ANTIRAID

Постановление БП-ВС по пересмотру об отсутствии неодинакового применения при истребовании прокурором земель лесного фонда при защите общественных интересов

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 голос

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 червня 2018 року

м. Київ

Справа N 369/1777/13-ц

Провадження N 14-188цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В.С.,

судді-доповідача Ситнік О.М.,

суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

учасники справи:

позивачі - заступник прокурора Києво-Святошинського району Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства "Київське лісове господарство" (далі - ДП "Київське лісове господарство"),

відповідачі: Києво-Святошинська районна державна адміністрація Київської області, ОСОБА_3,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Управління Держземагентства у Києво-Святошинському районі Київської області, Товариство з обмеженою відповідальністю "Науково-виробнича фірма "Азімут" (далі - ТОВ "НВФ "Азімут"),

розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року

у цивільній справі за позовом заступника прокурора Києво-Святошинського району Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, ДП "Київське лісове господарство" до Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_3, треті особи: управління Держземагенства у Києво-Святошинському районі Київської області, ТОВ "НВФ "Азімут", про визнання недійсним і скасування розпорядження, визнання державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним, витребування земельної ділянки з незаконного володіння,

УСТАНОВИЛА:

У вересні 2012 року заступник прокурора Києво-Святошинського району Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, ДП "Київське лісове господарство" звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що розпорядженням Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області від 23 грудня 2009 року надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області.

Розпорядженням Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області від 04 березня 2010 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, на підставі якого видано державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,8500 га.

Посилаючись на те, що спірна земельна ділянка передана у власність ОСОБА_3 Києво-Святошинською районною державною адміністрацією Київської області з перевищенням повноважень і з порушенням вимог статей 80, 84, 149, 155 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статей 7, 8, 17, 23, 28, пункту 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" Лісового кодексу України (далі -ЛК України), оскільки на час її відчуження вона перебувала в державній власності та належала до земель лісового фонду, позивач просив: визнати незаконним і скасувати розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області від 04 березня 2010 року в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення ОСОБА_3 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району; визнати недійсним державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на зазначену земельну ділянку площею 0,8500 га та витребувати її з незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ДП "Київське лісове господарство".

Суди переглядали справу неодноразово.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 березня 2013 року, залишеним без змін ухвалами Апеляційного суду Київської області від 14 травня 2013 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2013 року, у задоволенні позову заступника прокурора Києво-Святошинського району Київської областівідмовлено.

Постановою Судової палати у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України від 24 січня 2015 року ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2013 року скасовано, справу передано на новий розгляд до касаційного суду.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 березня 2015 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 березня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 14 травня 2013 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 жовтня 2015 року позов заступника прокурора Києво-Святошинського району Київської області задоволено. Визнано незаконним і скасовано розпорядження голови Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області від 04 березня 2010 року N 1528 у частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,8500 га у власність ОСОБА_3 для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області та передання йому у власність цієї земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. Визнано недійсним державний акт серії НОМЕР_1, виданий ОСОБА_3 на право власності на земельну ділянку площею 0,8500 га з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. Витребувано з володіння ОСОБА_3 на користь ДП "Київське лісове господарство" земельну ділянку площею 0,8500 га, що розташована в адміністративних межах Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 21 березня 2016 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 жовтня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову заступника прокурора Києво-Святошинського району Київської області.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задоволено, скасовано рішення Апеляційного суду Київської області від 21 березня 2016 року та залишено в силі рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 жовтня 2015 року.

06 листопада 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року у справі N 673/1217/14-ц та від 30 серпня 2017 року у справі N 357/13718/16-ц, постанови Вищого господарського суду України від 05 вересня 2017 року у справі N 922/336/17 та від 19 вересня 2017 року у справі N 911/2923/16, постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі N 6-2776цс16 та від 12 липня 2017 року у справі 6-2458цс16, у яких, на його думку, по-іншому застосовано норму матеріального права, а саме статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція).

Ухвалою судді Верховного Суду України від 13 листопада 2017 року відкрито провадження у справі.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції вказаного Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.

11 січня 2018 року Верховний Суд України передав заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 рокудо Верховного Суду.

Згідно з абзацом 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України.

Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_3 подав заяву про перегляд з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної і господарської), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.

Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII).

Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень

Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 1 Першого протоколу до Конвенції, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить:

- ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року у справі N 673/1217/14-ц;

- ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 серпня 2017 року у справі N 357/13718/16-ц;

- постанову Вищого господарського суду України від 05 вересня 2017 року у справі N 922/336/17;

- постанову Вищого господарського суду України від 19 вересня 2017 року у справі N 911/2923/16.

Також заявник указує на невідповідність оскаржуваних рішень судів першої й касаційної інстанцій викладеним у постановах Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі N 6-2776цс16 та від 12 липня 2017 року у справі N 6-2458цс16 висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України.

З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що розпорядженням Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області від 23 грудня 2009 року N 2277 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області.

Розпорядженням Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області від 04 березня 2010 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, на підставі якого ОСОБА_3 видано державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,8500 га.

Згідно з даними лісовпорядкування 2014 року на території Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області за ДП "Київське лісове господарство" Васильківське лісництво закріплено 30,4 га земель лісогосподарського призначення (кв. 2), що підтверджується листом від 03 червня 2015 року за підписом генерального директора Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об'єднання "Укрдержліспроект" (далі - ВО "Укрдержліспроект").

З копій картографічних матеріалів на ортофотопланах, доданих до вказаного листа, вбачається, що спірна земельна ділянка накладається на землі ДП "Київське лісове господарство", що підтверджується й планово-картографічними матеріалами, копії яких містяться в матеріалах справи.

У листі ВО "Укрдержліспроект" від 10 червня 2015 року зазначено, що земельна ділянка з кадастровим номером НОМЕР_2 надана за рахунок укритих лісовою рослинністю лісових ділянок Васильківського лісництва ДП "Київське лісове господарство" у кварталі 2 виділу 6. Згідно з матеріалами лісовпорядкування станом на 01 січня 2008 року вищевказана земельна ділянка відносилась до вкритих лісовою рослинністю лісових ділянок. Цільове призначення - землі лісогосподарського призначення.

Відповідно до листа управлінням Держземагентства у Києво-Святошинському районі Київської області N 01-21/11/1/283 надана ОСОБА_3 земельна ділянка площею 0,85 га, кадастровий номер НОМЕР_2, у межах Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області належить до земель лісогосподарського призначення та знаходиться у кварталі 2 виділу 6 Васильківського лісництва на підставі матеріалів лісовпорядкування ДП "Київське лісове господарство" 1993 та 2004 років.

За змістом листа ВО "Укрдержліспроект" від 21 жовтня 2014 року" N 342 картографічні матеріали базового лісовпорядкування 1983 року кварталу 2 виділу 3,6 Васильківського лісництва ДП "Київський лісгосп" погоджувались зі службою землевпорядкування, про що свідчить підпис та печатка головного інженера-землевпорядника.

Залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову прокурора, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі, що переглядається, керувався пунктом 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України, згідно з яким до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

З урахуванням вимог зазначеного пункту та копій картографічних матеріалів суд установив, що спірна земельна ділянка належить до земель лісового фонду та відноситься до земель лісогосподарського призначення, перебуває в постійному користуванні ДП "Київське лісове господарство" і жодних погоджень на її вилучення останнє не надавало.

Також суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції слід оцінювати три критерії на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Суд зробив висновок, що підставою звернення заступника прокурора Київської області до суду з вимогою витребувати спірної земельну ділянку з володіння ОСОБА_3 є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - передачі у власність громадянам земельних ділянок і лісів з державної та комунальної власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю, ліси - національне багатство України та ліси як джерело задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. "Суспільний", "публічний" інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності на землю та ліси, захист такого права шляхом повернення в державну власність землі та лісів, що незаконно вибули з такої власності (зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі N 6-2510цс15).

Відповідно до ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року у справі N 673/1217/14-ц, яка надана заявником для порівняння, предметом судового розгляду у справі були позовні вимоги прокурора про визнання недійсним розпорядження та державного акта на земельну ділянку з посиланням на те, що районною державною адміністрацією всупереч вимогам закону було прийнято рішення про передачу земельної ділянки площею понад норму, встановлену законом щодо безоплатної передачі земельних ділянок громадянам для ведення фермерського господарства.

Суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в позові у зв'язку з тим, що матеріали справи не містять будь-яких даних про те, що відповідач просив виділити йому земельну ділянку в більшому розмірі, ніж та, на яку він мав право, чи вчинив будь-які інші дії для цього, а тому він мав право очікувати того, що земельна ділянка буде передана йому з дотриманням вимог закону, у тому числі щодо її розміру, передбаченого частиною першою статті 121 ЗК України. Установлення після спливу строку позовної давності порушень вимог зазначеної статті щодо законодавчо встановленої норми безоплатної передачі у власність земельних ділянок з метою ведення фермерського господарства, допущених районною державної адміністрацією при передачі у власність земельної ділянки для ведення фермерського господарства відповідачу, не може бути підставою для позбавлення його права на спірну земельну ділянку.

Також суд зазначив, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Разом з тим з аналізу зазначеної ухвали не вбачається, що предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини є подібними зі справою, що переглядається.

З ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 серпня 2017 року у справі N 357/13718/16-ц, наданої заявником для порівняння, вбачається, що предметом судового розгляду були позовні вимоги про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння. Заступник керівника місцевої прокуратури в позові зазначав, що на порушення частини дев'ятої статті 118 ЗК України Головне управління Держгеокадастру у Київській області прийняло накази про затвердження проекту із землеустрою 72 громадянам без проходження обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації, крім того, проекти землеустрою подані на затвердження без відповідної кількості примірників, а також за відсутності даних про перенесення в натурі (на місцевості) 72 земельних ділянок.

Скасовуючи рішення судів першої й апеляційної інстанцій про часткове задоволення позову, суд касаційної інстанції керувався тим, що форма 6-зем відповідно до наказу Державної служби статистики України від 19 серпня 2015 року N 190 "Про визнання таким, що втратив чинність, наказу Державного комітету статистики України від 05 листопада 1998 року N 377 "Про затвердження форм державної статистичної звітності з земельних ресурсів та Інструкції з заповнення державної статистичної звітності з кількісного обліку земель (форми N N 6-зем, 6а-зем, 6б-зем, 2-зем)" з 01 січня 2016 року скасована, а тому довідка, на яку посилався позивач, не може вважатися належним доказом віднесення відповідних земельних ділянок до категорії особливо цінних земель, які мають проходити обов'язкову державну земельну експертизу.

Також Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ вказав, що, відхиляючи доводи відповідача - Головного управління Держгеокадастру у Київській області про додержання порядку оформлення спірних земельних ділянок у приватну власність, суди попередніх інстанцій не врахували висновок Державного підприємства "Головний науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" щодо ґрунтового обстеження земельних ділянок, наявного у копії проекту землеустрою, оскільки як його оцінка, так і оцінка в цілому проекту землеустрою має суттєве значення для вирішення спору цієї категорії з урахуванням вимог діючого законодавства.

Зауважив касаційний суд і на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема на рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі "Стретч проти Сполученого Королівства" та від 20 жовтня 2011 року в справі "Рисовський проти України", у яких указано на необхідність додержання принципу "належного урядування" при втручанні держави в право особи на мирне володіння своїм майном.

Оскільки позов про витребування земельної ділянки на користь державного підприємства у зв'язку з її належністю до земель лісового фонду та позов про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння з підстави затвердження проекту із землеустрою без проходження обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації не можна вважати подібними, обставини справи - аналогічними, то Велика Палата Верховного Суду не може взяти до уваги ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 серпня 2017 року.

У наданій заявником для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 05 вересня 2017 року у справі N 922/336/17 позов Харківської міської ради про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки заявлено з тих підстав, що перевіркою встановлено, що на земельній ділянці, окрім нежитлових будівель, право власності на які зареєстровано за відповідачем, розташовані також спірні нежитлові будівлі, інформація про реєстрацію прав на які у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутня, а земельну ділянку відповідач використовує без жодних підстав, за відсутності рішення органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування. Позивач посилався на статтю 7 Конституції України, статті 2, 4 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статті 125, 126, 152, 212 ЗК України, статтю 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель".

Погодившись із постановою суду апеляційної інстанції про відмову в позові, Вищий господарський суд України указав на те, що відповідач отримав земельну ділянку на підставі рішення органу місцевого самоврядування та рішення центрального органу виконавчої влади, які є чинними, оскільки не скасовані та не визнані недійсними.

Крім того рішеннями, які суд апеляційної інстанції визнав преюдиціальними на підставі статті 35 Господарського процесуального кодексу України, встановлено, що дії ПП "АРАКС" з використання земельної ділянки без оформлення правовстановлюючих документів не є противоправними (не є деліктними), оскільки ці дії вчинені без порушення жодних правових норм.

Послався суд і на статтю 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), яка передбачає, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. З урахуванням того, що предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном, суд визнав недоведеним суспільний інтерес громади міста Харкова щодо предмета позовних вимог, недотримання позивачем у цьому випадку принципу "належного урядування", а також недоведення Харківською міською радою вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо врегулювання спірних правовідносин.

З аналізу зазначеного рішення також не вбачається, що предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини є подібними з обставинами справи, рішення у якій переглядається.

З наданої для порівняння постанови Вищого господарського суду України від 19 вересня 2017 року у справі N 911/2923/16 вбачається, що позов про визнання недійсними договору купівлі-продажу, рішень сесії та зобов'язання повернути нежитлове приміщення заявлено прокурором з підстави незаконної, на думку позивача, приватизації, а саме що при прийнятті та укладенні спірних рішення і договору порушено вимоги щодо заборони перепрофілювання та приватизації об'єктів, які використовуються для цілей, пов'язаних з навчально-виховним процесом, зокрема дошкільною освітою. Посилався прокурор на вимоги статей 16, 63 Закону України "Про дошкільну освіту" та частину другу статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" у редакціях, чинних на момент виникнення спірних правовідносин.

Відмовляючи в позові, суди застосували наслідки спливу позовної давності (статті 257, 261, 267 ЦК України), оскільки прокурор подав позов тільки 07 вересня 2016 року, хоч і мав можливість довідатися про прийняття радою рішення не пізніше серпня 2007 року.

Також суд касаційної інстанції в постанові від 19 вересня 2017 року зазначив, що, пославшись при зверненні з позовом на необхідність захисту суспільного інтересу щодо повернення з приватної власності до комунальної приміщення об'єкта освіти, прокурор не обґрунтував та не довів, що вказані заходи втручання в право особи на мирне володіння майном є сумісними з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Таким чином, у наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 19 вересня 2017 року вбачаються інші підстави для звернення з позовом до суду, оскільки питання приватизації об'єктів, які використовуються для цілей, пов'язаних з навчально-виховним процесом, та застосування наслідків спливу позовної давності за своїм змістом не є подібним зі спором про належність земельної ділянки до земель лісового фонду, що було предметом розгляду у справі, яка переглядається.

Порівняння наведених судових рішень суду касаційної інстанції із судовим рішенням касаційного суду, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з побідними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права в спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

На підтвердження своїх доводів про те, що судові рішення у справі не відповідають викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, заявник посилається на постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі N 6-2776цс16 та від 12 липня 2017 року у справі N 6-2458цс16.

Верховний Суд України у постанові від 18 січня 2017 року у справі N 6-2776цс16 зробив висновок, що втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави, загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Стала практика ЄСПЛ свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Верховний Суд України встановив, що спірне нежиле приміщення вибуло з комунальної власності Львівської міської ради на підставі рішення суду - ухвали про визнання мирової угоди, яка в подальшому була скасована. Таким чином, суд неправильно застосував положення статті 388 ЦК України, помилково вважаючи, що за правилами цієї статті приміщення неможливо витребувати у відповідача як у добросовісного набувача.

Оскільки у справі, що переглядається, висновки суду касаційної інстанції ґрунтувалися на тому, що належними у справі доказами, а саме планово-картографічними матеріалами, підтверджено належність спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення та що постійним землекористувачем є саме державне господарство, а також зазначено про те, що ліси є національним багатством України, джерелом задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах, то цей висновок не суперечить висновку, викладеному в постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі N 6-2776цс16, адже обставини у вказаних справах різні.

Щодо висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 12 липня 2017 року у справі N 6-2458цс16, то він теж не суперечить висновку суду касаційної інстанції у справі, що переглядається, оскільки стосується з'ясування обставин, без яких неможливо встановити, коли почався перебіг позовної давності, а зауваження Верховного Суду України щодо необхідності врахувати судами попередніх інстанцій висновки ЄСПЛ у рішенні від 20 листопада 2011 року у справі "Рисовський проти України" не вказує на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для висновку про невідповідність ухвали суду касаційної інстанції, про перегляд якої подано заяву, висновкам, викладеним у наданій заявником постанові Верховного Суду України, щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, адже правовідносини не є подібними.

За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляв у задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

У задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 рокуу відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Повну постанову складено і підписано 19 червня 2018 року.

Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко

С.В. Бакуліна Н.П. Лященко

В.В. Британчук О.Б. Прокопенко

Д.А. Гудима Л.І. Рогач

В.І. Данішевська І.В. Саприкіна

О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич

О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Большая палата не нашла неодинакового применения в деле, где оставляя в силе решение суда первой инстанции об удовлетворении иска прокурора, ВССУ руководствовался пунктом 5 раздела VIII "Заключительные положения" ЛК Украины, согласно которому до получения в установленном порядке государственными лесохозяйственными предприятиями государственных актов на право постоянного пользования земельными лесными участками, документами, подтверждающими это право на ранее предоставленные земли, является планово-картографические материалы лесоустройства.

Кроме того, суд сделал вывод, что основанием обращения заместителя прокурора Киевской области в суд с требованием вытребовать спорный земельный участок из владения ответчика является удовлетворение общественной потребности в восстановлении законности при решении общественно важного и социально значимого вопроса - передачи в собственность гражданам земельных участков и лесов из государственной и коммунальной собственности, а также защита общественных интересов в общем, права собственности на землю, леса - национальное богатство Украины и леса как источник удовлетворения потребностей общества в лесных ресурсах. "Общественный", "публичный" интерес заключается в восстановлении правового порядка в части определения границ компетенции органов государственной власти и местного самоуправления, восстановлении положения, существовавшего до нарушения права собственности на землю и леса, защита такого права путем возвращения в государственную собственность земли и лесов незаконно выбывших из такой собственности.

С таким обоснование теперь просто можно писать - именем революции "достоинства" и принимать любые решения. Хотя с данным решением я согласен, но вот с тем как к нему пришли - нет.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Только обращаясь в суды за истребование земель, прокуратура совсем забывает о своих сотрудниках и чиновниках других учреждений захвативших земли аналогичным образом. Причем те, кто подписывает иски об истребовании участков, сами являются соседями по участку)). 

 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

    Нет пользователей для отображения

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      13 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 216/3565/16-ц
      Провадження N 14-199 цс 18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянуласправу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Кабінету Міністрів України (далі також - відповідач) про визнання незаконною постанови відповідача від 27 квітня 2016 року N 315 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2015 р. N 758 "Про затвердження Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу (відносини у перехідний період)"
      за касаційною скаргою позивача на ухвалу Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 5 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2017 року.
      Учасники справи:
      позивач: ОСОБА_3,
      відповідач: Кабінет Міністрів України.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У липні 2016 року позивач звернулася до суду з вказаним позовом.
      2. 30 серпня 2017 року позивач уточнила позовні вимоги та просила:
      - визнати дії відповідача стосовно незаконного збільшення ціни на природний газ власного видобутку, що використовується для потреб населення України, геноцидом Українського народу;
      - визнати незаконною постанову відповідача від 27 квітня 2016 року N 315 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2015 р. N 758 "Про затвердження Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу (відносини у перехідний період)" в силу її невідповідності Конституції України;
      - визнати нечинною постанову відповідача від 22 березня 2017 року N 187 "Про затвердження Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу" як таку, що не відповідає Конституції Українита Цивільному кодексу України.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 5 вересня 2017 року Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалою закрив провадження у справі.
      4. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що позов не може розглядатися за правилами цивільного судочинства, оскільки позивач оскаржує постанову відповідача, яка є нормативно-правовим актом. А такі спори відповідно до частини третьої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, що була чинною на той час, належать до юрисдикції адміністративних судів.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 12 грудня 2017 року Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою залишив без змін ухвалу Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 5 вересня 2017 року.
      6. Апеляційний суд мотивував рішення тим, що справи про оскарження нормативно-правових актів відповідача віднесені до юрисдикції адміністративних судів і розглядаються виключно окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 23 грудня 2017 року позивач звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою, вважаючи, що суди першої й апеляційної інстанцій порушилинорми матеріального та процесуального права.
      8. У касаційній скарзі просить скасувати ухвалу Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 5 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2017 року.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      9. 2 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      10. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що позивач оскаржує ухвалу Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 5 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2017 року, з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      11. Позивач вважає, що позов стосується захисту прав споживачів, порушених внаслідок недобросовісної або неповної інформації про товар (роботи, послугу) чи недобросовісної його реклами, а тому, на її думку, спір має розглядатися із застосуванням статті 15, пунктів 1, 3, 4, 5 і 7 статті 21 Закону України "Про захист прав споживачів" за правилами цивільного судочинства.
      12. Ухвалюючи рішення про закриття провадження у справі за позовною заявою про захист прав споживачів, на думку позивача, суди порушили право на доступ до суду та право на ефективний засіб юридичного захисту, гарантовані статтями 6 і 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
      (2) Позиція відповідача
      13. Відповідач у запереченні на касаційну скаргу вказує, що суди першої й апеляційної інстанцій правильно встановили наявність юрисдикції адміністративного суду щодо розгляду цього спору.
      14. Позов про оскарження нормативно-правового акта Кабінету Міністрів України загальної дії належить до юрисдикції адміністративних судів і має розглядатися виключно окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      15. Згідно з пунктом 7 частини першої статті 1 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
      16. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" відповідач є вищим органом у системі органів виконавчої влади, тобто є суб'єктом владних повноважень.
      17. Позивач звернувся до суду з позовом про визнання дій відповідача стосовно незаконного збільшення ціни на природний газ власного видобутку, що використовується для потреб населення України, геноцидом Українського народу; визнання незаконною постанови відповідача від 27 квітня 2016 року N 315 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2015 р. N 758 "Про затвердження Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу (відносини у перехідний період)" в силу її невідповідності Конституції України; визнання нечинною постанови відповідача від 22 березня 2017 року N 187 "Про затвердження Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу" як такої, що не відповідає Конституції Українита Цивільному кодексу України.
      18. Отже, вказані позовні вимоги позивач звернув до суб'єкта владних повноважень.
      19. Підставами позову (обставинами, якими обґрунтовується позов) позивач вважає порушення відповідачем її прав, гарантованих Законом України "Про захист прав споживачів", зокрема, необґрунтованим, на її думку, збільшенням ціни на природний газ.
      20. ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу учасників справи на те, що визначення юрисдикції, до якої належить розгляд цього спору, слід проводити з урахуванням предметного та суб'єктного критеріїв, а не підстав позову, і доходить висновку, що справа має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
      21. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      22. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).
      23. КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію адміністративних судів у вирішенні, зокрема, спорів фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності (пункт 1 частини другої статті 17). Аналогічне повноваження адміністративного суду передбачено пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      24. Ця справа стосується спору між фізичною особою та суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його дій і рішень (нормативно-правових актів). Відтак, з огляду на предметний і суб'єктний критерії визначення юрисдикції справу слід розглядати в адміністративному суді.
      25. Відповідно до частини третьої статті 19 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, адміністративні справи з приводу оскарження нормативно-правових актів, зокрема, Кабінету Міністрів України, крім випадків, передбачених цим Кодексом, вирішуються окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.
      26. Отже, відповідно до зазначеного правила визначення територіальної підсудності адміністративних справ цю справу має розглядати Окружний адміністративний суд міста Києва.
      27. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду погоджується з відповідачем у тому, що суди першої й апеляційної інстанцій правильно встановили наявність юрисдикції адміністративного суду щодо розгляду цього спору.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      28. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
      29. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 410 ЦПК України).
      30. З огляду на обґрунтованість висновків судів першої й апеляційної інстанцій ВеликаПалата Верховного Суду залишає касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 5 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2017 року - без змін.
      (2.2) Щодо судових витрат
      31. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції покладаються на позивача.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 5 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко Повний текст постанови підписаний 19 червня 2018 року.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 307/1451/15-ц
      Провадження N 14-177цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      учасники справи:
      заявник - Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"),
      заінтересована особа - державний виконавець Жовтневого відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції (далі - Жовтневий ВДВС Дніпропетровського МУЮ),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" на ухвалу Тячівського районного суду Закарпатської області від 01 серпня 2016 року у складі судді Чопика В.В. та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 20 жовтня 2016 року у складі колегії суддів Бондаренка Ю.О., Панька В.Ф., Собослоя Г.Г.
      у справі за скаргою ПАТ КБ "ПриватБанк" на дії державного виконавця Жовтневого ВДВС Дніпропетровського МУЮ про скасування постанов про стягнення виконавчого збору та накладення штрафу,
      УСТАНОВИЛА:
      У липні 2016 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до суду зі скаргою на дії державного виконавця Жовтневого ВДВС Дніпропетровського МУЮ Коломойцева К.В., у якій просило визнати дії незаконними та скасувати постанови державного виконавця Жовтневого ВДВС Дніпропетровського МУЮ Коломойцева К.В. від 17 червня 2016 року про стягнення виконавчого збору та накладення штрафу.
      Ухвалою Тячівського районного суду Закарпатської області від 01 серпня 2016 року відмовлено у відкритті провадження у справі за скаргою ПАТ КБ "ПриватБанк" на дії державного виконавця Жовтневого ВДВС Дніпропетровського МУЮ.
      Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 20 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" відхилено. Ухвалу Тячівського районного суду Закарпатської області від 01 серпня 2016 року залишено без змін.
      Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що скарга не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору та накладення штрафу належить до компетенції адміністративних судів.
      У квітні 2017 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просило скасувати ухвалу Тячівського районного суду Закарпатської області від 01 серпня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 20 жовтня 2016 року та передати справу до суду першої інстанції для розгляду.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      ПАТ КБ "ПриватБанк" у касаційній скарзі зазначало, що воно звернулося зі скаргою на дії державного виконавця в порядку, визначеному статтями 383, 384 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин), до Тячівського районного суду Закарпатської області, який видав виконавчий документ у цивільній справі, у зв'язку із чим ця скарга підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      02 березня 2018 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ передав касаційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" разом з матеріалами справи до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 квітня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга має бути задоволена з огляду на таке.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" та зміни до ЦПК України, внесені відповідно до цього Закону.
      На час виникнення спірних правовідносин, а також на момент розгляду справи судом першої інстанції чинним був Закон України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 606-XIV), згідно зі статтею 1 якого виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      У пунктах 1, 7 частини другої статті 17 цього Законупередбачено виконавчі документи, які підлягали виконанню державною виконавчою службою, серед яких указано виконавчі листи, що видаються судами, і накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду та рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті і Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті; постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу.
      Тобто примусовому виконанню підлягали не лише виконавчі документи, видані судами в передбачених законом випадках на виконання судових рішень, але й постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу.
      Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців.
      У частинах першій та другій статті 383 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що була чинною на час звернення зі скаргою) передбачалося, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.
      У частині другій статті 384 ЦПК України вказано, що така скарга подається до суду, який видав виконавчий документ.
      Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої службирозглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, встановленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються.
      За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 387 ЦПК України).
      Тобто, і право на звернення зі скаргою, і порядок її розгляду та постановлення ухвали пов'язані з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами ЦПК України, та його примусовим виконанням.
      Частиною першою статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      У частині шостій статті 181 КАС України (в указаній редакції) роз'яснено, що справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень судів у справах, передбачених пунктами 1?4 частини першої статті 18 цього Кодексу, розглядаються місцевим загальним судом як адміністративним судом, який видав виконавчий лист.
      Згідно із частиною четвертою статті 82 Закону N 606-XIV рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій,? до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
      У справі, яка переглядається, установлено, що 10 березня 2016 року Тячівський районний суд Закарпатської області видав виконавчий лист N 307/1451/15-ц, яким зобов'язав ПАТ КБ "ПриватБанк" видати ОСОБА_4 готівкою (одноразова операція через касу) належні їй валютні кошти за договором від 08 січня 2014 року в розмірі 27 280,44 доларів США.
      Постановами державного виконавця Жовтневого ВДВС Дніпропетровського МУЮ Коломойцева К.В. від 17 червня 2016 року стягнуто з ПАТ КБ "ПриватБанк" штраф у розмірі 1 020 грн за невиконання без поважних причин рішення суду, що зобов'язує боржника вчинити певні дії, а також стягнуто з ПАТ КБ "ПриватБанк" виконавчий збір у розмірі 2 040 грн.
      Не погоджуючись з винесенням державним виконавцем зазначених постанов, 29 липня 2016 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до Тячівського районного суду Закарпатської області, який видав виконавчий лист, зі скаргою в порядку ЦПК України, у якій просило визнати дії державного виконавця незаконними, а його постанови від 17 червня 2016 року - скасувати.
      01 серпня 2016 року Тячівський районний суд Закарпатської області, з яким 20 жовтня 2016 року погодився й Апеляційний суд Закарпатської області, зробив висновок про неможливість розгляду скарги ПАТ КБ "ПриватБанк" на дії державного виконавця Жовтневий ВДВС Дніпропетровського МУЮ Коломойцева К.В. у порядку цивільного судочинства та про підсудність зазначеної справи адміністративному суду.
      Разом з тим на час звернення ПАТ КБ "ПриватБанк" зі скаргою та її розгляду в суді першої інстанції відповідно до частини четвертої статті 82 Закону N 606-XIV та статей 383, 384 ЦПК України такі скарги мали розглядатися в порядку цивільного судочинства, оскільки під час розгляду справи в апеляційному та касаційному порядку перевірка дотримання норм процесуального законодавства судом першої інстанції здійснюється згідно з вимогами законодавства, чинного на час розгляду справи у суді першої інстанції, з урахуванням вимог як частини третьої статті 2 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій), так і частини третьої статті 3 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), відповідно до яких провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Справа вирішувалася у суді першої інстанції.
      Оскільки висновок судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі закріплює правову невизначеність щодо порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, порушує принцип єдності виконавчого провадження, то ухвали судів першої та апеляційної інстанцій не можуть вважатися законними й обґрунтованими, підлягають скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
      Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що з набранням чинності статтею 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" з 05 жовтня 2016 року така категорія справ підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Оскільки розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.
      Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариство комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити.
      Ухвалу Тячівського районного суду Закарпатської області від 01 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 20 жовтня 2016 року скасувати, справу передати до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Повну постанову складено і підписано 19 червня 2018 року.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      05 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 598/1470/15-ц
      Провадження N 14-160цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідач - уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" (далі - ПАТ "Дельта банк"),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 19 липня 2016 року у складі суддів Храпак Н.М., Дикун С.І., Парандюк Т.С.
      у справі за позовом ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ "Дельта Банк" про визнання дійсним договору банківського вкладу,
      УСТАНОВИЛА:
      У жовтні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Фонду, у якому зазначав, що згідно з пунктом 1.6 договору банківського вкладу (депозиту) від 26 лютого 2015 року N 007-19551-260215 ПАТ "Дельта банк" відкрив йому депозитний рахунок, на який позивач вніс 5 тис. доларів США.
      Після закінчення строку розміщення вкладу позивач звернувся до ПАТ "Дельта банк" з вимогою про повернення коштів, однак банк направив йому повідомлення про запровадження тимчасової адміністрації та обмеження проведення виплат по депозиту. Крім того, 23 вересня 2015 року відповідач надіслав повідомлення про визнання нікчемним спірного правочину з підстав, передбачених пунктом 7 частини третьої статті 38 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI).
      ОСОБА_3 вважав дії Фонду неправомірними, а тому просив визнати дійсним договір банківського вкладу (депозиту) від 26 лютого 2015 року N 007-19551-260215 "Найкращий" у доларах США, укладений між ним та ПАТ "Дельта банк" на суму 5 тис. доларів США; стягнути з ПАТ "Дельта банк" вклад у розмірі 5 тис. доларів США.
      17 березня 2016 року ОСОБА_3 надав суду уточнення позовних вимог, у яких просив визнати дійсним договір банківського вкладу (депозиту) від 26 лютого 2015 року N 007-19551-260215 "Найкращий" у доларах США, укладений між ним та ПАТ "Дельта банк" на суму 5 тис. доларів США. Від інших позовних вимог позивач відмовився.
      Ухвалою Збаразького районного суду Тернопільської області від 17 березня 2016 року закрито провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення з ПАТ "Дельта банк" вкладу у розмірі 5 тис. доларів США.
      28 березня 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з клопотанням про заміну первісного неналежного відповідача Фонду належним - уповноваженою особою Фонду.
      Ухвалою Збаразького районного суду Тернопільської області від 17 березня 2016 року зазначене клопотання позивача задоволено.
      Рішенням Збаразького районного суду Тернопільської області від 10 травня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
      Відмовляючи в позові, суд першої інстанції керувався тим, що позивач неправильно обрав спосіб захисту, оскільки передбачений у статті 219 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спосіб захисту порушення права - визнання правочину дійсним - стосується правочинів, що підлягають нотаріальному посвідченню. Інші вимоги щодо визнання договорів дійсними не відповідають можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, а тому такі позови не підлягають задоволенню.
      Ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 19 липня 2016 року рішення Збаразького районного суду Тернопільської області від 10 травня 2016 року скасовано. Закрито провадження у справі. Повідомлено ОСОБА_3 про те, що розгляд цієї справи віднесено до адміністративної юрисдикції.
      Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд керувався тим, що спір має публічно-правовий характер, оскільки Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, а тому підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 19 липня 2016 року та передати справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
      Доводи, які наведені у касаційній скарзі
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що спір виник з договору банківського вкладу (депозиту) і дії відповідача порушують цивільні права ОСОБА_3
      Позивач зазначив, що в силу пункту 17 частини першої статті 2 Закону N 4452-VI уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. Тому уповноважена особа Фонду представляє банк на стадії його ліквідації, що підтверджує підсудність справи судам цивільної юрисдикції.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 квітня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга має бути задоволена з огляду на таке.
      У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      З метою якісної та чіткої роботи судової системи законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 просив визнати дійсним договір банківського вкладу (депозиту) від 26 лютого 2015 року N 007-19551-260215 "Найкращий" у доларах США, укладений між ним та ПАТ "Дельта банк" на суму 5 тис. доларів США.
      Суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі, зробив висновок, що Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції держаного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, тому спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та належить до юрисдикції адміністративних судів.
      На думку Великої Палати Верховного Суду, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права з огляду на таке.
      Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладамивстановлюються Законом N 4452-VI. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
      За частиною другою статті 3 зазначеного Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктомуправління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду.
      Спеціальним законом передбачено, що Фонд є юридичною особою публічного права.
      Відповідно до частини другої статті 81 ЦК України юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
      Водночас основні ознаки поняття юридичної особи універсальні і не залежать від складу та статусу його засновників (учасників і членів).
      Зазначене правило знайшло відображення у частині першій статті 82 ЦК України, згідно з якою на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення ЦК України про участь юридичних осіб у цивільному обороті, якщо інше не встановлено законом.
      Залежно від здійснюваних повноважень юридичні особи публічного права фактично мають публічно- і приватноправовий статуси.
      Юридичні особи публічного права при здійсненні цивільної правосуб'єктності виступають суб'єктами приватного права.
      Це підтверджується аналізом функцій Фонду, передбачених у статті 4 Закону N 4452-VI, за частиною першою якої основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і здійснення функцій направлено на виконання основного завдання Фонду. Ці функції мають як владний характер, оскільки направлені на урегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і такі, що не містять владної складової, а направлені на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організації відчуження всіх або частини активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продажу неплатоспроможного банку або створення та продажу перехідного банку, що передбачено у пункті восьмому частини другої зазначеної статті.
      Тобто можна зробити висновок про дуалістичність правомочностей Фонду.
      Відповідно до частини п'ятої статті 34 Закону N 4452-VI під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання.
      За вимогами частини першої статті 36 цього Закону з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.
      Згідно з частиною другою статті 37 зазначеного Закону Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, установлених цим Законом.
      Згідно з пунктом 17 частини першої статті 2 Закону N 4452-VI уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.
      Аналіз наведених норм свідчить про те, що уповноважена особа Фонду у частині реалізації своїх повноважень щодо банку, до якого застосовано тимчасову адміністрацію, є по суті органом управління останнього, оскільки після призначення тимчасової адміністрації керівництво банку втрачає свої повноваження.
      Наслідки початку процедури ліквідації банку передбачені у статті 46 Закону N 4452-VI. Частина друга вказаної статті передбачає, що з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв'язку з ліквідацією банку.
      Отже, з аналізу правової природи юридичної особи публічного права, з урахуванням особливостей, передбачених Законом N 4452-VI, можна зробити висновок, що Фонд як юридична особа публічного права може бути суб'єктом як публічно-правових, так і приватноправових правовідносин. У приватноправових відносинах, тобто під час здійснення функцій органу управління банку, у якому запроваджено тимчасову адміністрацію, чи банку, який ліквідується, Фонд не є суб'єктом владних повноважень у розумінні пункту 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, що діяла на час розгляду справи у суді першої та апеляційної інстанції.
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції на момент виникнення спірних правовідносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України).
      За правилами статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла на час розгляду справи в суді першої інстанції) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо:
      1) захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин;
      3) інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
      В абзаці другому частині другої статті 215 ЦК України закріплено, що у випадках, установленим цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
      У такому випадку якщо сторона прагне визнання правочину як такого, що породжує конкретні правові наслідки, вона може заявити вимоги про визнання такого правочину (договору) дійсним.
      Відповідно до частини першої статті 36 Закону 4452-VI Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.
      Згідно із частиною першою статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав і обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
      Тому дії (акти) Фонду, ухвалені відповідно до вимог статті 38 Закону N 4452-VI, є діями юридичної особи (банку).
      З огляду на те, що у справі, яка розглядається, спірні правовідносини пов'язані з невизнанням відповідачем цивільно-правової угоди та невиконанням, на думку позивача, її умов, спір не вважається публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України, що апеляційний суд не врахував.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд помилково закрив провадження у справі, фактично самоусунувся від розгляду справи, що віднесена до його юрисдикції, чим порушив статтю 6 Конвенції стосовно розгляду справи судом, встановленим законом.
      Наведені у касаційній скарзі доводи, які стосуються суті позовних вимог, дослідження доказів та надання їм правової оцінки з дотриманням судом першої інстанції вимог процесуального законодавства не можуть бути розглянуті касаційним судом, оскільки апеляційний суд, закриваючи провадження у справі, не перевіряв рішення суду першої інстанції в повному обсязі, що унеможливлює для суду касаційної інстанції перевірку законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції.
      Оскільки суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми процесуального права, його ухвала підлягає скасуванню, а справа - направленню до того ж суду для продовження апеляційного розгляду.
      З огляду на те, що розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.
      Керуючись статтями 259, 268, 400, 402, 409, 411, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
      Ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 19 липня 2016 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду до апеляційного суду.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Повну постанову складено і підписано 12 червня 2018 року.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 761/30675/17
      Провадження N 14-189цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідачі: Національний медичний університет імені О.О. Богомольця (далі - НМУ ім. О.О. Богомольця ), ОСОБА_5,
      третя особа - Державна інспекція навчальних закладів України,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2017 року у складі судді Макаренко І.О. та постанову Апеляційного суду м. Києва від 26 лютого 2018 року у складі колегії суддів Невідомої Т.О., Гаращенка Д.Р., Пікуль А.А.
      у справі за позовом ОСОБА_3 до НМУ ім. О.О. Богомольця , ОСОБА_5, третя особа - Державна інспекція навчальних закладів України, про визнання неправомірними дій, незаконним рішення та скасування наказу про відрахування з вищого навчального закладу й поновлення на навчанні,
      УСТАНОВИЛА:
      У серпні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що наказом НМУ ім. О.О. Богомольця від 24 червня 2016 року N 1934/л-1, який підписаний першим проректором НМУ ім. О.О. Богомольця ОСОБА_5, її відраховано з навчального закладу у зв'язку з невиконанням вимог навчального плану (у тому числі індивідуального) та графіку навчального процесу.
      Позивачка вважала цей наказ незаконним, оскільки він порушує її конституційне право на освіту, ґрунтується на недостовірних відомостях про хід її навчання та результати оцінки знань, прийнятий за відсутності підстав та без дотримання порядку (процедури) відрахування з університету, а також унаслідок неправомірних дій ОСОБА_5, пов'язаних з прийняттям такого рішення.
      Просила визнати неправомірними дії ОСОБА_5, пов'язані з прийняттям ним як першим проректором НМУ ім. О.О. Богомольця рішення, оформленого наказом від 24 червня 2016 року N 1934/л-1, про відрахування ОСОБА_3; визнати незаконним рішення про відрахування ОСОБА_3 та скасувати наказ від 24 червня 2016 року N 1934/л-1 про відрахування ОСОБА_3; поновити ОСОБА_3 студенткою 3-го курсу VI семестру 2017/2018 навчального року медичного факультету N 3 денної форми навчання НМУ ім. О.О. Богомольця на умовах, визначених договором від 19 серпня 2013 року N 20136/П-1-1039; стягнути з НМУ ім. О.О. Богомольця та ОСОБА_5 на її користь судовий збір.
      Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2017 року відкрито провадження у справі.
      Відкриваючи провадження у справі, суд першої інстанції керувався тим, що позовна заява подана і оформлена в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України (далі - ЦПК України).
      ОСОБА_5 звернувся з апеляційною скаргою, у якій просив скасувати ухвалу суду першої інстанції та постановити нову - про залишення позовної заяви без розгляду. Указав, справа не підсудна Шевченківському районному суду м. Києва; позивачка штучно об'єднала позовні вимоги заявлені до ОСОБА_5 та до НМУ ім. О.О. Богомольця , що спрямовано на зміну підсудності та порушує вимоги частини четвертої статті 188 ЦПК України, згідно з якою не допускається об'єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства.
      Постановою Апеляційного суду м. Києва від 26 лютого 2018 року ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2017 року залишено без змін.
      Постанову мотивовано тим, що доводи апеляційної скарги про те, що справа не підсудна Шевченківському районному суду м. Києва є безпідставними, оскільки позивач на власний розсуд визначає коло відповідачів та обґрунтовує заявлені до кожного з них вимоги. Притягнення ОСОБА_5 до участі в справі як відповідача не є предметом перевірки суду першої інстанції на стадії відкриття провадження у справі. Також апеляційний суд зазначив, що заявлені позовні вимоги взаємопов'язані між собою та їх окремий розгляд не можливий.
      У березні 2018 року ОСОБА_5 звернувся до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2017 року, постанову Апеляційного суду м. Києва від 26 лютого 2018 року та постановити нову ухвалу про залишення позовної заяви без розгляду.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що штучне об'єднання позовних вимог, які заявлені до ОСОБА_5 та до НМУ ім. О.О. Богомольця , спрямоване на зміну підсудності та порушує частину четверту статті 188 ЦПК України. ОСОБА_5 вказує, що ОСОБА_3 звернулася до нього не із цивільним, а з адміністративним позовом, оскільки просить визнати неправомірними дії посадової особи. Визнання неправомірними дій посадової особи є способом захисту адміністративних, а не цивільних прав.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційне провадження підлягає закриттю з огляду на таке.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Аналогічна вимога міститься у частині третій статті 2 ЦПК України на час постановлення ухвали судом першої інстанції, її перегляду в суді апеляційної інстанції та відкриття касаційного провадження.
      Тому при розгляді касаційної скарги застосовується саме норми ЦПК України у редакції, що діяла на час вчинення вказаних процесуальних дій.
      Із матеріалів справи вбачається, що ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2017 рокувідкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до НМУ ім. О.О. Богомольця , ОСОБА_5, третя особа - Державна інспекція навчальних закладів України, про визнання неправомірними дій, незаконним рішення і скасування наказу про відрахування з вищого навчального закладу та поновлення на навчанні.
      19 січня 2018 року ОСОБА_5 звернувся з апеляційною скаргою, у якій зазначив, що ухвала суду першої інстанції постановлена з порушенням правил підсудності, оскільки ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 04 квітня 2017 року аналогічний позов ОСОБА_3 було повернуто для подачі до належного суду. Також зазначав, що цей спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства.
      У пункті восьмому частини першої статті 353 ЦПК України від 03 жовтня 2017 року, (тобто яка діяла на час вчинення процесуальної дії) закріплено, що окремо від рішення суду може бути оскаржена в апеляційному порядку ухвала суду першої інстанції щодо відкриття провадження у справі з недотриманням правил підсудності.
      Постановою Апеляційного суду м. Києва від 26 лютого 2018 року ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2017 року залишено без змін.
      Незважаючи на те, що ухвала Шевченківського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2017 року оскаржена ОСОБА_5 з підстав порушення, на думку заявника, не тільки правил підсудності, а й правил юрисдикції, оскільки він вважав, що позов ОСОБА_3 має розглядатися в порядку адміністративного судочинства, суд апеляційної інстанції розглянув апеляційну скаргу ОСОБА_5 повністю, відмовивши у її задоволенні з підстав того, що справа має розглядати в порядку цивільного судочинства.
      У березні 2018 року ОСОБА_5 звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 26 лютого 2018 року.
      Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до того, що між сторонами відсутні цивільні відносини, позивачем фактично подано адміністративний позов до працівників НМУ ім. О.О. Богомольця , тому суд першої інстанції помилково відкрив провадження у справі, а апеляційний суд на цю помилку уваги не звернув.
      Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 389 ЦПК України від 03 жовтня 2017 року учасники справи, а також інші особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті; ухвали суду першої інстанції, вказані у 3, 6-8, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      З аналізу статей 353 та 389 ЦПК України вбачається, що процесуальним законодавством передбачено можливість касаційного оскарження лише ухвали суду першої інстанції про відкриття провадження у справі з недотриманням правил підсудності, після її перегляду в апеляційному порядку.
      Касаційна скарга ОСОБА_5 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 26 лютого 2018 року подана з підстав недотримання судами правил юрисдикції, що не передбачено статтями 353 та 389 ЦПК України, тому касаційна скарга прийнята до провадження суду касаційної інстанції помилково, у зв'язку з чим касаційне провадження у справі належить закрити.
      Керуючись статтями 259, 268, 396, 400, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційне провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до Національного медичного університету імені О.О. Богомольця , ОСОБА_5, третя особа - Державна інспекція навчальних закладів України, про визнання неправомірними дій, незаконним рішення і скасування наказу про відрахування з вищого навчального закладу та поновлення на навчанні за касаційною скаргою ОСОБА_5 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 26 лютого 2018 року - закрити.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Повну постанову складено і підписано 19 червня 2018 року.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      13 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 755/13879/16-ц
      Провадження N 14-164цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року (у складі судді Яровенко Н.О.) та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2017 року (у складі суддів Желепи О.В., Рубан С.М., Іванченко М.М.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Прокуратури м. Києва, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування та прокуратури,
      ВСТАНОВИЛА:
      У вересні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 19 серпня 2006 року за завідомо неправдивим повідомленням про злочин старший слідчий в особливо важливих справах (далі - ОВС) Прокуратури м. Києва відносно неї порушив кримінальну справу за частиною другою статті 368 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Постановою старшого слідчого Прокуратури м. Києва від 22 серпня 2006 року ОСОБА_3 було відсторонено від посади заступника голови Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації (далі - Дніпровська РДА) з притягненням її до кримінальної відповідальності. Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2014 року, який залишено без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 8 квітня 2015 року, позивачку визнано невинною в пред'явленому обвинуваченні за частиною другою статті 368 КК України та виправдано за відсутністю в діянні складу злочину.
      На запит ОСОБА_3 про надання інформації щодо розміру середньомісячної заробітної плати, яка була б їй нарахована й виплачена за час відсторонення від посади, Дніпровська РДА надала інформацію не в повному обсязі. На підставі статей 1-3 Закону України від 1 грудня 1994 року N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон N 266/94-ВР) ОСОБА_3 просила визначити розмір середньомісячної заробітної плати, яка була б їй нарахована й виплачена за умови виконання нею обов'язків заступника голови Дніпровської РДА за період з 22 серпня 2006 року до 19 грудня 2014 року, та стягнути на її користь з Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві за рахунок Державного бюджету України втрачений нею заробіток за період відсторонення від роботи.
      У подальшому позивачка просила залишити без розгляду вимогу в частині визначення розміру середньомісячної забортної плати та уточнила позовні вимоги, заявивши до стягнення втрачений нею заробіток за період відсторонення від роботи у розмірі 310 702, 20 грн.
      Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року позовні вимоги в частині визначення розміру середньомісячної заробітної плати, яка була б нарахована й виплачена позивачці за умови виконання нею обов'язків заступника голови Дніпровської РДА за період з 22 серпня 2006 року до 19 грудня 2014 року, залишено без розгляду на підставі відповідної заяви ОСОБА_3
      Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 4 вересня 2017 року про виправлення описки, позов про відшкодування майнової шкоди задоволено частково: стягнуто з Державної казначейської служби України за рахунок Державного бюджету України на користь ОСОБА_3 114 930,31 грн заробітку за час відсторонення від посади заступника голови Дніпровської РДА. У решті позову відмовлено.
      Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Заступник прокурора м. Києва звернувся з касаційною скаргою до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, в якій просив скасувати рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2017 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, провадження у справі закрити.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що визначення розміру заробітку, який утратила ОСОБА_3 внаслідок незаконних дій прокуратури, повинен визначити Дніпровський районний суд м. Києва в ухвалі, постановленій у порядку кримінального судочинства, відповідно до Положення. Крім того, зазначає, що ухвалою Печерського районного суду м. Києва провадження у справі між тими самими сторонами з аналогічним предметом спору закрито в частині вирішення позовних вимог про відшкодування майнової шкоди.
      Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою від 18 січня 2018 року відкрив касаційне провадження у справі.
      Відзивів на касаційну скаргу в установлений зазначеною ухвалою строк учасники справи не подавали.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 21 березня 2018 року призначив справу до судового розгляду в порядку спрощеного провадження.
      Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою від 11 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що заступник прокурора м. Києва оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      20 квітня 2018 року справа надійшла до Великої Палати Верховного Суду та передана судді-доповідачу відповідно до автоматизованого розподілу справи.
      Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 26 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду.
      Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
      Під час розгляду справи суди встановили, що 19 серпня 2006 року старший слідчий в ОВС Прокуратури міста Києва порушив кримінальну справу відносно ОСОБА_3 за частиною другою статті 368 КК України.
      Постановою старшого слідчого Прокуратури міста Києва від 22 серпня 2006 року позивачку відсторонено від посади заступника голови Дніпровської РДА.
      Розпорядженням Дніпровської РДА від 29 серпня 2006 року N 280-к ОСОБА_3 відсторонено від посади заступника голови Дніпровської РДА.
      Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 11 травня 2010 року, залишеним без змін Апеляційним судом м. Києва, ОСОБА_3 було визнано винною у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 386 КК України та призначено їй із застосуванням статей 54, 77 КК України покарання у виді 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади керівників та заступників керівників державних органів та їх апарату, інших державних службовців, на яких законами або іншими нормативно-правовими актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій, строком на 3 роки з позбавленням 11 рангу державного службовця без конфіскації майна.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2011 року вказані судові рішення скасовано, кримінальну справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2014 року ОСОБА_3 визнано невинною в пред'явленому обвинуваченні за частиною другою статті 386 КК України та виправдано за відсутністю в діянні складу злочину. Постанову про відсторонення позивачки від посади заступника голови Дніпровської РДА від 22 серпня 2006 року скасовано. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 8 квітня 2015 року виправдувальний вирок залишено без змін.
      18 травня 2010 року на підставі розпорядження Дніпровської РДА N 173-к позивачку було звільнено з роботи за власним бажанням.
      У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
      Частиною першою статті 6 Конвенції, яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у чинній редакції.
      За змістом положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
      Статтею 1176 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.
      Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону N 266/94-ВР (стаття 1 зазначеного Закону).
      Пунктом 1 статті 2 цього Закону встановлено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених ним, виникає, зокрема, у випадку постановлення виправдувального вироку суду.
      У наведених в статті 1 Закону N 266/94-ВР випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються), у тому числі, заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій. Таке відшкодування провадиться за рахунок коштів державного бюджету (пункт 1 статті 3, частина перша статті 4 цього Закону).
      Статтею 11 Закону N 266/94-ВР встановлено, що у разі виникнення права на відшкодування завданої шкоди відповідно до статті 2 цього Закону орган, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчий, прокурор або суд зобов'язані роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди.
      За змістом положень частини першої статті 12 зазначеного Закону розмір заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій, залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції.
      Частиною другою зазначеної статті встановлено, що у разі незгоди з винесеною постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду - до суду вищої інстанції в апеляційному порядку.
      З метою визначення порядку застосування Закону N 266/94-ВР затверджено Положення, пунктом 6 якого встановлено, що суд, одночасно з копією виправдувального вироку, який набрав законної сили, направляє громадянинові повідомлення, в якому роз'яснює, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Повідомлення складається за формою, що встановлена в додатку до цього Положення. У повідомленні зазначається перелік тільки тих вимог, на які цей громадянин має право претендувати.
      Згідно з пунктами 11, 12 Положення для визначення розміру заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може звернутися: при винесенні виправдувального вироку або закритті справи судом першої інстанції чи в касаційному або наглядному порядку - до суду, який розглядав справу по першій інстанції.
      У місячний термін з дня звернення громадянина суд витребовує від відповідних державних та громадських організацій усі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить передбачену частиною першою статті 12 Закону N 266/94-ВР ухвалу. Пункт 12 Положення містить вимоги щодо змісту такої ухвали. У разі незгоди з винесеною ухвалою суду громадянин має право оскаржити її до суду вищої інстанції в касаційному порядку.
      Отже, чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду.
      Оскільки позивачку було незаконно відсторонено від посади, що є обмеженням її права, то шкода, завдана внаслідок такої процесуальної дії підлягає відшкодуванню. Право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону (стаття 1176 ЦК, стаття 1 Закону N 266/94-ВР).
      Обов'язок роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди у разі ухвалення виправдувального вироку покладається на суд, який повинен здійснити це шляхом направлення громадянинові повідомлення одночасно з копією виправдувального вироку, який набрав законної сили. При цьому в повідомленні має бути зазначено, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав.
      Відсутність такого роз'яснення (повідомлення) не позбавляє особу права на відшкодування, встановленого законом.
      Законом установлено, що визначення розміру середнього заробітку, який громадянин втратив внаслідок незаконних дій, у разі ухвалення виправдувального вироку здійснює суд, про що виносить відповідну ухвалу. Таким судом у справі, що розглядається, є Дніпровський районний суд м. Києва.
      Відносно ОСОБА_3 не виконано передбачений статтею 11 Закону
      N 266/94-ВР обов'язок роз'яснення порядку поновлення її порушених прав, та встановлений пунктами 6, 11, 12 Положення порядок повідомлення про звернення за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Проте зазначені обставини не є підставою для відмови у захисті її порушеного права.
      Оскільки Закон N 266/94-ВР не містить вимог щодо процесуальної форми документа, з яким особа має звернутися до суду за захистом свого порушеного права, то таким способом захисту в силу положень статей 15, 16 ЦК України може бути, зокрема, звернення до суду з відповідною позовною заявою.
      З аналізу положень статті 12 Закону N 266/94-ВР вбачається, що саме суд, який ухвалив виправдувальний вирок, визначає розмір заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив унаслідок незаконних дій та які підлягають стягненню на його користь, і таке судове рішення може бути оскаржене до суду вищої інстанції відповідно до положень цивільного процесуального законодавства.
      Стосовно питання доступу до суду Європейський суд з прав людини в ухвалі щодо прийнятності заяви N 6778/05 "МПП "Голуб" проти України" від 18 жовтня 2005 року зазначив, що процедурні гарантії, закріплені статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином, втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань (див. справу "Ґолдер проти Сполученого Королівства", рішення від 21 лютого 1975 року). Суд наголошує, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання. Проте право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або такою мірою, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження не будуть сумісними з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо вони не мають легітимної мети та не є пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (див. рішення від 19 грудня 1997 року у справі "Бруала Гомес де ла Торре проти Іспанії").
      Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (див. рішення від 4 грудня 1995 року "Беллет проти Франції").
      Суди встановили, що на захист свого порушеного права ОСОБА_3 звернулася до Дніпровського районного суду м. Києва (яким ухвалено виправдувальний вирок щодо неї) з позовом про визначення розміру середнього заробітку, який вона втратила внаслідок незаконних дій, та стягнення визначених сум за рахунок коштів державного бюджету.
      Суд відповідно до вимог закону вчинив необхідні процесуальні дії з визначення розміру середнього заробітку шляхом витребування необхідної інформації від Дніпровської РДА та встановив суму відшкодування майнової шкоди, завданої з моменту незаконного відсторонення позивачки від посади до її звільнення за власним бажанням, яку стягнуто за рахунок коштів державного бюджету.
      Ураховуючи наявність порушеного права позивачки, встановленого законом права на звернення до суду за захистом такого права та права на відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного відсторонення від посади на підставі постанови старшого слідчого прокуратури, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для закриття провадження у справі та про захист порушених прав позивачки в обраний нею спосіб.
      Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржувані судові рішення постановлено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2017 року відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
      Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
      Керуючись статтями 141, 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва залишити без задоволення.
      Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв