ANTIRAID

Постановление ВС-ККС об отсутствии оснований для привлечения к уголовной ответственности за превышение границ необходимой самообороны

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

3 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

Постанова
Іменем України

26 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 342/538/14-к

провадження № 51-646 км 18

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі:

головуючого Щепоткіної В. В.,

суддів Кишакевича Л. Ю., Остапука В. І.,

за участю:

секретаря судового засідання Бацури О. О.,

прокурора Ємця І. І., захисника Вань І.Р., засудженого ОСОБА_2,

розглянула у відкритому судовому засіданні касаційні скарги захисника Вань І. Р. та прокурора Присяжнюка В. Я., який брав участь у розгляді справи судами першої і апеляційної інстанцій, на вирок Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 07 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 01 червня 2017 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014090000000072, за обвинуваченням

ОСОБА_2, громадянина України, ІНФОРМАЦІЯ_1, народився, зареєстрований та проживає на АДРЕСА_1, такого, що не має судимості в силу ст. 89 КК, у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 07 березня 2017 року ОСОБА_2 засуджено за ст. 118 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки.

На підставі ч. 5 ст. 72 КК (в редакції Закону № 838-VIII від 26.11.2015) у строк відбування покарання зараховано строк попереднього ув'язнення ОСОБА_2 з 04 березня 2014 року по 04 серпня 2016 року включно з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі та звільнено ОСОБА_2 від відбування покарання, оскільки відбутий обвинуваченим у межах кримінального провадження строк попереднього ув'язнення перевищує фактично призначене йому основне покарання. 

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 4 800 грн. в рахунок відшкодування матеріальної шкоди, 60 000 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди та 450 грн. витрат на правову допомогу.

Прийняте рішення щодо процесуальних витрат.

Згідно з вироком ОСОБА_2 визнано винуватим у тому, що він 03 березня 2014 року після 19.00 год., перебуваючи за місцем свого проживання на АДРЕСА_1, вчинив умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони, а саме, захищаючись від незаконного проникнення у його житло та нападу з боку ОСОБА_4 і ОСОБА_5, наніс останній кухонним ножем один удар у груди у результаті чого потерпіла того ж вечора померла у лікарні. 

Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 01 червня 2017 року вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_2 залишено без зміни.

Вимоги касаційних скарг і узагальнені доводи осіб, які їх подали

Як убачається зі змісту касаційної скарги, захисник Вань І. Р., посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить судові рішення щодо ОСОБА_2 скасувати, а кримінальне провадження закрити через відсутність в його діях складу кримінального правопорушення. Вважає, що ОСОБА_2 діяв у стані необхідної оборони, а тому в силу ч. 5 ст. 36 КК не підлягає кримінальній відповідальності. Відповідні доводи не отримали належної оцінки суду апеляційної інстанції, який за наявності підстав для закриття кримінального провадження цього не зробив, натомість необґрунтовано залишив вирок місцевого суду без зміни, чим істотно порушив вимоги кримінального процесуального закону.

У касаційній скарзі прокурор Присяжнюк В. Я., посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого, просить ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_2 скасувати і призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції. Кваліфікацію судом вчиненого ОСОБА_2 діяння за ст. 118 КК як умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони прокурор вважає неправильною. Натомість вказує на необхідність притягнення останнього до кримінальної відповідальності за умисне вбивство. На думку прокурора, незастосування щодо ОСОБА_2 положень ч. 1 ст. 115 КК, призвело до призначення покарання, яке є явно несправедливим внаслідок м'якості. Всупереч приписам ст. 419 КПК апеляційний суд доводів апеляційної скарги прокурора належним чином не перевірив та необґрунтовано залишив вирок суду першої інстанції без зміни, чим істотно порушив вимоги кримінального процесуального закону.

Позиції інших учасників судового провадження

Захисник Вань І. Р. підтримала свою касаційну скаргу і заперечила проти задоволення касаційної скарги прокурора.

Засуджений ОСОБА_2 підтримав касаційну скаргу захисника і заперечив проти задоволення касаційної скарги прокурора.

Прокурор Ємець І. І. не підтримав касаційну скаргу прокурора та заперечив проти задоволення касаційної скарги захисника.

Мотиви Суду

Під час розгляду кримінальних проваджень має суворо додержуватись закріплений у ст. 62 Конституції України принцип презумпції невинуватості, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком. При цьому неприпустимо покладати на обвинуваченого (підсудного) доведення своєї невинуватості. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Відповідно до приписів ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.

Отже, касаційний суд не перевіряє судові рішення в частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження.

Разом з тим, за встановлених місцевим та апеляційним судами фактичних обставин кримінального провадження дії ОСОБА_2 за ст. 118 КК кваліфіковані неправильно.

Так, кримінальна відповідальність за ст. 118 КК настає за умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони.

З об'єктивної сторони цей злочин, як і умисне вбивство, характеризується дією у вигляді протиправного посягання на життя людини, наслідками у вигляді смерті та причинним зв'язком між зазначеними діями та наслідками, а з суб'єктивної сторони - умисною формою вини (прямим або непрямими умислом), коли винний усвідомлює, що може заподіяти смерть особи, передбачає такі наслідки і бажає або свідомо припускає їх настання.

Проте, на відміну від умисного вбивства, відповідальність за вчинення якого передбачена статтею 115 КК, обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони злочину, передбаченого статтею 118 КК, є мотив діяння - захист винною особою охоронюваних законом прав та інтересів від суспільно небезпечного посягання. При цьому відповідальність настає лише у випадку перевищення особою, яка захищається, меж необхідної оборони.

Відповідно до ст. 27 Конституції України кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду (ст. 30 Конституції України).

Згідно із частиною першою статті 36 КК необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту (частина третя статті 36 КК).

Отже, для вирішення питання про кваліфікацію складу злочину, пов'язаного з умисним позбавленням життя особи, зокрема щодо відсутності чи наявності стану необхідної оборони, перевищення її меж, суд у кожному випадку, враховуючи конкретні обставини справи, повинен здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання. До критеріїв визначення правомірності необхідної оборони належать: наявність суспільно небезпечного посягання, його дійсність та об'єктивна реальність, межі захисних дій, які б не перевищували меж необхідності, а шкода особі, яка здійснює посягання, не перевищувала б ту, яка для цього необхідна.

Разом із тим, згідно з ч. 5 ст. 36 КК незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає, не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення.

Тобто, закон передбачає винятки із загального правила про те, що при необхідній обороні особа, що захищається, повинна додержуватися визначеної межі, завдаючи шкоду посягаючому. Цими винятками є - напад озброєної особи, напад групи осіб або протиправне насильницьке вторгнення у житло чи інше приміщення. У таких випадках шкода, заподіяна особі, яка посягає, не обмежена ніякими межами, аж до позбавлення посягаючого життя. 

Як встановлено судом у вироку, удар ножем ОСОБА_2 наніс потерпілій, захищаючись від незаконного проникнення у його житло та нападу на нього з боку ОСОБА_4 і ОСОБА_5 Такі висновки суд обґрунтував доказами, які були безпосередньо досліджені під час судового розгляду та отримали відповідну оцінку.

Також фактичні обставини кримінального провадження були предметом перевірки суду апеляційної інстанції. Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу прокурора в частині відсутності у ОСОБА_2 підстав для необхідної оборони, апеляційний суд в ухвалі навів докладні мотиви прийнятого рішення і не встановив істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б перешкодили суду першої інстанції правильно встановити обставини вчиненого. Як зазначено апеляційним судом в ухвалі, ОСОБА_2 діяв з метою захисту від незаконного проникнення до його житла і протиправного посягання з боку нападників ОСОБА_5 та ОСОБА_4, що створювало реальну загрозу заподіяння шкоди його життю та здоров'ю. Зважаючи на обстановку та обставини події, місце де вони відбувалися, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_2 дійсно мав підстави побоюватись за своє життя і здоров'я, а тому застосував кухонний ніж з метою захисту. 

Таким чином, доводи касаційної скарги прокурора про необхідність кваліфікації дій ОСОБА_2 за ст. 115 КК є необґрунтованими.

Натомість колегія суддів погоджується з доводами захисника щодо правомірності дій засудженого у даній конкретній обстановці.

Так, із встановлених судами першої та апеляційної інстанції фактичних обставин кримінального провадження вбачається, що смерть потерпілій ОСОБА_2 заподіяв, перебуваючи у стані необхідної оборони, з метою відвернення протиправного насильницького вторгнення у своє житло та захисту від нападу групи осіб. Відповідно до ч. 5 ст. 36 КК такі дії не мають наслідком кримінальну відповідальність, тому висновки місцевого та апеляційного судів про перевищення ОСОБА_2 меж необхідної оборони є безпідставними.

Враховуючи викладене, вирок місцевого суду та ухвала суду апеляційної інстанції щодо ОСОБА_2 підлягають скасуванню з підстав неправильного застосування судами закону України про кримінальну відповідальність - незастосування ч. 5 ст. 36 КК, а кримінальне провадження відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК підлягає закриттю у зв'язку з відсутністю в діянні складу злочину.

Керуючись статтями 440, 434, 436, 441, 442 КПК, пунктом 4 параграфу 3 розділу 4 Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року, колегія суддів

ухвалила:

Касаційну скаргу прокурора залишити без задоволення.

Касаційну скаргу захисника задовольнити.

Вирок Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 07 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 01 червня 2017 року щодо ОСОБА_2 скасувати і закрити кримінальне провадження у зв'язку з відсутністю в діянні складу злочину.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді:

В. В. Щепоткіна Л. Ю. Кишакевич В. І. Остапук 

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73758539

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВС-ККС отменил приговор рпедыдущих инстанций и указал, что из установленных судами первой и апелляционной инстанции фактических обстоятельств уголовного производства усматривается, что смерть потерпевшей подсудимый причинил, находясь в состоянии необходимой обороны, в целях предотвращения противоправного насильственного вторжения в свое жилище и защиты от нападения группы лиц. Согласно ч. 5 ст. 36 УК такие действия не влекут за собой уголовной ответственности, поэтому выводы местного и апелляционного судов о превышении подсудимым пределов необходимой обороны безосновательны.

В этой связи было принято решение отменить приговор и закрыть уголовное производство в связи с отсутствием в деянии состава преступления.

 

  • Like 3

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Да, теперь бойтесь коллектора и частные исполнители которые решили прийти в гости в дом и без приглашения !!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
19 минут назад, ремикс сказал:

Да, теперь бойтесь коллектора и частные исполнители которые решили прийти в гости в дом и без приглашения !!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Что и требовалось доказать...))

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Справа № 761/22623/15-к
      Провадження № 1-кп/761/174/2017
      УХВАЛА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 жовтня 2017 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:
      головуючого судді Мартинова Є.О.,
      суддів Слободянюка П.Л., Циктіча В.М.,
      за участю секретаря Савченко Т.В.,
      прокурорів Приходька І.С., Кабанець Л.В.,
      захисників Кюрджиєва Т.П., Рибіна В.В.,
      обвинуваченого ОСОБА_3,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст. 111, ч. 3 ст. 407 КК України, відомості щодо якого внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 22014000000000328 від 04 серпня 2014 року,
      В С Т А Н О В И В:
      Шевченківським районним судом м. Києва здійснюється розгляд кримінального провадження щодо ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, який обвинувачується у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст. 111, ч. 3 ст. 407 КК України, відомості щодо якого внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 22014000000000328 від 04 серпня 2014 року.
      У зв'язку з неможливістю закінчити судовий розгляд у даному судовому засіданні, судом в порядку, визначеному ст. 331 КК України, на обговорення учасників поставлено питання щодо доцільності подальшої дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, обраного відносно ОСОБА_3, термін дії якого спливає до наступного судового засідання.
      Прокурор Приходько І.С. просив суд про продовження строку дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, обраного відносно ОСОБА_3, зазначивши при цьому, що підстав для зміни запобіжного заходу ОСОБА_3 на інший не вбачається, оскільки ризики, встановлені ст. 177 КПК України, продовжують існувати та не зменшилися. Крім того, за наявності обвинувачення за ст. 111 КК України будь-які альтернативні, триманню під вартою, запобіжні заходи не підлягають застосуванню щодо обвинуваченого.
      Прокурор Кабанець Л.В. підтримала позицію прокурора Приходька І.С.
      Захисники обвинуваченого Рибін В.В. та Кюрджиєв Т.П. вважають, що підстави для продовження дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відсутні, посилаючись на те, що прокурором не надано будь-яких доказів тієї обставини, що ОСОБА_3 має наміри ухилятися від суду. Обвинувачення, висунуте останньому є необґрунтованим. Крім того, на думку захисників, прокурор в чергове не довів наявність жодного ризику, встановленого вимогами ст. 177 КПК України, у зв'язку з чим стороною захисту внесено на розгляд колегії суддів клопотання про зміну запобіжного заходу ОСОБА_3, обраного у виді тримання під вартою, з подальшим застосуванням до останнього запобіжного заходу у виді домашнього арешту.
      Обвинувачений ОСОБА_3, підтримавши своїх захисників, заперечував щодо продовження відносно нього дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою.
      Вислухавши думку учасників процесу, перевіривши матеріали кримінального провадження, суд приходить до наступного висновку.
      Так, відповідно до вимог ст. 2 КПК України завданням кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
      Статтею 177 КПК України встановлено, що метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується. Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті.
      Згідно з ч. 1 ст. 194 КПК України під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов'язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, що свідчать про: 1) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; 2) наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор; 3) недостатність застосування більш м'яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.
      Положенням статті 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод визначено, що нікого не може бути позбавлено свободи, крім установлених цією статтею Конвенції випадків і відповідно до процедури, встановленої законом.
      Вирішуючи питання про існування передбачених кримінальним процесуальним законом ризиків неправомірної процесуальної поведінки обвинуваченого, суд відмічає, що ризиком у даному випадку є дія, яка може вчинитися з високим ступенем ймовірності.
      На думку сторони обвинувачення, на даний час не зменшилися та продовжують існувати ризики щодо переховування обвинуваченого ОСОБА_3 від суду та незаконного впливу на свідків у даному кримінальному провадженні.
      Разом із цим, надаючи оцінку можливості обвинуваченого переховуватися від суду, колегія суддів враховує позицію Європейського Суду з прав людини у справі «В. проти Швейцарії», зокрема те, що небезпеку переховування не можна вимірювати тільки залежно від суворості можливого покарання, її треба визначати з урахуванням характеру підозрюваного, його моральних якостей, наявності у нього коштів, зв'язків з державою, у якій його переслідують.
      Керуючись наведеним, суд враховує дані про особу обвинуваченого ОСОБА_3, його соціальний статус, наявність у нього міцних соціальних та сімейних зв'язків, а також його репутацію та майновий стан.
      Сукупність зазначених даних, за обставин недоведення прокурором в судовому засіданні будь-яких обставин, які б вказували на наявність реальних або можливих намірів ухилення ОСОБА_3 від суду або реальних намірів вдатися до таких дій, приводить до висновку про безпідставність існування такого ризику.
      Водночас, відповідно до ст. 29 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як на підставах та у порядку, встановлених законом.
      Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України, ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
      Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР ратифікована Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод .
      Таким чином, з моменту ратифікації Конвенції Держава Україна та її органи влади взяли на себе зобов'язання визнати юрисдикцію Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), керуватись його рішеннями та при вирішенні будь-якого питання діяти через призму визнання людини та її прав та свобод найвищою цінністю.
      Відповідно Суд стверджує, що вимога законності не може бути задоволена лише шляхом дотримання національного законодавства, яке само по собі повинно відповідати Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Плесо проти Угорщини»), тому позбавлення волі може бути цілком законним з точки зору внутрішнього права, однак, бути свавільним, виходячи зі змісту Конвенції, порушуючи тим самим її положення (рішення ЄСПЛ у справі «А. та інші проти Об'єднаного Королівства»).
      З наведеного витікає, що рішення суду про застосування до особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою/продовження строку дії такого запобіжного заходу буде обґрунтованим не лише, якщо воно відповідає внутрішньому законодавству, але й постановлене з урахуванням положень Конвенції та рішень Європейського суду.
      Так, у справі «Маккей проти Об'єднаного Королівства» ЄСПЛ зазначив, що основна мета статті 5 Конвенції полягає у запобіганні свавільного або безпідставного позбавлення волі особи.
      ЄСПЛ під час вирішення справи «Медведев та інші проти Франції» зауважив, що право на свободу і особисту недоторканість має першочергове значення у «демократичному суспільстві» у значенні, передбаченому Конвенцією.
      Відповідно до п. «с» ст. 5 Конвенції законними є арешт або затримання, здійснені з метою допровадження особи до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення.
      У той же час, Європейський суд зазначає, що національний суд, який вирішує питання про взяття особи під варту, повинен визначити, чи виправдовують інші підстави, наведені органом досудового розслідування, позбавлення особи свободи.
      Суд у рішенні по справі «Белчев проти Болгарії» наголосив, що обґрунтування будь-якого періоду позбавлення свободи повинно бути переконливо доведено державними органами.
      Кримінальний процесуальний закон покладає аналогічний обов'язок на сторону обвинувачення, зазначаючи, що остання має довести суду, крім обґрунтованості обвинувачення та наявності ризиків не процесуальної поведінки особи, ще й неможливість застосування більш м'якого запобіжного заходу.
      Так, відповідно до п. 54 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Зенцов і інші проти Російської Федерації» до визнання винним обвинувачений повинен вважатися невинним, і мета даного положення, по суті, вимагає попереднього звільнення, якщо тривале утримання під вартою більш не являється обґрунтованим.
      Особа, обвинувачувана у вчиненні злочину, має бути завжди звільнена до суду, за винятком випадків, коли Держава може довести, що існують «істотні і достатні» причини для обґрунтування безперервного утримання під вартою».
      Згідно з п. 88 рішення Європейського суду з прав людини від 05 лютого 2013 року у справі «Мхітарян проти Російської Федерації» на національній владі лежить обов'язок встановити існування конкретних фактів, які можуть стати підставою для продовження строку тримання під вартою. Перекладання на затриману особу тягаря доведення цих аргументів рівносильно скасуванню правила статті 5 Конвенції, яка оголошує взяття під варту винятком з права на свободу, яке допустимо тільки в суворо визначених обставинах.
      Національні судові органи повинні розглядати всі факти, які свідчать за і проти наявності суспільного інтересу, що виправдовує, з належним урахуванням принципу презумпції невинуватості, відступ від принципу поваги свободи особистості, і викладати їх в своїх рішеннях про відмову в задоволенні клопотань про звільнення осіб з під варти.
      Відповідно до ст. З Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
      Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
      Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
      Не може продовження терміну утримання обвинуваченого під вартою бути застосовано і з тієї причини, що у справі, на думку обвинувачення, очікується призначення покарання у вигляді позбавлення свободи - рішення ЄСПЛ «Панченко проти Росії», «Ілійков проти Болгарії», «Летіли проти Франції», «Худойоров проти Росії», «Рохліна проти Росії».
      Відповідно до п. 4 ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97 ВР кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
      Відповідно до вимог ч. 3 ст. 5 Конвенції (правова позиція ЄСПЛ викладена у п. 60 рішення від 06 листопада 2008 року у справі «Єлоєв проти України») після спливу певного проміжку часу (досудового розслідування, судового розгляду) навіть обґрунтована підозра у вчиненні злочину не може бути єдиним виправданням тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого, а тому суду в разі задоволення клопотання про обрання або продовження терміну застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою необхідно чітко зазначити у судовому рішенні про наявність іншої підстави (підстав) або ризику, що передбачені ч. 1 ст. 177 КПК України.
      Обмеження розгляду клопотання про обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою лише переліком законодавчих (стандартних) підстав для його застосування без встановлення їх наявності та обґрунтованості до конкретної особи є порушенням вимог п. 4 ст. 5 Конвенції (п. 85 рішення ЄСПЛ у справі «Харченко проти України» від 10 лютого 2011 року).
      Підвищені вимоги до судового розгляду кримінальних справ у порядку КПК України ґрунтуються на існуючій практиці ЄСПЛ та мають враховуватися судами з огляду на положення ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006р. оскільки одним із найбільш частих порушень прав людини, визнаних ЄСПЛ у справах проти України, є необґрунтоване ухвалення судами рішень про продовження строку тримання підозрюваного, обвинуваченого під вартою.
      Прецедентне право Конвенції сформулювало чотири базових причини для відмови у звільненні: а) ризик того, що підсудний не з'явиться в судове засідання; б) ризик того, що підсудний вживатиме заходів для запобігання відправленню правосуддя; в) скоїть інші правопорушення; г) стане причиною порушення громадського порядку (справи: «Смирнова проти Росії» «Пірузян проти Вірменії». «Тирон проти Румунії»).
      Ризик втечі обвинуваченого не може бути встановлений лише на основі суворості можливого вироку.
      Оцінка такого ризику має проводитись з посиланням на ряд інших факторів, які можуть або підтвердити існування ризику втечі або вказати, що такий ризик маловірогідний і необхідність в утриманні особи під вартою відсутня (рішення «Панченко проти Росії»).
      Ризик втечі має оцінюватися у світлі факторів, пов'язаних з характером особи, її моральністю, місцем проживання, родом занять, майновим станом, сімейними зв'язками та усіма видами зв'язку з країною, в якій така особа піддається кримінальному переслідуванню (рішення «Бекчиєв проти Молдови»). Ризик втечі не виникає лише за відсутності постійного місця проживання (рішення ЄСПЛ «Сулаоя проти Естонії»). При цьому, ризик втечі зменшується зі збігом часу, проведеного особою під вартою (п. 64 рішення ЄСПЛ «Ноймайстер проти Австрії»).
      У той час як серйозність покарання є релевантною обставиною в оцінці ризику того, що обвинувачений може втекти, тяжкість обвинувачення не може сама по собі служити виправданням тривалого попереднього ув'язнення особи (рішення ЄСПЛ «Ідалов проти Росії», «Гарицький проти Польщі», «Храїді проти Німеччини», «Ілійков проти Болгарії»).
      Відповідно до ст. 8 КПК України кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
      Згідно з частиною 1 та 2 ст. 331 КПК України під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення або захисту має право своєю ухвалою змінити, скасувати, або обрати запобіжний захід щодо обвинуваченого.
      Вирішення питання судом щодо запобіжного заходу відбувається в порядку, передбаченому главою 18 цього Кодексу.
      Частиною 3 ст. 331 КПК України передбачено, що незалежно від наявності клопотань суд зобов'язаний розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою до спливу двомісячного строку з дня надходження до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру чи з дня застосування судом до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
      За наслідками розгляду питання суд своєю вмотивованою ухвалою скасовує, змінює запобіжний захід у вигляді тримання під вартою або продовжує його дію на строк, що не може перевищувати двох місяців.
      До спливу продовженого строку суд зобов'язаний повторно розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою, якщо судове провадження не було завершене до його спливу.
      При вирішенні клопотання про зміну обраного відносно ОСОБА_3 запобіжного заходу для прийняття законного та обґрунтованого рішення, суд згідно змісту вимог ст. 178 КПК України та практики Європейського суду з прав людини, крім наявності ризиків, зазначених у статті 177 цього Кодексу, повинен врахувати тяжкість кримінального правопорушення, у вчиненні якого обвинувачується особа та особисті обставини життя особи, які можуть свідчити на користь збільшення або зменшення ризику переховування від правосуддя чи інших способів неналежної процесуальної поведінки.
      Згідно зі ст. 13 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-ІУ заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого судом порушення, а також усунення підстави для надходження до суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в суді.
      З огляду на викладене, суд звертає увагу на рішенні у справі «Єлоєв проти України» від 06 листопада 2008 року, відповідно до якого зі спливом певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, і судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання під вартою.
      До того ж такі підстави мають бути чітко вказані національними судами.
      Зазначена правова позиція також викладена в рішеннях Європейського суду з прав людини по справах «Яблонський проти Польщі», «Іловецький проти Польщі».
      Відповідно до ч. 5 ст. 176 КПК України запобіжні заходи у вигляді особистого зобов'язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які обвинувачуються у вчинення злочинів, передбачених ст. 109-114, 258- 258-5, 260-261 КК України.
      Тобто у розумінні національного законодавства відсутня альтернатива застосування іншого запобіжного заходу ніж тримання під вартою.
      Однак, враховуючи вказану норму Закону, виходячи з розумності строків розгляду справи, захисту прав людини, закріплених в Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є очевидним той факт, що ч. 5 ст. 176 КПК України вступає в протиріччя з нормами міжнародного права.
      Відповідно до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
      Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
      Норми Конституції України є нормами прямої дії.
      Статтею 9 Конституції України закріплено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
      Таким чином, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ратифікована Україною 17 липня 1997 року і з цього часу є невід'ємною частиною національного Законодавства.
      Відповідно до практики Європейського суду з прав людини доцільність продовження строку тримання під вартою ґрунтується на презумпції, що з перебігом ефективного розслідування справи зменшуються ризики, які стали підставою для взяття особи під варту на початковій стадії розслідування.
      Кожне наступне продовження строку тримання під вартою має містити детальне обґрунтування ризиків, що залишаються та їх аналіз, як підстава для втручання в право особи на свободу.
      В судовому засіданні під час розгляду провадження щодо ОСОБА_3 стороною обвинувачення не було надано достатнього обґрунтування ризику ухилення від останнього від суду з посиланням на конкретні докази його реального існування.
      У свою чергу, з урахуванням колишньої посади обвинуваченого його військового звання (вищий командний склад), колишніх службових зв'язків, суд схиляється до переконання про існування достатньої ймовірності ризику намагань з боку ОСОБА_3 впливу на свідків обвинувачення.
      Лише періодичне (кожних два місяці протягом трьох років з листопада 2014 по жовтень 2017 ) перерахування стороною обвинувачення ризиків, передбачених ч. 1 ст. 177 КПК України, на даному етапі судового розгляду не дає суду можливості встановити ані міру таких ризиків, ані їх актуальність.
      У своїх рішеннях по справах «Кудла проти Польщі», «Ухань проти України», «Хумматов проти Азербайджану», «Петухов проти України», Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що держава повинна забезпечити тримання ув'язненої особи в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а також належним чином забезпечити її здоров'я та добробут з огляду на практичні потреби ув'язнення.
      Таким чином, зважаючи на правову позицію, викладену в рішенні Європейського суду з прав людини «Харченко проти України», відповідно до якої при розгляді клопотанні про обрання або ж продовження строку тримання під вартою обов'язково має бути розглянута можливість застосування інших (альтернативних) запобіжних заходів, а також на те, що обвинувачений ОСОБА_3 вже три роки перебуває під вартою без належного доведення стороною обвинувачення підстав продовження відносно нього виняткового запобіжного заходу, колегія суддів приходить до висновку про необхідність задоволення клопотання сторони захисту про зміну обраного ОСОБА_3 запобіжного заходу та застосування до нього такого запобіжного заходу як домашній арешт з покладенням обов'язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК України.
      На підставі викладеного, керуючись Конституцією України, ст. 9 Закону України «Про міжнародні договори», ст.ст. 8, 9, 176-178, 181, 193-196, 331, 532 КПК України, суд,
      У Х В А Л И В:
      Клопотання сторони захисту про зміну обвинуваченому ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, запобіжного заходу - задовольнити.
      Змінити з 13 жовтня 2017 року обвинуваченому ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, запобіжний захід з тримання під вартою на домашній арешт із забороною цілодобово залишати місце свого проживання за адресою: АДРЕСА_1.
      На підставі ч. 5 ст. 194 КПК України покласти на обвинуваченого ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, наступні обов'язки:
      -прибувати до суду за його першою вимогою;
      -не відлучатися з м. Києва без дозволу суду;
      -повідомляти суд про зміну свого місця проживання;
      -утримуватися від спілкування зі свідками обвинувачення у кримінальному провадженні;
      -здати на зберігання до суду паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, а також інші документи, які дають право на виїзд з України та в'їзд в Україну.
      -носити електронний засіб контролю.
      Строк дії обов'язків щодо обвинуваченого ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, визначити тривалістю 60 (шістдесят) днів, тобто до 12 грудня 2017 року включно.
      Виконання ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту покласти на співробітників Шевченківського УП ГУ НП в м. Києві, а контроль за його виконанням - на прокурора, який підтримує державне (публічне) обвинувачення у даному кримінальному провадженні.
      Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
      Судді:
       
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/69565735
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      06 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 1-32/06
      Провадження N 13-23зво18
      Велика Палата Верховного Суду в складі:
      головуючого - Князєва В.С.,
      судді-доповідача - Яновської О.Г.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В.,Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В.,Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю.,
      розглянула кримінальну справу за заявою ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Одеси, громадянина України, засудженого за сукупністю злочинів за ч. 3 ст. 15, пунктами 1, 6 ч. 2 ст. 115, п. 6 ч. 2 ст. 115, ч. 3, 4 ст. 187, ч. 1 ст. 263, ст. 348, ч. 1 ст. 70 Кримінального кодексу України (далі - КК України), про перегляд вироку Апеляційного суду Одеської області від 04 вересня 2006 року та ухвали Верховного Суду України від 30 січня 2007 року щодо нього з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом,
      за участю:
      секретаря судового засідання - Письменної Н.Д.,
      прокурора - Курапова М.В.,
      захисника - Поправка В.М, і
      ВСТАНОВИЛА:
      І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
      Обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, та короткий зміст рішень судів
      1. Вироком Апеляційного суду Одеської області від 04 вересня 2006 року ОСОБА_3 засуджено за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 15, пунктами 1, 6 ч. 2 ст. 115, п. 6 ч. 2 ст. 115, ч. 3, 4 ст. 187, ч. 1 ст. 263, ст. 348 КК України, і на підставі ч. 1 ст. 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначено покарання у виді довічного позбавлення волі.
      2. За вироком суду ОСОБА_3 визнано винним у незаконному придбанні, носінні та зберіганні вогнепальної зброї, вчиненні двох розбійних нападів із метою заволодіння чужим майном, поєднаних з насильством, небезпечним для життя і здоров'я особи, яка зазнала нападу, за попередньою змовою групою осіб, поєднаних з проникненням у приміщення, житло, із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, в умисному вбивстві іншої особи з корисливих мотивів та замаху на вбивство двох осіб із корисливих мотивів, замаху на вбивство працівника правоохоронного органу в зв'язку із виконанням цим працівником службових обов'язків, за наступних обставин.
      3. Як встановлено вироком суду, у грудні 2005 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5 домовилися між собою про вчинення розбійних нападів із метою заволодіння чужим майном, розподілили між собою ролі. ОСОБА_5 передав ОСОБА_3 перероблений саморобним способом під вогнепальну зброю газошумовий пістолет марки "IWG Моd. 59" НОМЕР_1, який засуджений незаконно носив та зберігав за місцем проживання.
      4. 16 грудня 2005 року засуджені під'їхали автомобілем до пункту приймання металобрухту, розташованого на АДРЕСА_1. ОСОБА_5 залишився чекати в автомобілі, а ОСОБА_3 увійшов до приміщення пункту і, погрожуючи пістолетом ОСОБА_7, вимагав гроші. ОСОБА_3 вдарив пістолетом потерпілого, вистрелив у землю. Оскільки до пункту зайшов відвідувач, нападник вибіг із приміщення та разом із ОСОБА_5 автомобілем залишив місце події. Внаслідок застосованого ОСОБА_3 насильства ОСОБА_7 заподіяно легких тілесних ушкоджень.
      5. Так само 18 грудня 2005 року, використовуючи автомобіль, яким керував ОСОБА_5, засуджені добралися до пункту прийому металобрухту на АДРЕСА_2. Відповідно до розподілу ролей ОСОБА_3 увійшов до будинку, де погрожуючи пістолетом ОСОБА_8, вимагав від неї гроші. Після невиконання вимоги з метою вбивства здійснив три постріли у грудну клітину потерпілої, чим спричинив вогнепальне поранення з пошкодженням легенів та серця, внаслідок яких остання загинула. Погрожуючи пістолетом присутній ОСОБА_9, засуджений з метою вбивства вистрелив у неї, однак не довів намір до кінця, оскільки пістолет дав осічку. ОСОБА_3 схопив відро, яке знаходилося в приміщенні, та завдав ним удари по голові ОСОБА_9 Унаслідок дій засудженого потерпіла отримала тілесні ушкодження середньої тяжкості. Засуджений заволодів мобільним телефоном вартістю 150 грн. й залишив місце злочину, побачивши на подвір'ї будинку родичів ОСОБА_8
      6. Він же 24 грудня 2005 року біля квартири АДРЕСА_3 під час його затримання працівниками міліції підготував пістолет для здійснення пострілів із метою вбивства оперуповноважених Малиновського райвідділу міліції ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_12, водночас не довів свій умисел до кінця, оскільки ОСОБА_10 вибив зброю із рук засудженого.
      7. Ухвалою Верховного Суду України від 30 січня 2007 року вирок суду щодо ОСОБА_3 залишено без зміни.
      8. Вказаним вироком, який залишено без зміни Верховним Судом України, засуджено ОСОБА_5, щодо якого питання про перегляд зазначених вище рішень судів, не ставиться.
      Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      9. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) від 01 лютого 2018 року у справі "ОСОБА_3 проти України" (заява N 39555/07) констатовано порушення щодо ОСОБА_3 таких положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція): пункту 1 та підпункту "с" пункту 3 статті 6 у зв'язку з ненаданням заявнику безоплатної правової допомоги під час провадження у Верховному Суді України; пункту 1 статті 6 у зв'язку з порушенням принципу рівності сторін під час провадження у Верховному Суді України.
      10. При цьому ЄСПЛ указав, що згідно з його практикою гарантія права на безоплатну правову допомогу, яка передбачена пунктом 1 та підпунктом "с" пункту 3 статті 6 Конвенції, не припиняє своєї дії після закінчення провадження в суді першої інстанції. Таке право обвинувачених у вчиненні злочинів як гарантія залежить від двох умов: якщо така особа не має достатньо коштів для оплати правової допомоги та якщо інтереси правосуддя вимагають, щоб цій особі була надана така допомога.
      11. Досліджуючи вказане питання ЄСПЛ зауважив, що під час досудового слідства та провадження в суді першої інстанції заявнику було призначено захисника, що свідчило про визнання органами влади того, що в нього були фінансові труднощі. Що ж стосується того, чи вимагали "інтереси правосуддя" надання ОСОБА_3 безоплатної правової допомоги під час провадження у Верховному Суді України, то ключовими пунктами для розгляду цього питання є характер провадження, а також те, що заявнику могло бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі, тобто максимально можливе покарання.
      12. Одночасно Суд зазначив, що відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК1960 року), діючого на час розгляду справи Верховним Суду України, в касаційному порядку перевірявся вирок апеляційного суду, постановлений ним як судом першої інстанції, і така перевірка стосувалася об'єктивності та повноти досудового й судового слідства в суді нижчої інстанції та відповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи. Тому характер провадження у Верховному Суді України також вимагав забезпечення заявнику правової допомоги в інтересах правосуддя.
      13. Аналізуючи у сукупності наведені факти, ЄСПЛ дійшов висновку, що заявнику було несправедливо відмовлено в наданні безоплатної правової допомоги під час провадження у Верховному Суді України.
      14. Визнаючи порушення пункту 1 та підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції, Суд послався на рішення у справі "Максименко проти України" та вкотре констатував, що обмеження прав заявника на захист було наслідком відсутності будь-якої процедури призначення захисника для надання безоплатної правової допомоги на тій стадії провадження, коли відповідно до КПК 1960 року така правова допомога вже більше не була обов'язковою.
      15. Крім того, ЄСПЛ встановлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з тим, що Верховний Суд України розглянув касаційну скаргу ОСОБА_3 за його відсутності, але за участю прокурора. ЄСПЛ указав, що прокурори мали перевагу бути присутніми в засіданнях Верховного Суду України та, на відміну від підсудного, мали можливість усно викласти свої зауваження, які мали на меті здійснення впливу на думку суду.
      16. Судом зазначено, що процесуальна справедливість вимагала, щоб заявникам у таких справах також була надана можливість зробити усні зауваження у відповідь. З огляду на обставини справи щодо ОСОБА_3, ЄСПЛ дійшов висновку, що під час провадження у Верховному Суді України не було дотримано принципу рівності сторін.
      17. У зв'язку з констатацією порушень Конвенції ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь заявника 1000 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, як компенсацію судових та інших витрат.
      18. Перевіривши низку інших скарг заявника за статями 3, 5, 6 та 34 Конвенції із наявними матеріалами справи, Суд не виявив жодних інших ознак порушень його прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї, тому в цій частині заяву ОСОБА_3 було відхилено як необґрунтовану відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
      19. Щодо заявленої вимоги ОСОБА_3 про відшкодування 6 000 000 євро моральної шкоди та перегляду справи з дотриманням статті 6 Конвенції ЄСПЛ зазначив, що коли особу, як у цій справі, було засуджено судом за результатами судового розгляду, який не відповідав вимогам Конвенції щодо справедливості, належним способом виправлення такого порушення може бути новий розгляд, перегляд або відновлення провадження за вимогою заявника. В такому судовому розгляді мають бути дотримані матеріальні та процесуальні гарантії, закріплені в статті 6 Конвенції.
      20. Тому з огляду на обставини справи ЄСПЛ вирішив, що встановлення порушення саме по собі становить достатньо справедливу сатисфакцію.
      Рух справи за заявою про перегляд судових рішень
      21. У квітні 2018 року ОСОБА_3 після ухвалення рішення ЄСПЛ звернувся до Верховного Суду із заявою про перегляд судових рішень щодо нього у зв'язку із встановленням у справі "ОСОБА_3 проти України" порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.
      22. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 23 квітня 2018 року відкрито провадження за заявою ОСОБА_3 про перегляд вироку Апеляційного суду Одеської області від 04 вересня 2006 року та ухвали Верховного Суду України від 30 січня 2007 року щодо нього з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом та витребувано матеріали кримінальної справи з Апеляційного суду Одеської області.
      23. Пунктом 15 розділу XI "Перехідні положення" Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) передбачено, що апеляційні та касаційні скарги, заяви про перегляд судових рішень у кримінальних справах, які були розглянуті до набрання чинності цим Кодексом, подаються і розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом, з урахуванням положень, передбачених параграфом 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII).
      24. Оскільки кримінальну справу щодо заявника розглянуто до набрання чинності КПК України, за процедурою, передбаченою КПК України 1960 року, то при здійсненні перегляду судових рішень за заявою ОСОБА_3 мають застосовуватися положення глави 32-1 КПК України 1960 року з урахуванням положень глави 34 КПК України.
      II. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ
      Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та узагальнені доводи заявника
      25. У заяві, з якою ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду, засуджений, обґрунтовуючи підстави перегляду судових рішень, посилається на висновки, викладені в рішенні ЄСПЛ від 01 лютого 2018 року у справі "ОСОБА_3 проти України". Заявник вказує на невідповідність висновків у вироку суду фактичним обставинам справи, істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону під час розгляду кримінальної справи щодо нього національними судами. Засуджений просить скасувати вирок Апеляційного суду Одеської області від 04 вересня 2006 року та ухвалу Верховного Суду України від 30 січня 2007 року, а кримінальну справу щодо нього направити на новий судовий розгляд.
      Узагальнений виклад позиції інших учасників судового провадження
      26. Захисник ОСОБА_3, адвокат Поправка В.М., підтримала вимоги, викладені в заяві ОСОБА_3 про перегляд судових рішень. Просила скасувати судові рішення та направити справу на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Зазначила, що порушення прав заявника, встановлені ЄСПЛ, були допущені на стадії касаційного розгляду у Верховному Суді України.
      27. Прокурор частково підтримав заяву засудженого ОСОБА_3 При цьому посилався на те, що констатовані ЄСПЛ порушення дають підставу для застосування такого заходу індивідуального характеру, як новий розгляд кримінальної справи в суді касаційної інстанції, яким є Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду. Просив також вирішити питання щодо запобіжного заходу щодо ОСОБА_3
      III. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ
      28. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, доводи заявника й інших учасників судового провадження та з дотриманням передбачених законодавством меж і підстав перегляду судових рішень за виключними обставинами, а саме у зв'язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, дійшла наступних висновків.
      Щодо застосування заходів, направлених на відновлення попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum)
      29. Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції). Така гарантія забезпечується шляхом урахування норм Конвенції та практики Суду в національному праві з огляду на статтю 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV), згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерела права.
      30. Крім того, відповідно до статті 2 Закону N 3477-IV та статті 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною.
      31. Згідно зі статтею 41 Конвенції, якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
      32. Положеннями глави 3 Закону N 3477-IV передбачено, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру.
      33. Звертаючись із заявою про перегляд судових рішень щодо нього в порядку глави 321 КПК України 1960 року, ОСОБА_3 порушує питання про забезпечення йому на підставі рішення Суду права на такий захід індивідуального характеру, як повторний розгляд справи зі скасуванням обвинувального вироку суду першої інстанції та ухвали Верховного Суду України як незаконних судових рішень, постановлених з порушенням констатованих рішенням Суду положень Конвенції.
      34. Згідно вимог статті 10 Закону N 3477-IV додатковими щодо виплати відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
      35. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
      36. Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи N R (2000) 2 "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" від 19 січня 2000 року, прийнятою на 694-му засіданні заступників міністрів (далі - Рекомендація N R (2000) 2), Комітет Міністрів закликав Договірні Сторони, зокрема, до перегляду своїх національних правових систем з метою забезпечення адекватних можливостей повторного розгляду справи, включаючи поновлення провадження у випадках, коли Суд визнав порушення Конвенції, особливо: i) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; ii) коли рішення Суду спонукає до висновку, що a) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      37. Таким чином, для вирішення питань за зверненням заявника Великій Палаті Верховного Суду насамперед необхідно з'ясувати, чи можливе та доцільне застосування такого заходу індивідуального характеру, як повторний розгляд справи за обвинуваченням ОСОБА_3
      38. Як убачається з матеріалів кримінальної справи, у вересні 2006 року (т. 5, а. с. 254) ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України з касаційною скаргою на вирок Апеляційного суду Одеської області, яким його засуджено до довічного позбавлення волі.
      39. У своїй скарзі з доповненням до неї засуджений вказував, що злочинів, за які його засуджено, він не вчиняв, вирок суду щодо нього ґрунтується на припущеннях та недопустимих доказах. ОСОБА_3 просив Верховний Суд України переглянути вирок щодо нього.
      40. 30 вересня 2006 року в своєму доповненні до касаційної скарги ОСОБА_3 просив забезпечити надання йому юридичної допомоги під час розгляду справи у Верховному Суду України (т. 5, а. с. 340).
      41. Згідно матеріалів справи ОСОБА_3 в порядку ст. 45 КПК України 1960 року на досудовому слідстві був призначений захисник Шимбарев А.В. (т. 3, а. с. 15, 16), який також брав участь при розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції (т. 5, а. с. 3, 149), після чого під час судового розгляду захист ОСОБА_3 також здійснював захисник Поляков А.А. (т. 5, а. с. 149).
      42. Відповідно до вимог ст. 45 КПК України 1960 року участь захисника є обов'язковою при провадженні дізнання, досудового слідства, під час розгляду кримінальної справи в суді першої інстанції, коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув'язнення - з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення.
      43. На час ухвалення рішення Верховним Судом України редакцією ч. 2 ст. 394 КПК України 1960 року було передбачено, що справа, яка призначена до розгляду з обов'язковим повідомленням прокурора та осіб, зазначених у ст. 384 КПК України 1960 року, розглядається касаційним судом у складі трьох суддів за участю прокурора з додержанням порядку, передбаченого ч. 1, 2, 3 ст. 362 КПК України 1960 року.
      44. Згідно ч. 3 ст. 362 КПК України 1960 року неявка учасників процесу на засідання суду не є перешкодою для розгляду справи, якщо інше не передбачено цим Кодексом або рішенням суду.
      45. Однак, ЄСПЛ з урахуванням серйозності становища засудженого ОСОБА_3, який був засуджений судом першої інстанції до довічного позбавлення волі, визнав розгляд кримінальної справи щодо нього в касаційному порядку без участі захисника порушенням пункту 1 та підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції, зазначивши, що характер розгляду даної кримінальної справи вимагав надання заявнику правової допомоги в інтересах правосуддя.
      46. Відповідно до вимог пункту 1 та підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції Верховний Суд України мав розглядати справу з наданням ОСОБА_3 безкоштовної правової допомоги та обов'язковою участю захисника.
      47. Крім того, ЄСПЛ констатував порушення принципу рівності сторін, оскільки за відсутності заявника в судовому засіданні Верховного Суду України прокурор, на відміну від підсудного, інтереси якого не захищалися, наводив свої доводи касаційному суду. Така процесуальна нерівність сторін зумовила порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
      48. З урахуванням наведеного й з огляду на зазначені норми міжнародного та національного законодавства, встановлене ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань може бути підставою для повторного розгляду справи лише у випадку можливості досягнення на національному рівні restitutio in integrum (повного відновлення), тобто відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції.
      49. Оскільки ЄСПЛ не визнав порушення права заявника на справедливий суд під час досудового та судового слідства в суді першої інстанції, то підстави для скасування вироку апеляційного суду, як про це ставиться питання ОСОБА_3, у Великої Палати Верховного Суду відсутні.
      50. Разом із тим, виходячи із зазначених фактичних та правових підстав, Велика Палата Верховного Суду вважає, що постановлена у кримінальній справі щодо ОСОБА_3 ухвала Верховного Суду України не може залишатися в силі та підлягає скасуванню.
      51. Констатований ЄСПЛ характер (зміст) порушень, їхня правова природа, стадія провадження, на якій вони були допущені і на якій можуть бути виправлені, викликаний цими порушеннями стан для заявника, визначений можливий особливий спосіб відновлення порушеного права дають підстави вважати, що виправлення допущених порушень можна здійснити шляхом застосування такого заходу індивідуального характеру, як повторний перегляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_3 судом касаційної інстанції.
      Щодо меж перегляду судових рішень за виключними обставинами
      52. Обставиною, на яку заявник послався як на підставу для перегляду судових рішень щодо нього, є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, а саме рішення ЄСПЛ у справі "ОСОБА_3 проти України".
      53. ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу на те, що у своїй заяві ОСОБА_3 поза зв'язком із рішенням міжнародної судової установи заперечує зібрані докази його винуватості та встановлені судом фактичні обставини справи. Однак такі доводи засудженого не можуть бути перевірені в даному кримінальному провадженні.
      54. Відповідно до параграфа 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII та положень глави 34 КПК України Велика Палата Верховного Суду здійснює перегляд судових рішень у порядку виключного провадження з підставивстановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.
      55. Таким чином, повторний перегляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_3 в цілому та перевірка доводів заявника щодо незгоди із доведеністю його винуватості у вчиненні злочинів зокрема виходить за межі перегляду судових рішень, визначені главою 32-1 КПК 1960 року з урахуванням положень глави 34 КПК України, чинної на момент перегляду, та не відноситься до повноважень Великої Палати Верховного Суду.
      Враховуючи викладене та керуючись статтями 379, 400-20, 400-21, 400-23, 400-24 КПК України 1960 року, статтями 459, 467 і пунктом 15 розділу XI "Перехідні положення" КПК України, параграфом 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      заяву ОСОБА_3 про перегляд вироку Апеляційного суду Одеської області від 04 вересня 2006 року та ухвали Верховного Суду України від 30 січня 2007 року щодо нього з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом - задовольнити частково.
      Ухвалу Верховного Суду України від 30 січня 2007 року щодо ОСОБА_3 скасувати, а справу направити на новий касаційний розгляд до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду.
      Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Г. Яновська Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич
       
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
      Провадження № 11-кп/774/902/18
      Справа № 334/8491/17
      Головуючий у 1 й інстанції - ОСОБА_1
      Доповідач - Коваленко В.Д.
      УХВАЛА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      31 травня 2018 року м. Дніпро
      Колегія суддів судової палати по кримінальним справам апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:
      головуючого судді Коваленко В.Д.,
      суддів Кондакова Г.В., Кононенко О.М.,
      секретаря Старовойтова Є.В.,
      за участю прокурора Парфенова Р.Г.,
      його адвоката ОСОБА_2,
      особи, відносно якої направлено
      обвинувальний акт до суду ОСОБА_3,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі апеляційного суду кримінальне провадження № 42017080000000273 від 16.05.2017 за апеляційною скаргою прокурора першого відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях прокуратури Запорізької області ОСОБА_4 на ухвалу Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 15 березня 2018 року стосовно
      ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця ІНФОРМАЦІЯ_2, українця, громадянина України, працюючого суддею Орджонікідзевського суду м.Запоріжжя, розлученого, маючого на утриманні малолітню дитину, який зареєстрований за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3, проживає: ІНФОРМАЦІЯ_4,-
      обвинуваченого за ч. 1 ст. 375 КК України, -
      В с т а н о в и л а:
      Цією ухвалою обвинувальний акт у кримінальному провадженні щодо судді Орджонікідзевського суду м.Запоріжжя Бойка О.Ю., обвинуваченого за ч. 1 ст. 375 КК України, повернуто прокурору.
      Своє рішення суд першої інстанції мотивував тим, що згідно ст. 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та ст.481 КПК України, відповідної категорії осіб, до яких відноситься суддя Бойко О.Ю., повідомлення про підозру здійснюється виключно Генеральним прокурором України або його заступником.
      Далі суд вказав, що відповідно до положень ч.2 ст. 36 КПК України, прокурор може здійснювати свої повноваження виключно у формі процесуального керівництва. Зазначені положення розповсюджуються в тому числі й на здійснення повідомлення про підозру.
      Єдиним підтвердженням повноважень прокурора, відповідно до положень КПК України, а також п.п. 2 п. 3.1 розділу 3 Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, які здійснюються у формі процесуального керівництва є витяг з ЄРДР. При цьому дані щодо процесуального керівника (прокурора в кримінальному провадженні), відповідно до п.п. 2 п. 3.1 розділу 3 Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, вносяться до ЄРДР - невідкладно.
      Обвинувальний акт, як зазначив далі суд містить дані щодо процесуальних керівників у вказаному кримінальному провадженні, однак в ньому відсутні дані щодо Генерального прокурора або його заступників, що вказує на вручення повідомлення про підозру ОСОБА_3 особою, не наділеною процесуальними повноваженнями.
      Вказані вище обставини, як зазначено в ухвалі суду, вказують на відсутність у ОСОБА_3 відповідного процесуального статусу підозрюваного, а відтак обвинувальний акт складено в кримінальному провадженні відносно особи, яка не набула, в силу положень КПК України, статусу підозрюваної особи.
      Крім цього судом вказано, що обвинувальний акт не містить обов`язкової інформації про місце проживання обвинуваченого, та не відповідає вимогам ст. 291 КПК України.
      В апеляційній скарзі:
      - прокурор просить ухвалу про повернення обвинувального акту скасувати, у зв`язку з істотним, на його думку, порушенням вимог кримінального процесуального закону та призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Обставини які мали місце під час ухвалення оспорюваного рішення, вважає свідчать про невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження та винесення судом ухвали з порушенням вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення. Вважає, що обвинувальний акт відповідає вимогам ст.. 291 КК України, а підозру судді Бойко О.Ю. оголошено та вручено належною особою, за дорученням заступник Генерального прокурора.
      В апеляційному суді ОСОБА_3 та адвокат ОСОБА_2 вважали ухвалу суду першої інстанції законною, обґрунтованою, вмотивованою, пославшись на ст. 48 Закону України «Про статус суддів», та ст. 481 КПК України.
      Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, думку прокурора, який підтримав апеляційну скаргу прокурора та прохав ухвалу суду скасувати і призначити новий розгляд у суді першої інстанції, думку ОСОБА_3 та адвоката, які заперечували проти апеляційної скарги прокурора, перевіривши матеріали кримінального провадження, обговоривши її доводи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга прокурора не підлягає задоволенню з наступних підстав.
      ОСОБА_3 відповідно до Указу Президента України від від 23.08.2012 № 484/2012 призначений на посаду судді.
      Згідно ст. 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та ст.481 КПК України вказаній категорії осіб повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, повинно здійснюватися виключно Генеральним прокурором України або його заступником.
      Відповідно до положень ч.2 ст. 36 КПК України, прокурор може здійснювати свої повноваження виключно у формі процесуального керівництва.
      Районним судом вірно вказано, що єдиним підтвердженням повноважень прокурора, відповідно до положень КПК України, а також п.п. 2 п. 3.1 розділу 3 Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, які здійснюються у формі процесуального керівництва, є витяг з ЄРДР. При цьому дані щодо процесуального керівника (прокурора в кримінальному провадженні), відповідно до п.п. 2 п. 3.1 розділу 3 Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань вносяться до ЄРДР - невідкладно.
      Тобто, в даному кримінальному провадженні дані про процесуального керівника (Генерального прокурора, його заступника) повинні бути належно оформлені. Але як вбачається з наявних матеріалів, такі дані відсутні.
      Ст.291 КПК України передбачає, що обвинувальний акт повинен містити відомості, які зазначені у п.п.1-9 цієї статті. В даному випадку порушено вимоги п.2 ч.2 ст. 291 КПК України.
      Також згідно п.3 ч.3 ст.314 КПК України, суд має право, у підготовчому судовому засіданні, повернути обвинувальний акт прокурору, якщо він не відповідає вимогам ст.ст. 291, 292 КПК України, зокрема, якщо ці документи містять положення, що суперечать одне одному.
      Колегія суддів вивчивши надані матеріали, дійшла висновку,що в обвинувальному акті містяться дані щодо процесуальних керівників у вказаному кримінальному провадженні, однак в ньому відсутні дані щодо Генерального прокурора або його заступника, тобто щодо легітимних осіб в кримінальному провадженні щодо судді Бойко О.Ю.. Вручення повідомлення про підозру ОСОБА_3 особою не наділеною процесуальними повноваженнями, а саме прокурором першого відділу процесуального керівництва Запорозької області, не відповідає вимогам ст.. 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», та ст. 481 КПК України.
      Посилання прокурора про те, що заступник Генерального прокурора доручив слідчому вручити підозру судді Бойко О.Ю., не ґрунтується на вимогах ст. 481 КПК України, яка не передбачає дію процесуального документу у даному випадку - доручення.
      При цьому колегія суддів зазначає, що згідно ст.19 Конституції України, посадові особи повинні діяти в межах закону.
      Оскаржувана ухвала за своїм змістом є обґрунтованою. вмотивованою та законною.
      Отже підстав для задоволення апеляційної скарги прокурора не вбачається.
      На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 404, 405, 407, 419 КПК України, колегія суддів, -
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Апеляційну скаргу прокурора Парфенова Р.Г. залишити без задоволення.
      Ухвалу Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 15 березня 2018 року,якою обвинувальний акт відносно судді Бойко Олега Юрійовича,повернуто прокурору, - залишити без змін.
      Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
      Судді:
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/74487934
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      30 травня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 1-16/06
      Провадження N 13-8 зво18
      Велика Палата Верховного Суду в складі:
      головуючого - Князєва В.С.,
      судді-доповідача - Яновської О.Г.,
      суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю.,
      розглянула кримінальну справу за заявою ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Одеси, громадянина України, який перебуває у Миколаївському слідчому ізоляторі, засудженого за сукупністю злочинів за п. 8 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 263 Кримінального кодексу України (далі - КК України), про перегляд вироку Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2006 року та ухвали Верховного Суду України від 28 листопада 2006 року щодо нього з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом
      за участю:
      секретаря судового засідання - Письменної Н.Д.,
      прокурора - Дрогобицької О.М.,
      захисника -Бежанової А.В.,
      засудженого - ОСОБА_3
      ВСТАНОВИЛА:
      І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
      Обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, та короткий зміст рішень судів
      1. Вироком Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2006 року ОСОБА_3 засуджено за сукупністю вказаних вище злочинів і на підставі ч. 1 ст. 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі строком 15 років.
      2. За вироком суду ОСОБА_3 визнано винним у незаконному виготовленні вогнепальної зброї, її зберіганні та носінні, і в умисному вбивстві ОСОБА_5 у зв'язку з виконанням цією особою службового обов'язку за наступних обставин.
      3. У період з 2001 року по травень 2005 року засуджений шляхом переобладнання прикладу мисливської рушниці на пістолетну рукоятку незаконно виготовив вогнепальну зброю та зберігав її за місцями свого проживання в АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, і яку привіз 01 червня 2005 року до м. Києва з метою вбивства ОСОБА_5
      4. 01 червня 2005 року в приміщенні Інституту прогресивних стоматологічних технологій, за адресою м. Київ, вул. Хрещатик, 44 в, ОСОБА_3, перебуваючи в кабінеті президента Асоціації стоматологів України ОСОБА_5, умисно здійснив два постріли з рушниці в голову останнього, внаслідок чого наступила смерть потерпілого.
      5. Ухвалою Верховного Суду України від 28 листопада 2006 року вирок суду щодо ОСОБА_3 залишено без зміни.
      Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      6. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) від 02 березня 2017 року у справі "Мороз проти України" (заява N 5187/07), яке набуло статусу остаточного 18 вересня 2017 року, констатовано порушення щодо ОСОБА_3 таких положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція): статті 8 - у зв'язку з тим, що ненадання побачень з родичами та відмови в задоволенні його клопотань про надання дозволу на листування з рідними під час його тримання у СІЗО неможливо вважати "втручанням з боку органів державної влади" у право заявника на повагу до його сімейного життя, таким, що здійснювалося "згідно із законом"; крім того, статті 8 - у зв'язку з тим, що норми національного законодавства, якими обмежено листування з родичами осіб, які тримаються під вартою до суду, не відповідають вимозі щодо якості закону для цілей Конвенції, і втручання в здійснення права заявника на листування не було здійснено "відповідно до закону" згідно з вимогами пункту 2 статті 8 Конвенції; статті 9 - у зв'язку з тим, що вилучення релігійної літератури та предметів релігійного культу, а також відмова у відвідуванні церкви на території СІЗО, що обмежило свободу заявника брати участь у сповіді та богослужіннях, становили втручання в реалізацію ним "свободи виявлення релігійних поглядів або віри", тому таке обмеження заявника сповідувати його релігію не було "встановлено законом".
      7. При цьому ЄСПЛ, визнаючи порушення статті 8 Конвенції, вказав на те, що положеннями законів, на які посилався Уряд, у редакції, чинній на час події, не встановлювалися з розумною точністю межі та порядок здійснення дискреційних повноважень державними органами щодо обмеження контактів ув'язнених з їхніми родичами.
      8. Зокрема, норми національного законодавства не зобов'язували компетентні органи приймати формальні рішення за наслідками звернень і клопотань заявника, наводити причини прийняття рішення або надавати затриманому копію такого рішення. Також чинними нормами не встановлювалося конкретних засобів захисту з метою оскарження дій чи бездіяльності відповідного органу. Тому через відсутність цих важливих процесуальних гарантій клопотання заявника про надання відповідного дозволу або його задоволення залишалося без відповіді чи йому відмовляли без будь-яких вагомих причин.
      9. Крім того, констатуючи порушення статті 9 Конвенції, ЄСПЛ звернув увагу, що відповідно до статті 9 Закону України "Про попереднє ув'язнення" особи, взяті під варту, мають право відправляти в індивідуальному порядку релігійні обряди й користуватися релігійною літературою та властивими їх віруванню предметами релігійного культу. Тому Суд зазначив, що у ситуації, коли ув'язненій особі не дозволяється брати участь у богослужіннях, якщо таке втручання не було "виправданим", тобто переслідувало законні цілі, тоді обмеження заявника сповідувати його релігію суперечить нормам національного законодавства та положенням Конвенції.
      10. У зв'язку з констатацією порушень статей 8 і 9 Конвенції ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_3 4000 євро на відшкодування моральної шкоди.
      11. ЄСПЛ не визнав порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з скаргами заявника на погані умови тримання його під вартою та надання неналежної медичної допомоги в СІЗО.
      12. Суд у цій справі встановив, що не було порушення пункту 1 та підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції, адже заявник не пояснив, яка саме шкода була нанесена загальній справедливості суду в його справі стверджуваним ненаданням йому дозволу на конфіденційне побачення з адвокатом до допиту працівником міліції 01 червня 2005 року.
      13. ЄСПЛ дійшов висновку про відсутність необхідності в окремому розгляді решти скарг, про які не було повідомлено Уряд, а саме скарг за статтею 3 Конвенції на погані умови тримання в управлінні міліції та ізоляторі тимчасового тримання; за статтею 5 Конвенції - на відсутність підстав для його затримання; за статтею 6 Конвенції щодо наступного: (а) тиску з боку прокурора на деяких свідків; (Ь) образи з боку судді суду першої інстанції; (с) наявності недоліків судових експертиз; (d) одна зі свідків надала неправдиві свідчення, але державні органи не відкрили щодо неї кримінальну справу; (е) фальсифікації протоколу судового засідання та наявності у ньому неточностей; (f) відмови у задоволенні декількох клопотань, з якими заявник звертався до апеляційного суду та Верховного Суду; (g) надмірної тривалості провадження; (h) ненадання йому звукозапису 44 судових слухань; (і) ненадання дозволу на копіювання документів із матеріалів справи; (j) позбавлення можливості з'явитися у декількох судових засіданнях; (к) безрезультатність скарг щодо незаконності вироку та порушення закону під час судового розгляду справи, з якими він звертався до Верховного Суду, Вищої ради юстиції, Генеральної прокуратури та інших органів; за статтею 1 і статтею 13 Конвенції у зв'язку з фактами цієї справи.
      Рух справи за заявою про перегляд судових рішень
      14. 16 листопада 2017 року ОСОБА_3, не погодившись із постановленими щодо нього судовими рішеннями, звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень щодо нього у зв'язку із встановленням рішенням ЄСПЛвід 02 березня 2017 року у справі "Мороз проти України" порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.
      15. Ухвалами судді Верховного Суду України від 30 листопада 2017 року відкрито провадження у справі за заявою засудженого про перегляд судових рішень Верховним Судом України та витребувано з Апеляційного суду м. Києва кримінальну справу за обвинуваченням ОСОБА_3
      16. Розпорядженням керівника апарату Верховного Суду України за N 398/0/19 -17 від 26 грудня 2017 року передано витребувану кримінальну справу N 1-16/06 до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду.
      17. 25 січня 2018 року Касаційний кримінальний суд відповідно до пункту 3 параграфу 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" передав для розгляду ВеликійПалаті Верховного Суду заяву ОСОБА_3 про перегляд судових рішень разом із матеріалами кримінальної справи N 1-16/06 у 6 томах.
      18. Пунктом 15 розділу XI "Перехідні положення" Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) передбачено, що апеляційні та касаційні скарги, заяви про перегляд судових рішень у кримінальних справах, які були розглянуті до набрання чинності цим Кодексом, подаються і розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом, з урахуванням положень, передбачених параграфом 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII.
      19. Оскільки кримінальну справу щодо заявника розглянуто до набрання чинності КПК України, за процедурою, передбаченою КПК України 1960 року, при здійсненні перегляду судових рішень за заявою ОСОБА_3 мають застосовуватися положення глави 32-1 КПК України 1960 року з урахуванням положень глави 34 КПК України.
      20. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 29 січня 2018 року відкрито провадження за заявою ОСОБА_3 про перегляд вироку Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2006 року та ухвали Верховного Суду України від 28 листопада 2006 року щодо нього з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.
      II. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ
      Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та узагальнені доводи заявника
      21. У своїй заяві ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України в порядку глави 321 КПК України 1960 року. При цьому, обґрунтовуючи підстави перегляду судових рішень, засуджений посилався на висновки, викладені в рішенні ЄСПЛ від 02 березня 2017 року у справі "Мороз проти України". Вказуючи на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону під час розгляду кримінальної справи щодо нього національними судами, засуджений просить скасувати вирок Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2006 року та ухвалу Верховного Суду України від 28 листопада 2006 року, а кримінальну справу щодо нього направити на новий судовий розгляд.
      22. Під час судового розгляду Великою Палатою Верховного Суду заявник підтримав свої вимоги щодо скасування вироку Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2006 року та ухвали Верховного Суду України від 28 листопада 2006 року щодо нього. Зазначив, що не мав можливості вчасно надати до ЄСПЛ документи, які підтверджували неналежні умови тримання його під вартою та допущені національними судами порушення норм кримінально-процесуального законодавства. Особливо наголосив на тому, що не зміг ознайомитись в повному обсязі із матеріалами справи після постановлення судових рішень.
      Узагальнений виклад позиції інших учасників судового провадження
      23. Захисник ОСОБА_3, адвокат Бєжанова А.В., підтримала вимоги, викладені в заяві про перегляд судових рішень. Зауважила, що право заявника на захист було порушено, хоча це порушення і не було визнано ЄСПЛ таким, що призвело до порушення статті 6 Конвенції.
      24. Прокурор Дрогобицька О.М. просила відмовити в задоволенні заяви засудженого ОСОБА_3 При цьому посилалась на те, що за порушення Конвенції, визнані ЄСПЛ, заявнику була присуджена справедлива сатисфакція, а констатовані ЄСПЛ порушення не дають підстав для застосування інших заходів індивідуального характеру.
      III. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ
      25. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, доводи заявника й інших учасників судового провадження та з дотриманням передбачених законодавством меж і підстав перегляду судових рішень за виключними обставинами, а саме у зв'язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, дійшла наступних висновків.
      Щодо застосування заходів, направлених на відновлення попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum)
      26. Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції). Це гарантування відбувається шляхом урахування норм Конвенції та практики Суду в національному праві з огляду на статтю 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", (далі - Закон N 3477-IV), згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерела права.
      27. Крім того, відповідно до статті 2 Закону N 3477-IV та статті 46 Конвенції держава Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною.
      28. Згідно зі статтею 41 Конвенції, якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
      29. Положеннями глави 3 Закону N 3477-IV передбачено, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру.
      30. Звертаючись із заявою про перегляд судових рішень щодо нього в порядку глави 321 КПК України 1960 року, ОСОБА_3 порушує питання про забезпечення йому на підставі рішення Суду права на такий захід індивідуального характеру, як повторний розгляд справи зі скасуванням обвинувального вироку суду першої інстанції та ухвали Верховного Суду України як незаконних судових рішень, постановлених з порушенням констатованих рішенням Суду положень Конвенції.
      31. За статтею 10 Закону N 3477-IV додатковими щодо виплати відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
      32. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
      33. Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи N R (2000) 2 "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" від 19 січня 2000 року, прийнятою на 694-му засіданні заступників міністрів (далі - Рекомендація N R (2000) 2), Комітет Міністрів закликав Договірні Сторони, зокрема, до перегляду своїх національних правових систем з метою забезпечення адекватних можливостей повторного розгляду справи, включаючи поновлення провадження у випадках, коли Суд визнав порушення Конвенції, особливо: i) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; ii) коли рішення Суду спонукає до висновку, що a) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      34. Таким чином, для вирішення питань за зверненням заявника Великій Палаті Верховного Суду насамперед необхідно з'ясувати, чи можливе та доцільне застосування такого заходу індивідуального характеру, як повторний розгляд справи за обвинуваченням ОСОБА_3
      35. Зі змісту рішення ЄСПЛ вбачається, що ОСОБА_3 скаржився, зокрема, на те, що із серпня 2005 року та до дня його засудження, 26 серпня 2006 року, національні органи відмовляли в задоволенні його клопотань про побачення з родичами, а також під час тримання під вартою йому відмовляли в задоволенні його клопотань про листування з рідними.
      36. Окрім того, у нього вилучалася література та елементи релігійного культу працівниками СІЗО. Заявнику не було дозволено відвідувати церкву на території закладу. Його клопотання про надання дозволу на побачення зі священиком також залишилося без відповіді.
      37. Наведені доводи заявника ЄСПЛ визнав обґрунтованими. Проте рішення Суду не містить висновків, що встановлені щодо засудженого порушення Конвенції були спричинені рішеннями, ухваленими в межах кримінального провадження, які й надалі зумовлюють шкідливі наслідки та не можуть бути усунуті (виправлені) іншим способом, аніж під час повторного розгляду справи.
      38. Варто зауважити, що встановлені ЄСПЛ порушення статей 8 та 9 Конвенції відбувались при триманні ОСОБА_3 у СІЗО під час його попереднього ув'язнення, не впливали на загальну справедливість судового розгляду, що, у свою чергу, не обумовлює визнання незаконності остаточних судових рішень, ухвалених при вирішенні справи по суті.
      39. Водночас посилання заявника на порушення його права на захист, яке, на його думку, було непоправно порушено через обмеження доступу до адвоката, не було підтверджено. Як убачається зі змісту рішення ЄСПЛ, не встановлено порушення пункту 1 і підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції, оскільки обмеження права на захист, на яке посилався ОСОБА_3, не вплинуло на загальну справедливість провадження щодо нього.
      40. Загальні принципи, яких дотримувався ЄСПЛ при розгляді заяви ОСОБА_3, - оцінка та аналіз наведених ним фактів, констатований характер (зміст) порушень Конвенції, присуджена у зв'язку із цим грошова компенсація - дають підстави вважати, що стосовно заявника були допущені такі порушення Конвенції, які за даних обставин неможливо відновити у вигляді того стану чи становища, які існували до вчинення порушень.
      41. З урахуванням наведеного й з огляду на зазначені норми міжнародного та національного законодавства встановлене ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань може бути підставою для повторного розгляду справи лише у випадку можливості досягнення на національному рівні restitutio in integrum (повного відновлення), тобто відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції.
      42. У випадку щодо засудженого ОСОБА_3 таке повне відновлення шляхом скасування остаточних рішень щодо нього є неможливим, оскільки в рішенні ЄСПЛ констатувалися лише такі порушення, які не вплинули й не могли вплинути на загальну справедливість судового розгляду та ухвалених судових рішень, у зв'язку із чим відсутні підстави визнання їх незаконними.
      43. За наслідками розгляду заяви ОСОБА_3 на відшкодування моральної шкоди Суд вирішив за розумне надати справедливу сатисфакцію у вигляді присудження заявнику 4000 євро компенсації.
      44. Водночас, оскільки ЄСПЛ не визнав порушення права заявника на справедливий суд, повторний розгляд справи не може бути адекватним способом поновлення прав заявника.
      45. Якщо повторний розгляд справи не може бути адекватним способом поновлення прав заявника, порушення яких визнано рішенням ЄСПЛ, засобами компенсації можуть бути: сплата присудженого ЄСПЛ відшкодування моральної шкоди; аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень; вжиття зазначених у статті 13 Закону N 3477-IV заходів загального характеру, які спрямовані на забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлено рішенням ЄСПЛ; забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі констатованих ЄСПЛ порушень; усунення підстав для надходження заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в ЄСПЛ. Виконання цих заходів покладається на відповідні державні органи.
      46. Підсумовуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду констатує, що рішення ЄСПЛ не містить висновків про те, що встановлені стосовно заявника порушення Конвенції свідчать, що рішення національних судів у кримінальній справі щодо ОСОБА_3 суперечать Конвенції, або в основі визнаних ЄСПЛ порушень лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні, або що ці порушення були спричинені ухваленими на національному рівні рішеннями, які й надалі зумовлюють негативні наслідки для заявника та не можуть бути усунуті в інший спосіб, ніж повторний розгляд справи.
      47. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстави для застосування такого заходу індивідуального характеру як повторний розгляд справи засудженого ОСОБА_3 відсутні.
      Щодо повноважень суду при перегляді судових рішень за виключними обставинами
      48. Обставиною, на яку заявник послався як на підставу для перегляду судових рішень щодо нього, є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, а саме рішення ЄСПЛ у справі "Мороз проти України".
      49. Встановлені ЄСПЛ порушення прав заявника не свідчать про те, що рішення національних судів у кримінальній справі щодо ОСОБА_3 суперечать Конвенції, як і про те, що ці порушення були спричинені рішеннями, ухваленими судами в межах кримінальної справи.
      50. Таким чином, заява ОСОБА_3 про перегляд судових рішень у зв'язку з встановленням ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом не підлягає задоволенню тому, що Суд не встановив порушень Україною міжнародних зобов'язань саме при вирішенні кримінальної справи щодо ОСОБА_3 судом.
      51. Варто зазначити й те, що у своїй заяві ОСОБА_3, поза зв'язком з рішенням ЄСПЛ, оспорює фактичні обставини справи, заперечує свою причетність до вбивства, а саму подію загибелі потерпілого ОСОБА_5 вважає нещасним випадком. Однак такі доводи засудженого перевірялися судами апеляційної та касаційної інстанцій й були спростовані.
      52. Незгода ОСОБА_3 з доведеністю його винуватості у вчиненні умисного вбивства потерпілого, його сумніви щодо зібраних у справі доказів і висновків досудового слідства та суду не належать до визначеного законом предмета перегляду судових рішень ані згідно з главою 32-1 КПК 1960 року, ані відповідно до чинної на момент перегляду глави 34 КПК України, з урахуванням повноважень ВеликоїПалати Верховного Суду.
      Враховуючи викладене та керуючись статтями 400-21, 400-23, 400-24 КПК України 1960 року, статтями 459, 467 і пунктом 15 розділу XI "Перехідні положення" КПК України, параграфом 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", ВеликаПалата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      заяву ОСОБА_3 про перегляд вироку Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2006 року та ухвали Верховного Суду України від 28 листопада 2006 року щодо нього з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом - залишити без задоволення.
      Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Г. Яновська Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко О.С. Золотніков Л.І. Рогач О.Р. Кібенко І.В. Саприкіна О.С. Ткачук О.М. Ситнік В.Ю. Уркевич
       
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      23 травня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 243/6674/17-к
      Провадження N 13-16cво18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Лобойка Л.М.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши матеріали провадження за касаційною скаргою представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче об'єднання "Синтоп" (далі - ТОВ "НВО "Синтоп") ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 30 серпня 2017 року про відмову у відкритті апеляційного провадження,
      ВСТАНОВИЛА:
      І. ІСТОРІЯ ПРОВАДЖЕННЯ
      1. 27 липня 2017 року слідчий суддя Слов'янського міськрайонного суду Донецької області розглянув клопотання слідчого у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за N 42017050000000575, про призначення комплексної позапланової перевірки щодо законності та цільового використання земельної ділянки посадовими особами ТОВ "НВО "Синтоп" і своєю ухвалою надав дозвіл на проведення такої перевірки.
      2. 30 серпня 2017 року суддя-доповідач Апеляційного суду Донецької області ухвалою відмовив у відкритті провадження за апеляційною скаргою представника ТОВ "НВО "Синтоп" на згадану ухвалу слідчого судді.
      3. Не погодившись із ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 30 серпня 2017 року, ТОВ "НВО "Синтоп" через свого представника оскаржило її в касаційному порядку, вимагаючи скасування цієї ухвали з посиланням на те, що слідчий суддя постановив ухвалу від 26 липня 2017 року, не передбачену Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК), а отже, діяв поза межами своїх повноважень. На думку представника підприємства, апеляційний суд, керуючись загальними положеннями кримінального процесу, що містяться у статтях 7 та 9 КПКта гарантують право на оскарження процесуальних рішень, зобов'язаний був відкрити апеляційне провадження.
      4. 04 грудня 2017 року колегія суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою залишила касаційну скаргу без руху на підставі частини першої статті 429 КПК з наданням строку для усунення недоліків, зазначених в ухвалі.
      5. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) та розпочав роботу Верховний Суд.
      6. Відповідно до пункту 4 параграфа 3 "Перехідні положення" розділу 4 Закону N 2147-VIII касаційні скарги на судові рішення у справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, передаються до Касаційного кримінального суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цим Законом.
      7. 09 січня 2018 року колегія суддів Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду ухвалою відкрила касаційне провадження у справі за касаційною скаргою представника ТОВ "НВО "Синтоп" ОСОБА_3
      8. Суддя Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду ухвалами від 11 січня та 06 лютого 2018 року витребував матеріали провадження та призначив справу до розгляду.
      9. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду ухвалою від 06 березня 2018 року передав касаційне провадження за касаційною скаргою представника ТОВ "НВО "Синтоп" ОСОБА_3 на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду на підставі частини п'ятої статті 4341 КПК як таке, що містить виключну правову проблему, і ця передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 12 квітня 2018 року прийняла кримінальне провадження до розгляду.
      II. ПОЗИЦІЯ ОСОБИ, ЯКА ПОДАЛА КАСАЦІЙНУ СКАРГУ, Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ
      10. Представник ТОВ "НВО "Синтоп" ОСОБА_3 просила задовольнити касаційну скаргу.
      11. Прокурор підтримав касаційну скаргу в частині вимоги щодо скасування ухвали апеляційного суду про відмову у відкритті апеляційного провадження. Вважає, що розгляд касаційної скарги належить до компетенції об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду.
      III. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПІД ЧАС УХВАЛЕННЯ ПОСТАНОВИ
      Розмежування компетенції Великої Палати Верховного Суду і об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду
      12. Ухвалою від 12 квітня 2018 року Велика Палата Верховного Суду визнала наявність передбачених частиною п'ятою статті 434-1 КПК підстав для передачі цього кримінального провадження на її розгляд у зв'язку з тим, що воно містить виключну правову проблему й така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Вирішення виключної правової проблеми належить до компетенції Великої Палати Верховного Суду.
      13. Об'єднана палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду мала б компетенцію щодо розгляду цієї касаційної скарги, якби вирішувалося питання про необхідність відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи іншої об'єднаної палати (частина друга статті 434-1 КПК) за умови відсутності правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України. Оскільки йдеться про протилежність правової позиції Касаційного кримінального суду, відображеної в постанові його Другої судової палати від 15 лютого 2018 року (справа N 757/2200/17-к), та позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 12 жовтня 2017 року (справа N 757/49263/15-к), то таку протилежність може бути усунуто лише Великою Палатою Верховного Суду. У цьому випадку фактично йдеться про відступ у постанові Другої судової палати Касаційного кримінального суду від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Згідно з пунктом 7 параграфа 3 "Перехідні положення" розділу 4 Закону N 2147-VIII вирішення такого питання належить до компетенції ВеликоїПалати Верховного Суду.
      Оцінка висновків судів попередніх інстанцій
      14. Як убачається з матеріалів провадження, слідчий суддя Слов'янського міськрайонного суду Донецької області, задовольняючи 27 липня 2017 року клопотання слідчого про призначення перевірки щодо законності та цільового використання земельної ділянки, керувався пунктом 10 частини другої статті 36, пунктом 5 частини другої статті 40, частиною другою статті 93 КПК, пунктом 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 13 серпня 2014 року N 408 "Питання запровадження обмежень на проведення перевірок державними інспекціями та іншими контролюючими органами", пунктом 3 розділу II "Прикінцеві положення" Закону України від 28 грудня 2014 року N 71-VIII "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи". Жодною з норм права, наведених слідчим суддею в ухвалі, не передбачене його повноваження постановляти ухвалу про надання дозволу на проведення позапланової перевірки.
      15. Ухвалою від 30 серпня 2017 року Апеляційний суд Донецької області, керуючись частиною четвертою статті 399 КПК, відмовив у відкритті провадження за апеляційною скаргою адвоката ТОВ "НВО "Синтоп" на ухвалу слідчого судді Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 27 липня 2017 року. Суд апеляційної інстанції вказав, що зазначена ухвала слідчого судді як така, що не включена до переліку ухвал, які підлягають оскарженню під час досудового розслідування (стаття 309 КПК), апеляційному оскарженню не підлягає, а це єпідставою для відмови у відкритті апеляційного провадження. Однак апеляційний суд залишив поза увагою ту обставину, що кримінальна процесуальна норма, якою він керувався, стосується відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційними скаргами лише на ухвали слідчих суддів, що передбачені КПК.
      Щодо практики суду касаційної інстанції та Верховного Суду України
      16. З ухвали про передачу провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду вбачається, що колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду у вирішенні проблемного питання схиляється до правового висновку, викладеного Судовою палатою у кримінальних справах Верховного Суду України у постанові від 12 жовтня 2017 року (справа N 757/49263/15-к), а саме: "У разі постановлення слідчим суддею ухвали, що не передбачена кримінальними процесуальними нормами, до яких відсилають положення частини третьої статті 309 КПК, суд апеляційної інстанції не вправі відмовити у перевірці її законності, посилаючись на приписи частини четвертої статті 399 КПК. Право на апеляційне оскарження такого судового рішення підлягає забезпеченню на підставі пункту 17 частини першої статті 7 та частини першої статті 24 КПК, які його гарантують, з огляду на положення частини шостої статті 9 КПК, яка встановлює, що у випадках, коли положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 КПК". Велика Палата Верховного Суду погоджується з колегією суддів Касаційного кримінального суду в тому, що цей висновок безпосередньо стосується до ситуації, яка розглядається в цій справі.
      17. Правовий висновок Верховного Суду України, на який посилається колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, стосується ухвали судді апеляційного суду про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою прокурора на ухвалу слідчого судді на підставі частини четвертої статті 399 КПК, оскільки скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку. Слідчий суддя ухвалою, оскарженою до суду апеляційної інстанції, скасував постанову заступника Генерального прокурора України про відмову в задоволенні клопотання захисника про закриття кримінального провадження й зобов'язав уповноваженого прокурора прийняти постанову про закриття кримінального провадження та внести відповідні відомості до ЄРДР.
      18. Як на приклад законного вирішення питання про відкриття апеляційним судом провадження за скаргами на ухвали слідчих суддів, не передбачені КПК, колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду посилається також на ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, якою скасовано рішення судді апеляційного суду про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою на ухвалу слідчого судді. Цією ухвалоюзадоволено скаргу захисника; скасовано постанову слідчого про зупинення досудового розслідування у кримінальному провадженні та дозвіл на затримання особи, наданий ухвалою слідчого судді; зобов'язано уповноважену особу Генеральної прокуратури України внести до ЄРДР відомості про скасування вказаних вище постанов слідчого, а також зобов'язано слідчого повідомити Департамент карного розшуку Національної поліції України про скасування постанови слідчого про оголошення розшуку особи та скасування дозволу на її затримання.
      Колегія суддів Першої судової палати Кримінального касаційного суду у складі Верховного Суду у своїй ухвалі зазначає, що аналогічні висновки містяться також в ухвалі колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2017 року, якою скасовано ухвалу Апеляційного суду міста Києва про відмову у відкритті провадження за апеляційною скаргою на ухвалу слідчого судді про встановлення процесуального строку для закінчення досудового розслідування.
      19. У зазначених вище рішеннях суд касаційної інстанції дотримувався послідовної практики, згідно з якою апеляційні суди зобов'язані перевіряти законність ухвал, не передбачених кримінальними процесуальними нормами. Аналогічну позицію із цього питання висловив і Верховний Суд України у правовому висновку, викладеному в постанові від 12 жовтня 2017 року. Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відходу від такої судової практики та вважає, що з метою забезпечення єдності судової практики у вирішенні питань відкриття апеляційного провадження за скаргами на ухвали слідчих суддів про призначення позапланових перевірок суди апеляційної інстанції повинні діяти з урахуванням судової практики Верховного Суду України, а саме згаданої постанови від 12 жовтня 2017 року.
      Щодо застосування норм кримінального процесуального права
      20. Забезпечення права на апеляційний перегляд справи є однією з основних засад судочинства (пункт 8 частини третьої статті 129 Конституції України, стаття 14 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів").
      Згадані правові норми конкретизовано в пунктах 1, 2 та 17 статті 7 КПК, де вказано, що зміст та форма кримінального провадження повинні узгоджуватися із загальними засадами кримінального провадження, і зокрема, з забезпеченням права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності.
      21. В апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали слідчого судді у випадках, передбачених КПК (частина третя статті 392 КПК). Буквальне тлумачення зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що ухвала слідчого судді може бути оскаржена в апеляційному порядку лише тоді, коли в КПК є норма, якою це дозволено. Однак Конституційний Суд України, розглядаючи положення пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, дійшов висновку, що апеляційне оскарження судового рішення можливе в усіх випадках, крім тих, коли закон містить заборону на таке оскарження (абзац другий підпункту 3.2. Рішення Конституційного Суду України від 27 січня 2010 року N 3-рп/2010 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення положення пункту 18 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України у взаємозв'язку зі статтею 129 Конституції України (про апеляційне оскарження ухвал суду)).
      Оскільки ухвалу слідчого судді про надання дозволу на проведення позапланової перевірки не передбачено КПК, то немає ні дозволу, ні заборони щодо апеляційного оскарження такої ухвали.
      22. Перелік ухвал слідчого судді, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування в апеляційному порядку, викладено в частинах першій та другій статті 309 КПК. Це ухвали, які стосуються обмеження свободи та особистої недоторканності, арешту майна, тимчасового доступу до певних речей і документів, відсторонення від посади, а також ухвали про відмову у здійсненні спеціального досудового розслідування, про відмову у задоволенні скарги на постанову про закриття кримінального провадження, повернення скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора або відмову у відкритті провадження ній за скаргою.
      Частина третя статті 309 КПК установлює, що інші ухвали слідчого судді оскарженню не підлягають і заперечення проти них можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді. Тобто у випадку незгоди сторін з іншими ухвалами слідчого судді законність цих ухвал підлягає перевірці судом першої інстанції під час підготовчого провадження. ВеликаПалата Верховного Суду погоджується з викладеними в ухвалі від 06 березня 2018 року аргументами колегії суддів Касаційного кримінального суду про те, що зазначена перевірка не є ефективним засобом захисту від можливого порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки, по-перше, не в усіх випадках кримінальні справи, у яких було здійснено позапланові перевірки, будуть передані до суду з обвинувальним актом. По-друге, підготовче засідання в суді першої інстанції, навіть якщо обвинувальний акт передано до суду, може відбутися запізно для того, щоб бути здатним виправити порушення. По-третє, під час підготовчого судового засідання суддя не має повноважень вчиняти дії та приймати рішення, які можуть призвести до виправлення порушення Конвенції, спричиненого втручанням з боку держави.
      Практика Європейського Суду з прав людини щодо умов прийнятності апеляційної скарги
      23. "Право на суд", одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; накладення обмежень дозволено за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватися з легітимною метою та зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення ЄСПЛ "Воловік проти України", "Креуз проти Польщі", "Подбіельські та ППУ Полпуре проти Польщі").
      24. Обмеження, накладене на доступ до суду, буде несумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не має законної мети або коли не існує розумної пропорційності між застосованими засобами та законністю мети, яку прагнуть досягти (рішення ЄСПЛ "Тіннеллі та сини, Лтд та ін.", "Мак-Елдуф та інші проти Сполученого Королівства").
      25. Конвенція має на меті гарантію не теоретичних або ілюзорних прав, а практичних та ефективних. Особливо це стосується права на доступ до суду з огляду на визначене місце, яке посідає в демократичному суспільстві право на справедливий суд (рішення ЄСПЛ "Ейрі проти Ірландії", "Аїт-Мугуб проти Франції").
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      26. Зважаючи на важливість для суб'єктів, щодо діяльності яких слідчі судді надають дозволи на проведення позапланових перевірок, прав, установлених статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, та враховуючи відсутність надійних процесуальних механізмів захисту прав під час підготовчого провадження, Велика Палата вважає практичним та ефективним право на апеляційний перегляд таких ухвал у стадії досудового розслідування.
      27. Оскільки слідчий суддя Слов'янського міськрайонного суду Донецької області прийняв рішення про надання дозволу на проведення комплексної позапланової перевірки, яке не передбачене КПК, то суду апеляційної інстанції під час вирішення питання про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою на це рішення слід було керуватися приписами частини шостої статті 9 КПК щодо застосування загальних засад кримінального провадження, визначених частиною першою статті 7 КПК. Однією з таких засад є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності (пункт 17 частини першої статті 7 КПК). Зміст цієї засади розкрито у статті 24 КПК, згідно з частиною першою якої кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому КПК.
      28. Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційні суди зобов'язані відкривати апеляційне провадження за скаргами на ухвали слідчих суддів про надання дозволу на проведення позапланових перевірок.
      29. Наведене свідчить про те, що суддя Апеляційного суду Донецької області, відмовляючи у відкритті апеляційного провадження за скаргою представника ТОВ "НВО "Синтоп" на ухвалу слідчого судді Слов'янського міськрайонного суду Донецької області про надання дозволу на проведення комплексної позапланової перевірки, істотно порушив вимоги кримінального процесуального закону (пункт 1 частини першої статті 438 КПК).
      30. З огляду на викладене касаційна скарга представника ТОВ "НВО "Синтоп" підлягає задоволенню, а ухвала Апеляційного суду Донецької області від 30 серпня 2017 року - скасуванню з призначенням нового розгляду у суді апеляційної інстанції.
      31. Інші доводи касаційної скарги, зокрема про непідсудність розгляду клопотання про призначення позапланової перевірки щодо законності та цільового використання земельної ділянки посадовими особами ТОВ "НВО "Синтоп" слідчому судді Слов'янського міськрайонного суду Донецької області, про незаконність ухвали слідчого судді щодо надання дозволу на проведення такої перевірки, підлягають перевірці під час нового апеляційного розгляду з огляду на те, що суд касаційної інстанції позбавлений права висловлюватися з цього приводу, оскільки суд апеляційної інстанції цих доводів не переглядав і своїх мотивів щодо цього не викладав.
      32. Відповідно до статті 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
      Керуючись статтями 433, 436КПК, частиною шостої статті 13, пунктом 1 частини другої статті 45 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів", Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче об'єднання "Синтоп" задовольнити.
      2. Ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 30 серпня 2017 року про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче об'єднання "Синтоп" ОСОБА_3 на ухвалу слідчого судді Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 27 липня 2017 року скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
      Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.М.Лобойко
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська