Постановление БП-ВС об отсутствии законодательных оснований для признания права собственности на предмет ипотеки в судебном порядке

[ANTIRAID]

Державний герб України

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 березня 2018 року

м. Київ

Справа № 760/14438/15-ц
Провадження № 14-38цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство «Дельта банк» (далі - ПАТ «Дельта банк»),

відповідач - ОСОБА_4,

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ «Дельта банк»на рішення Апеляційного суду м. Києва від 07 червня 2016 року у складі суддів Левенця Б. Б., Мазурик О. Ф., Махлай Л. Д.

у цивільній справі за позовом ПАТ «Дельта банк» до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки,

УСТАНОВИЛА:

У липні 2015 року ПАТ «Дельта банк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позов мотивовано тим, що 02 серпня 2005 року між Публічним акціонерним товариством «Кредитпромбанк» (далі - ПАТ «Кредитпромбанк») та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 71 тис. 500 доларів США зі сплатою 13,5 % річних строком до 01 серпня 2025 року.

На забезпечення кредитних зобов'язань між указаними особами укладено договір іпотеки від 03 серпня 2005 року, предметом якого є квартира АДРЕСА_1.

В іпотечному договорі міститься відповідне застереження, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в разі порушення кредитних зобов'язань.

26 червня 2013 року первісний кредитор відступив ПАТ «Дельта банк» права вимоги за вказаними правочинами. ОСОБА_4 не виконала належним чином кредитного зобов'язання, у зв'язку із чим утворилася заборгованість перед позивачем у розмірі 624 тис. 646 грн 64 коп.

На підставі викладеного ПАТ «Дельта банк» просило в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_4 за кредитним договором від 02 серпня 2005 року в розмірі 624 тис. 646 грн 64 коп. звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 шляхом визнання права власності за іпотекодержателем на предмет іпотеки.

Заочним рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 02 листопада 2015 року позов задоволено. У рахунок погашення заборгованості в розмірі 624 тис. 646 грн 64 коп. за кредитним договором від 02 серпня 2005 року перед ПАТ «Дельта банк» звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за банком права власності на квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чернокур О. М. 03 серпня 2005 року, за ціною, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Стягнуто зі ОСОБА_4 на користь держави судовий збір у розмірі 3 тис. 654 грн. Зупинено виконання рішення суду на час дії Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції керувався тим, що іпотечним договором передбачено право іпотекодержателя на набуття у власність предмета іпотеки в разі порушення боржником умов кредитного договору. Відповідач порушив умови кредитного договору, а тому наявні правові підстави для визнання за позивачем права власності на предмет іпотеки.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 07 червня 2016 року заочне рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 02 листопада 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд керувався тим, що при вирішенні такої категорії справ суди повинні установити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом як правової підстави для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені договором іпотеки. Разом з тим ОСОБА_4 не надала згоди на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за іпотекодержателем. Крім того, стаття 392 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює таке право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Тому в судовому порядку позовні вимоги про визнання права власності підлягають задоволенню лише з указаних підстав.

У червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ПАТ «Дельта банк», у якій заявник, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати оскаржувану ухвалу апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Доводи касаційної скарги

Касаційну скаргу мотивовано тим, що банк відповідно до умов іпотечного договору та Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» має право на набуття права власності на предмет іпотеки в разі порушення позичальником умов кредитного договору.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 липня 2016 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ПАТ «Дельта банк», ухвалою цього ж суду від 21 грудня 2016 року справу призначено до судового розгляду.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України (тут і далі - в редакції цього Закону) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину третю статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд ВеликоїПалати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду.

У цій ухвалі зазначено, що Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку, висловленого в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судами встановлено, що 02 серпня 2005 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 71 тис. 500 доларів США зі сплатою 13,5 % річних строком до 01 серпня 2025 року.

На забезпечення кредитних зобов'язань між вказаними особами укладено договір іпотеки від 03 серпня 2005 року, предметом якого є квартира АДРЕСА_1, придбана за рахунок коштів, наданих за кредитним договором.

У зв'язку з неналежним виконання умов договору за ОСОБА_4 утворилася заборгованість у розмірі 624 тис. 646 грн 64 коп.

Тому ПАТ «Кредитпромбанк» просило визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1, яка передана банку в іпотеку.

У мотивувальній частині рішення апеляційного суду зазначено, що іпотекодавець ОСОБА_4 не надала згоду на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за іпотекодержателем; доказів того, що діями або бездіяльністю відповідачка унеможливлює чи перешкоджає позивачу реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, матеріали справи не містять, і таких обставин не встановлено судом. Законом не передбачено визнання права власності на заставлене майно за рішенням суду.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив про неоднакове застосування норм права, а саме статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку» та статей 328, 335, 376, 392 ЦК України у постановах Верховного Суду України від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1243цс16, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-504цс16, від 27 квітня 2017 року у справі № 6-679цс17, від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1446цс17, від 27 вересня 2017 року у справі № 6-2853цс16, від 26 жовтня 2016 року у справі № 1625цс16, від 02 листопада 2016 року у справі № 6-2457цс16, від 22 березня 2017 року у справі № 6-2967цс16, від 24 травня 2017 року у справі № 6-1388цс16, від 05 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16, від 09 серпня 2017 року у справі № 6-2213цс16, що не відповідає правовому висновку та застосуванню вказаних правових норм у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15. Зазначив про необхідність відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави стверджувати, що Верховний Суд України у зазначених постановах відступив від правового висновку, викладеного у постанові від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, отже, немає необхідності для відступлення від указаного правового висновку.

У постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, від правового висновку якого Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вважав за необхідне відступити, визначено, що можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).

Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

При вирішенні цієї категорії справ суди повинні встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб урегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом як правової підстави для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені договором іпотеки.

Тобто у зазначеній постанові Верховного Суду України зроблено загальні висновки щодо застосування статей 335, 376, 328 ЦК України, які передбачають можливість виникнення права власності за рішенням суду. Вказано на неможливість застосування статті 392 ЦК України як підстави для визнання права власності.

Крім того, після аналізу статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» та умов договору іпотеки від 24 грудня 2007 року, яким передбачався порядок набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержателем у позасудовому порядку, суд зазначив про необхідність з'ясування наявності згоди іпотекодателя на визнання за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки.

Аналіз правових висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 27 квітня 2017 року у справі № 6-679цс17, від 02 листопада 2016 року у справі №6-2457цс16, від 24 травня 2017 року у справі № 6-1388цс16, від 27 вересня 2017 року у справі №6-2853цс16, від 28 вересня 2016 року у справі №6-1243цс16, від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1446цс17, від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1625цс16, дає підстави підсумувати, що Верховний Суд України підтвердив свої висновки, що можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).

Крім того, Верховний Суд України зазначив, що стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Суд також указав, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові, а саме на підставі виконавчого напису нотаріуса та відповідно до договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

Зазначив, що позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.

У всіх наведених вище постановах Верховний Суд України указав на неправильне застосування судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», оскільки у цих справах суди задовольнили позовні вимоги про визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем.

У постанові від 09 серпня 2017 року у справі № 6-2213цс16 Верховний Суд України підтвердив свої висновки щодо застосування статей 335, 376, 328 та 392 ЦК України, а також висновок про три способи задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора, шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Разом з тим, зазначаючи про право іпотекодержателя на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки шляхом прийняття його у свою власність на підставі іпотечного договору, Верховний Суд України вказав, що суди, які задовольнили позовні вимоги та визнали право власності іпотекодержателя на обтяжене іпотекою майно, не звернули уваги на те, що цей спосіб захисту є позасудовим і не передбачений як спосіб захисту права шляхом звернення до суду ні статтею 16 ЦК України, ні Законом України «Про іпотеку», ні договором, укладеним між сторонами.

У постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі №6-2967цс16 вирішувалося питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм статей 37-39 Закону України «Про іпотеку».

Верховний Суд України підтвердив свої висновки щодо застосування статей 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України та зробив висновок, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). Зазначив, що суди, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, неправильно застосували норми статті 39 Закону України «Про іпотеку».

Отже, в усіх постановах Верховного Суду України при розгляді справи за позовом іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки зроблено висновок, що можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. Крім того, таке право набувається лише з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).

Зазначено, що стаття 392 ЦК України не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, раніше набуте на законних підставах.

Вказано, що Законом України «Про іпотеку» передбачено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду), два позасудові - на підставі виконавчого напису нотаріуса та на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

Сам договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно.

Велика Палата Верховного Суду України при розгляді касаційної скарги бере до уваги таке.

У частині першій статті 626 ЦК України визначено, щодоговором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до пункту 3.2.2 договору іпотеки, укладеного 03 серпня 2005 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_4, у випадку порушення іпотекодавцем вимог пункту 3.1.6 цього договору іпотекодержатель має право вимагати від іпотекодавця, незалежно від настання строку виконання зобов'язань, погашення заборгованості за кредитним договором у повному обсязі. А в разі невиконання іпотекодавцем цієї вимоги - звернути стягнення на майно з метою задоволення вимог, що підлягають задоволенню, відповідно до положень розділу 4 цього договору на умовах, передбачених цим договором.

В іпотечному договорі міститься відповідне застереження, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в разі порушення кредитних зобов'язань.

Зокрема, у пункті 4.1 договору іпотеки зазначено, що за рахунок майна іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, який визначається на момент фактичного задоволення разом із сумою кредиту, процентами, штрафними санкціями та відшкодуванням збитків, які виникли у зв'язку із простроченням виконання іпотекодавцем зобов'язань за кредитним договором, витратами, пов'язаними зі зверненням стягнення на майно, та іншими витратами, обумовленими виконанням умов цього договору.

Згідно з пунктом 4.2 цього договору іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на майно у випадку порушення іпотекодавцем умов кредитного договору або умов договору іпотеки.

У пункті 4.3 договору іпотеки зазначено, що звернення стягнення на майно здійснюється іпотекодержателем шляхом позасудового врегулювання, згідно з яким іпотекодержатель набуває право від свого імені продати майно або прийняти його у власність у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у порядку, визначеному Законом України «Про іпотеку». Положення цього пункту є застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя і мають силу договору про задоволення вимог.

Пунктом 4.4 цього договору передбачено, що у випадку, коли виконання пункту 4.3 договору унеможливлюється діями або бездіяльністю іпотекодавця, іпотекодержатель має право здійснити звернення стягнення на майно іншим способом, передбаченим чинним законодавством України, у т.ч. на підставі виконавчого напису нотаріуса, або звернутися у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду.

Згідно з пунктом 4.5 договору іпотеки реалізація майна здійснюється іпотекодержателем самостійно шляхом укладення від свого імені договорів купівлі-продажу майна з третіми особами, а в разі звернення стягнення на підставі рішення суду або виконавчого напису нотаріусу - в порядку, визначеному Законом України «Про іпотеку».

Тобто сторони, підписавши іпотечний договір, обумовили всі його умови, у тому числі вирішили питання щодо позасудового врегулювання спору і не передбачили можливості звернення до суду іпотекодержателя з позовом про визнання за ним права власності на предмет іпотеки.

У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.

Щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

У статті 12 Закону України «Про іпотеку» вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання.

Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:

передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»;

право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.

При цьому необхідно врахувати, що стаття 37 Закону України «Про іпотеку» не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду.

Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді.

Можна констатувати, що чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем, набутого в позасудовому порядку.

Разом з тим у частині першій статті 38 згаданого Закону право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві може бути передбачено в рішенні суду або договорі про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідному застереженні в іпотечному договорі).

Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена у статті 3 Закону України від 07 липня 2004 року № 1953-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у якій визначено, що загальними засадами державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень(далі - державна реєстрація прав) є:

1) гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження;

2) обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав;

3) публічність державної реєстрації прав;

4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом;

5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав.

Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Статтею 18 вказаного Закону передбачений порядок проведення державної реєстрації прав.

Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та процедура державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Державні реєстратори зобов'язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав.

Згідно з пунктами 6, 9, 12, 18, 19, 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб'єкта державної реєстрації прав або нотаріуса, крім випадків, передбачених цим Порядком.

Разом із заявою заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації, та документи, що підтверджують сплату адміністративного збору та/або внесення плати за надання інформації з Державного реєстру прав.

Розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який установлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на це саме майно, а також відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства та відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями.

За результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації.

Державний реєстратор за результатом прийнятого рішення щодо державної реєстрації прав відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав.

Для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:

1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;

2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя в разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі;

3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем.

Тобто для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку.

При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 ЦК України можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього.

Підстав для відступлення від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, не вбачається.

Інші доводи касаційної скарги на висновки суду не впливають.

Отже, можна зробити такі висновки.

Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.

Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі.

З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Сплачений ПАТ «Дельта банк» при зверненні до суду з касаційною скаргою судовий збір поверненню не підлягає відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України.

Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ПАТ «Дельта банк» залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду м. Києва від 07 червня 2016 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Повний текст постанови підписано 16 квітня 2018 року.

Суддя-доповідач О. М. СитнікСудді:Н. О. АнтонюкН. П. Лященко С. В. БакулінаО. Б. Прокопенко В. В. БританчукЛ. І. Рогач Д. А. ГудимаІ. В. Саприкіна В. І. ДанішевськаО. С. Ткачук О. С. ЗолотніковВ. Ю. Уркевич О. Р. КібенкоО. Г. Яновська Л. М. Лобойко

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73438185

[ANTIRAID]

БП-ВС, как ранее и ВСУ указала, что передача ипотекодержателю права собственности на предмет ипотеки в соответствии со статьями 36, 37 Закона Украины «Об ипотеке» является способом внесудебного урегулирования, который осуществляется по соглашению сторон без обращения в суд. Оговорки в договоре об удовлетворении требований ипотекодержателя путем признания права собственности на предмет ипотеки - это исключительно внесудебный способ урегулирования спора, стороны устанавливают самостоятельно в договоре.

С учетом требований статей 328, 335, 392 ГК Украины в контексте статей 36, 37 Закона Украины «Об ипотеке» суды не наделены полномочиями обращать взыскание на предмет ипотеки путем признания права собственности на него за ипотекодержателем.

Кроме того и БП-ВС в отличии от решений ВСУ не нашла оснований отступать от ранее принятой позиции. Хотя судя по всему это также может произойти в любой момент.