ANTIRAID

Постановление БП-ВС о возможности не проводить оценку для обращения взыскания на предмет ипотеки

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

3 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      3
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      3
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

ПОСТАНОВА
Іменем України 

21 березня 2018 року

м. Київ

Справа № 235/3619/15-ц
Провадження № 14-11цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Лященко Н.П.,
суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

розглянула у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на заочне рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 16 жовтня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 27 квітня 2016 року в цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_3, третя особа - фізична особа-підприємець ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки і

ВСТАНОВИЛА:

У травні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

ПАТ «Укрсоцбанк» зазначало, що 27 квітня 2007 року між акціонерно-комерційним банком «Укрсоцбанк» (далі АКБ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (далі - ФОП ОСОБА_4) укладено договір невідновлюваної кредитної лінії, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 32 тис. доларів США, зі сплатою 14 % річних, строком до 10 квітня 2012 року.

27 квітня 2007 року на забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором невідновлюваної кредитної лінії між банком та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір, за умовами якого вона передала банку в іпотеку вбудоване приміщення магазину «ІНФОРМАЦІЯ_1» по АДРЕСА_1, який належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 1 червня 2004 року.

ФОП ОСОБА_4 взяті на себе зобов'язання за договором невідновлюваної кредитної лінії не виконує, унаслідок чого станом на 27 квітня 2015 року виникла заборгованість за цим договором у розмірі 47 тисяч 3 долари США 64 центи, з яких 21 тисяча 235 доларів США 37 центів - заборгованість по кредиту; 15 тисяч 849 доларів США 05 центів - заборгованість по відсоткам; 6 тисяч 201 долар США 96 центів - пеня за несвоєчасне повернення кредиту; 3 тисячі 717 доларів США 26 центів - пеня за несвоєчасне повернення відсотків.

В рахунок погашення вказаної заборгованості, ПАТ «Укрсоцбанк» просило звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме вбудоване приміщення магазину «ІНФОРМАЦІЯ_1» по АДРЕСА_1, шляхом продажу вищевказаного нерухомого майна ПАТ «Укрсоцбанк» від свого імені будь-якій особі-покупцю на підставі договору купівлі-продажу у порядку встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» за ціною встановленою за згодою сторін або на підставі оцінки суб'єкта оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

Також просило з метою збереження предмету іпотеки передати його в управління банку на період його реалізації та надати право обладнання предмету іпотеки новими охоронними пристроями, а також укладення договорів на охорону зі спеціалізованими підприємствами.

Заочним рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 16 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 27 квітня 2016 року позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено: звернуто стягнення на нерухоме майно, а саме вбудоване приміщення магазину «ІНФОРМАЦІЯ_1», загальною площею 96,5 кв. м, що знаходиться по АДРЕСА_1 та належить на праві власності ОСОБА_3, з метою погашення заборгованості ФОП ОСОБА_4 перед ПАТ «Укрсоцбанк» за договором невідновлювальної кредитної лінії від 27 квітня 2007 року у розмірі 47 тис. 003 долари США 64 центи, що еквівалентно 1 млн 055 тис. 308 грн 37 коп., шляхом продажу вищевказаного нерухомого майна ПАТ «Укрсоцбанк» від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» за ціною, встановленою за згодою сторін або на підставі оцінки суб'єкта оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

У травні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просила скасувати заочне рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 16 жовтня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 27 квітня 2016 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права.

Зокрема скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що вона не була повідомлена про день та час розгляду справи судом першої інстанції; судами у порушення положень статті 39 Закону України «Про іпотеку» при ухваленні рішень не було зазначено початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації у грошовому вираженні, чим не враховано правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1935цс15.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2016 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи, ухвалою цього ж суду від 6 вересня 2016 року задоволено клопотання ОСОБА_3 та зупинено виконання оскаржуваних судових рішень.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року справу за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_3, третя особа - ФОП ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки призначено до судового розгляду.

Особи, які беруть участь у справі, своїм правом подати заперечення на касаційну скаргу не скористалися.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

2 січня 2018 року справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Згідно з пунктом 7 Перехідних положень ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, із обґрунтуванням підстав, визначених у частині третій статті 403 цього Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 25 січня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, мотивуючи необхідністю відступити від висновків Верховного Суду України щодо застосування у подібних правовідносинах статті 39 Закону України «Про іпотеку».

1 лютого 2018 року справа надійшла до Великої Палати Верховного Суду та передана судді-доповідачу відповідно до автоматизованого розподілу справи.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2018 року справу прийнято до розгляду.

Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Під час розгляду справи судами встановлено, що 27 квітня 2007 року між АКБ «Укрсоцбанк» та ФОП ОСОБА_4 було укладено договір невідновлювальної кредитної лінії № 161-07МБ, за умовами якого банк надав, а позичальник отримав грошові кошти в сумі 32 тис. доларів США, зі сплатою 14,0% річних, що підтверджується меморіальним валютним ордером №02-001 від 27 квітня 2007 року.

21 жовтня 2008 року між АКБ «Укрсоцбанк» та ФОП ОСОБА_4 було укладено додаткову угоду №1 про внесення змін до договору невідновлювальної кредитної лінії №161-07МБ від 27 квітня 2007 року, за умовами якої було збільшено відсоткову ставку за користування кредитом до 14,5% річних.

27 серпня 2009 року між АКБ «Укрсоцбанк» та ФОП ОСОБА_4 було укладено додаткову угоду №2 про внесення змін до договору невідновлювальної кредитної лінії №161-07МБ від 27 квітня 2007 року, за умовами якої кінцевий термін повернення заборгованості за кредитом змінено на 10 лютого 2015 року.

Для забезпечення повного та своєчасного виконання позичальником зобов'язань за договором кредиту між ОСОБА_3 та АКБ «Укрсоцбанк» 27 квітня 2007 року було укладено іпотечний договір №161/1-07МБ, згідно умов якого остання передала в іпотеку банку нерухоме майно, а саме: вбудоване приміщення магазину «ІНФОРМАЦІЯ_1», загальною площею 96,5 м2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та складається з: 1-1 торговий зал, 1-2 кабінет, 1-3, 1-4 склад, усього вартістю 48 тис. доларів США та яке належить іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Красноармійського міського нотаріального округу від 1 червня 2004 року за № 3388.

До державного реєстру іпотек 27 квітня 2007 року внесено реєстраційний запис про реєстрацію предмету іпотеки за номером 4890724, а також реєстраційний запис до єдиного реєстру заборони відчуження об'єктів нерухомого майна на зазначений предмет іпотеки за номером 4890598.

Пунктом 1.8 іпотечного договору передбачено, що за наявності прав чи вимог інших осіб на предмет іпотеки, в тому числі підтверджених виконавчими документами, іпотекодержатель має переважне право отримати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.

Відповідно до підпункту 2.4.3 іпотечного договору іпотекодержатель має право у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем основного зобов'язання, задовольнити свої забезпеченні іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позичальник порушив кредитні зобов'язання, допустив заборгованість та з урахуванням встановлених обставин прийняв рішення про звернення стягнення предмет іпотеки шляхом продажу його від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» за ціною, встановленою за згодою сторін або на підставі оцінки суб'єкта оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року № 6-61цс15, на яку в касаційній скарзі посилається ОСОБА_3 міститься висновок про те, що виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону «Про іпотеку», розумінні норми статті 39 Закону «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.

Аналізуючи обґрунтованість підстав для відступлення від висновку Верховного Суду України щодо застосування норми права (стаття 39 Закону України «Про іпотеку») у подібних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду виходить з наступного.

У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 Закону України «Про іпотеку».

Стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя.

Статтею 38 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки.

Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

У справі, яка розглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, встановивши наявність заборгованості за кредитним договором, порушення обов'язків іпотекодавцем, прийняв рішення про звернення стягнення на предмети іпотеки шляхом продажу вищевказаного нерухомого майна ПАТ «Укрсоцбанк» від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» за ціною, встановленою за згодою сторін або на підставі оцінки суб'єкта оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

При цьому суд не зазначив початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку».

Виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» можна зробити висновок, що у розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.

Разом з тим відповідно до статей 19, 57 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася.

З урахуванням наведеного, Велика Палата Верхового Суду дійшла висновку про те, що у спорах цієї категорії, лише не зазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення, та не тягне за собою безумовного скасування судових рішень.

Відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Європейський суд з прав людини в рішеннях Sutyazhnik v. Russia від 29 липня 2009 року, Esertas v. Lithuania від 31 травня 2012 року зазначав, що у справах можуть бути обставини, які свідчать про відсутність соціальної потреби чи нагальної суспільної необхідності, які б виправдовували відхилення від принципу правової визначеності. Тобто не потрібно скасовувати правильне по суті рішення суду лише заради правового пуризму.

Доводи ОСОБА_3 про те, що вона не була належним чином повідомлена про день та час розгляду справи судом першої інстанції, ретельно перевірялись судами і спростовуються доказами, яким дана належна правова оцінка.

За викладених обставин ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення у справі - без змін.

Керуючись статтями 402-404, 409, 410 та 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Заочне рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 16 жовтня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 27 квітня 2016 року в цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_3, третя особа - фізична особа-підприємець ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73500804

  • Confused 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Большая палата забила очередной гвоздь в гроб правовой определенности в Украине. В данном случае судьи решили отойти от правовых позиций ВСУ изложенных в постановлениях от 8 июня 2016 (дело № 6-1239цс16), 13 мая 2015 (№ 6-53цс15, 6-63цс15), 16 сентября 2015 (№ 6-495цс15 и 6- 1193цс15), 27 мая 2015 (№ 6-332цс15), 10 июня 2015 (№ 6-449цс15), 7 октября 2015 (№ 6-1935цс15), 21 октября 2015 (№ 6-1561цс15), 4 ноября 2015 года (№ 6-340цс15), 3 февраля 2016 (№ 6-2026цс15).

Большая Палата пришла к выводу о том, что в спорах этой категории, только не указание в резолютивной части решения суда начальной цены предмета ипотеки в денежном выражении не имеет решающего значения, и не влечет за собой безусловного отмены судебных решений.

После прочтения подобных шедевров и двухстрочной аргументации отхода от десятка позиций ВСУ в очередной раз убеждаешься в отсутствии понимания новыми судьями основных принципов права.

  • Like 4

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
38 минут назад, ANTIRAID сказал:

Большая палата забила очередной гвоздь в гроб правовой определенности в Украине. В данном случае судьи решили отойти от правовых позиций ВСУ изложенных в постановлениях от 8 июня 2016 (дело № 6-1239цс16), 13 мая 2015 (№ 6-53цс15, 6-63цс15), 16 сентября 2015 (№ 6-495цс15 и 6- 1193цс15), 27 мая 2015 (№ 6-332цс15), 10 июня 2015 (№ 6-449цс15), 7 октября 2015 (№ 6-1935цс15), 21 октября 2015 (№ 6-1561цс15), 4 ноября 2015 года (№ 6-340цс15), 3 февраля 2016 (№ 6-2026цс15).

Большая Палата пришла к выводу о том, что в спорах этой категории, только не указание в резолютивной части решения суда начальной цены предмета ипотеки в денежном выражении не имеет решающего значения, и не влечет за собой безусловного отмены судебных решений.

После прочтения подобных шедевров и двухстрочной аргументации отхода от десятка позиций ВСУ в очередной раз убеждаешься в отсутствии понимания новыми судьями основных принципов права.

Громкое название темы совсем не соответствует тому, что изложенно в предложенном материале.

Думаю, что делать такие пафосные обобщения из проходного решения, конкретно касающегося

 только спора нескольких заинтересованных особ было, мягко говоря, некорректно.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
6 часов назад, juri_rv сказал:

Громкое название темы совсем не соответствует тому, что изложенно в предложенном материале.

Думаю, что делать такие пафосные обобщения из проходного решения, конкретно касающегося

 только спора нескольких заинтересованных особ было, мягко говоря, некорректно.

Что именно не корректно?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
9 часов назад, ANTIRAID сказал:

Большая палата забила очередной гвоздь в гроб правовой определенности в Украине. В данном случае судьи решили отойти от правовых позиций ВСУ изложенных в постановлениях от 8 июня 2016 (дело № 6-1239цс16), 13 мая 2015 (№ 6-53цс15, 6-63цс15), 16 сентября 2015 (№ 6-495цс15 и 6- 1193цс15), 27 мая 2015 (№ 6-332цс15), 10 июня 2015 (№ 6-449цс15), 7 октября 2015 (№ 6-1935цс15), 21 октября 2015 (№ 6-1561цс15), 4 ноября 2015 года (№ 6-340цс15), 3 февраля 2016 (№ 6-2026цс15).

Большая Палата пришла к выводу о том, что в спорах этой категории, только не указание в резолютивной части решения суда начальной цены предмета ипотеки в денежном выражении не имеет решающего значения, и не влечет за собой безусловного отмены судебных решений.

После прочтения подобных шедевров и двухстрочной аргументации отхода от десятка позиций ВСУ в очередной раз убеждаешься в отсутствии понимания новыми судьями основных принципов права.

 

8 часов назад, juri_rv сказал:

Громкое название темы совсем не соответствует тому, что изложенно в предложенном материале.

Думаю, что делать такие пафосные обобщения из проходного решения, конкретно касающегося

 только спора нескольких заинтересованных особ было, мягко говоря, некорректно.

На сегодняшний день оценка в резолютивной части обязательна, если ее нет, то непонятно, как будет действовать исполнительная.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
9 часов назад, ANTIRAID сказал:

Что именно не корректно?

Некорректно делать подобного  плана названия тем, из которых несведующий , а зачастую и невникающий в суть предложенного материала, пользователь может сделать вывод о том , что БП - ВС

дает возможность не обращать внимания на отсутствие оценки при обращении взыскания на предмет ипотеки. А это совсем не так. Для этого стоит только внимательно прочитать , предложенный Вами материал. Спорить с Вами, по поводу названия темы, совсем не входит в мои планы. Считаете , что тема должна иметь такое название, значит тому и быть.

 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
7 часов назад, у.zaporozhskiy сказал:

 

На сегодняшний день оценка в резолютивной части обязательна, если ее нет, то непонятно, как будет действовать исполнительная.

В предложенном материале об этом говорится так:

При цьому суд не зазначив початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку».

Виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» можна зробити висновок, що у розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.

Разом з тим відповідно до статей 19, 57 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася.

Таким образом для все згаданих в решении особ еще не все потеряно. Для них потеряна только возможность тянуть время наступления неминучого розрахунку.

Или у Вас, уже ,имеется свежий подобный пример? 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
22 часа назад, у.zaporozhskiy сказал:

На сегодняшний день оценка в резолютивной части обязательна, если ее нет, то непонятно, как будет действовать исполнительная.

А что, нас должно заботить трудности ДВС, или то, что " лише не зазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення, та не тягне за собою безумовного скасування судових рішень. " ?

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
7 часов назад, west11 сказал:

А что, нас должно заботить трудности ДВС, или то, что " лише не зазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення, та не тягне за собою безумовного скасування судових рішень. " ?

 Важно  не допускать возникновения  ситуаций, в результате которых возникают формулировки, подобные

вышеприведенной. 

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Вот мне интересно, если есть норма, действующая, закона, а суд проигнорировал ее, решение правосудно? 

Это первое. Второе: закон императивно установил обязательность оценки в решение суда. Тогда каким боком к вступившему в силу решению лепится " Разом з тим відповідно до статей 19, 57 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася."? (допустим цена не менялась:rolleyes:)

Господин/жа juri_rvа выконавче провадження что, не является завершающей стадией все того же решения?

 НУ И НАКОНЕЦ !!! А кто дал право ВС устанавливать (де факто) необязательность ИСПОЛНЕНИЯ ЗАКОНА СУДАМИ?

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Коллеги, на ваш взгляд, это... (не могу найти адекват погонялы :blink:) является ли ПРЯМЫМ ПОВОДОМ для обращения в ЕСПЧ?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, alex_s_2000 сказал:

Вот мне интересно, если есть норма, действующая, закона, а суд проигнорировал ее, решение правосудно? 

Это первое. Второе: закон императивно установил обязательность оценки в решение суда. Тогда каким боком к вступившему в силу решению лепится " Разом з тим відповідно до статей 19, 57 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася."? (допустим цена не менялась:rolleyes:)

Господин/жа juri_rvа выконавче провадження что, не является завершающей стадией все того же решения?

 НУ И НАКОНЕЦ !!! А кто дал право ВС устанавливать (де факто) необязательность ИСПОЛНЕНИЯ ЗАКОНА СУДАМИ?

Так, Вы правы, является завершающей частью решения, суть которого это:

 звернення стягнення предмет іпотеки шляхом продажу його від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» за ціною, встановленою за згодою сторін або на підставі оцінки суб'єкта оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

.Кроме этого, я прекрасно понимаю, что суть спора совсем не в факте отсутствия цены на майно , а в факте отсутствия желания расставаться с этим майном.

 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
7 часов назад, alex_s_2000 сказал:

Вот мне интересно, если есть норма, действующая, закона, а суд проигнорировал ее, решение правосудно

Если при рассмотрении спора необходимо было применить норму, а суд её не применил или применил неправильно, то такое решение незаконное. Об этом в процессуальных кодексах везде указывается. Это одно из оснований для отмены решения.

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 10.05.2018 в 16:43, alex_s_2000 сказал:

Это первое. Второе: закон императивно установил обязательность оценки в решение суда. Тогда каким боком к вступившему в силу решению лепится " Разом з тим відповідно до статей 19, 57 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася."? (допустим цена не менялась:rolleyes:)

Это же только право, исполнитель может его, как удовлетворить так и отклонить, поэтому лучше проводить экспертизу в суде, чем потом пробовать чего либо добиться от исполнителя.

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 часа назад, у.zaporozhskiy сказал:

Это же только право, исполнитель может его, как удовлетворить так и отклонить, поэтому лучше проводить экспертизу в суде, чем потом пробовать чего либо добиться от исполнителя.

Но для этого необходимо как минимум участвовать в заседаниях, чтобы не получать резюме, подобные этому:

"Доводи ОСОБА_3 про те, що вона не була належним чином повідомлена про день та час розгляду справи судом першої інстанції, ретельно перевірялись судами і спростовуються доказами, яким дана належна правова оцінка".

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 06.05.2018 в 15:24, ANTIRAID сказал:

Большая палата забила очередной гвоздь в гроб правовой определенности в Украине

Считаю в данном конкретном решении вина юриста ответчика не меньше чем суда.

 

В 06.05.2018 в 15:24, ANTIRAID сказал:

После прочтения подобных шедевров и двухстрочной аргументации отхода от десятка позиций ВСУ в очередной раз убеждаешься в отсутствии понимания новыми судьями основных принципов права.

толи еще будет....ссылаясь на  формулировки в  решениях европейского суда по правам человека  ВСУ еще не раз удивит

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
36 минут назад, vad-vad сказал:

Считаю в данном конкретном решении вина юриста ответчика не меньше чем суда.

 

толи еще будет....ссылаясь на  формулировки в  решениях европейского суда по правам человека  ВСУ еще не раз удивит

А я бы, не стал так категорично оценивать работу юристов. Скорее всего, работали ,практически, с отсутствием весомых аргументов для защиты клиента. Тем не менее нашли хотя бы один и боролись до конца. 

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, juri_rv сказал:

практически, с отсутствием весомых аргументов для защиты клиента

 

В 06.05.2018 в 15:19, ANTIRAID сказал:

Особи, які беруть участь у справі, своїм правом подати заперечення на касаційну скаргу не скористалися.

весомые аргументы-например хотя бы исковую давность указали

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Уважаемые коллеги, по данной теме: 

1. Вот источник решения БП-ВС:

"

ВЕРХОВНИЙ СУД

УХВАЛА

25.01.2018 р.

Справа N 235/3619/15-ц

 

Провадження N 61-170св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк", відповідач - ОСОБА_3, третя особа - фізична особа - підприємець ОСОБА_4, представник відповідача та третьої особи - ОСОБА_5, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на заочне рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 16 жовтня 2015 року у складі судді Токарєва А. Г. та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 27 квітня 2016 року у складі колегії суддів: Дундар І. О., Корчистої О. І., Курило В. П., встановив:

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2015 року публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позовна заява мотивована тим, що 27 квітня 2007 року між акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк", правонаступником якого є ПАТ "Укрсоцбанк", та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 (далі - ФОП ОСОБА_4) укладено договір невідновлюваної кредитної лінії, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 32 тис. доларів США, зі сплатою 14,00 % річних, строком до 10 квітня 2012 року. 27 квітня 2007 року на забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором невідновлюваної кредитної лінії між банком та ОСОБА_3 укладено іпотечний договір, за умовами якого вона передала банку в іпотеку вбудоване приміщення магазину "ІНФОРМАЦІЯ_1" по АДРЕСА_1, який належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу квартири від 1 червня 2004 року.

ФОП ОСОБА_4 взяті на себе зобов'язання за договором невідновлюваної кредитної лінії не виконав, на вимоги не реагував, унаслідок чого станом на 27 квітня 2015 року виникла заборгованість за цим договором у розмірі 47003 долари 64 центи США, з яких: прострочена заборгованість за кредитом у розмірі 21235 доларів 37 центів США, прострочена заборгованість по відсоткам у розмірі 15849 доларів 05 центів США, пеня за несвоєчасне повернення кредиту у розмірі 6201 долар 96 центів США, пеня за несвоєчасне повернення відсотків у розмірі 3717 доларів 26 центів США.

З урахуванням викладеного ПАТ "Укрсоцбанк" просило суд у рахунок погашення заборгованості ФОП ОСОБА_4 за договором невідновлюваної кредитної лінії від 27 квітня 2007 року у розмірі 47003 долари 64 центи США, що еквівалентно 1055308 грн. 37 коп. звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме вбудоване приміщення магазину "ІНФОРМАЦІЯ_1" по АДРЕСА_1, який належить ОСОБА_3 як іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу квартири від 1 червня 2004 року, шляхом продажу вищевказаного нерухомого майна ПАТ "Укрсоцбанк" від свого імені будь-якій особі-покупцю на підставі договору купівлі-продажу у порядку встановленому статтею 38 Закону України "Про іпотеку" за ціною встановленою за згодою сторін або на підставі оцінки суб'єкта оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Також просило з метою збереження предмету іпотеки передати його в управління банку на період його реалізації та надати право обладнання предмету іпотеки новими охоронними пристроями, а також укладення договорів на охорону зі спеціалізованими підприємствами.

Заочним рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 16 жовтня 2015 року позов ПАТ "Укрсоцбанк" задоволено. Звернуто стягнення на нерухоме майно, а саме вбудоване приміщення магазину "ІНФОРМАЦІЯ_1", загальною площею 96,5 кв. м, що знаходиться по АДРЕСА_1 та належить на праві власності ОСОБА_3, з метою погашення заборгованості ФОП ОСОБА_4 перед ПАТ "Укрсоцбанк" за договором невідновлювальної кредитної лінії від 27 квітня 2007 року у розмірі 47003 долари 64 центи США, що еквівалентно 1055308 грн. 37 коп., шляхом продажу вищевказаного нерухомого майна ПАТ "Укрсоцбанк" від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України "Про іпотеку" за ціною, встановленою за згодою сторін або на підставі оцінки суб'єкта оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

З метою збереження вищевказаного предмету іпотеки передано його в управління ПАТ "Укрсоцбанк" на період до його реалізації та надано право обладнання предмету іпотеки новими охоронними пристроями, а також укладання договорів на охорону зі спеціалізованими підприємствами. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ФОП ОСОБА_4 як позичальником належним чином не виконано взятих на себе зобов'язань за договором невідновлюваної кредитної лінії, який забезпечено іпотекою, унаслідок чого утворилась заборгованість, у рахунок погашення якої підлягає зверненню стягнення на предмет іпотеки, належний на праві власності ОСОБА_4 як іпотекодавцю, на користь банку. Ціну на предмет іпотеки встановлено за згодою сторін або на підставі оцінки суб'єкта оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 27 квітня 2016 року апеляційна скарга ОСОБА_3 відхилена, а рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позичальником зобов'язань за спірним договором невідновлюваної кредитної лінії належним чином не виконано, а, отже, наявні підстави для захисту прав позивача, шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Крім того, судом вірно встановлено початкову ціну реалізації предмета іпотеки.

У касаційній скарзі, поданій у травні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просить скасувати оскаржувані судові рішення й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом у порушення положень статті 39 Закону України "Про іпотеку" при ухваленні рішення не було зазначено початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації у грошовому вираженні, чим не враховано правової позиції Верховного Суду України, викладеної, зокрема, у постанові N 6-1935цс15 від 7 жовтня 2015 року (Постанова N 6-1935цс15).

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У січні 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку по необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з таких підстав.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктом 7 Перехідних положень ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Ухвалюючи рішення у справі, яка переглядається, міськрайонний суд в його резолютивній частині зазначив про те, що ціна предмета іпотеки визначається згідно зі статтею 38 Закону України "Про іпотеку" за ціною, встановленою за згодою сторін або на підставі оцінки суб'єкта оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

Зазначене положення закону роз'яснено судам у пункті 42 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року N 5 "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" (Постанова N 5).

Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року N 6-61цс15 (Постанова N 6-61цс15) зазначено, що визначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмету іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39, 43 Закону України "Про іпотеку".

Виходячи зі змісту поняття "ціна", як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону "Про іпотеку" судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України приходять до правового висновку, що у розумінні норми статті 39 Закону "Про іпотеку" встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.

Проте 23 грудня 2015 року Верховний Суд України відійшов від цієї правової позиції і в постанові N 6-1205цс15 (Постанова N 6-1205цс15) зазначив про те, що відповідно до частини шостої статті 38 Закону України "Про іпотеку" ціна продажу предмета іпотеки встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій).

Отже, у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки резолютивна частина рішення суду має відповідати вимогам частини шостої статті 38, статті 39 Закону України "Про іпотеку" та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України 2004 року й у ній повинна зазначатись, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. При цьому суд повинен указати, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності / незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій).

Разом з тим, Верховний Суд України у постанові від 8 червня 2016 року N 6-1239цс16 (Постанова N 6-1239цс16) повернувся до правової позиції, яка була викладена ним 23 грудня 2015 року у постанові N 6-1205цс15 (Постанова N 6-1205цс15) і зазначив, що виходячи зі змісту поняття "ціна", як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України "Про іпотеку" судова палата у цивільних справах Верховного Суду України приходять до правового висновку, що у розумінні норми статті 39 Закону України "Про іпотеку" встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.

Ухвалюючи зазначені вище судові рішення, Верховний Суд України разом з тим не зазначив про відступлення від раніше прийнятої правової позиції (частина перша статті 3607 ЦПК України 2004 року).

Таке ж застосування статті 39 Закону України "Про іпотеку" зазначено в постанові Верховного Суду України N 6-1935цс15 від 7 жовтня 2015 року (Постанова N 6-1935цс15), на яку в касаційній скарзі посилається ОСОБА_3.

Аналіз зазначених правових висновків, що містяться в наведених вище постановах Верховного Суду України, свідчить про їх суперечливий характер, що призводить до відсутності передбачуваності у застосуванні статті 39 Закону України "Про іпотеку".

Крім того, колегія суддів вважає, що є достатньо обґрунтовані підстави для відступлення від висновку щодо застосування норми права (стаття 39 Закону України "Про іпотеку") у подібних правовідносинах, викладених в останніх і наведених вище постановах Верховного Суду України.

Так, у справі що переглядається, так і у наведених вище постановах Верховного Суду України безспірно доведено, що позичальник порушив кредитні зобов'язання і допустив заборгованість, що, зокрема у касаційній скарзі ОСОБА_3 не спростовується. Тобто право кредитора порушено діями позичальника.

У багатьох інших справах за вказаних подібних обставин Верховний Суд України звертав увагу судів на необхідність врахування мети, за якою особа звертається до суду та з'ясувати, чи дійсно порушено право особи з огляду на положення статті 3 ЦПК України 2004 року (аналогічна норма міститься у статті 4 ЦПК України) і статті 15 ЦК України, де зазначено, що особа може звернутися до суду за захистом свого цивільного права, але лише у разі його порушення, невизнання або оспорення.

Така правова позиція викладена, зокрема, в постановах Верховного Суду України: N 6-215цс14 від 21 січня 2015 року (Постанова N 6-215цс14), N 6-2677цс16 від 22 лютого 2017 року (Постанова N 6-2677цс16, 734/580/15-ц).

Відсутність достатньо обґрунтованих підстав для скасування правильних по суті судових рішень з одних лише формальних міркувань про те, яка ціна предмета іпотеки має зазначатися у резолютивній частині рішення суду: визначатися під час здійснення виконавчого провадження чи в грошовому вираженні, підтверджується і тим, що зазначення в рішенні ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні немає безспірно і кінцево визначеної мети і завдання, так як згідно зі статтями 19 (Закон N 1404-VIII), 57 Закону України "Про виконавче провадження" (Закон N 1404-VIII) сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження можуть заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж про це буде зазначено в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася.

Отже, якогось системного, загальнообов'язкового значення визначення ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні у резолютивній частині рішенні суду самостійного значення немає.

Європейський суд з прав людини в рішеннях Sutyazhnik v. Russia від 29 липня 2009 року, Esertas v. Lithuania від 31 травня 2012 року зазначав, що у справах можуть бути обставини, які свідчать про відсутність соціальної потреби чи нагальної суспільної необхідності, які б виправдовували відхилення від принципу правової визначеності. Тобто потрібно скасовувати правильне по суті рішення суду лише заради правового пуризму.

Таким чином, колегія суддів вважає за необхідне передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для розгляду справи та відступлення від правової позиції Верховного Суду України.

З урахуванням наведеного та положень статей 402, 404, пункту 7 Перехідних положень ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалив:

Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу N 235/3619/15-ц за позовом публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до ОСОБА_3, третя особа - фізична особа - підприємець ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки за касаційною скаргою ОСОБА_3 на заочне рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 16 жовтня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 27 квітня 2016 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.

 

А далее, обращение рядового гражданина к Верховному Суду. С анализом выше изложенного решения Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду.

 

 

                                     

 

 

Голові Верховного Суду України

Данішевської Валентині Іванівні,                                                  01043, Україна, м. Київ, вул. П. Орлика, 4

Громадянин України 

 

 

                                                                 ЗВЕРНЕННЯ                                                                                                            

                                                 

   Зовсім недавно на багатьох інтернет ресурсах був опублікований матеріал про те, що «Касаційній цивільний суд у складі Верховного Суду просити Велику Палату відступити від правової позиції Верховного Суду України, оскільки правильне по суті и справедливе судове рішення не повинне скасовуватись лише заради правового пуризму.»       

   Вивчивши ініціативу Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду хочу звернутися до верховного Суду України.        

   Касаційній Цивільний Суд висловлює наступне: «В ухвалі від 25 січня 2018 року у справі № 235/3619/15-ц, що переглядається, так і у постановах Верховного Суду України, безспірно доведено, що позичальник порушив кредитні зобов’язання і допустив заборгованість, що, зокрема, у касаційній скарзі не спростовується. Тобто право кредитора порушено діями позичальника.
   Відсутність достатньо обґрунтованих підстав для скасування правильних по суті судових рішень з одних лише формальних міркувань про те, яка ціна предмета іпотеки має зазначатися у резолютивній частині рішення суду: визначатися під час здійснення виконавчого провадження чи в грошовому вираженні, підтверджується тим, що зазначення в рішенні ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні немає безспірно і кінцево визначеної мети і завдання, так як згідно зі ст. ст. 19, 57 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження можуть заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж про це буде зазначено в резолютивній частині рішення суду, якщо, наприклад, така вартість майна змінилася.
Отже, якогось системного, загальнообов’язкового значення визначення ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні у резолютивній частині рішення суду самостійного значення немає.
»

1. Своїм висновком і подальшим пропозицією КЦС-ВС хоче, що найголовніше, узаконити практику, коли справедливе скасування судом вищої інстанції несправедливого рішення судів першої та другої інстанції може не виконуватися, виправдавуючи це правовим пуризм. Тобто, по суті, відновлення справедливості і законних прав однієї зі сторін договору можна оголосити правовим Пуризм і переглянути. Причому це може бути поставлено на потік, так як рішення про обов'язковість встановлення початкової ціни при реалізації іпотеки з публічних торгів саме судом, встановлено в цілому ряді рішень самого Верховного суду України в справах: 6-1935цс15, № 6-1907цс16, 6-2284цс16, 6-61цс15, із зазначенням на імперативний характер ст.ст. 39, 43 ЗУ «Про іпотеку» (при відсутності обопільної згоди сторін).       

При цьому залишено без за увагою те, що кредитор, якщо його права були порушені судом, мав ні ким не обмежене право оскаржити це рішення. Тобто, ЦКС-ВС як би вирішив це зробити замість однієї із сторін спору.

2. Ще більш небезпечним є те, що КЦС-ВС, мотивуючи свою позицію нормами ст.19 і ст.57 ЗУ «Про виконавче провадження» вiд 02 червня 2016, проігнорував факт того, що рішення суду першої інстанції датована 16 жовтня 2015 року, а сама подія сталася ще раніше, тобто коли діяв закон «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 року в якому відсутні зазначені КЦС-ВС норми. Тобто сам ЦКС-ВС порушує своє ж зовсім свіже рішення в справі № 6-2705цс16 і фундаментальне конституційне право.                                                                                         Цитата: «Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 22 лютого 2017 року у справі № 6-2705цс16

      «За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. До події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ним чинності. Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності.

Принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативних актів знайшов своє закріплення в міжнародно-правових актах, зокрема і в Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (стаття 7).»

 

   Це є прикладом правового нігілізму, що взагалі неприпустимо, а тим більше Верховним Судом України.

   3. Далі, в ініціативі КЦС-ВС викладено: «Отже, якогось системного, загальнообов'язкового значення визначення ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні у резолютивній частині рішення суду самостійного значення немає.»                                                                                                                                                                                                З цього випливає, що визначення ціни майна громадянина, можливо єдиного, не суть важливо. Помилковість такого висновку очевидна. Бо визначення ціни іпотеки служить захисту права людини на володіння і розпорядження своїм майном або тієї частини цього майна, яке йому повинна залишитися належати після продажу його на публічних торгах. І тільки суд у відповідність до абзаців 1, 2, 4, 6 ст. 41 Конституції України та законом ст.ст. 39, 43 «Про іпотеку» може визначити цю ціну. КЦС-ВС чомусь не врахував, що визначення початкової ціни є невід'ємною частиною процесу відчуження власності громадянина саме судом, і що в цій частині будь-які порушення обов'язково призводять до порушення прав людини, що чітко встановлено Конституцією України. Якщо це не так, як стверджує КЦС-ВС, то тоді який сенс в проведенні публічних торгів з початковою ціною встановленої судом у відповідність з законом (ст. 39, 43 ЗУ «Про іпотеку»)? А також  у відповідальності іпотекодержателя перед іпотекодавцем у відповідністі до абзацу шостого ст.38 зазначеного закону.

   Однозначно те, що від цього може залежати подальше життя і благополуччя людини.

У зв'язку з цим виникають питання:

А для чого прийнятий закон «Про іпотеку»? Цей закон що, не зовсім обов'язковий для виконання і не підпадає під дію абзацу 1 ст.24 конституції України, включаючи суддів КЦС-ВС і в розумінні і системному зв'язку зі ст.2 та п.1 ст.7 закону України «Про Судоустрій и статус суддів »та статтями 2 і 3 Цивільного процесуального кодексу України? Або його невиконання не порушує прав позичальників і громадян взагалі? Причому в системному зв'язку з абзацами 1, 2, 4, 6 ст.41 Конституції України. Зазначені вище норми закону не носять імперативний характер? Або КЦС-ВС звільнений від оцінки застосовуваних законів з точки зору неухильного дотримання вимоги абзацу 3-го ст.22 конституції України?

   І ще. У наведеній ініціативі/зверненні КЦС-ВС посилається: «Європейський суд з прав людини в рішеннях Sutyazhnik v. Russia від 29 липня 2009 року, Esertas v. Lithuania від 31 травня 2012 року зазначав, що у справах можуть бути обставини, які свідчать про відсутність соціальної потреби чи нагальної суспільної необхідності, які б виправдовували відхилення від принципу правової визначеності. Тобто не потрібно скасовувати правильне по суті рішення суду лише заради правового пуризму.»

   Тим самим КЦС-ВС хоче сказати, що права позичальника, як і будь-якого іншого громадянина, цілком вписується в те, що вони не є соціальною потребою і гострою суспільною необхідністю. Власне, як і застосування-виконання закону України «Про іпотеку».     

   Однак! Після уважного прочитання зазначеної цитати із звернення/ініціативи КЦС-ВС кидається в очі відсутність точного посилання на відповідні пункти рішень Європейського Суду, а так само досить вільний переклад або трактування порівнянних за змістом пунктів 33 і 35 (в моєму розумінні), рішення Суду в справі сутяжників проти Росії (Sutyazhnik v. Russia) від 23 липня 2009 року.     

При цьому КЦС-ВС абсолютно випустив з уваги найголовніше - мотивувальну частину рішення в справі Сутяжників проти Росії.

А саме:     

32. Суд зазначив би наступний висновок, зроблений в справі Рябих (див. Раніше), в частині, що стосується даної справи The Court would refer to its finding in the case of Ryabykh (cited above) where it held as follows, in so far as relevant to the instant case (Суд буде посилатися на його висновок у справі Рябих (процитовано вище), де він дотримується такого змісту, якщо це має відношення до цій справі):

"51. ... Один з фундаментальних аспектів верховенства права - принцип правової визначеності, який означає, серед іншого, що набрало законної сили рішення суду не повинно бути поставлене під сумнів ...

52. Правова визначеність передбачає повагу принципу res judicata ..., тобто принципу вступили в законну силу рішень. Даний принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права домагатися скасування остаточного і вступило в законну силу рішення просто з метою перегляду справи і винесення нового рішення у справі ...

56. ... Право сторони на судовий розгляд було б ... ілюзорним, якби правова система Високої Договірної Сторони дозволяла скасувати вищим судом, яке вступило в законну силу і обов'язкове для виконання судове рішення, за протестом посадової особи."

33. Однак, Суд підкреслює, що в постанові у справі Рябих він зробив важливе застереження, і, принаймні потенційно, прийняв той факт, що перегляд справ в наглядовій інстанції може бути виправданий в певних обставинах. Суд сказав (див. S: 52 ibid):

"...Перегляд не може розглядатися як прихована процедура оскарження, також як наявність двох думок щодо предмета спору не є підставою для перегляду справи. Відступ від цього принципу може бути виправдано тільки при істотних і вимушених обставинах.»

34. У постанові по справі Кот проти Росії (no. 20887/03, S: 29, від 18 січня 2007), Суд розвинув цей підхід, заявивши наступне:

"В цивільному процесі сторони неминуче мають суперечливі думки щодо застосування матеріального права ... Суд зазначає, що до передачі справи в наглядову інстанцію вимоги заявників були розглянуті ... першої та апеляційної інстанціями. Не стверджувалося, що суди діяли за межами своєї компетенції або що були допущені істотні недоліки при розгляді справ. Той факт, що Президія не погодилась з оцінкою, зробленою судами першої та касаційної інстанцій, по своїй суті, не був винятковою обставиною, що допускає скасування який набрав законну силу і обов'язкового для виконання судового рішення і поновлення провадження по справі по скарзі заявника ".

35. Таким чином, Суд приймає, що при певних обставинах можливо відступ від правової визначеності з метою виправлення << істотних недоліків >> або << судової помилки >>. Однак, дані поняття не мають точного визначення. Суду доводиться вирішувати в кожній справі, наскільки було допустимо відступ від принципу правової визначеності (див., В контексті кримінальних справ, рішення у справі Радічковa проти. Росії, no. 65582/01, S: 44, від 24 травня 2007; в контексті цивільних справ, см. постанови у справах Проценко проти Росії, no. 13151/04, S: S: 31 et seq., від 31 липня 2008; і Тишкевич проти Росії, no. 2202/05, S: S: 25-26, від 4 грудня 2008).

36. ..........

37. ..........

38. Таким чином, Суд вважає, що рішення від 17 червня 1999 року, залишене в силі постановою від 18 жовтня 1999 року, було законним. Наслідки рішення від 17 червня 1999 р. дуже обмежені: це стосувалося тільки сторін у справі, і не суперечило іншому судовому рішенню. Суд приймає той факт, що як принцип, правила юрисдикції слід дотримуватися. Однак, при певних обставинах сьогодення справи Суд не знаходить нагальної соціальної необхідності, яка могла б виправдати відступ від принципу правової визначеності. Рішення було скасовано швидше заради правового пуризму, ніж для того, щоб виправити важливу судову помилку.

39. Зрештою, при даних обставинах справи скасування рішення від 17 червня 1999 року, залишеного в силі 18 жовтня 1999 року, була непропорційною мірою, і повага принципу правової визначеності повинна була переважати. Отже, було допущено порушення статті 6 S: 1 Конвенції.»

 

    Слід особливо звернути увагу на те, що КЦС-ВС виступає проти правового пуризму, виправдовуючи цим можливість відступу від принципу правової визначеності. У той час як ЄСПЛ навпаки стверджує, що застосування правового пуризму як раз неприйнятно з метою, щоб обійти-ухилитися від обов'язковості застосування принципу правової визначеності.

   Що до принципу ПРАВОВОЇ ВИЗНАЧЕНОСТІ.      Правова визначеність є універсальним правовим початком, дія якого поширюється на такі важливі сфери правовідносин між державою та особою, як реалізація і забезпечення прав і свобод людини і громадянина, встановлення юридичної відповідальності, підстав та порядку притягнення до неї, неприпустимість дій і бездіяльності, спрямованих на необґрунтоване обмеження прав і свобод людини.      

   У справі «Гешм і Герруп проти Сполученого Королівства» (рішення від 25 листопада 1999) Європейський Суд з прав людини вказав, що однією з вимог, яка випливає з словосполучення «встановлений законом", є передбачуваність.       

   Принцип правової визначеності є одним з істотних елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. «Рішення справу), згідно з яким остаточне рішення суду, яке вступило в силу, є обов'язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень ( «що вирішено - вирішено і не повинен переглядатися до нескінченності»).

   У Рішенні від 29 червня 2010 року № 17-рп / 2010 Конституційний Суд України звернув увагу на правову визначеність як елемент верховенства права: «Одним з елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини і громадянина та втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дозволять особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки »(абзац третій підпункту 3.1 п. 3 мотивувальної частини).      Цим Конституційний Суд України наголосив, що правової визначеності відповідає встановлення обмежень основних прав людини і громадянина лише за умови забезпечення зрозумілих і передбачуваних для особи наслідків застосування правових норм.     

   З вищевикладеного випливає, що саме звернення/ініціатива КЦС-ВС і порушує принцип правової визначеності і не має відношення до відмови від правового пуризму.

4. Ну і нарешті. Якщо права юридичних осіб були порушені судами, то ніхто не заважав цим юридичним особам / банкам оскаржити ці рішення у відповідність з нормами процесуального права, у встановлені законом терміни. Якщо це не було зроблено, то позичальник за це не відповідає. І нікому не дозволено під будь-яким приводом обходити обов'язковість ст. 257 ЦКУ та рішення ЄСПЛ.

"...рішення Європейського суду з прав людини від 20.09.2011 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії" у відповідності до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" має бути застосовано при розгляді справ як джерело права. У вказаному рішенні Європейський суд з прав людини зазначив: позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення; боржник має певні матеріально-правові права, які безпосередньо пов'язані з позовною давністю; будь-який суд національної юрисдикції, вирішуючи питання про пропуск кредитором позовної давності, фактично вирішує питання не тільки про право кредитора на звернення до суду за захистом свого порушеного права, але й про право боржника бути звільненим від переслідування або притягнення до суду."

   Причому особливо потрібно звернути увагу на формулювання «право боржника бути звільненим від переслідування або притягнення до суду».

Розглядається звернення / ініціатива Касаційного Цивільного Суду в складі Верховного Суду пропонує порушити і цю імперативну норму Міжнародного права (рішення ЄСПЛ є джерелом права для національних судів, в тому числі і судів України), не кажучи вже про національний, ст. 257 ЦКУ.      

 

   Виходячи з КОЛОСАЛЬНОЇ важливості проблеми, прошу, при розгляд зазначеної звернення/ініціативи КЦС-ВС, передати до розгляду це моє звернення суддям КЦС-ВС та Великої палати Верховного Суду України, зачитати під час розгляду і врахувати його. Я, пересічний громадянин України, прошу не допустити руйнування фундаменту правосуддя, коли будь-яку норму закону можна буде під надуманим приводом оголосити правовим Пуризм і відмовити в застосування на догоду кому-небудь або чого-небудь та на підставі цього переглянути прийняте законне рішення суду, яке вступило в силу.      

   Прошу повідомити мені про те, чи було розглянуто моє звернення Верховним Судом за вказаними вище адресами.

З повагою

 

 

Предлагаю, уважаемые коллеги, дать оценку обращению и всей проблеме в целом.

 

  • Like 5

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Кстати, это обращение было отправлено и получено ВС-ом 2 марта. В ответ - ни гу-гу. Даже элементарной отписки.

 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 07.05.2018 в 08:29, juri_rv сказал:

Разом з тим відповідно до статей 19, 57 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася.

Вы пробовали заявлять подобные ходатайства и что Вам отвечал исполнитель?

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, у.zaporozhskiy сказал:

Вы пробовали заявлять подобные ходатайства и что Вам отвечал исполнитель?

Это не моя цитата, это  из рассматриваемого решения.

Выводы по поводу данного решения для себя сделал.

Возвращаться по новому к обсуждению или давать оценку действиям сторон, желания не имею .

Споры с исполнительной, по поводу наличия или отсутствия оценки майна, имели место. Приходилось даже судиться, чтобы доказывать правильность своей точки зрения. Это к тому, что с действием или бездействием исполнительной знаком не понаслышке.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 15.05.2018 в 15:02, alex_s_2000 сказал:

Предлагаю, уважаемые коллеги, дать оценку обращению и всей проблеме в целом.

уважуха  за обращение

надо додавить, чтобы дали какой то ответ

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 07.05.2018 в 01:00, у.zaporozhskiy сказал:

 

На сегодняшний день оценка в резолютивной части обязательна, если ее нет, то непонятно, как будет действовать исполнительная.

Исполнитель своим постановлением назначает субъекта оценочной деятельности и на основании вывода получает оценку.

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Я вот только не могу понять, объясните мне пожалуйста кто может, и БП ВС и лица, комментирующие данное решение, ссылаются на то, что должник может обращаться к исполнителю и влиять на оценку, и на сам ЗУ "Об исполнительном производстве", в том числе, как я понимаю путем ее обжалования и т.д. 

Так вот вопрос, в данном решении, судом обращено взыскание путем предоставления права продать банку от своего имени предмет ипотеки. В таком случае не открывается исполнительное производство, не назначается оценка в рамках такого производства, банк идет к нотариусу с договором ипотеки и решением суда. Каким образом можно ссылаться на ЗУ "Об исполнительном производстве, и на исполнителей и на возможность как-либо повлиять на оценку квартиры, по которой ее продает банк?

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      22 серпня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 644/6274/16-ц
      Провадження N 14-283 цс 18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за заявою ОСОБА_3 (далі також - заявник), заінтересовані особи - ОСОБА_4, Міністерство оборони України (далі також - Міноборони), про встановлення факту, що має юридичне значення,
      за касаційною скаргою Міністерства оборони України на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 9 червня 2017 року, ухваленого суддею Бабенком Ю.П., й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Овсяннікової А.І., Коваленко І.П., Сащенка І.С.
      Учасники справи:
      - заявник: ОСОБА_3,
      - заінтересовані особи: ОСОБА_4, Міністерство оборони України.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст вимог
      1. 1 серпня 2016 року заявник звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення (далі також - заява), і просив визнати його членом сім'ї ОСОБА_8 (далі - племінник).
      2. Заяву мотивував таким:
      2.1. 25 квітня 2014 року племінник був призваний на військову службу під час мобілізації.
      2.2. 6 вересня 2014 року під час виконання військового обов'язку в зоні проведення антитерористичної операції племінник одержав вогнепальні осколкові поранення тіла, внаслідок яких помер.
      2.3. Племінник був сиротою: мати (сестра заявника) померла 12 жовтня 2002 року, а відомості про батька зазначені у свідоцтві про народження племінника зі слів матері.
      2.4. 19 листопада 2002 року виконавчий комітет Фрунзенської районної ради м. Харкова ухвалив рішення, яким призначив опікуном племінника його рідку бабусю - ОСОБА_9, яка ІНФОРМАЦІЯ_1 року також померла. Після її смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 року виконавчий комітет Фрунзенської районної ради м. Харкова ухвалив рішення, яким призначив заявника піклувальником племінника.
      2.5. З 2005 року - і до часу призову племінника на військову службу заявник разом з ним, дружиною та сином проживали однією сім'єю за адресою: АДРЕСА_1.
      2.6. Необхідність визнання заявника членом сім'ї племінника зумовлена тим, що заявник звернувся до Харківського обласного військового комісаріату Міноборони для отримання одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) військовослужбовця, але йому відмовили у призначенні цієї допомоги через те, що він не є членом сім'ї військовослужбовця.
      Короткий зміст рішень суду першої інстанції
      3. 9 червня 2017 року Орджонікідзевський районний суд м. Харкова ухвалив рішення, яким заяву задовольнив повністю.
      4. Мотивував тим, що з 2005 року у заявника склалися сімейні стосунки із племінником: вони тривалий час проживали разом, були пов'язані спільним побутом, вели спільне господарство, мали взаємні права й обов'язки щодо утримання житла, навчання племінника, мали спільні витрати та спільне харчування, піклувалися один про одного і надавали взаємну допомогу. Вказане, на думку суду першої інстанції, свідчило про існування між заявником і його племінником сімейних відносин.
      Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції
      5. 23 червня 2017 року Апеляційний суд Харківської області постановив ухвалу, якою залишив без змін рішення суду першої інстанції.
      6. Мотивував тим, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону, а встановлені протягом судового розгляду обставини свідчать про наявність сімейних відносин заявника з його племінником.
      7. Оскільки заявник ставить питання про встановлення юридичного факту, а не оскаржує відмову Харківського обласного військового комісаріатуу виплаті грошової допомоги, суд апеляційної інстанції відхилив доводи Міноборони (скаржника) як про те, що у цій справі існує спір про право, так і про те, що її розгляд мав здійснюватися за правилами адміністративного судочинства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      8. У вересні 2017 року Міноборони звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою. Просить скасувати ухвалені у справі рішення та закрити провадження у справі або залишити заяву без розгляду.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      9. 13 червня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      10. Мотивував тим, що Міноборони оскаржує рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 9 червня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      11. Міноборони вказує на те, що заява взагалі не могла розглядатися в порядку окремого провадження, оскільки необхідність визнання заявника членом сім'ї племінника зумовлена зверненням заявника до Харківського обласного військового комісаріату за призначенням одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) військовослужбовця й отриманням відмови. Вказане, на думку Міноборони, свідчить про наявність спору про право.
      12. Вважає, що оскільки справа стосується оскарження рішення про відмову заявнику у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги, вона мала розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
      13. Вказує на порушення судами норм процесуального права, а саме на те, що встановлення факту, який має юридичне значення, - визнання членом сім'ї військовослужбовця - не передбачене у частині першій статті 256 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України (у редакції, чинній на час розгляду заяви в судах першої й апеляційної інстанцій).
      Доводи інших учасників справи
      14. Інші учасники справи позиції щодо касаційної скарги не висловили.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      15. Порядок розгляду в окремому провадженні справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, був визначений главами 1 та 6 розділу IV ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій. Аналогічні приписи передбачені у главах 1 і 6 розділу IV ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      16. Відповідно до частини першої статті 234 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
      17. Згідно із пунктом 5 частини другої статті 234 ЦПК України у вказаній редакції суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
      18. Визначений у частині першій статті 256 ЦПК України у тій же редакції перелік фактів, які можуть встановлюватися судом, не є вичерпним, оскільки згідно з частиною другою зазначеної статті у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
      19. Частина шоста статті 235 ЦПК України у вказаній редакції передбачала, що якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
      20. Відповідно до частини четвертої статті 256 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду. Аналогічні приписи передбачені у частині шостій статті 294 та частині четвертій статті 315 ЦПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      21. Отже, суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав; чинне законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення такого факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право (див. постанову ВеликоїПалати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі N 761/16799/15-ц).
      22. Предметом розгляду у цій справі є визнання заявника членом сім'ї племінника - загиблого військовослужбовця.
      23. Суди попередніх інстанцій вважали, що встановлення цього факту має юридичне значення для заявника, оскільки слугує підставою для отримання ним одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) військовослужбовця-племінника.
      24. Згідно з приписами статті 161 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" право на отримання такої допомоги мають члени сім'ї загиблого (померлого) військовослужбовця, коло яких визначається відповідно до Сімейного кодексу України.
      25. Відповідно до частин другої та четвертої статті 3 Сімейного кодексу України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права й обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
      26. Згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 3 червня 1999 року N 5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміна "член сім'ї" членами сім'ї військовослужбовця є, зокрема, особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з військовослужбовцем у безпосередніх родинних зв'язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов'язковими умовами для визнання їх членами сім'ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.
      27. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки.
      28. Суди попередніх інстанцій встановили, що племінник спільно проживав разом із заявником з травня 2005 року; вони були пов'язані спільним побутом (спільні витрати та харчування) і мали взаємні права й обов'язки щодо утримання житла, навчання племінника, а також піклувалися один про одного та надавали взаємну допомогу.
      29. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанції про те, що відносини між заявником та його племінником були сімейними.
      30. Відповідно до частин першої та другої статті 11 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних осіб у межах заявлених ними вимог і на підставі доказів осіб, які беруть участь у справі (принцип диспозитивності).
      31. Згідно з частиною другою статті 26 ЦПК України у вказаній редакції у справах окремого провадження особами, які беруть участь у справі, є заявники, інші заінтересовані особи, їхні представники.
      32. Згідно з частиною третьою статті 235 ЦПК України у тій же редакції справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду.
      33. Суди попередніх інстанцій дослідили лист Харківського обласного військового комісаріату N 1055/ВСЗ від 2 лютого 2014 року, відповідно до якого заявник був повідомлений, що Комісія Міністерства оборони України ухвалила рішення про відмову у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги через те, що заявник як піклувальник ОСОБА_3 не може бути віднесений до кола осіб, які мають право на отримання одноразової грошової допомоги, оскільки згідно зі статтею 77 Сімейного кодексу України піклування припиняється у разі досягнення фізичною собою повноліття (18 років) (а. с. 36).
      34. Спору з приводу припинення піклування про племінника на момент смерті останнього, а також щодо законності означеної відмови у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги за загиблого військовослужбовця-племінника не було. Протягом розгляду справи заявник не оспорював факту припинення піклування щодо його племінника у зв'язку з досягненням останнім станом на день його загибелі повноліття, як і не висловлював незгоди з наведеним рішенням Комісії Міністерства оборони України. Заявник стверджував, що повідомлення про це рішення зумовило необхідність звернутися до суду для встановлення юридичного факту - віднесення заявника до кола членів сім'ї племінника. Вказане підтвердили суди першої й апеляційної інстанцій. ВеликаПалата Верховного Суду з цими висновками судів погоджується.
      35. Представник Міноборони у суді першої інстанції аргументів щодо наявності спору про право не заявляв, а у вирішенні питання щодо розгляду заяви покладався на розсуд суду. Протягом розгляду справи Міноборони жодних заперечень щодо факту наявності сімейних відносин між заявником і його племінником, який встановили суди попередніх інстанцій, не висловлювало. Не містить таких доводів і касаційна скарга.
      36. Чинне на момент розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій законодавство не передбачало іншого порядку підтвердження цього факту; його встановлення не пов'язувалося з вирішенням спору, а було необхідним для подальшого подання заявником з метою призначення і виплати йому одноразової грошової допомоги за загиблого військовослужбовця-племінника документа, що засвідчував би наявність сімейних відносин між заявником і племінником станом на день загибелі останнього.
      37. З огляду на наведене доводи Міноборони щодо наявності у цій справі спору про право та необхідність її розгляду за правилами адміністративного судочинства є необґрунтованими.
      38. ВеликаПалата Верховного Суду погоджується з судом апеляційної інстанції, який застосував частину другу статті 256 ЦПК України у відповідній редакції та відхилив довід Міноборони про те, що оскільки можливість визнання членом сім'ї військовослужбовця не передбачена у частині першій статті 256 ЦПК України, суд першої інстанції не мав права встановлювати юридичний факт проживання заявника з його племінником однією сім'єю. Визначений у частині першій статті 256 ЦПК України перелік фактів, які могли встановлюватися судом, не був вичерпним.
      39. З огляду на це аналогічний довід Міноборони, наведений у касаційній скарзі, є необґрунтованим.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      40. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      41. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      42. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому ухвалу рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 9 червня 2017 року й ухвалуАпеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року слід залишити без змін.
      (2.2) Щодо судових витрат
      43. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на Міноборони.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      44. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення (пункт 5 частини другої статті 234 ЦПК України у редакцій, чинній до 15 грудня 2017 року; пункт 5 частини першої статті 293 ЦПК України у редакцій, чинній з 15 грудня 2017 року).
      45. У судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (частина друга статті 256 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; частина друга статті 315 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).
      46. У разі згоди заявника з відмовою у призначенні та виплаті йому одноразової грошової допомоги за загиблого військовослужбовця з підстав припинення піклування про останнього, за відсутності спору з приводу законності означеної відмови та щодо припинення піклування суд повинен розглянути заяву про встановлення юридичного факту - віднесення заявника до кола членів сім'ї загиблого військовослужбовця - за правилами цивільного судочинства в окремому провадженні.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Міністерства оборони України залишити без задоволення.
      2. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 9 червня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко Повний текст постанови підписаний 16 листопада 2018 року.
       
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      17 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 826/5195/17
      Провадження N 11-801апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідачаЗолотніковаО.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 квітня 2017 року (суддя Клименчук Н.М.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 01 червня 2017 року (судді Костюк Л.О., Бужак Н.П., Твердохліб В.А.) у справі N 826/5195/17 за позовом ОСОБА_3 до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - Департамент ДВС) про визнання протиправною і скасування постанови та
      ВСТАНОВИЛА:
      У квітні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Департаменту ДВС про визнання протиправною та скасування постанови головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС (далі - державний виконавець) Думанської Аліни Леонідівни від 23 березня 2017 року ВП N 48139462 про стягнення з ОСОБА_3 490 тис. 574 грн.
      На обґрунтування заявлених вимог позивач послався на те, що державний виконавець, вказуючи у постанові про відкриття виконавчого провадження про необхідність самостійно виконати рішення суду у семиденний строк, не зазначив у який спосіб боржник може добровільно виконати рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів. З огляду на це виконавчий збір як санкція відповідальності майнового характеру не може бути застосована до особи, яка самостійно з об'єктивних причин у семиденний строк не могла виконати вимогу державного виконавця. Враховуючи приписи частини другої статті 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII) та частини першої статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) ОСОБА_3 звернувся до адміністративного суду з позовом про скасування постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору.
      Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 18 квітня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 01 червня 2017 року, відмовив у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 109 КАС України.
      Не погодившись із зазначеними ухвалами судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що оскаржувані судові рішення суперечать положенням частини другої статті 74 Закону N 1404-VIII та статті 181 КАС України, за правилами яких рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Крім того, оскаржувану постанову державний виконавець виніс поза межами виконавчого провадження N 48139462, оскільки 23 березня 2017 року державний виконавець виніс постанову про закінчення виконавчого провадження з виконання виконавчого листа від 07 жовтня 2014 року N 2/331/641/14 2-881/2011, виданого Жовтневим районним судом міста Запоріжжя в цивільній справі.
      Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 22 червня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції.
      Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У лютому 2018 року справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 20 червня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 30 серпня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України.
      Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для її задоволення.
      З матеріалів позовної заяви убачається, що рішенням Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 19 червня 2014 року в цивільній справі N 2-881/2011 (провадження N 2/331/641/14) задоволено частково позов Публічного акціонерного товариства акціонерний банк "Укргазбанк" до ОСОБА_3, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "МКС-Інвест", про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      07 жовтня 2014 року Жовтневий районний суд міста Запоріжжя видав виконавчий лист N 2/331/641/14 2-881/2011.
      Постановою державного виконавця відкрито виконавче провадження N 48139462 з виконання виконавчого листа N 2/331/641/14 2-881/2011.
      23 березня 2017 року державний виконавець виніс постанову про закінчення виконавчого провадження N 48139462.
      Цього ж дня державний виконавець виніс постанову про стягнення з боржника - ОСОБА_3 виконавчого збору в розмірі 490 тис. 574 грн.
      Вважаючи протиправною постанову державного виконавця про стягнення виконавчого збору, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом про її скасування.
      Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі, окружний адміністративний суд, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, керувався тим, що оскаржувану постанову державний виконавець виніс у межах виконавчого провадження N 48139462, відкритого з виконання виконавчого листа N 2/331/641/14 2-881/2011, виданого Жовтневим районним судом міста Запоріжжя за результатами розгляду цивільної справи, а тому на підставі частини першої статті 74 Закону N 1404-VIII цей позов підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства судом, який видав виконавчий документ.
      Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.
      Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Віднесення судового спору до тієї чи іншої юрисдикції залежить від сукупності умов, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства. Такими умовами, зокрема, є: суб'єктний склад сторін, предмет спору та характер спірних правовідносин. Крім того, такою умовою може бути пряма вказівка в законіна вид судочинства, в порядку якого розглядається визначена категорія справ.
      На час відкриття виконавчого провадження N 48139462 чинним був Закон України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження", статтею 1 якого визначалося, що виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      На час прийняття оскаржуваної постанови державного виконавця від 23 березня 2017 року набрав чинності Закон N 1404-VIII.
      Відповідно до пунктів 6, 7 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 1404-VIII рішення, які виконувалися органами державної виконавчої служби до набрання чинності цим Законом, продовжують виконуватися цими органами до настання підстав для завершення виконавчого провадження. Виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.
      За нормами статті 2 вказаного Закону (тут і далі - у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) виконавче провадження здійснюється з дотриманням засад, зокрема забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.
      Згідно зі статтею 1 Закону N 1404-VІІІвиконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій, визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      За змістом пункту 5 частини першої статті 3 Закону N 1404-VIII примусовому виконанню відповідно до цього Закону підлягають постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанови державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанови приватних виконавців про стягнення основної винагороди.
      Відповідно до пункту 15 частини першої статті 39 Закону N 1404-VIII виконавче провадження підлягає закінченню у разі якщо коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна (за виконавчим документом про звернення стягнення на заставлене майно), недостатньо для задоволення вимог стягувача - заставодержателя, а також якщо майно, яке є предметом іпотеки, передано іпотекодержателю або придбано ним відповідно до вимог Закону України "Про іпотеку" за виконавчим документом про звернення стягнення на майно, яке є предметом іпотеки.
      Частиною третьою статті 40 Закону N 1404-VIII передбачено, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.
      Отже, у разі закінчення виконавчого провадження з підстави, передбаченої пунктом 15 частини першої статті 39 Закону N 1404-VIII, державний виконавець виносить постанову про стягнення виконавчого збору не пізніше наступного робочого дня з дня закінчення виконавчого провадження. Тобто, така постанова виноситься після закінчення виконавчого провадження.
      З матеріалів позовної заяви вбачається, що оскаржувана постанова про стягнення з ОСОБА_3 виконавчого збору винесена державним виконавцем в один день із постановою про закінчення виконавчого провадження, що не суперечить наведеним вище положенням частини третьої статті 40 Закону N 1404-VIII. При цьому, виходячи з приписів вказаного Закону, винесенню державним виконавцем постанови про стягнення виконавчого збору передувало винесення вказаною посадовою особою постанови про закінчення виконавчого провадження N 48139462.
      Згідно із частиною другою статті 74 Закону N 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
      Відповідно до частини першої статті 181 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      Аналіз наведених правових положень у сукупності з обставинами цієї справи дають підстави для висновку, що спір з приводу оскарження постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, прийнятої під час дії Закону N 1404-VIII, підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, було видано виконавчий документ, що знаходився на примусовому виконанні у державного виконавця.
      Аналогічну правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі N 127/9870/16-ц та від 20 вересня 2018 року у справі N 821/872/17.
      За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково для продовження розгляду.
      Відповідно до частини першої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      Оскільки судами попередніх інстанцій постановлено ухвали, які перешкоджають подальшому провадженню у справі, з порушенням норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з направленням матеріалів позовної заяви до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 356, 359 КАС України, ВеликаПалата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.
      2. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 квітня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 01 червня 2017 року скасувати, а матеріали позовної заяви направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Золотніков
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.М. Ситнік
      О.Р. Кібенко О.С. Ткачук
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      22 серпня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 658/715/16-ц
      Провадження N 14-299цс 18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєв В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до ОСОБА_4 (далі також - відповідач), треті особи без самостійних вимог - Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Публічне акціонерне товариство (далі також - ПАТ) "Альфа-Банк", про зняття арешту з майна
      за касаційною скаргою ПАТ "Альфа-Банк" на рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 26 жовтня 2016 року, ухвалене суддею Подіновською Г.В., й ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 17 січня 2017 року, постановлену колегією суддів судової палати з розгляду цивільних справ у складі Пузанової Л.В., Фурман Т.Г., Семиженка Г.В.
      Учасники справи:
      позивач: ОСОБА_3;
      відповідачі: ОСОБА_4;
      треті особи: Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Публічне акціонерне товариство "Альфа-Банк" (представник - адвокат Суічмезов Роман Володимирович).
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У лютому 2016 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив зняти арешт з судна - прогулянкового катера "BOMBARDIER SPEEDSTER 200" (ідентифікаційний номер - НОМЕР_1) (далі - судно) - та виключити його з акта опису й арешту майна від 18 лютого 2016 року, складеного в рамках зведеного виконавчого провадження N 47980860, яке знаходиться на виконанні Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України.
      2. Мотивував тим, що на виконанні перебуває виконавчий лист N 661/1456/13-ц, виданий ПАТ "Альфа-Банк" 17 квітня 2014 року Новокаховським міським судом Херсонської області про стягнення з відповідача заборгованості у розмірі 335 432 306,07 грн.
      3. 25 квітня 2014 року державний виконавець постановою наклав арешт на все рухоме і нерухоме майно відповідача та заборонив здійснювати відчуження будь-якого належного йому майна.
      4. 30 червня 2015 року державний виконавець постановою приєднав виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа N 661/1456/13-ц до зведеного виконавчого провадження N 47980860.
      5. Позивач вказувала, що під час примусового виконання судових рішень у зведеному виконавчому провадженні державний виконавець 18 лютого 2016 року склав акт опису й арешту майна відповідача, яким описав і наклав арешт на судно. Останнє належить позивачеві на підставі рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 18 жовтня 2010 року. Проте, оскільки вона не є боржником у вказаному зведеному виконавчому провадженні, то просить суд зняти арешт з судна та виключити його з акта опису й арешту майна.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      6. 26 жовтня 2016 року Каховський міськрайонний суд Херсонської області ухвалив рішення, яким позов задовольнив повністю.
      7. Мотивував тим, що 18 жовтня 2010 року Новокаховський міський суд Херсонської області ухвалив рішення, яким визнав за позивачем право власності на судно. Тому судно було помилково включене до акта опису й арешту майна від 18 лютого 2016 року, і позивач як власник судна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження власним майном.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      8. 17 січня 2017 року Апеляційний суд Херсонської області постановив ухвалу, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      9. Мотивував тим, що позивач підтвердила факт набуття права власності на судно. Тому суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог.
      Короткий зміст вимог касаційних скарг
      10. У лютому 2017 року ПАТ "Альфа-Банк" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права.
      11. Просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      12. 13 червня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      13. Мотивував тим, що ПАТ "Альфа-Банк" оскаржує рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 26 жовтня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 17 січня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      14. ПАТ "Альфа-Банк" вважає, що особа, яка звернулася до суду з позовом про зняття арешту з майна, повинна довести факт наявності у неї права власності на це майно. А відповідно до довідки Державної інспекції України з безпеки на морському та річковому транспорті від 27 листопада 2014 року власником судна є саме відповідач. Тому ПАТ "Альфа-Банк" вважає, що державний виконавець обґрунтовано наклав арешт на це майно.
      15. Крім того, вказує, що виконавче провадження, в якому накладений арешт на майно відповідача, відкрите на підставі виданого ПАТ "Альфа-Банк" Новокаховським міським судом Херсонської області виконавчого листа, і сторонами цього виконавчого провадження є боржник-відповідач та стягувач - ПАТ "Альфа-Банк". Тому, на думку останнього, для позивача як особи, яка не є учасником виконавчого провадження, цивільним процесуальним законодавством не передбачена можливість оскарження дій державного виконавця за правилами цивільного судочинства. ПАТ "Альфа-Банк" вважає, що з огляду на лист Вищого адміністративного суду України від 28 вересня 2009 року N 1276/10/13-09 розгляд вимог позивача має відбуватися за правилами адміністративного судочинства.
      16. ПАТ "Альфа-Банк" також вказало не те, що позивач обрав неправильний спосіб захисту, оскільки відповідно до листа Верховного Суду від 1 квітня 2014 року "Аналіз практики застосування судами статті 16 Цивільного кодексу України" не можна задовольняти вимоги про зняття арешту з майна без визнання на нього права власності.
      17. Звертає увагу на те, що ПАТ "Альфа-Банк" залучено до участі у справі третьою особою без самостійних вимог на предмет спору, а не відповідачем, як передбачала постанова Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про виключення майна з опису" від 27 серпня 1976 року N 6.
      (2) Позиції інших учасників справи
      21. Інші учасники справи відзиви на касаційні скарги не надали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      22. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      23. У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. Спори, пов'язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статей 15, 16 ЦПК України розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства (пункт 1 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про судову практику в справах про зняття арешту з майна" від 3 червня 2016 року N 5).
      24. У разі якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту (пункт 5 зазначеної постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ).
      25. Відповідно до частини першої статті 60 Закону України "Про виконавче провадження" у редакції, чинній на час вирішення спору судами першої й апеляційної інстанцій, особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно та про зняття з нього арешту.
      26. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач звернувся з позовом до відповідачів, вважаючи порушеним накладеним арештом на судно право власності на нього, визнане на підставі рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 18 жовтня 2010 року. Відповідачем у спорі визначений боржник, якому судно, на яке накладено арешт, більше не належить, а третіми особами, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, залучені орган державної виконавчої служби, який виконує судові рішення, а також банк, в інтересах якого накладено арешт. З огляду на вказане суди вірно визначили юрисдикцію у цій справі. Підстави для її розгляду за правилами адміністративного судочинства - відсутні.
      27. Визначення процесуального статусу ПАТ "Альфа-Банк" як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, не може бути підставою для скасування правильного по суті рішення.
      28. Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи ПАТ "Альфа-Банк" на підставі листа Верховного Суду України від 1 квітня 2014 року "Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України" стосовно того, що позивач обрав неправильний спосіб захисту, оскільки подав позов лише про зняття арешту з майна без вимоги про визнання права власності, а також про те, що у такому разі мають застосовуватись інші способи судового захисту, наприклад, оскарження постанови державного виконавця про арешт майна згідно зі статтею 383 ЦПК України, припинення на підставі пункту 2 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України дії, яка порушує право.
      29. Суди встановили, що право власності на судно було визнане за позивачем Новокаховським міським судом Херсонської області на підставі рішення від 18 жовтня 2010 року, яке набрало законної сили. Тому позивач не мала повторно пред'являти вимогу про визнання права власності на судно одночасно з вимогою про зняття з нього арешту та виключення з акта опису й арешту майна.
      30. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      31. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду неповноважна вирішувати питання про недоведеність права власності позивача на судно та про перевагу довідки Державної інспекції України з безпеки на морському та річковому транспорті від 27 листопада 2014 року над чинним рішенням Новокаховського міського суду Херсонської області від 18 жовтня 2010 року.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      32. Згідно із частиною пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
      33. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      34. Оскільки касаційна скаргу ПАТ "Альфа-Банк" є необґрунтованою, рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 26 жовтня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 17 січня 2017 року необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
      (2.2) Щодо судових витрат
      35. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на ПАТ "Альфа-Банк".
      На підставі наведеного, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Альфа-Банк" залишити без задоволення.
      2. Рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 26 жовтня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 17 січня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко Повний текст постанови підписаний 30 жовтня 2018 року.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      16 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 910/18195/17
      Провадження N 12-159гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Бакуліної С.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання - Федорченка В.М.,
      представника позивача (1) - Маленко О.М.,
      представника позивача (2) - Оганесяна А.Г.,
      представників відповідача (1) - Запорожець Л.Г., Мелешко В.І.,
      представників відповідача (2) - Лучка І.Ю., Шум О.М.,
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Дочірнього підприємства "Кондитерська корпорація "Рошен" (далі - ДП "Кондитерська корпорація "Рошен") на постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 березня 2018 року (головуючий Остапенко О.М., судді Верховець А.А., Пантелієнко В.О.) у справі N 910/18195/17 Господарського суду міста Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Київський БКК" (1) (далі - ТОВ "Київський БКК"), Публічного акціонерного товариства "Київхліб" (2) (далі - ПАТ "Київхліб") до Міністерства економічного розвитку і торгівлі України (1), ДП "Кондитерська корпорація "Рошен" (2) про визнання незаконним та скасування рішення.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У жовтні 2017 року ТОВ "Київський БКК" та ПАТ "Київхліб" звернулися до Господарського суду міста Києва з позовом до Державної служби інтелектуальної власності України (далі - ДСІВ України) та ДП "Кондитерська корпорація "Рошен" про визнання незаконним та скасування рішення Апеляційної палати ДСІВ України від 10 травня 2017 року, затверджене наказом ДСІВ України N 61-Н за цією ж датою, про визнання знака "Рошен, зобр." добре відомим.
      1.2. Київський апеляційний господарський суд ухвалою від 15 березня 2018 року замінив відповідача (1) - ДСІВ України її правонаступником - Міністерством економічного розвитку і торгівлі України.
      1.3. Як на підставу своїх позовних вимог позивачі вказують, що спірне рішення Апеляційної палати ДСІВ України від 10 травня 2017 року порушує їхні права як відомих виробників хлібобулочних виробів та є таким, що прийняте Апеляційною палатою ДСІВ України за відсутності відповідних повноважень та з порушенням пунктів 6.4.12, 7.3 Порядку визнання знака добре відомим в Україні Апеляційною палатою Державного департаменту інтелектуальної власності, затвердженого Наказом Міністерства освіти і науки України від 15 квітня 2005 року N 228 (далі - Порядок 228).
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Господарський суд міста Києва ухвалою від 07 грудня 2017 року припинив провадження у справі N 910/18195/17 на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року.
      2.2. Припиняючи провадження у справі, місцевий господарський суд виходив з того, що вимога позивачів про визнання незаконним та скасування рішення Апеляційної палати ДСІВ України від 10 травня 2017 року, затвердженого наказом ДСІВ України N 61-Н від 10 травня 2017 року, про визнання знака "Рошен, зобр." добре відомим носить публічно-правовий характер, а тому має бути розглянута в порядку адміністративного судочинства України, оскільки викладені в позовній заяві обставини справи, а також безпосередньо сформульована вимога позивачів до ДСІВ України, апеляційна палата якої є суб'єктом владних повноважень, яким у встановленому законом порядку розглядались спори адміністративного характеру, свідчить про підпорядкованість цього спору адміністративним судам.
      2.3. Київський апеляційний господарський суд постановою від 15 березня 2018 року ухвалу Господарського суду міста Києва від 07 грудня 2017 року скасував та направив справу до суду першої інстанції для подальшого розгляду.
      2.4. Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що спір у справі фактично стосується права інтелектуальної власності ДП "Кондитерська корпорація "Рошен" на спірний знак та визнання його добре відомим в Україні, тобто існує спір про право цивільне, що унеможливлює розгляд справи в порядку адміністративного судочинства.
      3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      3.1. Не погодившись із постановою Київського апеляційного господарського суду від 15 березня 2018 року, ДП "Кондитерська корпорація "Рошен" звернулося з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
      3.2. На обґрунтування касаційної скарги ДП "Кондитерська корпорація "Рошен" посилається на те, що рішення Апеляційної палати ДСІВ України від 10 травня 2017 року не може бути оскаржене окремо від наказу ДСІВ України N 61-Н за цією ж датою, який у розумінні пункту 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року є актом, що носить правовий характер, отже, цей спір повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства України.
      4. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      4.1. Оскільки ДП "Кондитерська корпорація "Рошен" оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції, справа разом з касаційною скаргою була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі? Закон N 2147-VIII).
      4.2. Відповідно до частини першої статті 1 ГПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      4.3. За змістом статей 1, 2, 12 ГПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 1 ГПК України, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер.
      4.4. Поряд з цим, згідно із частиною другою статті 2 КАС України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      4.5. Згідно з пунктом 7 частини першої статті 3 КАС України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
      4.6. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      4.7. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України в редакції Закону N 2147-VIII, якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      4.8. До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      4.9. Таким чином, до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників є суб'єктом владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, у цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
      4.10. У свою чергу визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням наявного приватного права певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.
      4.11. Отже, під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог та характеру спірних правовідносин.
      4.12. Відповідно до частин першої, четвертої статті 25 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" охорона прав на добре відомий знак здійснюється згідно зі статтею 6 bis Паризької конвенції про охорону промислової власності та цим Законом на підставі визнання знака добре відомим Апеляційною палатою або судом. З дати, на яку за визначенням Апеляційної палати чи суду знак став добре відомим в Україні, йому надається правова охорона така сама, якби цей знак був заявлений на реєстрацію в Україні. При цьому вона поширюється також на товари і послуги, що не споріднені з тими, для яких знак визнано добре відомим в Україні, якщо використання цього знака іншою особою стосовно таких товарів і послуг вказуватиме на зв'язок між ними та власником добре відомого знака і його інтересам, ймовірно, буде завдано шкоди таким використанням.
      4.13. Велика Палата Верховного суду відзначає, що чинним на час виникнення спірних правовідносин законодавством: Законом України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", Паризькою Конвенцією про охорону промислової власності від 20 березня 1883 року, яка є чинною в Україні з 25 грудня 1991 року, Наказом Міністерства освіти і науки України "Про затвердження Порядку визнання знаку добре відомим в Україні Апеляційною палатою Державного департаменту інтелектуальної власності" від 15 квітня 2005 року N 228, наслідками визнання торгового знака добре відомим в Україні є можливість забороняти його використання на товарах та послугах, що є неоднорідними з тими, для яких його визнано добре відомим, а також те, що власник добре відомого знака вправі вимагати заборони використання позначення, складова частина якого відтворює добре відомий знак.
      4.14. Апеляційний господарський суд правильно зазначив, що спір про скасування рішення про визнання знака, який належить відповідачу (2), добре відомим, безпосередньо стосується охорони права інтелектуальної власності останнього.
      4.15. Вказані обставини свідчать про те, що між позивачами та відповідачем (2) виник спір, пов'язаний із захистом прав інтелектуальної власності, а тому з огляду на склад учасників цього спору та предмет позову його вирішення віднесено до юрисдикції господарського суду.
      4.16. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про необхідність розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства.
      Керуючись статтями 306, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Дочірнього підприємства "Кондитерська корпорація "Рошен" залишити без задоволення, постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 березня 2018 року у справі N 910/18195/17 - без змін.
      2. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      29 серпня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 201/10328/16-ц
      Провадження N 14-192 цс 18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за скаргою ОСОБА_3 (далі також - скаржник) про скасування розрахунку заборгованості з аліментів, заінтересовані особи: Бабушкінський відділ державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції (змінена назва - Шевченківський відділ державної виконавчої служби міста Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області) (далі також - відділ ДВС), ОСОБА_4,
      за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 квітня 2017 року, постановлену суддею Антонюком О.А., й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 6 липня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі: Каратаєвої Л.О., Пищиди М.М., Ткаченко І.Ю.
      Учасники справи:
      скаржник: ОСОБА_3,
      заінтересовані особи: Бабушкінський відділ державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції (змінена назва - Шевченківський відділ державної виконавчої служби міста Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області), ОСОБА_4.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 14 липня 2016 року скаржник звернувся до суду зі скаргою, в якій просив скасувати розрахунок заборгованості з аліментів у розмірі 22 793,53 грн станом на 15 жовтня 2009 року у виконавчому провадженні за виконавчим листом N 2-3481 від 3 листопада 2000 року, що виданий Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська.
      2. Мотивував скаргу тим, що дії державних виконавців відділу ДВС з розрахунку заборгованості є незаконними, оскільки з 3 листопада 2000 року по 15 жовтня 2009 року ОСОБА_4 як стягувач аліментів не подавала письмових заяв про примусове виконання судового рішення; крім того, відсутні докази підтвердження вручення скаржнику постанови про відкриття виконавчого провадження.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 29 грудня 2016 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська ухвалою відкрив провадження у справі.
      4. 13 квітня 2017 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська ухвалою закрив провадження у справі, оскільки вважав, що ця скарга має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
      5. Мотивував тим, що до цивільної юрисдикції віднесені лише спори щодо рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, вчинених під час виконання рішень, які ухвалені судами за правилами Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України 2004 року. Суд першої інстанції вказав, що справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, вчинених під час виконання рішень загальних судів та інших рішень, ухвалених за правилами ЦПК України 1963 року, відповідно до статті 181 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України (у редакції, чинній на час постановлення ухвали) розглядаються за правилами адміністративного судочинства.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      6. 6 липня 2017 року Апеляційний суд Дніпропетровської області постановив ухвалу, якою ухвалу суду першої інстанції залишив без змін.
      7. Мотивував тим, що у випадку оскарження сторонами виконавчого провадження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця щодо виконання рішення суду, ухваленого за правилами ЦПК України 2004 року, розгляд таких скарг здійснюється за правилами цивільного судочинства судом, який видав виконавчий документ. У разі ж оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця щодо виконання рішення суду, ухваленого за правилами ЦПК України 1963 року, а також у разі оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця особами, які не є учасниками виконавчого провадження, така скарга має розглядатися відповідно до статті 181 КАС України (у редакції, чинній на момент постановлення ухвали) за правилами адміністративного судочинства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      8. 14 липня 2017 року скаржник звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, вважаючи, що суди першої й апеляційноїінстанцій порушилинорми матеріального та процесуального права.
      9. Просить скасувати постановлені у справі ухвали та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      10. 11 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      11. Обґрунтував тим, що скаржник оскаржує ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 квітня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 6 липня 2017 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      12. Скаржник вважає, що суддя Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська, постановляючи ухвалу від 13 квітня 2017 року, та колегія суддів Апеляційного суду Дніпропетровської області, постановляючи ухвалу від 6 липня 2017 року, порушили принципи об'єктивності та неупередженості і не застосували ЦПК України 2004 року.
      13. Вказує, що суди не врахували висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року у справі N 6-2946цс16, відповідно до якої учасники виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією чи бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення порушено їх права чи свободи; така скарга подається до суду, який видав виконавчий документ. Тому скаржник вважає, що правомірно звернувся до суду саме зі скаргою, а не з адміністративним позовом.
      (2) Позиція інших учасників процесу
      13. Інші учасники процесу відзиву на касаційну скаргу не надали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      14. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      15. 14 липня 2016 року скаржник звернувся до суду за правилами ЦПК України, який набрав чинності 1 вересня 2005 року, зі скаргою, в якій просив скасувати розрахунок заборгованості за виконавчим провадження, відкритим ще 4 листопада 2009 року. Спірні правовідносини виникли з приводу дій відділу ДВСз розрахунку заборгованості за аліментами у зв'язку з примусовим виконанням виконавчого листа N 2-3481/2000, виданого 3 листопада 2000 року.
      16. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли висновку, що спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства відповідно до статті 181 КАС України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, оскільки рішення суду у справі було ухвалене за правилами ЦПК України 1963 року. Проте Велика Палата Верховного Суду з такими висновками судів не погоджується.
      17. Згідно з частиною першою статті 181 КАС України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      18. Відповідно до частини дев'ятої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції, чинній на час розгляду скарги судами першої й апеляційної інстанцій) спір щодо розміру заборгованості зі сплати аліментів вирішується судом за заявою заінтересованої особи у порядку, встановленому законом.
      19. Відповідно до частини четвертої статті 82 Закону України "Про виконавче провадження" у вказаній редакції рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
      20. Скаржник звернувся 14 липня 2016 року до суду не з адміністративним позовом, а зі скаргою на дії державного виконавця під час виконання судового рішення, обґрунтованою статтями 383 - 389 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, статтею 74 Закону України "Про виконавче провадження" та статтею 194 Сімейного кодексу України. Просив суд, який розглядав спір і ухвалив судове рішення, оцінити дії державного виконавця на предмет їх законності.
      21. Згідно зі статтею 383 ЦПК України у вказаній редакції сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього кодексу, порушено їх права чи свободи.
      22. Скарга на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ (частина друга статті 384 ЦПК Україниу тій же редакції).
      23. Отже, суди першої й апеляційної інстанцій неправильно встановили наявність юрисдикції адміністративного суду щодо розгляду цієї скарги.
      24. Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки скаржник звернувся до суду, який видав виконавчий документ, зі скаргою на дії державного виконавця щодо розрахунку аліментів у порядку контролю за виконанням судового рішення, така скарга має розглядатися за правилами цивільного судочинства.
      25. Близького за змістом висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 22 лютого 2017 року у справі N 6-2946цс16, в якій скаржники оскаржували дії та бездіяльність державних виконавців у зведеному виконавчому провадженні, відкритому на підставі виконавчих листів, виданих судом на виконання його вироку, яким було частково задоволено цивільний позов і стягнуто із засудженого на користь кожного зі скаржників кошти на відшкодування матеріальної та моральної шкоди і витрат на правову допомогу. Верховний Суд України вказав на помилковість підходу судів нижчих інстанцій, які відмовили у відкритті провадження за скаргою на дії державних виконавців, вважаючи, що її слід розглядати за правилами статті 181 КАС України.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      26. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      27. Згідно з частиною четвертою статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції.
      28. Відповідно до частини четвертої та п'ятої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
      29. З огляду на надану оцінку аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу обґрунтованою. А тому ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 квітня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 6 липня 2017 року слід скасувати, а справу направити для продовження розглядудо суду першої інстанції.
      Керуючись частиною першою статті 400, частиною четвертою статті 406, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416, 418, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.
      2. Ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 квітня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 6 липня 2017 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 16 листопада 2018 року.