ANTIRAID

Постановление БП-ВС о прекращении поручительства и возможности рассмотрения спора с юрлицом в гражданском суде

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 голос

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Постанова
Іменем України

17 квітня 2018 року

м. Київ

Справа N 545/1014/15-ц
Провадження N 14-54 цс 18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача - Гудими Д.А.,
суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

розглянуласправу за позовом Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Експобанк" (далі також - ПАТ "КБ "Експобанк", позивач) в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Експобанк" до Приватного підприємства "ПМДК-19" (далі також - ПП "ПМДК-19", боржник), ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (далі разом - поручителі) про стягнення заборгованості за кредитним договором

за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 18 лютого 2016 року, ухваленого колегією суддів у складі: Кривчун Т.О., Карнауха П.М., Чумак О.В.

Учасники справи:

позивач: ПАТ "КБ "Експобанк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Експобанк",

відповідачі: ПП "ПМДК-19", ОСОБА_3, ОСОБА_4.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. 30 березня 2015 року позивач звернувся до суду з позовом до боржника і поручителів про стягнення з них заборгованості за кредитним договором N 17-КР від 20 липня 2011 року (далі - кредитний договір) у сумі 4 305 819,58 грн. яка складається із: заборгованості за простроченим кредитом - 2 441 176,75 грн. пені за несвоєчасну сплату кредиту - 843 995,57 грн. пені за простроченими відсотками - 26 355,96 грн. штрафу за несвоєчасну сплату кредиту - 740 700,00 грн. штрафу за несвоєчасну сплату процентів - 253 591,30 грн.

2. Позовна заява мотивована неналежним виконанням боржником зобов'язань за кредитним договором, внаслідок чого станом на 18 березня 2015 року виникла вказана заборгованість, за погашення якої солідарно з боржником відповідають поручителі, які уклали відповідні договори поруки: N 14-П від 20 липня 2011 року - з ОСОБА_3 і N 15-П від 20 липня 2011 року - з ОСОБА_4 (далі - договори поруки).

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

3. 3 грудня 2015 року Полтавський районний суд Полтавської області ухвалив рішення закрити провадження у справі в частині позовних вимог до боржника, а в задоволенні позову до поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовив.

4. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог до боржника, суд першої інстанції вважав, що позовні вимоги до юридичної особи про стягнення заборгованості не підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки їх слід розглядати за правилами господарського судочинства. Суд вказав, що заявлені позовні вимоги не є взаємопов'язаними, і їх окремий розгляд не впливає на вирішення спору по суті.

5. Відмовляючи у задоволенні позову до поручителів, суд вказав, що в укладених з ними договорах поруки не визначений строк, після спливу якого порука припиняється. А тому застосовується частина четверта статті 559 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, відповідно до якої порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки, а у разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, коли кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом.

6. Суд першої інстанції з посиланням на правову позицію Верховного Суду України, висловлену в постанові від 17 вересня 2014 року у справі N 6-6цс14, дійшов висновку, що оскільки термін виконання основного зобов'язання чітко визначений - 27 серпня 2013 року, то з цього часу позивач міг упродовж 6 місяців пред'явити вимогу до поручителів про виконання порушеного зобов'язання боржника щодо повернення кредиту. А відтак, на момент звернення позивача до суду порука припинилася.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

7. 18 лютого 2016 року Апеляційний суд Полтавської області скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги задовольнив: стягнув солідарно з боржника та поручителів на користь позивача заборгованість за кредитним договором на загальну суму 4 305 819,58 грн.

8. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що договір поруки має додатковий до основного зобов'язання характер і укладається саме для забезпечення виконання останнього, а поручитель за загальним правилом відповідає перед кредитором солідарно з боржником. Зазначені позовні вимоги взаємопов'язані між собою, окремий їх розгляд неможливий, а тому відсутні підстави для закриття провадження в частині позовних вимог до боржника.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

9. У березні 2016 року ОСОБА_3 подав касаційну скаргудо Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права.

10. У касаційній скарзі просить скасувати рішення Апеляційного суду Полтавської області від 18 лютого 2016 року та залишити в силі рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 3 грудня 2015 року.

Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції

11. 6 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

12. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що ОСОБА_3 оскаржує рішення Апеляційного суду Полтавської області від 18 лютого 2016 року з підстав порушення судами правил суб'єктної юрисдикції.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

13. ОСОБА_3 вважає, що провадження у справі в частині позовних вимог до боржника про стягнення заборгованості за кредитним договором має бути закрито, оскільки ці вимоги слід розглядати в порядку господарського судочинства.

14. Крім того, на момент звернення до суду з позовом порука припинилась, а тому суд апеляційної інстанції безпідставно стягнув заборгованість за кредитом з поручителів.

Позиція позивача й інших відповідачів

15. Позивач й інші відповідачі відзиви на касаційну скаргу не надали.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій

(1.1) Щодо юрисдикції суду

16. Цивільний процесуальний кодекс (далі -ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).

17. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).

18. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12).

19. ГПК України у редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року, передбачає, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають, зокрема, при виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці (пункт 1 частини першої статті 20).

20. Тобто, з 15 грудня 2017 року господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. Така юрисдикція визначається, враховуючи суб'єктний склад основного зобов'язання.

21. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач звернувся з позовом до відповідачів з вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором, оскільки боржник допустив неналежне виконання зобов'язань за цим договором, а інші відповідачі є поручителями за кредитним договором.

22. Полтавський районний суд Полтавської області 3 грудня 2015 року ухвалив рішення закрити провадження у справі в частині позовних вимог до боржника.

23. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог до юридичної особи, суд першої інстанції констатував, що позовні вимоги до боржника про стягнення заборгованості не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки їх слід розглядати в порядку господарського судочинства. Суд вказав, що заявлені позовні вимоги не є взаємопов'язаними, і їх окремий розгляд не впливає на вирішення спору по суті.

24. Апеляційний суд Полтавської області 18 лютого 2016 року рішенням скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги задовольнив: стягнув солідарно з боржника і поручителів на користь позивача заборгованість за кредитним договором на загальну суму 4 305 819,58 грн.

25. Ухвалюючи рішення, апеляційний суд вважав, що договір поруки має додатковий до основного зобов'язання характер і укладається саме для забезпечення виконання останнього, а поручитель за загальним правилом відповідає перед кредитором солідарно з боржником. Позовні вимоги, на думку суду, взаємопов'язані між собою, окремий їх розгляд неможливий, а тому відсутні підстави для закриття провадження в частині позовних вимог до боржника.

26. Так, стаття 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) вказувала на те, щоне допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів.

27. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) та стаття 12 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) не встановлювали відповідної заборони.

28. Проте поряд з предметним критерієм при визначенні юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій.

29. Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена у цій справі до юридичної особи-боржника за вказаним договором, а також до фізичних осіб-поручителів, кожен з яких за умовами договорів поруки погодився розділити відповідальність із боржником за наслідки невиконання ним зобов'язання за кредитним договором.

30. Вирішення в межах господарського судочинства цього спору в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою, а в межах цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителів, які є фізичними особами та несуть солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмету та тих самих підстав позову здійснюватиметься різними судами за правилами різних видів судочинства.

31. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором і боржником за основним зобов'язанням, які є юридичними особами, та поручителями, які є фізичними особами.

32. Натомість, ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) не містить обмежень щодо розгляду вказаного предмету в залежності від суб'єктного складу учасників процесу.

33. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок апеляційного суду про необхідність розгляду позовних вимог до боржника та поручителів-фізичних осіб в порядку цивільного судочинства.

34. Відповідно до статті 126 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) суддя під час відкриття провадження у справі, підготовки справи до судового розгляду або суд під час її розгляду мають право постановити ухвалу про об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог за позовами одного й того самого позивача до одного й того самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовом різних позивачів до одного й того самого відповідача.

35. Відтак, позовні вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, коли відсутня спільність предмета позову.

36. Стаття 554 ЦК України передбачає, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

37. Норми права, що регулюють інститут поруки, не передбачають солідарної відповідальності поручителів між собою за різними договорами поруки, якщо цими договорами не передбачено іншого.

38. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач уклав окремі договори поруки з поручителями.Відтак, останні не дали спільно поруку, а тому не несуть солідарної відповідальності перед позивачем. Відповідальність поручителів перед позивачем є солідарною разом з боржником. Вказане випливає з пункту 1.2 договорів поруки.

39. За таких обставин кредитор, керуючись статтею 543 ЦК України, має право на свій розсуд пред'явити вимогу до боржника та кожного з поручителів разом чи окремо, в повному обсязі чи частково, але поручитель, що виконав зобов'язання, не вправі пред'явити вимогу до іншого поручителя на предмет розподілу відповідальності перед кредитором. Відтак, в силу солідарного обов'язку боржника з поручителями перед кредитором, останній має право вибору на звернення до боржника та поручителів разом чи до будь-кого з них окремо. Тому якщо процесуальний закон не обмежує кредитора предметним чи суб'єктним критерієм щодо розгляду спору, такий спір підлягає розгляду в порядку того судочинства, яке обрав кредитор.

40. У цьому спорі предмет позову є однаковим щодо кожного з відповідачів і стосується стягнення заборгованості за кредитним договором з боржника та поручителів солідарно. Позовна вимога є однорідною щодо кожного відповідача та нерозривно пов'язана з обов'язком щодо належного виконання умов кредитного договору. Тому ефективний судовий захист прав та інтересів позивача, зокрема належне виконання рішення суду, буде можливим за умов розгляду спору в межах однієї справи одним судом.

41. Велика Палата Верховного Суду враховує, що позов до боржника та поручителів стосовно стягнення заборгованості за кредитним договором був поданий на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року. З огляду на те, що ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спору з вказаними предметом і суб'єктним складом за правилами цивільного судочинства, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що спір за позовом кредитора-юридичної особи до боржника-юридичної особи та поручителів-фізичних осіб про стягнення заборгованості за кредитним договором має розглядатися за правилами цивільного судочинства.

42. Аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пунктах 23, 31-34, 44-48, 56-64 постанови від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (провадження N 14-40 цс 18).

43. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи ОСОБА_3 щодо необхідності розгляду позовних вимог до боржника про стягнення заборгованості за кредитним договором за правилами господарського судочинства.

(1.2) Щодо припинення поруки

44. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

45. Згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

46. З огляду викладені приписи порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлений її строк договором чи законом, сплив цього строку припиняє суб'єктивне право кредитора.

47. Верховний Суд України у постанові від 17 вересня 2014 року у справі N 6-6цс14 вказав на те, що строк поруки не є строком для захисту порушеного права, а є строком існування зобов'язання поруки. Право кредитора й обов'язок поручителя після спливу строку поруки припиняються. А тому кредитор не може вчиняти жодних дій щодо реалізації його права, зокрема і застосування примусових заходів захисту в судовому порядку.Навіть якщо в межах строку поруки була пред'явлена претензія, і поручитель не виконав вказані у ній вимоги, кредитор не має права на задоволення позову, заявленого поза межами строку поруки, оскільки із його закінченням відповідне право припинилося.

