ANTIRAID

Постановление ВС-КГС об обязательном отмене решения в случае не уведомления стороны спора

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

Постанова
Іменем України

25 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 295/5011/15-ц
провадження № 61-1125св17

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
суддів: Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф.,Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Надра»,

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

відповідач - ОСОБА_3,

представник відповідача - ОСОБА_4,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, поданою її представником - ОСОБА_4, на рішення Богунського районного суду м. Житомира у складі судді Семенцової Л. М. від 04 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області у складі колегії суддів: Шевчук А. М., Коломієць О. С., Микитюк О. Ю., від 11 жовтня 2017 року

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2015 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра») в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Надра» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позовна заява мотивована тим, що 15 червня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра» (далі - ВАТ «КБ «Надра»), правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 37 105 дол. США зі сплатою 12,99 % річних на строк до 10 липня 2037 року. Додатковою угодою № 1 від 15 червня 2007 року встановлено щомісячну суму мінімального необхідного платежу - 415,76 дол. США.

На забезпечення виконання кредитного зобов'язання 14 червня 2007 року банк уклав з ОСОБА_3 і ОСОБА_2 окремі договори поруки.

У зв'язку з тим, що позичальник належно не виконував своїх зобов'язань, станом на 9 лютого 2015 року заборгованість за кредитним договором становить 33 739,15 дол. США та 46 311,16 грн, з яких: прострочене та дострокове тіло кредиту у розмірі 32 389,53 дол. США, 1 349,62 дол. США прострочених процентів за користування кредитом, 810, 58 грн пені за прострочення повернення кредиту та сплати процентів, 45 500, 58 грн штрафу.

Ураховуючи викладене,ПАТ «КБ «Надра», скориставшись правом дострокового повернення в повному обсязі кредиту, просив суд стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором у розмірі 33 739,15 дол. США та 46 311,16 грн. 

Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 04 травня 2017 року позов ПАТ «КБ «Надра» задоволено частково.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «КБ «Надра»заборгованість за кредитним договором у розмірі 33 739,15 дол. США та 810,58 грн пені. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором у розмірі 33 739,15 дол. США та 810,58 грн пені.

У решті позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Частково задовольняючи позов ПАТ «КБ «Надра», суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 свої зобов'язання за кредитним договором не виконав, що є підставою для стягнення з нього грошових коштів за цим договором, однак у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Разом з тим суд прийшов до висновку про необхідність застосування положень статті 549 ЦК України, статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення, тому відмовив у стягненні штрафу.

Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 11 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 і ОСОБА_3 відхилено. Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 04 травня 2017 року залишено без змін.

Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, погодився з висновком місцевого суду, зазначивши, що хоча суд першої інстанції розглянув справу без участі відповідачів, які не були повідомлені про час та місце розгляду справи, але повістки відповідачам за зареєстрованим місцем їх проживання направлялися, які повернулися за терміном зберігання. При цьому відповідачі були обізнані із перебуванням справи на розгляді в суді, тому неотримання ними судових повісток розцінюється як розпорядження процесуальними правами на власний розсуд, докази того, що у них були перешкоди в отриманні поштової кореспонденції у матеріалах справи відсутні, тому факт повернення суду повісток за терміном їх зберігання суд вважав униканням від їх отримання.

Крім того, недотримання судом першої інстанції норм процесуального права не вплинуло на ухвалення обґрунтованого, правильного по суті й справедливого рішення, яке не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань.

31 жовтня 2017 року ОСОБА_3 в особі представника - ОСОБА_4, подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, порушено норми матеріального та процесуального права.

При цьому апеляційний суд визнав, що суд першої інстанції не належним чином повідомив відповідачів про дату судового розгляду, не витребував ряд документів, які мають істотне значення для розгляду справи, однак не розглянув клопотання про витребування для огляду і долучення до матеріалів справи документів, які районний суд зобов'язав позивача надати. Не надання позивачем витребуваних документів позбавило її права подати клопотання про призначення судової бухгалтерсько-економічної експертизи, зустрічний позов про визнання договору поруки недійсним тощо, тобто реалізувати своє право на захист. 

Крім того, суди не врахували, що розрахунок кредитної заборгованості не обґрунтований та дійшли передчасного висновку, що він є вірним.

Відзив на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали.

У пункті 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» зазначено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

21 березня 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судом встановлено, що 15 червня 2007 року між ВАТ «КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», і ОСОБА_1укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 37 105 дол. США зі сплатою 12,99 % річних на строк до 10 липня 2037 року. Додатковою угодою № 1 від 15 червня 2007 року встановлено щомісячну суму мінімального необхідного платежу - 415,76 дол. США. Позичальник зобов'язався вносити черговий мінімальний платіж до 10 числа (включно) поточного місяця .

На забезпечення виконання кредитного зобов'язання 14 червня 2007 року банк уклав з ОСОБА_3 і ОСОБА_2 окремі договори поруки, за якими поручителі зобов'язалися солідарно з позичальником відповідати перед банком у повному обсязі за своєчасне та повне виконання зобов'язань.

10 вересня 2010 року сторони кредитного договору уклали додаткову угоду № 1, за умовами якої кредитний договір викладено у новій редакції і щомісячна сума мінімального необхідного платежу стала визначатися додатковою угодою № 2 від 10 вересня 2010 року. Змінився й кінцевий термін повернення кредиту - 15 червня 2037 року.

У зв'язку з укладенням з позичальником додаткової угоди банк 10 вересня 2010 року уклав додаткові угоди і з поручителями.

Внаслідок неналежного виконання ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором 27 березня 2015 року ПАТ «КБ «Надра» направило позичальнику вимогу від 26 березня 2015 року про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором, в якій зазначило про необхідність виконання даної вимоги протягом 30 календарних днів з дати її отримання шляхом сплати на користь банку заборгованості, що виникла за кредитним договором.

Згідно з положеннями частини першої статті 158 ЦПК України 2004 року розгляд судом цивільної справи відбувається в судовому засіданні з обов'язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі.

Повідомлення сторін про час і місце розгляду справи проводиться відповідно до вимог статей 74-76 ЦПК України 2004 року.

Частиною третьою статті 74 ЦПК України 2004 року передбачено, що судові повістки про виклик у суд надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам, а судові повістки-повідомлення - особам, які беруть участь у справі з приводу вчинення процесуальних дій, у яких участь цих осіб не є обов'язковою.

Згідно з частиною четвертою вказаної статті судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за три дні до судового засідання, а судова повістка повідомлення - завчасно.

Відповідно до частини п'ятої статті 74 ЦПК України 2004 року судова повістка разом із розпискою, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. Стороні чи її представникові за їх згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам цивільного процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку.

Таким чином, про належне повідомлення особи про час і місце розгляду справи у даному випадку може свідчити лише розписка.

Відповідно до положень пункту 1 частини першої статті 169 ЦПК України 2004 року суд відкладає розгляд справи у разі неявки в судове засідання однієї із сторін або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, про яких нема відомостей, що їм вручені судові повістки.

Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 

Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. 

Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 10 ЦПК України 2004 року цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Крім того, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини від 15 травня 2008 року у справі «Надточій проти України» (заява N 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. 

Однак, ухвалюючи рішення в справі, суд першої інстанції зазначені вимоги законодавства до уваги не взяв, розглянувши справу за відсутності ОСОБА_3 та її представника, щодо яких відсутні докази належного повідомлення про час та місце розгляду справи на 04 травня 2017 року, суд розгляд справи не відклав, причини їх неявки в судове засідання не з'ясував, порушив конституційне право ОСОБА_3 на участь у судовому розгляді, не забезпечив їй можливості надати суду докази та навести доводи,чим порушив вимоги статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права особи на справедливий судовий розгляд.

Апеляційний суд, зазначивши, що розгляд справи без участі відповідачів, які не були повідомлені про час та місце розгляду справи, є формальним міркуванням, не звернув уваги на те, що конституційне право на участь у судовому розгляді, бути належним чином повідомленим про дату судового розгляду не може бути формальним, це є порушенням зазначених вимог законодавства та підставою для безумовного скасування судового рішення і ухвалення власного рішення.

При цьому висновок апеляційного суду про те, що відповідачі свідомо не отримували повістки, реалізуючи своє диспозитивне право на участь у справі, був би правильним лише у разі, якщо було б доведено, що відповідачі, знаючи, що на їх адресу надійшов рекомендований лист з суду, не отримували його. Проте таких обставин судом не установлено. 

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.

Відповідно до пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

За таких обставин оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалені з порушенням норм процесуального права, що в силу пункту 5 частини першої,пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану її представником - ОСОБА_4, задовольнити.

Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 04 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської областівід 11 жовтня 2017 рокускасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: Б. І. Гулько
Є. В.Синельников
С. Ф.Хопта
Ю. В.Черняк

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73727554

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВС-КГС указал, что согласно пункту 5 части первой статьи 411 ГПК Украины судебные решения подлежат обязательной отмене с направлением дела на новое рассмотрение, если дело рассмотрено в отсутствие кого-либо из участников дела, надлежащим образом не извещенных о времени и месте судебного заседания, если такой участник дела обосновывает свою кассационную жалобу таким основанием.

  • Like 3

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

    Нет пользователей для отображения

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      26 лютого 2019 року
      м. Київ
      Справа N 907/9/17
      Провадження N 12-76гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Рогач Л.І.,
      суддів Антонюк Н.О.,Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П.
      розглянула касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк" (далі - ПАТ "ВіЕс Банк", скаржник) на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року (судді Кордюк Г.Т., - головуючий, Давид Л.Л., Малех І.Б.) у справі N 907/9/17 за позовом ПАТ "ВіЕс Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Транс Карпати М" (далі - ТОВ "Транс Карпати М") про звернення стягнення на майно.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У січні 2017 року ПАТ "ВіЕс Банк" звернулось до господарського суду з позовом до ТОВ "Транс Карпати М", у якому просило в рахунок погашення заборгованості Малого підприємства "Нова" перед ПАТ "ВіЕс Банк" за кредитним договором від 21 березня 2011 року в загальному розмірі 10 536,78 доларів США, що еквівалентно 280 812,25 грн. звернути стягнення на предмет застави згідно з договором застави від 21 березня 2011 року, укладеним Публічним акціонерним товариством "Фольксбанк" (далі - ПАТ "Фольксбанк") (змінило найменування на ПАТ "ВіЕс Банк") та ТОВ "Транс Карпати М", а саме: - сідловий тягач - Е, RENAULT PREMIUM 410 DXI 11 реєстраційний номер АО 8203 АІ, 2007 року випуску; - напівпричіп бортовий - Е, FLIEGL SDS 350 реєстраційний номер АО 4861 XX, 2007 року випуску, шляхом продажу вказаного рухомого майна ПАТ "ВіЕс Банк" з укладенням від імені власника договору купівлі-продажу будь-якій особі - покупцю, за ціною, визначеною уповноваженим експертом - оцінювачем на день проведення продажу, для чого забезпечити право ПАТ "ВіЕс Банк" щодо всіх повноважень продавця (в тому числі, але не виключно: зняття вказаного рухомого майна з обліку та отримання від Територіального сервісного центру 2142 необхідних документів на рухоме майно, отримання дублікатів усіх правовстановлюючих документів з відповідних установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності та підпорядкування, здійснення будь-яких платежів за продавця, отримання будь-яких документів, довідок, витягів, а також вільного доступу уповноважених представників банку до предмета застави тощо), необхідних для здійснення такого продажу (з урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог від 15 березня 2017 року).
      1.2. Позовні вимоги мотивовано тим, що позивач відповідно до умов кредитного договору N KU 010143 від 21 березня 2011 року відкрив Малому підприємству "Нова" моновалютну кредитну лінію з лімітом 34 500,00 доларів США строком на 36 місяців з кінцевим строком погашення не пізніше 21 березня 2014 року. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у цивільній справі N 303/8746/13-ц позовні вимоги задоволено в повному обсязі та стягнуто заборгованість з позичальника в повному обсязі, рішення набрало законної сили.
      1.3. У зв'язку з несплатою відповідачем основного боргу та відсотків у розмірі та строки, обумовлені кредитним договором, а також наявністю невиконаного судового рішення про стягнення кредитної заборгованості позивач скористався правом звернути стягнення на заставлене майно шляхом звернення стягнення на предмет застави згідно з договором застави від 21 березня 2011 року, укладеним ПАТ "Фольксбанк" (ПАТ "ВіЕс Банк") та ТОВ "Транс Карпати М".
      1.4. Відповідач проти позовних вимог ні усних, ні письмових заперечень не висловив, проте надіслав до суду клопотання про зупинення провадження у справі до розгляду апеляційної скарги у справі N 303/8746/13-ц Мукачівського міськрайонного суду, у задоволенні якого місцевий господарський суд відмовив.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 15 березня 2017 року (суддя Бобрик Г.Й.) позов задоволено повністю. У рахунок погашення заборгованості Малого підприємства "Нова" перед ПАТ "ВіЕс Банк" за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року в загальному розмірі 10 536,78 доларів США, що еквівалентно 280 812,25 грн. з яких: заборгованість за кредитом - 6268,29 доларів США, що еквівалентно 167 054,13 грн. заборгованість за процентами - 4268,49 доларів США, що еквівалентно 113 758,12 грн та пеня - 28 831,01 грн. звернуто стягнення на предмет застави згідно з договором застави від 21 березня 2011 року, укладеним ПАТ "Фольксбанк" та ТОВ "Транс Карпати М", посвідченим приватним нотаріусом Герцускі-Тормаш В.Л. Мукачівського міського нотаріального округу 21 березня 2011 року та зареєстрованим за N 1678, а саме: - сідловий тягач - Е, RENAULT PREMIUM 410 DXI 11, реєстраційний номер АО 8203АІ, 2007 року випуску;- напівпричіп бортовий - Е, FLIEGL SDS 350, реєстраційний номер АО 4861 XX 2007 року випуску, шляхом продажу вказаного рухомого майна ПАТ "ВіЕс Банк" з укладенням від імені власника договору купівлі-продажу будь-якій особі - покупцю за ціною, визначеною уповноваженим експертом - оцінювачем на день проведення продажу, для чого забезпечити право ПАТ "ВіЕс Банк" щодо всіх повноважень продавця (в тому числі, але не виключно: зняття вказаного рухомого майна з обліку та отримання від Територіального сервісного центру 2142 необхідних документів на рухоме майно, отримання дублікатів всіх правовстановлюючих документів з відповідних установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності та підпорядкування, здійснення будь-яких платежів за продавця, отримання будь-яких документів, довідок, витягів, а також вільного доступу уповноважених представників банку до предмета застави тощо), необхідних для здійснення такого продажу. Стягнуто з ТОВ "Транс Карпати М" на користь ПАТ "ВіЕс Банк" суму 1378,00 грн на відшкодування сплачених позивачем судових витрат.
      2.2. Місцевий господарський суд дійшов висновку, що у зв'язку з несплатою основного боргу та відсотків позичальником у розмірі та строки, обумовлені кредитним договором, а також наявністю невиконаного рішення суду про стягнення кредитної заборгованості від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц у позивача виникло право звернути стягнення на заставлене майно, з огляду на що суд першої інстанції дійшов висновку про законність та обґрунтованість позовних вимог та задоволення їх у повному обсязі шляхом звернення стягнення на предмет застави згідно з договором застави від 21 березня 2011 року.
      2.3. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року рішення Господарського суду Закарпатської області від 15 березня 2017 року скасовано; прийнято у справі нове рішення, яким у позові відмовлено; стягнуто з позивача на користь відповідача суму судового збору.
      2.4. Обґрунтовуючи прийняту у справі постанову, суд апеляційної інстанції вказав, що у зв'язку з установленням як преюдиціального факту погашення боргу за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року рішенням суду у справі N 303/8746/13-ц, зобов'язання за договором застави є припиненими. Отже, відсутні підстави для задоволення позову у даній справі про звернення стягнення на заставлене майно.
      2.5. Подану вперше на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року касаційну скаргу ПАТ "ВіЕс Банк" Вищий господарський суд України ухвалою від 23 жовтня 2017 року повернув з підстав недотримання скаржником вимог пунктів 1, 4 частини першої статті 111-3 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) (в редакції, чинній на момент винесення ухвали). Суд, зокрема, вказав, що вимога позивача про звернення стягнення на предмет застави відповідно до вимог Закону України "Про судовий збір" повинна оплачуватися судовим збором у розмірі 120 відсотків від ставки судового збору, що підлягала сплаті на час звернення з позовом, як з вимоги майнового характеру. Ураховуючи, що ціна позову визначається за вартістю предмета застави згідно з умовами договору застави та становить 422 268 грн. суд визначив, що сума судового збору, сплаченого скаржником за подання касаційної скарги, є недостатньою.
      3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      3.1. У листопаді 2017 року позивач удруге подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року, а рішення Господарського суду Закарпатської області від 15 березня 2017 рокузалишити в силі.
      3.2. Касаційну скаргу вмотивовано доводами про помилковість та передчасність висновків суду апеляційної інстанції щодо погашення в повному обсязі заборгованості за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року, яку в справі N 907/9/17 обчислено за станом на час звернення з цим позовом та з урахуванням коштів, сплачених на виконання скасованого заочного рішення Мукачівського міськрайонного суду від 13 червня 2014 року у справі N 303/8746/13-ц, при тому, що чинне рішення Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року по справі N 303/8746/13-ц про стягнення заборгованості у валютному еквіваленті у повному обсязі і досі не виконано.
      3.3. Наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум шляхом звернення стягнення на передане в іпотеку/заставу майно, що відповідає правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постанові від 4 вересня 2013 року у справі N 6-73цс13.
      3.4. Крім того, скаржник навів доводи про те, що Вищий господарський суд України, ухвалою від 23 жовтня 2017 року помилково повернув йому подану вперше касаційну скаргу на підставі пунктів 1, 4 частини першої статті 111-3 ГПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Вказав, що Вищий господарський суд України не звернув уваги на той факт, що позов про звернення стягнення на майно є вимогою немайнового характеру і відповідно судовий збір за перегляд касаційної скарги у цій справі сплачено саме у встановленому законом розмірі. На підтвердження цих доводів скаржник послався на пункт 6 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ N 5 від 30 березня 2012 року "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин".
      4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 5 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі N 907/9/17 за вказаною касаційною скаргою та призначено її до розгляду на 27 березня 2018 року, визначено строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 20 березня 2018 року.
      4.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 березня 2018 року справу разом з касаційною скаргою ПАТ "ВіЕс Банк" на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року у справі N 907/9/17 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      4.3. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що існує висновок Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладений у постанові від 23 січня 2018 року у справі N 2-340/461/816-ц, щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме визначення ставки судового збору, яка підлягає сплаті при розгляді спорів про звернення стягнення на предмет застави після вирішення спору про виконання основного зобов'язання, як у спорі немайнового характеру.
      4.4. З огляду на викладене Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав на наявність різної практики у визначенні ставки судового збору, що підлягає сплаті при розгляді спорів про звернення стягнення на предмет застави після вирішення спору про виконання основного зобов'язання, та, не погодившись з висновками щодо немайнового характеру відповідного позову, дійшов висновку про необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України.
      5. Позиція учасників справи
      5.1. Відповідач у відзиві на касаційну скаргу заперечив по суті позовних вимог, зауважив, що вимоги позивача є безпідставними й такими, що не відповідають дійсним обставинам справи, а існування боргу за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року, на який посилається позивач, є недоведеним.
      6. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      6.1. 21 березня 2011 року ПАТ "Фольксбанк" (згідно з рішенням позачергових загальних зборів акціонерів перейменовано на ПАТ "ВіЕс Банк") та Мале підприємство "Нова" (позичальник) уклали кредитний договір N KU 010143, за умовами якого ПАТ "ВіЕс Банк" відкрив позичальнику моновалютну кредитну лінію з лімітом 34500,00 доларів США строком на 36 місяців з кінцевим строком погашення до 21 березня 2014 року, а 3 жовтня 2012 року сторони уклали додаткову угоду N 1, яка є невід'ємною частиною кредитного договору.
      6.2. Позивач виконав умови кредитного договору та надав кредит у сумі, визначеній цим договором.
      6.3. У зв'язку з невиконанням позичальником узятих на себе зобов'язань з повернення кредиту і сплати відсотків за користування кредитними коштами позивач з метою захисту своїх прав та законних інтересів звернувся до Мукачівського міськрайонного суду з позовом про солідарне стягнення з позичальника та фінансових поручителів заборгованості за кредитним договором, який було задоволено в повному обсязі. Рішення від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц набрало законної сили.
      6.4. 21 березня 2011 року ПАТ "Фольксбанк" і ТОВ "Транс Карпати М", уклали договір застави, який забезпечує вимогу заставодержателя - ПАТ "Фольксбанк", що випливає з кредитного договору N KU 010143, укладеного 21 березня 2011 року заставодержателем та боржником - Малим підприємством "Нова" (далі по тексту - договір основного зобов'язання), згідно з яким заставодержатель відкрив боржнику моновалютну кредитну лінію на суму 34 500,00 доларів США, що згідно з курсом Національного банку України становить на 21 березня 2011 року 274 195,65 грн.
      6.5. Згідно з пунктами 2.1.1, 2.1.2 кредитного договору та пунктом 1.2 договору застави для забезпечення своєчасного та повного виконання умов договору основного зобов'язання та вимог чинного законодавства України, відшкодування інших витрат та збитків відповідно до статті 19 Закону України "Про заставу" з метою забезпечення виконання зобов'язання боржника за договором основного зобов'язання заставодавець передає заставодержателю в заставу належне йому на праві власності рухоме майно з усіма приналежностями та покращеннями, які є на момент укладення цього договору та які можуть виникнути в майбутньому, а саме: - сідловий тягач - Е, RENAULT PREMIUM 410 DXI 11, 2007 року випуску; напівпричіп бортовий - Е, FLIEGL SDS 350, 2007 року випуску.
      6.6. За пунктом 2.1 договору застави банк набуває право звернення стягнення на предмет застави, якщо в момент настання будь-якого строку/терміну виконання умов договору основного зобов'язання хоча б одна з таких умов не буде виконана позичальником.
      6.7. Відповідно до пункту 3.2 договору застави право застави за цим договором припиняється в разі, зокрема, припинення забезпеченого заставою зобов'язання.
      6.8. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц задоволено позов ПАТ "ВіЕс Банк"; з позичальника за кредитним договором Малого підприємства "Нова" та поручителів стягнуто заборгованість за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року в розмірі 11 677,35 дол. США, що становить 102 611,54 грн у гривневому еквіваленті (в тому числі 86 196,52 грн. заборгованості за основним боргом, 7140,55 грн заборгованості за відсотками та 9274,48 грн пені).
      6.9. Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду від 6 грудня 2016 року у справі N 303/8746/13-ц, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 12 квітня 2017 року, визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий лист N 2/303/2318/15, виданий на виконання рішення Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц, з тих підстав, що боржник до ухвалення рішення Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц згідно з квитанцією N ПН67948 від 12 жовтня 2015 року повністю сплатив визначену цим рішенням суму.
      6.10. З огляду на наявність договору про забезпечення основного зобов'язання, покликаючись на несплату боржником основного боргу та відсотків у розмірі і строки, обумовлені кредитним договором, і наявність невиконаного рішення міськрайонного суду про стягнення кредитної заборгованості, позивач у січні 2017 року звернувся до господарського суду з позовом про звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог ПАТ "ВіЕс Банк" за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року щодо боргу в розмірі 10 536,78 дол. США та 28 831,01 грн пені.
      7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства
      7.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      7.2. За приписами статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку, при цьому зобов'язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема з договору.
      7.3. Відповідно до статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання виникають з господарського договору та інших угод, передбачених законом.
      7.4. За змістом частини першої статті626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
      7.5. Частиною першою статті1054 ЦК України встановлено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
      7.6. Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
      7.7. За змістом статті 564 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
      7.8. Відповідно до статті 1 Закону України "Про заставу" та статті 572 ЦК України застава є способом забезпечення зобов'язань; у силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
      7.9. Частинами першою та другою статті 20 Закону України "Про заставу" визначено, що заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. У разі ліквідації юридичної особи заставодавця заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою.
      7.10. Згідно із частиною першою статті 589 ЦК України в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.
      7.11. Відповідно до частин першої та другої статті 590 ЦК України звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.
      7.12. Згідно із частиною третьою статті 3 Закону України "Про заставу" застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання. Статтею 29 цього Закону передбачено, що застава припиняється з припиненням забезпеченого заставою зобов'язання.
      7.13. Зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України). Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
      7.14. Скасовуючи рішення господарського суду першої інстанції, апеляційний суд врахував, що під час розгляду справи N 303/8746/13-ц суди визнали таким, що не підлягає виконанню виконавчий лист N 2/303/2318/15, виданий на виконання рішення Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц, з тих підстав, що боржник до ухвалення рішення Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц згідно з квитанцією N ПН67948 від 12 жовтня 2015 року повністю сплатив визначену цим рішенням суму.
      7.15. На час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду вищевказані ухвали міськрайонного та апеляційного судів залишено без змін постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі N 303/8746/13-ц від 4 червня 2018 року.
      7.16. В силу приписів частини третьої статті 35 ГПК України (у редакції, чинній на момент винесення постанови апеляційного суду) обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
      7.19. За частиною другою статті 369 Цивільного процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) суд, який видав виконавчий лист, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню, та стягнути на користь боржника безпідставно одержане стягувачем за виконавчим листом.
      7.20.За частиною четвертою вказаної вище статті суд ухвалою вносить виправлення до виконавчого листа, а у разі якщо його було видано помилково або якщо обов'язок боржника відсутній повністю чи частково у зв'язку з його припиненням добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин, суд визнає виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню повністю або частково. Якщо стягнення за таким виконавчим листом уже відбулося повністю або частково, суд одночасно на вимогу боржника стягує на його користь безпідставно одержане стягувачем за виконавчим листом.
      7.21. Відповідне правове регулювання міститься також у статті 432 ЦПК України у чинній редакції.
      7.22.Таким чином, суд вирішує процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах, в межах чого також визнає таким, що не підлягає виконанню повністю чи частково виконавчий лист, встановивши, що обов'язок боржника відсутній повністю чи частково (у зв'язку з його припиненням добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин).
      7.23. Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
      7.24. Отже, суд апеляційної інстанції, вирішуючи спір, правильно взяв до уваги обставини щодо стану виконання боржником свого обов'язку з погашення заборгованості, що був предметом розгляду Мукачівського міськрайонного суду у справі N 303/8746/13-ц, відповідно до ухвали Мукачівського міськрайонного суду від 6 грудня 2016 року у цій справі, залишеної без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 12 квітня 2017 року.
      7.25. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог, враховуючи законодавчо обумовлене припинення зобов'язань за договором застави, як похідних від зобов'язань за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року.
      7.26. Отже, висновки суду апеляційної інстанції про відмову в позові про звернення стягнення на заставлене майно є законними та обґрунтованими.
      8. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду щодо сплати судового збору за подання позовної заяви про звернення стягнення на майно
      8.1. Відповідно до положень частини третьої статті 302 ГПК України (у чинній редакції) суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду.
      8.2. Як уже зазначалося вище, повертаючи вперше подану скаржником касаційну скаргу, Вищий господарський суд України вказав про невідповідність розміру сплаченого судового збору за подання касаційної скарги вимогам статті 4 Закону України "Про судовий збір". Відповідно суд констатував, що вимога про звернення стягнення на предмет застави визначена у вартісному еквіваленті за договором застави від 21 березня 2011 року, отже вимога позивача має визначену і погоджену сторонами оцінку вартості майна і не може розглядатися як вимога немайнового характеру.
      8.3. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, мотивуючи своє рішення про передачу справи з поданою вдруге касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, не погодився з висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним в постанові від 23 січня 2018 року у справі N 2-340/461/16-ц про те, що при зверненні до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки судовий збір має сплачуватись як за вимогу немайнового характеру.
      8.4. Закон України "Про судовий збір" визначає правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору.
      8.5. Відповідно до змісту частини другої статті 6 цього Закону у разі якщо судовий збір сплачується за подання позовної заяви до суду в розмірі, визначеному з урахуванням ціни позову, а встановлена при цьому позивачем ціна позову не відповідає дійсній вартості спірного майна або якщо на день подання позову неможливо встановити точну його ціну, розмір судового збору попередньо визначає суд з подальшою сплатою недоплаченої суми або з поверненням суми переплати судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом у процесі розгляду справи.
      8.6. У разі коли визначена (встановлена) позивачем ціна позову не відповідає дійсній вартості спірного майна або на день подання позову неможливо встановити точну його ціну, господарський суд з урахуванням припису наведеної норми Закону і частин першої - четвертої статті 49 ГПК України (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) попередньо визначає розмір судового збору виходячи із ціни позову, вказаної позивачем, а за результатами вирішення спору або стягує недоплачену суму судового збору з належної сторони, або повертає суму переплати цього збору.
      8.7. За пунктом 3 частини другої статті 54 ГПК України (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) ціна позову належала до обов'язкових реквізитів позовної заяви, якщо позов підлягає грошовій оцінці.
      8.8. За змістом частини першої статті 55 ГПК України (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) ціна позову визначається: у позовах про стягнення грошей - стягуваною сумою або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку; у позовах про витребування майна - вартістю майна, що витребовується.
      8.9. Статті 162 та 163 чинної редакції ГПК України також містять положення, за яким у позовній заяві має зазначатися ціна позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці, обґрунтований розрахунок сум, що стягуються або оспорюються. Ціна позову визначається, зокрема, у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується, або сумою, яка оспорюється за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безакцептному (безспірному) порядку.
      8.10. За пунктом 3 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити: зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються.
      8.11. За статтею 176 ЦПК України ціна позову визначається: у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується, чи оспорюваною сумою за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку; у позовах про визнання права власності на майно або його витребування - вартістю майна; у позовах про стягнення аліментів - сукупністю всіх виплат, але не більше ніж за шість місяців; у позовах про строкові платежі і видачі - сукупністю всіх платежів або видач, але не більше ніж за три роки; у позовах про безстрокові або довічні платежі і видачі - сукупністю платежів або видач за три роки; у позовах про зменшення або збільшення платежів або видач - сумою, на яку зменшуються або збільшуються платежі чи видачі, але не більше ніж за один рік; у позовах про припинення платежів або видач - сукупністю платежів або видач, що залишилися, але не більше ніж за один рік; у позовах про розірвання договору найму (оренди) або договору найму (оренди) житла - сукупністю платежів за користування майном або житлом протягом строку, що залишається до кінця дії договору, але не більше ніж за три роки; у позовах про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності, - дійсною вартістю нерухомого майна, а на нерухоме майно, що належить юридичним особам, - не нижче його балансової вартості; у позовах, що складаються з кількох самостійних вимог, - загальною сумою всіх вимог.
      8.12. Таким чином, наявність вартісного, грошового вираження матеріально-правової вимоги позивача свідчить про її майновий характер, який має відображатися у ціні заявленого позову.
      8.13. Зміст заявленої вимоги про звернення стягнення на майно ґрунтується на наявності грошових вимог позивача до відповідача на підставі окремого договору, наслідком задоволення таких вимог та виконання судового рішення є припинення грошових вимог позивача. Отже, позовні вимоги про звернення стягнення на заставлене майно мають вартісну оцінку, носять майновий характер і розмір ставок судового збору за їх подання визначається за вимогами статті 4 Закону України "Про судовий збір", виходячи з розміру грошових вимог позивача, на задоволення яких спрямовано позов.
      8.14. Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладені в постанові від 23 січня 2018 року у справі N 2-340/461/16-ц, суперечать наведеному вище у цій постанові, тому з огляду на зазначене визнає за необхідне відступити від них.
      9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
      9.1. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      9.2. Частиною першою статті 309 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      9.3. Ураховуючи викладене, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про те, що судове рішення суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу ПАТ "ВіЕс Банк" - без задоволення.
      10. Щодо судового збору
      10.1. За змістом пункту 2 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" (у редакції, чинній на момент звернення з касаційною скаргою) за подання до господарського суду касаційної скарги на рішення суду ставка судового збору становила 120 відсотків, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви майнового характеру (за подання позову - 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 150 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб).
      10.2. Ураховуючи наведені висновки щодо майнового характеру спору зі скаржника слід стягнути недоплачену суму судового збору відповідно до вимог пункту 2 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" у вказаній редакції.
      10.3. Оскільки позивач, звертаючись з позовом, визначив, що до грошових вимог, які підлягають задоволенню за рахунок звернення стягнення на заставлене майно, належить сума боргу за кредитним договором у розмірі 10 536, 78 дол США (що еквівалентно 280 805 грн 19 коп. за курсом НБУ на момент подачі позову) та пеня у розмірі 28 831, 01 грн. загальна ціна позову становить 309 636 грн 20 коп.
      10.4. Отже, сума, яка підлягала сплаті при поданні цієї позовної заяви до суду першої інстанції, становить 4 644, 55 грн (1,5 % від ціни позову). Судовий збір за подання до суду касаційної скарги у цій справі становить 5 573,46 грн (120 % від суми, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви).
      10.5. Ураховуючи сплачену скаржником суму за платіжним дорученням N 424530 від 24 липня 2017 року (1 653, 60 грн), сума недоплаченого судового збору за розгляд касаційної скарги у цій справі становить 3 919, 86 грн (5 573,46 грн - 1 653, 60 грн = 3 919, 86 грн).
      10.6. За змістом частини четвертої статті 129 ГПК України за загальними правилами розподілу судових витрат у разі відмови у задоволенні позову судові витрати покладаються на позивача.
      Керуючись статтями 129, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк" на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року залишити без задоволення.
      2. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року у справі N 907/9/17 залишити без змін.
      3. Стягнути з Публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк" (78000 м. Львів, вул. Грабовського, 11, код ЄДРПОУ 19358632) в дохід Державного бюджету України (отримувач коштів: УК у Печерському районі/22030102; код отримувача: 38004897; банк отримувача: Казначейство України (ЕАП); рахунок отримувача: 31219207026007; код банку отримувача (МФО): 899998; код класифікації доходів бюджету 22030102 "Судовий збір (Верховний Суд, 055)"; символ звітності банку 207) суму судового збору у розмірі 3 919 грн (три тисячі дев'ятсот дев'ятнадцять) гривень 86 коп за подання касаційної скарги.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД 
      Справа № 22-ц/824/2832/2019
      Головуючий в 1-й інстанції - Миколаєць І.Ю.
      759/10885/16-ц
      Доповідач Чобіток А.О.
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      18 лютого 2019 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:
      головуючого - Чобіток А.О.
      суддів - Немировської О.В., Ящук Т.І.
      розглянувши в письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2018 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про відшкодування майнової шкоди,завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди,-
      у с т а н о в и в:
      04 серпня 2016 року позивач пред'явив позов до відповідача про відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди.
      Свої позовні вимоги позивач обґрунтував тим, що 29 березня 2016 року сталася дорожньо-транспортна пригода за участі автомобілів НОМЕР_1, під керуванням ОСОБА_3, і «RENAULT KANGOO», д.н.з.НОМЕР_3, під керуванням ОСОБА_4.Власником автомобіля «RENAULT KANGOO» є позивач - ОСОБА_1.
      Постановою Солом»янського районного суду м. Києва від 24 травня 2016 року відповідача визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст.124 КУпАП. У результаті дорожньо-транспортної пригоди позивачу було завдано майнову шкоду, що становить 147130,65 грн.. Страховою компанією «Країна» на користь позивача було виплачено страхове відшкодування у розмірі 50000,00 грн. та 20086,93 грн., що загалом складає 70086,93 грн., проте, невиплаченою залишилася сума у розмірі 77043,72 грн..
      Посилаючись на вказані обставини, позивач просив суд стягнути на його користь з відповідача майнову шкоду врозмірі 77043,72 грн. та судовий збір у розмірі 771,00 грн..
      Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2018 року позов залишено без задоволення.
      В апеляційній скарзі представник позивача просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позов. Зазначає, що суд при вирішенні даного спору допустив порушення норм матеріального та процесуального права. Так, зазначивши в рішенні про те, що витрати на ремонт пошкодженого автомобіля, указані в акті надання послуг №26 від 06 червня 2016 року, що підписано позивачем та ФОП ОСОБА_6, є завищеними, суд безпідставно не врахував ремонтну калькуляцію ПАТ «СК» «Країна» № 39347 від 03.08.2016 року, якою визначено вартість відновлювального ремонту 153 562 грн. та з урахуванням зносу дана сума складає 70 086,93 грн.. Уважає, що страховик виконав умови договору та умови ст. 29 ЗУ «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» і будь-яких претензій у нього до страхової компанії не може бути, у зв'язку з чим висновок суду щодо передчасності даного позову не ґрунтується на вимогах закону. Оскільки позивачем було затрачено реальні кошти на ремонт автомобіля, що підтверджується розпискою ФОП ОСОБА_6 у розмірі 147 130,65 грн., з відповідача підлягає стягненню у відшкодування майнової шкоди 77 043,72 грн..
      Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи апеляційної скарги, обставини справи, колегія суддів при ходить до наступного.
      Судом першої інстанції установлено, що 29 березня 2016 року сталася дорожньо-транспортна пригода за участі автомобілів НОМЕР_1, під керуванням ОСОБА_3, і «RENAULT KANGOO», д.н.з. НОМЕР_2, під керуванням ОСОБА_4. Власником автомобіля «RENAULT KANGOO» є позивач - ОСОБА_1.
      Постановою Солом»янського районного суду м. Києва від 24 травня 2016 року відповідача визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст.124 КУпАП.
      Станом на дату вчинення дорожньо-транспортної пригоди, цивільно-правова відповідальність відповідача була застрахована у ПАТ «СК «Країна» відповідно до полісу обов'язкової відповідальності власників наземних транспортних засобів АЕ/6359350 від 10 грудня 2015 року в межах 50000,00 грн. за шкоду заподіяну майну потерпілого.
      Крім того, крім договору обов'язкового страхування, відповідачем було укладено договір добровільного страхування цивільної відповідальності власників наземних транспортних засобів №УА 126591 від 10 грудня 2015 року, відповідно до умов якого виплата по даному договору здійснюється у разі недостатності ліміту (страхової виплати) по договору обов'язкового страхування відповідальності власників наземних транспортних засобів, з лімітом відповідальності в межах 50000,00 грн..
      Таким чином, цивільно-правова відповідальність відповідача за шкоду заподіяну майну потерпілого була забезпечена у межах ліміту 100000,00 грн. (у сукупному розмірі).
      03.06.2016 року страховиком, на підставі акту огляду транспортного засобу від 05.04.2016 року, було складено ремонтну калькуляцію № 39347, відповідно до якої вартість ремонтних робіт пошкодженого автомобіля позивача складає 127 968,47 грн., що з урахуванням фізичного зносу пошкодженого автомобіля (52%) складає 70 086,93 грн..
      Зазначена сума страхового відшкодування була погоджена страховиком з позивачем та останнім було отримано від страховика суму страхового відшкодування у вказаному розмірі, а саме: у розмірі 50000,00 грн. (а.с.12) та 20086,93 грн. (а.с.11).
      Відповідно до акту надання послуг №26 від 06 червня 2016 року, виконавцем ФОП ОСОБА_6 були виконані роботи (надані послуги) на суму 128753,71 грн., всього до сплати 147130,65 грн. (а.с.8-10).
      Посилаючись на те, що вартість ремонтних робіт його пошкодженого автомобіля становить 147 130,65 грн., позивач просив стягнути з відповідача 77 043,72 грн., тобто різницю між витратами понесеними ним за ремонт автомобіля та розміром отриманого ним страхового відшкодування.
      Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції прийшов до висновку про передчасність пред'явлення такого позову, уважаючи, що саме на ПАТ «СК «Країна» як страховика відповідача покладений відповідний обов'язок відшкодувати матеріальну шкоду позивачу в межах суми страхового відшкодування, а відтак вимоги до відповідача є необґрунтованими та передчасними.
      Відповідно до ч.1-5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Незважаючи на правильність встановлення судом обставин по справі , колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду, оскільки вони не ґрунтуються на вимогах закону, що регулює правовідносини, які виникли між сторонами.
      Відповідно до ч.1 ст.1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
      Згідно з п.1 ч.1 ст.1188 ЦК України шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою.
      Статтею 1192 ЦК України визначено, що з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
      Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) ( ст. 22 ЦК).
      Відповідно до ст.1 Закону України «Про страхування» страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.
      Згідно із ст. 979 ЦК України, за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.
      Статтею 980 ЦК України передбачено, що предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані, зокрема, з відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності).
      Установлено, що цивільно-правова відповідальність відповідача була застрахована ПАТ СК «Країна», яка визнала дорожньо-транспортну пригоду, учасниками якої стали сторони, страховим випадком, і після огляду транспортного засобу позивача відповідно був складений акт та здійснено оцінку завданого збитку та калькуляцію витрат, необхідних для відшкодування шкоди позивачу.
      Як убачається з ремонтної калькуляції № 39347, страховиком визначена вартість ремонтних робіт пошкодженого автомобіля позивача і складає 127 968,47 грн., що з урахуванням фізичного зносу пошкодженого автомобіля (52%) складає 70 086,93 грн..
      Позивачем не оспорювався визначений страховиком розмір страхового відшкодування, який ним отриманий у повному розмірі. В апеляційній скарзі представником позивача також зазначено, що страхова компанія виконала умови договору та умови ст. 29 ЗУ « Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» і жодних претензій щодо додаткових доплат до страхової компанії позивач не має.
      Аналізуючи вказані обставини, колегія суддів уважає, що у позивача відсутні правові підстави для пред'явлення позову до відповідача, у зв'язку з чим колегія суддів відхиляє аргумент апеляційної скарги про правомірність його вимог до особи, яка завдала позивачу шкоди в розмірі, що не охоплюється страховим відшкодуванням.
      Відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у Постанові у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18) від 4 липня 2018 року, покладання обов'язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності. У випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов'язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик завдавача шкоди. Цей страховик, хоч і не завдав шкоди, але є зобов'язаним суб'єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди у передбаченому Законом України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» порядку. Після такої виплати деліктне зобов'язання припиняється його належним виконанням страховиком замість завдавача шкоди. За умов, передбачених у ст. 38 вказаного Закону та ст. 1191 ЦК України, цей страховик набуває право зворотної вимоги (регрес) до завдавача шкоди на суму виплаченого потерпілому страхового відшкодування.
      У зв'язку з наведеним колегія суддів уважає такими, що не ґрунтуються на вимогах закону, доводи апеляційної скарги про те, що він на власний розсуд має право обрати спосіб звернення вимоги виключно до особи, яка завдала йому шкоди.
      На підтвердження позовних вимог позивачем було надано копію акту № 26 від 06.06.2016 року надання послуг ФОП ОСОБА_6 по здійсненню ремонтних робіт автомобіля позивача на суму 147 130,65 грн. та розписку ФОП ОСОБА_6 про отримання указаних коштів.
      Позивачем не надано належних та допустимих доказів, підтверджуючих відповідність ремонтних робіт автомобіля, зазначених у акті ФОП ОСОБА_6, пошкодженням, які утворилися унаслідок дорожньо-транспортної пригоди за участю відповідача та які визначено в акті №2674р огляду транспортного засобу, належного позивачу, складеного 05.04.2016 року ПАТ «СК «Країна».
      При цьому актом №2674р огляду транспортного засобу, належного позивачу, складеного 05.04.2016 року ПАТ «СК «Країна» визначено, що, якщо під час ремонту КТЗ будуть виявлені приховані дефекти, про це необхідно повідомити страхову компанію та оцінювача з метою складання додаткової дефектної відомості ( а.с.55-56).
      Будь-яких належних доказів того, що під час ремонту були виявлені приховані дефекти, які виникли унаслідок ДТП, яке відбулось 29 березня 2016 року та з цього питання позивач звертався до ПАТ «СК «Країна», матеріали справи не містять.
      Акт ФОП ОСОБА_6 від 06.06.2016 року лише свідчить про перелік виконаних робіт по ремонту автомобіля позивача, але не вказує на те, що ремонтні роботи проводились для відновлення автомобіля, пошкодження якого отримані під час ДТП, яке відбулось 29 березня 2016 року.
      Колегія суддів уважає, що в даному випадку позивач, відремонтувавши автомобіль указаним способом, діяв на свій розсуд, що не породжує ні для відповідача, ні для страхових компаній, зобов'язань щодо відшкодування різниці між розміром його витрат на ремонт автомобіля та отриманого страхового відшкодування, з розміром якого він погодився.
      Суд звертає увагу на те, що по договору обов'язкового страхування та по договору добровільного страхування цивільно-правова відповідальність відповідача за шкоду заподіяну майну потерпілого була забезпечена в загальному розмірі 100 000 грн..
      Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв"язок доказів у їх сукупності, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про скасування рішення суду першої інстанції та постановлення нового судового рішення про залишення позову ОСОБА_1 без задоволення, але з інших підстав ніж виходив суд першої інстанції.
      Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-384, 389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,-
      п о с т а н о в и в :
      Апеляційну ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2018 року скасувати та постановити нове судове рішення.
      Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди залишити без задоволення.
      Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і на підставі ч. 3 ст. 389 ЦПК України не підлягає касаційному оскарженню.
      Головуючий: А. О. Чобіток 
      Судді: О. В. Немировська
      Т.І. Ящук
       
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79955354
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      20 лютого 2019 року
      м. Київ
      справа N 666/4957/15-ц
      провадження N 61-43940св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Луспеника Д.Д.,
      суддів: Білоконь О.В., Гулька Б.І., Синельникова Є.В. (суддя-доповідач), Хопти С.Ф.,
      учасники справи:
      позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк",
      відповідач - ОСОБА_2,
      представник відповідача - ОСОБА_3,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" на постанову Апеляційного суду Херсонської області, у складі колегії суддів:
      ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, від 15 серпня 2018 року.
      Короткий зміст позовних вимог
      У серпні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк", яке у подальшому змінило назву на акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "Приватбанк", банк),звернулось до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      Позовна заява мотивована тим, що 23 березня 2007 року між банком та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір N HED0GК00001829, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 42 тис. доларів США з кінцевим терміном повернення 20 лютого 2027 року зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами у строки та у порядку, встановленому кредитним договором. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником зобов'язань за умовами кредитного договору виникла заборгованість, яка станом на 16 березня 2018 року становила 31 166,80 доларів США, у тому числі: заборгованість за кредитом (тілом кредиту) - 16 515,74 доларів США, заборгованість по відсоткам за користування кредитом - 6 318,14 доларів США, заборгованість по комісії за користування кредитом - 2 963,38 доларів США, пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором - 7 369,54 доларів США.
      Посилаючись на зазначені обставини, уточнивши позовні вимоги, позивач остаточно просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь заборгованість за кредитним договором N HED0GK00001829 у розмірі 17 538,07 доларів США, що згідно офіційного курсу Національного банку України еквівалентно 460 725,10 грн. яка складається з: 14 585 доларів США - заборгованість за кредитом (тілом кредиту) та 2 952,50 доларів США - заборгованість по відсоткам за користування кредитом.
      У грудні 2015 року ОСОБА_2 пред'явив зустрічний позов до банку про захист прав споживача, визнання кредитного та іпотечного договорів недійсними, визнання договору страхування недійсним, стягнення коштів, відшкодування майнової та моральної шкоди.
      Позовні вимоги за зустрічним позовом мотивовані тим, що під час укладення спірного кредитного договору банком не було дотримано вимог Законів України "Про захист прав споживачів", "Про банки та банківську діяльність", ЦК України. На час укладання кредитного договору у банка була відсутня ліцензія на здійснення валютних операцій. Договір укладений з недодержанням письмової форми та не відповідає вимогам частини другої статті 207, статті 1055 ЦК України. Умови кредитного договору є несправедливими, оскільки у договорі не дотримано принципу добросовісності, розумності та існує істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на погіршення становища споживача фінансових послуг.
      Пунктом 7.1 кредитного договору передбачено щомісячну сплату винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту, що суперечить положенням статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів". Умови договору, якими покладено на позичальника обов'язок укладати договори страхування та щорічно сплачувати страхові платежі у доларах США з тіла погашеного кредиту, на думку позивача, суперечать вимогам Закону України "Про захист прав споживачів". Зазначав, що банк своєчасно не надав йому достовірну та повну інформації у письмовій формі про умови кредитування та про сукупну вартість кредиту.
      Посилаючись на зазначені обставини, позивач за зустрічним позовом просив суд визнати недійсними пункт 7.1 зазначеного кредитного договору відносно фінансового інструменту та пункти 2.1.1, 2.1.3., 2.2.5, 2.2.7 про спонукання до укладання додаткових договорів та сплату страхових платежів; визнати порушення банком його прав як споживача фінансових послуг при оформленні кредитного договору від 23 березня 2007 року N HED0GK00001829 з недотриманням в момент укладання правочину вимог законів України; визнати недійсним кредитний договір від 23 березня 2007 року N HED0GK00001829 із застосуванням наслідків недійсності правочину; визнати недійсним договір іпотеки від 27 березня 2007 року, зареєстрований у реєстрі за N 1639, посвідчений приватним нотаріусом Зоріною Н.В. ; визнати недійсною реєстрацію іпотеки від 27 березня 2007 року; визнати недійсною заборону відчуження предмета іпотеки - квартири АДРЕСА_1; стягнути з АТ КБ "ПриватБанк" на його користь після зарахування зустрічних позовних вимог 20 922 доларів США як різницю між отриманою від АТ КБ "ПриватБанк" сумою кредиту у розмірі 42 тис. доларів США та сплаченою за кредит сумою 62 922 доларів США; стягнути з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_2 збитки та майнову шкоду у розмірі 39 766,17 доларів США; стягнути з АТ КБ "ПриватБанк" 200 тис. грн в рахунок відшкодування моральної шкоди.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      Заочним рішенням Херсонського міського суду Херсонської області, у складі судді Гаврилова Д.В., від 19 березня 2018 року позов банку задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь банку заборгованість за кредитним договором від 23 березня 2007 року у розмірі 17 538,07 доларів США. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач за первісним позовом не виконав взяті на себе зобов'язання за кредитним договором та не сплатив борг за кредитним договором, а тому позовні вимоги за первісним позовом є обґрунтованими. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції посилався на те, що укладаючи кредитний договір, сторони дійшли згоди щодо його умов, а відтак, з власної ініціативи, з власної волі та на свій розсуд уклали спірний договір. Суд першої інстанції дійшов висновку, що спірний кредитний договір відповідає вимогам Закону України "Про захист прав споживачів", ЦК України та інших актів цивільного законодавства, а тому підстави для визнання його недійсним відповідно до вимог статей 203, 215 ЦК України відсутні.
      Короткий зміст постанови апеляційного суду
      Постановою Апеляційного суду Херсонської області від 15 серпня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. Позов АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 23 березня 2007 року у сумі 230,77 доларів США Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано недійсним пункт 7.1 кредитного договору, укладеного 23 березня 2007 року між банком та ОСОБА_2, у частині сплати позичальником винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,2 % від суми виданого кредиту. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що пунктом 7.1 кредитного договору передбачено сплату винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту (84 долари США щомісячно), однак у кредитному договорі не зазначено, які саме послуги за вказану винагороду надаються споживачу. Направивши позичальнику письмове повідомлення з вимогою про дострокове погашення всієї заборгованості, банк змінив строк виконання зобов'язання за кредитним договором з 20 лютого 2027 року на 19 червня 2015 року і з цього часу кредитний договір припинив свою дію, а позивач втратив можливість нарахування та стягнення з відповідача відсотків за кредитним договором. Визначаючи розмір заборгованості за кредитним договором, яка підлягає стягненню, суд апеляційної інстанції виходив із того, що кредитний договір припинив свою дію 19 червня 2015 року, а також, що умова кредитного договору щодо виплати винагороди за надання фінансового інструменту є недійсною з часу укладення договору.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
      У касаційній скарзі АТ КБ "ПриватБанк" просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції незаконно та безпідставно припинив дію кредитного договору та дійшов помилкового висновку про те, що направлення претензії позичальнику про погашення заборгованості є підставою для припинення невиконаного зобов'язання. Ані договором, ані законом не передбачено припинення зобов'язання шляхом направлення повідомлення боржнику про наявність боргу та вимогою про належне виконання умов кредитного договору. Положення кредитного договору щодо сплати щомісячної комісії не суперечать статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", а підписанням кредитного договору позичальник підтвердив свою здатність та згоду виконувати ці умови. Комісія була встановлена за надання фінансового інструменту, тобто за надання кредиту, та не є платежем за дії, які банк здійснює на власну користь. На момент укладення спірного кредитного договору пункт 7.1 повністю відповідав вимогам чинного на той час законодавства.
      Короткий зміст відзиву (заперечень) на касаційну скаргу
      У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 просить залишити касаційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" без задоволення, посилаючись на те, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими та безпідставними.
      Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
      Ухвалою Верховного Суду від 21 листопада 2018 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою.
      07 грудня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду від 11 лютого 2019 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      Під час розгляду справи суди встановили, що 23 березня 2007 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "Приватбанк", та ОСОБА_2 укладено кредитний договір N HED0GK00001829.
      Відповідно до пункту 7.1 кредитного договору від 23 березня 2007 року банк зобов'язався надати відповідачу кредитні кошти шляхом: надання готівкою через касу на строк з 20 лютого 2007 року по 19 лютого 2027 року включно у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 48 048 доларів США на наступні цілі: придбання житла 42 тис. доларів США та 6 048 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та порядку, передбачених договором, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом і винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту.
      Погашення за кредитним договором здійснюється у період з 23 по 30 число кожного місяця щомісячним платежем у сумі 581,56 доларів США, що складається із заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди, комісії.
      З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за зазначеним кредитним договором 27 березня 2007 року між ОСОБА_2 та
      ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_2 передав в іпотеку банку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1.
      На виконання умов договору 28 березня 2007 року банк видав ОСОБА_2 42 тис. доларів США, що підтверджується меморіальним ордером N 1 від 28 березня 2007 року.
      15 червня 2015 року банк направив на адресу позичальника лист-вимогу про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 22 445,73 доларів США протягом трьох діб з моменту отримання цього повідомлення, але не пізніше 19 червня 2015 року. Факт отримання вказаної вимоги ОСОБА_2 не заперечував.
      Пунктом 2.3.3 кредитного договору передбачено право банку на власний розсуд змінити умови договору, а саме зажадати від позичальника дострокового повернення кредиту, сплати винагороди, комісії й відсотків за його користування, виконання інших зобов'язань за цим договором у повному обсязі шляхом направлення відповідного повідомлення. При цьому згідно статей 212, 611, 651 ЦК України щодо зобов'язань, строк виконання яких не настав, вважається, що строк настав у зазначену у повідомлені дату. На цю дату Позичальник зобов'язується повернути Банку суму кредиту в повному обсязі, винагороду й відсотки за фактичний строк його користування, у повному обсязі виконати інші зобов'язання за договором.
      З моменту укладення кредитного договору ОСОБА_2 сплатив на користь банку 8 040,62 доларів США комісії за надання фінансового інструменту.
      Позиція Верховного Суду
      Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
      Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
      Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені також і Законом України "Про захист прав споживачів".
      За положеннями частини п'ятої статті 11, частин першої, другої, п'ятої, сьомої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
      Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
      Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
      Згідно з абзацами другим та третім частини четвертої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки, комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.
      Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.
      Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній на момент укладення спірного договору) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.
      Крім того, відповідно до статті 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.
      Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року N 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
      Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року N 168 (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).
      Пунктом 7.1 кредитного договору передбачено сплату винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту.
      За правилами частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
      Відповідно до частини першої статті 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
      Надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов'язком банку, виконання такого обов'язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов'язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає сплаті позичальником. Оскільки надання фінансового інструменту у зв'язку із наданням кредиту відповідає економічним потребам лише самого банку, то такі дії не є послугами, що об'єктивно надаються клієнту-позичальнику.
      Відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції, з урахуванням правових позицій, висновлених Верховним Судом України у постанові від 16 листопада 2016 року у справі N 6-1746цс16, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов обґрунтованого висновку про те, що умови пункту 7.1 кредитного договору N HED0GK00001829 є несправедливими, суперечать положенням частини п'ятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), тому відповідно до статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів", вказані умови договору є недійсними з моменту укладення кредитного договору.
      За частиною першою статті 1049 ЦК Українипозичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
      Частиною другою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
      Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12 (провадження N 14-10цс18) дійшла висновку, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
      Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційного суду про те, що, пред'явивши у червні 2015 року вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені (на загальну суму 22 455,73 долари США), кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому апеляційний суд правильно стягнув з позичальника заборгованість за кредитним договором з урахуванням того, що проценти після спливу строку кредитування не нараховуються. При цьому апеляційним судом застосовано правові наслідки недійсності пункту 7.1 спірного кредитного договору, на виконання умов якого позичальником було сплачено 8 040,62 доларів США, які підлягають зарахуванню у рахунок погашення заборгованості по кредиту з урахуванням безпідставно нарахованих процентів на цю суму.
      Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.
      Керуючись статтями 400, 402, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" залишити без задоволення.
      Постанову Апеляційного суду Херсонської області від 15 серпня 2018 рокузалишити без змін.
      Поновити виконання постанови Апеляційного суду Херсонської області від 15 серпня 2018 року.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий: Луспеник Д.Д.
      Судді: Білоконь О.В.
      Гулько Б.І.
      Синельников Є.В.
      Хопта С.Ф.
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
      вул. Солом'янська, 2-а, м. Київ, 03110
      факс 284-15-77 e-mail: inbox@kia.court.gov.ua
      Унікальний номер справи 753/18110/17
      Апеляційне провадження № 22-ц/824/3770/2019
      Головуючий у суді першої інстанції - Коренюк А.М.
      Доповідач у суді апеляційної інстанції - Оніщук М.І.
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      25 лютого 2019 року Київський апеляційний суд у складі:
      суддя-доповідач Оніщук М.І.,
      судді Українець Л.Д., Шебуєва В.А.,
      секретар Горбачова І.В.,
      розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_3, подану від її імені та в її інтересах адвокатом Абакаровою Анастасією Анатоліївною, яка діє на підставі договору, на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 12 грудня 2018 року по цивільній справі за позовом Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ТАС» до ОСОБА_3 про стягнення суми виплаченого страхового відшкодування в порядку зворотної вимоги (регресу),
      В С Т А Н О В И В:
      У жовтні 2017 року ПрАТ «Страхова група «ТАС» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3 про відшкодування в порядку регресу витрат, пов'язаних із виплатою страхового відшкодування.
      В обґрунтування позовних вимог вказувало, що 23.09.2016 о 14 год., 40 хв. на вул. Дніпровська Набережна в місті Києві відбулася дорожньо-транспортна пригода за участю автомобіля «Рено», державний номерний знак НОМЕР_1, який був застрахований в ПрАТ Страхова група «ТАС» за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (поліс АК/4538917, чинний на час ДТП), під керуванням ОСОБА_3 та автомобіля «Форд», державний номерний знак НОМЕР_2, цивільно-правова відповідальність якого була застрахована в ПАТ «СК «Уніка» згідно договору про добровільне страхування наземних транспортних засобів. Внаслідок ДТП було завдано шкоди автомобілю «Форд», державний номерний знак НОМЕР_2.
      Постановою Дніпровського районного суду м. Києва від 21.10.2016 ОСОБА_3 визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст.ст. 124 КпАП України, із накладенням адміністративного стягнення - штрафу. З метою визначення розміру збитку, завданого застрахованому позивачем транспортному засобу внаслідок ДТП. замовлено проведення автотоварознавчого дослідження. Так, згідно Звіту № 04-11/09 товарознавчого дослідження з визначення вартості матеріального збитку, завданого власнику транспортного засобу від 11.09.2016, проведеного суб'єктом оціночної діяльності, вартість збитку завданого автомобілю «Форд», державний номерний знак НОМЕР_2, визначено з урахуванням ст. 29 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», як вартість відновлювального ремонту з урахуванням коефіцієнта фізичного зносу, та становить 48 672,54 грн., виплата якої з урахуванням розрахунку про розмір відшкодування шкоди з фонду захисту потерпілих, зробленого позивачем, здійснена ним 26.12.2014 на підставі заяви страхувальника та платіжного доручення № 116083 в загальній сумі 48 514,91 грн. з урахуванням Закону України «Про страхування» й умов договору про добровільне страхування наземних транспортних засобів.
      Зазначав, що водій транспортного засобу, причетний до ДТП, зобов'язаний невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП, з яким укладено договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, повідомити про ДТП, проте цього не зробив, тому він в порядку зворотньої вимоги (регресу) на підставі ст. 33, п. 38.1.1 ст. 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» просив стягнути з відповідача заподіяні ним матеріальні збитки (а.с. 1-4).
      Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 12.12.2018 позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПрАТ «Страхова група «ТАС» 48 514 грн. 91 коп. - витрат, пов'язаних із виплатою страхового відшкодування, 1 600 грн. 00 коп. - судового збору, а всього - 50 114 грн. 91 коп. (а.с.123-126).
      В апеляційній скарзі представник відповідача посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову. Зокрема вказує, що покладення обов'язку по відшкодуванню шкоди в межах страхового відшкодування на страхувальника, який укладав відповідний договір страхування та сплатив страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (ст. 3 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів). Крім того, суд першої інстанції взагалі не звернув уваги та не надав жодної правової оцінки тому, що у даному випадку факт настання страхового випадку ніким не оспорюється, він зафіксований правоохоронними органами, а відповідач, як особа, винна в ДТП, притягнута до адміністративної відповідальності. При цьому, сам позивач його визнав, добровільно сплативши страхове відшкодування ПрАТ «Страхова компанія «Уніка», тому сам по собі факт неповідомлення відповідачем страховику про настання страхового випадку не може бути покладений в основу ухвалення рішення, яке в своїй основі мусить базуватись на загальних положеннях про відшкодування збитків у позадоговірних зобов'язаннях, адже, регресні зобов'язання входять до групи позадоговірних, тому спори з них мають вирішуватись у загальному порядку відшкодування збитків. (а.с. 129-131).
      Ухвалою Київського апеляційного суду від 24.01.2019 відкрито апеляційне провадження та надано учасникам справи строк для подання відзиву на апеляційну скаргу (а.с.153-154).
      Ухвалою Київського апеляційного суду від 04.02.2019 справу призначено до апеляційного розгляду в письмовому провадженні без повідомлення учасників справи, у відповідності до вимог ч. 13 ст. 7, ч. 6 ст. 19, ч. 1 ст. 369 ЦПК України (а.с. 157-158).
      11.02.2019 до суду апеляційної інстанції надійшов відзив позивача на апеляційну скаргу (а.с. 159-165).
      Заслухавши доповідь судді, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.
      Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
      Згідно вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
      Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги виходив з того, що відповідач спричинила ДТП та всупереч вимогам статті 33 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власника наземного транспортного засобу» без поважних причин письмово не повідомила страховика у встановлений законом строк про страховий випадок, тому страховик, виплативши страхове відшкодування особі, якій завдано шкоди внаслідок ДТП, має право на страхове відшкодування у порядку регресу до винної особи.
      Суд апеляційної інстанції не може погодитись з ухваленим судом рішенням, з огляду на наступне.
      Судом встановлено, що 23.09.2016 о 14 год. 40 хв. на вул. Дніпровська Набережна в місті Києві відбулася дорожньо-транспортна пригода за участю автомобіля «Рено», державний номерний знак НОМЕР_1, який був застрахований в ПрАТ «Страхова група «ТАС» за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (поліс АК/4538917, чинним на час ДТП), під керуванням ОСОБА_3 та автомобіля «Форд», державний номерний знак НОМЕР_2, цивільно-правова відповідальність якого була застрахована в ПАТ «СК «Уніка» згідно договору про добровільне страхування наземних транспортних засобів.
      В наслідок ДТП було завдано шкоди автомобілю «Форд», державний номерний знак НОМЕР_2.
      Постановою Дніпровського районного суду м. Києва від 21.10.2016 ОСОБА_3 визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст.ст. 124 КпАП України, із накладенням адміністративного стягнення - штрафу (а.с. 16).
      Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини.
      З метою визначення розміру збитку, завданого застрахованому позивачем транспортному засобу внаслідок ДТП, замовлено проведення авто товарознавчого дослідження.
      Згідно Звіту № 04-11/09 товарознавчого дослідження з визначення вартості матеріального збитку, завданого власнику транспортного засобу від 11.09.2016, проведеного суб'єктом оціночної діяльності, вартість збитку завданого автомобілю «Форд», державний номерний знак НОМЕР_2, визначено з урахуванням ст. 29 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», як вартість відновлювального ремонту з урахуванням коефіцієнта фізичного зносу, та становить 48 672 грн. 54 коп. (а.с.20-28, 29-38), виплата якої з урахуванням розрахунку про розмір відшкодування шкоди з фонду захисту потерпілих, зробленого позивачем, здійснена ним 26.12.2014 на підставі заяви страхувальника та платіжного доручення № 116083, з урахуванням Закону України «Про страхування» й умов договору про добровільне страхування наземних транспортних засобів в загальній сумі 48 514 грн. 91 коп. (а.с. 48).
      Позивач вказував на те, що відповідач письмово не повідомила його, як страховика, про настання страхової події у строки, встановлені статтями 33, 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» унаслідок чого у нього виникло право регресної вимоги до відповідача.
      Відповідно до ст. 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.
      Законом України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» визначені обов'язки учасників ДТП (стаття 33), а також підстави для звернення страховика з регресним позовом до страхувальника (стаття 38).
      Відповідно до підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив дорожньо-транспортну пригоду, якщо він не повідомив страховика у строки і за умов, визначених у підпункті 33.1.2 пункту 33.1 статті 33 цього Закону.
      Отже, наведеними правовими нормами встановлено обов'язок особи невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування, письмово повідомити страховика про настання ДТП. Такий обов'язок установлений законодавством для надання страховику можливості перевірити обставини ДТП власними силами і запобігти необґрунтованим виплатам.
      Необґрунтована виплата страхового відшкодування має місце у разі, коли страховика не було повідомлено про страховий випадок жодним з учасників ДТП, що призвело до неможливості страховика встановити факт ДТП, причини та обставини її настання або розмір заподіяної шкоди.
      Як вбачається з матеріалів справи, ПрАТ «Старахова Група «ТАС» добровільно сплатило на користь потерпілої особи страхове відшкодування на підставі заяви про настання страхового випадку від 30.08.2017 та страхового акту від 16.11.2017, страховий випадок мав місце і ніким не оспорювався, винна особа притягнута до адміністративної відповідальності. У страховика була можливість самостійно встановити всі обставини страхового випадку.
      Ураховуючи викладене, посилання суду першої інстанції на вимоги статей 33, 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» для стягнення страхового відшкодування в порядку регресу є помилковими та не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки обставини ДТП встановлені, підтверджуються матеріалами справи та не заперечуються позивачем, страховик необґрунтованих витрат не здійснив.
      Сам по собі факт письмового неповідомлення відповідачем страховика про настання страхового випадку не може бути покладений в основу ухвалення судового рішення, яке має базуватися на загальних положеннях та підставах про відшкодування збитків.
      Обмеження набуття права зворотної вимоги (регресу) до завдавача шкоди у разі неповідомлення страховика протягом трьох днів з моменту ДТП про вказану подію за умови встановлення факту ДТП, причин та обставин її настання, розміру заподіяної шкоди, які визначені у статті 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» зумовлене тим, що набуття вказаного права щоразу після відшкодування страховиком шкоди потерпілому суперечило б меті страхування цивільно-правової відповідальності, об'єктом якого є майнові інтереси завдавача шкоди та яке забезпечує, зокрема, їх захист.
      Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 10 жовтня 2018 (справа №371/6159/16-ц).
      Правова позиція Верховного Суду України, висловлена в постанові від 16 вересня 2015 року (справа №6 -284цс15), не містить в собі висновок про те, що лише факт необґрунтованої страхової виплати надає право страховику звертатись до винної особи з позовом в порядку регресу.
      Верховний Суд України у вказаній справі дійшов висновку, що за умови встановлення факту настання страхового випадку та визнання його страховиком, сам по собі факт неповідомлення відповідачем страховику про настання страхового випадку не може бути покладений в основу ухвалення рішення, яке в своїй основі повинно базуватись на загальних положеннях про відшкодування збитків у позадоговірних зобов'язаннях, адже регресні зобов'язання входять до групи позадоговірних, тому спори з них мають вирішуватись у загальному порядку відшкодування збитків.
      Отже, у відповідності до статей 374, 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції приходить до висновку про скасування рішення суду, у зв'язку з неправильним застосуванням норм матеріального права, та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.
      Крім того, підлягають задоволенню вимоги апеляційної скарги щодо стягнення витрат на правничу допомогу, з огляду на наступне.
      Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
      Згідно до ст. 137 ЦПК України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
      Як вбачається з матеріалів справи, 15.11.2018 між АО «Кравець і партнери» та ОСОБА_3 укладено Договір №218 про надання правової допомоги (а.с.140).
      28.12.2018 відповідачем за надання правової (правничої) допомоги здійснено оплату в розмірі 4 000 грн., що підтверджується квитанцією № 7131408 від 28.12.2018 (а.с. 145).
      В подальшому, за фактом виконаних робіт між АО «Кравець і партнери» та ОСОБА_3 укладено Акт надання послуг № 1 від 03.01.2019 (а.с. 146).
      Відповідно до вказаного Акту надані юридичні послуги вартістю 4 000 грн.
      Згідно ч.ч. 2, 3, 4 ст. 137 ЦПК України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
      Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
      Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
      Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
      Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
      Згідно п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.
      Колегія суддів вважає, що з урахуванням вимог ст. 137 ЦПК України та складових, які мають враховуватися для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат у справі, витрачений час є співмірним зі складністю справи та часу, необхідного для виконання робіт, зазначених у акті.
      Таким чином, колегія суддів вважає за необхідне стягнути з ПрАТ «Страхова Група «ТАС» на користь ОСОБА_3 понесені витрати на правничу допомогу в сумі 4 000 грн. 00 коп.
      Також слід зазначити, що згідно з ч.ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК Українисудовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Виходячи з положень ст. 141 ЦПК Україниколегія суддів вважає необхідним стягнути з ПрАТ «Страхова Група «ТАС» на користь ОСОБА_3 понесені останньою судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 2 400 грн. 00 коп.
      Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд
      П О С Т А Н О В И В:
      Апеляційну скаргу ОСОБА_3, подану від її імені та в її інтересах адвокатом АбакаровоюАнастасією Анатоліївною, яка діє на підставі договору - задовольнити.
      Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 12 грудня 2018 року по цивільній справі за позовом Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ТАС» до ОСОБА_3 про стягнення суми виплаченого страхового відшкодування в порядку зворотної вимоги (регресу) - скасувати.
      Ухвалити нове судове рішення.
      У задоволенні позову Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ТАС» до ОСОБА_3 про стягнення суми виплаченого страхового відшкодування в порядку зворотної вимоги (регресу) - відмовити.
      Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Страхова Група «ТАС» (місцезнаходження: 03062, м. Київ, пр. Перемоги, 65, код ЄДРПОУ 30115243) на користь ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_3) понесені витрати на професійну правничу допомогу в сумі 4 000 (чотири тисячі) грн. 00 коп.
      Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Страхова Група «ТАС» (місцезнаходження: 03062, м. Київ, пр. Перемоги, 65, код ЄДРПОУ 30115243) на користь ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_3) понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 2 400 (дві тисячі чотириста) грн. 00 коп.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та в касаційному порядку оскарженню не підлягає.
      Повний текст постанови складений 25 лютого 2019 року.
      Суддя-доповідач М.І. Оніщук
      Судді Л.Д. Українець
      В.А.Шебуєва
       
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80080926
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      справа № 166/30/18
      провадження № 22-ц/824/2979/2019
      21 лютого 2019 року м. Київ
      Київський апеляційний суд у складі колегії суддів :
      судді-доповідача Кирилюк Г.М.,
      суддів: Рейнарт І.М., Семенюк Т.А.
      при секретарі Дуці В.В.,
      сторони:
      позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк« ПриватБанк»,
      відповідач - ОСОБА_2,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на заочне рішення Баришівського районного суду Київської області від 11 червня 2018 року у складі судді Коваленка К.В.,
      встановив:
      27.12.2017 р. Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» звернулося до суду з вказаним позовом, в якому просило стягнути з ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за кредитним договором № LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 р. у розмірі 134 559,84 грн. та судові витрати по справі.
      Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 15.01.2008 року ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» Банк» (далі- АТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_2 укладено договір № LVH9GI0000002846, за умовами якого банк зобов'язався надати позичальнику кредит у розмірі 220 000 грн на термін до 15.01.2038 р., а відповідач зобов'язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строк та в порядку, встановленими цим договором.
      Відповідно договору погашення заборгованості здійснюється в наступному порядку: щомісяця в період сплати відповідач повинен надавати банку грошові кошти (щомісячний платіж) для погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, за відсотками, комісією, а також інші витрати згідно умов договору.
      Свої зобов'язання за договором позивач виконав у повному обсязі, надав відповідачу кредит у розмірі, передбаченому договором.
      Відповідач не надавав своєчасно банку грошові кошти для погашення заборгованості, внаслідок чого станом на 09.11.2017 року виникла заборгованість у розмірі 815 485,19 грн, яка складається з: заборгованості за кредитом (тілом кредиту) - 134 559,84 грн, заборгованості по відсоткам за користування кредитом - 276 316,55 грн, пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 404 608,80 грн.
      Оскільки законодавством не передбачено вимагати від боржника повернення повної суми заборгованості, просить стягнути з відповідача лише заборгованість за тілом кредиту в розмірі 134 559,84 грн.
      Заочним рішенням Баришівського районного суду Київської області від 11 червня 2018 року позов задоволено.
      Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість в розмірі 134 559, 84 грн. за кредитним договором № LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року та 2018,40 грн. судових витрат.
      Відповідно до свідоцтва про шлюб, прізвище ОСОБА_2 після реєстрації шлюбу 20.12.2008 року змінено на «ОСОБА_2».
      Ухвалою Баришівського районного суду Київської області від 06 грудня 2018 року заяву представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 про перегляд заочного рішення суду залишено без задоволення.
      В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 просить скасувати заочне рішення Баришівського районного суду Київської області від 11 червня 2018 року та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
      Свої доводи мотивує тим, що ухвалюючи заочне рішення, судом не було враховано відсутність повторної неявки відповідача у судове засідання, оскільки неявка відповідача в судове засідання 11.06.2018 р. була першою.
      Судом першої інстанції порушено право заявника на участь у судовому засіданні, що позбавило її можливості під час слухання справи висловити свої доводи, надати пояснення, заявити про пропуск строку позовної давності. 
      Вважає, що позивачем пропущений строк позовної давності.
      Ураховуючи, що за умовами договору погашення кредиту та процентів повинно здійснюватися позичальником частинами до 15 числа наступного місяця, то початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту невиконання позичальником кожного із цих зобов'язань.
      З наданого позивачем розрахунку вбачається, що позивач перестала виконувати щомісячні зобов'язання з погашення кредиту 15.03.2009 р. У відповідності до п. 5.2.4 кредитного договору початок перебігу позовної давності з вимогами про стягнення заборгованості з погашення кредиту розпочався 16.05.2009 р., у зв'язку з чим наявні підстави вважати, що позивачем пропущено строк позовної давності, про застосування якого просить відповідач.
      Також зазначила, що позивачем не надано детального розрахунку заборгованості,останній не містить залишку заборгованості на початок та кінець кожного періоду; суми грошових коштів, сплачених відповідачем в рахунок погашення заборгованості, напрямки та підстави їх зарахування.
      Крім цього, чинним законодавством не передбачено дострокове повернення частини позики.
      У відзиві на апеляційну скаргу представник АТ КБ «ПриватБанк» - Яндульський Д. В. просить апеляційну скаргу відповідача відхилити, рішення суду першої інстанції залишити без змін.
      Свої доводи мотивує тим, що в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_7, ОСОБА_8 , ОСОБА_9, ОСОБА_10 15.01.2008 року уклали договір іпотеки № LVH9GI0000002846, за умовами якого надали в іпотеку нерухоме майно - квартиру, загальною площею 58,60 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Обумовлена сторонами договору іпотеки ціна предмету іпотеки дорівнює 168 670 грн.
      Крім цього, в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_11 15.01.2008 року уклали договір іпотеки № LVH9GI0000002846, за умовами якого передано в іпотеку нерухоме майно- квартиру, загальною площею 43,40 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_2 Обумовлена сторонами договору іпотеки ціна предмету іпотеки дорівнює 124 735 грн.
      Рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 01.12.2014 р. по справі №459/1927/14 звернуто стягнення на вказане майно та виселено осіб, які в ньому проживали.
      24.12.2015 р. ПАТ КБ «ПриватБанк» продав, а ТОВ «Естейт Селінг» отримав у власність квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. За рахунок продажу цієї квартири 28.01.2016 р. було погашено прострочену заборгованість та частково погашено тіло кредиту, що відображено в розрахунку заборгованості.
      Згідно розрахунку заборгованості, 28.01.2016 р. відповідачем було здійснене погашення заборгованості, що свідчить про визнання ним свого боргу. Після цієї дати відповідачем не сплачувалась заборгованість, а тому з 28.01.2016 р. у позивача виникло право вимоги на стягнення заборгованості з відповідача.
      Відповідачем розрахунок заборгованості не спростований, судово-економічна експертиза по справі не призначалась.
      В судовому засіданні представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 апеляційну скаргу підтримала та просила її задовольнити.
      Представник АТ КБ «ПриватБанк» - Штронда А. М. просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
      Переглянувши справу за наявними в ній і додатково поданими доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
      Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з його доведеності та обґрунтованості. Розглянувши справу у відсутність відповідача, суд першої інстанції виходив з того, що остання була своєчасно та у встановленому законом порядку повідомлена про час та місце розгляду справи.
      Колегія суддів не може погодитись з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
      Як вбачається з матеріалів справи, 15 січня 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 укладено договір про іпотечний кредит № LVH9GI0000002846, за умовами якого банк зобов'язався надати позичальнику кредит у розмірі 220 000 грн, а позичальник зобов'язується прийняти, належним чином використати та повернути кредит в сумі 220 000 грн, сплатити відсотки за користування кредитом в розмірі 15% річних, а також інші платежі в порядку, на умовах та в строки, визначені цим договором.
      Кредит надається строком погашення не пізніше 15.01.2038 року на поліпшення якості окремої квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1.
      Відповідно до п. 3.1 цього договору виконання позичальником зобов'язань за цим договором забезпечується: іпотекою нерухомого майна житлового призначення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1; іпотекою нерухомого майна житлового призначення, розташованого за адресою: АДРЕСА_2
      Всупереч умовам кредитного договору позичальник несвоєчасно та не у повному обсязі виконувала взяті на себе зобов'язання, що спричинило виникнення заборгованості.
      Відповідно до п. 5.2.4 договору про іпотечний кредит № LVH9GI0000002846, банк має право вимагати від позичальника дострокового повернення суми кредиту в частині або в цілому, сплати відсотків за його користування та інших платежів, що належать до сплати за цим договором, у випадку невиконання або неналежного виконання позичальником будь-яких зобов'язань за цим договором або за іпотечним договором, в тому числі, але не виключно у випадку прострочення сплати чергового платежу за кредитом та відсотків за користування кредитом понад 2 місяців.
      Відповідно до частин 1 та 3 статті 4 Закону України «Про доступ до судових рішень» судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України. Для реалізації права доступу до судових рішень, внесених до Реєстру, користувачу надаються можливості пошуку, перегляду, копіювання та роздрукування судових рішень або їхніх частин.
      Відповідно до ч.3 ст. 6 цього Закону, суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.
      Вивчивши доводи, на які посилався позивач у відзиві на апеляційну скаргу, судом апеляційної інстанції з Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що заочним рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 03 червня 2010 року в справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 , третя особа: ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалено рішення, яким в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року в розмірі 268 930 грн. 62 коп. звернуто стягнення: на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ( на підставі договору іпотеки №№ LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року); на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ( на підставі договору іпотеки №№ LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року) ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 ОСОБА_10, ОСОБА_11 договорів купівлі-продажу з іншою особою - покупцем, з отриманням витягу Державного реєстру прав власності, а також надання ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Вирішено питання про виселення та зняття з реєстраційного обліку відповідачів та інших осіб, що зареєстровані та проживають у вказаних квартирах (а.с. 146-147).
      Крім цього, заочним рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 01 грудня 2014 року в справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 , ОСОБА_13, ОСОБА_14, третя особа: ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалено рішення, яким в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року в розмірі 664 648 грн. 31 коп. звернуто стягнення: на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, та квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, шляхом продажу предметів іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені відповідачів договорів купівлі-продажу з іншою особою - покупцем, з отриманням витягу Державного реєстру прав власності тощо. Вирішено питання про виселення відповідачів з вказаних квартир (а.с. 150).
      Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 30 травня 2017 року вказане судове рішення змінено, доповнено реченням такого змісту: « …на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні цін на цей вид майна по квартирі АДРЕСА_1 за ціною не нежче 168 670 грн., по квартирі АДРЕСА_2 за ціною не нижче 124 735 грн». В решті рішення залишено без змін ( а.с. 151-152).
      Представник позивача суду пояснив, що 24.12.2015 р. ПАТ КБ «ПриватБанк» на підставі судового рішення продав, а ТОВ «Ейстейт Селінг» отримало у власність квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на підставі договору купівлі-продажу. За рахунок продажу квартири було частково погашено прострочену заборгованість, що відображено в розрахунку заборгованості. 
      Як вбачається з наданого суду розрахунку заборгованості, 28.01.2016 р. на погашення пені по договору зараховано 198 590,66 грн.; 27.10.2016 р. на погашення пені по договору зараховано 77 777 грн (а.с. 4-7).
      Судом також встановлено, що рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2011 року задоволено позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» до ТОВ «Українське фінансове агентство «Верус», ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Стягнуто солідарно з ТОВ «Українське фінансове агентство «Верус», ОСОБА_2 на користь позивача у рахунок погашення заборгованості за договором іпотечного кредиту № LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року -289 653,25 грн. та штрафу в розмірі 28 965,33 грн, а всього 318 618,58 грн.
      Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 січня 2012 року вказане судове рішення залишено без змін. При цьому суд апеляційної інстанції в своєму судовому рішенні зазначив, що враховуючи невиконання відповідачами зобов'язань за кредитним договором відносно сплати кредиту та відсотків за користування кредитом, наявності заборгованості та передбаченого права дострокового повернення кредиту, суд обґрунтовано прийшов до висновку про задоволення позовних вимог (а.с. 148-149).
      Відповідно до наданого суду розрахунку, станом на 09.11.2017 р. заборгованість за кредитним договором становить 815 485,19 грн., яка складається заборгованості по тілу кредиту - 134 559,84 грн., заборгованості по відсоткам за користування кредитом - 276 316,55 грн., пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 404 608,80 грн.( а.с. 4-7).
      Тобто, з вказаного розрахунку вбачається, що після ухвалення судового рішення про дострокове стягнення суми кредиту в цілому, сплати відсотків за його користування та інших платежів, що належали до сплати за цим договором, позивач повторно заявив вимогу про стягнення заборгованості по тілу кредиту та продовжує нараховувати відсотки та пеню після закінчення строку кредитування.
      Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
      Відповідно до змісту ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України.
      За правилом ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його не виконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
      Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки, відшкодування збитків.
      Згідно з частиною першою ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
      Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримуватись визначених у договорі строків (термінів), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.
      Згідно з частиною першою ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
      Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
      Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
      Згідно з частиною другою ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
      Згідно з частиною першою ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
      В оцінці застосування наведених норм права Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, викладений у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), згідно з яким право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
      При цьому поняття «строк договору», «строк виконання зобов'язання» та «термін виконання зобов'язання» згідно з приписами ЦК України мають різний зміст.
      Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. А згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
      Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (стаття 252 ЦК України).
      Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга зазначеної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України).
      Закінчення строку договору, який був належно виконаний лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов'язків під час дії договору.
      Поняття «строк виконання зобов'язання» і «термін виконання зобов'язання» охарактеризовані у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами її частини першої, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
      З огляду на викладене строк (термін) виконання зобов'язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов'язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов'язання.
      Таким чином, позикодавець наділений можливістю реалізувати своє право в порядку частини другої статті 1050 ЦК України на дострокове повернення йому частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, як шляхом пред'явлення досудової вимоги, так і судової.
      Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18) зробила висновок, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
      Звернувшись у 2011 році до суду з позовом до позичальника ОСОБА_2 про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором, банк реалізував своє право на стягнення заборгованості по тілу кредиту. При цьому останній змінив строк виконання в повному обсязі кредитного зобов'язання відповідача, а отже, у позивача припинилося право нараховувати проценти за кредитом та пені за період після закінчення строку кредитування.
      Наведених норм права суд першої інстанцій не врахував та помилково погодився з обґрунтованістю заявлених позовних вимог, не зважаючи на реалізацію позивачем права на дострокове повернення кредиту, та виходячи з розрахунку заборгованості станом на 09.11.2017 р., який свідчить про продовження нарахування позивачем відсотків та пені після ухвалення судового рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2011 року про дострокове стягнення кредитної заборгованості.
      Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      Судом встановлено, що матеріали справи містять відомості про зареєстроване місце проживання відповідача ОСОБА_2, проте, у порушення вимог ст. 128 ЦПК України, виклик останньої в судове засідання, призначене на 11 червня 2018 року 9.30 год., було здійснено через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, що не є належним повідомленням відповідача про дату, час та місце розгляду справи.
      З огляду на викладене апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права, що у відповідності до ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого по справі судового рішення та постановлення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.
      Керуючись ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України суд
      постановив:
      Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задовольнити.
      Заочне рішення Баришівського районного суду Київської області від 11 червня 2018 року скасувати.
      У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості відмовити.
      Постанова набирає законної сили з для її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
      Повне судове рішення складено 25 лютого 2019 року.
      Суддя-доповідач: Г. М. Кирилюк
      Судді: І. М. Рейнарт 
      Т. А. Семенюк
       
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80081072