 23 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково, ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 16 березня 2017 року змінено в частині правового обґрунтування висновку суду та роз'яснено ОСОБА_3 право звернення з позовом у порядку господарського судочинства. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постановляючи вказану ухвалу, апеляційний суд керувався тим, що Банк перебуває у процедурі ліквідації у зв'язку з визнанням його неплатоспроможним, а тому заявлені позовні вимоги про оскарження бездіяльності Фонду та його уповноваженої особи належить розглядати в порядку господарського, а не адміністративного судочинства. У червні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з касаційною скаргою, а в липні 2017 року подав уточнену касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просив скасувати ухвали судів першої й апеляційної інстанцій та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що у липні 2016 року ОСОБА_3 вже звертався із таким позовом до Донецького окружного адміністративного суду і 04 серпня 2016 року ухвалою цього суду йому відмовлено у відкритті провадження, роз'яснено, що справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16 вересня 2016 року у прийнятті його позову відмовлено з посиланням на статтю 109 ЦПК України (у редакції, чинній на день постановлення ухвали), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Після відмови Господарського суду міста Києва у прийнятті позовної заяви ОСОБА_3 звернувся до Печерського районного суду міста Києва з позовом у порядку цивільного судочинства, який також проігнорував попередні звернення ОСОБА_3 до судів різних юрисдикцій з позовами та підстави їх неприйняття до розгляду по суті вимог, чим, на думку заявника, допустив професійну недбалість і тяганину. ОСОБА_3 зазначає, що спори про підсудність не допускаються. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 22 травня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 25 червня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне задовольнити касаційну скаргу з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вирішуючи питання стосовно юрисдикції цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. Відповідно до статті 17 Закону України 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Поняття "суд, встановлений законом" стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України", заяви N 29458/04 та N 29465/04). Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Юрисдикційність конкретного спору чи категорії спорів може бути прямо визначена в законі. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою ЄСПЛ. У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі "Безимянная проти Росії" (заява N 21851/03) ЄСПЛ наголосив, що "погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту". У статті 6 Конвенції, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції"). У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами. Зокрема у рішенні від 09 грудня 2010 року у справі "Буланов та Купчик проти України" (заяви N 7714/06 та N 23654/08) ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади. При цьому ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (пункти 27, 28, 38-40 рішення). У рішенні від 01 грудня 2011 року у справі "Андрієвська проти України" (заява N 34036/06) ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (пункти 13, 14, 23, 25, 26 рішення). У рішенні від 17 січня 2013 року у справі "Мосендз проти України" (заява N 52013/08) ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (пункти 116, 119, 122-125 рішення). У рішенні від 21 грудня 2017 року у справі "Шестопалова проти України" (заява N 55339/07) ЄСПЛ зробив висновок, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (пункти 13, 18?24 рішення). Згідно з матеріалами справи у липні 2016 року ОСОБА_3 звертався з аналогічним позовом до Донецького окружного адміністративного суду. 04 серпня 2016 року ухвалою цього суду йому відмовлено у відкритті провадження з тих підстав, що справа підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16 вересня 2016 року у прийнятті позову ОСОБА_3 відмовлено з посиланням на статтю 109 ЦПК України (у редакції, чинній на день постановлення ухвали), оскільки справа не підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. У поданому в листопаді 2016 року до Печерського районного суду міста Києва позові ОСОБА_3 зазначив, що він уже звертався до судів адміністративної та господарської юрисдикцій з таким позовом, проте суди відмовили у відкритті провадження з підстав порушення правил юрисдикційності спору, тому він подав цей позов у порядку цивільного судочинства. З огляду на викладене постановлення Печерським районним судом міста Києва ухвали про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України, із зазначенням, що ця справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, а повинна розглядатися в порядку адміністративного судочинства, поставило під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту. Велика Палата Верховного Суду вважає, що непослідовність національного суду створила ОСОБА_3 перешкоди у реалізації права на судовий захист, і, з огляду на наведену вище аргументацію, робить висновок, що цей спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства. Велика Палата Верховного Суду враховує, що упозові ОСОБА_3 заявив такі вимоги: - визнати протиправною бездіяльність Фонду та його уповноваженої особи Кадирова В.В. щодо включення вимоги про сплату 401 255 грн на підставі рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 21 липня 2015 року до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Дельта банк" та ненадання інформації за запитами; - зобов'язати уповноважену особу Фонду Кадирова В.В. включити вимоги позивача до реєстру акцептованих вимог кредиторів щодо 401 255 грн стягнутих на його користь на підставі вказаного рішення суду. У частині першій статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Під час вирішення питання щодо можливості розгляду справи в порядку цивільного судочинства необхідно керуватися завданнями, передбаченими у статті 1 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових правовідносин, одним із суб'єктів яких є фізична особа. При цьому суди повинні керуватися принципом правової визначеності і не допускати наявності провадження, а отже, і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета, але судами різних юрисдикцій. Згідно із частиною першою статті 1 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Відповідно до приписів статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Способи захисту цивільного права та інтересів зазначені у статті 16 ЦК України. Зі змісту частини третьої цієї статті вбачається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-третє, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією із сторін є, як правило, фізична особа. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій). Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб'єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу. Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади. Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Законом N 4452-VI встановлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України (далі - НБУ), визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відносини, що виникають у зв'язку зі створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та НБУ (стаття 1 Закону N 4452-VI). Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 3 Закону N 4452-VI Фонд є юридичною особою публічного права, економічно самостійною установою, яка не лише виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, але і функції у сфері виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Постановою Правління НБУ від 02 жовтня 2015 року за N 664 про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Дельта банк" виконавчою дирекцією Фонду 02 жовтня 2015 року прийнято рішення N 181 про початок здійснення процедури ліквідації вказаного банку. Процедура ліквідації банків передбачена розділом VIII Закону N 4452-VI. Відповідно до частини п'ятої статті 45 Закону N 4452-VI протягом 30 днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії, ліквідацію банку кредитори мають право заявити Фонду про свої вимоги до банку. Вимоги фізичних осіб?вкладників у межах гарантованої Фондом суми відшкодування за вкладами не заявляються. У разі призначення уповноваженої особи Фонду, якій делеговано повноваження щодо складання реєстру акцептованих вимог кредиторів, кредитори заявляють свої вимоги до банку такій уповноваженій особі Фонду. Організація заходів з підготовки задоволення вимог кредиторів, формування ліквідаційної маси, продаж майна банку відповідно до вимог статей 49, 50, 51 Закону N 4452-VI покладена на Фонд. Можна зробити висновок, що у даних правовідносинах зі складання реєстру акцептованих вимог кредиторів та організації заходів з їх задоволення Фонд виступає як від імені банку, що ліквідується, так і діє при вирішенні певних питань як орган, уповноважений на ліквідацію банку, однак при цьому жодних владних повноважень щодо заявника, який захищає свої майнові права, не вчиняє. Враховуючи зазначене, звернення позивача до Фонду не є підставою для розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки він звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, а саме із рішення суду, ухваленого в порядку цивільного судочинства, оскільки сам первісний спір виник з цивільно-правової угоди, тому такий спір щодо внесення до реєстру акцептованих вимог кредиторів підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Отже, спір у справі, що розглядається, не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, адже за вказаних вище обставин цей спір має приватноправовий характер і підлягає судовому розгляду в межах цивільної юрисдикції. Разом з тим не можна погодитися з висновками апеляційного суду про розгляд справи у порядку господарського судочинства у разі перебування Банку у процедурі ліквідації у зв'язку з визнанням його неплатоспроможним. Умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів передбачені Законом України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII). Частиною четвертою статті 10 цього Закону визначено, що суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; про сплату податків, зборів (обов'язкових платежів); стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, а також визнання недійсними рішень державних органів, пов'язаних з майновими вимогами до боржника. Ця норма кореспондується з положеннями пункту 7 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій), згідно з якими господарським судам підвідомчі справи у всіх майнових спорах з вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство. Крім указаних у статті 10 Закону N 2343-XII справ у спорах, пов'язаних з майновими вимогами до боржника, слід відносити також спори про визнання права власності, витребування майна із чужого незаконного володіння, а також спори, пов'язані з майновими вимогами учасників (акціонерів) до боржника. Справи у відповідних спорах належать до виключної підсудності того господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (частина дев'ятастатті 16 ГПК України). Процедура ліквідації банків є специфічною. Відповідно до частини четвертої статті 110 ЦК України особливості ліквідації банків встановлюються законом про банки і банківську діяльність. Спеціальними законами у сфері ліквідації банків є Закон N 4452-VI та Закон України від 07 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки і банківську діяльність" (далі - Закон N 2121-III). Законом N 2121-III передбачено, що саме він та Закон N 4452-VI застосовуються при ліквідації банків. У статті 2Закону N 2121-III термін "ліквідація банку" вживається у такому значенні: це процедура припинення функціонування банку як юридичної особи відповідно до положень цього Закону та Закону N 4452-VI. Згідно зі статтею 3 Закону N 2121-III він (Закон) регулює відносини, що виникають під час заснування, реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації банків. У статтях 76 та 77 цього Закону вказано, що банк може бути ліквідований у разі відкликання НБУ банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду. Порядок відкликання банківської ліцензії у банку, що ліквідується за ініціативою власників, визначається нормативно-правовими актами НБУ. Можна зробити висновок, що при вирішенні питання про юрисдикцію спорів щодо правовідносин, стороною в яких є неплатоспроможний банк, що перебуває у стані ліквідації, вимоги статті 1, пункту 7 частини першої статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення з указаним позовом до суду) та статті 19 цього Кодексу (у редакції від 03 жовтня 2017 року) та Закону N 2343-XII не застосовуються. З урахуванням суб'єктної юрисдикції та того, що стороною у спорі є фізична особа, яка захищає свої цивільні права, справа підлягає розгляду у порядку цивільного, а не господарського судочинства. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на склад сторін у даній справі. Позивач зазначив і суди погодилися, що відповідачами у справі є Фонд та його уповноважена особа. Однак вказаний склад не відповідає вимогам цивільного судочинства. У частині першій статті 26 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах попередніх інстанцій) та частині першій статті 42 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) зазначено, що у спорах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи. Відповідно до частини першої статті 30 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах попередніх інстанцій) та частини першої статті 48 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) сторонами у цивільному процесі (у справах позовного провадження) є позивач і відповідач. Згідно з частиною другою статті 30 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах попередніх інстанцій) позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Аналогічна вимога передбачена і у частині другій статті 48 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Можна зробити висновок, що фізична особа у цивільному судочинстві може виступати стороною у справі у разі спору щодо її особистої участі у цивільних правовідносинах. У даній справі одним із відповідачів є уповноважена особа Фонду. Відповідно до пункту 17 статті 2 Закону N 4452-VI уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії з забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. У статті 35 Закону N 4452-VI передбачено вимоги до уповноваженої особи Фонду. Згідно з частиною першою вказаної статті тимчасовим адміністратором неплатоспроможного банку та ліквідатором банк (крім ліквідації банку за рішенням власників) є Фонд. Фонд може делегувати рішенням виконавчої дирекції Фонду частину або всі свої повноваження як тимчасового адміністратора чи ліквідатора уповноваженій особі Фонду. У частині шостій названої статті вказано, що оплата праці уповноваженої особи Фонду здійснюється Фондом у межах затвердженого штатного розпису. Відповідно до частини восьмої статті 35 Закону N 4452-VI уповноважена особа Фонду у своїй діяльності підзвітна Фонду, який несе відповідальність за дії уповноваженої особи Фонду щодо процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку. Крім того, у частині другій статті 37 Закону N 4452-VI щодо повноважень уповноваженої особи Фонду зазначено, що Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень мають певні права. Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду. У частині п'ятій статті 45 Закону N 4452-VI передбачено, що кредитори заявляють свої вимоги до банку саме уповноваженій особі Фонду лише у разі її призначення та делегування Фондом повноважень щодо складання реєстру акцептованих вимог кредиторів. У статті 47 Закону N 4452-VI визначені вимоги щодо організації роботи уповноваженої особи Фонду у процедурі ліквідації банку. Зазначено, що рішення уповноваженої особи обов'язкові для виконання працівниками банку, що ліквідується, здійснення повноважень органів управління банку може бути делеговане тільки одній уповноваженій особі. Проаналізувавши процедуру визначення уповноваженої особи Фонду, обсяг її повноважень, порядок оплати праці, Велика Палата Верховного Суду вважає, що уповноважена особа Фонду за своїм правовим статусом є представником Фонду, діє у межах повноважень, наданих Фондом, отримує визначену Фондом оплату, несе відповідальність перед Фондом, тоді як за дії такої особи перед іншими суб'єктами правовідносин відповідальність несе Фонд. Уповноважена особа Фонду у правовідносинах з іншими особами виступає як представник Фонду у межах делегованих ним повноважень. Уповноважена особа Фонду представляє Банк у межах делегованих Фондом повноважень. Тобто вона не виступає як фізична особа, яка захищає власні права чи інтереси. Разом з тим Банк, що ліквідується, не втратив свого статусу юридичної особи, оскільки у частині другій статті 104 ЦК України вказано, що юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. У частині третій статті 53 Закону N 4452-VI вказано, що ліквідація банку вважається завершеною, а банк ліквідованим з моменту внесення запису про це до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Слід врахувати, що вимоги, заявлені позивачем, безпосередньо стосуються інтересів Банку. Тому при розгляді справи суди повинні визначитися зі складом її учасників. Відповідно до частини першої статті 415 ЦПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, установлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2 частини першої статті 409 ЦПК України). Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. За таких обставин постановлені у справі ухвали підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. Оскільки розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 16 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 23 травня 2017 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 вересня 2018 року м. Київ Справа N 813/6286/15 Провадження N 11-576апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Європейський газовий банк" (далі -АТ "Єврогазбанк") в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Єврогазбанк" Оберемка Романа Анатолійовича (далі - Уповноважена особа) на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 13 вересня 2016 року (суддя Гавдик З.В.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2017 року (судді Кухтей Р.В., Нос С.П., Онишкевич Т.В.) у справі N 813/6286/15 за позовом Уповноваженої особи до Реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції (далі - Реєстраційна служба) про визнання протиправними дій та скасування запису і ВСТАНОВИЛА: У грудні 2015 року Уповноважена особа звернулася до суду з позовом до Реєстраційної служби, в якому просила: - визнати протиправними дії відповідача щодо внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (далі - ЄДР) реєстраційного запису від 12 червня 2015 року N 14151110011007553 про припинення Товариства з обмеженою відповідальністю "Товари для Львівщини" (далі - ТОВ "Товари для Львівщини"); - скасувати внесений відповідачем до ЄДР реєстраційний запис від 12 червня 2015 року N 14151110011007553 про припинення ТОВ "Товари для Львівщини". Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на порушення вимог частини другої статті 37 Закону України від 15 травня 2003 року N 755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" (далі - Закон N 755-IV) державним реєстратором протиправно внесено запис про припинення юридичної особи ТОВ "Товари для Львівщини" за відсутності в реєстраційній картці на проведення державної реєстрації припинення юридичної особи підтвердження розрахунків з кредиторами, зокрема АТ "Єврогазбанк". Також на порушення абзацу тридцять шостого частини другої статті 17 Закону N 755-IV в ЄДР відсутня підстава внесення запису про припинення указаної юридичної особи. На думку позивача, протиправними діями державного реєстратора було грубо порушено права АТ "Єврогазбанк", оскільки через внесення ним до ЄДР запису про припинення юридичної особи, здійсненого на порушення вимог чинного законодавства, банк як кредитор позбавлений можливості задовольнити свої вимоги, у тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Львівський окружний адміністративний суд ухвалою від 13 вересня 2016 року, яка залишена без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2017 року, закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись із зазначеними ухвалами судів першої та апеляційної інстанцій, Уповноважена особа подала касаційну скаргу, в якій зазначила про те, що посилання судів на позицію Верховного Суду України у постанові від 14 червня 2016 року N 21-41а16 є передчасними, оскільки предметом позову в тій справі є правомірність рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на підставі договору іпотеки. У цьому ж випадку спір стосується правомірності рішення суб'єкта владних повноважень щодо внесення до ЄДР запису про припинення юридичної особи, при цьому позов мотивований саме недотриманням відповідачем процедури внесення такого запису. Таким чином, оскаржуване рішення має бути перевірене адміністративним судом на відповідність положенням статті 2 КАС України. Жодних підстав для урахування адміністративними судами факту наявності договірних відносин між позивачем і ТОВ "Товари для Львівщини" не було, оскільки наявність укладеного між цими особами договору іпотеки вказує лише на те, що внесення запису до ЄДР про припинення цієї юридичної особи порушує права АТ "Єврогазбанк" як іпотекодержателя, що в такому випадку надає право процесуального оскарження дій державного реєстратора. За таких обставин Уповноважена особа просить скасувати ухвали судів попередніх інстанцій та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 24 квітня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У лютому 2018 року касаційну скаргу Уповноваженої особи передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 10 травня 2018 року передав справу до Великої Палати Верховного Суду, мотивувавши свою ухвалу тим, що позивач оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 29 травня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення. Суди попередніх інстанцій установили, що 23 березня 2012 року між АТ "Єврогазбанк" і ТОВ "Товари для Львівщини" було укладено договір іпотеки N 942-230312/1, за умовами якого ТОВ "Товари для Львівщини" є майновим поручителем за зобов'язанням по кредитному договору від 23 березня 2012 року N 541-230312, укладеному між Товариством з обмеженою відповідальністю "Видавнича група "Нова Інформація" (далі - ТОВ "Видавнича група "Нова Інформація") та АТ "Єврогазбанк". Відповідно до витягу з ЄДР станом на 20 листопада 2015 року, 12 червня 2015 року Реєстраційною службою до реєстру було внесено запис про припинення ТОВ "Товари для Львівщини" за N 14151110011007553. 10 серпня 2015 року Уповноважена особа листом за N 1757-7-21 звернулася до Реєстраційної служби з проханням повідомити підставу внесення запису про припинення юридичної особи ТОВ "Товари для Львівщини" та повідомити про правонаступників цього товариства у разі їх наявності, а у разі ліквідації юридичної особи на підставі судового рішення, що не пов'язане з банкрутством юридичної особи, надати його копію. Листом від 27 серпня 2015 року N 05-19/1688 відповідач повідомив Уповноважену особу про те, що відповідно до частини другої статті 20 Закону N 755-IV відомості, що містяться в ЄДР, надаються у вигляді витягу та довідки згідно з Порядком надання відомостей з ЄДР, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 31 березня 2015 року N 466/5, на підставі належним чином оформленого запиту та документа, що підтверджує внесення плати за витяг чи довідку. Окрім того, відповідач зазначив, що запитувану інформацію також можливо отримати через веб-сайт розпорядника ЄДР. У наданні копії рішення суду відповідач відмовив з посиланням на частину шосту статті 11 Закону N 755-IV. Не погодившись із діями відповідача щодо внесення запису про припинення ТОВ "Товари для Львівщини", Уповноважена особа звернулася до суду з цим позовом. Закриваючи провадження у справі, Львівський окружний адміністративний суд виходив із того, що оскільки у цій справі спірні правовідносини пов'язані із цивільно-правовою угодою, то спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Львівський апеляційний адміністративний суд погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для закриття провадження у справі, проте зазначив про помилковість позиції суду щодо підсудності цього спору місцевому загальному суду, оскільки спірні відносини виникли у зв'язку із невиконанням умов цивільно-правової угоди з підстав порушення господарських зобов'язань, тому цей спір має вирішуватися за правилами господарського судочинства. При цьому апеляційний суд дійшов висновку, що допущена судом першої інстанції помилка не є підставою для скасування оскаржуваної ухвали. Велика Палата Верховного Суду вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі з огляду на таке. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Як убачається зі змісту позовної заяви та касаційної скарги, АТ "Єврогазбанк" в особі Уповноваженої особи вважає, що суб'єктом владних повноважень з порушенням визначеної законодавством процедури внесено запис до ЄДР про припинення юридичної особи - ТОВ "Товари для Львівщини", яке є майновим поручителем по кредитному договору від 23 березня 2012 року N 541-230312, укладеному між ТОВ "Видавнича група "Нова Інформація" та АТ "Єврогазбанк", у зв'язку із чим позивач як іпотекодержатель позбавлений можливості задовольнити свої вимоги, у тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Отже, виникнення спірних правовідносин обумовлено неможливістю АТ "Єврогазбанк" вчиняти дії як іпотекодержателем за договором іпотеки від 23 березня 2012 року N 942-230312/1, укладеним між ним і ТОВ "Товари для Львівщини", у зв'язку із припиненням останнього. Відповідно до частини другої статті 104 Цивільного кодексу України юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Статтею 18 Закону N 755-IV в редакції, чинній на момент внесення запису, та статтею 10 цього ж Закону у чинній редакції встановлено спростовану презумпцію відомостей, внесених до ЄДР, з огляду на що запис про припинення юридичної особи не є беззастережним доказом того, що юридична особа дійсно припинилася та більше не існує. В той же час, якщо процедуру ліквідації не було здійснено належним чином, зокрема не було відчужене майно особи, то внесення до ЄДР запису про припинення цієї юридичної особи не тягне її припинення, а також припинення права власності на її майно. У подібних випадках до ЄДР вносяться зміни про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи на підставі судового рішення, яке набрало законної сили (стаття 41 Закону N 755-IV в редакції, чинній на момент внесення запису до ЄДР; пункт 2 частини першої статті 25 цього ж Закону у чинній редакції). Спір про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи є спором про наявність або відсутність цивільної правоздатності та господарської компетенції (можливості мати господарські права та обов'язки). Цей спір не є спором у сфері публічно-правових відносин, навіть якщо виник у зв'язку з протиправним внесенням до ЄДР суб'єктом владних повноважень запису про припинення юридичної особи; не є спором, що виникає із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин; не є спором, що виникає у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, а є спором про абстрактну можливість брати участь у конкретних правовідносинах. При цьому процесуальне законодавство не визначає юрисдикційну належність такого спору. Вважаючи за необхідне заповнити цю прогалину закону, Велика Палата Верховного Суду виходить із того, що подібні спори є найбільш наближеними до спорів, пов'язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи, тому повинні розглядатись за правилами господарського судочинства. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів. Зазначені приписи кореспондуються з положеннями пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України у чинній редакції. Отже, оскільки спірні правовідносини є найбільш наближеними до правовідносин, пов'язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ГПК України. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу господарського судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржувані судові рішення прийняті судами попередніх інстанцій з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків цих судів скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Європейський газовий банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Єврогазбанк" Оберемка Романа Анатолійовича залишити без задоволення. 2. Ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 13 вересня 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Л.І. Рогач С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна В.В. Британчук О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Прокопенко О.Б.
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 911/488/18 Провадження N 12-207гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С. судді - доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П., учасники справи: представники позивача та відповідача - не з'явилися розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Васильківської міської ради Київської області (далі - Васильківська міськрада, позивач) на постанову Київського апеляційного господарського суду від 2 травня 2018 року (судді Калатай Н.Ф., Пашкіна С.А., Дикунська С.Я.) та ухвалу Господарського суду Київської області від 19 березня 2018 року (суддя Христенко О.О.) у справі за позовом Васильківської міськради до Васильківської районної ради Київської області (далі - Васильківська райрада, відповідач) про визнання незаконними рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, скасування записів про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і ВСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ 1.Короткий зміст позовних вимог 1.1. У березні 2018 року Васильківська міськрада звернулась до Господарського суду Київської області з позовом до Васильківської райради та просила: визнати незаконними рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 2 жовтня 2014 року N 16211835 та N 16214312 й скасувати записи про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 2 жовтня 2014 року за індексними номерами 16211835 та 16214312 щодо реєстрації прав власності на земельні ділянки за адресами: м. Васильків, вул. Партизанської Комуни, 46 та вул. Декабристів, 87 відповідно за відповідачем. 1.2. В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що зазначені земельні ділянки є власністю територіальної громади міста Василькова в особі Васильківської міськради як єдиного органу, який має право представляти інтереси територіальної громади м. Василькова, та вибули із власності позивача поза його волею, відображеною належним чином, та у спосіб, що суперечить чинному законодавству. 1.3. Так, у інформаційній довідці 102918212 про земельну ділянку за кадастровим номером 3210700000:14:001:0013 та у відомостях про земельну ділянку за кадастровим номером 3210700000:04:019:0030 власником цих земельних ділянок замість позивача значиться інший орган місцевого самоврядування (інша юридична особа) - відповідач (Васильківська райрада). 1.4. Васильківська райрада є органом місцевого самоврядування, що представляє виключно спільні інтереси територіальних громад сіл та селищ Васильківського району; вона не наділена повноваженнями представляти інтереси територіальної громади м. Василькова, не може бути власником земельних ділянок, які розташовані у межах іншої адміністративно-територіальної одиниці та на яких знаходиться нерухоме майно сфери охорони здоров'я, що є власністю територіальної громади міста Василькова. 1.5. Відомості про відповідача як власника спірних земельних ділянок зазначені на підставі рішень державного реєстратора речових прав на нерухоме майно реєстраційної служби Васильківського міськрайонного управління юстиції, чию діяльність з надання адміністративних послуг з державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, юридичних осіб, фізичних осіб підприємців припинено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 6 квітня 2016 року N 261-р "Про припинення надання адміністративних послуг з державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців деякими органами державної реєстрації, утвореними Міністерством юстиції" (далі - Розпорядження). 1.6. Позивач вважає, що в нього виник спір про цивільне право на вказані вище земельні ділянки з відповідачем як з особою, яка неправомірно набула право власності на майно позивача, і його право підлягає захисту в обраний ним спосіб, передбачений частиною першою статті 393 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 2. Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанції 2.1. Ухвалою Господарського суду Київської області від 19 березня 2018 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 2 травня 2018 року, Васильківській міськраді відмовлено у відкритті провадження у справі за пунктом 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) з тих підстав, що заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, позаяк вимоги про визнання незаконними рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на майно та скасування записів про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на майно (без майнової вимоги щодо майна) відносяться до юрисдикції адміністративних судів. 2.2. Суд апеляційної інстанції, погоджуючись з висновком суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження з наведених вище підстав, також виходив із того, що вимоги щодо визнання незаконними рішень та скасування записів про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на майно відносяться до юрисдикції адміністративних судів, якщо вони не є похідними від вимоги щодо такого майна. При цьому суди зазначили, що у позовній заяві не міститься жодних вимог щодо спірного майна. 2.3. Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що позов подано не до особи, яка приймала оскаржувані рішення, а той факт, що Розпорядженням припинено надання адміністративних послуг з державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, утвореними Міністерством юстиції органами державної реєстрації, зокрема і Васильківським міськрайонним управлінням юстиції, не свідчить про те, що Васильківське міськрайонне управління юстиції на дату прийняття спірних рішень вказаних повноважень не мало, а позивач не навів правових обґрунтувань того, що в спорі про визнання незаконними рішень, прийнятих державним реєстратором прав на нерухоме майно, відповідачем має виступати особа, за якою цими рішеннями зареєстроване право власності на спірне майно - Васильківська райрада. 3. Короткий зміст вимог касаційної скарги 3.1. 26 травня 2018 року Васильківська міськрада звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного господарського суду від 2 травня 2018 року та ухвалу Господарського суду Київської області від 19 березня 2018 року. 3.2. Позивач стверджує про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального та матеріального права, оскільки суди неповно з'ясували обставини, що мають значення для справи, не врахували, що цей спір є спором про право, який виник між позивачем та відповідачем, і позивач у цьому спорі обрав спосіб захисту від порушення його прав на земельні ділянки, який, на його думку, є ефективним. 3.3. Суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що спір про захист права територіальної громади міста Василькова на земельні ділянки комунальної форми власності від порушень у зв'язку з реєстрацією цих земельних ділянок за відповідачем є спором, пов'язаним із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. 3.4. Також у касаційній скарзі Васильківська міськрада посилається на правові висновки щодо застосування норм процесуального права, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2018 року (справа N 396/2550/17) та у постанові Верховного Суду України від 24 січня 2017 року (справа N 815/6165/14). Зокрема, Велика Палата Верховного Суду 14 березня 2018 року у справі N 396/2550/17 виклала правовий висновок про те, що у випадку, коли оскаржуються реєстраційні дії, стосовно яких існує спір про право цивільне, у межах якого можуть бути розв'язані й питання, пов'язані з реєстрацією права власності на будівлю, то цей спір не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивачки у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, що виключає його розгляд у порядку адміністративного судочинства. Аналогічну правову позицію щодо застосування зазначених норм права висловлено Верховним Судом України у постанові від 24 січня 2017 року у справі N 815/6165/14. 3.5. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі N 911/488/18 за касаційною скаргою Васильківської міськради та призначено її до розгляду у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи; надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. 3.6. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13 липня 2018 року справу N 911/488/18 разом із касаційною скаргою Васильківської міськради передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 302 ГПК України, згідно із якою справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 3.7. Ухвалою від 20 серпня 2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду та призначила її розгляд на 2 жовтня 2016 року о 16 год. 4. Фактичні обставини справи, встановлені судами 4.1. Рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 2 жовтня 2014 року N 16211835 державний реєстратор прав на нерухоме майно Марченко В.Г. реєстраційної служби Васильківського міськрайонного управління юстиції Київської області провів державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, що розташована за адресою: Київська область, м. Васильків, вул. Декабристів, 87, за Васильківською районною радою, відкривши розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу на об'єкт нерухомого майна. 4.2. Рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень N 16214312 від 2 жовтня 2014 року державний реєстратор прав на нерухоме майно Марченко В.Г. реєстраційної служби Васильківського міськрайонного управління юстиції Київської області провів державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, що розташована за адресою: Київська область, м. Васильків, вул. Паризької Комуни, 46, за Васильківською районною радою, відкривши розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу на об'єкт нерухомого майна. 4.3. На підставі вказаних рішень до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесені відповідні записи. 5. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство 5.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 5.2. Відповідно до частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 5.3. Господарський спір належить до юрисдикції господарського суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦивільнимкодексомУкраїни, Господарським кодексом України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. 5.4. За змістом частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі, землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також спори у справах щодо майна, що є предметом зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці, вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами (пункти 6 та 13 частини першої статті 20 ГПК України). 5.5. Також за змістом пункту 10 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди не розглядають справи у спорах про оскарження актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій. 5.6. Як уже зазначалося вище, господарські суди попередніх інстанцій відмовили у відкритті провадження у цій справі, дійшовши висновку, що спір належить до юрисдикції адміністративних судів як спір з органом владних повноважень про визнання незаконними рішень цього органу та скасування записів про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на майно, вчинених таким органом у межах здійснення ним публічно-владних управлінських функцій, а вимоги про визнання незаконними рішень та скасування записів заявлені не до особи, яка приймала оспорюваані рішення та не є похідними від вимоги щодо такого майна. 5.7. Разом із тим, спір у цій справі не відповідає ознакам та характеристикам публічно-правового спору з огляду на таке. 5.8. Суб'єктом владних повноважень згідно зі статтею 4 Кодексу адміністративного судочинстваУкраїни є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. 5.9. У випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює владних управлінських функцій щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами Кодексу адміністративного судочинства України ознак справи адміністративної юрисдикції та, відповідно, не повинен вирішуватися адміністративним судом. 5.10. Отже, необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або надання адміністративних послуг, при цьому ці управлінські функції чи адміністративні послуги суб'єкт здійснює саме в тих правовідносинах, у яких виник спір. 5.11. Таким чином, справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їхніх прав та обов'язків у правовідносинах, у яких один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого суб'єкта, а останній, відповідно, зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень. 5.12. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України від 1 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення таких відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 5.13. Державний реєстр прав містить записи про зареєстровані речові права на нерухоме майно, об'єкти незавершеного будівництва, їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав, відомості та електронні копії документів, поданих у паперовій формі, або документи в електронній формі, на підставі яких проведено реєстраційні дії, а також документи, сформовані за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав у процесі проведення таких реєстраційних (частина перша статті 12 Закону N 1952-IV). 5.14. Разом із тим, державній реєстрації підлягає саме заявлене право і державна реєстрація права здійснюється суб'єктом державної реєстрації прав не за власною ініціативою, а на підставах, встановлених законом, зокрема, на підставі заяви про державну реєстрацію прав, поданої особою, за якою здійснюється реєстрація права. Тобто, відносини у сфері державної реєстрації речового права виникають саме між суб'єктом звернення за такою послугою та суб'єктом, уповноваженим здійснювати відповідні реєстраційні дії. 5.15. Якщо ж, на думку позивача, саме в результаті державної реєстрації права власності за третьою особою - суб'єктом звернення за такою послугою порушується (не визнається, оспорюється) право власності позивача, то має місце спір позивача про цивільне право з цією особою, яка і має бути належним відповідачем у спорі про скасування запису про проведену державну реєстрацію речового права за особою, адже наслідки вирішення такого спору судом безпосередньо впливають на зміст та стан речового права саме цієї особи. 5.16. До того ж навіть у випадку, коли суб'єкт державної реєстрації прав не допустив порушень законодавства при проведенні державної реєстрації права, це не є перешкодою для розгляду спору за цивільним позовом, задоволення якого є підставою для вчинення реєстраційних дій. 5.17. У силу статей 3, 169 та 172 ЦК України органи місцевого самоврядування є органами, через які територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки як учасники цивільних відносин. 5.18. Органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються законодавством України про місцеве самоврядування власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону. Органи місцевого самоврядування в своїй самоврядній діяльності не є підпорядкованими іншим органам місцевого самоврядування. 5.19. Справи у спорах між органами місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких органи місцевого самоврядування є учасниками цивільних відносин та реалізують повноваження власника майна, не мають ознак публічно-правового спору та належать до юрисдикції господарських судів. 5.20. З предмета та підстав позову, викладених у позовній заяві, вбачається, що позивач звернувся до суду з цим позовом на захист порушеного (на його думку) права власності на вказані ним земельні ділянки до відповідача як особи, за якою зареєстровано право власності на ті ж самі земельні ділянки, тобто, спір, який виник із майнових відносин приватноправового характеру, та існування якого не залежить від додержання вимог законодавства при здійсненні запису про реєстрацію права суб'єктом державної реєстрації прав. 5.21. Вирішення заявлених у позові вимог не залежить від наслідків розгляду будь-яких інших позовних вимог, відтак, висновки судів попередніх інстанцій про їх похідний характер є помилковими. 5.22. За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що спір про право власності на земельні ділянки між двома суб'єктами цивільних відносин, що не перебувають між собою у відносинах влади та підпорядкування, належить до юрисдикції адміністративних судів та необґрунтовано відмовили у відкритті провадження у цій справі в порядку господарського судочинства з цих мотивів. 5.23. Визначивши відповідачем у справі особу, яка є стороною спору про цивільне право, позивач обрав спосіб захисту свого порушеного права, який, відповідно до наданого ним обґрунтування, вважає належним та ефективним у межах наявного спору саме з відповідачем; відповідні доводи та обґрунтування підлягають перевірці господарським судром. 5.24. З огляду на вищевикладене Велика Палата Верховного Суду погодилася з доводами касаційної скарги про порушення судами приписів статті 20 ГПК України щодо правил суб'єктної та предметної юрисдикції. 6. Висновки за наслідками розгляду справи 6.1. Відповідно до частини шостої статті 310 ГПК України підставою для скасування судових рішень першої та апеляційної інстанції і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 6.2. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга Васильківської міськради підлягає задоволенню, а прийняті у справі судові рішення - скасуванню, з направленням справи до суду першої інстанції для вирішення питання щодо відкриття провадження у справі. 7. Щодо судового збору 7.1. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про задоволення касаційної скарги та направлення справи для розгляду до господарського суду першої інстанції, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відповідно до приписів статті 129 ГПК України буде розподілено за результатами розгляду позовної заяви. Керуючись статтями 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Васильківської міської ради Київської області задовольнити. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 2 травня 2018 року та ухвалу Господарського суду Київської області від 19 березня 2018 року у справі N 911/488/18 скасувати. Справу N 911/488/18 направити до Господарського суду Київської області для вирішення питання щодо відкриття провадження у справі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко
  16. ПОСТАНОВА Іменем України 13 листопада 2018 року м. Київ Справа N 925/1152/17 Провадження N 12-178гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко O. Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., за участю помічника судді Павленко В.В., який за дорученням головуючого судді здійснює повноваження секретаря судового засідання, учасники справи: позивач - заступник керівника Смілянської місцевої прокуратури (від прокуратури - Рудак О.В.), в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області (представник - не з'явився), відповідач - Чигиринська районна державна адміністрація (представник - не з'явився), розглянула у відкритому судовому засіданні справу N 925/1152/17 Господарського суду Черкаської області за позовом заступника керівника Смілянської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області до Чигиринської районної державної адміністрації про визнання незаконним та скасування розпорядження за касаційною скаргою заступника прокурора Черкаської області на постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 березня 2018 року (головуючий суддя Тищенко А.І., судді Михальська Ю.Б., Отрюх Б.В.). ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави позовних вимог 1. У вересні 2017 року заступник керівника Смілянської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області (далі - ГУ Держгеокадастру) звернувся до Господарського суду Черкаської області з позовом до Чигиринської районної державної адміністрації (далі - Чигиринська РДА) про визнання незаконним та скасування розпорядження від 20 грудня 2016 року N 376 "Про внесення зміни до розпорядження голови райдержадміністрації від 12 серпня 2005 року N 172". 2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що Чигиринська РДА порушила норми статті 19 Конституції України, оскільки прийнятим розпорядженням вилучила землі державної власності, розпорядником яких, відповідно до статті 122 Земельного кодексу України, є центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи, чим перевищила повноваження, та порушила встановлений законодавством порядок реалізації права на землю. Позивач вважає, що у результаті протиправних дій Чигиринської РДА відбулась не лише заміна розпорядника земель та порушена процедура передачі земель держаної власності, а й фактичне вилучення земель із державної власності. Фактичні обставини справи, встановлені судами 3. 08 квітня 2005 року проведені загальні збори власників земельних часток (паїв) с. Стецівка, за результатами яких було складено протокол загальних зборів власників земельних часток (паїв) (далі - протокол). 4. Згідно з пунктом 5 протоколу передано до земель запасу Стецівської сільської ради землі спільної часткової власності загальною площею 976,26 га, з них 1,20 га ріллі, які розміщенні окремими ділянками на малих площах, 36,66 га сіножаті в результаті уточнення меж земельних масивів та 938,4 га пасовищ, які фактично використовуються як пасовища на схилах більше 9°, а також затверджено зменшення орних земель спільної часткової власності площею 134,42 га, які знаходяться під пунктом тріангуляції (0,1 га), ярами (21,25 га), болотами (5,0 га), польовими шляхами (2,15 га), лісовкриттям (96,92 га) та під господарським двором (9,0 га). 5. У подальшому відповідно до протоколу виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки власникам земельних часток (паїв) на території Стецівської сільської ради Чигиринського району Черкаської області. 6. Чигиринською РДА прийнято розпорядження від 12 серпня 2005 року N 172 "Про затвердження остаточного розміру і вартості земельної частки (паю) і видачі державних актів на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв) Стецівської сільської ради" (далі - розпорядження N 172), яким, зокрема передано до земель запасу землі спільної часткової власності загальною площею 976,26 га, з них 1,2 га ріллі, які розміщенні окремими ділянками на малих площах; 938,4 га пасовищ, які фактично використовуються як пасовища на схилах більше 9° та 36,66 га сіножатей (пункт 4 розпорядження). 7. У подальшому Чигиринською РДА прийнято розпорядження від 20 грудня 2016 року N 376 "Про внесення зміни до розпорядження голови райдержадміністрації від 12 серпня 2005 року N 172" (далі - розпорядження N 376), яким внесено зміни до розпорядження N 172 та викладено його пункт 4 у такій редакції: "4. Земельні ділянки загальною площею 976,26 га, з них 1,2 га ріллі, 938,4 га пасовищ та 36,66 га сіножатей віднести до нерозподілених (невитребуваних) земельних ділянок в адміністративних межах Стецівської сільської ради за межами населеного пункту". Короткий зміст рішення суду першої інстанції 8. Господарський суд Черкаської області рішенням від 28 листопада 2017 року позовні вимоги задовольнив повністю. Визнав незаконним та скасував розпорядження Чигиринської РДА від 20 грудня 2016 року N 376 "Про внесення зміни до розпорядження голови райдержадміністрації від 12 серпня 2005 року N 172". Стягнув з відповідача судовий збір. 9. Обґрунтовуючи своє рішення, суд першої інстанції зазначив, що Чигиринська РДА порушила норми частини другої статті 19 Конституції України, оскільки прийнятим розпорядженням вилучила землі державної власності, розпорядником яких, відповідно до статті 122 Земельного кодексу України, є центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи, чим перевищила повноваження та порушила встановлений законодавством порядок реалізації права на землю, тому в результаті протиправних дій Чигиринської РДА відбулась заміна розпорядника земель. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 10. Київський апеляційний господарський суд постановою від 15 березня 2018 року рішення Господарського суду Черкаської області від 28 листопада 2017 року скасував та закрив провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України. 11. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що спір виник між двома суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, а саме, стосовно повноважень щодо розпорядження землями, а тому спір не підлягає вирішенню у порядку господарського судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 12. У квітні 2018 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга заступника прокурора Черкаської області на постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 березня 2018 року. У своїй касаційній скарзі просив постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 березня 2018 року скасувати, а рішення Господарського суду Черкаської області від 28 листопада 2017 року - залишити в силі. 13. Касаційну скаргу мотивовано тим, що спір у цій справі виник між двома рівноправними суб'єктами земельних відносин щодо правомірності рішення відповідача, яким, зокрема, вилучено із державної власності земельну ділянку площею 976,26 га та віднесено її до нерозподілених (невитребуваних) земельних ділянок, тобто фактично надано правового режиму приватної власності, що свідчить про наявність у спірних правовідносинах спору про право цивільне. Крім цього, у касаційній скарзі зазначено, що спір має не публічний, а приватноправовий характер, відтак його вирішення не належить до юрисдикції адміністративних судів. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 14. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 07 травня 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою заступника прокурора Черкаської області, призначив до розгляду справу та надав учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу. 15. За змістом частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 16. 19 червня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав справу разом з касаційною скаргою заступника прокурора Черкаської області на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що підставою оскарження судових рішень є порушення судами правил суб'єктної та предметної юрисдикції. 17. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції вказав, що підставою оскарження постанови є порушення судом апеляційної інстанції правил суб'єктної та предметної юрисдикції, оскільки, на думку скаржника, цей спір має не публічний, а приватноправовий характер, отже, є підвідомчим саме господарським, а не адміністративним судам, тому суд апеляційної інстанції неправильно застосував частину першу статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, на час звернення позивача до суду з позовом) та помилково закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України. 18. Оскільки заступник прокурора Черкаської області оскаржує постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 березня 2018 року з підстав порушення судом апеляційної інстанції правил суб'єктної та предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила справу до розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19. Скаржник зазначає, що Чигиринська РДА не має щодо ГУ Держгеокадастру контрольних функцій, не перебуває із ним у відносинах управлінського підпорядкування, тобто у даному спорі про право щодо конкретного об'єкту цивільних відносин (земельна ділянка), відповідач з рівним йому суб'єктом не здійснює владних управлінських функцій, а його вирішення урегульовано нормами цивільного права. 20. Крім того, скаржник наголошує, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою наявність між сторонами у справі, які є рівноправними суб'єктами земельних відносин, спору про право на земельну ділянку площею 976,26 га, яка за доводами позивача належить до державної власності, а за доводами відповідача - до нерозподілених (невитребуваних) земельних ділянок, тобто до приватної власності, а звідси дійшов помилкового висновку, що позов прокурора не підлягає вирішенню у порядку господарського судочинства. 21. Натомість суд першої інстанції правильно встановив предмет позову, його підстави і зміст позовних вимог, дійшов обґрунтованого висновку про приватноправовий характер спору, який урегульовується нормами цивільного, земельного законодавства, оскільки спірним розпорядженням відповідач змінив розпорядника земельної ділянки площею 976,26 га, та вилучив її з державної власності, чим порушив права позивача. 22. У судовому засіданні прокурор надала усні пояснення по суті справи та підтримала доводи касаційної скарги. Позиція інших учасників справи 23. 07 червня 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив Чигиринської РДА на касаційну скаргу, у якому стверджується, що постанова суду апеляційної інстанції, якою закрито провадження в цій справі, є законною та обґрунтованою, оскільки спір виник у сфері управління стосовно повноважень щодо розпорядження землями. 24. Також Чигиринська РДА вказала, що розпорядженням N 376, яким викладено пункт 4 розпорядження N 172 у новій редакції, не змінено форму власності на землю, а приведено цей документ у відповідність до вимог земельного законодавства, яке було чинним як на момент видання розпорядження N 172, так і на час видання розпорядження N 376. Тому вважає, що Чигиринська РДА діяла в межах повноважень та у спосіб, визначений Конституцією України, земельним законодавством, Законом України "Про місцеві державні адміністрації". 25. 12 червня 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив ГУ Держгеокадастру на касаційну скаргу, у якому висловлена незгода з мотивами, викладеними у постанові Київського апеляційного господарського суду, оскільки в спірних правовідносинах було порушено право держави в особі ГУ Держгеокадастру саме як власника майна, а тому захист цивільних прав не належить до сфери адміністративного судочинства. 26. Крім цього, зазначає, що розпорядження N 376 прямо порушує права ГУ Держгеокадастру як розпорядника зазначених земель, оскільки вилучення земель із державної власності унеможливлює проведення аукціону та продажу прав на цю земельну ділянку через відкриті торги й тим самим наповнення державного бюджету відповідними коштами. Також наголошує, що розпорядження N 172 є актом індивідуальної дії, що вичерпало свою дію після його винесення, тому внесення жодних змін до нього не є можливим. 27. Звідси ГУ Держгеокадастру вважає рішення Господарського суду Черкаської області законним і обґрунтованим. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій 28. Вирішуючи питання щодо юрисдикції спору у цій справі, що пов'язаний із визнанням незаконним та скасуванням розпорядження Чигиринської РДА, Велика Палата Верховного Суду виходить з наступного. 29. Питання про те, чи підвідомча господарському суду справа, повинно вирішуватись залежно від того, який характер мають спірні правовідносини, тобто чи є вони приватноправовими чи публічно-правовими, та чи відповідає склад сторін у справі статті 1 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом). 30. Згідно з положеннями статей 1, 41 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом), які кореспондуються зі статтями 4, 20 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду), господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності, а отже, розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 4 цього Кодексу, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. Тобто критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб'єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. 31. Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (абзац другий частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (у згаданій редакції)). 32. Підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом), згідно з пунктами 1, 6 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів; і справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів. 33. Господарський процесуальний кодекс України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці (пункти 1, 6 частини першої статті 20 цього Кодексу). 34. Натомість частинами першою, другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) встановлено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 35. Відповідно до частини третьої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених Конституцією та законами України. 36. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Зокрема, вона поширюється на публічно-правові спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів (частини перша, друга статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України). 37. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" згідно з пунктом 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час подання позову), визначається як орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 38. Таким чином, як справу адміністративної юрисдикції розуміють переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є суб'єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Тобто справою адміністративної юрисдикції є спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами правовідносин, у яких хоча б один з них законодавчо уповноважений приймати рішення, надсилати приписи, давати вказівки, обов'язкові до виконання іншими учасниками правовідносин. 39. Натомість визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. 40. Отже, під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. 41. Згідно з частинами першою та четвертою статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права і обов'язки. 42. Цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України). 43. Правовідносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються, зокрема, приписами Земельного кодексу України, а також прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами. 44. Згідно з пунктом "а" частини першої статті 17 Земельного кодексу України до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить, зокрема розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом. 45. За змістом статті 19 Земельного кодексу України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії. Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі. 46. Стаття 84 Земельного кодексу України встановлює, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. 47. Із наведеного вбачається, що рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації цього рішення виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 Цивільного кодексу України та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення такої позовної вимоги є оспорювання цивільного права особи, що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень. 48. Натомість розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають з владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. 49. Як зазначено судами попередніх інстанцій, прокурор, звертаючись до господарського суду із позовом про визнання незаконним розпорядження Чигиринської РДА, стверджував про порушення оскаржуваним розпорядженням прав та інтересів держави як власника спірних земельних ділянок в орендних правовідносинах. 50. Судами попередніх інстанцій не встановлено факту виникнення (зміни чи припинення) будь-яких цивільних прав чи обов'язків держави, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, за наслідками прийняття оскаржуваного розпорядження Чигиринської РДА. Посилання суду першої інстанції на державну статистичну звітність (форма 6-зем) як на підставу віднесення спірної земельної ділянки до земель запасу державної власності є необґрунтованим. Відділ у Чигиринському районі ГУ Держгеокадастру листом від 13 листопада 2017 року N 771/112-17 повідомив, що інформація про реєстрацію спірних земельних ділянок загальною площею 976,26 га в Державному земельному кадастрі відсутня; інформація щодо обліку права власності держави в особі ГУ Держгеокадастру на земельні ділянки загальною площею 976,26 га в адміністративній звітності з кількісного обліку земель (форми N N 11-зем, 12-зем, 15-зем, 16-зем) у відділі відсутня (а. с. 102). 51. З огляду на це, відсутність порушення приватного права держави у спірних відносинах вказує й на відсутність ознак приватноправового спору у цій справі. 52. Натомість суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові зазначив, що позов прокурора мотивований, зокрема посиланням на приписи статті 122 Земельного кодексу України, якою встановлено, що розпорядником земель державної власності є центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельним відносин, у цьому випадку - ГУ Держгеокадастру. 53. Частиною четвертою статті 122 Земельного кодексу України встановлено, що центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб. 54. Виходячи з наведеного, оскаржуване розпорядження Чигиринської РДА від 20 грудня 2016 року N 376 "Про внесення зміни до розпорядження голови райдержадміністрації від 12 серпня 2005 року N 172", приймалось райдержадміністрацією під час здійснення нею владних управлінських функцій. 55. Отже, цей спір підпадає під юрисдикцію адміністративного суду, оскільки предметом перевірки у цій справі є відповідність рішення місцевого органу державної влади (районної державної адміністрації) законодавчо визначеному обсягу його компетенції при здійсненні владних управлінських функцій. 56. Зважаючи на публічно-правовий характер правовідносин у цій справі, Велика Палата Верховного Суду приходить до висновку, що суд апеляційної інстанції обґрунтовано закрив провадження у справі, оскільки спір у цій справі не має ознак приватноправового характеру, а є публічно-правовим, а отже, мав розглядатись за правилами адміністративного судочинства. 57. Інші доводи касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду не бере до уваги, оскільки предметом касаційного перегляду є правильність застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права, а звідси вони не впливають на визначення юрисдикції цієї справи. 58. За таких обставин рішення суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є таким, що ухвалене з додержанням норм процесуального права. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 59. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 60. Частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 61. З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу заступника прокурора Черкаської області - без задоволення. Щодо судових витрат 62. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 63. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судових рішень у цій справі та не ухвалює нового, розподіл судових витрат не проводиться. Висновок щодо застосування норм права 64. За змістом статей 1, 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду), статей 2, 6, 17 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду), справи у спорах, що виникають між двома суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. Керуючись статтями 300-302, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу заступника прокурора Черкаської області залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 березня 2018 року у справі N 925/1152/17 - без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 826/12543/16 Провадження N 11-520апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання - Мамонової І.В., учасники справи: представник позивача - Горбач І.А., представник відповідача - ОСОБА_4, представник третьої особи - ОСОБА_5, розглянула в судовому засіданнікасаційну скаргу ОСОБА_6 як представника ОСОБА_7 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 травня 2017 року (суддя Келеберда В.І.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2018 року (судді Безименна Н.В., Бєлова Л.В., Кучма А.Ю.) у справі N 826/12543/16 за позовом Державної архітектурно-будівельної інспекції України в особі Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у Київській області (далі - ДАБІ; Департамент ДАБІ відповідно) до ОСОБА_7, третя особа - ОСОБА_8, про зобов'язання вчинити дії та ВСТАНОВИЛА: 12 серпня 2016 року Департамент ДАБІ звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7, в якому просив зобов'язати відповідача знести об'єкт самочинного будівництва за адресою: АДРЕСА_1, що розташований на земельних ділянках з кадастровими номерами: НОМЕР_4, НОМЕР_3, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_1, НОМЕР_2. Позов мотивовано тим, що внаслідок перевірки суб'єктом владних повноважень встановлено, що ОСОБА_7 виконує будівельні роботи зблокованого багатоквартирного житлового будинку на земельній ділянці, не відведеній для цієї мети, без отримання вихідних даних, без розроблення в установленому порядку проектної документації та без документа, що надає право на виконання будівельних робіт. 17 червня 2016 року Департамент ДАБІ вніс приписи N С-1706/4 про усунення порушень вимог законодавства та N С-1706/5 про зупинення будівельних робіт, яких відповідач не виконав, що стало підставою для звернення позивача до суду з цим адміністративним позовом. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 24 травня 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2018 року, позов задовольнив повністю. Не погодившись із постановами судів першої та апеляційної інстанцій, представник відповідача - ОСОБА_6 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та закрити провадження в цій справі. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій порушили правила предметної юрисдикції, оскільки цей спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов'язаний з вирішенням питання щодо речового права, у зв'язку із чим підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. На обґрунтування цієї позиції представник відповідача посилається на висновок Верховного Суду України в аналогічному спорі, викладений у постанові від 15 листопада 2016 року у справі N 802/1318/15-а (N 21-1959а16), що не був урахований судами попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних рішень. До того ж, на думку скаржника, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги наявність у відповідача дозвільних документів, можливість усунення виявлених порушень та перебудови об'єкта самочинного будівництва, чим допустив неповне з'ясування обставин справи, що призвело до її неправильного вирішення. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 14 лютого 2018 року відкрив касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_7 - ОСОБА_6, а ухвалою від 19 квітня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 14 травня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін відповідно до положень частини третьої статті 344 КАС України. У відзиві на касаційну скаргу позивач зазначив, що з урахуванням визначеної статтею 17 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання позову)юрисдикції адміністративних судів він звернувся до адміністративного суду як суб'єкт владних повноважень на виконання владних управлінських функцій зі здійснення державного архітектурно-будівельного контролю у зв'язку з порушенням забудовником (відповідачем) вимог законодавства з питань будівництва, містобудування та архітектури. На думку позивача, суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень вимог статті 244-2 КАС України, оскільки відступили від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року у справі N 802/1318/15-а (N 21-1959а16), з одночасним наведенням відповідних мотивів, а саме наявністю іншої судової практики Верховного Суду України, зокрема постанов від 17 вересня 2014 року у справі N 6-137цс14 та від 24 червня 2015 року у справі N 6-381цс15. Крім цього, позивач звернув увагу на те, що на об'єкт самочинного будівництва, а саме зблокований багатоквартирний житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до чинного законодавства України не може бути зареєстровано право власності. Жодних документів, що надають право на виконання будівельних робіт, а також засвідчують прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом вказаного об'єкта, Департамент ДАБІ ОСОБА_7 не видавав. У відповідача відсутні документи дозвільного та декларативного характеру, які б надавали право на виконання будівельних робіт, що ним і не спростовується. Суди попередніх інстанцій також установили, що у відповідача немає права на виконання будівельних робіт. У касаційній скарзі представник відповідача не наводить та не зазначає докази на підтвердження наявності дозвільних документів, а лише вказує, що суд апеляційної інстанції не врахував їх наявність. До того ж в результаті здійснення відповідачем будівельних робіт порушені права інших осіб, що підтверджується численними заявами та скаргами громадян - жителів с. Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського р-ну Київської області. На думку позивача, виконання відповідачем одночасно всіх вимог, зазначених у приписі від 17 червня 2016 року N С-1706/4, є неможливим, а тому спірний об'єкт самочинного будівництва підлягає знесенню. Представник третьої особи ОСОБА_8 - ОСОБА_5 у відзиві на касаційну скаргу зазначив, що цей позов подано у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а тому цей спір є публічно-правовим і відповідно до приписів частини першої, пункту 5 частини другої статті 17 КАС України на нього поширюється юрисдикція адміністративних судів. При цьому новостворене нерухоме майно стає об'єктом цивільних правовідносин з моменту державної реєстрації. Проте право власності за відповідачем на спірний об'єкт не зареєстровано, а тому його твердження щодо наявності між сторонами у справі цивільних правовідносин не ґрунтується на матеріалах справи. На думку третьої особи, законодавством не передбачено право на отримання дозволу на будівництво тоді, коли об'єкт будівництва вже майже збудований, у зв'язку із чим посилання скаржника на можливість усунення ним порушень містобудівного законодавства є безпідставними. У судовому засіданні представник відповідача підтримав касаційну скаргу та просив її задовольнити з викладених у ній мотивів. Представники позивача та третьої особи заперечили проти задоволення касаційної скарги з підстав, викладених у відзивах. Заслухавши суддю-доповідача, виступи учасників справи, перевіривши матеріали справи, наведені в касаційній скарзі та відзивах на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги. Суди попередніх інстанцій установили, що на підставі скарги громадянки України ОСОБА_9 на незаконне будівництво багатоповерхового будинку за адресою: АДРЕСА_1, направлення Департаменту ДАБІ від 17 червня 2016 року N 371.16/01/П про проведення позапланової перевірки посадовими особами цього Департаменту було проведено позапланову перевірку на об'єкті будівництва за адресою: АДРЕСА_1, що розташований на земельних ділянках з кадастровими номерами: НОМЕР_4, НОМЕР_3, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_1, НОМЕР_2. Земельні ділянки за адресою: АДРЕСА_1 належать ОСОБА_7 на підставі витягів з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 12 травня 2016 року: номер витягу НВ-3206474962016, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_1; номер витягу НВ-3206475022016, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_3; номер витягу НВ-3206474972016, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_4; номер витягу НВ-3206475102016, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_2; номер витягу НВ-3206475072016, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_6; номер витягу НВ-3206474912016, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_5. За наслідками проведеної перевірки Департаментом ДАБІ складено акт перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил від 17 червня 2016 року, в якому зафіксовано, що замовник будівництва ОСОБА_7 виконує будівельні роботи з будівництва зблокованого багатоквартирного житлового будинку на земельній ділянці, не відведеній для цієї мети, без отримання вихідних даних (містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки, технічні умови, завдання на проектування), без розробленої в установленому порядку проектної документації (в тому числі стосовно її відповідності вимогам пунктів 4.1, 4.2, 4.3 ДБН А.2.2-3-2014 щодо складу та змісту проектної документації на будівництво та в об'ємі, передбаченому додатком "Д" ДБН А.2.2-3-2014) та без документа, що надає право на виконання будівельних робіт (декларація про початок виконання будівельних робіт), чим порушено статті 24, 29, 30, 31, 34, 36 Закону України від 17 лютого 2011 року N 3038-VI "Про регулювання містобудівної діяльності" (далі - Закон N 3038-VI). До того ж замовником будівництва ОСОБА_7 не забезпечено здійснення авторського та технічного нагляду під час виконання будівельних робіт на вказаному об'єкті будівництва, чим порушено статтю 11 Закону України від 20 травня 1999 року N 687-XIV "Про архітектурну діяльність" (далі - Закон N 687-XIV). 17 червня 2016 року з метою усунення виявлених за результатами перевірки порушень Департамент ДАБІ видав ОСОБА_10 припис N С-1706/4 про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил та припис N С-1706/5 про зупинення підготовчих та будівельних робіт, які не відповідають вимогам законодавства. Так, приписом від 17 червня 2016 року N С-1706/4 Департамент ДАБІ вимагав до 16 липня 2017 року усунути порушення, викладені в акті перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил від 17 червня 2016 року, а приписом від 17 червня 2016 року N С-1706/5 зупинити виконання будівельних робіт з 30 червня 2016 року. У подальшому на підставі направлення Департаменту ДАБІ для проведення позапланової перевірки від 04 серпня 2016 року N 635.16/01 позивач провів позапланову перевірку виконання відповідачем вимог вищевказаних приписів, за наслідками якої склав акт перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил від 10 серпня 2016 року. У цьому акті зафіксовано факт невиконання замовником будівництва ОСОБА_7 вимог приписів від 17 червня 2016 року N С-1706/4 та N С-1706/5, а саме: відповідно до єдиного реєстру документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів відсутні станом на 10 серпня 2016 року відомості про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів, немає інформації щодо видачі документів дозвільного та декларативного характеру про початок виконання підготовчих та будівельних робіт на земельній ділянці або документів, які б свідчили про виконання вимог приписів, що у свою чергу свідчить про порушення ОСОБА_7 вимог статті 41 Закону N 3038-VI. У зв'язку з невиконанням ОСОБА_7 вказаних приписів позивач звернувся до суду з позовом про знесення об'єкта самочинного будівництва за адресою: АДРЕСА_1. Задовольняючи позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що відповідач без розроблення проектної документації та відповідних дозвільних документів провів будівництво багатоповерхового будинку на земельних ділянках, які не були відведені для цієї мети та мають інше цільове призначення, а також не виконав у встановлений строк вимог приписів Департаменту ДАБІ про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил та про зупинення підготовчих і будівельних робіт, які не відповідають вимогам законодавства, що є підставою для зобов'язання ОСОБА_7 знести об'єкт самочинного будівництва. При цьому суди попередніх інстанцій виходили з того, що цей адміністративний позов подано у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, з огляду на що цей спір є публічно-правовим, а відтак свідчить про поширення на нього в силу приписів частини першої, пункту 5 частини другої статті 17 КАС України адміністративної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими ці висновки судів попередніх інстанцій з огляду на таке. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду та вирішення справи судом першої інстанції) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 5 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України. На підставі пункту 5 частини четвертої статті 50 КАС України громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4, 5, 19 та 46 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, а також право суб'єкта владних повноважень звернутися до адміністративного суду у випадках, визначених Конституцією та законами України. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб'єкту законом. При цьому визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Відповідно до частини першої статті 10 Закону N 687-XIV для забезпечення під час забудови територій, розміщення і будівництва об'єктів архітектури додержання суб'єктами архітектурної діяльності затвердженої містобудівної та іншої проектної документації, вимог вихідних даних, а також з метою захисту державою прав споживачів будівельної продукції здійснюється в установленому законодавством порядку державний архітектурно-будівельний контроль та нагляд. Згідно із частиною третьою статті 6 Закону N 3038-VI органом державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду є центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду. Примірне положення про органи державного архітектурно-будівельного контролю затверджується Кабінетом Міністрів України. Статтею 13 Закону N 687-XIV визначено, що до уповноважених органів містобудування та архітектури належать, зокрема, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері архітектури, та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері архітектури. Постановою Кабінету Міністрів України від 09 липня 2014 року N 294 затверджено Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, відповідно до пункту 1 якого ДАБІ є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр-міністра України - міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства і який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду. За змістом статті 41 Закону N 3038-VI державний архітектурно-будівельний контроль - це сукупність заходів, спрямованих на дотримання замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється на об'єктах будівництва у порядку проведення планових та позапланових перевірок за територіальним принципом. Позаплановою перевіркою вважається перевірка, що не передбачена планом роботи органу державного архітектурно-будівельного контролю. Підставою для проведення позапланової перевірки є, зокрема, звернення фізичних чи юридичних осіб про порушення суб'єктом містобудування вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності. Відповідно до частини першої статті 38 Закону N 3038-VI у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об'єкта та компенсацію витрат, пов'язаних з таким знесенням. Аналіз наведених вище положень частини першої статті 38 Закону N 3038-VI у взаємозв'язку з нормами частини першої статті 41 цього ж Закону дає підстави для висновку про те, що в разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, орган державного архітектурно-будівельного контролю уповноважений видати припис про усунення порушень. Цей припис є обов'язковою передумовою для можливості контролюючого органу звернутися до суду на підставі частини першої статті 38 цього Закону у зв'язку з його невиконанням. Орган державного архітектурно-будівельного контролю діє як суб'єкт владних повноважень послідовно, в чітко визначеному порядку. Зокрема, такий орган, наділений контролюючими функціями, видає припис, який є обов'язковим до виконання і може бути оскаржений до суду. Оскільки дії щодо видання припису є публічно-правовими, то й подальше звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта зумовлено правовідносинами публічно-правового характеру. Звертаючись до суду з позовом про знесення об'єкта самочинного будівництва і мотивуючи такий позов порушеннями архітектурних, містобудівних, пожежних, санітарних або інших подібних норм і правил, суб'єкт владних повноважень діє з метою захисту не своїх приватних прав та інтересів, а прав та інтересів громади або невизначеного кола осіб від можливих порушень їхніх прав, а також з метою запобігти можливим суспільно значимим несприятливим наслідкам порушення відповідних норм і правил. При цьому звернення органу державного архітектурно-будівельного контролю до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта здійснюється ним як суб'єктом владних повноважень на підставі частини першої статті 38 Закону N 3038-VI, що з огляду на вказані вище норми статей 2-4, 17 та 50 КАС України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду та вирішення справи судом першої інстанції), а також статей 2, 4, 5, 19 та 46 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), свідчить про належність такого спору до юрисдикції адміністративних судів. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що спір, який є предметом цього розгляду, є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізовує у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень шляхом знесення самочинно збудованого об'єкта містобудування. Справа за позовом такого суб'єкта владних повноважень, який звернувся до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта на підставі частини першої статті 38 Закону N 3038-VI, належить до юрисдикції адміністративних судів. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 та 11 квітня 2018 року (справи N 14-48цс та N 11-96апп18 відповідно). У постанові від 11 квітня 2018 року у справі N 11-96апп18 Велика Палата Верховного Суду, навівши відповідні обґрунтування, відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 15 листопада 2016 року у справі N 802/1318/15-а, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі. Таким чином, спір у цій справі не має ознак приватноправового та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Велика Палата Верховного Суду відхиляє посилання представника відповідача в касаційній скарзі на те, що цей спір має приватноправовий характер, оскільки відповідно до долученого до матеріалів справи витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 31 травня 2017 року за відповідачем зареєстровано право власності на житловий будинок загальною площею 547 кв. м (житлова площа 381,1 кв. м), що знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером НОМЕР_1 (а. с. 63, том 2), з огляду на те, що згідно з указаним витягом за відповідачем зареєстровано право власності на багатоквартирний житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2. Водночас, як установлено судами попередніх інстанцій та підтверджено матеріалами справи, предметом розгляду цієї справи є знесення об'єкта самочинного будівництва за іншою адресою: АДРЕСА_1. Перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права при вирішенні спору по суті, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. Згідно із частиною першою статті 34 Закону N 3038-VI (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) замовник має право виконувати будівельні роботи після: 1) подання замовником повідомлення про початок виконання будівельних робіт відповідному органу державного архітектурно-будівельного контролю - щодо об'єктів, будівництво яких здійснюється на підставі будівельного паспорта, які не потребують реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт або отримання дозволу на виконання будівельних робіт згідно з переліком об'єктів будівництва, затвердженим Кабінетом Міністрів України. Форма повідомлення про початок виконання будівельних робіт та порядок його подання визначаються Кабінетом Міністрів України; 2) реєстрації органом державного архітектурно-будівельного контролю декларації про початок виконання будівельних робіт - щодо об'єктів будівництва, що належать до I-III категорій складності; 3) видачі замовнику органом державного архітектурно-будівельного контролю дозволу на виконання будівельних робіт - щодо об'єктів будівництва, що належать до IV і V категорій складності. Відповідно до частини першої статті 37 Закону N 3038-VI право на виконання підготовчих робіт (якщо вони не були виконані раніше згідно з повідомленням або зареєстрованою декларацією про початок виконання підготовчих робіт) і будівельних робіт на об'єктах будівництва, що належать до IV і V категорій складності, підключення об'єкта будівництва до інженерних мереж та споруд надається замовнику та генеральному підряднику чи підряднику (у разі якщо будівельні роботи виконуються без залучення субпідрядників) після отримання дозволу на виконання будівельних робіт. Як було зазначено вище, частиною першою статті 38 Закону N 3038-VI передбачено, що в разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об'єкта та компенсацію витрат, пов'язаних з таким знесенням. Отже, позов про знесення самочинно збудованого об'єкта містобудування може бути пред'явлено органом державного архітектурно-будівельного контролю до суду в разі, якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимог, встановлених у приписі про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил. Відповідно до частини десятої статті 41 Закону N 3038-VI суб'єкт господарювання має право звернутися до суду щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності посадових осіб органу державного архітектурно-будівельного контролю. Згідно із частиною другою статті 38 Закону N 3038-VI за рішенням суду самочинно збудований об'єкт підлягає знесенню з компенсацією витрат, пов'язаних зі знесенням об'єкта, за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) таке самочинне будівництво. У разі неможливості виконання рішення суду особою, яка здійснила таке самочинне будівництво (смерть цієї особи, оголошення її померлою, визнання безвісно відсутньою, ліквідація чи визнання її банкрутом тощо), знесення самочинно збудованого об'єкта здійснюється за рішенням суду за рахунок коштів правонаступника або за рішенням органу місцевого самоврядування за рахунок коштів місцевого бюджету та в інших випадках, передбачених законодавством. На підставі статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил (частина перша). Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина друга). У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану (частина сьома). Відповідно до частини третьої статті 20 Земельного кодексу України зміна цільового призначення земельних ділянок приватної власності здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок. Зміна цільового призначення земельних ділянок приватної власності провадиться, зокрема, щодо земельних ділянок, розташованих у межах населеного пункту, - сільською, селищною, міською радою. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки приватної власності, цільове призначення якої змінюється, розробляється на замовлення власника земельної ділянки без надання дозволу Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування на його розроблення. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється в порядку, встановленому законом. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у місячний строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, погодженого в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу, приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та зміну її цільового призначення. Як установили суди попередніх інстанцій, цільове призначення земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_1, на яких здійснюється будівництво багатоповерхового будинку, згідно з даними Державного земельного кадастру - 02.01, а саме для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Згідно з класифікацією видів цільового призначення земель, затвердженою наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року N 548 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 01 листопада 2010 року за N 1011/18306), для будівництва відповідного багатоквартирного будинку, що здійснюється ОСОБА_7, має бути відведена земельна ділянка з цільовим призначенням - 02.03, тобто для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку. Станом на 10 серпня 2016 року інформація щодо видачі документів дозвільного і декларативного характеру на початок виконання підготовчих та будівельних робіт з будівництва багатоповерхового будинку за вказаними адресами відсутня, як відсутні й належним чином затверджений проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок за вказаними вище адресами та щодо зміни їх цільового призначення, чим допущено відповідачем істотні порушення будівельних норм і правил. Отже, відповідач без розробленої проектної документації та відповідних дозвільних документів провів будівництво багатоповерхового будинку на земельних ділянках, які не були відведені для цієї мети та мають інше цільове призначення, що відповідно до частини першої статті 376 ЦК України дає підстави для визначення цього будинку об'єктом самочинного будівництва. У зв'язку з виявленими порушеннями містобудівного законодавства 17 червня 2016 року Департаментом ДАБІ видано ОСОБА_7 як особі, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, припис N С-1706/4 про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил та припис N С-1706/5 про зупинення підготовчих і будівельних робіт, які не відповідають вимогам законодавства, яких станом на 10 серпня 2016 року відповідач не виконав. Вказані приписи Департаменту ДАБІ є чинними, відомості про їх оскарження відповідачем відсутні. Доказів про те, що відповідачем вживалися заходи з метою усунення зазначених у приписах порушень, ОСОБА_7 не надано. Ураховуючи те, що відповідач без розроблення проектної документації та відповідних дозвільних документів з істотними порушеннями будівельних норм і правил провів будівництво багатоповерхового будинку на земельних ділянках, які не були відведені для цієї мети та мають інше цільове призначення, а також не виконав у встановлений строк вимоги приписів Департаменту ДАБІ про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил та про зупинення підготовчих і будівельних робіт, які не відповідають вимогам законодавства, Велика Палата Верховного Суду на підставі положень статті 376 ЦК України вважає обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог ДАБІ в особі Департаменту ДАБІ про зобов'язання ОСОБА_7 знести об'єкт самочинного будівництва. При цьому відсутність у відповідача проектної документації, здійснення будівництва без отримання вихідних даних (містобудівних умов та обмежень забудови земельних ділянок, технічних умов, завдання на проектування) унеможливлює зобов'язання ОСОБА_7 провести перебудову об'єкта самочинного будівництва. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. За правилами частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки судові рішення прийняті з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків судів першої та апеляційної інстанцій скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_6 як представника ОСОБА_7 залишити без задоволення. 2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 травня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лященко Н.П.
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 листопада 2018 року м. Київ Справа N 824/3130/14-а Провадження N 11-758апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Сторожинецької районної ради Чернівецької області на постанову Чернівецького окружного адміністративного суду (у складі головуючого судді Брезіної Т.М.) від 03 червня 2015 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду (колегія у складі головуючого судді Сушка О.О., суддів Залімського І.Г., Смілянця Е.С.) від 22 липня 2015 року у справі за позовом прокурора Сторожинецького району Чернівецької області до Сторожинецької районної ради Чернівецької області, треті особи: Нижньопетрівецька сільська рада Чернівецької області, Бобівецька сільська рада Чернівецької області, Новобросківецька сільська рада Чернівецької області, Тисовецька сільська рада Чернівецької області, Державна інспекція сільського господарства в Чернівецькій області, про визнання незаконним та скасування рішення, УСТАНОВИЛА: У листопаді 2014 року прокурор Сторожинецького району Чернівецької області (далі - прокурор) звернувся до Чернівецького окружного адміністративного суду з позовом про визнання незаконним та скасування рішення Сторожинецької районної ради Чернівецької області (далі - Сторожинецька райрада, Рада) від 19 червня 2013 року N 92-15/2013 "Про встановлення та зміну меж окремих сільських населених пунктів Сторожинецького району". Чернівецький окружний адміністративний суд постановою від 03 червня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2015 року, позов задовольнив: визнав незаконним та скасував рішення XV сесії VI скликання Сторожинецької райради від 19 червня 2013 року N 92-15/2013 "Про встановлення та зміну меж окремих сільських населених пунктів Сторожинецького району". Ухвалюючи такі рішення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що Сторожинецька райрада не перевірила проекти землеустрою на відповідність їх вимогам земельного законодавства та прийняла протиправне рішення про їх затвердження, що призвело до правової невизначеності значної частини земель Сторожинецького району Чернівецької області, якими не можуть розпоряджатись у визначений законом спосіб, як органи місцевого самоврядування, так і органи державної влади. При цьому суди першої та апеляційної інстанції розглядали справу в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). У серпні 2015 року Сторожинецька райрада звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просила скасувати Чернівецького окружного адміністративного суду від 03 червня 2015 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2015 року і ухвалити нове рішення. На обґрунтування касаційної скарги Сторожинецька райрада зазначила, що при постановленні зазначених судових рішень Чернівецький окружний адміністративний суд та Вінницький апеляційний адміністративний суд порушили норми матеріального та процесуального права, неповністю дослідили та з'ясували усі обставини справи. За позицією скаржника, у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельної ділянки у власність чи оренду, подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватись в порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки спір виник про право. Також Рада зазначила, що апеляційний суд не врахував та не дослідив її доводи про порушення прокурором без поважних причин шестимісячного строку звернення до суду з адміністративним позовом, установленого ст. 99 КАС України (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин). Вищий адміністративний суд України ухвалою від 13 серпня 2015 року відкрив касаційне провадження у цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким далі - КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 19 червня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує рішення судів першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 06 липня 2018 року прийняла та призначила до розгляду цю справу в порядку письмового провадження. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. Сторожинецька райрада рішенням XV сесії VI скликання від 19 червня 2013 року N 92-15/2013 "Про встановлення та зміну меж окремих сільських населених пунктів Сторожинецького району" затвердила проекти землеустрою щодо зміни меж населених пунктів: с. Тисовець Тисовецької сільської ради, с. Бобівці Бобовецької сільської ради, с. Нові Бросківці, с. Заболоття Новобросковецької сільської ради, с. Нижні Петрівці, с. Аршиця Нижньопетровецької сільської ради Сторожинецького району Чернівецької області. Зазначене рішення прийняте на підставі розроблених Приватним підприємством "Захід-Зем" проектів землеустрою щодо зміни меж зазначених населених пунктів; рішень сільських рад с. Тисовець Тисовецької сільської ради, с. Бобівці Бобовецької сільської ради, с. Нові Бросківці, с. Заболоття Новобросковецької сільської ради, с. Нижні Петрівці, с. Аршиця Нижньопетровецької сільської ради Сторожинецького району Чернівецької області: про надання дозволу на розроблення проектів по зміні меж населених пунктів; про визнання існуючого генерального плану населеного пункту сільських рад придатним для подальшого використання; про погодження зміни меж населених пунктів; висновків державної експертизи землевпорядної документації; висновків Головного управління Держземагентства у Чернівецькій області про розгляд та погодження проекту зміни меж населеного пункту; висновків Відділу містобудування, архітектури Сторожинецької районної державної адміністрації Чернівецької області про погодження зміни меж населеного пунктів. Судами першої та апеляційної інстанції також установлено, що 02 липня 2013 року, 07 та 18 лютого 2014 року Сторожинецька райрада направляла до Прокуратури Сторожинецього району Чернівецької області копії спірного рішення та матеріалів, на підставі яких це рішення було прийнято. У липні 2014 року Державна інспекція сільського господарства в Чернівецькій області провела позапланову перевірку дотримання Головним управлінням Держземагентства у Чернівецькій області вимог земельного законодавства, за результатами якої встановила, що рішення Сторожинецької райради від 19 червня 2013 року N 92-15/2013 суперечить вимогам чинного законодавства, а затвердженні цим рішенням проекти землеустрою розроблені з порушенням вимог ст. 46 Закону України від 22 травня 2003 року N 858-IV "Про землеустрій" (далі - Закон N 858-IV). 06 жовтня 2014 року до Прокуратури Сторожинецього району Чернівецької області надійшов лист Державної інспекції сільського господарства в Чернівецькій області, у якому повідомлено про порушення Сторожинецькою райрадою вимог чинного земельного законодавства, які допущено при прийнятті оскаржуваного рішення. Вважаючи незаконнним рішення Сторожинецької райради XV сесії VI скликання від 19 червня 2013 року N 92-15/2013 "Про встановлення та зміну меж окремих сільських населених пунктів Сторожинецького району", прокурор звернувся до суду з цим адміністративним позовом у порядку ст. 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року N 1697-VII "Про прокуратуру". Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII)суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття судом рішення) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій та повноважень, при цьому ці функції та повноваження повинні здійснюватись суб'єктом саме у тих правовідносинах, де виник спір. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Органи місцевого самоврядування відповідно до Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (далі - Закон N 280/97-ВР; у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) наділені значними повноваженнями у різних галузях, зокрема, у сфері бюджету та фінансів, соціально-економічного і культурного розвитку, у сфері управління комунальною власністю, в галузі житлово-комунального господарства, у сфері регулювання земельних відносин, соціального захисту населення тощо. Реалізуючи зазначені повноваження, органи місцевого самоврядування наділені правом приймати управлінські рішення. Пунктом 21 ч. 1 ст. 43 Закону N 280/97-ВР (у зазначеній редакції) установлено, що вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин вирішуються виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради. Відповідно до п. е1) ч. 1 ст. 10 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) до повноважень районних рад у галузі земельних відносин на території району належить, зокрема, встановлення та зміна меж сіл, селищ, що входять до складу відповідного району. Згідно з ч. 2 ст. 174 ЗК України рішення про встановлення і зміну меж сіл, селищ, які входять до складу відповідного району, приймаються районною радою за поданням відповідних сільських, селищних рад. За приписами ст. 46 Закону N 858-IV для встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень розробляються проекти землеустрою щодо встановлення і зміни меж відповідних адміністративно-територіальних утворень. Проекти землеустрою щодо встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень розробляються для створення повноцінного життєвого середовища та створення сприятливих умов їх територіального розвитку, забезпечення ефективного використання потенціалу територій із збереженням їх природних ландшафтів та історико-культурної цінності, з урахуванням інтересів власників земельних ділянок, землекористувачів, у тому числі орендарів, і затвердженої містобудівної документації. Порядок розробки проектів землеустрою щодо встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень установлюється законодавством України. Отже, органи місцевого самоврядування (районні ради) у вказаних правових відносинах є суб'єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції. Частиною 1 ст. 144 Конституції України передбачено форми та засоби реалізації права територіальних громад на місцеве самоврядування і вказано, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. На основі цього положення Конституції України в ч. 1 ст. 59 Закону N 280/97-ВР визначено, що у формі рішень рада приймає нормативні та інші акти. Конституційний Суд України у рішенні від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні - це акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію. Ненормативними актами є індивідуально-правові акти, які є юридичними фактами, на підставі яких у фізичних осіб та юридичних осіб приватного права виникають, змінюються або припиняються конкретні права та обов'язки. Такі акти стосуються конкретних суб'єктів правовідносин (фізичних осіб та/чи юридичних осіб приватного права) і розраховані на одноразове застосування. Водночас, актами нормативно-правового характеру є локальні документи, які встановлюють, змінюють чи скасовують обов'язкові для виконання на певній території правила поведінки. Такі акти не стосуються якогось одного суб'єкта правовідносин і розраховані на багаторазове застосування. Отже, Сторожинецька райрада, приймаючи рішення від 19 червня 2013 року N 92-15/2013 "Про встановлення та зміну меж окремих сільських населених пунктів Сторожинецького району", діяла не в своїх або чиїхось приватних інтересах, а з метою здійснення передбачених владно-управлінських функцій, оскільки питання зміни меж населених пунктів не стосується права власності або користування земельними ділянками конкретних осіб, а направлене на зміну меж населених пунктів у районі. За таких обставин доводи апелянта, що рішення ради стосується передачі земельних ділянок у приватну власність, є необґрунтованими і не приймаються судом. Підсумовуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що спірне рішення органу місцевого самоврядування не може вважатись виконаним актом індивідуальної дії, оскільки на підставі цього рішення у фізичних та/або юридичних осіб не виникло і не могло виникнути речових прав на земельні ділянки. Відносини, які склались між учасниками спору, мають публічно-правовий характер і правомірно розглянуті судами першої та апеляційної інстанцій в порядку адміністративного судочинства, а тому наведені в касаційній скарзі доводи Сторожинецької райради про порушення судами правил предметної юрисдикції, є необґрунтованими. При цьому Велика Палата Верховного Суду зауважує на таке: Згідно з ч. 5 ст. 59 Закону N 280/97-ВР акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо органом чи посадовою особою не встановлено пізніший строк введення цих актів у дію. За приписами ч. 9 ст. 59 Закону N 280/97-ВР акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування підлягають обов'язковому оприлюдненню та наданню за запитом відповідно до Закону України від 13 січня 2011 року N 2939-VI "Про доступ до публічної інформації" (далі - Закон N 2939-VI). Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди першої та апеляційної інстанції встановили порушення відповідачем порядку оприлюднення проекту спірного рішення, однак при розгляді цієї справи не дослідили і не надали належної правової оцінки питанню щодо неоприлюднення ухваленого Радою рішення від 19 червня 2013 року N 92-15/2013 "Про встановлення та зміну меж окремих сільських населених пунктів Сторожинецького району", яке відповідно до ст. 59 Закону N 280/97-ВР є нормативним актом органу місцевого самоврядування, підлягає обов'язковому оприлюдненню в порядку, визначеному Законом N 2939-VI, і набирає чинності з дня його офіційного оприлюднення. Дані обставини свідчать про порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, що тягне за собою, як наслідок, скасування судових рішень. Крім того, Сторожинецька райрада у своїй апеляційній скарзі зазначає про пропущення прокурором без поважних причин шестимісячного строку звернення до суду, передбаченого ст. 99 КАС України. З матеріалів справи вбачається, що 02 липня 2013 року, 07 та 18 лютого 2014 року Сторожинецька райрада направляла до Прокуратури Сторожинецього району Чернівецької області копії спірного рішення та матеріалів, на підставі яких це рішення було прийнято. На думку скаржника, строк звернення прокурора до суду з цим адміністративним позовом повинен відраховуватись саме з цього часу (02 липня 2013 року). Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року встановлено, що справедливість судового рішення вимагає, аби таке рішення достатньою мірою висвітлювало мотиви, на яких воно ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення й мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією. Рішенням Європейського суду з прав людини від 19 квітня 1993 року у справі "Краска проти Швейцарії" визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути "почуті", тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами. Суд першої інстанції визнав поважними причини пропущення строку звернення прокурора до суду із цим позовом, однак Рада з цими доводами не погодилася, що стало одним із аргументів її апеляційної скарги. При перегляді постанови Чернівецького окружного адміністративного суду від 03 червня 2015 року Вінницький апеляційний адміністративний суд не дослідив зазначені доводи Сторожинецької райради і не надав їм належної оцінки. Таким чином, Вінницький апеляційний адміністративний суд, проігнорувавши доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, щодо обґрунтування поновлення порушеного строку судом першої інстанції, не вирішив питання про наявність чи відсутність підстав для залишення позову без розгляду в порядку ч. 2 ст. 100, п. 9 ч. 1 ст. 155 і ст. 203 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішення судами), не перевіривши правильність рішення суду першої інстанції в цій частині. За таких підстав Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій допустили порушення норм матеріального та процесуального права, неповно дослідивши наявні у справі докази, та не надали правової оцінки обставинам справи, які мають суттєве значення для подальшого вирішення спору. Відповідно до ч. 2 ст. 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи справу цю справу, діє за правилами суду касаційної інстанції та в межах наданих їй повноважень, а тому позбавлена процесуальної можливості встановлювати обставини справи, досліджувати докази та оцінювати їх, у зв'язку з чим постанова Чернівецького окружного адміністративного суду від 03 червня 2015 року таухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2015 року підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до ч. 2, 4 ст. 353 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою для скасування судового рішення суду апеляційної інстанції і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм матеріального та процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Сторожинецької районної ради Чернівецької області задовольнити частково. Постанову Чернівецького окружного адміністративного суду від 03 червня 2015 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2015 року скасувати. Справу за адміністративним позовом прокурора Сторожинецького району Чернівецької області до Сторожинецької районної ради Чернівецької області, треті особи: Нижньопетрівецька сільська рада Чернівецької області, Бобівецька сільська рада Чернівецької області, Новобросківецька сільська рада Чернівецької області, Тисовецька сільська рада Чернівецької області, Державна інспекція сільського господарства в Чернівецькій області, про визнання незаконним та скасування рішення - направити до суду першої інстанції на новий розгляд. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Князєв В.С.
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 760/15471/15-ц Провадження N 14-316цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Грандвіс" (далі - ПрАТ "СК "Грандвіс"), відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, Приватне акціонерне товариство "Просто-Страхування" (далі - ПрАТ "Просто-Страхування"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПрАТ "СК "Грандвіс" на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 11 березня 2016 року у складі судді Кицюк В.С. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 24 травня 2016 року у складі колегії суддів Махлай Л.Д., Левенця Б.Б., Мазурик О.Ф. у цивільній справі за позовом ПрАТ "СК "Грандвіс" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ПрАТ "Просто-Страхування" про стягнення страхового відшкодування та УСТАНОВИЛА: У серпні 2015 року ПрАТ "СК "Грандвіс" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ПрАТ "Просто-Страхування" про стягнення страхового відшкодування. Позов мотивовано тим, що 04 грудня 2014 року сталася дорожньо-транспортна пригода (далі - ДТП) за участю автомобіля марки "Хонда Акорд", який належить ОСОБА_3 та яким на час ДТП керував ОСОБА_4, та автомобіля марки "БМВ Х5". На місці ДТП учасники пригоди склали європротокол, згідно з яким вину у ДТП визнав ОСОБА_4 Автомобіль марки "БМВ Х5" застраховано у ПрАТ "СК "Грандвіс" на підставі договору страхування транспортних засобів від 07 листопада 2014 року. Відповідно до висновку експертного автотоварознавчого дослідження вартість відновлювального ремонту автомобіля марки "БМВ Х5" складає 8 580,82 грн. Вказану суму 18 грудня 2014 року позивач виплатив потерпілому в повному обсязі. Цивільно-правова відповідальність власника автомобіля марки "Хонда Акорд" на час ДТП була застрахована у ПрАТ "Просто-Страхування" з нульовою франшизою. На звернення позивача про відшкодування сплаченої суми відновлювального ремонту ПрАТ "Просто-Страхування" 23 квітня 2015 року сплатило йому 7 150,68 грн. а у виплаті 1 430,14 грн відмовило. ПрАТ "СК "Грандвіс" звернулося з листами до відповідачів про необхідність сплатити недоплачену суму, проте відповіді не отримало, у зв'язку із чим звернулося з цим позовом до суду. Відповідач ОСОБА_3 заперечив проти задоволення позову, посилаючись на те, що він не є належним відповідачем у справі, оскільки не був за кермом автомобіля марки "Хонда Акорд" під час зазначеної ДТП, хоч цей автомобіль і належить йому на праві власності. Відповідач ОСОБА_4 заперечив проти задоволення указаного позову, зазначивши, що його цивільно-правова відповідальність застрахована повністю у ПрАТ "Просто-Страхування", а ліміт відповідальності за шкоду, заподіяну майну, складає 50 000 грн. що охоплюється розміром виплаченого страхового відшкодування. Крім того, висловлював свою незгоду з тим, що позивач не підтвердив, чи виплатив він суму страхового відшкодування з урахуванням податку на додану вартість (далі - ПДВ) чи ні, та чи сплатив ПДВ потерпілий і відповідно чи надав документи на підтвердження такого платежу. Відповідач - ПрАТ "Просто-Страхування" також заперечило проти задоволення позову та просило закрити провадження у справі в частині вимог до нього, посилаючись на те, що ці вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до частини другої статті 36 Закону України від 01 липня 2004 року N 1961-IV "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" (далі - Закон N 1961-IV) сума, що відповідає розміру оціненої шкоди, зменшується на суму визначеного відповідно до законодавства ПДВ. Оскільки виплата позивачем потерпілій особі була здійснена безпосередньо на рахунок, що підтверджується видатковим касовим ордером, то ПрАТ "Просто-Страхування" виплатило позивачу суму в розмірі 7 150,68 грн з вирахуванням ПДВ. ПрАТ "Просто-Страхування" направляло позивачу листи, в яких зазначало, що в разі надання документів на підтвердження сплати ПДВ позивачем потерпілій особі або з вирахуванням ПДВ або за наявності у потерпілої особи документів про сплату такого ПДВ за ремонт свого автомобіля, товариство безумовно виплатить позивачу цю суму в розмірі 1 430,14 грн. У разі незгоди з такою позицією спір підлягає розгляду виключно в порядку господарського судочинства. Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 11 березня 2016 року у задоволенні позову ПрАТ "СК "Грандвіс" у частині вимог до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відмовлено; у частині вимог до ПрАТ "Просто-Страхування" закрито провадження у справі. Відмовляючи в задоволенні позову до ОСОБА_4, суд керувався тим, що ліміт цивільно-правової відповідальності перевищує суму завданої шкоди, а франшиза складає 0 грн. Відмовляючи у задоволенні позову до ОСОБА_3, суд установив, що немає його вини у спричиненні шкоди. Закриваючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у частині вимог до ПрАТ "Просто-Страхування", суд зазначив, що спір між юридичними особами підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 24 травня 2016 року апеляційну скаргу ПрАТ "СК "Грандвіс" відхилено, рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 11 березня 2016 року залишено без змін. Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції при розгляді справи не допустив неправильного застосування норм матеріального та порушень норм процесуального права. У червні 2016 року ПрАТ "СК "Грандвіс" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду й ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права. Наведені в касаційній скарзі доводи Касаційну скаргу мотивовано в тому числі й тим, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, безпідставно закрив провадження у справі в частині позовних вимог до ПрАТ "Просто-Страхування", залишивши поза увагою те, що спір між сторонами виник на підставі цивільно-правових відносин - договору добровільного страхування, регулюється статтею 993 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтею 27 Закону України "Про страхування", а тому підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, що підтверджується судовою практикою. Вважає, що, відмовивши в задоволенні позову, суд тим самим порушив права позивача на судовий розгляд, надавши перевагу відповідачам та не з'ясувавши наданих позивачем доказів. Також у касаційній скарзі міститься посилання на порушення судами вимог статей 1, 3 - 5, 10, 11, 57 - 62, 64, 157, 212, 213 ЦПК України. Зокрема, на порушення вимог статті 212 ЦПК України суд не оцінив повно, всебічно, безпосередньо, у взаємному зв'язку між собою докази у справі, тому рішення суду не відповідає вимогам статті 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості. Крім того, посилається на розгляд справи судом з порушенням установлених законом строків. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 липня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою цього суду від 07 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У січні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 11 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди установили, що 04 грудня 2014 року у м. Києві на вул. Ярославській, 5 сталася ДТП, за участю автомобіля марки "Хонда Акорд", державний номерний знак НОМЕР_1, під керуванням ОСОБА_4, власником якого є ОСОБА_3, та автомобіля марки "БМВ Х5", державний номерний знак НОМЕР_2, про що складено європротокол, згідно з яким вину у ДТП визнав ОСОБА_4 Відповідно до договору страхування транспортного засобу від 07 листопада 2014 року автомобіль марки "БМВ Х5", державний номерний знак НОМЕР_2, застрахований у ПрАТ "СК "Грандвіс". Згідно з висновком експертного автотоварознавчого дослідження колісного транспортного засобу від 09 грудня 2014 року вартість відновлювального ремонту автомобіля марки "БМВ Х5", державний номерний знак НОМЕР_2, складає 8 580,82 грн. Відповідно до акта про настання страхового випадку від 18 грудня 2014 року та видаткового касового ордера страхувальнику ОСОБА_5 виплачено страхове відшкодування у розмірі 8 580,82 грн. На час ДТП цивільно-правова відповідальність власника автомобіля марки "Хонда Акорд", державний номерний знак НОМЕР_1, застрахована у ПрАТ "Просто-Страхування" з лімітом відповідальності за шкоду, завдану майну, 50 000 грн та нульовою франшизою, що підтверджується полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів АІ/6116048. ПрАТ "Просто-Страхування" виплатило позивачу на його вимогу 7 150,68 грн. а у виплаті решти суми в розмірі 1 430,14 грн відмовило, посилаючись на те, що з наданих документів убачається, що страхове відшкодування було виплачено безпосередньо потерпілій особі, а тому решта суми складає ПДВ; у разі надання додаткових документів про сплату цієї суми податку при проведенні ремонтних робіт ця, сума буде сплачена. Стосовно посилання заявника в касаційній скарзі на порушення судами правил суб'єктної юрисдикції, у зв'язку із чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі "Безімянная проти Росії" (заява N 21851/03) ЄСПЛ наголосив, що "погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту". Крім того, у статті 6 Конвенції, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції"). Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 чинного ЦПК України у редакції Закону від 03 жовтня 2017 року. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Разом з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний чинник. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України, у редакції, чинній на час розгляду справи в судах) передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці Не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом (стаття 16 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій). Згідно з пунктом 1 частини першої статті 205 ЦПК України (у вказаній вище редакції) суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. За вимогами статті 27 Закону України "Про страхування" та статті 993 ЦК України до страховика потерпілого переходить право вимоги до завдавача шкоди у деліктному зобов'язанні у межах виплаченого потерпілому страхового відшкодування. Після такої виплати деліктне зобов'язання не припиняється. У ньому відбувається заміна кредитора: до страховика потерпілого переходить право вимоги, що належало цьому потерпілому в деліктному зобов'язанні, у межах виплаченого йому страхового відшкодування. Такий перехід права вимоги є суброгацією. Тобто страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, реалізує право вимоги, передбачене статтями 993 ЦК України та 27 Закону України "Про страхування", шляхом звернення з позовом до страховика, в якого завдавач шкоди застрахував свою цивільно-правову відповідальність. Суди правильно вважали, що спір між двома господарюючими суб'єктами (страховими компаніями) повинен бути вирішений за правилами іншого судочинства (господарського), оскільки солідарне стягнення із заподіювача шкоди та страховика за встановлених судом обставин є неможливим. За таких обставин та з мотивів, передбачених указаними нормами матеріального та процесуального права, правильними є висновки судів про наявність підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 205 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), для закриття провадження у справі в частині позовних вимог ПрАТ "СК "Грандвіс" до ПрАТ "Просто-Страхування", адже спір між юридичними особами не може розглядатися в порядку цивільного судочинства, а підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Оскільки закриття провадження у справі не перешкоджає позивачу у зверненні для захисту своїх прав до належного суду, то безпідставними є наведені в касаційній скарзі доводи щодо порушення судом права позивача на судовий розгляд. Крім того, правильними є висновки суду про відмову в задоволенні позову в частині вимог до фізичних осіб з огляду на таке. Суд обґрунтовано вважав, що позовні вимоги про солідарне стягнення страхового відшкодування з відповідачів не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки правовідносини з ПрАТ "Просто-Страхування" є договірними, а правовідносини з ОСОБА_4 випливають із зобов'язання з відшкодування шкоди (позадоговірні зобов'язання); вимоги ж до ОСОБА_3 заявлені лише у зв'язку з тим, що він є власником автомобіля (джерела підвищеної небезпеки). Відповідно до частини другої статті 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Особою, яка зобов'язана відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, є фізична або юридична особа, що на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди, позички тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Якщо особа під час керування транспортним засобом має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії і реєстраційний документ на транспортний засіб, переданий їй власником або іншою особою, яка на законній підставі використовує такий транспортний засіб, то саме ця особа буде нести відповідальність за завдання шкоди (пункт 2.2 Правил дорожнього руху України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року N 1306). Суди надали належну оцінку тій обставині, що ОСОБА_4 мав право керувати автомобілем марки "Хонда Акорд", а позивач не спростував таких висновків, тому правильно вважали необґрунтованими позовні вимоги до нього. Відповідно до статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Оскільки розмір завданої шкоди не перевищує ліміту відповідальності (розмір шкоди - 8 580,82 грн. ліміт відповідальності - 50 000 грн), ПрАТ "Просто-Страхування" не відмовило позивачу у виплаті страхового відшкодування в повному розмірі, а повідомило про необхідність надання додаткових документів для здійснення такої виплати, то суд правильно вважав необґрунтованими позовні вимоги до ОСОБА_4 У разі якщо деліктні відносини поєдналися з відносинами обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов'язанні в межах суми страхового відшкодування є страховик завдавача шкоди. Такий страховик, хоч і не завдав шкоди, але є зобов'язаним суб'єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди у порядку, передбаченому Законом N 1961-IV. Після такої виплати деліктне зобов'язання припиняється його належним виконанням страховиком завдавача шкоди замість останнього. Відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно із цим договором або Законом N 1961-IV у страховика не виникло обов'язку з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених статтею 37), чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. У такому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування. Покладання обов'язку з відшкодування шкоди в межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону N 1961-IV). Такий висновок відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленій 04 липня 2018 року у справі N 755/18006/15-ц (провадження N 14-176цс18), і відступати від неї не вбачається підстав. Ухвалюючи рішення у справі, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, належним чином дослідив докази у справі і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 10, 57 - 60, 212, 303, 304 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах), а також достатньо повно встановив фактичні обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення. Стосовно наведених у касаційній скарзі доводів про порушення судами норм процесуального права, а саме статей 1, 3 - 5, 10, 11, 57 - 62, 64, 157, 212, 213 ЦПК України, необхідно зазначити таке. Статтею 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах) установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви його прийняття чи відмови у прийнятті. Оскаржувані судові рішення містять висновки щодо оцінки доказів, визначення правовідносин, що виникли між сторонами, та застосування норм матеріального і процесуального права, ці висновки відповідають вимогам статей 213 - 215, 315 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості. Наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. З матеріалів справи та змісту оскаржуваних судових рішень не вбачається, що суди при розгляді справи допустили порушення норм матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів, які є правильними, законними та обґрунтованими, зробленими на підставі правильно визначеного характеру спірних правовідносин. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про залишення без задоволення касаційної скарги та без змін оскаржуваних судових рішень. Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Грандвіс" залишити без задоволення. Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 11 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 24 травня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Лященко Н.П.
  20. ПОСТАНОВА Іменем України 3 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 755/2258/17 Провадження N 14-281цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ на ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 22 листопада 2017 року (суддя Арапіна Н.Є.) та постанову Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2018 року (судді Поліщук Н.В., Білич І.М., Болотова Є.В.) у цивільній справі за позовом Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ до ОСОБА_3 про стягнення суми боргу і ВСТАНОВИЛА: У лютому 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення боргу в сумі 24 тис. 368 грн 15 коп. Позовну заяву мотивовано тим, що з 21 жовтня 2010 року відповідач займав посаду судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Згідно з наказом від 24 лютого 2014 року N 154-к ОСОБА_3 надано щорічну основну відпустку тривалістю 25 робочих днів з 24 лютого по 31 березня 2014 року та додаткову відпустку тривалістю 15 календарних днів з 01 по 15 квітня 2014 року. Після закінчення відпустки ОСОБА_3 до роботи не приступив. Постановою Верховної Ради України від 29 вересня 2016 року його звільнено з посади судді у зв'язку з порушенням присяги. Частина відпустки - 19 робочих днів - була надана відповідачу та оплачена в рахунок невідпрацьованої частини робочого року. Посилаючись на зазначені обставини, позивач на підставі статті 22 Закону України від 15 листопада 1996 року N 504/96-ВР "Про відпустки" просив суд стягнути з відповідача борг у розмірі 24 тис. 368 грн 15 коп. та судовий збір. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 22 листопада 2017 року, залишеною без змін постановою Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2018 року, провадження у зазначеній справі закрито. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що відповідно до пункту 2 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на момент розгляду справи) спір стосується проходження відповідачем публічної служби, тому підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. 20 лютого 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Касаційну скаргу мотивовано тим, що спори з приводу стягнення безпідставно сплачених (без достатньої правової підстави) грошових сум не є публічно-правовими, тому такі спори підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою від 12 березня 2018 року відкрив касаційне провадження у справі. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2018 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного провадження. Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII)справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 06 червня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII). Разом з тим відповідно до частини першої, пункту 2 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на публічно-правові спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Аналогічна норма закріплена у пункті 2 частини першої статті 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII). Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції). При цьому стаття 2 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) завданням адміністративного судочинства визначає захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (частина друга статті 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції). З огляду на вказані норми можна зробити висновок, що законодавець установив, що суттю адміністративного судочинства є судовий контроль за діяльністю органів влади та місцевого самоврядування у сфері дотримання прав і свобод фізичних та юридичних осіб за допомогою процесуального закону. У справі, яка переглядається, предметом позову є вимога позивача стягнути на свою користь з відповідача борг, а саме грошові кошти, які він отримав як оплату щорічної основної оплачуваної відпустки. Спосіб захисту, обраний позивачем, є більш характерним саме для цивільного права та судочинства (стаття 16 Цивільного кодексу України; далі - ЦК України), а спір за своїм характером не пов'язаний із захистом прав громадянина від порушень з боку суб'єкта владних повноважень. У пункті 1 частини першої статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) справу адміністративної юрисдикції визначено як публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є суб'єкт владних повноважень. Відповідно участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою класифікації спору як публічно-правового. Однак не кожен спір за участю суб'єкта владних повноважень є публічно-правовим. Позивачем в адміністративній справі може бути як фізична, так і юридична особа, яка вважає порушеними свої права, свободи чи інтереси, а відповідачем, за загальним правилом, - орган влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові або службові особи (частини друга та третя статті 50 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції). Разом з тим, частиною четвертою цієї статті передбачено, що громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративними позовами суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом. Тобто за пунктом 5 частини четвертої статті 50 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) суб'єкт владних повноважень може звертатися до суду з адміністративним позовом до громадян України, іноземців чи осіб без громадянства, їх об'єднань, юридичних осіб, які не є суб'єктами владних повноважень, виключно для превентивного судового контролю своєї ж діяльності та у випадках, визначених законом. У цих випадках водночас із перевіркою дій чи бездіяльності зазначених вище осіб, обставин, що стали підставою для втручання суб'єктів владних повноважень, суд має перевірити на відповідність чинному законодавству рішення, дії чи бездіяльність самих суб'єктів владних повноважень. У справі, що розглядається, позов пред'явлено про стягнення боргу. Публічна служба є різновидом трудової діяльності, відносини публічної служби як окремий різновид трудових відносин існують на стику двох галузей права - трудового та адміністративного. У справі, що розглядається, правовідносини між сторонами не стосуються безпосередньо прийняття, проходження чи звільнення з публічної служби, не спрямовані на захист прав свобод та інтересів особи від порушень з боку суб'єкта владних повноважень та не стосуються оскарження дій останнього. Отже, за своїм суб'єктним складом, предметом спору, обраним позивачем способом захисту порушених прав та характером спірних правовідносин спір є приватноправовим та підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Ураховуючи викладене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, помилково дійшов висновку, що спір між сторонами є публічно-правовим, оскільки пов'язаний з проходженням публічної служби, неправильно застосував норми процесуального закону та безпідставно закрив провадження у справі, керуючись статтею 205 ЦК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції). Частиною четвертою статті 406 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) передбачено, що у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Згідно із частиною шостою статті 411 ЦПК України (у зазначеній редакції) підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. ВеликаПалата Верховного Судувважає, що ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 22 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2018 року постановлено/прийнято з порушенням норм процесуального права, а тому зазначені судові рішення відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України необхідно скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Керуючись статтями 402-404, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ задовольнити. Ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 22 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2018 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 вересня 2018 року м. Київ Справа N 2-а-3097/2007 Провадження N 11-695апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до Харківського університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба (далі - Університет), військової частини А 0215 про стягнення компенсації за продовольче забезпечення за касаційною скаргою Університету на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2008 року (головуючий суддя Маслій В.І., судді Коваль М.П., Саприкіна І.В.), УСТАНОВИЛА: У березні 2007 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з Університету завдані матеріальні збитки в розмірі 42 968 грн. На обґрунтування позовних вимог послався на те, що він проходить військову службу в Університеті, який підпорядковується військовій частині А 0215, проте відповідачі на порушення вимог частини другої статті 17 Конституції України, статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року N 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) та статті 16 Закону України від 6 грудня 1991 року N 1934-XII "Про Збройні Сили України" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) не здійснювали продовольчого забезпечення військовослужбовця з 11 березня 2000 року по 31 березня 2007 року. Замостянський районний суд м. Вінниці постановою від 30 березня 2007 року задовольнив позовні вимоги ОСОБА_3, визнав дії Університету та військової частини А 0215 незаконними та стягнув з Університету на користь позивача компенсацію за неотриманий продовольчий пайок з урахуванням індексу інфляції в сумі 42 968 грн 66 коп. Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 18 грудня 2008 року постанову суду першої інстанції скасував, провадження у справі закрив, посилаючись на частину другу статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС; у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) та зазначив, що оскільки позивач звернувся до суду з позовом у якому просив стягнути з Університету невиплачені кошти, не оскаржуючи при цьому його дій чи бездіяльності, то справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, у листопаді 2017 року ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просив поновити процесуальний строк подачі касаційної скарги, з огляду на поважність причин його пропуску та скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції й залишити у силі рішення суду першої інстанції. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 15 січня 2018 року поновив строк на касаційне оскарження та відкрив касаційне провадження. У відзивах на касаційну скаргу Університет та військова частина А 0215 просять касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, ухвалу апеляційного суду - без змін, оскільки вважають, що рішення суду першої інстанції є незаконним. 5 червня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). Відповідно до частини шостої статті 346 КАС (у редакції цього Закону) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 5 липня 2018 року прийняла та призначила зазначену справу до розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 346 КАС, а також доводи, викладені у відзивах на касаційну скаргу, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно із частиною третьою статті 3 КАС у редакції Закону N 2147-VIII провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Статтею 1 Конституції встановлено, що Україна проголошується правовою державою і, як будь-яка правова держава, гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя. Обов'язок держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов'язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. Під правоздатністю пред'являти позови, вимагати відшкодування шкоди й домагатися рішення суду розуміється право подання позову до суду, який наділений повноваженнями розглядати питання фактів і прав, що стосуються конкретного спору, з метою постановлення рішення, що матиме обов'язкову силу (рішення ЄСПЛ від 23 червня 1981 року у справі "Ле Конт, Ван Левен і Де Мейєр проти Бельгії", заяви N 6878/75, 7238/75). Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. 1 вересня 2005 року набрав чинності КАС, який визначив повноваження адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції, порядок звернення до адміністративних судів і порядок здійснення адміністративного судочинства. Акти, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, установлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої та другої статті 55 Конституції України. Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів. Конституційний Суд України у Рішенні від 14 грудня 2011 року N 19-рп/2011 надав конституційне тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України. Так, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією ізаконами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами. Конституційний Суд України зазначив, що КАС регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Крім того, Конституційний Суд України у Рішенні від 25 листопада 1997 року N 6-зп сформулював правову позицію, за якою удосконалення законодавства в контексті статті 55 Конституції України має бути поступовою тенденцією, спрямованою на розширення судового захисту прав і свобод людини, зокрема судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень (пункт 2 мотивувальної частини). Ця правова позиція кореспондується з положеннями статті 13 Конвенції щодо ефективного засобу юридичного захисту від порушень, вчинених особами, які здійснюють свої офіційні повноваження. Статтею 6 КАС (у редакції, чинній на час прийняття судових рішень) установлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС (у редакції, чинній на час прийняття судових рішень) справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною першою статті 17 КАС (у редакції, що діяла на час звернення позивача до суду) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. За змістом пункту 2 частини другої зазначеної статті спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби віднесено до юрисдикції адміністративних судів. У пункті 15 частини першої статті 3 КАС (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) було закріплено, що публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Отже, до компетенції адміністративних судів належить вирішення спорів фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року N 2232-XII "Про військовий обов'язок і військову службу" військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язаній із захистом Вітчизни. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Порядок проходження громадянами України військової служби, їх права та обов'язки визначаються цим Законом, відповідними положеннями про проходження військової служби громадянами України, які затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами. Зазначеними нормами права прямо передбачено, що військова служба є публічною службою. Як убачається з установлених судами обставин, на час звернення до суду з позовом, полковник ОСОБА_3 перебував на військовій службі в Університеті. Установлено, що позивачем пред'явлено позов про стягнення компенсації за неотримане продовольче забезпечення за час проходження військової служби. Наведене свідчить про те, що спір фактично виник між особою, яка проходила військову службу, та суб'єктом владних повноважень, а отже, є публічно-правовим. За таких обставин, на думку ВеликоїПалати Верховного Суду, цей спір як публічно-правовий повинен вирішуватися не в порядку цивільного судочинства, а за нормами КАС. Крім того, Верховний Суд України, відповідно до статті 237 КАС (у редакції, до 15 грудня 2017 року), розглядав заяви про перегляд судових рішень в адміністративних справах з підстав неоднакового застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, зокрема у справах N 21-38а13 (N 2а-1042/09/2670), N 21-253а14 (N 2а/2570/1688/2012), як щодо осіб, які перебували на військовій службі, так і за позовами військовослужбовців, звільнених у запас або відставку. Беручи до уваги вищевикладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що є підстави відступити від викладеного у постанові від 13 червня 2018 року в справі N 161/13250/17 правового висновку, про те, що неотримання особою речового майна (військової форми, одягу) за час проходження служби та під час звільнення в запас, а також відповідної компенсації за це майно, стало причиною позбавлення права власності позивача, зокрема, володіти, користуватися й розпоряджатися об'єктом власності (грошовими коштами), а отже звернення позивача до суду з позовом про відшкодування майнової та моральної шкоди та стягнення грошової компенсації за недоотримане речове майно спрямоване на відновлення його майнового стану (порушеного права власності та ліквідації збитків, заподіяних його інтересам), на захист якого спрямовані засоби та норми, визначені саме цивільним і цивільним процесуальним законодавством. Вимога касаційної скарги ОСОБА_3 про скасування ухвали суду апеляційної інстанції та залишення в силі постанови суду першої інстанції не підлягає задоволенню, оскільки прийняття такого рішення можливе лише у разі його апеляційного перегляду по суті, який у цій справі не відбувся у зв'язку із закриттям провадження у справі з процесуальних підстав. Тому на підставі частини першої статті 353 КАС ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2008 рокупідлягає скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Ураховуючи наведене та керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, у редакції Закону N 2147-VIII, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2008 року в справі за позовом ОСОБА_3 до Харківського університету Повітряних сил імені ІванаКожедуба, військової частини А 0215 про стягнення компенсації за продовольче забезпечення - скасувати. 3. Справу N 2-а-3097/2007 направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська