ANTIRAID

Постановление БП-ВС о юрисдикции споров по включению требований вкладчика в перечень акцептированных требований

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 голос

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 квітня 2018 року

м. Київ

Справа N 826/7532/16
Провадження N 11-151апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Саприкіної І.В.,
суддів: Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 як представника позивачки ОСОБА_4 на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 19 травня 2016 року (суддя Добрянська Я.І.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2016 року (у складі колегії суддів Межевича М.В., Земляної Г.В., Сорочка Є.О.) у справі N 826/7532/16 за позовом ОСОБА_4 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "ВіЕйБі Банк", Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про зобов'язання вчинити дії,

УСТАНОВИЛА:

У травні 2016 року ОСОБА_4 звернулась до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "ВіЕйБі Банк" (далі - уповноважена особа Фонду), Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), у якому просила:

- зобов'язати уповноважену особу Фонду внести зміни та включити кредиторські вимоги ОСОБА_4 у розмірі 4 млн. 562 тис. 668 грн 22 коп. до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "ВіЕйБі Банк";

- зобов'язати Фонд затвердити зміни до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "ВіЕйБі Банк" щодо внесення кредиторських вимог ОСОБА_4 у розмірі 4 млн. 562 тис. 668 грн 22 коп.

Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 22 червня 2016 року залишив без змін ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 19 травня 2016 року, якою відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали, оскільки позовну заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

У липні 2016 року представник позивачки ОСОБА_3 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвал Окружного адміністративного суду м. Києва від 19 травня 2016 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2016 року та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

На обґрунтування своєї позиції в касаційній скарзі представник позивачки указав, що Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, а уповноважена особа Фонду виконує від імені Фонду делеговані останнім повноваження щодо ліквідації банку та гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають вирішенню за правилами КАС України.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 19 липня 2016 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції.

Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду ухвалою від 01 лютого 2018 року прийняв до провадження касаційну скаргу ОСОБА_4, а ухвалою від 14 лютого 2018 року вказану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення першої та апеляційної інстанцій з підстави порушення правил предметної юрисдикції.

Як убачається з матеріалів справи і встановлено судами попередніх інстанцій, у 2014 році ОСОБА_4 стала вкладником ПАТ "ВіЕйБі Банк" на підставі договорів банківських вкладів: від 30 січня 2014 року N 734989/2014 (сума вкладу 150 тис. доларів США); від 27 березня 2014 року N 765187/2014 (сума вкладу 200 тис. грн); від 30 січня 2014 року N 734984 (сума вкладу 500 тис. грн).

Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 19 березня 2015 року N 188 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "ВіЕйБі Банк" виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 20 березня 2015 року N 63 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "ВіЕйБі Банк" та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку", згідно яких було розпочато процедуру ліквідації ПАТ "ВіЕйБі Банк" та призначено уповноважену особу Фонду.

07 липня 2015 року ОСОБА_4 звернулась до уповноваженої особи Фонду з заявою про видачу довідки на підтвердження внесення її до реєстру акцептованих вимог кредиторів, на що 16 липня 2015 року отримала відповідь, що її кредиторські вимоги не включені до акцептованого реєстру кредиторів і вважаються погашеними у зв'язку з неподанням кредиторської вимоги у встановлений законодавством строк.

На своє повторне звернення до уповноваженої особи Фонду ОСОБА_4 отримала інформацію про залишок коштів на її рахунках із зазначенням, що гарантовану суму відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, відповідно до Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI) в розмірі 200 тис. грн їй виплачено. При цьому ще раз наголошено, що нею не дотримано строк подачі заяви про свої кредиторські вимоги до банку.

Позивачка стверджує, що вказані дії відповідачів призвели до обмеження у користуванні власними коштами та подальшого протиправного позбавлення її права власності на грошові кошти в сумі 4 млн. 562 тис. 668 грн 22 коп., з огляду на що єдиним способом захисту її права власності є звернення до адміністративного суду з вказаним позовом.

Відмовляючи у відкритті провадження у цій справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що дана справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, юрисдикція адміністративних судів не поширюється.

Дослідивши доводи касаційної скарги щодо оскарження судових рішень першої і апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у п. 24 рішення від 20 липня 2006 року в справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси (ч. 1 ст. 6 КАС України в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час прийняття судами рішень).

Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС Українисправа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (ч. 2 ст. 2 КАС України).

Згідно з ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

У цій справі правовідносини стосуються дій уповноваженої особи Фонду щодо невключення кредиторських вимог ОСОБА_4 до реєстру акцептованих вимог кредиторів, зобов'язання внести зміни до зазначеного реєстру на суму 4 млн. 562 тис. 668 грн 22 коп. та подання цих змін до Фонду для затвердження, оскільки у ПАТ "ВіЕйБі Банк" існує заборгованість перед позивачкою за договором банківського вкладу.

Законом N 4452-VI установлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 2 Закону N 4452-VI уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.

За змістом ст. 3 Закону N 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.

Згідно із ч. 1 ст. 4 вказаногоЗакону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими ч. 2 ст. 4 Закону N 4452-VI, серед яких, зокрема, акумулювання коштів, отриманих з джерел, визначених ст. 19 цього Закону, здійснення регулювання участі банків у системі гарантування вкладів фізичних осіб; здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організація відчуження активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку.

Відповідно до ч. 5 ст. 34 Закону N 4452-VI під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання.

Відповідно до ч. 2 ст. 37 зазначеного Закону Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом.

За приписами ч. 1 ст. 54 Закону N 4452-VІ рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.

Таким чином, за змістом наведених правових норм на Фонд, який є юридичною особою публічного права, покладено функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. У свою чергу, уповноважена особа Фонду виконує від його імені делеговані Фондом повноваження щодо забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.

Разом з тим, вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід враховувати не лише суб'єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин.

Правовідносини, щодо яких виник спір, обумовлені наявністю кредиторських вимог (майнових вимог фізичної особи до суб'єкта господарювання - банку, що ліквідується), які задовольняються у порядку черговості, визначеної ст. 52 Закону N 4452-VI за рахунок коштів, одержаних в результаті ліквідації та продажу майна банку.

Повноваження уповноваженої особи Фонду щодо складення реєстру акцептованих вимог кредиторів та внесення змін до цього реєстру визначені у п. 4 ч. 1 ст. 48 Закону N 4452-VI.

Повноваження Фонду як ліквідатора, що закріплені у ч. 1 ст. 48 Закону N 4452-VI, збігаються за змістом із повноваженнями розпорядника майна у справі про банкрутство, які закріплені у ч. 3, 5 ст. 22 Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII).

Відповідно до ч. 1 ст. 52 зазначеного Закону кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів. У четвертій черзі задовольняються грошові вимоги щодо вимоги вкладників - фізичних осіб у частині, що перевищує суму, виплачену Фондом.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду приходить до висновку, що оскільки лише Фонду за законом доручено забезпечувати відновлення платоспроможності банку або підготовку його до ліквідації, а спірні правовідносини випливають з укладених між банком і фізичною особою договорів, уповноважена особа Фонду та Фонд діють як представники сторони договірних відносин.

Зазначене дає підстави стверджувати, що спір в цій справі не є публічно-правовим і не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а належить до цивільної юрисдикції.

Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть та суб'єктний склад спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір про включення кредиторських вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 109 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень) є обґрунтованими.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо відсутні підстави для їх скасування.

Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 як представника ОСОБА_4 залишити без задоволення, а ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 19 травня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2016 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач І.В. Саприкіна
Судді:
Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
Д.А. Гудима Л.І. Рогач
В.І. Данішевська О.М. Ситнік
О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
В.С. Князєв О.Г. Яновська
Лобойко Л.М.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Большая палата пришла к выводу, что спор касающийся включения кредиторских требований в реестр акцептованных требований кредиторов ликвидируемого банка не относится к административной юрисдикции.

Суд указал, что поскольку только Фонду по закону поручено обеспечивать восстановление платежеспособности банка или подготовку его к ликвидации, а спорные правоотношения вытекают из заключенных между банком и физическим лицом договоров, уполномоченное лицо Фонда и Фонд действуют как представители стороны договорных отношений.

Указанное дает основания утверждать, что спор в этом деле не является публично-правовым и не подлежит рассмотрению в порядке административного судопроизводства, а относится к гражданской юрисдикции.

Принимая во внимание изложенное и учитывая суть и субъектный состав спорных правоотношений, Большая Палата Верховного Суда пришла к выводу, что спор о включении кредиторских требований в реестр акцептованных требований кредиторов не является публично-правовым и не относится к юрисдикции административных судов, а потому выводы судов первой и апелляционной инстанций об отказе в открытии производства по этому делу по основаниям, предусмотренным п. 1 ч. 1 ст. 109 КАС Украины (в редакции, действующей на момент принятия решений) являются обоснованными.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      11 квітня 2018 року
      м. Київ
      справа № 761/4896/15-ц
      провадження № 61-1386св17
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Червинської М. Є.,
      суддів: Антоненко Н. О., Коротуна В. М., Крата В. І. (суддя-доповідач), Курило В. П.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_2,
      відповідачі: публічне акціонерне товариство «Терра Банк», приватне акціонерне товариство «Українська стратегічна група», Національний банк України, державна організація «Фонд гарантування вкладів фізичних осіб»,
      розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана представником ОСОБА_3, на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 7 квітня 2016 року у складі судді: Немировської О. В.,
      ВСТАНОВИВ:
      19 лютого 2015 року ОСОБА_2, через свого представника ОСОБА_4, звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Терра Банк» (далі - ПАТ «Терра Банк»), приватного акціонерного товариства «Українська стратегічна група» (далі - ПАТ «Українська стратегічна група»), Національного банку України (далі - НБУ) та державної організації «Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - ДО «ФГВФО») про стягнення грошових коштів.
      Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 21 січня 2016 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
      01 лютого 2016 року ОСОБА_2, звернувся з апеляційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 січня 2016 року. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 22 березня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без руху з мотивів несплати судового збору. 31 березня 2016 року ОСОБА_2 звернувся із заявою про усунення недоліків. 07 квітня 2016 року ухвалою Апеляційного суду м. Києва апеляційну скаргу ОСОБА_2 визнано неподаною та повернуто.
      29 квітня 2016 року ОСОБА_2, через свого представника ОСОБА_3 звернувся із касаційною скаргою на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 7 квітня 2016 року, у якій просить оскаржену ухвалу скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
      У касаційній скарзі звертає увагу суду на те, що відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав. Крім того стаття 5 Закону України «Про судовий збір» не містить вичерпного переліку пільг щодо сплати судового збору.
      Ухвалою Верховного Суду від 16 січня 2018 року зупинене касаційне провадження у справі № 761/4896/15-ц до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 761/24881/16-ц.
      Ухвалою Верховного Суду від 11 квітня 2018 року поновлене касаційне провадження у справі № 761/4896/15-ц.
      Колегія суддів приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.
      При поверненні апеляційної скарги апеляційний суд вказав, що «з 01 вересня 2015 року споживачі за позовами, пов'язаними зі порушенням їхніх прав, не відносяться до суб'єктів, які звільняються від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх інстанціях, а тому посилання на положення статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» не можуть бути взяті до уваги». Проте із таким висновком апеляційного суду погодитися неможливо.
      Системне тлумачення норм статті 5 Закону України «Про судовий збір» та статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» дозволяє зробити висновок про те, що сама по собі відсутність такої категорії осіб як споживачі серед переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають або позбавлені. Оскільки така пільга встановлена спеціальною нормою (стаття 22 Закону України «Про захист прав споживачів), що закріплена в законі, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів.
      Звільнення споживачів від сплати судового збору має відбуватися не тільки у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), але й на наступних стадіях цивільного процесу (при подачі апеляційної та касаційної скарги). Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завдання якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права. Аналогічний висновок зроблений і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц.
      Таким чином апеляційний суд безпідставно поклав на ОСОБА_2, який звернувся до суду за захистом прав споживача, обов'язок зі сплати судового збору та передчасно визнав його апеляційну скаргу неподаною і повернув її.
      Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена ухвала постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 07 квітня 2016 року скасувати та передати справу № 761/4896/15-ц до Апеляційного суду м. Києва для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.
      Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана представником ОСОБА_3, задовольнити.
      Ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 07 квітня 2016 року скасувати.
      Передати справу № 761/4896/15-ц до Апеляційного суду м. Києва для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий М. Є. Червинська
      Судді: Н. О. Антоненко
      В. М. Коротун
      В. І. Крат
      В. П. Курило
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/73408621
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      8 травня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 753/7317/15
      Провадження N 11-238апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О.Б.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Управління праці та соціального захисту населення Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації (далі - Управління) до ОСОБА_4 про стягнення надміру нарахованих бюджетних коштів
      за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Дніпровського районного суду м. Києва від 10 червня 2015 року (суддя Сухомлінов С.М.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року (головуючий Борисюк Л.П., судді Вівдиченко Т.Р., Петрик І.Й.),
      УСТАНОВИЛА:
      У квітні 2015 року Управління звернулося до Дарницького районного суду м. Києва із позовом до ОСОБА_4, в якому просило стягнути з відповідача надміру виплачені кошти.
      Дарницький районний суд м. Києва постановою від 10 червня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року, позов задовольнив: постановив стягнути з ОСОБА_4 на користь Управління суму надміру нарахованих бюджетних коштів у розмірі 8 тис. 797 грн 10 коп.
      Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що відповідно до пункту 15 Порядку призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2004 року N 558, ОСОБА_4 як одержувач компенсації зобов'язаний повідомити Управління, що призначило цю виплату, про обставини, які можуть вплинути на умови їх призначення та виплати, у цьому випадку про працевлаштування. У разі виявлення таких обставин виплата компенсації припиняється з дня, що настає за днем виникнення таких обставин. У разі одержання у зв'язку з цим зайвих сум компенсації відповідач повинен відшкодувати надміру виплачені суми за весь період, коли він не мав права на одержання компенсації.
      У травні 2016 року ОСОБА_4 подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та закрити провадження у справі.
      У касаційній скарзі відповідач наводить доводи щодо безпідставності рішень судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову. Водночас вважає, що спір у справі не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, оскільки він має приватноправовий, а не публічний характер.
      У запереченні на касаційну скаргу позивача Управління наводить доводи на спростування вимог відповідача та зазначає, що вони є безпідставними, оскільки суди попередніх інстанцій ухвалили по суті правильне рішення, тому підстав для їх скасування немає.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 17 травня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_4
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції Закону N 2147-VIII; далі - КАС) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Згідно зі статтею 327 КАС судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.
      27 лютого 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою на підставі частини шостої статті 346 КАС передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Відповідно до частини шостої статті 346 КАС справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Оскільки ОСОБА_4 оскаржує постанову Дарницького районного суд м. Києва від 10 червня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року, у тому числі й з підстав порушення судом правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
      Згідно із частиною третьою статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи, наведені в касаційній скарзі відповідача, і доводи Управління, викладені у запереченні на касаційну скаргу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга ОСОБА_4 підлягає задоволенню з таких підстав.
      Суди встановили, що у 2008 році Управління призначило ОСОБА_4 щомісячну компенсаційну виплату як непрацюючій фізичній особі, яка постійно надає соціальні послуги ОСОБА_1. При перевірці цільового використання компенсації встановлено, що відповідач з 15 березня 2011 року працевлаштувався, однак Управління про це не повідомив. У зв'язку з цим виникла переплата бюджетних коштів в розмірі 8 тис. 797 грн 10 коп.
      Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      Стаття 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
      Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
      Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
      За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      Спір у справі, що розглядається, не є публічно-правовим, оскільки стосується права ОСОБА_4 на грошові кошти, отримані ним як компенсаційна виплата непрацюючій фізичній особі, яка постійно надає соціальні послуги, тобто цивільного права.
      Велика Палата Верховного Суду вже висловлювалась щодо застосування норм права у спірних правовідносинах у цій категорії спорів, зокрема у справі N 824/973/16-а (постанова від 25 квітня 2018 року N 11-200апп18).
      Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (наприклад, рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України") суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка гарантує право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Тому відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 та частини першої статті 354 КАС ухвалені у цій справі в порядку адміністративного судочинства судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі - закриттю.
      Керуючись статтями 238, 243, 349, 354, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.
      2. Постанову Дарницького районного суду м. Києва від 10 червня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року скасувати.
      3. Провадження в адміністративній справі за позовом Управління праці та соціального захисту населення Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації до ОСОБА_4 про стягнення надміру нарахованих бюджетних коштів - закрити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      У повному обсязі постанова складена і підписана 14 травня 2018 року.
      Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
       
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      11 квітня 2018 року
      м. Київ
      Справа № 161/14920/16-а
      Провадження № 11-251апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      Судді-доповідача Саприкіної І. В.,
      суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу за касаційною скаргою Відділу державного архітектурно-будівельного контролю Луцької міської ради на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року (у складі колегії суддів Глушка І. В., Большакової О. О., Макарика В. Я.) у справі за адміністративним позовом Відділу державного архітектурно-будівельного контролю Луцької міської ради до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про знесення самочинного будівництва,
      УСТАНОВИЛА:
      У листопаді 2016 року Відділ державного архітектурно-будівельного контролю Луцької міської ради (далі - Відділ ДАБК) звернувся до Луцького міськрайонного суду Волинської області з адміністративним позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (далі - ФОП ОСОБА_3) про зобов'язання відповідача знести за власний рахунок самочинно збудоване приміщення (кафе) за адресою: АДРЕСА_1
      Луцький міськрайонний суд Волинської області постановою від 03 жовтня 2017 року адміністративний позов задовольнив та зобов'язав ФОП ОСОБА_3 знести за власний рахунок самочинно збудоване кафе по АДРЕСА_1
      Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 30 листопада 2017 року скасував постанову суду першої інстанції від 03 жовтня 2017 року, а провадження у справі закрив на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали.
      За правовою позицією Львівського апеляційного адміністративного суду, викладеною в зазначеній ухвалі, цей спір, враховуючи суть спірних правовідносин та їх суб'єктний склад, підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      Не погоджуючись із таким рішенням, 27 грудня 2017 року Відділ ДАБК подав до Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року, а постанову Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 жовтня 2017 року залишити без змін.
      На обґрунтування касаційної скарги позивач зазначив, що вказана справа належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки позов про знесення самочинного будівництва поданий до суду саме з метою здійснення владних управлінських функцій на виконання делегованих повноважень у сфері державного архітектурно-будівельного контролю.
      Відповідно до ч. 6 ст. 346 КАС України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      На підставі вказаної норми Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 06 березня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції.
      Як убачається з матеріалів справита встановлено судами, 30 травня 2016 року була проведена позапланова перевірка дотримання ФОП ОСОБА_3 вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил на об'єкті будівництва під час реконструкції тимчасової споруди під кафе на АДРЕСА_1, за результатами якої були складені: акт, яким встановлено, що ФОП ОСОБА_3 провів реконструкцію тимчасової споруди під кафе на АДРЕСА_1 без реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт, чим порушив вимоги п. 2 ч. 1 ст. 34 Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» (далі - Закон № 3038-VI); припис, яким позивача зобов'язали усунути виявлені порушення до 30 серпня 2016 року.
      Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 41 Закону № 3038-VI посадові особи органів державного архітектурно-будівельного контролю під час перевірки мають право видавати обов'язкові для виконання приписи.
      У зв'язку з невиконанням ФОП ОСОБА_3 вимог припису від 30 травня 2016 року в установлений строк 12 жовтня 2016 року посадові особи Відділу ДАБК провели позапланову перевірку, за результатами якої встановлено, що відповідач не подав декларацію про початок виконання будівельних робіт; добудову в добровільному порядку ФОП ОСОБА_3 не зніс.
      На підставі зазначеного та керуючись ч. 1 ст. 38 Закону № 3038-VI, Відділ ДАБК звернувся до адміністративного суду з відповідним позовом.
      Дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи щодо оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Закриваючи провадження у справі та скасовуючи постанову суду першої інстанції, Львівський апеляційний адміністративний суд виходив із того, що заявлені Відділом ДАБК вимоги не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства у зв'язку з тим, що на спори за зверненням суб'єкта владних повноважень до громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Така справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Господарським процесуальним кодексом України від 06 листопада 1991 року № 1798-XII (далі - ГПК України).
      Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такою правовою позицією апеляційного суду з огляду на таке.
      Частиною 3 ст. 3 КАС України в редакції Закону № 2147-VIII передбачено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України в редакції Закону № 2147-VIII).
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.
      Європейський суд з прав людини в рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії» (заява N 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року) висловлено думку, що термін «судом, встановленим законом» у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».
      Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 5 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) у порядку адміністративного судочинства.
      Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      Таким чином, визначальним критерієм віднесення справи до справ адміністративної юрисдикції є наявність стороною у справі суб'єкта владних повноважень та виконання ним у спірних відносинах управлінських функцій.
      Водночас за приписами п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
      Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України від 20 травня 1999 року № 687 ХІV «Про архітектурну діяльність» для забезпечення під час забудови територій, розміщення і будівництва об'єктів архітектури додержання суб'єктами архітектурної діяльності затвердженої містобудівної та іншої проектної документації, вимог вихідних даних, а також з метою захисту державою прав споживачів будівельної продукції здійснюється в установленому законодавством порядку державний архітектурно-будівельний контроль та нагляд.
      Частиною 3 ст. 6 Закону № 3038-VI визначені органи архітектурно-будівельного контролю, до яких належать, зокрема, виконавчі органи з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад.
      Згідно з підп. 1 п. «б» ч. 1 ст. 31 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчим органам міських рад делеговано повноваження у галузі будівництва, а саме: надання (отримання, реєстрація) документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, здійснення державного архітектурно-будівельного контролю та прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів у випадках та відповідно до вимог, встановлених Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».
      Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що Відділ ДАБК є суб'єктом владних повноважень, оскільки здійснює делеговані повноваження, а тому юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи за участю виконавчих органів з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад, які виникають під час виконання повноважень у сфері державного архітектурно-будівельного контролю.
      Зі змісту ч. 4 ст. 5 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) вбачається, що до компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб'єкта владних повноважень, в яких одночасно можуть бути відповідачами фізичні особи в чітко визначених законами України випадках.
      За змістом ст. 41 Закону № 3038-VI державний архітектурно-будівельний контроль - це сукупність заходів, спрямованих на дотримання замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється на об'єктах будівництва у порядку проведення планових та позапланових перевірок за територіальним принципом. Позаплановою перевіркою вважається перевірка, що не передбачена планом роботи органу державного архітектурно-будівельного контролю. Підставами для проведення позапланової перевірки є, зокрема, виявлення факту самочинного будівництва об'єкта.
      Згідно із ч. 1 ст. 38 Закону № 3038-VI у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об'єкта та компенсацію витрат, пов'язаних з таким знесенням.
      Проаналізувавши зміст ч. 1 ст. 38 та п. 3 ч. 4 ст. 41 Закону № 3038-VI Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що орган державного архітектурно-будівельного контролю у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, уповноважений видати припис про усунення порушень, у тому числі шляхом знесення самочинного збудованого об'єкта. Цей припис є обов'язковою передумовою для можливості контролюючого органа на звернення до суду на підставі ч. 1 ст.38 вказаного Закону у зв'язку з його невиконанням. І, враховуючи положення ч. 4 ст. 5 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII), такий позов повинен розглядатись в порядку адміністративного судочинства.
      Дії органу державного архітектурно-будівельного контролю здійснюються ним як суб'єктом владних повноважень послідовно в чітко визначеному порядку. Зокрема такий орган, що наділений контролюючими функціями, видає припис, який є обов'язковим до виконання і може бути оскаржений до суду. Оскільки дії щодо видання припису є публічно-правовими, то і подальше звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта зумовлено правовідносинами публічно-правового характеру й повинно розглядатись у порядку адміністративного судочинства.
      Звертаючись до суду з позовом про знесення об'єкту самочинного будівництва і мотивуючи такий позов порушеннями архітектурних, містобудівних, пожежних, санітарних або інших подібних норм і правил, суб'єкт владних повноважень діє не з метою захисту своїх приватних прав та інтересів, а з метою захисту прав та інтересів громади або невизначеного кола осіб від можливих порушень їхніх прав та з метою запобігти можливих суспільно значимих несприятливих наслідкам порушення відповідних норм і правил.
      Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що спори, які виникають за участю суб'єкта владних повноважень з метою реалізації у спірних відносинах наданих йому законодавством владних управлінських функцій, є публічно-правовими. За таких обставин висновок Львівського апеляційного адміністративного суду, що цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, є помилковим та не відповідає фактичним обставинам справи.
      Разом з тим, 15 листопада 2016 року Верховний Суд України прийняв постанову у справі № 21-1959а16, в якій дійшов висновку, що за змістом ст. 177 ЦК України об'єкти самочинного будівництва належать до об'єктів цивільних прав, а тому спори за позовами органів державного архітектурно-будівельного контролю про зобов'язання знесення самочинного будівництва підлягають розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, оскільки такі спори не стосуються захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов'язані з вирішенням питань щодо речових прав.
      Велика Палата Верховного Суду не погоджується із такою правовою позицією і вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України в цій категорії справ з огляду на таке.
      Об'єктами цивільних прав відповідно до ст. 177 ЦК України є речі. Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Речі поділяються на рухомі та нерухомі. До нерухомих речей належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення(ст. 179, 181 ЦК України).
      За приписами ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
      Статтею 331 ЦК України передбачено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.
      Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
      Таким чином, для того, щоб новостворене майно стало об'єктом цивільно-правових відносин, потрібно виконання трьох умов: 1) завершення будівництва; 2) прийняття до експлуатації; 3) державна реєстрація.
      Доки ці умови не виконано, особа вважається лише власником матеріалів, обладнання тощо, яке було використано у процесі цього будівництва (створення майна) - (ч. 3 ст. 331 ЦК України).
      Відповідно до ст. 376 ЦК України самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані (будуються) на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил.
      Вимоги особи, яка самочинно збудувала нерухоме майно, або заінтересованої особи, що не пов'язані з правом власності на ці будівлі, зокрема, про визнання права на матеріали, одержані при їх знесенні, підлягають розгляду судами на загальних підставах.
      Отже, метою знесення об'єктів самочинного будівництва за позовом органів державного архітектурно-будівельного контролю є не перехід права власності на ці об'єкти, а приведення будівництва у відповідність до імперативних вимог публічно-правових норм, направлених на захист суспільних інтересів.
      Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір, який є предметом даного розгляду не пов'язаний з вирішенням питання щодо речового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень шляхом знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування. Справа за позовом такого суб'єкта належить до компетенції адміністративних судів.
      Таким чином висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень), є помилковим.
      Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги має право скасувати судове рішення суду апеляційної інстанцій повністю і передати справу. на новий розгляд.
      Відповідно до ч. 1 ст. 353 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) підставою для скасування ухвали суду апеляційної інстанції і направлення справи для продовження розгляду є, зокрема, порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341-342, 345, 346-347, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Відділу державного архітектурно-будівельного контролю Луцької міської ради на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року задовольнити частково.
      Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року скасувати .
      Справу за позовом Відділу державного архітектурно-будівельного контролю Луцької міської ради до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про знесення самочинного будівництва - направити для продовження розгляду до Львівського апеляційного адміністративного суду.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач І. В. Саприкіна
      Судді: 
      Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська О. М. Ситнік
      О. С. Золотніков О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О. Г. Яновська
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/73837586