ANTIRAID

Постановление БП-ВС о юрисдикции споров по оспариванию договор аренды земельных участков заключенных местными администрациями

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 голос

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 квітня 2018 року

м. Київ

Справа N 552/9255/15-а
Провадження N 11-168апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Саприкіної І.В.,
суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2015 року (у складі колегії суддів Шевчук О.А., Зуєвої Л.Є., Федусика А.Г.) у справі N 522/9255/15-а за позовом ОСОБА_3 до Затоківської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області, Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрбудінвест", третя особа - реєстраційна служба Білгород-Дністровського міськрайонного управління юстиції в Одеській області, за участю прокуратури Одеської області, про визнання протиправним і скасування рішення та державної реєстрації права оренди земельної ділянки,

УСТАНОВИЛА:

У травні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до Затоківської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області (далі - Затоківська селищна рада), Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрбудінвест" (далі -ТОВ "Укрбудінвест"), третя особа - реєстраційна служба Білгород-Дністровського міськрайонного управління юстиції в Одеській області (далі - реєстраційна служба Білгород-Дністровського МРУЮ), за участю прокуратури Одеської області, у якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення Затоківської селищної ради від 07 жовтня 2004 року N 1183 "Про надання земельної ділянки ТОВ "Укрбудінвест" для реконструкції, експлуатації та обслуговування пансіонату в Лиманському курортному районі смт Затока";

- визнати недійсним договір оренди земельної ділянки загальною площею 35,034 га, укладений 22 жовтня 2004 року між Затоківською селищною радою та ТОВ "Укрбудінвест", для реконструкції, експлуатації та обслуговування пансіонату в Лиманському курортному районі смт Затока терміном на 25 років;

- скасувати державну реєстрацію права оренди земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1, яку проведено 28 жовтня 2004 року, на підставі договору оренди, зареєстрованого в Білгород-Дністровському міському відділі Одеської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах".

На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що оскаржуване рішення Затоківської селищної ради прийняте з порушенням норм чинного на той період законодавства, у зв'язку із чим є недійсним укладений на підставі нього договір оренди земельної ділянки та державна реєстрація цього договору.

Приморський районний суд м. Одеси постановою від 15 червня 2015 року позов задовольнив. Визнав протиправним та скасував рішення Затоківської селищної ради N 1183 від 07 жовтня 2004 року "Про надання земельної ділянки ТОВ "Укрбудінвест" для реконструкції, експлуатації та обслуговування пансіонату в Лиманському курортному районі смт Затока". Визнав недійсним договір оренди земельної ділянки від 22 жовтня 2004 року і скасував державну реєстрацію права оренди земельної ділянки.

Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 23 вересня 2015 року скасував судове рішення першої інстанції та прийняв нове рішення, яким провадження в частині позовних вимог про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 22 жовтня 2004 року закрив. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.

Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 22 жовтня 2004 року, суд апеляційної інстанції керувався тим, що спори, пов'язані з укладенням, зміною, виконанням і розірванням усіх господарських договорів між суб'єктами господарювання й органами державної влади, місцевого самоврядування, зокрема, договори про передачу державного або комунального майна в оренду, мають вирішуватися в порядку господарського судочинства. У решті позовних вимог суд керувався тим, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

У жовтні 2015 року ОСОБА_3звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2015 року й просив залишити в силі постанову Приморського районного суду м. Одеси від 15 червня 2015 року.

На обґрунтування касаційної скарги позивач зазначив, що внаслідок прийняття Затоківською селищною радою спірного рішення, обмежено його право на безоплатну приватизацію земельної ділянки, та як наслідок, створено перешкоди в набутті ним права власності в порядку, встановленому законом. Стосовно позовних вимог, провадження в яких закрито, позивач указував, що вони є похідними та спрямовані на відновлення порушеного оскаржуваним рішенням його права на безоплатну приватизацію, тобто цей спір є цивільним.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 21 жовтня 2015 року відкрив касаційне провадження за зазначеною скаргою.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.

Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 17 січня 2018 року прийняв касаційну скаргу до провадження, а ухвалою від 14 лютого 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції.

Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Як установлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, позивач 18 лютого 2015 року звернувся до Затоківської селищної ради із заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для індивідуального дачного будівництва, що розташована у Лиманському районі смт Затоки міста Білгорода-Дністровського Одеської області, орієнтовною площею 0,1 га. До заяви позивач додав ситуаційну схему, на якій зображене бажане місце розташування земельної ділянки.

20 лютого 2015 року за результатами розгляду поданої ОСОБА_3 заяви, Затоківська селищна рада відмовила позивачу в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення зазначеної земельної ділянки, оскільки ця ділянка розташована в межах іншої земельної ділянки загальною площею 34,6492 га, наданої в користування на умовах оренди ТОВ "Укрбудінвест".

20 лютого 2015 року в порядку Закону України "Про доступ до публічної інформації" позивач звернувся до Затоківської селищної ради з проханням надати копію рішення цієї селищної ради, яким ТОВ "Укрбудінвест" надано в користування земельну ділянку загальною площею 34,6492 га, розташовану в Лиманському районі смт Затоки м. Білгорода-Дністровського Одеської області. Просив надати копії документів, що стали підставою для прийняття зазначеного рішення та договору оренди земельної ділянки між Затоківською селищною радою та ТОВ "Укрбудінвест" з додатковими угодами, якщо такі укладались.

Затоківська селищна рада 23 лютого 2015 року відповідно до Закону України "Про доступ до публічної інформації" надала позивачу копії: свого рішення N 1183 "Про надання земельної ділянки ТОВ "Укрбудінвест" для реконструкції, експлуатації та обслуговування пансіонату в Лиманському курортному районі смт Затока"; проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; договору оренди земельної ділянки від 22 жовтня 2004 року; додаткової угоди про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 28 квітня 2005 року; додаткової угоди про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 18 липня 2007 року.

З наданих документів позивачу стало відомо, що ТОВ "Укрбудінвест" було укладено договір на складання проекту землеустрою N 236 від 01 вересня 2004 року, однак висновки про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, отримання яких передбачено ч. 6 ст. 123 Земельного кодексу України, надані відповідними органами до 01 вересня 2004 року, тобто до замовлення робіт з розроблення самого проекту землеустрою. А тому, на думку позивача, укладення в подальшому договору оренди земельної ділянки відбулось з порушення чинного законодавства.

Вважаючи рішення Затоківської селищної ради протиправним, позивач звернувся до суду з відповідним адміністративним позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів.

Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у п. 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що "фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів".

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України (в цьому випадку й далі- у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Спором адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

Предметом спору в цій справі є рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки в оренду юридичній особі, яка, на думку позивача, набула таке право оренди неправомірно, оскільки юридична особа, користуючись спірною земельною ділянкою на умовах оренди, порушує його право на безоплатне отримання у власність частини (0,10 га) цієї земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для індивідуального дачного будівництва відповідно до ч. 6 ст. 118 Земельного кодексу України (далі - ЗК України).

Слід зазначити, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.

Відповідно до ст. 5 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) одним із принципів земельного законодавства є забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у справі, яка розглядається, орган місцевого самоврядування, реалізуючи право розпорядження земельною ділянкою, відповідно до ст. 5 ЗК України має рівні права з громадянами та юридичними особами, з якими він вступає у відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, тобто є рівноправним суб'єктом земельних відносин. У цьому спорі учасники земельних правовідносин не підпорядковані один одному, а отже, суб'єкт владних повноважень - орган місцевого самоврядування - владних управлінських функцій не здійснював.

Аналогічну правову позицію щодо застосування зазначених норм процесуального права висловлено Верховним Судом України, зокрема, у постанові від 01 жовтня 2013 року у справі N 21-345а13, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступати від неї.

При цьому Велика Палата Верховного Суду зауважує, що суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки помилково зазначив, що в цій частині спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства без врахування суб'єктного складу правовідносин, оскільки спір виник між фізичною особою, органом місцевого самоврядування та юридичною особою.

За таких підстав Велика Палата Верховного Суду зазначає, що цей спір має вирішуватись в порядку цивільного судочинства, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 1 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України у редакції, чинній на час прийняття рішень) завданням цивільного судочинства є справедливий неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних прав з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з п. 10 ч. 1 ст. 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Аналіз зазначених обставин справи дає підстави Великій Палаті Верховного Суду вважати, що спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів місцевого самоврядування, а стосується захисту його приватних інтересів шляхом припинення цивільних прав і обов'язків іншої особи.

Зазначене унеможливлює оцінку відносин сторін у цій справі як таких, що ґрунтуються на управлінських чи контролюючих функціях однієї сторони стосовно іншої, отже, ця справа не має визначених КАС України ознак адміністративного позову.

З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, і вважає такі висновки суду апеляційної інстанції помилковими, оскільки цей спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства, за правилами якого можливий одночасний розгляд вимог про визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування, а також визнання недійсним договору оренди, укладеного на підставі такого незаконного рішення.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 354 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку частково і закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених ст. 238 КАС України, а саме якщо справу не належить розглядами за правилами адміністративного судочинства.

Частиною 1 ст. 239 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) визначено, що якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої п. 1 ч. 1 ст. 238 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.

Статтею 351 КАС України закріплено, що підставами для (…) зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Ураховуючи викладене та керуючись ст. 238, 239, 341, 342, 345, 349, 351, 354 - 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2015 рокув частині позовних вимог ОСОБА_3 про визнання протиправним та скасування рішення Затоківської селищної ради Білгорода-Дністровської міської ради Одеської області від 07 жовтня 2004 року N 1183 "Про надання земельної ділянки ТОВ "Укрбудінвест" для реконструкції, експлуатації та обслуговування пансіонату в Лиманському курортному районі смт Затока" та скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1, яку проведено 28 жовтня 2004 року на підставі договору оренди, зареєстрованого в Білгород-Дністровському міському відділі Одеської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", - скасувати, а провадження у справі в цій частині закрити.

Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2015 рокуу цій справі в частині закриття провадження за позовною вимогою ОСОБА_3 про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 22 жовтня 2004 року - змінити шляхом виключення з мотивувальної частини судового рішення посилання на право звернення до суду з цією вимогою в порядку господарського судочинства, в іншій частині постанову - залишити без змін.

Роз'яснити позивачу право на звернення до суду в порядку цивільного судочинства.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Большая палата сделал еще один шаг к ликвидации административных судов, которым фактически уже нечего и рассматривать. Осталось еще налоговые споры отнести к хозяйственной или гражданской юрисдикции используя туже аргументацию относительно права собственности на средства.

В данном случае суд указал, что указанная категория споров не относится к юрисдикции административных судов, и считает такие выводы суда апелляционной инстанции ошибочными, поскольку этот спор должен решаться в порядке гражданского судопроизводства по правилам которого возможен одновременное рассмотрение требований о признании незаконными решений, действий или бездействия органа местного самоуправления, а также признании недействительным договора аренды, заключенного на основании такого незаконного решения.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      8 травня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 753/7317/15
      Провадження N 11-238апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О.Б.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Управління праці та соціального захисту населення Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації (далі - Управління) до ОСОБА_4 про стягнення надміру нарахованих бюджетних коштів
      за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Дніпровського районного суду м. Києва від 10 червня 2015 року (суддя Сухомлінов С.М.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року (головуючий Борисюк Л.П., судді Вівдиченко Т.Р., Петрик І.Й.),
      УСТАНОВИЛА:
      У квітні 2015 року Управління звернулося до Дарницького районного суду м. Києва із позовом до ОСОБА_4, в якому просило стягнути з відповідача надміру виплачені кошти.
      Дарницький районний суд м. Києва постановою від 10 червня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року, позов задовольнив: постановив стягнути з ОСОБА_4 на користь Управління суму надміру нарахованих бюджетних коштів у розмірі 8 тис. 797 грн 10 коп.
      Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що відповідно до пункту 15 Порядку призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2004 року N 558, ОСОБА_4 як одержувач компенсації зобов'язаний повідомити Управління, що призначило цю виплату, про обставини, які можуть вплинути на умови їх призначення та виплати, у цьому випадку про працевлаштування. У разі виявлення таких обставин виплата компенсації припиняється з дня, що настає за днем виникнення таких обставин. У разі одержання у зв'язку з цим зайвих сум компенсації відповідач повинен відшкодувати надміру виплачені суми за весь період, коли він не мав права на одержання компенсації.
      У травні 2016 року ОСОБА_4 подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та закрити провадження у справі.
      У касаційній скарзі відповідач наводить доводи щодо безпідставності рішень судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову. Водночас вважає, що спір у справі не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, оскільки він має приватноправовий, а не публічний характер.
      У запереченні на касаційну скаргу позивача Управління наводить доводи на спростування вимог відповідача та зазначає, що вони є безпідставними, оскільки суди попередніх інстанцій ухвалили по суті правильне рішення, тому підстав для їх скасування немає.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 17 травня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_4
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції Закону N 2147-VIII; далі - КАС) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Згідно зі статтею 327 КАС судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.
      27 лютого 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою на підставі частини шостої статті 346 КАС передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Відповідно до частини шостої статті 346 КАС справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Оскільки ОСОБА_4 оскаржує постанову Дарницького районного суд м. Києва від 10 червня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року, у тому числі й з підстав порушення судом правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
      Згідно із частиною третьою статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи, наведені в касаційній скарзі відповідача, і доводи Управління, викладені у запереченні на касаційну скаргу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга ОСОБА_4 підлягає задоволенню з таких підстав.
      Суди встановили, що у 2008 році Управління призначило ОСОБА_4 щомісячну компенсаційну виплату як непрацюючій фізичній особі, яка постійно надає соціальні послуги ОСОБА_1. При перевірці цільового використання компенсації встановлено, що відповідач з 15 березня 2011 року працевлаштувався, однак Управління про це не повідомив. У зв'язку з цим виникла переплата бюджетних коштів в розмірі 8 тис. 797 грн 10 коп.
      Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      Стаття 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
      Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
      Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
      За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      Спір у справі, що розглядається, не є публічно-правовим, оскільки стосується права ОСОБА_4 на грошові кошти, отримані ним як компенсаційна виплата непрацюючій фізичній особі, яка постійно надає соціальні послуги, тобто цивільного права.
      Велика Палата Верховного Суду вже висловлювалась щодо застосування норм права у спірних правовідносинах у цій категорії спорів, зокрема у справі N 824/973/16-а (постанова від 25 квітня 2018 року N 11-200апп18).
      Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (наприклад, рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України") суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка гарантує право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Тому відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 та частини першої статті 354 КАС ухвалені у цій справі в порядку адміністративного судочинства судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі - закриттю.
      Керуючись статтями 238, 243, 349, 354, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.
      2. Постанову Дарницького районного суду м. Києва від 10 червня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року скасувати.
      3. Провадження в адміністративній справі за позовом Управління праці та соціального захисту населення Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації до ОСОБА_4 про стягнення надміру нарахованих бюджетних коштів - закрити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      У повному обсязі постанова складена і підписана 14 травня 2018 року.
      Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
       
