ANTIRAID

Постановление ВС-КГС об отсутствии сроков исковой давности при взыскании заработной платы за вынужденный прогул

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

Постанова
Іменем України 

25 липня 2018 року 

м. Київ 

справа № 552/3404/17
провадження № 61-8881св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О., Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Полтавська обласна рада, Комунальне підприємство «Об'єднане готельне господарство»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Полтавської області від 18 грудня 2017 року у складі колегії суддів Пікуля В. П., Хіль Л. М., Лобова О. А.,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Полтавської обласної ради, Комунального підприємства (далі - КП «Об`єднане готельне господарство») про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що рішенням Київського районного суду міста Полтави від 29 жовтня 2015 року його поновлено на посаді директора КП «Об'єднане готельне господарство» з 05 травня 2015 року. Вказане судове рішення було виконано лише 01 березня 2016 року, що підтверджується розпорядженням голови Полтавської обласної ради від 01 березня 2016 року № 35, коли відбулося відновлення його прав та фактичне поновлення на роботі, хоча рішенням Київського районного суду міста Полтави від 29 жовтня 2015 року допущено його негайне виконання в цій частині. Тому за вказаний період часу він має право на стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року в сумі 38 589 грн 15 коп.

Рішенням Київського районного суду міста Полтави від 14 серпня 2017 року у складі судді Миронець О. К. позов задоволено. Стягнуто з КП «Об`єднане готельне господарство» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року в сумі 38 589 грн 15 коп. Стягнуто з КП «Об`єднане готельне господарство» на користь держави судовий збір у розмірі 640 грн.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що має місце вимушений прогул за час невиконання судового рішення з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року. До спірних правовідносин не може бути застосовано Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року, оскільки в ньому надано офіційне тлумачення положень частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 КЗпП України. При ухваленні рішення судом застосовано норми статті 236 КЗпП України, тому в даному випадку строки на подання позовної заяви не порушено.

Додатковим рішенням Київського районного суду міста Полтави від 27 жовтня 2017 року відмовлено в задоволенні позову до Полтавської обласної ради.

Додаткове рішення мотивоване тим, що при розгляді справи не встановлено факту порушення, невизнання чи оспорення Полтавською обласною радою прав позивача. 

Постановою Апеляційного суду Полтавської області від 18 грудня 2017 року апеляційну скаргу КП «Об`єднане готельне господарство» задоволено. Рішення Київського районного суду міста Полтави від 14 серпня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про тривалість вимушеного прогулу за час невиконання судового рішення з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року - протягом 85 робочих днів, однак безпідставно не взяв до уваги заперечення представників відповідачів щодо застосування до спірних правовідносин позовної давності, посилаючись на те, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. ОСОБА_1 був поновлений на роботі 01 березня 2016 року, проте звернувся до суду з позовом лише у червні 2017 року, тобто з пропуском строку, встановленого частиною першою статті 233 КЗпП України. Позивачем не наведено та не надано доказів поважності причин пропуску, встановлених статтею 233 КЗпП України строків звернення до суду, тому підстави для поновлення пропущеного строку відсутні. 

У лютому 2018 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду Полтавської області від 18 грудня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що він звернувся до суду з позовом про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, а не з позовом про поновлення на роботі. 23 травня 2017 року на його адресу надійшла ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року, якою залишено без змін рішення Київського районного суду міста Полтави від 29 жовтня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 17 грудня 2015 року у справі № 552/2929/15-ц за його позовом до Полтавської обласної ради, КП «Об'єднане готельне господарство» про визнання протиправним та скасування розпорядження голови обласної ради про накладення дисциплінарного стягнення, визнання протиправним та скасування розпорядження голови обласної ради про звільнення та поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. З моменту отримання ним ухвали суду касаційної інстанції у нього виникло право на звернення до органу, що порушив трудове законодавство, тобто до КП «Об`єднане готельне господарство». 24 травня 2017 року він звернувся до відповідача з вимогою про нарахування та виплату заробітної плати за період з 29 жовтня 2015 року по 01 березня 2016 року, так як вимушений прогул збільшився саме у цей період, однак 26 травня 2017 року отримав відповідь про повне виконання рішення суду першої інстанції та відсутність підстав для нарахування йому заробітної плати.Цей позов він пред'явив 06 червня 2017 року, тому підстав для застосування позовної давності не було, оскільки з часу отримання судового рішення касаційного суду не пройшло трьох місяців. Суд апеляційної інстанції помилково застосував до спірних правовідносин частину першу статті 233 та статті 235, 236 КЗпП України. Застосуванню підлягали частина друга статті 233 та стаття 236 КЗпП України. Також апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права, так як не застосував Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ), яким змінено порядок розгляду цивільних справ.

У березні 2018 року КП «Об`єднане готельне господарство» подало відзив на касаційну скаргу і просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що сума середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду не входить до структури заробітної плати, за своєю природою є санкцією, яка застосовується до роботодавця у разі невиконання рішення суду. Доводи касаційної скарги не спростовують висновків апеляційного суду. Позовна давність не застосовується лише в тому випадку, якщо позов пред'явлений працівником щодо стягнення належної йому заробітної плати. Апеляційний суд врахував правові позиції Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ і правильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що рішенням Київського районного суду міста Полтави від 29 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 17 грудня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року, визнано протиправним та скасовано розпорядження голови Полтавської обласної ради від 16 квітня 2015 року за № 66 «Про накладення дисциплінарного стягнення на ОСОБА_1.» та № 67 «Про звільнення директора КП «Об'єднане готельне господарство» ОСОБА_1.», поновлено його на посаді директора КП «Об'єднане готельне господарство» з 05 травня 2015 року. Рішення в частині поновлення на роботі допущено до негайного виконання. Вказаним рішенням встановлено, що середній заробіток позивача складав 453 грн 99 коп. Середньоденний заробіток позивача складав 453 грн 99 коп.

Відповідно до частини третьої статті 61 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - ЦПК України 2004 року), обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Вказаним рішенням з відповідача на користь позивача стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу до дня ухвалення рішення судом, тобто по 29 жовтня 2015 року.

ОСОБА_1 поновлено на посаді директора КП «Об'єднане готельне господарство» з 05 травня 2015 року розпорядженням голови Полтавської обласної ради від 01 березня 2016 року № 35.

Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Аналізуючи зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Як частиною першою статті 94 КЗпП України, так і частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у частині першій статті 94 Кодексу і частині першій статті 1 ЗаконуУкраїни «Про оплату праці», як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)», за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов'язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов'язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов'язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров'я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя.

Відповідно до статті 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення нароботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати.

Положення статті 236 КЗпП України встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування.

Отже, вимога про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду є спором про оплату праці, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 233 КЗпП України.

Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Місцевим судом встановлено, що з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року мав місце вимушений прогул у зв'язку із затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі позивача протягом 85 робочих днів. Середній заробіток за цей період становив 38 589 грн 15 коп.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що з КП «Об'єднане готельне господарство» на користь позивача підлягає стягненню 35 589 грн 15 коп. (85 днів х 453,99 грн (середньоденний заробіток позивача). Разом з тим місцевий суд правильно виходив з того, що позивачем не пропущено строк на подачу позовної заяви, оскільки його вимоги стосуються стягнення заробітної плати, звернення з якими до суду не обмежене будь-яким строком.

Місцевим судом повно і всебічно досліджено наявні у справі докази та дано їм належну правову оцінку згідно зі статтями 57-60, 212-215 ЦПК України 2004 року правильно встановлено обставини справи, в результаті чого ухвалено законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд помилково застосував до спірних правовідносин частину першу статті 233 КЗпП України, оскільки заявлені позивачем вимоги відносяться до вимог щодо порушення законодавства про оплату праці та відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України не обмежуються будь-яким строком звернення працівника до суду.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки судом апеляційної інстанції безпідставно скасовано судове рішення місцевого суду, яке відповідає закону, то рішення апеляційного суду необхідно скасувати із залишенням в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Апеляційного суду Полтавської області від 18 грудня 2017 року скасувати, а рішення Київського районного суду міста Полтави від 14 серпня 2017 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:В. О. Кузнєцов С. О. Погрібний О. В. Ступак Г. І. Усик 

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75580870

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Верховный суд указал, что анализируя содержание части второй статьи 233 КЗоТ Украины, можно сделать вывод о том, что в случае нарушения работодателем законодательства об оплате труда работник имеет право без ограничений любым сроком обратиться в суд с иском о взыскании заработной платы, которая ему принадлежит, то есть всех выплат , на которые работник имеет право в соответствии с условиями трудового договора и в соответствии с государственных гарантий, установленных законодательством, независимо от того, совершил работодатель начисления таких выплат.

Положения статьи 236 КЗоТ Украины устанавливают ответственность работодателя в виде взыскания среднего заработка за время задержки исполнения решения суда о восстановлении на работе работника с целью компенсации ему потерь от неполучения зарплаты или невозможности трудоустройства. Следовательно, требование об оплате среднего заработка за время задержки исполнения решения суда является спором об оплате труда, поэтому к спорным правоотношениям подлежит применению часть вторая статьи 233 КЗоТ Украины.

