ANTIRAID

Постановление БП-ВС о правомерности взыскания в хозпроцессе задолженности за предоставленные телекомуникационные услуги льготным категориям населения с управления соцзащиты

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 голос

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
Іменем України

22 травня 2018 року

м. Київ

Справа N 927/498/17
Провадження N 12-81гс18

ВеликаПалата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В.С.,
судді-доповідача Бакуліної С.В.,
суддів Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Управління соціального захисту населення Куликівської районної державної адміністрації Чернігівської області на постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 вересня 2017 року (головуючий суддя Тищенко О.В., судді Гончаров С.А., Іоннікова І.А.) та рішення Господарського суду Чернігівської області від 22 червня 2017 року (суддя Федоренко Ю.В.) у справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Укртелеком" в особі Чернігівської філії Публічного акціонерного товариства "Укртелеком" до Управління соціального захисту населення Куликівської районної державної адміністрації Чернігівської області про стягнення 54526,73 грн заборгованості за телекомунікаційні послуги за період з 01 січня по 31 грудня 2016 року, наданих абонентам пільгових категорій, які проживають на території Куликівського району Чернігівської області.

1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень

1.1. У травні 2017 року Публічне акціонерне товариство "Укртелеком" в особі Чернігівської філії Публічного акціонерного товариства "Укртелеком" (далі - позивач, ПАТ "Укртелеком") звернулося до Господарського суду Чернігівської області з позовом до Управління соціального захисту населення Куликівської районної державної адміністрації Чернігівської області (далі - Управління) про стягнення 54526,73 грн заборгованості за телекомунікаційні послуги за період з 01 січня по 31 грудня 2016 року.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач як оператор телекомунікацій надає телекомунікаційні послуги споживачам, яким згідно із законами України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", "Про жертви нацистських переслідувань", "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист", "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", "Про охорону дитинства" встановлено пільги з оплати їх вартості. Відповідно до чинного законодавства на відповідача як розпорядника коштів місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення покладено обов'язок здійснювати розрахунки з постачальниками послуг пільговим категоріям громадян. Разом з тим на порушення вимог чинного законодавства кошти на відшкодування вартості телекомунікаційних послуг, наданих позивачем пільговим категоріям споживачів у період з 01 січня по 31 грудня 2016 року, відповідач не сплатив.

1.3. Як на правові підстави позову ПАТ "Укртелеком" посилається на підпункт "б" пункту 4 частини першої статті 89, статтю 102 Бюджетного кодексу України (далі - БК України), пункти 3, 8 Порядку фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2002 року N 256 (далі - Порядок), статтю 173, пункт 1 частини першої статті 174, статті 178, 193 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статті 525, 526, 617, 633 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), норми Закону України "Про телекомунікації".

1.4. Заперечення проти позову мотивовано посиланням на механізм фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з Державного бюджету України, які Законом України "Про Державний бюджет України на 2016 рік" на відповідний рік не були передбачені, у зв'язку із чим відповідач стверджує, що не повинен відповідати за виконання Державного бюджету України та нести на собі негативні фінансові наслідки, оскільки згідно з вимогами чинного законодавства Управління не мало права ні приймати, ні реєструвати зобов'язання, які виходили за межі відповідних бюджетних асигнувань, адже взяття таких зобов'язань є бюджетним правопорушенням. Як стверджує відповідач, заявлена до стягнення сума коштів, яку позивач вважає боргом, за своєю суттю такою не є, оскільки чинне законодавство не зобов'язує відповідача відшкодовувати всю суму коштів, витрачених позивачем на надання послуг зв'язку пільговим категоріям громадян, а обмежує цю суму розміром відповідних бюджетних асигнувань. Неприйнятним, на думку відповідача, є також посилання позивача на норми ЦК України та ГК України в частині порядку виконання зобов'язань, оскільки спірні правовідносини є не господарськими, а бюджетними, які не регулюються вказаними нормативно-правовими актами, відповідно й спір є публічно-правовим та не підвідомчий господарському суду.

1.5. Як на правову підставу заперечень Управління посилається на статтю 1, пункти 32, 48 частини першої статті 2, статті 23, 42, 48, 81, частину першу статті 102 БК України.

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. ПАТ "Укртелеком" є оператором телекомунікацій; за рішенням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації від 28 вересня 2006 року N 384 позивача включено до Реєстру операторів, провайдерів телекомунікацій за N 74.

2.2. У період з 01 січня по 31 грудня 2016 року позивач надавав послуги зв'язку споживачам, які проживають на території Куликівського району Чернігівської області та які згідно з нормами чинного законодавства належать до пільгових категорій громадян, що підтверджується наявними в матеріалах справи розрахунками видатків на відшкодування витрат, пов'язаних з наданням пільг за формою "2-пільга", затвердженою наказом Міністерства праці та соціальної політики України N 535 від 04 жовтня 2007 року.

2.3. Унаслідок надання послуг зв'язку пільговим категоріям населення в період з 01 січня по 31 грудня 2016 року позивач поніс витрати в сумі 54526,73 грн.

2.4. Зазначеної вартості послуг зв'язку відповідач не відшкодував, що стало підставою для звернення до суду із цим позовом.

3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3.1. Господарський суд Чернігівської області рішенням від 22 червня 2017 року у справі N 927/498/17, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26 вересня 2017 року, позов задовольнив повністю.

3.2. Рішення судів умотивовано посиланням на те, що до компетенції відповідача належить забезпечення реалізації на території Куликівського району Чернігівської області державної політики у сфері соціального захисту населення і саме відповідач як головний розпорядник коштів на фінансування державних соціальних програм зобов'язаний здійснювати розрахунки з організаціями - постачальниками послуг за надані пільги окремим категоріям громадян.

