Отдельное мнение судей БП-ВС об ошибочности отнесения к админюрисдикции споров по сносу самостроев и немотивированное нарушение судебной практики

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Британчука В.В., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Ситнік О.М.

на постанову від 10 квітня 2018 року

у справі N 1519/2-787/11

провадження N 14-48цс18

Відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) викладаємо окрему думку.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 24 травня 2016 року в задоволенні позову Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради до ОСОБА_5, за участю третьої особи - Одеської міської ради, про зобов'язання привести самочинно реконструйоване домоволодіння до попереднього стану - відмовлено.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради подала до суду апеляційну скаргу.

Ухвалою від 08 листопада 2016 року Апеляційний суд Одеської області рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 24 травня 2016 року скасував та провадження у справі закрив.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України, апеляційний суд керувався тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки відносини між сторонами є публічно-правовими.

28 листопада 2016 року Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 08 листопада 2016 року та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції неправильно визначив характер спірних правовідносин та дійшов помилкового висновку про те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Постановою від 10 квітня 2018 року Велика Палата Верховного Суду, касаційну скаргу Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради залишила без задоволення, ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 08 листопада 2016 року - без змін.

Постановляючи таку ухвалу, Велика Палата Верховного Суду виходила з такого.

У справі, яка розглядається, Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради звернулася до суду з позовом, у якому просила суд зобов'язати ОСОБА_5 за свій рахунок привести до попереднього стану житловий будинок, мотивувавши свої вимоги тим, що будівництво та реконструкцію відповідач здійснив без необхідних дозвільних документів та з недотриманням вимог, зокрема, законів України від 24 лютого 1994 року N 4004-XII "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", від 17 грудня 1993 року N 3745-XII "Про пожежну безпеку", від 20 травня 1999 року N 687-XIV "Про архітектурну діяльність" та низки підзаконних актів.

Отже, спірні правовідносини в цій справі обумовлені реалізацією позивачем передбачених Законом України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" делегованих повноважень щодо здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності. Здійснення такого державного контролю означає обов'язковість прийнятих за його результатами рішень для підконтрольного суб'єкта, що свідчить про владно-управлінський характер, а відтак і публічно-правову природу таких правовідносин.

Звертаючись до суду з позовом про знесення об'єкта самочинного будівництва і мотивуючи такий позов порушеннями архітектурних, містобудівних, пожежних, санітарних або інших подібних норм і правил, суб'єкт владних повноважень діє з метою захистити права та інтереси громади або невизначеного кола осіб від можливих порушень їхніх прав та запобігти можливим суспільно значимим несприятливим наслідкам порушення відповідних норм і правил, а не для захисту своїх приватних прав та інтересів.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що спори, які виникають за участю суб'єкта владних повноважень з метою реалізації у спірних відносинах наданих йому законодавством владних управлінських функцій, є публічно-правовими.

Окрім того, Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне відступити від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України у справі N 21-1959а16, відповідно до якого об'єкти самочинного будівництва за змістом статті 177 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) належать до об'єктів цивільних прав, а тому спори за позовами органів державного архітектурно-будівельного контролю про зобов'язання знести самочинне будівництво підлягають розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, оскільки такі спори не стосуються захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов'язані з вирішенням питань щодо речових прав.

ВеликаПалата вважає, що самочинне будівництво в цьому випадку є юридичним фактом, відповідною дією, спрямованою на певні об'єкти, щодо яких така дія вчиняється, в тому числі змінюється їх склад та характеристики. Суб'єкти відповідних правовідносин вступають у відносини між собою з приводу різних об'єктів матеріального світу. Щодо одних і тих самих об'єктів матеріального світу можуть складатися різні види правовідносин. У цьому випадку суб'єкт владних повноважень перебуває з особою, яка здійснила самочинне будівництво, в адміністративних відносинах, оскільки діє на виконання своїх владних управлінських функцій, спрямованих на захист інтересів територіальної громади.

ТакожВелика Палата Верховного Суду зауважила, що відмінність висновків про юрисдикційну належність спору у справі N 1519/2-787/11 (провадження N 14-48цс18), яка розглядається, та у справі N 461/12052/15-ц (провадження N 14-14цс18) обумовлена принциповою відмінністю характеру інтересу, на захист якого ініційовано судовий розгляд у цих двох справах.

Так, у справі N 461/12052/15-ц Галицька районна адміністрація Львівської міської ради порушувала перед судом питання про зобов'язання ОСОБА_8 за власні кошти демонтувати самовільно влаштований металевий каркас з пластиковим покриттям на рівні першого поверху на дворовому фасаді будинку. Переглядаючи згадану справу, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на дуалістичний характер повноважень виконавчих органів місцевого самоврядування, як власних, так і делегованих, а саме: одні повноваження є владними, інші - спрямовані на реалізацію цими органами повноважень власника, управителя, знаходяться поза межами публічно-правової сфери. Оскільки спір у справі N 461/12052/15-ц стосувався речового права відповідача щодо здійснення ним права власника житлового приміщення та виник у зв'язку із запереченням позивачем такого права на проведення змін на стіні житлового будинку, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що такий спір є цивільно-правовим за своїм змістом і підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

У справі ж N 1519/2-787/11, яка наразі розглядається, звернення Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради до суду з позовом про зобов'язання ОСОБА_5 за його рахунок привести до попереднього стану житловий будинок здійснене на виконання владних управлінських функцій та спрямоване на захист публічного, а не приватного інтересу. Зокрема, позивач наголошує на тому, що будівництво та реконструкція здійснені без необхідних дозвільних документів та з недотриманням вимог пожежних, санітарно-епідемічних та інших установлених державою норм і правил. Порушення цих вимог може спричинити негативні наслідки для невизначеного кола осіб.

Вказане свідчить про те, що такий спір є публічно-правовим і його належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

ВеликаПалата зазначила, що правовідносини, які склалися між сторонами в справі N 461/12052/15-ц та у справі, яка розглядається, різняться, що обумовлює і відмінність зроблених Великою Палатою Верховного Суду в цих справах висновків з приводу їх юрисдикційної належності.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір, який є предметом цього розгляду, не пов'язаний з вирішенням питання щодо речового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень шляхом знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування. Справа за позовом такого суб'єкта належить до компетенції адміністративних судів.

З наведеними висновками не можна погодитися з огляду на таке.

Розмежування спорів між судами різної юрисдикції здійснюється залежно від предмета спору, його суб'єктного складу та характеру спірних правовідносин.

Не можна погодитися з твердженням Великої Палати Верховного Суду про те, що спірні правовідносини між Малиновською районною адміністрацією Одеської міської ради та ОСОБА_9 мають виключно владно-управлінський характер, і, як наслідок, публічно-правову природу.

Звертаючись до суду з позовом про знесення самочинного будівництва, Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради здійснює притаманні їй владно-управлінські функції, однак це лише один з аспектів спірних правовідносин. Іншим є особистий майновий інтерес відповідача щодо його прав на створений об'єкт самочинного будівництва, який може бути порушений управлінськими діями суб'єкта владних повноважень - у цьому випадку Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради, що свідчить про приватноправовий характер спірних правовідносин.

Предметом спірних правовідносин є об'єкти самочинного будівництва, які, на нашу думку, є об'єктами цивільних прав.

Об'єкт самочинного будівництва має фізичні ознаки нерухомого майна, зокрема нерозривний зв'язок із земельною ділянкою та неможливість його переміщення без знецінення, однак у зв'язку з відсутністю державної реєстрації правовий режим нерухомої речі на такий об'єкт не поширюється. До моменту державної реєстрації самочинне будівництво є об'єктом цивільних прав у вигляді будівельних матеріалів - речей.

За загальним правилом, закріпленим частиною другою статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Погоджуємося з твердженням Великої Палати Верховного Суду, що самочинне будівництво в цьому випадку є юридичним фактом, відповідною дією, яка спрямована на певні об'єкти, щодо яких така дія вчиняється, в тому числі змінюється їх склад та характеристики.

ОднакВелика Палата не врахувала, що у випадках установлених законом, зокрема частиною третьою статті 376 ЦК України, самочинне будівництво є правопороджуючим юридичним фактом, який є підставою для набуття права власності.

Особа може набути право власності на самочинно збудоване нерухоме майно за рішенням суду у випадку, якщо особі, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, буде надано земельну ділянку у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно (частина третя статті 376 ЦК України). Право власності у порядку, передбаченому частиною третьою статті 376 ЦК України, може бути визнане лише на новозбудоване нерухоме майно або нерухоме майно, яке створене у зв'язку зі знесенням попередньої будівлі та відповідно до будівельних норм і правил є завершеним будівництвом. Крім того, здійснене самочинне будівництво не повинне порушувати прав інших осіб.

Отже, об'єкти самочинного будівництва - це вид нерухомого майна з притаманними йому фізичними ознаками, але з особливим правовим режимом.

Об'єкти самочинного будівництва, з урахуванням того, що вони є проміжним результатом будівельної діяльності та мають тимчасовий характер, є об'єктами цивільних прав: або у вигляді речей, тобто будівельних матеріалів, або у вигляді повноцінного об'єкта нерухомого майна в разі набуття права власності на об'єкт самочинного будівництва.

Тому спори за позовами органів державного архітектурно-будівельного контролю та/або органів місцевого самоврядування про зобов'язання знести самочинне будівництво пов'язані з вирішенням питань щодо речових прав.

З урахуванням викладеного, не вбачаємо підстав відступати від правого висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України у справі N 21-1959а16.

За своїм суб'єктним складом такі спори відповідають вимогам ЦПК України, оскільки відповідно до частини другої статті 30 цього Кодексу (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) позивачем і відповідачем у справі цивільної юрисдикції можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Щодо вимог до суб'єктного складу адміністративного спору вважаємо за необхідне зазначити наступне.

Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою класифікації спору як публічно-правового. Однак не кожен спір за участю суб'єкта владних повноважень є публічно-правовим.

Однією з визначальних особливостей адміністративного судочинства є те, що позивачем в адміністративній справі може бути як фізична, так і юридична особа, яка вважає порушеними свої права, свободи чи інтереси, а відповідачем, за загальним правилом, - орган влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові або службові особи (частини друга та третя статті 50 Кодексу адміністративного судочинства України; далі КАС - України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій).

При цьому частиною четвертою статті 50 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) передбачено, що громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративними позовами суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом.

Правовий аналіз пунктів 1?4 частини четвертої статті 50 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) свідчить, що всі наведені підстави, коли громадяни, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень лише у випадках превентивного (попереднього) судового контролю за рішеннями, діями органів влади, які при реалізації своїх владних управлінських повноважень можуть порушити права чи свободи фізичних чи юридичних осіб.

Тобто за пунктом 5 частини четвертої статті 50 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) суб'єкт владних повноважень може звертатися до суду з адміністративним позовом до громадян України, іноземців чи осіб без громадянства, їх об'єднань, юридичних осіб, які не є суб'єктами владних повноважень, виключно для превентивного (попереднього) судового контролю своєї ж діяльності, й у випадках, визначених законом.

Пункт 5 частини четвертої цієї статті, який є частиною норми процесуального права, існує як послідовне продовження випадків превентивного судового контролю, і суди повинні розуміти та застосовувати його саме в такому значенні, а не як норму, що надавала б право для розширеного тлумачення права суб'єкта владних повноважень на адміністративний позов. Такий безпідставний підхід до розуміння змісту пункту 5 частини четвертої статті 50 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) по суті призводить до відмови органів влади від виконання своїх функціональних обов'язків та можливої дискреційної поведінки (саме такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду України у справі N 21-2209а15, від якого не відступав і Верховний Суд).

Водночас ані позивач, ані Велика Палата Верховного Суду не вказали закон, який надає право суб'єкту владних повноважень звертатися до фізичної особи з адміністративним позовом про приведення самочинно реконструйованого будинку до попереднього стану, а перелічені у пунктах

1-4 частини четвертої статті 50 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) випадки, коли особа може бути відповідачем в адміністративній справі за позовом суб'єкта владних повноважень, до предмета спору у справі, що розглядається, не відносяться.

На нашу думку, віднесення такої категорії спорів до юрисдикції адміністративних судів суперечить самому завданню адміністративного судочинства, визначеного статтею 2 КАС України (в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) як захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Адміністративна юстиція спрямована виключно на захист людини від публічної влади і не повинна вирішувати справи проти неї.

ВеликаПалата Верховного Суду обґрунтувала відмінність висновків про юрисдикційну належність спорів у справі N 1519/2-787/11 (провадження N 14-48цс18), яка розглядається, та у справі N 461/12052/15-ц (провадження N 14-14цс18) принциповою відмінністю характеру інтересу, на захист якого ініційовано судовий розгляд у цих двох справах.

Переглядаючи справу N 461/12052/15-ц (провадження N 14-14цс18), Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на дуалістичний характер повноважень виконавчих органів місцевого самоврядування, як власних, так і делегованих, а саме: одні повноваження є владними, інші - спрямовані на реалізацію цими органами повноважень власника, управителя, знаходяться поза межами публічно-правової сфери.

Зазначений висновок стосується і позивача у справі, яка переглядається, оскільки Малиновськарайонна адміністрація Одеської міської ради також є виконавчим органом місцевого самоврядування.

ВеликаПалата Верховного Суду зазначала, що спір у справі N 461/12052/15-ц стосувався речового права відповідача щодо здійснення ним права власника житлового приміщення й виник у зв'язку із запереченням позивачем такого права на проведення змін на стіні житлового будинку, і дійшла висновку, що цей спір є цивільно-правовим за своїм змістом і підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Однак відповідач у справі, яка переглядається, також є власником житлового будинку АДРЕСА_2 який він реконструював без відповідних дозвільних документів, шляхом будівництва прибудови. При цьому земельна ділянка на АДРЕСА_1 у м. Одесі є комунальною власністю.

Як убачається з пункту 13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі N 461/12052/15-ц (провадження N 14-14цс18), підставою для звернення до суду позивач указав саме порушення відповідачем приписів законодавства, що регулює містобудівну діяльність.

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду у справі, яка переглядається, формуючи свою позицію щодо належності спору до адміністративної юрисдикції, зазначила, що позивач наголошує на тому, що будівництво та реконструкцію відповідач здійснив без необхідних дозвільних документів та з недотриманням вимог, зокрема, законів України від 24 лютого 1994 року N 4004-XII "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", від 17 грудня 1993 року N 3745-XII "Про пожежну безпеку", від 20 травня 1999 року N 687-XIV "Про архітектурну діяльність" та низки підзаконних актів.

Однак у позовній заяві (а. с. 140-143, т. 1), яка є предметом розгляду в цій справі, є посилання лише на Закон України від 20 травня 1999 року N 687-XIV "Про архітектурну діяльність", а мотивування позову зводиться до того, що реконструкцію будинку здійснено без відповідних дозвільних документів, та кваліфікації дій відповідача з реконструкції належного йому будинку як самочинного будівництва. Малиновська районна адміністрація Одеської міської радиаж ніяк не наголошує на тому, що будівництво та реконструкція відповідачем здійснені з недотриманням вимог пожежних, санітарно-епідемічних та інших установлених державою норм і правил, як указано в постанові Великої Палати Верховного Суду, позивач в обґрунтуванні своїх вимог узагалі про це не зазначає.

Вважаємо, що ніякої принципової відмінності між характером інтересу, на захист якого ініційовано судові розгляди у цих двох справах, не існує. Породження практики розмежовувати юрисдикційну належність спору за таким інтересом позитивного впливу на формування єдності судової практики не матиме, лише даватиме підстави для зловживань як учасникам справи, так і судам.

Отже, на нашу думку, спори про знесення самочинного будівництва мають нерозривно тісний зв'язок з майновим особистим інтересом учасників справи. При розгляді позову Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради до ОСОБА_5 з вимогами зобов'язати відповідача за свій рахунок привести до попереднього стану належний йому на праві приватної власності житловий будинок контроль за діяльністю суб'єкта владних повноважень не здійснюється, суд з'ясовує наявність чи відсутність підстав для знесення об'єкта самочинного будівництва, тобто позбавлення особи права фактичного володіння та користування об'єктом самочинного будівництва, на який, за певних, визначених Законом умов, особа може також набути право власності.

Спори за позовами суб'єктів владних повноважень про знесення об'єктів самочинного будівництва дійсно мають певні ознаки справи адміністративної юрисдикції (суб'єктна складова та здійснення позивачем владно-управлінських функцій при зверненні до суду), що дає підстави для сумнівів при визначенні юрисдикційної належності такої категорії справ. Однак вважаємо, що за своїм предметом, суттю, характером та суб'єктним складом спірних правовідносин, з урахуванням мети цивільного та адміністративного судочинств, такі спори є цивільно-правовими, тому справа за позовом Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради до ОСОБА_5 про зобов'язання привести самочинно реконструйоване домоволодіння до попереднього стану шляхом знесення двоповерхової прибудови підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Самочинне будівництво є категорією саме цивільного права. У порядку цивільної юрисдикції розглядаються справи про: визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно власником земельної ділянки; визнання права власності на самочинно збудоване майно на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснила самочинне будівництво; відшкодування витрат на будівництво, здійснене на земельній ділянці, яку особі не було відведено; зобов'язання особи, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, провести відповідну перебудову; стягнення витрат, пов'язаних з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

На нашу думку, при визначенні судочинства, за правилами якого повинна розглядатися така категорія справ, ключове значення має предмет спору (об'єкт спірних правовідносин), тобто самочинно збудоване нерухоме майно. Визначення юрисдикції справи з урахуванням предмета спору сприяє уникненню ситуацій юридичної невизначеності, дає можливість чітко і без жодних складнощів визначати судочинство, за правилами якого спір підлягає розгляду, що зручно для учасників судового процесу та позбавляє суд необхідності роз'яснювати власні правові висновки, які залежно від характеру інтересу, на захист якого ініційовано судовий розгляд, різняться у кожній наступній справі.

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (пункт 61 рішення від 28 жовтня 1999 року у справі N 28342/95 "Брумареску проти Румунії" ("Brumarescu v. Romania")). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (пункт 123 рішення від 29 листопада 2016 року у справі N 76943/11 "Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії" ("Lupeni Greek Catholic Parish and others v. Romania")). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (пункт 36 рішення від 22 листопада 1995 року у справі N 20166/92 "S.W. проти Об'єднаного Королівства" ("S.W. v. the United Kingdom")).

Невмотивована зміна правових позицій Верховним Судом породжує неоднозначність судової практики.

З урахуванням зазначеного, не вбачаємо жодних підстав відступати від правого висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України у справі N 21-1959а16.

Вважаємо, що спір за позовом Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради про зобов'язання знесення об'єкта самочинного будівництва підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки цей спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов'язаний з вирішенням питань щодо речових прав. Суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі, дійшов помилкового висновку, що цей спір віднесено до компетенції адміністративних судів України. В зв'язку з чим, вважаємо, що касаційна скарга підлягає задоволенню, ухвала Апеляційного суду Одеської області від 08 листопада 2016 року - скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Судді В.В. Британчук Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко О.М. Ситнік

[ANTIRAID]

Четыре судьи БП-ВС указали, что немотивированная смена правовых позиций Верховным Судом порождает неоднозначность судебной практики. Они считают, что спор по иску районной администрации об обязательстве сноса объекта самовольного строительства подлежит рассмотрению в порядке гражданского судопроизводства, поскольку этот спор не касается защиты прав, свобод и интересов в сфере публично-правовых отношений, а связан с решением вопросов прав. Суд апелляционной инстанции, закрывая производства по делу, пришел к ошибочному выводу, что этот спор отнесен к компетенции административных судов Украины.

[0720]

ну хоть четверо, и то хорошо..