ANTIRAID

Постановление БП-ВС о порядке взыскания суммы при расторжении договора аренды помещения

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 голос

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 травня 2018 року

м. Київ

Справа N 127/14633/16-ц
Провадження N 14-93цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого судді Князєва В.С.,
судді-доповідача Ситнік О.М.,
суддів: суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідач - фізична особа-підприємець ОСОБА_4 (далі - ФОП ОСОБА_4.),

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ФОП ОСОБА_4

на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 вересня 2017 року у складі судді Бойка В.М. та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 30 листопада 2017 року у складі колегії суддів Медяного В.М., Матківської М.В., Сопруна В.В.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ФОП ОСОБА_4 про стягнення боргу,

ВСТАНОВИЛА:

У липні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ФОП ОСОБА_4 про стягнення боргу.

Позовну заяву мотивовано тим, що 17 липня 2015 року між ним та ФОП ОСОБА_4 укладено договір оренди частини приміщень кафе "ІНФОРМАЦІЯ_1" у будинку АДРЕСА_1, які належать йому на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 08 травня 2003 року, строком до 17 червня 2018 року, на умовах орендної плати за період із 17 вересня 2015 року по 17 вересня 2016 року в розмірі 39 582,00 грн щомісячно (еквівалент 1 800,00 доларів США) та щомісяця по 43 980,00 грн (еквівалент 2 000 доларів США) у період із 17 вересня 2016 року по 17 червня 2018 року.

Приміщення передано ФОП ОСОБА_4 оренду, однак орендну плату за його користування відповідачка у строки та в розмірі, передбаченому договором оренди, не сплачувала, внаслідок чого виникла заборгованість за період з 01 лютого по 01 червня 2016 року.

Крім того, ОСОБА_3 зазначив, що заявою від 17 квітня 2016 року відповідачка повідомила його про дострокове розірвання договору оренди у зв'язку з тим, що орендодавець не передав їй приміщення, а тому 03 червня 2016 року він направив ФОП ОСОБА_4 вимогу про сплату неустойки згідно з пунктом 4.4.1 укладеного між ними договору оренди.

Посилаючись на викладене, вказавши, що своїми діями ФОП ОСОБА_4 фактично підтвердила намір достроково припинити відносини за договором оренди від 17 липня 2015 року, демонтувавши та склавши внутрішнє обладнання та оздоблення у приміщенні кафе "ІНФОРМАЦІЯ_1", однак у добровільному порядку борг не сплатила, тому позивач просив стягнути з неї 552 870,83 грн. з яких: 7 200,00 доларів США (еквівалент 178 884,00 грн. - заборгованість з орендної плати, 79 573,58 грн - пеня за прострочення орендної плати, 11 850,00 доларів США (еквівалент 294 413, 25 грн. - штраф за дострокове розірвання договору.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 15 вересня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено. Стягнуто з ФОП ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 552 870, 83 грн. з яких: 7 200 доларів США - заборгованість з орендної плати (еквівалент 178 884,00 грн); 79 573, 58 грн - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань та 11 850 доларів США (еквівалент 294 413, 25 грн. - штраф. Вирішено також питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач, здійснюючи підприємницьку діяльність в орендованому приміщенні, що підтверджується заявою про дострокове розірвання договору оренди, а також вимогами про усунення перешкод у користуванні орендованим приміщенням, свого обов'язку зі сплати орендної плати не виконує, внаслідок чого існує заборгованість перед ОСОБА_3; відсутність акта приймання-передачі частини приміщень у будинку АДРЕСА_1не звільняє ФОП ОСОБА_4 від орендної плати, яка повинна сплачуватися незалежно від результатів господарської діяльності орендаря (пункт 3.2 договору оренди від 17 липня 2015 року).

Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 30 листопада 2017 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 вересня 2017 року залишено без змін.

Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що ФОП ОСОБА_4 не надала доказів свого звернення до позивача з вимогами передати майно в оренду та підписати акт приймання-передачі приміщення, натомість сама направляла вимоги ОСОБА_3 про усунення їй перешкод у користуванні орендованим приміщенням; наявність заборгованості з орендної плати відповідачка не спростувала, іншого розрахунку суми боргу суду не надала. Позивач є фізичною особою і власником орендованих приміщень на підставі договору купівлі-продажу майна від 08 травня 2003 року, відтак пред'явлений ним позов підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Наведені в касаційній скарзі доводи

14 грудня 2017 року ФОП ОСОБА_4 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що всупереч статті 638, частині другій статті 640, статті 795 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спірним договором оренди визначено строк передачі приміщення та майна орендареві до 17 жовтня 2018 року, тобто понад установлений строк дії договору (до 17 червня 2018 року), що надає право орендодавцю не передавати орендарю майно в оренду під час дії договору; приміщення орендарю не було передано та ним не використовувалося, акт приймання-передачі не підписувався сторонами, у зв'язку із чим немає правових підстав для нарахування орендної плати; договором оренди не передбачено форми її оплати та вартості квадратного метра орендованої площі; орендну плату відповідачка сплатила до укладення договору оренди від 17 липня 2015 року, а розрахунки, з яких би вбачався період виникнення боргу зі сплати орендної плати, а також правові підстави для стягнення пені та штрафу в оскаржуваних судових рішеннях не вказані, як і не застосовано частину другу статті 766 ЦК України; саме ФОП ОСОБА_4 відмовилася від договору оренди у зв'язку з відмовою орендодавця передати їй приміщення в користування в порядку, передбаченому пунктом 2.2.2 цього договору, а тому розірвання договору оренди в розумінні пункту 4.4.1 договору не відбулося.

Крім того, ФОП ОСОБА_4 у касаційній скарзі вказувала на порушення судами попередніх інстанцій вимог статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) (в редакції, яка була чинною на час розгляду справи в судах попередніх інстанцій) щодо підсудності цього спору судам господарської юрисдикції та зазначала, що ОСОБА_3 як власник орендованих приміщень передавав їх в оренду як фізична особа - підприємець, тому, що основний вид його діяльності - здача в оренду нерухомого майна, однак її вимоги про встановлення статусу позивача як фізичної особи - підприємця суди першої та апеляційної інстанцій також проігнорували.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03 січня 2018 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

У лютому 2018 року ОСОБА_3 подав до суду відзив на касаційну скаргу, у якому, зокрема, вказує на те, що відповідачка не довела, що між сторонами не було складено акта приймання-передачі та не було передано приміщення в оренду, при цьому вказані обставини спростовано рішенням суду у справі N 127/15239/16-ц, що набрало законної сили, та вимогами ФОП ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні приміщенням від 01 та 07 червня 2016 року, які також підтверджують факт здійснення підприємницької діяльності відповідачкою у спірному приміщенні; акт приймання-передачі орендованого майна наявний у переліку додатків до вказаного договору оренди від 17 липня 2015 року та є невід'ємною частиною цього договору; наявні рахунки за комунальні платежі, а також звіти роботи реєстратора розрахункових операцій підтверджують, що відповідачка в період з 03 грудня 2015 року по 31 травня 2016 року здійснювала підприємницьку діяльність у приміщенні кафе; спірний договір оренди від 15 липня 2015 року містить усі істотні умови, у тому числі й вартість орендної площі; ФОП ОСОБА_4 з власної ініціативи розірвала спірний договір, направивши повідомлення від 17 квітня 2016 року, у зв'язку із чим позивач нарахував пеню та штраф відповідно до умов договору оренди; заборгованість з орендної плати у відповідачки виникла з лютого 2016 року та нарахована ним до травня 2016 року включно; оскільки спірний договір від 17 липня 2015 року позивач уклав як фізична особа, то вказаний спір підлягає розгляду та вирішенню в порядку цивільного судочинства.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 15 лютого 2018 року справу призначив до судового розгляду, ухвалою від 07 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 26 березня 2018 року прийняла справу та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Частиною шостою статті 403 ЦПК України визначено, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

При визначенні предметної та/або суб'єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII.

Статтею 1 ГПК (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) установлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Згідно із частиною першою статті 128 Господарського кодексу України (далі - ГК України) громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

Господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини першої статті 12 ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій).

Статтею 20 ГПК України у редакції Закону N 2147-VIII визначено особливості предметної та суб'єктної юрисдикції господарських судів, якими уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (в тому числі землю) крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем.

Позивач заперечував наявність спору між ним як фізичною особою - підприємцем та ФОП ОСОБА_4, оскільки до суду він звернувся за захистом своїх порушених прав, що виникли у зв'язку з невиконанням відповідачкою умов договору оренди приміщень від 17 липня 2015 року, укладеного з ним як з фізичною особою.

У зв'язку із цим ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне визначити співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи - підприємця та їх правового статусу.

Відповідно до частини першої статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

У статті 25 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи.

За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті.

У статті 26 ЦК України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин.

З аналізу вказаних вимог цивільного законодавства вбачається, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, якою передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус "фізична особа - підприємець" сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.

Суди встановили, що позивачем у цій справі є фізична особа - ОСОБА_3 як власник орендованих приміщень на підставі договору купівлі-продажу майна від 08 травня 2003 року (т. 1, а. с. 220, 221).

Суб'єктом права власності може бути фізична особа, оскільки ЦК України не містить заборони щодо перебування у власності окремої фізичної особи нерухомого майна нежитлового призначення, яке використовується для здійснення підприємницької діяльності. Та сама особа - власник майна визначає, у якому статусі вона відчужує чи передає в оренду вказане майно.

У справі, що переглядається, позовні вимоги фізичної особи стосувалися невиконання ФОП ОСОБА_4 належним чином умов договору оренди нежитлових приміщень, укладеного позивачем (як фізичною особою, якій як фізичній особі належать ці нежитлові приміщення на праві власності) з відповідачкою - ФОП ОСОБА_4, у зв'язку із чим утворилася заборгованість з орендної плати.

За таких обставин, на думку Великої Палати, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися із суб'єктною юрисдикцією цього спору, розглядаючи його в порядку цивільного судочинства.

Стосовно наведених у касаційній скарзі доводів у частині вирішення спору по суті позовних вимог та, на думку ФОП ОСОБА_5, неправильного застосування судами, зокрема, положень статей 638, 640 та 795 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.

Суди встановили, що 17 липня 2015 року між ФОП ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір оренди частини приміщень площею 284,7 кв. м у будинку АДРЕСА_1 (кафе "ІНФОРМАЦІЯ_1") (т. 1, а. с. 6-9).

Згідно з пунктом 6.1 цього договору він вступає в силу з дня підписання і діє до 17 червня 2018 року.

Пунктом 3.1 договору від 17 липня 2015 року передбачено, що орендар за користування орендованим приміщенням та майном сплачує орендну плату за період із 17 вересня 2015 року по 17 вересня 2016 року в розмірі 39 582,00 грн щомісячно (еквівалент 1 800,00 доларів США) та у період із 17 вересня 2016 року по 17 червня 2018 року - по 43 980,00 грн щомісячно (еквівалент 2 000 доларів США).

Оплату за водопостачання та електроенергію згідно з показниками лічильників орендар проводить щомісячно окремо від орендної плати.

Відповідно до пункту 3.2 договору оренди приміщення від 17 липня 2015 року орендна плата сплачується незалежно від результатів господарської діяльності орендаря щомісячно до 25 числа поточного місяця.

Листом від 17 квітня 2016 року ФОП ОСОБА_4 повідомила ОСОБА_3 про розірвання договору оренди приміщення із 17 червня 2016 року (т. 1, а. с. 10).

03 та 09 червня 2016 року позивач на адресу ФОП ОСОБА_4 направив письмові вимоги про сплату боргу за договором оренди (т. 1, а. с. 11-15), які відповідачка залишила без належного реагування та задоволення.

Суди попередніх інстанцій вважали встановленими обставини щодо складення сторонами акта приймання-передачі, а також виходили з наявності правових підстав для стягнення з ФОП ОСОБА_4 орендної плати, пені та штрафу на загальну суму 552 870,83 грн згідно з наданим позивачем розрахунком.

Частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Загальними положеннями про найм (оренду) передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди) (стаття 759 ЦК України).

Частиною третьою статті 653 ЦК України встановлено, що в разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

За правилами статті 793 ЦК України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається в письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню в разі, якщо його укладено строком на три і більше років.

Відповідно до статті 795 ЦК України передання наймачеві будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту починається обчислення строку договору найму, якщо інше не встановлено договором. Повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється.

Тобто законодавець передбачив загальне правило, за яким визначається як початок, так і припинення договірних правовідносин з оренди будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини).

Фактом початку та відповідно припинення правовідносин є підписання акта приймання-передачі нерухомого майна як від орендаря до орендодавця, так і від орендодавця до орендаря.

Сторони можуть установити й інший момент відліку строку, однак цю обставину вони повинні узгодити та викласти у договорі оренди.

Однак суди залишили поза увагою той факт, що в матеріалах справи немає відповідних актів приймання-передачі частини капітальної споруди орендарю - ФОП ОСОБА_4, а також повернення спірного майна ОСОБА_3, у зв'язку із чим у цьому випадку визначальним для правильного застосування положень статті 629 і частини другої статті 795 ЦК України та стягнення орендної плати є встановлення періоду фактичної можливості користування орендованим приміщенням відповідачкою, а не самі по собі її вимоги про усунення перешкод у користуванні орендованим приміщенням.

При цьому посилання судів як на правову підставу для задоволення позову ОСОБА_3 у цій частині на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 30 січня 2017 року у справі за позовом ФОП ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання договорів оренди недійсними (N 127/15239/16-ц), у зв'язку з наявністю якого суди вважали такими, що не підлягають доказуванню події щодо складення сторонами відповідного акта приймання-передачі, з огляду на положення частини третьої статті 61 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду та вирішення справи є безпідставним, адже у цьому рішенні лише зазначено про те, що відсутність акта приймання-передачі не вказує на незаконність договору оренди, однак обставини, пов'язані з наявністю права позивача на стягнення орендної плати, а також періоду стягнення та розмір такої плати не встановлювалися, тому підлягали перевірці на загальних підставах, визначених цивільним процесуальним законодавством.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.

Згідно з вимогами статті 611 ЦК України в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Загальними положеннями про забезпечення виконання зобов'язання передбачено види такого забезпечення. Зокрема, відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення боржником зобов'язання.

Статтею 550 ЦК України передбачено, що право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Згідно зі статтею 551 ЦК України у випадку, коли предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Оскільки суди не встановили обставин щодо моменту виникнення між сторонами орендних відносин, а також періоду розрахунку орендної плати за користування орендованими приміщенням, не можна погодитися з висновком про розмір несплаченої орендної плати та пені згідно з пунктом 4.5 договору оренди від 17 липня 2015 року.

Крім того, суди попередніх інстанцій стягнули з ФОП ОСОБА_4 передбачений пунктом 4.4.1 спірного договору оренди штраф у розмірі 25 % орендної плати за кожен місяць пропорційно до часу, що залишився до закінчення строку договору оренди (11 850,00 доларів США), однак не врахували, що ця умова стосується тієї сторони, з вини якої розривається договір, не зауважили, що сам по собі факт звернення відповідачки з ініціативою про розірвання договору не свідчить про її вину в припиненні зобов'язання, та дійшли передчасного висновку про наявність правових підстав у позивача для стягнення вказаної суми коштів.

За таких обставин, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на норми матеріального права, якими врегульовано спірні правовідносини, умови укладеного між сторонами договору оренди, не встановили правових підстав для стягнення з відповідачки орендної плати, права позивача на неустойку, порушили принцип рівності та змагальності сторін, не перевірили доводів відповідачки, у зв'язки із чим, дійшли передчасного висновку про задоволення позову. На думку Великої Палати Верховного Суду, рішення судів першої та апеляційної інстанцій не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального та процесуального права, а тому відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України їх слід скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки не встановлено обставин, що мають суттєве значення, що унеможливлює закінчення судового розгляду.

Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 30 листопада 2017 року скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
Д.А. Гудима Л.І. Рогач
В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
О.Р. Кібенко О.Г. Яновська

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Интересное решение, где Большая палата указывает на  необходимость установить период аренды в связи с отсутствием акта приема-передачи имущества в аренду. Кроме того, суды должны установить и по чьей вине происходит расторжение договора, чтобы определиться с правомерностью взыскания штрафа. 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      23 травня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 813/4609/16
      Провадження N 11-449апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Саприкіної І.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2017 року (у складі колегії суддів Обрізка І.М., Кухтея Р.В., Сапіги В.П.) у справі N 813/4600/16 за її позовом до державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Сіволіна Михайла Юрійовича, третя особа - ОСОБА_5, про скасування рішення,
      УСТАНОВИЛА:
      У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Сіволіна М.Ю. (далі - державний реєстратор), третя особа - ОСОБА_5, у якому просила скасувати рішення державного реєстратора від 09 жовтня 2013 року N 6545657 про реєстрацію права власності на житловий будинок заОСОБА_5, що розташований за адресою: АДРЕСА_1.
      Обґрунтовуючи наведені у позовній заяві вимоги, позивачка зазначала, що рішенням Апеляційного суду Львівської області від 29 листопада 2016 року скасовано заочне рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 30 грудня 2008 року у цивільній справі N 2-2077/08, на підставі якого було здійснено реєстрацію права власності на вказаний житловий будинок за ОСОБА_5 У зв'язку із цим ОСОБА_3 вважає, що рішення державного реєстратора від 09 жовтня 2013 року N 6545657 підлягає скасуванню.
      Львівський окружний адміністративний суд постановою від 22 лютого 2017 року позов задовольнив. Скасував рішення державного реєстратора від 09 жовтня 2013 року N 6545657 про реєстрацію права власності на житловий будинок за ОСОБА_5, що розташований за адресою: АДРЕСА_1.
      Задовольняючи позов, суд виходив із того, що рішенням Апеляційного суду Львівської області від 29 листопада 2016 року скасовано рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 30 грудня 2008 року у цивільній справі N 2-2077/08, на підставі якого у ОСОБА_5 виникло право на спірний будинок.
      Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 12 червня 2017 року закрив провадження в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення вказаної ухвали, оскільки справа підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.
      У липні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просила скасувати ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2017 року й залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Обґрунтовуючи касаційну скаргу, позивачка зазначає, що позовні вимоги стосуються незаконності рішення державного реєстратора у зв'язку з набранням чинності рішенням Апеляційного суду Львівської області від 29 листопада 2016 року у цивільній справі та на підставі положення п. 41 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 року N 1141. Зазначає, що в цій справі спір про право відсутній і дослідженню підлягають виключно дії державного реєстратора, як суб'єкта владних повноважень.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 11 липня 2017 року відкрив касаційне провадження за зазначеною скаргою.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції.
      Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 11 квітня 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції.
      Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Як установили суди попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, заочним рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 30 грудня 2008 року у цивільній справі N 2-2077/08 за ОСОБА_5 визнано право власності на спадкове майно.
      У подальшому на підставі заяви ОСОБА_5 від 23 вересня 2013 року та заочного рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 30 грудня 2008 року у цивільній справі N 2-2077/08 державний реєстратор прийняв рішення від 09 жовтня 2013 року N 6545657 про державну реєстрацію за ОСОБА_5 права власності на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1.
      На підставі цього рішення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис N 2818548 про реєстрацію права власності на спірний житловий будинок за ОСОБА_5
      ОСОБА_3 оскаржила в апеляційному порядку заочне рішення суду першої інстанції у цивільній справі N 2-2077/08.
      За результатами розгляду апеляційної скарги ОСОБА_3, Апеляційний суд Львівської області рішенням від 29 листопада 2016 року скасував заочне рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 30 грудня 2008 року і відмовив у задоволенні позову ОСОБА_5, оскільки суд першої інстанції не з'ясував коло спадкоємців, які прийняли спадщину, і не залучив їх до участі у справі.
      У зв'язку з тим, що рішення державного реєстратора від 09 жовтня 2013 року N 6545657 не скасоване і унеможливлює оформлення позивачкою спадщини, ОСОБА_3 звернулася до суду з цим адміністративним позовом.
      Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Європейський суд з прав людини у п. 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
      Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час прийняття судового рішення)завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
      Справою адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Разом із тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
      Порушуючи питання про скасування рішення державного реєстратора від 09 жовтня 2013 року N 6545657, ОСОБА_3 у позовній заяві обґрунтовує свої вимоги тим, що оскаржуване рішення державного реєстратора вчинене на підставі скасованого апеляційним судом рішення суду першої інстанції, і його наявність унеможливлює оформлення спадщини на користь позивачки.
      При цьому позовні вимоги не ґрунтуються на протиправності дій державного реєстратора, як суб'єкта, наділеного Законом України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" владними функціями приймати рішення про державну реєстрацію обтяження прав, у зв'язку із невиконанням ним обов'язку щодо перевірки поданих для цього документів та наявності у особи, яка звернулась за державною реєстрацією, припинення повноважень на подання відповідної заяви.
      Інших доводів позивачка не навела.
      Тобто у цій справі позивачка просить захистити свій приватний інтерес шляхом скасування рішення державного реєстратора та зупинення права власності громадянки ОСОБА_5 на спірний будинок, а тому спір пов'язаний з реалізацією цивільних прав позивачки.
      За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
      Згідно з п. 10 ч. 1 ст. 16 цього Кодексу одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
      З огляду на наведене й ураховуючи суть та суб'єктний склад спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, і вважає обґрунтованим висновок Львівського апеляційного адміністративного суду про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України.
      Стосовно наведених у касаційній скарзі вимог щодо залишення в силі постанови суду першої інстанції Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що ця постанова не переглядалася в апеляційному порядку по суті заявлених вимог, а тому підстав для її перегляду в касаційному порядку немає.
      Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
      Відповідно до ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій.
      Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2017 року - без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук В.І. Данішевська Д.А. Гудима О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
       