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      07 листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа N 428/12596/16-ц
      Провадження N 14-344цс18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      представник позивача - адвокат ОСОБА_4,
      відповідач - Управління Державної пенітенціарної служби України в Луганській області (далі - УДПС України в Луганській області),
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, - Рубіжанський міський відділ кримінально-виконавчої інспекції Управління Державної пенітенціарної служби України в Луганській області (далі - Рубіжанський МВКВІ УДПС України в Луганській області),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката ОСОБА_4
      на ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 16 травня 2017 року у складі колегії суддів Єрмакова Ю.В., Дронської І.О., Яреська А.В.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до УДПС України в Луганській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, - Рубіжанський МВКВІ УДПС України в Луганській області, про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, та
      УСТАНОВИЛА:
      У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що 27 листопада 2015 року його призначено на посаду фахівця з питань соціальної роботи із суб'єктами пробації Рубіжанського МВКВІ УДПС України в Луганській області на підставі наказу УДПС України в Луганській області від 27 листопада 2015 року N 66 о/с.
      25 липня 2016 року він уклав з Міністерством оборони України в особі військового комісара Луганського обласного військового комісаріату полковника Полулященка Ю.Е. контракт на проходження служби у Збройних Силах України строком на три роки. Одночасно з укладанням контракту Рубіжанський МВКВІ УДПС України в Луганській області та УДПС України в Луганській області було повідомлено про його призов 25 липня 2016 року на військову службу за контрактом у Збройні Сили України на посади осіб офіцерського складу строком до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, направлення його для проходження військової служби до Рубіжансько-Кремінського об'єднаного міського військового комісаріату Луганської області.
      Заявою від 03 серпня 2016 року позивач повідомив начальника УДПС України в Луганській області про свою згоду на проходження військової служби і просив залишити за ним місце роботи.
      Наказом від 22 серпня 2016 року N 44/ОС-16 ОСОБА_3 звільнено із займаної посади з підстав, передбачених пунктом 3 статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
      Враховуючи викладене, ОСОБА_3 просив визнати незаконним його звільнення з посади фахівця з питань соціальної роботи із суб'єктами пробації Рубіжанського МВКВІ УДПС України в Луганській області, поновити на роботі з 22 серпня 2016 року та стягнути з УДПС України в Луганській області на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 18 676,92 грн.
      Рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 11 січня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.
      Відмовляючи у позові, суд першої інстанції керувався тим, що відповідачем обґрунтовано застосовані до позивача як до особи, що вступила на військову службу за звичайним строковим контрактом, пункт 3 статті 36 КЗпП України, внаслідок чого ОСОБА_3 було законно звільнено із займаної посади.
      Ухвалою Апеляційного суду Луганської області від 16 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частковою. Рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 11 січня 2017 року скасовано, провадження у справі закрито. Роз'яснено ОСОБА_3 його право на звернення до суду в порядку адміністративного судочинства.
      Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_3, обіймаючи посаду фахівця з питань соціальної роботи із суб'єктами пробації Рубіжанського МВКВІ УДПС України в Луганській області, перебував на державній службі, з якої був звільнений. Оскільки між сторонами виник спір, пов'язаний з проходженням ОСОБА_3 публічної служби, то такий спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      У червні 2017 року представник ОСОБА_3 - адвокат ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив скасувати ухвалу апеляційного суду та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що з висновками апеляційного суду погодитися не можна, оскільки під час вирішення питання щодо юрисдикції спору суд не розмежував такі поняття як "публічна служба", "державний службовець", "суб'єкт владних повноважень" та їх основні ознаки. Позивач не складав присягу державного службовця та присягу працівника кримінально-виконавчої служби. Посада, яку займав ОСОБА_3, не відноситься до публічної служби, оскільки він працював в управлінні кримінально-виконавчої служби, будучи вільнонайманим працівником на підставі трудового договору (контракту), тому його позов повинен розглядатися в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.
      Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      14 квітня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 04 липня 2018 року - справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      За загальним правилом, передбаченим у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення ОСОБА_3 з цим позовом) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.
      Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових правовідносин.
      За змістом пункту 2 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, що діяла на час звернення з цим позовом) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби віднесено до юрисдикції адміністративних судів.
      У пункті 15 частини першої статті 3 КАС України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, було закріплено, що публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
      Відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
      Законодавець урегулював питання, пов'язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням), спеціальними законами, до яких, зокрема, відноситься Закон України "Про державну службу".
      На час призначення ОСОБА_6 на посаду фахівця з питань соціальної роботи із суб'єктами пробації Рубіжанського МВКВІ УДПС України в Луганській області був чинний Закон України від 16 грудня 1993 року N 3723-XII "Про державну службу" (далі - Закон N 3723-XII), згідно зі статтею 1 якого державна служба в Україні? це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.
      У Законі України від 10 грудня 2015 року N 889-VIII "Про державну службу", який набув чинності 01 червня 2016 року, у статті 1 закріплено, що державна служба? це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави. Державний службовець? це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.
      Відповідно до статті 13 Закону N 3723-XII (який діяв на момент призначення позивача на посаду фахівця) особа, яка претендує на зайняття посади державного службовця, а також державний службовець подають декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, в порядку, встановленому Законом України "Про запобігання корупції".
      Громадяни України, які вперше зараховуються на державну службу, приймають присягу. Державний службовець підписує текст присяги, який зберігається за місцем роботи. Про прийняття присяги робиться запис у трудовій книжці (стаття 17 Закону N 3723-XII).
      При прийнятті на державну службу службовцю присвоюється ранг у межах відповідної категорії посад (стаття 26 Закону N 3723-XII).
      Згідно з пунктом 5 частини першої статті 2 Закону України від 05 лютого 2015 року N 160-VIII "Про пробацію" персонал органу пробації? працівники, які відповідно до повноважень, визначених цим Законом та іншими законами України, виконують завдання пробації.
      Відповідно до частини першої статті 19 зазначеного Закону права, обов'язки, відповідальність, правовий та соціальний захист персоналу органу пробації визначаються Законом України від 23 червня 2005 року N 2713-IV "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" (далі - Закон N 2713-IV) та цим Законом.
      Згідно зі статтею 14 Закону N 2713-IV до персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу, спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі України.
      Служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України. Час проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.
      Стосовно осіб, які претендують на службу в Державній кримінально-виконавчій службі України, за їх письмовою згодою проводиться спеціальна перевірка в порядку, встановленому Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції".
      Особи, які претендують на службу в Державній кримінально-виконавчій службі України, до призначення на відповідну посаду подають за місцем майбутньої служби декларацію про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру за формою і в порядку, що встановлені Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції", та зобов'язані повідомити керівництву органу чи підрозділу, на посаду в якому вони претендують, про працюючих у цьому органі чи підрозділі близьких їм осіб.
      На службу до Державної кримінально-виконавчої служби України приймаються на конкурсній, добровільній, контрактній основі громадяни України, які спроможні за своїми особистими, діловими та моральними якостями, віком, освітнім і професійним рівнем та станом здоров'я ефективно виконувати відповідні службові обов'язки. Кваліфікаційні вимоги до професійної придатності визначаються нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України. При прийнятті на службу може бути встановлений строк випробування до шести місяців. Не може бути прийнята на службу особа, яка має не погашену або не зняту судимість за вчинення злочину, крім реабілітованої, або на яку протягом останнього року накладалося адміністративне стягнення за вчинення корупційного правопорушення.
      Громадяни України, які вперше зараховуються на посади рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби та у відповідних випадках пройшли встановлений строк випробування, складають присягу.
      Особа рядового чи начальницького складу кримінально-виконавчої служби підписує текст присяги, який зберігається в її особовій справі. Порядок складення присяги визначається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань.
      Присвоєння і позбавлення спеціальних звань, а також пониження і поновлення у спеціальному званні здійснюються в установленому порядку.
      Трудові відносини працівників кримінально-виконавчої служби регулюються законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами).
      На спеціалістів Державної кримінально-виконавчої служби України, які не мають спеціальних звань, поширюється дія Закону України "Про державну службу". Віднесення посад цих спеціалістів до відповідних категорій посад державних службовців проводиться Кабінетом Міністрів України.
      На осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України поширюються вимоги та обмеження, встановлені Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції".
      Особи рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України зобов'язані подавати щороку до 1 квітня за місцем служби декларацію про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру за минулий рік за формою і в порядку, що встановлені Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції".
      Постановою Кабінету Міністрів України від 14 серпня 2013 року N 703 "Про віднесення деяких посад працівників органів державної влади, інших державних органів, установ до відповідних категорій посад державних службовців та визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Кабінету Міністрів України" (втратила чинність на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 22 липня 2016 року N 465) передбачено віднесення деяких посад працівників органів державної влади, інших державних органів, установ до відповідних категорій посад державних службовців згідно з додатками 1-31.
      У додатку 27 до вказаної Постанови визначено Перелік посад працівників Державної кримінально-виконавчої служби (установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, підрозділів кримінально-виконавчої інспекції, підрозділів внутрішнього аудиту), які не мають спеціальних звань, віднесених до відповідних категорій посад державних службовців, а саме: начальник відділу, його заступник, начальник сектору, головний бухгалтер, його заступник, спеціаліст, спеціаліст планово-виробничого відділу (групи) в контрагентських установах.
      Тобто під час вирішення питання, чи займав ОСОБА_6 посаду, яка відноситься до посади державного службовця, судам необхідно було з'ясувати, чи подавав він декларацію до зарахування на посаду, чи приймав відповідну присягу, чи мав право на присвоєння спеціального звання чи рангу державного службовця.
      Судом першої інстанції встановлено, що на момент призначення ОСОБА_6 на посаду фахівця з питань соціальної роботи із суб'єктами пробації Рубіжанського МВКВІ УДПС України в Луганській області (27 листопада 2015 року), ця посада не була віднесена до відповідної категорії посад державних службовців.
      Довідкою УДПС України в Луганській області від 08 листопада 2016 року N 5/177 підтверджено, що норми Закону України "Про державну службу" на працівників підрозділів кримінально-виконавчої служи не поширюються, у зв'язку з чим посада фахівця з питань соціальної роботи із суб'єктами пробації Рубіжанського МВКВІ УДПС України в Луганській області, яку до моменту звільнення обіймав ОСОБА_3, не може бути прирівняна до посад державної служби (т. 1, а. с. 39).
      Судами не встановлено, а сторонами не надано доказів, що ОСОБА_6 під час прийняття на посаду фахівця з питань соціальної роботи із суб'єктами пробації Рубіжанського МВКВІ УДПС України в Луганській області подавав декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави, в порядку, встановленому Законом України "Про запобігання корупції", та що він складав присягу державного службовця.
      Із розрахункового листа за липень 2016 року, посвідченого начальником ФЕВ - головним бухгалтером старшим лейтенантом внутрішньої служби УДПС України в Луганській області, вбачається, що надбавка зі ранг державного службовця згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 09 березня 2006 року N 268 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів" ОСОБА_6 не нараховувалася (т. 1, а. с. 40). Нараховувалася лише надбавка за високі досягнення у праці.
      Крім того, ухвалою Луганського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2016 року провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_3 до УДПС України в Луганській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Рубіжанський МВКВІ УДПС України в Луганській області, про визнання незаконним звільнення з посади фахівця з питань соціальної роботи із суб'єктами пробації Рубіжанського МВКВІ УДПС України в Луганській області, поновлення на роботі з 22 серпня 2016 року та стягнення з УДПС України в Луганській області середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 18 676,92 грн. закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 157 КАС України, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Роз'яснено позивачеві право на звернення з цим позовом в порядку цивільного судочинства (т. 1, а. с. 50, 51).
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновок апеляційного суду, що між сторонами виник спір, пов'язаний з проходженням ОСОБА_3 публічної служби, тому такий спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, є помилковим. Висновок, що посада, на якій позивач працював у Рубіжанському МВКВІ УДПС України в Луганській області відноситься до публічної служби зроблено на припущеннях, що є недопустимим.
      Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      У частині четвертій статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      Оскільки висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є помилковим, то відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України ухвала суду апеляційної інстанції не може вважатися законною й обґрунтованою, підлягає скасуванню, а справа - поверненню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
      Розгляд справи не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується.
      Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката ОСОБА_4 задовольнити.
      Ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 16 травня 2017 року скасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      29 серпня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 127/10129/17
      Провадження N 14-254 цс 18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів:Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі також - уповноважена особа Фонду) на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" (далі також - ПАТ "ВіЕйБі Банк"), ПАТ "ВіЕйБі Банк" про зобов'язання вчинити певні дії, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні
      за касаційною скаргою ПАТ "ВіЕйБі Банк" в особі уповноваженої особи Фонду на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 серпня 2017 року, ухвалене суддею Вохміновою О.С., та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 29 грудня 2017 року, ухвалену колегією суддів у складі: Медвидицького С.К., КопаничукС. Г та Оніщука В.В.
      Учасники справи:
      позивач: ОСОБА_3,
      відповідач: уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "ВіЕйБі Банк", ПАТ "ВіЕйБі Банк".
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 15 травня 2017 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом і з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог просив: зобов'язати уповноважену особу Фонду визнати його кредитором ПАТ "ВіЕйБі Банк" та включити вимоги в розмірі 48 850 грн додаткової заробітної плати, 97 700 грн та 108 317 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "ВіЕйБі Банк", які підлягають задоволенню у порядку другої черги; стягнути з ПАТ "ВіЕйБі Банк" середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року по 22 серпня 2017 року у розмірі 88 623 грн та зобов'язати уповноважену особу Фонду включити цю вимогу до реєстру акцептованих вимог кредиторів, як вимогу, що підлягає задоволенню згідно з другою чергою порядку черговості.
      2. Мотивував тим, що Вінницький міський суд Вінницької області 29 січня 2016 року ухвалив рішення у справі N 127/6535/15-ц, яке набрало законної сили: стягнув з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача додаткову заробітну в розмірі 48 850 грн. а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 97 700 грн. Крім того, цей же суд 1 лютого 2016 року ухвалив рішення у справі N 127/12879/16-ц, яке набрало законної сили: стягнув з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21 грудня 2015 року до 21 листопада 2016 року в розмірі 108 317 грн. Позивач зазначав, що відповідач не вчинив жодних дій на виконання цих рішень судів. Стверджував, що уповноважена особа Фонду відмовила у задоволенні його заяви про включення до реєстру кредиторів ПАТ "ВіЕйБі Банк". Вказував, що зазначені дії неправомірні, а також просив стягнути на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року по 22 серпня 2017 року.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 28 серпня 2017 року Вінницький міський суд Вінницької області постановив ухвалу про повернення заяви позивача про збільшення позовних вимог від 21 серпня 2017 року. Мотивував тим, що, пред'явивши нову вимогу про зобов'язання уповноваженої особи Фонду включити вимогу на суму 88 623 грн до реєстру акцептованих вимог кредиторів як таку, що підлягає задоволенню згідно з другою чергою порядку черговості, позивач змінив предмет і підставу позову після початку розгляду справи по суті. Суд першої інстанції роз'яснив позивачу право звернутися в цій частині з самостійним позовом до належного суду.
      4. Того ж дня Вінницький міський суд Вінницької області ухвалив рішення, яким:
      - зобов'язав уповноважену особу Фонду визнати позивача кредитором ПАТ "ВіЕйБі Банк" і включити вимогу на суму 48 850 грн додаткової заробітної плати, вимоги на суму 97 700 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі рішення Вінницького міського суду Вінницької області у справі N 127/6535/15-Ц від 29 січня 2016 року, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 108 317 грн на підставі рішення Вінницького міського суду Вінницької області у справі N 1257/12879/16-ц від 1 лютого 2017 року до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "ВіЕйБі Банк" як вимоги, що підлягають задоволенню згідно з другою чергою порядку черговості;
      - стягнув з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року до 22 серпня 2017 року в сумі 88 623 грн.
      5. Мотивував тим, що позивач був звільнений 19 лютого 2015 року, і на момент звільнення з ним не був проведений повний розрахунок. Суд вказав, що оскільки зобов'язання ПАТ "ВіЕйБі Банк" стосовно виплати належної заробітної плати позивача виникло до прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації ПАТ "ВіЕйБі Банк", вимоги щодо стягнення заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні мають бути включені до другої черги порядку черговості. Суд першої інстанції вважав, що судове рішення від 29 січня 2016 року щодо стягнення заробітної плати у сумі 48 850 грн не виконане; середній заробіток за період з 21 грудня 2015 року до 21 листопада 2016 року стягнутий за рішенням суду від 1 лютого 2017 року, а тому на користь позивача підлягає стягненню сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 22 листопада 2016 року до 22 серпня 2017 рокув сумі 88 623 грн.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      6. 29 грудня 2017 року Апеляційний суд Вінницької області ухвалив постанову, якою змінив рішення суду першої інстанції, а саме: стягнув з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача середній заробіток за період із 22 листопада 2016 року по 22 серпня 2017 року у сумі 86 104 грн з утриманням при виплаті цієї суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      7. Мотивував тим, що середній заробіток за час затримки розрахунку за цей період складає 86 104 грн (188 робочих днів х 458 грн), а не 88 623 грн. На думку суду апеляційної інстанції, при обчисленні середнього заробітку суд першої інстанції не врахував, що при виплаті цієї суми утримуються передбачені законом податки та обов'язкові платежі.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      8. 2 лютого 2018 року ПАТ "ВіЕйБі Банк" в особі уповноваженої особи Фонду звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою. Просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      9. 16 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      10. Мотивував тим, що ПАТ "ВіЕйБі Банк" в особі уповноваженої особи Фонду оскаржує рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 29 грудня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      11. Касаційна скарга мотивована тим, що трудовий договір позивача з ПАТ "ВіЕйБі Банк", укладений 1 жовтня 2014 року, є фіктивним, оскільки сторони не мали наміру працевлаштування позивача. Укладаючи такий договір, не було припинено іншого трудового договору, оформленого наказами N 118-п від 27 березня 2014 року та N 406-п від 20 серпня 2014 року, відповідно до яких позивач уже був прийнятий на роботу та переведений на посаду начальника відділення банку. Уповноважена особа Фонду вказує, що трудові правовідносини, оформлені наказами N 118-п від 27 березня 2014 року та N 406-п від 20 серпня 2014 року, не було припинені. А тому укладення трудового договору 1 жовтня 2014 року було неможливим.
      12. На думку цього відповідача, оскільки в трудовій книжці позивача відсутній запис про початок роботи відповідно до трудового договору від 1 жовтня 2014 року, то між ним і банком не могли виникнути на підставі цього договору трудові правовідносини.
      13. Серед доводів касаційної скарги також зазначено, що, ухвалюючи рішення від 29 січня 2016 року у справі N 127/6535/15-ц і рішення від 1 лютого 2017 року у справі N 127/12879/16-ц, суди не вирішили питання щодо утримання податків і зборів, а тому при включенні кредиторських вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів у повному обсязі Фонд буде змушений здійснити подвійну сплату податків.
      14. Уповноважена особа Фонду також зазначила, що вимоги про зобов'язання визнати позивача кредитором ПАТ "ВіЕйБі Банк" і про включення його вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів мають розглядатися за правилами адміністративного, а не цивільного судочинства.
      (2) Доводи інших учасників справи
      15. 3 квітня 2018 року позивач подав відзив на касаційну скаргу. Просить залишити її без задоволення, а рішення судів першої й апеляційної інстанцій - без змін. Вказує, що законність його вимог щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні неодноразово доведена в судовому порядку; він звернувся за захистом трудових прав, а тому спір мав розглядатися саме за правилами цивільного судочинства.
      16. Інший відповідач свою позицію щодо касаційної скарги не висловив.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції спору
      17. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України в редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      18. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      19. За правилами частини першої статті 17 КАС України у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширювалася на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій.
      20. Пункт 2 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами апеляційної та касаційної інстанцій, передбачає, що публічно-правовим є, зокрема, спір в якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      21. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб'єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб'єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій.
      22. ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, які виникають, зокрема, з цивільних та трудових правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Близький за змістом припис викладений у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року.
      23. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб'єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      24. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили:
      24.1. 19 лютого 2015 року позивач був звільнений з посади начальника відділення банку N 85 ПАТ "ВіЕйБі Банк".
      24.2. 20 березня 2015 року виконавча дирекція Фонду прийняла рішення N 63 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "Всеукраїнський Акціонерний Банк" та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію", згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації ПАТ "ВіЕйБі Банк" і призначено уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ "ВіЕйБі Банк" провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Славкіну М.А. строком на 1 рік з 20 березня 2015 року по 19 березня 2016 року включно.
      24.3. У березні 2015 року позивач звернувся в суд з позовом до ПАТ "ВіЕйБі Банк" про стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку.
      24.4. 29 січня 2016 року Вінницький міський суд Вінницької області ухвалив рішення у справі N 127/6535/15-ц, яке набрало законної сили 8 квітня 2016 року: стягнув з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача додаткову заробітну плату у розмірі 48 850 грн відповідно до трудового договору, укладеного позивачем з ПАТ "ВіЕйБі Банк" 1 жовтня 2014 року, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 97 700 грн.
      24.5. 22 лютого 2016 року виконавча дирекція Фонду прийняла рішення N 213 про продовження строків здійснення процедури ліквідації ПАТ "ВіЕйБі Банк" на два роки - до 19 березня 2018 року включно. Крім того, строком на два роки були продовжені повноваження ліквідатора ПАТ "ВіЕйБі Банк" Славкіної М.А. - до 19 березня 2018 року включно.
      24.6. 24 травня 2016 року державний виконавець відділу ДВС Шевченківського районного управління юстиції у місті Києві постановою закінчив виконавче провадження з виконання виданого у справі N 127/6535/15-ц 28 квітня 2016 року виконавчого листа, який був переданий для виконання ліквідаційній комісії (або ліквідатору).
      24.7. 1 лютого 2017 року Вінницький міський суд Вінницької області ухвалив рішення у справі N 127/12879/16-ц, яке набрало законної сили 13 квітня 2017 року: стягнув з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 108 317 грн.
      25. Предметом спору у цій справі є зобов'язання уповноваженої особи Фонду визнати позивача кредитором ПАТ "ВіЕйБі Банк" і включити його вимоги до реєстру акцептованих вимог кредиторів, а також стягнути з ПАТ "ВіЕйБі Банк" суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 88 623 грн.
      26. Оскільки спір є трудовим, спірні правовідносини регулюються Кодексом законів про працю (далі - КЗпП) України, Законом України "Про оплату праці" й іншими нормативними актами з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон).
      27. Згідно з пунктом 17 частини першої статті 2 Закону уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.
      28. Відповідно до частини третьої статті 37 Закону уповноважена особа Фонду діє від імені банку в межах повноважень Фонду.
      29. Фонд безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду з дня початку процедури ліквідації банку здійснює повноваження органів управління банку, складає реєстр акцептованих вимог кредиторів (вносить зміни до нього) та здійснює заходи щодо задоволення вимог кредиторів (пункти 1,3 частини першої статті 48 Закону).
      30. Таким чином, з початком процедури ліквідації уповноважена особа Фонду є представником банку, який ліквідується, та здійснює під час ліквідаційної процедури повноваження органів управління банку. Банк зберігає свою правосуб'єктність юридичної особи та статус самостійного суб'єкта господарювання до завершення процедури його ліквідації і внесення запису про це до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
      31. Як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, через місяць після звільнення позивача розпочалася процедура ліквідації банку. Початок процедури ліквідації банку та призначення уповноваженої особи Фонду унеможливлює стягнення працівником гарантованих на випадок звільнення сум в інший спосіб, аніж шляхом звернення до уповноваженої особи Фонду із заявою про включення грошових вимог щодо заробітної плати до реєстру акцептованих вимог кредиторів.
      32. Відповідно до частини восьмої статті 49 Закону вимоги, не включені до реєстру акцептованих вимог кредиторів, задоволенню в ліквідаційній процедурі не підлягають і вважаються погашеними.
      33. Таким чином, реалізація уповноваженою особою Фонду повноважень щодо складення реєстру акцептованих вимог кредиторів впливає на те, чи будуть захищені трудові права працівника у його правовідносинах з банком як роботодавцем. Вказані повноваження не є владними у розумінні КАС України, оскільки звільнений працівник банку й особа, яка здійснює під час ліквідаційної процедури повноваження органів управління банку, не перебувають в адміністративному підпорядкуванні. Крім того, позивач оскаржив бездіяльність уповноваженої особи Фонду не як суб'єкта владних повноважень, а як органу управління банком, з яким, як правильно встановив суд апеляційної інстанції, у позивача виник спір.
      34. З огляду на те, що заявлені позовні вимоги зводяться до захисту трудових прав та інтересів позивача, а спірні правовідносини виникли у зв'язку з невиконанням уповноваженою особою Фонду обов'язку включити вимоги позивача щодо невиплаченої заробітної плати до реєстру акцептованих вимог кредиторів, цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися за правилами ЦПК України.
      35. Аналогічного правового висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 5 червня 2018 року у справі N 274/3529/16-ц.
      (1.2) Щодо інших доводів касаційної скарги
      36. Згідно з частиною п'ятою статті 45 Закону протягом 30 днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії, ліквідацію банку кредитори мають право заявити Фонду про свої вимоги до банку. Вимоги фізичних осіб-вкладників у межах гарантованої Фондом суми відшкодування за вкладами не заявляються. У разі призначення уповноваженої особи Фонду, якій делеговано Фондом повноваження щодо складення реєстру акцептованих вимог кредиторів, кредитори заявляють про свої вимоги до банку такій уповноваженій особі Фонду.
      37. Уповноважена особа Фонду припиняє приймання вимог кредиторів після закінчення 30 днів з дня опублікування відомостей відповідно до частини другої статті 45 цього Закону. Будь-які вимоги, що надійшли після закінчення цього строку, вважаються погашеними, крім вимог вкладників у межах гарантованої Фондом суми відшкодування за вкладами (частина перша статті 49 Закону).
      38. Будь-які спори щодо акцептування вимог кредиторів підлягають вирішенню у судовому порядку. Судове провадження щодо таких вимог не припиняє перебіг ліквідаційної процедури (частина четверта статті 49 Закону).
      39. Як встановили суди попередніх інстанцій, 26 березня 2015 року у газеті "Голос України" були опубліковані відомості про ліквідацію ПАТ "ВіЕйБі Банк" та призначення уповноваженої особи Фонду. Кредитори банку мали право подати кредиторські вимоги у період з 26 березня 2015 року до 24 квітня 2015 року включно.
      40. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що з вимогою про задоволення банком кредиторських вимог позивач звернувся у строк, передбачений частиною п'ятою статті 45 Закону, а саме, подавши 30 березня 2015 року, тобто у період прийняття та задоволення банком кредиторських вимог, позов до ПАТ "ВіЕйБі Банк" про стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (див. також ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 8 квітня 2016 року).
      41. Висновки суду апеляційної інстанції в цій частині уповноважена особа Фонду не оспорює.
      42. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      43. Отже, відсутні підстави для перегляду судом касаційної інстанції висновків апеляційного суду щодо додержання позивачем встановленого Законом строку для звернення з вимогами до банку.
      44. Статтею 21 КЗпПУкраїни передбачений обов'язок роботодавця виплачувати працівникові заробітну плату.
      45. Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього кодексу.
      46. При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму (стаття 116 КЗпП України).
      47. В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (статті 117 КЗпП України).
      48. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 29 січня 2016 року, яке набрало законної сили 8 квітня 2016 року, з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача стягнуто додаткову заробітну плату в розмірі 48 850 грн. а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20 лютого 2015 року по 20 грудня 2015 року в розмірі 97 700 грн. Оскільки зазначене рішення не було виконане 1 лютого 2017 року Вінницький міський суд Вінницької області ухвалив рішення, яке набрало чинності 13 квітня 2017 року, яким стягнув з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21 грудня 2015 року по 21 листопада 2016 року в розмірі 108 317 грн.
      49. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 52 Закону у другу чергу задовольняються грошові вимоги щодо заробітної плати, що виникли із зобов'язань банку перед працівниками до прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.
      50. У цій справі зобов'язання ПАТ "ВіЕйБі Банк" перед позивачем виникли до початку процедури ліквідації у зв'язку з його звільненням з банку та за наявності чинних судових рішень досі невиконані.
      51. На підставі наведеного Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про наявність підстав для задоволення судами позовних вимог про зобов'язання уповноваженої особи Фонду включити до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "ВіЕйБі Банк" як вимоги, що підлягають задоволенню у другу чергу, вимоги на підставі рішення Вінницького міського суду Вінницької області у справі N 127/6535/15-ц від 29 січня 2016 року на суму 48 850 грн додаткової заробітної плати та 97 700 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а також на підставі рішення Вінницького міського суду Вінницької області у справі N 127/12879/16-ц від 1 лютого 2017 року на суму 108 317 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
      52. Щодо стягнення з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року до 22 серпня 2017 року, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      53. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 2 Закону ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства.
      54. Порядок задоволення вимог кредиторів після початку процедури ліквідації банку врегульований розділом VIII Закону.
      55. З дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту) (пункт 1 частини другої статті 46 Закону).
      56. Законом передбачено, що з дня початку процедури ліквідації банку повноваження органів управління банку здійснює, зокрема, уповноважена особа Фонду (пункт 1 частини першої статті 48 Закону).
      57. Відповідно до частини другої статті 46 Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшенню ліквідаційної маси.
      58. Оскільки на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій у ПАТ "ВіЕйБі Банк" вже було розпочато процедуру ліквідації, стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом, було неможливим.
      59. Відповідно до наведених вище приписів Закону після початку процедури ліквідації банку вимоги кредиторів задовольняються в порядку визначеної статтею 52 Закону черговості відповідно до реєстру акцептованих вимог. Включення вимог позивача до реєстру акцептованих вимог кредиторів є підставою для їх задоволення за рахунок коштів, одержаних в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку.
      60. Порядок задоволення визнаних ліквідатором вимог кредиторів під час ліквідації банку не передбачає можливості задоволення вимог конкретного кредитора поза процедурою, встановленою Законом.
      61. Відкликання Національним банком України на момент вирішення спору банківської ліцензії відповідача і початок процедури його ліквідації як юридичної особи зумовили для позивача настання правових наслідків, зокрема необхідність застосування спеціальної процедури пред'явлення майнових вимог до банку та їх задоволення у передбачених Законом порядку та черговості.
      62. У спорах, пов'язаних з виконанням банком (в якому запроваджена тимчасова адміністрація та/або розпочата процедура ліквідації) зобов'язань перед кредиторами, норми Закону є спеціальними; Закон є пріоритетним щодо інших нормативних актів України у цих правовідносинах.
      63. Запровадження тимчасової адміністрації у банку та початок процедури його ліквідації унеможливлюють стягнення з банку коштів в інший спосіб, аніж це передбачено Законом.
      64. Близькі за змістом висновки щодо застосування норм матеріального права сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі N 910/23398/16 і від 22 серпня 2018 року у справі N 559/1777/15-ц
      65. Отже, висновки судів першої й апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення вимог про стягнення з ПАТ "ВіЕйБі Банк" сум середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року по 22 травня 2017 року в сумі 88 623 грн є помилковими.
      66. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, а відтак, дійшли хибного висновку, щодо наявності підстав для стягнення з банку сум середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року до 22 серпня 2017 року.
      67. Інші доводи касаційної скарги полягають в оспорюванні висновків судів у справах N 127/6535/15-ц і N 127/12879/16-ц. Втім, ухвалені у цих справах судові рішення, що набрали законної сили та є чинними, не можуть бути предметом перегляду у справі N 127/10129/17.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      68. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      69. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).
      70. Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
      71. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 серпня 2017 року в частині стягнення з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року до 22 серпня 2017 року в сумі 88 623 грн і постанову Апеляційного суду Вінницької області від 29 грудня 2017 року в частині стягнення з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року до 22 серпня 2017 року в сумі 86 104 грн з утриманням при виплаті означеної суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів слід скасувати. У цій частині в задоволенні позовних вимог необхідно відмовити. А в іншій частині рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 29 грудня 2017 року слід залишити без змін.
      (2.2) Щодо судових витрат
      72. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      73. Згідно з частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      74. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 141 ЦПК України).
      75. Позивач був звільнений від сплати судового збору. А тому з огляду на висновок щодо суті касаційної скарги та часткове задоволення позову сплачений відповідачем у зв'язку з розглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій судовий збір підлягає розподілу пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Отже, на користь ПАТ "ВіЕйБі Банк" з Державного бюджету України слід стягнути половину суми судового збору, сплаченого за подання апеляційної та касаційної скарг у сумі 1344 (одна тисяча триста сорок чотири) грн. (1408 грн + 1280 грн.: 2 = 1344 грн.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      76. ЦПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, які виникають, зокрема, з цивільних та трудових правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Близький за змістом припис викладений у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року.
      77. Спір про зобов'язання включити до реєстру акцептованих вимог кредиторів вимоги звільненого працівника банку про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не є публічно-правовим і має вирішуватися за правилами ЦПК України.
      З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргуПублічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" задовольнити частково.
      2. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 серпня 2017 року в частині стягнення з Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" на користь ОСОБА_3 суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року до 22 серпня 2017 року в сумі 88 623 грн та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 29 грудня 2017 року в частині стягнення з Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" на користь ОСОБА_3 суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року до 22 серпня 2017 року в сумі 86 104 грн з утриманням при виплаті означеної суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів скасувати; у цій частині в задоволенні позовних вимог відмовити.
      3. В іншій частині рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 29 грудня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 30 жовтня 2018 року.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      06 листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа N 760/9748/15-ц
      Провадження N 14-249цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря Гогуся В.О.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідач - Публічне акціонерне товариство акціонерний банк "Укргазбанк" (далі - ПАТ АБ "Укргазбанк"),
      розглянула у судовому засіданні заяву ПАТ АБ "Укргазбанк" про перегляд Верховним Судом рішення Апеляційного суду м. Києва від 10 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 грудня 2016 року
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ АБ "Укргазбанк" про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,
      УСТАНОВИЛА:
      У травні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ПАТ АБ "Укргазбанк" про визнання незаконним наказу від 20 квітня 2015 року N 162-П про звільнення його з роботи, поновлення на посаді заступника начальника юридичної служби ПАТ АБ "Укргазбанк" та стягнення середнього заробітку з розрахунку 680,22 грн за один робочий день вимушеного прогулу та 100 000,00 грн компенсації завданої моральної шкоди.
      Позовну заяву мотивовано тим, що позивач з 01 липня 2011 року працював у ПАТ АБ "Укргазбанк" на різних посадах.
      Наказом від 20 квітня 2015 року N 162-П його звільнено з роботи на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв'язку із скороченням штату працівників на підставі наказу від 03 лютого 2015 року N 65, згідно з яким структурний підрозділ, в якому працював ОСОБА_3, скорочувався.
      При цьому позивач зауважував, що звільнення є незаконним, оскільки ліквідація чи реорганізація ПАТ АБ "Укргазбанк" у розумінні статті 40 КЗпП України не відбулася, а 19 січня 2015 року було створено нові структурні підрозділи, зокрема юридичний департамент, у зв'язку із чим кількість працюючих працівників у банку фактично збільшилася.
      Також ОСОБА_3 вказував, що йому не запропонували переведення на вакантні посади до новостворених структурних підрозділів, у тому числі в юридичному департаменті, а також на інші посади, що відповідали його кваліфікації і які не були ніким зайняті на той час.
      Крім цього, ОСОБА_3 зазначав, що при скороченні штату працівників ПАТ АБ "Укргазбанк" не дотримано вимог статті 42 КЗпП України, оскільки не враховано його право на залишення на роботі як працівника з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці, а також всупереч статті 49-4 КЗпП України прострочено погодження відповідного рішення про скорочення працівників із виборним органом первинної профспілкової організації та не направлено листа до тієї профспілкової організації, членом якої він є.
      Враховуючи викладене та те, що дії ПАТ АБ "Укргазбанк" зі скорочення штату та звільнення працівників суперечать вимогам статей 22, 32, 36, 42, 43, 49-2 КЗпП України та статей 7, 22 Закону України від 15 вересня 1999 року N 1045-XIV "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (далі - Закон N 1045-XIV), ОСОБА_3 просив позовні вимоги задовольнити.
      Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 24 лютого 2016 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено.
      Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 10 жовтня 2016 року рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 24 лютого 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано незаконним наказ від 20 квітня 2015 року N 162-П про звільнення ОСОБА_3 з роботи та поновлено ОСОБА_3 на посаді заступника начальника юридичної служби ПАТ АБ "Укргазбанк". Стягнуто з ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь ОСОБА_3 721 862,60 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу та 5 000,00 грн компенсації завданої моральної шкоди.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 грудня 2016 року касаційну скаргу ПАТ АБ "Укргазбанк" відхилено, рішення Апеляційного суду м. Києва від 10 жовтня 2016 року залишено без змін.
      ПАТ АБ "Укргазбанк" звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду м. Києва від 10 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 грудня 2016 року з передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення) підстав - неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      На підтвердження обставин, зазначених у заяві про перегляд судових рішень, заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року в справі N 757/48897/16-ц і від 08 листопада 2017 року в справі N 205/8102/16-ц, а також на ухвалу Вищого адміністративного суду України від 24 жовтня 2017 року в справі N К/9991/38777/12, у яких, на його думку, по-іншому застосовано статті 40, 41, 43, 49-4 та 252 КЗпП України, а також статті 16,22 Закону N 1045-XIV, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції вказаного Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
      23 січня 2018 року Верховний Суд України передав заяву ПАТ АБ "Укргазбанк" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 грудня 2016 рокудо Верховного Суду.
      Ухвалою судді Верховного Суду від 07 березня 2018 року відкрито провадження в указаній справі.
      Згідно з абзацом другим частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки ПАТ АБ "Укргазбанк" подало заяву про перегляд з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та адміністративної), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII).
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 18 червня 2018 року прийнято для продовження розгляду цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ПАТ АБ "Укргазбанк" про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди та призначено до розгляду із повідомленням учасників справи.
      Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень
      Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції статей 40, 41, 43, 49-4 та 252 КЗпП України, а також статей 16, 22 Закону N 1045-XIV, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить:
      - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року в справі N 757/48897/16-ц;
      - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 листопада 2017 року в справі N 205/8102/16-ц;
      - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 24 жовтня 2017 року в справі N К/9991/38777/12.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України.
      З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що як судові рішення в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 01 липня 2011 року на підставі наказу N 197-П голови правління ПАТ АБ "Укргазбанк" позивача було прийнято на роботу на посаду заступника начальника юридичної служби з 01 липня 2011 року з посадовим окладом у розмірі 16 000,00 грн з випробувальним терміном два місяці.
      Протоколом наглядової ради від 19 листопада 2014 року N 14 затверджено засади побудови організаційної структури ПАТ АБ "Укргазбанк", у пункті 7 яких визначено принципи оптимальної чисельності персоналу.
      19 січня 2015 року протоколами правлінням ПАТ АБ "Укргазбанк" N 3 прийнято рішення про проведення організаційної структури у відповідність до принципів побудови організаційної структури ПАТ АБ "Укргазбанк".
      Указаним рішенням правління банку створило низку нових департаментів, управлінь, відділів, змінило назви деяких служб банку.
      03 лютого 2015 року правлінням ПАТ АБ "Укргазбанк" прийнято рішення про скорочення деяких підрозділів, у тому числі і юридичної служби, де працював ОСОБА_3 (протокол N 8).
      03 лютого 2015 року на виконання рішення правління наказом N 65 прийнято рішення про скорочення штату працівників головної установи.
      16 лютого 2015 року позивача письмово попереджено про майбутнє вивільнення та запропоновано вакантні посади відповідно до додатку N 1 та додатку N 2, жодна з яких не пов'язана з юридичною практикою, від яких він відмовився.
      18 лютого 2015 року адміністрація банку звернулась до профспілки з листом, в якому в зв'язку зі скороченням структури підрозділів банку, значним зменшенням обсягів робіт та операційного завантаження працівників просила надати згоду на вивільнення згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України працівників, перелік яких містився в додатку.
      Відповідно до протоколу засідання профкому працівників ПАТ АБ "Укргазбанк" від 20 березня 2015 року профком надав згоду на звільнення деяких працівників, у тому числі і ОСОБА_3
      01 квітня 2015 року позивач повідомив ПАТ АБ "Укргазбанк", що 10 березня 2015 року створено первинну профспілкову організацію ПАТ АБ "Укргазбанк" Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців.
      До повідомлення було також додано постанову президії Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців про прийняття первинної профспілкової організації ПАТ АБ "Укргазбанк" Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців, як організаційної ланки, до складу Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців, надавши реєстр керівних органів профспілки, згідно з яким голова профспілки - ОСОБА_4, заступник - ОСОБА_3
      01 квітня 2015 року у Солом'янському районному управлінні юстиції у м. Києві зареєстровано заяву про належність первинної профспілкової організації ПАТ АБ "Укргазбанк" Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців до Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців, яка зареєстрована Міністерством юстиції України 20 липня 2010 року, свідоцтво N 3405.
      02 квітня 2015 року первинною профспілковою організацією ПАТ АБ "Укргазбанк" Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців через канцелярію банку надано запит до керівництва банку щодо отримання інформації.
      06 квітня 2015 року ОСОБА_3 подав заяву про вихід із членів профспілки банку з одночасним повідомленням про створення ПАТ АБ "Укргазбанк" Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців, головою якої було обрано ОСОБА_4, а заступником - позивача.
      09 квітня 2015 року позивач як заступник голови первинної профспілкової організації ПАТ АБ "Укргазбанк" Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців особисто у канцелярії банку отримав відповідь керівництва банку про відмову у наданні інформації, про що розписався в журналі вихідної кореспонденції.
      20 квітня 2015 року відповідач видав наказ N 162-11 про звільнення ОСОБА_3 із займаної посади. Після ознайомлення з наказом, останній на наказі зазначив, що він з наказом не згоден, оскільки порушені вимоги статті 252 КЗпП України.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зробив висновки, що скорочення штату не відбулося, оскільки кількість працівників юридичного департаменту не зменшилася, відповідачем не були запропоновані ОСОБА_3 усі вакантні посади, адміністрація не звернулася до новоствореної профспілкової організації за отриманням згоди на звільнення ОСОБА_3
      Зокрема, апеляційним судом з'ясовано, що до проведення скорочення в штаті юридичної служби ПАТ АБ "Укргазбанк" станом на 19 січня 2015 року нараховувалося 30 працівників, при цьому скорочено 4 працівника, яким не було запропоновано переведення до юридичного департаменту. В січні 2015 року після прийняття рішення про створення юридичного департаменту та фактичного скорочення існуючої юридичної служби (протокол N 3 правління від 19 січня 2015 року) до юридичного департаменту ПАТ АБ "Укргазбанк" прийнято нових співробітників. Кількість працівників в юридичному департаменті станом на серпень 2015 року збільшилася та становила 30 фактично працюючих працівників.
      Судом апеляційної інстанції зазначено, що відсутні докази, що ОСОБА_3 були запропоновані наявні та вакантні на той момент посади: юриста відділу по роботі з фізичними особами управління позасудового вирішення спорів юридичного департаменту, директора та заступника директора департаменту по роботі з корпоративними VIP-клієнтами.
      Також апеляційним судом вказано, що звільнення позивача не погоджено з новоствореною профспілковою організацією - первинною профспілковою організацією ПАТ АБ "Укргазбанк" Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців, про існування якої було відомо керівництву ПАТ АБ "Укргазбанк", і на час звільнення ОСОБА_3 був заступником голови вищевказаної профспілкової організації.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з такими висновками суду попередньої інстанції, зазначивши, що відповідачем при звільненні ОСОБА_3 не були додержані норми законодавства про працю.
      Разом з тим з наданих ПАТ АБ "Укргазбанк" судових рішень як прикладів неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, вбачається, що ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року в справі N 757/48897/16-ц про визнання незаконним та скасування наказу про припинення трудового договору (контракту) N 254/ос від 12 липня 2016 року, поновлення на роботі на посаді стюарда управління обслуговування пасажирів у потягах з 12 липня 2016 року, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, суд касаційної інстанції переглядав не рішення, яким вирішено спір по суті, а ухвалу про зупинення провадження у справі до отримання згоди/відмови на звільнення позивача первинної профспілкової організації. Тобто судом касаційної інстанції вирішувалися питання про застосування норм процесуального права і не застосовувалися норми КЗпП України, оскільки спір по суті не вирішувався. Вказані норми наведені лише у контексті належного обґрунтування зупинення провадження.
      Тобто спір по суті не вирішувався, висновки про встановлені фактичні обставини та правильне застосування норм КЗпП України відсутні.
      У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 листопада 2017 року в справі N 205/8102/16-ц про визнання незаконним та скасування наказу комісії з припинення КП "Адміністративно-технічне управління" від 22 вересня 2016 року про звільнення ОСОБА_3 на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України (скорочення штату працівників), поновлення її на роботі, стягнення з КП "Адміністративно-технічне управління" середнього заробітку за час вимушеного прогулу, скасовано рішення апеляційного суду та передано справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстави, передбаченої статтею 338 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи), у зв'язку з тим, що судами не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки апеляційним судом не встановлено та не перевірено чи отримувала профспілкова організація подання роботодавця про звільнення ОСОБА_3 за прогул, чи розглянула їх у встановлений законодавством строк та чи повідомила комунальне підприємство про прийняте рішення відповідно до положень частини четвертої статті 39 Закону N 1045-XIV, суд не встановив, чи був простій, та ту обставину, що вільні робочі місця виникли після звільнення ОСОБА_3.
      Крім того, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що апеляційний суд не перевірив доводів КП "Адміністративно-технічне управління", що підприємству були невідомі причини невиходу позивачки на роботу й вона не повідомляла про них, унаслідок чого комісія з припинення комунального підприємства не мала можливості звільнити ОСОБА_3 на підставі положень КЗпП України у зв'язку з прогулом без поважних причин.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що судом не встановлено фактичні обставини у справі, на судове рішення у якій посилається заявник як на підставу перегляду, висновків про правильне застосування норм права в ухвалі не висловлено.
      Відповідно до ухвали Вищого адміністративного суду України від 24 жовтня 2017 року в справі N К/9991/38777/12 предметом судового розгляду були позовні вимоги про визнання протиправними та скасування розпоряджень голови Центральної районної ради міста Сімферополя від 25 червня 2010 року N 185/02.6-11 "Про затвердження штатного розпису апарату районної ради та її виконавчих органів" і N 186/02.6-11 "Про заходи, пов'язані зі зміною структури апарату Центральної районної ради та її виконавчих органів, та ознайомлення посадових осіб" та від 27 вересня 2010 року N 302/026-11 "Про звільнення ОСОБА_4 в зв'язку зі скороченням штату працівників", поновлення на посаді завідуючого адміністративно-господарчим відділом виконавчого комітету Центральної районної ради м. Сімферополя АР Крим та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу з 27 вересня 2010 року.
      Суд касаційної інстанції не погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції у зв'язку із тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не досліджено питання дотримання позивачем при зверненні з позовом строку звернення до суду, визначеного статтею 100 КАС України та поважності причин пропуску останнього (в разі його допущення). Крім того, в ухвалі зазначено про наявність відмови у наданні згоди на звільнення.
      У зазначеній справі наявні інші фактичні обставини, у цій справі оцінка рішенню профспілкової організації не надавалася.
      Порівняння наведених рішень суду касаційної інстанції із рішенням касаційного суду, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права в спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.
      За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляв у задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      Оскільки касаційне провадження закінчується прийняттям постанови, підстав для зупинення виконання рішення не вбачається, зупинення виконання рішення втрачає чинність.
      Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      У задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства акціонерного банку "Укргазбанк" про перегляд рішення Апеляційного суду м. Києва від 10 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 грудня 2016 року відмовити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
       
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      14 листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа N 806/2808/18
      Провадження N 11-875апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Саприкіної І.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудима Д.А. Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю.,
      розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_13 на ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 31 січня 2017 року (суддя Капинос О.В.) та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2017 року (у складі колегії суддів Шидловського В.Б., Капустинського М.М., Мацького Є.М.) у справі за його позовом до Радомишльської районної державної адміністрації Житомирської області (далі - Радомишльська РДА), третя особа ОСОБА_14, про визнання протиправним та скасування пункту 2 розпорядження від 28 липня 2015 року N 314,
      УСТАНОВИЛА:
      У грудні 2016 року ОСОБА_13 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до Радомишльської РДА, третя особа ОСОБА_14, у якому просив визнати протиправним та скасувати п. 2 розпорядження голови Радомишльської РДА від 28 липня 2015 року N 314 "Про звільнення з посади та призначення на посаду головного лікаря Комунальної організації "Радомишльська стоматологічна поліклініка" Радомишльської районної ради" (далі - КО "Радомишльська стоматологічна поліклініка").
      Житомирський окружний адміністративний суд м. Києва ухвалою від 31 січня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2017 року, закрив провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на момент постановлення вказаної ухвали), оскільки спір у справі не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів.
      Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що у цій справі оскаржується правомірність призначення на посаду головного лікаря КО "Радомишльська стоматологічна поліклініка", тобто спір стосується трудових відносин, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки мають цивільно-правовий характер.
      Не погоджуючись із такими судовими рішеннями, у квітні 2017 року позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування судових рішень першої та апеляційної інстанцій і направлення справи на продовження розгляду до суду першої інстанції, оскільки вважає, що цей спір є публічно-правовим і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Обґрунтовуючи позицію в касаційній скарзі, позивач серед іншого зазначив, що ця справа за суб'єктним складом сторін належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок суду про закриття провадження є помилковим.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 07 квітня 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції.
      Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 19 липня 2018 року вказану вище справу передав на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення першої та апеляційної інстанцій з підстави порушення правил предметної юрисдикції.
      З матеріалів справи вбачається, що 28 липня 2015 року Радомишльською РДА винесено розпорядження за підписом голови Тетерського В.Р. N 314 "Про звільнення з посади та призначення на посаду головного лікаря КО "Радомишльська стоматологічна поліклініка".
      Пунктом 1 цього розпорядження звільнено з посади головного лікаря КО "Радомишльська стоматологічна поліклініка" ОСОБА_15, а п. 2 на посаду головного лікаря призначено ОСОБА_14 з 03 серпня 2015 року за контрактом.
      Комунальна організація "Радомишльська стоматологічна поліклініка" Радомишльської районної ради є об'єктом спільної власності територіальних громад сіл/селищ, міст області, управління якою здійснює районна державна адміністрація (орган управління майном).
      03 серпня 2015 року між Радомишльською РДА (орган управління майном) в особі голови державної адміністрації та ОСОБА_14 укладено контракт, відповідно до п. 2 якого між органом управління майном (Радомишльською РДА) та керівником підприємства (ОСОБА_14) виникли трудові відносини.
      Зазначений контракт погоджений головою районної ради VI скликання Міхненко В.В. та заступником голови районної державної адміністрації Ковальчук С.В.
      Вважаючи, що призначення ОСОБА_14 на посаду головного лікаря КО "Радомишльська стоматологічна поліклініка" проведено з грубим порушенням вимог законодавства України, а саме, п. 20 ч. 1 ст. 43 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування", позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом, в якому просить скасувати п. 2 цього розпорядження.
      Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.
      Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України (у цьому випадку і далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
      До адміністративних судів можуть бути оскарженібудь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (ч. 2 згаданої статті).
      Справою адміністративної юрисдикції в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Згідно визначень, наведених в підп. 6, 8 ч. 1 ст. 3 цього Кодексу, адміністративний позов - це звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах; позивач в адміністративній справі - це особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду.
      Пунктом 2 ч. 2 ст. 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "публічна служба" в розумінні п. 15 ч. 1 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
      Як вбачається з матеріалів справи, предметом спору в цій справі є оскарження розпорядження Радомишльської РДА про призначення ОСОБА_14 на посаду головного лікаря КО "Радомишльська стоматологічна поліклініка", яка не відноситься до посад державного органу, й робота на ній не може бути віднесена до проходження публічної служби.
      Відповідно до ст. 36 Закону України від 09 квітня 1999 року N 586-XIV "Про місцеві державні адміністрації" місцеві державні адміністрації здійснюють функцію управління майном підприємств, установ, організацій, що належать до сфери їх управління. Голови місцевих державних адміністрацій укладають та розривають контракти з їх керівниками.
      Згідно п. 4 Розділу II "Положення про порядок укладення контракту з керівником підприємства, що є у спільній власності територіальних громад сіл, селищ, міста району, при найманні на роботу", затвердженого рішенням Радомишльської районної ради 19 сесії V скликання від 27 березня 2009 року N 323, наймання на роботу керівника підприємства, що є у спільній власності територіальних громад сіл, селища, міста району, здійснюється районною державною адміністрацією (орган управління майном).
      Відповідно до положень ст. 16 Закону України від 19 листопада 1992 року N 2801-XII "Основи законодавства України про охорону здоров'я", керівником закладу охорони здоров'я незалежно від форми власності може бути призначено лише особу, яка відповідає єдиним кваліфікаційним вимогам, що встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я. Призначення на посаду та звільнення з посади керівника закладу охорони здоров'я здійснюють відповідно до законодавства. Керівники державних, комунальних закладів охорони здоров'я призначаються на посаду шляхом укладення з ними контракту строком від трьох до п'яти років. Якщо після закінчення строку дії контракту трудові відносини фактично тривають, і жодна зі сторін не вимагає їх припинення, дія контракту вважається продовженою відповідно до закону. Порядок укладення контрактів з керівником державного, комунального закладу охорони здоров'я та типова форма такого контракту затверджується Кабінетом Міністрів України.
      Пунктом 2 "Порядку укладення контракту з керівником державного, комунального закладу охорони здоров'я" затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року N 642 призначення на посаду керівника закладу здійснюється відповідно до законодавства керівником органу, до сфери управління якого належить (в управлінні якого перебуває) заклад, або за рішенням обласної, районної ради чи сільським, селищним, міським головою.
      Після укладення контракту між Радомишльською РДА та ОСОБА_14 виникли трудові відносини, тобто фактично позовні вимоги стосуються підстав та умов припинення строкового трудового договору головного лікаря КО "Радомишльської стоматологічної поліклініки", стороною в якому (роботодавцем) є керівник органу, в управлінні якого перебуває комунальний заклад.
      Отже спір у цій справі стосується питання правомірності призначення на посаду головного лікаря КО "Радомишльської стоматологічної поліклініки" ОСОБА_14 шляхом винесення оскаржуваного розпорядження.
      За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      Ураховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів, а стосується трудових відносин і має вирішуватись судами за правилами ЦПК України, а тому висновки судів попередніх інстанцій про закриття провадження у цій справі і її розгляд в порядку цивільного судочинства є обґрунтованим.
      Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України 20 квітня 2016 року у справі N 802/3892/14-а, і Велика Плата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступати від цього висновку.
      Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове
      рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій.
      Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_13 залишити без задоволення, а ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від
      31 січня 2017 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2017 року - без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В. С Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік В.Ю. Уркевич
       
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      03 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 0870/645/12
      Провадження N 11-484ас18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку письмового провадження заяву першого заступника Генерального прокурора України про перегляд з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) в редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року (судді Калашнікова О.В., Васильченко Н.В., Леонтович К. Г) у справі N 0870/645/12 за позовом Запорізького природоохоронного міжрайонного прокурора (далі - Прокурор) до Запорізької районної державної адміністрації Запорізької області (далі - Запорізька РДА), треті особи: Обслуговуючий садівничий кооператив "Гриф-2006" (далі - ОСК "Гриф-2006"), ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, про скасування розпорядження та
      ВСТАНОВИЛА:
      У січні 2012 року Прокурор звернувся до суду з позовом до Запорізької РДА, в якому з урахуванням уточнення до позовних вимог просив скасувати розпорядження відповідача від 03 березня 2007 року N 2/51 "Про безоплатну передачу громадянам - членам ОСК "Гриф-2006" у власність земельних ділянок для ведення садівництва".
      На обґрунтування позову Прокурор зазначив, що розпорядженням Запорізької РДА від 22 січня 2007 року N 32 передано в оренду ОСК "Гриф-2006" терміном на 12 років земельну ділянку загальною площею 4,0559 га. Розпорядженням відповідача від 03 березня 2007 року N 2/51 передано громадянам (згідно додатку) безоплатно у власність земельні ділянки загальною площею 3,4778 га за рахунок земель ОСК "Гриф-2006", розташованих за межами населених пунктів Долинської сільської ради, в розмірах, закріплених в їхньому користуванні з підстав членства в кооперативі. 09 грудня 2011 року Прокурором на розпорядження Запорізької РДА від 03 березня 2007 року N 2/51 у зв'язку з його незаконністю внесений протест за N 111-1082вих-П. Проте листом від 23 грудня 2011 року за N 2317/05-21 відповідач відхилив протест позивача, пославшись на приписи статті 43 Закону України від 09 квітня 1999 року N 586-XIV "Про місцеві державні адміністрації", відповідно до яких голова місцевої державної адміністрації не може скасовувати свої попередні розпорядження. На підставі викладеного Прокурор просив скасувати оскаржуване розпорядження відповідача.
      Запорізький окружний адміністративний суд постановою від 15 лютого 2012 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2013 року, адміністративний позов задовольнив.
      Вищий адміністративний суд України постановою від 21 травня 2015 року постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 15 лютого 2012 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2013 року скасував, ухвалив у справі нове рішення, яким у задоволенні позову Прокурора до Запорізької РДА про скасування розпорядження відмовив.
      Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та відмовляючи в задоволенні позовних вимог Прокурора, Вищий адміністративний суд України керувався тим, що члени ОСК "Гриф-2006" мали право на отримання земельних ділянок у порядку приватизації; за відсутності доказів винної протиправної поведінки власників земельних ділянок встановлені в справі обставини не можуть вважатися підставою для скасування рішення відповідача про передачу у власність земельних ділянок; голова Запорізької РДА мав би видати розпорядження, яким відхилив би протест прокурора, а не надсилати лист, яким повідомив про неможливість задоволення протесту, однак Прокурор не оскаржив бездіяльність відповідача щодо не розгляду протесту в передбаченому законом порядку, а відтак фактично не пов'язав свій позов із відхиленням протесту, у зв'язку з чим помилковим є висновок судів попередніх інстанцій щодо не порушення позивачем строків звернення до суду з адміністративним позовом.
      20 серпня 2015 року перший заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 237 КАС України в редакції, чинній на час звернення із заявою до суду.
      На обґрунтування підстав для перегляду постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року, якою скасовано рішення судів попередніх інстанцій та відмовлено в задоволенні позову Прокурора, перший заступник Генерального прокурора України надав ухвали: Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року N 6-2443св13, Вищого адміністративного суду України від 28 травня 2015 року N 2а/1318/18/12 (К800/58060/14) та від 10 червня 2015 року N 808/4681/13-а (К/800/44828/14), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права. Зокрема, перший заступник Генерального прокуратура України у вказаній заяві зазначив, що суди касаційної інстанції неоднаково застосували одні й ті самі норми матеріального права, а саме статтю 118 Земельного кодексу України та норми процесуального права, а саме статті 17, 157 КАС України. У зв'язку з викладеним заявник просить скасувати постанову Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року, а провадження у справі закрити.
      Суддя Верховного Суду України ухвалою від 14 вересня 2015 року відкрив провадження у справі для перегляду постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції.
      Підпунктом 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VІІІустановлено, що заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
      У підпункті 7 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII закріплено, що заяви і скарги, зазначені в підпунктах 1, 3-6 цього пункту, передаються відповідно до Касаційного адміністративного суду, ВеликоїПалати Верховного Суду за розпорядженням керівника апарату суду, до якого подані такі заяви і скарги, протягом тридцяти днів з дня набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      12 січня 2018 року заяву першого заступника Генерального прокурора України з матеріалами справи було передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 11 квітня 2018 року на підставі підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VІІІсправу передав до Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа за заявою першого заступника Генерального прокурора України відповідно до частини другої статті 241 КАС України у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, підлягала розгляду на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 04 травня 2018 року прийняла до розгляду заяву першого заступника Генерального прокурора України про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року та призначила справу до розгляду без повідомлення та виклику учасників справи на підставі підпункту 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в заяві про перегляд судового рішення доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а тому наявні підстави для задоволення цієї заяви.
      Згідно з підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII заява першого заступника Генерального прокурора України, яка подана до набрання чинності цією редакцією Кодексу, підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності згаданою редакцією Кодексу.
      Пунктом 2 частини першої статті 237 КАС України (у вказаній редакції) визначено, що заява про перегляд судових рішень в адміністративних справах може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів.
      Вищий адміністративний суд України ухвалами від 28 травня 2015 року N 2а/1318/18/12 (К800/58060/14) та від 10 червня 2015 року N 808/4681/13-а (К/800/44828/14), які надані першим заступником Генерального прокурора України на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, у справах за позовами до органу місцевого самоврядування та місцевого органу виконавчої влади відповідно про скасування рішень про передачу у власність громадянам земельних ділянок, скасував рішення судів попередніх інстанцій та закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 157 КАС України. Касаційний суд у цих ухвалах зазначив, що у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельної ділянки у власність, користування чи оренду, тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації, подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися в порядку цивільної (господарської) юрисдикції, тому що виникає спір про цивільне право.
      Натомість у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, розглянувши справу по суті позовних вимог, вважав, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Таким чином, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносинах норм процесуального права, а саме статті 17 КАС України щодо встановленої законом юрисдикції адміністративних судів.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом одних і тих самих норм процесуального права у подібних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття рішень судами першої та апеляційної інстанцій) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Як установлено матеріалами справи, рішення в якій переглядається, Прокурор звернувся до адміністративного суду з позовом, направленим на скасування розпорядження відповідача від 03 березня 2007 року N 2/51 "Про безоплатну передачу громадянам - членам ОСК "Гриф-2006" у власність земельних ділянок для ведення садівництва".
      Матеріалами справи також встановлено, що на підставі вищезазначеного розпорядження та технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки, протягом 2007 року виготовлені державні акти на право власності на земельні ділянки та зареєстровані в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю, в тому числі за третіми особами у справі.
      Крім того, на підставі договору купівлі-продажу від 30 серпня 2007 року ОСОБА_38 купив у ОСОБА_21 земельну ділянку НОМЕР_1 площею 0,1000 га, що належала останній на підставі державного акта на право власності на землю серії НОМЕР_2, виданого на підставі оскаржуваного розпорядження відповідача.
      Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.
      Отже, прийняте відповідачем розпорядження (рішення) про передачу третім особам у власність земельних ділянок є ненормативним актом суб'єкта владних повноважень, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання. Скасування цього рішення не породжує наслідків для власників земельних ділянок, оскільки у таких осіб виникло право власності земельної ділянки і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах. У такому випадку захист порушеного, на думку Прокурора, права з огляду на суб'єктний склад сторін має вирішуватися за нормами цивільного судочинства.
      При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
      За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом порушених прав, що виникають із земельних відносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.
      Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 та 18 квітня 2018 року у справах N 761/33504/14-а та N 802/950/17-а відповідно.
      Згідно із частиною першою статті 242 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року) за наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається одна з таких постанов: про повне або часткове задоволення заяви; про відмову у задоволенні заяви.
      На підставі підпункту "б" пункту 1 частини другої статті 243 КАС України (у вказаній редакції) за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 237 цього Кодексу, у разі порушення судом (судами) норми процесуального права, що полягає у порушенні встановленої законом юрисдикції адміністративних судів, суд має право скасувати судове рішення повністю або частково і закрити провадження у справі повністю або в певній частині.
      З огляду на викладене, а також у зв'язку з встановленням у цій справі порушення судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій визначеної законом юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування постановлених у справі судових рішень із закриттям провадження у справі.
      Керуючись статтями 241-243 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року), підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України (в редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву першого заступника Генерального прокурора України про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року задовольнити.
      2. Постанову Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року, ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2013 року та постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 15 лютого 2012 року скасувати.
      3. Провадження у справі N 0870/645/12 за позовом Запорізького природоохоронного міжрайонного прокурора до Запорізької районної державної адміністрації Запорізької області, треті особи: Обслуговуючий садівничий кооператив "Гриф-2006", ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, про скасування розпорядження - закрити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Золотніков
      Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко
      С.В. Бакуліна Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.Р. Кібенко О.М. Ситнік
      В.С. Князєв О.С. Ткачук
      Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич
      Н.П. Лященко О.Г. Яновська