ANTIRAID

Постановление ВС-КГС о правомерности взыскания стоимости имущества отчужденного из совместной собственности без разрешения второго собственника

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 голос

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

Постанова
Іменем України

21 березня 2018 року

м. Київ

справа № 726/2165/15-ц
провадження № 61-5530св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_2,

відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду Чернівецької області від 13 квітня 2016 року у складі суддів: Винту Ю. М., Одинака О. О., Половінкіної Н. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до пункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

В жовтні 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та стягнення компенсації вартості 1/2 частини майна.

Позовна заява мотивована тим, що 03 листопада 2007 року зареєстрований шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 22 лютого 2011 року ними було придбано транспортний засіб марки VOLKSWAGEN T4, 1998 року випуску, який зареєстрований за ОСОБА_3 09 жовтня 2013 року без згоди та відома ОСОБА_2 зазначений транспортний засіб зняв з обліку для реалізації в межах України та відчужив на ім'я ОСОБА_4 (батька відповідача). Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 09 грудня 2013 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розірвано. Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 01 квітня 2015 року розподілено майно між подружжям. Визнано об'єкт незавершеного будівництва, який розташований на АДРЕСА_1 у вигляді збудованого фундаменту та зведеного першого поверху будинку, спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_3 Стягнуто з ОСОБА_3 Ѕ частини вартості матеріалів, виробів і конструкцій, затрачених на будівництво зазначеного об'єкта нерухомості, в сумі 33 896 грн.

Позовні вимоги в частині стягнення з ОСОБА_3 1/2 частини вартості транспортного засобу, не були вирішені, оскільки спірний автомобіль зареєстрований за ОСОБА_4, який не був стороною у справі про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та стягнення грошової компенсації 1/2 частини його вартості. Відповідно до звіту про оцінку колісного транспортного засобу, вартість автомобіля становить 186 200 грн. Тому розмір частки позивача у спільній сумісній власності становить 93 100 грн.

На підставі викладеного ОСОБА_2 просила визнати транспортний засіб VOLKSWAGEN T4, 1998 року випуску, спільною сумісною власністю подружжя; визнати договір купівлі-продажу вказаного автомобіля недійсним; стягнути з ОСОБА_3 1/2 частину вартості зазначеного автомобіля в розмірі 93 100 грн. 

Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 12 лютого 2016 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 Ѕ частину вартості транспортного засобу в розмірі 93 100 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що даний автомобіль придбаний подружжям під час перебування у шлюбі, а тому згідно з частиною другою статті 60 СК України, вважається їхньою спільною сумісною власністю, і кожна зі сторін має рівні права на нього.

Відмовляючи у задоволенні вимог про визнання договору купівлі-продажу недійсним, суд першої інстанції виходив з того, що спірний автомобіль був придбаний добросовісним набувачем, а підстави для його витребування у нового власника відсутні.

Рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 13 квітня 2016 року рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову ОСОБА_2 скасовано.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення 1/2 частини майна відмовлено.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Рішення апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення 1/2 частини майна мотивоване тим, що ОСОБА_2 не надала суду доказів на підтвердження факту вибуття транспортного засобу із спільної сумісної власності подружжя поза її волею, а також доказів на спростування факту отримання разом з ОСОБА_3 коштів за проданий автомобіль у червні 2013 року.

У касаційній скарзі, поданій у травні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, позивач просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення на користь позивача вартості 1/2 частини спірного автомобіля, оскільки цей автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя, цінним майном. Відповідач розпорядився автомобілем на власний розсуд без згоди позивача. Оскільки під час судового розгляду справи про розірвання шлюбу між сторонами 09 грудня 2013 року судом було встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 тривалий час не підтримують шлюбні відносини, не ведуть спільного господарства і не мають спільного сімейного бюджету, то ОСОБА_3 09 жовтня 2013 року без згоди та відома позивача, зняв з обліку для реалізації в межах України та відчужив зазначений транспортний засіб. Вказане, на думку позивача, підтверджує факт вибуття транспортного засобу із спільної сумісної власності подружжя поза її волею.

У відзиві на касаційну скаргу, поданому у червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просить відхилити касаційну скаргу, посилаючись на те, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

02 лютого 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що з 03 листопада 2007 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі, який рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 09 грудня 2013 року було розірвано.

22 лютого 2011 року ними було придбано транспортний засіб марки VOLKSWAGEN T4, 1998 року випуску, який зареєстрований за ОСОБА_3

Довідкою Управління Держаної автомобільної інспекції Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернівецькій області від 04 березня 2014 року, згідно з обліковими даними Управління Держаної автомобільної інспекції Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернівецькій області за громадянином ОСОБА_3 зареєстрований транспортний засіб марки VOLKSVAGEN Т4, 1998 року випуску, який знятий з обліку для реалізації в межах України та 03 грудня 2013 року зареєстрований за громадянином ОСОБА_4

ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та стягнення грошової компенсації за 1/2 частинуоб'єкта незавершеного будівництва та автомобіля.

Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 01 квітня 2015 року про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та стягнення грошової компенсації за 1/2 частину, позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано об'єкт незавершеного будівництва, який розташований на АДРЕСА_1 у вигляді збудованого фундаменту та зведеного першого поверху будинку, спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_3 Стягнуто з ОСОБА_3 1/2 частину вартості матеріалів, виробів і конструкцій, затрачених на будівництво зазначеного об'єкта нерухомості, в сумі 33 896 грн. 

Установлено, що позовні вимоги в частині стягнення з ОСОБА_3 1/2 частини вартості транспортного засобу - автомобіля марки VOLKSWAGEN T4, 1998 року випуску, залишено без розгляду. 

Згідно із звітом товариства з обмеженою відповідальністю «Гарант-Експертиза» про оцінку колісного транспортного засобу від 18 травня 2015 року, ринкова вартість об'єкта оцінки даного автомобіля VOLKSVAGEN Т4, власником якого є ОСОБА_4, станом на дату оцінки становить, без урахування ПДВ 186 200 грн.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з частиною третьою статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до частини четвертої статті 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 в частині стягнення грошової компенсації за частку у спільному сумісному майні подружжя, виходив з того, що вибуття транспортного засобу 09 жовтня 2013 року із спільної сумісної власності подружжя відбулось поза волею позивача та кошти використані не в інтересах сім'ї. Зокрема, рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 09 грудня 2013 року про розірвання шлюбу між сторонами, установлено, що сторони по справі на час розірвання шлюбу, тривалий час не підтримували шлюбні відносини, не вели спільного господарства і не мали спільного сімейного бюджету. Крім того, у позовній заяві ОСОБА_3 про розлучення, останній вказував, що з ОСОБА_2 з січня 2013 року припинено шлюбні відносини та ведення спільного господарства. ОСОБА_2 з їх донькою і своїми речами переїхала жити до сестри. Тому не знайшли свого підтвердження обставини, що батько ОСОБА_3 за купівлю автомобіля передав кошти обом з подружжя.

У випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

На підставі викладеного суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог щодо стягнення 1/2 частини вартості транспортного засобу VOLKSVAGEN Т4, 1998 року випуску, оскільки цей автомобіль придбаний подружжям під час перебування у шлюбі, а тому є їх спільною сумісною власністю, і кожна зі сторін має рівні права на нього. Відсутні належні та допустимі докази, які б підтверджували отримання коштів від його продажу подружжям, та що кошти були витрачені в інтересах сім'ї.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення.

Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з ОСОБА_3 грошових коштів за 1/2 частину транспортного засобу, що вибув із спільної сумісної власності подружжя, не виконав свій обов'язок щодо подання обґрунтування, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки у сукупності конкретних обставин справи, не зазначив, на підставі яких належних та допустимих доказів, що містяться у матеріалах справи, доведено факт передачі покупцем обом з подружжя коштів за спільний автомобіль та те, що вказані кошти були витрачені подружжям спільно в інтересах сім'ї.

Суд першої інстанції, дослідивши всі наявні у справі докази в їх сукупності, надав їм належну оцінку, виконав всі вимоги цивільного судочинства, та встановивши майно, яке було придбано подружжям за час шлюбу та за спільні кошти, зробив правильний висновок про належність його ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності.

Крім того, судом першої інстанції правильно відмовлено в задоволенні позовних вимог в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу вказаного автомобіля, оскільки спірний автомобіль був придбаний добросовісним набувачем, тому підстави для його витребування у нового власника відсутні.

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Положеннями статті 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободгарантує право на справедливий судовий розгляд.

У абзаці 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 вказано, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Висновки суду першої інстанції відповідають принципу справедливості та забезпечують ефективне поновлення порушеного права позивача.

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог ухвалено відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права та на підставі повно, всебічно з'ясованих обставин справи, а тому це рішення відповідно до статті 413 ЦПК України необхідно залишити в силі, а рішення апеляційного суду - скасувати.

Керуючись статтями 402, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Чернівецької області від 13 квітня 2016 року скасувати.

Рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 12 лютого 2016 року залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька
Судді С.Ю. Мартєв
В. В. Пророк
І. М. Фаловська
С. П. Штелик

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73054640

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВС-КГС указал, что в случае если при рассмотрении требований о разделе общего имущества супругов будет установлено, что один из них совершил его отчуждение или использовал его по своему усмотрению против воли другого супруга и не в интересах семьи не на ее нужды или скрыл его, такое имущество или его стоимость учитывается при разделении.

На основании изложенного суд первой инстанции пришел к правильному выводу о наличии правовых оснований для удовлетворения исковых требований о взыскании 1/2 части стоимости транспортного средства, поскольку этот автомобиль приобретен супругами во время пребывания в браке, а потому является их общей совместной собственностью, и каждая из сторон имеет равные права на него.При этом отсутствуют надлежащие и допустимые доказательства, подтверждающие получение средств от его продажи супругами, и что средства были потрачены в интересах семьи.

Кроме того, судом первой инстанции правильно отказано в удовлетворении исковых требований в части признания недействительным договора купли-продажи указанного автомобиля, поскольку спорный автомобиль был приобретен добросовестным приобретателем, поэтому основания для его истребования у нового владельца отсутствуют

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      УХВАЛА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 листопада 2017 року
      м. Київ
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
      головуючого Євтушенко О.І.,суддів: Завгородньої І.М., Мазур Л.М., Мостової Г.І., Попович О.В.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до Ленінського відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції, державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, ОСОБА_7 про визнання недійсними електронних торгів, протоколу проведення торгів, акту про реалізацію нерухомого майна, свідоцтва про право власності на майно, визнання права власності на Ѕ частину квартири, за касаційними скаргами представника ОСОБА_7 - ОСОБА_8 та представника Ленінського відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції - Сидорової Наталії Володимирівни на рішення апеляційного суду Миколаївської області від 08 лютого 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У липні 2015 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до Ленінського відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції (далі - Ленінський ВДВС Миколаївського МУЮ), державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, ОСОБА_7 про визнання недійсними електронних торгів, протоколу проведення торгів, акту про реалізацію нерухомого майна, свідоцтва про право власності на майно.
      На обґрунтування своїх вимог позивач посилалася на те, що вона разом зі своїм чоловіком ОСОБА_10, з яким вона перебуває у шлюбі, є співвласниками трикімнатної квартири АДРЕСА_1. Іншого житла вона немає.
      У березні 2015 року Ленінським ВДВС Миколаївського МУЮ в рахунок погашення її чоловіком ОСОБА_10 заборгованості в сумі 363 866 грн 65 коп. за зведеним виконавчим провадженням № 26792642 на електронних торгах було реалізовано належну їм на праві спільної сумісної власності квартиру АДРЕСА_1, переможцем яких стала ОСОБА_7
      Посилаючись на те, що при продажу нерухомого майна були порушені її права як співвласника Ѕ квартири, що є спільним майном подружжя, квартиру було реалізовано без виділу частки боржника у виконавчому провадженні, продаж спірного майна суперечить вимогам ч. 6 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» просила позов задовольнити.
      Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 листопада 2015 року у задоволенні позову відмовлено.
      Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 08 лютого 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано у частині відмови у визнанні недійсними електронних торгів, протоколу проведення торгів, акту про реалізацію нерухомого майна, свідоцтва про право власності на майно, ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення позову.
      Визнано недійсними електронні торги, проведені 10 березня 2015 року Державним підприємством «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України з продажу квартири АДРЕСА_1.
      Визнано недійсним протокол № 59730 проведення електронних торгів від 10 березня 2015 року та акт про реалізацію нерухомого майна з електронних торгів, складений державним виконавцем Сидоровою Н. В. та затверджений начальником Ленінського відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції Павлюком П. М. щодо продажу цієї квартири.
      Визнано недійсним свідоцтво про право власності на квартиру, видане на ім'я ОСОБА_7
      В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      У касаційних скаргах заявники просять оскаржуване рішення апеляційного суду скасувати, залишивши в силі рішення суду першої інстанції, мотивуючи свої доводи порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
      Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
      У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.
      Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційні скарги підлягають відхиленню з огляду на таке.
      Судами встановлено, що ОСОБА_10 згідно із договором купівлі-продажу від 9 жовтня 1996 року є власником квартири АДРЕСА_1.
      10 грудня 2012 року державним виконавцем Ленінського ВДВС Миколаївського МУЮ в рахунок погашення ОСОБА_10 заборгованості в сумі 363 866 грн 65 коп. за зведеним виконавчим провадженням № 26792642 складено акт опису й арешту майна, до якого включено квартиру АДРЕСА_1.
      10 березня 2015 року ДП «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України проведено електронні торги з реалізації спірної квартири за ціною 422700 грн., переможцем яких стала ОСОБА_7
      На підставі вказаних документів, якими оформлені електронні торги, приватним нотаріусом Сіряковою О.В. 10 квітня 2015 року на ім'я переможця ОСОБА_7 видано свідоцтво про право власності на спірну квартиру.
      Обґрунтовуючи підстави позову, ОСОБА_6 посилалась на те, що з 02 липня 1988 року вона перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_10 Спірна квартира є спільним сумісним майном подружжя, оскільки була придбана у 1996 року під час шлюбу з відповідачем. Тому відчуження належної їй частки в квартирі на електронних торгах без її згоди є порушенням її права як співвласника вказаного майна. Реалізація спірної квартири без виділу частки боржника у виконавчому провадженні суперечить вимогам ч. 6 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження».
      За змістом приписів ч. 1 ст. 3 ЦПК України, ст. 15 ЦК Україникожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
      Відповідно до ст. 366 ЦК України кредитор співвласника майна, що є у спільній частковій власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред'явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї. Якщо виділ в натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призначення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом. У разі неможливості виділу в натурі частки із спільного майна або заперечення інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу. У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов'язків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку.
      У разі відсутності у боржника коштів та цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається на належне боржникові інше майно (ч. 5 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
      Відповідно до ч. 6 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі, якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця.
      Виходячи з ч. 1 ст. 22 КпШС у редакції, чинній на час придбання спірної квартири, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд, встановивши, що спірна квартира є спільною сумісною власністю ОСОБА_6 та ОСОБА_10 як така, що придбана ними у період шлюбу, дійшов обґрунтованого висновку про те, що відчуження належної позивачу частки у квартирі на електронних торгах без її згоди є порушенням права останньої як співвласника вказаного майна.
      Такі висновки апеляційного суду ґрунтуються на законі та узгоджуються з матеріалами справи.
      Доводи касаційних скарг про те, що позивач не повідомила державного виконавця про своє право на частку у спірній квартирі - безпідставні, оскільки в силу вимог ч. 6 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, законодавець наділяє правом звернутися до суду із поданням для визначення частки боржника у спільному майні безпосередньо самого державного виконавця, яке останнім не було реалізовано у встановленому законом порядку. Натомість державний виконавець обмежився лише констатацією того факту, що спірна квартира зареєстрована лише на боржника ОСОБА_10 Проте сам по собі факт реєстрації спірного майна на ім'я одного з подружжя не означає, що воно належить лише тій особі, на ім'я якої воно зареєстровано, оскільки відповідно до ст. 22 КпШС у редакції, чинній на час придбання спірної квартири, таке майно є спільною сумісною власністю подружжя.
      Інші доводи касаційних скарг висновків апеляційного суду не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що не відповідає вимогам ст. 335 ЦПК України, оскільки суд касаційної інстанції позбавлений можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним.
      Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його зміни або скасування не встановлено.
      Відповідно до ст. 337 ЦПК України, розглянувши касаційну скаргу на рішення суду, суд касаційної інстанції відхиляє скаргу і залишає рішення суду без змін.
      Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
      у х в а л и л а:
      Касаційні скарги представника ОСОБА_7 - ОСОБА_8 та представника Ленінського відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції - Сидорової Наталії Володимирівни відхилити.
      Рішення апеляційного суду Миколаївської області від 08 лютого 2016 року залишити без змін. 
      Ухвала оскарженню не підлягає.
      Головуючий Судді: О.І. Євтушенко І.М. Завгородня Л.М. Мазур Г.І. Мостова О.В. Попович
      Справа № 489/4802/15-ц
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/70987331
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 листопада 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Гуменюка В.І., 
      суддів Охрімчук Л.І., Романюка Я.М.,
      Сімоненко В.М.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_2, до ОСОБА_3 про вселення, зобов’язання не чинити перешкод у користуванні квартирою та надання дубліката ключів від вхідних дверей за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року, ухвали Апеляційного суду Львівської області від 21 березня 2017 року та рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 вересня 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У грудні 2015 року, законний представник малолітнього ОСОБА_1 – ОСОБА_2, звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що ОСОБА_1 є сином відповідача, з 9 квітня 2010 року зареєстрований у належній ОСОБА_3 квартирі АДРЕСА_1, у якій проживав від дня свого народження до червня 2015 року. Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 26 січня 2015 року відповідачу відмовлено у виселенні ОСОБА_1 з указаної квартири.
      Законний представник малолітнього ОСОБА_1 – ОСОБА_2, посилаючись на те, що дізналась, що відповідач під час літніх канікул малолітнього сина змінив замки на вхідних дверях, у зв’язку із чим чинить йому перешкоди в користуванні спірною квартирою, просила: вселити ОСОБА_1 в квартиру АДРЕСА_1; зобов’язати відповідача не чинити ОСОБА_1 перешкод у користуванні цією квартирою та надати дублікат ключів від вхідних дверей.
      Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області рішенням від 27 вересня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 21 березня 2017 року, позов ОСОБА_1, в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_2, задовольнив: вселив малолітнього ОСОБА_1 в квартиру АДРЕСА_1; зобов’язав ОСОБА_3 не чинити перешкод ОСОБА_1 в користуванні цією квартирою, а також надати законному представнику ОСОБА_1 – ОСОБА_2 дублікат ключів від вхідних дверей зазначеної квартири; вирішив питання про розподіл судових витрат.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 16 серпня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилив, рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 вересня 2016 та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 21 березня 2017 року залишив без змін.
      26 жовтня 2017 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_3 із заявою про перегляд ухвалених у справі рішень з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Зокрема заявник послався на положення статей 29, 316, 319, 321, 405 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 156 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), статті 161 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 47 Конституції України та статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
      На підтвердження своїх вимог ОСОБА_3 надав рішення й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня, 16 жовтня 2013 року, 29 січня, 23 липня 2014 року, 12 травня 2015 року, 11 липня 2016 року, а також постанову Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року.
      У зв’язку з викладеним ОСОБА_3 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від
      21 березня 2017 року й рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 вересня 2016 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2.
      Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
      Суди установили, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, є сином ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (а. с. 9).
      Відповідачу ОСОБА_3 на праві власності належить квартира АДРЕСА_1, а також квартира АДРЕСА_2.
      Малолітній ОСОБА_1 зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 з 9 квітня 2010 року, а з 2 червня до 31 жовтня 2015 року був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_2.
      Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 14 травня 2015 року ОСОБА_2 виселено з квартири АДРЕСА_1 у зв'язку із закінченням строку договору найму. Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 26 січня 2015 року в частині відмови у виселенні малолітнього ОСОБА_1 із цієї квартири залишено без змін.
      Також установлено, що після виселення ОСОБА_2 із квартири АДРЕСА_1 22 травня 2015 року вона зареєструвалась як наймач у квартирі АДРЕСА_2 (а.с. 18).
      На підставі заяви відповідача Івано-Франківським міським відділом Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області було прийнято рішення про зняття малолітнього ОСОБА_1 з реєстрації в квартирі АДРЕСА_1 та про його реєстрацію з 2 червня 2015 року у квартирі АДРЕСА_2.
      Рішенням Івано-Франківського міського відділу Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області від 31 жовтня 2015 року скасовано реєстрацію місця проживання малолітнього
      ОСОБА_1 у квартирі АДРЕСА_2 (а. с. 36−38).
      Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що малолітній зареєстрований у спірній квартирі як член сім’ї власника квартири, тому має право на користування цією квартирою нарівні з її власником, оскільки іншої угоди про порядок користування цим житлом укладено не було.
      У постанові від 16 листопада 2016 року Верховний Суд України зазначив, що правом користування житлом, яке перебуває у власності особи, мають члени сім’ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
      У справі, за результатами розгляду якої прийнято надану заявником для порівняння постанову, та у справі, рішення в якій просить переглянути заявник, встановлено різні фактичні обставини.
      Підстави для висновку про те, що ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року не відповідає викладеному у вказаній постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, відсутні.
      Наданою для порівняння ухвалою від 12 травня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які керувались положеннями статей 9, 64, 156 ЖК УРСР, статтею 405 ЦК України, статтею 176 СК України, статтею 18 Закону України від 26 квітня 2001 року № 2402-III «Про охорону дитинства» (далі – Закон «Про охорону дитинства») та дійшли висновку про вселення позивачки з малолітньою дитиною (інвалідом дитинства) до спірного нерухомого майна, оскільки вона не проживала у спірному будинку певний час у зв’язку з потребою в лікуванні хворої дитини в різних медичних установах.
      Порівняння цієї ухвали із судовими рішеннями, про перегляд яких подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ неоднаково застосував норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Разом з тим у наданих для порівняння ухвалах від 17 квітня 2013 року, 29 січня, 23 липня 2014 року, 11 липня 2016 року суд касаційної інстанції зазначив, що під час вирішення спору щодо місця проживання дитини суд бере до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
      У рішенні від 16 жовтня 2013 року суд касаційної інстанції зазначив, що виходячи з аналізу статей 1, 6, 9, 61 ЖК УРСР, статті 29 ЦК України місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, у якому особа постійно проживає, має передбачені статтею 64 ЖК УРСР права користування ним і на яке за особою зберігається таке право й у разі тимчасової відсутності. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку, що за особою, яка проживає у власника приміщення як член його сім’ї, не може бути визнано право користування цим приміщенням, якщо така особа зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні у будинку державного чи громадського фонду.
      Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року установлено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
      Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
      Держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування (пункт 1 статті 18 цієї Конвенції).
      У принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина, крім випадків, коли є виняткові обставини, не має розлучатися зі своєю матір’ю.
      Дитині законом та іншими засобами має бути забезпечений спеціальний захист і надані можливості та сприятливі умови, що дадуть їй змогу розвиватися фізично, розумово, морально, духовно та соціально, здоровим і нормальним шляхом, в умовах свободи та гідності. При ухваленні з цією метою законів основною метою має бути найкраще забезпечення інтересів дитини (принцип 2 цієї Декларації).
      Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
      Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім’ї власника жилого будинку, які проживають разом з ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
      Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
      Частиною першою статті 18 Закону «Про охорону дитинства» передбачено, що держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.
      Згідно із частиною четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
      Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.
      За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
      Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
      За змістом статті 11 Закону «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
      Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
      За змістом статей 150, 155 СК України, здійснюючи свої права та виконуючи обов’язки, батьки повинні передусім дбати про інтереси дитини, усупереч яким не можуть здійснюватись батьківські права.
      З аналізу зазначених норм та з урахування практики Європейського суду з прав людини Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що в рішеннях стосовно дітей їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому найкращі інтереси дитини можуть залежно від їх характеру та серйозності перевищувати інтереси батьків.
      Установивши, що матір та батько малолітнього ОСОБА_1 проживають окремо в різних квартирах, суди, вселяючи малолітню дитину в квартиру до батька, фактично визначили місце проживання дитини разом з батьком.
      При цьому суди не з’ясували чи не буде суперечити таке рішення інтересам малолітнього ОСОБА_1 та чи не спричинить йому шкоди, з огляду на його вік та стан здоров’я, а також на те, що він весь час проживає з матір’ю та перебуває на її утриманні, що встановлено рішенням суду про стягнення аліментів.
      Крім того, суди не взяли до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків та не встановили, чи забезпечує таке рішення, яке фактично визначає місце проживання дитини, її розвиток в спокійному та стійкому середовищі, в атмосфері любові, емоційної стабільності та матеріальної забезпеченості.
      З огляду на обставини справи судам необхідно вирішити цей спір з дотриманням норм міжнародного та національного права; усебічно й повно дослідити обставини справи, взявши до уваги фактичний, емоційний, психологічний, матеріальний, віковий та медичний чинники, пропорційно й обґрунтовано оцінити інтереси дитини і з урахуванням цього ухвалити рішення, забезпечивши найкращі інтереси дитини.
      Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неоднаково застосували норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених у справі судових рішень.
      Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. 
      Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л а:
      Заяву ОСОБА_3 задовольнити частково.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 21 березня 2017 року та рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 вересня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий В.І. Гуменюк
      Судді:
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі за № 6-1945цс17
      Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року установлено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
      Згідно із частиною четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
      За змістом статті 11 Закону «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
      Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
      За змістом статей 150, 155 СК України, здійснюючи свої права та виконуючи обов’язки, батьки повинні передусім дбати про інтереси дитини, усупереч яким не можуть здійснюватись батьківські права.
      З аналізу зазначених норм та з урахування практики Європейського суду з прав людини Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що в рішеннях стосовно дітей їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому найкращі інтереси дитини можуть залежно від їх характеру та серйозності перевищувати інтереси батьків.
      Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
      Постанова від 29 листопада 2017 року № 6-1945цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2D6841DF487B786FC22581F000448960
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      22 листопада 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Сімоненко В.М., 
      суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М.,
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У січні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 5 травня 2008 року між нею та її дочкою – ОСОБА_2 було укладено договір позики на суму 92 тис. 800 грн терміном до 31 грудня 2011 року з метою придбання житла для відповідачів, які на той час перебували у шлюбі. 7 травня 2008 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, в якому остання проживає з малолітнім сином та колишнім чоловіком - ОСОБА_3, шлюб з яким розірвано рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 5 лютого 2014 року.
      Указуючи на те, що обов’язок щодо повернення позики несуть відповідачі в солідарному порядку, оскільки кошти позичалися за час перебування їх у шлюбі, ОСОБА_1 просила стягнути заборгованість за договором позики в розмірі 101 тис. 159 грн 63 коп., з яких: сума позики - 92 тис. 800 грн та 3 % річних - 8 тис. 359 грн 63 коп.
      У березні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом, обґрунтовуючи його тим, що він не давав своєї згоди на укладення договору позики від 5 травня 2008 року та заперечує, що кошти були використані в інтересах сім’ї, а саме на придбання будинку, оскільки нерухоме майно придбано за їхні спільні з відповідачкою кошти, жодних позичених коштів його дружина на купівлю будинку не використовувала. Крім того, ОСОБА_3 заперечує факт підписання договору позики саме 5 травня 2008 року, оскільки позивачка на той час перебувала за межами України, у зв’язку із чим просив суд на підставі статей 203, 215 Цивільного кодекс України (далі - ЦК України) визнати вказаний договір недійсним.
      Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 серпня 2015 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 101 тис. 159 грн 63 коп. заборгованості за договором позики від 5 травня 2008 року, яка складається із 92 тис. 800 грн суми позики та 8 тис. 359 грн 63 коп. – 3% річних від простроченої суми, в решті позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 тис. 11 грн 60 коп. судового збору. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.
      Рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 19 листопада 2015 року рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 серпня 2015 року в частині часткового задоволення позову ОСОБА_1 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов задоволено: стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 солідарно на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 5 травня 2008 року в сумі 101 тис. 159 грн 63 коп. та 3% річних у сумі 8 тис. 359 грн 63 коп., стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь позивачки суму сплаченого судового збору в рівних частках по 505 грн 80 коп. з кожного.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 19 листопада 2015 року залишено без змін. 
      25 листопада 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 61, 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України).
      На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_3 посилається на постанови Верховного Суду України від 27 квітня, 18 травня, 7 вересня 2016 року, в яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовано по-іншому. 
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що з 3 вересня 2006 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 5 лютого 2014 року.
      5 травня 2008 року між ОСОБА_1 (позикодавець) і ОСОБА_2 (позичальниця) укладено договір позики, відповідно до умов якого позикодавець передала у власність позичальниці 92 тис. 800 грн, яка зобов'язалась повернути позику до 31 грудня 2011 року.
      Відповідно до пункту 2 договору позики грошові кошти позичальниця мала намір витратити на придбання житла (житлового будинку, квартири тощо).
      7 травня 2008 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу, згідно з яким остання придбала житловий будинок з прибудовою за ціною 59 тис. 271 грн, який розташований АДРЕСА_1.
      Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 06 квітня 2015 року, яке набрало законної сили, позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя задоволено. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1. У частині зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання спільним зобов'язанням боргу за договором позики від 5 травня 2008 року відмовлено з тих підстав, що цей факт є предметом розгляду у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення солідарно заборгованості за вказаним договором позики.
      За показаннями свідка, кошти за договором позики від 5 травня 2008 року були витрачені на купівлю будинку в с. Йосипівка, його ремонт та утримання, тобто в інтересах сім'ї. 
      Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог та стягуючи суму заборгованості за договором позики лише з ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив, зокрема, з того, що обов’язок з повернення боргу лежить на позичальниці, оскільки рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 6 квітня 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання спільним зобов’язанням боргу за договором позики відмовлено.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині часткового задоволення позову про стягнення боргу за договором позики лише з ОСОБА_2 та ухвалюючи в цій частині нове рішення про стягнення боргу за договором позики з відповідачів солідарно, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, на підставі поданих та оцінених доказів виходив з того, що відповідно до частини четвертої статті 65 СК України договір позики, який укладено одним з подружжя створює обов’язок для іншого з подружжя, оскільки кошти, отримані за вказаним договором, використані в інтересах сім’ї, а саме на купівлю та утримання жилого будинку, який є об’єктом права власності в рівних частинах за кожним з подружжя на підставі рішення Тернопільського міськрайонного суду від 06 квітня 2015 року. 
      Натомість у наданій заявником постанові Верховного Суду України від 7 вересня 2016 року в справі № 6-801цс16 про поділ майна подружжя міститься правовий висновок про те, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи статтю 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. 
      У постанові від 27 квітня 2016 року в справі № 6-486цс16 Верховний Суд України дійшов висновку про те, що частина четверта статті 65 СК України передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Якщо при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один з подружжя здійснив відчуження цього майна чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім’ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується під час поділу. Крім того, в разі поділу майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї. У подружжя, окрім права спільної сумісної власності на отримані грошові кошти та одержаний за їх рахунок автомобіль, внаслідок укладення кредитного договору виникає також зобов’язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення кредитних коштів, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники.
      У постанові від 18 травня 2016 року в справі № 6-1327цс15 Верховний Суд України, вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі про визнання права власності на майно, зняття арешту з майна, визнання недійсним договору купівлі-продажу, дійшов висновку про те, що майно фізичної особи − підприємця як майно для професійної діяльності члена сім’ї, яке придбане за кошти від його діяльності як підприємця і використовується в його підприємницькій діяльності не в інтересах сім’ї, слід розглядати як його особисту приватну власність відповідно до статті 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання статей 60, 61 цього Кодексу. 
      Отже, у судовому рішенні, яке є предметом перегляду, та у наданих заявником для порівняння постановах Верховного Суду України не вбачається невідповідності викладеним у цих постановах висновкам щодо застосування статей 61, 65 СК України.
      З огляду на зазначене, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити. 
      Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      У заяві ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року відмовити.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий В.М. Сімоненко
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
       
      Постанова від 22 листопада 2017 року № 6-2830цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9DB5B641EA7AB2B9C22581E60052CC9D
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
       
      8 листопада 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
       
      головуючого Охрімчук Л.І.,
      суддів: 
      Гуменюка В.І., 
      Лященко Н.П., 
      Романюка Я.М.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – Відділ опіки та піклування Київської районної державної адміністрації Одеської міської ради, про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна, визначення місця проживання дитини за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року та рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 лютого 2016 року,
       
      в с т а н о в и л а :
      У березні 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна, визначення місця проживання дитини. 
      Позивачка зазначала, що 4 листопада 2000 року виконавчий комітет Бритівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області зареєстрував між нею та ОСОБА_2 шлюб, у якому у них народився син – ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.
      16 вересня 2004 року вони за спільні кошти придбали квартиру АДРЕСА_1, право власності на яку зареєстровано за матір’ю ОСОБА_2 – ОСОБА_4, оскільки на той час сторони проживали за межами України.
      2 грудня 2008 року ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_2 за договором дарування зазначену квартиру.
      Посилаючись на те, що внаслідок проведення ремонту вказаної квартири збільшилась її вартість, позивачка просила визнати цю квартиру спільною сумісною власністю подружжя та здійснити поділ цього майна по 1/2 частині за кожним у порядку статті 70 Сімейного кодексу України (далі – СК України). Крім того, посилаючись на те, що відповідач тривалий час проживає та працює в іншій країні, позивачка просила визначити місце проживання їхньої неповнолітньої дитини разом з нею.
      Суди розглядали справу неодноразово.
      Київський районний суд м. Одеси рішенням від 16 лютого 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: визначив місце проживання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 разом з матір'ю ОСОБА_1 АДРЕСА_1. У задоволені позовних вимог у частині визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ суд відмовив.
      Апеляційний суд Одеської області 22 квітня 2016 року рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ скасував та ухвалив нове рішення, яким визнав квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2; здійснив поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2, в рівних частках, а саме по 1/2 частині зазначеної квартири кожному; визнав за ОСОБА_1 та за ОСОБА_2 право приватної особистої власності на 1/2 вказаної квартири за кожним. Рішення суду першої інстанції в частині вимог про визначення місця проживання дитини в апеляційному порядку не оскаржувалось.
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 14 грудня 2016 року рішення апеляційного суду в частині визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділу скасувала та залишила в силі в цій частині рішення суду першої інстанції.
       
      У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року та рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 лютого 2016 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення апеляційного суду з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 62 СК України у подібних правовідносинах. 
      На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 і 26 квітня, 17 травня 2017 року та двох ухвал від 24 травня 2017 року. 
      Заслухавши суддю-доповідача, представників ОСОБА_1 та ОСОБА_2, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
       
      Згідно із частиною першою статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 4 листопада 2000 року виконавчий комітет Бритівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області зареєстрував шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, у якому ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_3.
      2 грудня 2008 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було укладено договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_4 подарувала, а ОСОБА_2 прийняв у дар квартиру АДРЕСА_1.
      Вартість вказаної квартири за цим договором дарування складала 18 тис. 206 грн.
      Відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи від 17 липня 2014 року:
      на період оцінки в листопаді 2008 року вартість спірної квартири загальною площею 61,2 кв.м до поліпшень, виконаних з листопада 2008 року, складала 70 тис. 625 доларів США, що становило 556 тис. 525 грн за курсом Національного банку України (далі – НБУ); вартість квартири загальною площею 60 кв.м після поліпшень, виконаних з листопада 2008 року, складала 105 тис. 180 доларів США, що становило 828 тис. 818 грн за курсом НБУ; 
      на період оцінки в червні 2014 року вартість квартири загальною площею 61,2 кв.м після поліпшень, виконаних з листопада 2008 року, складала 43 тис. 452 долари США, що становило 508 тис. 823 грн за курсом НБУ; вартість квартири загальною площею 60 кв.м після поліпшень, виконаних з листопада 2008 року, складала 73 тис. 620 доларів США, що становило 862 тис. 90 грн за курсом НБУ.
      Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що доказів щодо придбання сторонами спірної квартири за спільні кошти позивачка не надала, та дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання цієї квартири об'єктом спільної сумісної власності подружжя у розумінні статей 60, 61 ЦПК України та її поділу.
       
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя і його поділ та ухвалюючи нове рішення про задоволення цих позовних вимог, апеляційний суд вважав, що вартість спірної квартири істотно збільшилась саме в результаті здійснених за час шлюбу поліпшень, проведення переобладнання та ремонтних робіт, а не внаслідок тенденцій загального подорожчання об'єктів нерухомості, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 62 СК України як спеціальна для цих правовідносин. Разом з тим апеляційний суд дійшов висновку про те, що роздільне майно дружини або чоловіка є спільним майном подружжя, частки кожного з них на яке не визначаються, у тому числі з урахуванням вартості первинного майна. Майно вважається спільним без визначення часток. Такі частки можуть визначатися лише в разі поділу майна подружжя. При цьому застосовуються правила статті 70 СК України, яка не передбачає можливості збільшення частки одного з подружжя у майні на тій підставі, що до складу спільного майна ввійшло первісне майно, яке істотно поліпшилось за час шлюбу (як це вказує суд першої інстанції). Тобто поділ спільного майна подружжя повинен здійснюватися за загальними правилами, а саме порівну (або в нерівних частках, якщо для цього існують передбачені частинами другою, третьою статті 70 СК України підстави).
      Скасовуючи рішення апеляційного суду в частині визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ і залишаючи в силі в цій частині рішення суду першої інстанції, суд касаційної інстанції зазначив про те, що спільна сумісна власність на майно, що належало одному з подружжя відповідно до статті 57 СК України, виникає лише в порядку, визначеному статтею 62 цього Кодексу. Однак, установивши, що за висновком судової будівельно-технічної експертизи вартість спірної квартири після проведених поліпшень істотно збільшилась, суд водночас зазначив про відсутність правових підстав для визнання майна спільною сумісною власністю подружжя у розумінні статей 60, 61 СК України та його поділ.
       
      Разом з тим у двох ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 року, наданих заявницею для порівняння, суд касаційної інстанції зазначив, що суд може на підставі статті 25 Кодексу про шлюб та сім’ю України (далі – КпШС України) визнати майно дружини (чоловіка) об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо воно за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат другого з подружжя або їх обох, але при цьому майно, що належало одному з подружжя, не перетворюється у спільну сумісну власність, яка виникає лише в порядку, визначеному статтею 25 КпШС України. Крім того, суд зазначив, що головним значенням поділу майна, що є у спільній сумісній власності, є припинення правовідносин спільної сумісної власності між колишніми учасниками і припинення відносин спільної власності взагалі (частина третя статті 372 ЦК України); при поділі кожен учасник має право одержати в натурі ту частину спільного майна, яка відповідає його частці у спільному майні. 
      В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року, наданій заявницею для порівняння, зазначено, що суд може визнати майно дружини (чоловіка) об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо воно за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат другого з подружжя, але при цьому майно, що належало одному з подружжя в порядку статті 57 СК України, не перетворюється у спільну сумісну власність. Спільна сумісна власність виникає лише в порядку, визначеному статтею 62 СК України, тобто право спільної сумісної власності виникає на частку майна, яка істотно збільшилася внаслідок умов, передбачених цим законом. 
      Аналогічні висновки містяться й в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня та 17 травня 2017 року, наданих заявницею для порівняння. 
       
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 62 СК України у подібних правовідносинах.
       
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 
      За положеннями статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, й майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
      Відповідно до частини першої статті 62 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
      Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об’єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об’єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об’єктами спільної сумісної власності подружжя.
       
      Для застосування передбачених статтею 62 СК України правил збільшення вартості майна повинне відбуватись внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема, тенденцій загального подорожчання конкретного майна), при цьому суттєвою ознакою повинне бути істотне збільшення вартості майна як об’єкта, його якісних характеристик. 
      Збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягає з’ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об’єкта до та після поліпшення; при цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначену на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не можна вважати тим єдиним чинником, що безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна як об’єкта.
      Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.
      Відповідно до статті 71 СК України майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. 
      Головним критерієм поділу майна як об’єкта права спільної сумісної власності є припинення правовідносин спільної сумісної власності між колишніми учасниками і припинення відносин спільної власності взагалі (частина третя статті 372 ЦК України); в разі поділу кожен учасник має право одержати в натурі ту частину спільного майна, яка відповідає його частці у спільному сумісному майні. 
       
      У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання спірної квартири спільною сумісною власністю подружжя у розумінні статей 60, 61 СК України та її поділу, оскільки позивачка не надала доказів придбання спірної квартири за спільні кошти. 
      При цьому, установивши, що вартість спірної квартири істотно збільшилась унаслідок здійснених за час шлюбу поліпшень, проведення переобладнання та ремонтних робіт, суд касаційної інстанції не зробив жодних висновків щодо застосування статті 62 цього Кодексу до спірних правовідносин. 
       
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).
      Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
      Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду касаційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
       
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, статтею 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л а:
       
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
       
      Головуючий Л.І. Охрімчук 
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко 
      Я.М. Романюк 
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі № 6-1447цс17
       
      Відповідно до частини першої статті 62 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
      Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об’єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об’єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об’єктами спільної сумісної власності подружжя.
      Для застосування передбачених статтею 62 СК України правил збільшення вартості майна повинне відбуватись внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема, тенденцій загального подорожчання конкретного майна), при цьому суттєвою ознакою повинне бути істотне збільшення вартості майна як об’єкта, його якісних характеристик. 
      Збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягає з’ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об’єкта до та після поліпшення; при цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначену на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не можна вважати тим єдиним чинником, що безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна як об’єкта.
      Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.
       
      Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук
       
      Постанова від 8 листопада 2017 року № 6-1447цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/55C00E6C9BD7749AC22581E9004CA6BF
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      22 листопада 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      Головуючого Романюка Я.М.,
      Суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, приватного акціонерного товариства «Позняки-жил-буд» про визнання правочину недійсним, поділ майна та стягнення коштів, за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року,
      в с т а н о в и л а :
      У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, обґрунтовуючи тим, що 21 листопада 2012 року Печерським районним судом м. Києва ухвалено рішення, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 S_1 частину вартості спільного майна подружжя в сумі 5 639 343 грн. 14 коп. На підставі вказаного рішення видано виконавчий лист, який пред'явлено до виконання до Головного територіального управління юстиції у м. Києві, виконавче провадження НОМЕР_1. Крім того, рішенням Печерського районного суду м. Києва від 27 квітня 2016 року у справі № 757/2129/14-ц стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за S_1 частки у спільному майні подружжя, що складає 11 154 421 грн. 02 коп., а також судові витрати у розмірі 3 441 грн. На підставі вказаного рішення Головним територіальним управлінням юстиції у м. Києві відкрито виконавче провадження НОМЕР_2. Враховуючи, що зобов'язання сторін у виконавчих провадженнях є однорідними з огляду на їх матеріальний зміст та юридичну природу виникнення, та є зустрічними, заявник ОСОБА_1 звернулась до ОСОБА_2 із заявою про зарахування зустрічних однорідних вимог в порядку ст. 601 ЦК України.
      З урахуванням вказаної заяви про зарахування однорідних вимог, ОСОБА_1 просила визнати виконавчі листи у виконавчих провадженнях НОМЕР_1 та НОМЕР_2 такими, що не підлягають виконанню.
      Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 20 червня 2017 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2017 року, у задоволенні заяви ОСОБА_1 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню відмовлено. 
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 повернуто. 
      У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року та передати справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом статей 324, 293 ЦПК України при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає.
      Відповідно до змісту статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      Відмовляючи у задоволенні заяви ОСОБА_1 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з неможливості здійснення зарахування зустрічних вимог з огляду на ухвалу касаційного суду про зупинення виконання рішення суду, за яким відкрито виконавче провадження НОМЕР_2, відсутності доказів отримання стягувачем заяви про зарахування вимог, відтак як наслідок зобов’язання сторін не є припиненими.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року суд касаційної інстанції, повертаючи касаційну скаргу ОСОБА_1, керувався тим, що оскарження в касаційному порядку ухвали суду про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не передбачено. 
      Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 липня 2014 року, від 31 липня 2014 року, суд касаційної інстанції приймав до розгляду заяви про перегляд рішень судів першої та апеляційної інстанцій, якими було відмовлено у визнанні виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню. 
      У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року суд виходив з того, що питання про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перешкодою в завершенні судового провадження. 
      Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме статей 324, 293 ЦПК України.
      Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначених вище норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 
      Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах касаційної інстанції.
      Однією з основних засад судочинства є забезпечення касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.
      Порядок та підстави касаційного оскарження судових рішень врегульовано у главі 2 розділу V ЦПК України.
      Законодавець у частині першій статті 324 ЦПК України як об’єкти касаційного оскарження закріпив: 
      1) рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду;
      2) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. 
      Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, право на виконання рішення, яке виніс суд, є невід’ємною частиною «права на суд», а ефективний захист сторони у справі, а отже, і відновлення справедливості, передбачає зобов’язання адміністративних органів виконувати рішення (наприклад, пункт 41 рішення у справі «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року).
      Згідно зі ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження.
      З огляду на зазначене, ухвала суду про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перепоною у завершенні судового провадження і в реалізації громадянином його гарантованого Конвенцією «права на суд».
      Однак у справі, яка переглядається, суд першої інстанції постановив ухвалу про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, яка залишена без змін ухвалою суду апеляційної інстанції.
      Ураховуючи вищезазначене, суд касаційної інстанції, повертаючи касаційну скаргу, дійшов обґрунтованого висновку, що оскарження в касаційному порядку ухвали суду про відмову у задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не передбачено, оскільки така ухвала не є перепоною у завершенні судового провадження і в реалізації громадянином його гарантованого Конвенцією «права на суд».
      Отже, у справі, яка переглядається, статті 324, 293 ЦПК України судом застосовано правильно і рішення суду касаційної інстанції у ній є законним, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. 
      Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, у зв’язку з чим відповідно до ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України в задоволенні заяви слід відмовити. 
      Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.
      Головуючий Я.М. Романюк
      Судді 
      В.І. Гуменюк
      Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 
      у справі за № 6-1970цс17 
      Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах касаційної інстанції.
      Однією з основних засад судочинства є забезпечення касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.
      Порядок та підстави касаційного оскарження судових рішень врегульовано у главі 2 розділу V ЦПК України.
      Законодавець у частині першій статті 324 ЦПК України як об’єкти касаційного оскарження закріпив: 
      1) рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду;
      2) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. 
      Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, право на виконання рішення, яке виніс суд, є невід’ємною частиною «права на суд», а ефективний захист сторони у справі, а отже, і відновлення справедливості, передбачає зобов’язання адміністративних органів виконувати рішення (наприклад, пункт 41 рішення у справі «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року).
      Згідно зі ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження.
      З огляду на зазначене, ухвала суду про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перепоною у завершенні судового провадження і в реалізації громадянином його гарантованого Конвенцією «права на суд».
      Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк
      Постанова від 22 листопада 2017 року № 6-1970цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B152B634F95C3914C22581E1004BE2E7