ANTIRAID

Постановление БП-ВС по пересмотру о условиях увольнения сотрудников находящихся в декретном отпуске при банкротстве предприятия

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 голос

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
Іменем України

24 квітня 2018 року

м. Київ

Справа N 911/3259/16
Провадження N 12-50гс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В.С.,
судді-доповідача Бакуліної С.В.,
суддів Антонюк Н.О., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М.,

розглянула у відкритому судовому засіданні заяву Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року (головуючий суддя Поляков Б.М., судді Погребняк В.Я., Ткаченко Н.Г.) та постанови Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року (головуючий суддя Доманська М.Л., судді Остапенко О.М., Сотніков С.В.) у справі N 911/3259/16 за позовом ОСОБА_3 до Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" про поновлення на роботі, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3
відповідач - не з'явився

1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень

1.1. Ухвалою Господарського суду Київської області від 19 жовтня 2016 року порушено провадження у справі N 911/3259/16 про банкрутство Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" (далі - відповідач, ПрАТ "ДПД Україна"); введено мораторій на задоволення вимог кредиторів; призначено на 08 листопада 2016 року засідання суду щодо вирішення питання про визнання ПрАТ "ДПД Україна" банкрутом.

1.2. Постановою Господарського суду Київської області від 08 листопада 2016 року визнано ПрАТ "ДПД Україна" банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором призначено Мачульного О.І.

1.3. У березні 2017 року ОСОБА_3 (далі - позивач, ОСОБА_3) звернулася в межах провадження у справі про банкрутство N 911/3259/16 з позовом до ПрАТ "ДПД Україна", в якому просила суд: поновити ОСОБА_3 на роботі на посаді фахівця по роботі з персоналом адміністративного відділу дирекції бізнесу ПрАТ "ДПД Україна"; стягнути з ПрАТ "ДПД Україна" на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21 лютого 2017 року до дня поновлення на роботі; стягнути з ПрАТ "ДПД Україна" на користь позивача моральну шкоду в розмірі 25000,00 грн.

1.4. Позов мотивовано звільненням ОСОБА_3, яка має дитину до трьох років, із займаної посади в порушення норм трудового законодавства - без обов'язкового працевлаштування.

1.5. Як на правову підставу позову ОСОБА_3 посилається на частину першу статті 40, статті 44, 47, 116, частину третю статті 184, частину другу статті 235, статтю 237-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

1.6. Відповідач проти позову заперечує та зазначає, що ліквідатором ПрАТ "ДПД Україна" вчинено всі передбачені чинним законодавством України заходи та дії з метою дотримання вимог статті 184 КЗпП України щодо працевлаштування звільнених працівників.

1.7. Нормативно заперечення проти позову обґрунтовано посиланням на статтю 110 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частину першу статті 37, частину другу статті 41 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", пункт 22 частини першої статті 1, статті 22, 48 Закону України "Про зайнятість населення", статті 40, 49-2, 184 КЗпП України.

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. ОСОБА_3 з 08 квітня 2013 року працювала на посаді фахівця по роботі з персоналом адміністративного відділу дирекції бізнесу ПрАТ "ДПД Україна".

2.2. 20 березня 2015 року ОСОБА_3 отримала відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку - до 20 січня 2018 року, що підтверджується відповідним наказом від 17 березня 2015 року N 01.

2.3. У травні 2016 року позивачем поштовим зв'язком було отримано копію наказу ПрАТ "ДПД Україна" N 3 від 10 травня 2016 року "Про попередження працівників товариства про звільнення" на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, а також лист-попередження, якими позивача було повідомлено про те, що її буде звільнено 20 липня 2016 року.

2.4. 11 травня 2016 року ліквідатором відповідача було письмово повідомлено Києво-Святошинський районний центр зайнятості щодо вивільнення всіх працівників, в тому числі тих, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, що підтверджується відповідною інформацією за формою N 4-ПН.

2.5. 13 грудня 2016 року ліквідатором ПрАТ "ДПД Україна" Мачульним О.І. видано наказ N 2-к про звільнення з 21 лютого 2017 року працівників у зв'язку з ліквідацією підприємства згідно пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

2.6. Зазначений наказ разом з попередженням N 1 від 13 грудня 2016 року (з урахуванням подальших уточнень від 21 грудня 2016 року) ліквідатором було направлено позивачу.

2.7. Вважаючи, що вказані вище дії відносно звільнення вчинені з порушенням законодавства про працю, ОСОБА_3 звернулась до господарського суду з цим позовом

3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3.1. Ухвалою Господарського суду Київської області від 11 травня 2017 року в позові відмовлено.

3.2. Суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем дотримано процедуру звільнення позивача у зв'язку з ліквідацією юридичної особи, зокрема, ліквідатор ПрАТ "ДПД Україна" вжив вичерпних заходів з працевлаштування позивача, які полягали у повідомленні центру зайнятості про масове вивільнення працівників.

3.3. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року, ухвалу місцевого господарського суду скасовано, прийнято нове рішення, яким позов задоволено частково; поновлено ОСОБА_3 на роботі на посаді фахівця по роботі з персоналом адміністративного відділу дирекції бізнесу ПрАТ "ДПД Україна"; стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21 лютого 2017 року по 12 липня 2017 року на загальну суму 28568,45 грн та моральну шкоду в сумі 3200,00 грн. у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

3.4. Рішення судів апеляційної та касаційної інстанції вмотивовані посиланням на те, що звільнення позивача відбулося з порушенням встановленого порядку, без дотримання наданих ОСОБА_3 законодавством про працю гарантій працевлаштування, а саме без вжиття відповідачем в особі ліквідатора вичерпних заходів з працевлаштування позивача, що призвело до вимушеного прогулу та моральних страждань останньої.

4. Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та наведені в заяві доводи

4.1. 14 грудня 2017 року до Верховного Суду України надійшла заява ПрАТ "ДПД Україна" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року в справі N 911/3259/16 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на момент звернення з цією заявою, а саме з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї ж самої норми матеріального права.

4.2. Заявник просить скасувати постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій, натомість залишити в силі ухвалу місцевого господарського суду.

4.3. Заявник зазначає, що Вищим господарським судом України при прийнятті постанови було невірно застосовано частину третю статті 184 КЗпП України, яка в силу норм, визначених частиною першою статті 49-2 КЗпП України та пунктом 4 частини третьої статті 50 Закону України "Про зайнятість населення", не передбачає можливості при повній ліквідації юридичної особи реалізації вказаних трудових прав з метою поновлення звільненої жінки, яка перебуває у відпустці по догляду за дитиною віком до трьох років, а вказує лише на те, що подальше працевлаштування таких працівників повинне здійснюватися органами зайнятості у порядку, визначеному законодавством України.

4.4. На обґрунтування неоднакового застосування судами касаційних інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права відповідач додав до заяви копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 червня 2016 року в справі N 638/11064/15-ц, у якій колегія суддів дійшла висновку про те, що при ліквідації установи гарантії, передбачені статтею 184 КЗпП України, не можуть бути застосовані, оскільки звільнення жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною віком до трьох років, не є підставою для їх поновлення в установу, яка ліквідується, а є підставою для дотримання гарантій щодо подальшого працевлаштування органами зайнятості.

5. Позиція Великої Палати Верховного Суду

5.1. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 110 ЦК України юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами.

5.2. Частиною п'ятою статті 111 ЦК України визначено, що ліквідаційна комісія (ліквідатор) вживає заходів щодо закриття відокремлених підрозділів юридичної особи (філій, представництв) та відповідно до законодавства про працю здійснює звільнення працівників юридичної особи, що припиняється.

5.3. Відповідно до частини другої статті 41 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ліквідатор з дня свого призначення здійснює такі повноваження: з дня визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури повідомляє працівників банкрута про звільнення та здійснює його відповідно до законодавства України про працю. Виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута провадиться ліквідатором у першу чергу за рахунок коштів, одержаних від продажу майна банкрута, або отриманого для цієї мети кредиту; має право отримувати кредит для виплати вихідної допомоги працівникам, що звільняються внаслідок ліквідації банкрута, який відшкодовується згідно з цим Законом позачергово за рахунок коштів, одержаних від продажу майна банкрута.

5.4. Статтею 47 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначено, що звільнення працівників боржника може здійснюватися після порушення провадження у справі про банкрутство та призначення господарським судом розпорядника майна відповідно до вимог законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. Вихідна допомога звільненим працівникам боржника виплачується арбітражним керуючим у встановленому порядку з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. Питання про працевлаштування звільнених працівників вирішується відповідно до законодавства України про працю та про зайнятість населення. На звільнених працівників боржника поширюються гарантії, встановлені законодавством України про працю та про зайнятість населення.

5.5. У пункті 1 частини першої статті 40 КЗпП України зазначено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

5.6. Відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Отже частиною третьою статті 184 КЗпП України встановлено гарантії для окремих категорій працівників, а саме: заборонено звільнення, зокрема, жінок, які мають дітей віком до трьох років, та передбачено обов'язкове їх працевлаштування у випадках звільнення за ініціативою власника при повній ліквідації підприємства, установи, організації.

5.7. Ліквідацією юридичної особи є спосіб припинення суб'єкта господарювання при якому припиняються всі його права, а зобов'язання мають бути виконані повністю в межах ліквідаційної процедури (стаття 111 ЦК України). Під реорганізацією юридичної особи розуміють припинення юридичної особи з переходом прав та обов'язків до іншої особи (правонаступника) в порядку загального правонаступництва (стаття 104 ЦК України). При цьому, згідно частини четвертої статті 36 КЗпП України у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Таким чином, обов'язок працевлаштування зазначеної у статті 184 КЗпП України категорії жінок може бути покладено на власника підприємства, установи, організації лише у випадку реорганізації юридичної особи, коли права та обов'язки юридичної особи переходять до іншої особи внаслідок правонаступництва.

5.8. Порядок вивільнення працівників унормовано у статті 49-2 КЗпП України. У цьому порядку при відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю на підприємстві на якому відбувається вивільнення працівників, а саме така обставина настає внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації після визнання їх банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, власник або уповноважена ним особа, а в даному випадку - ліквідатор, доводить до відома державної служби зайнятості про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці. Саме державна служба зайнятості в силу частини четвертої наведеної статті вчиняє дії по працевлаштуванню вивільненого працівника.

5.9. Згідно з частиною першою статті 22 Закону України "Про зайнятість населення" основними завданнями центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, його територіальних органів є: реалізація державної політики у сфері зайнятості населення та трудової міграції; сприяння громадянам у підборі підходящої роботи; надання роботодавцям послуг з добору працівників; участь в організації проведення громадських та інших робіт тимчасового характеру; сприяння громадянам в організації підприємницької діяльності, зокрема шляхом надання індивідуальних та групових консультацій; організація підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації безробітних з урахуванням поточної та перспективної потреб ринку праці; проведення професійної орієнтації населення тощо.

5.10. Частиною третьою статті 50 Закону України "Про зайнятість населення" визначено, що роботодавці зобов'язані своєчасно та в повному обсязі подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про заплановане масове вивільнення працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.

5.11. Тобто, державна служба зайнятості інформує працівників про роботу в тій самій чи іншій місцевості за їх професіями, спеціальностями, кваліфікаціями, а у разі їх відсутності - здійснює підбір іншої роботи з урахуванням індивідуальних побажань і суспільних потреб. У разі необхідності особу може бути направлено, за її згодою, на професійну перепідготовку або підвищення кваліфікації відповідно до законодавства.

5.12. Місцевим господарським судом встановлено, що ПрАТ "ДПД Україна" не має свого правонаступника (юридичної особи), де можна було б запропонувати позивачу робоче місце.

5.13. Судами також встановлено, що 11 травня 2016 року, тобто більше ніж за дев'ять місяців до звільнення позивача, ліквідатором було письмово повідомлено Києво-Святошинський районний центр зайнятості щодо вивільнення всіх працівників, в тому числі тих, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею 3-х річного віку, що підтверджується відповідною інформацією за формою N 4-ПН.

5.14. Трудовий спір щодо оскарження дій по відмові у прийнятті на роботу підприємством, установою, організацією, які незаконно відмовляють у працевлаштуванні цієї категорії працівниць, відповідно до частини другої статті 232 КЗпП України може мати наслідком задоволення позову до такого підприємства, установи, організації про прийняття на роботу, а не про поновлення на попередній роботі у підприємстві, установі, організації, що ліквідуються.

5.15. Наведене у сукупності дає підстави для висновку, що відповідач звільнив ОСОБА_3 на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України відповідно до вимог законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

5.16. З огляду на викладене вище, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову.

5.17. Отже, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, помилково дійшов висновку про те, що звільнення позивача відбулося з порушенням встановленого порядку, без дотримання наданих їй законодавством про працю гарантій працевлаштування.

6. Висновок Великої Палати Верховного Суду про правильне застосування норм права

6.1. Після визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури ліквідатор повідомляє працівників банкрута про звільнення та здійснює його відповідно до законодавства України про працю, зокрема, він звільняє жінок, які мають дітей віком до трьох років, на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України та повідомляє про таке вивільнення державний центр зайнятості, на який законом покладено обов'язок їх працевлаштування.

Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Заяву Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року задовольнити.

2. Постанову Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року в справі N 911/3259/16 скасувати.

3. Ухвалу Господарського суду Київської області від 11 травня 2017 року в справі N 911/3259/16 залишити в силі.

4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття.

5. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий-суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Большая палата указала, что после признания должника банкротом и открытия ликвидационной процедуры ликвидатор уведомляет работников банкрота об увольнении и осуществляет его в соответствии с законодательством Украины о труде, в частности, он увольняет женщин, имеющих детей в возрасте до трех лет, на основании пункта 1 части первой статьи 40 КЗоТ Украины и сообщает о таком высвобождение государственный центр занятости, на которое законом возложена обязанность их трудоустройства. Суд посчитал, что таких действий достаточно.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Верховний Суд
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      27 лютого 2018 року
      м. Київ
      справа № 6/6
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
      Катеринчук Л.Й. - головуючий, Пєсков В.Г., Погребняк В.Я.
      за участі секретаря судового засідання Сліпчук Н.В.
      учасники справи:
      Товариство з обмеженою відповідальністю "Інвестор-96",
      представник - Поцелуйко Т.В. (довіреність за вих. №5 від 08.02.2018)
      Публічне акціонерне товариство "Підприємство теплових мереж",
      представник - Білик С.І. (довіреність від 17.01.2018)
      розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестор-96" в особі керуючого санацією Савостян Надії Вікторівни
      на ухвалу Харківського апеляційного господарського суду
      від 15.09.2017
      у складі колегії суддів: Пуль О.А. (головуючий), Білоусова Я.О., Плахов О.В.
      за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестор-96" в особі керуючого санацією Гайдукова Сергія Петровича
      до Публічного акціонерного товариства "Підприємство теплових мереж"
      про стягнення 2 148 494, 10 грн.
      в межах справи №6/6 про банкрутство Публічного акціонерного товариства "Підприємство теплових мереж"
      ПРОЦЕДУРА КАСАЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ
      1. 09.01.2018 справа №6/6 Господарського суду Сумської області надійшла до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відповідно частини 5 статті 31 та підпункту 6 пункту 1 Розділу ХІ Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції Закону України №2147-VІІІ від 03.10.2017.
      2. 05.02.2018, за наслідком проведеного автоматизованого розподілу справи, оформленого протоколом від 25.01.2018, справа №6/6 прийнята до провадження у Верховному Суді в складі колегії суддів: Катеринчук Л.Й. - головуючий, Пєсков В.Г., Погребняк В.Я., відкрито касаційне провадження та призначено її розгляд в судовому засіданні на 27.02.2018, зобов'язано Товариство з обмеженою відповідальністю "Інвестор-96" в особі керуючого санацією Савостян Надії Вікторівни до початку судового засідання надати суду касаційної інстанції оригінал апеляційної скарги з додатками на ухвалу Господарського суду Сумської області від 11.07.2017 у справі №6/6.
      3. 21.02.2018 до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшов оригінал апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестор-96" на ухвалу Господарського суду Сумської області від 11.07.2017 у справі №6/6 з доданими до неї документами.
      4. Учасники справи відзиву на касаційну скаргу не подали.
      5. На розгляд касаційного суду винесено проблему застосування положень статті 4 Закону України "Про судовий збір" та статей 12, 16, 82 ГПК України в редакції Закону України №1798-ХІІ від 06.11.1991, до набрання чинності Законом України №2147-VІІI від 03.10.2017.
      ПРОВАДЖЕННЯ У СУДАХ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
      Короткий зміст позовних вимог та провадження в суді першої інстанції
      6. 23.01.2017 Товариство з обмеженою відповідальністю "Інвестор-96" в особі керуючого санацією Гайдукова С.П. (далі - ТОВ "Інвестор-96", позивач) звернулося до Господарського суду Сумської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Підприємство теплових мереж" (далі - ПАТ "Підприємство теплових мереж", відповідач) про стягнення 2 148 494, 10 грн. інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих відповідачу-боржнику на суму основного боргу в розмірі 1 246 889, 22 грн., який визнано ухвалою місцевого господарського суду від 04.06.2003, як кредиторські вимоги позивача, та включено до реєстру вимог кредиторів у справі №6/6 про банкрутство відповідача - ПАТ "Підприємство теплових мереж".
      6.1. Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач не виконав зобов'язання зі сплати позивачу коштів в розмірі 1 246 889, 22 грн., у зв'язку з чим за період прострочення з 11.06.2014 по 01.01.2017 позивачем заявлено до стягнення з відповідача 2 148 494, 10 грн. інфляційних втрат та 3% річних за невиконання грошового зобов'язання на підставі статті 625 Цивільного кодексу України.
      7. За наслідком автоматизованого розподілу 23.01.2017, позовна заява передана для розгляду судді Резніченко О.Ю., яка ухвалою суду від 24.01.2017 прийняла її до розгляду та порушила провадження у справі №920/52/17.
      8. Ухвалою Господарського суду Сумської області від 13.03.2017 матеріали справи №920/52/17 передано для розгляду по суті в межах справи №6/6 про банкрутство відповідача - ПАТ "Підприємство теплових мереж" та прийнято ухвалою Господарського суду Сумської області від 11.05.2017 для розгляду в межах справи №6/6 з призначенням позовної заяви ТОВ "Інвестор-96" в особі керуючого санацією Гайдукова С.П. до ПАТ "Підприємство теплових мереж" про стягнення 2 148 494, 10 грн. до розгляду у судовому засіданні.
      9. Провадження у справі №6/6 про банкрутство ПАТ "Підприємство теплових мереж", порушене ухвалою Господарського суду Сумської області від 17.01.2003, здійснюється на стадії санації, введеної ухвалою місцевого господарського суду від 02.04.2013; ухвалою Господарського суду Сумської області від 04.06.2003 затверджено реєстр вимог кредиторів ПАТ "Підприємство теплових мереж", в тому числі з грошовими вимогами ТОВ "Інвестор-96" на суму 1 246 889, 22 грн.
      10. 11.07.2017 ухвалою Господарського суду Сумської області у справі №6/6 у складі колегії суддів: Костенко Л.А. - головуючий, Резніченко О.Ю., Соп'яненко О.Ю. у задоволенні позовної заяви №02-01/96 від 23.01.2017 ТОВ "Інвестор-96" в особі керуючого санацією Гайдукова С.П. до ПАТ "Підприємство теплових мереж" про стягнення на стадії санації 2 148 494, 10 грн. інфляційних втрат та 3% річних відмовлено.
      10.1. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем нараховано відповідачу інфляційні втрати та 3% річних на суму конкурсної заборгованості відповідача-боржника перед позивачем в період дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, введеного ухвалою місцевого господарського суду від 17.01.2003 у справі №6/6 про банкрутство підприємства-відповідача, що не відповідає визначеному законодавством про банкрутство порядку проведення розрахунків з кредиторами боржника, у зв'язку з чим заявлена позивачем до стягнення з відповідача спірна сума не підлягає задоволенню.
      Провадження в суді апеляційної інстанції та обґрунтування ухвали апеляційного суду
      11. 17.07.2017 позивач - ТОВ "Інвестор-96" в особі керуючого санацією Савостян Н.В. подав апеляційну скаргу на ухвалу Господарського суду Сумської області від 11.07.2017 та обґрунтовував її прийняттям з порушенням норм статті 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції до 19.01.2013, статей 82, 111-28 ГПК України в редакції, чинній до 15.12.2017.
      12. 13.09.2017 згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями справа №6/6 передана на розгляд колегії суддів: Пуль О.А. - головуючий, Білоусова Я.О., Плахов О.В.
      13. 15.09.2017 ухвалою Харківського апеляційного господарського суду скаржнику повернено апеляційну скаргу та матеріали скарги на 6 аркушах, в тому числі оригінал квитанції №58 від 17.07.2017 на суму 3 520 грн. на 1 аркуші.
      13.1. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивачем при оскарженні в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції від 11.07.2017, прийнятої за результатами розгляду позовних вимог ТОВ "Інвестор-96" до ПАТ "Підприємство теплових мереж" про стягнення 2 148 494, 10 грн., сплачено судовий збір в меншому розмірі, ніж його визначено законом до сплати при поданні апеляційних скарг на судові рішення, прийняті по суті спору майнового характеру.
      13.2. Апеляційний судом встановлено, що між сторонами виник спір щодо підставності нарахування позивачем на суму основного боргу відповідача, який перебуває в процедурі банкрутства, 2 148 494, 10 грн. інфляційних втрат та 3% річних, а, отже, спір має майновий характер, тому ставка судового збору за подання позивачем апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог обчислюється у відсотковому співвідношенні до ціни позову та становить 35 450, 15 грн. (2 148 494, 10 грн. * 1,5% * 110%).
      13.3. Повертаючи апеляційну скаргу позивача з підстав ненадання належних доказів сплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд апеляційної інстанції зазначив, що скаржником розраховано судовий збір, виходячи із ставки судового збору за подання заяви з кредиторськими вимогами до боржника, та сплачено при зверненні з апеляційною скаргою 3 520 грн., тоді як вимога про стягнення з відповідача-боржника спірної заборгованості у зв'язку з невиконанням грошового зобов'язання не є тотожною кредиторським вимогам, які заявляються до боржника у справі про банкрутство.
      УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи скаржника (позивача у спорі з майновими вимогами до боржника)
      14. Скаржник доводив, що апеляційним судом неправильно застосовано до спірних правовідносин положення статті 4 Закону України "Про судовий збір", статті 12, 16 ГПК України в редакції, чинній до 15.12.2017, при визначенні правової природи спору між позивачем та відповідачем та помилково обчислено судовий збір, що підлягав до сплати позивачем при поданні апеляційної скарги на судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, прийняте в межах справи про банкрутство відповідача, виходячи із ставки судового збору за розгляд спору майнового характеру у загальному позовному провадженні.
      15. Скаржник доводив, що предметом спору у справі №920/52/17, який передано для розгляду в межах справи №6/6 про банкрутство відповідача, є грошові вимоги позивача до відповідача, розраховані як інфляційні втрати та 3% річних, у зв'язку з невиконанням відповідачем конкурсного зобов'язання, а, відтак, даний спір є вимогою про сплату поточної заборгованості по конкурсних грошових вимогах до боржника у справі про банкрутство відповідача, тому апеляційна скарга на судове рішення, прийняте по суті такого спору в межах справи про банкрутство, повинна обкладатися судовим збором в розмірі, що визначається з врахуванням законодавства про банкрутство, а зокрема, як при поданні заяви з кредиторськими вимогами до боржника.
      16. На думку скаржника, апеляційний суд безпідставно повернув його апеляційну скаргу на ухвалу суду першої інстанції про розгляд майнового спору в межах справи про банкрутство відповідача, до якої було долучено докази сплати судового збору на суму 3 520 грн., який обчислено скаржником як 110% від 2-х розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 1 січня 2017 року, в якому було подано дану заяву, що передана для розгляду в межах справи про банкрутство відповідача.
      НОРМИ ПРАВА, ЩО ПІДЛЯГАЮТЬ ЗАСТОСУВАННЮ
      17. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод
      Стаття 6 - кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      18. Конституція України
      Стаття 129 встановлює основні засади судочинства, якими, зокрема, є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини 1 цієї статті).
      19. Господарський процесуальний кодекс України в редакції Закону України №1798-ХІІ від 06.11.1991
      Стаття 4-2 - правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
      Частина 1 статті 91 - сторони у справі, прокурор, треті особи, особи, які не брали участь у справі, якщо господарський суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили. Ухвали місцевого господарського суду оскаржуються в апеляційному порядку окремо від рішення господарського суду лише у випадках, передбачених статтею 106 цього Кодексу.
      Частина 3 статті 94 - до скарги додаються докази сплати судового збору.
      Стаття 97.Повернення апеляційної скарги
      1. Апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається апеляційним господарським судом, якщо до скарги не додано документів, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі (пункт 3).
      2. Про повернення апеляційної скарги виноситься ухвала.
      3. На ухвалу про повернення апеляційної скарги може бути подана касаційна скарга.
      Стаття 12. Справи, підвідомчі господарським судам
      1. Господарським судам підвідомчі справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство (пункт 7).
      20. Закон України "Про судовий збір" в редакції на момент подання апеляційної скарги
      Стаття 4. Розміри ставок судового збору
      1. Судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
      2. За подання до господарського суду заяви кредиторів, які звертаються з грошовими вимогами до боржника після оголошення про порушення справи про банкрутство, а також після повідомлення про визнання боржника банкрутом; заяви про визнання правочинів (договорів) недійсними та спростування майнових дій боржника в межах провадження у справі про банкрутство; заяви про розірвання мирової угоди, укладеної у справі про банкрутство, або визнання її недійсною ставка судового збору становить 2 розміри прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункт 10 пункту 2).
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      А. Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанції
      А.1. Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції
      21. З огляду на повноваження суду касаційної інстанції при перегляді судових рішень в касаційному порядку відповідно до статті 300 ГПК України в редакції, чинній з 15.12.2017, Верховний Суд вважає прийнятною касаційну скаргу щодо доводів скаржника про порушення апеляційним судом положень статей 12, 16 ГПК України в редакції Закону України №1798-ХІІ від 06.11.1991 та статті 4 Закону України "Про судовий збір" при прийнятті оскаржуваної в касаційному порядку ухвали про повернення апеляційної скарги позивача у зв'язку із сплатою судового збору в меншому розмірі, ніж визначений законом.
      А.2. Щодо застосування норм процесуального права апеляційним судом та мотиви прийняття доводів касаційної скарги
      22. Статтею 129 Конституції України як одну із засад судочинства визначено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а також забезпечення права на апеляційне оскарження судового рішення.
      При цьому, "право на суд" не є абсолютним, воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, включно з фінансовими. Так, інтереси справедливого здійснення правосуддя можуть виправдовуватися накладенням фінансових обмежень на доступ особи до суду... Вимога сплати зборів цивільними судами у зв'язку з поданням позовів, які вони мають розглянути, не може вважатися обмеженням права на доступ до суду, яке є саме по собі таким, що суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 19.06.2001 у справі "Креуз проти Польщі").
      Разом з тим, сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету. Така правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України №17/082 від 31.05.2017 у справі №911/1106/16, з висновками якої погоджується Верховний Суд у даній справі.
      23. Положеннями статті 12 ГПК України в редакції, чинній до 15.12.2017, до підвідомчості господарських судів віднесено розгляд спорів з майновими вимогами до боржника, щодо якого порушено справу про банкрутство. При цьому, перелік таких майнових вимог законодавцем не обмежено. Одним з різновидів таких спорів є грошове стягнення з боржника за порушення виконання ним поточних зобов'язань.
      При цьому, законодавцем не передбачено окремих ставок судового збору за оскарження судових рішень, прийнятих в межах справи про банкрутство за результатами розгляду майнових спорів до боржника, однак, передбачено ставки судового збору за розгляд грошових вимог до боржника.
      Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначає, що грошові вимоги конкурсного кредитора на предмет стягнення інфляційних втрат та 3% річних в ході санації боржника, які за своєю правовою природою є поточними грошовими вимогами у справі про банкрутство, охоплюються загальним поняттям "грошові вимоги до боржника", а отже, за їх розгляд відповідно до підпункту 10 пункту 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір", передбачено такий розмір судового збору в суді першої інстанції : 2 розміри прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 1 січня календарного року, в якому такі вимоги пред'явлено до боржника. Зазначена норма є спеціальною, як така що застосовується до сплати судового збору при розгляді спорів у процедурах банкрутства та підлягає переважному застосуванню.
      В апеляційному суді розмір судового збору повинен визначатися у відсотковому співвідношенні від ставки судового збору, яка підлягала до сплати кредитором при зверненні з майновими вимогами до боржника у справі про банкрутство, а не в загальному позовному провадженні. Подібну правову позицію виклав Верховний Суд України в ухвалі від 09.10.2015 у справі №922/1191/13, вирішуючи питання про розмір судового збору за подання заяви про перегляд в порядку Розділу XII-2 ГПК України в редакції до 15.12.2017 спірних вимог про визнання недійсними правочинів в межах справи про банкрутство. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду погоджується з таким застосуванням законодавства про судовий збір, зазначаючи про те, що норми, якими визначається розмір судового збору у процедурах банкрутства, є спеціальними по відношенню до норм, якими визначається розмір судового збору за розгляд спору майнового характеру в загальному позовному провадженні.
      24. Судом першої інстанції встановлено, що спір між позивачем та відповідачем виник у зв'язку з невиконанням відповідачем конкурсного грошового зобов'язання, на суму якого позивачем нараховано інфляційні втрати та 3% річних та заявлено їх до стягнення з відповідача в загальному позовному провадженні у справі №920/52/17, яке в подальшому було передано для розгляду в межах справи №6/6 про банкрутство відповідача.
      Отже, з моменту прийняття матеріалів справи №920/52/17 ухвалою місцевого господарського суду від 11.05.2017 для розгляду по суті в межах справи №6/6 про банкрутство відповідача, спір між позивачем та відповідачем набув характеру майнового спору в процедурі банкрутства щодо стягнення інфляційних та річних, як поточної заборгованості боржника у процедурі банкрутства, що зумовлює застосування господарським судом під час його розгляду спеціальних норм законодавства про банкрутство та визначення розміру ставки судового збору, що підлягає до сплати при поданні апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, прийняте за результатами розгляду такого майнового спору, з урахуванням положень Закону України "Про судовий збір" щодо розміру судового збору у процедурах банкрутства.
      Відтак, оскаржуючи 17.07.2017 в апеляційному порядку ухвалу суду першої інстанції від 11.07.2017 у справі про банкрутство №6/6 про відмову у задоволенні майнових вимог позивача до відповідача-боржника про стягнення заборгованості на суму 2 148 494, 10 грн., позивачу належало сплатити судовий збір, обчислений як 110% від ставки судового збору у процедурах банкрутства, а саме 110% від 2-х розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 1 січня 2017 року (110% * 2 * 1 600 = 3 520 грн.).
      25. Вирішуючи питання про можливість прийняття апеляційної скарги позивача до провадження, апеляційний суд встановив, що на підтвердження сплати судового збору за апеляційний перегляд ухвали суду першої інстанції про відмову в позові про стягнення інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих під час процедури санації відповідача-боржника, позивачем надано квитанцію №58 від 17.07.2017 про сплату судового збору в розмірі 3 520 грн.
      Однак, вважаючи сплачену позивачем суму судового збору меншою від визначеного законом розміру судового збору, що підлягає до сплати за подання апеляційної скарги у спорі майнового характеру у загальному позовному провадженні, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про повернення апеляційної скарги позивача на підставі пункту 3 частини 1 статті 97 ГПК України в редакції до 15.12.2017.
      Такі процесуальні дії суду апеляційної інстанції не узгоджуються з принципом рівності учасників господарського процесу відповідно до статті 4-2 ГПК України в редакції, чинній до 15.12.2017, та зводяться до покладення на позивача обов'язку із сплати судового збору у вищому розмірі, ніж встановлений законом, що має наслідком перешкоджання йому в реалізації права на доступ до суду апеляційної інстанції, яке гарантовано статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
      26. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначає, що суди повинні неухильно додержуватися вимог про законність та обґрунтованість рішення (ухвали) у справі, яке повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права.
      Разом з тим, оскаржувана в касаційному порядку ухвала суду апеляційної інстанції про повернення апеляційної скарги позивача ґрунтується на помилкових висновках апеляційного суду щодо застосування статті 4 Закону України "Про судовий збір" при визначенні ставки судового збору за подання апеляційної скарги на ухвалу, прийняту в процедурі банкрутства за результатами розгляду майнового спору про стягнення з боржника інфляційних втрат та 3% річних за порушення виконання грошового зобов'язання.
      Б. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      27. Частинами 1, 2 статті 311 ГПК України в редакції Закону України №2147-VІІI від 03.10.2017 як підставу для скасування судом касаційної інстанції судового рішення повністю або частково визначено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.
      28. За результатами касаційного перегляду справи Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги позивача, скасування ухвали Харківського апеляційного господарського суду від 15.09.2017 у справі №6/6 з переданням апеляційної скарги ТОВ "Інвестор-96" на ухвалу Господарського суду Сумської області від 11.07.2017 у справі №6/6 з матеріалами справи до Харківського апеляційного господарського суду для здійснення апеляційного провадження.
      В. Судові витрати
      29. У зв'язку з тим, що суд частково задовольняє касаційну скаргу позивача та скасовує ухвалу апеляційного суду з направленням справи для здійснення апеляційного провадження, Суд покладає на відповідача - ПАТ "Підприємство теплових мереж" витрати позивача - ТОВ "Інвестор-96" із сплати судового збору за подання касаційної скарги на суму 1 600 грн.
      На підставі викладеного та керуючись статтями 308, 310, 315 ГПК України в редакції Закону України №2147-VІІI від 03.10.2017, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду,-
      ПОСТАНОВИВ:
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестор-96" в особі керуючого санацією Савостян Надії Вікторівни задовольнити частково.
      2. Ухвалу Харківського апеляційного господарського суду від 15.09.2017 у справі №6/6 скасувати.
      3. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестор-96" на ухвалу Господарського суду Сумської області від 11.07.2017 у справі №6/6 з матеріалами справи передати до Харківського апеляційного господарського суду для здійснення апеляційного провадження.
      4. Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Підприємство теплових мереж" (40022, місто Суми, вулиця 2-га Залізнична, будинок 10, код ЄДРПОУ 03352449) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестор-96" (40022, місто Суми, вулиця Леваневського, будинок 28, код ЄДРПОУ 23635787) 1 600 (одну тисячу шістсот) грн. 00 (нуль) коп. витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.
      Доручити Господарському суду Сумської області видати наказ.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий Л.Й. Катеринчук
      Судді В.Г. Пєсков
      В.Я. Погребняк
       
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/72645047
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      8 травня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 753/7317/15
      Провадження N 11-238апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О.Б.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Управління праці та соціального захисту населення Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації (далі - Управління) до ОСОБА_4 про стягнення надміру нарахованих бюджетних коштів
      за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Дніпровського районного суду м. Києва від 10 червня 2015 року (суддя Сухомлінов С.М.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року (головуючий Борисюк Л.П., судді Вівдиченко Т.Р., Петрик І.Й.),
      УСТАНОВИЛА:
      У квітні 2015 року Управління звернулося до Дарницького районного суду м. Києва із позовом до ОСОБА_4, в якому просило стягнути з відповідача надміру виплачені кошти.
      Дарницький районний суд м. Києва постановою від 10 червня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року, позов задовольнив: постановив стягнути з ОСОБА_4 на користь Управління суму надміру нарахованих бюджетних коштів у розмірі 8 тис. 797 грн 10 коп.
      Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що відповідно до пункту 15 Порядку призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2004 року N 558, ОСОБА_4 як одержувач компенсації зобов'язаний повідомити Управління, що призначило цю виплату, про обставини, які можуть вплинути на умови їх призначення та виплати, у цьому випадку про працевлаштування. У разі виявлення таких обставин виплата компенсації припиняється з дня, що настає за днем виникнення таких обставин. У разі одержання у зв'язку з цим зайвих сум компенсації відповідач повинен відшкодувати надміру виплачені суми за весь період, коли він не мав права на одержання компенсації.
      У травні 2016 року ОСОБА_4 подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та закрити провадження у справі.
      У касаційній скарзі відповідач наводить доводи щодо безпідставності рішень судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову. Водночас вважає, що спір у справі не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, оскільки він має приватноправовий, а не публічний характер.
      У запереченні на касаційну скаргу позивача Управління наводить доводи на спростування вимог відповідача та зазначає, що вони є безпідставними, оскільки суди попередніх інстанцій ухвалили по суті правильне рішення, тому підстав для їх скасування немає.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 17 травня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_4
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції Закону N 2147-VIII; далі - КАС) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Згідно зі статтею 327 КАС судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.
      27 лютого 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою на підставі частини шостої статті 346 КАС передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Відповідно до частини шостої статті 346 КАС справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Оскільки ОСОБА_4 оскаржує постанову Дарницького районного суд м. Києва від 10 червня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року, у тому числі й з підстав порушення судом правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
      Згідно із частиною третьою статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи, наведені в касаційній скарзі відповідача, і доводи Управління, викладені у запереченні на касаційну скаргу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга ОСОБА_4 підлягає задоволенню з таких підстав.
      Суди встановили, що у 2008 році Управління призначило ОСОБА_4 щомісячну компенсаційну виплату як непрацюючій фізичній особі, яка постійно надає соціальні послуги ОСОБА_1. При перевірці цільового використання компенсації встановлено, що відповідач з 15 березня 2011 року працевлаштувався, однак Управління про це не повідомив. У зв'язку з цим виникла переплата бюджетних коштів в розмірі 8 тис. 797 грн 10 коп.
      Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      Стаття 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
      Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
      Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
      За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      Спір у справі, що розглядається, не є публічно-правовим, оскільки стосується права ОСОБА_4 на грошові кошти, отримані ним як компенсаційна виплата непрацюючій фізичній особі, яка постійно надає соціальні послуги, тобто цивільного права.
      Велика Палата Верховного Суду вже висловлювалась щодо застосування норм права у спірних правовідносинах у цій категорії спорів, зокрема у справі N 824/973/16-а (постанова від 25 квітня 2018 року N 11-200апп18).
      Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (наприклад, рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України") суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка гарантує право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Тому відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 та частини першої статті 354 КАС ухвалені у цій справі в порядку адміністративного судочинства судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі - закриттю.
      Керуючись статтями 238, 243, 349, 354, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.
      2. Постанову Дарницького районного суду м. Києва від 10 червня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року скасувати.
      3. Провадження в адміністративній справі за позовом Управління праці та соціального захисту населення Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації до ОСОБА_4 про стягнення надміру нарахованих бюджетних коштів - закрити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      У повному обсязі постанова складена і підписана 14 травня 2018 року.
      Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
       
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      11 квітня 2018 року
      м. Київ
      Справа № 161/14920/16-а
      Провадження № 11-251апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      Судді-доповідача Саприкіної І. В.,
      суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу за касаційною скаргою Відділу державного архітектурно-будівельного контролю Луцької міської ради на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року (у складі колегії суддів Глушка І. В., Большакової О. О., Макарика В. Я.) у справі за адміністративним позовом Відділу державного архітектурно-будівельного контролю Луцької міської ради до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про знесення самочинного будівництва,
      УСТАНОВИЛА:
      У листопаді 2016 року Відділ державного архітектурно-будівельного контролю Луцької міської ради (далі - Відділ ДАБК) звернувся до Луцького міськрайонного суду Волинської області з адміністративним позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (далі - ФОП ОСОБА_3) про зобов'язання відповідача знести за власний рахунок самочинно збудоване приміщення (кафе) за адресою: АДРЕСА_1
      Луцький міськрайонний суд Волинської області постановою від 03 жовтня 2017 року адміністративний позов задовольнив та зобов'язав ФОП ОСОБА_3 знести за власний рахунок самочинно збудоване кафе по АДРЕСА_1
      Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 30 листопада 2017 року скасував постанову суду першої інстанції від 03 жовтня 2017 року, а провадження у справі закрив на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали.
      За правовою позицією Львівського апеляційного адміністративного суду, викладеною в зазначеній ухвалі, цей спір, враховуючи суть спірних правовідносин та їх суб'єктний склад, підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      Не погоджуючись із таким рішенням, 27 грудня 2017 року Відділ ДАБК подав до Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року, а постанову Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 жовтня 2017 року залишити без змін.
      На обґрунтування касаційної скарги позивач зазначив, що вказана справа належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки позов про знесення самочинного будівництва поданий до суду саме з метою здійснення владних управлінських функцій на виконання делегованих повноважень у сфері державного архітектурно-будівельного контролю.
      Відповідно до ч. 6 ст. 346 КАС України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      На підставі вказаної норми Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 06 березня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції.
      Як убачається з матеріалів справита встановлено судами, 30 травня 2016 року була проведена позапланова перевірка дотримання ФОП ОСОБА_3 вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил на об'єкті будівництва під час реконструкції тимчасової споруди під кафе на АДРЕСА_1, за результатами якої були складені: акт, яким встановлено, що ФОП ОСОБА_3 провів реконструкцію тимчасової споруди під кафе на АДРЕСА_1 без реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт, чим порушив вимоги п. 2 ч. 1 ст. 34 Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» (далі - Закон № 3038-VI); припис, яким позивача зобов'язали усунути виявлені порушення до 30 серпня 2016 року.
      Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 41 Закону № 3038-VI посадові особи органів державного архітектурно-будівельного контролю під час перевірки мають право видавати обов'язкові для виконання приписи.
      У зв'язку з невиконанням ФОП ОСОБА_3 вимог припису від 30 травня 2016 року в установлений строк 12 жовтня 2016 року посадові особи Відділу ДАБК провели позапланову перевірку, за результатами якої встановлено, що відповідач не подав декларацію про початок виконання будівельних робіт; добудову в добровільному порядку ФОП ОСОБА_3 не зніс.
      На підставі зазначеного та керуючись ч. 1 ст. 38 Закону № 3038-VI, Відділ ДАБК звернувся до адміністративного суду з відповідним позовом.
      Дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи щодо оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Закриваючи провадження у справі та скасовуючи постанову суду першої інстанції, Львівський апеляційний адміністративний суд виходив із того, що заявлені Відділом ДАБК вимоги не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства у зв'язку з тим, що на спори за зверненням суб'єкта владних повноважень до громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Така справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Господарським процесуальним кодексом України від 06 листопада 1991 року № 1798-XII (далі - ГПК України).
      Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такою правовою позицією апеляційного суду з огляду на таке.
      Частиною 3 ст. 3 КАС України в редакції Закону № 2147-VIII передбачено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України в редакції Закону № 2147-VIII).
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.
      Європейський суд з прав людини в рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії» (заява N 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року) висловлено думку, що термін «судом, встановленим законом» у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».
      Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 5 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) у порядку адміністративного судочинства.
      Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      Таким чином, визначальним критерієм віднесення справи до справ адміністративної юрисдикції є наявність стороною у справі суб'єкта владних повноважень та виконання ним у спірних відносинах управлінських функцій.
      Водночас за приписами п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
      Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України від 20 травня 1999 року № 687 ХІV «Про архітектурну діяльність» для забезпечення під час забудови територій, розміщення і будівництва об'єктів архітектури додержання суб'єктами архітектурної діяльності затвердженої містобудівної та іншої проектної документації, вимог вихідних даних, а також з метою захисту державою прав споживачів будівельної продукції здійснюється в установленому законодавством порядку державний архітектурно-будівельний контроль та нагляд.
      Частиною 3 ст. 6 Закону № 3038-VI визначені органи архітектурно-будівельного контролю, до яких належать, зокрема, виконавчі органи з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад.
      Згідно з підп. 1 п. «б» ч. 1 ст. 31 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчим органам міських рад делеговано повноваження у галузі будівництва, а саме: надання (отримання, реєстрація) документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, здійснення державного архітектурно-будівельного контролю та прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів у випадках та відповідно до вимог, встановлених Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».
      Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що Відділ ДАБК є суб'єктом владних повноважень, оскільки здійснює делеговані повноваження, а тому юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи за участю виконавчих органів з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад, які виникають під час виконання повноважень у сфері державного архітектурно-будівельного контролю.
      Зі змісту ч. 4 ст. 5 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) вбачається, що до компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб'єкта владних повноважень, в яких одночасно можуть бути відповідачами фізичні особи в чітко визначених законами України випадках.
      За змістом ст. 41 Закону № 3038-VI державний архітектурно-будівельний контроль - це сукупність заходів, спрямованих на дотримання замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється на об'єктах будівництва у порядку проведення планових та позапланових перевірок за територіальним принципом. Позаплановою перевіркою вважається перевірка, що не передбачена планом роботи органу державного архітектурно-будівельного контролю. Підставами для проведення позапланової перевірки є, зокрема, виявлення факту самочинного будівництва об'єкта.
      Згідно із ч. 1 ст. 38 Закону № 3038-VI у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об'єкта та компенсацію витрат, пов'язаних з таким знесенням.
      Проаналізувавши зміст ч. 1 ст. 38 та п. 3 ч. 4 ст. 41 Закону № 3038-VI Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що орган державного архітектурно-будівельного контролю у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, уповноважений видати припис про усунення порушень, у тому числі шляхом знесення самочинного збудованого об'єкта. Цей припис є обов'язковою передумовою для можливості контролюючого органа на звернення до суду на підставі ч. 1 ст.38 вказаного Закону у зв'язку з його невиконанням. І, враховуючи положення ч. 4 ст. 5 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII), такий позов повинен розглядатись в порядку адміністративного судочинства.
      Дії органу державного архітектурно-будівельного контролю здійснюються ним як суб'єктом владних повноважень послідовно в чітко визначеному порядку. Зокрема такий орган, що наділений контролюючими функціями, видає припис, який є обов'язковим до виконання і може бути оскаржений до суду. Оскільки дії щодо видання припису є публічно-правовими, то і подальше звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта зумовлено правовідносинами публічно-правового характеру й повинно розглядатись у порядку адміністративного судочинства.
      Звертаючись до суду з позовом про знесення об'єкту самочинного будівництва і мотивуючи такий позов порушеннями архітектурних, містобудівних, пожежних, санітарних або інших подібних норм і правил, суб'єкт владних повноважень діє не з метою захисту своїх приватних прав та інтересів, а з метою захисту прав та інтересів громади або невизначеного кола осіб від можливих порушень їхніх прав та з метою запобігти можливих суспільно значимих несприятливих наслідкам порушення відповідних норм і правил.
      Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що спори, які виникають за участю суб'єкта владних повноважень з метою реалізації у спірних відносинах наданих йому законодавством владних управлінських функцій, є публічно-правовими. За таких обставин висновок Львівського апеляційного адміністративного суду, що цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, є помилковим та не відповідає фактичним обставинам справи.
      Разом з тим, 15 листопада 2016 року Верховний Суд України прийняв постанову у справі № 21-1959а16, в якій дійшов висновку, що за змістом ст. 177 ЦК України об'єкти самочинного будівництва належать до об'єктів цивільних прав, а тому спори за позовами органів державного архітектурно-будівельного контролю про зобов'язання знесення самочинного будівництва підлягають розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, оскільки такі спори не стосуються захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов'язані з вирішенням питань щодо речових прав.
      Велика Палата Верховного Суду не погоджується із такою правовою позицією і вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України в цій категорії справ з огляду на таке.
      Об'єктами цивільних прав відповідно до ст. 177 ЦК України є речі. Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Речі поділяються на рухомі та нерухомі. До нерухомих речей належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення(ст. 179, 181 ЦК України).
      За приписами ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
      Статтею 331 ЦК України передбачено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.
      Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
      Таким чином, для того, щоб новостворене майно стало об'єктом цивільно-правових відносин, потрібно виконання трьох умов: 1) завершення будівництва; 2) прийняття до експлуатації; 3) державна реєстрація.
      Доки ці умови не виконано, особа вважається лише власником матеріалів, обладнання тощо, яке було використано у процесі цього будівництва (створення майна) - (ч. 3 ст. 331 ЦК України).
      Відповідно до ст. 376 ЦК України самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані (будуються) на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил.
      Вимоги особи, яка самочинно збудувала нерухоме майно, або заінтересованої особи, що не пов'язані з правом власності на ці будівлі, зокрема, про визнання права на матеріали, одержані при їх знесенні, підлягають розгляду судами на загальних підставах.
      Отже, метою знесення об'єктів самочинного будівництва за позовом органів державного архітектурно-будівельного контролю є не перехід права власності на ці об'єкти, а приведення будівництва у відповідність до імперативних вимог публічно-правових норм, направлених на захист суспільних інтересів.
      Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір, який є предметом даного розгляду не пов'язаний з вирішенням питання щодо речового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень шляхом знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування. Справа за позовом такого суб'єкта належить до компетенції адміністративних судів.
      Таким чином висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень), є помилковим.
      Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги має право скасувати судове рішення суду апеляційної інстанцій повністю і передати справу. на новий розгляд.
      Відповідно до ч. 1 ст. 353 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) підставою для скасування ухвали суду апеляційної інстанції і направлення справи для продовження розгляду є, зокрема, порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341-342, 345, 346-347, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Відділу державного архітектурно-будівельного контролю Луцької міської ради на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року задовольнити частково.
      Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року скасувати .
      Справу за позовом Відділу державного архітектурно-будівельного контролю Луцької міської ради до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про знесення самочинного будівництва - направити для продовження розгляду до Львівського апеляційного адміністративного суду.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач І. В. Саприкіна
      Судді: 
      Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська О. М. Ситнік
      О. С. Золотніков О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О. Г. Яновська
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/73837586
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      25 квітня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 922/371/16
      Провадження N 12-25зг18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Бакуліної С.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М.
      та представника позивача (відповідача за зустрічним позовом) - Яціва О.Р.,
      представників відповідача (позивача за зустрічним позовом) - Харитонова О.В.,
      Поддимая А.Б.,
      розглянула у відкритому судовому засіданні заяву Приватного акціонерного товариства "Інюрполіс" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року (головуючий суддя Карабань В.Я., судді Корнілова Ж.О., Нєсвєтова Н.М.) у справі N 922/371/16 Господарського суду Харківської області за позовом Публічного акціонерного товариства "Акціонерний банк "Укргазбанк" до Приватного акціонерного товариства "Інюрполіс" про стягнення 5 082 691,40 грн. за зустрічним позовом Приватного акціонерного товариства "Інюрполіс" до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний банк "Укргазбанк" про стягнення 232 409,10 грн
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У лютому 2016 року Публічне акціонерне товариство "Акціонерний банк "Укргазбанк" (далі - позивач, банк, ПАТ АБ "Укргазбанк") звернулось до Господарського суду Харківської області з позовом до Приватного акціонерного товариства "Інюрполіс" (далі - відповідач, товариство, ПрАТ "Інюрполіс") про стягнення 5082691,40 грн. які були сплачені згідно з актом здачі-приймання виконаних робіт N 223 від 10 жовтня 2012 року.
      1.2. Позовні вимоги обґрунтовано такими обставинами:
      - відповідач не виконав умов укладеної з позивачем генеральної угоди N 10.11.2002 від 09 листопада 2010 року в частині стягнення заборгованості з боржника - Товариства з обмеженою відповідальністю "Нова енергія світу";
      - сплачені банком товариству кошти в розмірі 5082691,40 грн набуті останнім безпідставно та підлягають стягненню на користь позивача.
      1.3. Як на правову підставу позову позивач посилається на статті 526, 901 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      1.4. Заперечуючи проти позову, відповідач стверджує, що правові підстави для повернення на користь банку раніше отриманої відповідачем суми винагороди відсутні.
      1.5. Відповідач зазначає, що отримані від позивача грошові кошти не можна кваліфікувати як безпідставно набуті, оскільки згідно з умовами договору підставою для їх сплати були акт здачі-приймання виконаних робіт та рахунок-фактура.
      1.6. У лютому 2016 року ПрАТ "Інюрполіс" звернулось до Господарського суду Харківської області із зустрічним позовом до ПАТ АБ "Укргазбанк" про стягнення 232409,10 грн заборгованості за надані юридичні послуги щодо стягнення коштів з контрагентів-боржників.
      1.7. Позовні вимоги за зустрічним позовом обґрунтовано такими обставинами:
      - у період з 20 жовтня 2015 року по 04 січня 2016 року товариство надало банку юридичні послуги на спірну суму боргу за укладеними з ПАТ АБ "Укргазбанк" генеральними угодами, проте банк цих послуг не оплатив.
      1.8. Як на правову підставу зустрічного позову товариство посилається на статті 16, 526, 625 ЦК України, статтю 193 Господарського кодексу України (далі - ГК України).
      1.9. Заперечуючи проти зустрічних позовних вимог, банк стверджує про припинення правовідносин сторін за генеральними угодами та скасування з листопада 2015 року довіреностей, виданих банком товариству, з огляду на що підстави для стягнення спірної суми за юридичні послуги відсутні.
      2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      2.1. 09 листопада 2010 року між ПАТ АБ "Укргазбанк" (замовник) та ПрАТ "Інюрполіс" (виконавець) було укладено генеральну угоду про надання юридичних послуг та виконання юридичних робіт N 10.11.2002 (далі - генеральна угода N 1).
      2.2. Надалі сторони у справі укладали додаткові угоди до генеральної угоди N 1, а саме: N 1, 3, 8 від 09 лютого 2011 року, N 9, 11 від 26 квітня 2011 року.
      2.3. 13 березня 2015 року між ПАТ АБ "Укргазбанк" (замовник) та ПрАТ "Інюрполіс" (виконавець) було укладено генеральну угоду про надання юридичних послуг та виконання юридичних робіт N 15.02.2014 (далі - генеральна угода N 2), а також додаткову угоду N 2 до генеральної угоди N 2.
      2.4. За умовами пункту 2.2.4 генеральних угод N 1, 2 банк зобов'язався надати працівникам ПрАТ "Інюрполіс" довіреності для представництва інтересів ПАТ АБ "Укргазбанк".
      2.5. Кожна додаткова угода передбачала окремий предмет роботи щодо стягнення заборгованості з конкретних позичальників ПАТ АБ "Укргазбанк" та звернення стягнення на предмет іпотеки.
      2.6. За період з 21 жовтня 2015 року по 04 січня 2016 року товариство склало акти здачі-приймання виконаних робіт від 04 січня 2016 року на загальну суму 232409,10 грн.
      2.7. 11 січня 2016 року ПрАТ "Інюрполіс" направило на адресу ПАТ АБ "Укргазбанк" лист від 04 січня 2016 року N 03-01 з проханням підписати акти здачі-приймання виконаних робіт та оплатити їх відповідно до наданих рахунків.
      2.8. У відповідь на цей лист банк листом від 03 лютого 2016 року N 117/1036/2016 повідомив про відмову від підписання актів здачі-приймання виконаних робіт.
      2.9. Відмову від підписання актів здачі-приймання виконаних робіт мотивовано тим, що банк неодноразово письмово повідомляв ПрАТ "Інюрполіс" про скасування довіреностей на представництво інтересів ПАТ АБ "Укргазбанк" з листопада 2015 року та про припинення правовідносин за генеральними угодами.
      2.10. 03 листопада 2015 року (лист N 117/9437/2015) та 03 грудня 2015 року (лист N 117/10393/2015) банк письмово повідомляв про відмову від отримання юридичних послуг та про відкликання довіреностей, які до цього часу банку не повернуті, що, за оцінкою суду, підтверджує обізнаність ПрАТ "Інюрполіс" про їх скасування.
      2.11. 03 грудня 2015 року банк листом N 1172/10381/2015 додатково направив повідомлення юристам ПрАТ "Інюрполіс" про припинення дії їх довіреностей.
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Рішенням Господарського суду Харківської області від 27 квітня 2016 року у справі N 922/371/16, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 13 липня 2016 року, у задоволенні первісного позову відмовлено; зустрічний позов задоволено частково; стягнуто з ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь ПрАТ "Інюрполіс" 219649,10 грн заборгованості та 3294,76 грн судового збору.
      3.2. Постановою Вищого господарського суду України від 24 жовтня 2016 року рішення судів попередніх інстанцій скасовано у частині зустрічних позовних вимог, а справу в цій частині направлено на новий розгляд; в іншій частині судові рішення залишено без змін.
      3.3. За наслідком нового розгляду справи рішенням Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2017 року в задоволенні зустрічного позову відмовлено.
      3.4. Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 27 липня 2017 року рішення Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2017 року скасовано; прийнято нове рішення, яким зустрічний позов задоволено частково; стягнуто з ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь ПрАТ "Інюрполіс" 194981,60 грн заборгованості, 2924,72 грн судового збору за подання зустрічного позову, 3217,20 грн судового збору за подання апеляційної скарги; в решті зустрічних позовних вимог відмовлено.
      3.5. Постановою Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року постанову Харківського апеляційного господарського суду від 27 липня 2017 року скасовано, рішення Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2017 року залишено у силі.
      3.6. Рішення судів першої та касаційної інстанції в частині зустрічного позову умотивовані посиланням на обставини письмового повідомлення банком товариства про припинення дії довіреностей з підстави їх скасування з 15 листопада 2015 року, а тому товариство не мало права вчиняти дії та представляти інтереси банку в судових органах, а послуги фактично не могли бути надані на правових підставах.
      3.7. Рішення суду апеляційної інстанції в частині зустрічного позову умотивовано посиланням на те, що у спірний період з листопада по грудень 2015 року у судових засіданнях від імені ПАТ АБ "Укргазбанк" разом з працівниками ПрАТ "Інюрполіс" брали участь штатні працівники банку, що, на думку суду, свідчить про фактичну згоду банку з представленням його інтересів цим товариством. Суд апеляційної інстанції також виходив з того, що правовідносини сторін за генеральними угодами не вичерпуються представництвом за довіреностями, а тому скасування зазначених довіреностей саме по собі не може бути підставою для висновку про припинення правовідносин ПАТ АБ "Укргазбанк" та ПрАТ "Інюрполіс" щодо надання останнім юридичних послуг банку.
      4. Короткий зміст вимог і доводів, наведених у заяві про перегляд судових рішень
      4.1. 14 грудня 2017 року ПрАТ "Інюрполіс" звернулось до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/371/16 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на момент звернення з цією заявою, а саме з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї ж самої норми матеріального права.
      4.2. Заявник просить скасувати рішення суду першої та постанову суду касаційної інстанції, натомість залишити в силі постанову суду апеляційної інстанції.
      4.3. Заявник зазначає, що Вищий господарський суд України при прийнятті постанови неправильно застосував частину другу статті 249 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), якою визначено обов'язок особи, яка видала довіреність і згодом скасувала, негайно повідомити про це представника.
      4.4. Доводи заявника зводяться до того, що надання доказів про направлення на адресу представника відомостей щодо скасування довіреності є недостатнім.
      4.5. Заявник наголошує, що представник вважається повідомленим належним чином тільки в тому випадку, коли є докази, що він отримав таке повідомлення та ознайомився з ним.
      4.6. На обґрунтування неоднакового застосування судами касаційних інстанцій однієї і тієї ж норми матеріального права товариство додало до заяви копії ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2013 року у справі N 6-46221св12 та постанови Вищого господарського суду України від 23 березня 2011 року у справі N 2-21/2009 (2-53/08 (2-201/07), у яких, на думку заявника, суди, застосувавши до спірних правовідносин ту саму норму матеріального права, дійшли протилежних висновків про те, що направлення нотаріусом заяви про скасування довіреності за відсутності доказів отримання цієї заяви особою не є підставою вважати, що особа знала чи могла знати про її скасування.
      4.7. ПАТ АБ "Укргазбанк" надало пояснення на заяву ПрАТ "Інюрполіс" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/371/16, відповідно до яких, на думку банку, обставини у справі, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, різняться з обставинами у справах N 6-46221св12 та N 2-21/2009 (2-53/08 (2-201/07).
      4.8. Крім того, у судовому засіданні ПрАТ "Інюрполіс" надало пояснення на заяву про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/371/16, у якому міститься додаткове обґрунтування підстав перегляду постанови з посиланням на статтю 651 ЦК України та немає посилання на обставини неоднакового застосування судами частини другої статті 249 цього Кодексу.
      5. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      5.1. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 111-16 ГПК України в редакції, чинній на момент звернення з цією заявою, заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      5.2. Під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
      5.3. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце в разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за подібних предметів спору, підстав позову, змісту позовних вимог, установлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.
      5.4. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Верховного Суду.
      5.5. Предметом розгляду в справі, що переглядається, є вимоги за первісним позовом про стягнення 5082691,40 грн. які були сплачені згідно з актом здачі-приймання виконаних робіт N 223 від 10 жовтня 2012 року, та вимоги за зустрічним позовом про стягнення 232409,10 грн заборгованості за надані юридичні послуги щодо стягнення коштів з контрагентів-боржників.
      5.6. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні зустрічного позову, Вищий господарський суд України, пославшись на норми статті 249 ЦК України, керувався тим, що довіритель скористався своїм правом на відмову від представництва шляхом письмового повідомлення представника про відкликання відповідних довіреностей та припинення взаємовідносин сторін, а відповідач за первісним позовом був обізнаним про скасування його довіреностей.
      5.7. Водночас в ухвалі від 13 березня 2013 року у справі N 6-46221св12 Вищий спеціалізований суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ при вирішенні спору про визнання недійсними договорів купівлі-продажу транспортного засобу та витребування майна, пославшись на норми частини другої статті 249 ЦК України, зазначив, що оскільки позивач підтвердив, що самостійно не повідомляв повірених осіб про скасування довіреності, то направлення нотаріусом заяви позивача про скасування довіреності за відсутності в справі даних про отримання ними цієї заяви, не є підставою вважати, що відповідачі знали чи могли знати про її скасування.
      5.8. У постанові від 23 березня 2011 року у справі N 2-21/2009 (2-53/08 (2-201/07) Вищий господарський суд України при вирішенні спору про визнання недійсним рішення загальних зборів та стягнення штрафних санкцій, пославшись на норми статті 249 ЦК України, зазначив, що лист приватного нотаріуса не є належним доказом повідомлення представника про скасування довіреності, оскільки немає доказів отримання цього листа та ознайомлення з ним особою.
      5.9. Відповідно до положень частини другої статті 249 ЦК України особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність.
      5.10. Юридичне значення такого повідомлення полягає в тому, що довіреність, яка скасована, зберігає чинність щодо представника, особи, яку представляють, прав та обов'язків третьої особи, з якою представник уклав правочин, до тих пір, допоки вони не довідаються або не матимуть змоги довідатися про скасування довіреностей.
      5.11. У справі N 922/371/16, яка переглядається, судами першої та касаційної інстанцій встановлено факт обізнаності відповідача за первісним позовом про скасування банком відповідних довіреностей.
      5.12. Натомість, вирішуючи спір у справах N 2-21/2009 (2-53/08 (2-201/07) та N 6-46221св12, суди касаційних інстанцій виходили з обставин відсутності належних доказів повідомлення представника про скасування довіреності.
      5.13. Отже, зі змісту оскаржуваної постанови Вищого господарського суду України та зі змісту зазначених рішень судів касаційної інстанції не вбачається підстав для висновку про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах за однакових встановлених судами фактичних обставин.
      5.14. Оскільки факт подібності правовідносин у наведених заявником випадках не підтвердився, підстав для висновку про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права немає.
      5.15. Відповідно до частини першої статті 111-26 ГПК України в редакції, чинній на момент звернення із заявою, Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. У задоволенні заяви Приватного акціонерного товариства "Інюрполіс" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/371/16 відмовити.
      2. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття.
      3. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
       
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      24 квітня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 925/1165/14
      Провадження N 12-38гс12
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Бакуліної С.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання - Федорченка В.М.,
      учасники справи:
      представники позивача - ОСОБА_3, ОСОБА_4
      відповідач - Тоцький Б.А.
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Черкаситехномаш" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 листопада 2017 року (головуючий суддя Ткаченко Б.О., судді Мартюк А.І., Зубець Л.П.) та на рішення Господарського суду Черкаської області від 07 грудня 2016 року (головуючий суддя Потапенко В.В., судді Єфіменко В.В., Скиба Г.М.) у справі N 925/1165/14 за позовом ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Черкаситехномаш" про стягнення 2 085 800,00 грн
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У липні 2014 року ОСОБА_6 (далі - позивач, ОСОБА_6) звернувся до Господарського суду Черкаської областіз позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Черкаситехномаш" (далі - відповідач, товариство, ТОВ "Черкаситехномаш") про стягнення 2085800,00 грн вартості частини майна пропорційної частці позивача в статутному капіталі ТОВ "Черкаситехномаш" (з урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог).
      1.2. Позовні вимоги обґрунтовано наступним:
      - позивач є учасником ТОВ "Черкаситехномаш" частка майна якого в статутному капіталі складає 20 %;
      - у зв'язку з виходом з товариства позивач просить стягнути на свою користь оцінену ринкову вартість частини майна товариства пропорційну його частці у статутному капіталі.
      1.3. Як на правову підставу позову ОСОБА_6 посилається на статтю 54 Закону України "Про господарські товариства" та пункт 11.2. статуту ТОВ "Черкаситехномаш".
      1.4. Заперечуючи проти позову, відповідач стверджує, що відповідно до балансу ТОВ "Черкаситехномаш" станом на 30 червня 2013 року вартість активів товариства мала від'ємне значення, що виключає підстави для виплати позивачу частини при виході із товариства.
      2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      2.1. 11 жовтня 2007 року ОСОБА_6 придбав у Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛМК-Богдан" на підставі договору купівлі-продажу (відступлення) частку в статутному фонді (капіталі) ТОВ "Черкаситехномаш".
      2.2. Згідно з пунктом 7.1. статуту ТОВ "Черкаситехномаш", зареєстрованого 08 грудня 2009 року, одним із засновників (учасників) є ОСОБА_6 з розміром внеску до статутного фонду 1067400,00 грн. що становить 20 % статутного капіталу товариства.
      2.3. Заявою від 27 червня 2013 року позивач повідомив ТОВ "Черкаситехномаш" про свій вихід з товариства на підставі статті 116 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 10 Закону України "Про господарські товариства", пункту 6.1.8. статуту ТОВ "Черкаситехномаш" та просив виплатити йому вартість частини майна товариства, пропорційну його частці у статутному фонді, яка складає 20 %, та частку прибутку, одержаного товариством у 2013 році до моменту його виходу.
      2.4. 06 вересня 2013 року відбулися позачергові загальні збори учасників ТОВ "Черкаситехномаш", оформлені протоколом б/н від 06 вересня 2013 року, на яких було прийнято рішення про взяття до відома заяви про вихід зі складу учасників товариства ОСОБА_6, передачу його частки ТОВ "Черкаситехномаш", внесення відповідних змін до статуту та затвердження нової редакції статуту.
      2.5. Позивач зазначав, що незадовго до його виходу з товариства керівництвом останнього була здійснена оцінка ринкової вартості цілісного майнового комплексу ТОВ "Черкаситехномаш", який був оцінений у 43 980 000 грн. виходячи з чого позивач вважав, що вартість належної йому частки майна становить 8796000 грн (43980000 * 20 %).
      2.6. У свою чергу, відповідач стверджував, що відповідно до балансу ТОВ "Черкаситехномаш" станом на 30 червня 2013 року вартість активів становила 39927 тис. грн. а сума зобов'язань 47296 тис. грн. Таким чином, вартість активів станом на 30 червня 2013 року мала від'ємне значення, що виключає виплату позивачу при виході із товариства вартості частини майна товариства пропорційну його частці у статутному капіталі.
      2.7. З метою встановлення дійсної (ринкової) вартості відповідного майна ТОВ "Черкаситехномаш" станом на 01 липня 2013 року, вартості частини майна товариства та частки прибутку, належних позивачу до сплати у зв'язку з виходом із товариства, суд першої інстанції ухвалою від 31 липня 2014 року призначив судову експертизу.
      2.8. Висновком комплексно-комісійної судової будівельно-технічної експертизи від 30 вересня 2015 року N 5188/15-42/5189/15-53/5190/15-45/15633/15-54/17303/15-42 встановлено, що дійсна (ринкова) вартість основних засобів, нематеріальних активів, довгострокових або поточних біологічних активів ТОВ "Черкаситехномаш" станом на 01 липня 2013 року складала 30864343,40 грн. Зокрема, у висновку зазначено, що загальна сума складається з вартості: нерухомого майна - 19143518,00 грн. обладнання - 11517626,35 грн. нематеріальних активів - 17948,66 грн. колісних транспортних засобів - 185250,39 грн. Експертизою також встановлено, що частка майна з урахуванням дійсної (ринкової) вартості основних засобів, нематеріальних активів ТОВ "Черкаситехномаш", що належить до сплати ОСОБА_6 у зв'язку з його виходом з товариства, розрахунково складає 2085,8 тис. грн (10429 тис. грн * 20 %). Зазначена сума розрахована, виходячи з сум вартості необоротних активів, які складають 36002,0 тис. грн та оборотних активів - 21723,0 тис. грн за вирахуванням зобов'язань - 47296,00 тис. грн.
      2.9. Судовими експертами при визначенні вартості основних засобів (обладнання і товари народного споживання) був використаний витратний методичний підхід. У висновку експертів зазначено, що дохідний і порівняльний методичні підходи неможливо застосувати, оскільки експертами встановлено відсутність пропозицій до продажу та оренди майна, яке є аналогічним досліджуваним об'єктам на дату оцінки - 01 липня 2013 року.
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Рішенням Господарського суду Черкаської області від 07 грудня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 16 листопада 2017 року, у справі N 925/1165/14 позов задоволено, стягнуто з ТОВ "Черкаситехномаш" на користь ОСОБА_6 2085800,00 грн вартості частини майна ТОВ "Черкаситехномаш" та 34000,00 грн судових витрат за оплату проведення судової експертизи; стягнуто з ТОВ "Черкаситехномаш" 31287,00 грн судового збору в доход Державного бюджету України за розгляд справи в Господарському суді Черкаської області.
      3.2. Задовольняючи позов, господарські суди пославшись, зокрема, на частину другу статті 148 ЦК України, статтю 54 Закону України "Про господарські товариства", врахувавши висновки комплексно-комісійної судової будівельно-технічної експертизи від 30 вересня 2015 року, дійшли висновку, що частка майна з урахуванням дійсної (ринкової) вартості основних засобів, нематеріальних активів ТОВ "Черкаситехномаш", що належить до сплати ОСОБА_6 у зв'язку з його виходом з товариства, складає 2085800,00 грн.
      4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених в ній доводів
      4.1. ТОВ "Черкаситехномаш" звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 листопада 2017 року та на рішення Господарського суду Черкаської області від 07 грудня 2016 року, у якій просило скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позову.
      4.2. Скаржник вважає, що вартість частини майна, що підлягає виплаті учаснику при його виході із товариства, визначається не на підставі дійсної (ринкової) вартості всього майна товариства, а на підставі вартості чистих активів останнього, у зв'язку з чим, стверджуючи, що на дату виходу ОСОБА_6 зі складу учасників ТОВ "Черкаситехномаш", розмір чистих активів товариства мав від'ємне значення, вказує на відсутність підстав для задоволення позову.
      4.3. Скаржник посилається на постанову Верховного Суду України від 18 листопада 2014 року у справі N 910/10168/13, де суд, пославшись на норми частини другої статті 148 ЦК України та статтю 54 Закону України "Про господарські товариства", дійшов висновку, що вартість частини майна товариства, що підлягає виплаті, повинна відповідати вартості чистих активів товариства, яка визначається в порядку, встановленому законодавством, пропорційно його частці в статутному капіталі товариства на підставі балансу, складеного на дату виходу (виключення).
      5. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      5.1. Ухвалою від 01 лютого 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "Черкаситехномаш" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 листопада 2017 року та на рішення Господарського суду Черкаської області від 07 грудня 2016 року в справі N 925/1165/14 і призначив її до розгляду на 28 лютого 2018 року.
      5.2. Відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      5.3. 28 лютого 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав справу N 925/1165/14 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, зазначивши, що він вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України від 18 листопада 2014 року у справі N 910/10168/13.
      5.4. Мотивуючи своє рішення про передачу справи до Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив про те, що він погоджується з позицією господарських судів попередніх інстанцій у даній справі стосовно того, що учасник товариства на підставі частини другої статті 148 ЦК України та статті 54 Закону України "Про господарські товариства" має право вимагати проведення з ним розрахунків на підставі дійсної (ринкової) вартості майна товариства. Однак, Верховний Суд України у постанові від 18 листопада 2014 року в справі N 910/10168/13, пославшись на частину другу статі 148 ЦК України та статтю 54 Закону України "Про господарські товариства", дійшов висновку, що вартість частини майна товариства, що підлягає виплаті, повинна відповідати вартості чистих активів товариства, яка визначається в порядку, встановленому законодавством, пропорційно його частці в статутному капіталі товариства на підставі балансу, складеного на дату виходу (виключення). При цьому, Верховний Суд України висновки судів попередніх інстанцій у справі N 910/10168/13, з якими погодився Вищий господарський суд України, про те, що вартість частини майна товариства, належна до сплати учаснику, який виходить з цього товариства, визначається виключно із дійсної (ринкової вартості) об'єкта оцінки, з урахуванням загальної концепції визначення ринкової вартості об'єктів нерухомого майна, без урахування іншого майна товариства, визнав необґрунтованими, скасувавши постанову Вищого господарського суду України від 06 серпня 2014 року в цій справі, та направив справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
      6. Позиція Великої Палати Верховного Суду
      6.1. Частиною першою статті 167 Господарського кодексу України (далі - ГК України) визначено, що корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
      6.2. Статтями 116 ЦК України та 10 Закону України "Про господарські товариства" передбачено, що учасники товариства мають право, зокрема, вийти в установленому порядку з товариства.
      6.3. Частинами першою та другою статті 148 ЦК України (в редакції чинній на дату виходу) встановлено, що учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з товариства, повідомивши товариство про свій вихід не пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не встановлений статутом. Учасник, який виходить із товариства з обмеженою відповідальністю, має право одержати вартість частини майна, пропорційну його частці у статутному капіталі товариства. За домовленістю між учасником та товариством виплата вартості частини майна товариства може бути замінена переданням майна в натурі. Якщо вклад до статутного капіталу був здійснений шляхом передання права користування майном, відповідне майно повертається учасникові без виплати винагороди. Порядок і спосіб визначення вартості частини майна, що пропорційна частці учасника у статутному капіталі, а також порядок і строки її виплати встановлюються статутом і законом.
      6.4. Відповідно до статті 54 Закону України "Про господарські товариства" та пункту 11.2. статуту ТОВ "Черкаситехномаш" при виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному капіталі. Виплата провадиться після затвердження звіту за рік, в якому він вийшов з товариства, і в строк до 12 місяців з дня виходу. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або частково в натуральній формі. Учаснику, який вибув, виплачується належна йому частка прибутку, одержаного товариством в даному році до моменту його виходу. Майно, передане учасником товариству тільки в користування, повертається в натуральній формі без винагороди.
      6.5. Згідно з частиною третьою статті 148 ЦК України (в редакції чинній на дату виходу) спори, що виникають у зв'язку з виходом учасника із товариства з обмеженою відповідальністю, у тому числі спори щодо порядку визначення частки у статутному капіталі, її розміру і строків виплати, вирішуються судом.
      6.6. Відповідно до частини першої статті 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.
      6.7. За змістом частини першої статті 66 та статті 139 ГК України майно підприємства становлять речі та інші цінності (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна підприємства.
      6.8. Отже, вартість частини майна товариства, що підлягає виплаті, повинна відповідати вартості активів товариства за вирахуванням вартості його зобов'язань (тобто вартості чистих активів), пропорційній до частки учасника в статутному капіталі товариства.
      6.9. За наявності спору між учасником товариства та самою юридичною особою щодо визначення вартості майна останньої, учасник товариства має право вимагати проведення з ним розрахунків на підставі дійсної (ринкової) вартості майна товариства, а не на підставі вартості, за якою майно обліковується у товаристві. Взяття майна на облік за певною вартістю є односторонньою вольовою дією товариства, яка не може бути беззаперечним доказом дійсної вартості майна. Сторони можуть доводити дійсну вартість майна будь-якими належними доказами (стаття 76 ГПК України). До таких доказів належать, у тому числі, висновки експертів.
      6.10. При вирішенні цього спору суди попередніх інстанцій, врахувавши висновки комплексно-комісійної судової будівельно-технічної експертизи від 30 вересня 2015 року, дійшли висновку, що частка майна з урахуванням дійсної (ринкової) вартості основних засобів, нематеріальних активів ТОВ "Черкаситехномаш" та за вирахуванням зобов'язань товариства, що належить до сплати ОСОБА_6 у зв'язку з його виходом з товариства, складає 2085800,00 грн.
      6.11. Таким чином, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що вартість частини майна товариства, належна до сплати учаснику, який виходить із цього товариства, має визначатися із дійсної (ринкової) вартості об'єкта оцінки, з урахуванням всього майна товариства, є обґрунтованими.
      6.12. У постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2014 року в справі N 910/10168/13 сформульована правова позиція, що "вартість частини майна товариства, що підлягає виплаті, повинна відповідати вартості чистих активів товариства, яка визначається в порядку, встановленому законодавством, пропорційно його частці в статутному капіталі товариства на підставі балансу, складеного на дату виходу (виключення)" і що висновки судів першої та апеляційної інстанцій, з якими погодився і Вищий господарський суд України, про те, що вартість частини майна товариства, належна до сплати учаснику, який виходить із цього товариства, визначається виключно із дійсної (ринкової вартості) об'єкта оцінки, з урахуванням загальної концепції визначення ринкової вартості об'єктів нерухомого майна, без урахування іншого майна товариства, є необґрунтованими". Виходячи з викладеного вище Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відійти від цієї правової позиції.
      6.13. За таких обставин касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Черкаситехномаш" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Черкаської області від 07 грудня 2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 листопада 2017 року в справі N 925/1165/14 - без змін.
      2. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      3. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий-суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська