ANTIRAID

Постановление БП-ВС о годовом сроке исковой давности с момента ДТП по обращению страховщика в порядке регресса

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

3 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
Іменем України

05 червня 2018 року

м. Київ

Справа N 910/7449/17

Провадження N 12-104гс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В.С.,

судді-доповідача Бакуліної С.В.,

суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справикасаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Українська пожежно-страхова компанія" (далі - ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія") на постанову Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року (головуючий суддя Майданевич А.Г., судді Тищенко А.І., Коротун О.М.) у справі за позовом Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "АХА Страхування" (далі - ПрАТ "СК "АХА Страхування") до ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - ОСОБА_3, про стягнення страхового відшкодування в розмірі 50000,00 грн.

1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень

1.1. ПрАТ "СК "АХА Страхування" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія" про стягнення страхового відшкодування в розмірі 50000,00 грн.

1.2. Позов обґрунтовано тим, що ПрАТ "СК "АХА Страхування" на підставі договору добровільного страхування наземного транспорту "Все включено" N 82839а5і від 09 квітня 2015 року (далі - договір добровільного страхування) внаслідок настання страхової події - дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) виплатило страхове відшкодування власнику автомобіля (потерпілому) марки "Renault", реєстраційний номер НОМЕР_1, а тому відповідно до положень статті 27 Закону України "Про страхування" та статті 993 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) отримало право зворотної вимоги до особи, відповідальної за завдану шкоду (винуватця), цивільно-правова відповідальність якого була застрахована відповідачем згідно з договором (полісом) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (далі - договір (поліс) ОСЦПВВНТЗ) N АІ/5179247, однак останній неправомірно відмовив у здійсненні виплати відповідного страхового відшкодування.

1.3. Заперечення проти позову обґрунтовано тим, що позивач пропустив річний строк на звернення із заявою про страхове відшкодування з моменту настання ДТП, у зв'язку із чим на підставі підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" йому було відмовлено у здійснення виплати страхового відшкодування.

2. Фактичні обставини справи, установлені судами

2.1. 09 квітня 2015 року між ПрАТ "СК "АХА Страхування" (страховик) та ОСОБА_3 (страхувальник) укладено договір добровільного страхування, предметом якого є майнові інтереси страхувальника, пов'язані з володінням, користуванням та розпорядженням транспортним засобом - автомобілем марки "Renault", реєстраційний номер НОМЕР_1, 2015 року випуску.

2.2. Договором визначено, що до страхових випадків відноситься, зокрема, ДТП, а вигодонабувачем є Публічне акціонерне товариство "Креді Агріколь Банк".

2.3. Строк дії договору встановлено з 09 квітня 2015 року по 08 квітня 2016 року.

2.4. 28 вересня 2015 року о 14 год. 05 хв. у місті Львові відбулась ДТП за участю автомобілів "Mercedes", реєстраційний номер НОМЕР_3, під керуванням ОСОБА_5, та "Renault", реєстраційний номер НОМЕР_1.

2.5. Постановою Залізничного районного суду міста Львова від 26 листопада 2015 року в справі N 462/7446/15-п визнано винним ОСОБА_5 у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення, та накладено стягнення у вигляді штрафу.

2.6. Цивільно-правова відповідальність винуватця ДТП за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю, майну третіх осіб внаслідок експлуатації транспортного засобу "Mercedes", реєстраційний номер НОМЕР_3, була застрахована відповідно до Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" у ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія" (поліс ОСЦПВВНТЗ N АІ/5179247).

2.7. Власник автомобіля марки "Renault", реєстраційний номер НОМЕР_1, звернувся до позивача з повідомленням про настання події, що має ознаки страхового випадку, та із заявою про виплату страхового відшкодування за договором добровільного страхування транспортного засобу, в якій просив перерахувати страхове відшкодування на рахунок станції технічного обслуговування.

2.8. Відповідно до рахунку на оплату від 30 вересня 2015 року N НОМЕР_2, наданого Приватною виробничо-комерційною фірмою "В.С.К.", вартість відновлювального ремонту автомобіля марки "Renault", реєстраційний номер НОМЕР_1, складає 187294,49 грн з ПДВ.

2.9. Згідно зі звітом про оцінку вартості матеріального збитку, завданого власнику колісного транспортного засобу від 01 жовтня 2015 року N 181, складеним експертом-оцінювачем Євченком Є.М., вартість матеріального збитку, спричиненого власнику колісного транспортного засобу "Renault", реєстраційний номер НОМЕР_1, становить 187049,84 грн з ПДВ на запасні частини.

2.10. Відповідно до умов договору добровільного страхування позивач склав страховий акт N 1.003.15.14169/VESKO21623 від 13 жовтня 2015 року, згідно з яким пошкодження автомобіля марки "Renault", реєстраційний номер НОМЕР_1, внаслідок ДТП визнано страховим випадком та призначено до виплати страхове відшкодування в загальному розмірі 157719,21 грн.

2.11. На підставі складеного страхового акта N 1.003.15.14169/VESKO21623 від 13 жовтня 2015 року ПрАТ "СК "АХА Страхування" сплатило суму страхового відшкодування в загальному розмірі 157719,21 грн на рахунок вигодонабувача - Публічного акціонерного товариства "Креді Агріколь Банк", що підтверджується наявною в матеріалах справи копією платіжного доручення N 201160 від 15 жовтня 2015 року.

2.12. Позивач звернувся до ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія" (як особи, відповідальної за завдану шкоду) із заявою про виплату страхового відшкодування N СУ/14169/3 від 25 жовтня 2016 року, в якій просив компенсувати витрати в розмірі 157719,20 грн. Вказану заяву відповідач отримав 31 жовтня 2016 року за вх. N 6935/18, про що свідчить відмітка ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія".

2.13. Листом N 4078/18 від 30 листопада 2016 року відповідач повідомив ПрАТ "СК "АХА Страхування", що оскільки ДТП за участю автомобілів "Renault", реєстраційний номер НОМЕР_1 та "Mercedes", реєстраційний номер НОМЕР_3, відбулася 28 вересня 2015 року, а із заявою на виплату страхового відшкодування позивач звернувся 31 жовтня 2016 року, тобто після спливу одного року з моменту скоєння зазначеної ДТП, компанія (відповідач) прийняла рішення про відмову у здійсненні страхового відшкодування на підставі підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів".

2.14. У зв'язку з відмовою у виплаті страхового відшкодування, ПрАТ "СК "АХА Страхування" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія" суми 50000,00 грн.

3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3.1. Рішенням від 10 липня 2017 року Господарський суд міста Києва в позові відмовив.

3.2. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки матеріали справи не містять доказів подання заяви на виплату страхового відшкодування за полісом N АІ/5179247 протягом року з моменту ДТП, відповідач правомірно відмовив у його виплаті на підставі підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів".

3.3. Постановою від 18 жовтня 2017 року Київський апеляційний господарський суд рішення Господарського суду міста Києва від 10 липня 2017 року скасував та прийняв нове рішення про задоволення позову, стягнув з відповідача на користь позивача в рахунок відшкодування витрат, пов'язаних зі сплатою страхового відшкодування 50000,00 грн. 1600,00 грн судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції та 1760,00 грн судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

3.4. Постанову апеляційного господарського суду мотивовано тим, що положення підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" закріплюють можливість відмови страховика у виплаті страхового відшкодування страхувальнику в разі неподання заяви про страхове відшкодування впродовж установлених строків, однак не містять підстав для відмови в задоволенні вимоги страховика, який виплатив страхове відшкодування згідно з договором майнового страхування, до особи, відповідальної за завдані збитки, про відшкодування виплачених ним фактичних сум у межах, визначених договором ОСЦПВВНТЗ, а тому вимоги позивача є правомірними і підлягають задоволенню.

4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів

4.1. Відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року, в якій просив скасувати зазначену постанову, натомість залишити в силі рішення Господарського суду міста Києва від 10 липня 2017 року.

4.2. Скаржник зазначає, що заміна сторони в зобов'язанні не змінює порядку виплати страхового відшкодування, зокрема і підстав відмови у його здійсненні, у зв'язку із чим вважає, що пропуск позивачем річного строку для подання заяви на виплату страхового відшкодування є підставою для відмови в здійсненні відповідної виплати.

5. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду

5.1. Відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

5.2. 16 квітня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав справу Господарського суду міста Києва N 910/7449/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, зазначивши про необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року в справі N 3-49гс15.

6. Позиція Великої Палати Верховного Суду в справі

6.1. Згідно з положеннями статті 11 ЦК України заподіяння внаслідок ДТП шкоди зумовлює виникнення правовідносин, у яких право потерпілого на отримання відшкодування завданої шкоди кореспондується з обов'язком винуватця відшкодувати таку шкоду, а за наявності у винуватця договору (полісу) ОСЦПВВНТЗ, яким застраховано його цивільно-правову відповідальність за завдання шкоди майну третіх осіб внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу, такий обов'язок покладається також і на страховика у визначених законодавством межах його відповідальності, адже між винуватцем та його страховиком у такому випадку існують договірні відносини, в яких останній узяв на себе зобов'язання відшкодувати у визначених межах за винуватця завдану потерпілому шкоду з настанням обумовлених страхових випадків.

6.2. У такому випадку потерпілий виступає кредитором стосовно винуватця та страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ, які зі свого боку є боржниками у відповідному зобов'язанні згідно з визначеними законодавством межами їх відповідальності.

6.3. При цьому, визначаючи обов'язок страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ виплатити страхове відшкодування законодавцем у положеннях статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" було передбачено випадки, з настанням яких страховик набуває правових підстав для відмови у здійсненні такої виплати, зокрема, у випадку, коли потерпілим чи особою, яка має право на отримання відшкодування, не було протягом року з моменту скоєння ДТП подано заяви про виплату страхового відшкодування.

6.4. Тобто право кредитора (потерпілого) на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ узятих на себе зобов'язань не є безумовним, а пов'язується з поданням до такого страховика заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування), що у свою чергу законодавець обмежує річним строком з моменту скоєння відповідної ДТП.

6.5. За змістом статей 512, 514 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); правонаступництва; виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); виконання обов'язку боржника третьою особою. Кредитор у зобов'язанні може бути замінений також в інших випадках, установлених законом. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

6.6. Статтею 27 Закону України "Про страхування" та статтею 993 ЦК України передбачено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.

6.7. Отже, з виконанням страховиком на підставі договору добровільного майнового страхування свого обов'язку з відшкодування на користь потерпілого завданої йому внаслідок ДТП шкоди відповідно до приписів статті 512 ЦК України відбувається фактична заміна кредитора у таких зобов'язаннях: у деліктному зобов'язанні винуватця; у зобов'язанні страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ здійснити відшкодування завданої шкоди, адже відповідні права потерпілого як кредитора переходять до страховика за договором добровільного майнового страхування.

6.8. ВеликаПалата Верховного Суду зазначає, що в такому випадку перехід прав кредитора від потерпілого до страховика за договором добровільного майнового страхування не зумовлює виникнення нових зобов'язань винуватця та страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ, а відбувається виключно заміна кредитора як сторони у вже існуючих правовідносинах (в існуючих зобов'язаннях з відшкодування завданої шкоди: деліктному зобов'язанні винуватця; зобов'язанні страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ).

6.9. Відтак, у силу приписів статі 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора (потерпілого) у відповідному зобов'язанні саме на тих умовах, які існували в останнього, що в цьому випадку полягає в набутті права отримати відшкодування завданої шкоди шляхом виконання страховиком за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ узятих на себе зобов'язань виключно за умови подання йому у визначений законодавством строк заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування) та пов'язаного з цим ризику, який полягає у можливості реалізації страховиком наданого йому положеннями підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" права на відмову у виплаті страхового відшкодування в разі неподання заяви про страхове відшкодування впродовж установлених строків.

6.10. При цьому, закріплюючи в положеннях указаної норми відповідні правові наслідки, законодавець не ставив їх настання в залежність від суб'єкта звернення із заявою до страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ про здійснення страхового відшкодування, а навпаки, презюмував те, що з відповідною заявою має звернутися потерпілий або інша особа, яка має право на отримання відшкодування, що закріплено в положеннях статті 35 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів".

6.11. З огляду на викладене вбачається, що закріплене в положеннях підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" право страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ відмовити у здійсненні виплати страхового відшкодування у випадку пропуску встановленого строку на звернення до нього із заявою про виплату страхового відшкодування не залежить від суб'єкта звернення з відповідною заявою, тобто підлягає застосуванню, в тому числі у випадку, коли з такою заявою звертається не безпосередньо потерпілий, а особа, яка здійснила відшкодування потерпілому завданого внаслідок пошкодження належного йому транспортного збитку на підставі договору добровільного майнового страхування.

6.12. Ураховуючи наведені правові норми та встановлені судами обставини неподання позивачем або третьою особою заяви на виплату страхового відшкодування за полісом N АІ/5179247 протягом одного року з моменту ДТП, Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд помилково дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову та безпідставно скасував рішення суду першої інстанції, тому постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції слід залишити в силі.

6.13. У постанові від 15 квітня 2015 року N 3?49гс15, переглядаючи судові рішення в аналогічному спорі, Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що положення підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" визначають можливість відмови страховика у виплаті страхованого відшкодування страхувальнику в разі неподання заяви про страхове відшкодування впродовж установлених строків, однак не містять підстав для відмови в задоволенні вимоги страховика, який виплатив страхове відшкодування згідно з договором майнового страхування, до особи, відповідальної за завдані збитки, про відшкодування виплачених ним фактичних сум у межах, визначених договором ОСЦПВВНТЗ. З огляду на зазначене вище Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього правового висновку Верховного Суду України.

7. Щодо судових витрат

7.1. У зв'язку зі скасуванням рішення суду апеляційної інстанції та залишенням у силі рішення місцевого господарського суду про відмову в задоволенні позову відповідно до приписів 129 ГПК України Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне здійснити розподіл судових витрат, а саме покласти витрати зі сплати судового збору за подання і розгляд касаційної скарги на ПрАТ "СК "АХА Страхування".

8. Висновок щодо застосування норм права

8.1. Закріплене в положеннях підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" право страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ відмовити у здійсненні виплати страхового відшкодування у випадку пропуску встановленого строку на звернення до нього із заявою про його виплату не залежить від суб'єкта звернення з відповідною заявою та підлягає застосуванню, в тому числі у випадку, коли з такою заявою звертається не безпосередньо потерпілий, а особа, яка здійснила відшкодування потерпілому завданого внаслідок пошкодження належного йому транспортного засобу збитку на підставі договору добровільного майнового страхування.

Керуючись статтями 308, 312, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Українська пожежно-страхова компанія" задовольнити.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року в справі N 910/7449/17 скасувати.

3. Рішення Господарського суду міста Києва від 10 липня 2017 року в справі N 910/7449/17 залишити в силі

4. Стягнути з Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "АХА Страхування" на користь Приватного акціонерного товариства "Українська пожежно-страхова компанія" 1920 (одну тисячу дев'ятсот двадцять) гривень витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Большая палата указала, что закрепленное в положениях подпункта 37.1.4 пункта 37.1 статьи 37 Закона Украины «Об обязательном страховании гражданско-правовой ответственности владельцев наземных транспортных средств" право страховщика по договору (полису) ОСАГО отказать в осуществлении выплаты страхового возмещения в случае пропуска установленного срока на обращение к нему с заявлением о его выплате не зависит от субъекта обращения с соответствующим заявлением и подлежит применению, в том числе в случае, когда с таким заявлением обращается не напрямую потерпевший, а лицо, осуществившее возмещение потерпевшему причиненного в результате повреждения принадлежащего ему транспортного средства ущерб на основании договора добровольного имущественного страхования.

При этом сроки опять же исчисляются именно с момента ДТП, а не момента фактической выплаты.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

    Нет пользователей для отображения

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 березня 2018 року
      м. Київ
      Справа № 904/10673/16
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
      Білоуса В.В. - головуючого, Жукова С.В., Ткаченко Н.Г.
      за участю секретаря судового засідання - Кондратюк Л.М.;
      представники сторін:
      Генеральної прокуратури України - Клюге Л.М.
      позивача - не з'явився
      відповідача - не з'явився 
      третьої особи 1 - не з'явився
      третьої особи 2 - не з'явився
      учасники справи:
      позивач - Прокуратура Дніпропетровської області, в інтересах держави, в особі Дніпропетровської міської ради,
      відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "ТУЛС",
      треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - 1. комунальне житлово-експлуатаційне підприємство "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради; 2. товариство з обмеженою відповідальністю "Агентство з питань нотаріату та банкрутства",
      розглянувши матеріали касаційної скарги товариства з обмеженою відповідальністю "ТУЛС"
      на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду
      від 10.08.2017
      у складі колегії суддів: Науменка І.М. (головуючого), Чус О.В., Кузнецова В.О.
      та на рішення Господарського суду Дніпропетровської області
      від 17.05.2017
      у складі судді: Юзікова С.Г.
      у справі № 904/10673/16
      за позовом Прокуратури Дніпропетровської області, в інтересах держави, в особі Дніпропетровської міської ради
      до товариства з обмеженою відповідальністю "ТУЛС"
      за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача 1. комунального житлово-експлуатаційного підприємства "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради; 2. товариства з обмеженою відповідальністю "Агентство з питань нотаріату та банкрутства"
      про витребування майна,-
      ВСТАНОВИВ:
      1. Перший заступник прокурора Дніпропетровської області, в інтересах держави, в особі Дніпровської міської ради просить витребувати у Відповідача на користь територіальної громади, в особі Дніпропетровської міської ради нежитлове приміщення № 190, розташоване за адресою: вул. Радистів, буд. 2 у м. Дніпро (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 59265012101).
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      2. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 17.05.2017 (суддя Юзіков С.Г.) у даній справ позов задоволено. Витребувано у товариства з обмеженою відповідальністю "ТУЛС", 03110, м. Київ, вул. Соломянська, 14, (код 35447191) на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради (49000, м. Дніпро, проспект Дмитра Яворницького,75, код ЄДРПОУ 26510514) нежитлове приміщення № 190, розташоване за адресою: вул. Радистів, 2 у м. Дніпро (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 59265012101). Стягнуто з товариства з обмеженою відповідальністю "ТУЛС" 03110, м. Київ, вул. Соломянська, 14, (код 35447191) на користь Прокуратури Дніпропетровської області (49000, м. Дніпро, проспект Дмитра Яворницького, 38, реквізити одержувача: МФО 820172, р/р 35217020000291 в ДКСУ в м.Київ, код 02909938, код класифікації видатків бюджету - 2800) 2 067,00 грн. судового збору.
      3. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірне нерухоме майно вибуло з комунальної власності з порушенням чинного законодавства поза волею Дніпропетровської міської ради, а тому Позивач має право на його витребування у Відповідача на підставі статті 388 Цивільного кодексу України.
      4. Не погодившись з зазначеним рішенням, товариство з обмеженою відповідальністю "Тулс", звернулось до Дніпропетровського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
      5. Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.08.2017 рішення господарського суду Дніпропетровської області від 17.05.2017 у справі №904/10673/16 залишено без змін. Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Тулс" залишено без задоволення.
      6. На підтвердження зазначеної позиції, суди попередніх інстанцій зазначили наступне.
      6.1 У ході здійснення представницьких повноважень прокуратурою області встановлено факт безпідставного вибуття з комунальної власності територіальної громади м. Дніпро об'єктів нерухомого майна, шляхом їх відчуження на користь приватних підприємств, у тому числі нежитлового приміщення № 190, розташованого за адресою: вул. Радистів, буд. 2 у м. Дніпро (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 59265012101).
      6.2 Рішенням Дніпропетровської обласної ради № 232-10/ХХІV від 23.10.03р. "Про підвищення ефективності управління майном спільної власності територіальних громад області" в частині передачі обласних комунальних підприємств до власності територіальної громади м. Дніпропетровська, затверджено розпорядження Голови Дніпропетровської обласної ради № 159-р від 18.08.2003 "Про передачу із спільної власності територіальних громад області до територіальної громади м. Дніпропетровська цілісного майнового комплексу обласного житлово-комунального підприємства "Лівобережжя".
      6.3 Рішенням Дніпропетровської міської ради № 11/13 від 19.11.2003 "Про прийняття у комунальну власність територіальної громади міста обласних житлово-комунальних підприємств "Південне", "Центральний", "Лівобережжя", до комунальної власності прийнято житлово-комунальне підприємство "Лівобережжя" з майном, будівлями і спорудами, що перебували на його балансі, відповідно до акту приймання-передачі від 18.08.2003. 
      6.4 З урахуванням статті 128 Цивільного кодексу Української РСР, статей 31, 35 Закону України "Про власність", чинних на час прийняття зазначених рішень, територіальна громада міста набула права власності на об'єкти нерухомого майна з часу затвердження актів приймання-передачі, а саме з 18.08.2003.
      6.5 Відповідно до пункту 2.1. рішення Дніпропетровської міської ради № 11/13 від 19.11.2003 комітету комунальної власності міської ради доручено внести зміни до установчих документів комунального підприємства відповідно до чинного законодавства.
      6.6 Наказом комітету Комунальної власності міської ради від 17.02.2004 № 15-КВ затверджено нову редакцію статуту Комунального житлово-експлуатаційного підприємства "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради, перереєстрованого Виконкомом Дніпропетровської міської ради 25.02.2004, реєстраційна справа № 04052092Ю0040072.
      6.7 Відділом Дніпропетровського міського управління юстиції 07.05.2013 проведено державну реєстрацію права комунальної власності на нежитлове приміщення № 190, розташованого за адресою: вул. Радистів, 2 у м. Дніпро (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 59265012101).
      6.8 На виконання Програми реформування та розвитку житлово-комунального господарства міста, рішенням Дніпропетровської міської ради № 16/9 від 02.03.2011, об'єкти нерухомого майна з балансу комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, зокрема, КЖЕП "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради передано на баланс КП "Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю".
      6.9 06.08.2012 ухвалою господарського суду Дніпропетровської області порушено провадження у справі № 38/5005/6636/2012 про визнання банкрутом КЖЕП "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради.
      6.10 На час відкриття провадження у справі про банкрутство, рішення сесії Дніпропетровської міської ради №16/9 від 02.03.2011 КЖЕП "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради в повному обсязі не виконало, внаслідок чого нерухоме майно продовжувало обліковуватися на балансі підприємства за відсутності правових підстав.
      6.11 Постановою господарського суду Дніпропетровської області від 14.08.2012 у справі №38/5005/6636/2012 КЖЕП "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. 
      6.12 З урахуванням вказаної постанови ліквідатором КЖЕП "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради призначено арбітражного керуючого Барановського О.В., яким спірне нежитлове приміщення включено до ліквідаційної маси підприємства-банкрута, а в подальшому реалізовано, шляхом проведення товарною біржею "Регіональна універсальна біржа" торгів, переможцем яких визначено Компанію з обмеженою відповідальністю "ЕМІНТІА ЕНТЕРПРАЙЗИС ЛТД".
      6.13 На підставі протоколу №23 проведення біржових торгів з купівлі-продажу спірного нежитлового приміщення КЖЕП "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради та Компанією з обмеженою відповідальністю "ЕМІНТІА ЕНТЕРПРАЙЗИС ЛТД" укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мудрецькою І.В., зареєстрований у реєстрі за № 817, про що внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
      6.14 Вказане нерухоме майно Компанія з обмеженою відповідальністю "ЕМІНТІА ЕНТЕРПРАЙЗИС ЛТД" продала за договором купівлі-продажу №1347 від 23.10.2013, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Небосенко О.А. 
      6.15 Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 29.08.2016 у справі №38/5005/6636/2012 про банкрутство КЖЕП "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради задоволено скаргу прокуратури Дніпропетровської області на дії ліквідатора, визнано неправомірними дії ліквідатора - арбітражного керуючого Барановського О.В. з включення, серед іншого, до ліквідаційної маси підприємства-банкрута спірного нерухомого майна, продажу його з відкритих біржових торгів, визнано недійсними результати біржових торгів, проведених 27.12.2012 Товарною біржею "Регіональна універсальна біржа" з продажу спірного нерухомого майна, оформлених протоколом № 23 від 27.12.2012 та визнано недійсним договір купівлі-продажу № 817 від 10.06.2013, зареєстрований приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мудрецькою І.В., укладений ліквідатором-арбітражним керуючим Саричевою Н.В. з Компанію з обмеженою відповідальністю "ЕМІНТІА ЕНТЕРПРАЙЗИС ЛТД" з відчуження нежитлового приміщення № 190, розташованого за адресою: вул. Радистів, 2 у м. Дніпро, загальною площею 25,4 м2.
      6.16 З урахуванням частини 4 статті 8 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ухвала господарського суду Дніпропетровської області від 29.08.2016 у справі № 38/5005/6636/2012 є такою, що набрала законної сили.
      6.17 Прокурор вважає, що при реалізації спірного майна не було дотримано процедуру його відчуження, останнє вибуло від власника поза волею територіальної громади м. Дніпро, а тому підлягає поверненню у її власність, що і стало причиною спору.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги з узагальненими доводами особи, яка подала касаційну скаргу
      7. Не погодившись із вказаними рішенням суду першої інстанції та постановою суду апеляційної інстанції товариство з обмеженою відповідальністю "ТУЛС" звернулося із касаційною скаргою яка мотивована неправильним застосуванням судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.
      8. Скаржник у скарзі просить скасувати постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.08.2017 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.05.2017 у справі № 904/10673/16 та передати справу на новий розгляд.
      Узагальнений виклад позиції інших учасників у справі
      9. Прокуратурою Дніпропетровської області подано відзив на касаційну скаргу в якій просить відмовити в її задоволенні з підстав необгрунтованості.
      9.1 Прокурор, в судовому засіданні 29.03.2018, заперечив проти задоволення касаційної скарги з підстав викладених у відзиві.
      Позиція Верховного Суду
      10. Ухвалою Верховного Суду від 05.02.2018 відкрито касаційне провадження у справі № 904/10673/16 Господарського суду Дніпропетровської області за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю "ТУЛС" на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.08.2017 та на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.05.2017; призначено розгляд касаційної скарги на 29.03.2018 об 11 год. 00 хв.
      11. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді - доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, перевіривши правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм права, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
      12. Відповідно статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      13. Суд касаційної інстанції саме в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      14. Колегія суддів перевіривши доводи скаржника зазначає наступне.
      15. Суди попередніх інстанцій розглядаючи справу по суті заявлених вимог обґрунтовано застосували до спірних правовідносин норми чинного законодавства.
      16. Статтею 41 Конституції України регламентовано, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
      17. За приписами статті 143 Конституції України і статті 327 Цивільного кодексу України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.
      18. Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (ст. 144 Конституції України).
      19. Згідно частини 1 статті 60 Закону України від 21.05.1997 № 280/97 "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, зокрема, нежитлові приміщення, та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.
      20. За змістом частини 5 статті 60 наведеного Закону органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції.
      21. Відповідно до частини 8 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.
      22. При цьому, згідно з пунктом 30 частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання щодо прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна.
      23. Відповідно до пункту 31 частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до виключної компетенції пленарного засідання міської ради відноситься прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення.
      24. Згідно приписів статей 321, 319, 658 Цивільного кодексу України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові.
      25. Відповідно до вимог статті 330 Цивільного кодексу України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України майно не може бути витребуване у нього.
      26. Відповідно до статті 387 Цивільного кодекксу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
      27. Приписами статті 388 Цивільного кодексу України визначено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
      28. За змістом наведеної норми випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. У той же час покупець не може бути визнаний добросовісним набувачем, якщо на момент укладення відплатної угоди щодо спірного майна мали місце претензії третіх осіб, про які покупцю було відомо і які згодом були в установленому порядку визнані правомірними.
      29. Згідно вимог статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.
      30. Відповідно до вимог чинного законодавства України, норма частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
      31. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною 1 статті 388 Цивільного кодексу України.
      32. Аналогічні висновки щодо можливості витребування нерухомого майна, що вибуло поза волею власника, викладені Верховним Судом України (постанови від 30.09.2014 по справі №43/440-6/231, від 11.06.2014 по справі №6-52цс14 та від 08.06.2016 по справі №6-3089ц15).
      33. Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що лише за наявності волевиявлення органу місцевого самоврядування, оформленого рішенням, прийнятим виключно на пленарному засіданні Дніпровської міської ради, можливе розпорядження спірним нерухомим майном. Судами встановлено, що відповідне рішення щодо продажу спірного об'єкта в матеріалах справи відсутнє.
      34. Отже, у випадку якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційним позовом).
      35. Наслідки недійсності правочину підлягають застосуванню лише стосовно сторін даного правочину, тому на особу, яка не брала участі в правочині, не може бути покладено обов'язок повернення майна за цим правочином. У зв'язку з цим не підлягають задоволенню позови власників (володільців) майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження майна, які були вчинені після правочину, визнаного недійсним. У відповідних випадках майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, позовів відповідно до статей 387 - 390 або глави 83 Цивільного кодексу України, зокрема, від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною 1 статті 388 Цивільного кодексу України. При цьому необхідно мати на увазі, що добросовісність набувача майна в силу частини 5 статті 12 названого Кодексу презюмується.
      36. Наведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, який в постановах № 916/2129/15 від 05.10.2016 № 916/2131/15 від 25.01.2017 дійшов висновку, що витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна - відчужувача за першим договором у ланцюгу договорів.
      37. Таким чином, наявність у діях власника майна волі на передачу цього майна виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.
      38. З урахуванням того, що у справі №38/5005/6637/2012 було встановлено факт недійсності договору купівлі-продажу з відчуження спірного нерухомого майна, що свідчить про вибуття спірного майна з володіння законного власника - територіальної громади міста з порушенням вимог чинного законодавства, та поза його волею, судами попередніх інстанцій під час розгляду даної справи вказані обставини не встановлювалися та не доводилися знову з огляду на приписи статті 35 Господарського процесуального кодексу України, в редакції чинній до 15.12.2017.
      39. З огляду на викладене, враховуючи те, що при реалізації спірного майна не було дотримано процедуру його відчуження, останнє вибуло з володіння Дніпропетровської міської ради поза її волею, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог про витребування майна від відповідача на підставі статті 388 Цивільного кодексу України.
      40. Доводи скаржника про необхідність дослідження у даній справі обставин відчуження спірного майна в ході ліквідаційної процедури, обставин обтяження спірного майна боржника, які перешкоджали виконанню рішення Дніпропетровської міської ради про передачу майна № 16/9 від 02.03.2011 та скасування їх тільки в ході провадження у справі про банкрутство, що на думку скаржника перешкоджало ліквідатору вчинити дії з передачі комунального майна третій особі (Комунальному підприємству "Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю"), колегія суддів касаційного суду вважає необґрунтованими як такі, що суперечать статті 35 Господарського процесуального кодексу України про преюдиційність судових рішень та виходять за межі предмету спору у даній справі.
      41. Доводи скаржника про те, що недійсність правочину, на виконання якого було передано майно, сама по собі не свідчить про його вибуття із володіння особи, яка передала це майно не з її волі, з посиланням на процедуру банкрутств, рішення міської ради № 45/12 від 15.06.2011, № 41/22 від 28.03.2012, колегія суддів Касаційного господарського суду вважає необґрунтованими відповідно до ст. 300 ГПК України, в редакції Закону України №2147-VІІІ від 03.10.2017, як такі, що спрямовані на переоцінку доказів у справі.
      42. Посилання скаржника на подібну судову практику Вищого господарського суду України у постанові від 11.04.2012 у справі № 5002-16/2989-2011 є необґрунтованими, оскільки у справі, на яку посилається скаржник, здійснювалося відчуження військового майна, правовий статус якого відрізняється від комунального майна, а отже, відносини не є подібними.
      43. Стосовно доводів скаржника щодо не застосування судами попередніх інстанцій частини 2 статті 388 Цивільного кодексу України, колегія суддів Касаційного господарського суду зазначає, що чинне законодавство не пов'язує можливість витребування майна у добросовісного набувача з обставинами наявності у відчужувача за останнім договором у ряді цивільно-правових договорів, які укладалися щодо спірного майна, права на його відчуження; визнання недійсними результатів торгів (аукціону) на виконання рішення суду про грошове стягнення є підставою для витребування власником майна від добросовісного набувача за статтею 388 Цивільного кодексу України, оскільки майно вибуло від власника поза його волею іншим шляхом - шляхом проведення публічних торгів іншою особою на виконання судового рішення про стягнення коштів. Така правова позиція узгоджується з висновками Верховного Суду України згідно постанови від 03.10.2011 у справі № 51/232 та постанови від 17.10.2011 у справі № 5002-8/5447-2010.
      44. Доводи скаржника про відсутність правової оцінки судів на заявлене відповідачем клопотання про застосування строків позовної давності, колегія суддів Касаційного господарського суду вважає безпідставними, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові вказав на те, що право особи на власність підлягає захисту протягом усього часу наявності у особи титулу власника. Законодавчою підставою для втрати особою права власності у часі є положення Цивільного кодексу України про набувальну давність (статті 344 Цивільного кодексу України). А тому, положення про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 Цивільного кодексу України не застосовуються. Наведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 05.10.2016 у справі № 916/2129/15.
      45. Доводи скаржника про порушення позивачем вимог частини 9 статті 16 та пункту 7 частини 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, в редакції чинній до 15.12.2017, на предмет виключної підсудності розгляду майнових спорів боржника у межах провадження у справі про банкрутство, колегія суддів Касаційного господарського суду вважає необґрунтованими з огляду на те, що з позовом у даній справі про витребування майна в інтересах держави в особі Дніпропетровської міської ради звернувся заступник прокурора Дніпропетровської області. Позивач та особа, в інтересах якої заявлено позов, не перебувають у процедурі банкрутства, отже вимоги частини 9 статті 16 та пункту 7 частини 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, в редакції чинній до 15.12.2017, в даному випадку не застосовуються.
      46. Інші доводи скаржника, які викладені у касаційній скарзі колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки спростовуються змістом оскаржуваних судових рішень і спрямовані на переоцінку доказів у справі, що відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України не входить до меж розгляду справи судом касаційної інстанції.
      47. Відповідно статті 309 Господарського процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      48. Згідно статті 43 Господарського процесуального кодексу України, в редакції чинній до 15.12.2017, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. 
      49. Відповідно до діючого законодавства обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні.
      50. Оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції таким вимогам закону відповідають.
      51. Рішення суду має прийматися у цілковитій відповідності з нормами матеріального та процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних та допустимих доказів у конкретній справі.
      52. Вказані вимоги судами попередніх інстанцій при винесенні оскаржуваних рішень були дотримані. 
      53. За таких обставин рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного господарського суду постановлені з додержанням вимог матеріального та процесуального права, підстав для їх скасування немає.
      54. Оскільки підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної немає, то судовий збір за подачу касаційної скарги покладається на скаржника.
      Керуючись статтями 240, 300, 301, 308, 314, 315 Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України №2147-VІІІ від 03.10.2017 Верховний Суд,
      П О С Т А Н О В И В :
      1. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "ТУЛС" на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.08.2017 та на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.05.2017 у справі № 904/10673/16 залишити без задоволення.
      2. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.08.2017 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.05.2017 у справі № 904/10673/16 залишити без змін.
      3. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий В.В. Білоус
      Судді С.В. Жуков
      Н.Г. Ткаченко
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/73261110
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      13 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 216/3565/16-ц
      Провадження N 14-199 цс 18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянуласправу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Кабінету Міністрів України (далі також - відповідач) про визнання незаконною постанови відповідача від 27 квітня 2016 року N 315 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2015 р. N 758 "Про затвердження Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу (відносини у перехідний період)"
      за касаційною скаргою позивача на ухвалу Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 5 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2017 року.
      Учасники справи:
      позивач: ОСОБА_3,
      відповідач: Кабінет Міністрів України.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У липні 2016 року позивач звернулася до суду з вказаним позовом.
      2. 30 серпня 2017 року позивач уточнила позовні вимоги та просила:
      - визнати дії відповідача стосовно незаконного збільшення ціни на природний газ власного видобутку, що використовується для потреб населення України, геноцидом Українського народу;
      - визнати незаконною постанову відповідача від 27 квітня 2016 року N 315 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2015 р. N 758 "Про затвердження Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу (відносини у перехідний період)" в силу її невідповідності Конституції України;
      - визнати нечинною постанову відповідача від 22 березня 2017 року N 187 "Про затвердження Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу" як таку, що не відповідає Конституції Українита Цивільному кодексу України.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 5 вересня 2017 року Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалою закрив провадження у справі.
      4. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що позов не може розглядатися за правилами цивільного судочинства, оскільки позивач оскаржує постанову відповідача, яка є нормативно-правовим актом. А такі спори відповідно до частини третьої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, що була чинною на той час, належать до юрисдикції адміністративних судів.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 12 грудня 2017 року Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою залишив без змін ухвалу Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 5 вересня 2017 року.
      6. Апеляційний суд мотивував рішення тим, що справи про оскарження нормативно-правових актів відповідача віднесені до юрисдикції адміністративних судів і розглядаються виключно окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 23 грудня 2017 року позивач звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою, вважаючи, що суди першої й апеляційної інстанцій порушилинорми матеріального та процесуального права.
      8. У касаційній скарзі просить скасувати ухвалу Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 5 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2017 року.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      9. 2 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      10. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що позивач оскаржує ухвалу Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 5 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2017 року, з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      11. Позивач вважає, що позов стосується захисту прав споживачів, порушених внаслідок недобросовісної або неповної інформації про товар (роботи, послугу) чи недобросовісної його реклами, а тому, на її думку, спір має розглядатися із застосуванням статті 15, пунктів 1, 3, 4, 5 і 7 статті 21 Закону України "Про захист прав споживачів" за правилами цивільного судочинства.
      12. Ухвалюючи рішення про закриття провадження у справі за позовною заявою про захист прав споживачів, на думку позивача, суди порушили право на доступ до суду та право на ефективний засіб юридичного захисту, гарантовані статтями 6 і 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
      (2) Позиція відповідача
      13. Відповідач у запереченні на касаційну скаргу вказує, що суди першої й апеляційної інстанцій правильно встановили наявність юрисдикції адміністративного суду щодо розгляду цього спору.
      14. Позов про оскарження нормативно-правового акта Кабінету Міністрів України загальної дії належить до юрисдикції адміністративних судів і має розглядатися виключно окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      15. Згідно з пунктом 7 частини першої статті 1 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
      16. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" відповідач є вищим органом у системі органів виконавчої влади, тобто є суб'єктом владних повноважень.
      17. Позивач звернувся до суду з позовом про визнання дій відповідача стосовно незаконного збільшення ціни на природний газ власного видобутку, що використовується для потреб населення України, геноцидом Українського народу; визнання незаконною постанови відповідача від 27 квітня 2016 року N 315 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2015 р. N 758 "Про затвердження Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу (відносини у перехідний період)" в силу її невідповідності Конституції України; визнання нечинною постанови відповідача від 22 березня 2017 року N 187 "Про затвердження Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу" як такої, що не відповідає Конституції Українита Цивільному кодексу України.
      18. Отже, вказані позовні вимоги позивач звернув до суб'єкта владних повноважень.
      19. Підставами позову (обставинами, якими обґрунтовується позов) позивач вважає порушення відповідачем її прав, гарантованих Законом України "Про захист прав споживачів", зокрема, необґрунтованим, на її думку, збільшенням ціни на природний газ.
      20. ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу учасників справи на те, що визначення юрисдикції, до якої належить розгляд цього спору, слід проводити з урахуванням предметного та суб'єктного критеріїв, а не підстав позову, і доходить висновку, що справа має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
      21. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      22. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).
      23. КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію адміністративних судів у вирішенні, зокрема, спорів фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності (пункт 1 частини другої статті 17). Аналогічне повноваження адміністративного суду передбачено пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      24. Ця справа стосується спору між фізичною особою та суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його дій і рішень (нормативно-правових актів). Відтак, з огляду на предметний і суб'єктний критерії визначення юрисдикції справу слід розглядати в адміністративному суді.
      25. Відповідно до частини третьої статті 19 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, адміністративні справи з приводу оскарження нормативно-правових актів, зокрема, Кабінету Міністрів України, крім випадків, передбачених цим Кодексом, вирішуються окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.
      26. Отже, відповідно до зазначеного правила визначення територіальної підсудності адміністративних справ цю справу має розглядати Окружний адміністративний суд міста Києва.
      27. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду погоджується з відповідачем у тому, що суди першої й апеляційної інстанцій правильно встановили наявність юрисдикції адміністративного суду щодо розгляду цього спору.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      28. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
      29. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 410 ЦПК України).
      30. З огляду на обґрунтованість висновків судів першої й апеляційної інстанцій ВеликаПалата Верховного Суду залишає касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 5 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2017 року - без змін.
      (2.2) Щодо судових витрат
      31. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції покладаються на позивача.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 5 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко Повний текст постанови підписаний 19 червня 2018 року.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 307/1451/15-ц
      Провадження N 14-177цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      учасники справи:
      заявник - Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"),
      заінтересована особа - державний виконавець Жовтневого відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції (далі - Жовтневий ВДВС Дніпропетровського МУЮ),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" на ухвалу Тячівського районного суду Закарпатської області від 01 серпня 2016 року у складі судді Чопика В.В. та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 20 жовтня 2016 року у складі колегії суддів Бондаренка Ю.О., Панька В.Ф., Собослоя Г.Г.
      у справі за скаргою ПАТ КБ "ПриватБанк" на дії державного виконавця Жовтневого ВДВС Дніпропетровського МУЮ про скасування постанов про стягнення виконавчого збору та накладення штрафу,
      УСТАНОВИЛА:
      У липні 2016 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до суду зі скаргою на дії державного виконавця Жовтневого ВДВС Дніпропетровського МУЮ Коломойцева К.В., у якій просило визнати дії незаконними та скасувати постанови державного виконавця Жовтневого ВДВС Дніпропетровського МУЮ Коломойцева К.В. від 17 червня 2016 року про стягнення виконавчого збору та накладення штрафу.
      Ухвалою Тячівського районного суду Закарпатської області від 01 серпня 2016 року відмовлено у відкритті провадження у справі за скаргою ПАТ КБ "ПриватБанк" на дії державного виконавця Жовтневого ВДВС Дніпропетровського МУЮ.
      Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 20 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" відхилено. Ухвалу Тячівського районного суду Закарпатської області від 01 серпня 2016 року залишено без змін.
      Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що скарга не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору та накладення штрафу належить до компетенції адміністративних судів.
      У квітні 2017 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просило скасувати ухвалу Тячівського районного суду Закарпатської області від 01 серпня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 20 жовтня 2016 року та передати справу до суду першої інстанції для розгляду.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      ПАТ КБ "ПриватБанк" у касаційній скарзі зазначало, що воно звернулося зі скаргою на дії державного виконавця в порядку, визначеному статтями 383, 384 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин), до Тячівського районного суду Закарпатської області, який видав виконавчий документ у цивільній справі, у зв'язку із чим ця скарга підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      02 березня 2018 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ передав касаційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" разом з матеріалами справи до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 квітня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга має бути задоволена з огляду на таке.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" та зміни до ЦПК України, внесені відповідно до цього Закону.
      На час виникнення спірних правовідносин, а також на момент розгляду справи судом першої інстанції чинним був Закон України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 606-XIV), згідно зі статтею 1 якого виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      У пунктах 1, 7 частини другої статті 17 цього Законупередбачено виконавчі документи, які підлягали виконанню державною виконавчою службою, серед яких указано виконавчі листи, що видаються судами, і накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду та рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті і Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті; постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу.
      Тобто примусовому виконанню підлягали не лише виконавчі документи, видані судами в передбачених законом випадках на виконання судових рішень, але й постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу.
      Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців.
      У частинах першій та другій статті 383 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що була чинною на час звернення зі скаргою) передбачалося, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.
      У частині другій статті 384 ЦПК України вказано, що така скарга подається до суду, який видав виконавчий документ.
      Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої службирозглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, встановленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються.
      За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 387 ЦПК України).
      Тобто, і право на звернення зі скаргою, і порядок її розгляду та постановлення ухвали пов'язані з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами ЦПК України, та його примусовим виконанням.
      Частиною першою статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      У частині шостій статті 181 КАС України (в указаній редакції) роз'яснено, що справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень судів у справах, передбачених пунктами 1?4 частини першої статті 18 цього Кодексу, розглядаються місцевим загальним судом як адміністративним судом, який видав виконавчий лист.
      Згідно із частиною четвертою статті 82 Закону N 606-XIV рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій,? до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
      У справі, яка переглядається, установлено, що 10 березня 2016 року Тячівський районний суд Закарпатської області видав виконавчий лист N 307/1451/15-ц, яким зобов'язав ПАТ КБ "ПриватБанк" видати ОСОБА_4 готівкою (одноразова операція через касу) належні їй валютні кошти за договором від 08 січня 2014 року в розмірі 27 280,44 доларів США.
      Постановами державного виконавця Жовтневого ВДВС Дніпропетровського МУЮ Коломойцева К.В. від 17 червня 2016 року стягнуто з ПАТ КБ "ПриватБанк" штраф у розмірі 1 020 грн за невиконання без поважних причин рішення суду, що зобов'язує боржника вчинити певні дії, а також стягнуто з ПАТ КБ "ПриватБанк" виконавчий збір у розмірі 2 040 грн.
      Не погоджуючись з винесенням державним виконавцем зазначених постанов, 29 липня 2016 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до Тячівського районного суду Закарпатської області, який видав виконавчий лист, зі скаргою в порядку ЦПК України, у якій просило визнати дії державного виконавця незаконними, а його постанови від 17 червня 2016 року - скасувати.
      01 серпня 2016 року Тячівський районний суд Закарпатської області, з яким 20 жовтня 2016 року погодився й Апеляційний суд Закарпатської області, зробив висновок про неможливість розгляду скарги ПАТ КБ "ПриватБанк" на дії державного виконавця Жовтневий ВДВС Дніпропетровського МУЮ Коломойцева К.В. у порядку цивільного судочинства та про підсудність зазначеної справи адміністративному суду.
      Разом з тим на час звернення ПАТ КБ "ПриватБанк" зі скаргою та її розгляду в суді першої інстанції відповідно до частини четвертої статті 82 Закону N 606-XIV та статей 383, 384 ЦПК України такі скарги мали розглядатися в порядку цивільного судочинства, оскільки під час розгляду справи в апеляційному та касаційному порядку перевірка дотримання норм процесуального законодавства судом першої інстанції здійснюється згідно з вимогами законодавства, чинного на час розгляду справи у суді першої інстанції, з урахуванням вимог як частини третьої статті 2 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій), так і частини третьої статті 3 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), відповідно до яких провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Справа вирішувалася у суді першої інстанції.
      Оскільки висновок судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі закріплює правову невизначеність щодо порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, порушує принцип єдності виконавчого провадження, то ухвали судів першої та апеляційної інстанцій не можуть вважатися законними й обґрунтованими, підлягають скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
      Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що з набранням чинності статтею 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" з 05 жовтня 2016 року така категорія справ підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Оскільки розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.
      Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариство комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити.
      Ухвалу Тячівського районного суду Закарпатської області від 01 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 20 жовтня 2016 року скасувати, справу передати до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Повну постанову складено і підписано 19 червня 2018 року.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      05 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 598/1470/15-ц
      Провадження N 14-160цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідач - уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" (далі - ПАТ "Дельта банк"),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 19 липня 2016 року у складі суддів Храпак Н.М., Дикун С.І., Парандюк Т.С.
      у справі за позовом ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ "Дельта Банк" про визнання дійсним договору банківського вкладу,
      УСТАНОВИЛА:
      У жовтні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Фонду, у якому зазначав, що згідно з пунктом 1.6 договору банківського вкладу (депозиту) від 26 лютого 2015 року N 007-19551-260215 ПАТ "Дельта банк" відкрив йому депозитний рахунок, на який позивач вніс 5 тис. доларів США.
      Після закінчення строку розміщення вкладу позивач звернувся до ПАТ "Дельта банк" з вимогою про повернення коштів, однак банк направив йому повідомлення про запровадження тимчасової адміністрації та обмеження проведення виплат по депозиту. Крім того, 23 вересня 2015 року відповідач надіслав повідомлення про визнання нікчемним спірного правочину з підстав, передбачених пунктом 7 частини третьої статті 38 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI).
      ОСОБА_3 вважав дії Фонду неправомірними, а тому просив визнати дійсним договір банківського вкладу (депозиту) від 26 лютого 2015 року N 007-19551-260215 "Найкращий" у доларах США, укладений між ним та ПАТ "Дельта банк" на суму 5 тис. доларів США; стягнути з ПАТ "Дельта банк" вклад у розмірі 5 тис. доларів США.
      17 березня 2016 року ОСОБА_3 надав суду уточнення позовних вимог, у яких просив визнати дійсним договір банківського вкладу (депозиту) від 26 лютого 2015 року N 007-19551-260215 "Найкращий" у доларах США, укладений між ним та ПАТ "Дельта банк" на суму 5 тис. доларів США. Від інших позовних вимог позивач відмовився.
      Ухвалою Збаразького районного суду Тернопільської області від 17 березня 2016 року закрито провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення з ПАТ "Дельта банк" вкладу у розмірі 5 тис. доларів США.
      28 березня 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з клопотанням про заміну первісного неналежного відповідача Фонду належним - уповноваженою особою Фонду.
      Ухвалою Збаразького районного суду Тернопільської області від 17 березня 2016 року зазначене клопотання позивача задоволено.
      Рішенням Збаразького районного суду Тернопільської області від 10 травня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
      Відмовляючи в позові, суд першої інстанції керувався тим, що позивач неправильно обрав спосіб захисту, оскільки передбачений у статті 219 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спосіб захисту порушення права - визнання правочину дійсним - стосується правочинів, що підлягають нотаріальному посвідченню. Інші вимоги щодо визнання договорів дійсними не відповідають можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, а тому такі позови не підлягають задоволенню.
      Ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 19 липня 2016 року рішення Збаразького районного суду Тернопільської області від 10 травня 2016 року скасовано. Закрито провадження у справі. Повідомлено ОСОБА_3 про те, що розгляд цієї справи віднесено до адміністративної юрисдикції.
      Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд керувався тим, що спір має публічно-правовий характер, оскільки Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, а тому підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 19 липня 2016 року та передати справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
      Доводи, які наведені у касаційній скарзі
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що спір виник з договору банківського вкладу (депозиту) і дії відповідача порушують цивільні права ОСОБА_3
      Позивач зазначив, що в силу пункту 17 частини першої статті 2 Закону N 4452-VI уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. Тому уповноважена особа Фонду представляє банк на стадії його ліквідації, що підтверджує підсудність справи судам цивільної юрисдикції.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 квітня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга має бути задоволена з огляду на таке.
      У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      З метою якісної та чіткої роботи судової системи законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 просив визнати дійсним договір банківського вкладу (депозиту) від 26 лютого 2015 року N 007-19551-260215 "Найкращий" у доларах США, укладений між ним та ПАТ "Дельта банк" на суму 5 тис. доларів США.
      Суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі, зробив висновок, що Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції держаного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, тому спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та належить до юрисдикції адміністративних судів.
      На думку Великої Палати Верховного Суду, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права з огляду на таке.
      Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладамивстановлюються Законом N 4452-VI. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
      За частиною другою статті 3 зазначеного Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктомуправління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду.
      Спеціальним законом передбачено, що Фонд є юридичною особою публічного права.
      Відповідно до частини другої статті 81 ЦК України юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
      Водночас основні ознаки поняття юридичної особи універсальні і не залежать від складу та статусу його засновників (учасників і членів).
      Зазначене правило знайшло відображення у частині першій статті 82 ЦК України, згідно з якою на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення ЦК України про участь юридичних осіб у цивільному обороті, якщо інше не встановлено законом.
      Залежно від здійснюваних повноважень юридичні особи публічного права фактично мають публічно- і приватноправовий статуси.
      Юридичні особи публічного права при здійсненні цивільної правосуб'єктності виступають суб'єктами приватного права.
      Це підтверджується аналізом функцій Фонду, передбачених у статті 4 Закону N 4452-VI, за частиною першою якої основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і здійснення функцій направлено на виконання основного завдання Фонду. Ці функції мають як владний характер, оскільки направлені на урегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і такі, що не містять владної складової, а направлені на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організації відчуження всіх або частини активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продажу неплатоспроможного банку або створення та продажу перехідного банку, що передбачено у пункті восьмому частини другої зазначеної статті.
      Тобто можна зробити висновок про дуалістичність правомочностей Фонду.
      Відповідно до частини п'ятої статті 34 Закону N 4452-VI під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання.
      За вимогами частини першої статті 36 цього Закону з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.
      Згідно з частиною другою статті 37 зазначеного Закону Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, установлених цим Законом.
      Згідно з пунктом 17 частини першої статті 2 Закону N 4452-VI уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.
      Аналіз наведених норм свідчить про те, що уповноважена особа Фонду у частині реалізації своїх повноважень щодо банку, до якого застосовано тимчасову адміністрацію, є по суті органом управління останнього, оскільки після призначення тимчасової адміністрації керівництво банку втрачає свої повноваження.
      Наслідки початку процедури ліквідації банку передбачені у статті 46 Закону N 4452-VI. Частина друга вказаної статті передбачає, що з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв'язку з ліквідацією банку.
      Отже, з аналізу правової природи юридичної особи публічного права, з урахуванням особливостей, передбачених Законом N 4452-VI, можна зробити висновок, що Фонд як юридична особа публічного права може бути суб'єктом як публічно-правових, так і приватноправових правовідносин. У приватноправових відносинах, тобто під час здійснення функцій органу управління банку, у якому запроваджено тимчасову адміністрацію, чи банку, який ліквідується, Фонд не є суб'єктом владних повноважень у розумінні пункту 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, що діяла на час розгляду справи у суді першої та апеляційної інстанції.
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції на момент виникнення спірних правовідносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України).
      За правилами статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла на час розгляду справи в суді першої інстанції) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо:
      1) захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин;
      3) інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
      В абзаці другому частині другої статті 215 ЦК України закріплено, що у випадках, установленим цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
      У такому випадку якщо сторона прагне визнання правочину як такого, що породжує конкретні правові наслідки, вона може заявити вимоги про визнання такого правочину (договору) дійсним.
      Відповідно до частини першої статті 36 Закону 4452-VI Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.
      Згідно із частиною першою статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав і обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
      Тому дії (акти) Фонду, ухвалені відповідно до вимог статті 38 Закону N 4452-VI, є діями юридичної особи (банку).
      З огляду на те, що у справі, яка розглядається, спірні правовідносини пов'язані з невизнанням відповідачем цивільно-правової угоди та невиконанням, на думку позивача, її умов, спір не вважається публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України, що апеляційний суд не врахував.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд помилково закрив провадження у справі, фактично самоусунувся від розгляду справи, що віднесена до його юрисдикції, чим порушив статтю 6 Конвенції стосовно розгляду справи судом, встановленим законом.
      Наведені у касаційній скарзі доводи, які стосуються суті позовних вимог, дослідження доказів та надання їм правової оцінки з дотриманням судом першої інстанції вимог процесуального законодавства не можуть бути розглянуті касаційним судом, оскільки апеляційний суд, закриваючи провадження у справі, не перевіряв рішення суду першої інстанції в повному обсязі, що унеможливлює для суду касаційної інстанції перевірку законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції.
      Оскільки суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми процесуального права, його ухвала підлягає скасуванню, а справа - направленню до того ж суду для продовження апеляційного розгляду.
      З огляду на те, що розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.
      Керуючись статтями 259, 268, 400, 402, 409, 411, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
      Ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 19 липня 2016 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду до апеляційного суду.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Повну постанову складено і підписано 12 червня 2018 року.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 761/30675/17
      Провадження N 14-189цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідачі: Національний медичний університет імені О.О. Богомольця (далі - НМУ ім. О.О. Богомольця ), ОСОБА_5,
      третя особа - Державна інспекція навчальних закладів України,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2017 року у складі судді Макаренко І.О. та постанову Апеляційного суду м. Києва від 26 лютого 2018 року у складі колегії суддів Невідомої Т.О., Гаращенка Д.Р., Пікуль А.А.
      у справі за позовом ОСОБА_3 до НМУ ім. О.О. Богомольця , ОСОБА_5, третя особа - Державна інспекція навчальних закладів України, про визнання неправомірними дій, незаконним рішення та скасування наказу про відрахування з вищого навчального закладу й поновлення на навчанні,
      УСТАНОВИЛА:
      У серпні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що наказом НМУ ім. О.О. Богомольця від 24 червня 2016 року N 1934/л-1, який підписаний першим проректором НМУ ім. О.О. Богомольця ОСОБА_5, її відраховано з навчального закладу у зв'язку з невиконанням вимог навчального плану (у тому числі індивідуального) та графіку навчального процесу.
      Позивачка вважала цей наказ незаконним, оскільки він порушує її конституційне право на освіту, ґрунтується на недостовірних відомостях про хід її навчання та результати оцінки знань, прийнятий за відсутності підстав та без дотримання порядку (процедури) відрахування з університету, а також унаслідок неправомірних дій ОСОБА_5, пов'язаних з прийняттям такого рішення.
      Просила визнати неправомірними дії ОСОБА_5, пов'язані з прийняттям ним як першим проректором НМУ ім. О.О. Богомольця рішення, оформленого наказом від 24 червня 2016 року N 1934/л-1, про відрахування ОСОБА_3; визнати незаконним рішення про відрахування ОСОБА_3 та скасувати наказ від 24 червня 2016 року N 1934/л-1 про відрахування ОСОБА_3; поновити ОСОБА_3 студенткою 3-го курсу VI семестру 2017/2018 навчального року медичного факультету N 3 денної форми навчання НМУ ім. О.О. Богомольця на умовах, визначених договором від 19 серпня 2013 року N 20136/П-1-1039; стягнути з НМУ ім. О.О. Богомольця та ОСОБА_5 на її користь судовий збір.
      Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2017 року відкрито провадження у справі.
      Відкриваючи провадження у справі, суд першої інстанції керувався тим, що позовна заява подана і оформлена в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України (далі - ЦПК України).
      ОСОБА_5 звернувся з апеляційною скаргою, у якій просив скасувати ухвалу суду першої інстанції та постановити нову - про залишення позовної заяви без розгляду. Указав, справа не підсудна Шевченківському районному суду м. Києва; позивачка штучно об'єднала позовні вимоги заявлені до ОСОБА_5 та до НМУ ім. О.О. Богомольця , що спрямовано на зміну підсудності та порушує вимоги частини четвертої статті 188 ЦПК України, згідно з якою не допускається об'єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства.
      Постановою Апеляційного суду м. Києва від 26 лютого 2018 року ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2017 року залишено без змін.
      Постанову мотивовано тим, що доводи апеляційної скарги про те, що справа не підсудна Шевченківському районному суду м. Києва є безпідставними, оскільки позивач на власний розсуд визначає коло відповідачів та обґрунтовує заявлені до кожного з них вимоги. Притягнення ОСОБА_5 до участі в справі як відповідача не є предметом перевірки суду першої інстанції на стадії відкриття провадження у справі. Також апеляційний суд зазначив, що заявлені позовні вимоги взаємопов'язані між собою та їх окремий розгляд не можливий.
      У березні 2018 року ОСОБА_5 звернувся до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2017 року, постанову Апеляційного суду м. Києва від 26 лютого 2018 року та постановити нову ухвалу про залишення позовної заяви без розгляду.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що штучне об'єднання позовних вимог, які заявлені до ОСОБА_5 та до НМУ ім. О.О. Богомольця , спрямоване на зміну підсудності та порушує частину четверту статті 188 ЦПК України. ОСОБА_5 вказує, що ОСОБА_3 звернулася до нього не із цивільним, а з адміністративним позовом, оскільки просить визнати неправомірними дії посадової особи. Визнання неправомірними дій посадової особи є способом захисту адміністративних, а не цивільних прав.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційне провадження підлягає закриттю з огляду на таке.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Аналогічна вимога міститься у частині третій статті 2 ЦПК України на час постановлення ухвали судом першої інстанції, її перегляду в суді апеляційної інстанції та відкриття касаційного провадження.
      Тому при розгляді касаційної скарги застосовується саме норми ЦПК України у редакції, що діяла на час вчинення вказаних процесуальних дій.
      Із матеріалів справи вбачається, що ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2017 рокувідкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до НМУ ім. О.О. Богомольця , ОСОБА_5, третя особа - Державна інспекція навчальних закладів України, про визнання неправомірними дій, незаконним рішення і скасування наказу про відрахування з вищого навчального закладу та поновлення на навчанні.
      19 січня 2018 року ОСОБА_5 звернувся з апеляційною скаргою, у якій зазначив, що ухвала суду першої інстанції постановлена з порушенням правил підсудності, оскільки ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 04 квітня 2017 року аналогічний позов ОСОБА_3 було повернуто для подачі до належного суду. Також зазначав, що цей спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства.
      У пункті восьмому частини першої статті 353 ЦПК України від 03 жовтня 2017 року, (тобто яка діяла на час вчинення процесуальної дії) закріплено, що окремо від рішення суду може бути оскаржена в апеляційному порядку ухвала суду першої інстанції щодо відкриття провадження у справі з недотриманням правил підсудності.
      Постановою Апеляційного суду м. Києва від 26 лютого 2018 року ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2017 року залишено без змін.
      Незважаючи на те, що ухвала Шевченківського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2017 року оскаржена ОСОБА_5 з підстав порушення, на думку заявника, не тільки правил підсудності, а й правил юрисдикції, оскільки він вважав, що позов ОСОБА_3 має розглядатися в порядку адміністративного судочинства, суд апеляційної інстанції розглянув апеляційну скаргу ОСОБА_5 повністю, відмовивши у її задоволенні з підстав того, що справа має розглядати в порядку цивільного судочинства.
      У березні 2018 року ОСОБА_5 звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 26 лютого 2018 року.
      Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до того, що між сторонами відсутні цивільні відносини, позивачем фактично подано адміністративний позов до працівників НМУ ім. О.О. Богомольця , тому суд першої інстанції помилково відкрив провадження у справі, а апеляційний суд на цю помилку уваги не звернув.
      Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 389 ЦПК України від 03 жовтня 2017 року учасники справи, а також інші особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті; ухвали суду першої інстанції, вказані у 3, 6-8, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      З аналізу статей 353 та 389 ЦПК України вбачається, що процесуальним законодавством передбачено можливість касаційного оскарження лише ухвали суду першої інстанції про відкриття провадження у справі з недотриманням правил підсудності, після її перегляду в апеляційному порядку.
      Касаційна скарга ОСОБА_5 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 26 лютого 2018 року подана з підстав недотримання судами правил юрисдикції, що не передбачено статтями 353 та 389 ЦПК України, тому касаційна скарга прийнята до провадження суду касаційної інстанції помилково, у зв'язку з чим касаційне провадження у справі належить закрити.
      Керуючись статтями 259, 268, 396, 400, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційне провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до Національного медичного університету імені О.О. Богомольця , ОСОБА_5, третя особа - Державна інспекція навчальних закладів України, про визнання неправомірними дій, незаконним рішення і скасування наказу про відрахування з вищого навчального закладу та поновлення на навчанні за касаційною скаргою ОСОБА_5 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 26 лютого 2018 року - закрити.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Повну постанову складено і підписано 19 червня 2018 року.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська