Recommended Posts

 

Помогите, пожалуйста, советом. 
Были украдены денежные средства с моей банковской карточки. В связи с этим я обратилась в правоохранительные органы с заявлением о совершении уголовного правонарушения, а также в банк, с просьбой заблокировать карточку и компенсировать мне украденные мошенниками денежные средства. 
Банк возвращать деньги отказался.
Могу ли я теперь обратиться в суд с иском о взыскании с банка украденных денежных средств и выплате мне неустойки за каждый день невыполнения банком обязательств и если это возможно, то в каком размере я могу взыскивать неустойку?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
8 часов назад, law123 сказал:

 

Помогите, пожалуйста, советом. 
Были украдены денежные средства с моей банковской карточки. В связи с этим я обратилась в правоохранительные органы с заявлением о совершении уголовного правонарушения, а также в банк, с просьбой заблокировать карточку и компенсировать мне украденные мошенниками денежные средства. 
Банк возвращать деньги отказался.
Могу ли я теперь обратиться в суд с иском о взыскании с банка украденных денежных средств и выплате мне неустойки за каждый день невыполнения банком обязательств и если это возможно, то в каком размере я могу взыскивать неустойку?

Судя по содержанию, ответ, Вам, прекрасно известен. Вероятнее всего, не можете только с размером неустойки определиться.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Да, не могу определиться с размером неустойки. Подскажите, пожалуйста, в каком размере в моем случае можно взыскивать неустойку с банка?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, law123 сказал:

Да, не могу определиться с размером неустойки. Подскажите, пожалуйста, в каком размере в моем случае можно взыскивать неустойку с банка?

В наших реалиях про неустойку можно только мечтать. Дай Бог, при благоприятных для Вас обстоятельствах, удастся вернуть похищенные с карты деньги. А при судебном разбирательстве

можно добавить компенсацию судебных издержек , затрат на правовую помощь и то только при

наличии надлежащим образом оформленных документах. Но об этом Вы и сами прекрасно знаете.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      19 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 761/24672/15-ц
      Провадження N 14-197цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідачі: уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (на тимчасову адміністрацію та ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Терра банк" (далі - Фонду, уповноважена особа Фонду; ПАТ "Терра банк" відповідно), Фонд,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 06 квітня 2016 року в складі судді Кравець В.А.
      і касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 січня 2016 року в складі судді Осаулова А.А. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 06 квітня 2016 року в складі колегії суддів Кравець В.А., Качана В.Я., Шиманського В.Й.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду, Фонду про захист прав споживача, усунення порушень бухгалтерського обліку та зобов'язання вчинити дії,
      УСТАНОВИЛА:
      У серпні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому просила: визнати протиправною бездіяльність Фонду та уповноваженої особи Фонду щодо розгляду її звернень та задоволення вимог про усунення порушеного бухгалтерського (банківського) обліку вкладу позивачки та поновлення банківської проводки за квитанцією від 07 серпня 2014 року N 96834 на 1 200 доларів США за вкладним рахунком; зобов'язати уповноважену особу Фонду усунути порушення бухгалтерського (банківського) обліку шляхом поновлення банківської проводки.
      Свої вимоги позивачка обґрунтувала тим, що 05 серпня 2014 року між нею та ПАТ "Терра "банк" укладено договір банківського вкладу (депозиту) на 200 доларів США з правом поповнення строком до 06 листопада 2014 року. Цього ж дня вона поповнила депозит на 1 000 доларів США, 06 серпня 2014 року - на 1 200 доларів США та 07 серпня 2014 року - на 1 200 доларів США, про що свідчить квитанція N 96834, однак цю суму не було зараховано на її депозит. Після введення в банку тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду вона неодноразово зверталася із заявами про поновлення банківської проводки та зарахування внесеної нею суми, однак ці дії вчинено не було й указану суму не було зараховано на її депозитний рахунок.
      Ураховуючи викладене, позивачка просила визнати протиправною бездіяльність Фонду та уповноваженої особи Фонду щодо розгляду її звернень і задоволення вимог про усунення порушеного бухгалтерського (банківського) обліку її вкладу та поновлення банківської проводки за квитанцію від 07 серпня 2014 року N 96834 на 1 200 доларів США за вкладним рахунком, а також зобов'язати уповноважену особу Фонду усунути порушення бухгалтерського (банківського) обліку шляхом поновлення банківської проводки.
      Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 26 січня 2016 року позов задоволено частково. Зобов'язано уповноважену особу Фонду усунути порушення бухгалтерського (банківського) обліку за договором банківського вкладу від 05 червня 2014 року шляхом поновлення банківської проводки за квитанцією від 07 серпня 2014 року N 96834 на 1 200 доларів США за вкладним рахунком ОСОБА_3 У задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання протиправною бездіяльності Фонду та уповноваженої особи Фонду щодо розгляду її звернень, задоволення вимог про усунення порушення бухгалтерського (банківського) обліку та поновлення банківської проводки за квитанцією від 07 серпня 2014 року N 96834 - відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що цивільні права позивачки порушено й вони підлягають захисту шляхом усунення порушень бухгалтерського (банківського) обліку вкладу та поновлення банківської проводки за квитанцією від 07 серпня 2014 року N 96834 на 1 200 доларів США за вкладним рахунком. Відмовляючи в задоволенні позову про визнання протиправною бездіяльності Фонду та уповноваженої особи Фонду, суд першої інстанції керувався тим, що відповідачі надали відповіді на звернення позивачки в межах своєї компетенції.
      Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 06 квітня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ "Терра банк" відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 січня 2016 року залишено без змін.
      Погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що судовими рішеннями, що набрали законної сили, установлено обставини незарахування працівниками колишнього ПАТ "Терра банк" внесених позивачем коштів за вкладом у розмірі 1 200 доларів США та можливість усунення вказаних порушень лише уповноваженою особою Фонду в межах наданих їй повноважень.
      Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 06 квітня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_4, визнано неподаною та повернуто заявнику з підстав невиконання вимог ухвали про усунення недоліків щодо сплати судового збору.
      Повертаючи апеляційну скаргу, апеляційний суд зазначив, що представник позивачки не надав суду доказів сплати судового збору за подання цієї скарги.
      12 квітня 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просила скасувати ухвалу апеляційного суду про повернення апеляційної скарги та передати справу до цього ж суду для продовження розгляду.
      25 квітня 2016 року уповноважена особа Фонду звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 січня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 06 квітня 2016 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
      Доводи, наведені в касаційних скаргах
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 мотивовано тим, що відповідно до частини третьої статті 22 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав.
      Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду мотивовано тим, що суди не застосували належних норм матеріального права, не встановили порушень відповідачами законодавства про виведення неплатоспроможного банку з ринку та ліквідацію банку. ПАТ "Терра банк" перебуває у стадії ліквідації, яку здійснює уповноважена особа Фонду як державна спеціалізована установа, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, тому справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а провадження у порядку цивільного судочинства - закриттю.
      Ухвалами судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня та від 18 травня 2016 року відкрито касаційне провадження за вказаними касаційними скаргами.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України)викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК Українив редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та матеріали справи, вважає, що касаційні скарги уповноваженої особи Фонду та ОСОБА_3 мають бути задоволені частково.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      З метою якісної та чіткої роботи судової системи законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
      Для вирішення питання про юрисдикцію справи необхідно визначити склад осіб, які беруть участь у справі, предмет позовних вимог і зміст правовідносин, а також проаналізувати спеціальне законодавство, що регулює спірні правовідносини. Оскільки одним з відповідачів є Фонд, необхідно визначити його правову природу, функції та повноваження у правовідносинах, пов'язаних з введенням тимчасової адміністрації та ліквідації банків.
      Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI). Цим Законом також урегульовано відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
      Згідно з частиною другою статті 3 згаданого Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктомуправління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду. Спеціальним законом передбачено, що Фонд є юридичною особою публічного права.
      Відповідно до частини другої статті 81 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
      Водночас основні ознаки поняття юридичної особи універсальні та не залежать від складу та статусу її засновників (учасників і членів).
      Зазначене правило знайшло відображення в частині першій статті 82 ЦК України, згідно з якою на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення цього Кодексу про участь юридичних осіб у цивільному обороті, якщо інше не встановлено законом.
      З аналізу функцій Фонду, передбачених у частині першій статті 4 Закону N 4452-VI основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Ці функції мають як владний характер, оскільки направлені на врегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і такі, що не містять владної складової, а направлені на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організації відчуження всіх або частини активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продажу неплатоспроможного банку або створення та продажу перехідного банку, що передбачено в пункті 8 частини другої зазначеної статті.
      Тобто можна зробити висновок про дуалістичність правомочностей Фонду.
      Наслідки початку процедури ліквідації банку передбачено в статті 46 Закону N 4452-VI. Частина друга цієї статті передбачає, що з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв'язку з ліквідацією банку.
      Відповідно до частин першої, другої статті 48 Закону N 4452-VI Фонд безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду з дня початку процедури ліквідації банку здійснює такі повноваження: 1) здійснює повноваження органів управління банку; 2) приймає в управління майно (у тому числі кошти) банку, вживає заходів щодо забезпечення його збереження, формує ліквідаційну масу, виконує функції з управління та продає майно банку; 3) складає реєстр акцептованих вимог кредиторів (вносить зміни до нього) та здійснює заходи щодо задоволення вимог кредиторів; 4) вживає у встановленому законодавством порядку заходів до повернення дебіторської заборгованості банку, заборгованості позичальників перед банком та пошуку, виявлення, повернення (витребування) майна банку, що перебуває у третіх осіб, оновлює інформацію, що міститься у Кредитному реєстрі Національного банку України; 5) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 6) заявляє відмову від виконання договорів та в установленому законодавством порядку розриває їх; 7) передає у встановленому порядку на зберігання документи банку, що підлягають обов'язковому зберіганню; 8) здійснює повноваження, що визначені частиною другою статті 37 цього Закону; 9) здійснює відчуження активів та/або зобов'язань банку, якщо це було передбачено планом врегулювання, або в інших випадках, передбачених цим Законом; 10) повертає ініціатору переказу кошти, що надійшли на кореспондентський рахунок банку для зарахування на поточні рахунки клієнтів банку або для виплати переказів протягом процедури ліквідації до дня відкриття банком накопичувального рахунка в Національному банку України (крім коштів, призначенням платежу за якими є погашення зобов'язань перед банком). Фонд може здійснювати інші повноваження, що є необхідні для завершення процедури ліквідації банку.
      Згідно з пунктом 17 частини першої статті 2 Закону N 4452-VI уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.
      Аналіз наведених норм свідчить про те, що уповноважена особа Фонду в частині реалізації своїх повноважень щодо банку, який ліквідується, виконує повноваження органу управління останнього, оскільки після призначення тимчасової адміністрації керівництво банку втрачає свої повноваження.
      З аналізу правової природи юридичної особи публічного права з урахуванням особливостей, передбачених Законом N 4452-VI, можна зробити висновок, що Фонд як юридична особа публічного права може бути суб'єктом як публічно-правових, так і приватноправових правовідносин. У приватноправових відносинах, тобто під час здійснення функцій органу управління банку, у якому запроваджено тимчасову адміністрацію, чи банку, який ліквідується, Фонд не є суб'єктом владних повноважень у розумінні пункту 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, що діяла на час розгляду справив суді першої та апеляційної інстанцій.
      Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України в редакції, чинній на час подання до суду позову, суди розглядали в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникали з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводився за правилами іншого судочинства.
      Частиною першою статті 19 ЦПКУкраїни в редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      У статті 17 КАС України в редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, які виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму; та наведено перелік публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів
      Законодавець у частині першій статті 19 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року розширив цей перелік, додавши до нього декілька пунктів.
      Згідно з пунктом 17 частини першої статті 4 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
      У справі, яка переглядається, до суду звернулася фізична особа ОСОБА_3 з позовом до уповноваженої особи Фонду та Фонду про зобов'язання поновити банківську проводку за вкладним рахунком.
      Відповідно до частини першої статті 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, до банківських послуг належать: 1) залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб; 2) відкриття та ведення поточних (кореспондентських) рахунків клієнтів, у тому числі у банківських металах; 3) розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.
      У цьому випадку фактично виник спір між ОСОБА_3 та банком щодо нездійснення останнім банківської операції - незарахування грошових коштів у розмірі 1 200 доларів США на депозит ОСОБА_3, тому не можна вважати, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а отже суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували норми процесуального права й розглянули спір в порядку цивільного судочинства.
      Разом з тим з матеріалів справи вбачається, що у жовтні 2014 року ОСОБА_3 уже зверталася до суду з позовом до ПАТ "Терра банк" про захист прав споживача фінансових послуг (справа N 757/29091/14-ц), у якому просила: зобов'язати відповідача в особі уповноваженої особи Фонду усунути порушення банківського обліку вкладу позивачки шляхом поновлення банківської проводки за квитанцією від 07 серпня 2014 року N 96834 на 1200 доларів США за вкладним рахунком позивача N 26306501148977 та зобов'язати внести в реєстр вкладників, які мають право на відшкодування вкладів відповідно до Закону N 4452-VI запис щодо обліку суми вкладу позивача станом на день запровадження тимчасової адміністрації за договором вкладу "Родинний" від 05 серпня 2014 року N ВДД-163660:840 у загальному розмірі 3 600 доларів США та відсотків, нарахованих на вклад до дня запровадження тимчасової адміністрації.
      Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 13 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2015 року, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_3 право на відшкодування за договором банківського вкладу від 05 серпня 2014 року N ВДР-163660:840 грошових коштів у розмірі 1 200 доларів США (т. 1, а. с. 56?62).
      Зазначеними судовими рішеннями встановлено, що на звернення позивачки стосовно внесених на депозитний рахунок 07 серпня 2014 року грошових коштів у розмірі 1 200 доларів США ПАТ "Терра банк" кошти не повернуло та відповіді не надало.
      Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 11 грудня 2015 року заяву представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 про роз'яснення рішення Печерського районного суду м. Києва від 13 липня 2015 року задоволено. Роз'яснено, що за ОСОБА_3 визнано право на відшкодування за договором банківського вкладу від 05 серпня 2014 року N ВДР-163660:840 грошових коштів у розмірі 1 200 доларів США, які були внесені на депозитний рахунок 07 серпня 2014 року і зобов'язання з відшкодування позивачці яких у межах загальної суми вкладу за договором банківського вкладу відповідно до Закону N 4452-VI відповідачу - Публічному акціонерному товариству "Кристал банк" передано не було (т. 1, а. с. 64).
      Тобто ОСОБА_3 уже зверталася до суду з позовними вимогами про захист прав споживачів і рішенням Печерського районного суду м. Києва від 13 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2015 року, вирішено спір між ОСОБА_3 та ПАТ "Терра банк" щодо внесених коштів у розмірі 1 200 доларів та захищено право позивачки на спірну суму.
      Зазначені судові рішення в силу вимог статті 14 ЦПК України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, та статті 18 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року є обов'язковими до виконання на всій території України.
      Порядок відображення в бухгалтерському обліку типових кредитних операцій (надання (отримання) кредитів, здійснення факторингових операцій, операцій репо, урахування векселів) та вкладних (депозитних) операцій, що оцінюються за амортизованою собівартістю, гарантій, авалів та формування й використання резервів під кредитні ризики в банках України врегульовано Інструкцією з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних (депозитних) операцій та формування і використання резервів під кредитні ризики в банках України, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 27 грудня 2007 року N 481, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 22 січня 2008 року за N 48/14739 (далі - Інструкція).
      Згідно з пунктом 1.4 розділу І Інструкції банк здійснює кредитні та вкладні (депозитні) операції відповідно до вимог законодавства України й відображає в бухгалтерському обліку за відповідними рахунками Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17 червня 2004 року N 280, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26 липня 2004 року за N 918/9517, зі змінами, залежно від категорії контрагентів, виду кредиту/вкладу (депозиту) і строків їх використання.
      За правилами пункту 1.1 глави 1 розділу VІнструкції банк на дату укладення договору про розміщення або залучення коштів на міжбанківському ринку відображає за позабалансовими рахунками одночасно вимоги та зобов'язання відповідно до укладеного договору банківського вкладу (депозиту). У цьому разі здійснюються такі бухгалтерські проводки: Дебет (Рахунок для обліку активів до отримання та депозитів до розміщення); Кредит (Контррахунок); Дебет (Контррахунок); Кредит (Рахунок для обліку активів до відправлення та депозитів до залучення).
      Таким чином, здійснення банківської операції, а саме зарахування коштів на депозитний рахунок позивачки, є повноваженням банку. Проте суд першої інстанції не перевірив, а апеляційний суд не усунув вказаного недоліку та не встановив у зв'язку з введенням у ПАТ "Терра банк" тимчасової адміністрації та ліквідаційною процедурою, чи можливе здійснення таких операцій у контексті вимог пункту 2 частини другої статті 46 Закону N 4452-VI.
      Суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення суду першої інстанції, не взяв до уваги того, що відповідач у справі, яка переглядається, - уповноважена особа Фонду є лише представником Фонду та виконує функції органу управління банком і відповідно до частини другої статті 30 ЦПК України в редакції, чинній на час звернення до суду, про те, що позивачем й відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава, частини другої статті 48 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року, не зробив висновку, чи є такий відповідач належним.
      Суд не встановив, чи обрала позивачка належний спосіб захисту порушеного права та чи поновлює вказаний спосіб її права і які саме.
      Щодо касаційної скарги ОСОБА_3 Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду.
      Визнаючи апеляційну скаргу неподаною та повертаючи її, апеляційний суд послався на те, що Законом України від 22 травня 2015 року N 484-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору", який набрав чинності 01 вересня 2015 року, внесено зміни до Закону України від 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір" та викладено статтю 5 цього Закону в новій редакції, у якій звільнення від сплати судового збору споживачів за позовами, що пов'язані з порушенням їхніх прав, не передбачено. Оскільки спеціальним законом, який регулює питання сплати судового збору, є Закону України "Про судовий збір", то Закон України "Про захист прав споживачів", стаття 22 якого передбачає звільнення споживачів від сплати судового збору, до цих правовідносин не застосовується.
      З такими висновками погодитися не можна.
      У статті 5 Закону України "Про судовий збір" визначено перелік пільг щодо сплати судового збору, у якому не передбаченозвільнення від сплати судового збору споживачів - за позовами, що пов'язані з порушенням їхніх прав.
      Разом з тим у частині 3 статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" передбачено, що споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав.
      Системний і комплексний аналіз зазначених норм дає правові підстави зробити висновок про те, що сама по собі відсутність такої категорії осіб, як "споживачі, які звернулися з позовними вимогами про захист порушених справ", у переліку осіб, що мають пільги щодо сплати судового збору, установленому в статті 5 Закону України "Про судовий збір", не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів, а саме Законом України "Про захист прав споживачів".
      Крім того, стаття 5 Закону України "Про судовий збір" не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить позиції про те, що пільги надаються лише за пред'явлення позову.
      Спеціальний закон, звільнивши споживачів від сплати судового збору за подання позову, зазначив, що вони звільняються від майнового навантаження з метою захисту своїх порушених прав (частина третя стаття 22 Закону України "Про захист прав споживачів").
      Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судовий збір" у частині третій статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" словосполучення "державного мита" замінене словосполучення "судового збору".
      Отже, під час прийняття Закону України "Про судовий збір" законодавець передбачив можливість застосування Закону України "Про захист прав споживачів" при визначенні пільг певних категорій осіб щодо сплати судового збору.
      Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі N 14-57цс18 зазначила, що порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу, а саме під час апеляційного перегляду. Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завданням якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права.
      Апеляційний суд не врахував зазначеного та безпідставно поклав на позивачку, яка звернулася до суду за захистом прав споживача, обов'язок зі сплати судового збору.
      Ухвала Апеляційного суду м. Києва від 06 квітня 2016 року про повернення апеляційної скарги не може вважатися законною й обґрунтованою та має бути скасована.
      Таким чином, суд апеляційної інстанції не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, порушив вимоги як матеріального, так і процесуального права, що призвело до ухвалення судових рішень, які не відповідають вимогам щодо законності й обґрунтованості, що у силу пункту 2 частини першої статті 409 та статті 411 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених апеляційним судом рішень з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      З огляду на те, що розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.
      Керуючись статтями 259, 268, 400, 402,409, 411, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію та ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Терра банк" задовольнити частково.
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
      Ухвали Апеляційного суду м. Києва від 06 квітня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Повну постанову складено і підписано 25 червня 2018 року.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • Автор: ais
      Вот на форуме doroshal поделился ссылкой на "Хорошее решение ВС где Приватбанк "прокатили" по строкам иск.давности (карточка)"
      Теперь собственно вопрос: можно ли признать недействительным договор уступки прав требования в части кредитного договора отдельного заемщика на основании того, что на момента уступки уже прошел срок исковой давности по этому требованию?
      Т.е. Банк не воспользовался вовремя своим правом взыскать долг, т.к. наверное понимал, что срок исковой давности уже вышел и ему будет отказано судом, поэтому продал (уступил) право требование с истекшим сроком фин. установе. Возможно надо не "недействительным" признавать, а например "мнимым" или как то иначе.
      У кого какое мнение о подаче такого иска и его перспективе?
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      06 червня 2018 року
      місто Київ
      справа N 301/1583/16-ц
      провадження N 61-24319св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Стрільчука В.А.,
      суддів: Карпенко С.О., Погрібного С.О. (суддя-доповідач), Ступак О.В., Усика Г.І.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "ВАШ АВТО",
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року у складі колегії суддів: Готра Т.Ю., Джуги С.Д., Собослоя Г.Г.,
      ВСТАНОВИВ:
      ОСОБА_3 12 серпня 2016 року звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізигова компанія "ВАШ АВТО" (далі - ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО") про захист прав споживача шляхом визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення грошових коштів, просив визнати недійсним договір фінансового лізингу з додатками до нього від 19 травня 2016 року N 003838, укладений між ОСОБА_3 та ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО"; стягнути з ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" на його користь грошову суму в розмірі 15 000, 00 грн.
      Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 19 травня 2016 року між ОСОБА_3 та ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" укладено договір фінансового лізингу N 003838, відповідно до пункту 1.1. якого предметом лізингу є трактор марки "Dongfeng", модель "DF 240", двигун к.с/дизель, вартістю 150 000, 00 грн.
      Згідно з пунктом 1.3. договору лізингу ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" зобов'язувався придбати предмет лізингу у власність (отримати право власності на предмет лізингу) та передати предмет лізингу у користування лізингоодержувачу ОСОБА_3 на термін та на умовах, передбачених договором. Під час укладення договору лізингу представник лізингодавця в усній формі повідомила позивачу про термінову необхідність підписання договору та сплати адміністративного платежу у зв'язку із закінченням робочого часу у відділенні банку. 19 травня 2016 року на виконання умов договору лізингу позивач сплатив адміністративний платіж у розмірі 15 000, 00 грн. Після підписання договору та його прочитання позивач зрозумів, що його ввели в обману, оскільки в договорі лізингу зазначена інша марка трактора більшої вартості, ніж та, яку він зазначав у заяві, а саме: "Dongfeng", модель "DF 244", вартістю 86 000, 00 грн.
      06 липня 2016 року ОСОБА_3 звернувся з листом до ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" з вимогою розірвати договір та повернути сплачені ним кошти, у відповідь на який листом від 22 липня 2016 року N 73 позивачу підтверджено сплату ним 15 000, 00 грн як адміністративного платежу, проте такий платіж відповідно до пункту 12.1. договору лізингу поверненню не підлягає.
      На переконання ОСОБА_3, під час укладення договору лізингу порушено його права як споживача, його введено в оману щодо обставин, які мають істотне значення, відповідач вів нечесну підприємницьку діяльність, оскільки обмежив позивача у достатньому часі для прийняття свідомого рішення щодо укладення оспорюваного договору. У підписаному договорі лізингу обмежені права лізингоодержувача як споживача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов'язків, передбачених договором, Законом України "Про фінансовий лізинг" та ЦК України, повністю виключена відповідальність лізингодавця за невиконання або неналежне виконання обов'язків щодо передачі предмета лізингу та його якості, одночасно розширені права лізингодавця всупереч вимогам чинного законодавства щодо поставки та прийому-передачі предмета лізингу, порядку розірвання договору, повернення коштів, відповідальності сторін та повернення предмету лізингу. Також умовами договору забезпечено захист інтересів лише лізингодавця, що свідчить про очевидний дисбаланс між правами та обов'язками сторін. Разом з тим, всупереч вимогам Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" у відповідача відсутня ліцензія для надання фінансового лізингу як послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах, а при укладенні договору не дотримано вимоги щодо його нотаріального посвідчення.
      Як на правові підстави позову ОСОБА_3 посилався на статті 203, 215, 216, 220, 227, 509, 628, 799, 806 ЦК України, статті 18, 19, 22 Закону України "Про захист прав споживачів", статті 4, 6, 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", статті 1, 4, 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".
      Заочним рішенням Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено, суд визнав недійсним договір фінансового лізингу від 19 травня 2016 року N 003838, укладений між ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" та ОСОБА_3; стягнув з ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" на користь ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 15 000, 00 грн. вирішив питання про розподіл судових витрат.
      Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що права лізингоодержувача, передбачені статтею 6, частиною другою статті 11 Закону України "Про фінансовий лізинг" не передбачені оспорюваним договором лізингу. З аналізу договору лізингу суд першої інстанції зробив висновок, що на момент укладення договору лізингоодержувач був позбавлений можливості ознайомитися з обсягом своїх грошових зобов'язань та графіком лізингових платежів, що свідчить про невизначеність загального обсягу грошових зобов'язань лізингоодержувача. В оспорюваний договір лізингу включені несправедливі умови, визначені у частині третій статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів", зокрема, встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору.
      У цьому спорі наявні одночасно всі ознаки, які дали суду підстави для висновку, що умови спірного договору є несправедливими, позаяк вони порушують принцип добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін та завдають шкоди споживачеві.
      Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
      Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення першої інстанції та ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, керувався тим, що спірний договір фінансового лізингу сторонами розірвано, із вимогою про визнання спірного договору недійсним ОСОБА_3 звернувся до суду вже після його розірвання, а тому відсутні передбачені законом підстави для визнання недійсним спірного договору.
      У касаційній скарзі, поданій у лютому 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просить скасувати рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року та залишити в силі рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що суд першої інстанції, дослідивши умови фінансового лізингу, зробив обґрунтований висновок, що оспорюваний договір лізингу містить несправедливі умови, передбачені у статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів". Висновок суду першої інстанції про несправедливість умов договору та визнання його недійсним відповідає правовому висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 08 червня 2016 року N 6-330цс16. Всупереч вимогам статті 301 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року N 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), на переконання заявника, апеляційний суд обґрунтовував своє рішення тим, що договір лізингу розірвано, а тому не може бути його визнано недійсним, незважаючи на те, що таких доводів в апеляційній скарзі не зазначалось. Зважаючи на наведене, апеляційний суд вийшов за межі доводів апеляційної скарги. Додатково заявник стверджує, що апеляційний суд неправильно вирішив питання про розподіл судових витрат за подання апеляційної скарги, оскільки ОСОБА_3 є споживачем, а тому звільнений від сплати судового збору, стягнення з нього на користь ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" судового збору за подання апеляційної скарги є неправомірним.
      Відзив на касаційну скаргу не надходив.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 березня 2017 року у справі відкрито касаційне провадження, ухвалою від 19 червня 2017 року цивільну справу призначено до судового розгляду.
      Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 16 травня 2018 року.
      Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновки, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
      Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, відповідно до якої рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 19 травня 2016 року між ОСОБА_3 та ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" укладено договір фінансового лізингу N 003838, згідно з умовами якого відповідач зобов'язався придбати у власність (отримати право власності на предмет лізингу), зокрема трактор марки "Dongfeng", модель "240 DF", двигун 24 к.с, та передати предмет лізингу у користування ОСОБА_3 на термін та на умовах, передбачених договором. Договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та діє протягом 78 календарних місяців, але у будь-якому випадку до повного виконання зобов'язань за цим договором.
      Згідно з підпунктами 3.3.1.-3.3.3. договору лізингу ОСОБА_3 зобов'язався до отримання предмета лізингу, на умовах та у порядку, передбачених договором, сплатити передбачені договором платежі; прийняти і належним чином використовувати предмет лізингу за його призначенням; у встановлений термін і у повному обсязі сплачувати лізингові та інші платежі.
      Відповідно до додатка N 1 до договору лізингу вартість предмета лізингу становить 5 882, 35 дол. США (150 000, 00 грн); сума виплат авансового платежу (50 %) 2 941, 18 дол. США; щомісячний авансовий платіж 245, 10 дол. США; адміністративний платіж (10 %) - 588, 24 дол. США; комісія за передачу (3 %) - 176, 47 дол. США.
      Згідно з пунктом 1.7 договору лізингу предмет лізингу передається у користування позивачу протягом терміну, який становить не більше 120 робочих днів з моменту сплати ним на рахунок товариства: адміністративного платежу, авансового платежу, комісії за передачу предмета лізингу.
      Відповідно до пункту 12.1 лізингоодержувач, який не сплатив лізингові платежі, що передбачені у пункті 1.7, та не отримав транспортний засіб, має право розірвати договір за власним бажанням, про що має повідомити лізингодавця у письмовій формі з чітким волевиявленням щодо розірвання договору, шляхом направлення відповідного листа рекомендованою кореспонденцією на адресу лізингодавця та зазначення реквізитів особистого банківського рахунку для здійснення такого повернення. У строк, встановлений чинним законодавством, лізингодавець розглядає заяву лізингоодержувача та надає письмову відповідь, в якій повідомляє про розірвання договору та про наслідки його розірвання. У такому випадку поверненню підлягає 60 % від сплаченого авансового платежу та/або частини авансових платежів, 40 % лізингодавець отримує в якості штрафу за дострокове розірвання договору. Адміністративний платіж в такому випадку поверненню не підлягає.
      У пункті 9.7 договору встановлено, що кошти, які сплачуються лізингоодержувачем до отримання предмета лізингу, незалежно від їх призначення, яке вказується у квитанції, зараховуються за договором у наступному порядку: адміністративний платіж; авансовий платіж; - комісія за передачу предмета лізингу. Грошові кошти в сумі 15 000, 00 грн. які сплатив ОСОБА_3 на рахунок ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" згідно з квитанцією від 19 травня 2016 року N 71, є адміністративним платежем, який в разі розірвання спірного договору згідно з пунктом 12.1 договору лізингу поверненню не підлягає.
      ОСОБА_3 в порядку, передбаченому у пункті12.1 договору лізингу, звернувся до ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" із заявою про розірвання договору фінансового лізингу від 19 травня 2016 року N 003838, зареєстрованою за вхідним N 2638 від 11 липня 2016 року, яка розглянута ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО". ОСОБА_3 листом від 22 липня 2016 року N 73 повідомлено, що оскаржуваний договір фінансового лізингу вважається розірваним з 11 липня 2016 року.
      Оцінюючи оскаржуване судове рішення на відповідність вимогам статті 213 ЦПК України 2004 року, Верховний Суд врахував, що правовідносини, які виникають у зв'язку із договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, а також Законом України "Про фінансовий лізинг", Законом України "Про захист прав споживачів".
      Згідно із частиною другою статті 1 Закону України "Про фінансовий лізинг" за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
      Згідно з частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
      Виходячи з аналізу норм чинного цивільного законодавства, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, про що свідчить зміст договору та правила статті 628 ЦК України.
      За імперативним положенням статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. У разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України).
      Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
      Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" здійснювалась нечесна підприємницька практика без отримання ліцензії на здійснення фінансових послуг, умови оспорюваного договору є несправедливими, у договорі відсутні відомості про індивідуальні ознаки предмета лізингу, включено платежі, які не є за природою лізинговими, договір нотаріально не посвідчений, як того вимагає стаття 799 ЦК України.
      Натомість апеляційний суд вважав, що розірваний договір неможливо визнати недійсним за наявності на те правових підстав.
      Верховним Судом з'ясовано, що судами першої та апеляційної інстанцій не надано належної правової оцінки тому факту, що оспорюваний договір є юридично нікчемним в цілому з огляду на порушення імперативних вимог щодо його обов'язкового нотаріального посвідчення. Зазначений договір є змішаним договором, який поєднує в собі, в тому числі ознаки договору найму транспортного засобу.
      Під час ухвалення рішення Верховний Суд керувався положенням частини другої статті 215 ЦК України, в якій встановлено виняток із загального правила статті 11 ЦПК України 2004 року щодо розгляду справ судом в межах заявлених особами вимог. Визнання зазначеного договору судом недійсним відповідно до наведеного правила не вимагається у зв'язку з встановленням його нікчемності безпосередньо законом. При цьому суд також застосовує за власною ініціативою наслідки недійсності нікчемного договору, що врегульовано частиною п'ятою статті 216 ЦК України.
      Отже, оспорюваний договір, підписаний сторонами, є в цілому нікчемним, тобто розглядається з точки зору права як такий, що юридично не мав місця, не створив будь-яких правових наслідків, окрім тих, що пов'язані з його недійсністю. Нікчемний договір є недійсним разом з усіма його умовами та не створює для сторін зобов'язань, що в ньому закріплені.
      Задовольняючи позовну вимогу про визнання недійсним договору з підстав нечесної підприємницької практики та несправедливих умов, а також відсутності нотаріального посвідчення оспорюваного договору, суд першої інстанції не застосував наслідки нікчемності правочину, а суд апеляційної інстанції не усунув таких недоліків.
      В оцінці доводів Верховний Суд вважає обов'язковим дотриматися правового висновку, сформульованого Верховним Судом України в постанові від 19 жовтня 2016 року у справі N 6-1551цс16, щодо обґрунтованості застосування до спірних правовідносин норми статті 799 ЦК України, яка підлягає застосуванню, надавши оцінку відсутності нотаріального посвідчення спірного договору в розумінні частини першої статті 220 цього Кодексу. Верховним Судом не встановлено підстав відступити від зазначеного правового висновку, який визнає обов'язковим у цій справі.
      Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
      Зважаючи на наведене, доводи заявника на обґрунтування касаційної скарги, за висновком Верховного Суду, не мають правового значення для правильного вирішення спору, оскільки такі аргументи втрачають правовий сенс за встановлених судами обставин нікчемності підписаного сторонами договору в цілому та застосування Верховним Судом наслідків недійсності нікчемного правочину до спірних правовідносин.
      Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      Зважаючи, що Верховний Суд встановив неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права до спірних правовідносин, наявні підстави для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги.
      Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      З огляду на наведене Верховний Суд зробив висновок про необхідність скасування заочного рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року в частині визнання недійсним договору лізингу із застосуванням наслідків недійсності нікчемного правочину, реституції та поверненням сторін у попереднє становище, а також зміни правових підстав стягнення адміністративного платежу у розмірі 15 000, 00 грн.
      Додатково Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми Закону України "Про судовий збір" та Закону України "Про захист прав споживачів" щодо розподілу судових витрат, стягуючи із ОСОБА_3 на користь ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" судовий збір за подання апеляційної скарги, з таких підстав.
      У статті 5 Закону України "Про судовий збір" визначено перелік пільг щодо сплати судового збору, проте системний і комплексний аналіз зазначеного Закону і статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" дає правові підстави зробити висновок, що відсутність такої категорії у переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, встановленому статтею 5 Закону України "Про судовий збір", не може безумовно означати, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист їхніх прав.
      Наведена норма права не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить позиції про те, що пільги надаються лише за пред'явлення позову. Спеціальний закон, звільнивши споживачів від сплати судового збору за подання позову зазначив, що вони звільняються від сплати за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав (стаття 22 Закону України "Про захист прав споживачів").
      Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов'язаними з порушенням їх прав. Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судовий збір" у частині третій статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" слова "державного мита" замінені словами "судового збору". Отже, при ухваленні Закону України "Про судовий збір" законодавець передбачив можливість застосування Закону України "Про захист прав споживачів" при визначенні пільг певних категорій осіб щодо сплати судового збору.
      Відступаючи від практики Верховного Суду України, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі N 761/24881/16-ц сформулювала правовий висновок, що порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу, а саме при апеляційному перегляді. Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завданням якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права (стаття 22 Закону України "Про захист прав споживачів", стаття 1 ЦПК України 2004 року, стаття 2 ЦПК України).
      Апеляційний суд наведеного не врахував та безпідставно стягнув із ОСОБА_3 на користь ТОВ "ЛК ВАШ АВТО" судовий збір за подання апеляційної скарги, що є окремою підставою для скасування рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року.
      Згідно з підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
      Відповідно до пункту 7 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" (в редакції Закону України від 06 грудня 2016 року N 1774-VIII) за подання касаційної скарги сплачується судовий збір у розмірі 120 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги, що на момент подачі касаційної скарги становило 1 322, 88 грн. Враховуючи, що заявник звільнений від сплати судового збору за подання касаційної скарги як споживач, належна до сплати сума судового збору підлягає стягненню з відповідача в дохід держави, оскільки касаційна скарга ОСОБА_3 задоволена частково.
      Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
      Скасувати заочне рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року в частині визнання недійсним договору лізингу від 19 травня 2016 року N 003838, ухвалити в цій частині нове рішення.
      У задоволенні позову ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" про визнання недійсним договору лізингу - відмовити.
      Змінити мотивувальну частину заочного рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року щодо визначення правових підстав стягнення адміністративного платежу у розмірі 15 000, 00 грн шляхом застосування наслідків нікчемного правочину.
      В іншій частині заочне рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року залишити без змін.
      Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" в дохід держави судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 322, 88 грн.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий: Стрільчук В.А.
      Судді: Карпенко С.О.
      Погрібний С.О.
      Ступак О.В.
      Усик Г.І.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      15 травня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 761/18854/14-ц
      Провадження N 14-100цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13 (далі разом - позивачі) до Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Міжнародні Авіалінії України" (далі також - ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ"), "Emirates Airline" в особі Представництва "Емірейтс Ерлайн" в Україні, третя особа без самостійних вимог - Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ) "Вімед", про захист прав споживачів, сплату компенсацій і відшкодування шкоди
      за заявою ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" про перегляд рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 30 квітня 2015 року, ухваленого суддею Юзьковою О.Л., рішення Апеляційного суду міста Києва від 6 липня 2016 року, ухваленого колегією суддів у складі: Кравець В.А., Качана В.Я., Шиманського В.Й., й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року, постановленої колегією суддів у складі: Червинської М.Є., Загородньої І.М., Коротуна В.М., Писаної Т.О., Попович О.В. (далі - заява про перегляд судових рішень).
      Учасники справи:
      - позивачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_22, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13;
      - відповідачі: ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", "Emirates Airline" в особі Представництва "Емірейтс Ерлайн" в Україні;
      - третя особа без самостійних вимог - ТзОВ "Вімед".
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У червні 2014 року позивачі звернулися до суду з вказаним позовом, мотивуючи його тим, що понесли значні матеріальні витрати внаслідок затримки ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" відправлення рейсу "Київ - Дубай", пов'язаної з нею неможливості подальшого стикування з рейсом "Пекін - Дубай" та анулювання авіакомпанією "Emirates Airline" бронювання на наступні сегменти маршруту і на зворотний рейс.
      2. Предметом позову (з урахуванням уточнень) є стягнення солідарно з ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", авіакомпанії "Emirates Airline" в особі Представництва "Емірейтс Ерлайн" в Україні:
      - на користь ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_23 та ОСОБА_6 - кожному по 14 512,00 грн компенсації за відмову у перевезенні, 2 885,00 грн вартості невикористаної частини квитка, 7 124,00 грн вартості придбаних власним коштом квитків, 1 580,00 грн на відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок затримки у перевезенні, 885,00 грн вартості проживання у готелі, 1 144,00 грн на відшкодування витрат на засоби першої необхідності;
      - на користь ОСОБА_7 та ОСОБА_8 - кожному по 14 512,00 грн компенсації за відмову у перевезенні, 2 885,00 грн вартості невикористаної частини квитка, 8 498,00 грн вартості придбаних власним коштом квитків, 1 580,00 грн шкоди, заподіяної внаслідок затримки у перевезенні, 885,00 грн вартості проживання у готелі, 1 144,00 грн на відшкодування витрат на засоби першої необхідності;
      - на користь ОСОБА_9 та ОСОБА_10 - кожному по 14 512,00 грн компенсації за відмову у перевезенні, 2 885,00 грн вартості невикористаної частини квитка, 8 055,00 грн вартості придбаних власним коштом квитків, 1 580,00 грн шкоди, заподіяної внаслідок затримки у перевезенні, 1 144,00 грн на відшкодування витрат на засоби першої необхідності;
      - на користь ОСОБА_11 та ОСОБА_12 - кожному по 14 512,00 грн компенсації за відмову у перевезенні, 2 885,00 грн вартості невикористаної частини квитка, 3 830,00 грн вартості придбаних власним коштом квитків, 1 580,00 грн шкоди, заподіяної внаслідок затримки у перевезенні, 1 144,00 грн на відшкодування витрат на засоби першої необхідності;
      - на користь ОСОБА_13 - 14 512,00 грн компенсації за відмову у перевезенні, 2 885,00 грн вартості невикористаної частини квитка, 3 830,00 грн вартості придбаних власним коштом квитків, 1 580,00 грн шкоди, заподіяної внаслідок затримки у перевезенні, 885,00 грн вартості проживання у готелі, 1 144,00 грн на відшкодування витрат на засоби першої необхідності.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 30 квітня 2015 року Шевченківський районний суд міста Києва ухвалив рішення про часткове задоволення позову, яким стягнув з ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", "Emirates Airline" в особі Представництва "Емірейтс Ерлайн" в Україні солідарно на користь:
      - ОСОБА_3 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 7 124,00 грн та вартість проживання у готелі - 885,00 грн;
      - ОСОБА_4 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 7 124,00 грн;
      - ОСОБА_5 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 7 124,00 грн. вартість проживання у готелі - 885,00 грн;
      - ОСОБА_6 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 7 124,00 грн. вартість проживання у готелі - 885,00 грн;
      - ОСОБА_7 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 8 498,00 грн;
      - ОСОБА_8 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 8 498,00 грн;
      - ОСОБА_9 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 882,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 8 055,00 грн;
      - ОСОБА_10 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 8 055,00 грн;
      - ОСОБА_11 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 8 752,00 грн;
      - ОСОБА_12 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 8 752,00 грн;
      - ОСОБА_13 на відшкодування невикористаної частини квитка - 2 885,00 грн. вартість придбаних власним коштом квитків - 3 830,00 грн.
      У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
      4. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що у зв'язку із затримкою ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" авіарейсу "Київ - Дубай" стало неможливим подальше стикування з авіарейсом "Пекін - Дубай", а авіакомпанія "Emirates Airline" анулювала позивачам бронювання на наступні сегменти маршруту та на зворотний рейс, з огляду на що позивачі зазнали матеріальних втрат.
      5. Відмовляючи у стягненні компенсації за відмову у перевезенні до Пекіну, суд першої інстанції вважав, що оскільки бронювання квитків позивачів на зворотний рейс було анульоване, то до спірних правовідносин не застосовуються приписи статті 104 Повітряного кодексу (далі - ПК) України.
      6. Відмовляючи у присудженні відшкодування витрат на засоби першої необхідності внаслідок відмови у перевезенні, суд вважав, що така компенсація можлива у разі неприбуття багажу до пункту призначення разом із пасажиром.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      7. 6 липня 2016 року Апеляційний суд міста Києва ухвалив рішення про скасування рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову щодо стягнення компенсації за відмову в перевезенні пасажирів і ухвалив у цій частині нове рішення, яким стягнув з ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" на користь:
      - ОСОБА_3 - 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні;
      - ОСОБА_4 - 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні;
      - ОСОБА_5 - 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні;
      - ОСОБА_6 - 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні;
      - ОСОБА_7 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні;
      - ОСОБА_9 - 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні;
      - ОСОБА_10 - 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні;
      - ОСОБА_11 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні;
      - ОСОБА_12 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні;
      - ОСОБА_13 14 512,00 грн компенсації за відмову в перевезенні.
      В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      8. Скасовуючи рішення місцевого суду в частині відмови у задоволенні позову про стягнення компенсації за відмову в перевезенні пасажирів і задовольняючи позовні вимоги в цій частині, апеляційний суд вважав, що з вини перевізника ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" пасажири втратили можливість стикування з рейсом перевізника "Emirates Airline", який анулював їм бронювання на зворотній рейс, про що ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" пасажирів не повідомило. Тому виключається солідарна відповідальність за компенсацію за відмову у перевезенні.
      9. ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" ще у Борисполі було відомо, що пасажири втрачають стикування та зворотне бронювання, а тому товариство мало можливість поінформувати про це як пасажирів, так і "Emirates Airline" та агента, однак цього не вчинило. ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" не вчинило таких дій і під час перебронювання 4 вересня 2013 року.
      10. Докази того, що ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" не мало змоги підтвердити бронювання на рейс "Пекін - Дубай" з технічних причин, відсутні. А тому, як встановив апеляційний суд, позивачі мають право на передбачену статтею 104 ПК України компенсацію, яка підлягає стягненню з ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ".
      Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції
      11. 18 жовтня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою відхилив касаційну скаргу ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", а рішення Апеляційного суду міста Києва від 6 липня 2016 року залишив без змін.
      Короткий зміст вимог заяви про перегляд справи Верховним Судом України
      12. У грудні 2017 року ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень. Просить скасувати рішення судів трьох інстанцій та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
      Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції
      13. 24 січня 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою відкрив провадження у справі та витребував її матеріали з Шевченківського районного суду міста Києва.
      14. 2 березня 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою призначив справу до розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п'яти суддів.
      15. 15 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду на підставі підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року (далі - Закон N 2147-VIII) ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      16. Ухвала мотивована тим, що ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" для обґрунтування заяви про перегляд судових рішень навело, зокрема, приклади, які, на думку заявника, демонструють неоднакове застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної, господарської й адміністративної). А томувідповідно до абзацу 2 частини другої статті 360? ЦПК України в редакції, чинній на час звернення ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" із заявою про перегляд судових рішень, така заява повинна була розглядатися на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України.
      17. 4 квітня 2018 року Велика Палата Верховного Суду ухвалою прийняла справу та призначила її до розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала заяву
      18. Заява про перегляд судових рішень подана з передбачених пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції статей 100, 103, 104, 105 ПК України, Закону України "Про міжнародні договори", Конвенції для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезеньвід 12 жовтня 1929 року (далі - Варшавська конвенція), Конвенції про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень від 28 травня 1999 року (далі - Монреальська конвенція), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності оскаржуваних судових рішень викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      19. Аргументи заяви про перегляд судових рішень зводяться до такого:
      - відповідальність за відмову у перевезенні повинна покладатися на фактичного перевізника за рейсом, на якому сталася відмова, що не врахував Вищий спеціалізований суд України з розгляду кримінальних і цивільних справ в ухвалі від 18 жовтня 2017 року;
      - Монреальська та Варшавська конвенції не передбачають компенсації штрафних виплат або будь-яких інших виплат, які не стосуються компенсації фактичної шкоди (реально доведених витрат). Тобто, не передбачено стягнення компенсаційних штрафних виплат пасажирам-позивачам у розмірі 600 євро за відмову у перевезенні, а лише надання компенсації фактично доведеної шкоди. ПК України та Правила повітряних перевезень пасажирів і багажу, затверджені Наказом Міністерства інфраструктури України від 30 листопада 2012 року N 735,не поширюються на Правила й Умови договору на повітряне перевезення іноземного перевізника - авіакомпанії "Emirates Airline". А ці правила й умови не передбачають виплату зазначених компенсаційних штрафних виплат. ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", здійснюючи лише один із сегментів перевезення на рейсі "Київ - Дубай", виконувала умови договору на трансферне міжнародне повітряне перевезення іноземної авіакомпанії "Emirates Airline". Відтак, суд неправильно визначив, з яким із перевізників - українським чи іноземним - позивачі уклали договір міжнародного повітряного перевезення;
      - на відповідачів покладена подвійна відповідальність за відшкодування вартості невикористаної частини квитків ("Пекін - Дубай", "Дубай - Київ") і вартості придбаних позивачами власним коштом квитків на перевезення ("Пекін - Баку - Москва - Дніпропетровськ", "Пекін - Москва - Київ", "Пекін - Алмати - Астана - Київ").
      20. На підтвердження зазначених аргументів заяви про перегляд судових рішень ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" звертає увагу на:
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 березня 2009 року у справі N 6-24309св08;
      - ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 липня 2014 року у справі N 6-21781св14 та від 9 березня 2017 року у справі N 761/32503/14-ц;
      - постанову Вищого господарського суду України від 4 лютого 2010 року у справі N 28/152;
      - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 16 травня 2017 року у справі N 826/17492/16;
      - постанову судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі N 6-2003цс15.
      (2) Стислий виклад позицій позивачів, іншого відповідача та третьої особи
      21. Позивачі, "Emirates Airline" в особі Представництва "Емірейтс Ерлайн" і ТзОВ "Вімед" позиції щодо заяви про перегляд судових рішень не висловили.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів заяви про перегляд судових рішень
      22. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві про перегляд судових рішень доводи ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      23. Відповідно до статті 353 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.
      24. Згідно з пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах були: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      25. В обґрунтування неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ наводить ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 липня 2014 року у справі N 6-21781св14 та від 9 березня 2017 року у справі N 761/32503/14-ц; постанову Вищого господарського суду України від 4 лютого 2010 року у справі N 28/152; ухвалу Вищого адміністративного суду України від 16 травня 2017 року у справі N 826/17492/16.
      26. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 липня 2014 року N 6-21781св14, Вищого господарського суду України від 4 лютого 2010 року N 28/152 касаційний суд вказав на те, що одночасне застосування штрафу і пені за одне й те саме порушення свідчить про недотримання статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності.
      27. У справі, яка розглядається Великою Палатою Верховного Суду, суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що між сторонами виникли цивільні правовідносини з приводу відшкодування шкоди та сплати компенсації пасажирам внаслідок затримки ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" відправлення рейсу "Київ - Дубай", пов'язаної з нею неможливості подальшого стикування з рейсом "Пекін - Дубай" та анулювання авіакомпанією "Emirates Airline" бронювання на наступні сегменти маршруту і на зворотний рейс.
      28. Відтак, зазначені рішення судів касаційної інстанції постановлені у справах з іншим предметом позову та з іншими фактичними обставинами, ніж у справі N 761/18854/14-ц. Тобто, правовідносини між сторонами вказаних справ не є подібними. А тому твердження про неоднакове застосування судами касаційних інстанцій норм матеріального права у подібних правовідносинах є необґрунтованими.
      29. В іншій наданій для порівняння постанові Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2017 року N 761/32503/14-ц позивачі звернулися до суду, вказуючи на те, що за 945,70 доларів США вони придбали у ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" електроні пасажирські квитки на рейс сполученням "Київ - Тель-Авів" на 2 січня 2013 року та на зворотний рейс на 9 січня 2013 року. 2 січня 2013 року рейс був затриманий більш ніж на 5 годин, що підтверджено довідкою відповідача. А 9 січня 2013 року зворотний рейс був скасований через непередбачене закриття Міжнародною асоціацією повітряного транспорту обслуговування міжнародного електронного продажу міжнародних рейсів Публічного акціонерного товариства (далі - ПАТ) "Аеросвіт" і припинення обслуговування його повітряних суден міжнародними аеропортами. Внаслідок цього до Києва позивачі повернулися 11 січня, замість запланованого 9 січня 2013 року.
      30. Суд у тій справі обґрунтував рішення тим, що згідно з Угодою про спільне використання кодів та Правилами повітряних перевезень пасажирів і багажу оперуючим перевізником рейсу "Тель-Авів - Київ" було ПАТ "Аеросвіт". Тому саме це товариство, а не ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" (маркетинговий перевізник) має нести відповідальність за шкоду, заподіяну пасажирам внаслідок скасування рейсу, та бути відповідачем у справі. Тобто, відповідальність за шкоду, заподіяну внаслідок скасування рейсу, має нести перевізник за договором перевезення, а не юридична особа, в якої позивачі придбали електронні пасажирські квитки (правовідносини між оперуючим і маркетинговим перевізниками були врегульовані Угодою про спільне виконання кодів (код-шерінг) від 1 липня 2008 року N 33-066).
      31. Натомість, у справі N 761/18854/14-ц пасажири просили виплату компенсації та відшкодування завданої шкоди у зв'язку з відмовою у перевезенні поза їх волею внаслідок анулювання бронювання квитків. Отже, у справі N 761/32503/14-ц і справі, що переглядається, суди встановили різні фактичні обставини, а правовідносини між сторонами не є подібними. Відтак, немає підстав для встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права.
      32. У наданій для порівняння постанові Вищого адміністративного суду України від 16 травня 2017 року N 826/17492/16 позов пред'явлений до Кабінету Міністрів України про визнання незаконною та нечинною з моменту прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1993 року N 819 "Про створення Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях", оскільки ця постанова суперечить Конституції України, Конвенції про міжнародну цивільну авіацію 1944 року, Податковому кодексу України та Закону України "Про адміністративні послуги". Суд вважав, що стягнення на підставі оскарженої постанови зборів за виліт/приліт пасажирів/вантажів з/на території України суперечить статті 15 Конвенції про міжнародну цивільну авіацію та свідчить про незаконність вказаної постанови у цій частині.
      33. Натомість, справа N 761/18854/14-ц стосується стягнення матеріальних втрат пасажирів у зв'язку з діями перевізників на підставі положень цивільного законодавства. Суди у цій справі не застосовували приписи постанови Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1993 року N 819 "Про створення Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях". Відтак, у зазначеній справі встановлені інші фактичні обставини та застосовані інші норми права, ніж у справі N 826/17492/16.
      34. Іншою підставою для перегляду судових рішень ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" вказує невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      35. У наданій для порівняння постанові від 21 жовтня 2015 року у справі N 6-2003цс15 Верховний Суд України вказав, що відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором свідчить про недотримання статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.
      36. У справі N 761/18854/14-ц вимоги про стягнення пені та штрафу з відповідачів заявлені не були, а тому необґрунтованим є твердження про невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України у справі N 6-2003цс15 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      37. У постанові від 4 березня 2009 року у справі N 6-24309св08, до якої звертається ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ", Верховний Суд України скасував рішення судів і передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди нижчих інстанцій встановили факт порушення Авіакомпанією "Турецькі авіалінії" договору перевезення та задовольнили позов виключно з огляду на приписи статей 611, 623, 1166, 1167 ЦК України та статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", не врахувавши положень Варшавської конвенції та Правил перевізника щодо перевезень пасажирів і багажу стосовно відповідальності іноземного перевізника, не перевіривши, чи допускають правила міжнародного договору відшкодування шкоди за наведених позивачами обставин і чи мають бути стягнуті з авіакомпанії згідно із Законом України "Про захист прав споживачів" витрати позивачів на послуги таксі та пеня.
      38. Обставини, що стали підставою для звернення з позовом про відшкодування шкоди у справі N 6-24309св08, пов'язані з правовідносинами між пасажирами та перевізником щодо зміни дати зворотного авіарейсу та неможливості вильоту за вказаним у квитку рейсом у зв'язку з відсутністю бронювання.
      39. Натомість, у справі N 761/18854/14-ц пасажири понесли значні матеріальні витрати внаслідок затримки відправлення рейсу, пов'язаної з нею неможливості подальшого стикування та анулювання авіакомпанією бронювання на наступні сегменти маршруту і на зворотний рейс.
      40. Отож, встановлені у цих справах фактичні обставин, а також характер правовідносин між сторонами є різними, що не свідчить про відступлення суду касаційної інстанції у справі N 761/18854/14-ц від викладеного у постанові Верховного Суду України у справі N 6-24309св08 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      41. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає, що надані ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" постанови касаційних судів не свідчать про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, оскільки обставини відповідних справ є різними. А надані ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" для порівняння постанови Верховного Суду України не є прикладами невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      42. Крім того, Велика Палата Верховного Суду не бере до уваги надану ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" улютому 2018 року постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2018 року у справі N 175/4013/14-ц, оскільки ця постанова не могла слугувати підставою для перегляду судових рішень згідно зі статтею 355 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2018 року.
      (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судових рішень
      (2.1) Щодо суті заяви про перегляд судових рішень
      43. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, суд відмовляв у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      44. Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ" про перегляд судових рішень є необґрунтованою, а тому в її задоволенні слід відмовити.
      (2.2) Щодо судови хвитрат
      45. З огляду на висновок щодо суті вказаної заяви судові витрати, понесені у зв'язку з її поданням, покладаються на ПрАТ "Авіакомпанія "МАУ".
      Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону України N 2147-VIII, пунктами 1 і 2 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      у задоволенні заяви Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Міжнародні Авіалінії України" відмовити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Повний текст постанови підписаний 4 червня 2018 року.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
       
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Номер провадження 2/754/2394/15
      Справа №754/3586/15-ц
      РІШЕННЯ
      Іменем України
      23 липня 2015 року Деснянський районний суд міста Києва
      під головуванням судді Бабко В.В.
      за участю секретаря Базік А.В.
      розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, -
      В С Т А Н О В И В:
      Позивач ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 29.11.2007року був укладений кредитний договір № К2НСАЕ00000014 з відповідачем ОСОБА_1 та з метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1, які передбачені кредитним договором, були укладені договори поруки № К2НСАЕ00000014/2 з відповідачем ОСОБА_2, і № К2НСАЕ00000014/1 з відповідачем ОСОБА_3
      Відповідач ОСОБА_1 свої зобов'язання за кредитним договором не виконує, до цього часу кошти не повернула, крім того, у зв'язку з невиконанням умов договору, боржник зобов'язаний сплатити суму боргу, процент за користування кредитом, а також пеню, в зв'язку з чим має заборгованість у сумі 44084,20доларів США, що еквівалентно 695207,83грн. Тому позивач просять стягнути суму боргу та сплачені судові витрати солідарно з відповідачів.
      Представник позивача в судове засідання не з'явився, надав заяву про розгляд справи без участі представника, позов підтримують з викладених в ньому підстав.
      Представник відповідача ОСОБА_1 в судовому засіданні позов не визнав, заперечував проти його задоволення, оскільки звернення позивач до суду з даним позовом має на меті подвійне стягнення заборгованості з відповідача ОСОБА_1, адже у 2011році Деснянський районний суд м.Києва виніс рішення за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № К2НСАЕ00000014, а тому мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, договір закінчився. Крім того, зазначив, що вимога до поручителів протиправна, оскільки позивач не пред'явив до поручителів вимоги протягом встановлених шести місяців, також матеріали справи не містять доказів, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надавали згоду на зміну зобов'язання, передбаченого кредитним договором щодо збільшення обсягу відповідальності, а саме збільшення процентної ставки по кредиту.
      Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в судове засідання не з'явились, про день та час розгляду справи повідомлялись належним чином, причину неявки суду не повідомили.
      Суд, вислухавши пояснення учасників процесу, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, приходить до слідуючого.
      В судовому засіданні встановлено, що 29.11.2007року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № К2НСАЕ00000014, предметом даного договору, відповідно до п.7.1договору, є надання кредиту в розмірі 21107,00доларів США на наступні цілі: 14000,00 доларів США для купівлі автомобіля, 6,75доларів США для сплати за реєстрацію Предмету застави в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна шляхом перерахування на сплату страхових платежів за договором страхування від 29.11.2007року, договором особистого страхування від 29.11.2007року на строк до 28.11.2008року у сумі 1114,00 доларів США, а також у розмірі 5566,00доларів США на сплату страхових платежів, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12 відсотків річних і винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 відсотків щомісяця від суми виданого кредиту, з терміном дії договору по 28.11.2012року включно.
      З метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1, які передбачені кредитним договором між ПАТ КБ «ПриватБанк» та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір поруки № К2НСАЕ00000014/2.
      З метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1, які передбачені кредитним договором між ПАТ КБ «ПриватБанк» та відповідачем ОСОБА_3 було укладено договір поруки № К2НСАЕ00000014/1 від 29.11.2007року.
      Згідно ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
      За розрахунком банку загальна заборгованість станом на 15.01.2015р. за кредитним договором № К2НСАЕ00000014 від 29.11.2007року становить 144084,20дол.США, з яких: 10451,31доларів США - заборгованість за кредитом; 2,40 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 33630,49доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором.
      Разом з тим, судом встановлено та не заперечувалось представником ПАТ КБ «ПриватБанк» та представником відповідача ОСОБА_1, що Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18.10.2011 року позовну заяву ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, задоволено, яким стягнуто з ОСОБА_1 суму заборгованості за кредитом в розмірі 15589,88дол.США, з яких: 11148,79доларів США - заборгованість за кредитом; 1564,85доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 587,44доларів США - заборгованість по комісії за користування кредитом; 2288,80доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором. Рішення суду не оскаржувалось та набрало законної сили.
      Тобто, мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, договір закінчився, а між сторонами існують лише невиконані зобов'язальні правовідносини.
      Отже, не можна погодитись з поясненнями представника ПАТ КБ «ПриватБанк» про те, що оскільки рішення суду, яким стягнуто кредитну заборгованість з відповідача ОСОБА_1, невиконане, то договір продовжує діяти, проценти по кредиту правомірно продовжують нараховуватись до повного погашення кредиту.
      Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
      Таке визначення розкриває сутність зобов'язання як правового зв'язку між двома суб'єктами (сторонами), відповідно до якого на одну сторону покладено обов'язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматись від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов'язання надано право, що кореспондує обов'язку першої. Обов'язками боржника та правами кредитора вичерпується зміст зобов'язання (ст. 510 ЦК України).
      Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України).
      Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).
      Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.
      При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (ст. ст.530, 631 ЦК України).
      Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
      Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч. 1 ст. 530 ЦК України).
      У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу - до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов'язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами - ст. 1048 ЦК України), що підлягає сплаті.
      Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів.
      Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6 - 116 цс 13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України.
      Згідно зі ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
      Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      У абз. 1, 2 п. 17 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що зобов'язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом (ч.1 ст.598 ЦК України). Такі підстави, зокрема, зазначені у ст. ст. 599-601, 604-609 ЦК України. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України.
      Отже, враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позовні вимоги Банку про стягнення заборгованості за кредитним договором з відповідача ОСОБА_1 не підлягають задоволенню, оскільки відповідальність, яка може бути застосована до відповідача ОСОБА_1 це лише на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України, якщо про це заявлено позовні вимоги.
      Відповідно до ст.42 Конституції України, держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організації споживачів.
      Положення Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09.04.1985року №39/248, наголошує: визнаючи,що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачі мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах.
      Стаття 10 ЦПК України, закріпивши принцип змагальності сторін, гарантує сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, рівні процесуальні можливості з метою захисту їхніх порушених, оспорюваних чи невизнаних прав та законних інтересів, зокрема й щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
      Відповідно до цієї норми кожна сторона та інша особа, яка бере участь у справі, повинна довести суду ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а у випадку неможливості стороною подати докази з поважних причин, суд сприяє особі в їх витребуванні, тим самим сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи (ч. 1 ст. 137 ЦПК України).
      Таким чином, беручи до уваги встановлені обставини справи, суд вважає необґрунтованими також позовні вимоги позивача щодо стягнення суми заборгованості з поручителів, і тому суд вважає слід відмовити в задоволенні останніх вимог позову, з наступних підстав.
       Відповідно ст. 553 ЦК України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
      Згідно ст. 554 ЦК України, у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. 
      Частиною 1 ст. 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
      Частина 4 ст. 559 ЦК України, встановлює правило згідно якого порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.
      Як встановлено судом, Банк з вимогою про стягнення заборгованості за кредитним договором до поручителів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до винесення та після рішення Деснянським районним судом м.Києва від 18.10.2011р. не звертався. Правом на пред'явлення позову до поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором та договорами поруки ПАТ КБ «ПриватБанк» у строк протягом шести місяців не скористався, наслідком чого є припинення поруки у відповідності ч. 4 ст. 559 ЦПК України, спростовуючих доказів Банком суду не надано.
      Таким чином, порука за договорами поруки № К2НСАЕ00000014/2 та №К2НСАЕ00000014/1 від 29.11.2007 року припинилась, ще 31.11.2011 року, а Банк звернувся до суду з позовом до поручителів лише 11.03.2015р.
      Крім того, судом встановлено, що договір поруки №К2НСАЕ00000014/2 не містить дату укладання договору, що не надає можливості встановлення цивільної дієздатності поручителя ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 під час укладання договору поруки, оскільки станом на 29.11.2007 року він ще не досяг повноліття, а отже не набув повної цивільної дієздатності, відповідно до ч. 2 ст.203 ЦК України, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
      Отже, суд звертає увагу, що якщо, поручитель на час укладення договору поруки був неповнолітнім, а ст.ст. 31 і 32 ЦК України обмежують можливість вчиняти правочини фізичними особами, які мають часткову та неповну цивільну дієздатність, то при укладенні таких правочинів повинна бути письмова згода батьків або органу опіки та піклування.
      Також, відповідно до п. 24 Постанови №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012р., передбачено, що відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову. При цьому в разі пред'явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. При цьому сама по собі умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобов'язання перед кредитодавцем або до повного виконання поручителем взятих на себе зобов'язань не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України, згідно з якою строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
      Згідно ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
      Між тим, обставин щодо наявності таких цивільних правовідносин між сторонами, на що як на правову підставу позову посилався представник позивача, судом не встановлено, у зв'язку з чим обраний позивачем спосіб захисту порушеного права не відповідає встановленим обставинам.
      Крім того, суд вважає за потрібним зазначити, що зміст позовної заяви стосовно предмету договору про надання кредитивних коштів не співпадає зі змістом самого кредитного договору (п.7.1 договору) № К2НСАЕ00000014 від 29.11.2007року, який був предметом дослідження та на який як на доказ посилався представник позивача. 
      Конституцією України передбачено, що всі рівні перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (ст.ст. 24 та 129).
      Відповідно до ст.ст. 59, 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
      Аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача необґрунтовані та не підлягають задоволенню, оскільки позивачем не надано суду доказів, які б суд міг покласти в основу задоволення вимог позивача, як це передбачено ст.60 ЦПК України.
      Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
      А оскільки суд відмовив в задоволенні позову, всі судові витрати покладаються на позивача.
      Враховуючи викладене і керуючись Конституцією України, Постановою №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012р., ст.ст. 22, 203, 230, 252, 509, 526, 530, 553, 554, 559, 598-601, 610, 611, 631, 625, 629, 1048, 1050, 1054 ЦК України, ст.ст. 10, 11, 58-61,169, 212-215ЦПК України, суд
      В И Р І Ш И В:
      В позові Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості - відмовити. 
      Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Деснянський районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня проголошення.
      Суддя Бабко В.В.
       
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/47757049