ANTIRAID

Постановление БП-ВС об административной юрисдикции споров по неправомерности признания депозитного договора ничтожным и внесении в перечень вкладчиков для выплаты в ликвидируемом банке

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 червня 2018 року

м. Київ

Справа N 804/15260/15

Провадження N 11-149апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Прокопенка О.Б.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), уповноваженої особи Фонду на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Дельта-банк" Кадирова Владислава Володимировича (далі - уповноважена особа Фонду, Банк відповідно) про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії

за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2016 року (у складі колегії суддів Чабаненко С.В., Прокопчук Т.С., Шлай А.В.),

УСТАНОВИЛА:

У жовтні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просила:

- визнати протиправними дії уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемним договору банківського вкладу (депозиту) N 008-03616-250215 "Найкращий від Миколая" від 25 лютого 2015 року, укладеного між позивачем і Банком (далі - Договір банківського владу), оформлені листом відповідача від 23 вересня 2015 року N 8821/312;

- зобов'язати уповноважену особу Фонду включити ОСОБА_3 до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, із визначенням суми, яка підлягає відшкодуванню за названим вище договором, - 161 тис. 148 грн 68 коп., а також подати до Фонду додаткову інформацію щодо позивача як вкладника, якій необхідно здійснити виплату відшкодування у зазначеній сумі;

- зобов'язати Фонд включити ОСОБА_3 до загального реєстру вкладників Банку, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, для здійснення їй виплати вказаної суми відшкодування.

У ході розгляду Дніпропетровським окружним адміністративним судом цієї справи встановлено такі фактичні обставини.

30 жовтня 2014 року Національний банк України (далі - НБУ) прийняв постанову N 692/БТ "Про віднесення АТ "Дельта Банк" до категорії проблемних", якою, зокрема, було заборонено здійснювати проведення будь-яких операцій за чинними договорами, що призводять до збільшення гарантованої суми відшкодування за вкладами фізичних осіб. Зазначена постанова доведена до відома посадових осіб Банку лише 15 січня 2015 року.

25 лютого 2015 року між ОСОБА_3 (вкладник) та банком укладено Договір банківського вкладу у доларах США.

На виконання умов підпункту 1.6 Договору, позивачу було відкрито вкладний (депозитний) рахунок N НОМЕР_1.

Згідно з підпунктом 1.2 Договору сума вкладу становила 6 тис. доларів США.

Підпунктом 1.8 Договору зарахування вкладу на рахунок здійснюється з власного поточного або вкладного (депозитного) рахунку вкладника, відкритого у Банку, або готівкою через касу Банку в день укладання сторонами Договору.

Пунктом 1 Додаткової угоди від 25 лютого 2015 року N 1 до Договору банківського вкладу передбачено, що зарахування вкладу на рахунок може бути здійснено шляхом перерахування з відкритого у Банку поточного рахунку іншої фізичної особи-резидента.

25 лютого 2015 року (в день укладення Договору) на рахунок позивача з рахунку ОСОБА_6 було перераховано суму вкладу у розмірі 6 тис. доларів США, що підтверджується платіжним дорученням в іноземній валюті для фізичної особи, яка не здійснює підприємницької діяльності, N 46454462.

Відповідно до підпункту 1.3 Договору вклад залучався на строк із моменту зарахування вкладу на рахунок по 26 травня 2015 року, тобто на три календарні місяці.

У підпункті 1.10 Договору сторонами було визначено, що у разі закінчення строку залучення вкладу або в разі дострокового припинення дії цього Договору вклад виплачується шляхом зарахування на поточний рахунок, відкритий на ім'я вкладника в установі Банку.

2 березня 2015 року на підставі постанови Правління НБУ від цієї ж дати N 150 "Про віднесення публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення N 51 "Про запровадження тимчасової адміністрації у публічному акціонерному товаристві "Дельта Банк", за яким з 3 березня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію, уповноваженою особою Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в Банку призначено Кадирова В.В.

Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 8 квітня 2015 року N 71 тимчасову адміністрацію у Банку запроваджено на шість місяців - з 3 березня 2015 року до 2 вересня 2015 року включно.

26 травня 2015 року закінчився строк дії Договору, у зв'язку з чим позивач звернувся до Банку з вимогою повернути йому як вкладнику кошти, що були ним розміщені у Банку згідно з умовами Договору.

Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 3 серпня 2015 року N 147 строк здійснення тимчасової адміністрації у Банку продовжено до 2 жовтня 2015 року включно.

Постановою НБУ від 2 жовтня 2015 року N 664 відкликано банківську ліцензію та ліквідовано Банк.

Цього ж дня виконавчою дирекцією Фонду ухвалено рішення N 181 про початок процедури ліквідації Банку з 5 жовтня 2015 року по 4 жовтня 2017 року включно.

На виконання наказу уповноваженої особи Фонду від 29 травня 2015 року N 408 та рішення виконавчої дирекції Фонду від 27 липня 2015 року N 174/15 Комісією з перевірки правочинів (договорів) за вкладними операціями Банку було здійснено перевірку щодо виявлення договорів (правочинів) за вкладними операціями, що є нікчемними з підстав, передбачених частиною третьою статті 38 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 4452-VI).

За результатами цієї перевірки названа Комісія дійшла висновку, що умови, зокрема, Договору банківського вкладу, укладеного ОСОБА_3 та Банком, за якими здійснювалося перерахування коштів на вкладний рахунок позивача з рахунку іншої фізичної особи-вкладника Банку, надають позивачу як кредитору Банку переваги перед іншими кредиторами, а отже, такий Договір є нікчемними з підстав, визначених пунктом 7 частини третьої статті 38 Закону N 4452-VI.

У зв'язку з наведеним Тимчасова адміністрація Банку направила позивачу лист від 23 вересня 2015 року N 8821/312 (отриманий на початку жовтня 2015 року), яким повідомлено, що згідно із зазначеною вище нормою Закону N 4452-VI Договір банківського вкладу є нікчемним та відповідно до статті 216 Цивільного Кодексу України не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 3 грудня 2015 року позов задовольнив. Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції вказав на безпідставність висновку уповноваженої особи Фонду про нікчемність Договору банківського вкладу з визначених пунктом 7 частини третьої статті 38 Закону N 4452-VI передумов, а відтак і відсутність підстав для невключення ОСОБА_3 допереліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду.

При цьому суд виходив із того, що Договір банківського вкладу не відноситься до категорії операцій за чинними станом на 30 жовтня 2014 року договорами, цей договір є новим правочином, укладеним між позивачем-вкладником та Банком відповідно до поточних на той час ринкових умов та внутрішніх правил Банку, які були доступними будь-якому його вкладнику. Зарахування ж ОСОБА_6 коштів на вкладний (депозитний) рахунок позивача було здійснено на виконання зобов'язань, що виникли безпосередньо між ним та позивачем. Нарахування процентів за Договором банківського вкладу відбувалося на розрахунковий рахунок, що відкритий на ім'я саме ОСОБА_3, що свідчить про безпідставність тверджень відповідачів щодо створення для кредитора ОСОБА_6 додатках переваг (пільг), прямо не встановлених законодавством чи внутрішніми документами Банку.

Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2016 року постанову суду першої інстанції скасовано, провадження в адміністративній справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).

Ухвалюючи таке рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки з огляду на положення Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII) та статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у чинній на час прийняття ухвали редакції; далі - ГПК) спір щодо захисту права в разі його порушення банком, який перебуває у стадії ліквідації, підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

У своєму рішенні апеляційний суд також послався на необхідність застосування при розгляді справи висновків Верховного Суду України, зокрема, викладених у постановах цього суду від 16 лютого 2016 року (N 21-4846а15)та 15 червня 2016 року (N 21-286а16).

25 жовтня 2016 року ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, просила скасувати ухвалу цього суду про закриття провадження у справі та залишити в силі постанову суду першої інстанції про задоволення позову.

Загалом доводи скаржника зводяться до того, що спеціальним законом у спірних відносинах, яким, крім іншого, визначено і процедуру ліквідації банків, є саме Закон N 4452-VI, і тому застосування апеляційним судом у цій справі Закону N 2343-XII є помилковим. Зважаючи на положення пункту 7 частини першої статті 3 КАС у чинній на час постановлення оскаржуваної ухвали редакції, Фонд є суб'єктом владних повноважень, а його функції за Законом N 4452-VI пов'язані зі здійсненням владних управлінських повноважень, тому спір у цій справі відноситься до публічно-правових та підлягає розгляду судами адміністративної юрисдикції.

14 лютого 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС.

Фонд у відзиві на касаційну скаргу вказав, зокрема, на те, що цей спір є публічно-правовим і має вирішуватися за правилами КАС.

Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

При розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин.

Позивач оскаржує дії щодо невключення його до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру такого відшкодування.

У контексті конкретних обставин цієї справи зміст (суть) спірних правовідносин обмежується встановленням реальної правової природи відносин, які виникли між позивачем, Фондом та уповноваженою особою Фонду, і визначення яких залежить від з'ясування прав позивача, статусу Фонду, мети його створення, завдань, поставлених перед ним, повноважень та обов'язків Фонду і його уповноважених осіб, функцій, які на нього покладаються.

Акти, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, установлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої та другої статті 55 Конституції України. Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.

Статтею 6 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття судами рішень) закріплено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі, на виконання делегованих повноважень.

За змістом пункту 7 частини першої статті 3 КАС суб'єктом владних повноважень є, зокрема, будь-який суб'єкт при здійсненні ним владних управлінських функцій.

Частинами першою та другою статті 17 КАС передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на: правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій; публічно-правові спори, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Отже, до компетенції адміністративних судів належить вирішення спорів фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Законом N 4452-VI установлено правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. ЦейЗакон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин.

За змістом статті 3 Закону N 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.

Згідно із частиною першою статті 4 Закону N 4452-VІосновним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими частиною другою статті 4 Закону N 4452-VI, серед яких, зокрема: ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами в разі прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників.

Крім того, відповідно до статті 6 Закону N 4452-VI Фонд наділено повноваженнями видавати нормативно-правові акти, що підлягають державній реєстрації в порядку, установленому законодавством, з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами.

За змістом пункту 17 частини першої статті 2 цього Закону уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.

За приписами частини першої статті 54 Закону N 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону НБУ, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.

Таким чином, нормативно-правове регулювання статусу Фонду та його місце в системі гарантування вкладів фізичних осіб дозволяє зробити висновки, що Фонд є суб'єктом публічного права, створений з метою реалізації публічних інтересів держави у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку, здійснює нормативне регулювання, тобто наділений владними управлінськими функціями та є суб'єктом владних повноважень у розумінні КАС.

Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції керувався правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 16 лютого

2016 року та 15 червня 2016 року у справах N 826/2043/15 та N 826/20410/14 відповідно, у яких, з посиланням на норми Закону 2343-XII та приписи статті 12 ГПК, було вказано, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів.

ВеликаПалата Верховного Суду відступила від цього висновку, що зазначено в її постановах від 18 квітня 2018 року у справі N 813/921/16та від 23 травня 2018 року у справі N 820/3770/16.

Правовідносини між Фондом і вкладниками, які претендують на відшкодування за рахунок коштів Фонду, щодо формування реєстрів вкладників, які мають право на відшкодування за рахунок коштів Фонду, складаються без участі банку-боржника.

Учасниками цих правовідносин є виключно вкладники та Фонд, і саме в цих учасників виникають відповідні права та обов'язки.

Банк, який ліквідується, жодним чином не впливає на той факт, чи буде особу включено до переліку тих осіб, які мають право на відшкодування за рахунок коштів Фонду. Це питання відповідно до норм Закону N 4452-VI вирішує виключно Фонд.

Так, згідно із частинами першою та другою статті 26 Закону N 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, (…), але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, (…). Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 тис. грн. Вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру такого відшкодування після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Нормами статті 27 Закону N 4452-VI встановлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, а саме:

- уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону (…) станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку;

- уповноважена особа Фонду (…) формує перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню;

- виконавча дирекція Фонду (…) затверджує реєстр вкладників для здійснення виплат гарантованої суми відшкодування відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку вкладників. Фонд публікує оголошення про відшкодування коштів вкладникам у газетах "Урядовий кур'єр" або "Голос України" та на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет не пізніше ніж через сім днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку;

- уповноважена особа Фонду (…) формує переліки вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом (…).

Відповідно до частини першої статті 28 Закону N 4452-VI Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів вкладникам, їх уповноваженим представникам чи спадкоємцям у національній валюті України з наступного робочого дня після затвердження виконавчою дирекцією Фонду реєстру вкладників для здійснення виплат гарантованої суми відшкодування.

Отже, правовідносини між Фондом і вкладниками, які претендують на отримання гарантованого відшкодування за рахунок коштів Фонду, складаються без участі банку-боржника.

Саме тому в частині восьмій статті 36 Закону N 4452-VI зазначено, що дія Закону N 2343-XII на банки не поширюється.

Таким чином, немає підстав вважати, що правовідносини між вкладниками та Фондом щодо формування переліку осіб, які мають право на відшкодування вкладів за рахунок коштів Фонду, складаються з участю банку. Тому ці правовідносини не стосуються безпосередньо процедури ліквідації банку. Юридичний факт неплатоспроможності банку є лише підставою для виникнення правовідносин щодо відшкодування вкладникам їх вкладів за рахунок коштів Фонду, проте процес ліквідації має окремий перебіг і не впливає на обсяг гарантованого відшкодування вкладникам.

Наведене свідчить про те, що спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду в межах гарантованого державою відшкодування за вкладами є публічно-правовим, має особливий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами (пункт 4 частини другої статті 4 Закону N 4452-VI), тому його не можна вважати спором у зв'язку з процесом ліквідації банку.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що на ці правовідносини не розповсюджуються норми статті 12 ГПК (у редакції, чинній на час постановлення оскаржуваної ухвали), а тому юрисдикція господарських судів на такі спори не поширюється.

Частиною другою статті 6 Конституції України визначено, що органи судової влади здійснюють свої повноваження в установлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

З огляду на зазначені норми матеріального та процесуального права перевірка законності дій та рішень посадової особи Фонду щодо виконання покладених на неї владних управлінських функцій у сфері реалізації публічних інтересів держави не регулюється нормами Закону N 2343-XII відповідно до прямого припису частини восьмої статті 36 Закону N 4452-VI, який є спеціальним щодо таких правовідносин, а тому підстав для розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства немає.

Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів.

Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі N 813/921/16 та від 23 травня 2018 року у справі N 820/3770/16.

Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 157 КАС (у редакції, чинній на час ухвалення судового рішення), є помилковим.

Отже, касаційна скарга в частині скасування ухвали апеляційного суду підлягає задоволенню. Водночас не підлягають задоволенню вимоги скарги про залишення в силі постанови суду першої інстанції, оскільки прийняття такого рішення можливе лише у разі його апеляційного перегляду по суті, який у цій справі не відбувся у зв'язку із закриттям провадження у справі з процесуальних підстав.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС (у редакції, чинній на час здійснення касаційного перегляду) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду.

Відповідно до частини першої статті 353 КАС (у зазначеній редакції) підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на продовження розгляду є (…) порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (…) суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Ураховуючи наведене, ухвала Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2016 року підлягає скасуванню, а справа - направленню до цього ж суду для продовження розгляду.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

2. Ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2016 року скасувати.

3. Справу за позовом ОСОБА_3 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Дельта-банк" Кадирова Владислава Володимировичапро визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії направити до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.М. Ситнік В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.С. Ткачук В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Большая Палата пришла к выводу, что Фонд является государственным специализированным учреждением, которое выполняет функции государственного управления в сфере гарантирования вкладов физических лиц, уполномоченное лицо Фонда в этом случае выполняет от имени Фонда делегированные им полномочия по гарантирования вкладов физических лиц, а поэтому споры относительно формирования перечня вкладчиков, которые имеют право на гарантированное государством возмещение средств по вкладам за счет Фонда, и утверждение реестра вкладчиков для осуществления гарантов них выплат является публично-правовым и относится к юрисдикции административных судов.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

И еще одно аналогичное решение:

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 червня 2018 року

м. Київ

Справа N 821/1161/16

Провадження N 11-175апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Прокопенка О.Б.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик" Костенка Ігоря Івановича (далі - Уповноважена особа Фонду; Банк відповідно) про зобов'язання вчинити певні дії

за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвали Херсонського окружного адміністративного суду від 18 серпня 2016 року (у складі судді Попова В.Ф.) та Одеського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2016 року (у складі колегії суддів Кравченка К.В., Лук'янчук О. В., Градовського Ю.М.),

УСТАНОВИЛА:

У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Херсонського окружного адміністративного суду з позовом, у якому зазначила, що вона є вкладником Банку згідно з договорами вкладу від 20 жовтня 2015 року N 200D-631293 (сума вкладу - 70 тис. грн. термін розміщення - з 20 жовтня 2015 року по 18 листопада 2016 року) та від 14 серпня 2015 року N 200D-616231 (сума вкладу - 130 тис. грн. термін розміщення - з 14 серпня 2015 року по 18 серпня 2016 року).

ОСОБА_3 указала, що після прийняття рішення про відкликання ліцензії Банку та його ліквідацію вона відповідно до статті 26 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI) набула права на відшкодування коштів за вкладами.

Проте Уповноважена особа Фонду не включила ОСОБА_3 до реєстру та списку вкладників Банку для відшкодування коштів за вкладами, що на думку, позивача, є протиправним, адже вонане є пов'язаною з Банком особою та не підпадає під жодну з умов, за яких Фонд не здійснює відшкодування. При цьому жодного листа чи повідомлення від уповноваженої особи Фонду з приводу згаданого питання позивач не отримувала, як і відповіді на її письмову вимогу про здійснення відповідних дій.

У зв'язку з наведеним ОСОБА_3 просила суд:

- зобов'язати Уповноважену особу Фонду включити її до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду в межах граничної суми відшкодування до 200 тис. грн за договором банківського вкладу "Новорічний старт" від 20 жовтня 2015 року N 200D-631293 та договором банківського вкладу "Подвійна сила" від 14 серпня 2015 року N 200D-616231;

- зобов'язати Фонд включити її на підставі додаткової інформації, наданої уповноваженою особою Фонду, до загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в цьому банку за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Херсонський окружний адміністративний суд ухвалою від 18 серпня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2016 року, на підставі пункту 1 частини першої статті 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС)у чинній на той момент редакції відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі.

Ухвалюючи такі рішення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, а такі справи підвідомчі господарським судам. Тому позов ОСОБА_3 не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

13 жовтня 2016 року ОСОБА_3 на зазначені ухвали судів подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм права під час визначення підсудності спору, просила скасувати постановлені цими судами ухвали, а справу направити до суду першої інстанції для розгляду.

Загалом доводи скаржника зводяться до того, що Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, тому спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.

На підставі частини шостої статті 346 КАС справу за позовом ОСОБА_3 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

На час розгляду справи відповідачі заперечень (відзиву) на касаційну скаргу не подали.

Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 341 КАС (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Під час розмежування юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин.

ОСОБА_3 указує на протиправне невключення її до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру такого відшкодування.

У контексті обставин цієї справи зміст (суть) спірних правовідносин обмежується встановленням реальної правової природи відносин, які виникли між позивачем, Фондом та Уповноваженою особою Фонду і визначення яких залежить від з'ясування прав позивача, статусу Фонду, мети його створення, завдань, поставлених перед ним, повноважень та обов'язків Фонду і його уповноважених осіб, функцій, які на нього покладаються.

Акти, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, установлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду згідно з частиною першою та другою статті 55 Конституції України. Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.

Статтею 6 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття судами оскаржуваних рішень) установлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

За змістом пункту 7 частини першої статті 3 КАС суб'єктом владних повноважень є, зокрема, будь-який суб'єкт при здійсненні ним владних управлінських функцій.

Частинами першою та другою статті 17 КАС передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на: правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій; публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Отже, до компетенції адміністративних судів належить вирішення спорів фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Законом N 4452-VI встановлено правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. ЦейЗакон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин.

За змістом статті 3 Закону N 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.

Згідно із частиною першою статті 4 Закону N 4452-VI основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими частиною другою статті 4 Закону N 4452-VI, серед яких, зокрема: ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами в разі прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників, підвищення рівня фінансової грамотності населення відповідно до цього Закону.

Крім того, згідно зі статтею 6 Закону N 4452-VI Фонд наділено повноваженнями видавати нормативно-правові акти, що підлягають державній реєстрації в порядку, установленому законодавством, з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами.

За змістом пункту 17 частини першої статті 2 цього Закону уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.

За приписами частини першої статті 54 Закону N 4452-VI рішення, що відповідно до цього Закону приймаються Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, які виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.

Таким чином, нормативно-правове регулювання статусу Фонду та його місце в системі гарантування вкладів фізичних осіб дозволяє зробити висновки, що Фонд є суб'єктом публічного права, створений з метою реалізації публічних інтересів держави у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку, здійснює нормативне регулювання, тобто наділений владними управлінськими функціями та є суб'єктом владних повноважень у розумінні КАС.

Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_3, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, керувався правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 16 лютого

та 15 червня 2016 року у справах N 826/2043/15 та N 826/20410/14 відповідно, у яких з посиланням на норми Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII) та приписи статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) було вказано, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів.

ВеликаПалата Верховного Суду відступила від цього висновку, що зазначено в її постановах від 18 квітня 2018 року у справі N 813/921/16 та від 23 травня 2018 року у справі N 820/3770/16.

Правовідносини між Фондом і вкладниками, які претендують на відшкодування за рахунок коштів Фонду, щодо формування реєстрів вкладників, які мають право на відшкодування за рахунок коштів Фонду, складаються без участі банку-боржника.

Учасниками цих правовідносин є виключно вкладники та Фонд, і саме в цих учасників виникають відповідні права та обов'язки.

Банк, який ліквідується, жодним чином не впливає на той факт, чи буде особу включено до переліку тих осіб, які мають право на відшкодування за рахунок коштів Фонду. Це питання відповідно до норм Закону N 4452-VI вирішує виключно Фонд.

Так, згідно із частинами першою та другою статті 26 Закону N 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 тис. гривень.

Вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру такого відшкодування після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Нормами статті 27 Закону N 4452-VI встановлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, а саме:

- уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку;

- уповноважена особа Фонду формує перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню;

- виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр вкладників для здійснення виплат гарантованої суми відшкодування відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку вкладників. Фонд публікує оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам у газеті "Урядовий кур'єр" або "Голос України" та на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет не пізніше ніж через сім днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку;

- уповноважена особа Фонду формує переліки вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом.

Відповідно до частини першої статті 28 Закону N 4452-VI Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів вкладникам, їх уповноваженим представникам чи спадкоємцям у національній валюті України з наступного робочого дня після затвердження виконавчою дирекцією Фонду реєстру вкладників для здійснення виплат гарантованої суми відшкодування.

Отже, правовідносини між Фондом і вкладниками, які претендують на отримання гарантованого відшкодування за рахунок коштів Фонду, складаються без участі банку-боржника.

Саме тому в частині восьмій статті 36 Закону N 4452-VI зазначено, що дія Закону N 2343-XII на банки не поширюється.

Таким чином, немає підстав вважати, що правовідносини між вкладниками та Фондом щодо формування переліку осіб, які мають право на відшкодування вкладів за рахунок коштів Фонду, складаються з участю банку. Тому ці правовідносини не стосуються безпосередньо процедури ліквідації банку. Юридичний факт неплатоспроможності банку є лише підставою для виникнення правовідносин щодо відшкодування вкладникам їх вкладів за рахунок коштів Фонду, проте процес ліквідації має окремий перебіг і не впливає на обсяг гарантованого відшкодування вкладникам.

Наведене свідчить про те, що спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду в межах гарантованого державою відшкодування за вкладами є публічно-правовим, має особливий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами (пункт 4 частини другої статті 4 Закону N 4452-VI), тому його не можна вважати спором у зв'язку з процесом ліквідації банку.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що на ці правовідносини не розповсюджуються норми статті 12 ГПК, а тому юрисдикція господарських судів на такі спори не поширюється.

Частиною другою статті 6 Конституції України визначено, що органи судової влади здійснюють свої повноваження в установлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

З огляду на зазначені норми матеріального та процесуального права перевірка законності дій (бездіяльності) та рішень посадової особи Фонду щодо виконання покладених на неї владних управлінських функцій у сфері реалізації публічних інтересів держави не регулюється нормами Закону N 2343-XII відповідно до прямого припису частини восьмої статті 36 Закону N 4452-VI, який є спеціальним щодо таких правовідносин, а тому підстав для розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства немає.

Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів.

Аналогічну правову позицію висловлено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі N 813/921/16 та від 23 травня 2018 року у справі N 820/3770/16.

Отже, викладені в оскаржуваних ухвалах судів першої та апеляційної інстанцій висновки про непоширення юрисдикції адміністративного суду на спір між фізичною особою - вкладником Банку та Уповноваженою особою Фонду з приводу відшкодування коштів за вкладом за рахунок Фонду є помилковими.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС (у редакції, чинній на час здійснення касаційного перегляду) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду.

Відповідно до частини першої статті 353 КАС (у зазначеній редакції) підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на продовження розгляду є порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

З огляду на зазначене ухвали Херсонського окружного адміністративного суду від 18 серпня 2016 року та Одеського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2016 року підлягають скасуванню, а справа - направленню до Херсонського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Ураховуючи наведене та керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 359 КАС, ВеликаПалата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

2. Ухвали Херсонського окружного адміністративного суду від 18 серпня 2016 року та Одеського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2016 року скасувати.

3. Справу за позовом ОСОБА_3 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик" Костенка Ігоря Івановича про зобов'язання вчинити певні дії направити до Херсонського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.М. Ситнік В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.С. Ткачук В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

чухня собачья

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

И еще одно постановление:

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 вересня 2018 року

м. Київ

Справа N 809/313/16

Провадження N 11-652апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Прокопенка О.Б.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотніков О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянувши в письмовому провадженні справу за позовом ОСОБА_3 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), Уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" Кадирова ВладиславаВолодимировича (далі - уповноважена особа Фонду, Банк відповідно) про визнання протиправним і скасування рішення та зобов'язання вчинити дії

за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2016 року (у складі колегії суддів Кузьмича С.М., Гулида Р.М., Улицього В.З.),

УСТАНОВИЛА:

У березні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просила:

- визнати протиправним і скасувати рішення уповноваженої особи Фонду про нікчемність укладеного нею з Банком договору банківського вкладу (депозиту) від 20 січня 2015 року N 003-08501-200115 "Найкращий від Миколая";

- зобов'язати уповноважену особу Фонду включити ОСОБА_3 до переліку вкладників Банку, які мають право на отримання відшкодування за рахунок коштів Фонду, для отримання відшкодування коштів за згаданим договором банківського вкладу (депозиту) в сумі 199 тис. грн.

Івано-Франківський окружний адміністративний суд постановою від 22 червня 2016 року позов частково задовольнив: визнав протиправним і скасував оскаржуване рішення уповноваженої особи Фондупро нікчемність договору та зобов'язав цього відповідача включити ОСОБА_3 у перелік вкладників Банку, які мають право на отримання відшкодування за рахунок коштів Фонду, для отримання відшкодування коштів за договором банківського вкладу (депозиту) від 20 січня 2015 року N 003-08501-200115 у сумі 199 тис. грн. У задоволенні позову до Фонду відмовив.

Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 11 жовтня 2016 року постанову суду першої інстанції скасував та закрив провадження в адміністративній справі на підставі чинного на той час пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

У ході розгляду справи суди встановили таке.

20 січня 2015 року ОСОБА_3 та Банк уклали договір банківського вкладу (депозиту) N 003-08501-200115 "Найкращий від Миколая".

Відповідно до пунктів 1.2 та 1.3 цього договору сума вкладу складає 199 тис. грн. та залучається на строк з моменту зарахування вкладу на рахунок позивача до 20 квітня 2015 року.

Також 20 січня 2015 року позивач та Банк уклали додаткову угоду N 1, якою пункт 1.8 згаданого вище договору викладено в іншій редакції, яка передбачала можливість зарахування вкладу на рахунок шляхом перерахування коштів з відкритого в Банку поточного рахунку іншої фізичної особи.

Згідно з платіжним доручення від 20 січня 2015 року N 44651222 ОСОБА_4 переказав грошові кошти на рахунок ОСОБА_3 у сумі 199 тис. грн.

Постановою правління Національного банку України від 2 березня 2015 року N 150 Банк віднесено до категорії неплатоспроможних.

2 березня 2015 року виконавча дирекція Фонду прийняла рішення N 51, яким з урахуванням рішення від 8 квітня 2015 року N 71 запровадила тимчасову адміністрації у Банку з 3 березня по 2 вересня 2015 року та призначила Кадирова В.В. уповноваженою особою Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в Банку. На підставі рішення виконавчої дирекції Фонду від 3 серпня 2015 року N 147 строк здійснення тимчасової адміністрації Банку продовжено до 2 жовтня 2015 року включно.

На підставі постанови Правління Національного банку України від 2 жовтня 2015 року N 664 про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Банку виконавча дирекція Фонду цього ж дня прийняла рішення N 181, яким розпочато процедуру ліквідації Банку і призначено уповноваженою особою Фонду Кадирова В.В.

Згідно з витягом з протоколу засідання комісії з перевірки правочинів (договорів) за вкладними операціями Банку від 15 вересня 2015 року, призначеної наказом уповноваженої особи Фонду від 29 травня 2015 року N 408, ця комісія дійшла до висновку, що ряд договорів банківського вкладу, укладених Банком після 16 січня 2015 року, зокрема і договір з ОСОБА_3, визнано нікчемними з підстав, передбачених пунктом 7 частини третьої статті 38 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, чинній на час вирішення спірних правовідносин; далі - Закон N 4452-VI), оскільки, укладаючи такий договір банківського вкладу, Банк надав кредитору переваги (пільги), прямо не встановлені для нього законодавством чи внутрішніми документами Банку, адже кошти на рахунок позивача надійшли внаслідок перерахування коштів іншою фізичною особою з метою створення штучного зобов'язання Фонду на відшкодування коштів за рахунок держави.

Наказом уповноваженої особи Фонду від 16 вересня 2015 року N 813 вирішено застосувати наслідки нікчемності, зокрема, договору банківського вкладу (депозиту) від 20 січня 2015 року N 003-08501-200115, укладеного Банком з ОСОБА_3

Позивачу направлено повідомлення про нікчемність зазначеного вище договору банківського вкладу згідно з пунктом 7 частини третьої статті 38 Закону N 4452-VI.

Ухвалюючи рішення про закриття провадження у справі, суд апеляційної інстанції, керуючись правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 15 червня 2016 року (справа N 826/20410/14), з посиланням на норми Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII) та приписи статті 12 чинного на той час Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) зазначив, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів і ця справа підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

ОСОБА_3 подала до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалу апеляційного суду про закриття провадження у справі та залишити в силі постанову суду першої інстанції.

Загалом доводи скаржника зводяться до непоширення на спірні відносини положень Закону N 2343-XII та ГПК, а також безпідставність застосування у цій справі висновку Верховного Суду України у згаданій вище постанові з огляду на відмінність обставин справи.

У запереченнях на касаційну скаргу уповноважена особа Фонду вказує на правильність висновків апеляційного суду про наявність підстав для закриття провадження у справі, оскільки, на переконання відповідача, спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не підпадають під юрисдикцію адміністративних судів, що відповідає висновкам Верховного Суду України у справах N 826/2043/15 та N 826/20410/14.

Дослідивши у межах, визначених частиною першою статті 341 чинного КАС, наведені в касаційній скарзі доводи, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Зі змісту позовної заяви та уточнень до неї вбачається, що ОСОБА_3 звернулася до суду за визнанням протиправним і скасуванням рішення уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемним договору банківського вкладу та зобов'язанням уповноваженої особи Фонду включити позивача до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами у Банку за рахунок Фонду.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Стаття 124 Конституції України закріплює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи на звернення до суду не може бути обмеженим. Тобто юрисдикція виникає там, де є спір про право. Предметом юрисдикції є суспільні відносини, які виникають у зв'язку з вирішенням спору. Поняття юрисдикції безпосередньо пов'язане з процесуальним законодавством.

Відповідно до статті 2 КАС (у редакції, чинній на час постановлення оскаржуваної ухвали суду) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (стаття 3 КАС у зазначеній редакції).

Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 КАС (у редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є характер спору. Публічно-правовим спором, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спір між учасниками публічно-правових відносин, що стосується саме цих відносин.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, або такий, що йому не суперечить. Спір є приватноправовим, навіть у тому разі, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

Помилковим є застосування статті 17 КАС (у відповідній редакції) та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень), натомість визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.

Відповідно до статті 3 Закону N 4452-VI Фонд є не органом державної влади, а установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку. Аналіз функцій Фонду, викладених у статтях 4, 26, 27, 37, 38 вказаного Закону, свідчить про те, що Фонд бере участь у правовідносинах у різних статусах: з одного боку, він ухвалює обов'язкові для банків та інших осіб рішення, а з іншого, - здійснює повноваження органів управління банку, який виводиться з ринку, тобто представляє банк у приватноправових відносинах з третіми особами.

Згідно із частинами першою, другою статті 26 Закону N 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути більшою 200 тис. грн. Вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру такого відшкодування після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Відповідно до статті 27 Закону N 4452-VI уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону.

Гарантії Фонду є гарантіями держави, передбаченими Законом N 4452-VI. Для виконання Фондом відповідних зобов'язань можуть залучатися державні кошти. Тому рішення та дії Фонду чи уповноваженої особи Фонду щодо включення вкладника до переліку осіб, яким необхідно здійснити виплату відшкодувань сум вкладів за рахунок коштів Фонду, є рішеннями та діями суб'єкта владних повноважень, який реалізує делеговані державою повноваження по виведенню з ринку неплатоспроможних банків.

Частиною другою статті 6 Конституції України визначено, що органи судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

Закон України від 7 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки і банківську діяльність" і Закон N 4452-VI є основними правовими актами в регулюванні відносин щодо визнання банку неплатоспроможним.

Закриваючи провадження у цій справі, апеляційний суд керувався правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 15 червня 2016 року (справа N 826/20410/14), а відповідач указує на необхідність застосування у спірних правовідносинах також висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 16 лютого 2016 року (справа N 826/2043/15).

Проте за правовою позицією Великої Палати Верховного Суду (справи N 910/12294/16, N 910/24198/16, N 910/17448/16), яка відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у згаданих вище постановах, такі правовідносини регулюються спеціальним Законом N 4452-VI і не підпадають під дію загального законодавства про банкрутство, а тому немає підстав для розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства.

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів з урахуванням установленого частиною першою статті 26 Закону N 4452-VI граничного розміру відшкодування за вкладами. Аналогічна правова позиція висловлена, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2018 року (справа N 820/11591/15).

Таким чином, помилковим є закриття провадження у справі в частині позовних вимог про зобов'язання уповноваженої особи Фонду включити позивача до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами у Банку за рахунок Фонду.

Щодо законностізакриття провадження у справі в іншій частині позовних вимог Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

Згідно із частинами першою, другою та десятою статті 38 Закону N 4452-VI Фонд (уповноважена особа Фонду) зобов'язаний забезпечити збереження активів і документації банку, зокрема, протягом дії тимчасової адміністрації забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.

За результатами перевірки, здійсненої відповідно до статті 38 Закону N 4452-VI, виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. При виявленні таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати або встановлювати правочини нікчемними.

Правочин є нікчемним відповідно до закону, а не наказу уповноваженої особи Фонду. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (частини другої статті 215 Цивільного кодексу України та частини третьої статті 38 Закону N 4452-VI) незалежно від того, чи проведена передбачена частиною другою статті 38 цього Закону перевірка правочинів Банку із затвердженням її результатів відповідною комісією. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, прийнятим уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку. Такий правовий висновок висловлено Великою Палатою Верховного Суду у справах N 910/12294/16, N 910/24198/16 та N 819/353/16.

Оскільки рішення про нікчемність правочинів є внутрішнім документом банку, який прийнято особою, що здійснює повноваження органу управління банку, він не створює жодних обов'язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку), тому не можуть порушуватися будь-які права таких осіб унаслідок прийняття цього наказу. Відтак права позивача у цій справі не можуть бути порушені внаслідок ухвалення внутрішнього документа банку, сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи.

Отже, встановлена правова природа такого рішення унеможливлює здійснення судового розгляду вимог щодо визнання його протиправним, а тому позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання протиправним і скасування рішення уповноваженої особи Фонду про визнання нікчемним укладеного нею договору банківського вкладу не можуть бути розглянуті в судовому порядку (в тому числі в господарських судах).

Таким чином, закриття провадження в адміністративній справі у вказаній вище частині позовних вимог є правильним саме з наведених вище мотивів.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду.

Відповідно до частини першої статті 353 КАС підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Оскільки рішення суду апеляційної інстанції про непоширення юрисдикції адміністративного суду на справу щодо зобов'язання уповноваженої особи Фонду включити позивача до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами у Банку за рахунок Фонду, ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального та процесуального права, то ухвалаЛьвівського апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2016 року в цій частині підлягає скасуванню, а справа - направленню до апеляційного суду для продовження розгляду.

Водночас зазначену ухвалу апеляційного суду в частині мотивів закриття провадження у справі за рештою позовних вимог слід змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Не підлягають задоволенню також вимоги скаржника про залишення в силі постанови суду першої інстанції, оскільки прийняття такого рішення можливе лише в разі його апеляційного перегляду по суті, який у цій справі не відбувся у зв'язку із закриттям провадження у справі з процесуальних підстав.

Ураховуючи наведене та керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1.Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

2. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2016 рокувчастині закриття провадження у справі щодо позовних вимог про зобов'язання уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" КадироваВладислава Володимировича включити ОСОБА_3 до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами у Публічному акціонерному товаристві "Дельта Банк" за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, - скасувати.

3. Справу в цій частині направити до Львівського апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду.

4. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2016 рокув частині закриття провадження у справі щодо позовних вимог про скасування рішення про нікчемність укладеного позивачем договору банківського вкладу - змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови, в решті ухвалу суду в частині цих позовних вимог - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.І. Рогач С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна В.В. Британчук О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

И еще одно постановление:

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 вересня 2018 року

м. Київ

Справа N 818/3639/15

Провадження N 11-725апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Золотнікова О.С.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В.,Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М.,Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В.,Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_3 як представника ОСОБА_4 на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2016 року (судді Зеленський В.В., Чалий І.С., П'янова Я. В.) у справі N 818/3639/15 за позовом ОСОБА_4 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" (далі - уповноважена особа, ПАТ "Дельта банк" відповідно) Кадирова Владислава Володимировича про зобов'язання вчинити дії та

ВСТАНОВИЛА:

У листопаді 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Фонду, уповноваженої особи, у якому просив суд:

- зобов'язати уповноважену особу включити позивача до переліку вкладників ПАТ "Дельта банк", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та передати цю інформацію до Фонду для включення позивача до загального реєстру вкладників ПАТ "Дельта банк", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду;

- зобов'язати Фонд включити ОСОБА_4 до загального реєстру вкладників ПАТ "Дельта банк", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду.

На обґрунтування позову ОСОБА_4 зазначив, що між ним та ПАТ "Дельта банк" укладено договір від 16 лютого 2015 року N 003-18509-160215 банківського вкладу (депозиту) "Найкращий від Миколая" у гривнях та додаткову угоду до нього строком по 21 лютого 2016 року, за умовами яких кошти в розмірі 129 тис. грн були перераховані на вкладний (депозитний) рахунок позивача. На підставі постанови Правління Національного банку України від 02 березня 2015 року N 150 "Про віднесення ПАТ "Дельта банк" до категорії неплатоспроможних" виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 02 березня 2015 року N 51 про запровадження з 03 березня 2015 року тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію. Листом від 23 вересня 2015 року N 8821/504 уповноважена особа повідомила позивача про нікчемність договору банківського вкладу (депозиту) від 16 лютого 2015 року N 003-18509-160215 з посиланням на пункт 7 частини третьої статті 38 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI). До переліку вкладників ПАТ "Дельта банк", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та до Загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, позивач не включений. На його думку, такі дії та бездіяльність відповідачів суперечать чинному законодавству, а тому є протиправними.

Сумський окружний адміністративний суд постановою від 09 березня 2016 року позов задовольнив частково: зобов'язав уповноважену особу подати до Фонду додаткову інформацію щодо ОСОБА_4 як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладами в ПАТ "Дельта банк" за рахунок Фонду за договором N 003-18509-160215 банківського вкладу (депозиту) "Найкращий від Миколая" у гривнях від 16 лютого 2015 року. Суд зобов'язав уповноважену особу включити ОСОБА_4 до переліку вкладників ПАТ "Дельта банк", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду. У задоволенні інших позовних вимог суд відмовив.

Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 27 жовтня 2016 року апеляційну скаргу уповноваженої особи задовольнив частково: постанову суду першої інстанції скасував та закрив провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), роз'яснивши позивачу право на звернення з цим позовом у порядку господарського судочинства.

Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, представник позивача подав касаційну скаргу, в якій у зв'язку з порушенням апеляційним судом норм процесуального права просить скасувати вказану вище ухвалу та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

На обґрунтування касаційної скарги представник позивача вказує на те, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки в цих правовідносинах відсутній спір про право між сторонами, а дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії відповідачів, які у межах спірних правовідносин діють як суб'єкти владних повноважень.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 17 листопада 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У січні 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 12 червня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 02 липня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України.

Відповідачі відзивів на касаційну скаргу не надіслали.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для її задоволення.

Суди попередніх інстанцій установили, що 16 лютого 2015 року між ОСОБА_4 та ПАТ "Дельта банк" укладено договір N 003-18509-160215 банківського вкладу (депозиту) "Найкращий від Миколая" у гривнях.

Відповідно до цього договору сума вкладу становить 129 тис. грн. строк залучення вкладу - з моменту його зарахування на рахунок по 21 лютого 2016 року, процентна ставка за вкладом - 13 відсотків річних. Банк відкрив позивачу вкладний (депозитний) рахунок N НОМЕР_1.

Також між позивачем та ПАТ "Дельта банк" укладено договір від 19 лютого 2015 року N 019-18513-160215 на відкриття та обслуговування поточного рахунку, операції за яким можна здійснювати з використанням електронних платіжних засобів. Банк відповідно до цього договору відкрив позивачу поточний рахунок N НОМЕР_2 у гривнях.

Грошові кошти в сумі 129 тис. грн перераховані на вкладний (депозитний) рахунок позивача N НОМЕР_1 платіжним дорученням N 45959119 від 16 лютого 2015 року з поточного рахунку ОСОБА_7 N НОМЕР_3.

На підставі постанови Правління Національного банку України від 02 березня 2015 року N 150 "Про віднесення ПАТ "Дельта банк" до категорії неплатоспроможних" виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 02 березня 2015 року N 51 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "Дельта банк".

Листом від 23 вересня 2015 року N 821/504 уповноважена особа повідомила позивача про нікчемність договору банківського вкладу (депозиту) "Найкращий від Миколая" у гривнях від 16 лютого 2015 року N 003-18509-160215.

На підставі постанови Правління Національного банку України від 02 жовтня 2015 року N 664 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" виконавча дирекція Фонду 02 жовтня 2015 року прийняла рішення N 181 "Про початок здійснення процедури ліквідації AT "Дельта банк" та делегування повноважень ліквідатора банку", відповідно до якого розпочато процедуру ліквідації ПAT "Дельта Банк" та призначено уповноважену особу Фонду Кадирова В.В. строком на 2 роки - з 05 жовтня 2015 року по 04 жовтня 2017 року.

Задовольняючи частково адміністративний позов, суд першої інстанції дійшов висновку щодо обґрунтованості позовних вимог у частині зобов'язання уповноваженої особи подати до Фонду додаткову інформацію щодо ОСОБА_4 як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладами в ПАТ "Дельта банк" за рахунок Фонду за договором від 16 лютого 2015 року N 003-18509-160215 банківського вкладу (депозиту) "Найкращий від Миколая" у гривнях.

Закриваючи провадження у справі, Харківський апеляційний адміністративний суд керувався тим, що спір про включення особи до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду за вкладами у банку, який знаходиться на стадії ліквідації (банкрутства), не є справою адміністративної юрисдикції, а повинен розглядатися за правилами господарського судочинства.

ВеликаПалата Верховного Суду не погоджується з указаним висновком суду апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Як установлено матеріалами справи, ОСОБА_4 звернувся до адміністративного суду з позовом до Фонду та уповноваженої особи про зобов'язання уповноваженої особи включити позивача до переліку вкладників ПАТ "Дельта банк", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та передати цю інформацію до Фонду для включення позивача до загального реєстру вкладників ПАТ "Дельта банк", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, а також зобов'язання Фонду включити ОСОБА_4 до загального реєстру вкладників ПАТ "Дельта банк", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду.

Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом N 4452-VI. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Цей Закон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин.

Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.

За змістом статті 3 Закону N 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.

Згідно із частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Для цього Фонд наділено відповідними функціями, визначеними частиною другою статті 4 Закону N 4452-VI, серед яких, зокрема, ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами у строки, визначені цим Законом; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників.

На підставі частин першої та другої статті 6 зазначеного Закону в межах своїх функцій та повноважень Фонд здійснює нормативне регулювання системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд приймає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами.

За приписами частини першої статті 54 Закону N 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.

Таким чином, нормативно-правове регулювання статусу Фонду та його місце в системі гарантування вкладів фізичних осіб дозволяє зробити висновки, що Фонд у цих відносинах є суб'єктом публічного права, створений з метою реалізації публічних інтересів держави у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку, здійснює нормативне регулювання, тобто наділений владними управлінськими функціями та є суб'єктом владних повноважень у розумінні КАС України.

Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції керувався правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року у справі N 826/20410/14, у якій з посиланням на норми Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII) та приписи статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) було вказано, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Велика Палата Верховного Суду відступила від цього висновку, що зазначено в її постанові від 18 квітня 2018 року у справі N 813/921/16.

Правовідносини між Фондом і вкладниками, які претендують на відшкодування за рахунок коштів Фонду, щодо формування реєстру відшкодувань вкладникам, які мають право на таке відшкодування, складаються без участі банку-боржника.

Учасниками цих правовідносин є виключно вкладники та Фонд, і саме в цих учасників виникають відповідні права та обов'язки.

Банк, який ліквідується, жодним чином не впливає на той факт, чи буде особу включено до переліку тих осіб, які мають право на відшкодування за рахунок коштів Фонду. Це питання відповідно до норм Закону N 4452-VI вирішує виключно Фонд.

Так, за змістом частин першої та другої статті 26 Закону N 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 тис. грн. Вкладник має право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами.

У разі прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України "Про банки і банківську діяльність", Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за вкладами, включаючи відсотки, на день початку процедури ліквідації банку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку (частина шоста статті 26 Закону N 4452-VI).

Нормами статті 27 Закону N 4452-VI установлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, зокрема:

- уповноважена особа Фонду складає перелік рахунків вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку;

- уповноважена особа Фонду формує перелік рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню;

- виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр відшкодувань вкладникам для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку рахунків, за якими вкладник має право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду;

- Фонд не пізніше ніж через 20 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку розміщує оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам на офіційному веб-сайті Фонду та оприлюднює оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам у газеті "Урядовий кур'єр" або "Голос України".

Відповідно до частини першої статті 28 Закону N 4452-VI Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів у національній валюті України в порядку та у черговості, встановлених Фондом, не пізніше 20 робочих днів (для банків, база даних про вкладників яких містить інформацію про більше ніж 500 тис. рахунків, - не пізніше 30 робочих днів) з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку.

Отже, отримання гарантованого відшкодування за рахунок коштів Фонду відбувається без участі банку-боржника.

Саме тому на банки не поширюється дія Закону N 2343-XII, що встановлено частиною восьмою статті 36 Закону N 4452-VI.

Таким чином, немає підстав вважати, що правовідносини між вкладниками та Фондом щодо визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, складаються з участю банку. Ці правовідносини не стосуються безпосередньо процедури ліквідації банку. Юридичний факт неплатоспроможності банку є лише підставою для виникнення правовідносин щодо відшкодування вкладникам їх вкладів за рахунок коштів Фонду, проте процес ліквідації має окремий перебіг і не впливає на обсяг гарантованого відшкодування коштів вкладникам.

Наведене свідчить про те, що спір стосовно права на відшкодування коштів за вкладами фізичних осіб за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, гарантованого державою, є публічно-правовим, має особливий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами (пункт 4 частини другої статті 4 Закону N 4452-VI), тому його не можна вважати спором у зв'язку з процесом ліквідації банку.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що на ці правовідносини не розповсюджуються норми статті 12 ГПК України, а тому юрисдикція господарських судів на такі спори не поширюється.

З огляду на викладені норми матеріального та процесуального права перевірка законності дій та рішень Фонду та уповноваженої особи щодо виконання покладених на них владних управлінських функцій у сфері реалізації публічних інтересів держави не регулюється нормами Закону N 2343-XII відповідно до прямого припису частини восьмої статті 36 Закону N 4452-VI, який є спеціальним щодо таких правовідносин, а тому підстав для розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства немає.

При цьому ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що Фонд як юридична особа публічного права виконує спеціальну функцію у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно формування переліку рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, з визначенням сум, що підлягають відшкодуванню, та затвердження реєстру відшкодувань вкладникам за рахунок коштів Фонду є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів.

Отже, висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 157 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного судового рішення), є помилковим.

Аналогічну правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі N 813/921/16 та від 23 травня 2018 року у справі N 820/3770/16.

За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Згідно із частиною першою статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Оскільки суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі, з порушенням норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2016 року з направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 як представника позивача ОСОБА_4 задовольнити.

2. Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2016 року скасувати, а справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.С. Золотніков

Судді: Н.О. Антонюк Л.І. Рогач

С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна

В.В. Британчук О.М. Ситнік

В.І. Данішевська О.С. Ткачук

О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич

Л.М. Лобойко О.Г. Яновська

Прокопенко О.Б.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      30 січня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 641/8521/16-ц
      Провадження N 14-561цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Футбольний клуб "Металіст" (далі - ПАТ "ФК "Металіст") на заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року у складі судді Григор'єва Б. П. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 14 грудня 2017 року у складі суддів Кіся П.В., Кружиліна О.А., Хорошевського О.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ "ФК "Металіст" про стягнення заробітної плати,
      ВСТАНОВИЛА:
      У жовтні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 12 вересня 2012 року між ним і ПАТ "ФК "Металіст" укладений строковий трудовий договір у формі контракту з терміном дії до 31 травня 2014 року (далі - Контракт). 5 лютого 2014 року між сторонами укладено угоду про продовження дії контракту до 31 травня 2015 року та угоду про умови і порядок виплати винагород строком дії до 31 травня 2015 року (далі - Угода), яких відповідач належним чином не виконував, унаслідок чого у ПАТ "ФК "Металіст" утворилась заборгованість перед ОСОБА_3 з виплати заробітної плати. 2 червня 2015 року між ПАТ "ФК "Металіст" і ОСОБА_3 укладено додаткову угоду N 1 до Контракту про врегулювання спірних питань (далі - Додаткова угода), зокрема щодо порядку погашення заборгованості відповідача перед позивачем, зобов'язань за якою товариство не виконало. Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просив зобов'язати ПАТ "ФК "Металіст" здійснити повний розрахунок з виплати йому заробітної плати на підставі Додаткової угоди та Контракту шляхом сплати на його користь суми в розмірі 200 000 доларів США у гривневому еквіваленті відповідно до офіційного курсу Національного банку України (далі - НБУ) на дату проведення повного розрахунку на зазначений ним картковий рахунок у банку.
      У письмових запереченнях проти позову ПАТ "ФК "Металіст" послалося на те, що позовні вимоги визнає частково, а саме в частині стягнення заборгованості із заробітної плати в розмірі 272 933,91 грн за період із жовтня 2014 року по лютий 2015 року. У цей період заробітна плата відповідачем нараховувалась, проте не сплачувалась позивачеві у зв'язку з обмеженням фінансування. У період з березня по травень 2015 року ОСОБА_3 своїх обов'язків за Контрактом не здійснював, на роботі не з'являвся, участі у тренуваннях команди та футбольних матчах не брав, що відображено у табелях обліку робочого часу за березень, квітень, травень 2015 року. Оскільки згідно з умовами Контракту заробітна плата сплачується футболісту за виконання обов'язків, передбачених цим трудовим договором, бухгалтерія ПАТ "ФК "Металіст" не нараховувала заробітну плату позивачеві у березні-травні 2015 року. Відповідач не нараховував ОСОБА_3 виплат, передбачених в Угоді, оскільки не має її примірника, діючому генеральному директору ПАТ "ФК "Металіст" було невідомо про її укладення попереднім генеральним директором. Оскільки вартість Угоди перевищує 250 000 грн. то її підписання генеральним директор ПАТ "ФК "Металіст" мало бути погоджено з наглядовою радою товариства відповідно до положень статуту товариства. Отже, генеральний директор ПАТ "ФК "Металіст" уклав Угоду з перевищенням своїх повноважень. Крім того, Угоду не було зареєстровано в Об'єднанні професійних футбольних клубів України "Прем'єр-ліга" (далі - ОПФКУ "Прем'єр-ліга"), як це передбачено Контрактом.
      Заочним рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року позов задоволено. Стягнуто з ПАТ "ФК "Металіст" на користь ОСОБА_3 заборгованість з виплати заробітної плати в сумі 200 000 доларів США, що відповідно до офіційного курсу НБУ становить 5 256 000 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 21 вересня 2017 року у задоволенні заяви ПАТ "ФК "Металіст" про перегляд зазначеного заочного рішення відмовлено.
      Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 14 грудня 2017 року заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року залишено без змін.
      У лютому 2018 року ПАТ "ФК "Металіст" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 14 грудня 2017 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Крім того, ПАТ "ФК "Металіст" просило зупинити виконання оскаржуваних судових рішень.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що: Угода та Додаткова угода підписані генеральним директором ПАТ "ФК "Металіст" з перевищенням повноважень, без попереднього погодження та подальшого схвалення наглядовою радою товариства, не були зареєстровані в ОПФКУ "Прем'єр-ліга"; суд апеляційної інстанції не взяв до уваги доказів та доводів відповідача; 9 червня 2017 року ухвалою господарського суду порушено провадження у справі про банкрутство ПАТ "ФК "Металіст", а тому вимоги позивача мають розглядатися з урахуванням положень Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у порядку господарського судочинства.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали. Клопотання про зупинення оскаржуваних судових рішень задоволено частково: відмовлено в зупиненні виконання рішення суду першої інстанції в частині стягнення заробітної плати за один місяць та зупинено виконання цього рішення до завершення розгляду касаційної скарги в іншій частині.
      У відзиві на касаційну скаргу, поданому ОСОБА_3 12 квітня 2018 року, позивач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що трудовий договір не є господарською угодою, а тому не потребує погодження з наглядовою радою товариства; на реєстрацію до ОПФКУ "Прем'єр-ліга" передається тільки контракт, повідомлення про інші зміни умов контрактів покладено на клуб, крім того, усі угоди підписані й завірені печаткою належним чином; провадження у справі про банкрутство відповідача порушено після видачі судом виконавчого листа у справі, яка розглядається, та передачі його для примусового виконання до виконавчої служби.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 жовтня 2018 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.
      Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 31 жовтня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що ПАТ "ФК "Металіст" оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 6 грудня 2018 року справу прийнято та призначено до розгляду.
      Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
      Під час розгляду справи суди встановили, що 21 вересня 2012 року між ОСОБА_3 (футболіст) і ПАТ "ФК "Металіст" (клуб) укладено Контракт строком дії до 31 травня 2014 року.
      Відповідно до пункту 5.1 Контракту за виконання своїх обов'язків футболісту щомісячно сплачується заробітна плата в розмірі 164 300 грн. Після відрахування всіх необхідних податків клуб сплачує футболісту на банківський рахунок або через касу підприємства щомісяця суму в розмірі 140 000 грн. яка є еквівалентною 17 500 доларів США відповідно до комерційного курсу 8 гривень за 1 долар США, та вираховує з цієї суми усі необхідні податки. Виплата здійснюється в гривнях на основі національного курсу гривні до долара США, установленого НБУ на дату здійснення виплати. Сторони можуть укласти окрему угоду про умови та порядок виплати винагород.
      У будь-який час до закінчення строку дії Контракту його може бути продовжено або укладено на новий строк за згодою сторін. Зміни та доповнення до Контракту, складені в письмовій формі, підписані сторонами та зареєстровані в ОПФКУ "Прем'єр-ліга", є невід'ємною частиною Контракту. Зміни до Контракту вступають у силу після їх реєстрації в ОПФКУ "Прем'єр-ліга", якщо інше не передбачено угодою сторін (пункти 6.2, 6.4 Контракту).
      5 лютого 2014 року дія Контракту на попередніх умовах була продовжена до 31 травня 2015 року за угодою сторін, яка зареєстрована в ОПФКУ "Прем'єр-ліга".
      5 лютого 2014 року, у день підписання сторонами угоди про продовження дії Контракту між позивачем та клубом також підписано Угоду строком дії до 31 травня 2015 року, тобто до кінця строку дії Контракту.
      Статтею 1 Угоди встановлено, що протягом строку її дії ОСОБА_3 зобов'язується виконувати обов'язки футболіста-професіонала футбольної команди клубу, а клуб бере на себе зобов'язання сплачувати футболісту щомісяця з 1 червня 2014 року по 31 травня 2015 року винагороду в розмірі 22 500 доларів США.
      Починаючи із жовтня 2014 року ПАТ "ФК "Металіст" належним чином не виконувало умов Контракту та Угоди щодо сплати ОСОБА_3 заробітної плати та винагороди.
      Наказом генерального директора ПАТ "ФК "Металіст" від 29 травня 2015 року N 277 ОСОБА_3 звільнено із займаної посади футболіста-професіонала футбольної команди "Металіст" 31 травня 2015 року за власним бажанням, у звязку із закінченням дії Контракту.
      2 червня 2015 року між ПАТ "ФК "Металіст" та ОСОБА_3 підписано Додаткову угоду до Контракту про таке.
      Сторони домовились достроково розірвати Контракт за згодою сторін з 2 червня 2015 року. Підписанням Додаткової угоди клуб підтверджує відсутність фінансових або будь-яких інших претензій до футболіста. Додаткова угода є підставою для звільнення футболіста з клубу із внесенням запису до трудової книжки футболіста від 2 червня 2015 року про звільнення за згодою сторін відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) (пункти 1-3 Додаткової угоди).
      Підписанням Додаткової угоди сторони підтверджують досягнення домовленостей щодо врегулювання питання фінансових вимог футболіста до клубу (пункт 4 Додаткової угоди).
      Сторони визнали, узгодили та зафіксували загальний розмір заборгованості клубу перед футболістом у розмірі 200 000 доларів США (заробітна плата відповідно до пункту 5.1 Контракту за жовтень-грудень 2014 року, січень-лютий 2015 року по 20 000 доларів США за місяць, а разом - 100 000 доларів США; винагорода відповідно до Угоди за аналогічний період по 20 000 доларів США за місяць, а разом - 100 000 доларів США) (пункти 5, 6 Додаткової угоди).
      Сторони домовились, що заборгованість клубу перед футболістом буде сплачуватись у гривневому еквіваленті на основі офіційного курсу НБУ на дату здійснення виплати (пункт 7 Додаткової угоди).
      Пунктом 8 Додаткової угоди встановлено, що клуб бере на себе зобов'язання сплатити футболісту суму загального розміру заборгованості готівковими коштами з каси ПАТ "ФК "Металіст" у такому порядку:
      у строк до 10 серпня 2015 року - 20 000 доларів США;
      у строк до 10 вересня 2015 року - 20 000 доларів США;
      у строк до 10 жовтня 2015 року - 20 000 доларів США;
      у строк до 10 листопада 2015 року - 20 000 доларів США;
      у строк до 10 грудня 2015 року - 20 000 доларів США;
      у строк до 10 січня 2016 року - 30 000 доларів США;
      у строк до 10 лютого 2016 року - 70 000 доларів США.
      У разі своєчасного виконання клубом умов сплати заборгованості у строк до 10 січня 2016 року футболіст не буде претендувати на виконання клубом умови про сплату заборгованості у строк до 10 лютого 2016 року в розмірі 70 000 доларів США. У такому випадку сума фінансових претензій футболіста до клубу буде складати 130 000 доларів США (пункт 10 Додаткової угоди).
      Заборгованість ОСОБА_3, зокрема, у розмірах і в порядку, визначених Додатковою угодою, виплачена не була.
      Ухвалою Господарського суду Харківської області від 9 червня 2017 року порушено провадження у справі про банкрутство ПАТ "ФК "Металіст".
      У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Відповідно до статей 4?, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, господарським судам підвідомчі справи про банкрутство, розгляд яких здійснюється у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Господарським судам також підвідомчі справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про стягнення заробітної плати і такі справи розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.
      Разом з тим на час порушення провадження у справі про банкрутство 9 червня 2017 року цей спір було вирішено заочним рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року, яке набрало законної сили. Заяву про перегляд заочного рішення та апеляційну скаргу на це рішення відповідач поданв у вересні та жовтні 2017 року відповідно. У заяві та апеляційній сказі арбітражний керуючий, на якого господарським судом покладено виконання обов'язків керівника ПАТ "ФК "Металіст", про порушення судом першої інстанції правил предметної або суб'єктної юрисдикції питання не порушував.
      Відповідно до статей 1, 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" кредитором є юридична або фізична особа, а також органи доходів і зборів та інші державні органи, які мають підтверджені у встановленому порядку документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника. Кредитори за вимогами щодо виплати заробітної плати мають право протягом тридцяти днів від дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують.
      Вимоги позивача до ПАТ "ФК "Металіст" виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство, а право їх заявити у межах справи про банкрутство ПАТ "ФК "Металіст" у ОСОБА_3 виникло з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство. Разом з тим до порушення провадження у справі про банкрутство ОСОБА_3 скористався своїм правом, визначеним статтями 3, 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій), і звернувся до суду за вирішенням трудового спору в порядку цивільного судочинства, судове рішення за результатами розгляду якого було ухвалене та набрало законної сили також до порушення провадження у справі про банкрутство ПАТ "ФК "Металіст".
      Тобто на час винесення ухвали Господарського суду Харківської області від 9 червня 2017 року, якою порушено провадження у справі про банкрутство ПАТ "ФК "Металіст", спір про стягнення заробітної плати на користь ОСОБА_3 був відсутній у зв'язку з його вирішенням.
      З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначений спір підлягав розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Щодо інших наведених у касаційній скарзі доводів Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      Згідно із частиною третьою статті 21 КЗпП України контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.
      Укладення трудового договору у формі контракту з особами, які здійснюють професійну діяльність у спорті передбачено Законом України "Про фізичну культуру і спорт", зокрема частиною третьою статті 38.
      Відповідно до статей 1, 20 Закону України "Про оплату праці" заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства. Оплата праці за контрактом визначається за угодою сторін на підставі чинного законодавства, умов колективного договору і пов'язана з виконанням умов контракту.
      Статтею 2 Закону України "Про оплату праці" визначено структуру заробітної плати, яка складається з основної заробітної плати, додаткової заробітної плати, а також заохочувальних та компенсаційних виплат. До останніх належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
      Згідно із частиною першою статті 21 Закону України "Про оплату праці" працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.
      Можливість укладення між позивачем і відповідачем окремої угоди про умови і порядок виплати винагородипрямо передбачена Контрактом. Угодою визначено умови виплати ОСОБА_3 щомісячної винагороди за виконання ним обов'язків футболіста-професіонала футбольної команди клубу та винагороди за успішний виступ у складі команди за підсумками спортивного сезону, яка має заохочувальний характер. Нею ж передбачено можливість застосування до футболіста штрафу за порушення умов Контракту, трудової та спортивної дисципліни шляхом позбавлення щомісячної винагороди до 100 %, а також розірвання цієї Угоди (статті 1, 2, 7, 8 Угоди).
      Таким чином, Угода укладена на виконання Контракту, а не як його доповнення чи зміна щодо умов виплати основної заробітної плати, та встановлює порядок здійснення заохочувальних виплат у вигляді винагород, а також підстави їх позбавлення.
      Оскільки сторони погодили умови Угоди, яка не є невід'ємною частиною Контракту та набрала чинності з моменту її підписання (стаття 10 Угоди), то пункт 6.4 Контракту про те, що всі зміни і доповнення до нього набирають чинності після реєстрації ОПФКУ "Прем'єр-ліга", до неї не застосовуються.
      Згідно з підпунктом 37 пункту 13.7 розділу 13 статуту ПАТ "ФК "Металіст" у редакції, чинній на час укладення Угоди, до виключної компетенції наглядової ради товариства належить погодження до їх укладення господарських угод, вартість яких перевищує 250 000 гривень.
      Разом з тим підпункт 15 пункту 14 розділу 14 цього статуту встановлює, що до повноважень генерального директора ПАТ "ФК "Металіст" відноситься призначення на посаду та звільнення працівників товариства на підставі чинного законодавства України.
      Відповідно до частини першої статті 179 Господарського кодексу України (далі - ГК України) майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.
      Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами - громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства (частина третя статті 175 ГК України).
      Оскільки трудовий договір та укладені на його виконання договори (угоди) не є господарськими угодами, правовідносини між сторонами регулюються КЗпП України та іншими законодавчими актами про працю, тому посилання заявника на перевищення генеральним директором повноважень при підписанні Контракту та Угоди без попереднього погодження наглядової ради є безпідставним.
      Частиною першою статті 115 КЗпП України передбачено, що заробітна плата виплачується працівнику регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором, але не рідше двох раз на місяць, через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів.
      Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
      Частиною першою статті 116 КЗпП України регламентовано, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
      Звертаючись із позовом, ОСОБА_3 послався на те, що загальна сума заборгованості ПАТ "ФК "Металіст" із виплати йому заробітної плати за Контрактом і Угодою складає 320 000 доларів США, її розмір був за згодою сторін зменшений до 200 000 доларів США на підставі Додаткової угоди, яку в установленому законом порядку недійсною не визнано.
      Виходячи з принципу диспозитивності цивільного судочинства суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов правильних висновків про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача суми заборгованості, визначеної в цій Додатковій угоді, в гривневому еквіваленті на момент ухвалення рішення.
      Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Таким чином, суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями здійснювати перевірку обставин, установлених судами попередніх інстанцій, у тому числі щодо правильності здійснення розрахунку сум, призначених до стягнення.
      Велика Палата Верховного Судувважає, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій постановлено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 14 грудня 2017 року відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки наведені в касаційній скарзі доводи висновків суду не спростовують.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат.
      Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
      Ураховуючи, що ухвалою Верховного Суду у складі судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2018 року до завершення розгляду касаційної скарги зупинено виконання заочного рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року в частині, яка не стосується стягнення заробітної плати за один місяць, то виконання цього рішення підлягає поновленню.
      Ураховуючи наведене та керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Футбольний клуб "Металіст" залишити без задоволення.
      Заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 14 грудня 2017 року залишити без змін.
      Поновити виконання заочного рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 січня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 657/233/14-ц
      Провадження N 14-447цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      заявник - ОСОБА_3,
      заінтересовані особи: Каланчацький районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Херсонській області (далі - Каланчацький РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області), Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Херсонській області (далі - УДВС ГТУЮ у Херсонській області), відділ примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Херсонській області (далі - ВПВР УДВС ГТУЮ у Херсонській області), Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Приватні інвестиції" (далі - ТОВ "ФК "Приватні інвестиції"),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 та його представника ОСОБА_4
      на ухвалу Каланчацького районного суду Херсонської області від 30 січня 2018 року в складі судді Скригун В.В. та постанову Апеляційного суду Херсонської області від 22 березня 2018 року в складі колегії суддів Ігнатенко П.Я., Воронцової Л.П., Полікарпової О.М.
      у справі за скаргою ОСОБА_3 на дії головного державного виконавця Каланчацького РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області, начальника УДВС ГТУЮ у Херсонській області та
      УСТАНОВИЛА:
      У грудні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду зі скаргою на дії головного державного виконавця Каланчацького РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області, начальника УДВС ГТУЮ у Херсонській області, у якій зазначав, що 06 червня 2015 року відкрито виконавче провадження N 48033021, яке у подальшому об'єднане у зведене виконавче провадження N 48233457. Постановою головного державного виконавця Каланчацького РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області від 22 листопада 2017 року виконавче провадження N 48033021 передано до ВПВР УДВС ГТУЮ у Херсонській області, у мотивувальній частині якої зазначено, що підставою для її винесення є постанова начальника УДВС ГТУЮ у Херсонській області.
      На думку ОСОБА_3, відсутні законні підстави для такої передачі виконавчого провадження, у зв'язку з чим просив: визнати дії начальника УДВС ГТУЮ у Херсонській області та головного державного виконавця Каланчацького РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області протиправними, скасувати вказані постанови та зобов'язати ВПВР УДВС ГТУЮ у Херсонській області передати виконавче провадження N 48033021 до Каланчацького РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області.
      Ухвалою Каланчацького районного суду Херсонської області від 30 січня 2018 року у задоволенні скарги відмовлено.
      Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що постанова начальника УДВС ГТУЮ у Херсонській області про передачу виконавчого провадження є законною, оскільки на момент прийняття такого рішення існували обставини, що ускладнювали виконання державними виконавцями Каланчацького РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області судового рішення про стягнення боргу з ОСОБА_3 на користь ТОВ "ФК "Приватні інвестиції", а саме - відсутність у штаті цього відділу виконавчої служби достатньої кількості осіб для своєчасного виконання судових рішень. Крім того, ОСОБА_3 має право оскаржити будь-які дії або бездіяльність чи рішення державних виконавців ВПВР УДВС ГТУЮ у Херсонській області.
      Постановою Апеляційного суду Херсонської області від 22 березня 2018 року ухвалу Каланчацького районного суду Херсонської області від 30 січня 2018 року залишено без змін.
      Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції зробив правильний та обґрунтований висновок про відмову у задоволенні скарги, оскільки стаття 25 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII) не містить вичерпного переліку підстав для передачі виконавчого провадження від одного органу виконавчої служби до іншого.
      У червні 2018 року ОСОБА_3 та його представник ОСОБА_4 подали касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просили скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення - про задоволення скарги.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції повинен був відмовити у відкритті провадження у справі, оскільки скарга не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. На думку заявників, справа за скаргою на дії (бездіяльність) державного виконавця повинна розглядатися у порядку адміністративного судочинства, а суд апеляційної інстанції був неправомочний переглядати в апеляційному порядку справу як цивільну.
      Також заявники зазначали, що суди не з'ясували повно і всебічно всі обставини справи, які мають значення для правильного вирішення справи. Зокрема, суди необґрунтовано визнали правомірною передачу виконавчого провадження з одного органу виконавчої служби до іншого.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 06 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 19 вересня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Згідно з частиною першою статті 1 Закону N 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      Учасниками виконавчого провадження є виконавець, сторони, представники сторін, прокурор, експерт, спеціаліст, перекладач, суб'єкт оціночної діяльності - суб'єкт господарювання, особи, права інтелектуальної власності яких порушені,? за виконавчими документами про конфіскацію та знищення майна на підставі статей 176, 177 і 229 Кримінального кодексу України, статті 51-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення (частина перша статті 14 Закону N 1404-VIII).
      Права та обов'язки виконавця передбачені у статті 18 Закону N 1404-VIII.
      Відповідно до статей 1-3 Закону України від 02 червня 2016 року N 1403-VIII "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" (далі - Закон N 1403-VIII) примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України "Про виконавче провадження" випадках - на приватних виконавців. Правовою основою діяльності органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є Конституція України, цей Закон, міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, інші закони, нормативно-правові акти, прийняті на їх виконання. Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом.
      Частиною першою статті 4 Закону N 1403-VIII передбачено, що діяльність органів державної виконавчої служби та приватних виконавців здійснюється з дотриманням принципів: 1) верховенства права; 2) законності; 3) незалежності; 4) справедливості, неупередженості та об'єктивності; 5) обов'язковості виконання рішень; 6) диспозитивності; 7) гласності та відкритості виконавчого провадження та його фіксування технічними засобами; 8) розумності строків виконавчого провадження; 9) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями.
      Систему органів примусового виконання рішень становлять: 1) Міністерство юстиції України; 2) органи державної виконавчої служби, утворені Міністерством юстиції України в установленому законодавством порядку (частина перша статті 6 Закону N 1403-VIII).
      Згідно зі статтею 7 Закону N 1403-VIII державними виконавцями є керівники органів державної виконавчої служби, їхні заступники, головні державні виконавці, старші державні виконавці, державні виконавці органів державної виконавчої служби. Державний виконавець є представником влади, діє від імені держави і перебуває під її захистом та уповноважений державою здійснювати діяльність з примусового виконання рішень у порядку, передбаченому законом.
      Відповідно до вимог частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, насамперед цивільних, господарських та адміністративних, між собою. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими та іншими нормативно-правовими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
      Пунктом 7 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 1404-VIII визначено, що виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.
      Відповідно до статті 383 ЦПК України в редакції, яка діяла на час звернення зі скаргою, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.
      Згідно з частиною другою статті 384 цього Кодексускарга подається до суду, який видав виконавчий документ.
      Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, установленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи ДВС, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються.
      Відповідно до пункту 9 частини першої розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції, яка набрала чинності 15 грудня 2017 року та була чинною на час розгляду скарги у суді першої та апеляційної інстанцій, справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Так розділом VII ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду скарги у суді першої та апеляційної інстанцій, врегульовано питання щодо судового контролю за виконанням судових рішень. Зокрема, згідно з частиною першою статті 447 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду скарги у судах першої та апеляційної інстанцій, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
      За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 451 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду скарги у судах першої та апеляційної інстанцій).
      Отже, як право на звернення зі скаргою, так і порядок її розгляду та постановлення ухвали пов'язані з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами ЦПК України, та його примусовим виконанням, яке вчиняється відповідним ВДВС, передбачені нормами ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду скарги у судах першої та апеляційної інстанцій.
      За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставним та таким, що не відповідає нормам чинного законодавства України, твердження у касаційній скарзі про те, що нормами ЦПК України, а саме частиною першою статті 19 (у редакції, чинній на час розгляду скарги у судах першої та апеляційної інстанцій), суди загальної юрисдикції не уповноважені розглядати такі справи.
      У пункті 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час подання скарги до суду, зазначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Аналогічне положення міститься й у пункті 1 частини першої статті 19 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду скарги у судах першої та апеляційної інстанцій).
      Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду скарги у судах першої та апеляційної інстанцій).
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
      Частиною першою статті 181 КАС України (у редакції, чинній на час звернення зі скаргою до суду) передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      Аналогічне положення міститься й у частині першій статті 287 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду скарги у судах першої та апеляційної інстанцій).
      Зазначена норма є загальною і стосується усіх випадків оскарження рішень, дій чи бездіяльність ВДВС, крім тих, що передбачені прямо в окремому законі.
      Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року.
      Оскільки порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, вчинених на виконання судових рішень, постановлених у порядку цивільного судочинства, передбачено у ЦПК України, у таких випадках виключається адміністративна юрисдикція.
      Сама наявність зведеного виконавчого провадження не свідчить про адміністративну юрисдикційність скарги на рішення, дії чи бездіяльність відділу державної виконавчої служби. Визначальним критерієм для віднесення спору до адміністративної юрисдикції є наявність у зведеному виконавчому провадженні судових рішень, ухвалених за правилами різних юрисдикцій чи рішень інших (не судових) органів, якщо ці рішення підлягають примусовому виконанню.
      Разом із тим, ні в ЦПК України, ні в КАС України не врегульовано порядок розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб державної виконавчої служби щодо виконання судових рішень при вчиненні таких дій у зведеному виконавчому провадженні.
      Спеціальним законом, що регулює порядок вчинення виконавчих дій, є чинний Закон N 1404-VIII.
      Відповідно до частин першої та другої статті 74 Закону N 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
      Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
      У справі, яка переглядається, ОСОБА_3 звернувся до суду зі скаргою на дії головного державного виконавця Каланчацького РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області, начальника УДВС ГТУЮ у Херсонській області щодо організації виконання виконавчого листа, виданого Каланчацьким районним судом Херсонської області 18 листопада 2014 року, про стягнення з нього на користь ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" грошових коштів у розмірі 384 623,70 грн.
      Питання юрисдикційності справ за скаргами на дії державного виконавця вже було розглянуто Великою Палатою Верховного Суду, і з цього приводу зроблено висновок про те, що вказані справи мають розглядатися у порядку того судочинства, у якому ухвалені судові рішення, на виконання яких видано виконавчі документи, що підлягають примусовому виконанню. У порядку адміністративного судочинства розглядаються скарги на дії, бездіяльність та рішення державного виконавця у виконавчому провадженні, у якому, окрім виконавчих листів, виданих на виконання рішень, ухвалених за правилами цивільного судочинства, об'єднані рішення інших органів чи примусово виконуються судові рішення, ухвалені за правилами різних процесуальних законів. Зокрема, такі висновки містяться в постановах від 14 березня 2018 року в справі N 14-19цс18, від 20 червня 2018 року в справі N 14-207цс18, від 12 вересня 2018 року в справі N 11-675апп18, і підстав для відступу від такої позиції не вбачається.
      Суди правильно розглянули спір у порядку цивільного судочинства, оскільки як судом першої, так і апеляційної інстанцій встановлено, що оскаржуються дії виконавця та начальника державної виконавчої служби щодо виконання виконавчого листа, виданого на виконання рішення, ухваленого в порядку цивільного судочинства. У матеріалах справи відсутні докази того, що у зведеному виконавчому провадженні об'єднано виконавчі документи, видані на виконання судових рішень, ухвалених за правилами різних юрисдикцій, чи містяться рішення інших органів, і судами першої та апеляційної інстанцій таких обставин не встановлено.
      Щодо вирішення судами попередніх інстанцій скарги ОСОБА_3 по суті Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      Суди установили, що рішенням Каланчацького районного суду Херсонської області від 27 серпня 2014 року у цивільній справі N 657/233/14-ц за позовом ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_3 на користь ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" стягнуто заборгованість за кредитним договором від 19 серпня 2008 року N 13/а-06 у розмірі 384 623,70 грн.
      На виконання зазначеного рішення Каланчацьким районним судом Херсонської області 18 листопада 2014 року видано виконавчий лист N 657/233/14-ц.
      Постановою головного державного виконавця ВДВС Каланчацького РУЮ від 06 липня 2015 року відкрито виконавче провадження з виконання вказаного вище виконавчого листа, номер виконавчого провадження 48033021.
      Зі змісту постанови начальника УДВС ГТУЮ у Херсонській області від 14 листопада 2017 року вбачається, що у зв'язку з недостатньою чисельністю особового складу, значним надходженням виконавчих документів до виконання та значним навантаженням виконавчих проваджень на кожного виконавця вирішено передати виконавче провадження N 48033021 для подальшого виконання з Каланчацького РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області до ВПВР УДВС ГТУЮ у Херсонській області, зобов'язавши Каланчацький РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області передати зазначене виконавче провадження.
      Постановою головного державного виконавця Каланчацького РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області від 22 листопада 2017 року на підставі постанови начальника УДВС ГТУЮ у Херсонській області від 14 листопада 2017 року про передачу виконавчого провадження N 48033021, керуючись частиною другою статті 25 Закону України "Про виконавче провадження", вирішено передати виконавчий документ до ВПВР УДВС ГТУЮ у Херсонській області.
      Постановою старшого державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ у Херсонській області прийнято до виконання виконавче провадження N 48033021 для примусового виконання виконавчого листа N 657/233/14-ц, виданого 18 листопада 2014 року Каланчацьким районним судом Херсонської області.
      Згідно з частиною третьою статті 25 Закону N 1404-VIII у разі відводу (самовідводу) всіх державних виконавців органу державної виконавчої служби, утворення виконавчої групи, якщо виконавчі провадження щодо одного й того самого боржника відкриті в різних органах державної виконавчої служби, наявності інших обставин, що ускладнюють виконання рішення, виконавче провадження може бути передане від одного органу державної виконавчої служби до іншого.
      Передача виконавчих проваджень від одного державного виконавця до іншого, від одного органу державної виконавчої служби до іншого або до виконавчої групи здійснюється в порядку, визначеному Міністерством юстиції України (частина четверта статті 25 Закону N 1404-VIII).
      Тобто Закон N 1404-VIII наділяє орган державної виконавчої служби дискреційними повноваженнями щодо передачі виконавчих проваджень, перелік обставин яких не є вичерпним.
      Доказів на спростування заперечень Каланчацького РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області щодо наявності підстав для передачі виконавчого провадження про стягнення з ОСОБА_3 заборгованості не надано.
      Разом із тим суди дослідили заперечення Каланчацького РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області та УДВС ГТУЮ у Херсонській області щодо відповідності дій зазначених осіб як Закону N 1404-VIII, так і Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 02 квітня 2012 року N 512/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 02 квітня 2012 року за N 489/20802.
      За таких обставин, відмовляючи у задоволенні скарги, суди зробили обґрунтований висновок, що примусове виконання рішення Каланчацького районного суду Херсонської області державними виконавцями ВПВР УДВС ГТУЮ у Херсонській області жодним чином не порушує прав боржника ОСОБА_3
      Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновком судів, що оскаржувані дії головного державного виконавця Каланчацького РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області та начальника УДВС ГТУЮ у Херсонській області є правомірними.
      Наведені в касаційній скарзі доводи, що неукомплектованість штату у Каланчацькому РВ ДВС ГТУЮ у Херсонській області не дають підстав для передачі виконавчого провадження іншому органу виконавчої служби, зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції, оскільки суди попередніх інстанцій встановили фактичні обставини, вивчили надані сторонами докази, надали їм правову оцінку.
      Статтею 89 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах) установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду зазделегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
      Оскаржувані судові рішення містять висновки щодо сукупності доказів, оцінки цих доказів, визначення правовідносин, що виникли між сторонами, та застосування норм матеріального і процесуального права, відповідають вимогам статті 263 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах) щодо законності й обґрунтованості.
      Із матеріалів справи та змісту оскаржуваних судових рішень не вбачається, що суди при розгляді справи допустили порушення норм матеріального та процесуального права.
      Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      З огляду на вказане оскаржувані судові рішення у цій справі необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
      Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, перерозподіл судових витрат не проводиться.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 та його представника ОСОБА_4 залишити без задоволення.
      Ухвалу Каланчацького районного суду Херсонської області від 30 січня 2018 року та постанову Апеляційного суду Херсонської області від 22 березня 2018 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      22 серпня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 2-1169/11
      Провадження N 14-265 цс 18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства (далі також - ПАТ) "Дельта Банк" (далі також - позивач) до ОСОБА_3, фізичної особи-підприємця (далі також - ФОП) ОСОБА_4, ФОП ОСОБА_5 (далі разом - відповідачі) про стягнення заборгованості
      за касаційною скаргою ФОП ОСОБА_5 на рішення Апеляційного суду Рівненської області від 31 жовтня 2013 року, ухвалене колегією суддів у складі Оніпко О.В., Хилевича С.В. і Рожина Ю.М.
      Учасники справи:
      - позивач: ПАТ "Дельта Банк",
      - відповідачі: ОСОБА_3, ФОП ОСОБА_4, ФОП ОСОБА_5
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 18 червня 2010 року ПАТ "УкрСиббанк" звернулося до суду з позовом, в якому просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за договором про надання споживчого кредиту від 21 липня 2008 року N 11374131000 (далі - кредитний договір), договорами поруки від 21 липня 2008 року N 218541 і N 218542 (далі - договори поруки) у розмірі 55 991,11 доларів США, що станом на 4 червня 2010 року за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) становило 443 746,34 грн. неустойку у розмірі 500 грн. пеню - 3 242,16 грн.
      2. ПАТ "УкрСиббанк" мотивувало позов такими обставинами:
      2.1. 21 липня 2008 року ПАТ "УкрСиббанк" уклало з ОСОБА_3 (далі також - позичальник) кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у сумі 52 500, 00 дол. США зі сплатою 14,35 % річних.
      2.2. Цей кредит позичальник мала повернути у повному обсязі згідно з графіком погашення кредиту, але не пізніше 20 липня 2023 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту, встановлений на підставі додаткової угоди сторін або згідно з умовами кредитного договору достроково, якщо ПАТ "УкрСиббанк" визнає (з моменту отримання позичальником відповідної письмової вимоги, але не пізніше 41 календарного дня з дати її відправлення) термін повернення кредиту таким, що настав, а кредит - обов'язковим до повернення.
      2.3. 21 липня 2008 року з метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за цим договором ПАТ "УкрСиббанк" уклало з ФОП ОСОБА_4 і ФОП ОСОБА_5 (далі разом - поручителі) договори поруки, за якими поручителі у разі порушення позичальником зобов'язань за кредитним договором несуть з ним солідарну відповідальність.
      2.4. Позичальник не дотримувалася графіку погашення як кредиту, так і процентів за кредитом, і разом з поручителями ухилялася від виконання договірних зобов'язань.
      2.5. 17 липня 2009 року ПАТ "УкрСиббанк" відправило позичальникові та поручителям письмову вимогу, в якій вказало, що строк повернення кредиту вважається таким, що настав, і потрібно погасити заборгованість до 15 серпня 2009 року. Проте позичальник і поручителі цю вимогу так і не виконали.
      Короткий зміст рішень суду першої інстанції
      3. 26 грудня 2011 року Рівненський міський суд Рівненської області замінив позивача у справі з ПАТ "УкрСиббанк" на ПАТ "Дельта Банк", яке 8 грудня 2011 року придбало за договором купівлі-продажу права вимоги за кредитним договором.
      4. 5 серпня 2013 року Рівненський міський суд Рівненської області ухвалив рішення, яким задовольнив позов частково:
      4.1. Стягнув з позичальника на користь позивача заборгованість у розмірі 55 991,11 доларів США, що за офіційним курсом НБУ становить 443 746,34 грн. неустойку у розмірі 500 грн. пеню у розмірі 3 242,16 грн;
      4.2. У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
      5. Мотивував задоволення позовних вимог тим, що позичальник, яка підтвердила, що 21 липня 2009 року поштою та 22 липня 2009 року особисто у відділенні ПАТ "УкрСиббанк" отримала вимогу про погашення заборгованості до 15 серпня 2009 року, цей обов'язок не виконала.
      6. Відмовляючи у задоволенні позову до поручителів, суд першої інстанції вважав, що порука припинилася на підставі частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, оскільки позивач не надав суду доказів відправлення поручителям вимог від 17 липня 2009 року, а до суду звернувся лише 18 червня 2010 року, тобто, пропустив шестимісячний строк звернення до поручителів з дня настання строку виконання основного зобов'язання.
      Короткий зміст рішень суду апеляційної інстанції
      7. 31 жовтня 2013 року Апеляційний суд Рівненської області ухвалив рішення за апеляційною скаргою позивача, яким скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове про часткове задоволення позовних вимог:
      7.1. Стягнув з позичальника та ОСОБА_4 солідарно на користь позивача заборгованість у розмірі 55 991,11 доларів США, що відповідно до офіційного курсу НБУ становило 443 746,34 грн. неустойку в розмірі 500 грн. пеню у розмірі 3 242,16 грн;
      7.2. Стягнув з позичальника та ОСОБА_5 солідарно на користь позивача заборгованість у розмірі 55 991,11 доларів США, що відповідно до офіційного курсу НБУ становить 443 746,34 грн. неустойку в розмірі 500 грн. пеню в розмірі 3 242,16 грн.
      8. Мотивував рішення такими обставинами:
      8.1. Позичальник зобов'язання за кредитним договором не виконала.
      8.2. Днем настання строку виконання основного зобов'язання за цим договором, з якого починається відлік шестимісячного строку для пред'явлення вимог до поручителів, є 20 липня 2023 року або визначений вказаним договором день його одностороннього розірвання банком, або одностороннього внесення до цього договору змін.
      8.3. Днем припинення поруки є 20 липня 2023 року або день після спливу шести місяців з дня одностороннього розірвання банком кредитного договору, або з дня внесення до нього змін. Тому відсутні передбачені частиною четвертою статті 559 ЦК України підстави вважати договори поруки припиненими.
      9. Дійшовши у мотивувальній частині рішення висновку про необхідність задоволення позову у повному обсязі, у резолютивній частині рішення суд апеляційної інстанції вказав про часткове задоволення позову.
      10. 26 грудня 2016 року Апеляційний суд Рівненської області ухвалами відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційними скаргами поручителів, поданими 2 листопада 2016 року, оскільки визнав причини пропуску строку на апеляційне оскарження неповажними.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      11. 24 березня 2017 року ФОП ОСОБА_5 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою. Просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та направити справу на новий розгляд до цього ж суду. Скаржиться на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції
      12. 13 червня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ поновив ФОП ОСОБА_5 строк на касаційне оскарження рішення суду апеляційної інстанції та відкрив касаційне провадження у справі.
      13. 7 червня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу тим, що відповідач оскаржує рішення Апеляційного суду Рівненської області від 31 жовтня 2013 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      14. ФОП ОСОБА_5 вважає, що строк повернення кредиту за кредитним договором настав 15 серпня 2009 року. Протягом шести місяців з цього дня позивач вимогу про виконання обов'язку за кредитним договором замість позичальника до ФОП ОСОБА_5 не пред'явив. З огляду на це вважає, що його порука за кредитним договором припинилася 16 лютого 2010 року, тобто до звернення з позовом у цій справі, поданим 18 червня 2010 року.
      15. Стверджує, що суди помилково прийняли до розгляду позовні вимоги до поручителів за правилами цивільного судочинства, оскільки такі вимоги, адресовані фізичним особам-підприємцям мають розглядатися за правилами господарського судочинства.
      (2) Позиції інших учасників справи
      16. 14 серпня 2018 року до суду надійшли письмові пояснення позичальника, в яких вона вказала на те, що позивач не долучив до позовної заяви доказів (платіжних доручень, меморіальних ордерів, чеків тощо) надання їй кредитних коштів. На підтвердження доводів звертається до приписів частин першої та другої статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність", Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління НБУ N 254 від 18 червня 2003 року, й Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої Постановою НБУ від 21 січня 2004 року N 22. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Рівненської області від 31 жовтня 2013 року, а справу направити на новий розгляд до цього суду.
      17. Позивач і відповідач-ФОП ОСОБА_4 позицію щодо касаційної скарги не висловили.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      18. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають з цивільних та інших првовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      19. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).
      20. Отже, за правилами цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      21. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12).
      22. ГПК України у редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року, передбачає, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають, зокрема, при виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці (пункт 1 частини першої статті 20).
      23. Тобто, з 15 грудня 2017 року господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду: спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами такого основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. Така юрисдикція визначається, враховуючи склад сторін основного зобов'язання.
      24. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позов до відповідачів з вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором був поданий дофізичної особи-позичальника, яка допустила неналежне виконання зобов'язань за цим договором, а також до поручителів, які є ФОП, і кожен з яких за умовами договорів поруки погодився розділити відповідальність із позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язання за кредитним договором.
      25. У касаційній скарзі ФОП ОСОБА_5 звертається до приписів статті 16 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, і вказує на те, що позовні вимоги до поручителів мали розглядатися за правилами господарського, а не цивільного судочинства.
      26. Стаття 16 ЦПК України у зазначеній редакції передбачала, що не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів.
      27. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з позичальника та поручителів могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони.
      28. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій.
      29. Стаття 1 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору, укладеного між юридичною особою-кредитором, фізичною особою-боржником за основним зобов'язанням і поручителями, які є суб'єктами господарювання.
      30. Натомість, ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, не встановлював обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу.
      31. Крім того, вирішення такого спору за правилами цивільного судочинства в частині позовних вимог до боржника за основним зобов'язанням, який є фізичною особою, а за правилами господарського судочинства - в частині позовних вимог до поручителів, які є суб'єктами господарювання та несуть солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, оскільки дослідження одного і того ж предмета та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій.
      32. Позовні вимоги до кількох відповідачів мали розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, зокрема, нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, коли була відсутня спільність предмета позову.
      33. Стаття 554 ЦК України встановлює, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.
      34. Норми права, що регулюють інститут поруки, не передбачають солідарної відповідальності поручителів між собою за різними договорами поруки, якщо цими договорами не передбачено іншого.
      35. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач уклав з поручителями окремі договори поруки. Ці договори не передбачають солідарної відповідальності поручителів між собою. Відповідальність кожного з поручителів перед позивачем є солідарною з позичальником як боржником за основним зобов'язанням.
      36. Відповідно до частини першої статті 543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
      37. Відтак, з огляду на солідарний обов'язок перед кредитором боржника за основним зобов'язанням з поручителями, кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо.
      38. У цій справі заявлені однакові позовні вимоги до кожного з відповідачів щодо стягнення заборгованості за одним кредитним договором солідарно з позичальника та поручителів.
      39. Право особи заявити однорідні позовні вимоги до кількох відповідачів передбачена у процесуальному законі незалежно від того, чи існує між цими відповідачами солідарне зобов'язання. Спільний розгляд позовних вимог кредитора до боржника за основним зобов'язанням і кількох поручителів не створює солідарного обов'язку для останніх між собою.
      40. Позовні вимоги у цій справі є однорідними та нерозривно пов'язані з обов'язком належного виконання основного зобов'язання за кредитним договором. Тому ефективний судовий захист прав та інтересів позивача буде можливим за умови розгляду цього спору в межах однієї справи одним судом. Такий розгляд вплине, зокрема, і на ефективність виконання рішення суду із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин.
      41. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що цей спір, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, має розглядатися за правилами цивільного судочинства.
      42. Близьких за змістом висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у постановах, зокрема, від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (відступивши від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 1 березня 2017 року у справі N 6-923цс16), від 21 березня 2018 року у справі N 2-1390/11 (відступивши від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 1 липня 2015 року у справі N 6-745цс15) і від 30 травня 2018 року у справі N 569/2749/15-ц.
      43. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими мотивовані, зокрема, висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 1 липня 2015 року у справі N 6-745цс15, доводи касаційної скарги про необхідність закриття провадження у справі в частині позовних вимог до поручителів, які є фізичними особами-підприємцями.
      (1.2) Щодо інших доводів касаційної скарги
      44. Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів.
      45. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
      46. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 21 липня 2008 року ПАТ "УкрСиббанк" уклало з позичальником кредитний договір, за яким позичальник отримала кредит у сумі 52 500, 00 дол. США зі сплатою 14,35 % річних.
      47. За статтею 526 ЦК Українизобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      48. Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України).
      49. Одним із видів забезпечення виконання зобов'язання є порука (частина перша статті 546 ЦК України).
      50. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).
      51. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частини перша статті 554 ЦК України).
      52. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частина друга статті 554 ЦК України).
      53. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 21 липня 2008 року ПАТ "УкрСиббанк" уклало з поручителями договори поруки, згідно з умовами яких поручителі зобов'язалися перед ПАТ "УкрСиббанк" як кредитором за виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, а у випадку їх невиконання кредитор мав право звернутися з письмовою вимогою про виконання зобов'язань за кредитним договором до позичальника та кожного з поручителів.
      54. Припинення поруки пов'язане, зокрема, із закінченням строку її чинності.
      55. Відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.
      56. Отже, порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлено договором чи законом строк її дії, його сплив припиняє відповідне право кредитора.
      57. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до пункту 2.2 договорів поруки у випадку невиконання боржником зобов'язань за основним договором кредитор має право пред'явити вимоги безпосередньо до поручителя, які останній зобов'язаний виконати протягом десяти робочих днів з дати відправлення йому такої вимоги (рекомендованим листом) шляхом переказу/перерахування коштів на вказані кредитором рахунки у розмірі, визначеному пунктом 1.3 договору поруки.
      58. Суд апеляційної інстанції вказав, що згідно з пунктом 3.1 договорів поруки вони набрали чинності з моменту їх підписання обома сторонами та діють до повного припинення всіх зобов'язань боржника за основним договором або до виконання поручителем зобов'язань боржника за основним договором, тобто до настання першої з цих подій.
      59. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Натомість, календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати, є терміном (частина друга статті 252 ЦК України).
      60. Отже, умови договорів поруки про їхню дію до повного припинення всіх зобов'язань боржника за основним договором або до виконання поручителем зобов'язань боржника за основним договором, тобто до настання першої з цих подій, не встановлюють строк припинення поруки у розумінні статті 251 ЦК України. Тому у цьому випадку має застосовуватися припис частини четвертої статті 559 цього кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постановах від 24?вересня 2014?року у справі N 6-106цс14, від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15, від 22 червня 2016 року у справі N 6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі N 6-272цс16, від 29 березня 2017 року у справі N 6-3087цс16, від 14 червня 2017 року у справі N 644/6558/15-ц).
      61. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові в позові у разі звернення до суду. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов'язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений вказаним приписом, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін. Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов'язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постанові від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15).
      62. З огляду на преклюзивний характер строку поруки та зумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію забезпеченого порукою зобов'язання застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення "пред'явлення вимоги" до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред'явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред'явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постанові від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15).
      63. Отже, досліджені судами умови договорів поруки про можливість ПАТ "УкрСиббанк" звернутися з письмовою вимогою про виконання зобов'язань за кредитним договором до кожного з поручителів (суд першої інстанції встановив, що позивач не надав суду доказів відправлення поручителям вимог від 17 липня 2009 року) не звільняє ПАТ "УкрСиббанк" від обов'язку виконати припис частини четвертої статті 559 ЦК України щодо подання позову до поручителів у межах шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання.
      64. Такий позов слід пред'явити протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов'язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем) (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постанові від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15).
      65. Під виконанням сторонами зобов'язання слід розуміти реалізацію ними прав і обов'язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором.
      66. У пункті 1.3.4 кредитного договору, як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, сторони погодили, що позичальник зобов'язується сплачувати проценти з 1 по 10 число (включно) кожного місяця, наступним за тим, за яким були нараховані банком такі проценти.
      67. Апеляційний суд вказав, що у пункті 1.2.2 кредитного договору передбачено обов'язок позичальника повернути кредит у повному обсязі в терміни та розмірах, що встановлені графіком погашення кредиту згідно з додатком N 1 до договору (якщо сторони визначили такий графік погашення й уклали додаток N 1 до договору), але в будь-якому випадку не пізніше 20 липня 2023 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту відповідно до умов цього договору (пункту 1.2.2 і розділу 6) та/або умов відповідної угоди сторін.
      68. Згідно з додатком N 1 до кредитного договору, дослідженим судами першої й апеляційної інстанцій, позичальник зобов'язується повернути банку кредит у таких розмірах, щоби станом на вказану нижче дату сума заборгованості за кредитом не перевищувала такий розмір: 21 липня 2008 року - 52 500,00 доларів США; 10 вересня 2008 року - 52 208,00 доларів США і так далі.
      69. Отже, сторони кредитного договору встановили, зокрема, строк виконання позичальником окремих зобов'язань з внесення щомісячних платежів, що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору.
      70. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов'язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку.
      71. Якщо умовами кредитного договору передбачені окремі зобов'язання боржника щодо повернення боргу щомісяця частинами та встановлена самостійна відповідальність боржника за невиконання таких обов'язків, то у разі неналежного виконання позичальником цих зобов'язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованості повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.
      72. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то з урахуванням змісту частини четвертої статті 559 цього кодексу зазначені вище правила мають застосовуватися і до поручителя (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постановах від 29 червня 2016 року у справі N 6-272цс16, від 14 червня 2017 року у справі N 644/6558/15-ц).
      73. Отже, у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Якщо банк пред'явить вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання, то згідно з частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення коштів поза межами цього строку (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постановах від 27 січня 2016 року у справі N 6-990цс15, від 29 червня 2016 року у справі N 6-272цс16, від 29 березня 2017 року у справі N 6-3087цс16, від 14 червня 2017 року у справі N 644/6558/15-ц).
      74. Проте, суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що внаслідок неналежного виконання позичальником умов кредитного договору, а саме недодержання нею графіку погашення як тіла кредиту, так і процентів за користування кредитними коштами, 17 липня 2009 року позивач направив позичальникові вимогу, в якій повідомив про те, що строк повернення кредиту вважається таким, що настав, а кредитну заборгованість потрібно погасити до 15 серпня 2009 року.
      75. Вказану вимогу позичальник отримала 21 липня 2009 року у відділенні "Укрпошти" за місцем проживання та повторно - 22 липня 2009 року - у приміщенні ПАТ "УкрСиббанк".
      76. Згідно з частиною другою статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 "Позика" Глави71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено параграфом 2 "Кредит" і не випливає із суті кредитного договору.
      77. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).
      78. Оскільки ПАТ "УкрСиббанк" відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України пред'явив 17 липня 2009 року позичальникові вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором і вказав у вимозі, що ця заборгованість має бути погашена до 15 серпня 2009 року, кредитор змінив строк виконання основного зобов'язання, яке згідно з цим договором мало виконуватися за графіком погашення кредиту.
      79. Тому помилковим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що днем настання строку виконання основного зобов'язання за цим договором, з якого починається відлік шестимісячного строку для пред'явлення вимог до поручителів, є 20 липня 2023 року або визначений вказаним договором день його одностороннього розірвання банком, або одностороннього внесення до цього договору змін.
      80. За умови пред'явлення банком до боржника та поручителя вимог про дострокове виконання зобов'язання повернути кредит змінюється в односторонньому порядку строк виконання основного зобов'язання, і порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить вимоги до поручителя протягом шести місяців від зміненої дати виконання основного зобов'язання (див. також висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постановах від 21 січня 2015 року у справі N 6-190цс14, від 27 січня 2016 року у справі N 6-990цс15, від 22 червня 2016 року у справі N 6-368цс16, від 24?вересня 2014?року у справі N 6-106цс14).
      81. З огляду на це, беручи до уваги встановлені судами факти направлення позивачем 17 липня 2009 року позичальникові вимоги з вказівками на те, що строк повернення кредиту вважається таким, що настав, а кредитну заборгованість потрібно погасити до 15 серпня 2009 року, позивач мав звернутися до поручителів з позовом у межах шести місяців від цієї дати, а звернувся лише 18 червня 2010 року.
      82. Відтак, помилковими є висновки апеляційного суду про те, що днем настання строку виконання основного зобов'язання, з якого починається відлік шестимісячного строку для пред'явлення кредитором вимоги до поручителів, буде 20 липня 2023 року або визначений договором день одностороннього розірвання банком цього договору, або одностороннього внесення змін до договору, а припинення поруки відповідно до вимог частини четвертої статті 559 ЦК України та пункту 1.2 договору поруки - 20 липня 2023 року або день після спливу шести місяців після дня одностороннього розірвання банком договору, чи внесення змін до нього.
      83. Встановивши, що ПАТ "УкрСиббанк" відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінило строк виконання основного зобов'язання та звернулося з позовними вимогами 18 червня 2010 року, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів.
      84. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами касаційної скарги та висновками суду першої інстанції про те, що позивач пропустив строк для звернення до суду з вимогою до поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      85. Згідно зі статтею 611 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
      86. Враховуючи те, що позичальник, як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, належно не виконала її обов'язок з погашення заборгованості за кредитним договором, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову до цього відповідача.
      87. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
      88. Доводи позичальника, наведені у письмових поясненнях, поданих 10 серпня 2018 року стосуються встановлення фактичних обставин справи, які не були встановлені судами першої й апеляційної інстанцій. Крім того, позичальник рішення суду апеляційної інстанції у касаційному порядку не оскаржила. А тому з огляду на припис частини першої статті 400 ЦПК України вказані доводи не можуть бути досліджені судом касаційної інстанції.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      89. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
      90. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      91. Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, а саме: скасувати рішення Апеляційного суду Рівненської області від 31 жовтня 2013 року та залишити в силі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 5 серпня 2013 року.
      (2.2) Щодо судових витрат
      92. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати у сумі 1020 грн. понесені ФОП ОСОБА_5 у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача.
      З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 4 частини першої статті 409, статтями 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргуфізичної особи-підприємця ОСОБА_5 задовольнити частково.
      2. Скасувати рішення Апеляційного суду Рівненської області від 31 жовтня 2013 року та залишити в силі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 5 серпня 2013 року.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 січня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 751/7557/15-к
      Провадження N 13-37кс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді - доповідача Британчука В.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Холявчука А.А.,
      учасників судового провадження:
      прокурора Генеральної прокуратури України Курапова М.В.,
      захисників Мацегори М.В., Савицького І.О., Антоненко Л.А., Костюка О.П., Левицького О.В.,
      засуджених ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 (в режимі відеоконференції),
      розглянувши кримінальне провадження за касаційними скаргами захисника Антоненко Л.А. в інтересах засудженої ОСОБА_9, захисника Костюка О.П. в інтересах засудженої ОСОБА_8, засуджених ОСОБА_10 та ОСОБА_8 на вирок Новозаводського районного суду м. Чернігова від 11 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 15 травня 2017 року щодо ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11,
      УСТАНОВИЛА:
      1. Вироком Новозаводського районного суду м. Чернігова від 11 березня 2016 року, залишеним без зміни апеляційним судом, засуджено:
      ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та мешканця АДРЕСА_1 неодноразово судимого, востаннє - за вироком від 17 січня 2011 року за ч. 3 ст. 185 Кримінального кодексу України (далі - КК) на строк три роки позбавлення волі,
      до покарання у виді позбавлення волі: за ч. 2 ст. 307 КК - на строк вісім років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю; за ч. 3 ст. 307 КК - на строк одинадцять років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю; за ч. 3 ст. 28, ч. 1 ст. 317 КК - на строк чотири роки. На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_10 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк одинадцять років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю;
      ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3, уродженку та мешканку АДРЕСА_2 неодноразово судиму, востаннє - за вироком від 27 грудня 2011 року за ч. 2 ст. 309 КК із застосуванням положень ст. 69, ч. 4 ст. 70 КК на строк один рік шість місяців позбавлення волі,
      до покарання у виді позбавлення волі: за ч. 2 ст. 307 КК - на строк вісім років з конфіскацією всього майна, яке є її власністю; за ч. 3 ст. 307 КК - на строк десять років з конфіскацією всього майна, яке є її власністю. На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_8 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк десять років з конфіскацією всього майна, яке є її власністю;
      ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_4, уродженця та мешканця АДРЕСА_1 несудимого в силу ст. 89 КК,
      до покарання у виді позбавлення волі: за ч. 3 ст. 307 КК - на строк дев'ять років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю; за ч. 3 ст. 28, ч. 1 ст. 317 КК - на строк чотири роки. На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_11 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк дев'ять років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю;
      ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_5, уродженку та мешканку АДРЕСА_3 неодноразову судиму, востаннє - за вироком від 10 вересня 2007 року за ч. 2 ст. 307, ч. 2 ст. 311 КК на строк п'ять років позбавлення волі,
      до покарання у виді позбавлення волі: за ч. 3 ст. 307 КК - на строк десять років з конфіскацією всього майна, яке є її власністю; за ч. 3 ст. 28, ч. 1 ст. 317 КК - на строк чотири роки. На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_9 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк десять років з конфіскацією всього майна, яке є її власністю.
      2. Вирішено питання про речові докази та судові витрати.
      3. Ухвалою Новозаводського районного суду м. Чернігова від 12 червня 2017 року на підставі ч. 5 ст. 72 КК зараховано ОСОБА_10 термін перебування під вартою у строк відбування покарання з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі.
      Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами
      першої та апеляційної інстанцій обставини
      4. Вироком місцевого суду ОСОБА_10 визнано винуватим та засуджено за те, що він на початку січня 2015 року створив та очолив організовану групу, залучивши до її складу ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_11, які об'єднались у злочинне угруповання для незаконних дій з наркотичними засобами. ОСОБА_10 виконував загальне керівництво групою, розподіляв ролі між членами групи, визначав і узгоджував зі співучасниками порядок діяльності, пов'язаної з незаконним обігом наркотичних засобів, підшуковував потенційних покупців серед наркозалежних осіб, безпосередньо збував наркотичний засіб та розпоряджався отриманими від реалізації наркотичних засобів коштами.
      5. ОСОБА_8 допомагала ОСОБА_10 під час виготовлення наркотичних засобів, приймала замовлення від клієнтів на необхідну кількість наркотичного засобу, домовлялась з ОСОБА_9 про час прибуття її та ОСОБА_10 до місця помешкання ОСОБА_9 з метою виготовлення особливо небезпечного наркотичного засобу, а також безпосередньо збувала наркотичний засіб, отримувала кошти за це, які передавала ОСОБА_10
      6. ОСОБА_11, використовуючи кошти, отримані від ОСОБА_10, здійснював придбання інгредієнтів необхідних для виготовлення наркотичного засобу, надавав приміщення у будинку АДРЕСА_4, де він був зареєстрований, для виготовлення наркотичного засобу, та допомагав ОСОБА_10 виготовляти ці засоби.
      7. ОСОБА_9 за домовленістю з ОСОБА_11 та ОСОБА_8 також надавала вищевказане приміщення, у якому проживала, та посуд для виготовлення наркотичного засобу.
      8. З метою конспірації та уникнення розкриття їх протиправної діяльності, учасники групи під час телефонних розмов між собою та з покупцями наркотичних засобів використовували кодові слова та сигнали телефонних дзвінків.
      9. Діючи з січня по 10 березня 2015 року організована група здійснювала протиправну діяльність з придбання, виготовлення, зберігання та збуту наркотичних засобів повторно на території м. Чернігова.
      10. Так, в денний час 25 січня 2015 року ОСОБА_8 за вказівкою ОСОБА_10 домовилась з ОСОБА_9 про надання приміщення будинку для виготовлення наркотичного засобу. При цьому ОСОБА_10 наказав ОСОБА_11 придбати інгредієнти для виготовлення наркотичного засобу - опію ацетильованого (далі - опій ацетильований у відповідному відмінку).
      11. У цей же день ОСОБА_11, ОСОБА_9, ОСОБА_8 в у будинку АДРЕСА_5 з метою збуту і для власного вживання незаконно виготовили опій ацетильований, частину якого вжили, а решту ОСОБА_10 та ОСОБА_8, зберігаючи при собі, з метою збуту перевезли до місця свого помешкання, де зберігали.
      12. Того ж дня ОСОБА_10 та ОСОБА_8 в невстановленому під час досудового розслідування місці з метою збуту придбали особливо небезпечний наркотичний засіб - канабіс вагою 0,71 г, який перенесли до місця свого проживання.
      13. У денний час 26 січня 2015 року ОСОБА_8 переслала виготовлений організованою групою опій ацетильований та канабіс вагою 0,0417 г, 0,63 г відповідно (у перерахунку на суху речовину) засудженому ОСОБА_12 до Личаківської виправної колонії N ЗО, де ці особливо небезпечні наркотичні засоби було виявлено і вилучено працівниками міліції.
      14. 30 січня 2015 року ОСОБА_11, ОСОБА_9, ОСОБА_8 у вищевказаному будинку з метою збуту і для власного вживання незаконно виготовили опій ацетильований, частину якого вжили, а решту ОСОБА_10 та ОСОБА_8, зберігаючи при собі, з метою збуту перевезли до місця свого помешкання, де зберігали.
      15. В подальшому ОСОБА_8 частину виготовленого опію ацетильованого вагою 0,229 г (у перерахунку на суху речовину) перенесла до під'їзду будинку N АДРЕСА_6, де незаконно збула ОСОБА_13 за 160 грн.
      16. 03 лютого 2015 року в денний час у такий же спосіб у тому ж будинку ОСОБА_11, ОСОБА_9, ОСОБА_8 незаконно виготовили опій ацетильований, частину якого вжили, а решту ОСОБА_10 та ОСОБА_8 з метою збуту перевезли до місця свого помешкання, де зберігали.
      17. Цього ж дня ОСОБА_8 частину виготовленого опію ацетильованого вагою 0,053 г (у перерахунку на суху речовину) незаконно збула ОСОБА_13 за 160 грн в під'їзді будинку N АДРЕСА_6.
      18. 06 лютого 2015 року у такий же спосіб у тому ж будинку ОСОБА_11, ОСОБА_9, ОСОБА_8 незаконно виготовили опій ацетильований, частину якого вжили, а решту ОСОБА_10 та ОСОБА_8 з метою збуту перевезли до місця свого помешкання, де зберігали.
      19. У той же день ОСОБА_8 частину виготовленого опію ацетильованого вагою 0,195 г (у перерахунку на суху речовину) незаконно збула ОСОБА_14 за 240 грн в під'їзді будинку N АДРЕСА_6.
      20. 27 лютого 2015 року у такий же спосіб у тому ж будинку ОСОБА_11, ОСОБА_9, ОСОБА_8 незаконно виготовили опій ацетильований, частину якого вжили, а решту ОСОБА_10 та ОСОБА_8 з метою збуту перевезли до місця свого помешкання, де зберігали.
      21. У той же день в денний час ОСОБА_10 частину виготовленого опію ацетильованого вагою 0,090 г (в перерахунку на суху речовину становить) незаконно збув ОСОБА_14 за 80 грн на подвір'ї супермаркету "АТБ", розташованого на вул. Примакова, 10.
      22. У невстановлений під час досудового розслідування час за невстановлених обставин ОСОБА_11 за вказівкою ОСОБА_10 з метою виготовлення наркотичних засобів незаконно придбав макову солому вагою 195,7 г, яку переніс до будинку за місцем реєстрації і тимчасового проживання ОСОБА_9, де її зберігав.
      23. 10 березня 2015 року в денний час під час обшуку будинку, в якому виготовлявся наркотичний засіб, було виявлено та вилучено: алюмінієву каструлю з нашаруванням речовини світло-коричневого кольору на внутрішній поверхні, яка містила опій екстракційний, та з опієм екстракційним; деформовану полімерну пляшку з рідиною світло-коричневого кольору, яка містила опій екстракційний. Всього вилучено рідини та нашарування речовини, що містила опій екстракційний, загальною вагою 2,036 г (в перерахунку на суху речовину); подрібненої речовини рослинного походження світло-коричневого кольору вагою 195,7 г, яка є особливо небезпечним наркотичним засобом, обіг якого заборонено, маковою соломою вагою 75,3 г (в перерахунку на суху речовину).
      24. Цього ж дня ОСОБА_10 за попередньою змовою з ОСОБА_8 придбав інгредієнти для виготовлення опію ацетильованого, який незаконно виготовив у невстановленому під час досудового розслідування місці. Частину цього опію він вжив, а решту з відома ОСОБА_8 перевіз до місця свого помешкання, де зберігав.
      25. У той же день в денний час ОСОБА_10 з відома ОСОБА_8 незаконно збув ОСОБА_13 за 160 грн ацетильований опій вагою 0,108 г (в перерахунку на суху речовину).
      Вимоги касаційних скарг і доводи осіб, які їх подали
      26. У касаційній скарзі (з урахуванням доповнень) засуджений ОСОБА_10 просить скасувати судові рішення та призначити новий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції у зв'язку істотним порушенням судами вимог кримінального процесуального закону. При цьому наводить доводи про неправильну оцінку доказів, які, на його думку, отримані з порушенням вимог кримінального процесуального закону. Вважає висновки судів про допустимість доказів безпідставними. Вказує, що в матеріалах провадження відсутні та під час судового розгляду не досліджувались ухвали слідчих суддів, на підставі яких проводились негласні слідчі дії і незаконно відмовлено в їх витребуванні Крім того, стверджує, що в порушення вимог ст. 290 Кримінального процесуального кодексу (далі - КПК) сторонам не відкрито матеріалів кримінального провадження у повному обсязі, що є окремою підставою для визнання таких матеріалів недопустимими доказами. Також, на думку засудженого, судовий розгляд проведено не повно, що впливає на висновки судів про доведеність його винуватості. Зазначає, що місцевим судом безпідставно не зараховано у строк покарання строк попереднього ув'язнення на підставі ч. 5 ст. 72 КК, а також що при призначенні покарання незаконно враховано обставину, яка обтяжує покарання "вчинення злочину організованою групою" незважаючи на те, що ця обставина є кваліфікуючою ознакою злочину, передбаченого ч. 3 ст. 307 КК. ОСОБА_10 вважає, що апеляційний суд при перегляді вироку всупереч вимогам ст. 419 КПК усіх апеляційних доводів сторони захисту в ухвалі не виклав, їх не перевірив та не навів підстав, з яких визнав їх необґрунтованими, а лише формально перерахував докази на підставі яких суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність його винуватості.
      27. Засуджена ОСОБА_8 у касаційній скарзі також просить скасувати судові рішення і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції з тих же підстав. Засуджена наводить доводи про те, що при посиланні на результати проведених негласних слідчих дій, як на належні та допустимі докази, суд першої інстанції не врахував очевидну їх недопустимість, оскільки вони згідно з положеннями ст. 290 КПК не відкривались стороні захисту на стадії досудового розслідування і під час судового розгляду. Також вважає, що порушено її право на захист, оскільки апеляційний суд, отримавши заяву свідка, в якій зазначено про провокацію злочину стосовно неї, відмовив у додатковому допиті цього свідка. Крім того, зазначає, що в ухвалі апеляційного суду не наведено обґрунтувань з посиланням на докази, які підтверджують висновки місцевого суду та спростовують апеляційні доводи сторони захисту.
      28. Касаційна скарга захисника Костюка О.П. аналогічна скарзі засудженої ОСОБА_8
      29. Захисник Антоненко А.Л. в інтересах засудженої ОСОБА_9 у своїй скарзі просить скасувати судові рішення і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції у зв'язку з істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону. Поміж іншого вважає, що судом першої інстанції надано неправильну оцінку отриманим у кримінальному провадженні доказам. Зазначає, що в матеріалах кримінального провадження відсутні докази, які підтверджують винуватість її підзахисної у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 307, ч. 3 ст. 28, ч. 1 ст. 317 КК. Також, на думку скаржника, апеляційний суд в порушення вимог закону в ухвалі не навів мотивів і підстав відхилення апеляційних доводів про незаконність обвинувального вироку.
      30. На судові рішення щодо ОСОБА_11 касаційні скарги не надійшли.
      Рух кримінального провадження за касаційними скаргами та підстави для його розгляду Великою Палатою Верховного Суду
      31. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 29 вересня 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаними касаційними скаргами.
      32. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) та розпочав роботу Верховний Суд.
      33. Відповідно до пункту 4 параграфа 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII, касаційні скарги (подання) на судові рішення у справах, які подано та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, передаються до Касаційного кримінального суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цим Законом.
      34. Суддя Касаційного кримінального суду Верховного Суду (далі - Касаційний кримінальний суд у відповідному відмінку) ухвалою від 01 березня 2018 року прийняв рішення про закінчення підготовки та призначив розгляд матеріалів провадження за касаційними скаргами на вирок Новозаводського районного суду м. Чернігова від 11 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 15 травня 2017 року.
      35. Колегія суддів Другої судової палати цього суду 05 липня 2018 року постановила ухвалу, якою матеріали провадження за касаційними скаргами передала на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі статей 4341, 4342 КПК та п. 7 § 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII, оскільки вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 16 березня 2017 року N 5-364кс16 (далі - постанова ВСУ у відповідному відмінку).
      36. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 30 серпня 2018 року прийняла кримінальне провадження до розгляду.
      Позиції учасників судового провадження
      37. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення захисників та засуджених, які підтримали касаційні скарги, думку прокурора, котрий просив задовольнити скарги частково, перевіривши матеріали провадження, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню на таких підставах.
      Мотиви, з яких виходила Велика Палата Верховного Суду
      38. Відповідно до пункту 7 § 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати) передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      39. Згідно зі ст. 419 КПК в мотивувальній частині ухвали суду апеляційної інстанції мають зазначатися узагальнені доводи осіб, котрі подали апеляційні скарги, мотиви, з яких цей суд виходив при постановленні ухвали, та положення закону якими він керувався. При залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі вищевказаного суду має бути зазначено підстави, на яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.
      40. Під час апеляційного перегляду вироку місцевого суду щодо ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_11 апеляційний суд не дотримався цих вимог кримінального процесуального закону.
      41. Так, залишаючи без задоволення усі апеляційні скарги сторони захисту, у яких наводились доводи про недоведеність винуватості засуджених у вчиненні злочинів з посиланням на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, апеляційний суд не навів жодних аргументів на їх спростування, не послався на жодну норму права, якою керувався.
      42. При цьому, апеляційний суд обмежився лише загальними висновками про доведеність обвинувачення засуджених та відсутність істотних порушень кримінального процесуального закону, які виклав у чотирьох реченнях, замість ґрунтовного аналізу доказів в межах доводів апеляційних скарг
      43. В усіх апеляційних скаргах наводились доводи про те, що: докази обвинувачення було зібрано з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, що є підставою визнання їх недопустимими відповідно до ст. 89 КПК, а процесуальні документи, які були підставами проведення негласних (розшукових) слідчих дій, та результати таких дій не було розкрито стороні захисту згідно з вимогами ст. 290 КПК; огляд покупця наркотичного засобу та огляд рекомендованого листа, надісланого до Личаківської виправної колонії, було проведено з порушенням ст. 237 КПК; в матеріалах кримінального провадження відсутні дані, що підтверджують здійснення нагляду у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням прокурором, який затвердив обвинувальний акт; відсутні допустимі докази щодо об'єднання засуджених в організовану групу; при призначенні покарання незаконно врахована як обтяжуюча покарання обставина, яка є кваліфікуючою ознакою злочину, передбаченого ч. 3 ст. 307 КК.
      44. Проте, жодних суджень стосовно таких доводів ухвала апеляційного суду не містить, що свідчить про невиконання апеляційним судом свого обов'язку з апеляційного перегляду вироку місцевого суду, передбаченого ч. 1 ст. 404 КПК.
      45. Оскільки в ухвалі апеляційного суду не зазначено підстав, за яких апеляційні скарги визнано необґрунтованими (ч. 2 ст. 419 КПК), Велика Палата, як суд касаційної, інстанції позбавлена можливості перевірити правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції у цьому провадженні норм матеріального та процесуального права, а також правильність правової оцінки встановлених цими судами обставин (ч. 1 ст. 433 КПК).
      46. Отже, апеляційний суд переглянув вирок місцевого суду з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, а тому його ухвала щодо усіх засуджених (ОСОБА_11 - в порядку ч. 2 ст. 433 КПК) на підставі п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК підлягає скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції.
      47. Під час цього розгляду суду належить виконати вказівки касаційного суду, ретельно перевірити усі доводи, наведені в апеляційних скаргах, дати на них вичерпну відповідь і ухвалити законне, обґрунтоване та справедливе судове рішення з дотриманням прав сторін, навівши докладні мотиви його ухвалення.
      48. Оскільки підстав для скасування вироку місцевого суду на даній стадії провадження не убачається, касаційні скарги підлягають лише частковому задоволенню.
      Позиція Великої Палати з питання, яке стало підставою передачі справи на її розгляд
      49. Колегія суддів Касаційного кримінального суду у своїй ухвалі про направлення кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду висловила бажання відійти від правового висновку, викладеного у постанові ВСУ від 16 березня 2017 року N 5-364 кс 16.
      50. Згідно з цим правовим висновком невідкриття матеріалів сторонами одна одній в порядку ст. 290 КПК після закінчення досудового розслідування, а також додаткових матеріалів, отриманих до або під час судового розгляду, є підставою для визнання судом відомостей, що містяться в них, недопустимими як доказ.
      51. Колегія суддів Касаційного кримінального суду сформулювала свій правовий висновок про те, що процесуальні документи, які стали правовою підставою для проведення негласних слідчих (розшукових) дій (далі - НСРД) (ухвали, постанови, клопотання), що не були відкриті стороні захисту на момент звернення до суду з обвинувальним актом, оскільки вони не були у розпорядженні сторони обвинувачення - за наявності відповідного клопотання, можуть бути відкриті під час судового розгляду у суді першої чи апеляційної інстанції. Таке відкриття на цих стадіях кримінального провадження процесуальних документів, які стали правовою підставою для проведення негласних слідчих (розшукових) дій, не тягне за собою за вказаних обставин визнання відомостей, які містяться у них, та результатів проведення таких дій недопустимими доказами відповідно до ст. 290 КПК.
      52. Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстав для відходу від правового висновку ВСУ немає з огляду на таке.
      53. Відповідно до ч. 2 ст. 290 КПК прокурор або слідчий за його дорученням зобов'язаний надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, у тому числі будь-які докази, які самі по собі або в сукупності з іншими доказами можуть бути використані для доведення невинуватості або меншого ступеня винуватості обвинуваченого, або сприяти пом'якшенню покарання.
      54. Таким чином, законодавець встановив процедуру, яка забезпечує реалізацію права на справедливий суд у його процесуальному аспекті, тобто надає можливість сторонам майбутнього судового розгляду ознайомитися із доказами кожної із них і підготувати правову позицію, що буде ними обстоюватись у змагальній процедурі судового розгляду.
      55. На необхідність дотримання законної процедури, принципу рівності сторін та права обвинуваченої особи на захист під час кримінального провадження неодноразово у своїх рішеннях наголошував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ).
      Зокрема, суд зазначав, що кримінальне провадження, у тому числі складові такого провадження, які стосуються процедури, мають бути засновані на принципі змагальності, і має бути забезпечена процесуальна рівність сторін обвинувачення і захисту. Право на судовий розгляд за принципом змагальності означає, що сторонам обвинувачення і захисту має бути надана можливість ознайомитися із зауваженнями та доказами, наданими іншою стороною, і відповісти на них (справа "Джеват Сойсал проти Туреччини", заява N 17362/03, рішення від 23 вересня 2014 року, остаточне рішення від 23 грудня 2014 року); згідно з принципом рівності сторін змагального процесу як однієї зі складових розширеної концепції справедливого суду кожній стороні повинно бути надано розумну можливість представити свої аргументи на умовах, які не ставлять її у гірше становище порівняно з опонентом. Заявникові було важливо мати доступ до матеріалів своєї справи і отримати копію документів, які в ній містилися, для того щоб мати змогу оскаржити офіційний протокол стосовно його дій. Не маючи такого доступу, заявник не зміг підготувати адекватний захист і скористатися принципом рівності сторін змагального процесу всупереч вимогам п. 1 ст. 6 Конвенції з прав людини у поєднанні з п. 3 ст. 6 (справа "Фуше проти Франції", заява N 22209, рішення від 18 березня 1997 року); той факт, що заявникові та його захисникам не був наданий відповідний доступ до документів (…), призвів до посилення труднощів у підготовці його захисту (справа "Моісєєв проти Росії", заява N 62936/00, рішення від 09 жовтня 2008 року);
      56. Для доведення допустимості результатів НСРД мають бути відкриті не тільки результати цих дій, а й документи, які стали правовою підставою їх проведення (клопотання слідчого, прокурора, їх постанови, доручення, ухвала слідчого судді), оскільки змістом цих документів сторони можуть перевірити дотримання вимог кримінального процесуального закону стосовно негласних слідчих (розшукових) дій.
      Згідно з ч. 1 ст. 86 КПК доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Обов'язковим елементом порядку отримання доказів в результаті НСРД є попередній дозвіл уповноважених суб'єктів (слідчого судді, прокурора, слідчого) на їх проведення. Сторона захисту вправі мати інформацію про всі елементи процесуального порядку отримання стороною обвинувачення доказів, які остання має намір використати проти неї в суді. Інакше від самого початку судового розгляду сторона захисту перебуватиме зі стороною обвинувачення в нерівних умовах.
      За загальним правилом суд вирішує питання допустимості доказів, оцінюючи їх в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення (ч. 1 ст. 89 КПК). Однак у певних випадках суд має право вирішити питання про недопустимість доказу ще до видалення суду до нарадчої кімнати. Так, згідно з ч. 2 ст. 89 КПК у разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате. Відсутність у сторони захисту процесуальних документів, які стали правовою підставою для проведення НСРД, позбавляє її можливості поставити перед судом питання про недопустимість доказів, а суд - вирішити це питання до видалення до нарадчої кімнати. Особливо важливого значення вирішення цього питання судом на початкових етапах судового розгляду набуває у разі, коли йдеться про таку підставу визнання недопустимими доказів, які отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, як здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов (п. 1 ч. 2 ст. 87 КПК).
      57. Документи, які стали правовою підставою проведення НСРД (зокрема, не розсекречені на момент звернення до суду з обвинувальним актом), не можуть вважатися додатковими матеріалами до результатів проведених негласних слідчих (розшукових) дій, отриманими до або під час судового розгляду, оскільки є їх частиною.
      58. Ці процесуальні рішення виступають правовою підставою проведення НСРД, з огляду на їх функціональне призначення щодо підтвердження допустимості доказової інформації, отриманої за результатами проведення таких дій, і повинні перевірятися та враховуватися судом під час оцінки доказів.
      59. Враховуючи, що НСРД проводяться під час досудового розслідування за ініціативою сторони обвинувачення, ця сторона має їх у своєму розпорядженні, зокрема прокурор - процесуальний керівник цього розслідування. Згідно з ч. 2 ст. 36 КПК прокурор має повний доступ до матеріалів, документів та інших відомостей, що стосуються досудового розслідування.
      60. Що стосується процесуальних документів, які мають гриф секретності, то за змістом статей 85, 92, 290 КПК прокурор - процесуальний керівник зобов'язаний під час досудового розслідування заздалегідь ініціювати процедуру їх розсекречення одночасно с результатами НСРД і забезпечити відкриття цих документів на етапі закінчення досудового розслідування.
      61. Крім того, системне тлумачення ст. 290 КПК свідчить, що у ч. 11 статті йдеться про ситуації, коли матеріали було отримано стороною після завершення виконання вимог цієї кримінально-процесуальної норми та закінчення досудового розслідування.
      62. При цьому варто враховувати й те, що суд апеляційної інстанції може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно, якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції та їм було відмовлено в його задоволенні або якщо про ці докази стало відомо після ухвалення судового рішення, що оскаржується (ч. 3 ст. 404 КПК). Якщо у процесі такого дослідження постанов, ухвал та клопотань буде встановлено порушення вимог ст. 290 КПК, то відомості наведені у відкритих процесуальних документах, не є допустимими доказами.
      Висновок Великої Палати Верховного Суду про застосування норми права в порядку ч. 4 ст. 442 КПК
      63. За наявності відповідного клопотання процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД (ухвали, постанови, клопотання) і яких не було відкрито стороні захисту в порядку, передбаченому ст. 290 КПК, оскільки їх тоді не було у розпорядженні сторони обвинувачення (процесуальні документи не було розсекречено на момент відкриття стороною обвинувачення матеріалів кримінального провадження), можуть бути відкриті іншій стороні, але суд не має допустити відомості, що містяться в цих матеріалах кримінального провадження, як докази.
      64. Керуючись статтями 433 - 4342, 436 КПК, п. 7 розділу XI "Перехідні положення" КПК (в редакції Закону N 2147-VIII) ч. 6 ст. 13, п. 1 ч. 2 ст. 45 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів", Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційні скарги захисників Антоненко А.Л., Костюка О.П., засуджених ОСОБА_10, ОСОБА_8 задовольнити частково.
      Ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 15 травня 2017 року щодо ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 та в порядку ч. 2 ст. 433 КПК щодо ОСОБА_11 скасувати і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя: Князєв В.С.
      Суддя - доповідач В.В. Британчук
      Судді:
      Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      Л.І. Рогач Д.А. Гудима
      І.В. Саприкіна В.І. Данішевська
      О.М. Ситнік О.С. Ткачук
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      Л.М. Лобойко О.Г. Яновська