ANTIRAID

Постановление БП-ВС о правомочности передачи земельного участка в аренду

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
Іменем України

13 червня 2018 року

м. Київ

Справа N 474/100/16-ц

Провадження N 14-161цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Лященко Н.П.,

Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А.,

Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Приватного підприємства "Виробничо-комерційне підприємство "Каро" на рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області від 17 серпня 2016 року (суддя Сокол Ф.Г.) та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 27 вересня 2016 року (судді Коломієць В.В., Довжук Т.С., Темнікова В.І.) в цивільній справі за позовом ОСОБА_18 до Приватного підприємства "Виробничо-комерційне підприємство "Каро", Реєстраційної служби Первомайського міськрайонного управління юстиції Миколаївської області, треті особи: Відділ Держгеокадастру у Врадіївському районі Миколаївської області, Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, Врадіївське відділення Первомайської об'єднаної Державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Миколаївській області, Врадіївська районна державна адміністрація, Приватне підприємство "Веселий роздол", Головне територіальне управління юстиції у Миколаївській області, про визнання недійсним договору оренди землі та

ВСТАНОВИЛА:

У січні 2016 року ОСОБА_18 звернулася з позовом до Приватного підприємства "Виробничо-комерційне підприємство "Каро" (далі - ПП "ВКП "Каро"), Реєстраційної служби Первомайського міськрайонного управління юстиції Миколаївської області (далі - Первомайське МРУЮ), треті особи: Відділ Держгеокадастру у Врадіївському районі Миколаївської області, Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, Врадіївське відділення Первомайської об'єднаної Державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Миколаївській області, Врадіївська районна державна адміністрація, Приватне підприємство "Веселий роздол" (далі - ПП "Веселий роздол"), головне територіальне управління юстиції у Миколаївській області, у якому просила визнати недійсним договір оренди землі, укладений 15 травня 2015 року між ОСОБА_18 та ПП "ВКП "Каро".

Позовну заяву мотивовано тим, що на підставі державного акта від 09 лютого 1998 року ОСОБА_18 отримала в постійне користування земельну ділянку загальною площею 47 га для ведення фермерського господарства, розташовану на території Краснопільської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області. У подальшому вона створила та зареєструвала фермерське господарство "Золота нива" (далі - ФГ "Золота нива"). У 2012 році між позивачкою та ПП "Веселий роздол" був укладений договір про спільний обробіток земельної ділянки площею 47 га, однак у 2015 році за пропозицією керівника ПП "ВКП "Каро", який запропонував їй кращі умови, вона уклала із зазначеним підприємством договір спільної діяльності щодо обробітку вказаної земельної ділянки, при цьому попередній договір не був припинений чи розірваний. Позивачка зазначала, що вона підписала договір, бланк якого ще не був заповнений, та надала директору ПП "ВКП "Каро" документи, які, з його слів, були необхідні для реєстрації цього договору. При цьому ПП "ВКП "Каро" не надало їй примірник оригіналу договору. Звернувшись до реєстраційної служби дізналась, що рішенням державного реєстратора Реєстраційної служби, Первомайського МРУЮ Горішньої М.Л. від 07 вересня 2015 року за ПП "ВКП "Каро" зареєстровано право оренди земельної ділянки, а підставою виникнення такого права зазначено договір оренди землі б/н від 15 травня 2015 року. При цьому позивачку вказано орендодавцем як фізичну особу, а орендарем - ПП "ВКП "Каро". ОСОБА_18 зазначала, що її було введено в оману, оскільки вона вважала, що підписує договір про спільну діяльність, а не договір оренди земельної ділянки, крім того, вона є користувачем, а не власником земельної ділянки, тому не могла діяти як орендодавець. Вважає, що договір оренди землі, укладений між нею та ПП "ВКП "Каро" 15 травня 2015 року, зареєстрований 07 вересня 2015 року, не відповідає вимогам частини першої статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), суперечить вимогам частини першої статті 407 цього Кодексу, частини сьомої статті 93 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), Закону України "Про оренду землі", у зв'язку із чим просила визнати його недійсним.

Рішенням Врадіївського районного суду Миколаївської області від 17 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 27 вересня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_18 задоволено.

Визнано недійсним договір оренди землі (земельна ділянка площею 47 га, яка належить ОСОБА_18 на праві постійного користування на підставі державного акта серії НОМЕР_2, кадастровий N НОМЕР_1, розташована на території Краснопільської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області), укладений 15 травня 2015 року між ОСОБА_18 і ПП ВКП "Каро" та зареєстрований у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 07 вересня 2015 року державним реєстратором Реєстраційної служби Первомайського МРУЮ Горішньою М.Л. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним N 24191005, запис про інше речове право за N 11060488. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, мотивовано тим, що на момент укладення оспорюваного договору право власності на земельну ділянку за позивачем у порядку, визначеному чинним законодавством, не було зареєстровано, а власником земельної ділянки була держава, яка здійснювала свої повноваження через Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, яке у свою чергу не приймало жодного рішення щодо передачі кому-небудь земельної ділянки в оренду, в тому числі відповідачу. Таким чином, у силу приписів чинного законодавства позивачка не мала права на укладення оспорюваного договору щодо передачі в оренду земельної ділянки, наданої їй у постійне користування. Також суд зазначив, що ОСОБА_18 не довела факту наявності на момент укладення оспорюваного договору обставин, передбачених статтями 229 та 230 ЦК України, які б свідчили про недійсність договору у зв'язку з навмисним уведенням однією зі сторін правочину другої сторони в оману щодо обставин, які мають істотне значення.

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПП "ВКП "Каро", посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просило рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди допустили порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, зокрема суд не дослідив оригінал оспорюваного договору оренди. На думку відповідача, суд неправильно застосував норми матеріального права, зокрема статті 215 ЦК України, норми Закону України "Про оренду землі", ЗК України. Сторона відповідача вважає, що позивачка не довела порушення своїх прав та законних інтересів, оскільки захист права користування спірною земельною ділянкою після створення фермерського господарства належить фермерському господарству, а не фізичній особі, якій земельна ділянка була надана у користування для ведення такого господарства.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою цього ж суду від 29 березня 2017 року справу призначено до розгляду.

Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів"; далі - Закон N 2147-VIII) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частині шостій статті 403 цього Кодексу України (у зазначеній редакції).

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 11 квітня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстави, передбаченої частиною шостою статті 403 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII).

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 26 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду.

Частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України (у згаданій редакції) визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України (у зазначеній редакції) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Під час розгляду справи суди встановили, що згідно з державним актом N 393 від 09 лютого 1998 року на право постійного користування землею ОСОБА_18 на підставі рішення Врадіївської районної державної адміністрації N 425-р від 02 грудня 1997 року надано в постійне користування земельну ділянку площею 47,0 га, розташовану в межах Краснопільської сільської ради, для ведення фермерського господарства (т. 1, а. с. 9).

ОСОБА_18 є засновником та головою ФГ "Золота нива", створеного у 1994 році, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України. Статутом ФГ "Золота нива" визначено склад земель фермерського господарства та, зокрема, зазначено, що права володіння й користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство (п. 5.1.2). Фермерське господарство має право продавати або іншим чином відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину (п. 4.1.) (т. 1, а. с. 28-37).

З листа Первомайської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Миколаївській області N 233/10/14-17-101 від 09 березня 2016 року вбачається, що з 09 лютого 1998 року по 23 лютого 2016 року за земельну ділянку площею 47,0 га, розташовану в межах Краснопільської сільської ради, перед податковою інспекцією звітувало ФГ "Золота нива" (т. 1, а. с. 67).

31 липня 2012 року між ФГ "Золота нива" та ПП "Веселий роздол" укладено договір по спільну діяльність строком на 10 років, за яким сторони домовились, що ФГ "Золота нива" надає ПП "Веселий роздол" для спільної діяльності земельну ділянку площею 47,0 га, розташовану в межах Краснопільської сільської ради, з метою виробництва сільськогосподарської продукції (т. 1, а. с. 56-57).

15 травня 2015 року між ОСОБА_18 та ПП "ВКП "Каро" укладено договір оренди землі, згідно з умовами якого об'єктом оренди є земельна ділянка площею 47,0 га, розташована в межах Краснопільської сільської ради, кадастровий номер НОМЕР_1, строком на 10 років (т. 1, а. с. 73-76).

ОСОБА_18 свій підпис на останній сторінці оспорюваного договору оренди землі не заперечувала та підтвердила факт отримання нею грошей від відповідача в сумі 70 тис. грн у рахунок укладеного з ПП ВКП "Каро" договору.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно N 43968780 від 16 вересня 2015 року згідно з рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 24191005, від 07 вересня 2015 року на підставі договору оренди землі від 15 травня 2015 року, укладеного між ОСОБА_18 та ПП "ВКП "Каро", за відповідачем зареєстровано право оренди земельної ділянки площею 47,0 га, кадастровий номер НОМЕР_1 (т. 1, а. с. 12-13).

Разом з тим з листа Відділу Держгеокадастру у Врадіївському районі Миколаївської області N 10-14.12-99.4-479/25-15 від 30 грудня 2015 року вбачається, що земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_1 в національній кадастровій системі не зареєстровано; земельній ділянці площею 47,0 га, розташованій у межах Краснопільської сільської ради та наданій у постійне користування ОСОБА_18 для ведення фермерського господарства, кадастровий номер не було присвоєно. Будь-які договори оренди на земельну ділянку у Відділах Держземагенств чи Держгеокадастру не реєструвалися (т. 1, а. с. 220).

У частині третій статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Аналогічну норму закріплено в частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII).

Статтею 1 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) установлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів (стаття 12 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій).

Статтею 20 ГПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) визначено особливості предметної та суб'єктної юрисдикції господарських судів, якими уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (в тому числі землю), крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем.

Відповідно до статті 11 ЦПК України (у редакції чинній до Закону N 2147-VIII) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Норми аналогічного характеру містяться і в ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII - стаття 11, а також статті 14 ГПК України в редакції Закону N 2147-VIII.

Згідно з частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції чинній на час розгляду справи) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У справі, яка переглядається, позивачка є стороною оспорюваного правочину, оскільки договір підписаний нею від власного імені як фізичною особою. Враховуючи презумпцію правомірності правочину саме на ОСОБА_18 покладається обов'язок його виконання. ОСОБА_18 звернулася до суду за захистом своїх прав у спосіб визначений ЦК України, оскільки вважає, що оспорюваним правочином порушено саме її права як фізичної особи.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що за своїм суб'єктним складом, предметом та характером спірних правовідносин справа підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Заінтересовані особи, які не є сторонами оспорюваного правочину, але вважають, що їх права порушено ним, також можуть звертатися до суду в порядку встановленому процесуальним законом.

Відповідно до статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 792 ЦК України визначено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Згідно зі статтею 13 Закону України від 06 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" (далі - Закон N 161-XIV) договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності (стаття 3 Закону N 161-XIV).

Відповідно до статті 4 Закону N 161-XIV) орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи. Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є органи виконавчої влади, які відповідно до закону передають земельні ділянки у власність або користування.

Відповідно до частини першої статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 ЗК України, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (частина перша статті 124 ЗК України).

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Підставою для укладення договору оренди може бути цивільно-правовий договір про відчуження права оренди (частина четверта статті 124 ЗК України).

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 ЗК України).

Отже, особа, якій земельну ділянку надано в постійне користування із земель державної форми власності наділяється лише правомочностями володіння і користування нею, право розпорядження - виключна компетенція власника. Здійснювати передачу в оренду третій особі таку земельну ділянку користувач може лише на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади.

На час укладення оспорюваного договору оренди за ОСОБА_18 було зареєстроване право постійного користування земельною ділянкою - об'єктом оренди, однак зазначена земельна ділянка перебувала у власності держави. Повноваження власника спірної земельної ділянки здійснювало Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, яке в свою чергу не приймало жодного рішення щодо передачі земельної ділянки в оренду будь-кому, в тому числі відповідачу.

З урахуванням викладеного, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанції, що позивачка не мала права розпорядження земельною діяльною, яка є предметом оспорюваного правочину.

Суди повно та всебічно дослідили обставини справи, надали належну оцінку зібраним по справі доказам, правильно застосували норми матеріального та процесуального права та дійшли вірного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову та визнання недійсним оспорюваного договору оренди землі від 15 травня 2015 року з підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України.

Доводи ж касаційної скарги, що судом не було досліджено оригінал договору оренди, укладеного між ОСОБА_18 та ПП "ВКП "Каро", не заслуговують на увагу, оскільки сторонами факт укладення такого договору не оспорюється.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.

Керуючись статтями 400, 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Приватного підприємства "Виробничо-комерційне підприємство "Каро" залишити без задоволення.

Рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області від 17 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 27 вересня 2016 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв

Share this post


Link to post
Share on other sites

Большая палата указала, что лицо, которому земельный участок предоставлен в постоянное пользование из земель государственной формы собственности наделяется только правомочиями владения и пользования им, право распоряжения - исключительная компетенция владельца. Осуществлять передачу в аренду третьему лицу такой земельный участок пользователь может только на основании решения соответствующего органа исполнительной власти.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Create an account or sign in to comment

You need to be a member in order to leave a comment

Create an account

Sign up for a new account in our community. It's easy!

Register a new account

Sign in

Already have an account? Sign in here.

Sign In Now

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      31 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 465/646/11
      Провадження N 14-222цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року (у складі суддів Савуляка Р.В., Крайника Н.П., Мельничука О.Я.) та касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року (у складі судді Мікули О.І.) та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року (у складі суддів Савуляка Р.В., Крайника Н.П., Мельничука О.Я.) у цивільній справі за позовом Кредитної спілки "Християнська злагода", ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення коштів,
      ВСТАНОВИЛА:
      У липні 2010 року Кредитна спілка "Християнська злагода" (далі - КС "Християнська злагода") звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення коштів та звернення стягнення на предмет іпотеки, у якому просила стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитними договорами в сумі 1 млн 207 тис. 1 грн 84 коп., яка включає 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп. позики, 23 тис. 666 грн витрат на правову допомогу, та звернути стягнення на передане в іпотеку майно в межах його вартості та інше майно, що перебуває у власності відповідачів.
      У грудні 2010 року КС "Християнська злагода", а також позивачі ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 звернулися з новим позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення заборгованості, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 було укладено кредитні договори, а саме: договір N 112/07 від 19 березня 2007 року, договір N 173/07 від 4 травня 2007 року, договір N 173/07 від 7 травня 2010 року, договір N 222/07 від 27 червня 2007 року, договір N 228/07-03 від 9 липня 2007 року, договір N 245/07 від 18 липня 2007 року, відповідно до яких ОСОБА_5 отримала кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп.
      З метою забезпечення зобов'язань за зазначеними кредитними договорами між сторонами було укладено договір іпотеки та договори поруки, згідно з якими поручителями за зобов'язаннями ОСОБА_5 виступили ОСОБА_8 та ОСОБА_9
      Водночас позивачі ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_10, ОСОБА_3 є кредиторами КС "Християнська злагода", що підтверджується судовими рішеннями, однак кредитна спілка не має можливості виконати свої зобов'язання перед ними внаслідок невиконання зобов'язань ОСОБА_5 за кредитними договорами. КС "Християнська злагода" передала ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 частину належного їй права вимоги до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 в частині сум своєї заборгованості перед ними.
      З урахуванням уточнених позовних вимог позивачі просили:
      - стягнути солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн. з ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" - 439 тис. 635 грн 84 коп., на користь ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане ОСОБА_5 в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1;
      - стягнути солідарно з ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 на користь КС "Християнська злагода" витрати за надання правової допомоги в сумі 23 тис. 666 грн. судовий збір у сумі 51 грн та витрати за інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 120 грн.
      Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року позов задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн. з ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" - 439 тис. 635 грн 84 коп. на користь ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішення мотивовано тим, що ОСОБА_5 отримала в КС "Християнська злагода" кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., проте зобов'язання щодо повернення цих коштів не виконала. ОСОБА_9 та ОСОБА_8 як поручителі несуть солідарний обов'язок з виплати кредиту, однак лише в межах суми, за яку поручилися: ОСОБА_9 - 30 тис. грн. ОСОБА_8 - 605 тис. грн. Оскільки виконання зобов'язань за кредитом ОСОБА_5 забезпечувалося іпотекою, то вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають задоволенню. Згідно з договором про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року КС "Християнська злагода" передала ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 частину належного їй права вимоги до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 в частині сум заборгованості КС "Християнська злагода" перед цими особами. Оскільки при заміні кредитора до нового кредитора переходять усі права в повному обсязі - як ті, що випливають зі змісту основного зобов'язання, так і ті, що забезпечують виконання вимоги кредитора, зокрема порука й іпотека, то позовні вимоги нових кредиторів є обґрунтованими в тій частині, що й вимоги кредитної спілки до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9, та в розмірі, визначеному договором про відступлення права вимоги.
      Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов КС "Християнська злагода", ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 задоволено частково:
      - стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" 439 тис. 635 грн 84 коп. за кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року;
      - стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" 439 тис. 635 грн 84 коп. за кредитним договором N 112/07 від 19 березня 2007 року;
      - стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1 (до квартири відноситься комора в підвалі під літ. XCIV площею 2,6 кв. м);
      - у задоволенні позовних вимог КС "Християнська злагода" до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення витрат на правову допомогу в сумі 23 тис. 666 грн відмовлено.
      Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
      Рішення мотивовано тим, що ОСОБА_5 отримала в КС "Християнська злагода" кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., проте зобов'язання щодо повернення цих коштів не виконала. ОСОБА_9 узяв на себе обов'язок відповідати за зобов'язаннями, що випливають з договору N 112/07 від 19 березня 2007 року, ОСОБА_8 виступила поручителем з виконання зобов'язань ОСОБА_5, передбачених кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року, тому відповідальність ОСОБА_9 та ОСОБА_8 не може бути солідарною. Оскільки виконання кредитних зобов'язань ОСОБА_5 забезпечувалося іпотекою, то вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки (квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 168 кв. м) є обґрунтованими. Доводи ОСОБА_5 та ОСОБА_8 про те, що кредитна спілка як кредитодавець з огляду на особливості її правового статусу, визначеного законом, не мала права відступати право вимоги за кредитним договором ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4 та ОСОБА_3, адже це не передбачено законом, суд відхилив як необґрунтовані. Недійсність укладеного договору про відступлення права вимоги прямо не встановлено законом, а відтак у силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правомірність такого договору презюмується.
      У грудні 2016 року ОСОБА_4 звернулася з касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржуване рішення скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції не містить положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами поруки. Рішення суду першої інстанції фактично виконане ще в 2012 році. Оскаржуване рішення апеляційної інстанції передбачає подвійне стягнення на користь кредитної спілки заборгованості в сумі 439 тис. 635 грн 84 коп. в порушення прав та інтересів інших стягувачів. Для повернення заборгованості кредитній спілці достатньо суми стягнення солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 Вказує, що суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про стягнення з ОСОБА_5 та поручителів за відповідними кредитними договорами (N 173/07 від 4 і 7 травня 2007 року та N 112/07 від 19 березня 2007 року) не врахував тієї обставини, що право вимоги за цими кредитними договорами кредитна спілка відступила іншим кредиторам. Крім того, рішенням апеляційної інстанції стягнуто з ОСОБА_5 солідарно з ОСОБА_9 за кредитним договором N 112/07 439 тис. 635 грн 84 коп., хоча остання за цим договором отримала кредитні кошти в сумі 30 тис. грн., лише в межах зазначеної суми виступив поручителем і ОСОБА_9 також посилається на неправильний висновок апеляційного суду щодо відмови у стягненні витрат на правову допомогу.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернулася з касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржуване судове рішення скасувати і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд безпідставно поновив строк на апеляційне оскарження ОСОБА_5 та ОСОБА_8, які знали про існування оскаржуваного рішення від 6 травня 2011 року, оскільки їх представники брали участь у судовому засіданні і за цей час вчинялися виконавчі дії в межах виконавчого провадження. Скасування рішення через тривалий час порушує принцип юридичної визначеності і є втручанням у право мирно володіти майном.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      У грудні 2016 року ОСОБА_5 звернулася з касаційною скаргою на рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що кредитна спілка з огляду на її правовий статус не має права відступати право вимоги за кредитним договором. ОСОБА_5 вказує, що такий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15) та від 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15). Тому позивачі безпідставно набули право стягнення з неї заборгованості на підставі договору про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року. Крім того, безпідставно звернуто стягнення на іпотечне майно відповідно до договору іпотеки від 8 травня 2007 року, оскільки цей договір було укладено на забезпечення виконання ОСОБА_5 зобов'язань саме за кредитним договором N 175/07 від 7 травня 2007 року, а докази про надання кредитних коштів за цим договором відсутні.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      У квітні 2017 року КС "Християнська злагода" надала заперечення на касаційні скарги, в яких просить рішення апеляційного суду в частині стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 скасувати й ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Заперечення мотивовано тим, що у кредитної спілки з огляду на її правовий статус немає права відступати право вимоги за кредитним договором. Також вважає неправильними висновки судів про задоволення вимог інших позивачів за рахунок іпотечного майна, оскільки прав за іпотечним договором вона не відступала.
      У листопаді 2017 року ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 надали заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_5, в яких просять відхилити касаційну скаргу та скасувати рішення апеляційного суду й залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Заперечення мотивовано тим, що посилання ОСОБА_5 на висновки, викладені в постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15) та 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15), безпідставні, оскільки КС "Християнська злагода" відступила не право кредитодавця, а право кредитора без отримання будь-якої компенсації (доходу), зменшивши таким чином свою заборгованість перед членами кредитної спілки, за депозитні кошти яких було надано кредит ОСОБА_5 Вважають, що укладений договір про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року є договором цесії, а не договором факторингу, тоді як зазначені правові позиції стосуються укладення саме договору факторингу.
      У листопаді 2017 року ОСОБА_7 надала додаткові заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_5, в яких просить відхилити касаційну скаргу та скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      20 лютого 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду.
      Відповідно до частини п'ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 16 травня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки така передача необхідна для забезпечення розвитку права й формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо відступлення права вимоги за кредитним договором за участю кредитних спілок. Крім того, колегія вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15) та від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15).
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 6 червня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
      Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, та врахувавши наведені доводи в запереченнях на касаційні скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_4 підлягають частковому задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає, оскільки вона просить скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року з підстави невмотивованого поновлення строку на апеляційне оскарження ОСОБА_5 та ОСОБА_8, при цьому не порушує питання про скасування відповідної ухвали про поновлення строку на апеляційне оскарження зазначеним особам, а саме ухвали Апеляційного суду Львівської області від 15 липня 2016 року.
      Суди встановили, що 19 березня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 112/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 30 тис. грн строком до 19 березня 2009 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів N 1136 від 19 березня 2007 року та N 1192 від 21 березня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 5 тис. грн та 25 тис. грн відповідно.
      На забезпечення виконання зобов'язання за цим договором між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_9 було укладено договір поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року.
      4 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 173/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 100 тис. грн строком до 4 травня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів N 2032 від 4 травня 2007 року та N 2064 від 5 травня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 70 тис. грн та 30 тис. грн відповідно.
      7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 173/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 505 тис. грн строком до 7 травня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 2647 від 10 травня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2772 від 15 травня 2007 року - 75 тис. грн., видаткового касового ордера N 2851 від 21 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2893 від 22 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2914 від 23 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2931 від 24 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 3126 від 2 червня 2007 року - 55 тис. грн.
      На забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_8 було укладено відповідні договори поруки N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року.
      27 червня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 222/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 25 тис. грн строком до 27 червня 2008 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 3614 від 27 червня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 25 тис. грн.
      9 липня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 228/07-03, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 500 тис. грн строком до 9 липня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів: N 4106 від 16 липня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 55 тис. 500 грн. N 4219 від 20 липня 2007 року - 75 тис. грн. N 4243 від 23 липня 2007 року - 75 тис. грн. N 4330 від 26 липня 2007 року - 25 тис. 743 грн. N 4101 від 6 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4704 від 9 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4822 від 15 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4972 від 22 серпня 2007 року - 43 тис. 757 грн.
      18 липня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 245/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 23 тис. 342 грн строком до 18 липня 2009 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 4172 від 18 липня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 23 тис. 342 грн.
      Таким чином, ОСОБА_5 за вищезазначеними договорами отримала кредитні кошти на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., які не повернула.
      7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 175/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 1 млн 515 тис. грн. строком до 7 травня 2010 року (вимоги про стягнення заборгованості за цим договором не є предметом спору у цій справі).
      8 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_12, за умовами якого ОСОБА_5 передала в іпотеку належне їй майно, а саме - квартиру АДРЕСА_1, що складається з чотирьох кімнат житловою площею 88,3 кв. м та кухні, загальна площа квартири 168 кв. м (до квартири відноситься комора в підвалі під літ. "XCIV" площею 2,6 кв. м).
      Пунктом 1.3 вказаного договору іпотеки передбачено, що іпотека за цим договором забезпечує повне виконання позичальником зобов'язань перед іпотекодержателем, що виникають із кредитного договору N 175/07, інших договорів, які укладені та/або будуть укладені між сторонами, за умовами яких іпотекодатель зобов'язується перед іпотекодержателем повернути отримані кредитні кошти в розмірі 1 млн 515 тис. грн., що на день укладення договору еквівалентно 300 тис. дол. США.
      7 грудня 2010 року між КС "Християнська злагода" (первісний кредитор) та ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 (нові кредитори) укладено договір про відступлення права вимоги.
      Пунктом 1.1 вказаного договору передбачено, що первісний кредитор передає частину належного йому права вимоги, а нові кредитори приймають на себе право часткової вимоги, що належить первісному кредитору до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 згідно кредитних договорів N 112/07 від 19 березня 2007 року, 173/07 від 4 травня 2007 року, 175/07 від 7 травня 2007 року, 222/07 від 27 червня 2007 року, 228/07-03 від 9 липня 2007 року, 245/07 від 18 липня 2007 року, договору іпотеки від 8 травня 2007 року в частині сум заборгованості первісного кредитора перед новими кредиторами згідно договорів про залучення внесків на депозитні рахунки, на загальну суму 743 тис. 701 грн 18 коп.
      Пунктом 2.3 зазначеного договору встановлено, що нові кредитори мають право вимагати від боржників (ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9.) виконання зобов'язань даного договору на користь: ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн 02 коп., ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн 44 коп., ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн 72 коп., ОСОБА_3 - 400 тис. грн., на загальну суму 743 тис. 701 грн 18 коп.
      Задовольняючи частково позовні вимоги у справі яка розглядається, суди виходили з того, що позичальник за кредитними договорами ОСОБА_5 допустила неналежне виконання їх умов щодо повернення кредиту, кредитор в особі КС "Християнська злагода" у спосіб, що не суперечить цивільному законодавству України уступив право вимоги іншим фізичним особам - позивачам у справі, які правомірно ставлять питання про стягнення заборгованості за кредитом в межах відступлених їм вимог.
      Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зокрема договорів.
      Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
      Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
      Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою та/або заставою.
      Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).
      Статтею 554 ЦК України передбачено, що в разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.
      За змістом пункту 3.2 укладених між сторонами договорів поруки поручителі відповідають перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, у тому числі за повернення основної суми боргу, процентів, комісій за користування кредитом, відшкодування можливих збитків, завданих кредитору невиконанням або неналежним виконанням боржником умов договору позики.
      Зазначеним пунктом договорів передбачено солідарну відповідальність боржника та поручителів.
      При цьому умовами договорів поруки не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою.
      Згідно з договором поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року ОСОБА_9 узяв на себе обов'язок відповідати за зобов'язаннями, що випливають з кредитного договору N 112/07 від 19 березня 2007 року, за яким ОСОБА_5 отримала кредит у сумі 30 тис. грн.
      Отже, ОСОБА_9 несе солідарний обов'язок з виплати вказаного кредиту в межах 30 тис. грн лише з ОСОБА_5
      Також згідно з договорами поруки N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року ОСОБА_8 виступила поручителем за зобов'язаннями ОСОБА_5, передбаченими кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року відповідно. Загальна сума кредиту за вказаними кредитними договорами становить 605 тис. грн.
      Таким чином, ОСОБА_8 несе солідарний обов'язок з виплати зазначеного кредиту в межах 605 тис. грн лише з ОСОБА_5
      Відтак відповідальність ОСОБА_9 та ОСОБА_8 не може бути солідарною.
      Норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого.
      У цій справі укладено різні самостійні договори поруки, за якими кожен з поручителів поручився відповідати перед кредитором разом з позичальником як солідарні боржники.
      Саме до цього зводяться висновки суду апеляційної інстанції щодо солідарної відповідальності боржника з кожним поручителем окремо за окремими договорами поруки в межах забезпечених сум заборгованості.
      При цьому рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам не відповідає.
      Разом з тим, в порушення зазначених вище норм закону, апеляційний суд стягнув солідарно з боржника та поручителя ОСОБА_9 на користь кредитної спілки заборгованість за кредитним договором N 112/07 від 19 березня 2007 року в розмірі 439 тис. 635 грн 84 коп., в той час як розмір заборгованості за цим договором становить 30 тис. грн. згідно з договором поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року ОСОБА_9 взяв на себе обов'язок відповідати за цим зобов'язанням саме в такому розмірі.
      Статтею 1 Закону України від 5 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV, тут і на далі в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
      У разі порушення іпотекодавцем зобов'язань, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право в разі невиконання основного зобов'язання звернути стягнення на предмет іпотеки (стаття 12 Закону N 898-IV).
      Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 в зазначеному розмірі та звертаючи стягнення на предмет іпотеки, суди виходили з того, що КС "Християнська злагода" відступила їм в установленому законом порядку вимоги за іпотечним договором.
      Разом з тим, поза увагою судів залишились вимоги статті 24 Закону N 898-IV, відповідно до якої правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.
      Проте будь-які докази про наявність нотаріально посвідченого договору в матеріалах справи відсутні.
      Підставою для передачі та прийняття цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо відступлення кредитними спілками права вимоги за кредитними договорами.
      Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
      Сторонами в зобов'язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).
      Законодавство також передбачає порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) в зобов'язанні.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
      Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.
      За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов'язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом.
      До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).
      При цьому слід враховувати, що у зв'язку із заміною кредитора в зобов'язанні саме зобов'язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб'єктний склад у частині кредитора.
      Статтею 1054 ЦК України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями в кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним.
      У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України від 12 липня 2001 року N 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", вказано, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг.
      З наведених норм права вбачається, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ.
      Як вбачається з встановлених судами обставин, з укладенням договору про відступлення права вимоги за кредитним договором, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичних осіб, які не можуть надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права.
      Отже, відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.
      Аналогічна позиція вже висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року (справа N 909/968/16).
      З огляду на викладене, судові рішення першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними та обгрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      Верховний Суд переглядає справи виключно з підстав і в порядку, встановлених ЦПК України, і не має можливості встановлювати обставини, які не були встановлені в рішенні. Оскільки зазначені помилки допущені судами першої та апеляційної інстанцій, то справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
      Касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_5 задовольнити частково.
      Рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 березня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 202/30/17
      Провадження N 14-643цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідачі: Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк", Банк), приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Вдовіна Ліана Леонідівна,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3
      на постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 квітня 2018 року у складі колегії суддів Красвітної Т.П., Свистунової О.В., Єлізаренко І.А.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ КБ "ПриватБанк", приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, та
      ВСТАНОВИЛА:
      У січні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. від 18 листопада 2016 року за індексним N 32430682 про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1; скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис N 17503809 про державну реєстрацію права власності ПАТ КБ "ПриватБанк" на зазначене нерухоме майно.
      Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 15 лютого 2008 року ОСОБА_3 та ПАТ КБ "ПриватБанк" уклали договір про іпотечний кредит N DNU0G10000003443.
      Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 01 вересня 2015 року у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1 шляхом її продажу Банком з укладанням від імені ОСОБА_3 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем.
      03 березня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області зазначене рішення суду першої інстанції змінив шляхом доповнення його резолютивної частини застереженням, що рішення суду в частині виселення не підлягає виконанню протягом дії Закону України від 03 червня 2014 року N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті"; в іншій частині рішення суду залишив без змін.
      Незважаючи на рішення суду, ПАТ КБ "ПриватБанк" використало ще один спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме позасудовий порядок, шляхом реєстрації права власності на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Оскаржуване рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно прийнято приватним нотаріусом Вдовіною Л.Л.
      Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 вересня 2017 року (суддя Зосименко С.Г.) позов ОСОБА_3 задоволено частково.
      Скасовано рішення від 18 листопада 2016 року за індексним N 32430682 про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1, зареєстроване приватним нотаріусом Вдовіною Л.Л.
      Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис N 17503809 про державну реєстрацію права власності ПАТ КБ "ПриватБанк" на вказану квартиру.
      В іншій частині позову відмовлено.
      Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Задовольняючи частково позов ОСОБА_3, суд першої інстанції керувався тим, що Банк уже використав своє право на задоволення вимог іпотекодержателя шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку, проте не повідомив про це приватного нотаріуса, який безпідставно задовольнив забезпечену іпотекою вимогу Банку шляхом набуття ним права власності на предмет іпотеки.
      Суд відмовив у визнанні протиправним рішення приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л., вказавши, що це рішення прийнято останнім саме з вини Банку, який не повідомив нотаріуса про наявність рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 квітня 2018 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 вересня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення.
      У задоволенні позову ОСОБА_3 у частині вимог до ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.
      Провадження у справі у частині позовних вимог ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. закрито.
      Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ПАТ КБ "ПриватБанк", апеляційний суд керувався тим, що Банк не є належним відповідачем за заявленими позивачкою вимогами, оскільки оскаржуваного рішення про реєстрацію права власності не приймав, відповідними повноваженнями не наділений.
      Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_3 до Приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л., апеляційний суд зазначив, що цей відповідач є суб'єктом владних повноважень як особа, що виконала дії реєстратора, а тому позов у цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а належить до адміністративної юрисдикції.
      У касаційній скарзі, поданій у травні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_3 просила скасувати постанову апеляційного суду, рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суттю цього спору є вирішення питання правомірності переходу права власності на нерухоме майно, що вказує на наявність спору про право й унеможливлює розгляд справи за правилами адміністративного судочинства. Справа повинна розглядатися в порядку цивільного судочинства.
      З огляду на перехід права власності до ПАТ КБ "ПриватБанк" останній є належним відповідачем у цій справі.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 21 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 грудня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 18 грудня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 14 січня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
      Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, у зв'язку із чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке.
      У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Поняття "суд, встановлений законом" містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Важливість визначення юрисдикції підтверджується закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя.
      Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
      При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в суді першої інстанції) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
      Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено у статті 15 ЦПК України (у зазначеній редакції), а саме: суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року.
      Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України, у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в суді першої інстанції) до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України (у вказаній редакції) визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Частиною другою статті 4 КАС України (у зазначеній редакції) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      За правилами частини першої статті 17 КАС України (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширювалася на правовідносини, що виникали у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      За змістом наведених приписів участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для класифікації спору як публічно-правового. Однак участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати такий спір з публічно-правовим та за будь-яких обставин розглядати його за правилами адміністративної юрисдикції. Вирішуючи питання про юрисдикцію спору, суди повинні з'ясувати, у зв'язку із чим він виник і за захистом яких прав чи інтересів особа звернулася до суду.
      Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Отже, до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб'єкта владних повноважень, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження.
      Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.
      Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Як вже зазначалося, необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
      Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
      Під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер спірних правовідносин.
      У справі, що розглядається, спір виник з приводу порушення права власності позивача на нерухоме майно внаслідок дій Банку і приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. з реєстрації такого права за Банком на підставі договору про іпотечний кредит, укладеного ОСОБА_3 та ПАТ КБ "ПриватБанк".
      За твердженнями позивачки, згідно з умовами договору про іпотечний кредит іпотекодержатель (Банк) має право звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом використання одного зі способів, а саме: на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься у договорі.
      Приватний нотаріус оскаржуваним рішенням зареєстрував за Банком право власності на предмет іпотеки за договором про іпотечний кредит - нерухоме майно після звернення стягнення, хоч і в інший спосіб (шляхом продажу) на цей самий предмет іпотеки на підставі рішення суду.
      Тобто Банк двічі звернув стягнення на предмет іпотеки двома різними способами, що прямо суперечить умовам договору про іпотечний кредит.
      Вказане свідчить про існування між сторонами спору про право, що виник з договірних відносин.
      Зі змісту позовної заяви вбачається, що позов спрямований на захист майнового права позивачки і зазначена категорія справ відноситься до спорів щодо права на предмет іпотеки, тобто про право цивільне, маєприватноправовий характер і, як наслідок, підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.
      Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом права власності позивачки та з належним виконанням умов цивільного договору (договору про іпотечний кредит), Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства.
      Саме такі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16 та Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі N 11-96апп18, від 22 серпня 2018 року у справі N 14-275цс18, від 29 серпня 2018 року у справі N 14-233цс18, від 07 листопада 2018 року у справі N 11-961апп18 і від 30 січня 2019 року у справі N 14-435цс18, підстав для відступу від яких не вбачається.
      Апеляційний суд залишив поза увагою ту обставину, що спірні правовідносини з державної реєстрації права власності на нерухоме майно пов'язані та виникли з договірних відносин між позивачкою та Банком, а саме з договору іпотеки та його реалізації, безпосередньо впливають на цивільні права вказаних суб'єктів щодо нерухомого майна, тому є цивільними.
      У зв'язку із цим помилковим є також висновок апеляційного суду вчастині відмови в задоволенні позову до Банку з тих підстав, що він не є належним відповідачем за вказаними позовними вимогами, адже, як уже зазначалося, спірні правовідносини виникли із цивільного договору, укладеного між позивачкою та Банком, пов'язані із захистом права власності позивачки та з належним виконанням умов цього договору, тому в цьому спорі Банк є належним відповідачем.
      Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої прийнято оскаржуване рішення про реєстрацію права власності.
      У справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності нотаріуса, прийнятих або вчинених ним під часреалізації функцій державного реєстратора, якщо позовні вимоги спрямовані на захист заснованого на приписах цивільного чи господарського законодавства приватного (майнового) права у відносинах з іншими особами, нотаріус має залучатися до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, а сама така справа - розглядатися залежно від суб'єктного складу її учасників за правилами ЦПК України чи ГПК України.
      Аналогічний висновок щодо суб'єктного складу учасників справи зробила ВеликаПалата Верховного Суду у постанові від 29 серпня 2018 року у справі N 14-233цс18, іпідстав для відступу від цього висновку не вбачається.
      Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частини третя, четверта статті 411 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року).
      За таких обставин та з підстав, передбачених зазначеними нормами процесуального права, Велика Палата Верховного Суду задовольняє частково касаційну скаргу, скасовує постанову апеляційного суду та направляє справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      У такому разі розподіл судових витрат за правилами статті 141 ЦПК України не проводиться.
      Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
      Постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 квітня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 березня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 804/4177/17
      Провадження N 11-1425апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 липня 2017 року (суддя Дєєв М.В.) та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03 жовтня 2017 року (судді Сафронова С.В., Чепурнов Д.В., Мельник В.В.) у справі N 804/4177/17 за позовом ОСОБА_3 до Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області, треті особи: ОСОБА_4, Рада суддів України, про визнання незаконним і скасування рішення та
      ВСТАНОВИЛА:
      У липні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області про визнання незаконним і скасування рішення зборів суддів цього суду, оформленого протоколом від 01-02 червня 2017 року N 12, про обрання головою Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ОСОБА_4
      На обґрунтування позову ОСОБА_3 зазначив, що він є суддею Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області. Посаду голови цього суду двічі поспіль обіймав ОСОБА_4, а саме: в періоди з 11 квітня 2014 року по 10 квітня 2015 року та з 11 квітня 2015 року по 10 квітня 2017 року. Проте оскаржуваним рішенням зборів суддів Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ОСОБА_4 обрано головою цього суду на третій строк поспіль, що суперечить вимогам Закону України від 07 липня 2010 року N 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" (чинного на час обрання ОСОБА_4 на посаду голови суду на перший строк), Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон N 1402-VIII) та може, на думку позивача, викликати суспільний резонанс і підірвати довіру суспільства до судової влади в державі.
      Дніпропетровський окружний адміністративний суд ухвалою від 04 липня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03 жовтня 2017 року, відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      Не погодившись із указаними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушеннями судами норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      На обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог ОСОБА_3, зокрема, зазначив про те, що з урахуванням вимог КАС України та Закону N 1402-VІІІпризначення на адміністративну посаду голови суду охоплюється терміном проходження публічної служби, а орган, який призначає на таку адміністративну посаду, - збори суддів - у зв'язку з виконанням цього повноваження набуває статусу суб'єкта владних повноважень. Проте суди першої та апеляційної інстанцій помилково зазначили, що збори суддів не є суб'єктом владних повноважень щодо суддів при проходженні ними публічної служби у випадках призначення на адміністративну посаду або звільнення з неї. Крім цього, відмовляючи у відкритті провадження в цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 109 КАС України, суд першої інстанції на порушення вимог частини шостої вказаної статті КАС України не виконав обов'язок щодо роз'яснення позивачеві до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи. На думку позивача, суди першої та апеляційної інстанцій виключили з-під юрисдикції судів України таку категорію справ як оскарження рішень зборів суддів, а також одноособово обмежили його право на доступ до правосуддя, гарантоване частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), Конституцією України та КАС України.
      Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 07 грудня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції.
      Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У лютому 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 12 грудня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 22 січня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України.
      На час розгляду справи відповідач та треті особи відзивів (заперечень) на касаційну скаргу не надіслали.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення.
      Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі, суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погодився й апеляційний суд, про те, що спір, предметом якого є рішення органу суддівського самоврядування, не є публічно-правовим і не підлягає під визначення справи адміністративної юрисдикції. За висновком судів попередніх інстанцій, скарги на рішення органів суддівського самоврядування (зборів суддів, конференцій суддів, з'їзду суддів України, Ради суддів України), а також скарги на дії, бездіяльність і рішення головуючих на зборах суддів, конференціях суддів, з'їзді суддів України та їх членів (делегатів), голови, його заступників і членів Ради суддів України, пов'язані з діяльністю органів суддівського самоврядування, розглядаються самими органами суддівського самоврядування згідно із законом, що визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд, та внутрішніми актами, які регламентують їх діяльність.
      Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим цей висновок судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.
      Відповідно до частини першої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
      Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
      Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий.
      Як установлено матеріалами справи, суддя Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ОСОБА_3 звернувся до адміністративного суду з позовом до Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області про визнання незаконним та скасування рішення зборів суддів цього суду, оформленого протоколом від 01-02 червня 2017 року N 12, про обрання головою Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ОСОБА_4
      Статтею 130-1 Конституції України визначено, що для захисту професійних інтересів суддів та вирішення питань внутрішньої діяльності судів відповідно до закону діє суддівське самоврядування.
      Відповідно до положень частин першої та четвертої статті 126 Закону N 1402-VIII суддівське самоврядування - це самостійне колективне вирішення зазначених питань суддями.
      До завдань суддівського самоврядування належить вирішення питань щодо: 1) забезпечення організаційної єдності функціонування органів судової влади; 2) зміцнення незалежності судів, суддів, захист професійних інтересів суддів, у тому числі захист від втручання в їхню діяльність; 3) участі у визначенні потреб кадрового, фінансового, матеріально-технічного та іншого забезпечення судів та контроль за додержанням установлених нормативів такого забезпечення; 4) обрання суддів на адміністративні посади в судах у порядку, встановленому цим Законом; 5) призначення суддів Конституційного Суду України; 6) обрання суддів до складу Вищої ради правосуддя та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України в порядку, встановленому законом.
      Згідно із частинами другою та третьою статті 127 Закону N 1402-VIII (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) суддівське самоврядування в Україні здійснюється через: 1) збори суддів місцевого суду, апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду, Пленум Верховного Суду; 2) Раду суддів України; 3) з'їзд суддів України.
      Порядок здійснення суддівського самоврядування визначається відповідно до Конституції України цим Законом та іншими законами, а також регламентами і положеннями, що приймаються органами суддівського самоврядування згідно з Конституцією України та цим Законом.
      Частинами першою та п'ятою статті 128 Закону N 1402-VIII визначено, що збори суддів - зібрання суддів відповідного суду, на якому вони обговорюють питання внутрішньої діяльності цього суду та приймають колективні рішення з обговорюваних питань.
      Збори суддів: 1) обговорюють питання щодо внутрішньої діяльності суду чи роботи конкретних суддів або працівників апарату суду та приймають з цих питань рішення, що є обов'язковими для суддів та працівників цього суду; 2) визначають спеціалізацію суддів з розгляду конкретних категорій справ; 3) визначають рівень навантаження на суддів відповідного суду з урахуванням виконання ними адміністративних або інших обов'язків; 4) заслуховують звіти суддів, які обіймають адміністративні посади в цьому суді, та керівника апарату суду; 5) звертаються з поданням про притягнення до дисциплінарної відповідальності адвоката, прокурора, посадової особи органу державної влади чи органу місцевого самоврядування за вчинення дій або бездіяльності, що порушують гарантії незалежності суду та судді; 6) здійснюють інші повноваження, визначені цим Законом.
      Аналіз наведених положень чинного законодавства України дає підстави для висновку про те, що збори суддів Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області як орган суддівського самоврядування, який обговорює питання внутрішньої діяльності суду та приймає колективні рішення з обговорюваних питань, не є суб'єктом владних повноважень у розумінні пункту 7 частини першої статті 3 КАС України в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень, та пункту 7 частини першої статті 4 КАС України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року.
      Встановлена правова природа діяльності органу суддівського самоврядування унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визнання незаконним та скасування його рішення, а тому вказаний позов не може розглядатися в судах.
      Відповідно до частини першої статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      У пункті 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі "Меньшакова проти України" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі "Ашинґдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. the United Kingdom), пункт 57, Series A, N 93).
      Суд адміністративної юрисдикції не має компетенції щодо розгляду такого спору з огляду на те, що відповідні скарги розглядаються самим органом суддівського самоврядування згідно із Законом N 1402-VIII та внутрішнім актом, який регламентує діяльність такого органу, в той час як у справі ЄСПЛ "Трегубенко проти України", на якій наголошує позивач у доводах касаційної скарги, Пленумом Верховного Суду України було скасоване остаточне та обов'язкове судове рішення, винесене на користь заявника в порядку нагляду. ЄСПЛ зауважив, що Верховний Суд України звів нанівець увесь судовий розгляд, що завершився прийняттям остаточного та обов'язкового рішення, і тому порушив принцип res judicata щодо рішення, яке, крім того, вже було частково виконане (пункт 35 Рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі "Трегубенко проти України" (заява N 61333/00)).
      З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставними наведені в касаційній скарзі доводи позивача про те, що суди першої та апеляційної інстанцій виключили з-під юрисдикції судів України таку категорію справ як оскарження рішень зборів суддів, а також одноособово обмежили його право на доступ до правосуддя, гарантоване частиною першою статті 6 Конвенції.
      За таких обставин висновок судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 109 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) є правильним.
      За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Оскільки оскаржувані судові рішення прийняті судами першої та апеляційної інстанцій з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків цих судів скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 липня 2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03 жовтня 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Золотніков
      Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко
      С.В. Бакуліна Л.І. Рогач
      В.В. Британчук І.В. Саприкіна
      Д.А. Гудима О.М. Ситнік
      В.С. Князєв В.Ю. Уркевич
      Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
      Лященко Н.П.
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      26 березня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 904/9713/17
      Провадження N 12-247гс18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Бакуліної С.В.,
      суддів Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання - Федорченка В.М.,
      учасників справи:
      позивача - Публічного акціонерного товариства "Імексбанк" (представник Зубченко П.Л.),
      відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива-2000" (представник Павленко С.П.),
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива-2000" та ОСОБА_5 на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11 червня 2018 року (головуючий Пархоменко Н.В., судді Коваль Л.А., Чередко А.Є.) та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 8 лютого 2018 року (суддя Кеся Н.Б.) у справі N 904/9713/17 за позовом Публічного акціонерного товариства "Імексбанк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива- 2000" про стягнення 1680869,24 грн.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У листопаді 2017 року Публічне акціонерне товариство "Імексбанк" (далі - ПАТ "Імексбанк") звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом (з урахуванням уточнень позовних вимог) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива-2000" (далі - ТОВ "Нива-2000") про стягнення 1680869,24 грн. в тому числі: прострочена заборгованість за кредитом в сумі 720000,00 грн. строкова заборгованість за відсотками в сумі 20712,30 грн. прострочена заборгованість за відсотками в сумі 561967,43 грн та пеня за прострочення платежів по кредитному договору в розмірі 378459,51 грн.
      1.2. Позов мотивований невиконанням відповідачем грошових зобов'язань за кредитним договором про відкриття кредитної лінії N 2502/1, укладеним з позивачем 25 лютого 2014 року, та додатковою угодою, оформленою у вигляді кредитного договору від 12 травня 2014 року N 1205/2.
      1.3. Як на правові підстави позову позивач посилається на норми статей 526, 549, 530, 611, 625, 629, 1048, 1049, 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 37, 38 Закону України від 6 вересня 2005 року N 2806-IV "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" (далі - Закон N 2806-IV).
      1.4. Заперечуючи проти позову, відповідач посилається на необґрунтований розрахунок заявлених позивачем до стягнення сум.
      1.5. У поданому до суду клопотанні про закриття провадження у справі відповідач також зазначає про обставини направлення 28 травня 2015 року на адресу позивача пропозиції майнового поручителя відповідача - ОСОБА_5 про зарахування суми її депозиту у цьому банку в рахунок погашення наявної заборгованості відповідача за кредитним договором.
      1.6. На думку відповідача, в силу частини третьої статті 203 Господарського кодексу України (далі - ГК України) та частин першої, другої статті 601 ЦК України зобов'язання останнього припинилися за фактом взаємозаліку, тому спору немає, що зумовлює закриття провадження у справі.
      2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      2.1. 25 лютого 2014 року між ПАТ "Імексбанк" (як кредитором) і ТОВ "Нива-2000" (як позичальником) укладено кредитний договір N 2502/1 (далі - договір N 2502/1), відповідно до пункту 1.1 якого кредитор зобов'язується надати позичальнику кредит шляхом відкриття невідновлювальної кредитної лінії на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання. Надання кредиту буде здійснюватися окремими частинами або в повній сумі на умовах, визначених цим договором, в межах невідновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості 720000,00 грн. зі сплатою фіксованої процентної ставки - 27,5 % річних та кінцевим терміном повернення заборгованості за всіма траншами до 8 травня 2014 року.
      2.2. Видача траншів кредиту проводиться шляхом перерахування кредитних коштів на поточний рахунок позичальника або оплати з позичкового рахунку позичальника N НОМЕР_1, відкритого у кредитора. Моментом (днем) надання кредиту вважається день першої оплати з позичкового рахунку позичальника розрахункових документів позичальника в сумі відповідного траншу або день перерахування кредитних коштів на поточний рахунок позичальника (пункти 2.1, 2.2 договору N 2502/1).
      2.3. Відповідно до пункту 2.4 цього договору нарахування процентів за користування кредитом здійснюється щоденно по останній календарний день поточного місяця у валюті кредиту на фактичну суму щоденної заборгованості на позичковому рахунку за методом "факт/факт" виходячи з фактичної кількості днів у році та сплачуються позичальником щомісячно в останній робочий день поточного місяця в період дії цього договору.
      2.4. Кредитор зобов'язаний для обліку розрахунків за кредитною лінією відкрити позичковий рахунок N НОМЕР_1 в АТ "Імексбанк" та перераховувати кошти на поточний рахунок позичальника або сплачувати з нього розрахункові документи позичальника в межах ліміту заборгованості за кредитом в порядку, визначеному цим договором. Для обліку нарахованих процентів за кредитом відкривається рахунок N НОМЕР_2 в АТ "Імексбанк" (пункт 3.1 договору N 2502/1).
      2.5. Судами встановлено, що на виконання умов договору N 2502/1 позивачем у період з 26 лютого по 3 березня 2014 року було перераховано із зазначеного вище позичкового рахунку на рахунки контрагентів відповідача 720000,00 грн.
      2.6. У подальшому - 12 травня 2014 року між ПАТ "Імексбанк" і ТОВ "Нива-2000" було укладено кредитний договір N 1205/2 (т. 1, а. с. 14 - 18; далі - договір N 1205/2), відповідно до пункту 1.1 якого кредитор зобов'язується надати позичальнику на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у сумі 720000,00 грн зі сплатою фіксованої процентної ставки - 30 % річних. Кінцевим терміном повернення коштів є 12 червня 2015 року (включно).
      2.7. Видача кредиту проводиться шляхом перерахунку кредитних коштів на поточний рахунок позичальника або сплати з позичкового рахунку позичальника N НОМЕР_3 в АТ "Імексбанк" (пункт 2.1 договору N 1205/2).
      2.8. Кредитор зобов'язаний відкрити позичальнику в АТ "Імексбанк" позичковий рахунок N НОМЕР_3, а для обліку нарахованих процентів за кредитом відкрити рахунок N НОМЕР_2 (пункт 3.1 договору N 1205/2).
      2.9. З метою забезпечення своєчасного та повного виконання боржником зобов'язань по договору N 1205/2, між ПАТ "Імексбанк" (як заставодержателем) і ТОВ "Нива-2000" (як боржником) 12 травня 2014 року укладено договір застави майнових прав за договором банківського вкладу N 1205/2-З (т. 1, а. с. 119 - 120; далі - договір застави).
      2.10. Відповідно до пункту 1.1 зазначеного договору заставодавець (майновий поручитель) передає в заставу заставодержателю майнові права - право вимоги на одержання грошових коштів у сумі 800 000,00 грн. що випливають з договору банківського вкладу, відкритого в АТ "Імексбанк" на ім'я ОСОБА_5
      2.11. На виконання умов договору N 1205/2 позивач перерахував грошову суму у розмірі 720000,00 грн на позичковий рахунок відповідача N НОМЕР_3, з якого 15 травня 2014 року її було перераховано на позичковий рахунок за договором N 2502/1 (N НОМЕР_1), також відкритий на ім'я відповідача. Ці обставини підтверджено копією виписки по рахунку N НОМЕР_3 за період з 25 лютого 2014 року по 11 вересня 2017 року (т. 1, а. с. 21).
      2.12. Суди встановили, що внаслідок отримання грошових коштів за договором N 1205/2 і подальшого їх перерахування на позичковий рахунок за договором N 2502/1 відповідачем погашена заборгованість по кредитній лінії в сумі 720000,00 грн за договором N 2502/1, однак утворилась заборгованість на таку ж суму за договором N 1205/2.
      2.13. У подальшому відповідно до постанови Правління Національного банку України від 21 травня 2015 року N 330 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію АТ "Імексбанк" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) 27 травня 2015 року прийнято рішення N 105 "Про початок процедури ліквідації АТ "Імексбанк".
      2.14. З огляду на умови пункту 1.1 договору N 1205/2 строк повернення кредиту у сумі 720000,00 грн настав 13 червня 2015 року.
      2.15. 28 травня 2015 року фізична особа ОСОБА_5 як майновий поручитель звернулась до уповноваженого Фонду на ліквідацію АТ "Імексбанк" із заявою про зарахування суми, що знаходиться на її депозитному рахунку в установі неплатоспроможного банку, для погашення кредитного боргу ТОВ "Нива-2000", тобто після початку процедури ліквідації неплатоспроможного банку.
      2.16. Відповідач в установлений кредитним договором строк суму основного боргу не сплатив, що стало підставою для звернення позивача з позовом про стягнення 720000,00 грн основного боргу, а також строкової заборгованості зі сплати відсотків за період з 8 серпня по 11 вересня 2017 року у сумі 20712,30 грн. простроченої заборгованості зі сплати відсотків за період з 25 лютого 2014 року по 11 вересня 2017 року у сумі 561697,43 грн. пені за прострочення оплати кредиту за період з 15 червня по 14 грудня 2015 року в сумі 187712,88 грн та пені, нарахованої за прострочені проценти за період з 2 січня 2015 року по 11 вересня 2017 року, в сумі 98784,01 грн.
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Господарський суд Дніпропетровської області рішенням від 8 лютого 2018 року, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11 червня 2018 року, позов задовольнив повністю.
      3.2. Рішення судів мотивовано невиконанням відповідачем умов кредитних договорів N 2502/1 і N 1205/2, внаслідок чого утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню з останнього на користь позивача.
      3.3. Суди відхилили доводи відповідача щодо відсутності спірної заборгованості внаслідок проведення взаємозаліку між майновим поручителем (фізичною особою) за кредитним договором N 1205/2 і банком, оскільки з початком процедури ліквідації банку, відповідно до Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі -Закон N 4452-VI), не допускається зарахування грошових коштів за депозитним рахунком в рахунок погашення боргу за кредитним договором.
      4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      4.1. 9 липня 2018 року ТОВ "Нива-2000" та ОСОБА_5 звернулися до Касаційного господарського суду у складі Верховного Судуз касаційними скаргами, у яких просили скасувати постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11 червня 2018 року та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 8 лютого 2018 року та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити повністю.
      4.2. На обґрунтування касаційних скарг ОСОБА_5 і ТОВ "Нива-2000" зазначають, що ОСОБА_5 була майновим поручителем по спірному кредиту та з 12 червня 2015 року обґрунтовано вважала, що виконала своє солідарне зобов'язання перед позивачем (банком) за кредитним договором шляхом надання банку доручення (частина перша статті 1000 ЦК України) в депозитному договорі на договірне списання грошових коштів з її депозитного рахунку в сумі, що повністю покривала суму кредиту та відсотків, на дату закінчення строку, на який був виданий кредит.
      4.3. ТОВ "Нива-2000" також вказує на те, що суди попередніх інстанцій кваліфікували спірні правовідносини (в частині спору між сторонами щодо факту виконання договору кредиту) на підставі положення статті 601 ЦК України, що виключає можливість виконання зобов'язань за кредитом в такий спосіб під час ліквідації банку. Тоді як фактично між сторонами мали місце правовідносини з договірного припинення зобов'язання, що врегульовано частиною першою статті 604 ЦК України та не було заборонено законом станом на час настання строку повернення кредиту, та виникнення у банку обов'язку перерахувати грошові кошти з депозиту поручителя та розрахункового рахунку відповідача в рахунок погашення кредиту та відсотків на кінцевий строк повернення кредиту.
      4.4. Таким чином, на переконання ТОВ "Нива-2000", спір у цій справі стосується прав та обов'язків фізичної особи, яка не є підприємцем, а тому відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) спір у цій справі не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      5. Доводи інших учасників справи
      5.1. У відзиві на касаційну скаргу ПАТ "Імексбанк" зазначає про безпідставні посилання скаржників на можливість зарахування зустрічних вимог за зобов'язаннями, стороною яких є неплатоспроможний банк.
      5.2. ПАТ "Імексбанк" вказує на те, що скаржниками подано до банку заяви про зарахування зустрічних вимог 28 травня 2015 року, тобто в період, коли в банку вже було розпочато процедуру ліквідації.
      5.3. ПАТ "Імексбанк" наголошує на тому, що в період здійснення ліквідаційної процедури банку задоволення вимог третьої особи має здійснюватися в порядку задоволення вимог кредиторів до банку та черговості, передбачених статтею 52 Закону N 4452-VI (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), що не припускає задоволення вимог окремих кредиторів поза межами ліквідаційної процедури.
      6. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      6.1. Оскільки ТОВ "Нива-2000" оскаржує судові рішення у цій справі з підстав порушення судами правил суб'єктноїюрисдикції, справа разом із касаційними скаргами була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України.
      Щодо підстав для припинення зобов'язання шляхом договірного списання коштів з депозитного рахунку майнового поручителя.
      6.2. Частинами першою та шостою статті 20 Закону України від 2 жовтня 1992 року N 2654-XII "Про заставу" (далі - Закон N 2654-XII) визначено, що заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачене законом або договором застави.
      6.3. Відповідно до статті 23 Закону N 2654-XII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) при заставі майнових прав реалізація предмета застави провадиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права.
      6.4. Згідно з частиною першою статті 32 Закону України від 18 листопада 2003 року N 1255-IV "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" якщо предметом забезпечувального обтяження є право грошової вимоги, звернення стягнення на нього здійснюється шляхом відступлення обтяжувачу відповідного права.
      6.5. Аналіз зазначених вище норм чинного законодавства свідчить, що набуте заставодержателем внаслідок невиконання боржником забезпеченого заставою зобов'язання право звернення стягнення на предмет застави - майнові права реалізується шляхом відступлення заставодавцем права майнової (грошової) вимоги заставодержателю, тобто таке відступлення права вимоги і є безпосередньо способом звернення стягнення на вказаний предмет забезпечення.
      6.6. При цьому положення статті 36 Закону N 4452-VI, який є спеціальним нормативним актом у регулюванні правовідносин неплатоспроможного банку, у редакції, чинній на час звернення ОСОБА_5 із заявою до банку, не містили обмежень для задоволення власних вимог банку як кредитора, у тому числі шляхом відступлення права вимоги.
      6.7. Посилаючись на статтю 602 ЦК України, положення якої визначають випадки недопустимості зарахування зустрічних вимог, суд першої інстанції не надав належної оцінки доводам відповідача про те, що у спірному випадку реалізація набутого банком права задоволення своїх вимог кредитора за рахунок заставного майна мала бути задоволена шляхом звернення стягнення на заставне майно внаслідок відступлення заставодавцем на користь заставодержателя права вимоги отримання грошових коштів за договором банківського вкладу.
      6.8. Водночас Велика Палата Верховного Суду визнає помилковим застосування судом апеляційної інстанції пункту 8 частини другої статті 46 Закону N 4452-VI щодо заборони здійснювати припинення зобов'язань за домовленістю (згодою) сторін (шляхом договірного списання) з дня початку процедури ліквідації банку, оскільки цієї норми не існувало як на час звернення 28 травня 2015 року ОСОБА_5 до банку про зарахування предмета застави в рахунок заборгованості за кредитним договором, так і на час настання кінцевого терміну повернення кредиту - 12 червня 2015 року (включно).
      6.9. Під час розгляду справи у судах попередніх інстанцій відповідач наголошував на тому, що позивач, ухиляючись від реалізації набутого ним права задоволення своїх вимог кредитора за рахунок заставного майна, незважаючи на відсутність заборони на час вчинення таких дій спеціальним законодавством про систему гарантування вкладів фізичних осіб, одночасно утримуючи у себе належні заставодавцю кошти на депозитному рахунку, діє у такий спосіб з порушенням меж здійснення цивільних прав. Проте належної оцінки зазначеним доводам в оскаржуваних судових рішеннях немає.
      6.10. Відповідно до приписів статті 572 ЦК України всилу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
      6.11. З урахуванням вказаної норми закону суду необхідно було дати належну правову оцінку положенням пунктів 1.5, 4.1, а також пункту 4.3 договору застави щодо дотримання порядку відступлення права майнової (грошової) вимоги заставодержателю в разі порушення позичальниками умов кредитного договорута можливості задоволення банком своїх вимог одним зі способів на його вибір.
      6.12. Тобто звернення стягнення на предмет застави та вчинення дій з боку кредитора у відношенні боржника щодо реалізації права на заставне майно здійснюється з урахуванням вимог законодавства та умов договору в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою.
      6.13. Водночас під час розгляду справи як у суді першої, так і в апеляційній інстанціях відповідач наголошував на достатності депозитних коштів заставодавця у розмірі 800000,00 грн для погашення кредитної заборгованості відповідача на момент настання відповідного строку.
      6.14. Матеріали справи, з яких убачаються наведені вище обставини, попередніми судовими інстанціями не досліджувались, оскільки суди виходили виключно з обставин неповернення відповідачем грошових коштів та посилання на відсутність підстав для зарахування грошових коштів за депозитним рахунком в рахунок погашення боргу за кредитним договором.
      6.15. Попередні судові інстанції мали б перевірити зазначені вище доводи та встановити дійсний розмір заборгованості відповідача на час настання кінцевого терміну повернення кредиту, а відтак і обґрунтованість заявленої позивачем суми боргу.
      6.16. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій не дослідили всі зібрані у справі докази, чим припустилися порушень норм процесуального та матеріального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
      6.17. Відповідно до частин першої, другої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
      6.18. За таких обставин відсутність у Великої Палати Верховного Суду процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає прийняттю рішення по суті справи, тому постановлені рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Щодо юрисдикції спору
      6.19. Доводи ТОВ "Нива-2000" про порушення судами правил суб'єктної юрисдикції, з огляду на те, що фізична особа ОСОБА_5 не є підприємцем, визнаються Великою Палатою Верховного Суду необґрунтованими, оскільки ОСОБА_5 не є стороною кредитного договору та позовні вимоги до неї не заявлялись, а відтак вирішення спору у цій справі відноситься до юрисдикції господарських судів.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      6.20. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
      6.21. Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
      6.22. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги ТОВ "Нива-2000" та ОСОБА_5 слід задовольнити частково, оскаржувані судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Щодо судових витрат
      6.23. З огляду на висновок щодо суті касаційних скарг судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору.
      Керуючись статтями 306, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива-2000" та ОСОБА_5 задовольнити частково.
      2. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11 червня 2018 року та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 8 лютого 2018 року у справі N 904/9713/17 скасувати.
      3. Справу N 904/9713/17 передати на новий розгляд до Господарського суду Дніпропетровської області.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      27 березня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 586/77/17
      Провадження N 14-556цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      заявник - ОСОБА_3,
      заінтересована особа - державний виконавець Ямпільського міжрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Сумській області (далі - Ямпільський МВДВС ГТУЮ у Сумській області),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Войнової Тетяни Миколаївни
      на ухвалу Середино-Будського районного суду Сумської області від 27 січня 2017 року у складі судді Темірова Ч.М. та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 27 березня 2017 року у складі колегії суддів Собини О.І., Левченко Т.А., Хвостика С.Г.
      у цивільній справі за скаргою ОСОБА_3 на дії державного виконавця Ямпільського МВДВС ГТУЮ у Сумській області та зобов'язання вчинити певні дії, та
      УСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У січні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаною скаргою, у якій просив: визнати дії державного виконавця Ямпільського МВДВС ГТУЮ у Сумській області Снігура О.В. щодо прийняття постанови про відкриття виконавчого провадження від 08 грудня 2016 року N ВП53070678 незаконними і передчасними; зобов'язати державного виконавця повернути стягувачу виконавчий документ, який не підлягає виконанню органами державної виконавчої служби.
      На обґрунтування своїх вимог ОСОБА_3 зазначив, що вироком Ямпільського районного суду Сумської області 04 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 09 серпня 2016 року (справа N 586/816/15-к), його було засуджено за частиною другою статті 332 Кримінального кодексу України (далі - КК України) та призначено основне і додаткове покарання із застосуванням статті 69 КК України у виді обмеження волі на строк 4 (чотири) роки без позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Речові докази, а саме: автомобіль марки Toyota, моделі Land Cruiser, державний номерний знак НОМЕР_1, як засіб вчинення злочину конфісковано в дохід держави.
      08 грудня 2016 року державний виконавець Ямпільського МВДВС ГТУЮ у Сумській області Снігур О.В. на підставі виконавчого листа N 1-кп/590/2, виданого 19 серпня 2016 року Середино-Будським районним судом Сумської області, прийняв постанову про відкриття виконавчого провадження N ВП53070678 про конфіскацію у нього зазначеного автомобіля.
      Однак Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ 09 серпня 2016 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_3 - Войнової Т.М. на вирок Ямпільського районного суду Сумської області від 04 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 09 серпня 2016 року, а тому, на думку ОСОБА_3, зазначений вирок суду не може бути звернутий до виконання, у зв'язку з чим дії державного виконавця щодо прийняття постанови про відкриття виконавчого провадження є незаконними і передчасними.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Ухвалою Середино-Будського районного суду Сумської області від 27 січня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 27 березня 2017 року, відмовлено у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини другої статті 122 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час постановлення ухвал).
      Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд керувався тим, що вирок суду, дії державного виконавця з виконання якого оскаржуються, ухвалено відповідно до Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), яким не встановлено порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Тому скарга на дії державного виконавця не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, а належить до юрисдикції адміністративного суду у порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У квітні 2017 року представник ОСОБА_3 - адвокат Войнова Т.М. подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Середино-Будського районного суду Сумської області від 27 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 27 березня 2017 року і направити справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі в порядку кримінального судочинства.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргумотивовано тим, що суд не врахував, що заявником оскаржувалися дії державного виконавця, пов'язані з виконанням вироку суду, які підлягають розгляду в порядку, визначеному статтею 539 КПК України, а тому ця скарга має розглядатися в порядку кримінального, а не адміністративного чи цивільного судочинства.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 09 жовтня 2017 року справу призначено до судового розгляду.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У квітні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 листопада 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
      Відповідно до статті 383ЦПК України (у редакції, чинній на час подання скарги до суду) сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.
      Згідно з частиною другою статті 384 цього Кодексускарга подається до суду, який видав виконавчий документ.
      Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, установленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються.
      За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 387 ЦПК України).
      Отже, як право на звернення зі скаргою в порядку цивільного судочинства, так і порядок її розгляду та постановлення ухвали пов'язані з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами ЦПК України, та його примусовим виконанням, яке вчиняється відповідним відділом державної виконавчої служби чи приватним виконавцем.
      Порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, вчинених на виконання судових рішень, ухвалених у порядку цивільного судочинства, передбачено у ЦПК України.
      У разі оскарження дій державного виконавця щодо виконання виконавчого документа, який був виданий на виконання задоволеного в межах кримінального провадження цивільного позову, такий спір належить до юрисдикції суду, який видав виконавчий документ, та підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Аналогічні висновки зроблені Верховним Судом України у постановах від 07 червня 2016 року, 22 лютого 2017 року, Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 12 вересня 2018 року та Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 28 березня 2018 року, 21 листопада 2018 року (справа N 569/12295/16-ц) та інших.
      Спеціальним законом, що регулює порядок вчинення виконавчих дій, є чинний Закон N 1404-VIII.
      Відповідно до частини першої статті 1 Закону N 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      Згідно з частинами першою, другоюстатті 74 Закону N 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
      У поданій скарзі ОСОБА_3 просив визнати дії державного виконавця Ямпільського МВДВС ГТУЮ у Сумській області Снігура О.В. щодо прийняття постанови про відкриття виконавчого провадження від 08 грудня 2016 року N ВП53070678 незаконними і передчасними та зобов'язати державного виконавця повернути стягувачу виконавчий документ.
      Скаргу обґрунтовано посиланням на статті 42, 43, 45, 535 КПК України, статтю 74 Закону N 1404-VIII.
      Тобто ОСОБА_3 як сторона виконавчого провадження (боржник) оскаржує законність дій державного виконавця, пов'язаних з виконанням судового рішення, ухваленого за правилами КПК України, та у зв'язку з порушенням державним виконавцем, на його думку, порядку прийняття до виконання виконавчого документа, виданого на виконання вироку.
      Положеннями статті 539 КПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду зі скаргою) визначено порядок вирішення судом питань, які виникають під час виконання вироку. Проте зазначеною нормою закону не встановлено порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби при виконання вироку суду. Відсутнє і посилання на можливість такого оскарження за правилами ЦПК України.
      Разом з тим частиною першою статті 181 КАС України (у редакції, чинній на час звернення до суду зі скаргою)передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      Ця норма узгоджується з правилами адміністративної юрисдикції, передбаченими частиною другою статті 2 КАС України (у зазначеній редакції), що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      Оскільки у даному випадку стороною виконавчого провадження - боржником ОСОБА_3 - оскаржуються дії державного виконавця з прийняття постанови про відкриття виконавчого провадження від 08 грудня 2016 року N ВП53070678 з виконання вироку суду у частині конфіскації автомобіля і законами України не встановлено іншого порядку оскарження цих дій, то суди зробили правильний висновок, що спір підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства, оскільки правило статті 181 КАС України є універсальним.
      Велика Палата Верховного Суду не погоджується із твердженням ОСОБА_3, що для оскарження рішення, дій або бездіяльності державного виконавця щодо виконання вироку суду встановлено інший порядок, передбачений нормами КПК України, з наступних підстав.
      Розділ VIII КПК України передбачає порядок виконання судових рішень. Зокрема згідно з частиною першою статті 533 цього Кодексу вирок або ухвала суду, які набрали законної сили, обов'язкові для осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, а також для усіх фізичних та юридичних осіб, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх службових осіб, і підлягають виконанню на всій території України.
      У разі, якщо судове рішення або його частина підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем, суд видає виконавчий лист, який звертається до виконання в порядку, передбаченому законом про виконавче провадження (частина третя статті 535 КПК України).
      Частиною другою статті 534 КПК України передбачено, що судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, підлягає безумовному виконанню.
      За змістом частини п'ятої статті 534 КПК України у взаємозв'язку зі статтею 537 цього Кодексу процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у кримінальному провадженні (наприклад, подання скарг на бездіяльність слідчого, прокурора; оскарження ухвал про накладення арешту на майно та інші), вирішує суддя суду першої інстанції одноособово, якщо інше не передбачено цим Кодексом.
      Тобто положеннями КПК України (Розділом VIII) не встановлено порядок оскарження рішення, дій або бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб стосовно виконання судового рішення щодо конфіскації майна у кримінальному провадженні.
      Умови і порядок виконання рішень судів, що підлягають примусовому виконанню, у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначено у Законі N 1404-VIII.
      Як частиною другою статті 74 названого закону, так і статтею 181 КАС України передбачено загальний порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця та посадових осіб державної виконавчої служби щодо виконання рішень, щодо яких не встановлено у спеціальних законах особливого порядку оскарження.
      Відділ державної виконавчої служби є уповноваженим органом приймати для примусового виконання виконавчі документи чи не приймати їх з підстав, визначених чинним законодавством України. Здійснюючі делеговані йому функції в цій частині, відділ державної виконавчої служби діє як суб'єкт владних повноважень, рішення, дії або бездіяльність якого, його посадових осіб, сторони виконавчого провадження мають право оскаржити у порядку адміністративного судочинства, що відповідає завданням цього судочинства, передбаченим у статті 2 КАС України.
      За таких обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком судів першої й апеляційної інстанцій, що вказаний спір належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Суди обґрунтовано відмовили у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень), оскільки чинним законодавством, КПК України чи ЦПК України не встановлено іншого порядку судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, тобто не віднесено розгляд таких скарг до цивільної юрисдикції.
      Із матеріалів справи та змісту оскаржуваних судових рішень не вбачається, що суди порушили правила предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      З огляду на вказане, оскаржувані судові рішення необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. У такому разі розподіл судових витрат згідно зі статтею 141 ЦПК України не проводиться.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Войнової Тетяни Миколаївни залишити без задоволення.
      Ухвалу Середино-Будського районного суду Сумської області від 27 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 27 березня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      О.С. Золотніков І.В. Саприкіна
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.