ANTIRAID

Постановление ВС-КГС об отказе Приватбанку в выселении лиц из ипотечного имущества

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

Постанова
Іменем України

06 березня 2018 року

місто Київ

справа № 303/1590/15-ц
провадження № 61-9284св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області у складі судді Слюсарчука В. В. від 21 вересня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області у складі колегії суддів: Куштана Б. П., Мацунича М. В., Панька В. Ф. від 11 травня 2016 року,

В С Т А Н О В И В :

У березні 2015 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із позовом, просило виселити ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та інших осіб із житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, який є предметом іпотеки.

Позивач на обґрунтування заявлених вимог навів такі доводи: між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 03 квітня 2006 року укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у сумі 30 000, 00 доларів США на строк до 02 квітня 2021 року. З метою забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, того ж дня, сторони уклали іпотечний договір, за умовами якого ОСОБА_4 передала кредитору у заставу житловий будинок АДРЕСА_1 Позичальник належним чином взяті на себе кредитні зобов'язання не виконувала, тому заочним рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 вересня 2013 року звернуто стягнення на згаданий житловий будинок.

Позивач у якості підстави позову посилався на правила статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР, вказуючи, що звернення стягнення на переданий в іпотеку житловий будинок є підставою для виселення всіх його мешканців.

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 вересня 2015 року позов задоволено частково, виселено ОСОБА_5, ОСОБА_6 з будинку АДРЕСА_1 з наданням іншого постійного житлового приміщення, не визначеного в судовому рішенні; у задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Суд першої інстанції у своїх висновках виходив з того, що в іпотеку передано житловий будинок, який придбано не за рахунок кредитних коштів, тому виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення є неможливим. Також позивачем не доведено факт вручення вимоги кредитора про добровільне виселення ОСОБА_4 та ОСОБА_7, що є підставою для відмови в задоволенні позову до цих відповідачів.

Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 11 травня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції обґрунтовувалася тим, що суд першої інстанції під час розгляду справи не допустив неправильного застосування норм матеріального права та порушень норм процесуального права. Місцевий суд зробив обґрунтований висновок про часткове задоволення позовних вимог, оскільки в іпотеку передано житловий будинок, який придбано не за рахунок отриманих у кредит грошових коштів, тому підстави для виселення мешканців із зазначеного будинку без надання їм іншого постійного житла відсутні. Відповідача ОСОБА_4 виселено зі спірного будинку на підставі іншого судового рішення, підстави для повторного виселення не встановлено.

Заявник, ПАТ КБ «ПриватБанк», не погодившись з ухваленими судовими рішеннями, 01 червня 2016 року подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу з вимогою про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, а також направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга ПАТ КБ «ПриватБанк» обґрунтовується доводами про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема зазначено, що суд при вирішенні справи зобов'язаний був застосувати норми Закону України «Про іпотеку», які є спеціальними та пріоритетними. Заявник вказує, що судам належало з'ясувати, до компетенції якого органу віднесено право надавати житло у випадку виселення, та перевірити наявність вільних житлових приміщень у фондах житла для тимчасового проживання. Також судами не надано правової оцінки тим обставинам, що ОСОБА_5 та ОСОБА_6 зареєстрували місце проживання в іпотечному майні після укладення договору іпотеки. Заявник наполягав на тому, що саме на суд покладено обов'язок визначити та зазначити у рішенні інше постійне жиле приміщення, яке має бути надане відповідачу; такий обов'язок чинним законодавством не покладено на ПАТ КБ «ПриватБанк».

Відзив на касаційну скаргу відповідачами не подано.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 07 липня 2016 року відкрив у справі касаційне провадження, ухвалою від 08 листопада 2017 року справу за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 про виселення призначив до судового розгляду.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У підпункті 4 пункту 1 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження 19 лютого 2018 року передано до Верховного Суду.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновок, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до якої під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV) (далі - ЦПК 2004 року), відповідно до якої рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 03 квітня 2006 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у сумі 30 000, 00 доларів США на строк до 02 квітня 2021 року. Зобов'язання з надання кредиту ОСОБА_4 виконано банком 05 квітня 2006 року в розмірі 30 000, 00 доларів США.

З метою забезпечення виконання позичальником зобов'язань за укладеним кредитним договором, того ж дня, між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 укладений іпотечний договір, за умовами якого боржник передала кредитору у заставу житловий будинок АДРЕСА_1 що належить їй на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 31 березня 2006 року.

У зв'язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору утворилася заборгованість, яка не погашена. Заочним рішенням Мукачівського районного суду Закарпатської області від 24 вересня 2013 року частково задоволено позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк», в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на предмет іпотеки, будинок, загальною площею 176,30 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1, шляхом надання права ПАТ КБ «ПриватБанк» продати предмет іпотеки будь-якій особі в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку».

Зважаючи на встановлені обставини, суд касаційної інстанції зробив висновок, що судами першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про виселення мешканців будинку з наданням їм іншого житла, неправильно застосовано норми матеріального права й невірно вирішено спір.

За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплено в статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку», згідно з частиною третьою статті 33 якого звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку». Так, згідно із частинами першою, другою цієї статті в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є жилий будинок або жиле приміщення.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Спеціальним правилом, яким визначається порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР, у частині першій якої передбачено підстави виселення. У частині третій статті 109 цього Кодексу урегульовано порядок виселення осіб. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити жилий будинок чи жиле приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють жилий будинок або жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Отже, у частині другій статті 109 ЖК Української РСР встановлено загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так й статті 109 ЖК Української РСР. Таким чином, особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому, відповідно до положень частини другої статті 109 ЖК Української РСР постійне житло має бути визначено в рішенні суду.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 03 квітня 2006 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 укладено кредитний договір; того ж дня між банком та ОСОБА_4 укладений іпотечний договір, за яким останній передав кредитору у заставу будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, який належить їй на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 31 березня 2006 року. Тобто придбання житла відбулося до укладання кредитного договору, договору іпотеки, а також до фактичного отримання позичальником 05 квітня 2006 року кредитних коштів.

Під час виселення в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла, незазначення позивачем іншого постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Наведене дає підстави для висновку, що у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували положення частини другої статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку».

Посилання скаржника на пріоритетність положень статті 40 Закону України «Про іпотеку» перед положеннями статті 109 ЖК Української РСР є необґрунтованими, оскільки при вирішенні питання щодо виселення на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норми статті 109 ЖК Української РСР.

Такі ж правові висновки зробив Верховний Суд України у постановах від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16.

Встановивши у справі, яка переглядається, те, що в іпотеку передано будинок, придбаний не за рахунок отриманих у кредит грошових коштів, суди зробили помилковий висновок про наявність передбачених законом підстав для виселення відповідачів із згаданого будинку без визначення іншого житлового приміщення, в яке має бути здійснено таке виселення.

Щодо доводів касаційної скарги у частині неповідомлення осіб, що зареєстровані в іпотечному майні Верховний Суд зробив висновок, що відповідно до частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Зі змісту зазначених норм права випливає, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в разі звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». З урахуванням частини другої статті 39 цього Закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Таким чином, доводи касаційної скарги у частині неповідомлення осіб, що зареєстровані в іпотечному майні, є обґрунтованими, оскільки виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». Проте, ці доводи заявника не впливають на висновок суду касаційної інстанції з огляду на безпідставність рішень судів першої та апеляційної інстанцій щодо часткового задоволення позову.

Посилання на те, що відповідачі ОСОБА_5 та ОСОБА_8 зареєстрували місце проживання в іпотечному майні після укладення договору іпотеки, не є підставою для недотримання позивачем вимог статті 40 Закону України «Про іпотеку». У цьому випадку вимога про добровільне звільнення предмета іпотеки повинна бути направлена кожному відповідачу, про виселення якого просить позивач.

Доводи касаційної скарги в частині посилань заявника на те, що місцевий суд зобов'язаний був з'ясувати, до компетенції якого органу належить право надавати житло у випадку виселення та перевірити наявність вільних житлових приміщень у фондах житла для тимчасового проживання, не ґрунтуються на вимогах закону, наведене не є обов'язком місцевого суду при вирішенні спору.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суд не перевірив наявність іншого житла у відповідачів Верховний Суд відхиляє як безпідставне, оскільки частиною третьою статті 10, частиною першою статті 60 ЦПК України 2004 року передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Виходячи з принципів змагальності сторін та диспозитивності цивільного судочинства, позовні вимоги мають бути належним чином сформульовані та доведені саме позивачем, судом цивільні справи розглядаються в межах заявлених позовних вимог, а тому саме позивач у позові мав визначити те інше житлове приміщення, в яке підлягали виселенню відповідачі. Саме в цьому Верховний Суд визнає реалізацію законодавчих гарантій дотримання прав та законних інтересів осіб, споживачів фінансових послуг, у зв'язку з фінансовою кризою на ринку іпотечного кредитування, що запроваджені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг».

Верховний Суд у визначенні справедливого рішення у цій справі керується статтею 2 ЦПК України, за змістом якої завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ.

Суди першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи повною мірою не виконали завдання цивільного судочинства, метою якого є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб.

Враховуючи наведене, встановивши неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, Верховний Суд має вийти за межі доводів касаційної скарги відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України, згідно з якою суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. В такому рішенні Верховний Суд керується тим, що встановлено істотне порушення при застосуванні норм матеріального права, зокрема судами першої та апеляційної інстанцій виселено мешканців спірного будинку, придбаного не за кредитні кошти, без визначення іншого постійного житла, в яке й має бути виселено відповідачів. Судами попередніх інстанцій порушено імперативний припис статті 109 ЖК УРСР, що свідчить про недотримання державних гарантій прав та законних інтересів осіб, споживачів фінансових послуг, в умовах фінансової кризи в Україні.

Оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального права, доводи касаційної скарги не мають правового значення для правильного вирішення спору, а також спрямовані на зміну проведеної судами оцінки доказів, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції. З огляду на зазначене, зважаючи на встановлені судами обставини, Верховний Суд задовольняє касаційну скаргу частково та відмовляє у задоволенні позову повністю. Таке рішення не позбавляє позивача права звернутися до суду з позовними вимогами, сформульованими відповідно до вимог частини другої статті 109 ЖК УРСР.

Відповідно до частин першої та третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Керуючись статтями 389, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.

Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 вересня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 11 травня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 про виселення відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук
Судді А. С. Олійник
С. О. Погрібний
О. В. Ступак
Г. І. Усик
 
http://reyestr.court.gov.ua/Review/72670462

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Верховный суд указал, что при принятии судебного решения о выселении жителей согласно части второй статьи 39 Закона Украины «Об ипотеке» подлежат применению как положения статьи 40 настоящего Закона, так и статьи 109 ЖК Украинской ССР. Таким образом, лицам, которых выселяют из жилого дома (жилого помещения), являющегося предметом ипотеки и приобретенного не за счет кредита, обеспеченного ипотекой этого жилья, при обращении взыскания на предмет ипотеки в судебном порядке одновременно предоставляется другое постоянное жилье. При этом в соответствии с положениями части второй статьи 109 ЖК Украинской ССР постоянное жилье должно быть определено в решении суда.

Во время выселения в судебном порядке из ипотечного имущества, приобретенного не за счет кредита и обеспеченного ипотекой этого жилья, неуказания истцом другого постоянного жилого помещения, которое должно быть предоставлено лицу одновременно с выселением, является основанием для отказа в удовлетворении иска о выселении.

При этом ВС-КГС еще указал, что требование письменного предупреждения о добровольном освобождении жилого помещения касается только такого способа обращения взыскания на предмет ипотеки, как внесудебное урегулирование на основании договора, и не применяется в случае обращения взыскания по решению суда. Удовлетворение иска о выселении жителей из переданного в ипотеку жилого помещения не зависит от соблюдения ипотекодержателем части второй статьи 40 Закона Украины «Об ипотеке». С учетом части второй статьи 39 настоящего Закона соответствующее решение может быть принято судом (по заявлению ипотекодержателя) одновременно с принятием решения об обращении взыскания на предмет ипотеки.

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      25 квітня 2018 року
      м. Київ
      справа N 496/387/14-ц
      провадження N 61-2714св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Луспеника Д.Д.,
      суддів: Білоконь О.В., Синельникова Є.В. (суддя - доповідач), Черняк Ю.В., Хопти С.Ф.,
      учасники справи:
      позивач - публічне акціонерне товариство "Дельта Банк",
      відповідачі - ОСОБА_3, Державна реєстраційна служби України,
      треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, орган опіки та піклування Маринівської сільської ради Біляївського району Одеської області,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Одеської області у складі колегії суддів: Таварткіладзе О.М., Бабія А.П., Кравця Ю.І., від 02 червня 2016 року,
      ВСТАНОВИВ:
      У січні 2014 року публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") звернулося до суду із позовом до ОСОБА_3, Державної реєстраційної служби України, треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, орган опіки та піклування Маринівської сільської ради Біляївського району Одеської області, про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі предмета іпотеки у власність та усунення перешкод у здійсненні права власності.
      Свої вимоги позивач мотивував тим, що 12 вересня 2008 року між акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі -АКІБ "УкрСиббанк"), правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит на споживчі потреби у розмірі 45 000 доларів США зі сплатою 16 % річних та кінцевим терміном повернення 11 вересня 2015 року.
      З метою забезпечення виконання умов вищевказаного кредитного договору цього ж дня між банком та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку банку належну їй земельну ділянку площею 0,2499 га та розташований на ній житловий будинок, загальною площею 56,10 кв. м, що знаходяться по АДРЕСА_1.
      08 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ПАТ "Дельта Банк" було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за вищевказаними договорами кредиту та іпотеки.
      В результаті неналежного виконання боржником своїх зобов'язань за вказаним кредитним договором утворилась заборгованість, що станом на 26 червня 2013 року становила 74 439,96 доларів США, еквівалент суми у національній валюті 594 998,59 грн. яка складається із: заборгованості за кредитом - 43 392 долари США, що еквівалентно 346 832,26 грн та заборгованості за відсотками - 31 047,96 доларів США, що еквівалентно 248 166,34 грн.
      Із урахуванням зазначеного, позивач просив позов задовольнити, у рахунок погашення вказаної заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за ПАТ "Дельта Банк" на земельну ділянку площею 0,2499 га та розташований на ній житловий будинок загальною площею 56,10 кв. м, що знаходяться за вищевказаною адресою, припинити право власності ОСОБА_3 на вказане нерухоме майно, припинити право користування вказаним житловим приміщенням усіх мешканців, які проживають та зареєстровані у будинку за зазначеною адресою, та виселити останніх.
      Заочним рішенням Біляївського районного суду Одеської області у складі судді Пендюри Л.О. від 29 вересня 2014 року у задоволенні позову відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що кредит отримано в іноземній валюті, і тому нерухоме майно, передане в забезпечення такого кредиту, у відповідності Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" від 03 червня 2014 року N 1304-VII, не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника). Крім того, не підлягають задоволенню і вимоги іпотекодавця про виселення.
      Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 02 червня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ПАТ "Дельта Банк".
      В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 12 вересня 2008 року, укладеним між АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_4, на суму 74 439,96 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 594 998,59 грн. з яких: 43 392 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 346 832,26 грн - заборгованість по кредиту та 31 047,96 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 248 166,34 грн - заборгованість по процентах, відповідно до умов іпотечного договору від 12 вересня 2008 року звернуто стягнення на предмети іпотеки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, а саме: на земельну ділянку площею 0,2499 га., яка належить ОСОБА_3 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданого відділом земельних ресурсів у Біляївському районі Головного управління земельних ресурсів в Одеській області на підставі рішення Маринівської сільської ради Біляївського району Одеської області N 157-V від 29 березня 2007 року та рішення Маринівської сільської ради Біляївського району Одеської області N 198-V від 30 серпня 2007 року, зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди 06 червня 2008 року за N 01.08.516.00080; житловий будинок загальною площею 56,10 кв. м, який належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 01 вересня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ситніковою Ю.Д., реєстровий номер 3244, зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів N 2960140 згідно з витягом з Державного реєстру правочинів N 6084588 від 01 вересня 2006 року, наданого приватним нотаріусом Біляївського районного нотаріального округу Одеської області Галайко О.Д., загальна ринкова вартість яких станом на 04 травня 2016 року, відповідно до висновку суб'єкта оціночної діяльності, становить 483 505,00 грн (296237 + 187268) шляхом передачі ПАТ "Дельта Банк" предметів іпотеки (земельної ділянки та житлового будинку) у власність та визнання за ним права власності на вказані предмети іпотеки. Визнано за ПАТ "Дельта Банк" право власності на земельну ділянку площею 0,2499 га. та житловий будинок загальною площею 56,10 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Припинено право власності, в тому числі право володіння, користування та розпорядження ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,2499 га. та житловий будинок загальною площею 56,10 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. В решті вимог - відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
      Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Відтак, установлений Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово звертати стягнення на майно (відчужувати без згоди власника). Крім того, згідно з пункту 4 протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.
      Оскільки вказаний закон зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, той не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону.
      У липні 2017 року ОСОБА_3 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Апеляційного суду Одеської області від 02 червня 2016 року та залишити в силі рішення Біляївського районного суду Одеської області від 29 вересня 2014 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга мотивована тим, що порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульований статтею 39 Закону України "Про іпотеку". Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. При вирішенні даної категорії справ судами слід встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також вчинення виконавчого напису нотаріусом, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені умовами договору іпотеки. Крім того, у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки резолютивна частинна рішення суду має відповідати вимогам частини шостої статті 38 Закону України "Про іпотеку". Матеріали справи не містять окремих договорів, які б врегулювали питання позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. За таких обставин у позивача взагалі відсутнє право на звернення стягнення на предмет іпотеки у обраний ним спосіб, тобто апеляційний суд прийняв рішення у порушення статті 37 Закону України "Про іпотеку".
      10 жовтня 2016 року суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у даній справі.
      У листопаді 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ПАТ "Дельта Банк" було подано заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_3 У поданих запереченнях позивач посилається на те, що відповідно до пункту 4.2 договору іпотеки, який було укладено між сторонами спору, банк має право на звернення стягнення за рішенням суду. Із урахуванням положень статей 33, 36, 37 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке виступає предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок погашення основного зобов'язання. Таким чином, не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, обраний позивачем, і набуття іпотекодержателем права власності на нього за рішенням суду.
      Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року справу за позовом ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_3, Державної реєстраційної служби України, треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, орган опіки та піклування Маринівської сільської ради Біляївського району Одеської області, про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі у власність та усунення перешкод у здійсненні права власності призначено до судового розгляду.
      15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів".
      Відповідно до пункту 4 частини першої розділу XIII Перехідних положень ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У січні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
      Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Зазначеними вимогам закону рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.
      Відповідно до умов кредитного договору від 12 вересня 2008 року, укладеного між АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_4, останній отримав кредит у розмірі 45 000 доларів США на умовах сплати 16 % річних і кінцевим терміном повернення 11 вересня 2015 року.
      З метою забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним кредитним договором 12 вересня 2008 року між банком та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого, остання передала банку в іпотеку належну їй земельну ділянку площею 0,2499 га та розташований на ній житловий будинок загальною площею 56,10 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1.
      Договором від 23 лютого 2009 року внесені зміни у деякі умови іпотечного договору від 12 вересня 2008 року щодо умов оплати та строку виконання основного зобов'язання. Договір підписаний АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_3 й посвідчений нотаріально приватним нотаріусом Біляївського районного нотаріального округу Одеської області 23 лютого 2009 року (т. 1 а. с. 35-36).
      08 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ПАТ "Дельта Банк" було укладено Договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, в тому числі й кредитним договором від 12 вересня 2008 року, укладеним між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4 та укладеним між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_3 для його забезпечення договором іпотеки від 12 вересня 2008 року.
      З договору купівлі-продажу та акта прийому-передачі від 12 січня 2012 року вбачається, що ПАТ "УкрСиббанк" продано ПАТ "Дельта Банк" право вимоги за вищевказаним кредитним договором та договором іпотеки.
      Законом України "Про іпотеку" передбачено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду), два позасудові - на підставі виконавчого напису нотаріуса та на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Сам договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно.
      У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
      Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
      Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
      Пунктом 4.4 вищезазначеного іпотечного договору визначено, що звернення стягнення здійснюється на підставі: рішення суду; виконавчого напису нотаріуса; або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Іпотечний договір містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя (пункт 5 договору іпотеки), яке передбачає звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку (а. с. 32).
      Сторони, підписавши іпотечний договір, обумовили всі його умови, у тому числі вирішили питання щодо позасудового врегулювання спору.
      Щодо порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 21 березня 2018 року у справі N 14-38цс18 дійшла наступного правого висновку.
      У статті 12 Закону України "Про іпотеку" визначено, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
      Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.
      Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання.
      Згідно зі статтею 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:
      передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку";
      право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
      Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.
      Стаття 37 Закону України "Про іпотеку" не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду.
      Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
      Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді.
      Таким чином, чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки набутого в позасудовому порядку.
      Для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку.
      При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 ЦК України можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього.
      Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі.
      З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України та статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем.
      Із урахуванням наведеного, апеляційний суд у порушення вимог статей 328, 335, 392 ЦК України та статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку", статті 60 ЦПК України, у редакції, чинній на момент розгляду апеляційної скарги, дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, оскільки передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.
      Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      У відповідності до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      Мотивувальна частина Біляївського районного суду Одеської області від 29 вересня 2014 року підлягає зміні в частині визначення правових підстав відмови у задоволенні позову, з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові.
      Керуючись статтями 402, 409, 412, 413, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
      Рішення Апеляційного суду Одеської області від 02 червня 2016 року скасувати.
      Мотивувальну частину рішення Біляївського районного суду Одеської області від 29 вересня 2014 року змінити в частині правових підстав відмови у задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства "Дельта Банк".
      В іншій частині рішення Біляївського районного суду Одеської області від 29 вересня 2014 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий Д.Д. Луспеник Судді О.В. Білоконь Є.В. Синельников Ю.В. Черняк С.Ф. Хопта
    • Автор: VikaDnepr
      Добрий день, уважаемие Господа Юристи! Имела возможность убедиться, что здесь масса опитних грамотних людей! Заранее простите мою украинскую клавіатуру.. и так о ситуации.. жил у меня отец, била у него комната в обмежитии , прописан он там бил один. Получал ее корумпованим путем , будем називать вещи своими именами, в жеке никогда не работал , купил ее в свое время за 2 тис уе. Имелся постоянний ордер. В данний момент вопрос такой - отец 2 мес.назад скоропостижно скончался.  Комната стала как би в подвешеном состоянии.  Ордер бил на него, прописан бил он один. Теперь его не стало. В его комнате раньше жила я с ребенком около 5 лет , потом ему самому потреб.жилье и я сьехала на сьемное жилье. В данний момент хочу проживать в его комнате, но жил сервис, к которому относится общежитие, настаивает, пока словесно , что би я им представила свидетельство о смерти и освободила помещение. Вопрос такой - я не хочу просто так взять и отдать жилье , за которое мой отец своими кровними заплатил , никто же просто так не дали..  и другое, я очень устала жить с дитем по чужим людям . Хочу жить пустьбез условий , всего в 18 кв м , но у себя дома , в своем жилье. Помогите юридичним советом, как отстоять комнату , прописаться в последствии. Я рада и благодарна совету каждого из Вас !
    • Автор: Веснна
      Добрый день! 
      Ситуация. Кей-Коллект перерегистрировал через нотариуса на себя квартиру в 2015 году.  В 2017 году представители Кей-Коллекта  пришли по адресу квартиры, поменяли замки, вынесли вещи  бывших собственников и фактически принудительно их выселили  (без решения суда). Бывшие собственники вызывали полицию, Кей-коллект показали полицейским вытяг с реестра недвижимости о том что  собственником квартиры является Кей-коллект и те ушли. Есть подтверждение полиции о том что по адресу находились  именно представители Кей-Коллект. Бывшие собственники обратились в полицию, в ЕРДР внесено  их заявление , ведется досудебное следствие.  В гражданский суд подан иск об отмене перерегистрации квартиры, в обеспечение иска наложен арест на квартиру и запрет на регистрацию/снятие с регистрации в квартире кого-либо.  Кей-Коллект в заседания не ходит, суд продолжается.  Выселенные бывшие собственники снимают квартиру, есть договор аренды. 
      Думаю подать иск со следующими исковыми требованиями: 
      1. Признать незаконными действия по выселению .....
      2. Взыскать убытки, связанные с  вынужденной арендой квартиры. 
       
      Ваше мнение? Может у кого-то была подобная практика? Есть перспектива положительного решения по такому иску? 
    • Автор: artalek
      В августе 2016 года в моей жизни произошло событие, о котором говорят – врагу не пожелаешь. У меня, без постановления суда, при активном участии полиции, судей Шевченковского района г. Харькова отобрали квартиру и ограбили, забрав мебель, бытовую технику и другие вещи. Расследование не ведется. Как сказал один из грабителей,  «бывший» полицейский, – нам ничего не будет, ни следствия, ни суда, ни чего!! Он оказался прав на сто процентов. Как это было читайте в прикр. файле. Что делать ???
      как отнять квартиру интернет.docx
    • Автор: ЮоияОдесса
      Уважаемые форумчане!
       Кто-то сталкивался с такой вопиющей ситуацией? Утром 5 особей мужского пола ворвались в квартиру (в которой прописаны 3 женщины и ребенок) и буквально силой в одних халатах и тапочках выволокли 2-х женщин  (маму 60 лет и дочь) за дверь на площадку в подъезд. А течением10 иинут поменяли замки на входной двери. На просьбы дать возможность одеться и забрать доеументы и ценности отаечали хамством. Приехавший наряд полиции вроде как проверил документы одного из них (жильцам документы не показали), вроде как увидели Вытяг с реестра о перерегистрации права собственности на Кей-коллект и доверенность на представление его интересов. В общем полиция перетерла с ними, развела руками, похлопала ушами и уехала. Женщины в течение 3-х часов стояли в парадной на холоде в одних халатах и тапочках. Затем они милостливо согласились вынести верхнюю одежду.  Документы, деньги, ценности остались в квартире. В течение дня еще дважды приезжал наряд и следственно-оперативная группа. Результа ноль. Полное впечатление, что милиция их крышует. Вечером эти представители сообщили что вещи можно будет забрать на следущий день в 13.00. Однако в 8 утра все вещи в мешках и коробках были выброшены на улицу без присутствия собственников. При осмотре вещей оказалось что были похищены деньги, драгоценности, документы на квартиру и паспорта хозяев. Натуральное мародерство.  В милицию заявили, но судя по реакции (ехали на вызов 5 часов) толку там не будет.Решения о выселении у них не было. В квартире прописан ребенок. Квартира подпадает под мораторий, является единственным жильем по потребительскому кредиту. 
      Уважаемые, что делать? Как найти на них управ, учитывая что ни одной фамилии из присутствующих неизвестно?