48. Відповідно до пункту 1.4 договорів поруки порука припиняється лише у разі належного виконання кредитного договору. Проте ця умова договорів поруки не встановлює у розумінні статті 251 ЦК України строк, зі спливом якого порука припиняється.

49. У кредитному договорі (зі змінами відповідно до угоди N 26/17-КР від 8 жовтня 2012 року) визначений строк виконання основного зобов'язання.

50. З огляду на це необхідно застосовувати припис частини четвертої статті 559 ЦК України про припинення поруки у разі, якщо у договорі не встановлений строк її дії і якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

51. Після спливу строку виконання основного зобов'язання у позивача виникло право протягом наступних шести місяців пред'явити вимогу до поручителів про виконання порушеного зобов'язання боржника. І після спливу цих шести місяців порука припинилася.

52. Позивач у листі до поручителів від 18 серпня 2014 року N 1104/3107 (отриманому 27 серпня 2014 року) пред'явив вимогу поза межами строку, встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України, а до суду звернувся аж 30 березня 2015 року. Відтак, позивач не може просити про захист у судовому порядку його права на виконання основного зобов'язання поручителями.

53. На цій підставі Полтавський районний суд Полтавської області у рішенні від 3 грудня 2015 року у задоволенні позову до поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовив.

54. З таким висновком суду першої інстанції Велика Палата Верховного Суду погоджується та вважає, що рішення Апеляційного суду Полтавської області від 18 лютого 2016 року в частині задоволення позовних вимог до поручителів не відповідає нормам матеріального права.

(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

(2.1) Щодо суті касаційної скарги

55. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

56. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

57. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є частково обґрунтованою, та скасовує рішення Апеляційного суду Полтавської області від 18 лютого 2016 року в частині задоволення позовних вимог до поручителів; у цій частині залишає в силі рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог до поручителів, а в іншій частині рішення апеляційного суду залишає без змін.

(2.2) Щодо судових витрат

58. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, покладені на поручителів за результатами перегляду справи у суді апеляційної інстанції, покладаються на позивача.

Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 4 частини першої статті 409, статтями 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

2. Рішення Апеляційного суду Полтавської області від 18 лютого 2016 року в частині задоволення позовних вимог до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 скасувати. У цій частині залишити в силі рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 3 грудня 2015 року про відмову у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3 та ОСОБА_4. В іншій частині рішення Апеляційного суду Полтавської області від 18 лютого 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Повний текст постанови підписаний 10 травня 2018 року.

Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
 

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Большая палата в очередной раз пришла к ошибочному, на мой взгляд, выводу о возможности в гражданском суде рассматривать иски к юрлицам в случае, если требования связанны одними обстоятельствами. Решение принято в противоречие ряду постановлений ВСУ.

Порадовало однако, сохранение позиции по прекращению поручительства на основании ч.4 ст.559 ГК Украины, суд указал, что в связи с тем, что договором предусмотрен срок исполнения основного обязательства, поручительство прекращается в случае, если в договоре не установлен срок действия поручительства и если кредитор в течение шести месяцев со дня наступления срока исполнения основного обязательства не предъявит требования к поручителю.


 

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
10 минут назад, Svetlyachok сказал:

З якого сайту - першоджерела взяте це рішення? В ЄДРС ще відсутнє. Дякую.

А где Вы его искали...? В каком реестре...?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

участник форума 

4 minutes ago, Bolt said:

А где Вы его искали...? В каком реестре...?

Уважаемы участник Bolt как с Вами можно связаться, на телефон

ные звонки Вы не отвечаете , на личные сообщение тоже 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 hour ago, Bolt said:

А где Вы его искали...? В каком реестре...?

В том  самом который называется "ЄДРСР", это написано в сообщении.

А вы его там нашли? Поделитесь ссылкой.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
3 минуты назад, Svetlyachok сказал:

В том  самом который называется "ЄДРСР", это написано в сообщении.

А вы его там нашли? Поделитесь ссылкой.

Вот в этом надо искать... Конечно просто нашёл...

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73896808

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      8 травня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 753/7317/15
      Провадження N 11-238апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О.Б.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Управління праці та соціального захисту населення Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації (далі - Управління) до ОСОБА_4 про стягнення надміру нарахованих бюджетних коштів
      за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Дніпровського районного суду м. Києва від 10 червня 2015 року (суддя Сухомлінов С.М.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року (головуючий Борисюк Л.П., судді Вівдиченко Т.Р., Петрик І.Й.),
      УСТАНОВИЛА:
      У квітні 2015 року Управління звернулося до Дарницького районного суду м. Києва із позовом до ОСОБА_4, в якому просило стягнути з відповідача надміру виплачені кошти.
      Дарницький районний суд м. Києва постановою від 10 червня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року, позов задовольнив: постановив стягнути з ОСОБА_4 на користь Управління суму надміру нарахованих бюджетних коштів у розмірі 8 тис. 797 грн 10 коп.
      Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що відповідно до пункту 15 Порядку призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2004 року N 558, ОСОБА_4 як одержувач компенсації зобов'язаний повідомити Управління, що призначило цю виплату, про обставини, які можуть вплинути на умови їх призначення та виплати, у цьому випадку про працевлаштування. У разі виявлення таких обставин виплата компенсації припиняється з дня, що настає за днем виникнення таких обставин. У разі одержання у зв'язку з цим зайвих сум компенсації відповідач повинен відшкодувати надміру виплачені суми за весь період, коли він не мав права на одержання компенсації.
      У травні 2016 року ОСОБА_4 подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та закрити провадження у справі.
      У касаційній скарзі відповідач наводить доводи щодо безпідставності рішень судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову. Водночас вважає, що спір у справі не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, оскільки він має приватноправовий, а не публічний характер.
      У запереченні на касаційну скаргу позивача Управління наводить доводи на спростування вимог відповідача та зазначає, що вони є безпідставними, оскільки суди попередніх інстанцій ухвалили по суті правильне рішення, тому підстав для їх скасування немає.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 17 травня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_4
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції Закону N 2147-VIII; далі - КАС) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Згідно зі статтею 327 КАС судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.
      27 лютого 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою на підставі частини шостої статті 346 КАС передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Відповідно до частини шостої статті 346 КАС справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Оскільки ОСОБА_4 оскаржує постанову Дарницького районного суд м. Києва від 10 червня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року, у тому числі й з підстав порушення судом правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
      Згідно із частиною третьою статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи, наведені в касаційній скарзі відповідача, і доводи Управління, викладені у запереченні на касаційну скаргу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга ОСОБА_4 підлягає задоволенню з таких підстав.
      Суди встановили, що у 2008 році Управління призначило ОСОБА_4 щомісячну компенсаційну виплату як непрацюючій фізичній особі, яка постійно надає соціальні послуги ОСОБА_1. При перевірці цільового використання компенсації встановлено, що відповідач з 15 березня 2011 року працевлаштувався, однак Управління про це не повідомив. У зв'язку з цим виникла переплата бюджетних коштів в розмірі 8 тис. 797 грн 10 коп.
      Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      Стаття 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
      Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
      Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
      За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      Спір у справі, що розглядається, не є публічно-правовим, оскільки стосується права ОСОБА_4 на грошові кошти, отримані ним як компенсаційна виплата непрацюючій фізичній особі, яка постійно надає соціальні послуги, тобто цивільного права.
      Велика Палата Верховного Суду вже висловлювалась щодо застосування норм права у спірних правовідносинах у цій категорії спорів, зокрема у справі N 824/973/16-а (постанова від 25 квітня 2018 року N 11-200апп18).
      Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (наприклад, рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України") суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка гарантує право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Тому відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 та частини першої статті 354 КАС ухвалені у цій справі в порядку адміністративного судочинства судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі - закриттю.
      Керуючись статтями 238, 243, 349, 354, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.
      2. Постанову Дарницького районного суду м. Києва від 10 червня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року скасувати.
      3. Провадження в адміністративній справі за позовом Управління праці та соціального захисту населення Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації до ОСОБА_4 про стягнення надміру нарахованих бюджетних коштів - закрити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      У повному обсязі постанова складена і підписана 14 травня 2018 року.
      Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
       
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      11 квітня 2018 року
      м. Київ
      Справа № 161/14920/16-а
      Провадження № 11-251апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      Судді-доповідача Саприкіної І. В.,
      суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу за касаційною скаргою Відділу державного архітектурно-будівельного контролю Луцької міської ради на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року (у складі колегії суддів Глушка І. В., Большакової О. О., Макарика В. Я.) у справі за адміністративним позовом Відділу державного архітектурно-будівельного контролю Луцької міської ради до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про знесення самочинного будівництва,
      УСТАНОВИЛА:
      У листопаді 2016 року Відділ державного архітектурно-будівельного контролю Луцької міської ради (далі - Відділ ДАБК) звернувся до Луцького міськрайонного суду Волинської області з адміністративним позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (далі - ФОП ОСОБА_3) про зобов'язання відповідача знести за власний рахунок самочинно збудоване приміщення (кафе) за адресою: АДРЕСА_1
      Луцький міськрайонний суд Волинської області постановою від 03 жовтня 2017 року адміністративний позов задовольнив та зобов'язав ФОП ОСОБА_3 знести за власний рахунок самочинно збудоване кафе по АДРЕСА_1
      Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 30 листопада 2017 року скасував постанову суду першої інстанції від 03 жовтня 2017 року, а провадження у справі закрив на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали.
      За правовою позицією Львівського апеляційного адміністративного суду, викладеною в зазначеній ухвалі, цей спір, враховуючи суть спірних правовідносин та їх суб'єктний склад, підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      Не погоджуючись із таким рішенням, 27 грудня 2017 року Відділ ДАБК подав до Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року, а постанову Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 жовтня 2017 року залишити без змін.
      На обґрунтування касаційної скарги позивач зазначив, що вказана справа належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки позов про знесення самочинного будівництва поданий до суду саме з метою здійснення владних управлінських функцій на виконання делегованих повноважень у сфері державного архітектурно-будівельного контролю.
      Відповідно до ч. 6 ст. 346 КАС України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      На підставі вказаної норми Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 06 березня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції.
      Як убачається з матеріалів справита встановлено судами, 30 травня 2016 року була проведена позапланова перевірка дотримання ФОП ОСОБА_3 вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил на об'єкті будівництва під час реконструкції тимчасової споруди під кафе на АДРЕСА_1, за результатами якої були складені: акт, яким встановлено, що ФОП ОСОБА_3 провів реконструкцію тимчасової споруди під кафе на АДРЕСА_1 без реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт, чим порушив вимоги п. 2 ч. 1 ст. 34 Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» (далі - Закон № 3038-VI); припис, яким позивача зобов'язали усунути виявлені порушення до 30 серпня 2016 року.
      Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 41 Закону № 3038-VI посадові особи органів державного архітектурно-будівельного контролю під час перевірки мають право видавати обов'язкові для виконання приписи.
      У зв'язку з невиконанням ФОП ОСОБА_3 вимог припису від 30 травня 2016 року в установлений строк 12 жовтня 2016 року посадові особи Відділу ДАБК провели позапланову перевірку, за результатами якої встановлено, що відповідач не подав декларацію про початок виконання будівельних робіт; добудову в добровільному порядку ФОП ОСОБА_3 не зніс.
      На підставі зазначеного та керуючись ч. 1 ст. 38 Закону № 3038-VI, Відділ ДАБК звернувся до адміністративного суду з відповідним позовом.
      Дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи щодо оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Закриваючи провадження у справі та скасовуючи постанову суду першої інстанції, Львівський апеляційний адміністративний суд виходив із того, що заявлені Відділом ДАБК вимоги не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства у зв'язку з тим, що на спори за зверненням суб'єкта владних повноважень до громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Така справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Господарським процесуальним кодексом України від 06 листопада 1991 року № 1798-XII (далі - ГПК України).
      Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такою правовою позицією апеляційного суду з огляду на таке.
      Частиною 3 ст. 3 КАС України в редакції Закону № 2147-VIII передбачено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України в редакції Закону № 2147-VIII).
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.
      Європейський суд з прав людини в рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії» (заява N 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року) висловлено думку, що термін «судом, встановленим законом» у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».
      Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 5 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) у порядку адміністративного судочинства.
      Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      Таким чином, визначальним критерієм віднесення справи до справ адміністративної юрисдикції є наявність стороною у справі суб'єкта владних повноважень та виконання ним у спірних відносинах управлінських функцій.
      Водночас за приписами п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
      Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України від 20 травня 1999 року № 687 ХІV «Про архітектурну діяльність» для забезпечення під час забудови територій, розміщення і будівництва об'єктів архітектури додержання суб'єктами архітектурної діяльності затвердженої містобудівної та іншої проектної документації, вимог вихідних даних, а також з метою захисту державою прав споживачів будівельної продукції здійснюється в установленому законодавством порядку державний архітектурно-будівельний контроль та нагляд.
      Частиною 3 ст. 6 Закону № 3038-VI визначені органи архітектурно-будівельного контролю, до яких належать, зокрема, виконавчі органи з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад.
      Згідно з підп. 1 п. «б» ч. 1 ст. 31 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчим органам міських рад делеговано повноваження у галузі будівництва, а саме: надання (отримання, реєстрація) документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, здійснення державного архітектурно-будівельного контролю та прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів у випадках та відповідно до вимог, встановлених Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».
      Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що Відділ ДАБК є суб'єктом владних повноважень, оскільки здійснює делеговані повноваження, а тому юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи за участю виконавчих органів з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад, які виникають під час виконання повноважень у сфері державного архітектурно-будівельного контролю.
      Зі змісту ч. 4 ст. 5 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) вбачається, що до компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб'єкта владних повноважень, в яких одночасно можуть бути відповідачами фізичні особи в чітко визначених законами України випадках.
      За змістом ст. 41 Закону № 3038-VI державний архітектурно-будівельний контроль - це сукупність заходів, спрямованих на дотримання замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється на об'єктах будівництва у порядку проведення планових та позапланових перевірок за територіальним принципом. Позаплановою перевіркою вважається перевірка, що не передбачена планом роботи органу державного архітектурно-будівельного контролю. Підставами для проведення позапланової перевірки є, зокрема, виявлення факту самочинного будівництва об'єкта.
      Згідно із ч. 1 ст. 38 Закону № 3038-VI у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об'єкта та компенсацію витрат, пов'язаних з таким знесенням.
      Проаналізувавши зміст ч. 1 ст. 38 та п. 3 ч. 4 ст. 41 Закону № 3038-VI Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що орган державного архітектурно-будівельного контролю у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, уповноважений видати припис про усунення порушень, у тому числі шляхом знесення самочинного збудованого об'єкта. Цей припис є обов'язковою передумовою для можливості контролюючого органа на звернення до суду на підставі ч. 1 ст.38 вказаного Закону у зв'язку з його невиконанням. І, враховуючи положення ч. 4 ст. 5 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII), такий позов повинен розглядатись в порядку адміністративного судочинства.
      Дії органу державного архітектурно-будівельного контролю здійснюються ним як суб'єктом владних повноважень послідовно в чітко визначеному порядку. Зокрема такий орган, що наділений контролюючими функціями, видає припис, який є обов'язковим до виконання і може бути оскаржений до суду. Оскільки дії щодо видання припису є публічно-правовими, то і подальше звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта зумовлено правовідносинами публічно-правового характеру й повинно розглядатись у порядку адміністративного судочинства.
      Звертаючись до суду з позовом про знесення об'єкту самочинного будівництва і мотивуючи такий позов порушеннями архітектурних, містобудівних, пожежних, санітарних або інших подібних норм і правил, суб'єкт владних повноважень діє не з метою захисту своїх приватних прав та інтересів, а з метою захисту прав та інтересів громади або невизначеного кола осіб від можливих порушень їхніх прав та з метою запобігти можливих суспільно значимих несприятливих наслідкам порушення відповідних норм і правил.
      Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що спори, які виникають за участю суб'єкта владних повноважень з метою реалізації у спірних відносинах наданих йому законодавством владних управлінських функцій, є публічно-правовими. За таких обставин висновок Львівського апеляційного адміністративного суду, що цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, є помилковим та не відповідає фактичним обставинам справи.
      Разом з тим, 15 листопада 2016 року Верховний Суд України прийняв постанову у справі № 21-1959а16, в якій дійшов висновку, що за змістом ст. 177 ЦК України об'єкти самочинного будівництва належать до об'єктів цивільних прав, а тому спори за позовами органів державного архітектурно-будівельного контролю про зобов'язання знесення самочинного будівництва підлягають розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, оскільки такі спори не стосуються захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов'язані з вирішенням питань щодо речових прав.
      Велика Палата Верховного Суду не погоджується із такою правовою позицією і вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України в цій категорії справ з огляду на таке.
      Об'єктами цивільних прав відповідно до ст. 177 ЦК України є речі. Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Речі поділяються на рухомі та нерухомі. До нерухомих речей належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення(ст. 179, 181 ЦК України).
      За приписами ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
      Статтею 331 ЦК України передбачено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.
      Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
      Таким чином, для того, щоб новостворене майно стало об'єктом цивільно-правових відносин, потрібно виконання трьох умов: 1) завершення будівництва; 2) прийняття до експлуатації; 3) державна реєстрація.
      Доки ці умови не виконано, особа вважається лише власником матеріалів, обладнання тощо, яке було використано у процесі цього будівництва (створення майна) - (ч. 3 ст. 331 ЦК України).
      Відповідно до ст. 376 ЦК України самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані (будуються) на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил.
      Вимоги особи, яка самочинно збудувала нерухоме майно, або заінтересованої особи, що не пов'язані з правом власності на ці будівлі, зокрема, про визнання права на матеріали, одержані при їх знесенні, підлягають розгляду судами на загальних підставах.
      Отже, метою знесення об'єктів самочинного будівництва за позовом органів державного архітектурно-будівельного контролю є не перехід права власності на ці об'єкти, а приведення будівництва у відповідність до імперативних вимог публічно-правових норм, направлених на захист суспільних інтересів.
      Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір, який є предметом даного розгляду не пов'язаний з вирішенням питання щодо речового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень шляхом знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування. Справа за позовом такого суб'єкта належить до компетенції адміністративних судів.
      Таким чином висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень), є помилковим.
      Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги має право скасувати судове рішення суду апеляційної інстанцій повністю і передати справу. на новий розгляд.
      Відповідно до ч. 1 ст. 353 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) підставою для скасування ухвали суду апеляційної інстанції і направлення справи для продовження розгляду є, зокрема, порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341-342, 345, 346-347, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Відділу державного архітектурно-будівельного контролю Луцької міської ради на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року задовольнити частково.
      Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року скасувати .
      Справу за позовом Відділу державного архітектурно-будівельного контролю Луцької міської ради до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про знесення самочинного будівництва - направити для продовження розгляду до Львівського апеляційного адміністративного суду.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач І. В. Саприкіна
      Судді: 
      Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська О. М. Ситнік
      О. С. Золотніков О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О. Г. Яновська
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/73837586
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      24 квітня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 911/3259/16
      Провадження N 12-50гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Бакуліної С.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М.,
      розглянула у відкритому судовому засіданні заяву Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року (головуючий суддя Поляков Б.М., судді Погребняк В.Я., Ткаченко Н.Г.) та постанови Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року (головуючий суддя Доманська М.Л., судді Остапенко О.М., Сотніков С.В.) у справі N 911/3259/16 за позовом ОСОБА_3 до Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" про поновлення на роботі, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3
      відповідач - не з'явився
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. Ухвалою Господарського суду Київської області від 19 жовтня 2016 року порушено провадження у справі N 911/3259/16 про банкрутство Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" (далі - відповідач, ПрАТ "ДПД Україна"); введено мораторій на задоволення вимог кредиторів; призначено на 08 листопада 2016 року засідання суду щодо вирішення питання про визнання ПрАТ "ДПД Україна" банкрутом.
      1.2. Постановою Господарського суду Київської області від 08 листопада 2016 року визнано ПрАТ "ДПД Україна" банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором призначено Мачульного О.І.
      1.3. У березні 2017 року ОСОБА_3 (далі - позивач, ОСОБА_3) звернулася в межах провадження у справі про банкрутство N 911/3259/16 з позовом до ПрАТ "ДПД Україна", в якому просила суд: поновити ОСОБА_3 на роботі на посаді фахівця по роботі з персоналом адміністративного відділу дирекції бізнесу ПрАТ "ДПД Україна"; стягнути з ПрАТ "ДПД Україна" на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21 лютого 2017 року до дня поновлення на роботі; стягнути з ПрАТ "ДПД Україна" на користь позивача моральну шкоду в розмірі 25000,00 грн.
      1.4. Позов мотивовано звільненням ОСОБА_3, яка має дитину до трьох років, із займаної посади в порушення норм трудового законодавства - без обов'язкового працевлаштування.
      1.5. Як на правову підставу позову ОСОБА_3 посилається на частину першу статті 40, статті 44, 47, 116, частину третю статті 184, частину другу статті 235, статтю 237-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
      1.6. Відповідач проти позову заперечує та зазначає, що ліквідатором ПрАТ "ДПД Україна" вчинено всі передбачені чинним законодавством України заходи та дії з метою дотримання вимог статті 184 КЗпП України щодо працевлаштування звільнених працівників.
      1.7. Нормативно заперечення проти позову обґрунтовано посиланням на статтю 110 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частину першу статті 37, частину другу статті 41 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", пункт 22 частини першої статті 1, статті 22, 48 Закону України "Про зайнятість населення", статті 40, 49-2, 184 КЗпП України.
      2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      2.1. ОСОБА_3 з 08 квітня 2013 року працювала на посаді фахівця по роботі з персоналом адміністративного відділу дирекції бізнесу ПрАТ "ДПД Україна".
      2.2. 20 березня 2015 року ОСОБА_3 отримала відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку - до 20 січня 2018 року, що підтверджується відповідним наказом від 17 березня 2015 року N 01.
      2.3. У травні 2016 року позивачем поштовим зв'язком було отримано копію наказу ПрАТ "ДПД Україна" N 3 від 10 травня 2016 року "Про попередження працівників товариства про звільнення" на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, а також лист-попередження, якими позивача було повідомлено про те, що її буде звільнено 20 липня 2016 року.
      2.4. 11 травня 2016 року ліквідатором відповідача було письмово повідомлено Києво-Святошинський районний центр зайнятості щодо вивільнення всіх працівників, в тому числі тих, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, що підтверджується відповідною інформацією за формою N 4-ПН.
      2.5. 13 грудня 2016 року ліквідатором ПрАТ "ДПД Україна" Мачульним О.І. видано наказ N 2-к про звільнення з 21 лютого 2017 року працівників у зв'язку з ліквідацією підприємства згідно пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.
      2.6. Зазначений наказ разом з попередженням N 1 від 13 грудня 2016 року (з урахуванням подальших уточнень від 21 грудня 2016 року) ліквідатором було направлено позивачу.
      2.7. Вважаючи, що вказані вище дії відносно звільнення вчинені з порушенням законодавства про працю, ОСОБА_3 звернулась до господарського суду з цим позовом
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Ухвалою Господарського суду Київської області від 11 травня 2017 року в позові відмовлено.
      3.2. Суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем дотримано процедуру звільнення позивача у зв'язку з ліквідацією юридичної особи, зокрема, ліквідатор ПрАТ "ДПД Україна" вжив вичерпних заходів з працевлаштування позивача, які полягали у повідомленні центру зайнятості про масове вивільнення працівників.
      3.3. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року, ухвалу місцевого господарського суду скасовано, прийнято нове рішення, яким позов задоволено частково; поновлено ОСОБА_3 на роботі на посаді фахівця по роботі з персоналом адміністративного відділу дирекції бізнесу ПрАТ "ДПД Україна"; стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21 лютого 2017 року по 12 липня 2017 року на загальну суму 28568,45 грн та моральну шкоду в сумі 3200,00 грн. у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
      3.4. Рішення судів апеляційної та касаційної інстанції вмотивовані посиланням на те, що звільнення позивача відбулося з порушенням встановленого порядку, без дотримання наданих ОСОБА_3 законодавством про працю гарантій працевлаштування, а саме без вжиття відповідачем в особі ліквідатора вичерпних заходів з працевлаштування позивача, що призвело до вимушеного прогулу та моральних страждань останньої.
      4. Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та наведені в заяві доводи
      4.1. 14 грудня 2017 року до Верховного Суду України надійшла заява ПрАТ "ДПД Україна" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року в справі N 911/3259/16 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на момент звернення з цією заявою, а саме з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї ж самої норми матеріального права.
      4.2. Заявник просить скасувати постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій, натомість залишити в силі ухвалу місцевого господарського суду.
      4.3. Заявник зазначає, що Вищим господарським судом України при прийнятті постанови було невірно застосовано частину третю статті 184 КЗпП України, яка в силу норм, визначених частиною першою статті 49-2 КЗпП України та пунктом 4 частини третьої статті 50 Закону України "Про зайнятість населення", не передбачає можливості при повній ліквідації юридичної особи реалізації вказаних трудових прав з метою поновлення звільненої жінки, яка перебуває у відпустці по догляду за дитиною віком до трьох років, а вказує лише на те, що подальше працевлаштування таких працівників повинне здійснюватися органами зайнятості у порядку, визначеному законодавством України.
      4.4. На обґрунтування неоднакового застосування судами касаційних інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права відповідач додав до заяви копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 червня 2016 року в справі N 638/11064/15-ц, у якій колегія суддів дійшла висновку про те, що при ліквідації установи гарантії, передбачені статтею 184 КЗпП України, не можуть бути застосовані, оскільки звільнення жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною віком до трьох років, не є підставою для їх поновлення в установу, яка ліквідується, а є підставою для дотримання гарантій щодо подальшого працевлаштування органами зайнятості.
      5. Позиція Великої Палати Верховного Суду
      5.1. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 110 ЦК України юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами.
      5.2. Частиною п'ятою статті 111 ЦК України визначено, що ліквідаційна комісія (ліквідатор) вживає заходів щодо закриття відокремлених підрозділів юридичної особи (філій, представництв) та відповідно до законодавства про працю здійснює звільнення працівників юридичної особи, що припиняється.
      5.3. Відповідно до частини другої статті 41 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ліквідатор з дня свого призначення здійснює такі повноваження: з дня визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури повідомляє працівників банкрута про звільнення та здійснює його відповідно до законодавства України про працю. Виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута провадиться ліквідатором у першу чергу за рахунок коштів, одержаних від продажу майна банкрута, або отриманого для цієї мети кредиту; має право отримувати кредит для виплати вихідної допомоги працівникам, що звільняються внаслідок ліквідації банкрута, який відшкодовується згідно з цим Законом позачергово за рахунок коштів, одержаних від продажу майна банкрута.
      5.4. Статтею 47 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначено, що звільнення працівників боржника може здійснюватися після порушення провадження у справі про банкрутство та призначення господарським судом розпорядника майна відповідно до вимог законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. Вихідна допомога звільненим працівникам боржника виплачується арбітражним керуючим у встановленому порядку з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. Питання про працевлаштування звільнених працівників вирішується відповідно до законодавства України про працю та про зайнятість населення. На звільнених працівників боржника поширюються гарантії, встановлені законодавством України про працю та про зайнятість населення.
      5.5. У пункті 1 частини першої статті 40 КЗпП України зазначено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
      5.6. Відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Отже частиною третьою статті 184 КЗпП України встановлено гарантії для окремих категорій працівників, а саме: заборонено звільнення, зокрема, жінок, які мають дітей віком до трьох років, та передбачено обов'язкове їх працевлаштування у випадках звільнення за ініціативою власника при повній ліквідації підприємства, установи, організації.
      5.7. Ліквідацією юридичної особи є спосіб припинення суб'єкта господарювання при якому припиняються всі його права, а зобов'язання мають бути виконані повністю в межах ліквідаційної процедури (стаття 111 ЦК України). Під реорганізацією юридичної особи розуміють припинення юридичної особи з переходом прав та обов'язків до іншої особи (правонаступника) в порядку загального правонаступництва (стаття 104 ЦК України). При цьому, згідно частини четвертої статті 36 КЗпП України у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Таким чином, обов'язок працевлаштування зазначеної у статті 184 КЗпП України категорії жінок може бути покладено на власника підприємства, установи, організації лише у випадку реорганізації юридичної особи, коли права та обов'язки юридичної особи переходять до іншої особи внаслідок правонаступництва.
      5.8. Порядок вивільнення працівників унормовано у статті 49-2 КЗпП України. У цьому порядку при відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю на підприємстві на якому відбувається вивільнення працівників, а саме така обставина настає внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації після визнання їх банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, власник або уповноважена ним особа, а в даному випадку - ліквідатор, доводить до відома державної служби зайнятості про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці. Саме державна служба зайнятості в силу частини четвертої наведеної статті вчиняє дії по працевлаштуванню вивільненого працівника.
      5.9. Згідно з частиною першою статті 22 Закону України "Про зайнятість населення" основними завданнями центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, його територіальних органів є: реалізація державної політики у сфері зайнятості населення та трудової міграції; сприяння громадянам у підборі підходящої роботи; надання роботодавцям послуг з добору працівників; участь в організації проведення громадських та інших робіт тимчасового характеру; сприяння громадянам в організації підприємницької діяльності, зокрема шляхом надання індивідуальних та групових консультацій; організація підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації безробітних з урахуванням поточної та перспективної потреб ринку праці; проведення професійної орієнтації населення тощо.
      5.10. Частиною третьою статті 50 Закону України "Про зайнятість населення" визначено, що роботодавці зобов'язані своєчасно та в повному обсязі подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про заплановане масове вивільнення працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.
      5.11. Тобто, державна служба зайнятості інформує працівників про роботу в тій самій чи іншій місцевості за їх професіями, спеціальностями, кваліфікаціями, а у разі їх відсутності - здійснює підбір іншої роботи з урахуванням індивідуальних побажань і суспільних потреб. У разі необхідності особу може бути направлено, за її згодою, на професійну перепідготовку або підвищення кваліфікації відповідно до законодавства.
      5.12. Місцевим господарським судом встановлено, що ПрАТ "ДПД Україна" не має свого правонаступника (юридичної особи), де можна було б запропонувати позивачу робоче місце.
      5.13. Судами також встановлено, що 11 травня 2016 року, тобто більше ніж за дев'ять місяців до звільнення позивача, ліквідатором було письмово повідомлено Києво-Святошинський районний центр зайнятості щодо вивільнення всіх працівників, в тому числі тих, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею 3-х річного віку, що підтверджується відповідною інформацією за формою N 4-ПН.
      5.14. Трудовий спір щодо оскарження дій по відмові у прийнятті на роботу підприємством, установою, організацією, які незаконно відмовляють у працевлаштуванні цієї категорії працівниць, відповідно до частини другої статті 232 КЗпП України може мати наслідком задоволення позову до такого підприємства, установи, організації про прийняття на роботу, а не про поновлення на попередній роботі у підприємстві, установі, організації, що ліквідуються.
      5.15. Наведене у сукупності дає підстави для висновку, що відповідач звільнив ОСОБА_3 на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України відповідно до вимог законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
      5.16. З огляду на викладене вище, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову.
      5.17. Отже, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, помилково дійшов висновку про те, що звільнення позивача відбулося з порушенням встановленого порядку, без дотримання наданих їй законодавством про працю гарантій працевлаштування.
      6. Висновок Великої Палати Верховного Суду про правильне застосування норм права
      6.1. Після визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури ліквідатор повідомляє працівників банкрута про звільнення та здійснює його відповідно до законодавства України про працю, зокрема, він звільняє жінок, які мають дітей віком до трьох років, на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України та повідомляє про таке вивільнення державний центр зайнятості, на який законом покладено обов'язок їх працевлаштування.
      Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року задовольнити.
      2. Постанову Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року в справі N 911/3259/16 скасувати.
      3. Ухвалу Господарського суду Київської області від 11 травня 2017 року в справі N 911/3259/16 залишити в силі.
      4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття.
      5. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий-суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська