Постановление ВС-КГС об отсутствии сроков исковой давности при взыскании заработной платы за вынужденный прогул

[ANTIRAID]

Державний герб України

Постанова
Іменем України 

25 липня 2018 року 

м. Київ 

справа № 552/3404/17
провадження № 61-8881св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О., Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Полтавська обласна рада, Комунальне підприємство «Об'єднане готельне господарство»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Полтавської області від 18 грудня 2017 року у складі колегії суддів Пікуля В. П., Хіль Л. М., Лобова О. А.,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Полтавської обласної ради, Комунального підприємства (далі - КП «Об`єднане готельне господарство») про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що рішенням Київського районного суду міста Полтави від 29 жовтня 2015 року його поновлено на посаді директора КП «Об'єднане готельне господарство» з 05 травня 2015 року. Вказане судове рішення було виконано лише 01 березня 2016 року, що підтверджується розпорядженням голови Полтавської обласної ради від 01 березня 2016 року № 35, коли відбулося відновлення його прав та фактичне поновлення на роботі, хоча рішенням Київського районного суду міста Полтави від 29 жовтня 2015 року допущено його негайне виконання в цій частині. Тому за вказаний період часу він має право на стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року в сумі 38 589 грн 15 коп.

Рішенням Київського районного суду міста Полтави від 14 серпня 2017 року у складі судді Миронець О. К. позов задоволено. Стягнуто з КП «Об`єднане готельне господарство» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року в сумі 38 589 грн 15 коп. Стягнуто з КП «Об`єднане готельне господарство» на користь держави судовий збір у розмірі 640 грн.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що має місце вимушений прогул за час невиконання судового рішення з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року. До спірних правовідносин не може бути застосовано Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року, оскільки в ньому надано офіційне тлумачення положень частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 КЗпП України. При ухваленні рішення судом застосовано норми статті 236 КЗпП України, тому в даному випадку строки на подання позовної заяви не порушено.

Додатковим рішенням Київського районного суду міста Полтави від 27 жовтня 2017 року відмовлено в задоволенні позову до Полтавської обласної ради.

Додаткове рішення мотивоване тим, що при розгляді справи не встановлено факту порушення, невизнання чи оспорення Полтавською обласною радою прав позивача. 

Постановою Апеляційного суду Полтавської області від 18 грудня 2017 року апеляційну скаргу КП «Об`єднане готельне господарство» задоволено. Рішення Київського районного суду міста Полтави від 14 серпня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про тривалість вимушеного прогулу за час невиконання судового рішення з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року - протягом 85 робочих днів, однак безпідставно не взяв до уваги заперечення представників відповідачів щодо застосування до спірних правовідносин позовної давності, посилаючись на те, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. ОСОБА_1 був поновлений на роботі 01 березня 2016 року, проте звернувся до суду з позовом лише у червні 2017 року, тобто з пропуском строку, встановленого частиною першою статті 233 КЗпП України. Позивачем не наведено та не надано доказів поважності причин пропуску, встановлених статтею 233 КЗпП України строків звернення до суду, тому підстави для поновлення пропущеного строку відсутні. 

У лютому 2018 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду Полтавської області від 18 грудня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що він звернувся до суду з позовом про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, а не з позовом про поновлення на роботі. 23 травня 2017 року на його адресу надійшла ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року, якою залишено без змін рішення Київського районного суду міста Полтави від 29 жовтня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 17 грудня 2015 року у справі № 552/2929/15-ц за його позовом до Полтавської обласної ради, КП «Об'єднане готельне господарство» про визнання протиправним та скасування розпорядження голови обласної ради про накладення дисциплінарного стягнення, визнання протиправним та скасування розпорядження голови обласної ради про звільнення та поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. З моменту отримання ним ухвали суду касаційної інстанції у нього виникло право на звернення до органу, що порушив трудове законодавство, тобто до КП «Об`єднане готельне господарство». 24 травня 2017 року він звернувся до відповідача з вимогою про нарахування та виплату заробітної плати за період з 29 жовтня 2015 року по 01 березня 2016 року, так як вимушений прогул збільшився саме у цей період, однак 26 травня 2017 року отримав відповідь про повне виконання рішення суду першої інстанції та відсутність підстав для нарахування йому заробітної плати.Цей позов він пред'явив 06 червня 2017 року, тому підстав для застосування позовної давності не було, оскільки з часу отримання судового рішення касаційного суду не пройшло трьох місяців. Суд апеляційної інстанції помилково застосував до спірних правовідносин частину першу статті 233 та статті 235, 236 КЗпП України. Застосуванню підлягали частина друга статті 233 та стаття 236 КЗпП України. Також апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права, так як не застосував Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ), яким змінено порядок розгляду цивільних справ.

У березні 2018 року КП «Об`єднане готельне господарство» подало відзив на касаційну скаргу і просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що сума середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду не входить до структури заробітної плати, за своєю природою є санкцією, яка застосовується до роботодавця у разі невиконання рішення суду. Доводи касаційної скарги не спростовують висновків апеляційного суду. Позовна давність не застосовується лише в тому випадку, якщо позов пред'явлений працівником щодо стягнення належної йому заробітної плати. Апеляційний суд врахував правові позиції Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ і правильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що рішенням Київського районного суду міста Полтави від 29 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 17 грудня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року, визнано протиправним та скасовано розпорядження голови Полтавської обласної ради від 16 квітня 2015 року за № 66 «Про накладення дисциплінарного стягнення на ОСОБА_1.» та № 67 «Про звільнення директора КП «Об'єднане готельне господарство» ОСОБА_1.», поновлено його на посаді директора КП «Об'єднане готельне господарство» з 05 травня 2015 року. Рішення в частині поновлення на роботі допущено до негайного виконання. Вказаним рішенням встановлено, що середній заробіток позивача складав 453 грн 99 коп. Середньоденний заробіток позивача складав 453 грн 99 коп.

Відповідно до частини третьої статті 61 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - ЦПК України 2004 року), обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Вказаним рішенням з відповідача на користь позивача стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу до дня ухвалення рішення судом, тобто по 29 жовтня 2015 року.

ОСОБА_1 поновлено на посаді директора КП «Об'єднане готельне господарство» з 05 травня 2015 року розпорядженням голови Полтавської обласної ради від 01 березня 2016 року № 35.

Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Аналізуючи зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Як частиною першою статті 94 КЗпП України, так і частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у частині першій статті 94 Кодексу і частині першій статті 1 ЗаконуУкраїни «Про оплату праці», як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)», за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов'язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов'язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов'язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров'я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя.

Відповідно до статті 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення нароботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати.

Положення статті 236 КЗпП України встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування.

Отже, вимога про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду є спором про оплату праці, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 233 КЗпП України.

Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Місцевим судом встановлено, що з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року мав місце вимушений прогул у зв'язку із затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі позивача протягом 85 робочих днів. Середній заробіток за цей період становив 38 589 грн 15 коп.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що з КП «Об'єднане готельне господарство» на користь позивача підлягає стягненню 35 589 грн 15 коп. (85 днів х 453,99 грн (середньоденний заробіток позивача). Разом з тим місцевий суд правильно виходив з того, що позивачем не пропущено строк на подачу позовної заяви, оскільки його вимоги стосуються стягнення заробітної плати, звернення з якими до суду не обмежене будь-яким строком.

Місцевим судом повно і всебічно досліджено наявні у справі докази та дано їм належну правову оцінку згідно зі статтями 57-60, 212-215 ЦПК України 2004 року правильно встановлено обставини справи, в результаті чого ухвалено законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд помилково застосував до спірних правовідносин частину першу статті 233 КЗпП України, оскільки заявлені позивачем вимоги відносяться до вимог щодо порушення законодавства про оплату праці та відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України не обмежуються будь-яким строком звернення працівника до суду.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки судом апеляційної інстанції безпідставно скасовано судове рішення місцевого суду, яке відповідає закону, то рішення апеляційного суду необхідно скасувати із залишенням в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Апеляційного суду Полтавської області від 18 грудня 2017 року скасувати, а рішення Київського районного суду міста Полтави від 14 серпня 2017 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:В. О. Кузнєцов С. О. Погрібний О. В. Ступак Г. І. Усик 

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75580870

[ANTIRAID]

Верховный суд указал, что анализируя содержание части второй статьи 233 КЗоТ Украины, можно сделать вывод о том, что в случае нарушения работодателем законодательства об оплате труда работник имеет право без ограничений любым сроком обратиться в суд с иском о взыскании заработной платы, которая ему принадлежит, то есть всех выплат , на которые работник имеет право в соответствии с условиями трудового договора и в соответствии с государственных гарантий, установленных законодательством, независимо от того, совершил работодатель начисления таких выплат.

Положения статьи 236 КЗоТ Украины устанавливают ответственность работодателя в виде взыскания среднего заработка за время задержки исполнения решения суда о восстановлении на работе работника с целью компенсации ему потерь от неполучения зарплаты или невозможности трудоустройства. Следовательно, требование об оплате среднего заработка за время задержки исполнения решения суда является спором об оплате труда, поэтому к спорным правоотношениям подлежит применению часть вторая статьи 233 КЗоТ Украины.