ANTIRAID

Постановление ВС-КГС об отказе Укрсоцбанку во взыскании в связи с пропуском исковой давности

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

4 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      4
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      4
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

Постанова
Іменем України

04 липня 2018 року

м. Київ

справа №758/13818/16-ц

провадження №61-1473св17

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі:

головуючого - Висоцької В. С. (суддя - доповідач),

суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Фаловської І.М.,

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк»,

відповідач- ОСОБА_1,

представники відповідача: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду м. Києва

від 04 грудня 2017 рокуу складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф.,

Кравець В. А., Мазурик О. Ф.,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2016 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, у якому просило стягнути заборгованість за кредитним договором у розмірі 160 327,67 доларів США.

Позовна заява мотивована тим, що за умовами кредитного договору від 24 лютого 2006 року, укладеного між акціонерним комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк»), та ОСОБА_1, остання отримала кредит у розмірі 82 000 доларів США, на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, зі сплатою 12,75 % річних та комісії з кінцевим терміном погашення 24 лютого 2023 року. Додаткового угодою від 13 липня 2009 року внесено зміни до договору кредиту, за умовами якої встановлено розмір процентної ставки за користування кредитом 15% річних та кінцевий термін погашення суми основної заборгованості до 24 лютого 2028 року. Погашення кредиту здійснюється до 20 числа (включно) кожного місяця.

Додаткового угодою від 24 вересня 2015 року, укладеною між сторонами, погодили, що станом на 24 вересня 2015 року - дату укладення вказаного договору, заборгованість за кредитом складає 80 207, 82 долари США, заборгованість по нарахованим та не сплаченим процентам за користування кредитом складає 73 212, 87 долари США. Зазначеним договором змінено процентну ставку за користування кредитом на 10 %. Також погоджено новий графік погашення кредиту, відсотків.

Посилаючись на невиконання позичальником умов кредитного договору, позивач просить позов задовольнити.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 07 червня 2017 року у складі судді Супрун Г. Б. у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем пропущено строк позовної давності звернення до суду, про застосування наслідків спливу якої заявляв відповідач.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 04 грудня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість у розмірі 146 635 доларів США по тілу кредиту і відсоткам та 344 579, 69 грн пені по тілу кредиту та процентам. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що укладеною між сторонами угодою від 24 вересня 2015 року були погоджені зміни умов основного договору, визнання боргу за основним договором у розмірі 80 207, 82 доларів США, внесення ОСОБА_1 на виконання угоди платежу у розмірі  3 000 доларів США 24 вересня 2015 року. Строк позовної давності, про який зазначено судом першої інстанції, не може застосовуватись з моменту пред'явлення вимоги про дострокове погашення заборгованості від 31 березня 2010 року, оскільки укладення додаткової угоди від 24 вересня 2015 року фактично свідчить про укладення договору на нових умовах.

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2017 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не дав належної оцінки тому факту, що банк пропустив строк позовної давності, оскільки строк повернення кредитних коштів настав ще в 2010 році. Позивачу було відомо про порушення позичальником умов кредитного договору, починаючи з 2010 року, однак позов пред'явлено лише 10 листопада 2016 року.

Також заявник указує на невідповідність рішення апеляційного суду висновкам Верховного Суду України, викладеним у постановах від 02 грудня 2015 року (справа №6-249цс15), від 09 листопада 2016 року (справа №6-2251цс16), від 16 листопада 2016 року (справа №6-900цс16) та від 29 березня 2017 року (справа №1996цс16)

Інші учасники справи не скористалися своїм правом на подання до суду відзиву на касаційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги до касаційного суду не направили.

Згідно із статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду вирішення справи.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга частковому задоволенню з наступних підстав.

З встановлених судом фактичних обставин справи та матеріалів справи слідує наступне.

24 лютого 2006 року між акціонерним комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк»), та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, згідно умов якого остання отримала в кредит грошові кошти сумі 82 000,00 доларів США, зі сплатою 12,75% річних та комісії, з кінцевим терміном погашення 24 лютого 2023 року включно.

Відповідно до пункту 4.5 договору у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених підпунктами 3.3.9-3.3.10 цього договору, протягом більше, ніж 60 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та, фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню).

Відповідно до пункту 7.4 договору у разі настання обставин, визначених підпунктами 3.2.3, 4.4, 4.5, 5.4 цього договору, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та, відповідно, позичальник зобов'язаний погасити кредит, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції.

Додатковою угодою від 13 липня 2009 року, укладеною між сторонами, збільшено розмір процентної ставки за користування кредитом до 15 % річних та кінцевий термін погашення суми основної заборгованості до 24 лютого 2028 року. Погашення кредиту здійснюється до 20 числа (включно) кожного місяця.

31 березня 2010 року банк на адресу ОСОБА_1 направив письмову вимогу про повернення заборгованості.

10 липня 2012 року та 27 листопада 2014 року ОСОБА_1 зверталась до банку з письмовими заяви щодо реструктуризації боргу.

24 вересня 2015 року сторонами було укладено договір про внесення змін до кредитного договору від 24 лютого 2006 року, у якому сторони погодили, що станом на 24 вересня 2015 року - дату укладення вказаного договору, заборгованість за кредитом складає 80 207, 82 долари США, заборгованість по нарахованим та не сплаченим процентам за користування кредитом складає 73 212, 87 долари США. Зазначеним договором змінено процентну ставку за користування кредитом на 10 % - та погоджено новий графік погашення кредиту, відсотків.

На виконання умов вказаного договору ОСОБА_1 здійснено платіж у розмірі 3 000 доларів США, а сторонами погоджено, що неустойки (штрафи, пені) передбачені договором кредиту за порушення, які мали місце до 31 грудня 2015 року, не застосовуються. Починаючи з 01 січня 2016 року неустойки застосовуються в порядку, передбаченому договором кредиту.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що укладення 24 вересня 2015 року між сторонами додаткової угоди фактично свідчить про укладення договору на нових умовах, а тому строк позовної давності, про який зазначено судом першої інстанції, не може застосовуватись з моменту пред'явлення вимоги про дострокове погашення заборгованості від 31 березня 2010 року.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу).

Визначення поняття зобов'язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України.

Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (статті 530, 631 ЦК України).

Одним з видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

На суд покладено обов'язок перевірки причин пропуску строку звернення до суду.

Матеріалами справи підтверджено внесення 17 вересня 2010 року відповідачем суми на погашення заборгованості та звернення 10 липня 2012 року та 27 листопада 2014 року ОСОБА_1 до банку з письмовими заяви щодо реструктуризації боргу.

Наведені обставини не були предметом дослідження апеляційним судом та суд не з'ясував, чи не свідчать такі дії позичальника про переривання строку позовної давності у розумінні статті 264 ЦК України.

Відповідно до пункту 4.5 договору у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених підпунктами 3.3.9-3.3.10 цього договору, протягом більше, ніж 60 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та, фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню).

Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов'язання, та визначили умови такого повернення коштів.

У справі, яка переглядається, встановлено, що з листопада 2008 року по 24 вересня 2015 року ОСОБА_1 здійснено наступні платежі по тілу кредиту: 24 листопада 2008 року в розмірі 109,44 доларів США, 30 вересня 2015 року в розмірі 3 000 доларів США, останній платіж за простроченою заборгованістю по кредиту 24 березня 2009 року в розмірі 112,93 доларів США, за процентами 17 вересня 2010 року в розмірі 773,78 доларів США та 24 вересня 2015 року в розмірі 3000 доларів США.

З наведеного слідує, що останній платіж за кредитним договором було здійснено 24 березня 2009 року, що свідчило про неналежне виконання позичальником обов'язків, покладених кредитним договором, а тому за визначенням пункту 4.5 договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 60 днів, тобто з 25 травня 2009 року.

Оскільки строк виконання основного зобов'язання було змінено на 25 травня 2009 року, то саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише 10 листопада 2016 року.

За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно).

Ухваливши рішення про стягнення щомісячних платежів за кредитом, відсотків за користування кредитом, пені за тілом кредиту та пені за відсотками за період з 31 травня 2015 року по 30 травня 2016 року, апеляційний суд не врахував, що у зв'язку з неналежним виконанням умов договору змінився строк виконання основного зобов'язання (підпункт 4.5 кредитного договору) і що банк мав право з 25 травня 2009 року й протягом трьох років від цієї дати звернутися до суду з позовом, однак позовну заяву подав лише у листопаді 2016 року.

Поза увагою апеляційного суду залишилось те, що після зміни строку виконання зобов'язання - 25 травня 2009 року усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мали правового значення, оскільки за вимогою підпункту 4.5 договору позичальник був зобов'язаний повернути кредит в повному обсязі до вказаної дати, а усі наступні щомісячні платежі за графіком після вказаної дати не підлягали виконанню.

Крім того, апеляційний суд не врахував, що переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності.

Проте апеляційний суд не з'ясував, які саме дії були вчинені позичальником, що свідчили про визнання нею боргу та були підставою для переривання перебігу строку позовної давності.

Додаткова угода від 24 вересня 2015 року, укладена між сторонами та на яку посилається суд апеляційної інстанції, була укладена після спливу позовної давності до пред'явлених позивачем вимог. 

Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, тому справу необхідно передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду м. Києва від 04 грудня 2017 року скасувати.

Справу направити до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька
Судді А. О. Лесько
С. Ю.Мартєв 
В. В. Пророк 
І. М. Фаловська
 
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75133247

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Это наше решение, совместно с Андреем Авторговым. Сегодня мы получили решение апелляционного суда отказавшего Укрсоцбанку во взыскании задолженности в связи с пропуском исковой давности. В решении же Верховного суда, со ссылкой на позицию Большой палаты и Верховного суда Украины указано, что после изменения срока исполнения обязательства все последующие платежи, предусмотренные графиком уплаты ежемесячных платежей, не имели правового значения, поскольку по требованию подпункта 4.5 договора заемщик обязан вернуть кредит в полном объеме до указанной даты, а все последующие ежемесячные платежи по графику после указанной даты не подлежали исполнению. Кроме того, прерывание исковой давности возможно исключительно в пределах исковой давности.

  • Like 5

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      03 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 0870/645/12
      Провадження N 11-484ас18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку письмового провадження заяву першого заступника Генерального прокурора України про перегляд з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) в редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року (судді Калашнікова О.В., Васильченко Н.В., Леонтович К. Г) у справі N 0870/645/12 за позовом Запорізького природоохоронного міжрайонного прокурора (далі - Прокурор) до Запорізької районної державної адміністрації Запорізької області (далі - Запорізька РДА), треті особи: Обслуговуючий садівничий кооператив "Гриф-2006" (далі - ОСК "Гриф-2006"), ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, про скасування розпорядження та
      ВСТАНОВИЛА:
      У січні 2012 року Прокурор звернувся до суду з позовом до Запорізької РДА, в якому з урахуванням уточнення до позовних вимог просив скасувати розпорядження відповідача від 03 березня 2007 року N 2/51 "Про безоплатну передачу громадянам - членам ОСК "Гриф-2006" у власність земельних ділянок для ведення садівництва".
      На обґрунтування позову Прокурор зазначив, що розпорядженням Запорізької РДА від 22 січня 2007 року N 32 передано в оренду ОСК "Гриф-2006" терміном на 12 років земельну ділянку загальною площею 4,0559 га. Розпорядженням відповідача від 03 березня 2007 року N 2/51 передано громадянам (згідно додатку) безоплатно у власність земельні ділянки загальною площею 3,4778 га за рахунок земель ОСК "Гриф-2006", розташованих за межами населених пунктів Долинської сільської ради, в розмірах, закріплених в їхньому користуванні з підстав членства в кооперативі. 09 грудня 2011 року Прокурором на розпорядження Запорізької РДА від 03 березня 2007 року N 2/51 у зв'язку з його незаконністю внесений протест за N 111-1082вих-П. Проте листом від 23 грудня 2011 року за N 2317/05-21 відповідач відхилив протест позивача, пославшись на приписи статті 43 Закону України від 09 квітня 1999 року N 586-XIV "Про місцеві державні адміністрації", відповідно до яких голова місцевої державної адміністрації не може скасовувати свої попередні розпорядження. На підставі викладеного Прокурор просив скасувати оскаржуване розпорядження відповідача.
      Запорізький окружний адміністративний суд постановою від 15 лютого 2012 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2013 року, адміністративний позов задовольнив.
      Вищий адміністративний суд України постановою від 21 травня 2015 року постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 15 лютого 2012 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2013 року скасував, ухвалив у справі нове рішення, яким у задоволенні позову Прокурора до Запорізької РДА про скасування розпорядження відмовив.
      Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та відмовляючи в задоволенні позовних вимог Прокурора, Вищий адміністративний суд України керувався тим, що члени ОСК "Гриф-2006" мали право на отримання земельних ділянок у порядку приватизації; за відсутності доказів винної протиправної поведінки власників земельних ділянок встановлені в справі обставини не можуть вважатися підставою для скасування рішення відповідача про передачу у власність земельних ділянок; голова Запорізької РДА мав би видати розпорядження, яким відхилив би протест прокурора, а не надсилати лист, яким повідомив про неможливість задоволення протесту, однак Прокурор не оскаржив бездіяльність відповідача щодо не розгляду протесту в передбаченому законом порядку, а відтак фактично не пов'язав свій позов із відхиленням протесту, у зв'язку з чим помилковим є висновок судів попередніх інстанцій щодо не порушення позивачем строків звернення до суду з адміністративним позовом.
      20 серпня 2015 року перший заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 237 КАС України в редакції, чинній на час звернення із заявою до суду.
      На обґрунтування підстав для перегляду постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року, якою скасовано рішення судів попередніх інстанцій та відмовлено в задоволенні позову Прокурора, перший заступник Генерального прокурора України надав ухвали: Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року N 6-2443св13, Вищого адміністративного суду України від 28 травня 2015 року N 2а/1318/18/12 (К800/58060/14) та від 10 червня 2015 року N 808/4681/13-а (К/800/44828/14), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права. Зокрема, перший заступник Генерального прокуратура України у вказаній заяві зазначив, що суди касаційної інстанції неоднаково застосували одні й ті самі норми матеріального права, а саме статтю 118 Земельного кодексу України та норми процесуального права, а саме статті 17, 157 КАС України. У зв'язку з викладеним заявник просить скасувати постанову Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року, а провадження у справі закрити.
      Суддя Верховного Суду України ухвалою від 14 вересня 2015 року відкрив провадження у справі для перегляду постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції.
      Підпунктом 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VІІІустановлено, що заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
      У підпункті 7 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII закріплено, що заяви і скарги, зазначені в підпунктах 1, 3-6 цього пункту, передаються відповідно до Касаційного адміністративного суду, ВеликоїПалати Верховного Суду за розпорядженням керівника апарату суду, до якого подані такі заяви і скарги, протягом тридцяти днів з дня набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      12 січня 2018 року заяву першого заступника Генерального прокурора України з матеріалами справи було передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 11 квітня 2018 року на підставі підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VІІІсправу передав до Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа за заявою першого заступника Генерального прокурора України відповідно до частини другої статті 241 КАС України у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, підлягала розгляду на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 04 травня 2018 року прийняла до розгляду заяву першого заступника Генерального прокурора України про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року та призначила справу до розгляду без повідомлення та виклику учасників справи на підставі підпункту 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в заяві про перегляд судового рішення доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а тому наявні підстави для задоволення цієї заяви.
      Згідно з підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII заява першого заступника Генерального прокурора України, яка подана до набрання чинності цією редакцією Кодексу, підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності згаданою редакцією Кодексу.
      Пунктом 2 частини першої статті 237 КАС України (у вказаній редакції) визначено, що заява про перегляд судових рішень в адміністративних справах може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів.
      Вищий адміністративний суд України ухвалами від 28 травня 2015 року N 2а/1318/18/12 (К800/58060/14) та від 10 червня 2015 року N 808/4681/13-а (К/800/44828/14), які надані першим заступником Генерального прокурора України на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, у справах за позовами до органу місцевого самоврядування та місцевого органу виконавчої влади відповідно про скасування рішень про передачу у власність громадянам земельних ділянок, скасував рішення судів попередніх інстанцій та закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 157 КАС України. Касаційний суд у цих ухвалах зазначив, що у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельної ділянки у власність, користування чи оренду, тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації, подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися в порядку цивільної (господарської) юрисдикції, тому що виникає спір про цивільне право.
      Натомість у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, розглянувши справу по суті позовних вимог, вважав, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Таким чином, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносинах норм процесуального права, а саме статті 17 КАС України щодо встановленої законом юрисдикції адміністративних судів.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом одних і тих самих норм процесуального права у подібних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття рішень судами першої та апеляційної інстанцій) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Як установлено матеріалами справи, рішення в якій переглядається, Прокурор звернувся до адміністративного суду з позовом, направленим на скасування розпорядження відповідача від 03 березня 2007 року N 2/51 "Про безоплатну передачу громадянам - членам ОСК "Гриф-2006" у власність земельних ділянок для ведення садівництва".
      Матеріалами справи також встановлено, що на підставі вищезазначеного розпорядження та технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки, протягом 2007 року виготовлені державні акти на право власності на земельні ділянки та зареєстровані в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю, в тому числі за третіми особами у справі.
      Крім того, на підставі договору купівлі-продажу від 30 серпня 2007 року ОСОБА_38 купив у ОСОБА_21 земельну ділянку НОМЕР_1 площею 0,1000 га, що належала останній на підставі державного акта на право власності на землю серії НОМЕР_2, виданого на підставі оскаржуваного розпорядження відповідача.
      Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.
      Отже, прийняте відповідачем розпорядження (рішення) про передачу третім особам у власність земельних ділянок є ненормативним актом суб'єкта владних повноважень, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання. Скасування цього рішення не породжує наслідків для власників земельних ділянок, оскільки у таких осіб виникло право власності земельної ділянки і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах. У такому випадку захист порушеного, на думку Прокурора, права з огляду на суб'єктний склад сторін має вирішуватися за нормами цивільного судочинства.
      При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
      За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом порушених прав, що виникають із земельних відносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.
      Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 та 18 квітня 2018 року у справах N 761/33504/14-а та N 802/950/17-а відповідно.
      Згідно із частиною першою статті 242 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року) за наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається одна з таких постанов: про повне або часткове задоволення заяви; про відмову у задоволенні заяви.
      На підставі підпункту "б" пункту 1 частини другої статті 243 КАС України (у вказаній редакції) за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 237 цього Кодексу, у разі порушення судом (судами) норми процесуального права, що полягає у порушенні встановленої законом юрисдикції адміністративних судів, суд має право скасувати судове рішення повністю або частково і закрити провадження у справі повністю або в певній частині.
      З огляду на викладене, а також у зв'язку з встановленням у цій справі порушення судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій визначеної законом юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування постановлених у справі судових рішень із закриттям провадження у справі.
      Керуючись статтями 241-243 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року), підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України (в редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву першого заступника Генерального прокурора України про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року задовольнити.
      2. Постанову Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року, ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2013 року та постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 15 лютого 2012 року скасувати.
      3. Провадження у справі N 0870/645/12 за позовом Запорізького природоохоронного міжрайонного прокурора до Запорізької районної державної адміністрації Запорізької області, треті особи: Обслуговуючий садівничий кооператив "Гриф-2006", ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, про скасування розпорядження - закрити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Золотніков
      Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко
      С.В. Бакуліна Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.Р. Кібенко О.М. Ситнік
      В.С. Князєв О.С. Ткачук
      Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич
      Н.П. Лященко О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Справа № 755/3157/17
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      "19" листопада 2018 р.
      Дніпровський районний суд м. Києва в складі:
      головуючої судді Арапіної Н.Є.
      з секретарем Рудь Н.В.
      за участі
      представників позивача ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3
      представників відповідача Таран М.В., Андрейківа О.В.,
      розглянувши в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Києва цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (реституції), та зустрічною позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів, -
      в с т а н о в и в:
      Позивач ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (реституції). Свої вимоги мотивував тим, що 04 лютого 2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" та позивачем було укладено Договір про фінансовий лізинг № 00009437. В грудні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" звернулось до Бердянського міськрайонного суду Запорізької області із позовною заявою до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості та збитків за договором про фінансовий лізинг. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року відмовлено у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна", оскільки було встановлено нікчемність спірного правочину. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року залишено без змін. Просить застосувати реституцію та привести сторони у положення, що існувало до підписання договору про фінансовий лізинг №00009437 від 04 лютого 2014 року стягнувши з відповідача 127 174,59 грн.; стягнути судовий збір.
      Позивачем подано заяву про збільшення позовних вимог, відповідно до якої позивач остаточно просить застосувати реституцію та привести сторони у положення, що існувало до підписання договору про фінансовий лізинг № 00009437 від 04 лютого 2014 року, стягнувши з відповідача 302 678,32 грн.; стягнути судовий збір.
      Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 02 березня 2017 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі.
      10 липня 2017 року ухвалою суду прийнято зустрічну позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (реституції). Зустрічні вимоги мотивовано тим, що 04 лютого 2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" та позивачем було укладено Договір про фінансовий лізинг № 00009437, відповідно до умов якого відповідач зобов'язався передати позивачу транспортний засіб типу VW Caddy GP Kombi 1.6 L TDI, 2013 року випуску, шасі № НОМЕР_3, двигун № НОМЕР_1, а позивач зобов'язався прийняти об'єкт лізингу та сплатити суму коштів за договором. Вартість об'єкту лізингу, яка погоджена сторонами, становить еквівалент 26 828,57 доларів США. Відповідно до звіту № 818 про оцінку транспортного засобу станом на 25 вересня 2015 року ринкова вартість транспортного засобу типу VW Caddy GP Kombi 1.6 L TDI, 2013 року випуску, шасі № НОМЕР_3, двигун № НОМЕР_1 становить у розмірі 322 240,86 грн., що еквівалентно 15 012,76 доларів США. Отже, за період користування позивачем транспортним засобом його вартість зменшилася та становить 11 815,81 доларів США (25 828,57 - 15 012,76), що еквівалентно у розмірі 307 514,67 грн. У зв'язку з чим просить стягнути з ОСОБА_6 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» грошові кошти у розмірі 307 514,67 грн., а також судові витрати.
      27 липня 2018 року ухвалою суду у задоволенні клопотання представника позивача ОСОБА_6 - ОСОБА_8 про закриття провадження у справі за зустрічною позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів відмовлено.
      27 липня 2018 року ухвалою суду підготовче провадження у справі закрито та призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.
      19 листопада 2018 року розгляд справи закінчено ухваленням рішення по суті вимог.
      Позивач в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Представництво інтересів здійснювали ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3
      Представник позивача ОСОБА_3 підтримав позовні вимоги. Дав пояснення, аналогічні викладеним у позові. Зустрічні позовні вимоги не визнав. Пояснив, що звіт про оцінку автомобіля зроблено через 7 днів після вилучення автомобіля у позивача, тому не відображає дійсну вартість автомобіля на момент вилучення.
      Представник позивача ОСОБА_1 підтримав пояснення представники позивача ОСОБА_3
      Представник відповідача Таран М.В. пояснив, що первісний позов не підлягає задоволенню через пропуск строку позовної давності - три роки. Договір є нікчемним з моменту укладення - 04 лютого 2017 року, тому позивач звернувся до суду 21 лютого 2017 року з пропуском строку позовної давності. Щодо зустрічних позовних вимог, то автомобіль знаходився у позивача в користуванні, тому повернути зобов»язаний в первісному стані, тобто новий автомобіль. Фінансові втрати Лізингодавця складають з різниці ринкової вартості автомобіля на теперішній час та вартості автомобіля на день повернення.
      Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні фактичні обставини та відповідні правовідносини.
      04 лютого 2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" та позивачем було укладено Договір про фінансовий лізинг № 00009437, за яким відповідач зобов'язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу у користування майно, а саме, транспортний засіб типу VW Caddy GP Kombi 1.6 L TDI, 2013 року випуску, шасі № НОМЕР_3, двигун № НОМЕР_1, а позивач зобов'язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами договору (а.с.39, 40-51, 52-26, том 1).
      Позивач просить застосувати реституцію та привести сторони у положення, що існувало до підписання договору про фінансовий лізинг № 00009437 від 04 лютого 2014 року, стягнувши з відповідача грошові кошти в розмірі 127 174,59 грн.
      Позивач в обґрунтування вимог зазначив, що рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року встановлено нікчемність спірного правочину.
      На підтвердження позовних вимог позивачем надано рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області про відмову у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості та збитків, та про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про визнання недійсними окремих умов договору, яке набрало законної сили (а.с.242-245, 246-248, 249-250, 251-255, том 1), квитанції про сплату грошових коштів на користь відповідача, відповідно до договору про фінансовий лізинг № 00009437 від 04 лютого 2017 року на загальну суму 127174,59 грн. (а.с.146-201, том 1).
      Згідно зі ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
      Судом встановлено, що рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області договір про фінансовий лізинг № 00009437 від 04 лютого 2014 року визнано нікчемним.
      Факт отримання Товариством з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» грошових коштів у розмірі 127 174,59 грн. сторонами не заперечується, натомість, підтверджується квитанціями, які долучено до матеріалів справи.
      Отже, у зв»язку з визнанням договору лізингу недійсним з моменту укладення, лізингодавець зобов'язаний повернути лізингоодержувачу сплачені ним лізингові платежі на виконання умов договору.
      Представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог, оскільки позивачем пропущено строк позовної давності.
      Частинами першою, п'ятою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
      Відповідно до ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
      Відповідно до ч.ч.3, 4 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, сплив позовної давності є підставою для відмови у позові.
      Однак суд з урахуванням дати рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області, яким встановлено нікчемність спірного правочину - 13 квітня 2016 року, та дати звернення до суду з позовною заявою - 21 лютого 2017 року, приходить висновку, що позивачем не було пропущено строк позовної давності.
      З огляду на викладене, позовні вимоги в частині стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" на користь ОСОБА_6 грошових коштів у розмірі 127 174 грн. 59 коп. підлягають задоволенню повністю.
      Крім того, позивачем заявлено позовні вимоги про стягнення з відповідача відсотків за користування безпідставно набутими грошовими коштами у розмірі 175 503,73 грн.
      Позивач в обґрунтування позовних вимог про стягнення відсотків посилається на користування відповідачем безпідставно набутими грошовими коштами за нікчемним правочином.
      Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (ч. 1 ст. 1212 ЦК України).
      У разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу) (ч. 2 ст. 1214 ЦК України).
      За користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (ст. 536 ЦК України).
      Судом встановлено, що між сторонами виникли договірні відносини. Той факт, що договір укладено у формі, яка не відповідає вимогам закону, не свідчить про те, що він не є укладеним.
      У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно потерпілому.
      Тому у задоволенні позовних вимог про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" на користь ОСОБА_6 відсотків за користування безпідставно набутими грошовими коштами у розмірі 175 503,73 грн., слід відмовити.
      Відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів.
      Підставою для задоволення зустрічних позовних вимог відповідачем зазначено про відшкодування вартості майна, яке перебувало у користуванні позивача з використанням грошового еквіваленту в іноземній валюті.
      На підтвердження позовних вимог відповідачем надано звіт № 818 про оцінку транспортного засобу від 25 вересня 2015 року, відповідно до якого станом на 25 вересня 2015 року ринкова вартість транспортного засобу типу VW Caddy GP Kombi 1.6 L TDI, 2013 року випуску, шасі № НОМЕР_3, двигун № НОМЕР_1 становить у розмірі 322 240,86 грн., що еквівалентно 15 012,76 доларів США (а.с.105-110, том 1).
      Реституція передбачає приведення сторін до того стану, у якому вони перебували до укладення правочину, тому Лізингоодержувач зобов'язаний повернути лізингодавцю майно, а саме об'єкт лізингу, яким він користувався у первісному стані.
      Оскільки повернення об'єкта лізингу, яким протягом певного часу користувалися, у первісному стані є неможливим, лізингоодержувач повинен відшкодувати його вартість.
      Представник відповідача наполягав на відшкодуванні вартості майна з використанням грошового еквіваленту в іноземній валюті.
      Відповідно до ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
      Крім того, згідно з частинами 1, 2 ст. 533 ЦК України, грошове зобов'язання має бути виконано у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
      Згідно з частиною третьою статті 533 ЦК України використання іноземної валюти як засобу платежу при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається лише у випадку, передбаченому законом.
      Гривня є законним платіжним засобом на території України (частина перша стаття 192 ЦК України).
      Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України).об»єкту лізингу майна у разі повернення у грошовому еквіваленті в іноземній валюті.
      Однак договором не передбачено відшкодування вартості майна при поверненні з використанням грошового еквіваленту в іноземній валюті.
      Для визначення фінансових втрат лізингодавця відповідачем проведено оцінку майна та відповідно до звіту визначено ринкову вартість об'єкта лізингу у розмірі 322 240,86 грн.
      Разом з тим, відповідно до договору про фінансовий лізинг № 90023291 від 04 лютого 2014 року вартість об'єкту лізингу - VW Caddy GP Kombi 1.6 L TDI, 2013 року випуску становить у розмірі 234 749,99 грн.
      Порівнюючи вартість об'єкту лізингу при укладанні договору фінансового лізингу та при складанні звіту щодо визначення ринкової вартості на момент відшкодування, судом не встановлено прямих грошових збитків.
      Тому з урахуванням викладеного у задоволенні зустрічних позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів слід відмовити повністю.
      Відповідач просить про стягнення судових витрат, які складаються з витрат на правничу допомогу.
      Згідно ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
      Згідно ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
      Відповідно до ч.2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов»язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові на позивача.
      У зв'язку з відмовою в задоволенні зустрічних позовних вимог судові витрати, які складаються з витрат на правничу допомогу, стягненню не підлягають.
      Керуючись ст.ст. 216, 257, 261, 267, 536, 1048, 1212, 1214 ЦК України, Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", п. 47 Постанови Пленуму Верховного суду України № 10 від 17 жовтня 2014 року «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах», ст.ст. 12, 13, 76, 81, 89, 133, 141, 142, 247, 259, 263, 264-265, 273, 353 ЦПК України, суд -
      в и р і ш и в:
      Позовні вимоги ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (реституції) задовольнити частково.
      Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна", ідентифікаційний код 35571472, місцезнаходження за адресою: 02152, пров П.Тичини, 1-в, оф. «В», м. Київ, на користь ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1, грошові кошти у розмірі 127 174 (сто двадцять сім тисяч сто сімдесят чотири) грн. 59 коп.
      В решті позовних вимог ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (реституції) відмовити.
      У задоволенні зустрічних позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів відмовити повністю.
      Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. 
      Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення.
      Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
      Повний текст рішення складено 29 листопада 2018 року.
      Суддя Н.Є.Арапіна
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/78241933
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      31 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 202/4494/16-ц
      Провадження N 14-318цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк");
      відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2016 року в складі судді Волошина Є.В. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 квітня 2017 року у складі колегії суддів Пономарь З.М., Баранніка О.П., Посунся Н.Є.
      у цивільній справі за позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором
      УСТАНОВИЛА:
      У липні 2016 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 85 020,01 доларів США, з якої: 12 939,78 доларів США - заборгованість за кредитом, 27 420,32 доларів США - заборгованість за відсотками за користування кредитом, 44 659,91 доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором.
      Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 20 липня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 16 тис. доларів США, зі сплатою 17 % річних, терміном до 20 липня 2012 року.
      З метою забезпечення виконання зобов'язання за вказаним кредитним договором 20 липня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 укладено договір поруки, за умовами якого поручитель зобов'язався солідарно з позичальником відповідати перед банком за виконання ним вказаного кредитного договору.
      Також позивач вказував, що 02 грудня 2010 року заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська стягнуто солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 20 липня 2007 року у розмірі 16 904,72 долари США (еквівалент 135 037,76 грн).
      Вищевказане рішення суду набрало законної сили та відповідачами не виконано, внаслідок чого станом на 07 червня 2016 року існує заборгованість за кредитним договором у розмірі 68 115,29 доларів США, з яких: 24 316,53 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитними коштами та 43 798,76 доларів США - пеня за порушення умов кредитного договору, яку ПАТ КБ "ПриватБанк", уточнивши позовні вимоги, просило стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4
      Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2016 року позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 20 липня 2007 року у розмірі 48 633,06 долари США, з яких: заборгованість за відсотками за користування кредитом у розмірі 24 316,53 доларів США, пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором у розмірі 24 316,53 доларів США (еквівалент 1 214 853,84 грн). В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції вважав установленим та доведеним факт існування заборгованості ОСОБА_3 перед банком у розмірі, зазначеному у позовній заяві.
      Відповідно до частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), місцевий суд, врахувавши те, що розмір неустойки більш ніж у двічі перевищує суму процентів за користування кредитом, а також відсутність підтверджень про настання негативних наслідків внаслідок прострочення виконання зобов'язання відповідачкою, зменшив суму пені, нараховану за вказане порушення умов кредитного договору до 24 316,53 доларів США, що відповідає розміру заборгованості за несплаченими процентами за користування кредитними коштами.
      Крім того, відмовляючи у позові до ОСОБА_4, суд першої інстанції дійшов висновку, що звернувшись у березні 2010 року до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська із позовом про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором, ПАТ КБ "ПриватБанк" змінило строк виконання зобов'язань за спірним кредитним договором, а тому на момент пред'явлення зазначеного позову (червень 2016 року) порука ОСОБА_4 припинилася на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України в зв'язку із закінченням п'ятирічного строку її дії, встановленого в договорі поруки.
      ПАТ КБ "ПриватБанк" оскаржило в апеляційному порядку зазначене рішення місцевого суду в частині відмови у позові до ОСОБА_4
      Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 квітня 2017 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2016 року в оскаржуваній частині залишено без змін.
      Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції в цій частині без змін, указав на те, що в разі невиконання грошового зобов'язання, в тому числі й на підставі рішення суду, на повторну вимогу кредитора до поручителя поширюються положення частини четвертої статті 559 ЦК України.
      У травні 2017 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення у частині відмови у задоволенні його позову до ОСОБА_4 скасувати й ухвалити у цій частині нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.
      Доводи касаційної скарги
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених як умовами договору, так і ЦК України.
      Крім того, заявник вказує на те, що частина четверта статті 559 ЦК України до спірних правовідносин не застосовується, оскільки наявне судове рішення про задоволення вимог кредитора, у тому числі до поручителя, що підтверджує своєчасне пред'явлення вимог до нього.
      При цьому ПАТ КБ "ПриватБанк" посилається на правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах від 23 вересня 2015 року (справа N 6-1206цс15), від 03 лютого 2016 року (справа N 6-2017цс15) та від 25 травня 2016 року (справа N 157цс16), які судами попередніх інстанцій не враховані під час розгляду даної справи.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
      У травні 2018 року зазначену справу передано до Верховного Суду.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 травня 2018 року справу за позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором призначено до судового розгляду, а ухвалою від 20 червня 2018 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п'яту статті 403 та підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України.
      Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив, що предметом цього спору є застосування положень частини четвертої статті 559 ЦК України щодо припинення поруки у зв'язку зі зверненням кредитора з вимогою до поручителя з порушенням встановленого законодавством або договором поруки строку, при наявності преюдиційного рішення суду про задоволення вимог кредитора до поручителя.
      Верховний Суд України у постановах від 26 листопада 2014 року (справа N 6-75цс14), від 03 лютого 2016 року (справа N 6-2017цс15), від 06 липня 2016 року (справа N 6-1199цс16) за подібних правовідносин і фактичних обставин висловив правову позицію про те, що судове рішення, що набрало законної сили, є обов'язковим до виконання відповідно до положень статті 129 Конституції України, статей 553, 559 ЦК України. При ухваленні судом рішення про задоволення вимог кредитора до поручителя, стягнення з останнього кредитної заборгованості, необхідно встановлювати обставини щодо дійсності поруки, що є підставою для задоволення таких вимог. Оскільки рішенням суду, що набрало законної сили, задоволені вимоги кредитора до поручителя, тому підстав для застосування положень частини четвертої статті 559 ЦК України при новому позові до поручителя немає.
      Разом із тим Верховний Суд України упостанові від 18 листопада 2015 року (справа N 6-1779цс15) у справі за позовом кредитора до поручителя про стягнення заборгованості за кредитним договором по суті відійшов від зазначеної вище правової позиції та зробив висновок, що у зв'язку з порушенням боржником виконання зобов'язання за кредитним договором кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України та умов кредитного договору використав право дострокового стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за кредитним договором, тобто змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому повинен був пред'явити позов до поручителя протягом строку, встановленого договором поруки, починаючи від дати судового рішення про задоволення вимог кредитора до поручителя. Проте кредитор з даним позовом звернувся до поручителя поза межами трирічного строку, встановленого договором поруки, тому відповідно до положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припинилась.
      Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в своїй ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду вказав про те, що ухвалюючи зазначене вище судове рішення, Верховний Суд України не зазначив про відступлення від раніше прийнятої правової позиції (частина перша статті 360-7 ЦПК України), що призвело до того, що правові позиції Верховного Суду України у наведених вище постановах при однакових фактичних обставинах і подібних правовідносинах зводяться до протилежних висновків. Так, в одному випадку Верховний Суд України дійшов висновку, що після ухвалення рішення про стягнення на користь банку кредитної заборгованості з поручителя порука вже не може бути припинена, а в іншому випадку - може бути припинена, оскільки необхідно по-новому обчислювати строк пред'явлення вимог до поручителя після ухвалення рішення суду.
      У справі, яка є предметом касаційного перегляду, суди погодились із правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 18 листопада 2015 року (справа N 6-1779цс15), та дійшли висновку про те, що судове рішення про задоволення вимог кредитора до поручителя не виключає необхідність додержання банком положень частини четвертої статті 559 ЦК України щодо строку звернення з вимогою до поручителя при його новому зверненні до суду про стягнення заборгованості за цим кредитним договором за новий період після ухвалення рішення суду про стягнення з нього кредитної заборгованості.
      З огляду на викладене Перша судова палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що вирішення цих правових питань, з урахуванням наведених вище правових позицій Верховного Суду України у подібних правовідносинах, містить виключну правову проблему для забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Крім того, колегія суддів зазначила, що однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдине застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
      Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
      Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.
      Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про необхідність передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цієї справи та відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Суди встановили, що 20 липня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 2007-140, за умовами якого останній надано кредит у розмірі 16 тис. доларів США зі сплатою 17 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення кредитних коштів не пізніше 20 липня 2012 року.
      На забезпечення виконання зобов'язань за цим кредитним договором 20 липня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 укладено договір поруки N 2007/140, відповідно до якого останній узяв на себе солідарну відповідальність із позичальником за виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором.
      ПАТ КБ "ПриватБанк" у березні 2010 року зверталося до суду з позовом про дострокове солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором з позичальника ОСОБА_3 та поручителів: Товариства з обмеженою відповідальністю "Українське фінансове агентство "Верус" (далі - ТОВ "УФА "Верус"), ОСОБА_5 та ОСОБА_4
      Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 грудня 2010 року стягнуто солідарно на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 135 037,76 грн. а також з ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ТОВ "УФА "Верус" 200,00 грн заборгованості за кредитним договором від 20 липня 2007 року.
      Також судами попередніх інстанцій з'ясовано, що вказане рішення місцевого суду не виконане та заборгованість за спірним кредитним договором відповідачами не сплачена.
      У зв'язку з існуванням станом на 07 червня 2016 року непогашеної заборгованості за кредитним договором, ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до суду з позовом про солідарне стягнення з боржника та поручителя 68 115,29 доларів США, з яких 24 316,53 доларів США - передбачені договором несплачені проценти за користування кредитними коштами та 43 798,76 доларів США - пеня за несвоєчасне виконання його умов.
      Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
      Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
      Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.
      Керуючись однією з аксіом цивільного судочинства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", що означає: "У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права", Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 26 листопада 2014 року (справа N 6-75цс14), від 03 лютого 2016 року (справа N 6-2017цс15) та від 06 липня 2016 року (справа N 6-1199цс16), з огляду на таке.
      У постанові від 26 листопада 2014 року (справа N 6-75цс14) Верховний Суд України не погодився із висновком суду касаційної інстанції про припинення поруки ОСОБА_1 на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України з огляду на наявність ухвали апеляційного суду в іншій справі, якою залишено без змін рішення суду першої інстанції про стягнення кредитної заборгованості, в тому числі з ОСОБА_1, і в якій зазначено, що підстав для висновку про пропущення банком строку на пред'явлення вимоги до поручителя немає, що в свою чергу виключає визнання поруки припиненою в подальшому.
      Таких самих висновків дійшов Верховний Суд України і в постановах від 03 лютого 2016 року (справа N 6-2017цс15) та від 06 липня 2016 року (справа N 6-1199цс16), де крім іншого вказано, що за наявності рішення суду, яке набрало законної сили, яким задоволені вимоги кредитора до поручителя, підстав для застосування положень частини четвертої статті 559 ЦК України немає.
      Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
      Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
      Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
      За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
      Виконання зобов'язання може забезпечуватися порукою (частина перша статті 546 ЦК України).
      Частиною другою статті 548 ЦК України встановлено, що недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
      Тобто, за виключенням гарантії (стаття 562 ЦК України), лише дійсні вимоги можуть бути забезпечені.
      Частинами першою, другою статті 553 ЦК України визначено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі.
      Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
      У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
      Відповідно до частини першої, другої статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
      Тобто порука є додатковим (акцесорний) способом забезпечення виконання зобов'язань, а тому такі правочини щодо встановлення забезпечення матимуть юридичне значення тільки тоді, коли мають юридичну силу основні зобов'язання.
      Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).
      Пунктом 1.3 кредитного договору встановлено строк повернення кредиту, процентів і винагороди згідно із графіком повернення кредиту, процентів, винагороди (додаток N 1 до даного договору), але не пізніше 20 липня 2012 року.
      Згідно із пунктом 2.3.9 кредитного договору при настанні подій, передбачених у п. 2.3.3 цього договору, зокрема порушення позичальником будь-якого із зобов'язань, передбачених умовами цього договору, в тому числі порушення цільового використання кредиту, банк має право стягнути кредит до настання строків, визначених п. 1.3 цього договору, в тому числі шляхом звернення стягнення на заставлене майно, а також реалізувати свої вимоги, що випливають з цього договору, за рахунок іншого майна позичальника, його гарантів і поручителів, відповідно до чинного законодавства.
      Згідно з пунктами 2, 4 договору поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов'язків за кредитним договором у тому ж розмірі, що і боржник, включаючи сплату кредиту, процентів, нарахованих за користування кредитом, винагород, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків. У випадку невиконання боржником обов'язків за кредитним договором, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники.
      Пунктом 12 цього договору поруки визначено, що строк, у межах якого сторони можуть звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права або законного інтересу за цим договором, встановлюється протягом 5 (п'ять) років.
      Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу.
      Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
      Умовами спірного кредитного договору встановлено щомісячну сплату (до 20-го числа) процентів за кредитом у розмірі 17 % річних на суму залишку заборгованості за кредитним договором, який наданий до 20 липня 2012 року включно (пункт 4.1 цього договору).
      Частинами першою, третьою статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
      За змістом статей 550, 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
      Також поряд із порукою, за своєю правовою природою акцесорним характером володіє і неустойка, яка, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов'язання.
      При цьому згідно із пунктом 4.3 кредитного договору на випадок порушення позичальників строків повернення кредиту сторони погодили сплату збільшеної процентної ставки у розмірі 32 % річних в дату сплати процентів, зазначену вище, а також сплачу винагороди, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків відповідно до порядку та строків, зазначених у кредитному договорі.
      ПАТ КБ "ПриватБанк" використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені за порушення умов договору, звернувшись у березні 2010 року до суду із позовом про примусове солідарне стягнення цих коштів у судовому порядку із боржника ОСОБА_3 та поручителя ОСОБА_4
      Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, а також неустойки, із чим погодився й суд, який задовольнив позовні вимоги ПАТ КБ "ПриватБанк".
      Статтею 1050 ЦК України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
      За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
      Саме такі висновки містяться у постановах ВеликоїПалати Верховного Суду від 28 березня 2018 року (справа N 14-10цс18) та від 04 липня 2018 року (справа N 14-154цс18).
      Велика Палата Верховного Суду, враховуючи встановлену законодавцем правову природу поручительства, як додаткового (акцесорного) зобов'язання до основного договору та пряму залежність від його умов, вважає за необхідне відступити від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 26 листопада 2014 року (справа N 6-75цс14), від 03 лютого 2016 року (справа N 6-2017цс15) та від 06 липня 2016 року (справа N 6-1199цс16) про презумпцію чинності поруки та неможливість її припинення на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України з огляду на наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, оскільки таке рішення саме по собі свідчить про закінчення строку дії договору. А тому на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлене договором поруки.
      Оскільки ПАТ КБ "ПриватБанк" вимог про стягнення з поручителя сплати встановленого індексу інфляції за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання, а також трьох процентів річних від простроченої суми на підставі положень статті 625 ЦК України не заявляв, Велика Палата Верховного Суду вважає, що із рішень судів попередніх інстанцій необхідно виключити посилання на пропуск позивачем визначеного частиною четвертою статті 559 ЦК України строку для пред'явлення вимог до поручителя та припинення поруки ОСОБА_4, у зв'язку із чим рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду підлягають зміні із зазначенням про відмову у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв'язку з відсутністю підстав для його задоволення.
      В іншій частині рішення судів попередніх інстанцій не оскаржуються, а тому відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України Великою Палатою Верховного Суду не перевіряються.
      За змістом статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у разі відмови в позові покладаються на позивача.
      Керуючись статтями 141, 259, 263, 400, 402, 403, 409, 412, 415-419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити частково.
      Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 квітня 2017 року змінити, виключити із судових рішень посилання на частину четверту статті 559 Цивільного кодексу України.
      Вказати, що позов Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором у вигляді передбачених договором процентів за користування кредитними коштами та пені за несвоєчасне виконання умовкредитного договору не підлягає задоволенню з підстав, викладених у мотивувальній частині.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      07 листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа N 575/476/16-ц
      Провадження N 14-306цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      представник позивача - ОСОБА_4,
      відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кириківське" (далі - ТОВ "Кириківське"),
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Відділ Держгеокадастру у Великописарівському районі Сумської області,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4
      на рішення Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року в складі судді В'юник Н. Г. та рішення Апеляційного суду Сумської області від 11 квітня 2017 року в складі колегії суддів Шевченка В.А., Кононенко О.Ю., Бойка В.Б.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ТОВ "Кириківське", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Відділ Держгеокадастру у Великописарівському районі Сумської області, про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним і повернення земельної ділянки, та
      УСТАНОВИЛА:
      У червні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що 20 вересня 2006 року вона і ТОВ "Кириківське" уклали договір оренди земельної ділянки (земельного паю) N 186, зареєстрований у Великописарівському відділенні Сумської регіональної філії Державного підприємства "Центр ДЗК" (далі - ДП "Центр ДЗК") 24 січня 2007 року. Свій примірник вказаного договору позивачка отримала у 2014 року та встановила, що в ньому зазначено строк дії договору - 15 років, хоч насправді строк дії договору становив 5 років. ОСОБА_3 указувала, що своєї згоди на укладення договору оренди на 15 років вона не надавала, встановлення орендної плати в розмірі 1,5 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки суперечить Указу Президента України від 02 лютого 2002 року N 92/2002 "Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян - власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)".
      Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просила визнати недійсним договір оренди земельної ділянки (земельного паю) від 20 вересня 2006 року N 186, укладений між нею та ТОВ "Кириківське"; зобов'язати відповідача повернути орендовану земельну ділянку площею 3,72 га, що належить їй на праві власності.
      Рішенням Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачка пропустила позовну давність, про застосування якої просив відповідач, оскільки спірний договір оренди землі укладено у 2006 році, а з позовом про визнання його недійсним ОСОБА_3 звернулася до суду в 2016 році. Також суд зазначив, що сторони не надали доказів, які б достовірно свідчили, у який період були внесені зміни до договору оренди земельної ділянки шляхом дописування цифри "1" у пункті 6 (строк дії договору) та чи існувала цифра "1" на час підписання договору.
      Рішенням Апеляційного суду Сумської області від 11 квітня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року змінено, виключено з його мотивувальної частини висновок про ненадання сторонами доказів щодо періоду внесення змін до договору оренди земельної ділянки та існування цифри "1" на час підписання договору. В іншій частині рішення суду залишено без змін.
      Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що відсутність волевиявлення ОСОБА_3 щодо укладення договору оренди землі строком на 15 років свідчить про порушення її прав і є підставою для визнання його в цій частині недійсним відповідно до частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), проте позивачка пропустила строк позовної давності, про застосування якого заявляв відповідач, та не навела поважних причин пропуску цього строку. При цьому апеляційний суд вважав, що надані сторонами докази у своїй сукупності вказують на те, що договір оренди земельної ділянки укладався на 5 років, а дописування цифри "1" було здійснене після його підписання, до моменту реєстрації, тому висновок суду першої інстанції, що сторони не довели періоду внесення змін до договору та існування цифри "1" на час його підписання, не відповідає обставинам справи.
      У травні 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернулася з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення судів попередніх інстанцій у частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_3 з підстави пропуску позовної давності та ухвалити нове судове рішення про задоволення її позову в повному обсязі.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували, що вимоги щодо позовної давності не поширюються на вимоги власника про захист права власності на підставі статті 391 ЦК України, оскільки таке правопорушення є триваючим, тому строк давності не сплинув. Вказано також, що строк давності в будь-якому разі не пропущено, оскільки ОСОБА_3 у 2015 році зверталася до Великописарівського районного суду Сумської області з позовом до ТОВ "Кириківське" про розірвання спірного договору оренди земельної ділянки, тому відбулося переривання строку давності на підставі частини другої статті 264 ЦК України. Факт отримання коштів від ТОВ "Кириківське" як орендної плати за період 2006 - 2016 років представник позивачки вважає таким, що не може свідчити про обізнаність ОСОБА_3 про порушення її прав як власника земельної ділянки та схвалення строку дії договору на 15 років. На обґрунтування своїх вимог позивачка посилається на свої покази як свідка, а також свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 01 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      21 квітня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15.
      Колегія суддів зазначила, що ухвалюючи рішення у справі, яка переглядається, апеляційний суд вважав, що після закінчення п'ятирічного строку дії спірного договору позивачка реально могла довідатися про порушення свого права, погоджувалася на фактичну оренду її земельної ділянки відповідачем і отримувала за це орендну плату щорічно по 2016 рік, тому початком перебігу трирічного строку давності для неї за правилами статті 261 ЦК України слід вважати 25 січня 2012 року, коли сплинув п'ятирічний строк дії договору оренди землі від 20 вересня 2006 року, зареєстрованого 24 січня 2007 року.
      Разом з тим колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15 встановлено подібні фактичні обставини, застосовано той самий матеріальний закон та зазначено, що початком перебігу строку давності слід вважати дату, коли позивач довідався про порушення свого права, а саме коли дізнався про існування спірного договору оренди землі; посилання відповідача на те, що початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору суперечить нормам статті 261 ЦК України, оскільки позивач отримував плату за користування землею.
      Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права (статті 261 ЦК України) у подібних правовідносинах, викладеного у вказаній постанові Верховного Суду України, оскільки суд не врахував усіх складових цієї норми матеріального права, а саме гіпотези та диспозиції, в яких зазначено, що при застосуванні строку давності враховується не лише строк, у який особа довідалася, але й могла довідатися про своє порушене право. У зв'язку з цим, на думку колегії суддів, правовий висновок суперечить принципу юридичної визначеності та остаточності, що зі свого боку суперечить статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція).
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 09 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, оскаржувані рішення судів - зміні. При цьому не вбачається підстав для застосування строку давності, а відтак і для вирішення питання про відступ від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      У справі, що розглядається, суди встановили, що ОСОБА_3 є власником земельної ділянки загальною площею 3,72 га, яка розташована на території Кириківської селищної ради Великописарівського району Сумської області, що підтверджується державним актом про право власності на землю від 21 грудня 2001 року (а. с. 13).
      20 вересня 2006 року ОСОБА_3 і ТОВ "Кириківське" уклали договір оренди цієї земельної ділянки, зареєстрований у ДП "Центр ДЗК" 24 січня 2007 року, про що у Державному реєстрі земель зроблено запис за N 040762804057 (а. с. 14, 15). За дорученням від 17 серпня 2006 року під час оформлення й підписання цього договору від імені ОСОБА_3 діяла ОСОБА_5 (а. с. 98).
      Указаних обставин сторони не оспорюють.
      Спірним питанням є строк, на який укладено договір, що, на думку позивачки, є підставою для визнання договору оренди недійсним.
      Суд першої інстанції вважав, що сторони не надали доказів, які б достовірно свідчили про період внесення змін до договору оренди земельної ділянки шляхом дописування цифри "1" у пункті 6 (строк дії договору) та про існування цифри "1" на час підписання договору. Тобто суд послався на відсутність доказів про порушення відповідачем прав позивачки та наявність у неї волевиявлення на укладення договору саме на 5 років.
      Проте з такими висновками не погодився апеляційний суд, зазначивши, що згідно зі змістом указаного договору оренди земельної ділянки він укладений на 15 років з дня набрання ним чинності (а. с. 6).
      Суд послався на покази позивачки як свідка, що цей договір укладався на 5 років, а про виправлення цієї цифри на "15" у тексті угоди вона дізналася лише у 2014 році, отримавши примірник договору.
      Крім того, суди надали правову оцінку актам визначення і закріплення меж земельної ділянки в натурі та приймання-передачі спірної земельної ділянки, у яких зазначено строк дії оренди - 5 років, показанням свідка ОСОБА_5, яка безпосередньо підписувала договір, а також висновку судово-технічної експертизи документів, згідно з яким у первинний зміст наданих для дослідження трьох екземплярів договору N 186 оренди земельної ділянки від 20 вересня 2006 року, укладеного між ОСОБА_3 та ТОВ "Кириківське", у пункт 6 "Строк дії договору" на місці розташування рукописного цифрового запису "15" вносилися зміни шляхом дописування цифри "1" (а. с. 69-а, 84?86).
      Посилаючись на викладене, апеляційний суд зробив висновок, що наведені факти у їх сукупності та взаємозв'язку вказують, що в дійсності договір оренди земельної ділянки укладався на 5 років, а дописування цифри "1" було здійснене після його підписання, до моменту реєстрації, оскільки у записі від 24 січня 2007 року значиться вже п'ятнадцятирічний строк дії цієї угоди (а. с. 112, 113). Суд вважав таким, що не відповідає обставинам справи, висновок суду першої інстанції, що сторони не довели, коли саме були внесені зміни до договору і чи існувала цифра "1" на час його підписання. Отже, відсутність волевиявлення позивачки на укладення договору строком на 15 років, на переконання апеляційного суду, свідчить про порушення її прав і є підставою для визнання договору в цій частині недійсним на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України.
      Після закінчення п'ятирічного строку після укладення договору позивачка погоджувалася на фактичне користування її земельною ділянкою відповідачем і отримувала за це орендну плату щорічно по 2016 рік, що свідчить про поновлення договору оренди відповідно до статті 33 Закону України від 06 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" (далі - Закон N 161-XIV), оскільки після закінчення строку договору земельною ділянкою користувався орендар, а орендодавець не заявив про відмову від договору оренди. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про пропущення позивачкою позовної давності, оскільки після закінчення п'ятирічного терміну договору позивачка реально могла довідатися про порушення свого права.
      Суди вважали, що початком перебігу трирічного строку давності для позивачки за правилами статті 261 ЦК України слід вважати 25 січня 2012 року, внаслідок чого зробили висновок, що цей позов, як і позов про розірвання договору оренди земельної ділянки, на який посилалася позивачка, вона пред'явила після спливу позовної давності, що відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України є підставою для відмови в задоволенні позову.
      Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з висновками судів щодо пропуску позивачем позовної давності та як наслідок такої підстави відмови в задоволенні позову з огляду на таке.
      Спірні правовідносини урегульовані нормами як цивільного, так і земельного законодавства.
      Сторони при укладенні договору дотримувалися загальних вимог про свободу договору, передбачених ЦК України.
      У частині першій статті 627 ЦК зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      За правилами статті 93 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
      Разом з тим визначення, процедура укладення, вимоги та припинення договору оренди землі урегульовано у спеціальному законі, яким є Закон N 161-XIV.
      Відповідно до статті 1 Закону N 161-XIV оренда землі? це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
      У статті 6 Закону N 161-XIV визначено, що орендарі набувають право оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.
      Згідно з вимогами статті 13 названого Закону вказано, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
      Істотні умови договору оренди землі визначені в статті 15 Закону N 161-XIV, відповідно до частини першої якої (у редакції, чинній на час укладення угоди) істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.
      Відповідно до статті 18 Закону N 161-XIV (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.
      У статті 19 Закону N 161-XIV строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років.
      З урахуванням вимог Типового договору оренди землі сторони уклали оскаржуваний договір оренди земельної ділянки 20 вересня 2006 року.
      Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
      Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятоюта шостою статті 203 ЦК України, як передбачено у частині першій статті 215 ЦК України.
      Разом з тим у частині першій статті 236 ЦК України зазначено, що правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
      Момент укладення договору визначено у частині перші статті 638 ЦК України, у якій зазначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
      Постає питання про момент укладення договору оренди землі з урахуванням того, що він набирав чинності з моменту державної реєстрації, як зазначено у статтях 18 та 20 Закону N 161-XIV.
      Згідно зі статтею 2 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру, тобто реєстрацією є запис, фіксація фактів або явищ з метою обліку та надання їм статусу офіційно визнаних актів, внесення до списку або книги обліку.
      Аналіз наведених норм дає можливість зробити висновок, що моментом вчинення правочину слід вважати момент, коли сторони свого часу досягли згоди з усіх істотних умов, тобто на момент підписання договору його сторонами.
      Судами обох інстанцій встановлено та не заперечувалося позивачкою, що вона як орендодавець та ТОВ "Кириківське" як орендар домовилися про строк оренди земельної ділянки у 5 років.
      Також сторони зазначали, на що вказали і суди, про досягнення згоди з інших істотних умов договору, передбачених статтею 15 Закону N 161-XIV.
      Посилання позивачки щодо незаконності розміру орендної плати, визначеного у 1,5 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, зазначеного у договорі оренди, є безпідставними, оскільки суди не встановили, а сторони не надали доказів, що вони домовлялися про інший розмір орендної плати.
      Тому на час підписання договору оренди сторони досягли згоди з усіх його істотних умов. Підстав, які б надавали можливість визнати такий договір недійсним на час його укладення, сторонами не надано.
      Суд апеляційної інстанції вважав, що дописування цифри "1" у графу про строк дії договору відбулося після його підписання сторонами, але до його державної реєстрації. Однак вказана обставина не є підставою для визнання договору недійсним, а може бути підставою для встановлення строку дії договору протягом 5 років, як дійшли згоди сторони.
      За правилами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
      Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
      Відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
      Встановивши, що позовну давність пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цієї підстави, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
      У даному випадку позивачкою не доведено існування підстав для визнання договору недійсним, оскільки в момент підписання договору його сторонами усі істотні умови були узгоджені, а дописування у договір здійснено після його підписання сторонами. Тому підстав для відмови у позові у зв'язку пропуском строку давності не вбачається.
      Згідно зі змістом статті 33 Закону N 161-XIV (в зазначеній редакції) по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк. У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із власником земельної ділянки.
      Суди у справі, що розглядається, установили, що після закінчення п'ятирічного строку після укладення договору позивачка погоджувалася на фактичне користування її земельною ділянкою відповідачем і отримувала за це орендну плату щорічно по 2016 рік, що свідчить про поновлення договору оренди відповідно до статті 33 Закону 161-XIV, оскільки після закінчення строку договору земельною ділянкою користувався орендар, а орендодавець не заявив про відмову від договору оренди.
      Тобто на час укладення договору оренди землі сторони досягли згоди з його істотних умов. Дописування цифри "1" у графі про строк дії договору вчинене після підписання сторонами договору та узгодження п'ятирічного строку дії договору оренди землі.
      Позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості.
      Зважаючи на вказане, для висновків про пропущення позивачкою позовної давності та як наслідок відмову в задоволенні позову у зв'язку з цим у судів обох інстанцій підстав не було.
      Частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України установлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
      Керуючись статтею 412 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про необхідність змінити судові рішення та виключити зі змісту цих рішень посилання на пропущення позивачкою позовної давності та на відмову в задоволенні позову з цих підстав.
      При цьому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову через недоведеність позивачкою заявлених позовних вимог, відсутність підстав, установлених статтями 203, 215 ЦК України, для визнання договору оренди земельної ділянки недійсним і повернення земельної ділянки позивачці.
      Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      Отже, рішення судів у частині відмови в задоволенні позову з підстав недоведеності позовних вимог та відсутності підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України, для визнання договору оренди земельної ділянки недійсним і повернення земельної ділянки позивачці, є законними й обґрунтованими, тому згідно зі статтею 410 ЦПК України у цій частині рішення підлягають залишенню без змін.
      Наведені в касаційній скарзі доводи не впливають на висновки судів у незміненій частині та не дають підстав вважати, що суди порушили норми матеріального та процесуального права.
      Стосовно відступу від правової позиції Верховного Суду України, у зв'язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке.
      Згідно зі змістом постанови Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15, від висновків (щодо застосування норми права у подібних правовідносинах - статті 261 ЦК України) якої бажає відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, позивач (Особа 1), який у лютому 2014 року звернувся до суду з позовом про визнання договору оренди землі, додаткового договору та акта приймання-передачі земельної ділянки недійсними, витребування земельної ділянки, посилався, що хоч він у 2001 році і передав відповідачу свою земельну ділянку в користування без укладення письмового договору, домовившись про те, що в будь-який час зможе повернути земельну ділянку, однак у вересні 2013 року він дізнався про наявність укладеного між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Вісла" (далі - ТОВ "Агрофірма "Вісла") письмового договору оренди належної йому на праві власності земельної ділянки і додаткового договору до нього, яких він не підписував.
      У вказаній справі суд установив, що згідно з договором оренди земельної ділянки від 2005 року, який не містить числа і місяця його укладання, позивач передав зазначену земельну ділянку в оренду ТОВ "Агрофірма "Вісла" строком на 10 років; указаний договір 29 травня 2006 року зареєстрований у Миколаївській регіональній філії ДП "Центр ДЗК". При цьому суд вважав, що акт приймання-передачі земельної ділянки, який не містить дати, свідчить про те, що позивач передав, а відповідач прийняв у натурі земельну ділянку. Крім того, додатковим договором від 17 серпня 2007 року сторони збільшили розмір орендної плати та строк дії договору оренди до 15 років. Згідно з висновком судової почеркознавчої експертизи Миколаївського відділення Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз від 15 травня 2014 року підписи в договорі оренди земельної ділянки і додатковому договорі до нього та акті приймання-передачі від імені позивача (Особи 1) у графі "орендодавець" вчинено не ним, а іншою особою.
      Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову Особи 1, суд першої інстанції зробив висновок, що перебіг позовної давності почався з часу отримання позивачем орендної плати у правовідносинах, які виникли з договору оренди землі з 2006 року. Позивач звернувся до суду з позовом лише в лютому 2014 року, тобто з пропуском позовної давності.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року), зазначив, що перебіг позовної давності починається не з моменту, коли сторони домовились про тимчасове користування земельною ділянкою позивача та отримання останнім плати за користування земельною ділянкою, а з часу, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого майнового права, тобто про укладення договору від його імені. Оскільки позивачу стало відомо про існування спірних договору оренди земельної ділянки, додаткового договору та акта приймання-передачі землі лише у вересні 2013 року, то позовної давності він не пропустив. Тобто суд установив, що позивач дізнався про порушення свого права, а саме про наявність спірного договору оренди, лише у вересні 2013 року, що, як вважав суд, у розумінні частини першої статті 261 ЦК України є початком перебігу позовної давності.
      Постановою Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15 у задоволенні заяви ТОВ "Агрофірма "Вісла" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року відмовлено.
      У вказаній постанові Верховний Суд України висловив такий правовий висновок.
      Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
      Суди також установили, що позивач дізнався про порушення свого права, тобто про наявність спірного договору оренди, лише у вересні 2013 року, що в розумінні частини першої статті 261 ЦК України є початком перебігу позовної давності.
      Посилання відповідача на те, що початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору, оскільки позивач отримував плату за користування землею, суди апеляційної та касаційної інстанцій обґрунтовано визнали таким, що суперечить нормам статті 261 ЦК України.
      Оскільки підставами позову Особи 1 було непідписання спірного договору оренди землі, додаткового договору та акта приймання-передачі земельної ділянки, що свідчить про відсутність волевиявлення на укладення договору на вказаних у ньому умовах, а саме щодо строку договору, тому для правильного вирішення вказаної справи, зокрема у частині висновків щодо початку перебігу позовної давності, важливим є така фактична обставина, як момент, коли особа довідалася, або могла довідатися про порушення свого права. За вказаних обставин особа взагалі не знала про наявність цих документів, адже їх не підписувала, тому визначальним є саме момент, коли вона довідалася про порушення свого права, як правильно вважав апеляційний суд, із висновками якого погодився Верховний Суд України у постанові від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15, від висновків якої бажає відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
      Зі змісту вказаної постанови не вбачається подібності фактичних обставин справи, адже підстави поданого позову та встановлені судом обставини справи відрізняються від тих у справі, яка розглядається, що зі свого боку не вказує на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, оскільки ОСОБА_3 була обізнана з існуванням договору оренди та строком його дії, який вона та її представник, який і підписував оспорюваний договір оренди, зазначали у 5 років.
      Отже, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15.
      Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 410, 412, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4задовольнити частково.
      Рішення Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року та рішення Апеляційного суду Сумської області від 11 квітня 2017 року змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови.
      В іншій частині рішення Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року та рішення Апеляційного суду Сумської області від 11 квітня 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      19 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 916/1979/13
      Провадження N 12-62гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князева В.С.,
      судді-доповідача Кібенко О.Р.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Черненка О.В.,
      представників учасників справи:
      прокурора - Яговдіка С.М.,
      Міністерства внутрішніх справ України - Склярова Д.М.,
      Головного управління Національної гвардії України - Склярова Д.М.,
      Медичного реабілітаційного центру "Тополя" Національної гвардії України Міністерства внутрішніх справ України - Косих Л.О.,
      Товариства з обмеженою відповідальністю "3Т"? Діхтяренко О.М., Русевої О.М.
      розглянула в судовому засіданні касаційні скарги першого заступника військового прокурора Південного регіону України, Медичного реабілітаційного центру "Тополя" Національної гвардії України Міністерства внутрішніх справ України (далі - МРЦ "Тополя") та Головного управління Національної гвардії України (далі - ГУ НГУ)
      на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2017 року у складі колегії суддів Яроша А.І., Лисенко В.А., Діброви Г.І.,
      у справі за позовом Білгород-Дністровського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС) та ГУ НГУ до Затоківської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області (далі - Затоківська селищна рада), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача, - Кабінет Міністрів України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: фізична особа - підприємець (далі - ФОП) Кондратенко Олена Вікторівна, МРЦ "Тополя", Товариство з обмеженою відповідальністю "3Т" (далі - ТОВ "ЗТ"), про визнання недійсними рішень та
      УСТАНОВИЛА:
      22 липня 2013 року прокурор в інтересах держави в особі МВС та ГУ НГУ звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив визнати недійсними рішення Затоківської селищної ради від 30 грудня 2004 року N 1312 "Про надання земельної ділянки суб'єкту підприємницької діяльності Кондратенко О.В. у довгострокову оренду для будівництва, експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу" та від 18 листопада 2005 року N 1749 "Про надання земельної ділянки медичному реабілітаційному центру внутрішніх військ МВС України "Тополя" у постійне користування для експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу".
      Позов мотивовано тим, що надана в оренду ФОП Кондратенко О.В. земельна ділянка площею 1,2 га є складовою земельної ділянки площею 3,8 га, яку у 1988 році передано у постійне користування Головному управлінню внутрішніх військ УРСР, що посвідчене державним актом серії Б N 054792, у зв'язку з чим порушується право держави на вказану земельну ділянку, яка відноситься до земель оборони.
      Заперечуючи проти позову, відповідач звернувся із заявою про застосування позовної давності, вказуючи про обізнаність позивачів із фактом відведення ФОП Кондратенко О.В. спірної земельної ділянки ще у 2005 році.
      Рішенням Господарського суду Одеської області від 26 квітня 2017 року позов задоволено. Визнано незаконними та скасовано рішення Затоківської селищної ради від 30 грудня 2004 року N 1312 "Про надання земельної ділянки ФОП Кондратенко О.В. у довгострокову оренду для будівництва, експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу" та від 18 листопада 2005 року N 1749 "Про надання земельної ділянки медичному реабілітаційному центру внутрішніх військ МВС України "Тополя" у постійне користування для експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу".
      Суд першої інстанції керувався тим, що оскаржувані розпорядження суперечать вимогам статей 116, 142 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та пункту 44 Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року, яким встановлено порядок припинення права постійного користування землями оборони у зв'язку із добровільною відмовою від них землекористувача. За відсутності доказів надання згоди власника земельної ділянки в особі Кабінету Міністрів України на її відчуження, суд першої інстанції вказав, що оспорювані рішення порушують право державної власності, суперечать положенням ЗК України та Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування" (далі - Закон N 280/97-ВР) та прийняті з порушенням установленого законом порядку володіння, користування і розпорядження землями, що перебувають у державній власності. Разом з тим суд першої інстанції відхилив заяву відповідача про застосування позовної давності з огляду на її дотримання прокурором.
      Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2017 року скасовано рішення Господарського суду Одеської області від 26 квітня 2017 року, у задоволенні позову відмовлено.
      Апеляційний господарський суд погодився з висновками суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог, оскільки Затоківська селищна рада як орган місцевого самоврядування незаконно розпорядилася спірною земельною ділянкою, яка є державною власністю, оскільки надана у 1988 році у постійне користування Головному управлінню внутрішніх військ УРСР. Суд апеляційної інстанції зауважив про відсутність звернення відповідного користувача спірної земельної ділянки - Головного управління внутрішніх військ МВС України про передачу спірної земельної ділянки місцевим органам влади та згоди Кабінету Міністрів України на її передачу. Під час перегляду справи апеляційним господарським судом спростовано висновок суду першої інстанції, що вказана земельна ділянка відноситься до земель оборони. Встановлено, що вона є земельною ділянкою рекреаційного призначення з огляду на те, що згідно з державним актом на право постійного користування землею серії Б N 054792, виданого у 1988 році виконкомом Білгород-Дністровської райради, земельну ділянку надано для будівництва установи відпочинку. Зауважено, що подвійне визначення категорії земельної ділянки не передбачено чинним законодавством України.
      Позов прокурора залишено без задоволення у зв'язку зі спливом позовної давності.
      У жовтні 2017 року перший заступник військового прокурора Південного регіону України, МРЦ "Тополя" та ГУ НГУ звернулися до Вищого господарського суду України з касаційними скаргами, в яких, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просили скасувати постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2017 року, а рішення Господарського суду Одеської області від 26 квітня 2017 року - залишити в силі.
      Доводи, наведені в касаційних скаргах
      В узагальненому вигляді доводи касаційних скарг зводяться до того, що усі особи, які звернулися з касаційними скаргами, вказали про неможливість застосування до спірних правовідносин правової позиції, висловленої у постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 6-68цс15, оскільки у даній справі оскаржується рішення органу місцевого самоврядування, а не органу державної влади, як у зазначеній постанові.
      Послалися на правову позицію, висловлену Верховним Судом України у постанові від 16 грудня 2015 року у справі N 6-2510цс15, пояснивши, що вважають у даному випадку предметом спору дії органу місцевого самоврядування, якими порушено право органу державної влади в особі Кабінету Міністрів України, оскільки місцева рада розпорядилася землями оборони.
      Вказали про належність спірних земельних ділянок до земель оборони, а не земель рекреаційного призначення. Землями оборони міг розпоряджатися лише Кабінет Міністрів України. Зазначили про незаконність рішення Затоківської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області, яким передано у користування МРЦ "Тополя" земельну ділянку.
      МРЦ "Тополя" у касаційній скарзі додатково зазначав, що при передачі нерухомого майна площа земельної ділянки не визначалася, суміжні землекористувачі у землевпорядній документації вказані неправильно, у державних актах на право постійного користування земельною ділянкою їм передана і земельна ділянка, яка не входила до 3,8 га, наданих у постійне користування.
      Не враховано державні інтереси, оскільки орендна плата за користування земельною ділянкою перераховується до місцевого, а не державного бюджету.
      Ухвалами Вищого господарського суду України від 29 листопада 2017 року касаційні скарги прийняті до провадження та призначені до розгляду.
      15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) викладено в новій редакції, і розпочав роботу Верховний Суд.
      15 січня 2018 року справу передано на розгляд колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, який 07 березня 2018 року передав справу разом з цими касаційними скаргами на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 7 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України, вважаючи за необхідне відступити від висновку, викладеного раніше у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі N 21-405а14.
      У постанові про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив про необхідність відступити від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі N 21-405а14, згідно з якою у разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб'єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема, рішення про передачу земельних ділянок у власність, укладання договору оренди), позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту.
      Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК України) та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання незаконним рішення є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема права користування та оренди землі), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги задоволенню не підлягають.
      Посилання Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на необхідність відступу від правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 11 листопада 2014 року N 21-405а14, є обґрунтованим.
      При перегляді справи необхідно враховувати, що прокурор звернувся з позовом про визнання недійсними рішень Затоківської селищної ради від 30 грудня 2004 року N 1312 "Про надання земельної ділянки суб'єкту підприємницької діяльності Кондратенко О.В. у довгострокову оренду для будівництва, експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу" та від 18 листопада 2005 року N 1749 "Про надання земельної ділянки медичному реабілітаційному центру внутрішніх військ МВС України "Тополя" у постійне користування для експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу".
      Суди встановили, що у 1988 році виконкомом Білгород-Дністровської районної ради видано Головному управлінню внутрішніх військ СРСР за розпорядженням Ради Міністрів УРСР державний акт серії Б N 054792 на право постійного, безстрокового та безоплатного користування земельною ділянкою площею 3,8 га для будівництва установи відпочинку.
      10 червня 2003 року між Головним управлінням внутрішніх військ МВС України (комітент) та Державною компанією "Укрспецекспорт" (далі - ДК "Укрспецекспорт") укладено договір про порядок реалізації військового майна (договір комісії) N 3/21/1-25Д, згідно з яким ДК "Укрспецекспорт" наділявся повноваженнями реалізації об'єкту незавершеного будівництва - спального корпусу з їдальнею бази відпочинку "Тополя".
      29 грудня 2003 року рішенням Затоківської селищної ради N 818 МРЦ "Тополя" надано згоду на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 3,8 га, яка використовується для експлуатації й обслуговування оздоровчого закладу в Лиманському районі смт Затока.
      26 лютого 2004 року Головне управління внутрішніх військ МВС України в особі Командувача внутрішніх військ МВС України надало згоду на реалізацію об'єкта незавершеного будівництва - спального корпусу з їдальнею бази відпочинку "Тополя" за договором комісії.
      01 березня 2004 року між ДК "Укрспецекспорт" та ФОП Кондратенко О.В. (покупець) укладено договір купівлі-продажу незавершеної будівництвом бази відпочинку "Тополя", що знаходиться в смт Затока Білгород-Дністровського району Одеської області та розташована на земельній ділянці площею 1,2 га.
      Рішенням від 09 березня 2004 року Затоківською селищною радою надано згоду ФОП Кондратенко О.В. на складання проекту відведення земельної ділянки площею 1,2 га для будівництва оздоровчого закладу в Лиманському районі смт Затоці у довгострокову оренду терміном на 25 років та запропоновано в термін до 01 жовтня 2004 року надати матеріали відведення цієї ділянки.
      06 квітня 2004 року на підставі акта прийому-передачі, підписаного начальником Головного управління внутрішніх військ МВС України, заступником генерального директора ДК "Укрспецекспорт" і ФОП Кондратенко О.В., об'єкт незавершеного будівництва спального корпусу з їдальнею бази відпочинку "Тополя" передано останній.
      30 грудня 2004 року рішенням Затоківської селищної ради від N 1312 затверджено проект відведення земельної ділянки площею 1,2 га для будівництва, експлуатації й обслуговування оздоровчого закладу у Лиманському районі смт Затоці у довгострокову оренду терміном на 25 років; надано ФОПКондратенко О.В.
      18 травня 2005 року між Затоківською селищною радою (орендодавець) та ФОП Кондратенко О.В. (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки загальною площею 1,2 га для будівництва й обслуговування оздоровчого закладу строком на 25 років.
      Рішенням Затоківської селищної ради від 18 листопада 2005 року N 1749 затверджено проект відведення земельної ділянки площею 2,455 га у постійне користування МРЦ "Тополя" для експлуатації й обслуговування оздоровчого закладу, розташованого у Лиманському районі смт Затоці, видано державний акт серії ЯЯ N 205681 на право постійного користування.
      08 червня 2007 року між Кондратенко О.В. та ТОВ "Російський чай" укладено договір купівлі-продажу, згідно з яким останнє придбало базу відпочинку "Тополя" (незавершене будівництво).
      31 серпня 2007 року рішенням загальних зборів учасників ТОВ "3Т" створено ТОВ "3Т" шляхом виділу з ТОВ "Російський чай", передано до статутного фонду ТОВ "3Т" базу відпочинку "Тополя", право власності на яке визнано рішенням Господарського суду Одеської області від 22 листопада 2007 року.
      24 червня 2010 року у справі N 2-3926 заочним рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області зобов'язано відділ земельних ресурсів у м. Білгород-Дністровському зареєструвати заміну сторони у договорі оренди спірної земельної ділянки з ФОП Кондратенко О.В. на ТОВ "3Т".
      28 лютого 2011 року між Затоківською селищною радою та ФОП Кондратенко О.В. укладено договір про розірвання договору оренди земельної ділянки від 18 травня 2005 року.
      13 вересня 2012 року між Затоківською селищною радою та ТОВ "3Т" укладено договір оренди земельної ділянки загальною площею 1,1995 га (кадастровий номер 5110300000:02:012:0037) для будівництва та обслуговування оздоровчого закладу строком на 25 років за адресою: смт Затока, м. Білгород-Дністровський, Лиманський район, Одеська область, бульвар Золотий берег, 99. На земельній ділянці розташована база відпочинку "Тополя" (незавершене будівництво).
      Досліджуючи надані сторонами докази та надаючи їм правову оцінку, суди першої та апеляційної інстанцій зазначали і договір купівлі-продажу незавершеної будівництвом бази відпочинку "Тополя" від 01 березня 2004 року між ДК "Укрспецекспорт" та ФОП Кондратенко О.В., що знаходиться в смт Затоці Білгород-Дністровського району Одеської області та розташована на земельній ділянці площею 1,2 га, і акт прийому-передачі від 06 квітня 2004 року, підписаний начальником Головного управління внутрішніх військ МВС України, заступником генерального директора ДК "Укрспецекспорт" і ФОП Кондратенко О.В. про передачу об'єкта незавершеного будівництвом спального корпусу з їдальнею бази відпочинку "Тополя"? ФОП Кондратенко О.В. згідно здоговором купівлі-продажу.
      Судами встановлено, що вказані договір та акт сторонами не оскаржуються та є чинними.
      Тобто сторонами договору купівлі-продажу у самому договорі як його істотну умову, оскільки це прямо зазначено у пункті 1.1 договору, визначили площу земельної ділянки, яка належить до відчужуваного об'єкта нерухомого майна - 1,2 га.
      Зазначене нерухоме майно, у тому числі і земельна ділянка, площа якої вказана у договорі, передані компетентною особою покупцю, оскільки у самому акті прийому-передачі не застережено про особливості виконання договору купівлі-продажу, а існує пряма вказівка на передачу об'єкта незавершеного будівництва відповідно до договору купівлі-продажу.
      Судом апеляційної інстанції правильно враховано при вирішенні питання про застосування позовної давності акт прийому-передачі нерухомого майна від 06 квітня 2004 року, підписаний начальником Головного управління командуючим ВВ МВСУ (а. с. 27, т. 1) та договір про порядок реалізації військового майна від 10 червня 2003 року.
      Крім того, судом апеляційної інстанції зазначено, що не лише договір купівлі-продажу та акт передачі нерухомого майна перебували у розпорядженні користувача земельної ділянки, назва та підпорядкування якого змінювалися протягом строку існування спірних правовідносин.
      МРЦ "Тополя" 26 квітня 2006 року зареєструвало право постійного користування земельною ділянкою на підставі оскаржуваного рішення Затоківської селищної ради від 18 листопада 2005 року N 1749.
      У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначено про необхідність відійти від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі N 21-405а14.
      У статті 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.
      В Україні визнається і діє принцип верховенства права; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, що прямо передбачено у частині першій статті 8, статті 21, частині першій статті 24 Конституції України.
      Права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, як зазначено у частинах першій, другій статті 55 Конституції України.
      Саме суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості звернутися з відповідною заявою до компетентного суду.
      Відповідно до Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення у межах Конституції України і законів держави. Конституція України (частина друга статті 19) передбачає, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.
      Цей принцип знайшов своє відображення у статті 74 Закону N 280/97-ВР, згідно з якою органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами.
      У частинах першій та четвертій статті 11 ЦК України передбачено, що цивільні права і обов'язки виникають як із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, так і з інших дій, які за аналогією, породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування.
      Органи місцевого самоврядування відповідно до Закону N 280/97-ВР наділені значними повноваженнями у різних галузях, зокрема, у сфері регулювання земельних відносин.
      Пункт 34 частини 1 статті 26 зазначеного Закону встановлює, що до питань місцевого значення належить регулювання сільськими, селищними, міськими радами земельних відносин.
      Також відповідно до пунктів "а"? "г" статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад належать розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності.
      Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
      За змістом статті 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.
      З аналізу вказаних норм у їх сукупності можна зробити висновок, що прийняття органом місцевого самоврядування ненормативного акта породжує виникнення правовідносин, що пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів у сфері земельних правовідносин. Тобто рішення органу місцевого самоврядування є підставою виникнення, зміни або припинення прав та обов'язків фізичних та юридичних осіб.
      Відповідно до статей 152, 155 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку. Землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.
      У Рішенні від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 Конституційний Суд України вказав, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є "гарантією стабільності суспільних відносин" між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення. Ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.
      Разом з тим із вказаного Рішення Конституційного Суду України вбачається, що такі рішення органу місцевого самоврядування можуть бути оскаржені в інший спосіб.
      Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до частини другої статті 55, статті 124 Конституції України.
      У такому разі вимога про визнання рішення незаконним може розглядатись як спосіб захисту порушеного цивільного права згідно із статтею 16 ЦК України, якщо фактично підставою пред'явлення позовної вимоги є оспорювання прав особи, що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.
      Статтею 21 ЦК України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
      Відповідно до частини першої статті 393 цього Кодексу правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства.
      Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права. На таку особу, позивача, з урахуванням принципу свободи розпорядження власними процесуальними правами, не можна покладати обов'язок об'єднання вимог про визнання протиправним і скасування рішення органу місцевого самоврядування та вимог про скасування правовстановлюючих документів на земельну ділянку, укладених (виданих) на підставі такого рішення. Така позиція висловлювалася Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року у справі N 923/466/17.
      Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відійти від правової позиції щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеної у раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі N 21-405а14.
      Особи, які подали касаційні скарги, вважали, що постанова Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 6-68цс15 не поширюється на спірні правовідносини, оскільки оскаржувані рішення винесені не органом державної влади, а органом місцевого самоврядування.
      Такі висновки не відповідають ні правовій позиції Верховного Суду України, ні розумінню правової природи актів органу місцевого самоврядування та його правового статусу у системі органів влади.
      З тексту постанови Верховного Суду України N 6-68цс15 вбачається, що підставою для перегляду рішення місцевого суду була неоднакова практика як загальних судів, які розглядали земельні спори за правилами цивільного судочинства, так і господарських судів. При цьому із фактичних обставин, викладених в описовій частині вказаної постанови, вбачається, що земельні спори виникали як із оскарження рішень органів державної влади в особі місцевих державних адміністрацій, так і з рішень органів місцевого самоврядування.
      Тобто у даному випадку Верховний Суд України вказав, що існує неоднакове застосування касаційними судами одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України (у редакції від 16 січня 2003 року), підпункту 2 пункту 2 розділу І Закону України від 20 грудня 2011 року N 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" та пункту 5 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, стосовно правового статусу органу, який видав оспорювані рішення у сфері розпорядження земельними ділянками.
      Відповідно до пункту 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК України, який був чинним на час прийняття Затоківською селищною радою оспорюваних рішень, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснювали відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.
      Характерною особливістю права державної власності на землю є те, що держава реалізує своє право власності на землю через відповідні органи державної влади, які фактично і здійснюють комплекс правомочностей власника (держави), визначених у частині першій статті 78 ЗК України, у тому числі й розпоряджаються землею державної власності.
      У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (частина перша статті 84 ЗК України). За загальним правилом статті 122 ЗК України питання передачі ділянок із земель державної власності в приватну перебуває в компетенції органу виконавчої влади, а не органу місцевого самоврядування.
      Разом з тим відповідно до частини першої статті 122 ЗК України (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) сільські, селищні, міські ради надавали земельні ділянки у постійне користування юридичним особам із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
      Крім того, згідно з пунктом 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК України до моменту розмежування земель державної та комунальної власності сільська, селищна, міська рада була повноважна розпоряджатися нерозмежованою землею в межах населеного пункту. Право розпорядження нерозмежованою землею поза межами населеного пункту належало органам виконавчої влади.
      У статті 122 ЗК України передбачено повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування по наданню земельних ділянок юридичним особам у постійне користування на час виникнення спірних правовідносин, оскільки після змін, внесених Законом України від 16 вересня 2008 року "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву", розподіл повноважень щодо надання у власність та користування земельних ділянок державної та комунальної власності, передбачений коментованою статтею, став універсальним.
      З аналізу зазначених норм права вбачається, що як органи влади, так і органи місцевого самоврядування наділені повноваженнями розпорядження земельними ділянками, які відрізняються лише своїми характеристиками, такими, як місце розташування земельної ділянки, її цільове призначення, категорія.
      Сам обсяг повноважень, тобто у межах своєї компетенції надавати земельні ділянки у постійне користування, користування, оренду, чи передавати їх у власність, є аналогічним.
      Такий висновок підтверджується змістом статей шостої-сімнадцятої ЗК України.
      Отже, правовий висновок щодо застосування позовної давності у земельних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду України N 6-68цс15 від 16 вересня 2015 року, поширюється як на правовідносини щодо оскарження рішень органів виконавчої влади, так і при оскарженні рішень органів місцевого самоврядування. Судом апеляційної інстанції правильно застосовано вказану правову позицію до спірних правовідносин.
      Відповідно до статей 257, 261 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється. Зокрема у пункті 4 частини першої цієї статті в редакції, яка діяла до 15 січня 2012 року, зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.
      Відповідно до пункту 5 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 20 грудня 2011 року N 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.
      Однак пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України за своєю суттю направлений на захист прав власників та інших осіб від держави.
      Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.
      На такі позови поширюються положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав і законних інтересів.
      Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи-носія порушеного права (інтересу).
      При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності починається з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      Відповідно до частин першої, третьої статті 36-1 Закону України "Про прокуратуру" (у редакції, чинній на час звернення прокурором до суду з позовом) представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягало у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави.
      Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи й інтереси інших осіб, визначені у статті 29 ГПК України у редакції, на час звернення прокурора з позовом.
      Позовна давність має вираховуватись із моменту, коли особа, право якої порушено, дізналася, або могла дізнатися про порушення своїх прав.
      Оскільки до спірних відносин мають застосовуватися положення щодо загальної позовної давності у три роки з часу, коли особа дізналась, або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, господарський суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що він сплинув 26 квітня 2009 року, тобто задовго до звернення прокурора 23 липня 2013 року до суду з даним позовом.
      При цьому апеляційний господарський суд обґрунтовано зауважив на можливості позивачів довідатися про порушення свого права з моменту укладення договору комісії від 10 червня 2003 року, надання згоди на відчуження нерухомого майна від 26 лютого 2004 року, видачі Медичному реабілітаційному центру внутрішніх військ МВС України "Тополя" державного акта серії ЯЯ N 205681 від 26 квітня 2006 року на право постійного користування земельною ділянкою площею 2,455 для експлуатації й обслуговування оздоровчого закладу, виданого на підставі оспорюваного рішення Затоківської селищної ради "Про надання земельної ділянки медичному реабілітаційному центру внутрішніх військ МВС України "Тополя" у постійне користування для експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу" від 18 листопада 2005 року N 1749.
      Апеляційним господарським судом правильно спростовані посилання позивачів про те, що до 15 січня 2012 року діяв пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України, яким не обмежувався строк позовної давності на звернення до суду з позовом щодо оскарження рішень органів місцевого самоврядування, які порушують право власності.
      Суд апеляційної інстанції обґрунтовано зазначив, що держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.
      Положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширювалися на позови прокурорів, що пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюються положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів довідалася або могла довідатися про порушення її прав і законних інтересів. Така позиція висловлювалася Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 червня 2018 року у справі N 359/2421/15-ц.
      Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного господарського суду про сплив позовної давності на час звернення прокурора з даним позовом, що відповідно до частини сьомої статті 267 ЦК України є підставою для відмови у позові.
      Щодо необхідності застосування до спірних правовідносин правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові N 6-2510цс15 від 16 грудня 2015 року.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що у даних справах правовідносини не є подібними, оскільки відповідачці Кондратенко О.В. земельна ділянка передавалася у строкове користування відповідно до інших підстав, в саме у зв'язку з набуттям права власності на об'єкт нерухомого майна за договором купівлі-продажу від 01 березня 2004 року, який є чинним, не оскаржується і виконаний відповідно до акта прийому-передачі майна від 06 квітня 2004 року, який підписаний уповноваженою особою у межах своєї компетенції.
      Згідно з договором купівлі-продажу, у пункті 1.1 якого зазначена площа земельної ділянки, на якій розташований об'єкт незавершеного будівництва, прийнято рішення про передачу вказаної земельної ділянки у користування, а саме довгострокову оренду ФОП Кондратенко О.В.
      Зазначене рішення реалізоване, між сторонами укладено договір оренди.
      У постанові N 6-2510цс15 обставини справи не є подібними, оскільки, змінювалося цільове призначення земель лісів і земельні ділянки були такими, на яких відсутні будь-які об'єкти нерухомого майна, щодо яких існував договір відчуження, а відтак і підстави переходу у власність до іншої особи.
      У постанові N 6-2510цс15 вказано, що підтверджується правильність висновку щодо застосування пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України, викладеного у постанові N 6-68цс15. Вказана правова позиція Верховного Суду України стосувалася спірних правовідносин, які виникають із оскарження державою правових актів органів державної влади, та ґрунтувалася на тому, що держава відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти й несе ризик спливу позовної давності на оскарження нею (державою) незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.
      Тому вказані доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції і не впливають на результати розгляду справи.
      Щодо інших доводів касаційних скарг про категорію спірних земельних ділянок, порядку їх передачі у постійне користування МРЦ МВСУ та ФОП Кондратенко О.В., порядку сплати орендної плати та її зарахування до відповідних бюджетів, то вказані доводи стосуються встановлення фактичних обставин справи, дослідження доказів та їх правової оцінки. Вказані повноваження належать судам першої та апеляційної інстанцій. Зазначені суди у межах своїх повноважень при розгляді справи встановили фактичні обставини, дослідили надані сторонами докази та надали їм відповідну правову оцінку. Правовим наслідком, який вплинув на результат розгляду справи, є встановлення пропуску позовної давності та наслідків застосування такого пропуску відповідно до заяви відповідачів.
      Оскільки відповідно до частини другої статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, то Велика Палата Верховного Суду зазначає про неприйнятність доводів скаржників про неналежну оцінку апеляційним господарським судом встановлених фактичних обставин справи.
      Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
      Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 ГПК України).
      Оскільки апеляційним господарським судом повно і всебічно досліджено фактичні обставини справи та правильно застосовано норми права, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги необхідно залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, як таку, що є законною і обґрунтованою, ухваленою з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
      Щодо судового збору
      За змістом частини четвертої статті 129 ГПК України в редакції, чинній від 15 грудня 2017 року, судові витрати, пов'язані з розглядом справи в разі відмови в позові покладаються на позивача.
      З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційних скарг без задоволення, судові витрати, понесені у зв'язку з їх розглядом, покладаються на осіб, які їх подали.
      Керуючись статтями 300, 301, 306, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, ВеликаПалата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційні скарги першого заступника військового прокурора Південного регіону України, Медичного реабілітаційного центру "Тополя" Національної гвардії України Міністерства внутрішніх справ України та Головного управління Національної гвардії України залишити без задоволення.
      Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий В.С. Князєв Суддя-доповідачО.Р.Кібенко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко