Постановление БП-ВС о невозможности заявителем в судебном порядке оспорить отказ в рассмотрении Комиссией жалобы на прокурора


Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 голос

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 березня 2018 року

м. Київ

Справа N 9901/153/2851
Провадження N 11-69заі18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого Князєва В.С.,
судді-доповідача Прокопенка О.Б.,
суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянувши в письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (суддя Стрелець Т.Г.) від 9 січня 2018 року в адміністративній справі за його позовом до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (далі - Комісія) про визнання незаконним та скасування рішення,

УСТАНОВИЛА:

У січні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду з адміністративним позовом до Комісії, у якому просив визнати незаконним та скасувати рішення цього органу від 20 жовтня 2017 року про відмову у відкритті дисциплінарного провадження щодо старшого слідчого відділу управління з розслідування кримінальних проваджень слідчими органів прокуратури та процесуального керівництва прокуратури Вінницької області ОСОБА_4

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 9 січня 2018 року відмовив у відкритті провадження за пунктом 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки цей позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

За правовим висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеним у спірній ухвалі, оскарженню, зокрема, у судовому порядку підлягають ті рішення Комісії, які прийняті за результатами дисциплінарного провадження, і право на таке оскарження має прокурор як суб'єкт цього дисциплінарного провадження. Особи, за дисциплінарною скаргою яких Комісія приймає рішення у визначеному Законом України від 14 жовтня 2014 року N 1697-VII "Про прокуратуру" (далі - Закон N 1697-VII) порядку, не є суб'єктами дисциплінарного провадження і не наділені за цим Законом правом на оскарження рішень Комісії як за результатами дисциплінарного провадження, так і стосовно вирішення питання про його відкриття.

Не погодившись із зазначеною ухвалою з підстави порушення судом норм процесуального права, у січні 2018 року ОСОБА_3 подав до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, у якій просить скасувати цю ухвалу, а справу направити для продовження розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, ОСОБА_3 вказує, що під час прийняття оскаржуваної ухвали суд керувався тим, що оскаржуване ним у позовній заяві рішення Комісії є актом індивідуальної дії, який породжує права та обов'язки для того суб'єкта, якому його адресовано, і не створює для позивача жодних правових наслідків та не породжує для нього юридичних прав та/чи обов'язків. У зв'язку із цим суд зробив неправильний, на думку скаржника, висновок про те, що він не є суб'єктом дисциплінарного провадження, визначеного Законом N 1697-VII, та не наділений правом на оскарження рішень Комісії як за результатами дисциплінарного провадження, так і стосовно вирішення питання про його відкриття. Крім того, ОСОБА_3 вважає, що оскаржуваною ухвалою суд порушив гарантоване йому пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР (набрала чинності 11 вересня 1997 року; далі - Конвенція), право на доступ до суду.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2018 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 9 січня 2018 року та призначено адміністративну справу до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку письмового провадження.

Дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду переглянула оскаржуване судове рішення і не виявила порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення.

Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставини кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 19 квітня 1993 року у справі "Краска проти Швейцарії" встановлено: "Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути "почуті", тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами".

Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року N 19-рп/2011 зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Згідно із частиною третьою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до частини першої статті 2 КАС є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

За змістом частини першої статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.

За змістом Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року N 18-рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". У цьому ж Рішенні зазначено, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування в межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 реалізував своє право на звернення до Комісії, подавши скаргу щодо дій старшого слідчого слідчого відділу управління з розслідування кримінальних проваджень слідчими органів прокуратури та процесуального керівництва прокуратури Вінницької області ОСОБА_4, який, на його думку, вчинив дисциплінарний проступок.

Порядок та підстави здійснення дисциплінарного провадження щодо прокурора врегульовано Законом N 1697-VII.

Відповідно до статті 44 цього Закону дисциплінарне провадження здійснюється Комісією.

Згідно із частиною першою статті 45 Закону N 1697-VII дисциплінарне провадження - це процедура розгляду Комісією дисциплінарної скарги, в якій містяться відомості про вчинення прокурором дисциплінарного проступку. Рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу можуть бути оскаржені виключно в порядку, встановленому Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК). Якщо за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу встановлено факти порушення прокурором прав осіб або вимог закону, таке рішення може бути підставою для дисциплінарного провадження.

Частиною другою статті 45 Закону N 1697-VII встановлено, що право на звернення до Комісії з дисциплінарною скаргою про вчинення прокурором дисциплінарного проступку має кожен, кому відомі такі факти. Комісія розміщує на своєму веб-сайті рекомендований зразок дисциплінарної скарги.

Процедура розгляду дисциплінарної скарги відповідно до Закону N 1697-VII передбачає: 1) відкриття дисциплінарного провадження; 2) проведення перевірки дисциплінарної скарги; 3) розгляд висновку про наявність чи відсутність дисциплінарного проступку прокурора; 4) прийняття рішення про наявність підстав для відсторонення прокурора; 5) оскарження рішення, прийнятого за результатами дисциплінарного провадження; 6) застосування до прокурора дисциплінарного стягнення.

Цим Законом визначено також і правові підстави для відкриття або відмови у відкритті дисциплінарного провадження.

Так, відповідно до частини першої статті 46 Закону N 1697-VII секретаріат Комісії у день надходження дисциплінарної скарги реєструє її та за допомогою автоматизованої системи визначає члена Комісії для вирішення питання щодо відкриття дисциплінарного провадження.

Підстави для відмови у відкритті дисциплінарного провадження передбачено у частині другій статті 46 цього Закону.

Так, відповідно до пункту 1 частини другої цієї статті член Комісії своїм вмотивованим рішенням відмовляє у відкритті дисциплінарного провадження, якщо дисциплінарна скарга не містить конкретних відомостей про наявність ознак дисциплінарного проступку прокурора.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням Комісії від 20 жовтня 2017 року N 697дс-17 відмовлено у відкритті дисциплінарного провадження щодо старшого слідчого слідчого відділу управління з розслідування кримінальних проваджень слідчими органів прокуратури та процесуального керівництва прокуратури Вінницької області ОСОБА_4 на підставі пункту 1 частини другої статті 46 Закону N 1697-VII, оскільки скаржник не надав жодних рішень, прийнятих за результатами оскарження рішень, дій чи бездіяльності ОСОБА_4, які б містили факти порушення ними прав осіб або вимог закону.

Відповідно до пункту 107 Положення про порядок роботи Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, прийнятого Всеукраїнською конференцією прокурорів 27 квітня 2017 року (далі - Положення), рішення про відмову у відкритті дисциплінарного провадження повинне бути вмотивованим та протягом трьох днів з моменту прийняття надісланим заявникові.

Копія рішення члена Комісії про відкриття дисциплінарного провадження надсилається прокурору, щодо якого його відкрито, та особі, за зверненням якої відкрито провадження, протягом трьох днів.

Відповідно до частини першої статті 50 Закону N 1697-VII прокурор може оскаржити рішення, прийняте за результатами дисциплінарного провадження, до адміністративного суду або до Вищої ради правосуддя протягом одного місяця з дня вручення йому чи отримання ним поштою копії рішення. Норми такого ж змісту наведено в пункті 148 Положення.

З наведеного вище правового регулювання вбачається, що оскарженню, зокрема у судовому порядку, підлягають ті рішення Комісії, які прийняті за результатами дисциплінарного провадження, і право на таке оскарження має прокурор як суб'єкт цього дисциплінарного провадження. Особи, за дисциплінарною скаргою яких Комісія приймає рішення у визначеному Законом N 1697-VII і Положенням порядку, не є суб'єктами дисциплінарного провадження і за цим Законом не наділені правом на оскарження рішень Комісії як за результатами дисциплінарного провадження, так і стосовно вирішення питання про його відкриття.

ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України").

Більше того, стаття 6 Конвенції застосовується у дисциплінарних провадженнях, проте у випадку притягнення особи до такої відповідальності [як приклад, рішення ЄСПЛ від 23 червня 1981 року у справі "Ле Комт, Ван Левен і Де Мейер проти Бельгії" (заяви N 6878/75; 7238/75)].

За приписами пункту 1 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи в публічно-правових спорах, зокрема фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (пункт 19 частини першої статті 4 КАС).

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що право на оскарження рішення (індивідуального акта) суб'єкта владних повноважень надано особі, щодо якої воно прийняте чи прав, свобод та інтересів якої воно безпосередньо стосується.

При виконанні своїх обов'язків прокурори, зокрема, повинні: а) справедливо, неупереджено й об'єктивно виконувати свої функції; б) поважати і намагатися захищати права людини, як це викладено в Конвенції; в) намагатися гарантувати якнайшвидшу дієвість системи кримінального судочинства [пункт 24 Рекомендації Rec (2000) 19 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо ролі прокуратури в системі кримінального правосуддя (далі - Рекомендація Rec (2000) 19), ухваленій Комітетом Міністрів Ради Європи (далі - Комітет Міністрів) на 724 засіданні заступників міністрів 6 жовтня 2000 року].

Тут текстом Рекомендації Rec (2000) 19 підкреслюються дві істотні вимоги: поважати права окремої особи і прагнути ефективності, за яку прокурор частково несе відповідальність [Коментар до індивідуальних рекомендацій за пунктом 24 Рекомендації Rec (2000) 19].

Стосовно такої відповідальності Рекомендація Rec (2000) 19, зокрема, передбачає, що держава повинна вжити заходів, щоб дисциплінарне судочинство проти прокурорів регулювалося законом і гарантувало справедливу й об'єктивну оцінку та рішення, що є предметом незалежного і неупередженого нагляду (підпункт "ґ" пункту 5).

У Коментарі до індивідуальних рекомендацій за підпунктом "ґ" пункту 5 Рекомендації Rec (2000) 19 Комітет Міністрів вказав, що стосовно дисциплінарних рішень прокурори повинні мати можливість передачі їх для перегляду незалежним і неупередженим органом. Проте ця можливість не запобігає вимогам попереднього адміністративного або ієрархічного перегляду.

Тобто, прокурори, якщо їх було притягнуто до дисциплінарної відповідальності, мають право оскарження відповідних рішень безпосередньо до суду чи, якщо це передбачено законом, попередньо до адміністративного органу або до прокурора вищого рівня.

Закону N 1697-VII надав право оскарження рішень про притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурорам як суб'єктам, прав та інтересів яких безпосередньо стосуються такі рішення (стаття 50).

Конституцією України встановлено, що відповідно до закону в системі правосуддя утворюються органи та установи для забезпечення, зокрема, розгляду справ щодо дисциплінарної відповідальності суддів і прокурорів (частина десята статті 131).

Так, держава гарантує контроль за належним виконанням суддями та прокурорами своїх професійних обов'язків шляхом створення єдиного органу - Вищої ради правосуддя, який приймає рішення за наслідком розгляду дисциплінарних скарг щодо суддів та прокурорів.

У Рекомендації Rec (2000) 19 Комітет Міністрів вказав, що держава повинна вжити відповідних заходів, щоб прокурори були в змозі виконувати свої професійні обов'язки і повноваження без неправомірного втручання або незаконного притягнення до цивільної, кримінальної або іншої відповідальності (пункт 11).

Роз'яснюючи зміст цього пункту Рекомендації Rec (2000) 19, Комітет Міністрів зазначив, що для прокурорів має бути положення, яке дане для здійснення ними повноважень, виконання яких ґрунтується на особистих свободах і відповідно до якого вони будуть відповідати на дисциплінарному, адміністративному, цивільному або кримінальному рівні за їхні особисті проступки, відповідно, таке положення повинно бути розумно обмежене, щоб не перевантажувати систему. Тут увагу необхідно акцентувати на можливості апеляцій у вищі інстанції або спеціальний комітет і на дисциплінарні процедури, проте кожен з прокурорів, як і будь-яка інша фізична особа, повинен відповідати за будь-який злочин, що він може вчинити. Природно, що у системі, в якій прокурор є незалежним, він несе більшу відповідальність. [Коментар до індивідуальних рекомендацій за пунктом 11 Рекомендації Rec (2000) 19].

Наведене підтверджує той факт, що можливість притягнення прокурора до дисциплінарної, адміністративної, цивільної або кримінальної відповідальності за їхні правопорушення повинно бути розумно обмеженою національним законом. Проте за будь-яких умов прокурор повинен на рівні з іншими фізичними особами нести кримінальну відповідальність за вчинені ним злочини та мати можливість оскаржити рішення про притягнення його до юридичної відповідальності будь-якого виду згідно з національним законом.

Стосовно права на оскарження рішень про відмову у відкритті дисциплінарного провадження щодо прокурора, то відсутність його регламентації у національному праві є розумним обмеженням у процедурі дисциплінарної відповідальності прокурора, покликаним не перевантажувати судову систему за умови, якщо чинне законодавство передбачає конкретні способи захисту прав та інтересів зацікавленої особи.

Особа, яка подала дисциплінарну скаргу про вчинення прокурором дисциплінарного проступку, має право оскаржити рішення Комісії до Вищої ради правосуддя за наявності дозволу Комісії на таке оскарження (частина десята статті 78 Закону N 1697-VII).

Крім того, у випадку невиконання прокурором процесуальних обов'язків КПК передбачає порядок оскарження такої бездіяльності до слідчого судді (пункт 17 частини першої статті 7, статті 24, 303-307 КПК), а у випадку невиконання чинного рішення останнього передбачена кримінальна відповідальність (стаття 383 Кримінального кодексу України). Вказане повністю відповідає вимогам Рекомендації Rec (2000) 19, а також Рекомендації N R (85) 11 Комітету Міністрів державам-членам щодо положення потерпілого в рамках кримінального права і кримінального процесу, ухваленої Комітетом Міністрів на 387 засіданні заступників міністрів 28 червня 1985 року (далі - Рекомендація N R (85) 11), оскільки передбачає підвищену відповідальність прокурора за невиконання його обов'язків.

Так, згідно з пунктом 7 Рекомендації N R (85) 11 потерпілий має бути наділений правом клопотати щодо перегляду рішення компетентного органу про невідкриття кримінальної справи і правом на пряме звернення до суду. Чинний КПК передбачає право особи, яка ініціює кримінальне провадження, на оскарження бездіяльності прокурора.

Відповідно до пунктів 33 і 34 Рекомендації Rec (2000) 19 прокурори повинні відповідним чином брати до уваги думки і стурбованість жертв, коли порушені їхні особисті інтереси, і вживати або підтримувати дії, що гарантують поінформованість жертв як про їхні права, так і про обставини процесу. Зацікавлені сторони встановленого статусу або ті, що мають статус потерпілих, а саме, жертви, повинні мати можливість змінити рішення прокурорів про відмову у порушенні кримінального переслідування (закриття справи), де це необхідно, ця зміна може бути зроблена після ієрархічного перегляду або шляхом судового перегляду чи сторонами, уповноваженими займатися судовим переслідуванням приватної особи.

У Коментарі до індивідуальних рекомендацій за пунктом 34 Рекомендації Rec (2000) 19 Комітет Міністрів вказав, що створити право, застосовуване тільки до жертв, означає відсутність демократичного контролю за діяльністю прокурорів у ряді достатньо вразливих сфер. З іншого боку, однаковий дозвіл будь-якій особі, що вважає себе ущемленою злочинами, опротестовувати рішення про непереслідування в кримінальному порядку, призведе до перешкод у роботі прокуратури і до збільшення апеляцій, поданих як тактика перешкод.

З огляду на зазначене та правовідносини, які виникли між ОСОБА_3 та органом державної влади (прокуратурою) у зв'язку з досудовим розслідуванням злочину, стверджувані заявником порушення Комісією його суб'єктивних прав унаслідок відмови у відкритті дисциплінарного провадження і незастосування до посадової особи - старшого слідчого прокуратури Вінницької області заходів дисциплінарного впливу не можна вважати обґрунтованими і такими, що дійсно порушують його індивідуальні охоронювані законом права та/або інтереси як потерпілого у кримінальному провадженні. ОСОБА_3 має право оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу виключно в порядку, встановленому КПК, і таким своїм правом він, судячи зі змісту позову, скористався.

Обраний позивачем спосіб захисту, як-от оскарження рішення Комісії про відмову у відкритті дисциплінарного провадження стосовно слідчого, який, на думку позивача, порушив вимоги КПК, жодним чином позитивно не вплине на хід досудового розслідування і не відновить/не захистить його прав як потерпілого. Крім того, саме рішення Комісії за результатами розгляду дисциплінарної скарги, хоч його і прийнято у зв'язку з дисциплінарною скаргою заявника, не створює для нього жодних юридичних прав та/чи обов'язків, а з огляду на завдання дисциплінарного провадження і правовий статус Комісії у цих правовідносинах рішення цього органу й не може порушувати особистих прав та/або інтересів заявника.

Щодо висновків суду першої інстанції, що цей позов не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що поняття "спір, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства" слід тлумачити у світлі частини третьої статті 124 Конституції України в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду. А тому суд першої інстанції правильно не зазначив суд, до юрисдикції якого мав би, за аргументами скаржника, належати розгляд цієї справи.

З огляду на зміст та юридичну природу обставин, зазначених у позовній заяві, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в оскаржуваній ухвалі від 9 січня 2018 року дійшов правильного висновку про те, що цю адміністративну справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду не знаходить підстав для задоволення апеляційної скарги, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм процесуального права, правові висновки Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду доводами скаржника не спростовані.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 241-243, 250, 266, 292, 311, 315, 316,

321, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

2. Ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 9 січня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

У повному обсязі постанову складено і підписано 21 березня 2018 року.

Головуючий В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська

Ссылка на комментарий
Поделиться на других сайтах

Большая палата указала, что возможность привлечения прокурора к дисциплинарной, административной, гражданской или уголовной ответственности за их правонарушения должно быть разумно ограниченной национальным законом. Однако при любых условиях прокурор должен наравне с другими физическими лицами нести уголовную ответственность за совершенные им преступления и иметь возможность обжаловать решение о привлечении его к юридической ответственности любого вида в соответствии с национальным законом.

Относительно права на обжалование решений об отказе в открытии дисциплинарного производства в отношении прокурора, то отсутствие его регламентации в национальном праве есть разумным ограничением в процедуре дисциплинарной ответственности прокурора, призванным не перегружать судебную систему при условии, если действующее законодательство предусматривает конкретные способы защиты прав и интересов заинтересованного лица.

Лицо, подавшее дисциплинарную жалобу о совершении прокурором дисциплинарного проступка, вправе обжаловать решение Комиссии в Высший совет правосудия при наличии разрешения Комиссии на такое обжалование (часть десятая статьи 78 Закона N 1697-VII).

Ссылка на комментарий
Поделиться на других сайтах

и еще одно аналогичное решение:

Державний герб України

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 березня 2018 року

м. Київ

Справа № 800/554/17
Провадження № 11-122асі18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого Князєва В.С.,
судді-доповідача Прокопенка О.Б.,
суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

за участю секретаря судового засідання Буц Т.А.,

позивача ОСОБА_3,

представника відповідача - ПогребнякаС.П.,

розглянувши в судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 1 лютого 2018 року (у складі колегії суддів Анцупової Т.О., Гімона М.М., Коваленко Н.В., Кравчука В.М., Стародуба О.П.) в адміністративній справі за його позовом до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (далі - Комісія) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,

УСТАНОВИЛА:

У грудні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду з адміністративним позовом до Комісії, у якій просив: визнати протиправним та скасувати рішення цього органу від 1 листопада 2017 року № 725дс-17 про відмову у відкритті дисциплінарного провадження щодо начальника шостого відділу управління процесуального керівництва, підтримання державного обвинувачення та представництва в суді Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України ОСОБА_5 (далі - начальник відділу САП); зобов'язати Комісію відкрити дисциплінарне провадження за дисциплінарною скаргою позивача від 25 жовтня 2017 року про вчинення начальником відділу САП дисциплінарного проступку.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 1 лютого 2018 року провадження в цій справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

За правовим висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеним у спірній ухвалі, оскарженню, зокрема, у судовому порядку підлягають ті рішення Комісії, які прийняті за результатами дисциплінарного провадження, і право на таке оскарження має прокурор як суб'єкт цього дисциплінарного провадження. Особи, за дисциплінарною скаргою яких Комісія приймає рішення у визначеному Законом України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII) порядку, не є суб'єктами дисциплінарного провадження і не наділені за цим Законом правом на оскарження рішень Комісії як за результатами дисциплінарного провадження, так і стосовно вирішення питання про його відкриття.

Не погодившись із зазначеною ухвалою з підстави порушення судом норм процесуального права, у лютому 2018 року ОСОБА_3 подав до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, у якій просить скасувати цю ухвалу та вирішити питання про відшкодування судового збору за подання апеляційної скарги.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, ОСОБА_3 посилається на неправильне застосування судом частини першої статті 5, пункту 1 частини першої статті 19, статті 266 КАС. ОСОБА_3 вказує, що під час прийняття ухвали від 1 лютого 2018 року суд керувався тим, що оскаржуване ним у позовній заяві рішення Комісії є актом індивідуальної дії, який породжує права та обов'язки для того суб'єкта, якому його адресовано, і не створює для позивача жодних правових наслідків та не породжує для нього юридичних прав та/чи обов'язків. У зв'язку із цим суд зробив неправильний, на думку скаржника, висновок про те, що він не є суб'єктом дисциплінарного провадження, визначеного Законом № 1697-VII, та не наділений правом на оскарження рішень Комісії як за результатами дисциплінарного провадження, так і стосовно вирішення питання про його відкриття. Крім того, ОСОБА_3 вважає, що оскаржуваною ухвалою суд порушив гарантоване йому пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (набрала чинності 11 вересня 1997 року; далі - Конвенція), право на доступ до суду.

Представник Комісії заперечує проти вимог апеляційної скарги і в судовому засіданні зазначив, що право на оскарження правового акта індивідуальної дії Комісії, прийнятого за результатами дисциплінарного провадження щодо прокурора, має лише особа, якої цей акт стосується. Позивач не наділений правом на оскарження ухвали Комісії про відмову у відкритті дисциплінарного провадження, оскільки не є суб'єктом дисциплінарного провадження, визначеного Законом № 1697-VII.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2018 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 1 лютого 2018 року та призначено адміністративну справу до апеляційного розгляду у відкритому судовому засіданні.

Дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи та надані на противагу їм аргументи представника Комісії, заслухавши доводи позивача та представника відповідача, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду переглянула оскаржуване судове рішення і не виявила порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення.

Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» встановлено: «Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами».

Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Згідно з частиною третьою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до частини першої статті 2 КАС є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

За змістом частини першої статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.

За змістом Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». У цьому ж Рішенні зазначено, що «поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування в межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 реалізував своє право на звернення до Комісії, подавши скаргу про вчинення начальником відділу САП дисциплінарного проступку.

Порядок та підстави здійснення дисциплінарного провадження щодо прокурора врегульовано Законом № 1697-VII.

Відповідно до статті 44 цього Закону дисциплінарне провадження здійснюється Комісією.

Згідно із частиною першою статті 45 Закону № 1697-VII дисциплінарне провадження - це процедура розгляду Комісією дисциплінарної скарги, в якій містяться відомості про вчинення прокурором дисциплінарного проступку. Рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу можуть бути оскаржені виключно в порядку, встановленому Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК). Якщо за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу встановлено факти порушення прокурором прав осіб або вимог закону, таке рішення може бути підставою для дисциплінарного провадження.

Частиною другою статті 45 Закону № 1697-VII встановлено, що право на звернення до Комісії з дисциплінарною скаргою про вчинення прокурором дисциплінарного проступку має кожен, кому відомі такі факти. Комісія розміщує на своєму веб-сайті рекомендований зразок дисциплінарної скарги.

Процедура розгляду дисциплінарної скарги відповідно до Закону № 1697-VII передбачає: 1) відкриття дисциплінарного провадження; 2) проведення перевірки дисциплінарної скарги; 3) розгляд висновку про наявність чи відсутність дисциплінарного проступку прокурора; 4) прийняття рішення про наявність підстав для відсторонення прокурора; 5) оскарження рішення, прийнятого за результатами дисциплінарного провадження; 6) застосування до прокурора дисциплінарного стягнення.

Цим Законом визначено також і правові підстави для відкриття або відмови у відкритті дисциплінарного провадження.

Так, відповідно до частини першої статті 46 Закону № 1697-VII секретаріат Комісії у день надходження дисциплінарної скарги реєструє її та за допомогою автоматизованої системи визначає члена Комісії для вирішення питання щодо відкриття дисциплінарного провадження.

Підстави для відмови у відкритті дисциплінарного провадження передбачено у частині другій статті 46 цього Закону.

Так, відповідно до пункту 1 частини другої цієї статті член Комісії своїм вмотивованим рішенням відмовляє у відкритті дисциплінарного провадження, якщо дисциплінарна скарга не містить конкретних відомостей про наявність ознак дисциплінарного проступку прокурора.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням Комісії від 1 листопада 2017 року № 725дс-17 відмовлено у відкритті дисциплінарного провадження стосовно начальника відділу САП на підставі пункту 1 частини другої статті 46 Закону № 1697-VII, оскільки в дисциплінарній скарзі відсутні конкретні відомості про наявність ознак дисциплінарного проступку прокурора.

Відповідно до пункту 107 Положення про порядок роботи Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, прийнятого Всеукраїнською конференцією прокурорів 27 квітня 2017 року (далі - Положення), рішення про відмову у відкритті дисциплінарного провадження повинне бути вмотивованим та протягом трьох днів з моменту прийняття надісланим заявникові.

Копія рішення члена Комісії про відкриття дисциплінарного провадження надсилається прокурору, щодо якого його відкрито, та особі, за зверненням якої відкрито провадження, протягом трьох днів.

Відповідно до частини першої статті 50 Закону № 1697-VII прокурор може оскаржити рішення, прийняте за результатами дисциплінарного провадження, до адміністративного суду або до Вищої ради правосуддя протягом одного місяця з дня вручення йому чи отримання ним поштою копії рішення. Норми такого ж змісту наведено в пункті 148 Положення.

З наведеного вище правового регулювання вбачається, що оскарженню, зокрема, у судовому порядку підлягають ті рішення Комісії, які прийняті за результатами дисциплінарного провадження, і право на таке оскарження має прокурор як суб'єкт цього дисциплінарного провадження. Особи, за дисциплінарною скаргою яких Комісія приймає рішення у визначеному Законом № 1697-VII і Положенням порядку, не є суб'єктами дисциплінарного провадження і за цим Законом не наділені правом на оскарження рішень Комісії як за результатами дисциплінарного провадження, так і стосовно вирішення питання про його відкриття.

ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»).

Більше того, стаття 6 Конвенції застосовується у дисциплінарних провадженнях, проте у випадку притягнення особи до такої відповідальності [як приклад, рішення ЄСПЛ від 23 червня 1981 року у справі «Ле Комт, Ван Левен і Де Мейер проти Бельгії» (заяви № 6878/75; 7238/75)].

За приписами пункту 1 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи в публічно-правових спорах, зокрема фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (пункт 19 частини першої статті 4 КАС).

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що право на оскарження рішення (індивідуального акта) суб'єкта владних повноважень надано особі, щодо якої воно прийняте або прав, свобод та інтересів якої воно безпосередньо стосується.

При виконанні своїх обов'язків прокурори, зокрема, повинні: а) справедливо, неупереджено й об'єктивно виконувати свої функції; б) поважати і намагатися захищати права людини, як це викладено в Конвенції; в) намагатися гарантувати якнайшвидшу дієвість системи кримінального судочинства [пункт 24 Рекомендації Rec (2000) 19 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо ролі прокуратури в системі кримінального правосуддя (далі - Рекомендація Rec (2000) 19), ухваленої Комітетом Міністрів Ради Європи (далі - Комітет Міністрів) на 724 засіданні заступників міністрів 6 жовтня 2000 року].

У тексті Рекомендації Rec (2000) 19 підкреслюються дві істотні вимоги: поважати права окремої особи і прагнути ефективності, за яку прокурор частково несе відповідальність [Коментар до індивідуальних рекомендацій за пунктом 24 Рекомендації Rec (2000) 19].

Стосовно такої відповідальності Рекомендація Rec (2000) 19, зокрема, передбачає, що держава повинна вжити заходів, щоб дисциплінарне судочинство проти прокурорів регyлювалося законом і гарантувало справедливу й об'єктивну оцінку та рішення, що є предметом незалежного і неупередженого нагляду (підпункт «ґ» пункту 5).

У Коментарі до індивідуальних рекомендацій за підпунктом «ґ» пункту 5 Рекомендації Rec (2000) 19 Комітет Міністрів вказав, що стосовно дисциплінарних рішень прокурори повинні мати можливість передачі їх для перегляду незалежним і неупередженим органом. Проте ця можливість не запобігає вимогам попереднього адміністративного або ієрархічного перегляду.

Тобто прокурори, якщо їх було притягнуто до дисциплінарної відповідальності, мають право оскарження відповідних рішень безпосередньо до суду чи, якщо це передбачено законом, попередньо до адміністративного органу або до прокурора вищого рівня.

Закон № 1697-VІІ надав право оскарження рішень про притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурорам як суб'єктам, прав та інтересів яких безпосередньо стосуються такі рішення (стаття 50).

Конституцією України встановлено, що відповідно до закону в системі правосуддя утворюються органи та установи для забезпечення, зокрема, розгляду справ щодо дисциплінарної відповідальності суддів і прокурорів (частина десята статті 131).

Так, держава гарантує контроль за належним виконанням суддями та прокурорами своїх професійних обов'язків шляхом створення єдиного органу - Вищої ради правосуддя, який приймає рішення за наслідком розгляду дисциплінарних скарг щодо суддів та прокурорів.

У Рекомендації Rec (2000) 19 Комітет Міністрів вказав, що держава повинна вжити відповідних заходів, щоб прокурори були в змозі виконувати свої професійні обов'язки і повноваження без неправомірного втручання або незаконного притягнення до цивільної, кримінальної або іншої відповідальності (пункт 11).

Роз'яснюючи зміст цього пункту Рекомендації Rec (2000) 19, Комітет Міністрів зазначив, що для прокурорів має бути положення, яке дане для здійснення ними повноважень, виконання яких ґрунтується на особистих свободах і відповідно до якого вони будуть відповідати на дисциплінарному, адміністративному, цивільному або кримінальному рівні за їхні особисті проступки, відповідно, таке положення повинно бути розумно обмежене, щоб не перевантажувати систему. Тут увагу необхідно акцентувати на можливості апеляцій у вищі інстанції або спеціальний комітет і на дисциплінарні процедури, проте кожен з прокурорів, як і будь-яка інша фізична особа, повинен відповідати за будь-який злочин, що він може вчинити. Природно, що у системі, в якій прокурор є незалежним, він несе більшу відповідальність [Коментар до індивідуальних рекомендацій за пунктом 11 Рекомендації Rec (2000) 19].

Наведене підтверджує той факт, що можливість притягнення прокурора до дисциплінарної, адміністративної, цивільної або кримінальної відповідальності за їхні правопорушення повинна бути розумно обмеженою національним законом. Проте за будь-яких умов прокурор повинен на рівні з іншими фізичними особами нести кримінальну відповідальність за вчинені ним злочини та мати можливість оскаржити рішення про притягнення його до юридичної відповідальності будь-якого виду згідно з національним законом.

Стосовно права на оскарження рішень про відмову у відкритті дисциплінарного провадження щодо прокурора, то відсутність його регламентації у національному праві є розумним обмеженням у процедурі дисциплінарної відповідальності прокурора, покликаним не перевантажувати судову систему за умови, якщо чинне законодавство передбачає конкретні способи захисту прав та інтересів зацікавленої особи.

Особа, яка подала дисциплінарну скаргу про вчинення прокурором дисциплінарного проступку, має право оскаржити рішення Комісії до Вищої ради правосуддя за наявності дозволу Комісії на таке оскарження (частина десята статті 78 Закону № 1697-VІІ).

Крім того, у випадку невиконання прокурором процесуальних обов'язків КПК передбачає порядок оскарження такої бездіяльності до слідчого судді (пункт 17 частини першої статті 7, статті 24, 303-307 КПК), а у випадку невиконання чинного рішення останнього передбачена кримінальна відповідальність (стаття 383 Кримінального кодексу України). Вказане повністю відповідає вимогам Рекомендації Rec (2000) 19, а також Рекомендації № R (85) 11 Комітету Міністрів державам-членам щодо положення потерпілого в рамках кримінального права і кримінального процесу, ухваленої Комітетом Міністрів на 387 засіданні заступників міністрів 28 червня 1985 року (далі - Рекомендація № R (85) 11), оскільки передбачає підвищену відповідальність прокурора за невиконання його обов'язків.

Так, згідно з пунктом 7 Рекомендації № R (85) 11 потерпілий має бути наділений правом клопотати щодо перегляду рішення компетентного органу про невідкриття кримінальної справи і правом на пряме звернення до суду. Чинний КПК передбачає право особи, яка ініціює кримінальне провадження, на оскарження бездіяльності прокурора.

Відповідно до пунктів 33 і 34 Рекомендації Rec (2000) 19 прокурори повинні відповідним чином брати до уваги думки і стурбованість жертв, коли порушені їхні особисті інтереси, і вживати або підтримувати дії, що гарантують поінформованість жертв як про їхні права, так і про обставини процесу. Зацікавлені сторони встановленого статусу або ті, що мають статус потерпілих, а саме жертви, повинні мати можливість змінити рішення прокурорів про відмову у порушенні кримінального переслідування (закриття справи), де це необхідно, ця зміна може бути зроблена після ієрархічного перегляду або шляхом судового перегляду чи сторонами, уповноваженими займатися судовим переслідуванням приватної особи.

У Коментарі до індивідуальних рекомендацій за пунктом 34 Рекомендації Rec (2000) 19 Комітет Міністрів вказав, що створити право, застосовуване тільки до жертв, означає відсутність демократичного контролю за діяльністю прокурорів у ряді достатньо вразливих сфер. З іншого боку, однаковий дозвіл будь-якій особі, що вважає себе ущемленою злочинами, опротестовувати рішення про непереслідування в кримінальному порядку призведе до перешкод у роботі прокуратури і до збільшення апеляцій, поданих як тактика перешкод.

З огляду на зазначене та правовідносини, які виникли між ОСОБА_3 та органом державної влади (прокуратурою) у зв'язку з досудовим розслідуванням злочину, стверджувані заявником порушення Комісією його суб'єктивних прав унаслідок відмови у відкритті дисциплінарного провадження і незастосування до прокурора заходів дисциплінарного впливу не можна вважати обґрунтованими і такими, що дійсно порушують його індивідуальні охоронювані законом права та/або інтереси як потерпілого у кримінальному провадженні. ОСОБА_3 як сторона у кримінальному провадженні має право оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу виключно в порядку, встановленому КПК, і таким своїм правом він, судячи зі змісту позову, скористався.

Обраний позивачем спосіб захисту, як-от оскарження рішення Комісії про відмову у відкритті дисциплінарного провадження стосовно прокурора, який, на думку позивача, порушив вимоги КПК, жодним чином позитивно не вплине на хід досудового розслідування і не відновить його прав як учасника кримінального провадження. Крім того, саме рішення Комісії за результатами розгляду дисциплінарної скарги, хоч його і прийнято у зв'язку з дисциплінарною скаргою заявника, не створює для нього жодних юридичних прав та/чи обов'язків, а з огляду на завдання дисциплінарного провадження і правовий статус Комісії у цих правовідносинах, рішення цього органу й не може порушувати особистих прав та/або інтересів заявника.

Щодо висновків суду першої інстанції про те, що цей позов не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, Велика Палата Верховного Суду вважає, що поняття «спір, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити у світлі частини третьої статті 124 Конституції України в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду. А тому суд першої інстанції правильно не вказав суд, до юрисдикції якого мав би, за аргументами скаржника, належати розгляд цієї справи.

З огляду на зміст та юридичну природу обставин, зазначених у позовній заяві, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в оскаржуваній ухвалі від 1 лютого 2018 року дійшов правильного висновку про те, що цю адміністративну справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Міркування і твердження позивача в апеляційній скарзі щодо підсудності не спростовують правильності правових висновків цього рішення.

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що по суті суд прийняв правильне процесуальне рішення, тому немає підстав для скасування оскаржуваної ухвали Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 1 лютого 2018 року.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 242, 243, 250, 266, 315, 316, 321, 322 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

2. Ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 1 лютого 2018 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

У повному обсязі постанову складено 19 березня 2018 року.

Головуючий В.С. КнязєвСуддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. БакулінаЛ.І. Рогач В.В. БританчукІ.В. Саприкіна Д.А. ГудимаО.М. Ситнік В.І. ДанішевськаО.С. Ткачук О.Р. КібенкоВ.Ю. Уркевич Л.М. ЛобойкоО.Г. Яновська 

http://reyestr.court.gov.ua/Review/72909644

Ссылка на комментарий
Поделиться на других сайтах

А вот и Окрема думка к обоим решениям:

14 березня 2018 року

м. Київ

Провадження N 11- 69 заі 18

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Яновської О.Г. в адміністративній справі N 9901/153/2851, провадження N 11-69 заі 18 за апеляційною скаргою ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (далі - Комісії).

14 березня 2018 року Великою Палатою Верховного Суду ухвалено постанову, якою апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 09 січня 2018 року залишено без зміни.

Вважаю за необхідне по даній справі висловити окрему думку, виходячи з наступного.

Щодо мети та завдань адміністративного судочинства:

1. Відповідно до змісту статті 2 Кодекс адміністративного судочинства (далі - КАС) України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. У справах щодо оскаржень рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); … 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення.

2. Також, у нерозривному зв'язку з метою адміністративного процесу, перебуває мета реалізації громадянином (особою)свого адміністративно-процесуального статусу, котра забезпечує його визнання повноправним учасником адміністративно-процесуальних правовідносин; наділяє його комплексом процесуальних прав і обов'язків та надає їм офіційного характеру шляхом закріплення їх у правових нормах.

3. При цьому, процес формування такого адміністративно-процесуального статусу має бути спрямованим на режим "найбільшого сприяння" особі в його взаєминах з іншими суб'єктами адміністративного процесу.

4. Таким чином, процес формування та реалізації цього статусу є тісно пов'язаним із регламентацією правового становища інших суб'єктів адміністративного процесу, які вчиняють процесуальні дії.

5. На мою думку, така регламентація повинна відбуватися з позиції пріоритету прав і законних інтересів громадянина (особи), що включає в себе забезпечення реальної можливості безперешкодного використання наданих процесуальних прав і виконання обов'язків учасником адміністративного процесу, а також в усуненні можливих перешкод для такої діяльності.

Щодо права скаржника на оскарження рішень Комісії:

6. Як убачається з ухвали колегії суддів Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду від 09 січня 2018 року, з якою погодилась Велика Палата Верховного Суду, закриваючи провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до Комісії, колегія суддів, посилаючись на положення частини 1 статті 50 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року (далі - Закон N 1697-VII), мотивувала прийняте рішення тим, що оскарженню в судовому порядку підлягають рішення за результатами дисциплінарного провадження і право на таке оскарження має прокурор як суб'єкт цього дисциплінарного провадження. Особи, за дисциплінарною скаргою яких Комісія приймає рішення у визначеному Законом N 1697-VII порядку, не є суб'єктами дисциплінарного провадження і за Законом N 1697-VII не наділені правом на оскарження рішень Комісії як за результатами дисциплінарного провадження, так і стосовно вирішення питання про його відкриття.

7. В такому підході, на жаль, вбачається порушення права на ефективний засіб юридичного захисту, яке гарантовано ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), в якій зазначається: кожен, чиї права та свободи, визнані в Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. В рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Кац та інші проти України" від 18 грудня 2008 року (п. 95) вказується, що існування засобів юридичного захисту має бути достатньо певним як на практиці, так і в теорії, оскільки без цього їм не вистачатиме належної доступності та ефективності.

8. Одночасно в ухвалі колегія суддів послалася на те, що обраний позивачем спосіб захисту, який полягає у оскарженні рішення Комісії про відмову у відкритті дисциплінарного провадження стосовно старшого слідчого, який, як вважає позивач порушує вимоги Кримінального процесуального кодексу (далі - КПК) України, жодним чином не вплине на хід досудового розслідування та не відновить його прав, як потерпілого. Саме ж рішення Комісії за результатами розгляду скарги, незважаючи на те, що його прийнято у зв'язку з дисциплінарною скаргою позивача, не створює для останнього жодних юридичних прав чи обов'язків, оскільки не порушує його особистих прав або інтересів.

9. Вважаю такі висновки хибними і такими, що суперечать принципам верховенства права та правової визначеності, з таких міркувань.

10. Метою дисциплінарного провадження щодо прокурора виступає встановлення Комісією достовірних відомостей про вчинення прокурором, на дії котрого направлено скаргу, дисциплінарного проступку.

11. Вважаю, що в таких випадках Комісія фактично виконує функцію "квазі-суду", оскільки цей орган наділений Законом N 1697-VII широкими повноваженнями з приводу вирішення питання про притягнення або відмову в притягненні до дисциплінарної відповідальності прокурора.

12. Як правило, рішення про відмову у відкритті дисциплінарного провадження пов'язано з тим, що скаржником не дотримані вимоги абзацу 2 частини 1 статті 45 Закону N 1697-VII, відповідно до яких рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу можуть бути оскаржені виключно в порядку, встановленому КПК України. Однак, якщо за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу встановлено факти порушення прокурором прав осіб або вимог закону, таке рішення може бути підставою для дисциплінарного провадження.

13. Відповідно до частини 1 статті 50 Закону N 1697-VII, прокурор може оскаржити рішення, прийняте за результатами дисциплінарного провадження до адміністративного суду або до Вищої ради правосуддя протягом установленого законом строку.

14. Крім того, відповідно до частини 10 статті 78 Закону N 1697-VII особа, яка подала дисциплінарну скаргу про вчинення прокурором дисциплінарного проступку, має право оскаржити рішення Комісії до Вищої ради правосуддя за наявності дозволу Комісії на таке оскарження. Згідно частини 8 цієї ж статті Закону N 1697-VII про строк та порядок оскарження, а також про надання дозволу на таке оскарження зазначається в рішенні Комісії.

15. Водночас, за змістом частини 2 статті 54 Закону України "Про Вищу раду правосуддя" від 21 грудня 2016 року N 1798 - VIII (далі - Закон N 1798 - VIII), право на оскарження до суду рішення Вищої ради правосуддя, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення Комісії про притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурора, мають прокурор, щодо якого розглядалося питання про притягнення до дисциплінарної відповідальності та скаржник, якщо таке рішення Вищої ради правосуддя ухвалене за його скаргою.

16. Тобто, зі змісту Закону N 1697-VIIтa Закону N 1798-VIII убачається, що право на оскарження рішення Комісії до Вищої ради правосуддя виникає як в особи, яка подала дисциплінарну скаргу, так і в прокурора.

17. Водночас, аналіз норм, що врегульовують порядок відкриття дисциплінарного провадження щодо прокурора (стаття 46 Закону N 1697-VII) дає підстави однозначно стверджувати про відсутність заборони скаржнику оскаржувати рішення Комісії про відмову у відкритті дисциплінарного провадження.

18. На нашу думку, оскарження рішення Комісії до Вищої ради правосуддя є альтернативним варіантом оскарження його до суду, тому, з урахуванням положень статей 2, 5 КАС України, рішення Комісії до адміністративного суду може оскаржити крім прокурора, і особа, яка подала дисциплінарну скаргу, оскільки положення КАС України не містять прямої заборони на звернення скаржника в зв'язку з незгодою із прийнятим актом, дією чи бездіяльністю (далі - Рішення) Комісії.

19. При цьому, з урахуванням змісту статті 22 КАС України та особливостей провадження в справах щодо оскарження Рішення Комісії або члена Комісії, які визначені статтею 266 КАС України, такі спори предметно та інстанційно відноситься до юрисдикції Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду, як суду першої інстанції.

20. Право особи на доступ до правосуддя гарантовано статтею 55 Основного Закону, положення якого є нормами прямої дії. Відповідно до наведеної статті Конституції України кожному гарантується судовий захист його прав та свобод і можливість оскаржити до суду рішення, дії та бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань та посадових осіб.

21. Свою позицію щодо застосування Конституції України при здійсненні правосуддя Верховний Суд України відобразив у постанові Пленуму "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 01 листопада 1996 року N 9.

22. Зокрема, в пункті 8, зазначено, що правосуддя здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку. Статтею 55 Конституції кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує.

23. Крім того, ЄСПЛ в своїх рішеннях зазначає, що право на справедливий судовий розгляд (стаття 6 Конвенції), одним з аспектів якого є право доступу до суду (див. Golder v. the United Kingdom, рішення від 21 лютого 1975 року, параграф 36; Перетяка та Шереметьєв проти України, рішення від 20 червня 2011 року, параграф 33), не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги.

24. Тим не менше, право доступу до суду не може бути обмежено таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати законну мету та бути пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (див. the Guйrin v. France, рішення від 29 липня 1998 року, параграф 37).

25. Дійсно, право на оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності державних органів є однією із найважливіших гарантій захисту громадянами своїх прав та свобод від їх порушення. При цьому значення адекватного реагування суду на скарги полягає в їх розгляді і відповідній перевірці законності, обґрунтованості та справедливості рішень, дій чи бездіяльності державних органів, в наданні можливості судам виявити помилки і недоліки правозастосовної діяльності.

26. Порівняно із іншими процедурами судовий порядок розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність державних органів забезпечує більшу об'єктивність, більш широкі можливості зацікавлених осіб у відстоюванні своїх інтересів, більшу авторитетність та обов'язковість прийнятого за результатами розгляду скарги рішення.

27. Також слід відзначити і змагальні засади судового розгляду скарг, що повинні бути притаманні судовій системі, які визначаються особливою роллю судової влади у системі поділу влад. Суд має бути найвищим арбітром у вирішенні конфліктів на ґрунті реалізації норм права, гарантом захисту прав і свобод людини та громадянина.

28. Вважаю, що єдиним критерієм, який дозволяє визначити, які рішення, дії чи бездіяльність державних органів можуть бути оскаржені до суду та хто саме має право на таке оскарження, є обмеження конституційних прав і свобод громадян або створення перепон для доступу до правосуддя.

Щодо порушеного права скаржника:

29. Посилаючись на статтю 55 Конституції України, Велика Палата Верховного Суду зазначила в постанові, що право на судовий розгляд передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим і реальним, стосувалось індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

30. Виходячи з того, що рішення Комісії про відмову у відкритті дисциплінарного провадження щодо старшого слідчого прокуратури Вінницької області не порушило жодних прав скаржника, Велика Палата прийшла до висновку, що Касаційний адміністративний суд обґрунтовано відмовив у відкритті провадження за заявою ОСОБА_3

31. Разом із тим, не можна не враховувати, що кожен громадянин (особа) сподівається на добросовісне та правомірне здійснення прокурором (старшим слідчим) його процесуальної діяльності в межах КПК України. Статтею 45 Закону N 1697-VII визначено, що встановлення факту порушення прокурором прав осіб або вимог закону, може бути підставою для дисциплінарного провадження.

32. Таким чином, звернення до Комісії з підстав порушення прокурором прав осіб або вимог закону забезпечує захист порушеного права громадянина (особи) на правомірну, добросовісну та кваліфіковану діяльність працівника державного органу, яким є прокуратура.

33. При цьому проведена перевірка членом Комісії чи Комісією доводів поданої скарги повинна максимально забезпечити охоронюваний законом інтерес такого скаржника, який полягає в отриманні визначеної законом реакції шляхом належного реагування на доводи скарги або їх спростування.

34. Загалом, у змісті рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року N 18рп/2004 проаналізовано поняття "порушене право", за захистом якого може звертатися особа до суду, яке має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". У свою чергу, "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони, має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб, не суперечить Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права.

35. У даному випадку розгляд адміністративного позову ОСОБА_3 стосувався захисту його права на відповідний розгляд доводів скарги Комісією, з рішенням якої останній не погодився, оскільки вважав, що факти наведені в його скарзі не перевірено належним чином, тому сподівався на судовий захист охоронюваного законом інтересу та судову перевірку Рішення Комісії.

Висновки

36. З огляду на вищенаведене, вважаю, що закриваючи провадження в справі за позовом ОСОБА_3 згідно пункту 1 частини першої статті 238 КАС України, з тих підстав, що справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду не дотримався вимог статей 55, 64 Конституції України, статті 6 Конвенції, положень статей 2, 5, 22, 266 КАС України, пункту 10 статті 78 Закону N 1697-VII, чим порушив реалізацію права на судовий захист скаржника, що відповідно до пункту 4 частини 1 статті 317 КАС України є порушенням норм процесуального права, оскільки іншого судового порядку оскарження рішення члена Комісії чинне законодавство не містить.

37. Наведені порушення, оскільки вони призвели до неправильного та несправедливого вирішення справи, на мою думку, є достатньо обґрунтованими підставами для скасування ухвали Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду від 09 січня 2018 року та направлення провадження за позовною заявою ОСОБА_3 на новий розгляд до Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду.

Суддя Великої Палати Верховного Суду О.Г. Яновська
 

13 березня 2018 року

м. Київ

Провадження N 11-122асі18

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О.М., Яновської О.Г. в адміністративній справі N 800/554/17, провадження N 11-122 асі 18, за апеляційною скаргою ОСОБА_3 про визнання протиправним та скасування рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (далі - Комісії), зобов'язання вчинити дії.

Ухвалою колегії суддів Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду від 01 лютого 2018 року було закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до Комісії, яке було мотивоване тим, що оскарженню в судовому порядку підлягають рішення за результатами дисциплінарного провадження і право на таке оскарження має прокурор як суб'єкт цього дисциплінарного провадження. При цьому особи, за дисциплінарною скаргою яких Комісія приймає рішення, не є суб'єктами дисциплінарного провадження і не наділені правом на оскарження рішень Комісії як за результатами дисциплінарного провадження, так і стосовно вирішення питання про його відкриття.

13 березня 2018 року Великою Палатою Верховного Суду ухвалено постанову, якою апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 01 лютого 2018 року залишено без зміни.

Вважаємо за необхідне по даній справі висловити окрему думку, виходячи з наступного.

Щодо мети та завдань адміністративного судочинства:

1. Відповідно до змісту статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. У справах щодо оскаржень рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); … 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення.

2. Також, у нерозривному зв'язку з метою адміністративного процесу, перебуває мета реалізації громадянином (особою)свого адміністративно-процесуального статусу, котра забезпечує його визнання повноправним учасником адміністративно-процесуальних правовідносин; наділяє його комплексом процесуальних прав і обов'язків та надає їм офіційного характеру шляхом закріплення їх у правових нормах.

3. При цьому, процес формування такого адміністративно-процесуального статусу має бути спрямованим на режим "найбільшого сприяння" особі в його взаєминах з іншими суб'єктами адміністративного процесу.

4. Таким чином, процес формування та реалізації цього статусу є тісно пов'язаним із регламентацією правового становища інших суб'єктів адміністративного процесу, які вчиняють процесуальні дії.

5. На нашу думку, така регламентація повинна відбуватися з позиції пріоритету прав і законних інтересів громадянина (особи), що включає в себе забезпечення реальної можливості безперешкодного використання наданих процесуальних прав і виконання обов'язків учасником адміністративного процесу, а також в усуненні можливих перешкод для реалізації своїх прав.

Щодо права скаржника на оскарження рішень Комісії:

6. Як убачається з ухвали колегії суддів Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду від 01 лютого 2018 року, з якою погодилась Велика Палата Верховного Суду, закриваючи провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до Комісії, колегія суддів, посилаючись на положення частини 1 статті 50 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року (далі - Закон N 1697-VII), мотивувала прийняте рішення тим, що оскарженню в судовому порядку підлягають рішення за результатами дисциплінарного провадження і право на таке оскарження має прокурор як суб'єкт цього дисциплінарного провадження. Особи, за дисциплінарною скаргою яких Комісія приймає рішення у визначеному Законом N 1697-VII порядку, не є суб'єктами дисциплінарного провадження і за Законом N 1697-VII не наділені правом на оскарження рішень Комісії як за результатами дисциплінарного провадження, так і стосовно вирішення питання про його відкриття.

7. В такому підході вбачається порушення гарантованого ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) права на ефективний засіб юридичного захисту, яке передбачає, що кожен, чиї права та свободи, визнані в Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. В рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Кац та інші проти України" від 18 грудня 2008 року (п. 95) вказується, що існування засобів юридичного захисту має бути достатньо певним як на практиці, так і в теорії, оскільки без цього їм не вистачатиме належної доступності та ефективності.

8. Одночасно в ухвалі колегія суддів послалася на правову позицію Верховного Суду, висловлену в ухвалі від 29 грудня 2017 року (справа N 9901/15/17), що обраний позивачем спосіб захисту, який полягає у оскарженні рішення Комісії про відмову у відкритті дисциплінарного провадження стосовно прокурора, який, як вважає позивач порушує вимоги КПК України, жодним чином не зможе мати позитивного впливу на хід досудового розслідування та не відновить його прав, як учасника кримінального провадження. Саме ж рішення Комісії за результатами розгляду скарги, незважаючи на те, що його прийнято у зв'язку з дисциплінарною скаргою позивача, не створює для останнього жодних юридичних прав чи обов'язків.

9. Вважаємо такі висновки хибними і такими, що суперечать принципам верховенства права та правової визначеності, з таких міркувань.

10. Метою дисциплінарного провадження щодо прокурора є встановлення Комісією достовірних відомостей про вчинення прокурором, на дії чи бездіяльність котрого направлено скаргу, дисциплінарного проступку.

11. Вважаємо, що в таких випадках Комісія фактично виконує функцію "квазі-суду", оскільки цей орган наділений Законом N 1697-VII широкими повноваженнями з приводу вирішення питання про притягнення або відмову в притягненні до дисциплінарної відповідальності прокурора.

12. Як правило, рішення про відмову у відкритті дисциплінарного провадження пов'язано з тим, що скаржником не дотримані вимоги абзацу 2 частини 1 статті 45 Закону N 1697-VII, відповідно до яких рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу можуть бути оскаржені виключно в порядку, встановленому Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК України). Однак, якщо за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу встановлено факти порушення прокурором прав осіб або вимог закону, таке рішення може бути підставою для дисциплінарного провадження.

13. Відповідно до частини 1 статті 50 Закону N 1697-VII, прокурор може оскаржити рішення, прийняте за результатами дисциплінарного провадження до адміністративного суду або до Вищої ради правосуддя протягом установленого законом строку.

14. Крім того, відповідно до частини 10 статті 78 Закону N 1697-VII особа, яка подала дисциплінарну скаргу про вчинення прокурором дисциплінарного проступку, має право оскаржити рішення Комісії до Вищої ради правосуддя за наявності дозволу Комісії на таке оскарження. Згідно частини 8 цієї ж статті Закону N 1697-VII про строк та порядок оскарження, а також про надання дозволу на таке оскарження зазначається в рішенні Комісії.

15. Водночас, за змістом частини 2 статті 54 Закону України "Про вищу раду правосуддя" від 21 грудня 2016 року N 1798 - VIII (далі - Закон N 1798 - VIII), право на оскарження до суду рішення Вищої ради правосуддя, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення Комісії про притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурора, мають прокурор, щодо якого розглядалося питання про притягнення до дисциплінарної відповідальності та скаржник, якщо таке рішення Вищої ради правосуддя ухвалене за його скаргою.

16. Тобто, зі змісту Закону N 1697-VIIтa Закону N 1798-VIII убачається, що право на оскарження рішення Комісії до Вищої ради правосуддя виникає як в особи яка подала дисциплінарну скаргу, так і в прокурора.

17. Водночас, аналіз норм, що врегульовують порядок відкриття дисциплінарного провадження щодо прокурора (стаття 46 Закону N 1697-VII) дає підстави однозначно стверджувати про відсутність заборони скаржнику оскаржувати рішення Комісії про відмову у відкритті дисциплінарного провадженння.

18. На нашу думку, оскарження рішення Комісії до Вищої ради правосуддя є альтернативним варіантом оскарження його до суду, тому, з урахуванням положень статей 2, 5 КАС України, рішення Комісії до адміністративного суду може оскаржити крім прокурора, і особа, яка подала дисциплінарну скаргу, оскільки положення КАС України не містять прямої заборони на звернення громадянина (особи) скаржника в зв'язку з незгодою із прийнятим актом, дією чи бездіяльністю (далі - Рішення) Комісії.

19. При цьому, з урахуванням змісту статті 22 КАС України та особливостей провадження в справах щодо оскарження Рішення Комісії або члена Комісії, які визначені статтею 266 КАС України, такі спори предметно та інстанційно відноситься до юрисдикції Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду як суду першої інстанції.

20. Право особи на доступ до правосуддя гарантовано статтею 55 Основного Закону, положення якого є нормами прямої дії. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується судовий захист його прав та свобод і можливість оскаржити до суду рішення, дії та бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань та посадових осіб.

21. Правосуддя здійснюють виключно суди, юрисдикція яких поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення (ст. 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Статтею 55 Конституції кожному гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги, якщо законом не передбачено прямо обмеження такого права.

22. Крім того, ЄСПЛ в своїх рішеннях зазначає, що право на справедливий судовий розгляд (стаття 6 Конвенції), одним з аспектів якого є право доступу до суду (див. Golder v. the United Kingdom, рішення від 21 лютого 1975 року, параграф 36; Перетяка та Шереметьєв проти України, рішення від 20 червня 2011 року, параграф 33), не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги.

23. Тим не менше, право доступу до суду не може бути обмежено таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати законну мету та бути пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (див. the Guйrin v. France, рішення від 29 липня 1998 року, параграф 37).

24. Дійсно, право на оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності державних органів є однією із найважливіших гарантій захисту громадянами своїх прав та свобод від їх порушення. При цьому значення адекватного реагування суду на скарги полягає в їх розгляді і відповідній перевірці законності, обґрунтованості та справедливості рішень, дій чи бездіяльності державних органів, в наданні можливості судам виявити помилки і недоліки правозастосовної діяльності.

25. Порівняно із іншими процедурами судовий порядок розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність державних органів забезпечує більшу об'єктивність, більш широкі можливості зацікавлених осіб у відстоюванні своїх інтересів, більшу авторитетність та обов'язковість прийнятого за результатами розгляду скарги рішення.

26. Також слід відзначити і змагальні засади судового розгляду скарг, що притаманні судовій системі, які визначаються особливою роллю судової влади у системі поділу влад. Суд виступає найвищим арбітром у вирішенні конфліктів на ґрунті реалізації норм права, гарантом захисту прав і свобод людини та громадянина.

27. Вважаємо, що єдиним критерієм, який дозволяє визначити, які рішення, дії чи бездіяльність державних органів можуть бути оскаржені до суду та хто саме має право на таке оскарження, є обмеження конституційних прав і свобод громадян або створення перепон для доступу до правосуддя. При цьому, єдиною підставою для обмеження доступу до правосуддя при оскарженні рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади чи посадових осіб є існування прямої законодавчої заборони.

Щодо порушеного права скаржника:

28. Посилаючись на статтю 55 Конституції України, Велика Палата Верховного Суду зазначила в постанові, що право на судовий розгляд передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим і реальним, стосувалось індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

29. Виходячи з того, що рішення Комісії про відмову у відкритті дисциплінарного провадження щодо прокурора не порушило жодних прав скаржника, Велика Палата прийшла до висновку, що Касаційний адміністративний суд підставно відмовив у відкритті провадження за заявою ОСОБА_3

30. Разом з тим, не можна не враховувати, що кожен громадянин (особа) сподівається на добросовісне та правомірне здійснення прокурором його процесуальної діяльності в межах КПК України на засадах, передбачених статтею 3 Закону N 1697-VII. Статтею 45 Закону N 1697-VII визначено, що встановлення факту порушення прокурором прав осіб або вимог закону, може бути підставою для дисциплінарного провадження.

31. Таким чином, звернення до Комісії з підстав порушення прокурором прав осіб або вимог закону забезпечує захист порушеного права громадянина (особи) на правомірну, добросовісну та кваліфіковану діяльність працівника державного органу, яким є прокуратура.

32. При цьому проведена перевірка доводів поданої скарги членом Комісії чи Комісією повинна максимально забезпечити охоронюваний законом інтерес такого скаржника, який полягає в отриманні визначеної законом реакції шляхом належного реагування на доводи скарги або їх спростування.

33. Загалом, у рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року N 18рп/2004 проаналізовано поняття "порушене право", за захистом якого може звертатися особа до суду, яке має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". У свою чергу, "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони, має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб, не суперечить Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права.

34. Рішення члена Комісії про відмову у відкритті дисциплінарного провадження щодо прокурора прямо містило положення, яким скаржнику роз'яснювалось його право на оскарження цього рішення. Тобто Комісія визнавала право скаржника оскаржити таке рішення члена Комісії.

35. У даному випадку розгляд адміністративного позову ОСОБА_3 стосувався захисту його права на відповідний розгляд доводів скарги Комісією, з рішенням якої останній не погодився, оскільки вважав, що факти наведені в його скарзі не перевірено належним чином, тому сподівався на судовий захист охоронюваного законом інтересу та судову перевірку рішення саме Комісії.

Висновки

36. З огляду на вищенаведене, вважаємо, що закриваючи провадження в справі за позовом ОСОБА_3 згідно пункту 1 частини першої статті 238 КАС України з тих підстав, що справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду не дотримався вимог статей 55, 64 Конституції України, статті 6 Конвенції, положень статей 2, 5, 22, 266 КАС України, пункту 10 статті 78 Закону N 1697-VII, чим порушив реалізацію права на судовий захист скаржника, що відповідно до пункту 4 частини 1 статті 317 КАС України є порушенням норм процесуального права, оскільки іншого судового порядку оскарження рішення члена Комісії чинне законодавство не містить.

37. Наведені порушення призвели до постановлення ухвали, яка не відповідає вимогам законності та обґрунтованості. Доводи апеляційної скарги є обґрунтованими та містять підстави для скасування ухвали Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду від 01 лютого 2018 року та направлення заяви ОСОБА_3 на новий розгляд до Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду.

Судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О.М. Яновська О.Г.

 

Ссылка на комментарий
Поделиться на других сайтах

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Гость
Ответить в этой теме...

×   Вы вставили отформатированный текст.   Удалить форматирование

  Only 75 emoji are allowed.

×   Ваша ссылка была автоматически заменена на медиа-контент.   Отображать как ссылку

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Зарузка...