Постановление БП-ВС о порядке взыскания суммы при расторжении договора аренды помещения

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 травня 2018 року

м. Київ

Справа N 127/14633/16-ц
Провадження N 14-93цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого судді Князєва В.С.,
судді-доповідача Ситнік О.М.,
суддів: суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідач - фізична особа-підприємець ОСОБА_4 (далі - ФОП ОСОБА_4.),

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ФОП ОСОБА_4

на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 вересня 2017 року у складі судді Бойка В.М. та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 30 листопада 2017 року у складі колегії суддів Медяного В.М., Матківської М.В., Сопруна В.В.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ФОП ОСОБА_4 про стягнення боргу,

ВСТАНОВИЛА:

У липні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ФОП ОСОБА_4 про стягнення боргу.

Позовну заяву мотивовано тим, що 17 липня 2015 року між ним та ФОП ОСОБА_4 укладено договір оренди частини приміщень кафе "ІНФОРМАЦІЯ_1" у будинку АДРЕСА_1, які належать йому на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 08 травня 2003 року, строком до 17 червня 2018 року, на умовах орендної плати за період із 17 вересня 2015 року по 17 вересня 2016 року в розмірі 39 582,00 грн щомісячно (еквівалент 1 800,00 доларів США) та щомісяця по 43 980,00 грн (еквівалент 2 000 доларів США) у період із 17 вересня 2016 року по 17 червня 2018 року.

Приміщення передано ФОП ОСОБА_4 оренду, однак орендну плату за його користування відповідачка у строки та в розмірі, передбаченому договором оренди, не сплачувала, внаслідок чого виникла заборгованість за період з 01 лютого по 01 червня 2016 року.

Крім того, ОСОБА_3 зазначив, що заявою від 17 квітня 2016 року відповідачка повідомила його про дострокове розірвання договору оренди у зв'язку з тим, що орендодавець не передав їй приміщення, а тому 03 червня 2016 року він направив ФОП ОСОБА_4 вимогу про сплату неустойки згідно з пунктом 4.4.1 укладеного між ними договору оренди.

Посилаючись на викладене, вказавши, що своїми діями ФОП ОСОБА_4 фактично підтвердила намір достроково припинити відносини за договором оренди від 17 липня 2015 року, демонтувавши та склавши внутрішнє обладнання та оздоблення у приміщенні кафе "ІНФОРМАЦІЯ_1", однак у добровільному порядку борг не сплатила, тому позивач просив стягнути з неї 552 870,83 грн. з яких: 7 200,00 доларів США (еквівалент 178 884,00 грн. - заборгованість з орендної плати, 79 573,58 грн - пеня за прострочення орендної плати, 11 850,00 доларів США (еквівалент 294 413, 25 грн. - штраф за дострокове розірвання договору.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 15 вересня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено. Стягнуто з ФОП ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 552 870, 83 грн. з яких: 7 200 доларів США - заборгованість з орендної плати (еквівалент 178 884,00 грн); 79 573, 58 грн - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань та 11 850 доларів США (еквівалент 294 413, 25 грн. - штраф. Вирішено також питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач, здійснюючи підприємницьку діяльність в орендованому приміщенні, що підтверджується заявою про дострокове розірвання договору оренди, а також вимогами про усунення перешкод у користуванні орендованим приміщенням, свого обов'язку зі сплати орендної плати не виконує, внаслідок чого існує заборгованість перед ОСОБА_3; відсутність акта приймання-передачі частини приміщень у будинку АДРЕСА_1не звільняє ФОП ОСОБА_4 від орендної плати, яка повинна сплачуватися незалежно від результатів господарської діяльності орендаря (пункт 3.2 договору оренди від 17 липня 2015 року).

Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 30 листопада 2017 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 вересня 2017 року залишено без змін.

Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що ФОП ОСОБА_4 не надала доказів свого звернення до позивача з вимогами передати майно в оренду та підписати акт приймання-передачі приміщення, натомість сама направляла вимоги ОСОБА_3 про усунення їй перешкод у користуванні орендованим приміщенням; наявність заборгованості з орендної плати відповідачка не спростувала, іншого розрахунку суми боргу суду не надала. Позивач є фізичною особою і власником орендованих приміщень на підставі договору купівлі-продажу майна від 08 травня 2003 року, відтак пред'явлений ним позов підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Наведені в касаційній скарзі доводи

14 грудня 2017 року ФОП ОСОБА_4 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що всупереч статті 638, частині другій статті 640, статті 795 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спірним договором оренди визначено строк передачі приміщення та майна орендареві до 17 жовтня 2018 року, тобто понад установлений строк дії договору (до 17 червня 2018 року), що надає право орендодавцю не передавати орендарю майно в оренду під час дії договору; приміщення орендарю не було передано та ним не використовувалося, акт приймання-передачі не підписувався сторонами, у зв'язку із чим немає правових підстав для нарахування орендної плати; договором оренди не передбачено форми її оплати та вартості квадратного метра орендованої площі; орендну плату відповідачка сплатила до укладення договору оренди від 17 липня 2015 року, а розрахунки, з яких би вбачався період виникнення боргу зі сплати орендної плати, а також правові підстави для стягнення пені та штрафу в оскаржуваних судових рішеннях не вказані, як і не застосовано частину другу статті 766 ЦК України; саме ФОП ОСОБА_4 відмовилася від договору оренди у зв'язку з відмовою орендодавця передати їй приміщення в користування в порядку, передбаченому пунктом 2.2.2 цього договору, а тому розірвання договору оренди в розумінні пункту 4.4.1 договору не відбулося.

Крім того, ФОП ОСОБА_4 у касаційній скарзі вказувала на порушення судами попередніх інстанцій вимог статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) (в редакції, яка була чинною на час розгляду справи в судах попередніх інстанцій) щодо підсудності цього спору судам господарської юрисдикції та зазначала, що ОСОБА_3 як власник орендованих приміщень передавав їх в оренду як фізична особа - підприємець, тому, що основний вид його діяльності - здача в оренду нерухомого майна, однак її вимоги про встановлення статусу позивача як фізичної особи - підприємця суди першої та апеляційної інстанцій також проігнорували.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03 січня 2018 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

У лютому 2018 року ОСОБА_3 подав до суду відзив на касаційну скаргу, у якому, зокрема, вказує на те, що відповідачка не довела, що між сторонами не було складено акта приймання-передачі та не було передано приміщення в оренду, при цьому вказані обставини спростовано рішенням суду у справі N 127/15239/16-ц, що набрало законної сили, та вимогами ФОП ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні приміщенням від 01 та 07 червня 2016 року, які також підтверджують факт здійснення підприємницької діяльності відповідачкою у спірному приміщенні; акт приймання-передачі орендованого майна наявний у переліку додатків до вказаного договору оренди від 17 липня 2015 року та є невід'ємною частиною цього договору; наявні рахунки за комунальні платежі, а також звіти роботи реєстратора розрахункових операцій підтверджують, що відповідачка в період з 03 грудня 2015 року по 31 травня 2016 року здійснювала підприємницьку діяльність у приміщенні кафе; спірний договір оренди від 15 липня 2015 року містить усі істотні умови, у тому числі й вартість орендної площі; ФОП ОСОБА_4 з власної ініціативи розірвала спірний договір, направивши повідомлення від 17 квітня 2016 року, у зв'язку із чим позивач нарахував пеню та штраф відповідно до умов договору оренди; заборгованість з орендної плати у відповідачки виникла з лютого 2016 року та нарахована ним до травня 2016 року включно; оскільки спірний договір від 17 липня 2015 року позивач уклав як фізична особа, то вказаний спір підлягає розгляду та вирішенню в порядку цивільного судочинства.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 15 лютого 2018 року справу призначив до судового розгляду, ухвалою від 07 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 26 березня 2018 року прийняла справу та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Частиною шостою статті 403 ЦПК України визначено, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

При визначенні предметної та/або суб'єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII.

Статтею 1 ГПК (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) установлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Згідно із частиною першою статті 128 Господарського кодексу України (далі - ГК України) громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

Господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини першої статті 12 ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій).

Статтею 20 ГПК України у редакції Закону N 2147-VIII визначено особливості предметної та суб'єктної юрисдикції господарських судів, якими уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (в тому числі землю) крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем.

Позивач заперечував наявність спору між ним як фізичною особою - підприємцем та ФОП ОСОБА_4, оскільки до суду він звернувся за захистом своїх порушених прав, що виникли у зв'язку з невиконанням відповідачкою умов договору оренди приміщень від 17 липня 2015 року, укладеного з ним як з фізичною особою.

У зв'язку із цим ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне визначити співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи - підприємця та їх правового статусу.

Відповідно до частини першої статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

У статті 25 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи.

За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті.

У статті 26 ЦК України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин.

З аналізу вказаних вимог цивільного законодавства вбачається, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, якою передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус "фізична особа - підприємець" сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.

Суди встановили, що позивачем у цій справі є фізична особа - ОСОБА_3 як власник орендованих приміщень на підставі договору купівлі-продажу майна від 08 травня 2003 року (т. 1, а. с. 220, 221).

Суб'єктом права власності може бути фізична особа, оскільки ЦК України не містить заборони щодо перебування у власності окремої фізичної особи нерухомого майна нежитлового призначення, яке використовується для здійснення підприємницької діяльності. Та сама особа - власник майна визначає, у якому статусі вона відчужує чи передає в оренду вказане майно.

У справі, що переглядається, позовні вимоги фізичної особи стосувалися невиконання ФОП ОСОБА_4 належним чином умов договору оренди нежитлових приміщень, укладеного позивачем (як фізичною особою, якій як фізичній особі належать ці нежитлові приміщення на праві власності) з відповідачкою - ФОП ОСОБА_4, у зв'язку із чим утворилася заборгованість з орендної плати.

За таких обставин, на думку Великої Палати, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися із суб'єктною юрисдикцією цього спору, розглядаючи його в порядку цивільного судочинства.

Стосовно наведених у касаційній скарзі доводів у частині вирішення спору по суті позовних вимог та, на думку ФОП ОСОБА_5, неправильного застосування судами, зокрема, положень статей 638, 640 та 795 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.

Суди встановили, що 17 липня 2015 року між ФОП ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір оренди частини приміщень площею 284,7 кв. м у будинку АДРЕСА_1 (кафе "ІНФОРМАЦІЯ_1") (т. 1, а. с. 6-9).

Згідно з пунктом 6.1 цього договору він вступає в силу з дня підписання і діє до 17 червня 2018 року.

Пунктом 3.1 договору від 17 липня 2015 року передбачено, що орендар за користування орендованим приміщенням та майном сплачує орендну плату за період із 17 вересня 2015 року по 17 вересня 2016 року в розмірі 39 582,00 грн щомісячно (еквівалент 1 800,00 доларів США) та у період із 17 вересня 2016 року по 17 червня 2018 року - по 43 980,00 грн щомісячно (еквівалент 2 000 доларів США).

Оплату за водопостачання та електроенергію згідно з показниками лічильників орендар проводить щомісячно окремо від орендної плати.

Відповідно до пункту 3.2 договору оренди приміщення від 17 липня 2015 року орендна плата сплачується незалежно від результатів господарської діяльності орендаря щомісячно до 25 числа поточного місяця.

Листом від 17 квітня 2016 року ФОП ОСОБА_4 повідомила ОСОБА_3 про розірвання договору оренди приміщення із 17 червня 2016 року (т. 1, а. с. 10).

03 та 09 червня 2016 року позивач на адресу ФОП ОСОБА_4 направив письмові вимоги про сплату боргу за договором оренди (т. 1, а. с. 11-15), які відповідачка залишила без належного реагування та задоволення.

Суди попередніх інстанцій вважали встановленими обставини щодо складення сторонами акта приймання-передачі, а також виходили з наявності правових підстав для стягнення з ФОП ОСОБА_4 орендної плати, пені та штрафу на загальну суму 552 870,83 грн згідно з наданим позивачем розрахунком.

Частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Загальними положеннями про найм (оренду) передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди) (стаття 759 ЦК України).

Частиною третьою статті 653 ЦК України встановлено, що в разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

За правилами статті 793 ЦК України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається в письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню в разі, якщо його укладено строком на три і більше років.

Відповідно до статті 795 ЦК України передання наймачеві будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту починається обчислення строку договору найму, якщо інше не встановлено договором. Повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється.

Тобто законодавець передбачив загальне правило, за яким визначається як початок, так і припинення договірних правовідносин з оренди будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини).

Фактом початку та відповідно припинення правовідносин є підписання акта приймання-передачі нерухомого майна як від орендаря до орендодавця, так і від орендодавця до орендаря.

Сторони можуть установити й інший момент відліку строку, однак цю обставину вони повинні узгодити та викласти у договорі оренди.

Однак суди залишили поза увагою той факт, що в матеріалах справи немає відповідних актів приймання-передачі частини капітальної споруди орендарю - ФОП ОСОБА_4, а також повернення спірного майна ОСОБА_3, у зв'язку із чим у цьому випадку визначальним для правильного застосування положень статті 629 і частини другої статті 795 ЦК України та стягнення орендної плати є встановлення періоду фактичної можливості користування орендованим приміщенням відповідачкою, а не самі по собі її вимоги про усунення перешкод у користуванні орендованим приміщенням.

При цьому посилання судів як на правову підставу для задоволення позову ОСОБА_3 у цій частині на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 30 січня 2017 року у справі за позовом ФОП ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання договорів оренди недійсними (N 127/15239/16-ц), у зв'язку з наявністю якого суди вважали такими, що не підлягають доказуванню події щодо складення сторонами відповідного акта приймання-передачі, з огляду на положення частини третьої статті 61 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду та вирішення справи є безпідставним, адже у цьому рішенні лише зазначено про те, що відсутність акта приймання-передачі не вказує на незаконність договору оренди, однак обставини, пов'язані з наявністю права позивача на стягнення орендної плати, а також періоду стягнення та розмір такої плати не встановлювалися, тому підлягали перевірці на загальних підставах, визначених цивільним процесуальним законодавством.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.

Згідно з вимогами статті 611 ЦК України в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Загальними положеннями про забезпечення виконання зобов'язання передбачено види такого забезпечення. Зокрема, відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення боржником зобов'язання.

Статтею 550 ЦК України передбачено, що право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Згідно зі статтею 551 ЦК України у випадку, коли предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Оскільки суди не встановили обставин щодо моменту виникнення між сторонами орендних відносин, а також періоду розрахунку орендної плати за користування орендованими приміщенням, не можна погодитися з висновком про розмір несплаченої орендної плати та пені згідно з пунктом 4.5 договору оренди від 17 липня 2015 року.

Крім того, суди попередніх інстанцій стягнули з ФОП ОСОБА_4 передбачений пунктом 4.4.1 спірного договору оренди штраф у розмірі 25 % орендної плати за кожен місяць пропорційно до часу, що залишився до закінчення строку договору оренди (11 850,00 доларів США), однак не врахували, що ця умова стосується тієї сторони, з вини якої розривається договір, не зауважили, що сам по собі факт звернення відповідачки з ініціативою про розірвання договору не свідчить про її вину в припиненні зобов'язання, та дійшли передчасного висновку про наявність правових підстав у позивача для стягнення вказаної суми коштів.

За таких обставин, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на норми матеріального права, якими врегульовано спірні правовідносини, умови укладеного між сторонами договору оренди, не встановили правових підстав для стягнення з відповідачки орендної плати, права позивача на неустойку, порушили принцип рівності та змагальності сторін, не перевірили доводів відповідачки, у зв'язки із чим, дійшли передчасного висновку про задоволення позову. На думку Великої Палати Верховного Суду, рішення судів першої та апеляційної інстанцій не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального та процесуального права, а тому відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України їх слід скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки не встановлено обставин, що мають суттєве значення, що унеможливлює закінчення судового розгляду.

Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 30 листопада 2017 року скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
Д.А. Гудима Л.І. Рогач
В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
О.Р. Кібенко О.Г. Яновська

[ANTIRAID]

Интересное решение, где Большая палата указывает на  необходимость установить период аренды в связи с отсутствием акта приема-передачи имущества в аренду. Кроме того, суды должны установить и по чьей вине происходит расторжение договора, чтобы определиться с правомерностью взыскания штрафа.