ANTIRAID

Постановление БП-ВС о юрисдикции споров по взысканию незаконно выплаченной помощи по безработице

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 квітня 2018 року

м. Київ

Справа N 824/973/16-а
Провадження N 11-200апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого Князєва В.С.,
судді-доповідача Прокопенка О.Б.,
суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

за участю секретаря судового засідання Бондар О.А.,

учасників справи:

представників позивача - ОСОБА_3, ОСОБА_4,
представника відповідача - Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області (далі - ГУ ПФУ) - Факаса В.О.,
відповідача - ОСОБА_6,

розглянула у судовому засіданні в режимі відеоконференції адміністративну справу за позовом Чернівецького міського центру зайнятості (правонаступником якого є Чернівецький обласний центр зайнятості; далі - Центр) до ГУ ПФУ, ОСОБА_6 про стягнення заборгованості

за касаційною скаргою Центру на постанову Чернівецького окружного адміністративного суду від 9 лютого 2017 року (суддя Левицький В.К.), залишену без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2017 року (колегія суддів Ватаманюк Р.В., Сторчак В.Ю., Мельник-Томенко Ж.М.),

УСТАНОВИЛА:

У листопаді 2016 року Центр звернувся до суду з адміністративним позовом до ГУ ПФУ, у якому просив стягнути з відповідача кошти в сумі 27 563 грн 1 коп.

Суд першої інстанції ухвалою від 20 грудня 2016 року до участі у справі як другого відповідача залучив ОСОБА_6

Чернівецький окружний адміністративний суд постановою від 9 лютого 2017 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2017 року, у задоволенні позову відмовив.

Посилаючись на положення статті 1215 Цивільного кодексу України, суд дійшов висновку про те, що оскільки ОСОБА_6 добросовісно набула кошти в сумі 27 563 грн 1 коп. як допомогу по безробіттю призначену їй Центром і суд не встановив наявності помилки при нарахуванні та виплаті їй вказаної допомоги, ця сума не підлягає стягненню з ОСОБА_6

У квітні 2017 року Центр подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення судів попередньої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

У касаційній скарзі, як убачається з її змісту, позивач наводить доводи щодо безпідставності рішень судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову. Водночас Центр вважає, що спір у справі не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, оскільки він має приватноправовий, а не публічний характер.

У запереченні на касаційну скаргу позивача ГУ ПФУ зазначає, що кошти, виплачені особі у вигляді матеріального забезпечення на випадок безробіття, у разі встановлення факту їх отримання на підставі недостовірних відомостей, поданих особою, стягуються саме із цієї особи, а тому вважає вимоги Центру безпідставними.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 12 травня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою Центру.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів". Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно зі статтею 327 КАС судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.

21 лютого 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою на підставі частини шостої статті 346 КАС передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Відповідно до частини шостої статті 346 КАСсправа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

Оскільки Центр оскаржує постанову Чернівецького окружного адміністративного суду від 9 лютого 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2017 рокуз підстав порушення судом правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду.

Згідно із частиною третьою статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи, наведені в касаційній скарзі позивача і доводи ГУ ПФУ, викладені у запереченні на касаційну скаргу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга Центру підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 3 березня 2015 року ОСОБА_6 звернулася до управління Пенсійного фонду України в м. Чернівцях (далі - управління ПФУ; правонаступником якого є ГУ ПФУ), про призначення їй пенсії за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України від 14 жовтня 2014 року N 1697-VII "Про прокуратуру" (далі - Закон N 1697-VII). Однак управління ПФУ у призначенні пенсії відмовило через відсутність необхідної вислуги років.

Не погодившись із таким рішенням, ОСОБА_6 звернулася з відповідним позовом до суду.

Першотравневий районний суд м. Чернівців постановою від 27 квітня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 9 липня 2015 року, позов ОСОБА_6 в адміністративній справі N 725/1820/15-а задовольнив: дії управління ПФУ визнав неправомірними, зобов'язав зарахувати ОСОБА_6 до стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону N 1697-VII, період роботи на посадах державного службовця в органах державної виконавчої влади й місцевого самоврядування з 1 жовтня 1986 року по 18 травня 1998 року та призначити їй пенсію з дня звернення з відповідною заявою, тобто з 3березня 2015 року.

22 липня 2016 року управління ПФУ призначило ОСОБА_6 пенсію за вислугу років з 3 березня 2015 року.

Водночас 21 грудня 2015 року ОСОБА_6 подала до Центру заяву, у якій просила до вирішення питання про працевлаштування надати їй статус безробітної відповідно до Закону України від 5 липня 2012 року N 5067-VI "Про зайнятість населення" та Порядку реєстрації, перереєстрації безробітних та ведення обліку осіб, які шукають роботу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 2013 року N 198. У заяві ОСОБА_6 вказала, що через відсутність роботи не має заробітку або інших передбачених законодавством доходів, у тому числі не забезпечує себе роботою самостійно, пенсію на пільгових умовах та за вислугу років не отримує, не зареєстрована як суб'єкт підприємницької діяльності та не отримує згідно із законодавством допомоги.

Центр видав накази від 21 грудня 2015 року N НТ151221 та від 28 грудня 2015 року N НТ151228, якими ОСОБА_6 з 21 грудня 2015 року надано статус безробітної на загальних підставах та призначено допомогу по безробіттю з 28 грудня 2015 року по 21 грудня 2016 року.

Перебуваючи на обліку в Центрі, ОСОБА_6 надала довідку управління ПФУ від 16 березня 2016 року N 2866 та довідку від 19 травня 2016 року N 4844 ГУ ПФУ про те, що вона не отримує пенсії.

28 липня 2016 року ОСОБА_6 надала Центру копію постанови головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області про відкриття виконавчого провадження від 11 липня 2016 року N 51621960 з примусового виконання виконавчого листа N 725/1820/15-а, виданого Першотравневим районним судом м. Чернівців, про зобов'язання управління ПФУ зарахувати їй стаж роботи, що дає право на пенсію за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону N 1697-VII.

З 28 листопада 2016 року ОСОБА_6 припинено виплату допомоги по безробіттю.

За період перебування на обліку в Центрі з 20 січня 2016 року по 16 червня 2016 року ОСОБА_6 нараховано та виплачено допомогу по безробіттю на загальну суму 27 563 грн 1 коп.

22 вересня 2016 року Центр направив ГУ ПФУ повідомлення N 25-13/2198, у якому запропонував добровільно повернути кошти в сумі 27563 грн 1 коп., які були виплачені ОСОБА_6 як допомога по безробіттю.

6 жовтня 2016 року ГУ ПФУ повідомило позивача про безпідставність пред'явленоївимоги щодо повернення вказаної суми та запропонувало стягнути її з ОСОБА_6, яку було зареєстровано як безробітну на підставі наданих нею недостовірних відомостей.

Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Стаття 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.

Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.

За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального Кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Спір у справі, що розглядається не є публічно-правовим, оскільки стосується права ОСОБА_6 на грошові кошти, отримані нею на підставі рішення Центру, тобто цивільного права.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (наприклад, рішення у справі "Сокуренко і Стригун проти України") суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка гарантує право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Тому відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 та частини першої статті 354 КАС ухвалені у цій справі в порядку адміністративного судочинства судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі - закриттю.

Керуючись статтями 238, 243, 349, 354, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу Чернівецького міського центру зайнятості задовольнити частково.

2. Постанову Чернівецького окружного адміністративного суду від 9 лютого 2017 року та ухвалу Вінницькогоапеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2017 року скасувати.

3. Провадження в адміністративній справі за позовом Чернівецького міського центру зайнятості до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області, ОСОБА_6 про стягнення заборгованості - закрити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Повний текст постанови складено 4 травня 2018 року.

Головуючий В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
 

Share this post


Link to post
Share on other sites

Большая палата указала, что публично-правовой спор имеет особый субъектный состав. Участие субъекта властных полномочий является обязательным признаком для того, чтобы классифицировать спор как публично-правовой. Однако само по себе участие в споре субъекта властных полномочий не дает оснований отождествлять спор с публично-правовым и относить его к делам административной юрисдикции. Необходимо выяснять, в связи с чем возник спор и защиты всех прав лицо обратилось в суд.

В данном случае суд решил, что спор не относится к административной юрисдикции, он не является публично-правовым, поскольку касается права истицы на денежные средства, полученные ею на основании решения Центра, то есть гражданского права.

 

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      20 листопада 2019 року
      м. Київ
      Справа № 669/930/16-ц
      Провадження № 14-486цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідачаТкачука О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Яновської О.Г.
      розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Україна 2001» до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробнича агрофірма «Перлина Поділля», державного реєстратора Комунального підприємства «Ізяславське районне бюро технічної інвентаризації» про визнання недійсним договору оренди землі та скасування рішення про його державну реєстрацію за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробнича агрофірма «Перлина Поділля» на рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 20 грудня 2016 року, ухвалене суддею Давидюком О.І., та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 31 березня 2017 року, постановлену у складі суддів Спірідонової Т.В., Купельського А.В., Янчук Т.О.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог
      1. У вересні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Україна 2001» (далі - ТОВ «Україна 2001») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробнича агрофірма «Перлина Поділля» (далі - ТОВ НВА «Перлина Поділля»), державного реєстратора Комунального підприємства «Ізяславське районне бюро технічної інвентаризації» (далі - державний реєстратор КП «Ізяславське РБТІ») про визнання недійсним договору оренди землі та скасування рішення про його державну реєстрацію.
      2. Позовна заява мотивована тим, що 16 квітня 2010 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Україна 2001» було укладено договір оренди земельної ділянки площею 3,1182 га, цільове призначення якої - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, строком на 10 років, який зареєстровано у Білогірському РВ ХТФДП «УДЗК» за № 040074800223. У період дії указаного договору 05 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ТОВ НВА «Перлина Поділля» укладено договір оренди на ту ж саму земельну ділянку, орендарем якої є ТОВ «Україна 2001». При цьому договір оренди з останнім не припинив свою дію, не був розірваний ні за згодою сторін, ні в судовому порядку. Право оренди земельної ділянки на підставі договору оренди між ОСОБА_1 та ТОВ НВА «Перлина Поділля» зареєстровано державним реєстратором КП «Ізяславське РБТІ» згідно з рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 15 серпня 2016 року. Заявник вважав, що у зв`язку з укладенням ОСОБА_1 договору оренди з новим орендарем ТОВ НВА «Перлина Поділля» у період дії договору із попереднім орендарем, порушені права ТОВ «Україна 2001» як орендаря, які підлягають захисту в судовому порядку.
      3. З урахуванням викладеного ТОВ «Україна 2001» просило суд визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 3,1182 га, кадастровий номер 6820383500:07:004:0078, укладений 05 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ТОВ НВА «Перлина Поділля» та скасувати рішення державного реєстратора КП «Ізяславське РБТІ» про його державну реєстрацію від 15 серпня 2016 року.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      4. Рішенням Білогірського районного суду Хмельницької області від 20 грудня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 31 березня 2017 року, позов ТОВ «Україна 2001» задоволено. Визнано договір оренди земельної ділянки площею 3,1182 га, укладений 05 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ТОВ НВА «Перлина Поділля», недійсним. Скасовано рішення державного реєстратора КП «Ізяславське РБТІ» про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 15 серпня 2016 року щодо державної реєстрації іншого речового права (права оренди земельної ділянки площею 3,1182 га, кадастровий номер 6820383500:07:004:0078), прийняте на підставі договору оренди земельної ділянки, укладеного 05 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ТОВ НВА «Перлина Поділля». Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      5. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що укладенням ОСОБА_1 оспорюваного договору оренди з новим орендарем ТОВ НВА «Перлина Поділля», у період дії чинного договору оренди із попереднім орендарем ТОВ «Україна 2001», порушуються права останнього на належне користування землею.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      6. У квітні 2017 року ТОВ НВА «Перлина Поділля» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просило скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення у справі про відмову в задоволенні позову, посилаючись на те, що судами попередніх інстанцій неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, належним чином не досліджено надані докази у їх сукупності. Зокрема, суди належним чином не перевірили доводи заявника про законність укладеного з ним договору оренди земельної ділянки і що при реєстрації цього договору, реєстратор вчинив реєстраційні дії відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», попередньо отримавши довідку від відділу Держгеокадастру у Білогірському районі Хмельницької області з інформацією про відсутність зареєстрованих договорів оренди на земельну ділянку площею 3,1182 га. Право оренди земельної ділянки, належної ОСОБА_1 , яке начебто існувало у ТОВ «Україна 2001», не було зареєстроване належним чином відповідно до порядку, який діяв на час його реєстрації, а відтак у ТОВ «Україна 2001» відсутнє право оренди на спірну земельну ділянку. Крім того, вимога позивача щодо скасування державної реєстрації майнових прав є такою, що повинна оплачуватись судовим збором окремо і розглядатись у порядку адміністративного судочинства, а не цивільного судочинства, про що представником ТОВ НВА «Перлина Поділля» заявлялось клопотання, яке було відхилено.
      Позиція інших учасників справи
      7. У жовтні 2017 року ТОВ «Україна 2001» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в яких зазначило, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими, а тому підлягають залишенню без змін.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      8. 24 квітня 2017 року суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
      9. 05 жовтня 2017 року ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ справу призначено до судового розгляду.
      10. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII), яким ЦПК України викладений у новій редакції.
      11. Відповідно до п. 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      12. 12 квітня 2018 року Верховний Суд отримав справу за касаційною скаргою ТОВ НВА «Перлина Поділля» на рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 20 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 31 березня 2017 року.
      13. 07 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      14. Згідно з ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      15. Враховуючи те, що заявник оскаржує рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 20 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 31 березня 2017 року з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
      16. 02 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      17. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
      18. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      19. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.
      20. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      21. Відповідно до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України, тут і далі - у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
      22. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (ч. 2 зазначеної статті).
      23. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності (ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України).
      24. Пункт 7 ч. 1 ст. 3 КАС України визначав, що суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      25.Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України).
      26. Для розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних та інших справ недостатньо застосування виключно формальних критеріїв - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин і предмета спору. Для правильного вирішення питання про юрисдикцію суду визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір.
      27. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Так, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (аналогічний висновок сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17).
      28. Отже, у публічно-правовому спорі сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні: одна зі сторін - суб`єкт владних повноважень - виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Зазначені функції суб`єкт владних повноважень має виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір.
      29. Натомість приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
      30. Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, які виникають, зокрема, з цивільних та земельних правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (ч. 1 ст. 15).
      31. У позові ТОВ «Україна 2001» заявило вимогу щодо скасування рішення державного реєстратора КП «Ізяславське РБТІ», прийнятого на підставі договору оренди земельної ділянки, укладеного 05 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ТОВ НВА «Перлина Поділля», оскільки на думку заявника, відбулося порушення його права оренди земельної ділянки у зв`язку з укладенням орендодавцем оскаржуваного договору і реєстрацією на його підставі аналогічного права на ту ж саму земельну ділянку за іншою особою.
      32. Вирішуючи питання юрисдикційності в частині цих позовних вимог, яке є одним із доводів касаційної скарги, слід зазначити, що державний реєстратор, приймаючи таке рішення, не мав з позивачем публічно-правових відносин. Оскаржуване рішення стосувалось реєстрації прав ТОВ НВА «Перлина Поділля», а не позивача. Оскільки ТОВ «Україна 2001» не було заявником стосовно реєстраційних дій, для вчинення яких за заявою ТОВ НВА «Перлина Поділля» було прийнято оскаржуване рішення, та спірні правовідносини щодо права оренди земельної ділянки існують у позивача з ТОВ НВА «Перлина Поділля» й орендодавцем, то такі правовідносини не є публічно-правовими і підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства.
      33. Аналогічні висновки також були викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 та від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц.
      34. Щодо суті заявлених позовних вимог Велика Палата Верховного Суду зазначає наступне.
      35.Відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 172649 від 22 червня 2009 року орендодавець ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 3,1182 га, кадастровий номер 6820383500:07:004:0078, яка розташована на території Залузької сільської ради Білогірського району Хмельницької області (а. с. 56, т. 1). 16 квітня 2010 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Україна 2001» укладено договір оренди земельної ділянки площею 3,1182 га, кадастровий номер 6820383500:07:004:0078, строком на 10 років (а. с. 4-5, т. 1). Згідно з актом приймання-передачі від 16 квітня 2010 року на виконання умов укладеного договору оренди орендодавець передав, а позивач ТОВ «Україна 2001» прийняв земельну ділянку у користування (а. с. 6, т. 1). 05 серпня 2016 року орендодавець уклав з ТОВ НВА «Перлина Поділля» договір оренди цієї ж земельної ділянки. 15 серпня 2016 року державний реєстратор КП «Ізяславське РБТІ» прийняв рішення за індексним номером 30945369 про державну реєстрацію права оренди вказаної земельної ділянки.
      36. У позові ТОВ «Україна 2001» вказувало на те, що на час укладення оспорюваного договору від 05 серпня 2016 року, був чинним договір оренди тієї самої земельної ділянки, укладений орендодавцем з ним 16 квітня 2010 року.
      37. За змістом положень ст. ст. 210, 638 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх його істотних умов. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
      38. Відповідно до ч. 2 ст. 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
      39. Згідно з ч. 5 ст. 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК України, тут і далі - у редакції, чинній на час укладення договору оренди від 16 квітня 2010 року) право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону.
      40. Статті 18 і 20 Закону України «Про оренду землі» у редакції, чинній на час укладення договору від 16 квітня 2010 року, передбачали, що договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. Укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації.
      41. Згідно з ч. 1 ст. 27 Закону України «Про оренду землі» орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону.
      42. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання угоди недійсною (п. «в» ч. 3 ст. 152 ЗК України).
      43. Зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч. 1 ст. 203 ЦК України).
      44. Згідно з абз. 4 ч. 2 ст. 24 Закону України «Про оренду землі» орендодавець зобов`язаний не вчиняти дій, які би перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою.
      45.Задовольняючи позов, суди виходили із того, що укладення оспорюваного договору у період дії договору від 16 квітня 2010 року щодо тієї самої земельної ділянки,порушує права позивача на користування нею.
      46. Згідно зі ст. 202 ЗК України державна реєстрація земельних ділянок здійснюється у складі державного реєстру земель. Державний реєстр земель складається з двох частин: а) книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі із зазначенням кадастрових номерів земельних ділянок (далі - Книга записів); б) Поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку.
      47. Порядок державної реєстрації договору оренди земельної ділянки станом на 16 квітня 2010 рокурегулювався постановоюКабінету Міністрів України від 09 вересня 2009 року № 1021 «Про затвердження порядків ведення Поземельної книги і Книги записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі» (далі - Порядок).
      48. Записи до розділів Книги записів вносилися при видачі документа, що посвідчує право на земельну ділянку, яким, зокрема, був договір оренди землі (пункт 10 Порядку). Дата внесення запису до розділу Книги записів була датою державної реєстрації документа, що посвідчує право на земельну ділянку (пункт 11 Порядку). Згідно з пунктом 16-2 Порядку підставою для державної реєстрації договору оренди була заява власника або набувача права, подана до відповідного територіального органу Держземагентства разом з іншими, визначеними цим пунктом, документами.
      49. Отже, на час укладення позивачем договору оренди від 16 квітня 2010 року, його державна реєстрація була пов`язана із датою внесення запису до відповідного розділу Книги записів.
      50. Виконання Порядку на час укладення договорів оренди від 16 квітня 2010 року забезпечувалося функціонуванням Перехідної реєстраційної системи, що діяла у період з 03 серпня 2011 року до 30 грудня 2012 року включно й адміністраторами якої були підрозділи Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру». Факт державної реєстрації договору оренди земельної ділянки, якщо така відбулася, відображався у тексті цього договору відповідно до Типового договору оренди землі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 березня 2004 року № 220. У тексті, зокрема, зазначалася інформація про орган, якийпровів державну реєстрацію договору та його посадову особу, а також дата вчинення та номер запису в Державному реєстрі земель. На підтвердження вказаної інформації державний реєстратор посвідчував напис своїм підписом та печаткою органу реєстрації за наявності (далі - реєстраційний напис).
      51. Отже, реєстраційний напис на договорі оренди земельної ділянки є похідним від запису у Книзі записів. Державний реєстратор не був наділений правом проставити такий напис, поки не зробив відповідний запис у Книзі записів за певним номером.
      52. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що на оригіналі договоруоренди землі від 16 квітня 2010 року є відмітка посадової особи із прикладенням «мокрої» гербової печатки про те, що цей договір зареєстрований у відділі Держкомзему Білогірського району Хмельницької області, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 16 квітня 2010 року № 041074800223.
      53. ТОВ НВА «Перлина Поділля» стверджувало, що згідно з листами відділу Держгеокадастру у Білогірському районі Хмельницької області від 17 листопада 2016 року (а. с. 71, т. 1) і від 21 лютого 2017 року (а. с. 240, т. 1) та відповіддю Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області від 21 лютого 2017 року (а. с. 241, т. 1) запис про реєстрацію договору оренди від 16 квітня 2010 року у Державному реєстрі земель не вчинявся, а Книга записів на земельну ділянку не формувалася.
      54. Суд першої інстанції не дослідивши зазначені докази та не спростувавши доводи ТОВ НВА «Перлина Поділля» щодо відсутності Книгизаписів на земельну ділянку,вказав на наявність реєстраційного напису на договоріоренди від 16 квітня 2010 року, що на думку суду, беззаперечно свідчить про державну реєстрацію цього договору.
      55. Апеляційний суд також не надав оцінки листу відділу Держгеокадастру у Білогірському районі Хмельницької області від 28 жовтня 2016 року (а. с. 44, т. 1), згідно з яким договір оренди від 16 квітня 2010 року був зареєстрований у Перехідній реєстраційній системі, а також листу цього ж відділу від 17 листопада 2016 року (а. с. 71, а. 1), в якому вказано про відсутність інформації щодо внесення записів про реєстрацію договору оренди від16 квітня 2010 року у Книгах записів і Поземельних книгах та про відсутність інформації про реєстрацію цього договору у Перехідній реєстраційний системі у зв`язку з припиненням її дії.
      56. Натомість на підставі договору оренди від 16 квітня 2010 року, суд апеляційної інстанції встановив, що він був зареєстрований, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис № 041074800223 і вказав, що факт відсутності Книги записів щодо реєстрації цього договору також беззаперечно не свідчить про те, що такий договір не пройшов процедуру державної реєстрації відповідно до діючого на той час порядку.
      57. Належно не дослідивши наявні у матеріалах справи докази у їх сукупності, не надавши оцінки договору оренди від 16 квітня 2010 року та листам відділу Держгеокадастру у Білогірському районі Хмельницької області, апеляційний суд дійшов суперечливих висновків стосовно того, чи було внесено запис про державну реєстрацію договору оренди від 16 квітня 2010 року у Державний реєстр земель (Книги записів і Поземельні книги), а відтак, чи бувзареєстрований цей договір у встановленому на той час порядку.
      58. Доводи ТОВ НВА «Перлина Поділля» про те, що є підстави вважати, що реєстраційний напис на договоріоренди від 16 квітня 2010 року вчинений не державним реєстратором, а іншою особою, суди першої й апеляційної інстанцій також не проаналізували.
      59. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання ТОВ НВА «Перлина Поділля» про призначення судової почеркознавчої експертизи, що було подано до суду 07 грудня 2016 року (а. с. 180, т. 1). Це клопотання було обґрунтовано необхідністю встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме встановлення справжності підпису державного реєстратора та відбитку печатки у реєстраційному написі на договорі оренди від 16 квітня 2010 року.
      60. Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, здійсненню особами, які беруть участь у справі, їхніх прав у випадках, встановлених цим кодексом. Частинами 1, 2 ст. 133 ЦПК України у вказаній редакції передбачено, що особи, які беруть участь у справі і вважають, що подання потрібних доказів є неможливим або у них є складнощі в поданні цих доказів, мають право заявити клопотання про забезпечення цих доказів. Способами забезпечення судом доказів є, зокрема, призначення експертизи.
      61. Суд першої інстанції в ухвалі від 07 грудня 2016 року вказав єдиною підставою для відмови у задоволенні клопотання ТОВ НВА «Перлина Поділля» про призначення судової почеркознавчої експертизи те, що клопотання виходить за межі позовних вимог і не є предметом розгляду даної справи. При цьому суд не звернув уваги на те, що з огляду на зміст позовних вимог їх вирішення залежить, зокрема, від того, чи був чинним на момент укладення оспорюваного договору, договір оренди від 16 квітня 2010 року.
      62. Крім того, суди першої й апеляційної інстанцій не врахували, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до загальних засад державної реєстрації прав належить гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження, а також не оцінили наявність або відсутність добросовісності ТОВ НВА «Перлина Поділля».
      63. Згідно з ч. 1 ст. 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      64. Зважаючи на приписи ч. 1 ст. 400 ЦПК України доводи касаційної скарги, які стосуються встановлення фактичних обставин справи, не можуть бути перевірені судом касаційної інстанції.
      65. Відповідно до пунктів 1-3 ч. 3 ст. 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
      66. Відповідно до ч. 4 ст. 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      67. Оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази та не встановили обставини, які мають вирішальне значення для розгляду цього спору, справу слід направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      68. Таким чином, касаційна скарга ТОВ НВА «Перлина Поділля»підлягає частковому задоволенню, а рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 20 грудня 2016 року та ухвала Апеляційного суду Хмельницької області від 31 березня 2017 року - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Щодо судових витрат
      69. Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      70. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що справу необхідно направити на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат.
      Керуючись статтями 400, 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробнича агрофірма «Перлина Поділля» задовольнити частково.
      Рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 20 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 31 березня 2017 рокускасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко
      Т .О. Анцупова В.С. Князєв
      С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
      В.В. Британчук Н.П. Лященко
      Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко
      М.І. Гриців В.В. Пророк
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік
      О.С. Золотніков О.Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 86105174
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 листопада 2019 року
      м. Київ
      Справа № 368/54/17
      Провадження № 14-487цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддівАнтонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Яновської О.Г.
      розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа - Управління Держгеокадастру в Кагарлицькому районі, про визнання права довічного успадковуваного володіння на земельну ділянку, та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - Управління Держгеокадастру в Кагарлицькому районі, про визнання права довічного успадковуваного володіння на земельну ділянку, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року, прийняту у складі суддів Олійника В.І., Коцюрби О.П., Сержанюка А.С.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст та обгрунтування позовних вимог
      1. У січні 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_3 , третя особа - Управління Держгеокадастру в Кагарлицькому районі, в якому просили визнати за ними право довічного успадковуваного володіння двох земельних ділянок, площею 18,85 га та площею 3,74 га кожному, для ведення селянського фермерського господарства згідно з державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею від 26 листопада 1991 року в порядку спадкування після смерті батька - ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . При цьому позивачі вказували, що до смерті ОСОБА_4 вони проживали з ним разом та вели спільне господарство.
      2. Позов мотивовано тим, що згідно із Законом України "Про селянське (фермерське) господарство" необхідною умовою для створення і функціонування селянського (фермерського) господарства є земельна ділянка, яка передається у власність або у постійне користування осіб, які виявили бажання створити фермерське господарство.
      3. При цьому, позивачі зазначали, що 26 листопада 1991 року спадкодавцем ОСОБА_4 отримано право на довічне успадковуване володіння 31,3 га землі на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області та на її базі створено фермерське господарство "Сльозко", головою якого був ОСОБА_4 , до дати його смерті. Надалі вказане господарство очолила його дружина, яка керувала ним в подальшому.
      4. Отже, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вважали, що як спадкоємці, мають право на спадкування після ОСОБА_4 права довічного успадковуваного володіння землею, яка була надана для ведення селянського (фермерського) господарства, загальною площею 22,6 га, на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області ОСОБА_4 на праві довічного успадковуваного володіння землею для ведення селянського (фермерського) господарства відповідно до державного акта.
      5. У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом, просив суд в порядку спадкування після смерті батька - ОСОБА_4 , визнати за ним, ОСОБА_3 право довічного успадковуваного володіння на 1/3 частини земельної ділянки площею 18,85 га та на 1/3 частини земельної ділянки площею 3,74 га для ведення селянського фермерського господарства на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області, також посилаючись на вказаний державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею від 26 листопада 1991 року.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      6. Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року первісний позов задоволено.
      7. Визнано за ОСОБА_1 право довічного успадковуваного володіння на 1/3 частини земельної ділянки площею 18,85 га та на 1/3 частини земельної ділянки площею 3,74 га для ведення селянського фермерського господарства на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області згідно з державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею.
      8. Визнано за ОСОБА_2 право довічного успадковуваного володіння на 1/3 частини земельної ділянки площею 18,85 га та на 1/3 частини земельної ділянки площею 3,74 га для ведення селянського фермерського господарства на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області згідно з державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею.
      9. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено.
      10. Визнано за ОСОБА_3 право довічного успадковуваного володіння на 1/3 частини земельної ділянки площею 18,85 га та на 1/3 частини земельної ділянки площею 3,74 га для ведення селянського фермерського господарства на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області згідно з державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею.
      11. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оформити свої спадкові права в нотаріальній конторі позивачі за первісним та позивач за зустрічним позовами не можуть через відсутність регламентації процедури нотаріального оформлення спадкування права довічного успадковуваного володіння землею.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      12. Постановою Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову в первісному позові ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та зустрічному позові ОСОБА_3 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      13. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що право довічного успадковуваного володіння, яке виникло в особи на підставі державного акта на право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, не визначено чинним законодавством України, а тому не входить до складу спадщини, фактично припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      14. У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року, в якій просить скасувати останню та залишити в силі рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року.
      15. Касаційна скарга мотивована тим, що позивачі є спадкоємцями після смерті ОСОБА_4 - засновника селянського (фермерського) господарства «Сльзко», які прийняли спадщину, до складу якої входить і це господарство, при цьому, позивачі продовжують користуватися спірною земельною ділянкою, а отже вищевказане рішення суду першої інстанції було ухвалено у відповідності з вимогами законодавства.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      16. Ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
      17. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
      18. Згідно з ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 липня 2019 року було вирішено передати цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, на підставі частини 3 статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
      19. Відповідно до частини 3 статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
      20. При цьому, у вказаній ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 липня 2019 року міститься посилання на наступні обставини.
      21. Предметом спору у цій справі є право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, яке виникло в особи - засновника фермерського господарства на підставі державного акта на право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, згідно із Земельним кодексом Української РСР 1990 року. У Земельному кодексі України 2001 року «право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою» не визначено.
      22. На думку колегії суддів Касаційного цивільного суду системний аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави дійти висновку, що довічне успадковуване володіння землею не можна ототожнювати з правом постійного користування землею.
      23. Так, ЗК України у редакції від 13 березня 1992 року не передбачав такого виду права як довічне успадковуване володіння земельною ділянкою.
      24. Пунктом 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України 2001 року визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.
      25. Правовою підставою набуття права власності та права користування на землю згідно зі статтями 116, 118 ЗК України 2001 року є рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
      26. Відповідно до частини 1 статті 125 ЗК України 2001 року (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
      27. Згідно із частиною 1 статті 126 ЗК України 2001 року право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.
      28. У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 р. №5-рп (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що у Земельному кодексі Української РСР від 18 грудня 1990 року була регламентована така форма володіння землею, як довічне успадковуване володіння. ЗК України в редакції від 13 березня 1992 року закріпив право колективної та приватної власності громадян на землю (зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення сільського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (ст. 6)). Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їх вибір забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь - якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з непереоформленням правового титулу.
      29. Отже, колегія суддів Касаційного цивільного суду вважала, що особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадкованого володіння земельною ділянкою, на сьогодні також має законне право на таке володіння.
      30. Колегія суддів Касаційного цивільного суду також зазначила, що у судовій практиці при вирішенні вказаної категорії спорів, суд касаційної інстанції застосовує правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постановах від 05 жовтня 2016 року, провадження 6-2329цс16, від 23 листопада 2016 року, провадження 6-3113цс15, та правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 178/447/16-ц. У вказаних постановах касаційний суд виходив з того, що право користування земельною ділянкою, що виникло у особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.
      31. Так, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові у справі № 178/922/15 про визнання довічного спадкового володіння земельною ділянкою в порядку спадкування з посиланням, зокрема на пункт 8 Постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» дійшов висновку, що право користування земельною ділянкою, що виникло у особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належить таке право.
      32. Суд касаційної інстанції виходив із того, що положення пункту 8 Постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» стосуються лише спадкодавця, який отримав право на довічне успадковане володіння спірною земельною ділянкою, володів земельною ділянкою, проте матеріали справи не містять доказів, що він скористався правом на оформлення права власності або землекористування на земельну ділянку в порядку, визначеному ЗК України.
      33. При цьому у постановах Верховного Суду від 24 січня 2018 року у справі № 908/799/17 та від 06 травня 2019 року у справі № 922/2448/18, а також у постановах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 у справі №6-2329цс16, від 23 листопада 2016 у справі №6-3113цс-16 було викладено правову позицію щодо того, що право користування земельною ділянкою, що виникло у особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.
      34. Колегія суддів Касаційного цивільного судутакож зазначила, що 26 квітня 2017 року колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України у справі № 363/32858/15-ц дійшла висновку, що Земельним кодексом Української РСР від 18 грудня 1990 року запроваджено нову форму володіння землею - довічне успадковуване володіння.
      35. При цьому відповідно до вимог статті 55 Земельного кодексу Української РСР від 18 грудня 1990 року, у разі смерті громадянина, який вів сільське (фермерське) господарство, право володіння земельною ділянкою передається одному зі спадкоємців. Земельний кодекс Української РСР передбачав лише одне право володіння земельною ділянкою, надане для ведення сільського (фермерського) господарства - право довічного успадковуваного володіння.
      36. Таким чином, необхідно розрізняти два види права на земельну ділянку: право постійного користування та право довічного успадковуваного володіння, оскільки останнє має інший правовий режим.
      37. Разом з тим, суди застосовують норми ЗК України (зокрема, статтю 92), які регулюють відносини щодо права постійного користування земельною ділянкою, не досліджуючи правову природу права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою як самостійного права.
      38. З огляду на положення чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що законодавство не передбачає таке речове право як успадковане володіння землею, при цьому таке право виникло у спадкодавця на підставі законодавства і припинити таке право можливо лише на підставах визначених законом. Крім того, в чинному законодавстві відсутні норми, які регулюють право довічного успадковуваного володіння, тому на думку колегії суддів до таких правовідносин можуть бути застосовні норми, які були чинними на момент існування на законодавчому рівні такого права (при цьому, колегія суддів не зазначає підстав застосування вищевказаних різних термінів щодо такого володіння, а саме таких як «успадкованого» та «успадковуваного» володіння).
      39. За таких обставин, посилаючись на баланс індивідуального та публічного інтересу, колегія суддів Касаційного цивільного суду вирішила передати вказану справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі вищенаведених положень частини 3 статті 403 ЦПК України.
      40. 04 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      41. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
      42. Згідно з положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      43. Судом першої інстанції було встановлено, що ОСОБА_4 26 листопада 1991 року було отримано право на довічне успадковуване володіння землею для ведення селянського фермерського господарства на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області та на її базі створено фермерське господарство «Сльозко».
      44. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.
      45. При цьому, у довічному володінні ОСОБА_4 на час смерті перебувало дві земельні ділянки - площею 18,85 га та 3,74 га.
      46. 06 березня 2008 року в порядку процедури, визначеної статтями 31, 32 ЗК України, голова та члени фермерського господарства «Сльозко» ОСОБА_4 , ОСОБА_1 отримали безоплатно у приватну власність земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради - по 2,89 га кожний.
      47. Державним нотаріусом 18 вересня 2009 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 видані свідоцтва про право на спадщину за законом, а саме, на земельну ділянку 2,89 га, що належала ОСОБА_4 на праві приватної власності.
      48. 14 грудня 2016 року завідувачем Кагарлицької районної державної нотаріальної контори відмовлено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у видачі свідоцтва про право на спадщину на спірні земельні ділянки після померлого ОСОБА_4 у зв`язку з тим, що згідно чинного законодавства не передбачена можливість переходу права довічного успадковуваного землеволодіння після смерті володільця.
      49. Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцієюта законами України.
      50. Згідно статті 15-1 ЗК України(тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.
      51. Згідно із статтею 84 ЗК Україниу державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.
      52. Відповідно до статті 22 ЗК Україниземлями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної га навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.
      53. Згідно з пунктом «а» частини 3 статті 22 ЗК Україниземлі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.
      54. Статтею 31 ЗК України передбачено, що землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству, як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.
      55. Стаття 23 Закону України «Про фермерське господарство» передбачає, що успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону.
      56. ОСОБА_4 отримав спірну земельну ділянку на праві довічного успадковуваного володіння на підставі Земельного кодексуУРСР від 18 грудня 1990 року (в редакції від 15 березня 1991 року) та на підставі Закону України від 20 грудня 1991 року «Про селянське (фермерське) господарство», яким і було визначено порядок його успадкування.
      57. Закон України від 19 червня 2003 року «Про фермерське господарство» також не містить такої форми володіння землею, як довічне успадковуване володіння, як і чинний Земельний кодекс України.
      58. Згідно з частиною 1 статті 92 ЗК України (у редакції чинній на час виникнення спірних відносин) право постійного користування земельною ділянкою визначалося як право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленого строку.
      59. Відповідно до частини 1 статті 125 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
      60. Згідно із частиною 1 статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.
      61. Відповідно до статті 131 ЗК України громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до ЦK України з урахуванням вимог цього Кодексу.
      62. Згідно із частиною 1 статті 407 Цивільного кодексу України (у редакції, що діяла на час відкриття спадщини, далі - ЦК України) право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.
      63. Відповідно до частини 2 статті 407 ЦК України, та частини 2 статті 102 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.
      64. Відповідно до статті 1225 ЦK України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).
      65. З правової позиції, яка викладена у постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 178/447/16-ц та постановах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц та від 23 листопада 2016 року у справі № 668/477/15-ц, вбачається системне посилання у цих судових рішеннях на вказані норми у сукупності з висновками про те, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право володіння земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини.
      66. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявні правові підстави для відступлення у цій від вказаних висновків з огляду на таке.
      67. За змістом статей 6, 50 ЗК України 18 грудня 1990 року N 561-XII (у редакції на час його прийняття) у довічне успадковуване володіння земля надається громадянам Української РСР для ведення селянського (фермерського господарства). Громадянам Української РСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці та праці членів їх сімей, надаються за їх бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.
      68. Постановою Верховної Ради Української РСР від 27 березня 1991 року, яка втратила чинність на підставі Постанови Верховної Ради України N 2201-XII від 13 березня 1992 року, затверджено форми державних актів: на право довічного успадковуваного володіння землею; на право постійного володіння землею; на право постійного користування землею.
      69. ЗК України у редакції від 13 березня 1992 року не передбачав такого виду права як довічне успадковуване володіння земельною ділянкою.
      70. При цьому відповідно до пункту 8 Постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року № 2200 «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» громадяни, підприємства, установи, організації, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване або постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до ЗК України.
      71. Пунктом 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України 2001 року визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.
      72. У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 р. №5-рп (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що у Земельному кодексі Української РСР від 18 грудня 1990 року була регламентована така форма володіння землею, як довічне успадковуване володіння. ЗК України в редакції від 13 березня 1992 року закріпив право колективної та приватної власності громадян на землю (зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення сільського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (ст. 6)). Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їх вибір забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь - якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з непереоформленням правового титулу.
      73. Конституційний Суд України вважав, що встановлення обов`язку громадян переоформити земельні ділянки, які знаходяться у постійному користуванні, на право власності або право оренди до 01 січня 2008 року, потребує врегулювання чітким механізмом порядку реалізації цього права відповідно до вимог частини 2 статті 14, частини 2 статті 41 Конституції України. У зв`язку з відсутністю визначеного у законодавстві відповідного механізму переоформлення громадяни не в змозі виконати вимоги пункту 6 Перехідних положень Кодексу у встановлений строк, про що свідчить неодноразове продовження Верховною Радою України цього строку. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт.
      74. Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:
      - пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення;
      - пункту 6 Постанови Верховної Ради України "Про земельну реформу" від 18 грудня 1990 року N 563-ХII з наступними змінами в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.
      75. З огляду на викладене, особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння за Законом не може бути позбавлена права на таке володіння.
      76. На відповідні відносини щодо такого володіння поширюються гарантії, встановлені статтею 1 Протоколу Першого Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція» та ст. 41 Конституції України. Ці норми не лише гарантують право довічного успадковуваного володіння землею (як різновид «мирного володіння майном» в розумінні Конвенції, та як речове право, захищено статтею 41 Конституції України), але і обмежують у можливості припинити відповідне право.
      77. Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
      78. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61,). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123).
      79. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36).
      80. Отже, дії державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковуване володіння були припинені, проте ті особи, які набули це право у встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство не містить норми, яка б дозволяла припинити право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним.
      81. Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
      82. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України), крім прав і обов`язків що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов`язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 ЦК України.
      83. Таким чином, враховуючи те, що зі смертю особи не відбувається припинення прав і обов`язків, окрім тих, перелік яких визначено у статті 1219 ЦК України спадкоємець стає учасником правовідношення з довічного успадковуваного володіння.
      84. При цьому згідно із частиною 2 статті 395 ЦК України законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.
      85. Крім того, відповідно до статті 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29цього Кодексу.
      86. Враховуючи наведені обставини, очевидну необхідність дотримання балансу індивідуального та публічного інтересу у вирішенні вказаного питання, Велика Палата Верховного Суду вважає, що право довічного користування земельної ділянки може бути визнано, таким що успадковане вищевказаними позивачами за первісним та зустрічним позовом, оскільки право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою відноситься до тих прав, які можуть бути успадковані, а отже судом апеляційної інстанції неправильно застосовані наведені норми матеріального права, внаслідок чого безпідставно вирішено відмовити у задоволенні як первісного, так і зустрічного позову.
      87. При цьому, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вищевказані позовні вимоги за первісним та зустрічним позовами взаємопов`язані між собою, а тому спільний розгляд вказаних вимог в межах однієї справи одним судом необхідний для забезпечення всебічності, повноти і об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доводів сторін, а також гарантує ефективний захист прав та інтересів скаржника із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин.
      88. При цьому з огляду на положення частина 3 статті 400 ЦПК України касаційний суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      89. Відповідно до частини 1 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      90. Згідно із пунктом 4 частини 1 статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
      91. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року скасувати, рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року залишити в силі.
      Щодо судових витрат
      92. Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      93. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що судовий збір в сумі 1280 грн. належить стягнути із ОСОБА_3 .
      Керуючись статтями 400, 402-404, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
      Постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року скасувати, рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року залишити в силі.
      Стягнути з ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ) судовий збір у розмірі 1280 (одна тисяча двісті вісімдесят) гривень.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко
      Т .О. Анцупова В.С. Князєв
      С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
      В.В. Британчук Н.П. Лященко
      Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко
      М.І. Гриців В.В. Пророк
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік
      О.С. Золотніков О.Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 86105173
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 листопада 2019 року
      м. Київ
      Справа № 761/46959/17
      Провадження № 14-306цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Яновської О.Г.
      розглянула у письмовому провадженні справу за позовом ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Національні інвестиції» Волощука Ігоря Григоровича про скасування рішення та зобов`язання вчинити дії, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 07 червня 2018 року, ухвалене суддею Осауловим А.А. та постанову Апеляційного суду м. Києва від 31 серпня 2018 року, прийняту у складі суддів Оніщука М.І., Українець Л.Д., Шебуєвої В.А.
      Історія справи
      Короткий зміст та обгрунтування та позовних вимог
      1. 14 грудня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Національні інвестиції» (далі - уповноважена особа Фонду), в якому просив визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду Волощука І.Г. від 13 листопада 2015 року в частині визнання нікчемним договору банківського рахунку від 17 вересня 2015 року та правочину щодо перерахування коштів у сумі 180 000 грн на поточний рахунок № НОМЕР_1 за договором банківського рахунку від 17 вересня 2015 року, а також зобов`язати уповноважену особу Фонду Луньо І.В. включити позивача до переліку вкладників Публічного акціонерного товариства «Банк «Національні інвестиції»(далі - ПАТ «Банк «Національні інвестиції»), які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.
      2. Позовна заява мотивована тим, що 17 вересня 2015 року між позивачем та ПАТ «Банк «Національні інвестиції» було укладено договір банківського рахунку фізичної особи № 26280980/11/Деп (далі - договір). За умовами цього договору банк відкрив позивачу поточний рахунок № НОМЕР_2 у національній валюті та/або іноземній валюті. 17 вересня 2015 року на виконання договору позики від 01 червня 2015 року, укладеного між позивачем як позикодавцем та ОСОБА_4 як позичальником, на поточний рахунок позивача від ОСОБА_4 були зараховані грошові кошти в розмірі 180 000 грн. Однак уповноважена особа Фонду Волощук І.Г. повідомив позивача про нікчемність договору банківського рахунку від 17 вересня 2015 року щодо перерахування грошових коштів на рахунок останнього та про нікчемність договору банківського вкладу, укладеного з позивачем 17 вересня 2015 року. На думку ОСОБА_1 , наказ відповідача «Щодо заходів, пов`язаних із наслідками виявлення нікчемних правочинів (договорів)» від 13 листопада 2015 року № 56/1-ос та дії уповноваженої особи Фонду щодо невключення позивача, до переліку вкладників банку є протиправними та безпідставними, тому він підлягає включенню у перелік вкладників як такий, що має право на отримання гарантованої суми вкладу відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 07 червня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.
      4. Судове рішення місцевого суду мотивоване тим, що договір банківського рахунку від 17 вересня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк «Національні інвестиції» і правочин від 17 вересня 2015 року щодо перерахування грошових коштів у сумі 180 000 грн з поточного рахунку ОСОБА_4 на поточний рахунок ОСОБА_1 із призначенням платежу «Повернення безвідсоткової позики згідно з договором б/н від 01 червня 2015 року без податку на додану вартість» було визнано нікчемними на підставі вимог Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. Постановою Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 07 червня 2018 року скасовано. Провадження у справі закрито на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 Цивільного процесуального кодексу України.
      6. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що пред`явлені вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, враховуючи, що спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду є публічно-правовим і не є спором у зв`язку з процесом ліквідації банку, який має іншій характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодування за вкладами.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. У жовтні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 07 червня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити його вимоги в повному обсязі, посилаючись на те, що суди не в повному обсязі з`ясували обставини справи та неправильно застосували норми матеріального та процесуального права.
      8. При цьому, суд апеляційної інстанції не врахував, що позивач вже звертався за захистом своїх прав до адміністративного суду з позовом про визнання дій протиправними, скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, предметом якого було протиправне невключення ОСОБА_1 до переліку вкладників (без зазначення у такому позові інших сторін, а також розміру та дати вкладу), однак йому було відмовлено у прийнятті позовної заяви з посиланням на підвідомчість такої справи судам господарської юрисдикції. Судом апеляційної інстанції не роз`яснено, до юрисдикції якого суду йому необхідно звертатися з цим позовом. При цьому, позивач захищає свій майновий інтерес як споживач фінансової послуги та намагається відновити своє порушене майнове право на грошові кошти, розміщені в ПАТ «Банк «Національні інвестиції» на його рахунку. Наявний у цій справі спір, є приватно-правовим, оскільки виник з цивільно-правового договору банківського рахунку (вкладу), а відповідач своїм рішенням відмовився виконувати зобов`язання банку перед ним. Дії уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк «Національні інвестиції» Волощука І.Г., оформлені наказом від 13 листопада 2015 року № 56/1 ос про визнання нікчемними правочинів з укладення договору № 26280980/11/Деп банківського рахунку та транзакції щодо зарахування на його рахунок грошових коштів, є неправомірними і такими, що суперечить вимогам законодавства, адже зарахування коштів на банківський рахунок не є правочином. Крім того, з вимогою про нікчемність правочину (договору банківського рахунку) має звертатися Фонд гарантування вкладів фізичних осіб шляхом пред`явлення позову в загальному порядку, передбаченому ст. 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Позивача протиправно не включено до переліку вкладників банку, яким має бути здійснено гарантоване законом відшкодування коштів.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      9. 05 листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження та витребував матеріали справи з місцевого суду.
      10. 13 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до судового розгляду.
      11. Відповідно до ч. 6 ст. 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України, тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      12. 29 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      13. 12 червня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
      Позиція Верховного Суду
      14. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      15. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      16. Згідно із ст. 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      17. За вимогами ч. 1 ст. 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      18. Частиною 1 ст. 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      19. Відповідно до ст. 1, 3, 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову) завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають, зокрема, з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      20. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 19 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України) - юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      21. Статті 3 та 17 КАС України (у редакції, чинній на час подання позову) регламентували, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цього суб`єкта, відповідно, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.
      22. Отже, основною ознакою публічно-правових спорів є участь у них у якості сторони суб`єкта владних повноважень. Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      23. Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади.
      24. Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
      25. Вищенаведені спірні правовідносини у цій справі врегульовано Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      26. Згідно з п. 16 ст. 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»тимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом.
      27. Відповідно до п. 6 ст. 2 цього Закону ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства.
      28. Отже, у спорах, пов`язаних з виконанням банком, у якому введено тимчасову адміністрацію та/або запроваджено процедуру ліквідації, своїх зобов`язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах.
      29. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації.
      30. Зокрема, згідно з п. 1, 2 ч.5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку.
      31. Відповідно до ч. 2 ст. 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшенню ліквідаційної маси.
      32. Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» установлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відносини, що виникають у зв`язку зі створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та НБУ (ст. 1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).
      33. Відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день прийняття рішення НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних та початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми, встановленої адміністративною радою Фонду на дату прийняття такого рішення незалежно від кількості вкладів в одному банку.Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 грн.
      34. Виконання зобов`язань Фонду перед вкладниками здійснюється Фондом з дотриманням вимог щодо найменших витрат Фонду та збитків для вкладників у спосіб, визначений цим Законом, у тому числі шляхом передачі активів і зобов`язань банку приймаючому банку, продажу банку, створення перехідного банку протягом дії тимчасової адміністрації або виплати відшкодування вкладникам після ухвалення рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку.
      35. Згідно з положеннями ст. 27 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.
      36. Уповноважена особа Фонду зазначає у переліку вкладників суму відшкодування для кожного вкладника, яка розраховується виходячи із сукупного обсягу всіх його вкладів у банку та нарахованих процентів. Нарахування процентів за вкладами припиняється з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.
      37. Уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку формує перелік вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до частини четвертої ст. 26 цього Закону.
      38. Гарантії Фонду є гарантіями держави, передбаченими Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», для виконання Фондом відповідних зобов`язань можуть залучатися державні кошти. Тому рішення та дії Фонду чи уповноваженої особи Фонду щодо включення вкладника до переліку осіб, яким необхідно здійснити виплату відшкодувань сум вкладів за рахунок коштів Фонду, є рішеннями та діями суб`єкта владних повноважень, який реалізує делеговані державою повноваження по виведенню з ринку неплатоспроможних банків.
      39. При вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб`єкта владних повноважень), натомість визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.
      40. Наведене свідчить про те, що спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду в межах гарантованого державою відшкодування за вкладами є публічно-правовим, має особливий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами (п. 4 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).
      41. При цьому Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, а Уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб.
      42. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду констатує, що вказаний спір, наявність якого обґрунтовано позивачем у вказаному позові, за своєю правовою природою стосується саме формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду та затвердження такого реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, а отже є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів з урахуванням установленого ч. 1 ст. 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»граничного розміру відшкодування за вкладами.
      43. Аналогічну правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема від 12 квітня 2018 року у справі № 820/11591/15, від 4 липня 2018 року у справі № 826/1476/15, від 23 січня 2019 року у справі № 761/2512/18, від 24 квітня 2019 року у справі № 761/2499/18 та від 07 серпня 2019 року у справі № 646/6644/17.
      44. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      45. Разом з тим, в касаційній скарзі позивач зазначив, що звертався з цим позовом і до Окружного адміністративного суду міста Києва, проте останній відмовив йому у відкритті провадження у справі згідно з ухвалою від 05 серпня 2016 року, яка мотивована тим, що даний спір підсудний місцевому господарському суду.
      46. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на висновок про наявність юрисдикції адміністративного суду щодо розгляду цього спору вказана відмова у відкритті провадження у справі за правилами адміністративного судочинства за аналогічними вимогами позивача поставила під загрозу сутність гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.
      47. Як вказує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), у п. 1 ст. 6 Конвенції закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom») від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» («Stanev v. Bulgaria») від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, § 230).
      48. Згідно із ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
      49. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» («Bulanov and Kupchik v. Ukraine», заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27-28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» («Andriyevska v. Ukraine», заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13-14, 23, 25-26); рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» («Mosendz v. Ukraine», заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого ст. 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» («Shestopalova v. Ukraine», заява № 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч п. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)).
      50. Велика Палата Верховного Суду вважає, що непослідовність національних судів створила позивачеві перешкоди у реалізації права на судовий захист. Тому з огляду на наведену вище аргументацію доходить висновку, що розгляд цього спору має завершитися за правилами цивільного судочинства.
      51. Відповідно до ч. 1 ст. 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      52. Тому доводи касаційної скарги стосовно встановлення фактичних обставин справи, які не були встановлені судом апеляційної інстанції, рішення якого оскаржує позивач, не можуть бути досліджені судом касаційної інстанції.
      53. Щодо вищевказаного позову в частині вимог про визнання протиправним та скасування наказу (рішення) уповноваженої особи Фондув частині визнання нікчемним договору банківського рахунку та правочину щодо перерахування коштів, Велика Палата Верховного Суду констатує наступне.
      54. Згідно із ч. 2, 10 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»Фонд (уповноважена особа Фонду) зобов`язаний забезпечити збереження активів і документації банку, зокрема, протягом дії тимчасової адміністрації забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених ч. 3 цієї статті.
      55. За результатами перевірки, здійсненої відповідно до ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. При виявленні таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати правочини нікчемними.
      56. Правочин є нікчемним відповідно до закону, а не рішення (наказу, розпорядження, повідомлення тощо) уповноваженої особи Фонду. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (ч. 2 ст. 215 ЦК України та ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб») незалежно від того, чи проведена передбачена ч. 2 ст. 38 цього ж Закону перевірка правочинів банку і прийняте відповідне рішення. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, яке прийнято уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку.
      57. Зазначене рішення не створює жодних обов`язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку), а тому не може порушувати будь-які права цих осіб унаслідок прийняття такого рішення. Таким чином, права позивача в цій справі не можуть бути порушені внаслідок ухвалення внутрішнього документа банку (наказу, розпорядження, повідомлення, тощо), сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи.
      58. Отже, встановлена правова природа зазначеного рішення унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визначення його протиправності, а тому ці позовні вимоги не можуть бути розглянуті у судовому порядку (в тому числі в адміністративних судах).
      59. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 910/12294/16 (провадження № 12-9зг18), від 16 травня 2018 року у справі № 910/24198/16 (провадження № 12-15гс18), від 4 липня 2018 року у справі № 819/353/16 (провадження № 11-163апп18), від 4 липня 2018 року у справі № 815/5392/16 (провадження № 11-465апп18), від 22 серпня 2018 року у справі № 813/1061/16 (провадження № 11-654апп18), від 22 серпня 2018 року у справі № 805/5104/15-а (провадження № 11-655апп18).
      60. При цьому, вищенаведені висновки також не були враховані судом апеляційної інстанції при прийнятті оскаржуваної постанови Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року.
      61. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      62. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (ч. 6 ст. 411 ЦПК України).
      63. Частиною 4 ст. 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.
      64. Відповідно до ч. 1 ст. 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      65. Згідно із ч. 4 ст. 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      66. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне змінити постанову Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування наказу щодо визнання правочинів нікчемними, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.
      67. В частині вирішенняпозовних вимог про зобов`язання уповноваженої особи Фонду включити ОСОБА_1 до переліку вкладників Банкупостанову Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року належить скасувати, справу в цій частині направити для продовження розгляду до Київського апеляційного суду.
      68. Щодо судових витрат
      69. Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      70. Оскільки зміна вказаної мотивувальної частини постанови Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року не тягне зміни розподілу судових витрат, Верховний Суд не змінює розподілу судових витрат.
      Керуючись ст. 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Змінити постанову Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Національні інвестиції» про визнання протиправним та скасування наказу щодо визнання правочинів нікчемними, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.
      В частині позовних вимогОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Національні інвестиції» про зобов`язання уповноваженої особи Фонду включити до переліку вкладників Банку постанову Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року скасувати, справу в цій частині направити для продовження розгляду до Київського апеляційного суду.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко
      Т .О. Анцупова В.С. Князєв
      С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
      В.В. Британчук Н.П. Лященко
      Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко
      М.І. Гриців В.В. Пророк
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік
      О.С. Золотніков О.Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 86105191
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      23 жовтня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 819/2895/14-а
      Провадження № 11-1502апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О. С.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Недержавної некомерційної професійної організації «Національна асоціація адвокатів України» (далі - НААУ) на постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 27 квітня 2016 року (суддя Осташ А. В.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2016 року (судді Святецький В. В., Гудим Л. Я., Довгополов О. М.) у справі № 819/2895/14-а за позовом НААУ до Тернопільського міськрайонного управління юстиції (далі - Тернопільське МУЮ), виконуючої обов`язки голови Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Тернопільської області (далі - в. о. голови; КДКА відповідно) Тиханської Тетяни Василівни, державного реєстратора Тернопільського МУЮ Береш Євгенії Миколаївни, державного реєстратора Тернопільського МУЮ Червеняк Ольги Дмитрівни, третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - ОСОБА_1 , треті особи на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Рада адвокатів Тернопільської області, КДКА, про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії та
      ВСТАНОВИЛА :
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. У грудні 2014 року НААУ звернулася до суду з позовом до відповідачів, у якому з урахуванням заяви про зміну позовних вимог просила:
      - визнати протиправними дії в. о. голови КДКА ОСОБА_3 під час подання 19 листопада 2014 року та 25 вересня 2015 року документів державному реєстратору для здійснення державної реєстрації змін до відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (далі - Реєстр);
      - визнати протиправними дії державного реєстратора Тернопільського МУЮ Червеняк О. Д. щодо внесення 19 листопада 2014 року змін до Реєстру стосовно керівництва КДКА, а саме запису № 16461070005006628, згідно з яким керівником КДКА є ОСОБА_3 , а також визнати протиправними дії державного реєстратора Тернопільського МУЮ Береш Є . М. щодо внесення 25 вересня 2015 року змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах (запис № 16461070007006628);
      - зобов`язати відділ державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної служби (далі - відділ держреєстрації) Тернопільського МУЮ скасувати у Реєстрі запис № 16461070005006628, внесений 19 листопада 2014 року державним реєстратором Червеняк О. Д. , а також запис № 16461070007006628, внесений 25 вересня 2015 року державним реєстратором Береш Є. М.
      2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що при поданні державному реєстратору документів для внесення відомостей до Реєстру ОСОБА_3 діяла з порушенням принципу обов`язковості виконання рішень адвокатського самоврядування, а саме без дотримання вимог пункту 1.8 розділу ІІ «Повноваження Ради адвокатів України» Положення про Раду адвокатів України (далі - Положення; РАУ відповідно), затвердженого Установчим з`їздом адвокатів України 17 листопада 2012 року.
      3. 19 листопада 2014 року державний реєстратор Червеняк О. Д. вчинила реєстраційну дію на порушення положень статті 19 Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», оскільки повинна була залишити без розгляду подані ОСОБА_3 документи з огляду на те, що вони: подані не в повному обсязі особою, яка не має відповідних повноважень; не завірені належним чином; не відповідають вимогам Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI).
      4. Крім того, на думку НААУ, протиправними є й дії державного реєстратора Береш Є. М. щодо внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах, оскільки така реєстраційна дія порушує права та інтереси позивача як вчинена без його відома на підставі документів, поданих неуповноваженою на це особою.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      5. Тернопільський окружний адміністративний суд постановою від 27 квітня 2016 року в задоволенні позову відмовив.
      6. Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 15 листопада 2016 року скасував постанову суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання протиправними дій в. о. голови КДКА ОСОБА_3 і закрив провадження у справі в цій частині. В іншій частині суд апеляційної інстанції постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 27 квітня 2016 року залишив без змін.
      7. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, керувався тим, що відповідачами по відношенню до НААУ як засновника КДКА не прийнято жодних рішень, не вчинено жодних дій чи бездіяльності, які б порушували права чи інтереси позивача у сфері публічно-правових відносин.
      8. Проте, скасовуючи постанову окружного адміністративного суду в частині позовних вимог про визнання протиправними дій в. о. голови КДКА ОСОБА_3 та закриваючи в цій частині провадження у справі, Львівський апеляційний адміністративний суд виходив із того, що, подаючи документи державному реєстратору для здійснення реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах, в. о. голови КДКА не здійснювала владних управлінських функцій, а тому її дії не можуть бути оскаржені в порядку адміністративного судочинства.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      9. Не погодившись з указаними судовими рішеннями, НААУ подала касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначила, що суди попередніх інстанцій фактично самостійно, незважаючи на положення нормативно-правових актів, установили порядок внесення змін до відомостей про орган адвокатського самоврядування - КДКА, порушивши право позивача самостійно вирішувати питання організації та діяльності органів адвокатського самоврядування. Висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що пункт 1.8 розділу ІІ «Повноваження Ради адвокатів України» Положення передбачає право РАУ приймати рішення про реєстрацію змін до установчих документів органів адвокатського самоврядування та змін до відомостей, що містяться у Реєстрі, є помилковими, оскільки зазначене є повноваженнями, а не правом РАУ.
      10. Крім того, НААУ не погоджується з висновком апеляційного суду щодо закриття провадження у справі в частині позовних вимог про визнання протиправними дій ОСОБА_3 з огляду на те, що остання здійснювала функції представника КДКА перед державним реєстратором на момент учинення реєстраційної дії та, відповідно, є суб`єктом владних повноважень, у межах реалізації яких має право вчиняти дії, що породжують, змінюють або припиняють правовідносини. Отже, на думку скаржника, цей спір є публічно-правовим і підлягає розгляду судом адміністративної юрисдикції.
      11. У зв`язку з викладеним НААУ просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове - про задоволення позовних вимог.
      Позиція інших учасників справи
      12. Відповідачі та треті особи заперечень (відзивів) на касаційну скаргу не надіслали.
      Рух касаційної скарги
      13. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 15 грудня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі.
      14. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.
      15. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      16. У лютому 2018 року справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      17. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 20 грудня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв`язку з оскарженням учасником справи судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      18. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 21 січня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників з огляду на практику Європейського суду з прав людини про доцільність розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини», заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії», заява № 64336/01).
      Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
      19. НААУ є засновником КДКА.
      20. 15 листопада 2014 року Конференція адвокатів Тернопільської області прийняла рішення про дострокове відкликання ОСОБА_1 з посади голови КДКА, а також рекомендувала КДКА покласти обов`язки її голови на заступника (голову однієї з палат КДКА).
      21. 17 листопада 2014 року на своєму засіданні КДКА прийняла рішення про покладення виконання обов`язків голови КДКА на голову кваліфікаційної палати КДКА ОСОБА_3 .
      22. 19 листопада 2014 року в. о. голови КДКА ОСОБА_3 звернулась до відділу держреєстрації Тернопільського МУЮ для проведення державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах, а пов`язані зі зміною керівника.
      23. Для проведення змін ОСОБА_3 подала такі документи: реєстраційну картку про внесення змін до відомостей про юридичну особу, які містяться в Реєстрі; рішення уповноваженого органу управління про зміну керівника - витяг із протоколу засідання КДКА від 17 листопада 2014 року; документ про призначення керівника - наказ КДКА від 17 листопада 2014 року № 1.
      24. На підставі зазначених документів 19 листопада 2014 року державний реєстратор Червеняк О. Д . внесла до Реєстру запис № 16461070005006628 про внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах (зміна керівника юридичної особи), згідно з яким керівником КДКА є ОСОБА_3 .
      25. 25 вересня 2015 року державний реєстратор Береш Є. М. внесла до Реєстру запис № 16461070007006628 про внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах (зміна додаткової інформації), про кінцевого бенефіціарного власника (контролера) в учасника (засновника) юридичної особи - НААУ.
      26. Вважаючи внесені державними реєстраторами зміни до Реєстру такими, що суперечать нормам чинного законодавства, а дії ОСОБА_3 протиправними, позивач звернувся до суду з цим позовом.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи
      27. Вирішуючи питання предметної юрисдикції цього спору, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      28. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      29. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття судами оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      30. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      31. Частиною другою статті 4 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      32. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      33. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      34. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      35. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      36. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
      37. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      38. Відповідно до частини третьої статті 45 Закону № 5076-VI (тут і далі - у редакції, чинній на час подання позову) НААУ є юридичною особою та діє через організаційні форми адвокатського самоврядування, передбачені цим Законом.
      39. Згідно з частиною першою статті 46 Закону № 5076-VI організаційними формами адвокатського самоврядування є конференція адвокатів регіону (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), рада адвокатів регіону (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), Рада адвокатів України, з`їзд адвокатів України.
      40. Адвокатське самоврядування здійснюється через діяльність конференцій адвокатів регіону (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), рад адвокатів регіону (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, ревізійних комісій адвокатів регіонів (Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, міста Севастополя), Вищої ревізійної комісії адвокатури, Ради адвокатів України, з`їзду адвокатів України (частина друга статті 46 Закону № 5076-VI).
      41. На підставі частини десятої статті 50 Закону № 5076-VI КДКА є юридичною особою і діє відповідно до цього Закону, інших законів України та положення про КДКА.
      42. Як убачається зі змісту позову, НААУ оскаржує до адміністративного суду дії суб`єктів владних повноважень - державних реєстраторів, пов`язані з реєстрацією змін до відомостей про КДКА, тобто іншу юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах, - внесення відомостей щодо зміни керівника КДКА та про кінцевого бенефіціарного власника (контролера) в учасника (засновника) юридичної особи, посилаючись при цьому на недотримання цими суб`єктами установленого законом порядку проведення такої реєстрації.
      43. Проте з висловлених позивачем мотивів звернення до суду вбачається, що незаконність, на його думку, реєстрації таких змін пов`язана з поданням неуповноваженою особою документів, справжність та правомірність яких позивач заперечує,оскільки рішення про обрання ОСОБА_3 головою КДКА не приймалося, як не приймалося й рішення про призначення її в. о. голови КДКА.
      44. Таким чином, спірні правовідносини виникли у зв`язку з незгодою позивача із прийнятими державними реєстраторами рішеннями про реєстрацію змін до відомостей про іншу юридичну особу й покликані фактично відновити попередню реєстрацію інформації про керівника КДКА.
      45. Отже, звернення НААУ до суду із цим позовом зумовлене необхідністю захисту порушених, на її думку, прав та інтересів позивача як засновника КДКА, а не прав у сфері публічно-правових відносин, що виключає розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства.
      46. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час подання позову) господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, правами та обов`язками учасників (засновників, акціонерів, членів) такої особи, крім трудових спорів.
      47. Ураховуючи суть спірних правовідносин та їх суб`єктний склад, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про непоширення на цей спір юрисдикції адміністративних судів та необхідність його вирішення в порядку господарського судочинства.
      48. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі з обов`язком суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
      49. Водночас Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок апеляційного суду про закриття провадження у справі в частині позовних вимог про визнання протиправними дій в. о. голови КДКА ОСОБА_3 , оскільки, подаючи документи державному реєстратору для здійснення реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах, ОСОБА_3 не здійснювала владних управлінських функцій, а тому її дії не можуть бути предметом оскарження в адміністративному суді.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      50. Відповідно до частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      51. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      52. На підставі абзацу першого частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження.
      53. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу в частині позовних вимог з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування оскаржуваних судових рішень із закриттям провадження у справі у відповідній частині.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 354, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Недержавної некомерційної професійної організації «Національна асоціація адвокатів України» задовольнити частково.
      2. Постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 27 квітня 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2016 року в частині позовних вимог про визнання протиправними дій державних реєстраторів та зобов`язання їх вчинити певні дії - скасувати, а провадження у справі в цій частині позовних вимог - закрити.
      3. В іншій частині ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2016 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. С. Золотніков
      Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 85776324