ANTIRAID

Постановление БП-ВС о исковой давности обращения прокурора с иском и обязательным изучением добросовестности покупателя

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 голос

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Постанова
Іменем  України

22 травня 2018 року

м. Київ

Справа № 469/1203/15-ц
Провадження № 14-95цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача ТкачукаО.С.,

суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

за участю: секретаря судового засідання - Андрущенко Н.С.,

представника позивача -прокурора Халанчук О.С.,

розглянула в судовому засіданні заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7,

у справі за позовом заступника прокурора Березанського району Миколаївської області в інтересах держави в особі Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області до Березанської районної державної адміністрації Миколаївської області, ОСОБА_8 про визнання розпорядження та державних актів на право приватної власності на земельні ділянки недійсними та їх скасування,

У С Т А Н О В И Л А:

У вересні 2015 року заступник прокурора Березанського району Миколаївської області в інтересах держави в особі Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області (далі - Коблівська сільрада) звернувся до суду з позовом до Березанської районної державної адміністрації Миколаївської області (далі - Березанська РДА) та ОСОБА_8 про визнання розпорядження та державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними та їх скасування.

Позов мотивовано тим, що 06 жовтня 2003 року головою Березанської РДА прийнято розпорядження № 924 про продаж приватному підприємцю ОСОБА_9 (далі - ПП ОСОБА_9.) двох земельних ділянок для комерційного використання в межах території Коблівської сільради, зокрема земельну ділянку площею 0,2 га під розміщення атракціону та критої торгової точки, а також земельну ділянку площею 0,0750 га, як зазначено в розпорядженні, зайняту під будівлями.  06 жовтня 2003 року між ПП ОСОБА_9 та Березанською РДА укладено два нотаріально посвідчені договори купівлі-продажу зазначених земельних ділянок, згідно з якими до ПП ОСОБА_9 перейшло право приватної власності на них та 22 жовтня 2003 року отримано державні акти на право власності на ці земельні ділянки. 31 жовтня 2003 року ПП ОСОБА_9 продав спірні земельні ділянки ОСОБА_10, уклавши окремі нотаріально посвідчені угоди купівлі-продажу, а покупець 29 березня 2004 року на підставі таких угод отримав правовстановлюючі документи на ці земельні ділянки. 01 липня 2005 року ОСОБА_10 продав спірні земельні ділянки ОСОБА_8, уклавши дві окремі нотаріально посвідчені угоди купівлі-продажу. 16 червня 2006 року ОСОБА_8 отримала державні акти на право власності на спірні земельні ділянки, а саме: серії НОМЕР_1 - на земельну ділянку площею 0,20 га, розташовану на АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради; серії НОМЕР_2 - на земельну ділянку площею 0,0750 га, розташовану на АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради.

Під час здійснення перевірки у 2012 році було встановлено, що продаж спірних земельних ділянок ПП ОСОБА_9 відбувся з грубим порушенням водного та земельного законодавства, оскільки спірні земельні ділянки знаходяться в межах нормативно визначеної зони прибережної захисної смуги Чорного моря, тому належать до земель водного фонду загальнодержавного значення. Посилаючись на те, що їх передачу (відчуження) у приватну власність законодавчо заборонено і тому всі угоди щодо відчуження цих земельних ділянок є недійсними, заступник прокурора з уточненням позовних вимог просив визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Березанської РДА від 06 березня 2003 року № 924 «Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення»; визнати недійсними та скасувати державні акти на спірні земельні ділянки, видані останньому власнику ОСОБА_8, а також витребувати в неї вказані земельні ділянки.

Рішенням Березанського районного суду Миколаївської області від  01 липня 2016 року у задоволенні позову заступника прокурора Березанського району Миколаївської області відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірні земельні ділянки розташовані в межах законодавчо визначеної прибережної захисної смуги Чорного моря та були неправомірно передані у приватну власність ПП ОСОБА_9, проте прокурор звернувся із  цим позовом до суду з простроченням строку позовної давності.

Додатковим рішенням цього ж суду від 09 серпня 2016 року розподілено судові витрати.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 24 жовтня 2016 року рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 01 липня 2016 року та додаткове рішення цього ж суду від 09 серпня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову заступника прокурора Березанського району Миколаївської області. Визнано незаконним та скасовано розпорядження Березанської РДА від 06 жовтня 2003 року № 924 «Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення» в частині прийняття рішення про продаж ПП ОСОБА_9 земельних ділянок площами 0,2 га та 0,0750 га для комерційного використання в межах території Коблівської сільради. Визнано недійсним виданий Березанським районним відділом земельних ресурсів Держкомзему України державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 16 червня 2006 року та зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 190 на ім'я ОСОБА_8 на земельну ділянку площею 0,20 га, розташовану на АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради. Визнано недійсним виданий Березанським районним відділом земельних ресурсів Держкомзему України державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 від 16 червня 2006 року та зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 191 на ім'я ОСОБА_8 на земельну ділянку, площею 0,0750 га, розташовану на АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради. У решті позову відмовлено. Розподілено судові витрати.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що прокурор звернувся до суду у вересні 2015 року у межах строку, передбаченого ст. 257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки про незаконність передачі земельної ділянки у приватну власність прокуратурі стало відомо у жовтні 2012 року.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року рішення апеляційного суду Миколаївської області від 24 жовтня 2016 року скасовано, рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 01 липня 2016 року залишено в силі.

Суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції щодо пропущення прокурором строку позовної давності на звернення до суду із цим позовом в інтересах держави в особі  Коблівської сільради, оскільки остання могла довідатися про порушення своїх прав з часу прийняття оскаржуваного розпорядження - 06 жовтня 2003 року.

14 грудня 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року з підстав, передбачених підп. 1, 4 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України, у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення).

У заяві заступник Генерального прокурора України просив скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, з підстав, передбачених підп. 1, 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України,а саме у зв'язку з неоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції ст. ст. 256, 257, 261, 267 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також - невідповідністю оскаржуваного судового рішення викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви заступник Генерального прокурора України посилається на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року у справі за позовом про визнання рішення незаконним та скасування державного акта про право власності на землю, визнання договору купівлі-продажу недійсним та скасування державної реєстрації; постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 липня 2017 року у справі за позовом про витребування земельних ділянок з незаконного володіння та скасування державної реєстрації; постанову судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі за позовом про визнання рішення незаконним та його скасування, визнання державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними і їх витребування; постанову Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі за позовом про витребування майна; постанову Вищого господарського суду України від 13 вересня 2017 року у справі за позовом про витребування майна; постанову Вищого господарського суду України від 09 серпня 2017 року у справі за позовом про витребування майна; постанову Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року у справі за позовом про визнання рішення незаконним, визнання договору оренди недійсним та зобов'язання повернути майно; ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року у справі за позовом про визнання рішення ради та державного акта на право власності на земельну ділянку недійсними та їх скасування, витребування земельної ділянки; ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року у справі за позовом про визнання рішення ради та державного акта на право власності на земельну ділянку недійсними та їх скасування.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладений у новій редакції.

Згідно із ч. 2 ст. 360? ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.

07 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до підп. 2 п. 1 розд. XIII «Перехідні положення» ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

27 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду призначила справу до судового розгляду.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві заступника Генерального прокурора України доводи, а також додаткові пояснення представника позивача, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до підп. 1, 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 06 жовтня 2003 року головою Березанської РДА Миколаївської області прийнято в розпорядження № 924 «Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення», за яким було прийнято рішення про продаж ПП ОСОБА_9 земельних ділянок для комерційного використання в межах території Коблівської сільради, а саме: земельну ділянку площею 0,2 га під розміщення атракціону та критої торгової точки, а також земельну ділянку площею 0,0750 га (зайняту під будівлями) (т. 1, а. с. 13).

Цього ж дня 06 жовтня 2003 року між ПП ОСОБА_9 та Березанською РДА укладено два окремі договори купівлі-продажу зазначених земельних ділянок, посвідчені державним нотаріусом Березанської державної нотаріальної контори та зареєстровані в реєстрі за № 1579 та № 1580 відповідно (т. 1, а. с. 18, 19).

22 жовтня 2003 року на підставі вказаних угод ПП ОСОБА_9 отримав державні акти на право власності на земельні ділянки.

31 жовтня 2003 року ПП ОСОБА_9 продав спірні земельні ділянки ОСОБА_10, уклавши окремі угоди купівлі-продажу земельних ділянок, посвідчені державним нотаріусом Березанської нотаріальної контори та зареєстровані в реєстрі за № 1698, № 1697 (т. 1, а. с. 20, 21).

29 березня 2004 року ОСОБА_10 отримав правовстановлюючі документи на спірні земельні ділянки.

1 липня 2005 року ОСОБА_10 продав спірні земельні ділянки ОСОБА_8, уклавши окремі угоди їх купівлі-продажу, посвідчені приватним нотаріусом Березанського районного нотаріального округу Миколаївської області Мартинюк О.Б., зареєстровані в реєстрі за № 1187, № 1188 (т. 1, а. с. 22, 24).

16 червня 2006 року ОСОБА_8 отримала державні акти на право власності на земельні ділянки, а саме: серії НОМЕР_1 на земельну ділянку площею 0,20 га з кадастровим номером НОМЕР_3 за адресою: АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради; серії НОМЕР_2 - на земельну ділянку площею 0,0750 га з кадастровим номером НОМЕР_4 за адресою: АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради  (т. 1, а. с. 26, 27).

Відповідно до схеми місцезнаходження спірних земельних ділянок та повідомлення відділу Держземагентства України у Березанському районі Миколаївської області ці ділянки знаходяться в межах території Коблівської сільської ради та в межах законодавчо визначеної двокілометрової зони прибережної захисної смуги Чорного моря, а саме: земельні ділянка з кадастровим номером НОМЕР_3 знаходиться на відстані 35-40 м від урізу води Чорного моря до її південного краю земельної ділянки та 80-85 м до північного краю; земельна ділянка з кадастровим номером НОМЕР_4 знаходиться на відстані 55-60 м від урізу води Чорного моря до її південного краю земельної ділянки та 125-130 м до північного краю (т. 1, а. с. 17).

Зазначене підтверджено також довідкою приватного підприємства «Південь Зем» з планом-схемою місця розташування земельних ділянок, відповідно до якої за даними геодезичної зйомки земельної ділянки площею 0,0750 га з кадастровим номером НОМЕР_4 відстань від урізу води Чорного моря до південної межі цієї ділянки складає 36,75 м та до північної межі - 81,78 м та за даними геодезичної зйомки земельної ділянки площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_3 відстань від урізу води Чорного моря до південної межі цієї ділянки складає 58,86 м та північної межі - 127,38 м (т. 1, а. с. 194-195).

Заявник, посилаючись на те, що про наявність оскаржуваного розпорядження Березанської РДА йому стало відомо лише після зміни меж населеного пункту с. Коблево та передачі йому договорів купівлі-продажу спірних земельних ділянок за актом приймання-передачі, опрацювання отриманих матеріалів та надання оцінки їх законності, з позовом до суду він звернувся у вересні 2015 року.

У постановах Вищого господарського суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 904/9643/16, від 09 серпня 2017 року у справі № 904/12519/16, від 16 травня 2017 року у справі № 909/837/16, на які як на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального і процесуального права посилається заявник, вирішено спір щодо нежитлових приміщень. Правовий режим земельних ділянок, набуття у приватну власність яких заборонено законом, а саме: земель водного фонду, лісового фонду, землі загального призначення тощо, відрізняється від правового режиму іншого нерухомого майна, право власності на яке може бути набутим за умов дотримання порядку, передбаченого законом, тому ці постанови не можуть бути прикладом підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального чи процесуального права.

Разом із тим посилання прокурора на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року у справі за позовом про визнання незаконним та скасування рішення, скасування державного акта про право власності на землю, визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування державної реєстрації не може бути прикладом невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки в цій справі позивач та відповідач є фізичними особами, які здійснюють свої права щодо володіння, користування земельними ділянками та їх захисту особисто, а не через органи державної влади, місцевого самоврядування або органи прокуратури. Крім того, у зазначеній справі судами не вирішувалося питання щодо земель, які обмежені в цивільному обороті або вилучені із нього.

Так само в постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі за позовом про витребування майна, на яку як на підтвердження невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права посилається заявник, вирішено питання щодо нерухомого майна, правовий режим якого відрізняється від правового режиму земельних ділянок, щодо яких встановлено заборону набуття їх у приватну власність.

Отже, вищезазначені постанови не можуть бути підтвердженням невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у них висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Разом із тим у наданих для порівняння судових рішеннях від 20 липня 2016 року у справі № 367/3618/15-ц та від 12 жовтня 2016 року у справі № 619/1293/13ц, на які як на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального і процесуального права посилається заявник, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які задовольнили позовні вимоги прокурора, встановивши, що доводи щодо пропущення позивачем строку позовної давності спростовуються, оскільки хоча про прийняті рішення щодо виділення земельної ділянки прокуратурі було відомо у 2011 році, позивач дотримався строку позовної давності, передбаченого ст. 257 ЦК України, оскільки лист директора КП «Святошинське лісопаркове господарство» про використання спільної земельної ділянки не за призначенням направлений прокурору в листопаді 2014 року, а проведення відповідної прокурорської перевірки відбулося в травні 2014 року. Таким чином, звернувшись до суду із цим позовом у червні 2015 року прокурор не пропустив визначеного законом строку позовної давності (рішення від 20 липня 2016 року у справі № 367/3618/15-ц).

Доводи щодо застосування строків позовної давності, на думку касаційного суду, не заслуговують на увагу з огляду на те, що про порушення вимог закону щодо надання земельної ділянки позивач дізнався в результаті розслідування кримінальної справи за фактом підробки документів та після отримання висновку експерта від 13 лютого 2013 року (рішення від 12 жовтня 2016 року у справі № 619/1293/13ц).

Отже, існує неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, а саме ст.ст. 256, 257, 261, 267 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже, позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ст. 267 ЦК України).

Визначення моменту початку відліку позовної давності міститься у ст. 261 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, за загальним правилом, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи-носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Статтею 361 Закону України «Про прокуратуру» та ч. 2 ст. 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі він набуває статусу позивача (абз. 2 ч. 2 ст. 45 ЦПК України).

Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені ст. 46 ЦПК України.

Згідно із ч. 1 ст. 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до ст. 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Висновки суду першої інстанції, з якими погодився касаційний суд, що перебіг строку позовної давності починається з часу, коли Березанська РДА здійснила незаконну передачу земель, а не з часу, коли особа, право якої порушено, або прокурор, який звертається за захистом порушеного права, дізналися про таке порушення, - є помилковим.  

Разом із тим слід зазначити, що незаконне заволодіння землями водного фонду приватними особами є неможливим, бо їх розташування свідчить про неможливість виникнення приватного власника (а отже, і володільця).

Відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки перебувають у межах прибережної захисної смуги, що ставить їх, відповідачів, добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.

Крім того, судді Великої Палати Верховного Суду звертають увагу, що суди можуть розглядати справу за позовними вимогами, які відповідають належному способу захисту, здійснення якого матиме наслідком реальне відновлення порушеного права власності держави України на землі прибережної захисної смуги.

Ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди не з'ясували юридичної природи і змісту позовних вимог, не встановили тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ч. 2 ст. 360? ЦПК України, підп. 2 п. 1 розд. ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А:

Заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року задовольнити частково.

Рішення Березанського районного суду Миколаївської області від  01 липня 2016 року, додаткове рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 09 серпня 2016 року, рішення апеляційного суду Миколаївської області від 24 жовтня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Это решение Большой палаты свидетельствует об окончательном игнорировании Закона и прерогативе верховенства права в Украине. Само основание для отмены решения звучит таким образом, что отменить теперь можно любое решение.

А именно: принимая оспариваемые судебные решения, суды не выяснили юридической природы и содержания исковых требований, не установили фактических обстоятельств дела, от которых зависит ее правильное решение, вынесенные по делу решения судов первой, апелляционной и кассационной инстанций подлежат отмене с направлением дела на новое рассмотрение в суд первой инстанции.

Самое важное в этом решении, что суд дал оценку добросовестности приобретателя, который покупая у сельрады земельный участок должен был знать о невозможности такой покупки. Кроме того, само трактование исковой давности здесь противоречит здравому смыслу и ранее принятым позициям ВСУ.

Применяя аналогию к этому постановлению, теперь все валютные кредитные договора можно признавать незаконными. Ведь банки также знали о их не законности и фактически гривневом кредитовании скрытом под валютное.

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 вересня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 820/4331/16
      Провадження N 11-489апп18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Лідомед-Біо" (далі - ТОВ "НВП "Лідомед-Біо") на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2017 року (судді Дюкарєва С.В., Жигилій С.П., Перцова Т.С.) у справі N 820/4331/16 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Лідер-груп інтернешнл" (далі - ТОВ "Лідер-груп інтернешнл") до Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками (далі - Держлікслужба), треті особи: ОСОБА_3, Державне підприємство "Український медичний центр сертифікації", ТОВ "НВП "Лідомед-Біо", про визнання протиправним та скасування наказу, визнання недійсним свідоцтва та
      ВСТАНОВИЛА:
      У серпні 2016 року позивач звернувся до суду з позовом до Держлікслужби, в якому просив:
      - визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 09 грудня 2013 року N 13344/2013 про внесення в Державний реєстр медичної техніки та виробів медичного призначення виробу медичного призначення "Комплекс для діагностики та терапії "Лідомед-Біо" (26.6-37191870-004:2013), де розробником указано ТОВ "НВП "Лідомед-Біо" (61072, м. Харків, просп. Леніна, буд. 31в, кв. 107), а виробником - Товариство з обмеженою відповідальністю "ІКС-Техно" (Київська область, с. Наливайківка, вул. Леніна, буд. 96д; далі - ТОВ "ІКС-Техно");
      - визнати недійсним свідоцтво про державну реєстрацію від 09 грудня 2013 року N 13344/2013, видане Держлікслужбою ТОВ "НВП "Лідомед-Біо";
      - застосувати юридичні наслідки визнання наказу відповідача від 09 грудня 2013 року N 13344/2013 недійсним.
      Харківський окружний адміністративний суд постановою від 17 березня 2017 року в задоволенні позову ТОВ "Лідер-груп інтернешнл" відмовив.
      Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 13 червня 2017 року постанову суду першої інстанціїскасував, а провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, ТОВ "НВП "Лідомед-Біо" подало касаційну скаргу, в якій вказує на помилковістьвисновку суду апеляційної інстанції щодо наявності між учасниками цієї справи спору про право на Технічні умови виробу медичного призначення "Система лікувально-діагностична для біорезонансної терапії "Лідомед-біо", оскільки Держлікслужба не виступала стороною ані в цивільній справі N 640/432/17, ані у господарській справі N 922/496/17. Позивачзвернувся до адміністративного суду саме за захистом публічного права у сфері публічно-правових відносин, ніяких інших вимог майнового чи немайнового права на об'єкт інтелектуальної власності до суб'єкта владних повноважень позивач не заявляв. Держлікслужба не є суб'єктом господарювання, мета та цілі її створення полягають у здійсненні державного контролю якості та безпеки лікарських засобів, медичної техніки і виробів медичного призначення, і ніяким чином не пов'язані зі сферою державної реєстрації та контролю об'єктів інтелектуальної власності, у тому числі - авторського права. За таких обставин ТОВ "НВП "Лідомед-Біо" вважає, що Харківський апеляційний адміністративний суд дійшов помилкового висновку про необхідність вирішення цієї справи в порядку господарського судочинства.
      Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 12 липня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС Українивикладено в новій редакції.
      Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У березні 2018 року касаційну скаргу ТОВ "НВП "Лідомед-Біо" передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 19 квітня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 10 травня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України.
      У запереченнях на касаційну скаргу позивач зазначив, що не погоджується з постановою Харківського окружного адміністративного суду, проте оскільки вона скасована судом апеляційної інстанції, то він погоджується з оскаржуваною ухвалою про закриття провадження у справі, а касаційну скаргу вважає необґрунтованою і такою, що не підлягає задоволенню.
      Інші учасники справи відзивів на касаційну скаргу не подали.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення.
      Суди попередніх інстанцій установили, що на підставі наказу Державної служби лікарських засобів і виробів медичного призначення від 28 березня 2008 року N 35-Адм ТОВ "Лідер-груп інтернешнл" було видано свідоцтво від 23 березня 2008 року N 7650/2008 про державну реєстрацію медичного виробу "Система лікувально-діагностична для біорезонансної терапії "Лідомед-біо", відповідно до якого розробником є ТОВ "Лідер-груп інтернешнл", а виробником фізична особа-підприємець ОСОБА_4, зі строком дії до 28 березня 2013 року.
      12 квітня 2011 року на підставі наказу Державної інспекції з контролю якості лікарських засобів Міністерства охорони здоров'я України від 12 квітня 2011 року N 213 ТОВ "НВП "Лідомед-Біо" видано свідоцтво N 7650/2008 про державну реєстрацію виробу "Система лікувально-діагностична для біорезонансної терапії "Лідомед-біо", відповідно до якого розробником є ТОВ "НВП "Лідомед-Біо", а виробником ТОВ "ІКС-Техно", зі строком дії до 28 березня 2013 року. У зв'язку із цим свідоцтво про державну реєстрацію від 28 березня 2008 року N 7650/2008 анульовано.
      Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 02 серпня 2016 року у справі N 820/4543/15, що набрала законної сили, апеляційну скаргу ТОВ "Лідер-груп інтернешнл" задоволено частково: скасовано постанову Харківського окружного адміністративного суду від 26 серпня 2015 року; визнано протиправним та скасовано наказ Державної інспекції з контролю якості лікарських засобів Міністерства охорони здоров'я України від 12 квітня 2011 року N 213 у частині перереєстрації та внесення змін до Державного реєстру медичної техніки та виробу медичного призначення "Система лікувально-діагностична для біорезонансної терапії "Лідомед-біо".
      09 грудня 2013 року на підставі наказу Держлікслужби N 1713 ТОВ "НВП "Лідомед-Біо" видано свідоцтво N 13344/2013 (бланк N MD068370) про державну реєстрацію виробу "Комплекс для діагностики та терапії "Лідомед-Біо" (26.6-37191870-004:2013), де розробником указано ТОВ "НВП "Лідомед-Біо" (61072, м. Харків, просп. Леніна, буд. 31в, кв. 107), а виробником ТОВ "ІКС-Техно" (Київська область, с. Наливайківка, вул. Леніна, буд. 96д), зі строком дії до 09 грудня 2015 року.
      Вважаючи наказ Держлікслужби від 09 грудня 2013 року протиправним, позивач звернувся до суду з позовом про його скасування та визнання недійсним свідоцтва.
      Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ТОВ "Лідер-груп інтернешнл", суд першої інстанції керувався тим, що оскаржуване рішення Держлікслужби прийнято згідно з вимогами Порядку державної реєстрації медичної техніки та виробів медичного призначення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 09 листопада 2004 року N 1497, що діяв на момент виникнення спірних правовідносин. Чинним законодавством не передбачено повноважень Держлікслужби при вирішенні питання щодо реєстрації медичного виробу з'ясовувати наявність виключного права як автора твору при затвердженні відповідних технічних умов. При цьому вирішення питання щодо визнання твору технічного характеру незаконно відтвореним у контексті розгляду публічно-правового спору не відноситься до переліку критеріїв, на відповідність яким за статтею 2 КАС України суд адміністративної юрисдикції перевіряє оскаржуване рішення суб'єкта владних повноважень.
      Харківський окружний адміністративний суд також зазначив і про те, що вирішуючи питання про віднесення спору до публічно-правового, суди повинні враховувати загальнотеоретичні та законодавчі критерії. Зокрема, за змістом пункту 1 частини першої статті 3 КАС України у публічно-правовому спорі, як правило, хоча б однією стороною є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Суди повинні звертати увагу на те, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.
      Харківський апеляційний адміністративний суд не погодився з таким висновком суду першої інстанції та, закриваючи провадження у справі, зазначив, що підставою для звернення позивача до суду з цим позовом слугувало те, що право на використання Технічних умов медичного виробу "Система лікувально-діагностична для біорезонансної терапії "Лідомед-біо", на думку позивача, належить саме йому, а не третій особі - ТОВ "НВП "Лідомед-Біо". Крім цього, на час звернення позивача до суду та розгляду цієї справи в суді першої інстанції, між сторонами тривали спори щодо прав на Технічні умови виробу медичного призначення "Система лікувально-діагностична для біорезонансної терапії "Лідомед-біо". З огляду на те, що у цьому випадку виникає спір, пов'язаний із захистом прав інтелектуальної власності, та ураховуючи склад учасників цього спору, суд дійшов висновку, що вирішення цієї справи віднесено до юрисдикції господарського суду.
      Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим указаний висновок суду апеляційної інстанцій з огляду на таке.
      Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
      Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
      Як убачається з матеріалів справи, позовні вимоги ТОВ "Лідер-груп інтернешнл" обґрунтовує тим, що ТОВ "НВП "Лідомед-Біо" на підставі неіснуючого договору про передачу виключного права на Технічні умови медичного виробу "Система лікувально-діагностична для біорезонансної терапії "Лідомед-біо" 09 грудня 2013 року зареєструвало за собою виріб медичного призначення "Комплекс для діагностики та терапії "Лідомед-Біо", який виготовлений за технічними умовами медичного виробу "Система лікувально-діагностична для біорезонансної терапії "Лідомед-біо", розробником якого є позивач. Зовнішній вигляд і характеристики виробу медичного призначення "Комплекс для діагностики та терапії "Лідомед-Біо" також повністю відповідають медичному виробу, розробленому позивачем. Дізнавшись випадково про виробництво вказаного виробу, позивач звернувся до Держлікслужби із заявою про скасування незаконно виданих наказу та свідоцтва від 09 грудня 2013 року, однак відповідач будь-яких дій для вирішення цього питання не вчинив. Позивач просить скасувати оскаржувані наказ та свідоцтво, проте не вказує, які саме норми чинного законодавства порушені Держлікслужбою при їх видачі.
      Отже, виникнення спірних правовідносин обумовлено незгодою позивача з реєстрацією за ТОВ "НВП "Лідомед-Біо" виробу медичного призначення "Комплекс для діагностики та терапії "Лідомед-Біо", право інтелектуальної власності на який, як вважає позивач, належить ТОВ "Лідер-груп інтернешнл".
      Матеріалами справи також встановлено, що заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 21 березня 2017 року в справі N 640/432/17 про захист права інтелектуальної власності на торгівельну марку та визнання договору недійсним, яке набрало законної сили, визнано недійсним договір про передачу (відчуження) прав на Технічні умови медичного виробу "Система лікувально-діагностична для біорезонансної терапії "Лідомед-біо" (ТУ У 33.1-32030298-004:2008) від 01 лютого 2011 року, укладений між ОСОБА_5 та ТОВ "Лідер-груп інтернешнл".
      Окрім цього, рішенням Господарського суду Харківської області від 07 квітня 2017 року в справі N 922/496/17 відмовлено у задоволені позову ТОВ "Лідер-груп інтернешнл" до ТОВ "НВП "Лідомед-Біо", треті особи: Державне підприємство "Український медичний центр сертифікації", Державне підприємство "Харківський регіональний науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації", про визнання твору технічного характеру незаконно відтвореним, заборону вчиняти певні дії та стягнення компенсації за порушення виключного майнового права.
      Ураховуючи викладене, вірним є висновок Харківського апеляційного адміністративного суду про те, що між ТОВ "Лідер-груп інтернешнл" та ТОВ "НВП "Лідомед-Біо" існує спір про право інтелектуальної власності на виріб медичного призначення "Комплекс для діагностики та терапії "Лідомед-Біо".
      З огляду на цеподальше оспорювання набуття особою цього права не може здійснюватися за правилами адміністративного судочинства у зв'язку з тим, що адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей установлювати (визнавати) належність такого права на виріб медичного призначення.
      Механізм визнання права інтелектуальної власності визначений Цивільним кодексом України.
      Критеріями відмежування справ цивільної (господарської) юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають з будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору.
      Частиною першою статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час постановлення оскаржуваної ухвали, було передбачено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      Ураховуючи те, що між ТОВ "Лідер-груп інтернешнл" та ТОВ "НВП "Лідомед-Біо" існує спір про право інтелектуальної власності на виріб медичного призначення "Комплекс для діагностики та терапії "Лідомед-Біо", ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а з огляду на суб'єктний склад сторін має вирішуватися за правилами господарського судочинства.
      При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу господарського судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
      За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Оскільки оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції прийнято з додержанням норм процесуального права, а правових висновків цього суду скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Лідомед-Біо" залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Золотніков
      Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима О.М. Ситнік
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 вересня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 324/1018/17
      Провадження N 14-245цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      учасники справи:
      заявник - Пологівське об'єднане управління Пенсійного фонду України у Запорізькій області (далі - ПФУ, Пологівське ОУ ПФУ в Запорізькій області відповідно),
      заінтересовані особи: Комунарський відділ державної виконавчої служби міста Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області (далі - Комунарський РВ ДВС ГТУЮ у Запорізькій області), ОСОБА_3,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Пологівського ОУ ПФУ в Запорізькій області
      на ухвалу Пологівського районного суду Запорізької області від 19 липня 2017 року в складі судді Каретник Ю.М. та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 29 листопада 2017 року в складі колегії суддів Дашковської А.В., Кримської О.М., Подліянової Г.С.
      у справі за заявою Пологівського ОУ ПФУ в Запорізькій області, заінтересовані особи: Комунарський РВ ДВС ГТУЮ у Запорізькій області, ОСОБА_3, про заміну сторони виконавчого провадження та
      УСТАНОВИЛА:
      У липні 2017 року Пологівське ОУ ПФУ в Запорізькій області звернулося до суду з указаною заявою, в якій просило замінити стягувача у виконавчому провадженні, відкритому на виконання постанови у справі про адміністративне правопорушення від 30 квітня 2013 року N 20.
      На обґрунтування вказаних вимог заявник зазначив, що 30 квітня 2013 року начальником Управління ПФУ в Оріхівському районі Запорізької області (далі - УПФУ в Оріхівському районі Запорізької області) винесено постанову N 20 у справі про адміністративне правопорушення щодо керівника філії "Оріхівський райавтодор" - Дочірнього підприємства "Запорізький облавтодор" Державної акціонерної компанії "Автомобільні дороги України" (далі - ДАК "Автомобільні дороги України") ОСОБА_3 Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16 грудня 2015 року N 1055 "Деякі питання функціонування територіальних органів Пенсійного фонду України" територіальний орган ПФУ - УПФУ в Оріхівському районі Запорізької області реорганізовано шляхом злиття в Пологівське ОУ ПФУ в Запорізькій області. 31 березня 2016 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців унесено запис про припинення УПФУ в Оріхівському районі Запорізької області шляхом злиття та створення Пологівського ОУ ПФУ в Запорізькій області. Таким чином, Пологівське ОУ ПФУ в Запорізькій області є правонаступником усіх прав та обов'язків припиненого УПФУ в Оріхівському районі Запорізької області. При пред'явленні виконавчого документа із заявою про примусове стягнення Пологівське ОУ ПФУ в Запорізькій області надало документи про правонаступництво.
      Посилаючись на вимоги статей 31, 378 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) (у редакції, чинній на час подання заяви та розгляду справи в судах), Пологівське ОУ ПФУ в Запорізькій області просило замінити сторону виконавчого провадження - стягувача, а саме: УПФУ в Оріхівському районі Запорізької області на його правонаступника - Пологівське ОУ ПФУ в Запорізькій області, для стягнення з ОСОБА_3 боргу в сумі 3 400,00 грн.
      Ухвалою Пологівського районного суду Запорізької області від 19 липня 2017 року у відкритті провадження у справі відмовлено.
      Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції керувався тим, що заява Пологівського ОУ ПФУ в Запорізькій області про заміну сторони виконавчого провадження не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
      Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 29 листопада 2017 року апеляційну скаргу Пологівського ОУ ПФУ в Запорізькій області відхилено, ухвалу Пологівського районного суду Запорізької області від 19 липня 2017 року залишено без змін.
      Апеляційний суд керувався тим, що суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та зробив обґрунтований висновок про відмову у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України, оскільки відсутні підстави розглядати справу в порядку цивільного судочинства.
      У грудні 2017 року Пологівське ОУ ПФУ в Запорізькій області звернулося з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просило скасувати ухвали судів першої й апеляційної інстанцій та постановити нову ухвалу про відкриття провадження та розгляд справи по суті.
      Наведені в касаційній скарзі доводи
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди зробили помилковий висновок про те, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки постанова про адміністративне правопорушення, вчинене ОСОБА_3, винесена начальником Управління ПФУ в Запорізькій області, тому суд може замінити сторону виконавчого провадження при примусовому виконанні не лише за виконавчим документом, виданим судом при розгляді цивільної справи у порядку цивільного судочинства, але й на підставі рішень інших органів (посадових осіб), як це передбачено розділом VI ЦПК України.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 05 січня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 16 травня 2018 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.
      У справі, яка переглядається, до суду звернулося Пологівське ОУ ПФУ в Запорізькій області із заявою (а. с. 1), в якій просило замінити стягувача у виконавчому провадженні, відкритому державним виконавцем на виконання постанови УПФУ в Оріхівському районі Запорізької області від 30 квітня 2013 року N 20 у справі про адміністративне правопорушення, якою ОСОБА_3 притягнуто до адміністративної відповідальності за частиною п'ятою статті 165-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП; у редакції, чинній на час виникнення правовідносин) і накладено на нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 1 700,00 грн. з урахуванням положень частини другої статті 308 КУпАП (у редакції, чинній на час виникнення правовідносин) у разі несплати ОСОБА_3 штрафу у строк, установлений частиною першою статті 307 цього Кодексу (у редакції, чинній на час виникнення правовідносин), та примусового виконання цієї постанови органами державної виконавчої служби, постановлено стягнути з ОСОБА_3 подвійний розмір штрафу - 3 400,00 грн (а. с. 7).
      У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Поняття "суд, встановлений законом" передбачає, зокрема, й дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства між собою - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, суб'єктний склад та характер спірних матеріальних правовідносин. Таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      Велика Палата Верховного Суду зазначає, що за вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      Визначення юрисдикційності скарги (заяви) залежить від установлення судами таких обставин: чи вказана скарга є реалізацією учасником справи права на судовий контроль за виконанням судового рішення в конкретній справі, чи це є самостійним правом на оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів, їх посадових осіб, виконавця чи приватного виконавця як суб'єктів, наділених владними повноваженнями при вчиненні виконавчих дій.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах установленої компетенції.
      Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій), згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України, у редакції, чинній на час звернення із заявою та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 цього Кодексу).
      У статті 1 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII, у редакції, що діяла на час звернення УПФУ із заявою) зазначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      У статті 3 названого Закону серед інших виконавчих документів, примусове виконання яких здійснюється державною виконавчою службою, у пунктах 1, 11, 2 частини першої вказано виконавчі листи та накази, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України; судові накази; ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом; а в пункті 6 частини першої цієї статті згадані й постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом.
      Тому необхідно розрізняти випадки звернення до суду зі скаргою в порядку судового контролю за виконанням судових рішень (рішень, ухвал, постанов судів різних юрисдикцій) та в порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби при виконанні рішень інших органів (постанов, наказів, ухвал та інших документів), які є виконавчими документами і підлягають примусовому виконанню відповідно до статті 3 Закону N 1404-VIII.
      Згідно із частиною п'ятою статті 15 Закону N 1404-VIII у разі вибуття однієї зі сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов'язковими тією мірою, якою вони були б обов'язковими для сторони, яку правонаступник замінив.
      При вирішенні питання про заміну сторони у виконавчому провадженні необхідно зважати, що ЦПК України, Господарський процесуальний кодекс України та КАС України мають розділи "Судовий контроль за виконанням судових рішень", у яких передбачено розгляд заяв про заміну сторони у виконавчому провадженні, відкритому на виконання відповідного судового рішення.
      Разом з тим у статті 181 КАС України (у редакції, що діяла на час звернення до суду) передбачено особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця. А в частині першій цієї статті зазначено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      Оскільки у справі, яка розглядається, виконавче провадження відкрите на виконання не судового рішення, а постанови, виданої іншим органом, а саме УПФУ в Оріхівському районі Запорізької області, то правильними є висновки судів попередніх інстанцій про юрисдикційність зазначеної справи адміністративному суду та неможливість її розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Суд обґрунтовано зробив висновок про наявність правових підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 122 ЦПК України, для відмови у відкритті провадження у справі.
      З матеріалів справи та змісту оскаржуваних судових рішень не вбачається, що суди при розгляді справи допустили порушення норм процесуального права.
      Наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до неправильного розуміння норм законодавства України та не спростовують законних та обґрунтованих висновків судів, зроблених на підставі правильного визначення характеру спірних правовідносин.
      При визначенні юрисдикційності справи за заявою про заміну сторони виконавчого провадження, скаргою на рішення, дії чи бездіяльність органу державної виконавчої служби, приватного виконавця необхідно встановити, на підставі яких виконавчих документів здійснюється виконавче провадження.
      Якщо виконавче провадження відкрито і примусове виконання здійснюється державною виконавчою службою на підставі документів, передбачених у пунктах 1, 11, 2 частини першої статті 3 Закону N 1404-VIII, тобто на підставі виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України, а також судових наказів; ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом, то заяви та скарги розглядаються судом, який видав рішення, що перебуває на примусовому виконанні.
      Якщо примусове виконання здійснюється на підставі документів, виданих іншими органами, - такі заяви та скарги учасників виконавчого провадження розглядають у порядку, передбаченому статтею 181 КАС України (у редакції, чинній на час звернення до суду) чи статтею 287 цього Кодексу (у редакції від 03 жовтня 2017 року).
      Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення - без змін.
      Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки суд касаційної інстанції не змінив рішення і не ухвалив нового, а дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення та оскаржуваних судових рішень - без змін, то судові витрати в такому випадку розподілу не підлягають.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Пологівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області залишити без задоволення.
      Ухвалу Пологівського районного суду Запорізької області від 19 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 29 листопада 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко
      С.В. Бакуліна Л.І. Рогач
      В.В. Британчук І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 вересня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 822/3024/17
      Провадження N 11-727апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Саприкіної І.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2018 року (у складі колегії суддів Білої Л.М., Граб Л.С., Гонтарука В.М.) у справі за його позовом до державного реєстратора Олешинської сільської ради Хмельницького району Хмельницької області АндрієвськоїМарини Василівни (далі - державний реєстратор), третя особа - ОСОБА_5, про визнання незаконним та скасування рішення,
      УСТАНОВИЛА:
      У листопаді 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Хмельницького окружного адміністративного суду з позовом до державного реєстратора, третя особа - ОСОБА_5, у якому просив визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора про реєстрацію за ОСОБА_5 права власності на об'єкт нерухомого майна, а саме: греблю ставу протяжністю 150 метрів, що знаходиться в селі Рудня, Летичівського району Хмельницької області.
      В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 вказує, що оскаржуване рішення державного реєстратора є незаконним, оскільки за ОСОБА_5 зареєстровано право власності на підставі договору купівлі-продажу від 21 квітня 2016 року, який оформлено з порушенням порядку, встановленого законодавством України, внаслідок чого позивач просить скасувати рішення державного реєстратора.
      Хмельницький окружний адміністративний суд постановою від 29 листопада 2017 року у задоволенні позову відмовив.
      Вінницький апеляційний адміністративний суд постановою від 22 лютого 2018 року скасував постанову суду першої інстанції і закрив провадження в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів"), оскільки справа підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.
      У березні 2018 року ОСОБА_3 через свого представника звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просив скасувати постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2018 року, а справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, оскільки вважає, що цей спір є публічно-правовим і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 12 червня 2018 року згадану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судове рішення апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції.
      Перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила такі обставини.
      З матеріалів справи вбачається, що на підставі розпорядження Летичівської районної державної адміністрації Хмельницької області (далі - Летичівська РДА) від 18 червня 2009 року N 272/2009-р між ОСОБА_3 (орендар) та Летичівською РДА (орендодавець) 20 листопада 2009 року укладено договір оренди, згідно якого орендар прийняв в строкове (20 років) платне користування із земель державної власності земельну ділянку водного фонду (загальна площа 86,03 га, у тому числі під водним дзеркалом 76,43 га, під дамбою - 1,02 га та 8,58 га - під чагарниками в прибережній смузі) для обслуговування ставу і рибогосподарських потреб, що знаходиться на території Руднянської сільської ради біля села Рудня.
      На аукціоні з продажу майна Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Мрія" (далі - СТОВ "Мрія"), ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу майна від 21 квітня 2016 року, засвідченим організатором аукціону - Першою українською міжрегіональною товарною біржею, придбав греблю ставу в селі Рудня Летичівського району Хмельницької області протяжністю 150 метрів.
      На підставі заяви ОСОБА_5 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 04 листопада 2016 року державний реєстратор рішенням від 31 жовтня 2016 року N 32124298 здійснив державну реєстрацію за ОСОБА_5 права власності на греблю ставу, що розташована в селі Рудня Летичівського району Хмельницької області, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_1.
      Про рішення державного реєстратора ОСОБА_3 дізнався під час ознайомлення в Віньковецькому районному суді Хмельницької області з матеріалами цивільної справи N 678/326/17 за позовом ОСОБА_5 до Летичівської РДА, ОСОБА_3, третя особа - Летичівська сільська рада Летичівського району Хмельницької області, про розірвання договору оренди землі. Предметом спору у цій справі є з'ясування дотримання законності укладення між Летичівською РДА та ОСОБА_3 договору оренди земель водного фонду від 20 листопада 2009 року, оскільки з квітня 2016 року ОСОБА_5 є власником греблі цього ж ставка.
      Вважаючи дії державного реєстратора від 31 жовтня 2016 року про реєстрацію за ОСОБА_5 права власності на греблю ставу незаконними й такими, що вчинені протиправно на підставі документу (договору купівлі-продажу), який нотаріально не посвідчений, як того вимагає ст. 657 Цивільного кодексу України і всупереч вимогам Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV), ОСОБА_3 звернувся до суду із цим адміністративним позовом.
      Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом).
      Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Спором адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України).
      Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.
      Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії.
      Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Водночас приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
      Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора щодо реєстрації за третьою особою права власності на нерухоме майно (гребля ставу), оскільки вважає його прийнятим всупереч нормам закону і таким, що порушує його права та охоронювані законом інтереси, як орендаря земель водного фонду.
      За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
      Засади захисту права власності, які поширюються і на правовідносини щодо права користування, регулюються ст. 386 ЦК України; право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння та захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння, - ст. 387, 391 цього Кодексу.
      Згідно із ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
      Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на думку особи, рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
      Тобто, предметом розгляду в цій справі є не стільки дії та рішення державного реєстратора як суб'єкта, наділеного владно-управлінськими функціями, скільки приватний інтерес позивача щодо порушення його прав третьою особою на користування земельною ділянкою водного фонду, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.
      Ураховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад сторін у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є обґрунтованим. Цей спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства, оскільки спірні правовідносини спрямовані на захист цивільного права позивача.
      Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій.
      Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2018 року- без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко Л.М. Лобойко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 вересня 2018 року
      м. Київ
      Справа N П/811/84/16
      Провадження N 11-748апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О.Б.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу N П/811/84/16 за позовом Публічного акціонерного товариства "Банк "Форум" (далі - ПАТ "Банк "Форум") до Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області (далі - ГТУЮ у Кіровоградській області) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії
      за касаційною скаргою ПАТ "Банк "Форум" на ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2016 року (у складі колегії суддів Уханенка С.А., Богданенка І.Ю., Дадим Ю.М.),
      УСТАНОВИЛА:
      У січні 2016 року ПАТ "Банк "Форум" звернулося до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просило суд визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо неподання платіжного доручення та зобов'язати подати до Головного управління Державної казначейської служби України у Кіровоградській області (далі - Управління) платіжне доручення про переказ коштів у сумі 148 510, 97 грн з призначенням платежу "Заборгованість ОСОБА_3 згідно з виконавчим листом N 2-852/10, виданим 27 липня 2010 року Ленінським районним судом м. Кіровограда"; зобов'язати ГТУЮ у Кіровоградській області подати до Управління зазначене платіжне доручення та перерахувати Управлінню кошти в сумі 148 510, 97 грн.
      На обґрунтування позовних вимог ПАТ "Банк "Форум" зазначило, що в ході виконавчого провадження щодо виконання виконавчого листа N 2-852/10, виданого 27 липня 2010 року Ленінським районним судом м. Кіровограда, реалізовано майно боржника ОСОБА_3 за 192 800 грн. з яких 148 510, 97 грн належало перерахувати ПАТ "Банк "Форум". Позивач вказує, що кошти в сумі 148 510, 97 грн. отримані від реалізації заставного майна, до стягувача не надійшли, оскільки у платіжному дорученні N 262, поданому 28 лютого 2014 року Головним управлінням юстиції у Кіровоградській області до Управління зазначено призначення платежу "Борг зг. наказу N 5013/2433/11 від 14.03.2012 госп. суду Кіров.обл., б-к ОСОБА_3".
      Кіровоградський окружний адміністративний суд ухвалою від 16 травня 2016 року позовну заяву ПАТ "Банк "Форум" залишив без розгляду в частині вимоги про визнання протиправною бездіяльності ГТУЮ у Кіровоградській області щодо неподання до Управління платіжного доручення про переказ коштів у сумі 148 510, 97 грн з призначенням "Заборгованість ОСОБА_3 згідно з виконавчим листом N 2-852/10, виданим 27 липня 2010 року Ленінським районним судом м. Кіровограда".
      Кіровоградський окружний адміністративний суд постановою від 16 травня 2016 року адміністративний позов задовольнив частково: зобов'язав ГТУЮ у Кіровоградській області перерахувати ПАТ "Банк "Форум" кошти в сумі 148 510, 97 грн. які надійшли від реалізації нерухомого майна ОСОБА_3 під час виконання виконавчого листа N 2-852/10, виданого 27 липня 2010 року Ленінським районним судом м. Кіровограда (виконавче провадження N 21336560). У задоволенні інших позовних вимог відмовив.
      Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 21 червня 2016 року постанову Кіровоградського окружного адміністративного суду від 16 травня 2016 року скасував, а провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, чинній на час вирішення питання судом, оскільки справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства.
      Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив з того, що у цьому випадку правовідносини, які виникли між сторонами, стосуються оскарження дій державного виконавця при виконанні судових рішень, ухвалених за нормами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК), а тому цей спір не є публічно-правовим у розумінні положень КАС.
      Під час розгляду справи суди встановили такі фактичні обставини.
      14 вересня 2010 року старшим державним виконавцем Ленінського відділу державної виконавчої служби Кіровоградського міського управління юстиції відкрито виконавче провадження N 21336560 стосовно виконання виконавчого листа N 2-852/10, виданого 27 липня 2010 року Ленінським районним судом м. Кіровограда щодо стягнення з ОСОБА_3, ОСОБА_4 в солідарному порядку на користь АКБ "Форум" в особі Кіровоградської філії АКБ "Форум" заборгованості за кредитним договором від 31 жовтня 2007 року N 0028/07/28 у розмірі 36 034,17 дол. США, що у гривневому еквіваленті згідно з офіційним курсом Національного банку України становило 288 561,63 грн. а також неустойки у вигляді пені за кожний день прострочки у розмірі 0,2 % у сумі 13 264,54 грн та судового збору в розмірі 1700 грн і витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 120 грн.
      Відповідно до постанови державного виконавця Ленінського відділу державної виконавчої служби Кіровоградського міського управління юстиції від 23 липня 2013 року матеріали виконавчого провадження N 21336560 передано на виконання до відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби ГТУЮ у Кіровоградській області.
      Згідно з протоколом N 1213329 проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна, яке належить ОСОБА_3, затвердженого 17 лютого 2014 року директором філії 12 ПП "Нива-В.Ш.", встановлено, що нежитлове приміщення загальною площею 32,7 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1, реалізовано за 192 800 грн.
      З огляду на розрахунок стягнутих з боржника сум, затверджений 26 лютого 2014 року, на користь ПАТ "Банк "Форум" підлягало перерахуванню 148 510,97 грн.
      Тобто викладені обставини свідчать про те, що предметом спору у справі є подання ГТУЮ у Кіровоградській області до Управління платіжного доручення про переказ коштів в сумі 148 510,97 грн та перерахування цих коштів під час примусового виконання виконавчого листа N 2-852/10, виданим 27 липня 2010 року Ленінським районним судом м. Кіровограда.
      При цьому матеріали справи свідчать, що вказаний виконавчий лист виданий на підставі судового рішення, ухваленого в порядку цивільного судочинства за нормами ЦПК.
      Не погодившись із таким рішенням суду апеляційної інстанції, ПАТ "Банк "Форум" звернулося до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою на зазначену ухвалу суду апеляційної інстанції, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права при визначенні підсудності спору, просить скасувати ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2016 року, а постанову Кіровоградського окружного адміністративного суду від 16 травня 2016 року залишити без змін. На обґрунтування касаційної скарги позивач посилається на те, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства з огляду на суб'єктний склад учасників спору.
      У запереченнях на касаційну скаргу ГТУЮ у Кіровоградській області вказало на відсутність підстав для її задоволення.
      Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС межах наведені в касаційній скарзі аргументи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.
      Поняття "суд, встановлений законом" зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
      Стаття 2 КАС у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС у редакції, чинній на час вирішення справи судами попередніх інстанцій, справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      За правилами частини першої статті 17 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).
      Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.
      Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.
      У частині першій статті 181 КАСу редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державних виконавців) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      Отже, якщо закон установлює інший порядок судового оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, юрисдикція адміністративних судів на розгляд спорів зазначеної категорії не поширюється.
      За частинами четвертою та п'ятою статті 82 Закону від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - N 606-XIV) рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб) можуть бути оскаржені до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
      Як убачається з матеріалів справи, що розглядається, предметом спору у цій справі є подання ГТУЮ у Кіровоградській області до Управління платіжного доручення про переказ коштів в сумі 148 510,97 грн та перерахування цих коштів під час примусового виконання виконавчого листа N 2-852/10, виданого 27 липня 2010 року Ленінським районним судом м. Кіровограда.
      При цьому, як установлено судами та вбачається з матеріалів справи, вказаний виконавчий лист виданий на підставі судового рішення, ухваленого в порядку цивільного судочинства.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 15 ЦПК (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      За правилами статті 383 ЦПК сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.
      Відповідно до частини другої статті 384 ЦПК скарга подається до суду, який видав виконавчий документ.
      Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК з особливостями, встановленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються.
      За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 387 ЦПК).
      У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється в позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.
      Спори про право цивільне, пов'язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статей 15, 16 ЦПК розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.
      Ураховуючи зазначене вище, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що цей спір не є публічно-правовим в розумінні положень КАС, оскільки до юрисдикції адміністративних судів належать спори щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби при виконанні всіх виконавчих документів, передбачених частиною другою статті 3 Закону N 606-XII, крім тих, щодо яких законом установлено інший, виключний порядок їх оскарження, а в цьому випадку правовідносини, які виникли між сторонами, стосуються оскарження дій державного виконавця під час виконання судових рішень, ухвалених за нормами ЦПК.
      За таких обставин суд апеляційної інстанції правильно застосував норми процесуального права та закрив провадження у справі, оскільки ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має вирішуватися за правилами ЦПК.
      Згідно зі статтею 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано правильне по суті і законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2016 року - без змін.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк "Форум" залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2016 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      19 вересня 2018 року
      м. Київ
      справа N 204/3294/14-ц
      провадження N 61-17184св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Стрільчука В.А. (суддя-доповідач),
      суддів: Карпенко С.О., Кузнєцова В.О., Погрібного С.О., Ступак О.В.,
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк",
      відповідач - ОСОБА_1,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 серпня 2016 року у складі колегії суддів: Пищиди М.М., Деркач Н.М., Глущенко Н.Г.,
      ВСТАНОВИВ:
      У травні 2014 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 10 березня 2007 року між Закритим акціонерним товариством Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ЗАТ КБ "ПриватБанк"), правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_1 було укладено договір N DNXRRX17010153, за яким відповідач отримав кредит у розмірі 3 021 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 0,12 % на рік на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення до 10 вересня 2007 року. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана ним заява разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) (далі - Умови) та Тарифами банку складає між ним та банком договір, що підтверджується підписом у заяві. У зв'язку з порушенням відповідачем зобов'язань за кредитним договором станом на 18 квітня 2014 року в нього утворилася заборгованість у розмірі 25 935 грн 44 коп., яка складається з: 6 029 грн - заборгованості за відсотками за користування кредитом; 18 195 грн 23 коп. - заборгованості за пенею; 500 грн - штрафу (фіксованої частини); 1 211 грн 21 коп. - штрафу (процентної складової). Враховуючи викладене, позивач просив стягнути з відповідача на свою користь вказану заборгованість та понесені судові витрати.
      Заочним рішенням Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 08 липня 2014 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за договором від 10 березня 2007 року N DNXRRX17010153 у розмірі 25 935 грн 44 коп., з яких: 6 029 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом, 18 195 грн 23 коп. - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язання за договором, 500 грн - штраф (фіксована частина), 1 211 грн 21 коп. - штраф (процентна складова) та судовий збір у сумі 259 грн 35 коп., а всього - 26 194 грн 79 коп.
      Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позов банку доведено й обґрунтовано належним чином, тому наявні правові підстави для стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором, яка утворилася внаслідок невиконання ним взятих на себе зобов'язань.
      Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 серпня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 08 липня 2014 року скасовано. У задоволенні позовних вимог відмовлено.
      Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позичальник належним чином не виконав узяті на себе зобов'язання за кредитним договором, внаслідок чого утворилася заборгованість. Поряд з цим, оскільки ОСОБА_1 повинен був повернути кредит до 10 вересня 2007 року, то позивач міг звернутися до суду з вимогами про захист своїх порушених прав до 12 вересня 2012 року (протягом погодженої сторонами у пункті 5.5 Умов п'ятирічної позовної давності). Проте банк пред'явив позов лише у травні 2014 року, тобто з пропуском позовної давності. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.
      У вересні 2016 року ПАТ КБ "ПриватБанк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 серпня 2016 року, та залишити в силі заочне рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 08 липня 2014 року.
      Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом не було досліджено та не враховано факт переривання позовної давності, оскільки 31 грудня 2009 року відповідач частково погасив заборгованість в сумі 3 100 грн. Таким чином, банк звернувся з позовом до суду в межах обумовленої сторонами п'ятирічної позовної давності. Оскільки ОСОБА_1 не звертався до суду першої інстанції із заявою про застосування позовної давності у справі (в тому числі не вказував про це у заяві про перегляд заочного рішення), то апеляційний суд не мав права застосувати приписи статей 256-258 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) без заяви відповідача, поданої до ухвалення рішення у суді першої інстанції. Також судом не встановлено жодної обставини, яка б виключала право банку нараховувати проценти після спливу строку повернення кредиту.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.
      У вересні 2017 року ОСОБА_1 подав заперечення на касаційну скаргу, в якому зазначив про законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення і просив відмовити у задоволенні скарги, посилаючись на те, що у нього відсутня заборгованість перед банком. Надані позивачем Умови не містять його підпису, а тому застосуванню до спірних правовідносин підлягає загальна позовна давність у три роки. Останній платіж він здійснив у грудні 2009 року, а тому банк звернувся з позовом до суду поза межами позовної давності.
      Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      17 квітня 2018 року справу N 204/3294/14-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.
      Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
      Відповідно до статті 213 Цивільного процесуального кодексу Українивід 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 214 ЦПК України 2004 року).
      Зазначеним вимогам судові рішення повністю не відповідають.
      Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
      Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
      Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
      Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
      Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.
      Судами встановлено, що 10 березня 2007 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_1 було укладено договір шляхом підписання заяви позичальника N DNXRRX17010153, за яким відповідач отримав кредит у розмірі 3 021 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 0,12 % на рік на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення до 10 вересня 2007 року. Підписавши заяву позичальника, ОСОБА_1 підтвердив свою згоду на те, що ця заява разом із запропонованими банком Умовами і Тарифами складає між ним та банком договір.
      Згідно з пунктом 5.5 Умов терміни позовної давності за вимогами про стягнення кредиту, процентів за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів встановлюється сторонами тривалістю 5 років.
      Відповідач ОСОБА_1 неналежним чином виконував свої зобов'язання за кредитним договором, внаслідок чого у нього утворилася заборгованість, яка згідно з розрахунком банку станом на 18 квітня 2014 року склала 25 935 грн 44 коп., з яких: 6 029 грн - заборгованість за відсотками за користування кредитом; 18 195 грн 23 коп. - заборгованість за пенею; 500 грн - штраф (фіксована частина); 1 211 грн 21 коп. - штраф (процентна складова).
      В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просив застосувати позовну давність.
      Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі N 200/11343/14-ц, провадження N 14-59цс18, викладено правовий висновок про те, що якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.
      Апеляційним судом встановлено, що відповідач не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді.
      У заяві про перегляд заочного рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 08 липня 2014 року відповідач вказав, що банк звернувся до суду з позовом з пропуском позовної давності.
      Ухвалою Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 17 березня 2015 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення цього суду від 08 липня 2014 року.
      Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для вирішення заяви відповідача про застосування позовної давності.
      Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, викладений у постанові від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12, провадження N 14-10цс18, про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені нормою частини другої статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
      З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом у цій справі, оскільки договором встановлений строк кредитування до 10 вересня 2007 року, а тому після його закінчення банк мав право просити стягнення заборгованості за кредитним договором, що виникла в межах строку кредитування.
      Оскільки право позивача нараховувати проценти за кредитом припинилося зі спливом строку кредитування, то необґрунтованою є вимога про стягнення нарахованої на ці проценти неустойки.
      Суди попередніх інстанцій не врахували наведених норм права та погодилися з правомірністю продовження нарахування процентів після спливу визначеного договором строку кредитування та неустойки ці проценти.
      За змістом статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
      Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
      За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України).
      У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12, провадження N 14-10цс18, зроблено висновок про те, що позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки після спливу строку кредитування або пред'явлення вимоги про дострокове виконання основного зобов'язання в порядку частини другої статті 1050 ЦК України позивач не мав права нараховувати проценти за кредитом, то вимоги про стягнення таких процентів є необґрунтованими. Отже, відсутні правові підстави для застосування позовної давності.
      Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин.
      Тобто позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки на момент спливу строку кредитування у позичальника існувала поточна заборгованість, банк мав право пред'явити вимоги про стягнення цієї заборгованості, проте в межах позовної давності.
      Відмовляючи у позові у зв'язку із застосуванням позовної давності в частині позовних вимог про стягнення заборгованості після спливу строку кредитування, суд апеляційної інстанції насамперед повинен був встановити наявність факту порушення суб'єктивного цивільного права особи, яка звернулася за його захистом, проте таке право не підлягало б захисту, у зв'язку з припиненням права на позов у процесуальному розумінні.
      Із системного аналізу наведених норм права Верховний Суд дійшов висновку, що банк не мав права нараховувати проценти та неустойку за кредитом, які стали предметом позову, а отже, відсутні підстави стверджувати про наявність факту порушення суб'єктивного цивільного права, тобто апеляційний суд помилково застосував позовну давність у частині вимог про стягнення нарахованих процентів після закінчення строку кредитування та неустойки на ці проценти.
      Застосовуючи також позовну давність у частині вимог про стягнення заборгованості в межах строку кредитування, суд апеляційної інстанції виходив з того, що строк виконання зобов'язання позичальником настав 10 вересня 2007 року, а банк звернувся до суду з позовом 12 травня 2014 року, тобто з пропуском погодженої сторонами у пункті 5.5 Умов п'ятирічної позовної давності.
      Такі висновки апеляційного суду є необґрунтованими.
      ПАТ КБ "ПриватБанк" вказувало, що ОСОБА_1 частково погасив заборгованість 31 грудня 2009 року в сумі 3 100 грн. що підтверджується наданим банком розрахунком заборгованості та письмовими поясненнями відповідача до апеляційної скарги.
      Згідно з частиною першою статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.
      Отже, вчинення боржником дій з виконання зобов'язання є таким, що перервало перебіг позовної давності.
      Враховуючи наведене, апеляційний суд неправильно виходив з того, що початок перебігу позовної давності слід обчислювати з 11 вересня 2007 року, оскільки її перебіг було перервано.
      Крім цього, позовна давність у п'ять років, передбачена Умовами, не підлягає застосуванню, оскільки такі умови не містять підпису позичальника про ознайомлення з ними. Наведене повною мірою узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 11 березня 2015 року у справі N 6-16цс15 та від 04 листопада 2015 року у справі N 6-1926цс15. Тому до вимог банку підлягає застосуванню позовна давність у три роки, визначена у статті 257 ЦК України.
      За таких обставин Верховний суд дійшов висновку про те, що оскільки останній платіж у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором відповідачем було здійснено 31 грудня 2009 року, то банк, звернувшись до суду з позовом 12 травня 2014 року, пропустив трирічну позовну давність в частині позовних вимог про стягнення заборгованості в межах строку кредитування.
      Таким чином, зазначені в оскаржуваному рішенні апеляційного суду правові підстави для відмови в позові є помилковими, в зв'язку з чим це рішення необхідно скасувати і ухвалити нове рішення про відмову в позові з інших наведених вище правових підстав.
      Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимогв частині стягнення нарахованих процентів за період з 11 вересня 2007 року (наступний день після закінчення строку кредитування) до 18 квітня 2014 року (день, станом на який банк просив стягнути заборгованість) та неустойки на ці проценти у зв'язку з їх безпідставністю, а в частині стягнення заборгованості в межах строку кредитування - у зв'язку з пропуском позовної давності.
      Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" задовольнити частково.
      Заочне рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 08 липня 2014 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 серпня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення.
      У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором від 10 березня 2007 року N DNXRRX17010153, нарахованої в межах строку кредитування до 10 вересня 2007 року, відмовити у зв'язку з пропуском позовної давності.
      У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором від 10 березня 2007 року N DNXRRX17010153, нарахованої з 11 вересня 2007 року, відмовити у зв'язку з безпідставністю таких вимог.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий В.А. Стрільчук Судді: С.О. Карпенко В.О. Кузнєцов С.О. Погрібний О.В. Ступак