4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів

4.1. Управління звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 вересня 2017 року та рішення Господарського суду Чернігівської області від 22 червня 2017 року, у якій просило скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позову.

4.2. Заявник вважає, що:

- норми господарського та цивільного законодавства не застосовуються до спірних правовідносин, а основою для вирішення спору має бути бюджетне законодавство;

- відсутність субвенцій з Державного бюджету України на компенсацію вартості послуг зв'язку, наданих пільговим категоріям громадян, свідчить про те, що Управління не повинне відповідати за виконання Державного бюджету України та нести на собі негативні фінансові наслідки;

- за суб'єктним складом, характером спірних правовідносин та їх правовим регулюванням цей спір не підлягає вирішенню в господарському суді, а має розглядатись у порядку адміністративного судочинства.

5. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду

5.1. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) викладено в новій редакції, і розпочав роботу Верховний Суд.

5.2. Відповідно до підпункту 11 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України в редакції цього Закону заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не порушено на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви чи скарги не можуть бути залишені без руху, повернуті або передані за підсудністю, щодо них не може бути прийнято рішення про відмову у прийнятті чи відмову у відкритті провадження за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, якщо вони подані з додержанням відповідних вимог процесуального закону, які діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

5.3. Відповідно до частини шостої статті 302 ГПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

5.4. 26 березня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Управління на постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 вересня 2017 року та рішення Господарського суду Чернігівської області від 22 червня 2017 року у справі N 927/498/17 та передав справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України, оскільки Управління оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

6. Позиція Великої Палати Верховного Суду по справі

6.1. Згідно зі статтею 19 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" виключно законами України визначаються пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних послуг і послуг зв'язку та критерії їх надання. Державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

6.2. ПАТ "Укртелеком" надає телекомунікаційні послуги на пільгових умовах мешканцям міста Ніжина відповідно до пункту 19 частини першої статті 12, пункту 10 частини першої статті 13, пункту 18 частини першої статті 14, пункту 20 частини першої статті 15 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"; пункту 18 статті 6-1, пункту 10 статті 6-2, пункту 17 статті 6-3, пункту 19 статті 6-4 Закону України "Про жертви нацистських переслідувань"; пункту 11 статті 20 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"; пункту 7 частини першої статті 9 Закону України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні", пункту 6 частини першої статті 6 Закону України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист"; частини п'ятої статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та пункту 4 частини третьої статті 13 Закону України "Про охорону дитинства".

6.3.Відповідно до частини третьої статті 63 Закону України "Про телекомунікації" та пункту 63 Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг, затверджених постановою Кабінету Міністрів України N 295 від 11 квітня 2012 року (далі - Правила), споживачам, які мають установлені законодавством України пільги з їх оплати, телекомунікаційні послуги надаються операторами, провайдерами телекомунікацій відповідно до законодавства України.

6.4. Законом України "Про телекомунікації" та Правилами не передбачено жодного обмеження щодо надання послуг у разі відсутності коштів на зазначені цілі.

6.5. Вказані норми законодавства закріплюють реалізацію державних соціальних гарантій певним категоріям громадян та є нормами прямої дії: безумовний обов'язок оператора телекомунікаційних послуг надавати послуги зв'язку тим категоріям громадян, які мають установлені законодавством пільги з їх оплати, кореспондує безумовний обов'язок держави в особі її органів відшкодувати вартість таких послуг суб'єкту господарювання, який їх надає.

6.6. Статтею 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

6.7. За змістом підпункту "б" пункту 4 частини першої статті 89 та статті 102 БК України до видатків місцевих бюджетів належать видатки на відшкодування вартості послуг зв'язку, наданих тим категоріям громадян, яким державою передбачено пільги з їх оплати, що здійснюється за рахунок субвенцій з Державного бюджету України на здійснення державних програм соціального захисту в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

6.8. На виконання вимог статті 102 БК України постановою Кабінету Міністрів України N 256 від 04 березня 2002 року затверджено Порядок та встановлено, що головні розпорядники коштів місцевих бюджетів ведуть персоніфікований облік отримувачів пільг за соціальною ознакою згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 2003 року N 117 "Про Єдиний державний автоматизований реєстр осіб, які мають право на пільги", а також здійснюють розрахунки з постачальниками послуг на підставі поданих ними щомісячних звітів щодо послуг, наданих особам, які мають право на відповідні пільги (пункт 2 Порядку).

6.9.Згідно з пунктом 3 Порядку головними розпорядниками коштів місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення є керівники головних управлінь, управлінь, відділів та інших самостійних структурних підрозділів місцевих держадміністрацій, виконавчих органів рад, до компетенції яких належать питання праці та соціального захисту населення.

6.10. Відповідно до пункту 1, підпункту 3 пункту 4 Положення про управління праці та соціального захисту населення Куликівської районної державної адміністрації, затвердженого розпорядженням голови районної державної адміністрації від 20 березня 2017 року N 128 управління утворюється головою районної державної адміністрації, входить до її складу і в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці забезпечує виконання покладених на управління завдань; основним завданням управління є, зокрема, призначення та виплата соціальної допомоги, адресної грошової допомоги, компенсацій та інших соціальних виплат, установлених законодавством України, надання субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива та пільг з оплати житлово-комунальних послуг і зв'язку.

6.11.Згідно з підпунктом 37 пункту 5 вказаного Положення управління відповідно до визначених повноважень виконує такі функції, зокрема, забезпечує ведення єдиної інформаційно-аналітичної системи соціального захисту населення (ІАССЗН), Єдиного державного автоматизованого реєстру осіб, які мають право на пільги (ЄДАРП); централізованого банку даних з проблем інвалідності (ЦБІ), інших інформаційних систем та резервів, визначених Мінсоцполітики, підтримує єдине інформаційне і телекомунікаційне середовище у складі інформаційної інфраструктури Мінсоцполітики та власний сегмент локальної мережі.

6.12. З огляду на викладене вище до компетенції відповідача належить забезпечення реалізації на території Куликівського району Чернігівської області державної політики у сфері соціального захисту населення, і саме відповідач як головний розпорядник коштів на фінансування державних соціальних програм зобов'язаний здійснювати розрахунки з організаціями, що надають послуги особам, які згідно із чинним законодавством мають право на соціальні пільги.

6.13. При цьому чинне законодавство України не передбачає обов'язковості укладення договору про розрахунки з постачальниками послуг, наданих особам, які згідно із чинним законодавством мають право на пільги, оскільки зобов'язання сторін у таких відносинах виникають безпосередньо із законодавчих актів України.

6.14.Згідно із частинами першою та другою статті 509, частинами третьою та четвертою статті 11 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, у якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу; цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства; у випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

6.15. Відповідно до статті 526 ЦК України, статті 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору.

6.16. З огляду на вказані норми законодавства у ПАТ "Укртелеком" виникло цивільне право на відшкодування фактичних витрат, що виникли у зв'язку з наданням послуг зв'язку особам, які згідно із чинним законодавством мають право на соціальні пільги, а в Управління як органу, через який діє держава у цивільних відносинах, - цивільний обов'язок здійснити з позивачем розрахунок за надані цим особам послуги, оскільки: по-перше, держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України); по-друге, держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади в межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 цього Кодексу).

6.17.Отже, відповідач зобов'язаний здійснити розрахунки з позивачем на підставі поданих ним щомісячних звітів щодо послуг, наданих особам, які згідно із чинним законодавством мають право на соціальні пільги, у період з 01 січня по 31 грудня 2016 року, а зазначені ним обставини щодо відсутності бюджетних асигнувань на відповідні видатки в 2016 році не є підставою для звільнення відповідача від виконання установленого чинним законодавством зобов'язання.

6.18. Право позивача на отримання компенсації вартості телекомунікаційних послуг, наданих ним своїм абонентам - пільговим категоріям споживачів, підлягає реалізації і захисту, хоч Законом України "Про Державний бюджет України на 2016 рік" видатків на ці потреби не було передбачено, оскільки фінансові зобов'язання держави виникли не з наведеного Закону, а із законодавства, яким унормовано надання соціальних пільг визначеним у цьому законодавстві особам, а також із нормативно-правових актів, якими встановлено порядок здійснення розрахунків з постачальниками, зокрема, телекомунікаційних послуг таким категоріям споживачів.

6.19. Частиною другою статті 218 ГК України та статтею 617 ЦК України не передбачено такої підстави для звільнення від відповідальності, як відсутність у боржника необхідних коштів.

6.20. Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію щодо неможливості поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету (рішення від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002, від 17 березня 2004 року N 7-рп/2004, від 01 грудня 2004 року N 20-рп/2004, від 09 липня 2007 року N 6-рп/2007).

6.21. Зокрема, у Рішенні від 09 липня 2007 року N 6-рп/2007 Конституційний Суд України вказав на те, що невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави (підпункт 3.2).

6.22. Разом з тим держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов'язана забезпечити його реалізацію. У протилежному випадку всі негативні наслідки відсутності правового регулювання покладаються на державу.

6.23. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-VI "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику цього Суду як джерело права.

6.24. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд), а саме у справі "Кечко проти України" (заява N 63134/00), Суд зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (пункт 23). У зв'язку із цим Суд не прийняв до уваги позиції Уряду України про колізію двох нормативних актів, якими встановлено відповідні доплати та пільги з бюджету і які є чинними, та Закону України про державний бюджет на відповідний рік, положення якого, на думку Уряду України, превалювали як норми спеціального закону. У пункті 26 вказаного рішення зазначено, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.

6.25. У рішеннях ЄСПЛ у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" від 18 жовтня 2005 року та у справі "Бакалов проти України" від 30 листопада 2004 року зазначено, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання (пункти 48 та 40 рішень відповідно).

6.26. З огляду на викладене вище Велика Палата Верховного Суду відхиляє твердження скаржника про відсутність у нього обов'язку здійснити розрахунок з позивачем за надані особам, які згідно із чинним законодавством мають право на соціальні пільги, телекомунікаційні послуги, у період з 01 січня по 31 грудня 2016 року, оскільки Законом України "Про Державний бюджет України на 2016 рік" не були передбачені кошти на ці видатки, адже певне право виникає в особи, а в держави - відповідне цьому праву фінансове зобов'язання, причому не у зв'язку зі згаданим Законом та похідними від нього актами (бюджетний розпис, кошторис тощо), а з нормативно-правового акта, що регулює відносини між особою та державою у певній сфері суспільних відносин.

6.27.Відповідно до статті 1 ГПК України (в редакції, чинній на момент звернення позивача до суду) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

6.28.Згідно із частиною третьою статті 22 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції.

6.29.Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства; і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

6.30. Господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб'єктами господарської діяльності, а також спори, пов'язані з вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктом публічно-правових відносин, - за умови, що такі вимоги не об'єднуються з вимогою вирішити публічно-правовий спір і за своїм суб'єктним складом підпадають під дію статті 1 ГПК України.

6.31 У випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює владних управлінських функцій щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) ознак справи адміністративної юрисдикції і відповідно не повинен вирішуватись адміністративним судом.

6.32. Поняття "суб'єкт владних повноважень" визначено у статті 3 КАС України (в редакції, чинній на момент звернення позивача до суду), згідно з якою - це органи державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

6.33. Отже, необхідною та єдиною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій, причому ці функції повинні здійснюватись суб'єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.

6.34. Таким чином, справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єктів, а ці суб'єкти відповідно зобов'язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта.

6.35. Оскільки у відносинах щодо розрахунку з позивачем за надані ним особам, які згідно із чинним законодавством мають право на соціальні пільги, телекомунікаційні послуги у період з 01 січня по 31 грудня 2016 року, Управління виступає не як суб'єкт владних повноважень, а як боржник у зобов'язальних цивільних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду відхиляє також доводи скаржника про те, що цей спір не підлягає вирішенню в господарських судах.

6.36. З огляду на зазначені вище норми законодавства та встановлені попередніми судовими інстанціями обставини наявності заборгованості відповідача з відшкодування вартості телекомунікаційних послуг, наданих пільговим категоріям населення, у сумі 54526,73 грн. висновки судів про задоволення позову є обґрунтованими.

7. Висновок Великої Палати Верховного Суду про правильне застосування норм права

7.1. У відносинах щодо розрахунку з постачальниками телекомунікаційних послуг особам, які згідно із чинним законодавством мають право на соціальні пільги, головні розпорядники державних коштів на фінансування соціальних програм виступають не як суб'єкти владних повноважень, а як боржники у зобов'язальних цивільних правовідносинах.

Керуючись статтями 306, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу Управління соціального захисту населення Куликівської районної державної адміністрації Чернігівської області залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Чернігівської області від 22 червня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 вересня 2017 року у справі N 927/498/17 - без змін.

2. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Большая палата указала, что право истца на получение компенсации стоимости телекоммуникационных услуг, предоставленных им своим абонентам - льготным категориям потребителей, подлежит реализации и защите, хотя Законом Украины "О Государственном бюджете Украины на 2016 год" расходов на эти цели не было предусмотрено, поскольку финансовые обязательства государства возникли не из приведенного Закона, а по законодательству, которым унормированно предоставление социальных льгот определенным в этом законодательстве лицам, а также с нормативно-правовых актов, устанавливающих порядок осуществления расчетов поставщиками, в частности, телекоммуникационных услуг таким категориям потребителей.

Таким образом в отношениях по расчету с поставщиками телекоммуникационных услуг лицам, которые в соответствии с действующим законодательством имеют право на социальные льготы, главные распорядители государственных средств на финансирование социальных программ выступают не как субъекты властных полномочий, а как должники в обязательственных гражданских правоотношениях.

Это очередной пример ненужности административной юрисдикции в Украине.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      3 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 201/17676/16-ц
      Провадження N 14-305цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2017 року (у складі колегії суддів: Максюти Ж.І., Демченко Е.В., Куценко Т.Р.) у цивільній справі за скаргою ОСОБА_3 на дії старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Пироговської-Харітонової Яніни Олексіївни щодо скасування постанови про закінчення виконавчого провадження та зобов'язання вчинити певні дії і
      ВСТАНОВИЛА:
      У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду зі скаргою на дії старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Пироговської-Харітонової Я.О. щодо скасування постанови про закінчення виконавчого провадження та зобов'язання вчинити певні дії.
      Скарга мотивована тим, що постановою старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Пироговської-Харітонової Я.О. від 07 грудня 2016 року було закінчено виконавче провадження з виконання виконавчого листа N 201/14973/15-а, виданого 01 лютого 2016 року Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська, щодо зобов'язання Департаменту соціального захисту населення Дніпропетровської обласної державної адміністрації виплатити йому грошову винагороду, яка була призначена ОСОБА_5 як жінці, якій було присвоєно почесне звання України "Мати-героїня".
      Зазначена постанова державного виконавця була постановлена на підставі пункту 11 частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження", в якій йдеться про виконання рішень немайнового характеру, у той час як виконавчий лист N 201/14973/15-а виданий щодо вимог майнового характеру.
      Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просив суд: скасувати постанову старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Пироговської-Харітонової Я.О. від 07 грудня 2016 року про закінчення виконавчого провадження; зобов'язати державного виконавця направити оригінал виконавчого листа у справі N 201/14973/15-а до відділу примусового виконання рішень департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України для продовження примусового виконання виконавчого листа; зобов'язати державного виконавця вжити передбачені статтями 48, 56, 61 Закону України "Про виконавче провадження" заходи для примусового виконання виконавчого листа N 201/14973/15-а, виданого Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська 1 лютого 2016 року.
      Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 6 березня 2017 року скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Постанову старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Пироговської-Харітонової Я.О. від 7 грудня 2016 року про закінчення виконавчого провадження скасовано. В іншій частині скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення.
      Частково задовольняючи скаргу ОСОБА_3 та скасовуючи постанову державного виконавця про закінчення виконавчого провадження, суд першої інстанції виходив із того, що зазначена постанова була винесена на підставі пункту 11 частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження", в якій йдеться про виконання рішень немайнового характеру, тоді як виконавчий лист N 201/14973/15-а видано щодо вимог майнового характеру, а саме щодо зобов'язання Департаменту соціального захисту населення Дніпропетровської обласної державної адміністрації виплатити ОСОБА_3 грошову винагороду, яка була призначена ОСОБА_5 як жінці, якій було присвоєно почесне звання України "Мати-героїня".
      Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2017 року апеляційну скаргу відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України задоволено частково, ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 6 березня 2017 року скасовано, провадження у справі закрито.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, апеляційний суд виходив із того, що виконавчий документ, щодо виконання якого оскаржуються дії державного виконавця, видано в адміністративній справі за адміністративним позовом заявника, а тому скарга підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
      У касаційній скарзі, поданій у вересні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить оскаржувану ухвалу апеляційного суду скасувати, а ухвалу суду першої інстанції залишити в силі.
      Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що його скарга на дії державного виконавця щодо виконання виконавчого листа, виданого у адміністративній справі, підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства, оскільки зазначений виконавчий лист був виданий Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська, а не адміністративним судом.
      Відзив на касаційну скаргу не надходив.
      21 вересня 2017 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      17 травня 2018 року справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 18 травня 2018 року справу призначено до судового розгляду.
      Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ухвалою від 13 червня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_3 оскаржує ухвалу суду апеляційної інстанції з підстав порушення предметної та суб'єктної юрисдикції.
      27 червня 2018 року справа надійшла до Великої Палати Верховного Суду та передана судді-доповідачу відповідно до автоматизованого розподілу справи.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2018 року справу прийнято до розгляду.
      Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
      Суди встановили, що постановою старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Пироговської-Харітонової Я.О. від 07 грудня 2016 року було закінчено виконавче провадження N 50161735 з виконання виконавчого листа N 201/14973/15-а, виданого Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська 01 лютого 2016 року щодо зобов'язання Департаменту соціального захисту населення Дніпропетровської обласної державної адміністрації виплатити ОСОБА_3 грошову винагороду, яка була призначена ОСОБА_5 як жінці, якій було присвоєно почесне звання України "Мати-героїня".
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки заявник оскаржує дії державного виконавця з виконання виконавчого документа, який був виданий адміністративним судом, а отже цей спір належить до юрисдикції адміністративного суду.
      Погоджуючись із такими висновками суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого.
      У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      05 жовтня 2016 року набрали чинності Закон України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" та зміни до ЦПК України, внесені відповідно до цього Закону.
      Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців.
      Відповідно до частини першої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
      Відповідно до статті 383 ЦПК України у редакції, яка діяла на час звернення зі скаргою та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.
      Згідно з частиною другою статті 384 цього Кодексу скарга подається до суду, який видав виконавчий документ.
      Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи ДВС розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, встановленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи ДВС, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються.
      За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 387 ЦПК України).
      Тобто, як право на звернення зі скаргою, так і порядок її розгляду та постановлення ухвали пов'язане з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами ЦПК України та його примусовим виконанням.
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 цього Кодексу).
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
      Частиною першою статті 181 КАС України передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      За частиною другою статті 74 Закону N 1404-VIII рішенн'я, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів ДВС щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
      Як убачається з матеріалів справи, виконавчий лист було видано в адміністративній справі N 201/14973/15-а за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Департаменту соціального захисту населення Дніпропетровської ОДА, про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання виплатити грошову винагороду, на виконання якого державним виконавцем було відкрито виконавче провадження.
      У справі, яка розглядається, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що зазначений спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки скаржником оскаржуються дії державного виконавця щодо виконання виконавчого документа, який був виданий на виконання судового рішення, ухваленого за правилами КАС України, а тому такий спір належить до юрисдикції адміністративного суду.
      Таким чином, суд апеляційної інстанції обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України в редакції, яка була чинною на час вчинення відповідної процесуальної дії.
      Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2017 року постановлено з додержанням норм процесуального права, а тому зазначене судове рішення відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
      Керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
      Ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2017 рокузалишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
       