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 травня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 826/19487/14
      Провадження N 11-358апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Саприкіної І.В.,
      суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання - Гімарі Н.В.,
      позивача - ОСОБА_3,
      представників Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Центр" - Халабузаря В.В., Ворушила І.О.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Центр" на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 лютого 2017 року (у складі колегії суддів Літвінової А.В., Аблова Є.В., Мазур А.С.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2017 року (у складі колегії суддів Шурка О.І., Василенка Я.М., Степанюка А.Г.) у справі за позовом ОСОБА_3 до Державної реєстраційної служби України, державного реєстратора речових прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Сидорчука Андрія Вікторовича, Міністерства юстиції України, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Центр", Служба у справах дітей Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
      УСТАНОВИЛА:
      У грудні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної реєстраційної служби України, державного реєстратора речових прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Сидорчука А.В. (далі - державний реєстратор), Міністерства юстиції України, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Центр" (далі - ПАТ КБ "Центр"), Служба у справах дітей Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації, у якому просив:
      - визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, а саме чотирикімнатну АДРЕСА_1, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 і належить ОСОБА_3 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 від 11 грудня 2009 року;
      - зобов'язати Державну реєстраційну службу України виключити запис про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
      Позов обґрунтовано тим, що оскаржуване рішення державного реєстратора прийнятно з порушенням вимог Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV), Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV), Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року N 1127, а тому є протиправним і підлягає скасуванню.
      Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 15 лютого 2017 року позов ОСОБА_3 задовольнив. Визнав протиправним та скасував рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 06 серпня 2014 року N 14965353. Зобов'язав Міністерство юстиції України виключити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень запис від 30 травня 2014 року N 6684545.
      Суд першої інстанції, визначивши належність справи адміністративній юрисдикції, керувався тим, що невиконання умов цивільно-правової угоди (договорів кредиту та іпотеки) не є самостійною підставою для звернення до адміністративного суду, а доводи позивача ґрунтуються на протиправності дій державного реєстратора, як суб'єкта, наділеного владними управлінським функціями. При цьому, задовольняючи позов, суд мотивував своє рішення тим, що у державного реєстратора не було доказів переходу права приватної власності на квартиру від ОСОБА_3 до ПАТ "КБ "Центр", оскільки відсутні докази наявності у позивача боргу перед банком.
      Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 13 липня 2017 року змінив постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 лютого 2017 року із зазначенням у мотивувальній частині інших підстав для задоволення позову, зокрема, що державний реєстратор прийняв оскаржуване рішення за відсутності доказів простроченої заборгованості, відсутності оцінки нерухомого майна на момент набуття права власності банком, а також відсутності доказів надсилання та отримання іпотекодавцем вимог банку. У решті рішення суду залишено без змін.
      У липні 2017 року ПАТ "КБ "Центр" звернулося до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, просило скасувати постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 лютого 2017 року і Київського апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2017 року та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
      В додаток до цієї касаційної скарги у листопаді 2017 року ПАТ "КБ "Центр" подало клопотання про закриття провадження з мотивів порушення судами правил предметної юрисдикції. В доводах вказало, що цей спір повинен розглядатись за правилами цивільного судочинства, оскільки виник з договірних відносин і стосується захисту приватного інтересу позивача, а також підтверджується висловленою з цього приводу позицією Верховного Суду України, зокрема у постанові від 11 квітня 2017 року у справі N 808/2298/15.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.
      Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 28 березня 2018 року згадану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення першої та апеляційної інстанцій з підстави порушення правил предметної юрисдикції.
      ОСОБА_3 подав до суду заперечення на касаційну скаргу, де зазначив, що у цій справі він оскаржує дії державного реєстратора, як суб'єкта владних повноважень, а тому ця справа належить до юрисдикції адміністративних судів і просив відмовити в задоволенні касаційної скарги з мотивів необґрунтованості та безпідставності.
      Представники ПАТКБ "Центр" у судовому засіданні просили задовольнити касаційну скаргу та закрити провадження у справі з мотивів, наведених в їх клопотанні.
      Інші учасники судового процесу не з'явилися в судове засідання, про дату, час і місце якого їх було належно повідомлено.
      Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судових рішень першої й апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції та надані на противагу їм аргументи позивача, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Судами встановлено, що між ПАТ "КБ "Центр" та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 укладено договір про відновлювальну кредитну лінію від 23 лютого 2011 року N 230211/6-КЮ, відповідно до умов якого позивачу надано кредит у розмірі 2 млн грн.
      23 лютого 2011 року між ПАТ "КБ "Центр" (іпотекодержатель) та ОСОБА_3 (іпотекодавець) укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юдіним М.А.
      Згідно з пунктом 2.1 вказаного договору іпотеки ОСОБА_3 передає в іпотеку нерухоме майно, а саме чотирикімнатну квартиру АДРЕСА_1.
      Розділом 5 іпотечного договору від 23 лютого 2011 року передбачено, що іпотекодержатель має право звернення на предмет іпотеки у випадках, зазначених у пункті 5.1 цього договору, а саме: іпотекодержатель набуває право на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання умов кредитного договору, зокрема, якщо в момент настання строку виконання зобов'язань за кредитним договором вони не будуть виконані (виконані неналежним чином) та якщо інформація чи документи, надані іпотекодавцем під час укладення цього договору, виявляться недостовірними та/або недійсними, у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем умов цього договору, а також у інших випадках, передбачених кредитним договором.
      У п. 5.3 договору іпотеки зазначено, що на підставі цього договору іпотекодержатель звертає стягнення на предмет іпотеки на власний розсуд, зокрема, шляхом прийняття предмета іпотеки у власність згідно з порядком, установленим ст. 37 Закону N 898-IV.
      Через невиконання ОСОБА_3 належним чином кредитних зобов'язань ПАТ "КБ "Центр" неодноразово надсилало позивачу вимоги про погашення кредитної заборгованості за договором від 23 лютого 2011 року N 230211/6-КЮ та попередило, що в разі невиконання вимог банком, ними буде вжито відповідних заходів.
      У зв'язку з невиконанням позивачем умов договору від 23 лютого 2011 року N 230211/6-КЮ, тобто наявністю заборгованості, ПАТ "КБ "Центр" звернулось до реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві із заявою про реєстрацію за ним права власності на квартиру 102 на вул. Срібнокільській, 3в у м. Києві.
      Державний реєстратор 06 серпня 2014 року прийняв рішення N 14965353 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, яким здійснив державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру за ПАТ "КБ "Центр", про що в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень внесено запис N 6684545 від 30 травня 2014 року.
      Вважаючи рішення державного реєстратора протиправним і таким, що прийнято з порушенням вимог Закону N 1952-IV та Закону N 898-IV за відсутності підстави для оформлення права власності, ОСОБА_3 звернувся до суду з цим адміністративним позовом.
      Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      Згідно із ч. 2 ст. 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      Частиною 2 ст. 4 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
      Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
      За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень)суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      Якщо порушення своїх прав особа вбачає в наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових чи особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
      З установлених судами обставин справи вбачається, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи (здебільшого між позивачем та третьою особою) у зв'язку з невиконанням договірних зобов'язань і реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - квартири позивача, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Такий спір суди мають вирішувати за правилами Цивільного процесуального кодексу України.
      Аналогічну правову позицію щодо застосування зазначених норм процесуального права висловлено Верховним Судом України, зокрема, у постанові від 14 червня 2016 року у справі N 826/4858/15, де зазначено, що не є спором адміністративної юрисдикції спір з органом державної реєстраційної служби при оскарженні запису та рішення про право власності у разі, коли спірні правовідносини пов'язані із невиконанням умов цивільно-правової угоди і виникають з договірних відносин, а тому мають вирішуватися судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України.
      Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступати від даного висновку.
      Крім того, таку правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі N 815/6956/15 та від 21 березня 2018 року N 802/1792/17-а.
      Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      З огляду на наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у цій справі є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки виник з договірних відносин та має вирішуватись за правилами Цивільного процесуального кодексу України.
      Європейський суд з прав людини в п. 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
      Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 238 та ч. 1 ст. 354 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) ухвалені в цій справі в порядку адміністративного судочинства судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі закриттю.
      Ураховуючи викладене та керуючись ст. 238, 239, 344, 349, 354 - 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Центр" задовольнити частково.
      Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 лютого 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2017 року скасувати.
      Провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_3 до Державної реєстраційної служби України, державного реєстратора речових прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Сидорчука АндріяВікторовича, Міністерства юстиції України, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Центр", Служба у справах дітей Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії- закрити.
      Роз'яснити позивачу право на звернення до суду в порядку цивільного судочинства.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв І.В. Саприкіна Судді: С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима О.С. Золотніков О.Р. Кібенко Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
      Повний текст постанови суду складено 08 червня 2018 року.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      30 травня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 916/978/17
      Провадження N 12-100гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Бакуліної С.В.,
      суддів Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М.,
      позивача - не з'явився,
      представника відповідача - не з'явився,
      розглянулакасаційну скаргу Громадської організації "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер" (далі - ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер") на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 10 жовтня 2017 року (головуючий суддя Величко Т.А., судді Лавриненко Л.В., Філінюк І.Г.) та на рішення Господарського суду Одеської області від 10 липня 2017 року (суддя Щавинська Ю.М.) у справі за позовом ОСОБА_3 до ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер" про визнання недійсним рішення загальних зборів.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У квітні 2017 року ОСОБА_3 звернулась до Господарського суду Одеської області з позовними вимогами до ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер" про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників указаної громадської організації, яке затверджене протоколом від 23 грудня 2016 року N 2, скасування запису N 15491070001001656 від 03 лютого 2017 року про внесення змін до відомостей про юридичну особу: зміна додаткової інформації, зміна керівника юридичної особи, зміна складу підписантів, скасування запису N 15491050001001656 від 03 лютого 2017 року про державну реєстрацію змін до установчих документів юридичної особи: зміна повного найменування, зміна скороченого найменування, інші зміни.
      1.2. Під час розгляду справи в місцевому господарському суді позивач подав заяву про відмову від позовних вимог щодо скасування записів від 03 лютого 2017 року N 15491070001001656 та N 15491050002001656.
      1.3. Позов обґрунтовано тим, що спірне рішення загальних зборів, яким, зокрема, позивача було виключено зі складу керівних органів ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер" з підстав невиконання статутних завдань та нездійснення керівництва організацією, має бути визнано недійсним, оскільки ОСОБА_3 не було належним чином повідомлено про проведення загальних зборів, а також у зв'язку з недотриманням порядку їх проведення.
      1.4. Як на правову підставу позову ОСОБА_3 посилається на статтю 9 Закону України "Про громадські об'єднання" та підпункти 4.2.1, 4.2.2, 4.2.4, 4.3.4 Статуту ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер".
      1.5. Заперечення проти позову обґрунтовано тим, що позачергові загальні збори були скликані відповідно до положень статуту організації, а позивач був повідомлений про дату та час проведення позачергових загальних зборів засобами поштового зв'язку та особисто членами організації ОСОБА_4 та ОСОБА_5 Відповідач також вважає, що цей спір не може бути віднесений до категорії справ, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками, що у свою чергу є підставою для припинення провадження у справі. Крім того, ще однією підставою для припинення провадження у справі відповідач вважає скасування ним 29 червня 2017 року оспорюваного рішення позачергових зборів організації від 23 грудня 2016 року.
      1.6. Як на правову підставу заперечень проти позову ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер" посилається на статтю 12, пункти 1, 1-1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, пункт 4.2, підпункт 4.4.1 Статуту відповідача.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Рішенням Господарського суду Одеської області від 10 липня 2017 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 10 жовтня 2017 року, позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано недійсним рішення позачергових загальних зборів членів ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер", оформлене протоколом від 23 грудня 2016 року N 2. Стягнуто з ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер" на користь ОСОБА_3 1600 грн судового збору. Припинено провадження у справі в частині вимог про скасування запису N 15491070001001656 від 03 лютого 2017 року про внесення змін до відомостей про юридичну особу: зміна додаткової інформації, зміна керівника юридичної особи, зміна складу підписантів, скасування запису N 15491050001001656 від 03 лютого 2017 року про державну реєстрацію змін до установчих документів юридичної особи: зміна повного найменування, зміна скороченого найменування, інші зміни.
      2.2. Судові рішення умотивовані відсутністю доказів належного повідомлення позивача про проведення позачергових загальних зборів, оформлених протоколом від 23 грудня 2016 року N 2, та доказів на підтвердження обставин неналежного виконання статутних завдань ОСОБА_3, а також ненаданням відповідачем доказів наявності кворуму на спірних зборах.
      2.3. Нормативно судові рішення умотивовано посиланням на статті 1, 12, 16, 33, 34 ГПК України, статтю 167 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статті 1, 3, 11 Закону України "Про громадські організації", положення Статуту ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер", постанови пленуму Вищого господарського суду України від 25 лютого 2016 року N 4 "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин", та від 24 жовтня 2008 року N 13 "Про практику розгляду судами корпоративних спорів".
      3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      3.1. ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер" звернулася до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 10 жовтня 2017 року та на рішення Господарського суду Одеської області від 10 липня 2017 року, в якій просила скасувати оскаржувані судові рішення та припинити провадження у справі.
      3.2. Скаржник вважає, що:
      - вказана справа не є такою, що виникла з корпоративних відносин, оскільки не є спором між юридичною особою та її учасником, а є спором між юридичною особою та фізичною особою, яка не має підтвердженого юридичного зв'язку із цією юридичною особою. Крім того, цей спір виник з діяльності громадського об'єднання, яке діє на підставі Закону України "Про громадські об'єднання" та не є господарським товариством, тому спір не підвідомчий господарському суду;
      - у зв'язку зі скасуванням відповідачем оспорюваного рішення від 23 грудня 2016 року в процесі розгляду господарським судом цієї справи, припинилось існування предмета спору, що було підставою для припинення провадження на підставі пункту 1-1 частини першої статті 80 ГПК України (в редакції до 15 грудня 2017 року), проте суд першої інстанції відповідне клопотання безпідставно відхилив та зазначив, що скасуванням рішення від 23 грудня 2016 року жодним чином не було вирішено спірних питань між сторонами та не врегульовано наявного спору.
      4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      4.1. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ГПК України викладено в новій редакції, і розпочав роботу Верховний Суд.
      4.2. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      4.3. Ухвалою від 09 лютого 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер" для здійснення перегляду постанови Одеського апеляційного господарського суду від 10 жовтня 2017 року та рішення Господарського суду Одеської області від 10 липня 2017 року у справі N 916/978/17 та призначив її до розгляду на 04 квітня 2018 року.
      4.4. Відповідно до частини шостої статті 302 ГПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      4.5. 04 квітня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав справу N 916/978/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України, оскільки ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер" оскаржує судові рішення з підстав порушення судами попередніх інстанцій правил предметної та суб'єктної юрисдикції.
      5. Позиція Великої Палати Верховного Суду в справі
      5.1. Відповідно до статті 1 ГПК України (в редакції, чинній на момент подання позовної заяви) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі -підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.
      5.2. Згідно із частиною четвертою статті 12 ГПК України (в редакції, чинній на момент подання позовної заяви) господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.
      5.3. Отже, справи, що виникають з корпоративних відносин, - це справи зі спорів між юридичними особами та їх учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасниками, які вибули, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, що пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи. Предметом відповідних позовів можуть бути вимоги про визнання недійсними: актів органів управління юридичної особи; її установчих документів; правочинів, укладених юридичною особою, якщо позивач обґрунтує свої вимоги порушенням його корпоративних прав або інтересів, тощо. Виняток становлять трудові спори за участю юридичної особи.
      5.4. Відповідно до статті 167 ГК України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.
      5.5. З огляду на положення статті 84 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частини п'ятої статті 63, частин першої та третьої статті 167 ГК України, Закону України "Про господарські товариства", Закону України "Про акціонерні товариства", статей 1, 19 і частин першої, шостої статті 20 Закону України "Про фермерське господарство", статей 6, 8, 19 та 21 Закону України "Про кооперацію" корпоративні відносини виникають, зокрема, у господарських товариствах, виробничих кооперативах, фермерських господарствах, приватних підприємствах, заснованих на власності двох або більше осіб.
      5.6. Відповідно до частини першої статті 79 ГК України господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.
      5.7. Відповідно до статті 1 Закону України "Про господарські товариства" господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарськими товариствами цим Законом визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. До господарських товариств належать акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.
      5.8. Водночас за змістом статті 1 Закону України "Про громадські об'єднання" громадське об'єднання - це добровільне об'єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.
      5.9. Громадське об'єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку (частина п'ята статті 1 Закону України "Про громадські об'єднання").
      5.10. Згідно зі статтею 3 Закону України "Про громадські об'єднання" громадські об'єднання утворюються і діють на принципах: добровільності; самоврядності; вільного вибору території діяльності; рівності перед законом; відсутності майнового інтересу їх членів (учасників); прозорості, відкритості та публічності.
      5.11. Відсутність майнового інтересу передбачає, що члени (учасники) громадського об'єднання не мають права на частку майна громадського об'єднання та не відповідають за його зобов'язаннями. Доходи або майно (активи) громадського об'єднання не підлягають розподілу між його членами (учасниками) і не можуть використовуватися для вигоди будь-якого окремого члена (учасника) громадського об'єднання, його посадових осіб (крім оплати їх праці та відрахувань на соціальні заходи).
      5.12. Відповідно до пунктів 1.1, 1.3, 1.5 свого Статуту ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер" є добровільним, неприбутковим громадським об'єднанням, яке створено на добровільних засадах, на основі єдності інтересів, для спільної реалізації своїх прав і свобод, з метою реалізації потреб у справі забезпечення та розвитку болгарської мови, культури, традицій, звичаїв та захисту національно-культурних, соціальних, творчих та інших громадських інтересів; організація є некомерційною й не має на меті одержання прибутку від своєї діяльності; організація у своїй діяльності керується Конституцією України, Законом України "Про громадські об'єднання", Законом України "Про національні меншини", цим статутом та чинним законодавством України з питань діяльності громадської організації.
      5.13. Пунктом 2.1 Статуту відповідача визначено, що метою організації є захист та задоволення законних соціально-економічних, духовних, соціальних, культурних, етнічних, творчих та інших спільних інтересів членів громадської організації, сприяння розвитку національної культури болгар, що мешкають в Україні, національно-культурних, дружніх взаємовідносин з іншими громадськими об'єднаннями в Україні та за її межами, сприяння в реалізації заходів та програм щодо відродження та збереження болгарських традицій та мови, інших національно-культурних та історичних цінностей.
      5.14. З огляду на наведені вище приписи законодавства та положення Статуту ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер" відповідач не є господарським товариством у розумінні положень статті 79 ГК України, Закону України "Про господарські товариства", а тому правовідносини між членами громадської організації та самою організацією не мають характеру корпоративних та не підпадають під регулювання пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України (в редакції, чинній на момент подання позовної заяви).
      5.15. Отже, зважаючи на характер правовідносин у цій справі, які не є корпоративними, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про необхідність розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства, оскільки такий приватно?правовий спір підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.
      5.16. За змістом пункту 1 частини першої статті 175 і пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд відмовляє у відкритті провадження у справі, а відкрите провадження у справі підлягає закриттю, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
      5.17. Таким чином, перевіривши застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування рішень судів попередніх інстанцій та закриття провадження в цій справі.
      5.18. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині.
      5.19. Згідно із частиною другою статті 313 ГПК України порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20 - 23 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
      5.20. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга ГО "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер" підлягає задоволенню, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню, а провадження у справі - закриттю.
      6. Щодо судових витрат
      6.1. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.
      7. Висновок щодо застосування норм права
      7.1. Правовідносини між членами громадської організації та самою організацією не мають характеру корпоративних, у зв'язку із чим спори, що виникають з таких правовідносин, не відносяться до юрисдикції господарських судів.
      Керуючись статтями 306, 308, 313, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Громадської організації "Болгарський культурно-просвітницький центр "Делжилер" задовольнити.
      2. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 10 жовтня 2017 року та рішення Господарського суду Одеської області від 10 липня 2017 року в справі N 916/978/17 скасувати.
      3. Провадження у справі Господарського суду Одеської області N 916/978/17 закрити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий-суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська