Постановление БП-ВС по пересмотру о порядке представительства в судах интересов сторон адвокатами и порядке самопредставительства


Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 березня 2018 року 

м. Київ 

Справа № 910/23346/16
Провадження № 12-21гс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді - Князєва В.С.
суддя - доповідач Рогач Л.І.
суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б.,Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П.

та учасників справи:

представник позивача - не з'явився,

представник відповідача - не з'явився,

розглянула у судовому засіданні заяву Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» про перегляд ухвали Вищого господарського суду України від 02 жовтня 2017 року у складі колегії суддів Ткаченко Н.Г. (головуючого), Катеринчук Л.Й., Куровського С.В. у справі №910/23346/16 Господарського суду Львівської області за позовом Публічного акціонерного товариства «ДТЕК Добропільська ЦЗФ» до Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» про стягнення суми та

В С Т А Н О В И Л А :

20 грудня 2016 року Публічне акціонерне товариство «ДТЕК Добропільська ЦЗФ» (далі - позивач) подало до місцевого господарського суду позов про стягнення з Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» (далі також - відповідач, заявник) 10531,80 грн вартості нестачі вантажу (вугілля).

Рішенням Господарського суду Львівської області у справі № 910/23346/16 від 10 квітня 2017 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 14 червня 2017 року, позов задоволено частково; стягнуто з відповідача на користь позивача 9431,46 грн вартості нестачі вантажу та 1234 грн судового збору; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

06 липня 2017 року відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій просив скасувати постанову Львівського апеляційного господарського суду від 14 червня 2017 року та рішення Господарського суду Львівської області від 10 квітня 2017 року та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Вищий господарський суд України ухвалою від 02 жовтня 2017 року повернув касаційну скаргу особі, що її подала, на підставі пункту 1 частини першої статті 1113 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент винесення ухвали) як підписану особами, які не можуть її підписувати.

В ухвалі Вищий господарський суд України зазначив, що відповідно до статті 131-2 та підпункту 11 пункту 161 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України ( в редакції Закону України від 02 червня 2016 року № 1401- VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)»), які є нормами прямої дії, представництво в судах касаційної інстанції у справах, розпочатих після 30 вересня 2016 року, з 1 січня 2017 року здійснюється виключно прокурорами або адвокатами (крім представництва органів державної влади або органів місцевого самоврядування). Разом з тим, касаційна скарга відповідача у подана у справі № 910/23346/16, розпочатій провадженням у суді першої інстанції 21 грудня 2016 року, та підписана посадовими особами відповідача (заступником начальника з фінансово-економічних питань регіональної філії та начальником юридичної служби регіональної філії), які діяли на підставі довіреностей від 21 та 25 жовтня 2016 року. Даних щодо адвокатського статусу цих посадових осіб матеріали справи та касаційної скарги не містять.

У жовтні 2017 року Публічне акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» подало до Верховного Суду України заяву про перегляд ухвали Вищого господарського суду України від 02 жовтня 2017 року з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме пункту 1 частини першої статті 1113 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), статті 59, підпункту 11 пункту 161 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах.

Як доказ неоднакового застосування судами касаційної інстанції різної юрисдикції одних і тих самих норм процесуального права заявник надав копіїухвали Вищого господарського суду України від 20 квітня 2017 року у справі №926/3327/16, постанови Вищого господарського суду України від 26 квітня 2017 року у справі №904/9499/16, ухвали Вищого господарського суду України від 06 червня 2017 року у справі №914/2773/16, ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 квітня 2017 року у справі №К/800/11908/17, ухвали Верховного Суду України від 26 травня 2017 року у справі № 914/2771/16, ухвали Верховного Суду України від 26 травня 2017 року у справі № 914/2772/16 та ухвали Верховного Суду України від 21 вересня 2017 року у справі №910/22324/16.

На обґрунтування вимог заявник зазначив, що суд касаційної інстанції, повертаючи касаційну скаргу з указаних в ухвалі підстав, порушив право особи на доступ на правосуддя, допустив звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, не врахував пріоритет положень Конвенції, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року та відповідні рішення Європейського суду з прав людини, не взяв до уваги право особи на вільний вибір захисника своїх прав та особи, яка надає правничу допомогу, передбачене частиною другою статті 10 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Заявник вважає, що юридична особа не може бути позбавлена права на безпосереднє представництво своїх інтересів та права вільного вибору захисника, що відповідає Рішенню Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000 у справі № 1-17/2000 та положенням чинних процесуальних кодексів.

Ухвалою Верховного Суду України від 31 жовтня 2017 року справу №910/23346/16 допущено до провадження; відкрито провадження за заявою Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця».

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08 лютого 2018 року заяву Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» про перегляд ухвали Вищого господарського суду України від 02 жовтня 2017 року у справі № 910/23346/16 Господарського суду Львівської області передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, враховуючи приписи частини третьої статті 11123 Господарського процесуального кодексу України щодо перегляду на спільному засіданні судових палат судових рішень з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2018 року прийнято та призначено до розгляду справу № 910/23346/16 (провадження № 12-21гс18) за заявою Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» про перегляд ухвали Вищого господарського суду України від 02 жовтня 2017 року.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю - доповідача, перевіривши наведені заявником обставини, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що заява відповідача не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1113 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на день винесення ухвали), касаційна скарга не приймається до розгляду та повертається судом, якщо касаційна скарга підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено.

За приписами частин першої-четвертої статті 28 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на день винесення ухвали) справи юридичних осіб в господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника.

Керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких визначені законодавством або установчими документами, подають господарському суду документи, що посвідчують їх посадове становище.

Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації (за наявності).

Повноваження сторони або третьої особи від імені юридичної особи може здійснювати її відособлений підрозділ, якщо таке право йому надано установчими або іншими документами.

Отже, наведені вище положення законодавства передбачали можливість здійснення процесуального представництва юридичною особою, як в порядку самопредставництва, так і іншими особами, як представниками юридичної особи за довіреністю.

В порядку самопредставництва юридичну особу може представляти за посадою її керівник або інші особи, повноваження яких визначені законодавством чи установчими документами.

Разом з тим у пункті 6 Рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99 у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України зазначається, що за правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов'язки.

Відповідно особи, які представляють юридичну особу за довіреністю і виконують процесуальні дії на підставі наданих їм довіреністю повноважень, виступають від імені цієї особи як довірителя, а не в порядку самопредставництва.

30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», яким внесено зміни до Конституції України та доповнено Основний Закон окремими статтями.

За статтею 59 Конституції України (в редакції наведеного вище Закону) кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Також Конституцію України було доповнено статтею 131-2 Конституції України, за частинами першої, третьої та четвертої якої для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура та виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення; законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.

Підпунктом 11 пункту 161 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України, передбачено, що представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті 1311 та статті 1312 цієї Конституції виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції - з 1 січня 2018 року; у судах першої інстанції - з 1 січня 2019 року.

Представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах виключно прокурорами або адвокатами здійснюється з 1 січня 2020 року.

Представництво в суді у провадженнях, розпочатих до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", здійснюється за правилами, які діяли до набрання ним чинності, - до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню.

За частиною першою статті 4 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час прийняття оспорюваної ухвали) господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 8 Конституції України Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.

Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом або коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй. Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.

За змістом статті 1312 Конституції України необхідність її додаткової регламентації законом передбачена частиною четвертою цієї статті щодо встановлення винятків представництва в суді адвокатами, зокрема, визначення поняття малозначних спорів.

Натомість частини перша та третя статті 1312 Конституції України не вимагають необхідності їх додаткової законодавчої регламентації, а чинні до введення в дію статті 1312 Конституції України положення частини третьої статті 28 Господарського процесуального кодексу України щодо представництва юридичних осіб не відповідають зміненим конституційним нормам.

Як вказав Вищий господарський суд України, касаційна скарга Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» підписана заступником начальника з фінансово-економічних питань регіональної філії на підставі довіреності від 21 жовтня 2016 року та начальником юридичної служби регіональної філії на підставі довіреності від 25 жовтня 2016 року.

Отже, повертаючи касаційну скаргу Публічному акціонерному товариству «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» на підставі пункту 1 частини першої статті 1113 Господарського процесуального кодексу України (у чинній на момент винесення ухвали редакції), Вищий господарський суд України вказав про порушення відповідачем порядку представництва юридичної особи в суді, вірно застосувавши статті 59 та частини першу та третю статті 1312 Конституції України та правильно визначив процесуальні наслідки надходження касаційної скарги, підписаної особою, яка не мала права її підписувати.

Доводи заявника про те, що Вищий господарський суд України порушив приписи абзацу третього підпункту 11 пункту161 розділу ХV«Перехідні положення» Конституції України спростовуються матеріалами справи та викладеними в ухвалі обставинами, оскільки провадження у цій справі відкрито судом першої інстанції 21 грудня 2016 року.

Щодо інших доводів заявника про обмеження його доступу до суду та порушення права на вільний вибір захисника, посилання на практику Європейського суду з прав людини суд враховує таке.

Рішенням Конституційного Суду України № 13-рп/2000 від 16 листопада 2000 року у справі про право вільного вибору захисника при представництві та здійснення захисту за кримінально-процесуальним законодавством були офіційно розтлумачені діючі на той час положення частини першої статті 59 Конституції України про те, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення, а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибрати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Однак з набранням чинності 30 вересня 2016 року Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» попередню редакцію статті 59 Конституції України змінено; за змістом чинної редакції статті 59 Конституції України передбачено право особи на професійну правничу допомогу, надання її у визначених законом випадках безоплатно та вільний вибір захисника своїх прав.

За статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (надалі - Конвенція) як джерело права.

За змістом підпункту «с» частини третьої статті 6 Конвенції кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше право, зокрема, захищати себе особисто чи використовувати допомогу захисника, обраного на власний розсуд.

Разом з тим у справі «Ейрі проти Ірландії» («Airey v. Ireland») Європейський суд з прав людини вказав, що хоча підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції стосується тільки кримінального процесу, «однак незважаючи на відсутність подібного положення щодо провадження у цивільних справах, пункт 1 статті 6 може в деяких випадках зобов'язати державу надати адвокатську допомогу, якщо без такої допомоги неможливо забезпечити практичної реалізації права на судовий розгляд, якщо юридичне представництво надається в обов'язковому порядку, як це передбачено внутрішнім законодавством деяких Договірних Сторін стосовно різних видів судового спору, чи з огляду на складність процедури або справи» (пункт 26).

При цьому у справі «Загородній проти України» («Zagorodniy v. Ukraine») Європейський суд з прав людини вказує, що: «певна юридична кваліфікація може вимагатись для забезпечення ефективного захисту особи… та безперешкодного функціонування системи правосуддя» (пункт 53 Рішення) і саме інтереси правосуддя можуть бути виправданням обмеження права на вибір захисника (пункт 54 цього ж Рішення).

За висновками Суду таке обмеження права на вільний вибір захисника само по собі не порушує питання за підпунктом «c» пункту 3 статті 6 Конвенції, оскільки певна юридична кваліфікація може вимагатись для забезпечення ефективного захисту особи (див. рішення від 20 січня 2005 року у справі «Майзіт проти Росії» , заява №63378/00, пункт 68) та безперешкодного функціонування системи правосуддя (див. рішення у справі «Мефтах та інші проти Франції» , заяви №32911/96, 35237/97та 34595/97, пункт 45).

У рішенні від 30 травня 2013 року у справі «Наталія Михайленко проти України» Європейський суд з прав людини також зазначив, що «право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду «за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб» (див. рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ешингдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), п. 57, Series A № 93). Встановлюючи такі правила, Договірна держава користується певною свободою розсуду. Попри те, що остаточне рішення щодо дотримання вимог Конвенції належить Суду, він не повинен підміняти оцінку, зроблену національними органами, будь-якою іншою оцінкою того, що має бути найкращою стратегією у цій сфері. Тим не менш, обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, що залишається для особи, у такий спосіб або у такою мірою, щоб сама суть права була порушена. Більш того, обмеження не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну ціль та якщо немає розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та ціллю, якої прагнуть досягти (див. там же; див. також серед багатьох інших джерел рішення у справі «Кордова проти Італії» (№1) (Cordova v. Italy (no. 1)), заява № 40877/98, п. 54, ECHR 2003-I та повторення відповідних принципів у рішенні від 21 вересня 1994 року у справі «Фаєд проти Сполученого Королівства» (Fayed v. the United Kingdom), п. 65, Series A № 294-B).

Суд зазначає, що чітка та передбачувана вимога статті 1312 Конституції України щодо належного представництва особи в суді є складовою частиною забезпечення ефективного захисту процесуальних прав кваліфікованою особою, функціонування системи правосуддя, відповідає гарантованому статтею 59 Конституції України праву на професійну правничу допомогу.

Наведені положення не порушують суть права на касаційне оскарження, не позбавляють осіб їх права на самопредставництво, здійснюване для юридичних осіб їх органами, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством чи статутом; доказів звернення з касаційною скаргою до касаційного суду в порядку здійснення самопредставництва за частиною першою статті 28 Господарського процесуального кодексу України (в редакції станом на час подання скарги) матеріали справи та заяви не містять.

Виходячи з наведеного, Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень.

Оскільки у задоволенні заяви про перегляд судових рішень відмовлено, сплачені суми судових витрат за подання заяви покладаються на заявника.

Пунктами 1 та 2 Розділу XІ «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України (чинного з 15 грудня 2017 року) установлено, що зміни до цього Кодексу вводяться в дію з урахуванням таких особливостей:

1) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у господарських справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без виклику та повідомлення учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення по інше;

2) якщо господарська справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні судових палат - така справа після її отримання Касаційним господарським судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Розглядаючи господарську справу за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України, поданої за приписами Господарського процесуального кодексу України, який діяв до 15 грудня 2017 року, Велика Палата Верховного Суду керується правилами цього Кодексу, які регулювали порядок та підстави для подання заяви про перегляд судових рішень господарських судів, повноваження Верховного Суду України за наслідками розгляду справи.

Правовий висновок.

Реалізація права на звернення з касаційною скаргою є процесуальною дією в суді, яка має здійснюватися або самою особою у порядку самопредставництва або її процесуальним представником.

Підпункт 11 пункту 161 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України регулює порядок упровадження положень статті 59 та статті 1312 Конституції України як норм прямої дії, які підлягають застосуванню при вирішенні судами питань процесуального представництва.

За частиною першою статті 11126 Господарського процесуального кодексу України якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно, у задоволенні заяви про перегляд судових рішень слід відмовити.

Керуючись підпунктом 2 пункту 1 розділуХІ «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України (чинної редакції), статтею 11123, пункту 2 частини першої статті 11124 Господарського процесуального кодексу України (в редакції чинній по 14 грудня 2017 року) Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

У задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» про перегляд ухвалиВищого господарського суду України від 02 жовтня 2017 року у справі № 910/23346/16 (провадження № 12-21гс18) Господарського суду Львівської області відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Повний текст постанови буде виготовлено та направлено сторонам 19 березня 2018 року.

Головуючий суддя В.С. Князєв
Суддя-доповідач Л.І. Рогач
Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
В.В. Британчук І.В. Саприкіна
Д.А. Гудима О.М. Ситнік 
В.І. Данішевська О.С. Ткачук 
О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич 
Л.М. Лобойко О. Г. Яновська

http://reyestr.court.gov.ua/Review/72909638

Ссылка на комментарий
Поделиться на других сайтах

Большая палата согласилась с решением ВХСУ вернувшим истцу кассационную жалобу в связи с подписанием ее не адвокатом. При этом БП-ВС указала, что четкое и предсказуемое требование статьи 131-2 Конституции Украины относительно надлежащего представительства лица в суде является составной частью обеспечения эффективной защиты процессуальных прав квалифицированным лицом, функционирования системы правосудия, соответствует гарантированному статьей 59 Конституции Украины праву на профессиональную юридическую помощь.

Приведенные положения не нарушают суть права на кассационное обжалование, не лишают лиц их права на самопредставництво, осуществляемое для юридических лиц их органами, действующими в пределах полномочий, предоставленных им законодательством или уставом; доказательств обращения с кассационной жалобой в кассационный суд в порядке осуществления самопредставництва по части первой статьи 28 Хозяйственного процессуального кодекса Украины (в редакции по состоянию на момент подачи жалобы) материалы дела и заявления не содержат. Таким образом отказ в принятии кассационной жалобы, БП посчитала правомерным.

Ссылка на комментарий
Поделиться на других сайтах

И еще одно аналогичное решение:

Державний герб України

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 березня 2018 року 

м. Київ 

Справа № 914/2772/16
Провадження № 12-1гс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді - Князєва В.С.
судді - доповідача Рогач Л.І.
суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П.

та учасників справи:

представник позивача - не з'явився,

представник відповідача - Гачак І.О.,

розглянула в судовому засіданні заяву Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» про перегляд ухвали Вищого господарського суду України від 14 квітня 2017 року у складі колегії суддів Мачульського Г.М. (головуючого), Кравчука Г.А., Коробенка Г.П. у справі №914/2772/16 Господарського суду Львівської області за позовом Публічного акціонерного товариства «ДТЕК Добропільська ЦЗФ» до Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» про стягнення суми та

В С Т А Н О В И Л А :

31 жовтня 2016 року Публічне акціонерне товариство «ДТЕК Добропільська ЦЗФ» (далі - позивач) подало до місцевого господарського суду позов про стягнення з Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» ( далі також - відповідач, заявник) 9116,34 грн вартості нестачі вантажу (вугілля).

Рішенням Господарського суду Львівської області у справі № 914/2772/16 від 17січня 2017 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 21 лютого 2017 року, позов задоволено частково; стягнуто з відповідача на користь позивача 8061,10 грн вартості нестачі вантажу та 1218,47 грн судового збору; відмовлено у задоволенні позову в частині стягнення 1055,44 грн.

15 березня 2017 року відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій просив скасувати постанову Львівського апеляційного господарського суду від 21 лютого 2017 року та рішення Господарського суду Львівської області від 17 січня 2017 року, а справу передати на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Вищий господарський суд України ухвалою від 14 квітня 2017 року повернув касаційну скаргу особі, що її подала, на підставі пункту 1 частини першої статті 1113 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент винесення ухвали) як підписану особами, які не можуть її підписувати.

В ухвалі Вищий господарський суд України зазначив, що відповідно до статті 1312та підпункту 11 пункту 161 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України ( в редакції Закону України від 02 червня 2016 року № 1401-VІІІ «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)»), які є нормами прямої дії, представництво в судах касаційної інстанції у справах, розпочатих після 30 вересня 2016 року, з 1 січня 2017 року здійснюється виключно прокурорами або адвокатами (крім представництва органів державної влади або органів місцевого самоврядування). Разом з тим, касаційна скарга відповідача у справі № 914/2772/16 подана у справі, розпочатій провадженням у суді першої інстанції 03 листопада 2016 року, та підписана посадовими особами відповідача (заступником начальника з фінансово-економічних питань регіональної філії та начальником юридичної служби регіональної філії), які діяли на підставі довіреностей від 21 та 25 жовтня 2016 року. Даних щодо адвокатського статусу цих посадових осіб матеріали справи та касаційної скарги не містять.

У травні 2017 року Публічне акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» подало до Верховного Суду України заяву про перегляд ухвали Вищого господарського суду України від 14 квітня 2017 року з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме пункту 1 частини першої статті 1113 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), статті 59, підпункту 11 пункту 161 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах.

Як доказ неоднакового застосування судами касаційної інстанції різної юрисдикції одних і тих самих норм процесуального права заявник надав копії ухвали Вищого господарського суду України від 20 квітня 2017 року у справі № 926/3327/16, ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 квітня 2017 року у справі № К/800/11908/17 та постанови Вищого господарського суду України від 26 квітня 2017 року у справі № 904/9499/16.

На обґрунтування вимог заявник зазначив, що суд касаційної інстанції, повертаючи касаційну скаргу з указаних в ухвалі підстав, порушив право особи на доступ на правосуддя, допустив звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, не врахував пріоритету положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року та відповідні рішення Європейського суду з прав людини, не взяв до уваги право особи на вільний вибір захисника своїх прав та особи, яка надає правничу допомогу, передбачене Конституцією України та частиною другою статті 10 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Заявник вважає, що юридична особа не може бути позбавлена права на безпосереднє представництво своїх інтересів та права вільного вибору захисника, що відповідає Рішенню Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000 у справі № 1-17/2000 та положенням чинних процесуальних кодексів.

Ухвалою Верховного Суду України від 26 травня 2017 року справу № 914/2772/16 допущено до провадження; відкрито провадження за заявою Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця».

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 січня 2018 року заяву Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» про перегляд ухвали Вищого господарського суду України від 14 квітня 2017 року у справі № 914/2772/16 Господарського суду Львівської області передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з огляду на приписи частини третьої статті 11123 Господарського процесуального кодексу України щодо перегляду на спільному засіданні судових палат судових рішень з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 05 лютого 2018 року прийнято та призначено до розгляду справу № 914/2772/16 (провадження № 12-1гс18) за заявою Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» про перегляд ухвали Вищого господарського суду України від 14 квітня 2017 року.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця», присутнього у судовому засіданні, перевіривши наведені заявником обставини, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява відповідача не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1113 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на день винесення ухвали), касаційна скарга не приймається до розгляду та повертається судом, якщо касаційна скарга підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено.

За приписами частин першої-четвертої статті 28 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на день винесення ухвали) справи юридичних осіб в господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника.

Керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких визначені законодавством або установчими документами, подають господарському суду документи, що посвідчують їх посадове становище.

Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації (за наявності).

Повноваження сторони або третьої особи від імені юридичної особи може здійснювати її відособлений підрозділ, якщо таке право йому надано установчими або іншими документами.

Отже, наведені вище положення законодавства передбачали можливість здійснення процесуального представництва юридичною особою, як в порядку самопредставництва, так і іншими особами, як представниками юридичної особи за довіреністю.

В порядку самопредставництва юридичну особу може представляти за посадою її керівник або інші особи, повноваження яких визначені законодавством чи установчими документами.

Разом з тим у пункті 6 Рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99 у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України зазначається, що за правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов'язки.

Відповідно особи, які представляють юридичну особу за довіреністю і виконують процесуальні дії на підставі наданих їм довіреністю повноважень, виступають від імені цієї особи як довірителя, а не в порядку самопредставництва.

30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», яким внесено зміни до Конституції України, та доповнено Основний Закон окремими статтями.

За статтею 59 Конституції України (в редакції цього Закону) кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Також Конституцію України було доповнено статтею 1312, за частинами першою, третьою та четвертою якої для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура та виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення; законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.

Підпунктом 11 пункту 161 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України, передбачено, що представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті 1311 та статті 1312 цієї Конституції виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції - з 1 січня 2018 року; у судах першої інстанції - з 1 січня 2019 року.

Представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах виключно прокурорами або адвокатами здійснюється з 1 січня 2020 року.

Представництво в суді у провадженнях, розпочатих до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», здійснюється за правилами, які діяли до набрання ним чинності, - до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню.

За частиною першою статті 4 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час прийняття оспорюваної ухвали) господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 8 Конституції України Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.

Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідності додаткової регламентації її положень законом або якщо закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй. Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.

За змістом статті 1312 Конституції України необхідність її додаткової регламентації законом передбачена частиною четвертою цієї статті щодо встановлення винятків представництва в суді адвокатами, зокрема, визначення поняття малозначних спорів.

Натомість частини перша та третя статті 1312 Конституції України не вимагають необхідності їх додаткової законодавчої регламентації, а чинні до введення в дію цієї статті положення частини третьої статті 28 Господарського процесуального кодексу України щодо представництва юридичних осіб не відповідають зміненим конституційним нормам.

Як зазначив Вищий господарський суд України, касаційна скарга Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» підписана заступником начальника з фінансово-економічних питань регіональної філії на підставі довіреності від 21 жовтня 2016 року та начальником юридичної служби регіональної філії на підставі довіреності від 25 жовтня 2016 року.

Отже, повертаючи касаційну скаргу Публічному акціонерному товариству «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» на підставі пункту 1 частини першої статті 1113 Господарського процесуального кодексу України (у чинній на момент винесення ухвали редакції), Вищий господарський суд України вказав про порушення відповідачем порядку представництва юридичної особи в суді, вірно застосувавши статті 59 та частини першу та третю статті 1312 Конституції України та правильно визначив процесуальні наслідки надходження касаційної скарги, підписаної особою, яка не мала права її підписувати.

Доводи заявника про те, що Вищий господарський суд України порушив приписи абзацу третього підпункту 11 пункту161 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України спростовуються матеріалами справи та викладеними в ухвалі обставинами, оскільки провадження у цій справі відкрито судом першої інстанції 03 листопада 2016 року.

Щодо інших доводів заявника про обмеження його доступу до суду та порушення права на вільний вибір захисника, посилання на практику Європейського суду з прав людини суд враховує таке.

Рішенням Конституційного Суду України № 13-рп/2000 від 16 листопада 2000 року у справі про право вільного вибору захисника при представництві та здійснення захисту за кримінально-процесуальним законодавством були офіційно розтлумачені чинні на той час положення частини першої статті 59 Конституції України про те, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення, а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибрати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Однак з набранням чинності 30 вересня 2016 року Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» попередню редакцію статті 59 Конституції України змінено; за змістом чинної редакції статті 59 Конституції України передбачено право особи на професійну правничу допомогу, надання її у визначених законом випадках безоплатно та вільний вибір захисника своїх прав.

За статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За змістом підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше право, зокрема, захищати себе особисто чи використовувати допомогу захисника, обраного на власний розсуд.

Разом з тим у справі «Ейрі проти Ірландії» («Airey v. Ireland») Європейський суд з прав людини вказав, що хоча підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції стосується тільки кримінального процесу, «однак незважаючи на відсутність подібного положення щодо провадження у цивільних справах, пункт 1 статті 6 може в деяких випадках зобов'язати державу надати адвокатську допомогу, якщо без такої допомоги неможливо забезпечити практичної реалізації права на судовий розгляд, якщо юридичне представництво надається в обов'язковому порядку, як це передбачено внутрішнім законодавством деяких Договірних Сторін стосовно різних видів судового спору, чи з огляду на складність процедури або справи» (пункт 26).

При цьому у справі «Загородній проти України» («Zagorodniy v. Ukraine») Європейський суд з прав людини вказує, що: «певна юридична кваліфікація може вимагатись для забезпечення ефективного захисту особи… та безперешкодного функціонування системи правосуддя» (пункт 53 Рішення), і саме інтереси правосуддя можуть бути виправданням обмеження права на вибір захисника (пункт 54 цього ж Рішення).

За висновками Суду таке обмеження права на вільний вибір захисника само по собі не порушує питання за підпунктом «c» пункту 3 статті 6 Конвенції, оскільки певна юридична кваліфікація може вимагатись для забезпечення ефективного захисту особи (рішення від 20 січня 2005 року у справі «Майзіт проти Росії», заява №63378/00, пункт 68) та безперешкодного функціонування системи правосуддя (рішення у справі «Мефтах та інші проти Франції» , заяви № 32911/96, 35237/97 та 34595/97, пункт 45).

У рішенні від 30 травня 2013 року у справі «Наталія Михайленко проти України» Європейський суд з прав людини також зазначив, що «право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду «за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб» (див. рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ешингдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), п. 57, Series A № 93). Встановлюючи такі правила, Договірна держава користується певною свободою розсуду. Попри те, що остаточне рішення щодо дотримання вимог Конвенції належить Суду, він не повинен підміняти оцінку, зроблену національними органами, будь-якою іншою оцінкою того, що має бути найкращою стратегією у цій сфері. Тим не менш, обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, що залишається для особи, у такий спосіб або у такою мірою, щоб сама суть права була порушена. Більш того, обмеження не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну ціль та якщо немає розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та ціллю, якої прагнуть досягти (див. там же; див. також серед багатьох інших джерел рішення у справі «Кордова проти Італії» (№1) (Cordova v. Italy (no. 1)), заява № 40877/98, п. 54, ECHR 2003-I та повторення відповідних принципів у рішенні від 21 вересня 1994 року у справі «Фаєд проти Сполученого Королівства» (Fayed v. the United Kingdom), п. 65, Series A № 294-B).

Суд зазначає, що чітка та передбачувана вимога статті 1312 Конституції України щодо належного представництва особи в суді є складовою частиною забезпечення ефективного захисту процесуальних прав кваліфікованою особою, функціонування системи правосуддя, відповідає гарантованому статтею 59 Конституції України праву на професійну правничу допомогу.

Наведені положення не порушують суть права на касаційне оскарження, не позбавляють осіб їх права на самопредставництво, здійснюване для юридичних осіб їх органами, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством чи статутом; доказів звернення з касаційною скаргою до касаційного суду в порядку здійснення самопредставництва за частиною першою статті 28 Господарського процесуального кодексу України (в редакції станом на час подання скарги) матеріали справи та заяви не містять.

Виходячи з наведеного, Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень.

Оскільки у задоволенні заяви про перегляд судових рішень відмовлено, сплачені суми судових витрат за подання заяви покладаються на заявника.

Пунктами 1 та 2 Розділу XІ «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України (чинного з 15 грудня 2017 року) установлено, що зміни до цього Кодексу вводяться в дію з урахуванням таких особливостей:

1) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у господарських справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без виклику та повідомлення учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення по інше;

2) якщо господарська справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні судових палат - така справа після її отримання Касаційним господарським судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Розглядаючи господарську справу за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України, поданої за приписами Господарського процесуального кодексу України, який діяв до 15 грудня 2017 року, Велика Палата Верховного Суду керується правилами цього Кодексу, які регулювали порядок та підстави для подання заяви про перегляд судових рішень господарських судів, повноваження Верховного Суду України за наслідками розгляду справи.

Правовий висновок.

Реалізація права на звернення з касаційною скаргою є процесуальною дією в суді, яка має здійснюватися або самою особою у порядку самопредставництва або її процесуальним представником.

Підпункт 11 пункту 161 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України регулює порядок упровадження положень статті 59 та статті 1312 Конституції України як норм прямої дії, які підлягають застосуванню при вирішенні судами питань процесуального представництва.

За частиною першою статті 11126 Господарського процесуального кодексу України якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно, у задоволенні заяви про перегляд судових рішень слід відмовити.

Керуючись підпунктом 2 пункту 1 розділуХІ «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України (чинної редакції), статтею 11123, пункту 2 частини першої статті 11124 Господарського процесуального кодексу України (в редакції чинній по 14 грудня 2017 року) Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

У задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» про перегляд ухвали Вищого господарського суду України від 14 квітня 2017 року у справі № 914/2772/16 (провадження № 12-1гс18) Господарського суду Львівської області відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Повний текст постанови буде виготовлено та направлено сторонам 19 березня 2018 року.

Головуючий суддя В.С. Князєв
Суддя-доповідач Л.І. Рогач
Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
В.В. Британчук І.В. Саприкіна
Д.А. Гудима О.М. Ситнік 
В.І. Данішевська О.С. Ткачук 
О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич 
Л.М. Лобойко О. Г. Яновська

http://reyestr.court.gov.ua/Review/72909569

Ссылка на комментарий
Поделиться на других сайтах

Получается, что по новому ЦПКУ представлять юр.лицо в суде уже и в 1-ой инстанции не имеет права физ.лицо, которое не является штатным работником этого юр.лица, даже при наличии доверенности от этого юр.лица. А если это физ.лицо и есть штатным сотрудником, то он должен иметь соответствующие на это полномочия, согласно устава этого юр.лица.

Я правильно понимаю или в чем то ошибаюсь?

Ссылка на комментарий
Поделиться на других сайтах

А вот и Окрема думка:

21 березня 2018 року

м. Київ

Справа N 916/3283/16
Провадження N 12-29гс18

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Бакуліної С.В. та Прокопенка О.Б. стосовно постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року, ухваленої за наслідком перегляду ухвали Вищого господарського суду України від 26 вересня 2017 року у складі колегії суддів Удовиченка О.С. (головуючий), Коваленка В.М., Катеринчук Л.Й.

у справі N 916/3283/16 Господарського суду Одеської області

за позовом фізичної особи - підприємця Мінчуни Анжели Борисівни

до Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" ПАТ "Укрзалізниця"

за участю третьої особиТовариства з обмеженою відповідальністю "Прайм логістік"

про стягнення 36421,71 грн,

У липні 2017 року Публічне акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" Публічного акціонерного товариства "Укрзалізниця" (далі також - відповідач, Залізниця) звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило скасувати постанову Одеського апеляційного господарського суду від 21 червня 2017 року та рішення Господарського суду Одеської області від 18 квітня 2017 року у справі N 916/3283/16 та прийняти нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 26 вересня 2017 року у справі N 916/3283/16 касаційну скаргу Залізниці повернуто особі, що її подала, на підставі пункту 1 частини першої статті 111-3 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на момент винесення ухвали.

У жовтні 2017 року відповідач подав до Верховного Суду України заяву про перегляд ухвали Вищого господарського суду України від 26 вересня 2017 року з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме пункту 3 частини першої статті 111-3 ГПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, статті 59, підпункту 11 пункту 16-1 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах.

21 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила рішення про відому у задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" ПАТ "Укрзалізниця" про перегляд ухвали Вищого господарського суду України від 26 вересня 2017 рокуу справі N 916/3283/16 Господарського суду Одеської області.

Обґрунтовуючи ухвалу від 26 вересня 2017 року Вищий господарський суд України виходив з того, що 30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України N 1401-VIII від 02 червня 2016 року "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" (далі - Закон N 1401-VIII), яким Конституцію України було доповнено статтею 131-2, за змістом частини третьої якої виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення.

В оскаржуваній ухвалі від 26 вересня 2017 року Вищий господарський суд України зазначив про відсутність у матеріалах касаційної скарги Залізниці відомостей щодо наявності статусу адвокатів у представників Залізниці, які звернулись з касаційною скаргою.

Враховуючи, що провадження у справі було розпочато після набрання чинності вказаним Законом (01 грудня 2016 року), Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що касаційну скаргу скаржника підписано особами, які не мають права її підписувати, наслідком чого стало її повернення скаржнику на підставі пункту 1 частини першої статті 111-3 ГПК України, відповідно до якої касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом, якщо касаційна скарга підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено.

Вважаємо за необхідне викласти окрему думку стосовно постанови ВеликоїПалати Верховного Суду від 21 березня 2018 року, ухваленої за наслідком перегляду ухвали Вищого господарського суду України від 26 вересня 2017 року у справі N 916/3283/16.

На нашу думку, повертаючи касаційну скаргу Залізниці, суд касаційної інстанції не врахував як норми, встановлені Конституцією України та законами України, так і норми міжнародного права, що стало наслідком порушення права особи на доступ до правосуддя.

Так, згідно зі статтею 59 Конституції України в редакції Закону N 1401-VIII кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 131-2 Конституції України в редакції Закону N 1401-VIII для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура; виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення.

Наведеним конституційним положенням відповідає зміст частин другої та третьої статті 10 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон N 1402-VIII), відповідно до яких кожен є вільним у виборі захисника своїх прав та особи, яка надає правничу допомогу. Для надання професійної правничої допомоги діє адвокатура. Забезпечення права на захист від кримінального обвинувачення та представництво в суді здійснюються адвокатом, за винятком випадків, установлених законом.

У рішенні від 16 листопада 2000 року N 13-рп/2000 (справа щодо вільного вибору захисника) Конституційний Суд України дійшов висновку про те, що обмеження прав людини і громадянина у вільному виборі захисника суперечить міжнародним зобов'язанням України, зокрема положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Верховною Радою України 17 липня 1997 року, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 року N 2148-VIII, Основних принципів, що стосуються ролі юристів, прийнятих восьмим Конгресом ООН з питань попередження злочинності і поводження з правопорушниками 27 серпня - 7 вересня 1990 року.

При цьому Конституційний Суд України у вказаному рішенні надав тлумачення норми частини 1 статті 59 Конституції України про те, що "кожен є вільним у виборі захисника своїх прав" потрібно розуміти як конституційне право особи з метою отримання правової допомоги обирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права, а також за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Допуск приватно практикуючого юриста, який займається наданням правової допомоги особисто або за дорученням юридичної особи, як захисника, жодним чином не порушує право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист.

Варто зазначити, що у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР (далі - Конвенція), використовується поняття саме "захисник", а не "адвокат", а в згаданому вище рішенні Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 N 13-рп/2000 у справі N 1-17/2000 визначено, що поняття "захисник" ширше, ніж поняття "адвокат".

Згідно з підпунктом 11 пункту 16-1 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України в редакції вказаного Закону, з дня набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" представництво відповідно до "…" статті 131-2цієї Конституції виключно "…" адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року.

Статтею 22 Конституції України імперативно визначено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Отже, розмежовуючи поняття "професійна правнича допомога" та "захист своїх прав", законодавець, не звужуючи права особи на вільний вибір захисника своїх прав, нормативно закріпив, що професійну правничу допомогу може забезпечити лише професійний адвокат, а не будь яка інша особа, проте це не заперечує ані права на правову допомогу загалом, яку можуть надавати захисники за вибором особи, ані права на особисте здійснення процесуальних прав та виконання своїх обов'язків в суді (процесуальна дієздатність).

На час звернення Залізниці з касаційною скаргою у липні 2017 року, питання щодо здійснення виключно адвокатом представництва в суді, зокрема в суді касаційної інстанції, як виду правничої допомоги, не було врегульовано ГПК України.

З огляду на частину третю статті 10 Закону N 1402-VIII, якщо виключення з "адвокатської монополії" передбачено законом, у тому числі процесуальними кодексами, то таке представництво є можливим в межах такого, що допускається процесуальними кодексами.

Разом з тим, частинами першою-четвертою статті 28 ГПК України у редакції, чинній на час звернення Залізниці з касаційною скаргою, було унормовано, що справи юридичних осіб в господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника. Керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких визначені законодавством або установчими документами, подають господарському суду документи, що посвідчують їх посадове становище. Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої особи. Повноваження сторони або третьої особи від імені юридичної особи може здійснювати її відособлений підрозділ, якщо таке право йому надано установчими або іншими документами.

Таким чином, наведена норма попередньої редакції процесуального закону надавала право вести справи в судах від імені юридичної особи: 1) її органам через представника: 2) іншим особам за довіреністю від імені підприємства, організації; 3) відособленому підрозділу, якщо таке право йому надано документами.

Оскільки дії органу юридичної особи - це суть дії самої юридичної особи, норма статті 28 ГПК України фактично розмежовувала самопредставництво юридичної особи у господарському судочинстві та її представництво в якості клієнта іншою особою, зокрема адвокатом.

Тобто, встановлені у статті 131-2 Конституції України в редакції Закону N 1401-VIII обмеження стосуються професійної правничої допомоги по здійсненню представництва адвокатом іншої особи в суді, втім не містять обмеження щодо самопредставництва та не встановлюють порядок такого самопредставництва, як і не змінюють автоматично порядок представництва юридичної особи, унормований у статті 28 ГПК України, у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року.

В цьому контексті слід звернути увагу, що відповідно до частини п'ятої статті 131-2 Конституції України в редакції, що набрала чинності 30 вересня 2016 року, законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх або неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.

Між тим, на час звернення Залізниці з касаційною скаргою, законом також не було визначено такої категорії спорів, як "малозначний спір".

Необхідно наголосити, що зазначена конституційна норма не є імперативною ("…можуть бути визначені випадки…"), а відтак мала бути реалізована на рівні закону з обов'язковим урахуванням положень статті 6 Конвенції та відповідної практики Європейського суду з прав людини.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ГПК України викладено у новій редакції.

У новій редакції ГПК України по іншому унормовано участь у справі представника, визначено осіб, які можуть бути представниками, визначено поняття правничої допомоги.

Зокрема, частинами першою-третьою статті 56 ГПК України в редакції Закону N 2147-VIII визначено, що сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь в судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника. Юридична особа бере участь у справі через свого керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення (самопредставництво юридичної особи), або через представника.

В ГПК України в редакції Закону N 2147-VІІІунормовано, що представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина 1 статті 58), а також те, які справи є малозначними (частина 3 статті 12), представниками при розгляді яких можуть бути не тільки адвокати, а і особи, які досягли вісімнадцяти років, мають цивільну процесуальну дієздатність (частина 2 статті 58).

Рішенням Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі "Щокін проти України" визначено концепцію якості закону, зокрема з вимогою, щоб він був доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу "якості закону". В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов'язків осіб, національні органи зобов'язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.

Тобто вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи.

Звідси висновок, що оскільки після набрання 30 вересня 2016 року чинності Законом України N 1401-VIII від 02 червня 2016 року "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" не було змінено порядку, унормованого у статті 28 ГПК України в редакції, яка була чинною до 15 грудня 2017 року, вирішення питання представництва сторін у господарській справі мало здійснюватись з урахуванням її положень до набуття чинності ГПК України в редакції Закону N 2147-VIII.

Як вбачається з матеріалів справи, касаційної скаргу від імені Залізниці підписано заступником начальника з фінансово-економічних питань регіональної філії - ОСОБА_7 та начальником юридичної служби регіональної філії - ОСОБА_8, на підтвердження повноважень яких додано належним чином нотаріально завірені копії довіреностей від імені підприємства.

З огляду на викладене, Залізниця не могла бути позбавлена права на звернення із касаційною скаргою шляхом безпосереднього представництва своїх законних інтересів у суді, зокрема, керівниками суб'єктів господарювання або штатними юрисконсультами, юристами - працівниками власних структурних підрозділів тощо.

Такі винятки щодо представництва іншими, крім адвокатів, особами мали бути врегульовані на законодавчому рівні, що обумовлено особливостями категорії справи, правовідносин чи статусом особи, права, свободи чи законні інтереси якої підлягають захисту.

Стаття 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов'язків. У такий спосіб здійснюється "право на суд", яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати "вирішення" справи судом.

Вказана норма містить також альтернативні способи реалізації права на суд - захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя (пункт "с" частини третьої статті 6 Конвенції).

Отже, право на професійну правничу допомогу, яке за своєю суттю є забезпеченою законом можливістю, а не обов'язком, мати та використовувати таке благо, є похідним від гарантованого Конвенцією права на суд, яке встановлене для сприяння останньому за необхідністю, а не на його обмеження.

Наведене опосередковано відображено у практиці ЄСПЛ у справі "Aireyv. Irland" (app. no. 6289/73) де Суд зауважив, що не зважаючи на відсутність норми для цивільного процессу про безкоштовну правову допомогу, п. 1 статті 6 Конвенції може спонукати державу забезпечити правову допомогу захисника, коли така допомога необхідна для реалізації доступу до суду.

Крім того, у цілій низці своїх рішень Конституційний Суд України висловив правову позицію щодо права на оскарження судових рішень та доступу до правосуддя, згідно з якою кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку; суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод; відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке, згідно зі статтею 64 Конституції України, не може бути обмежене (пункти 1, 2 резолютивної частини Рішення від 25 грудня 1997 року N 9-зп, абзац 7 пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року N 11-рп/2012).

Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов'язковими для всіх форм судочинства та всіх судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 частини третьої статті 129) (пункт 3.2. мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року N 11-рп/2012).

Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1. пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2007 року N 11-рп/2007).

Отже, конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження.

Враховуючи вказані висновки Конституційного Суду України, а також те, що у цій справі Залізниця визначила для себе спосіб реалізації права на суд шляхом самопредставництва, щодо правомірності якого не було жодних сумнівів ні у місцевого, ні у апеляційного господарських судів, відмова у прийнятті до касаційного провадження скарги, поданої у такий же спосіб, на нашу думку, не відповідає принципам доступності та правової визначеності, які є складовими принципу верховенства права.

За таких обставин, у Вищого господарського суду України були відсутні підстави для повернення касаційної скарги Залізниці, поданої представниками, повноваження яких підтверджуються нотаріально посвідченою довіреністю від імені підприємства, з посиланням на пункт 1 частини першої статті 111-3 ГПК України в редакції, чинній на момент винесення оскаржуваної ухвали.

Отже, на нашу думку, у цій справі необхідно ухвалити рішення про скасування ухвали Вищого господарського суду України від 26 вересня 2017 року у справі N 916/3283/16 та направлення справи до касаційного суду для здійснення касаційного перегляду.

Судді Великої Палати Верховного Суду С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко

Ссылка на комментарий
Поделиться на других сайтах

Ну уже хоть, что-то... Как говорится, "лёд тронулся"... Я всегда считал, что ещё неизвестно, чем всё это закончится в итоге с этим экспериментом...

Ссылка на комментарий
Поделиться на других сайтах

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Гость
Ответить в этой теме...

×   Вы вставили отформатированный текст.   Удалить форматирование

  Only 75 emoji are allowed.

×   Ваша ссылка была автоматически заменена на медиа-контент.   Отображать как ссылку

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Зарузка...