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      03 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 820/4149/17
      Провадження N 11-759апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Саприкіної І.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду (у складі головуючого судді Тітова О.М.) від 19 грудня 2017 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду (колегія у складі головуючої судді Русанової В.Б., суддів Присяжнюк О.В., Курило Л.В.) від 22 березня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Головного управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Харківській області про визнання протиправною відмови та зобов'язання вчинити дії,
      УСТАНОВИЛА:
      У вересні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просив: визнати протиправною відмову Головного управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Харківській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Харківській області) у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею 1,59 га, із земель державного резервного фонду, що розташована за межами с. Василівка Друга на території Гусарівської сільської ради Барвінківського району Харківської області, та передати позивачу зазначену ділянку у власність; зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву позивача про затвердження проекту землеустрою та передати позивачу зазначену вище ділянку у власність з урахуванням висновків суду по даній справі.
      На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що підстави відмови ГУ Держгеокадастру у Харківській області в затвердженні проекту землеустрою не відповідають вимогам чинного законодавства.
      Харківський окружний адміністративний суд рішенням від 19 грудня 2017 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 березня 2018 року, задовольнив позов: визнав протиправною відмову ГУ Держгеокадастру у Харківській області листом N В-22798/0/6-19852/0/21-17 від 21 серпня 2017 року у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею 1,59 га, із земель запасу, що розташована за межами с. Василівка Друга на території Гусарської сільської ради Барвінківського району Харківської області, та надання її у власність; зобов'язав ГУ Держгеокадастру у Харківській області повторно розглянути заяву ОСОБА_3 про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею 1,59 га, із земель запасу, що розташована за межами с. Василівка Друга на території Гусарської сільської ради Барвінківського району Харківської області, та надання її у власність з урахуванням висновків суду по даній справі.
      Ухвалюючи такі рішення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що органами, зазначеними в ч. 1-3 ст. 1861 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), може бути відмовлено у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки лише у разі, якщо не усунено недоліки, на яких було наголошено у попередньому висновку. Не можна відмовити у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з інших причин чи вказати інші недоліки, а тому лист ГУ Держгеокадастру у Харківській області від 21 серпня 2017 року про повернення документів на доопрацювання у даній формі не відповідає вимогам ЗК України та є протиправним.
      Не погодившись із такими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, 02 травня 2018 року ГУ Держгеокадастру у Харківській області подало до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу про скасування рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19 грудня 2017 року та рішення Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 березня 2018 року і прийняття у справі нового рішення про закриття провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      На обґрунтування касаційної скарги ГУ Держкадастру у Харківській області зазначило, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку, що позов підлягає розгляду за правилами КАС України. На думку скаржника цей спір має розглядатись у порядку цивільного судочинства, оскільки між сторонами наявний спір про право.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 20 червня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України, оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції.
      Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАСУкраїни суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке.
      05 серпня 2017 року ОСОБА_3 звернувся до ГУ Держгеокадастру у Харківській області із заявою про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею 1,59 га, із земель державного резервного фонду, що розташована за межами с. Василівка Друга на території Гусарівської сільської ради Барвінківського району Харківської області, та просив передати позивачу зазначену ділянку у власність.
      ГУ Держгеокадастру у Харківській області листом від 21 серпня 2017 року повідомило позивача про встановлення невідповідностей у проекті землеустрою, а саме: матеріали геодезичних вишукувань частково не відповідають вимогам Інструкції з топографічного знімання у масштабах 1:5000, 1:2000, 1:1000 та 1:500 (ГКНТА-2.04-02-98), затвердженої наказом Головного управління геодезії картографії та кадастру при Кабінеті Міністрів України від 09 квітня 1998 року N 56; перелік обмежень не відповідає додатку 6 до Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого становою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року N 1051 зі змінами; матеріали перенесення меж земельної ділянки в натуру (на місцевість привести у відповідність до Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками затвердженої наказом Держкомзему України від 18 травня 2010 року N 376; експлікація земельних угідь складена не вірно. У зв'язку з наведеним відповідач повернув зазначений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та матеріали до нього позивачу на доопрацювання.
      Вважаючи таку відмову протиправною, ОСОБА_3 звернувся за захистом своїх прав до суду з цим адміністративним позовом.
      Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Частиною 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) установлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.
      Задовольняючи позов ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходили з того, що предметом позову у справі є оскарження відмови ГУ Держземкадастру у Харківській області в затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність. Під час його прийняття відповідач, як суб'єкт владних повноважень, здійснював владні управлінські функції, а тому цей спір відноситься до юрисдикції адміністративного суду.
      Велика Палата Верховного Суду погоджується з такою позицією судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.
      Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України).
      Справою адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 4 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.
      За правилами п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України).
      Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      З аналізу наведених процесуальних норм вбачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб'єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, у цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
      Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.
      За змістом положень ст. 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.
      У разі формування нової земельної ділянки (крім поділу та об'єднання) рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок (ч. 2 ст. 123 ЗК України).
      Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.
      Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується у порядку, встановленому статтею 186? ЗК України.
      За приписами ч. 6 ст. 123 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи приймає рішення про надання земельної ділянки у користування.
      Рішенням про надання земельної ділянки у користування за проектом землеустрою щодо її відведення здійснюються: затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; вилучення земельних ділянок у землекористувачів із затвердженням умов вилучення земельних ділянок (у разі необхідності); надання земельної ділянки особі у користування з визначенням умов її використання і затвердженням умов надання, у тому числі (у разі необхідності) вимог щодо відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва.
      Підставою відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише його невідповідність вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів.
      Відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки у користування або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду (ч. 10, 13, 14 ст. 123 ЗК України).
      Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що ними встановлені підстави, порядок, строки передачі земельної ділянки у власність громадян та визначені органи, уповноважені розглядати ці питання. Законодавчі норми передбачають, зокрема, що для передачі земельної ділянки у власність зацікавлена особа звертається до відповідних органів із заявами для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та для надання її у власність, за результатами розгляду яких визначені в ЗК України органи приймають одне з відповідних рішень. Отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її власність. А відмова особі у наданні земельної ділянки, яка висловлена шляхом відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо її відведення, сама по собі не є порушенням цивільного права цієї особи за відсутності обставин, які свідчать про наявність в неї або інших заінтересованих осіб відповідного речового права щодо такої земельної ділянки.
      Конституційний Суд України у рішенні від 01 квітня 2010 року N 10-рп/2010 у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень ч. 1 ст. 143 Конституції України, п. "а", "б", "в", "г" ст. 12 ЗК України, п. 1 ч. ст. 17 КАС України вирішив, що:
      - положення п. "а", "б", "в", "г" ст. 12 ЗК України у частині повноважень сільських, селищних, міських рад відповідно до цього кодексу вирішувати питання розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності треба розуміти так, що при вирішенні таких питань ці ради діють як суб'єкти владних повноважень;
      - положення п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС України стосовно поширення компетенції адміністративних судів на "спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності" слід розуміти так, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень, пов'язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності.
      Згідно зі ст. 151? Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов'язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.
      Реалізуючи дискрецію при визначенні предметної юрисдикції справ, суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      Тобто, якщо особа звертається до відповідних органів із заявами для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та для надання її у власність, за результатами розгляду яких ці органи приймають відповідні рішення, то в цих правовідносинах відповідач реалізує свої контрольні функції у сфері управління діяльністю, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду.
      Отже, розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів.
      У справі, яка розглядається, позивач звернувся до суду з позовом на захист свого інтересу в отриманні земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. Його право не було реалізовано внаслідок відмови відповідача в погодженні проекту землеустрою щодо відведення такої земельної ділянки. Наявність існуючого речового права позивача або інших осіб на цю земельну ділянку судами не встановлено.
      Велика Палата Верховного Суду наголошує й на тому, що позивач в своєму позові не порушує питання щодо визнання за ним права власності на земельну ділянку, а заявляє вимоги про визнання протиправним рішення суб'єкту владних повноважень, яке перешкоджає йому в оформленні документів на земельну ділянку. Приватний інтерес ОСОБА_3 на час звернення до суду з цим адміністративним позовом відсутній.
      Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі N 536/233/16-ц.
      Таким чином, спір у цій справі не має ознак приватноправового та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
      Перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права при вирішенні спору по суті, Велика Палата Верховного Суду керується таким.
      Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Частиною 9 ст. 118 ЗК України встановлено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.
      Згідно зі ст. 25 Закону України від 22 травня 2003 року N 858-IV "Про землеустрій" (далі - Закон N 858-IV) документація із землеустрою розробляється у вигляді схеми, проекту, робочого проекту або технічної документації, в тому числі у вигляді проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок.
      Статтею 30 Закону N 858-IV передбачено, що погодження і затвердження документації із землеустрою проводиться в порядку, встановленому Земельним кодексом України, цим Законом.
      Згідно ч. 1 ст. 1861 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності (крім земельних ділянок зони відчуження та зони безумовного (обов'язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи) підлягає обов'язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.
      Відповідно до ч. 4 ст. 1861 ЗК України розробник подає на погодження до органу, визначеного в частині першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянки оригінал проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а до органів, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, - завірені ним копії проекту.
      Органи, зазначені в частинах 1-3 цієї статті, зобов'язані протягом десяти робочих днів з дня одержання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проекту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов'язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері (ч. 5 ст. 1861 ЗК України).
      Згідно з ч. 6 ст. 1861 ЗК України підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації.
      За приписами ч. 8 ст. 1861 ЗК України у висновку про відмову погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки органами, зазначеними в частинах 1-3 цієї статті, має бути надано вичерпний перелік недоліків проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та розумний строк для усунення таких недоліків (який за письмовим проханням розробника проекту може бути продовжений).
      Органами, зазначеними в частинах 1-3 цієї статті, може бути відмовлено у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки лише у разі, якщо не усунено недоліки, на яких було наголошено у попередньому висновку. Не можна відмовити у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з інших причин чи вказати інші недоліки. Повторна відмова не позбавляє права розробника проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки усунути недоліки проекту та подати його на погодження.
      Таким чином, статтею 1861 ЗК України передбачено два альтернативні варіанти рішень у формі висновку, які можуть бути прийняті територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, за результатами розгляду проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки: про затвердження цього проекту або про відмову в його затвердженні.
      Отже, ст. 1861 ЗК України не передбачено можливості направлення проекту землеустрою на доопрацювання, при цьому, без складення висновку про відмову в затвердженні проекту землеустрою листом про розгляд заяви, як це було зроблено відповідачем по справі.
      Відповідно до ч. 7 ст. 1861 ЗК України територіальному органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, при вирішенні питання про затвердження проекту землеустрою заборонено вимагати, зокрема, надання додаткових матеріалів та документів, не включених до проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки відповідно до статті 50 Закону N 858-IV, а також проведення будь-яких обстежень, експертиз та робіт.
      Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що ст. 50 Закону N 858-IV не передбачено надання для затвердження проекту землеустрою матеріалів і даних, які відповідач перелічив у своєму листі від 21 серпня 2017 року. Єдиною підставою для відмови у затвердженні проекту землеустрою є невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації (ч. 6 ст. 1861 ЗК України).
      Ураховуючи наведене, рішення судів першої та апеляційної інстанцій про визнання протиправною відмову ГУ Держгеокадастру у Харківській області у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства та зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_3 про затвердження проекту землеустрою, є законними й обґрунтованими та не підлягають скасуванню з огляду на правильне застосування судом норм матеріального й процесуального права.
      Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 349,ст. 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій.
      Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Головного управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Харківській області залишити без задоволення.
      Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19 грудня 2017 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 березня 2018 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач І.В. Саприкіна
      Судді:
      Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.І. Данішевська Л.І. Рогач
      О.С. Золотніков О.М. Ситнік
      О.Р. Кібенко О.С. Ткачук
      В.С. Князєв В.Ю. Уркевич
      Н.П. Лященко О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      3 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 200/17470/14-а
      Провадження N 11-799апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О.Б.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу
      N 200/17470/14-а за позовом ОСОБА_3 до Дніпропетровської міської ради (далі - Міськрада) про скасування рішення
      за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 2 березня 2017 року (у складі колегії суддів Лукманової О.М., Божко Л.А., Кругового О.О.),
      УСТАНОВИЛА:
      У вересні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просила визнати неправомірним списання в архів її клопотання від 1 квітня 2010 року N 13/4565 і доданих до нього матеріалів без розгляду на сесії Міськради; зобов'язати відповідача повернути за належністю із архіву для розгляду на сесії Міськради її клопотання від 1 квітня 2010 року N 13/4565 разом із доданими до нього матеріалами; визнати неправомірними і скасувати рішення Міськради від 27 серпня 2010 року N 97/60 та 30 жовтня 2013 року N 133/42.
      Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська постановою від 20 вересня 2015 року позовні вимоги задовольнив частково: визнав неправомірним списання в архів клопотання ОСОБА_3 від 1 квітня 2010 року N 13/4565 і доданих до нього матеріалів; зобов'язав Міськраду повернути за належністю з архіву для розгляду на сесії Міськради клопотання ОСОБА_3 від 1 квітня 2010 року N 13/4565 разом з доданими до нього матеріалами. В іншій частині позовних вимог відмовив.
      Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 2 березня 2017 року апеляційні скарги ОСОБА_3, Міськради задовольнив частково: постанову Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 вересня 2016 року у справі скасував, а провадження закрив.
      Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що цю справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Крім того, позивачу роз'яснено право звернення до суду в порядку цивільного судочинства.
      Під час розгляду справи суди встановили такі фактичні обставини.
      1 квітня 2010 року ОСОБА_3 звернулася до Міськради з клопотанням N 13/4565 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в районі вул. Веселка в м. Дніпропетровську у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку.
      Міськрада листом від 23 листопада 2010 року N 13/9-3609 повідомила ОСОБА_3 про зупинення опрацювання її клопотання у зв'язку з наявністю листа ВАТ "Дніпропетровський машинобудівний завод" від 26 жовтня 2010 року N 0002/81-71 до одержання погодження на вилучення земельної ділянки, яка знаходиться у постійному користуванні ВАТ "Дніпропетровський машинобудівний завод".
      Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська постановою від 27 квітня 2012 року, яка набрала законної сили, визнав протиправною бездіяльність Міськради щодо розгляду клопотання ОСОБА_3 від 1 квітня 2010 року про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою відведення земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку в районі вул. Веселка в м. Дніпропетровську; визнав безпідставною вимогу Міськради про отримання нотаріальної згоди ВАТ "Дніпропетровський машинобудівний завод" та зобов'язав Міськраду розглянути клопотання ОСОБА_3 від 1 квітня 2010 року про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку в районі вул. Веселка в м. Дніпропетровську.
      Однак 5 грудня 2012 року Міськрада прийняла рішення N 60/29, яким ОСОБА_3 було відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність на підставі невідповідності наданої документації вимогам законодавства.
      Постановою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 17 грудня 2013 року визнано неправомірним та скасовано рішення Міськради від 5 грудня 2012 року N 60/29 та зобов'язано Міськраду надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою для відведення земельної ділянки розміром 0,1 га в районі вул. Веселки у м. Дніпропетровську у власність ОСОБА_3, місце розташування якої позначене в доданих графічних матеріалах.
      Проте, як установив суд першої інстанції, вказане вище рішення суду відповідач так і не виконав, а клопотання позивача від 1 квітня 2010 року N 13/4565 було передано до архіву без розгляду по суті.
      Суди встановили, що рішенням Міськради від 27 серпня 2010 року N 97/60 було надано громадянам у м. Дніпропетровську (у тому числі ОСОБА_4, номер земельної ділянки НОМЕР_1) дозвіл на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд (присадибні ділянки) у межах земельної ділянки, раніше наданої у постійне користування ВАТ "Дніпропетровський машинобудівний завод" (Державний акт на право користування землею від 1990 НОМЕР_2, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право користування землею за N 381).
      У подальшому рішенням Міськради від 30 жовтня 2013 року N 133/42 було вилучено у ВАТ "Дніпропетровський машинобудівний завод" земельні ділянки у районі вул. Веселки загальною площею 2,1922 га; затверджено проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок; передано земельні ділянки у власність громадянам у м. Дніпропетровську для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд у районі вул. Веселки за рахунок раніше наданих у постійне користування ВАТ "Дніпропетровський машинобудівний завод" (у тому числі ОСОБА_4 передано у власність земельну ділянку площею 0,09 га, номер земельної ділянки НОМЕР_1, кадастровий номер НОМЕР_3).
      Відповідно до інформації Головного управління Держземагентства у Дніпропетровській області про права на земельні ділянки станом на 1 січня 2013 року вищевказана земельна ділянка надана ОСОБА_4 на підставі рішення Міськради від 30 жовтня 2013 року N 133/42.
      Наведене стало підставою для звернення позивача до суду із цим позовом.
      Не погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції, ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права апеляційним судом, порушує питання про його скасування та просить направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
      На обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_3 зазначає, що ця справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС межах наведені в касаційній скарзі аргументи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.
      Поняття "суд, встановлений законом" зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
      Стаття 2 КАС у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС у редакції, чинній на час вирішення справи судами попередніх інстанцій, справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Відповідно до частини другої статті 4 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
      За правилами частини першої статті 17 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).
      Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.
      Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.
      Разом із тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
      Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
      За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК; у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
      Як убачається з матеріалів справи та установлених судами фактичних обставин справи, ОСОБА_3 оскаржує дії Міськради щодо списання в архів її клопотання від 1 квітня 2010 року і доданих до нього матеріалів про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку та просить зобов'язати Міськраду повернути з архіву зазначене клопотання разом з доданими матеріалами для розгляду на сесії Міськради. Крім того, ОСОБА_3 оскаржує рішення Міськради, які були підставою для надання у власність фізичним особам земельних ділянок, на одну з яких претендує позивачка. Тобто позовні вимоги ОСОБА_3 пов'язані та стосуються правомірності розпорядження Міськрадою земельними ділянками, зокрема припинення права користування земельними ділянками та передачею земельних ділянок безоплатно у власність громадянам, які на підставі рішення Міськради від 30 жовтня 2013 року N 133/42 надані у власність фізичним особам, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Такий спір має вирішуватися судами за правилами ЦПК.
      За таких обставин у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.
      Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.
      Ураховуючи наведене, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми процесуального права та закрив провадження у справі, оскільки ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має вирішуватися за правилами цивільного процесуального законодавства.
      Згідно зі статтею 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано правильне по суті та законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.
      За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 2 березня 2017 року - без змін.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 2 березня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська