Окончательное (не подлежит обжалованию) постановление апелляционного суда в деле о взыскании с Укрэксимбанка пени 0.1% в день и 3% годовых по ст.625 ЦК за несвоевременное исполнение перевода валюты с счета органа ДВС на валютный счет взыскателя за рубежом
Автор:
0720, в Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
-
Пользователи
-
Похожий контент
-
Автор: ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 вересня 2018 року
м. Київ
Справа N 442/2270/17-ц
Провадження N 14-276цс18
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого судді Князєва В.С.,
судді-доповідача Ситнік О.М.,
суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
учасники справи:
заявник - Головне управління Державної служби України з питань праці у Львівській області (далі - ГУ Держпраці у Львівській області),
заінтересовані особи: Дрогобицький міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області (далі - Дрогобицький відділ ДВС), Комунальне підприємство "Комбінат міського господарства" (далі - КП "Комбінат міського господарства"),
розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ГУ Держпраці у Львівській області
на ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року у складі судді Гарасимків Л.І. та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 04 липня 2017 року у складі колегії суддів Копняк С.М., Бойко С.М., Ніткевича А.В.
у цивільній справі за заявою ГУ Держпраці у Львівській області, заінтересовані особи: Дрогобицький відділ ДВС, КП "Комбінат міського господарства", про поновлення строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання,
УСТАНОВИЛА:
У березні 2017 року ГУ Держпраці у Львівській області звернулося до суду із заявою про поновлення строку для пред'явлення до виконання постанови від 03 серпня 2016 року N 13031011135-0219 про накладення штрафу на КП "Комбінат міського господарства" у розмірі 1 450 грн.
Заяву мотивовано тим, що 03 серпня 2016 року першим заступником начальника ГУ Держпраці у Львівській області Грицак О.О. винесено постанову N 13031011135-0219 про накладення штрафу на КП "Комбінат міського господарства" у розмірі 1 450 грн. Зазначений штраф є фінансовою санкцією за допущене порушення законодавства про працю. Відповідно до частини шостої статті 265 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) виконання постанови центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, покладається на органи державної виконавчої служби.
22 грудня 2016 року вказану постанову надіслано для примусового виконання в Дрогобицький відділ ДВС, проте листом від 31 січня 2017 року її повернуто ГУ Держпраці у Львівській області без виконання у зв'язку з пропущенням стягувачем строку, встановленого частиною першою статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII).
Ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року відмовлено у відкритті провадження у справі.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства, оскільки виконавчий документ? постанова від 03 серпня 2016 року N 13031011135-0219 видана не судом, а ГУ Держпраці у Львівській області, проте відповідно до вимог статті 24 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 606-XIV), статті 371 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, заява про поновлення пропущеного строку подається до суду, який видав виконавчий лист, або до суду за місцем виконання.
Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 04 липня 2017 року ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року залишено без змін.
Залишаючи ухвалу місцевого суду без змін, суд апеляційної інстанції керувався тим, що норма статті 371 ЦПК України поширюється лише на виконання судових рішень у цивільних справах, при цьому щодо виконання виконавчих документів, які судом не видавалися, ця норма не поширюється. Крім того, зважаючи на те, що постанова про накладення адміністративного стягнення була постановлена в порядку Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), порядок вирішення питань, пов'язаних із пред'явленням її до виконання, регулюється вимогами статей 298-305 цього Кодексу.
У липні 2017 року ГУ Держпраці у Львівській області звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просило скасувати ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 04 липня 2017 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Доводи, наведені у касаційній скарзі
Касаційну скаргу мотивовано тим, що постанова ГУ Держпраці у Львівській області від 03 серпня 2016 року N 13031011135-0219 про накладення штрафу є виконавчим документом, а згідно з частиною шостою статті 12 Закону N 1404-VIII стягувач, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який видав виконавчий документ, або до суду за місцем виконання. На думку заявника, ця норма не перешкоджає можливості поновлення строків для пред'явлення постанови іншого органу до виконання.
Також ГУ Держпраці у Львівській області зазначало, що ЦПК України містить розділ VI "Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)". Згідно з частиною першою статті 371 ЦПК України стягувачам, які пропустили строк для пред'явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено. Частиною першою статті 3 Закону N 1404-VIII передбачено види виконавчих документів, які підлягають примусовому виконанню. Виконавчі листи, які видаються судами, є лише одним із видів таких виконавчих документів, поряд з рішеннями інших органів, які законом визнані виконавчими документами (пункт 7 статті 3 Закону N 1404-VIII).
Крім того, заявник не погоджується з висновком апеляційного суду про те, що питання, пов'язані з пред'явленням постанови ГУ Держпраці у Львівській області від 03 серпня 2016 року N 13031011135-0219 про накладення штрафу до виконання, мають вирішуватися відповідно до положень статей 298?305 КУпАП.
ГУ Держпраці у Львівській області вказувало, що даний штраф не є адміністративним стягненням, передбаченим КУпАП, оскільки накладається за порушення, передбачене КЗпП України, на суб'єкта господарювання - юридичну особу, а тому вважало, що розгляд цього питання відповідно до розділу VI ЦПК України належить до компетенції цивільних судів, оскільки на вказані правовідносини норми Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) не поширюються.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
23 травня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 25 червня 2018 року прийняла цю справу для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Визначення юрисдикційності скарги (заяви) залежить від установлення судами таких обставин: чи є вказана скарга реалізацією учасником справи права на судовий контроль за виконанням судового рішення в конкретній справі, чи це є самостійним правом на оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів, їх посадових осіб, виконавця чи приватного виконавця як суб'єктів, наділених владними повноваженнями при вчиненні виконавчих дій.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій), згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 цього Кодексу).
У статті 1 Закону N 1404-VIII у редакції, що діяла на час звернення ГУ Держпраці у Львівській області з заявою, зазначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
У статті 3 названого Закону серед інших виконавчих документів, примусове виконання яких здійснюється державною виконавчою службою, у пунктах 1, 11, 2 частини першої перераховано виконавчі листи та накази, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України; судові накази; ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом; а у пункті 7 частини першої перераховані і рішення інших державних органів та рішення Національного банку України, які законом визнані виконавчими документами.
Тому необхідно розрізняти випадки звернення до суду зі скаргою у порядку судового контролю за виконанням судових рішень (рішень, ухвал, постанов судів різних юрисдикцій) та оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби при виконанні рішень (постанов, наказів, ухвал та інших документів) інших органів, які є виконавчими документами і підлягають примусовому виконанню відповідно до статті 3 Закону N 1404-VIII.
Як убачається з матеріалів справи, 03 серпня 2016 року першим заступником начальника ГУ Держпраці у Львівській області Грицак О.О. винесено постанову N 13031011135-0219 про накладення штрафу на КП "Комбінат міського господарства" у розмірі 1 450 грн за порушення законодавства про працю.
Статтею 265 КЗпП України урегульовано питання відповідальності за порушення законодавства про працю, зокрема частиною четвертою передбачено, що штрафи, зазначені у частині другій цієї статті, накладаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Виконання постанови центрального органу виконавчої влади, що реалізовує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, покладається на органи державної виконавчої служби (частина шоста статті 265 КЗпП України). Тому вказана постанова N 13031011135-0219 про накладення штрафу є виконавчим документом у розумінні пункту 7 частини першої статті 3 Закону N 1404-VIII і підлягає примусовому виконанню.
У лютому 2017 року ГУ Держпраці у Львівській області отримало повідомлення Дрогобицького відділу ДВС від 31 січня 2017 року про повернення виконавчого документа (постанови N 13031011135-0219) стягувачу без прийняття до виконання, оскільки заявником пропущено встановлений законом строк пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Звертаючись до суду з указаною заявою, ГУ Держпраці у Львівській області просило поновити строк пред'явлення до виконання постанови N 13031011135-0219 про накладення штрафу, посилаючись на поважні причини його пропуску. Підставою такого звернення стало повідомлення Дрогобицького відділу ДВС про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання, тобто конкретне рішення органу державної виконавчої служби.
Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб), передбачені розділом VI ЦПК України.
Так, згідно з вимогами статті 371 ЦПК України стягувачам, які пропустили строк для пред'явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено. Заява про поновлення пропущеного строку подається до суду, який видав виконавчий лист, або до суду за місцем виконання і розглядається в судовому засіданні з повідомленням сторін, які беруть участь у справі. Їхня неявка не є перешкодою для вирішення питання про поновлення пропущеного строку. Суд розглядає таку заяву в десятиденний строк.
Відповідно до частин першої, другої, шостої статті 12 Закону N 1404-VIII у редакції, чинній на час звернення до суду, виконавчі документи можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох місяців.
Строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню? з наступного дня після його прийняття.
Стягувач, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який видав виконавчий документ, або до суду за місцем виконання.
При вирішенні питання про поновлення строку пред'явлення виконавчого документа до виконання необхідно зважати, що ЦПК України, Господарський процесуальний кодекс України та КАС України передбачають можливість розгляду заяв про поновлення строку пред'явлення виконавчого документа до виконання у виконавчому провадженні, яке відкрито на виконання відповідного судового рішення.
Разом з тим у статті 181 КАС України у редакції, що діяла на час звернення до суду, передбачено особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця. У частині першій цієї статті зазначено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Оскільки у справі, яка розглядається, виконавче провадження відкрито не на виконання судового рішення, а постанови, виданої іншим органом, а саме першим заступником начальника ГУ Держпраці у Львівській області Грицак О.О., то правильними є висновки судів попередніх інстанцій про неможливість її розгляду в порядку цивільного судочинства.
Суд обґрунтовано зробив висновок про наявність правових підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 122 ЦПК України від 2004 року, для відмови у відкритті провадження у справі.
Із матеріалів справи та змісту оскаржуваних судових рішень убачається, що при розгляді справи суд першої інстанції не зазначив, у якому провадженні належить розглядати таку заяву, а суд апеляційної інстанції помилково послався на КУпАП, тобто суди допустили порушення норм процесуального права і заявнику необхідно роз'яснити, що вказана заява має розглядатися за правилами КАС України.
Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до неправильного розуміння норм законодавства України та не спростовують висновків судів.
При визначенні юрисдикційності справи за заявою про поновлення строку пред'явлення виконавчого документа до виконання необхідно встановити на підставі яких виконавчих документів здійснюється виконавче провадження.
Якщо виконавче провадження відкрито і примусове виконання здійснюється державною виконавчою службою або приватним виконавцем на підставі документів, передбачених у пунктах 1, 11, 2 частини першої статті 3 Закону N 1404-VIII, тобто на підставі виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України; судових наказів; ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом, заяви та скарги розглядаються судом, який видав рішення, що перебуває на примусовому виконанні.
Якщо примусове виконання здійснюється на підставі документів, виданих іншими органами, такі заяви учасників виконавчого провадження розглядаються у порядку, передбаченому статтею 181 КАС України у редакції, що була чинною на час звернення до суду, чи статтею 287 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судові рішення - доповненню у частині роз'яснення заявнику, що вказана заява має розглядатися судом за місцем виконання постанови у порядку адміністративного судочинства.
Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу Головного управління Державної служби України з питань праці у Львівській області задовольнити частково.
Ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 04 липня 2017 року змінити, доповнити тим, що заява підлягає розгляду судом за місцем її виконання у порядку адміністративного судочинства.
В іншій частині ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 04 липня 2017 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.С. Ткачук В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
-
Автор: ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 вересня 2018 року
м. Київ
Справа N 916/223/17
Провадження N 12-196гс18
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Рогач Л.І.,
суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області (далі - ГУ Держказначейства) на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 23 квітня 2018 року (судді: Таран С.В. - головуючий, Будішевська Л.О., Аленін О.Ю.) та ухвалу Господарського суду Одеської області від 23 лютого 2018 року (суддя Оборотова О.Ю.) у справі за скаргою Приватного підприємства "Ремерцентр" (далі - ПП "Ремерцентр") на дії ГУ Держказначейства у справі N 916/223/17 за позовом ПП "Ремерцентр" до Департаменту розвитку інфраструктури та житлово-комунального господарства Одеської обласної державної адміністрації, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - ГУ Держказначейства, про стягнення 3 млн 242 тис. 232 грн 81 коп. та
ВСТАНОВИЛА:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
1. Короткий зміст вимог скарги на дії ГУ Держказначейства
1.1. 14 лютого 2018 року ПП "Ремерцентр" звернулось до Господарського суду Одеської області зі скаргою у порядку статті 339 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), в якій просило визнати протиправними дії (бездіяльність) ГУ Держказначейства, які полягають у відмові від виконання рішення Господарського суду Одеської області від 6 березня 2017 року та в поверненні без виконання наказу цього ж суду від 24 березня 2017 року у справі N 916/223/17 (далі - Наказ).
1.2. Вимоги скарги мотивовано тим, що рішенням Господарського суду Одеської області від 6 березня 2017 року у справі N 916/223/17 позовні вимоги ПП "Ремерцентр" задоволено частково, стягнуто на його користь із Департаменту розвитку інфраструктури та житлово-комунального господарства Одеської обласної державної адміністрації 3 % річних у сумі 712 тис. 901 грн 24 коп. інфляційні витрати у сумі 252 млн 7 тис. 669 грн 24 коп та витрати зі сплати судового збору в сумі 48 тис. 608 грн 56 коп. В іншій частині задоволення позовних вимог відмовлено.
1.3. На виконання вказаного рішення Господарський суд Одеської області 24 березня 2017 року видав Наказ, однак Головне управління Держказначейства після отримання Наказу повернуло його листом стягувачу без виконання.
2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
2.1. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 23 лютого 2018 року, залишеною без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 23 квітня 2018 року, скаргу ПП "Ремерцентр" задоволено, визнано протиправною бездіяльність ГУ Держказначейства з невиконання Наказу.
2.2. Суд апеляційної інстанції, погодившись із висновком суду першої інстанції, виходив з того, що в органу державної казначейської служби немає підстав для повернення Наказу без виконання, оскільки цей виконавчий документ було видано та оформлено з дотриманням установлених вимог.
2.3. Крім того, орган державної казначейської служби, виконуючи рішення суду, діє в межах Закону України від 2 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - ЗУ "Про виконавче провадження"), з особливостями, визначеними Законом України від 5 червня 2012 року N 4901-VI "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" (далі - ЗУ "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень"), а тому, скарги на дії органу державної казначейської служби підлягають розгляду в межах господарського процесу.
3. Короткий зміст касаційної скарги
3.1. 15 травня 2018 року ГУ Держказначейства подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного господарського суду від 23 квітня 2018 року, ухвалу Господарського суду Одеської області від 23 лютого 2018 року та відмовити в задоволенні скарги ПП "Ремерцентр" у повному обсязі.
3.2. Касаційну скаргу обґрунтовано доводами, зокрема, про те, що ГУ Держказначейства не входить до системи органів Державної виконавчої служби України і є юридичною особою публічного права, а тому спір про оскарження його дій чи бездіяльності як суб'єкта владних повноважень вирішується в порядку адміністративного судочинства.
3.3. Скаржник зазначає, що ГУ Держказначейства не мало повноважень щодо виконання Наказу, а тому не має права вимагати від боржника вжиття заходів щодо виконання виконавчого документа.
3.4. Крім того, у Наказі неправильно зазначено найменування боржника - Департамент розвитку інфраструктури та житлово-комунального господарства Одеської обласної державної адміністрації замість Департаменту житлово-комунального господарства та енергоефективності Одеської обласної державної адміністрації.
4. Доводи інших учасників справи
4.1. У відзиві на касаційну скаргу ПП "Ремерцентр" зазначає, що Наказ було видано без помилок, із зазначенням правильного найменування боржника, оскільки на момент винесення судового рішення суду першої інстанції та видачі Наказу за наведеним у ньому кодом ЄДРПОУ 33659544 згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань боржник був зареєстрований під тим найменуванням, яке вказано в Наказі, а саме Департамент розвитку інфраструктури та житлово-комунального господарства Одеської обласної державної адміністрації.
4.2. Крім того, скарга на дії (бездіяльність) органів казначейства підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки оскарження дій чи бездіяльності цього органу господарським процесуальним законодавством не визначено, тому з урахуванням правових висновків Вищого господарського суду України, викладених у постановах від 28 жовтня 2013 року N 12/203 та від 24 вересня 2013 року N 32/37-10, а також частини четвертої статті 82 ЗУ "Про виконавче провадження", такі скарги подаються до суду, який видав виконавчий документ.
4.3. У цьому випадку ГУ Держказначейства діє, як орган, на який відповідно до Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року N 845 (далі - Порядок), покладений обов'язок з виконання рішення суду.
5. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
5.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24 травня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ГУ Держказначейства для здійснення перегляду постанови Одеського апеляційного господарського суду від 23 квітня 2018 року та ухвали Господарського суду Одеської області від 23 лютого 2018 року без повідомлення учасників справи в порядку письмового провадження; встановлено строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 15 червня 2018 року.
5.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 5 липня 2018 року справу N 916/223/17 разом з указаною касаційною скаргою передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 302 ГПК України.
5.3. Ухвалою від 20 серпня 2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу N 916/223/17 та призначила її розгляд у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи на 12 вересня 2018 року.
6. Фактичні обставини справи
6.1. 20 грудня 2017 року ПП "Ремерцентр" звернулося до ГУ Держказначейства із заявою щодо виконання Наказу.
6.2. Листом від 16 січня 2018 року N 16-08/66-279 ГУ Держказначейства з посиланням на пункт 9 Порядку повернуло стягувачу Наказ без виконання як такий, що виданий або оформлений з порушенням установлених вимог.
6.3. Повернення Наказу обґрунтовано тим, що згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань за вказаним у виконавчому документі кодом ЄДРПОУ 33659544 зареєстровано Департамент житлово-комунального господарства та енергоефективності Одеської обласної державної адміністрації, а не Департамент розвитку інфраструктури та житлово-комунального господарства Одеської обласної державної адміністрації, який значиться боржником згідно з Наказом.
6.4. 14 лютого 2018 року ПП "Ремерцентр" звернулося до Господарського суду Одеської області зі скаргою на дії ГУ Держказначейства в порядку статті 339 ГПК України.
7. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство
7.1. Вирішуючи питання щодо юрисдикції спору в цій справі, Велика Палати Верховного Суду виходить з такого.
7.2. Відповідно до статті 1291 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
7.3. Статтею 326 ГПК України встановлено, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України.
7.4. Згідно зі статтею 1 ЗУ "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
7.5. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких установлюються Законом України від 2 червня 2016 року N 1403-VIII "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" (далі - ЗУ "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів") (частина перша статті 5 ЗУ України "Про виконавче провадження").
7.6. У випадках, передбачених законом, рішення щодо стягнення майна та коштів виконуються органами доходів і зборів, а рішення щодо стягнення коштів - банками та іншими фінансовими установами. Рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. У випадках, передбачених законом, рішення можуть виконуватися іншими органами. Органи та установи, зазначені в частинах першій-третій цієї статті, не є органами примусового виконання (стаття 6 ЗУ "Про виконавче провадження").
7.7. Аналогічне положення закріплено в частині першій статті 1 ЗУ "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів", відповідно до якого примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених ЗУ "Про виконавче провадження" випадках - на приватних виконавців.
7.8. Заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов'язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом (стаття 10 ЗУ "Про виконавче провадження").
7.9. Державний виконавець (виконавець) зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (частина перша статті 18 ЗУ "Про виконавче провадження").
7.10. Сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов'язок щодо виконання рішення (частини перша, друга статті 15 ЗУ "Про виконавче провадження").
7.11. Водночас ЗУ "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" установлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених ЗУ "Про виконавче провадження", та особливості їх виконання.
7.12. За нормами ЗУ "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державний орган; державне підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства.
7.13. Указаним законом також визначено порядок виконання рішень суду про стягнення коштів з державного органу. Так, статтею 3 цього Закону передбачено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
7.14. Відповідно до пункту 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року N 215 (далі - Положення), Держказначейство є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.
7.15. Згідно з пунктом 3 Положення основними завданнями Держказначейства є: реалізація державної політики у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів; внесення на розгляд міністра фінансів пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у зазначених сферах.
7.16. Пунктом 9 Положення передбачено, що Держказначейство здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.
7.17. Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення визначено Порядком.
7.18. За правилами пункту 3 Порядку рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Держказначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Міністерства фінансів України, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).
7.19. Відповідно до зазначеного Порядку безспірне списання коштів за рішенням судів здійснюється з рахунків боржника у межах відкритих асигнувань, а в разі їх відсутності територіальний орган Держказначейства надсилає боржнику вимогу, якою зобов'язує здійснити дії, спрямовані на виконання рішення суду та пошук відкритих асигнувань. У такому випадку орган Держказначейства може заборонити боржнику здійснювати інші видатки, окрім захищених статей, передбачених Бюджетним кодексом України.
7.20. Аналіз наведеного законодавства в сукупності дає підстави для висновку про те, що Держказначейство не є органом примусового виконання судових рішень і відповідно не здійснює заходів з примусового виконання рішень у порядку, визначеному ЗУ "Про виконавче провадження", а є встановленою ЗУ "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" особою на здійснення гарантованого державою забезпечення виконання рішень суду способом безспірного списання коштів з рахунку боржника (державного органу, державного підприємства або підприємства, примусова реалізація майна якого забороняється) у визначених цим Законом випадках та з урахуванням установлених ним особливостей за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
7.21. Відповідно до положень пункту 15 Порядку дії органів Держказначейства з виконання виконавчих документів можуть бути оскаржені до Держказначейства або суду. Проте ні в цьому Порядку, ні в ЗУ "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" не зазначено, до якого суду оскаржуються рішення, дії або бездіяльність органів Держказначейства.
7.22. Разом з тим ЗУ "Про виконавче провадження" установлює правило, згідно з яким рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом; водночас можливість та порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів Держказначейства цим Законом не передбачені.
7.23. Водночас у ЗУ "Про виконавче провадження" та ЗУ "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів", що визначають основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус, не визначено порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів Держказначейства.
7.24. До того ж положеннями статті 339 ГПК України визначається порядок оскарження до господарського суду дій чи бездіяльності виключно органів державної виконавчої служби та приватних виконавців, відповідно до якого сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.
7.25. Наведені норми права є підставою для висновку про те, що ГПК України та ЗУ "Про виконавче провадження" передбачають порядок оскарження лише рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби або приватного виконавця під час примусового виконання ними судових рішень і лише до судового органу, який видав виконавчий документ.
7.26. Водночас, як зазначалось вище, відповідно до пункту 1 Положення державне казначейство - центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.
7.27. Разом з тим згідно з положеннями частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
7.28. Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
7.29. Згідно із пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
7.30. Отже, з огляду на характер правовідносин у цій справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про можливість розгляду скарги ПП "Ремерцентр" на дії ГУ Держказначейства в порядку господарського судочинства.
7.31. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі.
7.32. Згідно із частиною другою статті 313 ГПК України порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20-23 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
7.33. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування постанови Одеського апеляційного господарського суду від 23 квітня 2018 року, ухвали Господарського суду Одеської області від 23 лютого 2018 року та закриття провадження у справі в частині розгляду скарги ПП "Ремерцентр" на дії ГУ Держказначейства.
8. Висновок Великої Палати Верховного Суду
8.1. Спори, що виникають під час виконання судових рішень центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів у порядку, установленому ЗУ "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", розглядаються в порядку адміністративного судочинства (статті 2, 5, 19 КАС України)
8.2. Аналогічний висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справах N 916/1226/16 та N 916/1227/16.
Керуючись статтями 306, 308, 313 - 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області задовольнити частково.
Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 23 квітня 2018 року та ухвалу Господарського суду Одеської області від 23 лютого 2018 року у справі N 916/223/17 скасувати.
Провадження у справі N 916/223/17 в частині розгляду скарги Приватного підприємства "Ремерцентр" на дії Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області закрити.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
-
Автор: Selana
Доброго всем дня.
Ситуация в следующем; сегодня получила письмо "счастья" от Банка с информацией о передаче денежных требований "Браво" .
Тело + проценты в долларах насчитанные с начала просрочки.
История отношения с Банком; 2012 г. решение суда о выплате денежных средств. И тишина до сегодня.
1.Имел ли Банк право продать долг физ. лица?
2. Может ли "Браво" подать в суд.
3. Какова судьба решения суда с банком?
Очень хочется понимать как бороться и на что еще остались права.
-
Автор: ANTIRAID
Постанова
Іменем України
19 вересня 2018 року
м. Київ
справа № 761/46145/16-ц
провадження № 61-20558 св 18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
представник позивача - ОСОБА_2,
відповідач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
представник відповідача - Тузова Владислава Олександрівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 вересня 2017 року у складі судді Піхур О. В. та постанову Апеляційного суду м. Києва від 19 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Кравець В. А., Мазурик О. Ф.,
ВСТАНОВИВ:
У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») про захист прав споживачів та стягнення банківського вкладу.
Позовна заява мотивована тим, що 25 травня 2011 року між нею та банком укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000716770824, відповідно до якого вона внесла на депозит 90 000 доларів США строком на 12 місяців, з 25 травня 2011 року по 25 травня 2012 року включно, під 8,5 % річних. Договір було укладено, а також передано кошти, у відділенні банку, яке знаходилося на території Автономної Республіки Крим (далі - АР Крим).
06 травня 2014 року Національним банком України (далі - НБУ) прийнято постанову № 260 «Про відкликання та анулювання банківських ліцензій та генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій окремих банків і закриття банками відокремлених підрозділів, що розташовані на території АР Крим і м. Севастополя», відповіднодо якої банки зобов'язані припинити діяльність відокремлених підрозділів банків, розташованих на території АР Крим і м. Севастополя, та протягом місяця з дня набрання чинності цієї постанови забезпечити закриття таких відокремлених підрозділів.
Після припинення банком діяльності на території АР Крим вона не змогла отримати свої грошові кошти у відділеннях, які розташовані в АР Крим та зверталася до відділень на материковій частині України, проте банк кошти не повернув.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд стягнути з банку на її користь банківський вклад у розмірі 90 000 доларів США, що еквівалентно 2 434 500 грн, та пеню у розмірі 82 675 620 грн.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 28 вересня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 банківський вклад у розмірі 90 000 доларів США, що за офіційним курсом НБУ становить 2 434 500 грн.
Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 пеню у розмірі 2 434 500 грн.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що банком не виконано своїх зобов'язань за договором банківського вкладу, тому він має повернути позивачу, вкладнику, грошові кошти. Суд прийняв до уваги надану позивачем квитанцію щодо внесення коштів на депозитний рахунок та вважав, що вона відображає розмір заборгованості банку перед позивачем на момент її вимоги. Крім того, суд дійшов висновку, що на користь позивача з банку підлягає стягненню пеня за прострочення надання фінансових послуг, передбачена частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». При цьому суд вважав за можливе зменшити заявлений розмір пені (82 675 620 грн) відповідно до положення частини третьої статті 551 ЦК України до розміру банківського вкладу (2 434 500 грн).
Постановою Апеляційного суду м. Києва від 19 лютого 2018 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 вересня 2017 року залишено без змін.
Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що рішення місцевого суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Апеляційний суд вказав, що підтвердженням укладення вказаного договору банківського вкладу є надана позивачем квитанція, яка містить усі реквізити, визначені пунктом 2.9 розділу 4 Постави Національного банку України від 01 червня 2011 року № 174, та електронна ощадна книжка у вигляді картки НОМЕР_1, видана ОСОБА_1 на підтвердження укладення договору.
Апеляційний суд відхилив доводи банку про недоведеність наявності коштів на депозитному рахунку на час звернення з позовом та вказав, що у разі заперечень щодо укладення договору банківського вкладу, саме на відповідача покладається обов'язок довести, що на депозитному рахунку, який зазначений на квитанції про зарахування коштів, такі кошти відсутні.
Також апеляційний суд, пославшись на практику Верховного Суду України, вказав про правомірність стягнення з банку пені, яка передбачена положенням частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
У квітні 2018 року ПАТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суд апеляційної інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 не надано доказів на підтвердження факту наявності залишку грошових коштів на її банківському (депозитному) рахунку саме на час звернення до суду.
Крім того зазначає, що не підлягає задоволенню вимога позивача про стягнення пені за прострочення виконання банківських послуг, яка обчислена відповідно до положень Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки стаття 625 ЦК України є спеціальною нормою, яка регулює правовідносини з приводу виконання фінансового зобов'язання, у той час, як положення частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» є загальною нормою, яка застосовується у випадку коли спеціальними положеннями законодавства не передбачено відповідальності за порушення.
Відзив на касаційну скаргу позивач до суду не подала.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частиною першою статті 402 ЦПК Українивизначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Судами встановлено, що 25 травня 2011 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000716770824, за умовами якого позивач внесла на депозит 90 000 доларів США, строком на 12 місяців, з 25 травня 2011 року по 25 травня 2012 року включно, під 8,5% річних. Договір було укладено у відділенні банку, яке знаходилося на території АР Крим (а.с. 9, 11).
25 травня 2011 року на виконання умов договору, ОСОБА_1 було внесено на депозитний рахунок грошові кошти у розмірі 90 000 доларів США, що підтверджується квитанцією від 25 травня 2011 року (а.с. 10).
14 лютого 2014 року позивач зверталася до Кримського регіонального управління ПАТ КБ «ПриватБанк» із заявою про розірвання договору та виплатою грошових коштів.
Відповідно до частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
Частиною другою статті 1060 ЦК України встановлено, що за договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором.
Статтею 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору; клієнт банку - будь-яка фізична чи юридична особа, що користується послугами банку.
Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.
Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, правильно виходив з того, що позивачем доведено факт укладення між сторонами договору банківського вкладу, внесення грошових коштів у заявленому розмірі, а відтак не повертаючи грошові кошти за вимогою вкладника, банк не виконав належним чином покладених на нього зобов'язань та позбавив вкладника права користуватись належним їй майном.
Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 не надано доказів на підтвердження факту наявності залишку грошових коштів на її банківському (депозитному) рахунку саме на час звернення до суду, є безпідставними.
Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, у редакції 2004 року, чинній на час звернення до суду з позовом, кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Аналогічна норма міститься й у частині першій статті 10 ЦПК України у редакції 2004 року, чинні на час розгляду справи судом першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Аналогічні норми містяться й у статтях 10, 60 ЦПК України 2004 року.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження (пункти 1, 2 частини першої статті 264 ЦПК України).
Звернувшись до суду з позовом, ОСОБА_1 надала суду оригінали договору банківського вкладу від 25 травня 2011 року та квитанції про внесення коштів на депозитний рахунок (а. с. 154-155), які судами досліджені, про що зазначено в судових рішеннях, тобто достовірно довела факт виконання своїх зобов'язань за вказаним договором.
За таких обставин, саме на відповідача покладається обов'язок довести належне виконання своїх зобов'язань за договором банківського вкладу, а саме доказів того, що кошти були повернуті вкладникові, а також про відсутність коштів на депозитному рахунку позивача. Проте, банком таких доказів надано не було.
При цьому, апеляційний суд правильно відхилив доводи банку щодо знаходження відокремленого підрозділу на окупованій території АР Крим та відсутності доступу до банківських документів, оскільки договір укладався не з філією, а безпосередньо з юридичною особою - ПАТ КБ «ПриватБанк», про що зазначено як у договорі, так і у квитанції, а банківські розрахунки між відділенням та безпосередньо банком не повинні бути підставою для покладення проблем діяльності відділення банку на вкладника.
Не заслуговують на увагу й доводи банку про незаконне стягнення судами пені на підставі частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
Апеляційний суд правильно відхилив доводи банку щодо неправомірного стягнення пені, пославшись на правові висновки Верховного Суду України, викладені у постановах: від 11 травня 2016 року у справі № 6-37цс16, від 01 червня 2016 року у справі №6-2558цс15, від 28 вересня 2016 року у справі №6-1699цс16, від 13 березня 2017 року у справі 6-2128цс16, відповідно до яких вкладник за договором банківського вкладу (депозиту) є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення.
Особа, яка подала касаційну скаргу не навела доводів щодо відступлення від вказаного правового висновку Верховного Суду України. Не знаходить підстав для відступлення від нього й колегія суддів Верховного Суду.
Інших доводів щодо незаконності чи необґрунтованості судових рішень судів першої та апеляційної інстанції касаційна скарга не містить.
Таким чином, вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій повно, всебічно та об'єктивно з'ясували обставини справи, вірно встановили правовідносини, що склалися та дійшли обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову ОСОБА_1, так як ПАТ КБ «ПриватБанк» не надало доказів виконання своїх зобов'язань за договором банківського вкладу від 25 травня 2011 року.
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 19 лютого 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник О. В. Білоконь Б. І. Гулько Є. В. Синельников Ю. В. Черняк
http://reyestr.court.gov.ua/Review/76746305
-
-
Темы
-
