Kasia

Взлом приват 24,воровство личных данных,получение микрозайма в Манейвео и коллектора.

Recommended Posts

Здравствуйте,заранее прошу прощения,если такая тема уже существует,прошу перенести пост в надлежащее место.Подходящего тега не нашла.Прошу модератора,если есть возможность изменить на нужный.

Ситуация следующая - В мае 2017 года выезжаю за границу и  отключают финансовый номер ,привязанный к приват24,в октябре '17 на электронную почту стали приходить письма с отказом в повышении кредитного лимита,пытаюсь зайти в приват 24- не пускает,просит пароль,старый не подходит,я начинаю звонить оператору и пытаюсь блокировать карту,удается мне это спустя пару возвращаюсь через пару недель в Украину,перевыпускаю карты,привязывают новый номер и мне начинают приходить сообщения о том что какой то там регулярный платеж не списан.Я в приват банк звоню,они ничего не знают,говорят что я где то оставила реквизиты карты для оплаты.В смсках был указан Кредитап.ком.юа.Нахожу в интернете номер,звоню и меня ошарашивают - что же вы ФИО деньги взяли и не возвращаете..Я в шоке, расспрашиваю что да как,они говорят что предоставлен мой паспорт(ксерокопия) и код, и взято 2500 кредита.Отхожу от шока и вызываю копов.Они принимают мою заяву,говорят ждите,с вами свяжутся.Ну ок,ждать  особо я не стала.Дальше узнаю где находится киберполиции,и еду к ним,пишу ещё одно заявление и узнаю что нас таких с пару десятков.Пишу заявление на главный офис приват банка,в службу безопасности,с просьбой провести проверку по данному происшествию.И уезжаю снова за границу.В феврале приходит ответ от привата,я толком не поняла,но сотрудник киберполиции объяснил что приват банк ответил что не считает себя виноватым.Возращаюсь в мае домой,в Украину, киберполиция говорит что мое дело отправлено следователю.А следователь говорит что мое дело закрыто,т.к. факта мошенничества нет,ибо мои личные средства не были украдены.Дальше действия не предпринимались,и.к.пришлось снова выезжать за границу.И вот после пересечения границы,через два дня звонит мне мой брат и говорит ,что звонил некий Шевченко В И, и говорит что то о кредитах.Так как брат не совсем в курсе дела,он звонит мне.Я беру у брата номер и перезваниваю этому Шевченко, изначально не понимая с кем говорю,я почему то решила что это из полиции,так как на днях обращалась с просьбой о получении постановление о закрытии,начинаю ему всё объяснять про приват 24,и т.д.Он так сочувственно послушал,и начал пугать исполнительной службой,арестом на имущество,запретом выезда за границу.Говорит дело специально передали ему,чтоб мы договорились и не передавали в исполнительную службу.Что мол до конца месяца он может придержать его,и даже можно порешать чтоб не платить 20000 ,которые уже набежали процентов,а можно всего заплатить 2500,(акция ко дню конституции о тело,которое бралось изначально, и он мол предоставит мне справку о том ,что кредит выплачен и у банка ко мне притензий нет.Я изначально согласилась,говорю хорошо,если так то я лучше заплачу да пусть отстанут.Мы с ним договорились что он будет держать связь с братом,ну а я вышлю денег.Потом успокоившись,я начала размышлять и поняла,что что то там не то,и решила перезвонить ему и узнать кто он такой.Оказалось он какой то там региональный менеджер компании Кредит Коллекшион(ну или вроде того),говорю а , то вы коллектора,то подавайте тогда на меня в суд,я ничего у вас не брала,я в это время была за границей,вычисляйте ай пи адрес с которого был  взят займ и человека который его взял..Возможно это не правильно.Понимаю что они будут дальше звонить брату,так как я за границей.Так же,если они подадут в суд на меня,то в той ксерокопии паспорта,украденной из Приват24 адрес прописки не актуален давно,да и по новому месту регистрации я не проживаю,так как она сделана лишь для того,чтоб получить загранпаспорт,стало быть если прийдут повестки,то я  о них ничего не узнаю и в суд явиться не  смогу.Собственно вопрос,что делать в данной ситуацией с этим микрозаймом?Как доказывать что я его не брала? Обращаться самой в суд и на кого, непосредственно на Манейвео,которые выдали займ,или на КредитКоллекшин,которые просят(пока просят)выплатить его.Или же ждать пока они сами обратятся в суд.Может есть другие выходы.спасибо за внимание.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

1.надо получить письменные претензии от манивео или кредитколекшн

2.обжаловать закрытие уголовного дела

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
49 минут назад, vad-vad сказал:

1.надо получить письменные претензии от манивео или кредитколекшн

2.обжаловать закрытие уголовного дела

Сколько времени у меня есть на обжалование?И постанову я на руки не получила ещё. 

И там , по-моему,главный подозреваемый умер.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
38 минут назад, Kasia сказал:

Сколько времени у меня есть на обжалование?И постанову я на руки не получила ещё.

в идеале в течении 5 суток с момента получения

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 минуты назад, vad-vad сказал:

в идеале в течении 5 суток с момента получения

Спасибо

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: E_Bond
      Добрый день, форумчане!
      Очень нуждаюсь в юридической консультации или хотя бы ориентира для движения. 
      В общем ситуация типичная. В студенческие годы оформил карту для стипендии ну и лимит на нее. Как начал работать после универа получил большой лимит, с помощью которого решал кое какие вопросы, чуть платить пытался, но потом, с надеждой, что я никому не нужен со своей мелочью, решил "забыть" о нем. 
      И вот вроде уже социально ответственный муж и отец получаю повестку в суд с задолженностью 3100грн. по кредиту, 1300грн. по пене и !!! 112000грн. (х40 от тела ) 
      Последние платежи явно не мои (я точно знаю что не платил их) 
      - 3200грн. 04.03.2013 (на тот момент вся моя зп, и я ясно не помню чтобы я месяц жил без денег) 
      - 1грн. 03.02.2014 (ну это же смешно) 
      - 700грн. 12.07.2015 (только родилась дочь я физически не мог это совершить да и зачем, если я 2 года не платил) 
      Последний явно мой платеж был 22.01.2013 года. 

      Знаю что так просто не отделаюсь, но все же прошу помощи если это возможно: 
      1. Я писал заявление на оформление (на сколько я могу видеть со скана ксерокса) карточки для стипендии речи там о кредите вообще не было. Я так понимаю если я снимал деньги и пытался их возвращать то договор как бы есть? Есть ли смысл отрицать что я понимал что подписывал, так как правила мы явно не читали (нас всех группой построили в аудиторию и мы быстро все подписали) да и в тех правилах моей подписи нету. 
      2. Как насчет сумы в 40 раз больше тела, я понимаю что пеню есть механизм уменьшить, но что делать с такими процентами я вообще не понимаю? 
      3. Самый главный вопрос. Как быть если банк сам "нарисовал" операции по счетам чтобы срок давности был? Суду есть разница был ли платеж в реальности и кто его совершал? Должен ли быть именно я (или от моего имени / интереса) тем, кто совершил операцию. 
      4. Суду без разницы что с 2013 года не мною было заплачено всего лишь 701 грн., а банк только сейчас подал иск. 
      Все что я спрашиваю я реально не могу нагуглить, просто не получается . Также, как вы уже поняли на адвоката у меня нет средств, а суд уже через неделю: 4. Могу ли я требовать доказательств от Банка на судебном заседании? Там данных по мои карточкам (счет/действие), разъяснения калькуляции долга (в данный момент это тупо таблица с непонятными мне схемами подсчета), могу ли я требовать доказательств или данных по платежам, которые я не совершал. 
      5. Подскажите пожалуйста механизм переноса заседаний для анализа доков и сбора новых доказательств (ответа банка на мои вопросы) чтобы я мог подробней изучить вопрос.
       
       
      В общем всем тепла и плюсов в карму, кому не составит труда поделиться советами. Спасибо!
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Справа № 316/191/16-ц
      Провадження № 2/316/5/18
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      (повний текст)
      "21" травня 2018 р. м.Енергодар
      Енергодарський міський суд Запорізької області,у складі суду:
      головуючого судді: Капустинського М.В.,
      секретаря судового засідання: Демешко О.А.
      розглянувши у судовому засіданні в місті Енергодар Запорізької області цивільну справу за позовною заявою Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення кредиту за договором №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1», треті особи: ОСОБА_1 банк України, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики про захист прав споживачів та визнання недійсним договору №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. -
      ВСТАНОВИВ:
      ПАТ «ОТП ОСОБА_1» звернувся до Енергодарського міського суду Запорізької області з позовною заявою до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 (а.с.2-4 т.1).
      Крім того, до Енергодарського міського суду 17.10.2016 року надійшла зустрічна позовна заява ОСОБА_2 Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1», треті особи: ОСОБА_1 України, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, про визнання недійсним кредитного договору №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. (а.с.186-190 т.1).
      Ухвалою суду від 17.10.2016 року позовні заяви обєднано в одне провадження (а.с.144 т.1)
      15 грудня 2017 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу Адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» №2147-VIII від 03.10.2017 року, котрим ЦПК України викладено в новій редакції.
      У відповідності до п.п. 9 п.1 Розділу ХШ «Перехідні Положення» ЦПК України в редакції від 15.12.2017 року, справи в судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Таким чином, розгляд цієї справи відбувається за правилами, що передбачені редакцією ЦПК України від 15.12.2017 року (зі змінами).
      В судове засідання учасники справи не зявились, в матеріалах справи наявні заяви про розгляд справи за відсутності.
      У звязку з неявкою у судове засідання всіх учасників справи, на підставі ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
      Суд вважає за можливе провести розгляд справи за відсутності сторін на підставі наявних у справі письмових доказів.
      Дослідивши матеріали справи та наявні докази, суд дійшов наступного висновку:
      Відповідно до статей 12, 13 ЦПК України, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обовязків, передбачених законом. Суд, розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
      Згідно зі ст.ст.15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права.
      Згідно ч.3 ст.12 та ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
      Встановлено, що 09.07.2008 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП ОСОБА_1», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП ОСОБА_1», (надалі за текстом - банк) та громадянкою України ОСОБА_2 (надалі за текстом - позичальник), був укладений кредитний договір №CM-SME206/327/2008 (надалі - договір), відповідно до якого передбачено надання банком позичальнику на споживчі цілі кредиту траншами в загальному розмірі 174 000,00 доларів США, на строк 180 місяців з датою остаточного повернення кредиту не пізніше 08.07.2023 року. Для розрахунку процентів за користування кредитом буде використовуватись плаваюча процентна ставка: фіксований відсоток + FIDR. Фіксований відсоток: 6% річних. В залежності від зміни вартості кредитних ресурсів банку ставка FIDR може змінюватись банком (збільшуватись чи зменшуватись) в порядку передбаченому цим договором.
      Зазначений Договір підписаний сторонами із визначенням його змісту на основі стандартної форми, запропонованої банком для будь-яких клієнтів-фізичних осіб (договір приєднання).
      У відповідності до ч.2 ст.11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обовязків, зокрема, є договори та інші правочини.
      Згідно з ч.1 ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства.
      Для зясування обставин, що мають значення для справи, була призначена експертиза. Виконання експертизи доручено старшому науковому співробітнику ОСОБА_5 ОСОБА_6 Перед експертом були поставлені питання, на жодний з яких надати відповідь не надається за можливе. Тобто, матеріали справи не містять жодного доказу існування заборгованості.
      Виходячи з цього позовні вимоги банку є безпідставними, необґрунтованими, позовні вимоги банку ґрунтуються на припущеннях, а наявність обставин, на котрі посилається банк, не містять належних та допустимих доказів з наступних підстав.
      Частиною 1 статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Представником банку не надано доказів як про надання банком кредиту ОСОБА_2 , так і про його погашення.
      З урахуванням умов кредитного договору з фізичною особою ОСОБА_2 вбачається, що вказаний кредитний договір неможливо виконати у звязку з відсутністю у сторін можливостей та передумов для такого виконання, котрі випливають з вимог спеціального законодавства в сфері валютного кредитування, правил обороту та використання готівкової іноземної валюти в Україні та ліцензійних умов НБУ щодо банківської діяльності даного виду, відтак кредитний договір є неукладеним, а саме зобовязання безгрошовим. Таким чином, за своєю правовою природою кредитний договір є консенсуальним, а не реальним правочином, відтак його підписання створює обовязок для обох сторін такого правочину: для банку - надати кредит у відповідності до умов договору, а для позичальника - повернути отриманий кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами, проте лише у випадку реального отримання кредитних коштів. Натомість доказів надання банком кредиту ОСОБА_2 матеріали справи не містять, що підтверджується висновком експерта.
      Згідно ч.1ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановленим договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти.
      Частиною 1 статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
      Згідно п.1.10 «Положення про організацію операційної діяльності в банках України», затвердженого Постановою Правління НБУ №254 від 18.06.2003 року, первинний документ, - це документ, який містить відомості про операцію та підтверджує її здійснення.
      Згідно п.4 Положення операції, які здійснюють банки, мають бути належним чином задокументовані. Згідно п.4.2 вказаного Положення, підставою для відображення операцій за балансовими та/або позабалансовими рахунками бухгалтерського обліку є первинні документи. Отже, операції, які здійснюють банки, мають бути належним чином задокументовані, підставою для документування таких операцій є первинні документи, які мають бути оформлені належним чином, містити всі необхідні реквізити.
      Як вбачається з висновку експерта, банк не довів наявності у позичальника заборгованості у вказаному розмірі. На вимогу суду банк не надав суду жодного доказу, оригіналу документу, який би свідчив про отримання та погашення позичальником кредиту, та про перерахування цих коштів на рахунок банку. Саме по собі підписання кредитного договору не підтверджує отримання коштів по кредиту, також суду не подано доказу, який би підтверджував, що позивальник проводив оплату по кредиту, а подана роздруківка розрахунку не відповідає вимогам Закону щодо її оформлення. Судом надавалась банку можливість надати докази по справі, чого не було зроблено.
      Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний звязок доказів у їх сукупності, можна зробити висновок, що оскільки фактичне виконання банком кредитного договору не підтверджено жодним доказом, банк не довів належними та допустимими доказами наявність у позичальника заборгованості у розмірі, вказаному у розрахунку, не доведено в ході судового розгляду тих обставин, на які банк посилається як на підставу своїх вимог, тому у суду немає підстав для задоволення позову.
      Така позиція повністю узгоджується з висновками Верховного суду України, зокрема з Постановою Верховного суду у складі Касаційного цивільного суду у справі №61-517св18 від 30 січня 2018 року.
      ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ПАТ «ОТП ОСОБА_1», в якому просила визнати порушеним її право споживача фінансових послуг банку та визнати недійсним кредитний договір №CM-SME 206/327/2008 (надалі - договір) від 09.07.2008 року.
      Предметом вказаного договору було надання відповідачем позивачу кредиту у розмірі 174 000,00 доларів США під невизначену плаваючу процентну ставку фіксований відсоток 6 % річних + FIDR строком до 08.07.2023 року. При цьому, позичальник зазначив, що банк не попередив її про те, що позичальник несе валютні ризики та не зазначив це в Договорі. Також, в укладеному кредитному договорі відсутні положення щодо визначення ставки FIDR як на момент укладення договору, так і в подальшому, за якими змінюється реальна процентна ставка з урахуванням усіх майбутніх платежів позичальника.
      Також, банком не було надано споживачу у письмовій формі усієї необхідної інформації для здійснення свідомого вибору, повідомлена банком до укладення договору інформація є недостовірною, а відтак волевиявлення щодо укладення договору формулювалось під впливом омани банку, який приховав важливу інформацію та повідомив неправдиві відомості, які стосуються плати за кредит, вказав у договорі занижені значення показників суттєвих умов договору, у тому числі щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми здорожчання кредиту.
      Відповідно до ч.1 ст.230 ЦК України правочин визнається судом недійсним, якщо одна сторона навмисно замовчує існування обставин, які мають істотне значення і можуть перешкодити вчиненню правочину. Істотними умовами кредитного договору відповідно до змісту ч. 1 ст.638 та ст.1054 ЦК України є умови про мету, суму і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, розмір, порядок нарахування та виплати процентів, відповідальність сторін.
      Відповідно до п.1.4.1.3 кредитного договору №CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року процентна ставка підлягає корегуванню протягом всієї дії цього договору. В п.1.4.1 договору визначено порядок розрахунку Річної бази нарахування процентів - для розрахунку процентів використовується плаваюча процентна ставка: фіксований відсоток + FIDR. Фіксований відсоток: 6% річних.
      Відповідно до п.3 постанови правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168 (чинною на той час) кредитний договір має містити графік платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі, − щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом.
      Згідно з ч.1 ст.229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
      Враховуючи викладене, суд встановив, що позивачеві не було розяснено всіх умов договору, вона помилялася щодо істотних умов договору, зокрема строків та обєму своїх прав та обовязків, оскільки графіка платежів з урахуванням процентної ставки їй надано не було.
      Згідно з ч.ч.1-5 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обовязків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом та несуть ризик настання наслідків, повязаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
      Відповідно до ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти. У відповідності до положень ст.ст.1054, 1055 ЦК України кредитний договір повинен бути укладений в письмовій формі та містити в собі положення щодо розміру та умов кредиту.
      Відповідно до ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох і більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків.
      У відповідності до ст.ст.6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (п.3 ч.1 ст.3 Цивільного Кодексу України).
      Аналіз положень ч.4 ст.42 Конституції України надає підстави для висновку, що участь у договорі споживача як слабшої сторони, підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, яка звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.
      У договорах за участю фізичної особи - споживача, враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (ч.2 ст.627 ЦК України). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (ч.3 ст.1054 ЦК України).
      Рішенням Конституційного Суду України від 10.11.2011 року у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень п.п.22, 23 ст.1, ст.11, ч.8 ст. 18, ч.3 ст.22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозвязку з положеннями ч.4 ст.42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) визначено, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
      А отже, виходячи з вищенаведеного, суд приходить до висновку, що свобода договору при укладенні кредитного договору № CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року, не є абсолютною та обмежується спеціальними нормами законодавства у сфері споживчого кредитування. За таких умов, сторони кредитного договору не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, оскільки, урегулювання сторонами договірних відносин на власний розсуд за наявності в законі імперативних приписів є протиправним (правовий висновок Верховного Суду України зроблений у Постанові від 11.09.2013 року у справі №6-52цс13).
      Відтак, посилання банку на принцип свободи договору є невірним, який зроблено ним без урахування вимоги спеціального законодавства в сфері споживчого кредитування, який звужує дію принципу свободи договору.
      Згідно п.4 ч.1 ст.56 Закону України «Про банки та банківську діяльність» та ст.ст.11, 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг» встановлений обовязок кредитора, щодо неухильного дотримання вимоги Закону України «Про захист прав споживачів».
      Згідно із п. 9 ст.15 Закону України «Про захист прав споживачів» у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу) чи недобросовісної його реклами, суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг).
      Відтак, беручи до уваги приписи п.14 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованго суду України з розгляду цивільних і кримінальних спав №5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», в системному звязку зі ст.ст.11, 19, ч.1 ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів» суд констатує, що в їх змісті законодавцем визначено чіткі критерії і обставин умислу, які з вини кредитора (банку) у будь-якому разі порушують права споживача внаслідок умисних дій/бездіяльності банку та є нечесною підприємницькою практикою, якими зокрема, є: порушення права споживача на свободу вибору продукції при реалізації продукції будь-яким чином; при реалізації продукції будь-яким чином порушується свобода волевиявлення споживача та/або висловлене ним волевиявлення; порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач; будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію; ціну продукції визначено неналежним чином.
      Вимогою ч.3 ст.203 ЦК України встановлено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
      При визначенні вільного волевиявлення учасника правочину (зокрема, позичальника у даному випадку) і відповідність її внутрішньої волі на укладення правочину, суд враховує наступне.
      При укладенні правочину під впливом обману формування волі споживача відбувається не вільно, а внаслідок недобросовісних дій інших осіб, що полягали у здійсненні впливу на формування волі споживача шляхом повідомлення йому таких відомостей, які спонукають споживача до укладення договору.
      Омана так само як і обман, сприяє перекрученому формуванню волі учасника правочину.
      А це дозволяє зробити висновок, що під обманом слід розуміти таку поведінку, за допомогою якої одна особа викликає в іншої неправильне уявлення (вводить в оману) свідомо щодо обставин, які мають істотне значення з метою вчинення правочину. Тобто, обман це дія на процес формування волі особи.
      При цьому, обманні дії можуть вчинятися в активній формі або ж полягати у бездіяльності (умисне замовчування про факти, які можуть перешкодити вчиненню правочину).
      І хоча, воля на вчинення такого правочину під впливом омани може відповідати зовнішньому волевиявленню позичальника, проте формується тут невільно під впливом відсутності необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію. А це є ознакою обману, який як процес спрямований на паралізацію волі майбутнього контрагента, і як результат, проявляється у настанні правових наслідків, які за звичайних умов не могли б настати. Між обманом і вчиненням правочину існує причинний звязок, тобто обман має бути таким, що без нього правочин не був би вчинений.
      Таким чином, аналіз змісту вище наведеного дозволяє суду дійти висновку, що умисне замовчування кредитором про факти, які мають істотне значення для споживача, суттєво впливають на його волевиявлення та можуть перешкодити вчиненню правочину, які є ознаками омани під впливом якої волевиявлення споживача є не вільним і не відповідає його внутрішній волі.
      Постановою Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», які діяли на час підписання кредитного договору та які розроблені у відповідності до ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», затверджено форму детального розпису сукупної вартості кредиту та Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (надалі - Правила).
      У даних Правилах вказані обовязкові умови із числа інших обовязкових умов договору, на які міститься посилання в ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», необхідність яких випливає із суті та умов договору, які є істотними та які можуть вплинути на рішення споживача про необхідність придбання послуги з надання кредиту.
      Витрати, що складають сукупну вартість кредиту, законодавцем визначено у п/п «д» п.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно якої сукупна вартість кредиту включає перелік усіх витрат, повязаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо.
      У відповідності до розяснень п.16. Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» суди повинні зясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення ст.ст.11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168.
      Для вирішення питань, що виникли під час розгляду справи, судом за клопотанням позичальника було призначено судово-економічну експертизу, за результатами проведення якої складений Висновок експерта Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України №17-3508/3509 від 27.02.2018 року, згідно якого у звязку з відсутністю необхідних документів на жодне запитання відповісти не надається за можливе.
      Постановою Пленуму Верховного суду України №8 від 30.05.1997 року «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» встановлено, що судова експертиза як один із засобів доказування сприяє повному, всебічному та обєктивному дослідженню обставин справ, постановленню законних і обґрунтованих судових рішень.
      У наданих банком документах містяться неузгоджені дані щодо розміру сукупних витрат за кредитним договором, відсутня інформація щодо варіантів повернення кредиту, включаючи кількість платежів, визначену процентну ставку, частоту та обсяги платежів. А тому, враховуючи зазначене, згідно наявних матеріалів суд прийшов до висновку, що оформлення банком інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, під час укладення кредитного договору №№ CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 р., виконано з недотриманням п.2 та п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів».
      Суд вважає, що дослідженим в судовому засіданні Висновком судового експерта підтверджуються наведені позичальником за зустрічним позовом доводи і обставини введення банком її в оману щодо істотних умов кредитного договору, який укладено нею під впливом відсутності з вини банку необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації, про умови кредитування та ціну фінансової послуги.
      Разом з тим, судом враховано, що на виконання вимоги ст.203 ЦК України, ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», банк зобовязаний перед укладенням кредитного договору надати позичальнику інформацію в письмовій формі, про умови кредитування з подальшим їх викладенням у змісті кредитного договору та отримати про це, письмове підтвердження з наявним особистим підписом позичальника, про його отримання, у якій мало б бути викладено інформаційні умови, які позичальник мала б розуміти підписуючи заяву позичальника та укладаючи кредитний договір (правова позиція Верховного Суду України, яка висловлена у постанові від 11.03.2015 року №6-16цс15).
      При цьому суд вважає, що така поведінка банку, як зацікавленої особи завжди містить прямий умисел і як правило, є результативним наслідком умисного порушення/ невиконання існуючих вимог закону чи/або правил.
      В той же час, суд вбачає, що позичальник як споживач, з вини банку не могла знати як до, так і на час підписання кредитного договору, що той містить несправедливі умови, оскільки кредитор приховав від неї повну та достовірну інформацію про Умови кредитування та реальну ціну фінансової послуги банку, які вона мала б розуміти, підписуючи заяву позичальника та укладаючи кредитний договір.
      Як встановлено судом з досліджених в судовому засіданні письмових доказів, позичальник особисто не отримувала такої письмової інформації від банку перед укладенням кредитного договору. В порушення вимоги ст.203 ЦК України, ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», позичальник з вини банку не була належно ознайомлена як перед, так і під час укладення кредитного договору зі всіма його умовами, які для неї мають суттєве значення та істотно могли вплинути на формування її волевиявлення і здійснення свідомого вибору, що є обставинами, які викривили її уявлення щодо дійсності істотних умов договору та унеможливили позичальнику реалізувати вільну можливість і змогу, надати дійсну оцінку положенням умов кредитування банку та наслідкам укладення такого кредитного договору.
      З урахуванням вище наведених обставин суд розцінює посилання банка про нібито дотримання ним вимог законодавства перед укладенням кредитного договору та про відповідність внутрішньої волі позичальника на укладення кредитного договору на таких умовах надуманим та таким, що не ґрунтується на фактичних обставинах справи та по суті, є його припущенням.
      Згідно з ч.1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
      Відповідно до ст.55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
      У відповідності з ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» у договорі про надання споживчого кредиту зазначається детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому вираженні) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг, повязаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту.
      За положеннями ч.5 ст.ст.11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім процентної ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким із моменту укладення договору.
      Згідно ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5-6 ст.203 цього Кодексу. Наявність обставин з яким закон повязує визнання угоди недійсною є невідповідність змісту угоди вимогам закону.
      Відповідно до п.1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір і прийняття пропозиції другою стороною (ч.2 ст.638 ЦК України).
      Для договорів про надання споживчого кредиту та договорів, забезпечених іпотекою існують особливі істотні умови, встановлені п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.2 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», «Правилами надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», затверджених постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168. Ці Правила регулюють порядок надання банками споживачу повної, необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про сукупну вартість споживчого кредиту (кредиту на поточні потреби, кредиту в інвестиційну діяльність, кредитів забезпечених іпотекою) з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобовязань споживача, які повязані з отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту у тому числі наданого у формі кредитної лінії.
      За змістом ч.1 ст.628 ЦК України та ОСОБА_6 НБУ від 30.09.2011 року №19-118/8009 кредитний договір повинен містити умови (пункти) які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до абз.2 ч.3 ст.6 ЦК України сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обовязковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту.
      Істотною умовою договору про надання споживчого кредиту є детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача (ч.2 п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів»). Форма детального розпису сукупної вартості кредиту затверджена Постановою Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року, тобто на момент укладення кредитного договору банк зобовязаний надати детальний розпис загальної вартості кредиту за власною формою, але згідно зі змістом, встановленим Законом.
      У відповідності до п/п «д» п.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» зміст розпису сукупної вартості кредиту, який повинен зокрема містити перелік усіх витрат, повязаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо. В зазначеному кредитному договорі детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача відсутній. Таким чином, сторонами при укладенні договору не узгоджена ціна договору (істотна умова, згідно ст.632 ЦК України) - грошова сума, яку треба сплатити для припинення зобовязання виконанням.
      Ще однією істотною умовою договору про надання споживчого кредиту є дата видачі кредиту, а якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту.(п/п 3 п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів»). Ця умова має значення у звязку із тим, що п.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачає, що в разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. В підписаному між сторонами договорі дати і суми видачі кредитних ресурсів відсутні.
      Згідно вимог ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» та розділу 2 Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року банки зобовязані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту. Інформація про умови кредитування, а також орієнтовна сукупна вартість кредиту перед укладенням кредитного договору не надана.
      Право відкликання згоди на укладення договору про надання споживчого кредиту не застосовується щодо споживчих кредитів, забезпечених іпотекою (п.1 ч.7 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів») .
      Відповідно до п/п 4 п.5 ст.11 та ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» банк не має права встановлювати дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки та включати в договір умови, які є несправедливими для споживача. Згідно вимогам абз.5 п.3.4. Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року банки зобовязані в кредитному договорі зазначити правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки ОСОБА_1 банку або в інших випадках. Відповідно до п.3.5. Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року банки мають право змінювати процентну ставку за кредитом лише в разі настання події, не залежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку. Банки не мають права змінювати процентну ставку за кредитом у звязку з волевиявленням однієї із сторін.
      Правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, банком у кредитному договорі не визначено. Кредитним договором (зокрема п.5.2.) встановлені дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.
      Згідно вимог п.3.8 Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року у разі надання кредиту в іноземній валюті, банки зобовязані попередити позичальника про валютні ризики. Про обовязковість такого попередження вказано в листі НБУ №40-209/3674-13110 від 30.07.2010 року у відповідь на запит Адміністрації Президента України. З матеріалів справи вбачається, що банк в письмовій формі не попередив позичальника, що валютні ризики під час виконання зобовязань за кредитним договором несе споживач (позивальник). Відповідно, валютні ризики за кредитним договором несе банк. Відсутність такого попередження прямо вказує на те, що банк мав намір видавати кредитні ресурси в гривні.
      Згідно абз.4 ст.1 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» іпотечний борг - основне зобовязання за будь-яким правочином, виконання якого забезпечене іпотекою. В забезпечення виконання зобовязань за кредитним договором між позичальником та банком був укладений договір іпотеки №РM-SME 206/327/2008/1. Згідно абз.3 ст.1 вищезазначеного Закону договір про іпотечний борг - цивільно-правова угода, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обовязків, які виникають у кредитодавця та боржника з приводу іпотечного боргу.
      Згідно із абз.1 ст.2 вищезазначеного Закону, іпотечний борг виникає з цивільно-правових відносин між сторонами договору про іпотечний борг тільки за умови дотримання встановлених цим Законом вимог. При цьому Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» встановлює, що основні економічні та правові вимоги виникнення іпотечного боргу мають бути розкриті до укладання договору про іпотечний борг. Ця інформація має бути оприлюднена кредитодавцем у письмовій формі і містити: опис усіх грошових зборів і витрат, повязаних з установленням іпотеки; принципи визначення плати за договором про іпотечний борг; положення про інфляційне застереження; порядок дострокового виконання основного зобов'язання у разі неплатоспроможності боржника або невиконання боржником своїх зобовязань за договором про іпотечний борг та юридичні наслідки цього невиконання; право боржника попереджати кредитодавця про можливе невиконання основного зобовязання; реквізити ліцензії та/або свідоцтва про внесення кредитодавця до Державного реєстру фінансових установ чи Державного реєстру банків; інші умови за рішенням кредитодавця. Умови договору про іпотечний борг та іпотечного договору розробляє кредитодавець.
      З наведеного слідує, що економічна і правова інформація про умови кредитування є невідємною частиною кредитного договору. Вимоги, встановлені Законом, є обовязковими і повинні передувати укладенню кредитного договору. Вказана інформація не була письмово оприлюднена банком та не надана позичальнику.
      Виходячи з вищевикладеного, суд приходить до висновку, що в кредитному договорі відсутні істотні умови, які є обовязковими для даного виду договору; сторони не дійшли згоди щодо всіх істотних умов договору; при укладенні кредитного договору банк свідомо, в порушення законодавства, не повідомив позичальника про інформацію, яка повинна була бути письмово оприлюднена до моменту укладення договору, тому при вирішенні спору треба застосувати ст.230 ЦК України.
      Слід зазначити, що у рішенні Конституційного Суду України від 10.11.2011 року №15-рп/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг), зокрема зазначено, що для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого субєкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору.
      Аналогічна правова позиція викладена у п.п.8, 14, 16 Постанови №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин». Згідно викладених в цій Постанові розяснень кредитний договір є неукладеним (не відбувся), зокрема, у випадку, коли сторони в належній формі не досягли згоди щодо хоча б з однієї його істотної умови або зміст яких неможливо встановити, виходячи з норм чинного законодавства.
      Згідно розяснень п.16 вказаної Постанови суди повинні зясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення ст.ст.11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також п.3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168 (щодо договорів, укладених після набрання постановою чинності), де передбачено обовязок банків у разі надання кредиту в іноземній валюті під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобовязань за цим договором несе споживач.
      Згідно зі ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
      Відповідно до ч.1 ст.627 ЦК України яка визначає, що сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      Відповідно до пункту 3.1 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168, банки зобовязані в кредитному договорі або в додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобовязань споживача, зазначаючи при цьому значення процентної ставки та порядок обчислення процентних доходів відповідно до вибраного банком методу згідно з вимогами нормативно-правових актів ОСОБА_1 банку України.
      На банки покладається також обовязок зазначати в кредитному договорі сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобовязань споживача, які повязані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді реальної процентної ставки, яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту (п.3.3 Правил).
      Згідно положень ч.ч.1, 2, 5 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.
      Банки чи інші фінансові установи у відповідності до положень ст.ст.11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також п.3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 №168, повинні надати споживачу повну інформацію про умови кредитування та сукупну вартість кредиту.
      У відповідності до ч.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» та вказаної Постанови НБУ №168 кредитний договір має містити графік платежів у розмірі сум погашення основного боргу.
      У разі декларування банком у договорі зі споживачем будь-якої послуги, споживач має право не тільки в деталях знати предмет задекларованої послуги, а й отримати зазначену послугу належної якості, відповідно до умов договору. У зобовязанні мають бути чітко визначені його субєкти та конкретизований його обєкт. Нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача.
      Таким чином, з метою належного захисту прав споживачів під час укладення договорів про надання споживчих кредитів, банки зобовязані надавати споживачам необхідну, доступну, достовірну, повну та своєчасну інформацію зокрема, про орієнтовну сукупну (реальну) вартість кредиту.
      Такого роду інформація про ціну (сукупну вартість) кредиту - по своїй суті та правовій природі є суттєвою, яка істотно впливає на вибір і волевиявлення позичальника, щодо прийняття ним рішення про необхідність укладання кредитного договору на таких умовах оскільки, споживач може не володіти спеціальними знаннями про властивості та характеристики продукції, яку він придбаває, а тому обовязок доведення необхідної, доступної, достовірної, повної та своєчасної інформації про продукцію (у даному випадку про послугу споживчого кредитування та реальну вартість кредиту) законодавцем покладається саме на субєкта господарювання (кредитора).
      А тому, враховуючи вищенаведене, істотними умовами кредитного договору, щодо яких має бути досягнуто згоди в обовязковому порядку, є умови, які встановлені ч.ч.2 та 4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів».
      В порушення п.2 ч.1 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» банк не надав позичальнику як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, а також орієнтовану сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору, чим було порушено вимоги чинного закону.
      Також, з матеріалів справи вбачається дисбаланс зарахування відсотків та тіла кредиту, що також ставить в тяжке, несправедливе становище споживача в договірних зобовязаннях; детальний розпис загальної вартості кредиту взагалі не видавався, які суми і на які рахунки зараховувалися невідомо, що також є несправедливим відносно споживача, оскільки дає право банку проводити зарахування на рахунки на погляд банку.
      З огляду на наведене є очевидним, що умови кредитного договору є несправедливими в цілому, суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обовязків на погіршення становища споживача, що є підставою для визнання такого договору недійсним та, відповідно як наслідок, визнання недійсними договору поруки та договору іпотеки, оскільки ці договори є похідними від головного.
      Аналогічна правова позиція викладена Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних в Ухвалі від 22.10.2014 року у справі за позовом до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про визнання недійсними кредитного договору, договору іпотеки і договору поруки; за зустрічним позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» на рішення апеляційного суду Волинської області від 02 червня 2014 року у справі №6-26251св14 (витяг з Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/41242672).
      Положеннями ч.1 ст.215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5, 6 ст.203 цього Кодексу. При цьому, відповідно до цих вимог зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
      У разі визнання істотної умови недійсною, весь договір підлягаю визнанню недійсним.
      Суд погоджується з доводами позивача про недотримання згоди між сторонами оспорюваного кредитного договору щодо істотних умов договору та водночас, про наявність нечесної підприємницької практики в діях банку, які проявляються у тому, що банк приховав від позичальника повну та достовірну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту та вказав у спірному кредитному договорі заниженні значення показників суттєвих умов договору, чим фактично ввів позичальника в оману щодо реальної ціни кредиту та фінансової послуги банку, які мають бути виражені банком у вигляді реальної (ефективної) відсоткової ставки та кінцевої загальної вартості кредиту, яку має сплатити позичальник на користь банку, погашаючи кредит у строки, визначені кредитним договором.
      За таких обставин, суд приходить до висновку, що банк, скориставшись необізнаністю позичальника, діючи недобросовісно та порушуючи при цьому норми і вимоги діючого законодавства, спонукав у такий спосіб позичальника на укладення кредитного договору на вкрай невигідних для неї умовах, з якими позичальник як споживач, була позбавлена з вини кредитора реальної можливості ознайомитись та оцінити належно. Тому з урахуванням наведеного суд погоджується з доводами представника позивача, що позивач підписавши кредитний договір, хоча і підтвердила свій намір на отримання банківського кредиту, однак, таке її волевиявлення не було вільним та спрямованим на настання реальних правових наслідків саме на таких умовах.
      Крім того, суд виходячи із встановлених в судовому засіданні обставин, що сам текст кредитного договору розроблявся банком, вважає, що відповідальність щодо змісту кредитного договору покладається повністю на банк.
      Крім того, з огляду на приписи ч.4 ст.42 Конституції України, участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем пені за прострочення повернення кредиту.
      Це узгоджується з положеннями Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 09.04.1985 року № 39/248 «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», в якій зазначено наступне: визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах.
      Межі дії принципу свободи договору визначаються законодавством з урахуванням критеріїв справедливості, добросовісності, пропорційності і розумності. При цьому держава має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і правами та охоронюваними законом інтересами споживачів їх кредитних послуг (абзац третій підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі про захист прав споживачів кредитних послуг).
      У наведених Керівних принципах для захисту інтересів споживачів визначено, що споживачі мають бути захищені від таких зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав у контрактах та незаконні умови кредитування продавцями.
      Пунктами 1.2 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09.04.1985 року №39/248, Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної ради Європи від 17.05.1973 року №543, Директивою 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11.05.2005 року (пункти 9,13,14 преамбули), Директивою 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23.04.2008 року про кредитні угоди для споживачів передбачається, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача, а відповідні права споживачів регламентуються як на доконтрактній стадії, так і на стадії виконання кредитної угоди.
      Директива 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи від 11.05.2005 року розділяє комерційну діяльність, що вводить в оману на дію і бездіяльність та застосовується до правовідносин до і після укладення угоди, фінансові послуги через їх складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобовязання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і таким чином ефективного вибору.
      Кредитний Договір №CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року не відповідає вимогам п.п.3.2, 3.4 розділу 3 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 №168, які визнані обовязковими. Також банком розрахунок з розписом загальної вартості кредиту проведений поверхово та не зрозуміло для споживача. З матеріалів справи є очевидним, що кінцева сума тільки одних відсотків перевищить суму кредиту у багато разів.
      Для підтримання впевненості споживачів загальна заборона несправедливих видів торговельної практики однаковою мірою повинна застосовуватись до тих із них, що виникають як за межами контрактних відносин між торговцем та споживачем, так і під час виконання укладеного контракту (п.п.9, 13, 14 преамбули зазначеної Директиви).
      Згідно п.2 ст.7 Директиви комерційна діяльність вважається такою, що вводить в оману, якщо вона містить недостовірну інформацію або створює загальне враження, що вводить чи може ввести в оману, навіть, якщо інформація вірна у відношенні одного або декількох елементів такої інформації. Разом з тим, бездіяльністю, що вводить в оману вважається така комерційна діяльність, в котрій, виходячи з фактичної ситуації, приймаючи до уваги всі особливості, обставини та обмеження комунікативного середовища, продавець не надає суттєво необхідної середньостатистичному споживачеві інформації для прийняття обдуманого рішення щодо угоди, що веде або може призвести до укладення середньостатистичним покупцем угоди, яка не була б укладена ним при інших обставинах. Також, такою що вводить в оману бездіяльністю визнається ненадання продавцем або несвоєчасне надання в двоякій, нечіткій, незрозумілій формі інформації, що вважається суттєвою. Зокрема, суттєвою є інформація про ціну угоди.
      У ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції чинній на дату укладення оспорюваного кредитного договору № CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року) було встановлено заборону нечесної підприємницької практики, яка включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.
      Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткій, незрозумілій або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.
      Якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно ціни або способу розрахунку ціни. Такі дії суперечать правилам, торговим чи іншим чесним звичаям, що впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції, та у відповідності до правил ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», є нечесною підприємницькою практикою, яка заборонена. А правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, у відповідності до правила ч.6 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», є недійсні.
      Виходячи з вищенаведеного суд визнає необґрунтованими доводи банку, що права споживача (позичальника), у разі надання йому недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію, підлягають захисту виключно у випадках та спосіб, які встановлені в ч.7 ст.15 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції чинній на час укладення оспорюваного кредитного договору, яка не передбачала визнання недійсним договору у звязку з наданням споживачу неповної, недостовірної або несвоєчасної інформації споживачу про продукцію.
      Таким чином, приймаючи до уваги встановлені судом обставини, зокрема, виходячи з висновку судового експерт, банк під час укладання кредитного договору приховав від позичальника повну та обєктивну інформацію щодо кінцевої сукупності вартості кредиту та ефективної (реальної) відсоткової ставки за цим договором, а також те, що всі розбіжності у розрахунках здійснені виключно на користь банку, суд вважає це здійсненням дій з метою отримання прихованого прибутку. За таких обставин, підписання оспорюваного кредитного договору позичальником було здійснено під впливом омани.
      Крім того, ухвалою суду від 20.12.2016 року було витребувано від банку за зустрічним позовом необхідні письмові докази за кредитним договором № CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 року.
      Проте, зазначена ухвала суду банком була проігнорована та не виконана. Причини не подання суду витребуваних судом вище зазначеного переліку письмових доказів суду, не були повідомлені та не повідомлено суд про неможливість виконання зазначеної ухвали.
      У відповідності до ч.10 ст.84 ЦПК України у разі неподання учасником справи з неповажних причин або без повідомлення причин доказів, витребуваних судом, суд залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання, а також яке значення мають ці докази, може визнати обставину, для зясування якої витребовувався доказ, або відмовити у його визнанні, або може здійснити розгляд справи за наявними в ній доказами.
      У відповідності до ч.6 ст.95 ЦПК України, якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
      Відтак, беручи до уваги те, що у даному випадку банк, не надав суду оригінальні примірники переліку витребуваних судом документів як доказів, які мають суттєве значення для вирішення судом даної справи, а також дотримуючись вимоги ст.6 Конвенції щодо рівності сторін та справедливого суду, суд приходить до висновку та визнає, що надані відповідачем копії документів, якими він обґрунтовує свої заперечення, є копіями невідомого походження, які як докази, не є достатніми, належними, допустимими та достовірними доказами у розумінні ст.ст.77-80 ЦПК України та не бере їх до уваги.
      На підставі ст.ст. 18 і 19 Закону України «Про захист прав споживачів» підставами для визнання кредитного договору недійсним є включення до нього умов, які є несправедливими та угод, які здійснені з використанням нечесної підприємницької практики. Несправедливими умовами зокрема є установлення обовязкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору. Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами наведений у ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» і відповідно до ч.4 зазначеної статті, цей перелік не є вичерпним.
      Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання угоди ( чи її умов) недійсними.
      Так за змістом ч.5 цієї статті у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому.
      Враховуючи вищевикладені обставини по справі, суд приходить до висновку, що кредитний договір № CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 р, є укладений з використанням банком нечесної підприємницької практики, а тому наявні підстави для визнання його недійсним у цілому.
      Суд також відзначає, що хоч позичальником і виконувалися умови кредитного договору, однак, це не є підставою вважати, що вона погодилася на умови кредитування, які у подальшому виявилися такими, що не відповідали волевиявленню сторін, оскільки згідно п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» виконання чи невиконання сторонами зобовязань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним.
      Відповідно до положень ч.1 ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів» права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо при реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції, принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач, будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію, та ціну продукції визначено неналежним чином. У звязку з цим, суд вважає, що підлягає до задоволення позовна вимога про визнання порушеним права позичальника як споживача фінансових послуг.
      За змістом п.7 ч.2 ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути припинення правовідносини. Також в ч.2 цієї статті передбачено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
      Враховуючи все вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 за зустрічним позовом до ПАТ «ОТП ОСОБА_1» обґрунтовані, підтверджуються наданими доказами та норми матеріального права, є законними, у звязку з чим підлягають задоволенню.
      В порядку ст.141 ЦПК України судові витрати стягуються з банку на користь ОСОБА_2 17856,00 грн. за проведення експертизи у розмірі
      Керуючись ст.ст. 4, 7, 10, 12, 13, 18, 43, 49, 76-83, 89, 95, 141, 258, 259, 263, 265, 268, 271, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, суд -
      ВИРІШИВ:
      В задоволенні вимог первісної позовної заяви Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитом №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. відмовити у повному обсязі.
      Позовні вимоги зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1», треті особи: ОСОБА_1 України, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, про визнання недійсним кредитного договору №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. задовольнити частково.
      Визнати недійсним кредитний договір №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. укладений між Публічним акціонерним товариством «ОТП ОСОБА_1» та ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_1)
      Стягнути з Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1» на користь ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_1) судові витрати за проведення експертизи у розмірі 17856 (сімнадцяти тисяч восьмиста пятдесяти шести) гривень 00 копійок.
      В задоволенні решти вимог зустрічної позовної заяви відмовити.
      Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Апеляційного суду Запорізької області (з урахуванням п.15.5 Перехідних положень ЦПК України в редакції від 15.12.2017 року)
      Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.
      Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
      Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
      Повний текст рішення виготовлено відповідно до ч.6 ст.259 ЦПК України, протягом десяти днів з дня закінчення розгляду справи, а саме: 22.05.2018 року.
      Суддя: М. В. Капустинський
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/74157373
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      12 квітня 2018 року
      м. Київ
      справа № 289/1996/16-ц
      провадження № 61-7091 св 18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду у складі:
      головуючого - Стрільчука В. А.,
      суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Усика Г. І. (суддя-доповідач),
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,
      відповідач - ОСОБА_1
      представник позивача - Сокуренко Євген Сергійович
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 14 червня 2017 року у складі судді Сіренко Н. С. та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 18 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Трояновської Г. С.,
      Миніч Т. І., Павицької Т. М.,
      ВСТАНОВИВ:
      У грудні 2016 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      В обгрунтування позовних вимог вказувало на те, що 16 серпня 2010 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 2 000 грн 00 коп. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 30 процентів на рік за користування кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки.
      Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана ним заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами складає договір про надання банківських послуг.
      ПАТ КБ «ПриватБанк» свої зобов'язання за договором виконав в повному обсязі, а саме надав відповідачу кредит у розмірі, встановленому договором.
      Відповідач зобов'язань з погашення кредиту та відсотків не виконав, у зв'язку із чим станом на 31 жовтня 2016 року утворилася заборгованість у розмірі 48 444 грн 24 коп., яка складається з наступного: 5 673 грн 98 коп. - заборгованість за кредитом; 36 989 грн 51 коп. - заборгованість за процентам за користування кредитом; 2 997 грн 69 коп. - заборгованість з пені та комісії; а також 500 грн 00 коп. - штраф (фіксована частина), та 2 283 грн 06 коп. - штраф (процентна складова).
      Посилаючись на наведене, позивач просив стягнути з відповідача зазначену суму заборгованості, а також судові витрати.
      У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсним кредитного договору.
      Зустрічні позовні вимоги мотивовані тим, що на день укладання кредитного договору між ним та ПАТ КБ «ПриватБанк» він був неповнолітньою особою, а тому не мав повної цивільної дієздатності на укладення кредитного договору. Його батьки згоди на укладення кредитного договору не надавали.
      З урахуванням наведеного, просив визнати недійсним кредитний договір від 16 серпня 2010 року, укладений між ним та ПАТ КБ «ПриватБанк» з підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України,
      Ухвалою Радомишльського районного суду Житомирської області від 12 квітня 2017 року вимоги за зустрічним позовом об'єднано в одне провадження з первісним позовом.
      Рішенням Радомишльського районного суду Житомирської області від 14 червня 2017 року у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.
      Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено.
      Визнано недійсним кредитний договір, укладений 16 серпня 2010 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1
      Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Відмовляючи у задоволенні первісного позову та задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції виходив з того, що укладення позивачем кредитного договору з неповнолітнім ОСОБА_1, який не мав повної цивільної дієздатності, не відповідає вимогам частини другої статті 203 ЦК України.
      Ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 18 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» відхилено, рішення суд першої інстанції залишено без змін.
      Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що незалежно від часу надання банком кредитних коштів за оспорюваним договором, підставою відповідальності за ним є передусім умови письмового правочину, дійсність якого можлива лише від дати укладання договору, а не внаслідок додержання певних умов, жодних із яких сторонами додатково не передбачено, що спростовує доводи апеляційної скарги банку про зміну кредитного ліміту за заявою ОСОБА_1 та початок використання ним кредитної картки з 1 листопада 2013 року, тобто після досягнення повноліття.
      У касаційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк» просив скасувати судові рішення та увалити нове рішення, яким задовольнити позов банку та відмовити у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга мотивована тим, що 16 серпня 2010 року ОСОБА_1 підписав анкету-заяву про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг. До досягнення повноліття відповідач уклав із Банком лише договір банківського рахунку та отримав картку з кредитним лімітом в 0,00 грн, що не суперечить нормам чинного законодавства, а 1 листопада 2013 року, тобто після досягнення відповідачем повноліття, йому було встановлено кредитний ліміт на картку і він почав користуватися кредитними коштами. Ураховуючи зазначене, вважав, що суди дійшов помилкового висновку про недійсність укладеного договору.
      У березні 2018 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, який мотивований тим, що позивач у касаційній скарзі безпідставно посилається на не дослідження судами довідки про встановлення ліміту на платіжну картку, довідку про відкриття рахунку та виписку по рахунку, які були подані ПАТ КБ «ПриватБанк» лише в суді апеляційної інстанції, при цьому банк не довів наявність поважних причин не подання зазначених доказів в суді першої інстанції.
      Вважав такими, що не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про встановлення кредитного ліміту після досягнення ним повноліття, оскільки заява-анкета, разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами складає договір про надання банківських послуг, який був укладений за відсутності у нього повної цивільної дієздатності, що само по собі є підставою для визнання такого договору недійсним.
      Крім того, він отримав кредитну карту та засвідчив своїм підписом довідку про умови кредитування за карткою «Універсальна», на яку в подальшому було установлено ліміт, також до досягнення повноліття.
      Звертав увагу на те, що серед іншого, умови кредитного договору є несправедливими, оскільки відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь.
      Також вважав безпідставним нарахування банком пені та штрафу, які є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню огляду на наступне.
      За змістом пункту 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
      Пунктом другим частини першої статті 30 ЦК України визначено, що цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
      Відповідно до частини першої статті 34 ЦК України повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття).
      Згідно з частинами першою та другою статті 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
      Судами встановлено, що 16 серпня 2010 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 2 000 грн 00 коп. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 30 процентів на рік за користування кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки.
      Відповідач ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1, тобто станом на день укладення оспорюваного кредитного договору, йому виповнилось 16 років.
      31 серпня 2011 року ОСОБА_1 ознайомився з довідкою про умови кредитування з використання кредитної картки та отримав кредитну картку «Універсальна» 55 днів пільгового періоду № НОМЕР_1 з кредитним лімітом на суму 0,00 грн. Станом на цей день відповідачу виповнилось 17 років, а тому він не мав повної цивільної дієздатності.
      Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина друга статті 203 ЦК України).
      За положеннями частин першої і третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
      Ураховуючи наведене, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором, оскільки договір було укладено з відповідачем, який не мав повної цивільної дієздатності, що є підставою для задоволення зустрічного позову та визнання недійсним кредитного договору.
      Доводи касаційної скарги про те, що кредитний ліміт було установлено на платіжну карту відповідача після досягнення ним повноліття не мають правового значення, оскільки кредитний договір, складовими якого є заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами, був укладений у 2010 році, коли ОСОБА_1 не мав повної цивільної дієздатності.
      Для укладання кредитного договору, фізична особа повинна мати повну цивільну дієздатність, усвідомлювати наслідки вчинення такого правочину, а у разі її відсутності на час укладання договору, такий договір за вимогами статті 215 ЦК України може бути визнано недійсним.
      Безпідставними також є посилання банку на положення пункту 4 частини першої статті 32 ЦК України, яким передбачено укладання неповнолітньою особою договору банківського вкладу та розпорядження коштами, які знаходяться на вкладному рахунку, оскільки нормами цієї статті визначено неповну цивільну дієздатність осіб від 14 до 18 років, обсяг якої дає право цим особам розпоряджатися своїм заробітком, відкривати вкладні рахунки, накопичувати кошти, тобто вчиняти дії, які позитивно впливатимуть на розвиток фізичної особи та її самостійності, а не право на укладання кредитних договорів. При цьому, за наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права.
      Не є переконливими та не впливають на правильність висновків судів попередніх інстанцій і доводи касаційної скарги про те, у 2010 році особу позичальника, ідентифіковано під час укладання ним заяви-анкети, а тому не було необхідності повторно ідентифікувати клієнта при видачі кредитної картки та встановленні кредитного ліміту, оскільки беззаперечною підставою для визнання оспорюваного кредитного договору недійсним є саме укладення його особою яка не мала необхідний обсяг цивільної дієздатності, тобто ідентифікуючи особу ОСОБА_1 банк зобов'язаний був переконатись у тому, що укладає договір з особою, яка має повну цивільну дієздатність.
      З огляду на викладене, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, перевіряючи законність та обгрунтованість судових рішень, аргументи та доводи касаційної скарги, приходить до висновку про те, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
      Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      Керуючись статтями 400, 402, 410, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.
      Рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 14 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 18 жовтня 2017 року залишити без змін.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий: В. А. Стрільчук
      Судді: С. О. Карпенко
      В.О. Кузнєцов
      А.С. Олійник
      Г.І. Усик
       
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/73598519
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      14 березня 2018 року
      м. Київ
      справа № 562/592/16-ц
      провадження № 61-1996св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого: Червинської М. Є.,
      суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Коротуна В. М., Крата В. І. (суддя-доповідач),
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1,
      відповідач - публічне акціонерне товариство «Платинум Банк»,
      розглянув у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Платинум Банк», підписану представником Клименком Тарасом Васильовичем, на рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року у складі судді: Мички І. М. та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року у складі суддів: Шимківа С. С., Бондаренко Н. В., Григоренка М. П.,
      В С Т А Н О В И В :
      14 грудня 2016 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі № 562/592/16-ц відкрито касаційне провадження.
      Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2018 року справу № 562/592/16-ц призначено до судового розгляду.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання окремих частин кредитного договору недійсними.
      Позовна заява мотивована тим, що 29 вересня 2014 року між публічним акціонерним товариством «Платинум Банк» (далі - ПАТ «Платинум Банк») та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 1813/3418 ECLKZAPT (далі - Кредитний договір). За умовами Кредитного договору відповідач надав позивачу грошові кошти в сумі 17 970 грн, а позивач зобов'язався повернути наданий кредит, сплатити процент за користування кредитом в розмірі 12 % річних та комісії за обслуговування кредиту в розмірі 368 грн вартості супутніх послуг. Позивач вважав, що пункт 1.1., підпункт «д» пункту 1.2., пункт 2.4. Кредитного договору, про встановлення обов'язку позичальника сплачувати комісію за обслуговування кредиту в розмірі 368 грн, не відповідають вимогам чинного законодавства, порушують його права, тому просить суд визнати їх недійсними.
      Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року, позов задоволено. Визнано недійсними п. 1.1., підпункт «д» пункту 1.2., пункт 2.4. Кредитного договору № 1813/3418 ECLKZAPT від 29 вересня 2014 року укладеного між ОСОБА_1 та ПАТ «Платинум Банк», додатку № 1 графік платежів до цього договору в частині встановлення обов'язку позичальника сплачувати комісію за обслуговування кредиту в розмірі 368 грн.. Стягнуто з ПАТ «Платинум Банк» на користь держави судовий збір в сумі 551 грн 20 коп.
      Рішення судів мотивовані тим, що умови кредитного договору є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків, які завдають шкоди становищу споживача.
      У касаційній скарзі від 28 грудня 2016 року ПАТ «Платинум Банк» просить скасувати оскаржені судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову в задоволені позовних вимог. При цьому посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга мотивована тим, що пунктом 2.7. умов договору передбачено, що сума комісії за обслуговування кредиту додається до суми щомісячного платежу. Таким чином, комісія за обслуговування кредиту, включена до сукупної вартості кредиту, вона встановлена у твердій грошовій сумі, зміна якої не передбачена умовами договору та додатками до нього, що не суперечить вимогам законодавства. Спірна умова кредитного договору ніяким чином не створює дисбаланс договірних прав та обов'язків сторін і не завдає шкоди споживачеві.
      Пунктом 7.5. Кредитного договору закріплено, що клієнт підписанням цього договору підтверджує, що з умовами споживчого кредитування банку ознайомився та зобов'язується їх виконувати. Позичальнику було надано детальну інформацію про те, за надання яких саме послуг він щомісячно має сплачувати комісію. Будь-які обставини та законні підстави для визнання кредитного договору або окремих його пунктів недійсними відсутні.
      1 березня 2017 року позивач надіслав відзив на касаційну скаргу, в якому просив касаційну скаргу відхилити. Відзив мотивований тим, що умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою, є нікчемною. Відповідач не зазначив в чому саме полягає його послуга, за яку він вимагає від позивача оплату у вигляді комісії. Крім того, не зазначено бази розрахунку вказаної комісії. І взагалі розмір комісії більш ніж вдвічі більший, ніж розмір процентів за користуванням кредитом, тому вона є несправедливою.
      Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.
      Судами встановлено, що 29 вересня 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Платинум Банк» укладено кредитний договір із забезпеченням заставою, страхуванням життя позичальника та можливістю перенесення платежу (рахунок) № 1813/3418ECLKZAPT, згідно умов якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 17 970 грн зі сплатою відсотків у розмірі 12 % річних, комісією за обслуговування кредиту в розмірі 368 грн та кінцевим терміном повернення 2 січня 2018 року.
      Судами встановлено, що банк надав позичальнику кредит на поточні потреби, тому особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України «Про захист прав споживачів».
      У рішенні від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013 Конституційний Суд України вказав, що умови договору споживчого кредиту, його укладення та виконання повинні підпорядковуватися таким засадам, згідно з якими споживач вважається слабкою стороною у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості, добросовісності і розумності.
      Згідно статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент укладення договору) встановлює, що продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Зокрема, умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У разі, коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення також підлягають зміні або договір може бути визнаним недійсним у цілому. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Якщо до положення вносяться зміни, такі зміни вважаються чинними з моменту їх внесення.
      У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 вказується, що встановлення банком у кредитному договорі обов'язку боржника сплачувати щомісячну комісію за управління кредитом без зазначення, які саме послуги за вказану комісію надаються клієнту, а також нарахування комісії за послуги, що супроводжують кредит (саме як компенсація сукупних послуг банку за рахунок клієнта), є незаконним. Несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
      Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RНO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).
      Колегія суддів погоджується з доводами суду першої та апеляційної інстанції стосовно незаконності встановлення у кредитному договорі щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості, а саме послуги, яка супроводжує кредит. Оскільки банк не повинен встановлювати платежі обов'язкові для споживача за свої дії, на власну користь. Умови кредитного договору, якими встановлено обов'язок позичальника сплачувати комісію за обслуговування кредиту є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків.
      Тому колегія суддів погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанції про визнання недійсними пункту 1.1., підпункту «д» пункту 1.2., пункту 2.4. Кредитного договору № 1813/3418 ECLKZAPT.
      Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення ухвалено без додержанням норм матеріального і процесуального права. У зв'язку з наведеним касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 грудня 2016 року у справі № 562/592/16-ц було зупинено виконання рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року та ухвали апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року до закінчення касаційного провадження.
      З урахуванням того, що касаційна скарга залишена без задоволення, а оскаржені рішення без змін, на підставі частини третьої статті 436 ЦПК колегія суддів поновлює виконання рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року та ухвали апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року.
      Оскільки оскаржені судові рішення залишено без змін, а скарга без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
      П О С Т А Н О В И В :
      Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Платинум Банк» залишити без задоволення.
      Рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року залишити без змін.
      Ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року залишити без змін.
      Поновити виконання рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року та ухвали апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий М. Є. Червинська
      Судді: Н. О. Антоненко
      В. І. Журавель
      В. М. Коротун
      В. І. Крат
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72793766
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
       
      22 листопада 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних правах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Гуменюка В.І., 
      суддів: Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Романюка Я.М.,
       
      розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про захист прав споживачів та визнання договору фінансового лізингу недійсним за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 грудня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Кіровоградської області від 29 липня 2016 року та рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 14 квітня 2016 року, 
      в с т а н о в и л а: 
      У березні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, уточнивши позовні та посилаючись на те, що 22 травня 2012 року між нею та ТОВ «Порше Лізинг Україна» було укладено договір про фінансовий лізинг транспортного засобу Volkswagen Polo Sedan 1.6 на суму 19 тис. 216 доларів США, що в еквіваленті на час укладення договору та передання їй автомобіля становило 154 тис. 880 грн 96 коп., строком на 60 місяців. За умовами договору авансовий платіж за придбання предмета лізингу становив в еквіваленті 6 тис. 341 долар США 28 центів, обсяг фінансування становив в еквіваленті 12 тис. 874 долари США 72 центи, фіксований щомісячний лізинговий платіж складав 364 долари США 77 центів (викупна вартість, проценти та комісія) та адміністративний платіж складав 288 доларів США 24 центи. Згідно з актом прийому-передачі від 29 травня 2012 року вартість предмета лізингу становила 154 тис. 880 грн 96 коп., обсяг фінансування – 103 тис. 770 грн 24 коп., щомісячний платіж – 2 тис. 940 грн 5 коп., адміністративні витрати – 2 тис. 323 грн 21 коп.
      Позивачка зазначала, що передумовою звернення до суду з позовом був той факт, що відповідач протягом грудня 2014 року – серпня 2015 року, всупереч принципу добросовісності договору і рівноправності сторін, довільно трактуючи умови договору про фінансовий лізинг, виставляв їй рахунки зі сплати лізингових платежів за курсом долара США, який не відповідав жодному курсу національної валюти, що був встановлений у вказаний період. На момент звернення до суду вона сплатила 186 тис. 259 грн 70 коп., що значно перевищує вартість предмета лізингу, а місячний платіж за березень 2015 року взагалі складав 9 тис. 119 грн 25 коп. ОСОБА_1 зазначала, що звернулась із претензією до відповідача як споживач фінансових послуг з вимогою надати у письмовому вигляді інформацію з розшифруванням щомісячно, за яким курсом у 2014 році (Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Корпоративний та інвестиційний банк «Креді Агріколь» чи іншого банку із вказівкою, якого саме) і виходячи з якого порядку визначалася вартість щомісячного платежу за договором про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року, а також надати пояснення, за яким курсом буде визначатися платіж при виконанні договору в майбутньому та в який конкретно день місяця такий курс буде визначатися для виставлення рахунку на сплату. Цю вимогу відповідач не виконав і своєю відповіддю фактично відмовив їй у добровільному припиненні (розірванні за угодою сторін) договору, оскільки за умовами договору дострокове розірвання угоди з ініціативи споживача розглядається виключно як достроковий викуп, який відповідач дозволяє лише після виконання низки платежів та умов. При зверненні ОСОБА_1 з проханням про таке припинення лізингодавць не визначив непогашеної вартості предмета лізингу, оскільки її пропозицію про розірвання проігноровано і не визнано проханням про дострокове розірвання договору.
      Посилаючись на викладене, а також на положення Закону України «Про захист прав споживачів», ОСОБА_1 просила суд: визнати договір про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року, укладений між нею та відповідачем, недійсним; визнати незаконними вимоги про сплату 14 штрафних платежів, виставлених відповідачем за період розгляду справи по суті з 4 лютого 2015 року по 5 січня 2016 року на загальну суму 5 тис. 21 грн 89 коп.; стягнути з відповідача на її користь суму авансового платежу за договором про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року в еквіваленті 6 тис. 341 долар США 28 центів та частини викупної вартості предмета лізингу (сплаченої за 44 місяці помноженої на 364 долари США 77 центів) в еквіваленті 16 тис. 49 доларів США 88 центів; зобов'язати її повернути в натурі транспортний засіб Volkswagen Polo Sedan 1.6, реєстраційний номер НОМЕР_1, на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» зі складанням акта передання-приймання майна за підписами уповноважених осіб сторін договору про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року; стягнути із відповідача на її користь суму судових витрат за надання правової допомоги у розмірі 3 тис. грн.
      Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 14 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 29 липня 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено: визнано договір про фінансовий лізинг, укладений 22 травня 2012 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_1, щодо транспортного засобу Volkswagen Polo Sedan 1.6 на суму 19 тис. 216 доларів США недійсним; визнано незаконними вимоги ТОВ «Порше Лізинг Україна» про сплату 14 штрафних платежів, виставлених відповідачем за період розгляду справи по суті з 4 лютого 2015 року по 5 січня 2016 року на загальну суму 5 тис. 21 грн 89 коп.; стягнуто з ТОВ «Порше Лізинг Україна» на користь ОСОБА_1 суму авансового платежу за договором про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року в еквіваленті 6 тис. 341 долар США 28 центів та частину викупної вартості предмета лізингу (сплачену за 44 місяці і помножену на 364 долари 77 центів США) в еквіваленті 16 тис. 49 доларів США 88 центів. Зобов'язано ОСОБА_1 повернути в натурі транспортний засіб Volkswagen Polo Sedan 1.6, реєстраційний номер НОМЕР_1, на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» зі складанням акта передання-приймання майна за підписами уповноважених осіб сторін договору про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року. Стягнуто з ТОВ «Порше Лізинг Україна» на користь ОСОБА_1 суму судових витрат за надання правової допомоги у розмірі 3 тис. грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 грудня 2016 року касаційну скаргу ТОВ «Порше Лізинг Україна» відхилено, рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 14 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 29 липня 2016 року залишено без змін. 
      У лютому 2017 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 грудня 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 799 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 18 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів», пункту 111 статті 4, пункту 4 частини першої статті 34 закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права.
      На обґрунтування заяви ТОВ «Порше Лізинг Україна» надало ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 травня, 2 липня, 1 жовтня та 11 грудня 2014 року, 18 та 11 березня, 14 травня, 10 червня, 3 липня, 1, 11 та 24 вересня, 28 жовтня, 10 та 24 грудня 2015 року та ухвалу Верховного Суду України від 14 липня 2010 року. 
      Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      При цьому під застосуванням норм матеріального права у подібних правовідносинах слід розуміти такі правовідносини, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини справи, а також наявне неоднакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
      За змістом пункту 1 частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 22 травня 2012 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» і ОСОБА_1 було укладено договір про фінансовий лізинг НОМЕР_2, об'єктом якого був транспортний засіб Volkswagen Polo Sedan 1.6 вартістю 19 тис. 216 доларів США, що в еквіваленті на час укладення договору та передання автомобіля позивачу становило 154 тис. 880 грн 96 коп. Строк дії договору визначено у 60 місяців (а.с.5,т.1).
      На виконання умов договору фінансового лізингу відповідно до рахунку-фактури НОМЕР_3 від 22 травня 2012 року ОСОБА_1 сплатила 57 тис. 326 грн 29 коп., з яких: 51 тис. 110 грн 72 коп. – авансовий платіж; 2 тис. 323 грн 21 коп. – адміністративний платіж; 952 грн 32 коп. – реєстраційний платіж, а також перший лізинговий платіж, що складався з: відшкодування частини вартості об'єкта лізингу – 1 тис. 343 грн 60 коп., процентів та комісії – 1 тис. 596 грн 44 коп.
      Відповідно до пункту 2 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу ТОВ «Порше Лізинг Україна» (далі – Загальні комерційні умови) за будь-яких умов сплачені авансовий, реєстраційний, адміністративний та перший платіж, а це 57 тис. 326 грн 29 коп., поверненню не підлягають.
      Дострокове розірвання договору за ініціативою споживача могло розглядатись виключно в ракурсі дострокового викупу, який був можливий лише після сплати споживачем низки платежів та виконання умов лізингодавця, а також сплати одноразової комісії за дострокове закінчення строку лізингу в розмірі 4% від непогашеної вартості об'єкта лізингу (підпункт 12.5 Загальних комерційних умов).
      Згідно з підпунктами 4.5, 4.6 Загальних комерційних умов будь-які несправності, технічні або інші дефекти об'єкта лізингу з вини виробника, постачальника дилера, дилера-продавця або інших осіб складали ризик для лізингоодержувача ТОВ «Порше Лізинг Україна» не несло жодних витрат у зв'язку із зазначеними несправностями. Такі несправності або дефекти не звільняли лізингоотримувача від належного виконання ним своїх зобов'язань за цим контрактом включно зі сплатою лізингових платежів або інших платежів на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна», відшкодування товариству витрат відповідно до умов контракту. ТОВ «Порше Лізинг Україна» не несло жодної відповідальності за характеристики об'єкта лізингу або збитки, які могли бути понесені у зв'язку із цим.
      Підпунктом 6.3 пункту 6 Загальних комерційних умов визначено, що сторони погоджуються, що лізингові платежі та інші платежі, що підлягають виплаті за цим контрактом на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна», відображають справедливу вартість об'єкта лізингу та забезпечують отримання ТОВ «Порше Лізинг Україна» суми, очікуваної станом на дату виконання контракту відповідно до чинного курсу обміну євро/долара США (як обумовлено сторонами в контракті) за безготівковими операціями, встановленого українським комерційним банком (ПАТ «КІБ Креді Агріколь» або іншим банком) або Національним банком України (обмінний курс), що буде обрано за рішенням ТОВ «Порше Лізинг Україна», станом на дату, коли кожен платіж підлягає здійсненню. З цією метою лізингові платежі, інші платежі, а також будь-які інші платіжні зобов'язання, передбачені цим контрактом, розраховувались у євро/доларах США (як обумовлено сторонами в контракті) на змінній основі та підлягали сплаті в українських гривнях за обмінним курсом за безготівковими операціями вказаного вище банку, чинним на робочий день, що передує дню виставлення рахунку.
      У разі часткової зміни положень цього пункту, ТОВ «Порше Лізинг Україна» мало право вимагати, щоб лізингові платежі та всі інші платежі за цим контрактом були розраховані за обмінним курсом іншого банку (Національного банку України, ПАТ «КІБ Креді Агріколь» або іншого) замість обмінного курсу зазначеного вище банку. Сторони погоджувались, що таку вимогу ТОВ «Порше Лізинг Україна» може висунути на власний розсуд та без обмежень щодо кількості таких вимог протягом дії контракту, і для цього не вимагалось згоди лізингоодержувача.
      З довідки ПАТ «КІБ Креді Агріколь» від 7 грудня 2015 року вбачається, що для клієнтів – юридичних осіб, яким є ТОВ «Порше Лізинг Україна», валютно-обмінні операції банк здійснював через міжбанківський валютний ринок України, курс валют на якому формується залежно від кон'юнктури. Для клієнтів – фізичних осіб, які здійснюють валютно-обмінні операції в касах банку, курс валют установлювався банком. Інформація щодо діяльності клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта, є банківською таємницею і може бути розкритою за наявності письмового дозволу власника такої інформації або за рішенням суду.
      Ураховуючи викладене, суди дійшли висновку, що формула визначення грошового еквівалента ціни автомобіля та лізингових платежів у доларах США, наведена у підпункті 6.3 Загальних комерційних умов, є такою, що вводить в оману, оскільки у такий спосіб через комерційну таємницю позбавляє споживача можливості знати обмінний курс безготівкових операцій ПАТ «КІБ Креді Агріколь».
      Крім того, суди визнали, що умови укладеного між сторонами договору фінансового лізингу були несправедливими, призвели до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, завдали шкоди споживачеві.
      На час розгляду справи в суді заборгованість за лізинговими платежами в позивача була відсутня, що підтвердилось актом звіряння взаємних розрахунків, складеним між сторонами, та зведеною обліковою випискою з рахунку клієнта ОСОБА_1 від 9 червня 2015 року, наданою представником відповідача до суду. Незважаючи на те позивачці додатково було виставлено рахунки 3 червня 2015 року на суму 1 тис. 633 грн 96 коп., 3 липня 2015 року на суму 2 тис. 396 грн 83 коп., 4 серпня 2015 року на суму 2 тис. 728 грн 40 коп., 8 вересня 2015 року на суму 3 тис. 76 грн 37 коп., 5 жовтня 2015 року на суму 3 тис. 70 грн 63 грн., 4 листопада 2015 року на 3 тис. 786 грн, 16 листопада 2015 року на суму 3 тис. 893 грн 96 коп. як штрафні санкції за невиконання умов договору.
      З урахуванням зазначеного суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, визнав незаконними нарахування ТОВ «Порше Лізинг Україна» штрафних санкцій позивачці за період з 4 лютого 2015 року по 5 січня 2016 року на загальну суму 5 тис. 21 грн 89 коп.
      Відхиляючи касаційну скаргу ТОВ «Порше Лізинг Україна», суд касаційної інстанцій погодився з рішеннями судів першої та апеляційної інстанції про задоволення позову. При цьому суди з урахуванням правової позиції, викладеної в постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року (справа № 6-2766цс15) та 11 травня 2016 року (справа № 6-65цс16), виходили з того, що за своєю правовою природою договір фінансового лізингу є змішаним договором та містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Згідно зі статтею 799 ЦК України договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню, чого сторони не виконали, а отже, такий договір фінансового лізингу є нікчемним. Також суди дійшли висновку про те, що умови договору про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року є несправедливими, вводять споживача в оману, оскільки призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, завдають шкоди споживачеві, що відповідає положенням статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів».
      У наданих для порівняння ухвалах від 28 травня 2014 року та 14 травня 2015 року Вищий спеціалізований суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову, які з урахуванням положень Закону України «Про фінансовий лізинг», виходили з того, що позивачем не надано доказів на підтвердження тих обставин, що договір фінансового лізингу, укладений між сторонами із застосуванням нечесної підприємницької практики, а також доказів на підтвердження підстав для визнання умов договору несправедливими згідно Закону України «Про захист прав споживачів», крім того, нотаріальне посвідчення, укладеного між сторонами договору фінансового лізингу відповідно до вимог Закону України «Про фінансовий лізинг» та параграфу 6 глави 58 ЦК України не є обов'язковим.
      Цей же суд ухвалами від 2 липня, 11 грудня 2014 року та 11 березня 2015 року погодився в рішеннями судів попередніх інстанцій, які дійшли висновку, про відмову в задоволенні позовів, оскільки відповідачі мали право на надання послуг фінансового лізингу, так як Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, їх було взято на облік як юридичні особи, що мали право надавати послуги з фінансового лізингу, а крім того, ЦК України та Закон України «Про фінансовий лізинг» не передбачають обов'язкового нотаріального посвідчення договору фінансового лізингу.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалами від 1 жовтня 2014 року, 18 березня, 10 червня, 3 липня, 11 та 24 вересня, 28 жовтня, 10 грудня 2015 року дійшов висновків, що положення параграфу 6 глави 58 ЦК України та Закону України «Про фінансовий лізинг» не передбачають обов'язкового нотаріального посвідчення договору фінансового лізингу.
      Ухвалою від 1 вересня 2015 року у справі за позовом про визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення грошових коштів цей же суд погодився з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову і відмовив у відкритті касаційного провадження.
      Ухвалою від 24 грудня 2015 року у справі про визнання недійсним договору фінансового лізингу, стягнення майнової та моральної шкоди Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з рішенням суду апеляційної інстанції, який виходив з недоведеності несправедливості умов договору фінансового лізингу та відмовив у задоволенні позову.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме Закону України «Про захист прав споживачів».
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права та враховуючи правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року (справа № 6-2766цс15) та 11 травня 2016 року (справа № 6-65цс16), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
      Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
      Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг».
      Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача.
      Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути визнане недійсним або змінене, а не сам договір.
      У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»).
      Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.
      Аналізуючи норму статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», можна дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, вони порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві.
      Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2 – 4); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13).
      За змістом частини п’ятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
      Аналіз цих норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про фінансовий лізинг, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за дострокове його погашення.
      За змістом статті 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов’язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу. 
      Таким чином, підпункти 4.5, 4.6 Загальних комерційних умов щодо усунення лізингодавця від відповідальності у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару суперечать положенням статті 808 ЦК України.
      Окрім того, згідно з пунктом 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії. 
      Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 цього Закону).
      Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. 
      Суди не встановили наявності ліцензії у відповідача для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що свідчить про відсутність такого дозволу (ліцензії) та суперечить вимогам законодавства. 
      Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, установлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
      Виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.
      З огляду на зазначене у справі, яка переглядається, суди дійшли обґрунтованого висновку про несправедливі відносно споживача умови спірного договору фінансового лізингу та наявність у зв’язку із цим підстав для визнання його недійсним відповідно до вимог статей 203, 215 ЦК України та Закону України «Про захист прав споживачів».
      Ухвала Верховного Суду України від 14 липня 2010 року не є судовим рішенням Верховного Суду України, прийнятим у порядку визначеному главою 3 розділу V ЦПК України, а тому на неї не може здійснюватися посилання на підтвердження підстави, встановленої пунктом 4 частини 1 статті 355 цього кодексу.
      Оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про відмову в задоволенні заяви ТОВ «Порше Лізинг Україна» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 грудня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Кіровоградської області від 29 липня 2016 року та рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 14 квітня 2016 року.
      Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а: 
       
      У задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальність «Порше Лізинг Україна» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 грудня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Кіровоградської області від 29 липня 2016 року та рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 14 квітня 2016 року відмовити.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий: В.І. Гуменюк
      Судді:
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
      В.М. Сімоненко
      Постанова від 22 листопада 2017 року № 6-428цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B72F5DD0B15E8EA4C22581FA002F7CA2