ANTIRAID

Постановление ВС-КГС о возможности компенсации стоимости имущества выбывшего из совместной собственности без согласия супруга

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 голос

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

Постанова
Іменем України

03 травня 2018 року

м. Київ

справа № 755/20923/14-ц
провадження № 61-10442св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,
відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6,

треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Валокс Авто», товариство з обмеженою відповідальністю «Авто-Арсенал»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 05 серпня 2015 року в складі судді Виниченко Л. М. та рішення Апеляційного суду м. Києва від 03 жовтня 2016 року в складі колегії суддів: Мазурик О. Ф., Немировської О. В., Чобіток А. О.,

встановив:

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У серпні 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Валокс Авто» (далі - ТОВ «Валокс Авто»), товариство з обмеженою відповідальністю «Авто-Арсенал» (далі - ТОВ «Авто-Арсенал»), про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля, витребування транспортного засобу та поділ спільного майна подружжя.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 під час шлюбу 22 квітня 2008 року через ТОВ «Автотрейд-Київ» придбали автомобіль КІА РІО, вартістю 101 377 грн, який було оформлено на ОСОБА_5 10 квітня 2014 року ОСОБА_5 без згоди позивача через ТОВ «Авто-Арсенал» відповідно до довідки-рахунку від 26 липня 2014 року відчужила спірний транспортний засіб ОСОБА_6 Вказаний правочин виходить за межі дрібного побутового, позивач не надавав згоди на реалізацію автомобіля, тому він є недійсним. Також 20 травня 2010 року за рахунок спільних коштів подружжя ОСОБА_5 стала учасником юридичної особи - ТОВ «Валокс Авто», частка у статутному капіталі дорівнювала 500 грн, що становить Ѕ частини статутного капіталу та є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

На підставі викладеного ОСОБА_4 просив визнати недійсним договір про відчуження автомобіля ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 з видачею ТОВ «Авто-Арсенал» довідки-рахунку від 26 липня 2014 року; визнати автомобіль КІА РІО об'єктом спільної власності подружжя; визнати за ним та ОСОБА_5 право власності по Ѕ частини спірного автомобіля за кожним; витребувати вказаний транспортний засіб у ОСОБА_6; визнати Ѕ частини статутного капіталу ТОВ «Валок Авто» спільною власністю подружжя та поділити це майно шляхом визнання за ним права власності на ј частини цього статутного капіталу, залишивши за ОСОБА_5 право власності на ј частини вказаного статутного капіталу.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 05 серпня 2015 року позов задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу автомобіля КІА РІО від 26 липня 2014 року, що укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 відповідно до довідки-рахунку ТОВ «Авто-Арсенал» від 26 липня 2014 року. Визнано автомобіль КІА РІО об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 Витребувано у ОСОБА_6 автомобіль КІА РІО. У порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_4 право власності на Ѕ частини автомобіля марки КІА РІО. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 судовий збір у розмірі 628,69 грн. Стягнуто із ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 судовий збір у розмірі 628,69 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірний автомобіль є цінним майном, який належить подружжю на праві спільної сумісної власності, договір купівлі-продажу цього транспортного засобу виходить за межі дрібного побутового правочину, тому позивач повинен був надати свою письмову згоду на відчуження цього майна. Оскільки автомобіль відчужено без згоди іншого подружжя, тому такий правочин необхідно визнати недійсним та витребувати спірне майно у добросовісного набувача.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 05 листопада 2015 року суду першої інстанції в частині витребування автомобіля КІА РІО у ОСОБА_6 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні вказаних позовних вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 червня 2016 року рішення апеляційного суду в частині витребування автомобіля КІА РІО у ОСОБА_6 скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до цього ж суду. В іншій частині рішення апеляційного суду залишено без змін.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 03 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині витребування автомобіля та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що, оскільки порушене право позивача захищено шляхом визнання правочину недійсним та рішення місцевого суду в частині застосування статті 216 ЦК України, яка передбачає повернення у власність ОСОБА_5 спірного автомобіля, позивачем не оскаржувалось, норми матеріального права, передбачені статтею 388 ЦК України, судом застосовані бути не можуть, тому у задоволенні позовних вимог про витребування спірного автомобіля необхідно відмовити.

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення апеляційного суду та змінити рішення суду першої інстанції в частині її мотивів, виключивши з останнього абзацу мотивувальної частини посилання на статтю 216 ЦК України, замінивши посиланням на статтю 388 ЦК України, у решті рішення місцевого суду залишити без змін.

Касаційна скарга мотивована тим, що спірне майно без достатньої правової підстави перебуває у володінні ОСОБА_6, тому позивач має право його витребувати, оскільки не має можливості ним користуватися.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

23 лютого 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Справа розглядалася судами неодноразово, касаційний перегляд здійснюється в частині позовних вимог про витребування спірного майна.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Суди встановили, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі з 19 квітня 2006 року, який розірвано рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 19 травня 2014 року.

Під час шлюбу 22 квітня 2008 року був придбаний спірний автомобіль КІА РІО, вартістю 101 377 грн.

Спірний транспортний засіб КІА РІО ОСОБА_5 26 липня 2014 року продала ОСОБА_6

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 05 серпня 2015 року визнано недійсним договір купівлі-продажу автомобіля КІА РІО від 26 липня 2014 року, що укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 Вказане рішення суду в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу набрало законної сили.

ОСОБА_4 не надавав згоди на реалізацію спірного транспортного засобу, тому вважає своє право власності на Ѕ частину автомобіля порушеним та просить витребувати цей транспортний засіб у ОСОБА_6

Відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

На підстави викладеного суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що відсутні правові підстави для витребування спірного автомобіля у ОСОБА_6, оскільки наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі (укладення договору купівлі-продажу автомобіля) унеможливлює його витребування від добросовісного набувача.

Разом з тим, при розгляді спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів, витребування цього майна у третіх осіб з підстав його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна. Отже, за відсутності згоди позивача на відчуження спірного автомобіля він має право на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

постановив:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду м. Києва від 03 жовтня 2016 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. М. Фаловська В. С. Висоцька В. В. Пророк

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73770504

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Верховный суд указал, что при рассмотрении споров о разделе ценного спорного имущества и признании недействительными сделок, истребовании этого имущества у третьих лиц по основаниям его отчуждения без письменного согласия одного из супругов суды должны исходить из права одного из супругов на соответствующую компенсацию стоимости отчужденного не в интересах семьи имущества. Следовательно, при отсутствии согласия истца на отчуждение спорного автомобиля он имеет право на соответствующую компенсацию стоимости отчужденного не в интересах семьи имущества.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

    Нет пользователей для отображения

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 серпня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 816/2394/16
      Провадження N 11-412апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Саприкіної І.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної фінансової інспекції в Полтавській області (Північно-східний офіс Держаудитслужби) на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2016 року (суддя Ясиновський І.Г.) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2017 року (у складі колегії суддів Калитки О.М., Бондаря В.О., Кононенко З.О.) у справі N 816/2394/16 за позовом Державної фінансової інспекції в Полтавській області до Публічного акціонерного товариства "Полтавський домобудівний комбінат" про стягнення коштів,
      УСТАНОВИЛА:
      У грудні 2016 року Державна фінансова інспекція в Полтавській області (далі - Держфінінспекція в Полтавській області) звернулась до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Полтавський домобудівний комбінат" (далі - ПАТ "ДБК"), у якому просила стягнути на користь сільського бюджету завдані відповідачем збитки в розмірі 919 тис. 212 грн 04 коп.
      Полтавський окружний адміністративний суд ухвалою від 28 грудня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2017 року, відмовив у відкритті провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України у редакції, чинній на момент постановлення цих ухвал), оскільки справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
      Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі згаданої норми, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що позов про стягнення завданих підконтрольній установі збитків з її контрагента, який не є підконтрольною установою, за договором про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту територіальної громади села Супрунівка Полтавського району, не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а повинен розглядатися за правилами Господарського процесуального кодексу України.
      У травні 2017 року Держфінінспекція в Полтавській області звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвал Полтавського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2016 року та Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2017 року й направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду, оскільки вважає, що органи державного фінансового контролю під час здійснення своїх повноважень діють як суб'єкти владних повноважень, а цей спір про стягнення коштів стосується реалізації компетенції Держфінінспекції у сфері управління як суб'єкта владних повноважень.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 21 червня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції.
      Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 04 квітня 2018 року згадану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення першої та апеляційної інстанцій з підстави порушення правил предметної юрисдикції.
      З установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що 18 вересня 2015 року Супрунівською сільською радою Полтавського району Полтавської області з ПАТ "Полтавській ДБК" укладено договір про пайову участь у створенні і розвитку інфраструктури населеного пункту, п. 2.1 якого передбачено, що ПАТ "Полтавській ДБК" бере пайову участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту територіальної громади села Супрунівка Полтавського району Полтавської області.
      Цим договором передбачено, що ПАТ "Полтавській ДБК" перераховує кошти пайової участі на рахунок сільської ради до спеціального фонду сільського бюджету у розмірі 1202951,56 грн. що становить 4 % загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта, а в разі невиконання замовником будівництва умов договору, сільська рада здійснює необхідні заходи щодо примусового стягнення вказаних коштів у судовому порядку.
      У період з 24 березня 2016 року по 20 травня 2016 року Держфінспекцією в Полтавській області проведено планову ревізію виконання бюджету та фінансово-господарської діяльності виконавчого комітету Супрунівської сільської ради за період з 01 січня 2013 року по 31 березня 2016 року та виявлено порушення, які задокументовано в акті ревізії від 27 травня 2016 року N 08-21/25.
      За результатами проведеної ревізії встановлено недоотримання бюджетом коштів на суму 919212,04 грн у зв'язку з неналежним виконанням ПАТ "Полтавській ДБК" умов договору пайової участі в розвитку інфраструктури населеного пункту територіальної громади села Супрунівка Полтавського району Полтавської області.
      У грудні 2016 року Державна фінансова інспекція звернулась до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до ПАТ Полтавський "ДБК", у якому просила стягнути на користь сільського бюджету завдані відповідачем збитки в розмірі 919 тис. 212 грн 04 коп.
      Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи, вивчивши правові позиції, надані Науково-консультативною радою при Верховному Суді, й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Пунктами 1 і 7 ч. 1 ст. 3 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) визначено, що справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень; а суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      У ч. 1 та п. 5 ч. 2 ст. 17 КАС Українипередбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також на публічно-правові спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України.
      Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
      Для звернення до адміністративного суду суб'єкт владних повноважень, як позивач має відповідати основним умовам, а саме: має бути наділений повноваженнями для звернення до суду, а підстави для звернення мають бути визначені виключно законом із вказівкою на предмет звернення.
      Правові та організаційні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні визначає Закон України від 26 січня 1993 року N 2939-XII "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні" (далі - Закон N 2939-XII у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та Положення про Державну фінансову інспекцію України, затверджене Указом Президента України від 23 квітня 2011 року N 499/2011 (далі - Положення) N 499/2011).
      Відповідно до ст. 1 Закону N 2939-ХІІздійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Президентом України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю (далі - орган державного фінансового контролю).
      Відповідно до п. 1 Положення, Державна фінансова інспекція України
      (далі - Держфінінспекція України) є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю.
      Держфінінспекція України здійснює свої повноваження безпосередньо та через територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, містах або міжрайонні, об'єднані в районах та містах територіальні органи, головних інспекторів у районах та містах (п. 7 Положення).
      Згідно ч. 1, 2 ст. 2 Закону N 2939-XII головними завданнями органу державного фінансового контролю є: здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяттям зобов'язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності у міністерствах та інших органах виконавчої влади, державних фондах, фондах загальнообов'язкового державного соціального страхування, бюджетних установах і суб'єктах господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах, в установах та організаціях, які отримують (отримували у періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно (далі - підконтрольні установи), за дотриманням бюджетного законодавства, дотриманням законодавства про державні закупівлі, діяльністю суб'єктів господарської діяльності незалежно від форми власності, які не віднесені законодавством до підконтрольних установ, за судовим рішенням, ухваленим у кримінальному провадженні.
      Державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, перевірки державних закупівель та інспектування.
      Пунктом 6 Положення передбачено, що Держфінінспекція України для виконання покладених на неї завдань має право в установленому порядку, зокрема: здійснювати державний фінансовий контроль шляхом проведення: інспектування у формі планових та позапланових ревізій певного комплексу чи окремих питань фінансово-господарської діяльності підприємств, установ та організацій, визначених у підп. 1 п. 4 цього Положення (підп. 5); пред'являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства (підп. 15); порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених з порушенням законодавства, у судовому порядку стягувати у дохід держави кошти, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства (підп. 18); при виявлені збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, визначати їх розмір згідно з методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України (підп. 21).
      Положенням установлено, що Держфінінспекція України відповідно до покладених на неї завдань вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, а саме: вимагає від керівників та інших службових осіб підконтрольних установ усунення виявлених порушень законодавства; звертається до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (підп. 4 п. 4).
      Згадані норми узгоджуються з положеннями ст. 10 Закону N 2939-XII, якою визначено права органу державного фінансового контролю, пред'являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства, вилучати в судовому порядку до бюджету виявлені ревізіями приховані і занижені валютні та інші платежі, ставити перед відповідними органами питання про припинення бюджетного фінансування і кредитування, якщо отримані підприємствами, установами та організаціями кошти і позички використовуються з порушенням чинного законодавства (п. 7); звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (п. 10), а також при виявленні збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір у встановленому законодавством порядку (п. 3).
      Згідно із ч. 2 ст. 15 Закону N 2939-XII законні вимоги службових осіб органу державного фінансового контролю є обов'язковими для виконання службовими особами об'єктів, що контролюються.
      Таким чином, орган державного фінансового контролю здійснює державний фінансовий контроль за використанням коштів державного та місцевих бюджетів, і в разі виявлення порушень законодавства має право пред'являти обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення таких правопорушень.
      При виявленні збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, орган державного фінансового контролю має право визначити їх розмір у встановленому законодавством порядку та звернутися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.
      Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що орган державного фінансового контролю проводить державний фінансовий контроль щодо підконтрольних установ. Його право вимоги, передбачене ст. 10 Закону N 2939-XII, може бути адресоване виключно підконтрольним установам, а звернення до суду в інтересах держави можливе лише у випадку незабезпечення такими установами вимог щодо усунення порушень законодавства з питань збереження і використання активів, виявлених під час здійснення державного фінансового контролю.
      Так, позивачем у цій справі є Держфінінспекція в Полтавській області, як суб'єкт владних повноважень (у розумінні положень КАС України), правовий статус якої визначено Законом N 2939-XII, згідно з яким їй надано право звертатися до суду з відповідним позовом про відшкодування збитків. При цьому здійснення органом державного фінансового контролю своїх повноважень (владних управлінських функцій) обумовлює виникнення правовідносин з підконтрольною установою (Супрунівською сільською радою), які мають публічно-правовий характер.
      Однак спір у справі, що розглядається, стосується вимоги Держфінінспекції в Полтавській області стягнути з ПАТ "Полтавський ДБК" завдані бюджету збитки, які виникли у зв'язку з невиконанням умов договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, укладеного між Супрунівською сільською радою та ПАТ "Полтавський ДБК".
      Тобто, суб'єкт владних повноважень заявив позовні вимоги до юридичної особи - ПАТ "Полтавський ДБК", яке не є підконтрольною установою, владних управлінських функцій відносно відповідача Держфінінспекція в Полтавській області не здійснює, й права позивача на звернення до суду з адміністративним позовом до непідконтрольних їй установ, тобто до суб'єктів господарської діяльності, про стягнення коштів (збитків) закон також не передбачає.
      Отже, Держфінінспекція в Полтавській області не має права на звернення до адміністративного суду з позовом про стягнення коштів з ПАТ "Полтавський ДБК" як непідконтрольної установи у зв'язку із порушенням умов договору про пайову участь у створенні і розвитку інфраструктури населеного пункту, оскільки в КАС України такого права в Держфінінспекції не передбачено та відповідач не був підконтрольною стороною для позивача при проведенні планової ревізії виконання бюджету та фінансово-господарської діяльності виконавчого комітету Супрунівської сільської ради.
      Відповідно до ч. 1, ст. 50 КАС України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) сторонами у адміністративному процесі є позивач та відповідач. Позивачем в адміністративній справі можуть бути, зокрема суб'єкти владних повноважень при здійсненні ними владних управлінських функцій на підставі законодавства.
      Однак, спір про стягнення завданих збитків звернений до непідконтрольної установи не має ознак публічно-правового характеру, а стосується господарсько-правових відносин між Супрунівською сільською радою та ПАТ "Полтавський ДБК".
      Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовимта не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 109 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття судових рішень), є обґрунтованими.
      Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо відсутні підстави для його скасування.
      Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Державної фінансової інспекції в Полтавській області залишити без задоволення, а ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2017 року - без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      4 липня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 310/66/14-ц
      Провадження N 14-212 цс 18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бердянської міської ради Запорізької області (далі також - позивач) до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про відшкодування майнової шкоди
      за касаційною скаргою позивача на ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 9 вересня 2015 року, постановлену колегією суддів у складі: Спас О.В., Бабак А.М., Полякова О.З.
      Учасники справи:
      - позивач: Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бердянської міської ради Запорізької області,
      - відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 10 січня 2014 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом до ОСОБА_3 Мотивував тим, що вона під час виконання посадових обов'язків з порушенням вимог законодавства видала путівку на безоплатне санаторно-курортне лікування військовослужбовцю ОСОБА_8 (далі - військовослужбовець), чим заподіяла шкоду державі у розмірі 4 977,00 грн.
      Короткий зміст рішень суду першої інстанції
      2. 13 березня 2014 року Бердянський міськрайонний суд Запорізької області ухвалою залучив до участі у справі як співвідповідача ОСОБА_4, яка приймала документи від вказаного військовослужбовця та мала перевірити достовірність поданих ним відомостей.
      3. 3 квітня 2014 року Бердянський міськрайонний суд Запорізької області ухвалив рішення, яким частково задовольнив позовні вимоги: стягнув з ОСОБА_3 на користь позивача відшкодування майнової шкоди у розмірі 4 977,00 грн. а в частині позовних вимог до ОСОБА_4 - відмовив.
      4. Мотивував тим, що ОСОБА_3 не мала права видавати путівку на безоплатне санаторно-курортне лікування військовослужбовцю, а тому вимоги про стягнення майнової шкоди є обґрунтованими.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 9 вересня 2015 року Апеляційний суд Запорізької області постановив ухвалу, якою скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі.
      6. Мотивував тим, що підставами позову є дії ОСОБА_3, які вона вчиняла під час проходження державної служби: виконувала обов'язки на посаді начальника відділу з питань реабілітації, соціального обслуговування інвалідів, ветеранів війни та праці, потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бердянської міської ради та мала 11 ранг посадової особи органу місцевого самоврядування.
      7. Отже, на думку суду апеляційної інстанції, спір між сторонами виник з приводу проходження ОСОБА_3публічної служби та не міг розглядатися за правилами цивільного судочинства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      8. 24 вересня 2015 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права.
      9. У касаційній скарзі просить скасувати ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 9 вересня 2015 року та залишити в силі рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 3 квітня 2014 року.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      10. 10 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      11. Мотивував тим, що позивач оскаржує ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 9 вересня 2015 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      12. Позивач вказує на те, що пред'явив позовні вимоги тільки про відшкодування майнової шкоди, а вимоги, які випливають з публічно-правового спору, заявлені не були. Тому спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства.
      Доводи відповідачів
      13. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 стверджує, що правовідносини між сторонами виникли щодо виконання нею трудових обов'язків у зв'язку з проходженням публічної служби в органах місцевого самоврядування. А тому, на її думку, спір мав розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Стверджує, що у цій справі норми цивільного законодавства про відшкодування шкоди не могли бути застосовані. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги.
      14. ОСОБА_4 відзив на касаційну скаргу не подала.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції
      15. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      16. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).
      17. КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію адміністративних судів у вирішенні спорів, зокрема, з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з публічної служби (пункт 2 частини другої статті 17). Аналогічний припис передбачає КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду (пункт 2 частини першої статті 19).
      18. Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій).
      19. КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, включив у зміст поняття "публічна служба" також службу у державних колегіальних органах і патронатну службу в державних органах (пункт 17 частини першої статті 4).
      20. Отже, зміст поняття "публічна служба" охоплює поняття державної служби.
      21. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_3 працювала на посаді начальника відділу з питань реабілітації, соціального обслуговування інвалідів, ветеранів війни та праці, потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бердянської міської ради.
      22. Посада державної служби - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до законодавства посадовими обов'язками. Посадовими особами відповідно до Закону України "Про державну службу" в редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, вважалися керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій (стаття 2).
      23. Згідно з розділом 3 "Завдання та обов'язки" Посадової інструкції начальника відділу з питань реабілітації, соціального обслуговування інвалідів, ветеранів війни та праці, потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи Управління праці та соціального захисту населення Бердянського міськвиконкому, затвердженої 1 лютого 2008 року (далі - Посадова інструкція), начальник контролює правильність прийняття рішень стосовно роботи спеціалістів відділу щодо санаторно-курортного лікування ветеранів та інвалідів.
      24. Крім того, начальник відділу несе відповідальність, зокрема, за: невідповідність чинному законодавству його рішень, а також рішень, прийнятих спеціалістами; неякісне та несвоєчасне виконання посадових завдань та обов'язків (розділ 6 "Відповідальність" Посадової інструкції).
      25. Для визначення юрисдикції адміністративних судів за пунктом 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року (пунктом 2 частини першої статті 19 КАС України, чинного з 15 грудня 2017 року) поняття "спір з приводу проходження громадянами публічної служби" охоплює питання реалізації правового статусу державного службовця від прийняття на державну службу до її припинення, зокрема і питання відповідальності у зв'язку з його рішеннями, діями чи бездіяльністю на відповідній посаді, навіть якщо притягнення до відповідальності відбувається після звільнення з державної служби.
      26. Позивач стверджував, що ОСОБА_3 заподіяла шкоду державі під час виконання нею посадових обов'язків, видавши військовослужбовцю путівку на безоплатне санаторно-курортне лікування з порушенням вимог законодавства. Отже, позовні вимоги заявлені до ОСОБА_3 з підстав вчинення дій, які мали місце під час виконання нею обов'язків на державній службі. А тому спір між сторонами виник з приводу проходження ОСОБА_3 публічної служби.
      27. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами ОСОБА_3 і висновками суду апеляційної інстанцій про те, що на спір між сторонами поширюється юрисдикція адміністративних судів, а доводи касаційної скарги про те, що спір є цивільним і має приватний характер, вважає необґрунтованими.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      28. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції.
      29. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
      30. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      31. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 9 вересня 2015 року слід залишити без змін.
      (2.2) Щодо судових витрат
      32. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача.
      (3) Висновки про правильне застосування норм права
      33. Для визначення юрисдикції адміністративних судів за пунктом 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року (пунктом 2 частини першої статті 19 КАС України, чинного з 15 грудня 2017 року) поняття "спір з приводу проходження громадянами публічної служби" охоплює питання реалізації правового статусу державного службовця від прийняття на державну службу до її припинення, зокрема і питання відповідальності у зв'язку з його рішеннями, діями чи бездіяльністю на відповідній посаді, навіть якщо притягнення до відповідальності відбувається після звільнення з державної служби.
      Керуючись частиною першою статті 400, частини третьої статті 406, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бердянської міської ради Запорізької області залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 9 вересня 2015 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 12 липня 2018 року.
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      16 серпня 2018 року
      м. Київ
      справа № 638/12738/16-ц
      провадження № 61-829 св 17
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Пророка В. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Фаловської І. М.,
      учасники справи:
      позивач-ОСОБА_4,відповідач-ОСОБА_5,
      розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкову у складі судді Шишкіна О. В. від 12 вересня 2017 року та рішення апеляційного суду Харківської області у складі суддів: Яцини В. Б., Бурлака І. В., Карімової Л. В. від 29 листопада 2017 року та касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Харківської області від 29 листопада 2017 рокув справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої залиттям квартири.
      Встановив:
      У серпні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої залиттям квартири.
      Позовна заява мотивована тим, що вона живе на 6-му поверсі у квартирі АДРЕСА_1. Через порушення відповідачем організаційних та технічних вимог безпечної, надійної установки та експлуатації бойлеру відбулося залиття житлової квартири позивача. Зокрема, залито стелю у коридорі, стелю та стіни у трьох кімнатах, стелю у санвузлі, також залито підлогу та вікна у двох кімнатах, пошкоджено електропроводку. Зазначає, що залиття відбулося через падіння бойлеру у житловій квартирі відповідача, про що складено відповідний акт. Внаслідок залиття квартири житлова площа позивача потребує проведення ремонтно-відновлювальних робіт, вартість яких складає 77 915,00 грн.
      Спричинення моральної шкоди позивач обґрунтовує тим, що вказаними діями відповідача їй спричинено незручності у використанні власної квартири для належного проживання, постійна сирість, пліснява, відсутність освітлення завдавали не лише побутових незручностей, а й призвело до стану постійної збентеженості, перебування у стані переживання, хвилювання, емоційному неспокої, і як наслідок, призвело до об'єктивної неможливості продовжувати свій звичний спосіб і режим існування. Розмір шкоди позивачем визначений у 50 000,00 грн.
      Посилаючись на вказані обставини просила стягнути із відповідача матеріальну шкоду у розмірі 77 915,00 грн та відшкодувати моральну шкоду у розмірі 50 000,00 грн, завдану залиттям квартири.
      Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 вересня 2017 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 77 915,00 грн в рахунок відшкодування спричиненої матеріальної шкоди внаслідок залиття квартири; стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 50 000,00 грн в рахунок відшкодування спричиненої моральної шкоди внаслідок залиття квартири; вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що між діями відповідача та спричиненням шкоди позивачу існує причинно-наслідковий зв'язок, а тому позов підлягає задоволенню.
      Рішенням апеляційного суду Харківської області від 29 листопада 2017 року рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 вересня 2017 року змінено; зменшено розмірстягнення з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 в рахунок відшкодування матеріальної шкоди - до 62 332,00 грн, а в рахунок відшкодування моральної шкоди - до 10 000,00 грн; в іншій частині рішення залишено без змін.
      Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що висновки суду першої інстанції вимогам закону у повній мірі не відповідають, тому рішення слід змінити в частині стягуваної суми моральної та матеріальної шкоди.
      У касаційній скарзі, поданій у січні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_4 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції при розгляді справи дійшов односторонніх та передчасних висновків про зменшення розміру відшкодування, оскільки ним не наведено мотивів зменшення розміру моральної шкоди та неправильно обраховано матеріальну шкоду.
      У касаційній скарзі, поданій у березні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_5 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
      Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій при розгляді справи дійшли односторонніх та передчасних висновків про часткове задоволення позову, оскільки судами порушено норми матеріального права та неправильно застосовано норми процесуального права.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      22 лютого 2018 року вказану справу передано на розгляд до Верховного Суду.
      Сторони не скористалися правом на подання відзиву на касаційні скарги.
      Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Заслухавши доповідь судді-доповідача, Верховний Суд вважає, що відсутні підстави для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, доводи касаційної скарги не підтверджують неправильного застосування судами при розгляді справи норм матеріального права, порушення норм процесуального права з огляду на наступне.
      Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      До спірних правовідносин підлягають застосуванню наступні норми права.
      Статтею 10 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) визначено, що громадяни зобов'язані дбайливо ставитися до будинку, в якому вони проживають, використовувати жиле приміщення відповідно до його призначення, додержувати правил користування жилими приміщеннями, економно витрачати воду, газ, електричну і теплову енергію. Жилі будинки і жилі приміщення не можуть використовуватися громадянами на шкоду інтересам суспільства.
      Відповідно до статті 151 ЖК України, громадяни, які мають у приватній власності жилий будинок (квартиру), зобов'язані забезпечувати його схоронність, провадити за свій рахунок поточний і капітальний ремонт, утримувати і порядку придомову територію. Безгосподарне утримання громадянином належного йому будинку (квартири) тягне за собою наслідки, передбачені Цивільним кодексом України.
      Відповідно до частини 1 статті 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із пошкодженням її майна (пункт 3 частини 2 статті 23 ЦК України).
      Статтею 322 ЦК України встановлено, що власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.
      Відповідно до частини 3 статті 386 ЦК України власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.
      Статтею 1166 ЦК України передбачено, що шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
      Згідно із статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
      Статтею 1192 ЦК України передбачено, що розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
      Судами установлено, що ОСОБА_4 є співвласником квартири АДРЕСА_2.
      24 липня 2016 року відбулося залиття квартири позивача з квартири 2-ма поверхами вище - АДРЕСА_4, яка належить на праві приватної власності ОСОБА_6
      Згідно акту обстеження від 25 липня 2016 року № 152, складеного інженером дільниці №5 ОСОБА_7 та бухгалтером дільниці № 5 ОСОБА_8, затвердженого начальником дільниці № 5 комунального підприємства «Жилкомсервіс» ОСОБА_9, зафіксовано, що залив квартири АДРЕСА_1 відбувся 24 липня 2016 року з квартири НОМЕР_1. У телефонному режимі зі слів мешканця квартири НОМЕР_1 - впав бойлер та пошкодив стояк гарячого водопостачання. Була викликана аварійна служба - заявка 15-62 (№5939922, 5939926) код 13.3.1- гаряче водопостачання. Аварійну ситуацію мешканці квартири НОМЕР_1 усунули власними силами.
      Відповідно до висновку спеціаліста з визначення вартості ремонтно-будівельних робіт, складеного 01 березня 2017 року, вартість ремонтно-будівельних робіт, пошкодженої внаслідок залиття від 25 липня 2016 року квартири АДРЕСА_3 станом на 01 березня 2017 року, з урахуванням НДС становить 77 915,00 грн.
      Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення позову, оскільки встановлено, що з вини відповідача відбулося залиття квартири позивача, внаслідок чого пошкоджено майно, тобто установлено причинно-наслідковий зв'язок між діями відповідача та шкодою завданою ОСОБА_4 При цьому, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про зменшення розміру відшкодування з урахуванням 20 % ПДВ та того, що протиправна поведінка позивача не мала умисного характеру.
      Доводи касаційних скарг вказаних висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.
      У касаційній скарзі ОСОБА_4 посилається на те, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку зменшення розміру відшкодування матеріальної та моральної шкоди, оскільки судом неправильно застосовано норми матеріального права щодо обрахунку шкоди. Слід зазначити, що суд апеляційної інстанцій надав належну правову оцінку вказаним доводам та обґрунтовано дійшов висновку про те, що 20 % податок на ПДВ у даному випадку не повинний нараховуватися, оскільки ремонт не був проведений організацією - платником цього податку. Крім того, позивач посилається на те, що апеляційний суд не навів мотивів зменшення розміру моральної шкоди. Обгрунтовуючи зменшення розміру моральної шкоди суд апеляційної інстанції виходив з того, що протиправна поведінка відповідача, яка спричинила моральну шкоду позивача не мала умисного характеру та такий обрахунок проведено виходячи із засад справедливості, добросовісності та розумності.
      У касаційній скарзі ОСОБА_5 посилається на те, що судами попередніх інстанцій порушено норми матеріального та процесуального права, зокрема, не було залучено до справи третіх осіб - співвласників квартири позивача, що призведе до можливості пред'явити відповідачу аналогічні вимоги немайнового характеру. Крім того, вказує на те, що акт від 25 липня 2016 року складено з порушенням норм законодавства. Слід зазначити, що суд апеляційної інстанцій надав належну правову оцінку вказаним доводам та обґрунтовано дійшов висновку про часткове задоволення позову, з урахуванням досліджених у справі доказів та вимог законодавства.
      Інші доводи касаційних скарг фактично зводяться до переоцінки доказів, що не передбачено положеннями статті 400 ЦПК України, яким судами надана належна правова оцінка, на правильність висновків суду не впливають та їх не спростовують.
      Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
      Підстави для скасування судових рішень відсутні, а тому касаційні скарги слід залишити без задоволення, а рішення без змін.
      Враховуючи наведене, у суду касаційної інстанції відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат судами попередніх інстанцій. Судовий збір за подання касаційної скарги слід покласти на особу, яка подала касаційну скаргу. Учасниками справи не заявлено до відшкодування судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
      Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 та підпунктом 4 пункту 1 Розділу ХIII «Перехідні положення» ЦПК України,
      Постановив:
      Касаційні скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_4 залишити без задоволення.
      Рішення Дзержинського районного суду м. Харкову від 12 вересня 2017 року та рішення апеляційного суду Харківської області від 29 листопада 2017 року залишити без змін.
      Судовий збір за подання касаційних скарг покласти на ОСОБА_5 та ОСОБА_4.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Судді: В. В. Пророк
      В.С. Висоцька
      І.М. Фаловська
       
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75945720
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      08 серпня 2018 року
      м. Київ
      справа № 310/4811/16-ц
      провадження № 61-21022св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Червинської М. Є.,
      суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Крата В. І. (суддя-доповідач), Курило В. П.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_2,
      відповідач - Бердянська міська рада Запорізької області,
      розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана представником ОСОБА_3, на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 25 жовтня 2016 року у складі судді: Троценко Т. А. та рішення апеляційного суду Запорізької області від 13 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Онищенка Е. А., Бєлки В. Ю., Воробйової І. А.,
      ВСТАНОВИВ:
      У липні 2016 ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до Бердянської міської ради Запорізької області, про стягнення трьох відсотків річних від простроченої суми боргу та інфляційних втрат.
      Позовні вимоги мотивовані тим, що рішенням Господарського суду Запорізької області від 13 червня 2007 року з Бердянської міської ради Запорізької області стягнуто на її користь 69 639,00 грн безпідставно отриманих коштів, 696,00 грн державного мита та 101,29 грн витрат на ІТЗ судового процесу.
      24 червня 2007 року на підставі вказаного рішення господарського суду був виданий наказ, проте грошові кошти були їй повернуті лише 02 червня 2016 року, тобто через дев'ять років.
      ОСОБА_2 вважала, що відповідач повинен сплатити їй 3% річних за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань в розмірі 18 913,78 грн та інфляційні втрати в розмірі 162 942,87 грн.
      Враховуючи викладене просила суд стягнути з Бердянської міської ради Запорізької області на її користь 3% річних за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань в розмірі 18 913,78 грн та інфляційні втрати в розмірі 162 942,87 грн; судові витрати покласти на відповідача.
      Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 25 жовтня 2016 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.
      Рішення мотивоване тим, що положення статті 625 ЦК України до грошового зобов'язання, яке виникло у зв'язку зі стягненням грошової суми за рішенням суду не застосовуються.
      Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 13 грудня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 25 жовтня 2016 року змінено в частині правового обґрунтування підстав для відмови у позові.
      Рішення мотивоване тим, що вина за прострочення грошового зобов'язання у Бердянської міської ради Запорізької області відсутня, що підтверджується постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 18 лютого 2015 року, яка набрала законної сили, та якою визнано противоправною бездіяльність Бердянського управління Державної казначейської служби України Запорізької області щодо невиконання наказу господарського суду та зобов'язано виконати цей наказ.
      У січні 2017 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_3 подала касаційну скаргу на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 25 жовтня 2016 року та рішення апеляційного суду Запорізької області від 13 грудня 2016 року, в якій просить скасувати оскаржені рішення і ухвалити нове про задоволення позовних вимог.
      Касаційна скарга мотивована тим, що зобов'язання, яке виникло між сторонами, є грошовим, оскільки полягає у стягненні грошових коштів. Також ОСОБА_2 вважає помилковим висновок апеляційного суду про відсутність вини відповідача у невиконанні рішення суду, оскільки саме Бердянська міська рада Запорізької області не виконувала рішення суду протягом 9 років.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 березня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 серпня 2017 року справа призначена до судового розгляду.
      У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України справу передано до Касаційного цивільного суду.
      Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.
      Суди встановили, що рішенням господарського суду Запорізької області від 13 червня 2007 року за позовом суб'єкта підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_2 з Бердянської міської ради стягнуто 69 639,34 грн безпідставно отриманих коштів, 696 грн державного мита та 101,29 грн витрат на ІТЗ судового процесу.
      24 червня 2007 року видано наказ на виконання рішення господарського суду Запорізької області від 13 червня 2007 року.
      Суди встановили, що 02 червня 2016 року ОСОБА_2 отримала на власний рахунок 69 776,92 грн, які надійшло в порядку виконання рішення господарського суду Запорізької області від 13 червня 2007 року.
      На підставі статті 625 ЦК України, у зв'язку з простроченням виконання рішення суду, яке не виконувалося протягом 9 років, ОСОБА_2 просила стягнути з Бердянської міської ради 18 913,78 грн за 3267 днів прострочки виконання рішення, інфляційні витрати - 162 942,87 грн, а всього 181 856,66 грн.
      При зміні в частині правового обґрунтування рішення суду першої інстанції апеляційний суд вважав, що зобов'язання, що виникло між сторонами зводиться до сплати грошей, тому, є грошовим зобов'язанням.
      Колегія суддів погоджується із цим висновком апеляційного суду.
      У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц зроблено висновок, що «у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань».
      Разом із тим, оскільки вина за прострочення грошового зобов'язання у Бердянської міської ради Запорізької області відсутня, що підтверджується постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 18 лютого 2015 року, апеляційний суд зробив висновок, що позовні вимоги саме до цієї особи не підлягають задоволенню.
      Колегія суддів не погоджується із цим висновком апеляційного суду з таких підстав.
      Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором.
      Європейський суд з прав людини допускає, що асигнування на виплату державних боргів може спричинити певні затримки у виконанні рішень з бюджету Уряду. Тим не менше, Суд вирішив, що не передбачивши таких асигнувань протягом трьох років підряд, держава-відповідач не виконала своїх зобов'язань за статтею 6 параграфа 1 Конвенції (VOYTENKO v. UKRAINE, № 18966/02, § 42, ЄСПЛ, від 29 червня 2004 року). Органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань справі (KECHKO v. UKRAINE, № 63134/00, § 26, ЄСПЛ, від 08 листопада 2005 року). Затримка у виконанні судового рішення може за певних обставин бути виправдана, але не за рахунок звуження суті права, яке захищається статтею 6 Конвенції (BAKALOV v. UKRAINE, № 14201/02, § 33, ЄСПЛ, від 30 листопада 2004 року).
      Боржником, відповідно до рішення господарського суду Запорізької області від 13 червня 2007 року, є Бердянська міська рада Запорізької області, яка протягом 9 років не виконувала це рішення суду. Колегія суддів вважає, що встановлена постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 18 лютого 2015 року противоправна бездіяльність Бердянського управління Державної казначейської служби України Запорізької області щодо невиконання наказу господарського суду Запорізької області від 24 червня 2007 року, не може виправдовувати бездіяльність боржника і виключати необхідності захисту таких коштів від знецінення.
      Аналогічний висновок зроблено і Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 22 травня 2018 року у справі № 915/533/15.
      У пункті 33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 915/533/15 вказується, що «та обставина, що грошові кошти за договором повинні надійти до обласного бюджету, не виключає необхідності захисту таких коштів від знецінення та обов'язку відповідача як боржника у спірних правовідносинах компенсувати наслідки інфляційних процесів, які відбулися за час його прострочення».
      Згідно з частинами першою та другою статті 303 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду апеляційної інстанції) під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.
      Проте апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції, не перевірив періоду прострочення виконання грошового зобов'язання та правильності нарахування трьох відсотків річних та інфляційних втрат від простроченої суми боргу.
      Тому доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржене рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, оскаржене рішення скасувати і передати справу на новий розгляд до апеляційного суду.
      Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана представником ОСОБА_3, задовольнити частково.
      Рішення апеляційного суду Запорізької області від 13 грудня 2016 року скасувати.
      Справу № 310/4811/16-ц передати на новий розгляд до апеляційного суду.
      З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції рішення апеляційного суду Запорізької області від 13 грудня 2016 року втрачає законну силу.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий М. Є. Червинська
      Судді: Н. О. Антоненко
      В. І. Журавель
      В. І. Крат
      В. П. Курило
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75793926
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      19 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 757/75149/17-ц
      Провадження N 14-204цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      учасники справи:
      позивач - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд),
      відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36 (далі - Відповідачі),
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,? Публічне акціонерне товариство "Брокбізнесбанк" (далі - ПАТ "Брокбізнесбанк"),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Фонду на ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 18 грудня 2017 року (у складі судді Матійчук Г.О.) та постанову Апеляційного суду м. Києва від 28 лютого 2018 року (у складі колегії суддів Стрижеуса А.М., Поливач Л.Д., Шкоріної О.І.)
      у справі за позовом Фонду до Відповідачів, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ПАТ "Брокбізнесбанк", про відшкодування майнової шкоди,
      УСТАНОВИЛА:
      У грудні 2017 року Фонд звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути солідарно з Відповідачів 8 915 542 370,80 грн на відшкодування майнової шкоди.
      Позовна заява мотивована тим, що постановою правління Національного банку України (далі - НБУ) від 28 лютого 2014 року ПАТ "Брокбізнесбанк" віднесено до категорії неплатоспроможних та в цей же день виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення про запровадження тимчасової адміністрації та призначено уповноважену особу Фонду на тимчасову адміністрацію ПАТ "Брокбізнесбанк" до 02 червня 2014 року, яку пізніше продовжено до 10 червня 2018 року.
      Відповідно до постанови НБУ від 10 червня 2014 року, якою відкликано банківську ліцензію та розпочато процедуру ліквідації ПАТ "Брокбізнесбанк", 11 червня 2014 року виконавчою дирекцією Фонду призначено уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ "Брокбізнесбанк".
      Позивач зазначав, що під час здійснення процедури ліквідації ПАТ "Брокбізнесбанк" встановлено, що розмір зобов'язань останнього становить 11 155 999 633,35 грн. однак оціночна (ринкова) вартість його ліквідаційної маси становить 2 240 457 262,55 грн.
      Посилаючись на те, що до недостатності майна ПАТ "Брокбізнесбанк" та перевищення зобов'язань над активами призвели дії пов'язаних з банком осіб, зокрема його керівних органів, якими є відповідачі, які не виконали покладених на них функцій з управління ризиками, контролю і моніторингу всіх видів загроз за усіма напрямами діяльності, своїми діями щодо виведення коштів з ПАТ "Брокбізнесбанк" на рахунки інших компаній, сприяли їх настанню, чим спричинили збитки ПАТ "Брокбізнесбанк" та його кредиторам, Фонд просив на підставі статті 40 Закону України від 07 грудня 2000 року "Про банки і банківську діяльність" N 2121-III (далі - Закон N 2121-III) та статей 541, 1190 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), позов задовольнити.
      18 грудня 2017 року ухвалою Печерського районного суду м. Києва, залишеною без змін 28 лютого 2018 року постановою Апеляційного суду м. Києва Фонду у відкритті провадження у справі відмовлено.
      Судові рішення мотивовані тим, що спір про відшкодування збитків виник між юридичною особою та її посадовими особами, тому він не підлягає вирішенню у порядку цивільного судочинства, а належить до господарської юрисдикції.
      У березні 2018 року Фонд звернувся до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 18 грудня 2017 року, постанову Апеляційного суду м. Києва від 28 лютого 2018 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що Фонд як окрема установа, не є учасником (акціонером) ПАТ "Брокбізнесбанк", а виступає його ліквідатором, тому вказаний позов не може належати до господарської юрисдикції, оскільки навіть після запровадження тимчасової адміністрації та початку ліквідаційної процедури Фонд лише виконує функції керівництва (управління) банком, однак не набуває прав власника і банк залишається самостійною юридичною особою.
      Фонд зазначив про те, що суд апеляційної інстанції окремо надав правову оцінку вимогам до відповідача ОСОБА_5, хоча ухвала місцевого суду таких висновків не містить.
      Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2018 року справу призначено до судового розгляду.
      23 квітня 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від представника відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_37, у якому зазначено, що цей позов про відшкодування збитків до посадових осіб банку пред'явлений Фондом як ліквідатором ПАТ "Брокбізнесбанк", який з моменту початку цієї процедури (ліквідації) набув усіх повноважень органів управління банку та органів контролю, тому підлягає розгляду у порядку господарського судочинства, у зв'язку із чим, касаційну скаргу просить залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року цю справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 14 травня 2018 року вказану цивільну справу прийнято до провадження та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не може бути задоволена з огляду на таке.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Суди при прийнятті рішень врахували, що Фонд пред'явив цей позов до пов'язаних з ПAT "Брокбізнесбанк" осіб, зокрема його керівників та членів керівних органів (наглядової ради, правління та кредитного комітету), тобто посадових осіб банку.
      Як підставу цього позову позивач зазначив спричинення збитків самому банку та його кредиторам внаслідок незаконних дій та рішень керівництва ПAT "Брокбізнесбанк" щодо спрямування господарської діяльності останнього.
      Позовна заява Фонду датована 14 грудня 2017 року, зареєстрована у Печерському районному суді м. Києва 14 грудня 2017 року (т. 1, а. с. 2).
      Відповідно до частини четвертої статті 122 ЦПК України у редакції, що діяла на час звернення позивача до суду питання про відкриття провадження у справі суддя має вирішувати не пізніше трьох днів з дня надходження заяви до суду.
      Питання щодо відкриття провадження у вказаній справі вирішувалося місцевим судом 18 грудня 2018 року, тобто після набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      На час вирішення питання про відкриття провадження у справі процесуальне законодавство містило критерії розмежування справ за предметною та суб'єктною підсудністю відповідно до ЦПК України та Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції від 03 жовтня 2017 року.
      Зокрема, частинами першою та другою статті 4 ГПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року встановлено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      Статтею 20 ГПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року визначені категорії справ, що відносяться до юрисдикції господарських судів.
      Зокрема, пунктом 12 частини першої вказаної статті встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (учасника, акціонера) такої юридичної особи, поданим в її інтересах.
      За захистом інтересів ПAT "Брокбізнесбанк" звернувся Фонд як ліквідатор банку.
      Згідно із частиною шостою статті 77 Закону N 2121-III Фонд у день отримання рішення НБУ про ліквідацію банку набуває прав ліквідатора банку та розпочинає процедуру його ліквідації відповідно до Закону України N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" від 23 лютого 2012 року (далі - Закон N 4452-VI).
      Пунктом 1 частини другої статті 46 Закону N 4452-VI визначено, що з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв'язку з ліквідацією банку.
      За змістом пункту 1 частини другої статті 37, частини першої статті 48 Закону N 4452-VI Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку, та з дня початку процедури ліквідації банку здійснює, зокрема, повноваження органів управління банку; приймає в управління майно (у тому числі кошти) банку, вживає заходів щодо забезпечення його збереження, формує ліквідаційну масу, виконує функції з управління та продає майно банку; складає реєстр акцептованих вимог кредиторів (вносить зміни до нього) та здійснює заходи щодо задоволення вимог кредиторів; вживає у встановленому законодавством порядку заходів до повернення дебіторської заборгованості банку, заборгованості позичальників перед банком та пошуку, виявлення, повернення (витребування) майна банку, що перебуває у третіх осіб.
      Згідно із частиною першою статті 52 Закону N 2121-III пов'язаними з банком особами є контролери банку; особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банку; керівники банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів банку; споріднені та афілійовані особи банку, у тому числі учасники банківської групи; особи, які мають істотну участь у споріднених та афілійованих особах банку; керівники юридичних осіб та керівники банків, які є спорідненими та афілійованими особами банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів цих осіб; асоційовані особи фізичних осіб, зазначених у пунктах 1-6 цієї частини; юридичні особи, в яких фізичні особи, зазначені в цій частині, є керівниками або власниками істотної участі; будь-яка особа, через яку проводиться операція в інтересах осіб, зазначених у цій частині, та на яку здійснюють вплив під час проведення такої операції особи, зазначені в цій частині, через трудові, цивільні та інші відносини.
      Отже, ліквідатор (у цьому випадку Фонд, у тому числі керівник ліквідаційної процедури - його уповноважена особа) з дня свого призначення отримав можливість самостійного прийняття рішень щодо використання майнових активів банку та розпорядження ними, управління банком та керівництва його господарською діяльністю, тобто законодавчо закріплені повноваження ліквідатораприрівняні до обов'язків, які виконує власник, та прав, наданих власнику банку.
      Це підтверджується повноваженнями Фонду чи його уповноваженої особи, передбаченими частиною п'ятою статті 52 Закону N 4452-VI, у разі недостатності майна банку звертатися до пов'язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди, та/або пов'язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду, з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної банку.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтовано визнав, що позов Фонду до відповідачів як пов'язаних у розумінні статті 52 Закону N 2121-III з ПAT "Брокбізнесбанк" осіб за своїм суб'єктним складом (справа у спорі між юридичною особою та її посадовими особами, повноваження яких припинені у зв'язку із розпочатою процедурою ліквідації банку) відноситься до юрисдикції господарських судів, у зв'язку із чим правильно відмовив Фонду у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), роз'яснивши позивачу право на звернення до належного (відповідного господарського) суду.
      Щодо посилань Фонду у касаційній скарзі на те, що судом апеляційної інстанції безпідставно зазначив про висновки місцевого суду щодо конкретного відповідача (ОСОБА_5.): дійсно в ухвалі суду першої інстанції такі посилання відсутні. Однак апеляційний суд не позбавлений можливості наводити у мотивувальній частині обставини, встановлені судом апеляційної інстанції, і визначені відповідно до них правовідносини (підпункт "а", пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України).
      Посилання на правомірність відмови у відкритті провадження у частині вимог до ОСОБА_5 як контролера банку не призвело до неправильного вирішення справи та не стосується висновків щодо підстав віднесення спору до справ господарської юрисдикції, оскільки предметом розгляду є оцінка актів (рішень) органів суб'єкта господарювання та їх посадових і службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності. Зазначена мета розгляду спору не збігається із завданнями та основними засадами цивільного судочинства, передбаченими статтею 2 ЦПК України.
      З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою, а ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - такими, що прийняті з додержанням норм процесуального права.
      Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Питання нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи в судах першої та апеляційної інстанцій, не вирішується, а судові витрати, понесені заявником у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, відповідно до частин першої, другої статті 141 ЦПК України покладаються на Фонд, які й сплачені останнім.
      Керуючись статтями 259, 268, 400, 402-404, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду,
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб залишити без задоволення.
      Ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 18 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 28 лютого 2018 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Повну постанову складено і підписано 25 червня 2018 року.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.