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      11 квітня 2018 року
      м. Київ
      Справа № 161/14920/16-а
      Провадження № 11-251апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      Судді-доповідача Саприкіної І. В.,
      суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу за касаційною скаргою Відділу державного архітектурно-будівельного контролю Луцької міської ради на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року (у складі колегії суддів Глушка І. В., Большакової О. О., Макарика В. Я.) у справі за адміністративним позовом Відділу державного архітектурно-будівельного контролю Луцької міської ради до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про знесення самочинного будівництва,
      УСТАНОВИЛА:
      У листопаді 2016 року Відділ державного архітектурно-будівельного контролю Луцької міської ради (далі - Відділ ДАБК) звернувся до Луцького міськрайонного суду Волинської області з адміністративним позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (далі - ФОП ОСОБА_3) про зобов'язання відповідача знести за власний рахунок самочинно збудоване приміщення (кафе) за адресою: АДРЕСА_1
      Луцький міськрайонний суд Волинської області постановою від 03 жовтня 2017 року адміністративний позов задовольнив та зобов'язав ФОП ОСОБА_3 знести за власний рахунок самочинно збудоване кафе по АДРЕСА_1
      Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 30 листопада 2017 року скасував постанову суду першої інстанції від 03 жовтня 2017 року, а провадження у справі закрив на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали.
      За правовою позицією Львівського апеляційного адміністративного суду, викладеною в зазначеній ухвалі, цей спір, враховуючи суть спірних правовідносин та їх суб'єктний склад, підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      Не погоджуючись із таким рішенням, 27 грудня 2017 року Відділ ДАБК подав до Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року, а постанову Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 жовтня 2017 року залишити без змін.
      На обґрунтування касаційної скарги позивач зазначив, що вказана справа належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки позов про знесення самочинного будівництва поданий до суду саме з метою здійснення владних управлінських функцій на виконання делегованих повноважень у сфері державного архітектурно-будівельного контролю.
      Відповідно до ч. 6 ст. 346 КАС України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      На підставі вказаної норми Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 06 березня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції.
      Як убачається з матеріалів справита встановлено судами, 30 травня 2016 року була проведена позапланова перевірка дотримання ФОП ОСОБА_3 вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил на об'єкті будівництва під час реконструкції тимчасової споруди під кафе на АДРЕСА_1, за результатами якої були складені: акт, яким встановлено, що ФОП ОСОБА_3 провів реконструкцію тимчасової споруди під кафе на АДРЕСА_1 без реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт, чим порушив вимоги п. 2 ч. 1 ст. 34 Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» (далі - Закон № 3038-VI); припис, яким позивача зобов'язали усунути виявлені порушення до 30 серпня 2016 року.
      Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 41 Закону № 3038-VI посадові особи органів державного архітектурно-будівельного контролю під час перевірки мають право видавати обов'язкові для виконання приписи.
      У зв'язку з невиконанням ФОП ОСОБА_3 вимог припису від 30 травня 2016 року в установлений строк 12 жовтня 2016 року посадові особи Відділу ДАБК провели позапланову перевірку, за результатами якої встановлено, що відповідач не подав декларацію про початок виконання будівельних робіт; добудову в добровільному порядку ФОП ОСОБА_3 не зніс.
      На підставі зазначеного та керуючись ч. 1 ст. 38 Закону № 3038-VI, Відділ ДАБК звернувся до адміністративного суду з відповідним позовом.
      Дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи щодо оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Закриваючи провадження у справі та скасовуючи постанову суду першої інстанції, Львівський апеляційний адміністративний суд виходив із того, що заявлені Відділом ДАБК вимоги не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства у зв'язку з тим, що на спори за зверненням суб'єкта владних повноважень до громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Така справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Господарським процесуальним кодексом України від 06 листопада 1991 року № 1798-XII (далі - ГПК України).
      Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такою правовою позицією апеляційного суду з огляду на таке.
      Частиною 3 ст. 3 КАС України в редакції Закону № 2147-VIII передбачено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України в редакції Закону № 2147-VIII).
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.
      Європейський суд з прав людини в рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії» (заява N 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року) висловлено думку, що термін «судом, встановленим законом» у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».
      Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 5 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) у порядку адміністративного судочинства.
      Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      Таким чином, визначальним критерієм віднесення справи до справ адміністративної юрисдикції є наявність стороною у справі суб'єкта владних повноважень та виконання ним у спірних відносинах управлінських функцій.
      Водночас за приписами п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
      Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України від 20 травня 1999 року № 687 ХІV «Про архітектурну діяльність» для забезпечення під час забудови територій, розміщення і будівництва об'єктів архітектури додержання суб'єктами архітектурної діяльності затвердженої містобудівної та іншої проектної документації, вимог вихідних даних, а також з метою захисту державою прав споживачів будівельної продукції здійснюється в установленому законодавством порядку державний архітектурно-будівельний контроль та нагляд.
      Частиною 3 ст. 6 Закону № 3038-VI визначені органи архітектурно-будівельного контролю, до яких належать, зокрема, виконавчі органи з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад.
      Згідно з підп. 1 п. «б» ч. 1 ст. 31 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчим органам міських рад делеговано повноваження у галузі будівництва, а саме: надання (отримання, реєстрація) документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, здійснення державного архітектурно-будівельного контролю та прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів у випадках та відповідно до вимог, встановлених Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».
      Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що Відділ ДАБК є суб'єктом владних повноважень, оскільки здійснює делеговані повноваження, а тому юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи за участю виконавчих органів з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад, які виникають під час виконання повноважень у сфері державного архітектурно-будівельного контролю.
      Зі змісту ч. 4 ст. 5 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) вбачається, що до компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб'єкта владних повноважень, в яких одночасно можуть бути відповідачами фізичні особи в чітко визначених законами України випадках.
      За змістом ст. 41 Закону № 3038-VI державний архітектурно-будівельний контроль - це сукупність заходів, спрямованих на дотримання замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється на об'єктах будівництва у порядку проведення планових та позапланових перевірок за територіальним принципом. Позаплановою перевіркою вважається перевірка, що не передбачена планом роботи органу державного архітектурно-будівельного контролю. Підставами для проведення позапланової перевірки є, зокрема, виявлення факту самочинного будівництва об'єкта.
      Згідно із ч. 1 ст. 38 Закону № 3038-VI у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об'єкта та компенсацію витрат, пов'язаних з таким знесенням.
      Проаналізувавши зміст ч. 1 ст. 38 та п. 3 ч. 4 ст. 41 Закону № 3038-VI Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що орган державного архітектурно-будівельного контролю у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, уповноважений видати припис про усунення порушень, у тому числі шляхом знесення самочинного збудованого об'єкта. Цей припис є обов'язковою передумовою для можливості контролюючого органа на звернення до суду на підставі ч. 1 ст.38 вказаного Закону у зв'язку з його невиконанням. І, враховуючи положення ч. 4 ст. 5 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII), такий позов повинен розглядатись в порядку адміністративного судочинства.
      Дії органу державного архітектурно-будівельного контролю здійснюються ним як суб'єктом владних повноважень послідовно в чітко визначеному порядку. Зокрема такий орган, що наділений контролюючими функціями, видає припис, який є обов'язковим до виконання і може бути оскаржений до суду. Оскільки дії щодо видання припису є публічно-правовими, то і подальше звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта зумовлено правовідносинами публічно-правового характеру й повинно розглядатись у порядку адміністративного судочинства.
      Звертаючись до суду з позовом про знесення об'єкту самочинного будівництва і мотивуючи такий позов порушеннями архітектурних, містобудівних, пожежних, санітарних або інших подібних норм і правил, суб'єкт владних повноважень діє не з метою захисту своїх приватних прав та інтересів, а з метою захисту прав та інтересів громади або невизначеного кола осіб від можливих порушень їхніх прав та з метою запобігти можливих суспільно значимих несприятливих наслідкам порушення відповідних норм і правил.
      Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що спори, які виникають за участю суб'єкта владних повноважень з метою реалізації у спірних відносинах наданих йому законодавством владних управлінських функцій, є публічно-правовими. За таких обставин висновок Львівського апеляційного адміністративного суду, що цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, є помилковим та не відповідає фактичним обставинам справи.
      Разом з тим, 15 листопада 2016 року Верховний Суд України прийняв постанову у справі № 21-1959а16, в якій дійшов висновку, що за змістом ст. 177 ЦК України об'єкти самочинного будівництва належать до об'єктів цивільних прав, а тому спори за позовами органів державного архітектурно-будівельного контролю про зобов'язання знесення самочинного будівництва підлягають розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, оскільки такі спори не стосуються захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов'язані з вирішенням питань щодо речових прав.
      Велика Палата Верховного Суду не погоджується із такою правовою позицією і вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України в цій категорії справ з огляду на таке.
      Об'єктами цивільних прав відповідно до ст. 177 ЦК України є речі. Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Речі поділяються на рухомі та нерухомі. До нерухомих речей належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення(ст. 179, 181 ЦК України).
      За приписами ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
      Статтею 331 ЦК України передбачено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.
      Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
      Таким чином, для того, щоб новостворене майно стало об'єктом цивільно-правових відносин, потрібно виконання трьох умов: 1) завершення будівництва; 2) прийняття до експлуатації; 3) державна реєстрація.
      Доки ці умови не виконано, особа вважається лише власником матеріалів, обладнання тощо, яке було використано у процесі цього будівництва (створення майна) - (ч. 3 ст. 331 ЦК України).
      Відповідно до ст. 376 ЦК України самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані (будуються) на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил.
      Вимоги особи, яка самочинно збудувала нерухоме майно, або заінтересованої особи, що не пов'язані з правом власності на ці будівлі, зокрема, про визнання права на матеріали, одержані при їх знесенні, підлягають розгляду судами на загальних підставах.
      Отже, метою знесення об'єктів самочинного будівництва за позовом органів державного архітектурно-будівельного контролю є не перехід права власності на ці об'єкти, а приведення будівництва у відповідність до імперативних вимог публічно-правових норм, направлених на захист суспільних інтересів.
      Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір, який є предметом даного розгляду не пов'язаний з вирішенням питання щодо речового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень шляхом знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування. Справа за позовом такого суб'єкта належить до компетенції адміністративних судів.
      Таким чином висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень), є помилковим.
      Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги має право скасувати судове рішення суду апеляційної інстанцій повністю і передати справу. на новий розгляд.
      Відповідно до ч. 1 ст. 353 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) підставою для скасування ухвали суду апеляційної інстанції і направлення справи для продовження розгляду є, зокрема, порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341-342, 345, 346-347, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Відділу державного архітектурно-будівельного контролю Луцької міської ради на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року задовольнити частково.
      Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року скасувати .
      Справу за позовом Відділу державного архітектурно-будівельного контролю Луцької міської ради до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про знесення самочинного будівництва - направити для продовження розгляду до Львівського апеляційного адміністративного суду.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач І. В. Саприкіна
      Судді: 
      Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська О. М. Ситнік
      О. С. Золотніков О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О. Г. Яновська
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/73837586
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      24 квітня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 911/3259/16
      Провадження N 12-50гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Бакуліної С.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М.,
      розглянула у відкритому судовому засіданні заяву Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року (головуючий суддя Поляков Б.М., судді Погребняк В.Я., Ткаченко Н.Г.) та постанови Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року (головуючий суддя Доманська М.Л., судді Остапенко О.М., Сотніков С.В.) у справі N 911/3259/16 за позовом ОСОБА_3 до Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" про поновлення на роботі, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3
      відповідач - не з'явився
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. Ухвалою Господарського суду Київської області від 19 жовтня 2016 року порушено провадження у справі N 911/3259/16 про банкрутство Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" (далі - відповідач, ПрАТ "ДПД Україна"); введено мораторій на задоволення вимог кредиторів; призначено на 08 листопада 2016 року засідання суду щодо вирішення питання про визнання ПрАТ "ДПД Україна" банкрутом.
      1.2. Постановою Господарського суду Київської області від 08 листопада 2016 року визнано ПрАТ "ДПД Україна" банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором призначено Мачульного О.І.
      1.3. У березні 2017 року ОСОБА_3 (далі - позивач, ОСОБА_3) звернулася в межах провадження у справі про банкрутство N 911/3259/16 з позовом до ПрАТ "ДПД Україна", в якому просила суд: поновити ОСОБА_3 на роботі на посаді фахівця по роботі з персоналом адміністративного відділу дирекції бізнесу ПрАТ "ДПД Україна"; стягнути з ПрАТ "ДПД Україна" на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21 лютого 2017 року до дня поновлення на роботі; стягнути з ПрАТ "ДПД Україна" на користь позивача моральну шкоду в розмірі 25000,00 грн.
      1.4. Позов мотивовано звільненням ОСОБА_3, яка має дитину до трьох років, із займаної посади в порушення норм трудового законодавства - без обов'язкового працевлаштування.
      1.5. Як на правову підставу позову ОСОБА_3 посилається на частину першу статті 40, статті 44, 47, 116, частину третю статті 184, частину другу статті 235, статтю 237-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
      1.6. Відповідач проти позову заперечує та зазначає, що ліквідатором ПрАТ "ДПД Україна" вчинено всі передбачені чинним законодавством України заходи та дії з метою дотримання вимог статті 184 КЗпП України щодо працевлаштування звільнених працівників.
      1.7. Нормативно заперечення проти позову обґрунтовано посиланням на статтю 110 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частину першу статті 37, частину другу статті 41 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", пункт 22 частини першої статті 1, статті 22, 48 Закону України "Про зайнятість населення", статті 40, 49-2, 184 КЗпП України.
      2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      2.1. ОСОБА_3 з 08 квітня 2013 року працювала на посаді фахівця по роботі з персоналом адміністративного відділу дирекції бізнесу ПрАТ "ДПД Україна".
      2.2. 20 березня 2015 року ОСОБА_3 отримала відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку - до 20 січня 2018 року, що підтверджується відповідним наказом від 17 березня 2015 року N 01.
      2.3. У травні 2016 року позивачем поштовим зв'язком було отримано копію наказу ПрАТ "ДПД Україна" N 3 від 10 травня 2016 року "Про попередження працівників товариства про звільнення" на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, а також лист-попередження, якими позивача було повідомлено про те, що її буде звільнено 20 липня 2016 року.
      2.4. 11 травня 2016 року ліквідатором відповідача було письмово повідомлено Києво-Святошинський районний центр зайнятості щодо вивільнення всіх працівників, в тому числі тих, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, що підтверджується відповідною інформацією за формою N 4-ПН.
      2.5. 13 грудня 2016 року ліквідатором ПрАТ "ДПД Україна" Мачульним О.І. видано наказ N 2-к про звільнення з 21 лютого 2017 року працівників у зв'язку з ліквідацією підприємства згідно пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.
      2.6. Зазначений наказ разом з попередженням N 1 від 13 грудня 2016 року (з урахуванням подальших уточнень від 21 грудня 2016 року) ліквідатором було направлено позивачу.
      2.7. Вважаючи, що вказані вище дії відносно звільнення вчинені з порушенням законодавства про працю, ОСОБА_3 звернулась до господарського суду з цим позовом
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Ухвалою Господарського суду Київської області від 11 травня 2017 року в позові відмовлено.
      3.2. Суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем дотримано процедуру звільнення позивача у зв'язку з ліквідацією юридичної особи, зокрема, ліквідатор ПрАТ "ДПД Україна" вжив вичерпних заходів з працевлаштування позивача, які полягали у повідомленні центру зайнятості про масове вивільнення працівників.
      3.3. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року, ухвалу місцевого господарського суду скасовано, прийнято нове рішення, яким позов задоволено частково; поновлено ОСОБА_3 на роботі на посаді фахівця по роботі з персоналом адміністративного відділу дирекції бізнесу ПрАТ "ДПД Україна"; стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21 лютого 2017 року по 12 липня 2017 року на загальну суму 28568,45 грн та моральну шкоду в сумі 3200,00 грн. у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
      3.4. Рішення судів апеляційної та касаційної інстанції вмотивовані посиланням на те, що звільнення позивача відбулося з порушенням встановленого порядку, без дотримання наданих ОСОБА_3 законодавством про працю гарантій працевлаштування, а саме без вжиття відповідачем в особі ліквідатора вичерпних заходів з працевлаштування позивача, що призвело до вимушеного прогулу та моральних страждань останньої.
      4. Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та наведені в заяві доводи
      4.1. 14 грудня 2017 року до Верховного Суду України надійшла заява ПрАТ "ДПД Україна" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року в справі N 911/3259/16 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на момент звернення з цією заявою, а саме з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї ж самої норми матеріального права.
      4.2. Заявник просить скасувати постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій, натомість залишити в силі ухвалу місцевого господарського суду.
      4.3. Заявник зазначає, що Вищим господарським судом України при прийнятті постанови було невірно застосовано частину третю статті 184 КЗпП України, яка в силу норм, визначених частиною першою статті 49-2 КЗпП України та пунктом 4 частини третьої статті 50 Закону України "Про зайнятість населення", не передбачає можливості при повній ліквідації юридичної особи реалізації вказаних трудових прав з метою поновлення звільненої жінки, яка перебуває у відпустці по догляду за дитиною віком до трьох років, а вказує лише на те, що подальше працевлаштування таких працівників повинне здійснюватися органами зайнятості у порядку, визначеному законодавством України.
      4.4. На обґрунтування неоднакового застосування судами касаційних інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права відповідач додав до заяви копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 червня 2016 року в справі N 638/11064/15-ц, у якій колегія суддів дійшла висновку про те, що при ліквідації установи гарантії, передбачені статтею 184 КЗпП України, не можуть бути застосовані, оскільки звільнення жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною віком до трьох років, не є підставою для їх поновлення в установу, яка ліквідується, а є підставою для дотримання гарантій щодо подальшого працевлаштування органами зайнятості.
      5. Позиція Великої Палати Верховного Суду
      5.1. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 110 ЦК України юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами.
      5.2. Частиною п'ятою статті 111 ЦК України визначено, що ліквідаційна комісія (ліквідатор) вживає заходів щодо закриття відокремлених підрозділів юридичної особи (філій, представництв) та відповідно до законодавства про працю здійснює звільнення працівників юридичної особи, що припиняється.
      5.3. Відповідно до частини другої статті 41 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ліквідатор з дня свого призначення здійснює такі повноваження: з дня визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури повідомляє працівників банкрута про звільнення та здійснює його відповідно до законодавства України про працю. Виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута провадиться ліквідатором у першу чергу за рахунок коштів, одержаних від продажу майна банкрута, або отриманого для цієї мети кредиту; має право отримувати кредит для виплати вихідної допомоги працівникам, що звільняються внаслідок ліквідації банкрута, який відшкодовується згідно з цим Законом позачергово за рахунок коштів, одержаних від продажу майна банкрута.
      5.4. Статтею 47 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначено, що звільнення працівників боржника може здійснюватися після порушення провадження у справі про банкрутство та призначення господарським судом розпорядника майна відповідно до вимог законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. Вихідна допомога звільненим працівникам боржника виплачується арбітражним керуючим у встановленому порядку з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. Питання про працевлаштування звільнених працівників вирішується відповідно до законодавства України про працю та про зайнятість населення. На звільнених працівників боржника поширюються гарантії, встановлені законодавством України про працю та про зайнятість населення.
      5.5. У пункті 1 частини першої статті 40 КЗпП України зазначено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
      5.6. Відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Отже частиною третьою статті 184 КЗпП України встановлено гарантії для окремих категорій працівників, а саме: заборонено звільнення, зокрема, жінок, які мають дітей віком до трьох років, та передбачено обов'язкове їх працевлаштування у випадках звільнення за ініціативою власника при повній ліквідації підприємства, установи, організації.
      5.7. Ліквідацією юридичної особи є спосіб припинення суб'єкта господарювання при якому припиняються всі його права, а зобов'язання мають бути виконані повністю в межах ліквідаційної процедури (стаття 111 ЦК України). Під реорганізацією юридичної особи розуміють припинення юридичної особи з переходом прав та обов'язків до іншої особи (правонаступника) в порядку загального правонаступництва (стаття 104 ЦК України). При цьому, згідно частини четвертої статті 36 КЗпП України у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Таким чином, обов'язок працевлаштування зазначеної у статті 184 КЗпП України категорії жінок може бути покладено на власника підприємства, установи, організації лише у випадку реорганізації юридичної особи, коли права та обов'язки юридичної особи переходять до іншої особи внаслідок правонаступництва.
      5.8. Порядок вивільнення працівників унормовано у статті 49-2 КЗпП України. У цьому порядку при відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю на підприємстві на якому відбувається вивільнення працівників, а саме така обставина настає внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації після визнання їх банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, власник або уповноважена ним особа, а в даному випадку - ліквідатор, доводить до відома державної служби зайнятості про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці. Саме державна служба зайнятості в силу частини четвертої наведеної статті вчиняє дії по працевлаштуванню вивільненого працівника.
      5.9. Згідно з частиною першою статті 22 Закону України "Про зайнятість населення" основними завданнями центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, його територіальних органів є: реалізація державної політики у сфері зайнятості населення та трудової міграції; сприяння громадянам у підборі підходящої роботи; надання роботодавцям послуг з добору працівників; участь в організації проведення громадських та інших робіт тимчасового характеру; сприяння громадянам в організації підприємницької діяльності, зокрема шляхом надання індивідуальних та групових консультацій; організація підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації безробітних з урахуванням поточної та перспективної потреб ринку праці; проведення професійної орієнтації населення тощо.
      5.10. Частиною третьою статті 50 Закону України "Про зайнятість населення" визначено, що роботодавці зобов'язані своєчасно та в повному обсязі подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про заплановане масове вивільнення працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.
      5.11. Тобто, державна служба зайнятості інформує працівників про роботу в тій самій чи іншій місцевості за їх професіями, спеціальностями, кваліфікаціями, а у разі їх відсутності - здійснює підбір іншої роботи з урахуванням індивідуальних побажань і суспільних потреб. У разі необхідності особу може бути направлено, за її згодою, на професійну перепідготовку або підвищення кваліфікації відповідно до законодавства.
      5.12. Місцевим господарським судом встановлено, що ПрАТ "ДПД Україна" не має свого правонаступника (юридичної особи), де можна було б запропонувати позивачу робоче місце.
      5.13. Судами також встановлено, що 11 травня 2016 року, тобто більше ніж за дев'ять місяців до звільнення позивача, ліквідатором було письмово повідомлено Києво-Святошинський районний центр зайнятості щодо вивільнення всіх працівників, в тому числі тих, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею 3-х річного віку, що підтверджується відповідною інформацією за формою N 4-ПН.
      5.14. Трудовий спір щодо оскарження дій по відмові у прийнятті на роботу підприємством, установою, організацією, які незаконно відмовляють у працевлаштуванні цієї категорії працівниць, відповідно до частини другої статті 232 КЗпП України може мати наслідком задоволення позову до такого підприємства, установи, організації про прийняття на роботу, а не про поновлення на попередній роботі у підприємстві, установі, організації, що ліквідуються.
      5.15. Наведене у сукупності дає підстави для висновку, що відповідач звільнив ОСОБА_3 на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України відповідно до вимог законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
      5.16. З огляду на викладене вище, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову.
      5.17. Отже, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, помилково дійшов висновку про те, що звільнення позивача відбулося з порушенням встановленого порядку, без дотримання наданих їй законодавством про працю гарантій працевлаштування.
      6. Висновок Великої Палати Верховного Суду про правильне застосування норм права
      6.1. Після визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури ліквідатор повідомляє працівників банкрута про звільнення та здійснює його відповідно до законодавства України про працю, зокрема, він звільняє жінок, які мають дітей віком до трьох років, на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України та повідомляє про таке вивільнення державний центр зайнятості, на який законом покладено обов'язок їх працевлаштування.
      Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року задовольнити.
      2. Постанову Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року в справі N 911/3259/16 скасувати.
      3. Ухвалу Господарського суду Київської області від 11 травня 2017 року в справі N 911/3259/16 залишити в силі.
      4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття.
      5. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий-суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська