ANTIRAID

Постановление БП-ВС о возможности не проводить оценку для обращения взыскания на предмет ипотеки

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

3 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      3
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      3
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

ПОСТАНОВА
Іменем України 

21 березня 2018 року

м. Київ

Справа № 235/3619/15-ц
Провадження № 14-11цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Лященко Н.П.,
суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

розглянула у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на заочне рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 16 жовтня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 27 квітня 2016 року в цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_3, третя особа - фізична особа-підприємець ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки і

ВСТАНОВИЛА:

У травні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

ПАТ «Укрсоцбанк» зазначало, що 27 квітня 2007 року між акціонерно-комерційним банком «Укрсоцбанк» (далі АКБ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (далі - ФОП ОСОБА_4) укладено договір невідновлюваної кредитної лінії, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 32 тис. доларів США, зі сплатою 14 % річних, строком до 10 квітня 2012 року.

27 квітня 2007 року на забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором невідновлюваної кредитної лінії між банком та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір, за умовами якого вона передала банку в іпотеку вбудоване приміщення магазину «ІНФОРМАЦІЯ_1» по АДРЕСА_1, який належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 1 червня 2004 року.

ФОП ОСОБА_4 взяті на себе зобов'язання за договором невідновлюваної кредитної лінії не виконує, унаслідок чого станом на 27 квітня 2015 року виникла заборгованість за цим договором у розмірі 47 тисяч 3 долари США 64 центи, з яких 21 тисяча 235 доларів США 37 центів - заборгованість по кредиту; 15 тисяч 849 доларів США 05 центів - заборгованість по відсоткам; 6 тисяч 201 долар США 96 центів - пеня за несвоєчасне повернення кредиту; 3 тисячі 717 доларів США 26 центів - пеня за несвоєчасне повернення відсотків.

В рахунок погашення вказаної заборгованості, ПАТ «Укрсоцбанк» просило звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме вбудоване приміщення магазину «ІНФОРМАЦІЯ_1» по АДРЕСА_1, шляхом продажу вищевказаного нерухомого майна ПАТ «Укрсоцбанк» від свого імені будь-якій особі-покупцю на підставі договору купівлі-продажу у порядку встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» за ціною встановленою за згодою сторін або на підставі оцінки суб'єкта оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

Також просило з метою збереження предмету іпотеки передати його в управління банку на період його реалізації та надати право обладнання предмету іпотеки новими охоронними пристроями, а також укладення договорів на охорону зі спеціалізованими підприємствами.

Заочним рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 16 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 27 квітня 2016 року позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено: звернуто стягнення на нерухоме майно, а саме вбудоване приміщення магазину «ІНФОРМАЦІЯ_1», загальною площею 96,5 кв. м, що знаходиться по АДРЕСА_1 та належить на праві власності ОСОБА_3, з метою погашення заборгованості ФОП ОСОБА_4 перед ПАТ «Укрсоцбанк» за договором невідновлювальної кредитної лінії від 27 квітня 2007 року у розмірі 47 тис. 003 долари США 64 центи, що еквівалентно 1 млн 055 тис. 308 грн 37 коп., шляхом продажу вищевказаного нерухомого майна ПАТ «Укрсоцбанк» від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» за ціною, встановленою за згодою сторін або на підставі оцінки суб'єкта оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

У травні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просила скасувати заочне рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 16 жовтня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 27 квітня 2016 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права.

Зокрема скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що вона не була повідомлена про день та час розгляду справи судом першої інстанції; судами у порушення положень статті 39 Закону України «Про іпотеку» при ухваленні рішень не було зазначено початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації у грошовому вираженні, чим не враховано правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1935цс15.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2016 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи, ухвалою цього ж суду від 6 вересня 2016 року задоволено клопотання ОСОБА_3 та зупинено виконання оскаржуваних судових рішень.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року справу за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_3, третя особа - ФОП ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки призначено до судового розгляду.

Особи, які беруть участь у справі, своїм правом подати заперечення на касаційну скаргу не скористалися.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

2 січня 2018 року справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Згідно з пунктом 7 Перехідних положень ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, із обґрунтуванням підстав, визначених у частині третій статті 403 цього Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 25 січня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, мотивуючи необхідністю відступити від висновків Верховного Суду України щодо застосування у подібних правовідносинах статті 39 Закону України «Про іпотеку».

1 лютого 2018 року справа надійшла до Великої Палати Верховного Суду та передана судді-доповідачу відповідно до автоматизованого розподілу справи.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2018 року справу прийнято до розгляду.

Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Під час розгляду справи судами встановлено, що 27 квітня 2007 року між АКБ «Укрсоцбанк» та ФОП ОСОБА_4 було укладено договір невідновлювальної кредитної лінії № 161-07МБ, за умовами якого банк надав, а позичальник отримав грошові кошти в сумі 32 тис. доларів США, зі сплатою 14,0% річних, що підтверджується меморіальним валютним ордером №02-001 від 27 квітня 2007 року.

21 жовтня 2008 року між АКБ «Укрсоцбанк» та ФОП ОСОБА_4 було укладено додаткову угоду №1 про внесення змін до договору невідновлювальної кредитної лінії №161-07МБ від 27 квітня 2007 року, за умовами якої було збільшено відсоткову ставку за користування кредитом до 14,5% річних.

27 серпня 2009 року між АКБ «Укрсоцбанк» та ФОП ОСОБА_4 було укладено додаткову угоду №2 про внесення змін до договору невідновлювальної кредитної лінії №161-07МБ від 27 квітня 2007 року, за умовами якої кінцевий термін повернення заборгованості за кредитом змінено на 10 лютого 2015 року.

Для забезпечення повного та своєчасного виконання позичальником зобов'язань за договором кредиту між ОСОБА_3 та АКБ «Укрсоцбанк» 27 квітня 2007 року було укладено іпотечний договір №161/1-07МБ, згідно умов якого остання передала в іпотеку банку нерухоме майно, а саме: вбудоване приміщення магазину «ІНФОРМАЦІЯ_1», загальною площею 96,5 м2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та складається з: 1-1 торговий зал, 1-2 кабінет, 1-3, 1-4 склад, усього вартістю 48 тис. доларів США та яке належить іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Красноармійського міського нотаріального округу від 1 червня 2004 року за № 3388.

До державного реєстру іпотек 27 квітня 2007 року внесено реєстраційний запис про реєстрацію предмету іпотеки за номером 4890724, а також реєстраційний запис до єдиного реєстру заборони відчуження об'єктів нерухомого майна на зазначений предмет іпотеки за номером 4890598.

Пунктом 1.8 іпотечного договору передбачено, що за наявності прав чи вимог інших осіб на предмет іпотеки, в тому числі підтверджених виконавчими документами, іпотекодержатель має переважне право отримати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.

Відповідно до підпункту 2.4.3 іпотечного договору іпотекодержатель має право у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем основного зобов'язання, задовольнити свої забезпеченні іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позичальник порушив кредитні зобов'язання, допустив заборгованість та з урахуванням встановлених обставин прийняв рішення про звернення стягнення предмет іпотеки шляхом продажу його від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» за ціною, встановленою за згодою сторін або на підставі оцінки суб'єкта оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року № 6-61цс15, на яку в касаційній скарзі посилається ОСОБА_3 міститься висновок про те, що виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону «Про іпотеку», розумінні норми статті 39 Закону «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.

Аналізуючи обґрунтованість підстав для відступлення від висновку Верховного Суду України щодо застосування норми права (стаття 39 Закону України «Про іпотеку») у подібних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду виходить з наступного.

У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 Закону України «Про іпотеку».

Стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя.

Статтею 38 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки.

Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

У справі, яка розглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, встановивши наявність заборгованості за кредитним договором, порушення обов'язків іпотекодавцем, прийняв рішення про звернення стягнення на предмети іпотеки шляхом продажу вищевказаного нерухомого майна ПАТ «Укрсоцбанк» від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» за ціною, встановленою за згодою сторін або на підставі оцінки суб'єкта оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

При цьому суд не зазначив початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку».

Виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» можна зробити висновок, що у розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.

Разом з тим відповідно до статей 19, 57 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася.

З урахуванням наведеного, Велика Палата Верхового Суду дійшла висновку про те, що у спорах цієї категорії, лише не зазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення, та не тягне за собою безумовного скасування судових рішень.

Відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Європейський суд з прав людини в рішеннях Sutyazhnik v. Russia від 29 липня 2009 року, Esertas v. Lithuania від 31 травня 2012 року зазначав, що у справах можуть бути обставини, які свідчать про відсутність соціальної потреби чи нагальної суспільної необхідності, які б виправдовували відхилення від принципу правової визначеності. Тобто не потрібно скасовувати правильне по суті рішення суду лише заради правового пуризму.

Доводи ОСОБА_3 про те, що вона не була належним чином повідомлена про день та час розгляду справи судом першої інстанції, ретельно перевірялись судами і спростовуються доказами, яким дана належна правова оцінка.

За викладених обставин ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення у справі - без змін.

Керуючись статтями 402-404, 409, 410 та 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Заочне рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 16 жовтня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 27 квітня 2016 року в цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_3, третя особа - фізична особа-підприємець ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73500804

  • Confused 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Большая палата забила очередной гвоздь в гроб правовой определенности в Украине. В данном случае судьи решили отойти от правовых позиций ВСУ изложенных в постановлениях от 8 июня 2016 (дело № 6-1239цс16), 13 мая 2015 (№ 6-53цс15, 6-63цс15), 16 сентября 2015 (№ 6-495цс15 и 6- 1193цс15), 27 мая 2015 (№ 6-332цс15), 10 июня 2015 (№ 6-449цс15), 7 октября 2015 (№ 6-1935цс15), 21 октября 2015 (№ 6-1561цс15), 4 ноября 2015 года (№ 6-340цс15), 3 февраля 2016 (№ 6-2026цс15).

Большая Палата пришла к выводу о том, что в спорах этой категории, только не указание в резолютивной части решения суда начальной цены предмета ипотеки в денежном выражении не имеет решающего значения, и не влечет за собой безусловного отмены судебных решений.

После прочтения подобных шедевров и двухстрочной аргументации отхода от десятка позиций ВСУ в очередной раз убеждаешься в отсутствии понимания новыми судьями основных принципов права.

  • Like 4

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
38 минут назад, ANTIRAID сказал:

Большая палата забила очередной гвоздь в гроб правовой определенности в Украине. В данном случае судьи решили отойти от правовых позиций ВСУ изложенных в постановлениях от 8 июня 2016 (дело № 6-1239цс16), 13 мая 2015 (№ 6-53цс15, 6-63цс15), 16 сентября 2015 (№ 6-495цс15 и 6- 1193цс15), 27 мая 2015 (№ 6-332цс15), 10 июня 2015 (№ 6-449цс15), 7 октября 2015 (№ 6-1935цс15), 21 октября 2015 (№ 6-1561цс15), 4 ноября 2015 года (№ 6-340цс15), 3 февраля 2016 (№ 6-2026цс15).

Большая Палата пришла к выводу о том, что в спорах этой категории, только не указание в резолютивной части решения суда начальной цены предмета ипотеки в денежном выражении не имеет решающего значения, и не влечет за собой безусловного отмены судебных решений.

После прочтения подобных шедевров и двухстрочной аргументации отхода от десятка позиций ВСУ в очередной раз убеждаешься в отсутствии понимания новыми судьями основных принципов права.

Громкое название темы совсем не соответствует тому, что изложенно в предложенном материале.

Думаю, что делать такие пафосные обобщения из проходного решения, конкретно касающегося

 только спора нескольких заинтересованных особ было, мягко говоря, некорректно.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
6 часов назад, juri_rv сказал:

Громкое название темы совсем не соответствует тому, что изложенно в предложенном материале.

Думаю, что делать такие пафосные обобщения из проходного решения, конкретно касающегося

 только спора нескольких заинтересованных особ было, мягко говоря, некорректно.

Что именно не корректно?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
9 часов назад, ANTIRAID сказал:

Большая палата забила очередной гвоздь в гроб правовой определенности в Украине. В данном случае судьи решили отойти от правовых позиций ВСУ изложенных в постановлениях от 8 июня 2016 (дело № 6-1239цс16), 13 мая 2015 (№ 6-53цс15, 6-63цс15), 16 сентября 2015 (№ 6-495цс15 и 6- 1193цс15), 27 мая 2015 (№ 6-332цс15), 10 июня 2015 (№ 6-449цс15), 7 октября 2015 (№ 6-1935цс15), 21 октября 2015 (№ 6-1561цс15), 4 ноября 2015 года (№ 6-340цс15), 3 февраля 2016 (№ 6-2026цс15).

Большая Палата пришла к выводу о том, что в спорах этой категории, только не указание в резолютивной части решения суда начальной цены предмета ипотеки в денежном выражении не имеет решающего значения, и не влечет за собой безусловного отмены судебных решений.

После прочтения подобных шедевров и двухстрочной аргументации отхода от десятка позиций ВСУ в очередной раз убеждаешься в отсутствии понимания новыми судьями основных принципов права.

 

8 часов назад, juri_rv сказал:

Громкое название темы совсем не соответствует тому, что изложенно в предложенном материале.

Думаю, что делать такие пафосные обобщения из проходного решения, конкретно касающегося

 только спора нескольких заинтересованных особ было, мягко говоря, некорректно.

На сегодняшний день оценка в резолютивной части обязательна, если ее нет, то непонятно, как будет действовать исполнительная.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
9 часов назад, ANTIRAID сказал:

Что именно не корректно?

Некорректно делать подобного  плана названия тем, из которых несведующий , а зачастую и невникающий в суть предложенного материала, пользователь может сделать вывод о том , что БП - ВС

дает возможность не обращать внимания на отсутствие оценки при обращении взыскания на предмет ипотеки. А это совсем не так. Для этого стоит только внимательно прочитать , предложенный Вами материал. Спорить с Вами, по поводу названия темы, совсем не входит в мои планы. Считаете , что тема должна иметь такое название, значит тому и быть.

 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
7 часов назад, у.zaporozhskiy сказал:

 

На сегодняшний день оценка в резолютивной части обязательна, если ее нет, то непонятно, как будет действовать исполнительная.

В предложенном материале об этом говорится так:

При цьому суд не зазначив початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку».

Виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» можна зробити висновок, що у розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.

Разом з тим відповідно до статей 19, 57 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася.

Таким образом для все згаданих в решении особ еще не все потеряно. Для них потеряна только возможность тянуть время наступления неминучого розрахунку.

Или у Вас, уже ,имеется свежий подобный пример? 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
22 часа назад, у.zaporozhskiy сказал:

На сегодняшний день оценка в резолютивной части обязательна, если ее нет, то непонятно, как будет действовать исполнительная.

А что, нас должно заботить трудности ДВС, или то, что " лише не зазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення, та не тягне за собою безумовного скасування судових рішень. " ?

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
7 часов назад, west11 сказал:

А что, нас должно заботить трудности ДВС, или то, что " лише не зазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення, та не тягне за собою безумовного скасування судових рішень. " ?

 Важно  не допускать возникновения  ситуаций, в результате которых возникают формулировки, подобные

вышеприведенной. 

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Вот мне интересно, если есть норма, действующая, закона, а суд проигнорировал ее, решение правосудно? 

Это первое. Второе: закон императивно установил обязательность оценки в решение суда. Тогда каким боком к вступившему в силу решению лепится " Разом з тим відповідно до статей 19, 57 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася."? (допустим цена не менялась:rolleyes:)

Господин/жа juri_rvа выконавче провадження что, не является завершающей стадией все того же решения?

 НУ И НАКОНЕЦ !!! А кто дал право ВС устанавливать (де факто) необязательность ИСПОЛНЕНИЯ ЗАКОНА СУДАМИ?

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Коллеги, на ваш взгляд, это... (не могу найти адекват погонялы :blink:) является ли ПРЯМЫМ ПОВОДОМ для обращения в ЕСПЧ?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, alex_s_2000 сказал:

Вот мне интересно, если есть норма, действующая, закона, а суд проигнорировал ее, решение правосудно? 

Это первое. Второе: закон императивно установил обязательность оценки в решение суда. Тогда каким боком к вступившему в силу решению лепится " Разом з тим відповідно до статей 19, 57 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася."? (допустим цена не менялась:rolleyes:)

Господин/жа juri_rvа выконавче провадження что, не является завершающей стадией все того же решения?

 НУ И НАКОНЕЦ !!! А кто дал право ВС устанавливать (де факто) необязательность ИСПОЛНЕНИЯ ЗАКОНА СУДАМИ?

Так, Вы правы, является завершающей частью решения, суть которого это:

 звернення стягнення предмет іпотеки шляхом продажу його від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» за ціною, встановленою за згодою сторін або на підставі оцінки суб'єкта оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

.Кроме этого, я прекрасно понимаю, что суть спора совсем не в факте отсутствия цены на майно , а в факте отсутствия желания расставаться с этим майном.

 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
7 часов назад, alex_s_2000 сказал:

Вот мне интересно, если есть норма, действующая, закона, а суд проигнорировал ее, решение правосудно

Если при рассмотрении спора необходимо было применить норму, а суд её не применил или применил неправильно, то такое решение незаконное. Об этом в процессуальных кодексах везде указывается. Это одно из оснований для отмены решения.

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 10.05.2018 в 16:43, alex_s_2000 сказал:

Это первое. Второе: закон императивно установил обязательность оценки в решение суда. Тогда каким боком к вступившему в силу решению лепится " Разом з тим відповідно до статей 19, 57 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася."? (допустим цена не менялась:rolleyes:)

Это же только право, исполнитель может его, как удовлетворить так и отклонить, поэтому лучше проводить экспертизу в суде, чем потом пробовать чего либо добиться от исполнителя.

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 часа назад, у.zaporozhskiy сказал:

Это же только право, исполнитель может его, как удовлетворить так и отклонить, поэтому лучше проводить экспертизу в суде, чем потом пробовать чего либо добиться от исполнителя.

Но для этого необходимо как минимум участвовать в заседаниях, чтобы не получать резюме, подобные этому:

"Доводи ОСОБА_3 про те, що вона не була належним чином повідомлена про день та час розгляду справи судом першої інстанції, ретельно перевірялись судами і спростовуються доказами, яким дана належна правова оцінка".

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 06.05.2018 в 15:24, ANTIRAID сказал:

Большая палата забила очередной гвоздь в гроб правовой определенности в Украине

Считаю в данном конкретном решении вина юриста ответчика не меньше чем суда.

 

В 06.05.2018 в 15:24, ANTIRAID сказал:

После прочтения подобных шедевров и двухстрочной аргументации отхода от десятка позиций ВСУ в очередной раз убеждаешься в отсутствии понимания новыми судьями основных принципов права.

толи еще будет....ссылаясь на  формулировки в  решениях европейского суда по правам человека  ВСУ еще не раз удивит

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
36 минут назад, vad-vad сказал:

Считаю в данном конкретном решении вина юриста ответчика не меньше чем суда.

 

толи еще будет....ссылаясь на  формулировки в  решениях европейского суда по правам человека  ВСУ еще не раз удивит

А я бы, не стал так категорично оценивать работу юристов. Скорее всего, работали ,практически, с отсутствием весомых аргументов для защиты клиента. Тем не менее нашли хотя бы один и боролись до конца. 

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, juri_rv сказал:

практически, с отсутствием весомых аргументов для защиты клиента

 

В 06.05.2018 в 15:19, ANTIRAID сказал:

Особи, які беруть участь у справі, своїм правом подати заперечення на касаційну скаргу не скористалися.

весомые аргументы-например хотя бы исковую давность указали

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Уважаемые коллеги, по данной теме: 

1. Вот источник решения БП-ВС:

"

ВЕРХОВНИЙ СУД

УХВАЛА

25.01.2018 р.

Справа N 235/3619/15-ц

 

Провадження N 61-170св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк", відповідач - ОСОБА_3, третя особа - фізична особа - підприємець ОСОБА_4, представник відповідача та третьої особи - ОСОБА_5, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на заочне рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 16 жовтня 2015 року у складі судді Токарєва А. Г. та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 27 квітня 2016 року у складі колегії суддів: Дундар І. О., Корчистої О. І., Курило В. П., встановив:

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2015 року публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позовна заява мотивована тим, що 27 квітня 2007 року між акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк", правонаступником якого є ПАТ "Укрсоцбанк", та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 (далі - ФОП ОСОБА_4) укладено договір невідновлюваної кредитної лінії, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 32 тис. доларів США, зі сплатою 14,00 % річних, строком до 10 квітня 2012 року. 27 квітня 2007 року на забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором невідновлюваної кредитної лінії між банком та ОСОБА_3 укладено іпотечний договір, за умовами якого вона передала банку в іпотеку вбудоване приміщення магазину "ІНФОРМАЦІЯ_1" по АДРЕСА_1, який належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу квартири від 1 червня 2004 року.

ФОП ОСОБА_4 взяті на себе зобов'язання за договором невідновлюваної кредитної лінії не виконав, на вимоги не реагував, унаслідок чого станом на 27 квітня 2015 року виникла заборгованість за цим договором у розмірі 47003 долари 64 центи США, з яких: прострочена заборгованість за кредитом у розмірі 21235 доларів 37 центів США, прострочена заборгованість по відсоткам у розмірі 15849 доларів 05 центів США, пеня за несвоєчасне повернення кредиту у розмірі 6201 долар 96 центів США, пеня за несвоєчасне повернення відсотків у розмірі 3717 доларів 26 центів США.

З урахуванням викладеного ПАТ "Укрсоцбанк" просило суд у рахунок погашення заборгованості ФОП ОСОБА_4 за договором невідновлюваної кредитної лінії від 27 квітня 2007 року у розмірі 47003 долари 64 центи США, що еквівалентно 1055308 грн. 37 коп. звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме вбудоване приміщення магазину "ІНФОРМАЦІЯ_1" по АДРЕСА_1, який належить ОСОБА_3 як іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу квартири від 1 червня 2004 року, шляхом продажу вищевказаного нерухомого майна ПАТ "Укрсоцбанк" від свого імені будь-якій особі-покупцю на підставі договору купівлі-продажу у порядку встановленому статтею 38 Закону України "Про іпотеку" за ціною встановленою за згодою сторін або на підставі оцінки суб'єкта оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Також просило з метою збереження предмету іпотеки передати його в управління банку на період його реалізації та надати право обладнання предмету іпотеки новими охоронними пристроями, а також укладення договорів на охорону зі спеціалізованими підприємствами.

Заочним рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 16 жовтня 2015 року позов ПАТ "Укрсоцбанк" задоволено. Звернуто стягнення на нерухоме майно, а саме вбудоване приміщення магазину "ІНФОРМАЦІЯ_1", загальною площею 96,5 кв. м, що знаходиться по АДРЕСА_1 та належить на праві власності ОСОБА_3, з метою погашення заборгованості ФОП ОСОБА_4 перед ПАТ "Укрсоцбанк" за договором невідновлювальної кредитної лінії від 27 квітня 2007 року у розмірі 47003 долари 64 центи США, що еквівалентно 1055308 грн. 37 коп., шляхом продажу вищевказаного нерухомого майна ПАТ "Укрсоцбанк" від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України "Про іпотеку" за ціною, встановленою за згодою сторін або на підставі оцінки суб'єкта оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

З метою збереження вищевказаного предмету іпотеки передано його в управління ПАТ "Укрсоцбанк" на період до його реалізації та надано право обладнання предмету іпотеки новими охоронними пристроями, а також укладання договорів на охорону зі спеціалізованими підприємствами. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ФОП ОСОБА_4 як позичальником належним чином не виконано взятих на себе зобов'язань за договором невідновлюваної кредитної лінії, який забезпечено іпотекою, унаслідок чого утворилась заборгованість, у рахунок погашення якої підлягає зверненню стягнення на предмет іпотеки, належний на праві власності ОСОБА_4 як іпотекодавцю, на користь банку. Ціну на предмет іпотеки встановлено за згодою сторін або на підставі оцінки суб'єкта оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 27 квітня 2016 року апеляційна скарга ОСОБА_3 відхилена, а рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позичальником зобов'язань за спірним договором невідновлюваної кредитної лінії належним чином не виконано, а, отже, наявні підстави для захисту прав позивача, шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Крім того, судом вірно встановлено початкову ціну реалізації предмета іпотеки.

У касаційній скарзі, поданій у травні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просить скасувати оскаржувані судові рішення й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом у порушення положень статті 39 Закону України "Про іпотеку" при ухваленні рішення не було зазначено початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації у грошовому вираженні, чим не враховано правової позиції Верховного Суду України, викладеної, зокрема, у постанові N 6-1935цс15 від 7 жовтня 2015 року (Постанова N 6-1935цс15).

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У січні 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку по необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з таких підстав.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктом 7 Перехідних положень ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Ухвалюючи рішення у справі, яка переглядається, міськрайонний суд в його резолютивній частині зазначив про те, що ціна предмета іпотеки визначається згідно зі статтею 38 Закону України "Про іпотеку" за ціною, встановленою за згодою сторін або на підставі оцінки суб'єкта оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

Зазначене положення закону роз'яснено судам у пункті 42 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року N 5 "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" (Постанова N 5).

Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року N 6-61цс15 (Постанова N 6-61цс15) зазначено, що визначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмету іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39, 43 Закону України "Про іпотеку".

Виходячи зі змісту поняття "ціна", як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону "Про іпотеку" судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України приходять до правового висновку, що у розумінні норми статті 39 Закону "Про іпотеку" встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.

Проте 23 грудня 2015 року Верховний Суд України відійшов від цієї правової позиції і в постанові N 6-1205цс15 (Постанова N 6-1205цс15) зазначив про те, що відповідно до частини шостої статті 38 Закону України "Про іпотеку" ціна продажу предмета іпотеки встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій).

Отже, у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки резолютивна частина рішення суду має відповідати вимогам частини шостої статті 38, статті 39 Закону України "Про іпотеку" та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України 2004 року й у ній повинна зазначатись, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. При цьому суд повинен указати, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності / незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій).

Разом з тим, Верховний Суд України у постанові від 8 червня 2016 року N 6-1239цс16 (Постанова N 6-1239цс16) повернувся до правової позиції, яка була викладена ним 23 грудня 2015 року у постанові N 6-1205цс15 (Постанова N 6-1205цс15) і зазначив, що виходячи зі змісту поняття "ціна", як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України "Про іпотеку" судова палата у цивільних справах Верховного Суду України приходять до правового висновку, що у розумінні норми статті 39 Закону України "Про іпотеку" встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.

Ухвалюючи зазначені вище судові рішення, Верховний Суд України разом з тим не зазначив про відступлення від раніше прийнятої правової позиції (частина перша статті 3607 ЦПК України 2004 року).

Таке ж застосування статті 39 Закону України "Про іпотеку" зазначено в постанові Верховного Суду України N 6-1935цс15 від 7 жовтня 2015 року (Постанова N 6-1935цс15), на яку в касаційній скарзі посилається ОСОБА_3.

Аналіз зазначених правових висновків, що містяться в наведених вище постановах Верховного Суду України, свідчить про їх суперечливий характер, що призводить до відсутності передбачуваності у застосуванні статті 39 Закону України "Про іпотеку".

Крім того, колегія суддів вважає, що є достатньо обґрунтовані підстави для відступлення від висновку щодо застосування норми права (стаття 39 Закону України "Про іпотеку") у подібних правовідносинах, викладених в останніх і наведених вище постановах Верховного Суду України.

Так, у справі що переглядається, так і у наведених вище постановах Верховного Суду України безспірно доведено, що позичальник порушив кредитні зобов'язання і допустив заборгованість, що, зокрема у касаційній скарзі ОСОБА_3 не спростовується. Тобто право кредитора порушено діями позичальника.

У багатьох інших справах за вказаних подібних обставин Верховний Суд України звертав увагу судів на необхідність врахування мети, за якою особа звертається до суду та з'ясувати, чи дійсно порушено право особи з огляду на положення статті 3 ЦПК України 2004 року (аналогічна норма міститься у статті 4 ЦПК України) і статті 15 ЦК України, де зазначено, що особа може звернутися до суду за захистом свого цивільного права, але лише у разі його порушення, невизнання або оспорення.

Така правова позиція викладена, зокрема, в постановах Верховного Суду України: N 6-215цс14 від 21 січня 2015 року (Постанова N 6-215цс14), N 6-2677цс16 від 22 лютого 2017 року (Постанова N 6-2677цс16, 734/580/15-ц).

Відсутність достатньо обґрунтованих підстав для скасування правильних по суті судових рішень з одних лише формальних міркувань про те, яка ціна предмета іпотеки має зазначатися у резолютивній частині рішення суду: визначатися під час здійснення виконавчого провадження чи в грошовому вираженні, підтверджується і тим, що зазначення в рішенні ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні немає безспірно і кінцево визначеної мети і завдання, так як згідно зі статтями 19 (Закон N 1404-VIII), 57 Закону України "Про виконавче провадження" (Закон N 1404-VIII) сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження можуть заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж про це буде зазначено в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася.

Отже, якогось системного, загальнообов'язкового значення визначення ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні у резолютивній частині рішенні суду самостійного значення немає.

Європейський суд з прав людини в рішеннях Sutyazhnik v. Russia від 29 липня 2009 року, Esertas v. Lithuania від 31 травня 2012 року зазначав, що у справах можуть бути обставини, які свідчать про відсутність соціальної потреби чи нагальної суспільної необхідності, які б виправдовували відхилення від принципу правової визначеності. Тобто потрібно скасовувати правильне по суті рішення суду лише заради правового пуризму.

Таким чином, колегія суддів вважає за необхідне передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для розгляду справи та відступлення від правової позиції Верховного Суду України.

З урахуванням наведеного та положень статей 402, 404, пункту 7 Перехідних положень ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалив:

Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу N 235/3619/15-ц за позовом публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до ОСОБА_3, третя особа - фізична особа - підприємець ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки за касаційною скаргою ОСОБА_3 на заочне рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 16 жовтня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 27 квітня 2016 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.

 

А далее, обращение рядового гражданина к Верховному Суду. С анализом выше изложенного решения Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду.

 

 

                                     

 

 

Голові Верховного Суду України

Данішевської Валентині Іванівні,                                                  01043, Україна, м. Київ, вул. П. Орлика, 4

Громадянин України 

 

 

                                                                 ЗВЕРНЕННЯ                                                                                                            

                                                 

   Зовсім недавно на багатьох інтернет ресурсах був опублікований матеріал про те, що «Касаційній цивільний суд у складі Верховного Суду просити Велику Палату відступити від правової позиції Верховного Суду України, оскільки правильне по суті и справедливе судове рішення не повинне скасовуватись лише заради правового пуризму.»       

   Вивчивши ініціативу Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду хочу звернутися до верховного Суду України.        

   Касаційній Цивільний Суд висловлює наступне: «В ухвалі від 25 січня 2018 року у справі № 235/3619/15-ц, що переглядається, так і у постановах Верховного Суду України, безспірно доведено, що позичальник порушив кредитні зобов’язання і допустив заборгованість, що, зокрема, у касаційній скарзі не спростовується. Тобто право кредитора порушено діями позичальника.
   Відсутність достатньо обґрунтованих підстав для скасування правильних по суті судових рішень з одних лише формальних міркувань про те, яка ціна предмета іпотеки має зазначатися у резолютивній частині рішення суду: визначатися під час здійснення виконавчого провадження чи в грошовому вираженні, підтверджується тим, що зазначення в рішенні ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні немає безспірно і кінцево визначеної мети і завдання, так як згідно зі ст. ст. 19, 57 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження можуть заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж про це буде зазначено в резолютивній частині рішення суду, якщо, наприклад, така вартість майна змінилася.
Отже, якогось системного, загальнообов’язкового значення визначення ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні у резолютивній частині рішення суду самостійного значення немає.
»

1. Своїм висновком і подальшим пропозицією КЦС-ВС хоче, що найголовніше, узаконити практику, коли справедливе скасування судом вищої інстанції несправедливого рішення судів першої та другої інстанції може не виконуватися, виправдавуючи це правовим пуризм. Тобто, по суті, відновлення справедливості і законних прав однієї зі сторін договору можна оголосити правовим Пуризм і переглянути. Причому це може бути поставлено на потік, так як рішення про обов'язковість встановлення початкової ціни при реалізації іпотеки з публічних торгів саме судом, встановлено в цілому ряді рішень самого Верховного суду України в справах: 6-1935цс15, № 6-1907цс16, 6-2284цс16, 6-61цс15, із зазначенням на імперативний характер ст.ст. 39, 43 ЗУ «Про іпотеку» (при відсутності обопільної згоди сторін).       

При цьому залишено без за увагою те, що кредитор, якщо його права були порушені судом, мав ні ким не обмежене право оскаржити це рішення. Тобто, ЦКС-ВС як би вирішив це зробити замість однієї із сторін спору.

2. Ще більш небезпечним є те, що КЦС-ВС, мотивуючи свою позицію нормами ст.19 і ст.57 ЗУ «Про виконавче провадження» вiд 02 червня 2016, проігнорував факт того, що рішення суду першої інстанції датована 16 жовтня 2015 року, а сама подія сталася ще раніше, тобто коли діяв закон «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 року в якому відсутні зазначені КЦС-ВС норми. Тобто сам ЦКС-ВС порушує своє ж зовсім свіже рішення в справі № 6-2705цс16 і фундаментальне конституційне право.                                                                                         Цитата: «Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 22 лютого 2017 року у справі № 6-2705цс16

      «За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. До події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ним чинності. Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності.

Принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативних актів знайшов своє закріплення в міжнародно-правових актах, зокрема і в Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (стаття 7).»

 

   Це є прикладом правового нігілізму, що взагалі неприпустимо, а тим більше Верховним Судом України.

   3. Далі, в ініціативі КЦС-ВС викладено: «Отже, якогось системного, загальнообов'язкового значення визначення ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні у резолютивній частині рішення суду самостійного значення немає.»                                                                                                                                                                                                З цього випливає, що визначення ціни майна громадянина, можливо єдиного, не суть важливо. Помилковість такого висновку очевидна. Бо визначення ціни іпотеки служить захисту права людини на володіння і розпорядження своїм майном або тієї частини цього майна, яке йому повинна залишитися належати після продажу його на публічних торгах. І тільки суд у відповідність до абзаців 1, 2, 4, 6 ст. 41 Конституції України та законом ст.ст. 39, 43 «Про іпотеку» може визначити цю ціну. КЦС-ВС чомусь не врахував, що визначення початкової ціни є невід'ємною частиною процесу відчуження власності громадянина саме судом, і що в цій частині будь-які порушення обов'язково призводять до порушення прав людини, що чітко встановлено Конституцією України. Якщо це не так, як стверджує КЦС-ВС, то тоді який сенс в проведенні публічних торгів з початковою ціною встановленої судом у відповідність з законом (ст. 39, 43 ЗУ «Про іпотеку»)? А також  у відповідальності іпотекодержателя перед іпотекодавцем у відповідністі до абзацу шостого ст.38 зазначеного закону.

   Однозначно те, що від цього може залежати подальше життя і благополуччя людини.

У зв'язку з цим виникають питання:

А для чого прийнятий закон «Про іпотеку»? Цей закон що, не зовсім обов'язковий для виконання і не підпадає під дію абзацу 1 ст.24 конституції України, включаючи суддів КЦС-ВС і в розумінні і системному зв'язку зі ст.2 та п.1 ст.7 закону України «Про Судоустрій и статус суддів »та статтями 2 і 3 Цивільного процесуального кодексу України? Або його невиконання не порушує прав позичальників і громадян взагалі? Причому в системному зв'язку з абзацами 1, 2, 4, 6 ст.41 Конституції України. Зазначені вище норми закону не носять імперативний характер? Або КЦС-ВС звільнений від оцінки застосовуваних законів з точки зору неухильного дотримання вимоги абзацу 3-го ст.22 конституції України?

   І ще. У наведеній ініціативі/зверненні КЦС-ВС посилається: «Європейський суд з прав людини в рішеннях Sutyazhnik v. Russia від 29 липня 2009 року, Esertas v. Lithuania від 31 травня 2012 року зазначав, що у справах можуть бути обставини, які свідчать про відсутність соціальної потреби чи нагальної суспільної необхідності, які б виправдовували відхилення від принципу правової визначеності. Тобто не потрібно скасовувати правильне по суті рішення суду лише заради правового пуризму.»

   Тим самим КЦС-ВС хоче сказати, що права позичальника, як і будь-якого іншого громадянина, цілком вписується в те, що вони не є соціальною потребою і гострою суспільною необхідністю. Власне, як і застосування-виконання закону України «Про іпотеку».     

   Однак! Після уважного прочитання зазначеної цитати із звернення/ініціативи КЦС-ВС кидається в очі відсутність точного посилання на відповідні пункти рішень Європейського Суду, а так само досить вільний переклад або трактування порівнянних за змістом пунктів 33 і 35 (в моєму розумінні), рішення Суду в справі сутяжників проти Росії (Sutyazhnik v. Russia) від 23 липня 2009 року.     

При цьому КЦС-ВС абсолютно випустив з уваги найголовніше - мотивувальну частину рішення в справі Сутяжників проти Росії.

А саме:     

32. Суд зазначив би наступний висновок, зроблений в справі Рябих (див. Раніше), в частині, що стосується даної справи The Court would refer to its finding in the case of Ryabykh (cited above) where it held as follows, in so far as relevant to the instant case (Суд буде посилатися на його висновок у справі Рябих (процитовано вище), де він дотримується такого змісту, якщо це має відношення до цій справі):

"51. ... Один з фундаментальних аспектів верховенства права - принцип правової визначеності, який означає, серед іншого, що набрало законної сили рішення суду не повинно бути поставлене під сумнів ...

52. Правова визначеність передбачає повагу принципу res judicata ..., тобто принципу вступили в законну силу рішень. Даний принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права домагатися скасування остаточного і вступило в законну силу рішення просто з метою перегляду справи і винесення нового рішення у справі ...

56. ... Право сторони на судовий розгляд було б ... ілюзорним, якби правова система Високої Договірної Сторони дозволяла скасувати вищим судом, яке вступило в законну силу і обов'язкове для виконання судове рішення, за протестом посадової особи."

33. Однак, Суд підкреслює, що в постанові у справі Рябих він зробив важливе застереження, і, принаймні потенційно, прийняв той факт, що перегляд справ в наглядовій інстанції може бути виправданий в певних обставинах. Суд сказав (див. S: 52 ibid):

"...Перегляд не може розглядатися як прихована процедура оскарження, також як наявність двох думок щодо предмета спору не є підставою для перегляду справи. Відступ від цього принципу може бути виправдано тільки при істотних і вимушених обставинах.»

34. У постанові по справі Кот проти Росії (no. 20887/03, S: 29, від 18 січня 2007), Суд розвинув цей підхід, заявивши наступне:

"В цивільному процесі сторони неминуче мають суперечливі думки щодо застосування матеріального права ... Суд зазначає, що до передачі справи в наглядову інстанцію вимоги заявників були розглянуті ... першої та апеляційної інстанціями. Не стверджувалося, що суди діяли за межами своєї компетенції або що були допущені істотні недоліки при розгляді справ. Той факт, що Президія не погодилась з оцінкою, зробленою судами першої та касаційної інстанцій, по своїй суті, не був винятковою обставиною, що допускає скасування який набрав законну силу і обов'язкового для виконання судового рішення і поновлення провадження по справі по скарзі заявника ".

35. Таким чином, Суд приймає, що при певних обставинах можливо відступ від правової визначеності з метою виправлення << істотних недоліків >> або << судової помилки >>. Однак, дані поняття не мають точного визначення. Суду доводиться вирішувати в кожній справі, наскільки було допустимо відступ від принципу правової визначеності (див., В контексті кримінальних справ, рішення у справі Радічковa проти. Росії, no. 65582/01, S: 44, від 24 травня 2007; в контексті цивільних справ, см. постанови у справах Проценко проти Росії, no. 13151/04, S: S: 31 et seq., від 31 липня 2008; і Тишкевич проти Росії, no. 2202/05, S: S: 25-26, від 4 грудня 2008).

36. ..........

37. ..........

38. Таким чином, Суд вважає, що рішення від 17 червня 1999 року, залишене в силі постановою від 18 жовтня 1999 року, було законним. Наслідки рішення від 17 червня 1999 р. дуже обмежені: це стосувалося тільки сторін у справі, і не суперечило іншому судовому рішенню. Суд приймає той факт, що як принцип, правила юрисдикції слід дотримуватися. Однак, при певних обставинах сьогодення справи Суд не знаходить нагальної соціальної необхідності, яка могла б виправдати відступ від принципу правової визначеності. Рішення було скасовано швидше заради правового пуризму, ніж для того, щоб виправити важливу судову помилку.

39. Зрештою, при даних обставинах справи скасування рішення від 17 червня 1999 року, залишеного в силі 18 жовтня 1999 року, була непропорційною мірою, і повага принципу правової визначеності повинна була переважати. Отже, було допущено порушення статті 6 S: 1 Конвенції.»

 

    Слід особливо звернути увагу на те, що КЦС-ВС виступає проти правового пуризму, виправдовуючи цим можливість відступу від принципу правової визначеності. У той час як ЄСПЛ навпаки стверджує, що застосування правового пуризму як раз неприйнятно з метою, щоб обійти-ухилитися від обов'язковості застосування принципу правової визначеності.

   Що до принципу ПРАВОВОЇ ВИЗНАЧЕНОСТІ.      Правова визначеність є універсальним правовим початком, дія якого поширюється на такі важливі сфери правовідносин між державою та особою, як реалізація і забезпечення прав і свобод людини і громадянина, встановлення юридичної відповідальності, підстав та порядку притягнення до неї, неприпустимість дій і бездіяльності, спрямованих на необґрунтоване обмеження прав і свобод людини.      

   У справі «Гешм і Герруп проти Сполученого Королівства» (рішення від 25 листопада 1999) Європейський Суд з прав людини вказав, що однією з вимог, яка випливає з словосполучення «встановлений законом", є передбачуваність.       

   Принцип правової визначеності є одним з істотних елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. «Рішення справу), згідно з яким остаточне рішення суду, яке вступило в силу, є обов'язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень ( «що вирішено - вирішено і не повинен переглядатися до нескінченності»).

   У Рішенні від 29 червня 2010 року № 17-рп / 2010 Конституційний Суд України звернув увагу на правову визначеність як елемент верховенства права: «Одним з елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини і громадянина та втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дозволять особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки »(абзац третій підпункту 3.1 п. 3 мотивувальної частини).      Цим Конституційний Суд України наголосив, що правової визначеності відповідає встановлення обмежень основних прав людини і громадянина лише за умови забезпечення зрозумілих і передбачуваних для особи наслідків застосування правових норм.     

   З вищевикладеного випливає, що саме звернення/ініціатива КЦС-ВС і порушує принцип правової визначеності і не має відношення до відмови від правового пуризму.

4. Ну і нарешті. Якщо права юридичних осіб були порушені судами, то ніхто не заважав цим юридичним особам / банкам оскаржити ці рішення у відповідність з нормами процесуального права, у встановлені законом терміни. Якщо це не було зроблено, то позичальник за це не відповідає. І нікому не дозволено під будь-яким приводом обходити обов'язковість ст. 257 ЦКУ та рішення ЄСПЛ.

"...рішення Європейського суду з прав людини від 20.09.2011 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії" у відповідності до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" має бути застосовано при розгляді справ як джерело права. У вказаному рішенні Європейський суд з прав людини зазначив: позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення; боржник має певні матеріально-правові права, які безпосередньо пов'язані з позовною давністю; будь-який суд національної юрисдикції, вирішуючи питання про пропуск кредитором позовної давності, фактично вирішує питання не тільки про право кредитора на звернення до суду за захистом свого порушеного права, але й про право боржника бути звільненим від переслідування або притягнення до суду."

   Причому особливо потрібно звернути увагу на формулювання «право боржника бути звільненим від переслідування або притягнення до суду».

Розглядається звернення / ініціатива Касаційного Цивільного Суду в складі Верховного Суду пропонує порушити і цю імперативну норму Міжнародного права (рішення ЄСПЛ є джерелом права для національних судів, в тому числі і судів України), не кажучи вже про національний, ст. 257 ЦКУ.      

 

   Виходячи з КОЛОСАЛЬНОЇ важливості проблеми, прошу, при розгляд зазначеної звернення/ініціативи КЦС-ВС, передати до розгляду це моє звернення суддям КЦС-ВС та Великої палати Верховного Суду України, зачитати під час розгляду і врахувати його. Я, пересічний громадянин України, прошу не допустити руйнування фундаменту правосуддя, коли будь-яку норму закону можна буде під надуманим приводом оголосити правовим Пуризм і відмовити в застосування на догоду кому-небудь або чого-небудь та на підставі цього переглянути прийняте законне рішення суду, яке вступило в силу.      

   Прошу повідомити мені про те, чи було розглянуто моє звернення Верховним Судом за вказаними вище адресами.

З повагою

 

 

Предлагаю, уважаемые коллеги, дать оценку обращению и всей проблеме в целом.

 

  • Like 5

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Кстати, это обращение было отправлено и получено ВС-ом 2 марта. В ответ - ни гу-гу. Даже элементарной отписки.

 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 07.05.2018 в 08:29, juri_rv сказал:

Разом з тим відповідно до статей 19, 57 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася.

Вы пробовали заявлять подобные ходатайства и что Вам отвечал исполнитель?

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, у.zaporozhskiy сказал:

Вы пробовали заявлять подобные ходатайства и что Вам отвечал исполнитель?

Это не моя цитата, это  из рассматриваемого решения.

Выводы по поводу данного решения для себя сделал.

Возвращаться по новому к обсуждению или давать оценку действиям сторон, желания не имею .

Споры с исполнительной, по поводу наличия или отсутствия оценки майна, имели место. Приходилось даже судиться, чтобы доказывать правильность своей точки зрения. Это к тому, что с действием или бездействием исполнительной знаком не понаслышке.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 15.05.2018 в 15:02, alex_s_2000 сказал:

Предлагаю, уважаемые коллеги, дать оценку обращению и всей проблеме в целом.

уважуха  за обращение

надо додавить, чтобы дали какой то ответ

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 07.05.2018 в 01:00, у.zaporozhskiy сказал:

 

На сегодняшний день оценка в резолютивной части обязательна, если ее нет, то непонятно, как будет действовать исполнительная.

Исполнитель своим постановлением назначает субъекта оценочной деятельности и на основании вывода получает оценку.

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Я вот только не могу понять, объясните мне пожалуйста кто может, и БП ВС и лица, комментирующие данное решение, ссылаются на то, что должник может обращаться к исполнителю и влиять на оценку, и на сам ЗУ "Об исполнительном производстве", в том числе, как я понимаю путем ее обжалования и т.д. 

Так вот вопрос, в данном решении, судом обращено взыскание путем предоставления права продать банку от своего имени предмет ипотеки. В таком случае не открывается исполнительное производство, не назначается оценка в рамках такого производства, банк идет к нотариусу с договором ипотеки и решением суда. Каким образом можно ссылаться на ЗУ "Об исполнительном производстве, и на исполнителей и на возможность как-либо повлиять на оценку квартиры, по которой ее продает банк?

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

    Нет пользователей для отображения

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      28 серпня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 826/7122/15
      Провадження N 11-580апп18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      головуючого Князєва В.С.,
      судді-доповідача Золотнікова О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Мамонової І.В.,
      представника позивача - ОСОБА_3,
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Сол-проперті" на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 липня 2015 року (судді Кротюк О.В., Літвінова А.В., Мазур А.С.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2015 року (судді Шелест С.Б., Пилипенко О.Є., Романчук О.М.) у справі N 826/7122/15 за позовом ОСОБА_4 до Головного територіального управління юстиції у м. Києві (правонаступник Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві), Міністерства юстиції України, державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України (далі - державний реєстратор) Марченка Олександра Анатолійовича, треті особи: ТОВ "Кей-колект", ТОВ "Сол-проперті", про визнання протиправними дій і зобов'язання вчинити дії та
      ВСТАНОВИЛА:
      У квітні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до Головного територіального управління юстиції у м. Києві, Міністерства юстиції України, державного реєстратора Марченка О.А. та з урахуванням уточненого адміністративного позову просила:
      - визнати незаконним і скасувати рішення державного реєстратора Марченка О.А. про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме на квартиру АДРЕСА_1 (номер запису про право власності 8В73966 від 19 лютого 2015 року; далі - спірна квартира);
      - визнати незаконною державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме на спірну квартиру, та скасувати запис про державну реєстрацію права власності на це нерухоме майно;
      - зобов'язати Міністерство юстиції України внести запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про скасування державної реєстрації прав власності на спірну квартиру (номер запису про право власності 8В73966 від 19 лютого 2015 року).
      На обґрунтування позову ОСОБА_4 зазначила, що відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 15 квітня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В., ОСОБА_7 передав у власність ОСОБА_4 спірну квартиру. Оскаржуваним рішенням відповідача право власності на вказану квартиру зареєстровано за ТОВ "Кей-колект" на підставі договору іпотеки від 15 квітня 2008 року N 62964 та договору відступлення права вимоги від 11 червня 2012 року. На думку позивача, рішення державного реєстратора від 19 лютого 2015 року про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме на спірну квартиру, є незаконним та підлягає скасуванню, оскільки доказів укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя сторонами та третіми особами не надано, а договір відступлення права вимоги за договором іпотеки від 11 червня 2012 року, а також договір факторингу від 11 червня 2012 року N 14 не є підставою для прийняття рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно.
      Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 29 липня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2015 року, адміністративний позов задовольнив частково. Суд визнав протиправним та скасував рішення державного реєстратора Марченка О.А. від 25 лютого 2015 року N 19619255, унесене державним реєстратором Сипчу К.М. (запис про право власності 8В73966). У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.
      Не погодившись із постановленими у справі судовими рішеннями, представник ТОВ "Сол-проперті" у касаційній скарзі зазначив, що ці рішення є безпідставними, необґрунтованими, винесеними з порушенням норм матеріального та процесуального права, які унеможливлюють встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. На підставі викладеного скаржник просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та направити справу на новий судовий розгляд.
      Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 08 жовтня 2015 року відкрив касаційне провадження в цій справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.
      Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У січні 2018 року вказану касаційну скаргу було передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 10 травня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини четвертої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з тим, що є підстави відступити від правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі N 815/6956/15, про розгляд такого спору за правилами адміністративного судочинства.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 29 травня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду.
      03 серпня 2018 року представник позивача - адвокат ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу ТОВ "Сол-проперті", у якому зазначив про відсутність підстав для її задоволення.
      У судовому засіданні 28 серпня 2018 року представник позивача просив оскаржувані рішення залишити без змін.
      Заслухавши суддю-доповідача, виступ представника позивача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність її часткового задоволення.
      Суди попередніх інстанцій установили, що відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 15 квітня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В., ОСОБА_7 передав у власність ОСОБА_4 спірну квартиру.
      15 квітня 2008 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - Банк) та ОСОБА_4 укладено договір про надання споживчого кредиту N 11333486000 (далі - кредитний договір), відповідно до якого Банк надав позичальнику кредит у розмірі 160 тис. доларів США, тоді як останній зобов'язався в порядку та на умовах, визначених вказаним договором, повертати кредит, сплачувати відсотки за користування кредитом, комісію та інші платежі.
      З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між позивачем та Банком укладено договір іпотеки від 15 квітня 2008 року N 82964, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В. та зареєстрований у реєстрі за N 10176, згідно з яким іпотекодавець (позивач) передав іпотекодержателю (Банку) в іпотеку нерухоме майно, а саме спірну квартиру.
      11 червня 2012 року Банк відступив право вимоги ТОВ "Кей-колект" відповідно до договору факторингу N 4 та договору відступлення прав вимоги за договором іпотеки до позивача за зобов'язаннями за кредитним договором.
      Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 26 лютого 2015 року N 34220189 державним реєстратором прав на нерухоме майно Сипчу К.М. внесено запис про прийняте державним реєстратором Марченком О.А. рішення від 25 лютого 2015 року N 19619255 про державну реєстрацію за ТОВ "Кей-колект" права власності на спірну квартиру. Підставою для реєстрації вказано договір іпотеки від 15 квітня 2008 року N 82964.
      У подальшому ТОВ "Кей-колект" шляхом укладення договору купівлі-продажу від 27 лютого 2015 року передало у власність ТОВ "Сол-проперті" вказану квартиру.
      Вирішуючи справу по суті заявлених позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.
      Проте такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права.
      Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
      Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
      За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних судових рішень; далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      Ураховуючи те, що позовні вимоги у справі заявлено на поновлення порушеного цивільного права позивача, спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитного та іпотечного), на момент звернення до суду право власності на спірну квартиру перейшло до третьої особи у справі, Велика Палата Верховного Суду, незважаючи на участь у спорі суб'єкта владних повноважень, дійшла висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим, а має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.
      Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 та 17 квітня 2018 року (справи N 11-96апп18 (N 826/366/16) та N 11-192апп18 (N 815/6956/15) відповідно), і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від цього висновку.
      При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.
      За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині.
      За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
      Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування оскаржуваних судових рішень із закриттям провадження у справі.
      Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 344, 349, 354, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Сол-проперті" задовольнити частково.
      2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 липня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2015 року скасувати, а провадження у справі закрити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий: Князєв В.С.
      Суддя-доповідач О.С. Золотніков
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 серпня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 1306/2314/2012 (К/9901/4731/18)
      Провадження N 11-662апп18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Саприкіної І.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредо Р Плюс" на постанову Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області (у складі головуючого судді Гарасимків Л.І.) від 06 лютого 2015 року та на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду (колегія у складі головуючого судді Кухтея Р.В., суддів Сапіги В.П., Хобор Р.Б.) від 30 липня 2015 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредо Р Плюс" до Управління комунальних ресурсів виконавчих органів Дрогобицької міської ради, Дрогобицької міської ради Львівської області, треті особи: фізична особа-підприємець ОСОБА_3, фізична особа-підприємець ОСОБА_4, Комунальне підприємство "Берізка", про визнання протиправним рішення та скасування результатів конкурсу,
      УСТАНОВИЛА:
      У березні 2012 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Кредо Р Плюс" (далі - ТОВ "Кредо Р Плюс") звернулося до Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області з позовом до Дрогобицької міської ради Львівської області (далі - Дрогобицька міськрада), Управління комунальних ресурсів виконавчих органів Дрогобицької міськради (далі - Управління) про визнання незаконними дій відповідачів при здійсненні приватизації нежитлового приміщення кафе "ІНФОРМАЦІЯ_2" за адресою: АДРЕСА_1, Львівська область та просило скасувати результат конкурсу по визначенню покупця цього об'єкта.
      Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області постановою від 06 лютого 2015 року задовольнив позов частково. Визнав недійсними прийняті з порушенням норм та чинного законодавства дії суб'єкта владних повноважень - посадових осіб органу місцевого самоврядування та Управління як органу з приватизації при прийнятті рішень про обрання способу приватизації, проведенні підготовчих дій з проведення приватизації. У решті позову відмовив.
      Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 30 липня 2015 року скасував постанову Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 06 лютого 2015 року, а провадження у справі закрив на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали), оскільки зазначений спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції і закриваючи провадження у справі, керувався тим, що справи щодо укладання, зміни, розірвання і виконання господарських договорів розглядають у порядку господарського судочинства та не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      У серпні 2015 року ТОВ "Кредо Р Плюс" звернулося до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просило: скасувати ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2015 року; змінити постанову Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 06 лютого 2015 року в частині відмови у задоволенні позову і задовольнити позов повністю.
      На обґрунтування касаційної скарги позивач зазначив, що спір у справі стосується визнання неправомірності дій суб'єктів владних повноважень, а тому висновок суду апеляційної інстанції стосовно того, що цей спір відноситься до господарської юрисдикції, є помилковим.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 25 серпня 2015 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції.
      Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 05 червня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції.
      Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду встановила таке.
      Комунальне підприємство "Берізка" (далі - КП "Берізка") є підприємством, створеним на базі комунального майна, яке знаходиться у власності Дрогобицької міськради і в його структуру входить, зокрема, кафе "ІНФОРМАЦІЯ_2", що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, Львівська область. Нежитлове приміщення, у якому розміщено кафе "ІНФОРМАЦІЯ_2", було передано КП "Берізка" Виконавчим комітетом Дрогобицької міськради в оренду на підставі договору оренди від 02 січня 2007 року N 72.
      На основі рішення трудового колективу структурного підрозділу кафе "ІНФОРМАЦІЯ_2" КП "Берізка" було створено ТОВ "Кредо Р Плюс". Відповідно до статуту товариства метою його створення була приватизація членами трудового колективу майна вказаного підрозділу комплексу КП "Берізка" та подальша господарська діяльність (п. 1.1 Статуту).
      Дрогобицька міськрада рішенням від 30 березня 2011 року N 155 затвердила програму приватизації комунального майна ради на 2011 рік, а рішенням від 31 травня 2011 року N 238 внесла зміни до зазначеної програми, включивши до переліку об'єктів комунальної власності Дрогобицької міськради, що підлягають приватизації у 2011 році, нежитлове приміщення (кафе "ІНФОРМАЦІЯ_2") площею 59,6 м2 на вул. Ковальській, 5 у м. Дрогобичі Львівської області.
      04 липня 2011 року ТОВ "Кредо Р Плюс" звернулося до Дрогобицької міськради із заявою про включення до порядку денного сесії від 07 липня 2011 року питання про приватизацію шляхом викупу членами трудового колективу структурного підрозділу кафе "ІНФОРМАЦІЯ_2" КП "Берізка", проте рішенням Дрогобицької міськради від 07 липня 2011 року N 273 позивачу було відмовлено у приватизації шляхом викупу спірного нежитлового приміщення.
      Крім того, рішенням Дрогобицької міськради від 07 липня 2011 року N 272 було затверджено об'єкти комунальної власності, зокрема спірне нежитлове приміщення, що підлягають приватизації шляхом конкурсу.
      На виконання вищевказаного рішення у часописі "Галицька зоря" від 18 жовтня 2011 року Управління розмістило оголошення про проведення конкурсу з продажу нежитлових приміщень комунальної власності територіальної громади м. Дрогобича, у тому числі і спірного нежитлового приміщення.
      За результатами проведеного 29 листопада 2011 року конкурсу остаточним переможцем на нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 Львівська область визнано ФОП ОСОБА_3, який на підставі договору купівлі-продажу від 02 грудня 2011 року став власником спірного майна.
      З матеріалів справи також убачається, що постановою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 19 березня 2012 року у справі N 1306/175/2012, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2012 року, скасовано рішення Дрогобицької міської ради N 273 від 07 липня 2011 року "Про відмову ТОВ "Кредо Р Плюс" у приватизації нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 Львівської області", оскільки заява позивача про приватизацію спірного нежитлового об'єкта шляхом викупу повинна була бути розглянута органом приватизації, яким є Управління. На виконання цієї постанови суду Дрогобицька міськрада рішенням від 30 листопада 2012 року N 809 повторно відмовила ТОВ "Кредо Р Плюс" у приватизації шляхом викупу спірного нежитлового приміщення.
      Крім того, рішенням Господарського суду Львівської області від 27 листопада 2014 року ТОВ "Кредо Р Плюс" було відмовлено у задоволенні позову до Дрогобицької міськради, Управління, ФОП ОСОБА_3 про визнання недійсним рішення конкурсної комісії (результатів конкурсу) продажу об'єктів комунальної власності шляхом конкурсу, оформленого протоколом від 29 листопада 2011 року N 3, та визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 Львівської області шляхом конкурсу, укладеного 02 грудня 2011 року, оскільки позивач не брав участі у конкурсі.
      Указуючи на протиправність дій відповідачів при проведенні приватизації об'єкта комунальної власності на вул. Ковальській, 5 у м. Дрогобичі Львівської області шляхом конкурсу, ТОВ "Кредо Р Плюс" звернулося до суду з цим позовом про захист порушених, на його думку, прав та інтересів.
      Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження рішення суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
      Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      Частиною 3 ст. 3 КАС України передбачено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України).
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Обґрунтовуючи свою позицію, ТОВ "Кредо Р Плюс" зазначило, що Дрогобицька міськрада та Управління допустили грубі порушення процедури проведення конкурсу щодо приватизації спірного нежилого приміщення та оцінки майна, яке приватизується.
      Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття постанови суду першої інстанції) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      На підставі п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Згідно із ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Пунктом 1 ч. 2 ст. 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
      Виникнення спірних правовідносин, за якими судом апеляційної інстанції закрито провадження, обумовлено незгодою позивача з правомірністю проведення Дрогобицькою міськрадою приватизації об'єкта комунальної власності за адресою: вул. Ковальська, 5 м. Дрогобич Львівської області, шляхом проведення конкурсу.
      Таким чином, предметом розгляду в цій справі є не стільки дії та рішення Дрогобицької міськради та її Управління як суб'єктів, наділених владно-управлінськими функціями, скільки незгода ТОВ "Кредо Р Плюс" з приватизацією зазначеного нежилого приміщення і подальшим укладенням цивільно-правової угоди, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.
      При цьому оспорювані дії Дрогобицької міськради вчинені нею як власником спірного нежилого приміщення в процесі його приватизації, а рішення Дрогобицької міськради від 07 липня 2011 року N 272 про затвердження об'єктів комунальної власності, зокрема й спірного нежитлового приміщення, що підлягають приватизації шляхом конкурсу, було реалізовано шляхом укладення відповідного договору купівлі-продажу з ФОП ОСОБА_3
      Таким чином, станом на дату звернення ТОВ "Кредо Р Плюс" до суду із цим позовом, відповідач прийняв рішення, на підставі якого у третьої особи виникло право власності на спірне приміщення.
      В цьому випадку Дрогобицька міськрада, як орган місцевого самоврядування, реалізує право розпорядження комунальним майном від імені територіальної громади, а тому має рівні права з громадянами та юридичними особами, з якими він вступає у відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном, тобто є рівноправним суб'єктом господарських відносин.
      Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 10 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав.
      Справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 12 ГПК України підвідомчі господарським судам, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.
      З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей позов, з огляду на суб'єктний склад сторін, має розглядатися в порядку господарської юрисдикції, оскільки між відповідачем і третьою особою існують договірні відносини, предметом яких є нерухоме майно, фактично щодо якого виник спір.
      Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України (у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали).
      Наведені в касаційній скарзі мотиви та доводи не спростовують цих висновків.
      Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги залишає її без задоволення, а судове рішення без змін, якщо немає підстав для його скасування.
      Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 342, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредо Р Плюс" залишити без задоволення.
      Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2015 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач І.В. Саприкіна
      Судді:
      Н.О. Антонюк В.С. Князєв
      С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      28 серпня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 904/10956/16
      Провадження N 12-148гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідачаКібенкоО.Р.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Черненка О.В.,
      учасників справи:
      позивача - ОСОБА_3
      та його представника ОСОБА_4,
      розглянула у судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_3
      на рішенняГосподарського суду Дніпропетровської області від 06.02.2017
      та постановуДніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.10.2017
      у справі Господарського суду Дніпропетровської області
      за позовом ОСОБА_3
      до Товариства з обмеженою відповідальністю "Холдінг компанія "Інтермет", Товариства з обмеженою відповідальністю "НВФ "Дніпропроект", приватного нотаріуса Криворізького міського нотаріального округу Рукавіцина І.А., Виконавчого комітету Криворізької міської ради, Публічного акціонерного товариства "Арселорміттал Кривий Ріг"
      про визнання рішення загальних зборів учасників товариства та правочинів недійсними
      Історія справи
      Короткий зміст та підстави позовних вимог
      1. 28.11.2016 ОСОБА_3 (далі - ОСОБА_3.) звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Холдінг компанія "Інтермет" (далі - ТОВ "ХК "Інтермет"), Товариства з обмеженою відповідальністю "НВФ "Дніпропроект" (далі - ТОВ "НВФ "Дніпропроект"), приватного нотаріуса Криворізького міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Рукавіцина І.А., Виконавчого комітету Криворізької міської ради (далі - Виконком Криворізької міської ради), Публічного акціонерного товариства "Арселорміттал Кривий Ріг" (далі - ПАТ "Арселорміттал Кривий Ріг") про:
      - визнання недійсним з моменту прийняття рішення загальних зборів учасників ТОВ "ХК "Інтермет", оформленого протоколом N 3 від 28.01.2013, про продаж комплексу будівель і споруд, розташованих за адресою: Дніпропетровська область, АДРЕСА_1 (далі - комплекс будівель і споруд, спірне нерухоме майно), ТОВ "НВФ "Дніпропроект" за ціною 650 тис. грн з ПДВ і надання права підпису договору купівлі-продажу та підпису всіх документів директору ОСОБА_6 (далі - рішення загальних зборів ТОВ "ХК "Інтермет", оскаржуване рішення);
      - визнання недійсними з моменту укладення договорів, посвідчених приватним нотаріусом Рукавіциним І.А. та зареєстрованих у реєстрі за N N 562, 110, 1276 відповідно, а саме: попереднього договору від 16.03.2012 і договору купівлі-продажу комплексу будівель і споруд від 29.01.2013, укладених між ТОВ "ХК "Інтермет" та ТОВ "НВФ "Дніпропроект", а також договору іпотеки, укладеного між ТОВ "НВФ "Дніпропроект" та ПАТ "Арселорміттал Кривий Ріг" (далі - відповідно Попередній договір, Договір купівлі-продажу, Договір іпотеки);
      - скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 162085 від 29.01.2013 (далі - рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно) та за індексним номером 4497863 від 29.07.2013 (далі - рішення про державну реєстрацію іпотеки), прийнятих Приватним нотаріусом Рукавіциним І.А. ;
      - скасування державної реєстрації прав на нерухоме майно - комплексу будівель і споруд, а саме реєстрації права власності за ТОВ "НВФ "Дніпропроект", номер запису про право власності 56059 (далі - державна реєстрація права власності на нерухоме майно) і реєстрації іпотеки, іпотекодержатель ПАТ "Арселорміттал Кривий Ріг", номер запису про іпотеку 1896403 (далі - державна реєстрація іпотеки).
      Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
      2. ТОВ "ХК "Інтермет" утворене шляхом перетворення Відкритого акціонерного товариства "Холдінг компанія "Інтермет", зареєстрованого Виконкомом Криворізької міської ради 26.04.2006, реєстраційний номер 12271050002000460, на підставі рішення установчих зборів засновників, протокол N 1 від 08.06.2001.
      3. Згідно зі Статутом ТОВ "ХК "Інтермет", номер запису 12271450000012538, затвердженим рішенням установчих зборів ТОВ "ХК "Інтермет", та витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР) N НОМЕР_1 станом на 27.07.2016 ОСОБА_3 є учасником ТОВ "ХК "Інтермет", який володіє часткою у розмірі 700 грн. що становить 3,5 % статутного капіталу цього товариства.
      4. 16.03.2012 між ТОВ "ХК "Інтермет" (продавець) та ТОВ "НВФ "Дніпропроект" (покупець) було укладено Попередній договір, пунктом 1 якого встановлено, що у строк до 15.05.2012 продавець зобов'язується передати у власність покупця, а покупець - прийняти нежилі приміщення техбази, а саме адміністративну будівлю, літ. "Д-1", розміром 24,60 х 6,37 м; склад металу літ. "Е", розміром 61,00 х 23,70 м; вантажно-розвантажувальну рампу, літ. "З", розміром 21,50 х 8,00 м; естакаду, літ. "К", розміром 12,60 х 6,60 м та гаражі літ. "Л", розміром 9,80 х 6,50 м, гаражі 1-5, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
      5. Згідно з пунктом 3 Попереднього договору сторони домовились про такі істотні умови договору купівлі-продажу:
      - продаж майна буде вчинено за 650 тис. грн. в тому числі ПДВ;
      - порядок проведення розрахунків за основним договором - безготівковий;
      - витрати, пов'язані з нотаріальним посвідченням договору купівлі-продажу, включаючи вартість довідок та витягів з єдиних реєстрів Міністерства юстиції України, сторони оплачують за домовленістю;
      - витрати, пов'язані з оплатою збору до Пенсійного фонду України, сплачуються покупцем.
      6. При укладанні Попереднього договору покупець сплачує продавцю, шляхом внесення на банківський рахунок продавця в день підписання та посвідчення цього договору передплату у вигляді авансу в розмірі 150 тис. грн. у тому числі ПДВ (пункт 6 Попереднього договору).
      7. 28.01.2013 відбулися загальні збори учасників ТОВ "ХК "Інтермет" з таким порядком денним:
      - розгляд питання про продаж технічної бази (комплексу будівель та споруд) ТОВ "ХК "Інтермет" на користь ТОВ "НВФ "Дніпропроект";
      - про укладення договору купівлі-продажу та визначенняуповноваженої особи на підписання всіх необхідних для здійснення угод документів.
      8. На зазначених вище загальних зборах ТОВ "ХК "Інтермет" були присутні такі учасники: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, відсутні: ТОВ "Торговий дім "Метизи", ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_3
      9. За наслідками проведення загальних зборів присутніми учасниками товариства ухвалено рішення, оформлене протоколом N 3 від 28.01.2013, а саме:
      - продати комплекс будівель та споруд ТОВ "ХК "Інтермет" на користь ТОВ "НВФ "Дніпропроект" за 650 тис. грн. в тому числі ПДВ;
      - надати право для підписання договору купівлі-продажу та всіх необхідних для здійснення угоди документів директору товариства ОСОБА_6
      10. 29.01.2013 між ТОВ "ХК "Інтермет" та ТОВ "НВФ "Дніпропроект" було укладено Договір купівлі-продажу. Відповідно до пункту 1 цього договору продавець передав у власність (продав), а покупець прийняв у власність (купив) об'єкт нерухомості, який зареєстрований у Державному реєстрі речових прав як комплекс будівель та споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2.
      11. Ціна комплексу будівель та споруд становила 650 тис. грн. з яких 150 тис. грн ТОВ "НВФ "Дніпропроект" (покупець) вніс раніше на банківський рахунок продавця у вигляді передплати, а решту грошей у розмірі 500 тис грн. в тому числі ПДВ, покупець вніс на банківський рахунок продавця до підписання та посвідчення цього договору (пункт 4 Договору купівлі-продажу).
      12. На підставі Договору купівлі-продажу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності ТОВ "НВФ "Дніпропроект" на комплекс будівель та споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна НОМЕР_2, індексний номер рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень 162085 від 29.01.2013, номер запису про право власності 56059). Опис об'єкта нерухомого майна: комплекс будівель та споруд, а саме адміністративна будівля, літ. "Д-1", загальною площею 121,8 кв м, склад металу, літ. "Е-1", загальною площею 1 420,4 кв. м, вантажно-розвантажувальна рампа, літ. "З", загальною площею 172,0 кв. м, естакада, літ. "К", загальною площею 70,6 кв. м, гараж, літ. "Л", загальною площею 63,7 кв. м, гаражі N 1-5, загальною площею 108,1 кв. м
      13. 29.07.2013 між ТОВ "НВФ "Дніпропроект" та ПАТ "Арселорміттал Кривий Ріг" був укладений Договір іпотеки, предметом якого є спірне нерухоме майно.
      14. На підставі Договору іпотеки приватним нотаріусом Рукавіциним І.А. внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про іпотеку (індексний номер рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень 4497863 від 29.07.2013, номер запису про іпотеку 1896403) та внесено запис про обтяження - заборона на нерухоме майно (індексний номер рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень 4496181 від 29.07.2013).
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      15. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 06.02.2017, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.10.2017:
      - відмовлено у задоволенні позову в частині визнання недійсними оскаржуваного рішення загальних зборів учасників ТОВ "ХК "Інтермет", визнання недійсними Попереднього договору та Договору купівлі-продажу, скасування рішення про державну реєстрацію права власності та скасування державної реєстрації права власності за ТОВ "НВФ "Дніпропроект";
      - припинено провадження у справі в частині визнання недійсним Договору іпотеки, скасування рішення про державну реєстрацію іпотеки та скасування державної реєстрації іпотеки.
      16. Судові рішення мотивовані тим, що спір у частині позовних вимог щодо визнання недійсним Договору іпотеки та вимог щодо скасування рішення про державну реєстрацію іпотеки і державної реєстрації іпотеки не є корпоративним і з огляду на суб'єктний склад сторін не підвідомчий у цих частинах господарським судам, а має вирішуватися загальними судами в порядку цивільного судочинства. За таких обставин провадження у справі у цих частинах судами попередніх інстанцій припинено на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на дату прийняття оскаржуваних судових рішень.
      17. У задоволенні позовних вимог про визнання недійсним оскаржуваного рішення загальних зборів учасників ТОВ "ХК "Інтермет" відмовлено внаслідок спливу позовної давності.
      18. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними Попереднього договору, Договору купівлі-продажу та вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності та скасування державної реєстрації права власності, суди виходили з того, що зазначені договори підписані від імені ТОВ "ХК "Інтермет" директором, який діяв з додержанням вимог чинного законодавства та положень статуту цього товариства, мав необхідний обсяг цивільної дієздатності, а рішення загальних зборів учасників товариства, яким директору надано право підпису Договору купівлі-продажу, не визнано недійсним. Позивач не мав переважного права на придбання спірного нерухомого майна, він не довів порушення своїх прав укладенням спірних договорів і наявності негативних наслідків для нього як учасника ТОВ "ХК "Інтермет".
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      19. У листопаді 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив скасувати повністю рішення судів першої та апеляційної інстанцій у справі та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
      Рух касаційної скарги
      20. 02.02.2018 справу передано на розгляд колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на підставі частини п'ятої статті 31 та підпункту 11 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 03.10.2017.
      21. Ухвалою від 12.02.2018 колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на підставі статті 294 ГПК України відкрила касаційне провадження та призначила справу до розгляду.
      22. Ухвалою від 22.05.2018 колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відповідно до приписів частини шостої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою ОСОБА_3 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки судові рішення попередніх інстанцій у частинах щодо визнання недійсним Договору іпотеки і вимог щодо скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і скасування державної реєстрації прав на предмет іпотеки оскаржуються з підстав порушення правил предметної та суб'єктної юрисдикції.
      23. Згідно із частиною шостою статті 302 ГПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      24. Згідно із частинами першою, третьою та четвертою статті 301 ГПК України касаційна скарга розглянута в порядку спрощеного позовного провадження.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      25. Скаржник мотивує свою касаційну скаргу, зокрема, тим, що апеляційним господарським судом порушено норми процесуального права та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо належного його повідомлення про судове засідання у справі, оскільки відповідно до довідки поштового відділення ухвала Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 03 жовтня 2017 року про призначення до розгляду апеляційної скарги ОСОБА_3 отримана ним 10 жовтня 2017 року після 15 години, тоді як цього ж дня справу було розглянуто з ухваленням остаточного рішення о 10 годині.
      26. Також скаржник не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо можливості позивача дізнатися про оскаржуване ним рішення загальних зборів ТОВ "ХК "Інтермет" з ЄДР, у якому відсутня інформація про дату, час проведення загальних зборів і прийняті товариством рішення.
      27. ОСОБА_3 указує на помилковість висновків судів попередніх інстанцій про те, що спір у частині позовних вимог про визнання недійсним Договору іпотеки та вимог щодо скасування рішення про державну реєстрацію іпотеки і скасування державної реєстрації іпотеки не є корпоративним. Позивач вважає, що позов у цих частинах повинен розглядатися в порядку господарського судочинства.
      Доводи інших учасників справи
      28. ПАТ "Арселорміттал Кривий Ріг" у відзиві на касаційну скаргу заперечує проти доводів скаржника про те, що справа в частині визнання недійсним Договору іпотеки та вимог позивача про скасування рішення про державну реєстрацію іпотеки, прийнятого приватним нотаріусом Рукавіциним І.А., та про скасування державної реєстрації іпотеки не підлягає розгляду господарським судом.
      29. Відповідач вважає, що в цій частині спір не є корпоративним, а з огляду на суб'єктний склад сторін спору, у якому позивачем є фізична особа, спір має вирішуватися загальними судами в порядку цивільного судочинства.
      30. Також ПАТ "Арселорміттал Кривий Ріг" зазначило, що позивач не обґрунтував належним чином незаконності оспорюваних договорів, а також не довів того факту, що дізнався про оспорюване рішення загальних зборів учасників ТОВ "ХК "Інтермет" лише у квітні 2016 року. За твердженням відповідача ОСОБА_3 як учасник ТОВ "ХК "Інтермет" мав дізнатися про оспорюване рішення загальних зборів учасників товариства ще в січні 2013 року, коли було прийняте таке рішення.
      31. Аналогічні наведеним вище доводи викладені у відзиві ТОВ "ХК "Інтермет" на касаційну скаргу ОСОБА_3 про необґрунтованість тверджень позивача про отримання ним інформації щодо оскаржуваних рішень не в січні 2013 року, а лише в квітні 2016 року.
      32. Також у відзиві на касаційну скаргу ТОВ "ХК "Інтермет" зазначило, що ОСОБА_3 не довів, які саме корпоративні права та яким саме чином були порушені внаслідок укладення оскаржуваного Договору купівлі-продажу.
      33. Інші учасники справи відзивів на касаційну скаргу не надали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій
      34. Розглядаючи питання щодо порушень судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваних ОСОБА_3 судових рішень, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.
      35. Як зазначено вище, одним з доводів ОСОБА_3 про незаконність оскаржуваних ним судових рішень є порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права щодо розгляду справи за його відсутності.
      36. Так, згідно матеріалів справи ухвалою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 16.03.2017 апеляційна скарга ОСОБА_3 була призначена до розгляду на 04.04.2017 об 11:30. Ухвалою суду апеляційної інстанції від 04.04.2017 задоволено заяви суддів Чередко А.Є., Коваль Л.А. та Пархоменко Н.В. про самовідвід у цій справі, ухвалою від 10.04.2017, ухваленою новим складом колегії суддів (згідно з повторним автоматизованим розподілом справи між суддями від 05.04.2017, а. с. 231, т. 2) апеляційну скаргу ОСОБА_3 прийнято до провадження, розгляд справи призначено на 27.04.2017.
      37. У подальшому справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 Дніпропетровський апеляційний господарський суд неодноразово відкладав, провадження у справі - зупиняв і поновлював, а саме:
      - ухвалою від 27.04.2017 розгляд справи відкладено на 22.05.2017;
      - ухвалою від 22.05.2017 у справі призначено будівельно-технічну експертизу, провадження у справі зупинено;
      - ухвалою від 23.06.2017 провадження у справі поновлено, слухання справи призначено на 04.07.2017;
      - ухвалою від 04.07.2017 задоволено клопотання Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз про надання додаткових матеріалів, необхідних для виконання експертизи, провадження у справі зупинено на час проведення експертизи;
      - ухвалою від 03.10.2017провадження у справі поновлено, слухання справи призначено на 10.10.2017 о 10:00.
      38. 10.10.2017 Дніпропетровський апеляційний господарський суд, розглянувши матеріали апеляційної скарги ОСОБА_3, прийняв постанову, якою оскаржуване рішення суду першої інстанції залишив без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. За змістом протоколу судового засідання від 10.10.2017 (а. с. 112, т. 3) учасники процесу в судове засідання не з'явились.
      39. Як зазначено вище, скаржник указує, що ухвалу суду апеляційної інстанції про призначення слухання справи на 10.10.2017 він отримав у день судового розгляду після 15:00, тоді як судове засідання призначено на 10:00, що підтверджується відбитком штемпеля поштового зв'язку на рекомендованому повідомленні про вручення поштового відправлення (судової повістки), яке міститься в матеріалах справи (а. с. 108, т. 3).
      40. ОСОБА_3 вважає, що суд апеляційної інстанції не дотримався вимог щодо повідомлення відповідача про час і місце судового засідання, що позбавило його можливості взяти у ньому участь.
      41. Згідно із частинами першою та третьою статті 43 ГПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи в суді апеляційної інстанції, судочинство в господарських судах здійснюється на засадах змагальності, суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
      42. Ураховуючи вимоги підпунктів 2.6.17, 2.6.18 Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України від 20 лютого 2013 року N 28, розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце розгляду справи особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися в засідання.
      43. У матеріалах справи немає повідомлення про своєчасне вручення ОСОБА_3 ухвали Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 03 жовтня 2017 року, відправленої усім учасниками справи 04 жовтня 2017 року (згідно з відміткою на зворотньому боці ухвали), натомість наявне відповідне повідомлення (а. с. 107, т. 3) свідчить про вручення усім учасникам справи поштового відправлення 10 жовтня 2017 року, тобто у день проведення судового засідання та прийняття судом апеляційної інстанції остаточного рішення.
      44. З огляду на відсутність у матеріалах справи доказів своєчасного вручення ОСОБА_3 ухвали Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 03 жовтня 2017 року, апеляційний господарський суд, розглянувши справу за відсутності його представника, не повідомив скаржника належним чином про час і місце розгляду справи.
      45. Отже, під час вирішення спору по суті господарський суд апеляційної інстанції не забезпечив ОСОБА_3 необхідні умови для реалізації ним процесуальних прав, передбачених статтею 22 ГПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи в суді апеляційної інстанції, оскільки розглянув справу за його відсутності та не забезпечив йому рівних з іншими учасниками справи процесуальних прав, чим допустився порушень статей 42, 43, 22, 77 цього ж Кодексу щодо забезпечення сторонам рівності перед законом і судом. Відповідні порушення норм процесуального права призвели до неповного з'ясування судом суттєвих обставин справи.
      46. Відтак розгляд судом апеляційної інстанції цієї справи за відсутності скаржника, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання, згідно з пунктом 5 частини першої статті 310 ГПК України є безумовною підставою для скасування оскаржуваного судового рішення та направлення справи на новий розгляд.
      47. З огляду на встановлення таких порушень норм процесуального права судом апеляційної інстанції, що є безумовною підставою для скасування оскаржуваного рішення та передачі справи на новий розгляд, Велика Палата Верховного Суду не переглядала це рішення суду апеляційної інстанції в частині вирішення спору по суті за апеляційною скаргою ОСОБА_3, в тому числі його доводи щодо юрисдикції спору за вимогами про визнання недійсним договору іпотеки, що стало підставою для передачі справи Касаційним господарським судом Верховного Суду на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
      Висновки по суті вимог касаційної скарги
      48. Апеляційний господарський суд не повідомив належним чином ОСОБА_3 про час і місце розгляду справи, що у свою чергу, призвело до порушення вимог статті 22 ГПК України (в редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року) щодо права сторони брати участь у судовому засіданні та частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки відкритий характер судового розгляду є вагомим чинником права на справедливий суд, а відкритість процесу, як правило, включає право особи бути заслуханою в суді.
      49. Пунктом 5 частини першої статті 310 ГПК України передбачено, що судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.
      50. Частиною четвертою статті 310 цього ж Кодексу встановлено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.
      51. З огляду на викладене, касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, оскільки порушення норм процесуального права допущені цим судом.
      52. Під час нового розгляду справи господарський суд апеляційної інстанції має забезпечити належне повідомлення про час і місце розгляду справи осіб, які беруть у ній участь.
      Щодо судових витрат
      53. Частиною чотирнадцятою статті 129 ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, передбачено, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      54. Оскільки в цьому випадку справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, розподіл судових витрат Великою Палатою Верховного Суду не здійснюється.
      Керуючись статтями 300, 301, 306, 308 - 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
      2. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.10.2017 у справі N 904/10956/16 скасувати та направити справу на новий розгляд до Дніпропетровського апеляційного господарського суду.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя: Князєв В.С.
      Суддя-доповідач О.Р. Кібенко
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 серпня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 816/2394/16
      Провадження N 11-412апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Саприкіної І.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної фінансової інспекції в Полтавській області (Північно-східний офіс Держаудитслужби) на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2016 року (суддя Ясиновський І.Г.) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2017 року (у складі колегії суддів Калитки О.М., Бондаря В.О., Кононенко З.О.) у справі N 816/2394/16 за позовом Державної фінансової інспекції в Полтавській області до Публічного акціонерного товариства "Полтавський домобудівний комбінат" про стягнення коштів,
      УСТАНОВИЛА:
      У грудні 2016 року Державна фінансова інспекція в Полтавській області (далі - Держфінінспекція в Полтавській області) звернулась до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Полтавський домобудівний комбінат" (далі - ПАТ "ДБК"), у якому просила стягнути на користь сільського бюджету завдані відповідачем збитки в розмірі 919 тис. 212 грн 04 коп.
      Полтавський окружний адміністративний суд ухвалою від 28 грудня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2017 року, відмовив у відкритті провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України у редакції, чинній на момент постановлення цих ухвал), оскільки справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
      Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі згаданої норми, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що позов про стягнення завданих підконтрольній установі збитків з її контрагента, який не є підконтрольною установою, за договором про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту територіальної громади села Супрунівка Полтавського району, не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а повинен розглядатися за правилами Господарського процесуального кодексу України.
      У травні 2017 року Держфінінспекція в Полтавській області звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвал Полтавського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2016 року та Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2017 року й направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду, оскільки вважає, що органи державного фінансового контролю під час здійснення своїх повноважень діють як суб'єкти владних повноважень, а цей спір про стягнення коштів стосується реалізації компетенції Держфінінспекції у сфері управління як суб'єкта владних повноважень.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 21 червня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції.
      Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 04 квітня 2018 року згадану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення першої та апеляційної інстанцій з підстави порушення правил предметної юрисдикції.
      З установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що 18 вересня 2015 року Супрунівською сільською радою Полтавського району Полтавської області з ПАТ "Полтавській ДБК" укладено договір про пайову участь у створенні і розвитку інфраструктури населеного пункту, п. 2.1 якого передбачено, що ПАТ "Полтавській ДБК" бере пайову участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту територіальної громади села Супрунівка Полтавського району Полтавської області.
      Цим договором передбачено, що ПАТ "Полтавській ДБК" перераховує кошти пайової участі на рахунок сільської ради до спеціального фонду сільського бюджету у розмірі 1202951,56 грн. що становить 4 % загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта, а в разі невиконання замовником будівництва умов договору, сільська рада здійснює необхідні заходи щодо примусового стягнення вказаних коштів у судовому порядку.
      У період з 24 березня 2016 року по 20 травня 2016 року Держфінспекцією в Полтавській області проведено планову ревізію виконання бюджету та фінансово-господарської діяльності виконавчого комітету Супрунівської сільської ради за період з 01 січня 2013 року по 31 березня 2016 року та виявлено порушення, які задокументовано в акті ревізії від 27 травня 2016 року N 08-21/25.
      За результатами проведеної ревізії встановлено недоотримання бюджетом коштів на суму 919212,04 грн у зв'язку з неналежним виконанням ПАТ "Полтавській ДБК" умов договору пайової участі в розвитку інфраструктури населеного пункту територіальної громади села Супрунівка Полтавського району Полтавської області.
      У грудні 2016 року Державна фінансова інспекція звернулась до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до ПАТ Полтавський "ДБК", у якому просила стягнути на користь сільського бюджету завдані відповідачем збитки в розмірі 919 тис. 212 грн 04 коп.
      Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи, вивчивши правові позиції, надані Науково-консультативною радою при Верховному Суді, й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Пунктами 1 і 7 ч. 1 ст. 3 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) визначено, що справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень; а суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      У ч. 1 та п. 5 ч. 2 ст. 17 КАС Українипередбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також на публічно-правові спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України.
      Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
      Для звернення до адміністративного суду суб'єкт владних повноважень, як позивач має відповідати основним умовам, а саме: має бути наділений повноваженнями для звернення до суду, а підстави для звернення мають бути визначені виключно законом із вказівкою на предмет звернення.
      Правові та організаційні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні визначає Закон України від 26 січня 1993 року N 2939-XII "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні" (далі - Закон N 2939-XII у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та Положення про Державну фінансову інспекцію України, затверджене Указом Президента України від 23 квітня 2011 року N 499/2011 (далі - Положення) N 499/2011).
      Відповідно до ст. 1 Закону N 2939-ХІІздійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Президентом України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю (далі - орган державного фінансового контролю).
      Відповідно до п. 1 Положення, Державна фінансова інспекція України
      (далі - Держфінінспекція України) є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю.
      Держфінінспекція України здійснює свої повноваження безпосередньо та через територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, містах або міжрайонні, об'єднані в районах та містах територіальні органи, головних інспекторів у районах та містах (п. 7 Положення).
      Згідно ч. 1, 2 ст. 2 Закону N 2939-XII головними завданнями органу державного фінансового контролю є: здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяттям зобов'язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності у міністерствах та інших органах виконавчої влади, державних фондах, фондах загальнообов'язкового державного соціального страхування, бюджетних установах і суб'єктах господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах, в установах та організаціях, які отримують (отримували у періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно (далі - підконтрольні установи), за дотриманням бюджетного законодавства, дотриманням законодавства про державні закупівлі, діяльністю суб'єктів господарської діяльності незалежно від форми власності, які не віднесені законодавством до підконтрольних установ, за судовим рішенням, ухваленим у кримінальному провадженні.
      Державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, перевірки державних закупівель та інспектування.
      Пунктом 6 Положення передбачено, що Держфінінспекція України для виконання покладених на неї завдань має право в установленому порядку, зокрема: здійснювати державний фінансовий контроль шляхом проведення: інспектування у формі планових та позапланових ревізій певного комплексу чи окремих питань фінансово-господарської діяльності підприємств, установ та організацій, визначених у підп. 1 п. 4 цього Положення (підп. 5); пред'являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства (підп. 15); порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених з порушенням законодавства, у судовому порядку стягувати у дохід держави кошти, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства (підп. 18); при виявлені збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, визначати їх розмір згідно з методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України (підп. 21).
      Положенням установлено, що Держфінінспекція України відповідно до покладених на неї завдань вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, а саме: вимагає від керівників та інших службових осіб підконтрольних установ усунення виявлених порушень законодавства; звертається до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (підп. 4 п. 4).
      Згадані норми узгоджуються з положеннями ст. 10 Закону N 2939-XII, якою визначено права органу державного фінансового контролю, пред'являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства, вилучати в судовому порядку до бюджету виявлені ревізіями приховані і занижені валютні та інші платежі, ставити перед відповідними органами питання про припинення бюджетного фінансування і кредитування, якщо отримані підприємствами, установами та організаціями кошти і позички використовуються з порушенням чинного законодавства (п. 7); звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (п. 10), а також при виявленні збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір у встановленому законодавством порядку (п. 3).
      Згідно із ч. 2 ст. 15 Закону N 2939-XII законні вимоги службових осіб органу державного фінансового контролю є обов'язковими для виконання службовими особами об'єктів, що контролюються.
      Таким чином, орган державного фінансового контролю здійснює державний фінансовий контроль за використанням коштів державного та місцевих бюджетів, і в разі виявлення порушень законодавства має право пред'являти обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення таких правопорушень.
      При виявленні збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, орган державного фінансового контролю має право визначити їх розмір у встановленому законодавством порядку та звернутися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.
      Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що орган державного фінансового контролю проводить державний фінансовий контроль щодо підконтрольних установ. Його право вимоги, передбачене ст. 10 Закону N 2939-XII, може бути адресоване виключно підконтрольним установам, а звернення до суду в інтересах держави можливе лише у випадку незабезпечення такими установами вимог щодо усунення порушень законодавства з питань збереження і використання активів, виявлених під час здійснення державного фінансового контролю.
      Так, позивачем у цій справі є Держфінінспекція в Полтавській області, як суб'єкт владних повноважень (у розумінні положень КАС України), правовий статус якої визначено Законом N 2939-XII, згідно з яким їй надано право звертатися до суду з відповідним позовом про відшкодування збитків. При цьому здійснення органом державного фінансового контролю своїх повноважень (владних управлінських функцій) обумовлює виникнення правовідносин з підконтрольною установою (Супрунівською сільською радою), які мають публічно-правовий характер.
      Однак спір у справі, що розглядається, стосується вимоги Держфінінспекції в Полтавській області стягнути з ПАТ "Полтавський ДБК" завдані бюджету збитки, які виникли у зв'язку з невиконанням умов договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, укладеного між Супрунівською сільською радою та ПАТ "Полтавський ДБК".
      Тобто, суб'єкт владних повноважень заявив позовні вимоги до юридичної особи - ПАТ "Полтавський ДБК", яке не є підконтрольною установою, владних управлінських функцій відносно відповідача Держфінінспекція в Полтавській області не здійснює, й права позивача на звернення до суду з адміністративним позовом до непідконтрольних їй установ, тобто до суб'єктів господарської діяльності, про стягнення коштів (збитків) закон також не передбачає.
      Отже, Держфінінспекція в Полтавській області не має права на звернення до адміністративного суду з позовом про стягнення коштів з ПАТ "Полтавський ДБК" як непідконтрольної установи у зв'язку із порушенням умов договору про пайову участь у створенні і розвитку інфраструктури населеного пункту, оскільки в КАС України такого права в Держфінінспекції не передбачено та відповідач не був підконтрольною стороною для позивача при проведенні планової ревізії виконання бюджету та фінансово-господарської діяльності виконавчого комітету Супрунівської сільської ради.
      Відповідно до ч. 1, ст. 50 КАС України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) сторонами у адміністративному процесі є позивач та відповідач. Позивачем в адміністративній справі можуть бути, зокрема суб'єкти владних повноважень при здійсненні ними владних управлінських функцій на підставі законодавства.
      Однак, спір про стягнення завданих збитків звернений до непідконтрольної установи не має ознак публічно-правового характеру, а стосується господарсько-правових відносин між Супрунівською сільською радою та ПАТ "Полтавський ДБК".
      Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовимта не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 109 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття судових рішень), є обґрунтованими.
      Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо відсутні підстави для його скасування.
      Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Державної фінансової інспекції в Полтавській області залишити без задоволення, а ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2017 року - без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 серпня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 807/719/15
      Провадження N 11-665апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача ОСОБА_2,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 як представника ОСОБА_4 на постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2016 року (суддя Рейті С.І.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2016 року (у складі колегії суддів Каралюса В.М., Затолочного В.С., Матковської З.М.) у справі за позовом ОСОБА_5 до реєстратора Комунального підприємства Ужгородської міської ради Закарпатської області "Бюро технічної інвентаризації м. Ужгорода" (далі - реєстратор), Комунального підприємства Ужгородської міської ради Закарпатської області "Бюро технічної інвентаризації м. Ужгорода" (далі - КП Ужгородської міськради "БТІ м. Ужгорода"), треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_6, про визнання протиправним та скасування запису про державну реєстрацію права користування,
      УСТАНОВИЛА:
      У квітні 2015 року ОСОБА_5 звернулася до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовом до реєстратора, КП Ужгородської міськради "БТІ м. Ужгорода", треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_6, у якому з урахуванням зміни позовних вимог, просила визнати неправомірним та скасувати запис N 22000 від 25 грудня 2004 року в частині державної реєстрації права користування приміщенням горища за третіми особами у справі.
      Закарпатський окружний адміністративний суд постановою від 29 лютого 2016 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2016 року, позов задовольнив. Визнав протиправним та скасував запис, внесений до реєстру прав власності на нерухоме майно в частині користування ОСОБА_7 та ОСОБА_6 (власники квартири N 2 "в" на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді) приміщенням горища площею 98,0 кв. м
      Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, керувався тим, що реєстратором було порушено процедуру здійснення державної реєстрації права користування нежитловим приміщенням, яка передбачена Законом України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV), оскільки зареєстроване за третіми особами право користування на спірне нерухоме майно відноситься до допоміжних приміщень і є спільною власністю співвласників багатоквартирного будинку.
      У червні 2016 року ОСОБА_4 через свого представника звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просила скасувати постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2016 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки вважає, що цей спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ОСОБА_4 зазначає, що у цій справі виник спір про право, що свідчить про непідвідомчість спору адміністративному суду.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 22 червня 2016 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі -КАС України викладено в новій редакції.
      Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України
      (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 20 червня 2018 року згадану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення першої та апеляційної інстанцій з підстави порушення правил предметної юрисдикції.
      Згідно із ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду встановила наступне.
      Судами встановлено, що позивачка ОСОБА_5 та треті особи: ОСОБА_4 і ОСОБА_6, є співвласниками багатоквартирного будинку за адресою: м. Ужгород, вул. Підгірна, 18.
      На підставі рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради Закарпатської області від 28 листопада 2002 року N 361 між ОСОБА_7 та Товариством з обмеженою відповідальністю "Підзамок"
      (далі - ТОВ "Підзамок") 09 грудня 2002 року укладено договір найму жилого приміщення, яким ОСОБА_7 передано в користування квартиру N 2 на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді, а відповідно до п. 7 акта здачі - приймання зазначеної квартири в його користування передано також приміщення горища.
      З листа виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 21 серпня 2015 року N 1851/03-18 вбачається, що в червні 2003 року проведено упорядкування нумерації квартир у вказаному будинку, в результаті чого квартирі N 2 на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді присвоєно номер 2 "в".
      24 жовтня 2003 року між ОСОБА_7 і ТОВ "Підзамок" укладено договір найму квартири N 2 "в" на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді із передачею у користування приміщення горища площею 98,0 кв. м
      05 листопада 2003 року ОСОБА_7 та ОСОБА_6, скориставшись правом, передбаченим ст. 65-1 Житлового кодексу Української РСР (придбання громадянами займаних ними жилих приміщень у приватну власність) на підставі рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради, набули у спільну сумісну власність квартиру N 2 "в" на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді, про що видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно N 275.
      Згідно з витягом з реєстру права власності на нерухому майно N 6184414 від 12 січня 2005 року в описі об'єкта нерухомості зазначено, що у користуванні власників квартири N 2 "в" на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді є приміщення підвалу - площею 7,1 кв. м та горища - площею 98,0 кв. м
      27 серпня 2004 року ОСОБА_7 помер, а його дружина ОСОБА_4 згідно зі свідоцтвом про право на спадщину від 02 серпня 2005 року отримала у спадок 1/2 квартири N 2 "в" на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді, яка складається з 2-х кімнат та має у користуванні приміщення підвалу - площею 7,1 кв. м та горища - площею 98,0 кв. м
      Вважаючи дії реєстратора від 25 грудня 2004 року щодо реєстрації за ОСОБА_7 та ОСОБА_6 права користування приміщенням горища протиправними й такими, що вчинені без згоди інших співвласників квартир на вул. Підгірній 18 в м. Ужгороді та всупереч вимогам Закону N 1952-IV та Закону України від 19 червня 1992 року N 2482-XII "Про приватизацію державного житлового фонду" (далі - Закон N 2482-XII), ОСОБА_5 звернулася до суду із цим адміністративним позовом.
      Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом).
      Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Справою адміністративної юрисдикції в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України).
      Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких була перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.
      Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії.
      Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Водночас приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
      Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, визначив спір у цій справі як публічно-правовий.
      Однак, Велика Палата Верховного Суду не погоджується із зазначеними висновками з огляду на таке.
      За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
      Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на думку особи, рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
      Порушуючи питання про визнання неправомірним та скасування запису про державну реєстрацію права користування приміщенням горища третіми особами, ОСОБА_5 обґрунтовує свої вимоги тим, що у реєстратора в порушення вимог Закону N 1952-IV не було законних підстав для реєстрації за третіми особами права користування спірним нежитловим приміщенням без письмової згоди всіх співвласників багатоквартирного будинку за адресою: м. Ужгород, вул. Підгірна, 18, оскільки спірне нежитлове приміщення цього будинку відноситься до допоміжних приміщень і приміщень загального користування, є спільним майном усіх власників квартир зазначеного будинку, а тому такі дії реєстратора порушують права позивачки, як співвласника багатоквартирного будинку.
      Крім того, зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 781 ЦК України договір найму, укладений між ОСОБА_7 (наймач) і ТОВ "Підзамок" (наймодавець), припинився у зв'язку зі смертю наймача.
      Таким чином, вимоги про скасування запису щодо реєстрації права користування спірним нерухомим майном за третіми особами фактично спрямовані на відновлення прав позивачки у зв'язку з незаконним, на її думку, користуванням нежитловим приміщенням (горищем) третіми особами на підставі договору найму та пов'язані з намаганням ОСОБА_5 відновити своє порушене право на це майно як співвласника.
      Отже, у цій справі заявлено позов на захист приватного інтересу шляхом скасування запису про державну реєстрацію права користування третіми особами спірним нерухомим майном (приміщенням горища). Здійснення такого захисту судом напряму залежить від вирішення питання, кому саме належить право користування спірним нерухомим майном, і відповідно правомірності набуття такого права шляхом укладення договору найму цього майна.
      Засади захисту права власності, які поширюються і на правовідносини щодо права користування, регулюються ст. 386 ЦК України; право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння та захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння, - ст. 387, 391 цього Кодексу.
      Таким чином, усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном залежить від вирішення судом питання про правомірність такого права відповідно до норм житлового та цивільного законодавства, а оскаржувані дії реєстратора є лише наслідком реалізації сторонами у справі прав на спірне нерухоме майно, тобто є похідними вимогами, у зв'язку з чим, ураховуючи суб'єктний склад спірних правовідносин, така справа підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
      З огляду на наведене, ВеликаПалата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у цій справі є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки спірні правовідносини стосуються права учасників справи на об'єкт нерухомого майна, а позовні вимоги у зазначеній справі спрямовані на захист цивільного права позивачки.
      Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі N 826/12559/16.
      Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 238 та ч. 1 ст. 354 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) ухвалені в цій справі в порядку адміністративного судочинства судові рішення підлягають скасуванню, а провадження закриттю у зв'язку з неналежністю розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства.
      Ураховуючи викладене та керуючись ст. 238, 239, 345, 349, 354 - 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 як представника ОСОБА_4 задовольнити частково.
      Постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2016 року скасувати.
      Провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_5 до реєстратора Комунального підприємства Ужгородської міської ради Закарпатської області "Бюро технічної інвентаризації м. Ужгорода", Комунального підприємства Ужгородської міської ради Закарпатської області "Бюро технічної інвентаризації м. Ужгорода", треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_6, про визнання протиправним та скасування рішення - закрити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська