ANTIRAID

Постановление БП-ВС о юрисдикции споров касательно земельных правоотношений в зависимости от предмета иска

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Постанова
Іменем України

20 червня 2018 року

м. Київ

Справа N 750/3322/17

Провадження N 14-110цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ткачука О.С.,

суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Чернігівської місцевої прокуратури до Чернігівської міської ради, ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування про передачу у довгострокову оренду земельної ділянки, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Чернігівської області від 03 листопада 2017 року, ухвалене у складі колегії суддів: Харечко Л.К., Вінгаль В.М., Лакізи Г.П. та

ВСТАНОВИЛА:

У березні 2017 року Чернігівська місцева прокуратура звернулася до суду з позовом до Чернігівської міської ради, ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування п. 4.8 рішення 40 сесії 6 скликання Чернігівської міської ради від 25 квітня 2014 року "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічних документацій із землеустрою про передачу земельних ділянок у власність, оренду громадянам для будівництва, обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та ведення садівництва", яким затверджено проект відведення та передано ОСОБА_3 земельну ділянку в довгострокову оренду строком до 25 квітня 2024 року для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) на АДРЕСА_1 площею 0,078 га, та визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 14 травня 2014 року, укладеного між Чернігівською міською радою та ОСОБА_3

Позовна заява мотивована тим, що земельна ділянка передана у користування на порушення положень Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та вимог Закону України від 06 вересня 2005 року N 2807-IV "Про благоустрій населених пунктів", оскільки спірна земельна ділянка відноситься до земель загального користування та є провулком, яким користуються мешканці вулиць АДРЕСА_1. Передача вказаної земельної ділянки ОСОБА_3 унеможливлює її використання за призначенням. Зазначене свідчить про порушення відповідачами прав та інтересів територіальної громади міста, а також впливає на функціонування дорожньо-транспортної інфраструктури.

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 20 липня 2017 року у задоволенні позову Чернігівської місцевої прокуратури відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав належних і допустимих доказів, які б свідчили про те, що орендар отримав земельну ділянку за рахунок земель загального користування, а також, що оспорюваний договір оренди суперечить чинному законодавству, інтересам держави та територіальної громади. Також суд дійшов висновку, що позов сформульований некоректно, а саме - викладено прохання визнати незаконною передачу в оренду земельної ділянки площею 0,078 га, хоча фактично орендарю передавалася земельна ділянка площею 0,0078 га, а також позов не містить посилання про необхідність повернення земельної ділянки орендодавцю та не містить фактичних даних про те, які саме інтереси держави та територіальної громади були порушені внаслідок укладення цього правочину.

Рішенням апеляційного суду Чернігівської області від 03 листопада 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов Чернігівської місцевої прокуратури задоволено частково.

Визнано незаконним п. 4.8 рішення 40 сесії 6 скликання Чернігівської міської ради від 25 квітня 2014 року "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічних документацій із землеустрою про передачу земельних ділянок у власність, оренду громадянам для будівництва, обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та ведення садівництва", яким затверджено проект відведення та передано ОСОБА_3 земельну ділянку в довгострокову оренду строком до 25 квітня 2024 року для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) по АДРЕСА_1, площею 0,0078 га.

Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 14 травня 2014 року, укладений між Чернігівською міською радою та ОСОБА_3 В іншій частині позову відмовлено. Розподілено судові витрати.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що оскаржене рішення Чернігівської міської ради про затвердження проекту відведення та передачу земельної ділянки ОСОБА_3 є незаконним, оскільки прийнято з порушенням вимог закону і законних прав та інтересів мешканців вулиць АДРЕСА_1 на користування цією земельною ділянкою, яка є провулком та відноситься до земель загального користування і її цільове призначення не змінювалось.

У листопаді 2017 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій проситьскасувати рішення апеляційного суду та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що, ухвалюючи оскаржуване судове рішення, апеляційний суд залишив поза увагою Рішення Конституційного Суду України від 01 квітня 2010 року N 10-рп/2010 у справі N 1-6/2010, відповідно до якого за будь-яких обставин не допускається скасування рішення органу місцевого самоврядування, якщо це рішення потягло певні наслідки, як-то укладення договору оренди, тощо.

Касаційна скарга також містить посилання на те, що вимоги щодо скасування рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних правовідносин підлягають розгляду виключно у порядку адміністративного судочинства.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено у новій редакції.

14 лютого 2018 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Чернігівської області від 03 листопада 2017 року та витребував справу із суду першої інстанції.

05 березня 2018 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду призначив справу до розгляду.

14 березня 2018 року від заступника прокурора Чернігівської області надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому останній погоджується з висновком суду апеляційної інстанції щодо незаконності прийнятого Чернігівською міською радою рішення від 25 квітня 2014 року (п. 4.8) "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічних документацій із землеустрою про передачу земельних ділянок у власність, оренду громадянам для будівництва, обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та ведення садівництва", оскільки передана ОСОБА_3 земельна ділянка є провулком (проїздом) загального користування, який є об'єктом благоустрою м. Чернігова, а тому передача цієї земельної ділянки для індивідуальних потреб є незаконною. Виходячи із цього правильним є висновок суду щодо наявності підстав для визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 14 травня 2014 року, укладеного між Чернігівською міською радою та ОСОБА_3 Крім того, заступник прокурора Чернігівської області вважав помилковим посилання ОСОБА_3 у касаційній скарзі щодо розгляду цієї справи в порядку адміністративного судочинства.

21 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Відповідно до п. 4 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Враховуючи те, що заявник оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної і суб'єктної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду.

Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Апеляційний суд встановив, що рішенням 40 сесії 6 скликання Чернігівської міської ради від 25 квітня 2014 року "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічних документацій із землеустрою, про передачу земельних ділянок у власність, оренду громадянам для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та ведення садівництва" затверджено проект відведення та передачі ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,0078 га на АДРЕСА_1 (кадастровий номер НОМЕР_1) в довгострокову оренду строком до 25 квітня 2024 року для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка).

14 травня 2014 року між Чернігівською міською радою та ОСОБА_3 укладено договір оренди земельної ділянки, відповідно до умов якого орендар прийняв від орендодавця у довгострокове платне користування земельну ділянку на АДРЕСА_1 площею 0,0078 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), зі сплатою орендної плати у розмірі 9 грн 36 коп. на рік.

У п. 13 цього договору зазначено, що цільове (функціональне) призначення земельної ділянки - землі житлової та громадської забудови.

З проекту землеустрою щодо відведення в оренду ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,0078 га на АДРЕСА_1, що міститься у матеріалах справи, вбачається, що останній звертався до приватного підприємства "Гео Граф" з заявою про виготовлення проекту землеустрою зазначеної земельної ділянки на підставі рішення 33 сесії 6 скликання Чернігівської міської ради від 30 вересня 2013 року, яким було надано дозвіл на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельної ділянки при умові розроблення та затвердження в установленому порядку землевпорядної документації протягом року. На виконання цього рішення проект землеустрою був розроблений та погоджений управлінням архітектури та містобудування, а також управлінням Держземагентства у Чернігівському районі Чернігівської області та в подальшому був затверджений на 40 сесії міської ради 6 скликання.

Проте Державна інспекція сільського господарства у Чернігівській області в ході проведеної перевірки встановила, що передана в оренду ОСОБА_3 земельна ділянка є провулком, що з'єднує дві вулиці - АДРЕСА_1, наявність якого підтверджується містобудівною документацією - планом м. Чернігова М1:500. У зв'язку з цим управлінням архітектури та містобудування відкликало свій висновок про погодження проекту землеустрою ОСОБА_3

Таким чином, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що земельна ділянка площею 0,0078 га, яка була відведена ОСОБА_3, сформована за рахунок земель житлової та громадської забудови прибудинкової території та є провулком між вулицями АДРЕСА_1. Передача в оренду земельної ділянки загального користування порушує права мешканців цих вулиць.

Відтак апеляційний суд правильно вказав про незаконність прийнятого Чернігівською міською радою рішення про затвердження проекту відведення та передачу земельної ділянки ОСОБА_3 площею 0,0078 га на АДРЕСА_1 та недійсність договору оренди цієї земельної ділянки, укладеного між Чернігівською міською радою та ОСОБА_3

Наведені у касаційній скарзі доводи щодо належності справи до адміністративної юрисдикції відхиляються з таких підстав.

Відповідно до ст. ст. 1, 3, 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення оскарженого судового рішення) завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають, зокрема, з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Стаття 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на час ухвалення оскарженого судового рішення) передбачає, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій (далі - суб'єкт владних повноважень).

З огляду на положення ст. ст. 3, 17 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення оскарженого судового рішення) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цього суб'єкта, відповідно, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.

Таким чином, до адміністративної юрисдикції відносяться ті справи, які виникають зі спорів в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один із його учасників - суб'єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.

Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.

Згідно з ч. ч. 1, 4 ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Згідно з п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Земельний кодекс України (далі - ЗК України) є, зокрема, тим актом цивільного законодавства, який передбачає, що підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування.

Так, відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 78 ЗК Україниправо власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Згідно з ч. 1 ст. 116 ЗК Українигромадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

За положеннями ст. 122 ЗК Українивирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, через які також згідно зі ст. ст. 83, 84 ЗК Українинабувається та реалізується право комунальної власності на землю та право державної власності на землю. Комунальною власністю є землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Статтею 80 ЗК України передбачено, що самостійними суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності, а також держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання.

З аналізу наведеного вище вбачається, що у зв'язку з прийняттям суб'єктом владних повноважень ненормативного акта виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, зокрема, у сфері земельних правовідносин відповідний ненормативний акт слугує підставою виникнення, зміни або припинення конкретних прав та обов'язків фізичних і юридичних осіб приватного права.

Таким чином, рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних правовідносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло цивільне право і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за ст. 16 ЦК України та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема й права оренди земельної ділянки), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.

Крім того, питання щодо юрисдикції спору було предметом розгляду апеляційного суду Чернігівської області, який за результатом перегляду ухвали Деснянського районного суду м. Чернігова від 04 квітня 2017 року про відмову у відкритті провадження у цій справі 04 травня 2017 року постановив ухвалу про її скасування та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції у порядку цивільного судочинства.

З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою, а рішення суду апеляційної інстанції - таким, що ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Керуючись статтями 259, 268, 400, 402-404, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду,

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення апеляційного суду Чернігівської області від 03 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.С. Ткачук

Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко

С.В. Бакуліна Н.П. Лященко

В.В. Британчук О.Б. Прокопенко

Д.А. Гудима Л.І. Рогач

В.І. Данішевська І.В. Саприкіна

О.С. Золотніков О.М. Ситнік

О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич

В.С. Князєв О.Г. Яновська

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Очередной довольно сумбурный и запутанный вывод касательно юрисдикции в земельных правоотношениях. Большая палата указала, что в связи с принятием субъектом властных полномочий ненормативного акта возникают правоотношения, связанные с реализацией определенных субъективных прав и охраняемых законом интересов, в частности, в сфере земельных правоотношений соответствующий ненормативный акт служит основанием возникновения, изменения или прекращения конкретных прав и обязанностей физических и юридических лиц частного права.

Таким образом, решения субъекта властных полномочий в сфере земельных правоотношений, которое имеет признаки ненормативного акта и исчерпывает свое действие после его реализации, может оспариваться с точки зрения его законности, а требования о признании решения незаконным - рассматриваться в порядке гражданского или хозяйственного судопроизводства, если по результатам реализации решения у физического или юридического лица возникло гражданское право и спорные правоотношения, на которых основывается иск, имеют частноправовой характер.

В таком случае требование о признании решения незаконным может рассматриваться как способ защиты нарушенного гражданского права по ст. 16 ГК Украины и предъявляется в суд для рассмотрения в порядке гражданского или хозяйственного судопроизводства, если фактически основой и целью предъявления искового требования о признании решения незаконным является оспаривание гражданского вещного права человека (в том числе права аренды земельного участка), возникшее в результате и после реализации решения субъекта властных полномочий.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

не столько по ст.16 ГК, сколько по статье 21 ГК

они что, кодекс только до статьи 16 дочитали?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

    Нет пользователей для отображения

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      4 грудня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 910/18560/16
      Провадження N 12-143гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Рогач Л.І.,
      суддів Антонюк Н.О.,Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П., учасників справи:
      представник прокуратури - Яговдік С.М.,
      представник позивачів - Сажієнко І.О.,
      представник Київської міської ради - Власенко І.І.,
      представник Товариства з обмеженою відповідальністю "Будтехнології" - Яковенко А.О.,
      розглянула касаційні скарги Київського квартирно-експлуатаційного управління та Головної військової прокуратури на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року (судді Хрипун О.О., Суховий В.Г., Коротун О.М.) та рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року (суддя Привалов А.І.) у справі N 910/18560/16 за позовом заступника Генерального прокурора України - Головного військового прокурора в інтересах держави (далі - прокуратура) в особі Міністерства оборони України та Київського квартирно-експлуатаційного управління до Київської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю "Будтехнології" (далі - ТОВ "Будтехнології"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів - Військова частина А 0136, про визнання незаконним та скасування рішення; визнання недійсним договору оренди земельної ділянки; визнання відсутнім права користування земельною ділянкою.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У жовтні 2016 року прокуратура звернулася до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (далі - позивач, МОУ) та Київського квартирно-експлуатаційного управління (далі - ККЕУ) до Київської міської ради (далі - Рада) та ТОВ "Будтехнології" про: визнання незаконним та скасування рішення Ради від 1 листопада 2012 року N 394/8678 "Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю "Будтехнології" земельної ділянки для будівництва житлового комплексу з вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва" (далі - рішення N 394/8678); визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 1,5940 га на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва (кадастровий номер 8000000000:79:364:0014), укладеного Радою і ТОВ "Будтехнології", зареєстрованого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пасічник С.Г. в реєстрі за N 201 від 22 липня 2013 року та Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі від 25 липня 2013 року за N МЗК-1-00012; визнання відсутнім у ТОВ "Будтехнології" права користування земельною ділянкою площею 1,5940 га по вул. Онуфрія Трутенка, 3 (нова адреса - вул. М. Максимовича, 3) у Голосіївському районі м. Києва (кадастровий номер 8000000000:79:364:0014).
      1.2. Позовні вимоги обґрунтовані доводами про те, що Рада, приймаючи оскаржуване рішення N 394/8678, вийшла за межі наданих їй повноважень та передала в оренду ТОВ "Будтехнології" земельну ділянку, яка відноситься до земель оборони та є державною власністю без зміни її цільового призначення, а також за відсутності відмови землекористувача - ККЕУ від права користування спірною земельною ділянкою.
      1.3. ТОВ "Будтехнології" проти позовних вимог заперечило, вказавши на необґрунтованість позову, оскільки товариство відповідно до положень статті 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) є законним землекористувачем як власник нерухомого майна, розміщеного на спірній земельній ділянці. ТОВ "Будтехнології" також зазначило, що обставини належного користування земельною ділянкою встановлено рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284, яке є чинним та обов'язковим для виконання.
      1.4. Рада у відзиві також заперечила проти задоволення позовних вимог. Крім іншого, вказала, що спірна земельна ділянка як на момент прийняття оскаржуваного рішення, так і на теперішній час перебуває у комунальній власності, що підтверджується витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права комунальної власності.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.
      2.2. Суд указав, що:
      - розпорядження землями державної власності, в тому числі щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача та передачі земель місцевим органам влади, відноситься до повноважень Кабінету Міністрів України, який у цьому випадку реалізовує свої повноваження через МОУ;
      - Рада прийняла рішення N 394/8678 з перевищенням повноважень та за відсутності доказів відмови землекористувача від земельної ділянки, що свідчить про його незаконність; через дії відповідачів з користування позивачів поза їх волею та без достатніх правових підстав вибула спірна земельна ділянка, яка належить до земель оборони;
      - за наслідками придбання військового майна - нежитлових будівель військового містечка N 141 - покупець ТОВ "Дженерал-сервіс" мав право претендувати на оформлення земельної ділянки для обслуговування придбаних будівель тільки загальною площею 0,16 га, тоді як спірним рішенням Ради за рахунок земель оборони надано в оренду земельну ділянку значно більшого розміру - 1,5940 га, що не відповідає положенням статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України (в редакціях, які діяли на дату укладання договору купівлі-продажу);
      - договір оренди земельної ділянки, укладений на підставі незаконного рішення, також є незаконним, а позовні вимоги про недійсність договору та визнання відсутнім права вимоги - обґрунтованими.
      2.3. Разом з тим суд дійшов висновку, що позовна давність за вимогами про визнання незаконним та скасування рішення N 394/8678, перебіг якої розпочався в день прийняття цього рішення, сплинула 1 листопада 2015 року, а за вимогами про недійсність договору оренди - 25 липня 2016 року. Прокурор належними засобами доказування не довів поважність причин пропуску позовної давності, про застосування якої заявила Рада. Тому суд відмовив у задоволенні позову з підстав спливу такого строку.
      2.4. Київський апеляційний господарський суд постановою від 30 серпня 2017 року рішення суду першої інстанції залишив без змін, але з інших підстав. Апеляційний суд зазначив, що прокурор та позивачі не довели права позивачів на користування спірною земельною ділянкою на час прийняття рішення N 394/8678 та укладення спірного договору оренди, адже на цей час земельна ділянка вже не перебувала в управлінні МОУ та не використовувалась під розміщення військового містечка. У зв'язку з продажем нежитлових будівель військового містечка N 141 за договором купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року у землекористувачів (МОУ та ККЕУ) право користування частиною земельної ділянки, на якій розташоване реалізоване майно, припинилося на підставі статті 377 ЦК України та частини другої статті 120 ЗК України. Разом з тим МОУ не вчинило дій щодо юридичного оформлення земельних правовідносин відповідно до вимог земельного законодавства.
      2.5. Крім того, суд визнав преюдиційність обставин, установлених рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284 (залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2007 року) щодо права ТОВ "Будтехнології" на користування земельною ділянкою на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві для експлуатації й обслуговування нежитлових будівель, та дійсність укладеного за цим рішенням договору оренди, що свідчить про недоведеність наявності у позивачів права землекористування на час прийняття Радою спірного рішення та укладення спірного договору.
      3. Вимоги касаційних скарг та короткий зміст наведених в них доводів
      3.1. Прокуратура подала до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року, в якій просить вказані рішення та постанову скасувати в повному обсязі, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      3.2. За наведеними в касаційній скарзі доводами висновок суду апеляційної інстанції щодо законності набуття ТОВ "Будтехнології" права користування на земельну ділянку площею 1, 5940 га у зв'язку із набуттям права власності на будівлі і споруди площею 1897, 60 кв. м не відповідає приписам статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України. Суд апеляційної інстанції не врахував, що спірна земельна ділянка до прийняття оскаржуваного рішення Ради та передачі її в оренду належала до земель оборони і власник (МОУ) та землекористувач (ККЕУ) рішень про відчуження земельної ділянки не приймали. Тому ця земельна ділянка продовжувала перебувати у складі земель оборони, а висновок апеляційного суду як про відсутність порушення прав позивачів, так і щодо наявності повноважень у Ради розпоряджатися спірною земельною ділянкою, є помилковим і суперечить вимогам статей 116, 141, 142 ЗК України.
      3.3. Так само, за доводами касаційної скарги, помилковим є висновок місцевого господарського суду про обізнаність позивачів щодо вибуття з користування спірної земельної ділянки та недотримання встановленого строку звернення до суду за захисту порушених прав, бо рішення N 394/8678 не було доведено до їх відома, тому про існування цього рішення та про укладення договору оренди від 25 липня 2017 року позивачам не було відомо.
      3.4. ККЕУ також подало до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року, в якій просить постанову скасувати, а справу направити на новий розгляд до Київського апеляційного господарського суду.
      3.5. У касаційній скарзі ККЕУ вказало, що місцевий господарський суд дійшов правильного висновку про невідповідність вимогам законодавства оскаржуваного рішення Ради та договору оренди, які порушують права та законні інтереси позивачів, разом з тим помилково відмовив у задоволенні позову з підстав спливу позовної давності, оскільки у позивачів не було об'єктивної можливості встановити факт надання та використання спірної земельної ділянки стороннім особам для забудови до моменту початку будівництва на ній у квітні 2014 року і перебіг позовної давності міг початися лише після того, як було розпочато будівництво.
      3.6. В свою чергу суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення господарського суду, на зазначені обставини увагу не звернув, не дослідив істотні обставини справи щодо додержання порядку переходу права власності до ТОВ "Будтехнології" відповідно до вимог статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України, дійшовши помилкових висновків про відсутність порушення прав позивачів, у зв'язку з чим справу слід направити на новий апеляційний розгляд.
      4. Надходження касаційних скарг на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      4.1. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      4.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10 травня 2018 року справу з касаційними скаргами передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      4.3. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що з огляду на положення статті 116 Конституції України, Закону України "Про управління об'єктами державної власності", Закону України "Про використання земель оборони", Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" спірна земельна ділянка належить до земель оборони, які знаходяться в управлінні та користуванні МОУ, власником цих земель є держава в особі Кабінету Міністрів України, який розпоряджається ними. Водночас системний аналіз указаних норм права не дає відповіді на низку питань, зокрема, стосовно неоднозначного застосування та трактування норм права у правовідносинах щодо: 1) переходу права на земельну ділянку у зв'язку з набуттям іншими особами права власності на частину будівель військового майна в контексті положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України; 2) визначення розміру таких земельних ділянок; 3) процедури автоматичного переходу права користування земельною ділянкою до власника об'єкту нерухомості, розташованої на ній, чи необхідності отримання відмови Кабінету Міністрів України від вказаних земель з метою реалізації такого права; 4) процедури розпорядження земельними ділянками, які мають статус земель оборони, у разі встановлення обставин неправомірного набуття іншими особами такої земельної ділянки; 5) визначення особи, на користь якої повинна витребовуватися спірна земельна ділянка. Правильне застосування наведених вище норм у спірних правовідносинах, яке необхідне для розгляду касаційних скарг, складає виключну правову проблему.
      5. Позиція учасників справи
      5.1. У відзиві ТОВ "Будтехнології" заперечило наведені в касаційних скаргах доводи, натомість навело свої аргументи щодо правомірності набуття ним права на земельну ділянку та законності висновків суду щодо перебігу позовної давності.
      5.2. У судовому засіданні представники сторін та прокурор підтримали свої доводи та заперечення.
      6. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      6.1. Місцевий господарський суд установив, що на виконання рішення Ради від 26 червня 2003 року N 512/672 та рішення Ради від 15 липня 2004 року N 457/1867 уповноважена організація - Товариство з обмеженою відповідальністю "Епоха-гео" склала: технічний звіт щодо встановлення зовнішніх меж земельної ділянки ТОВ "Будтехнології" на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва, розташованої в кварталі 79:364, який був погоджений начальником відділу землекористування Голосіївського району; акт встановлення та погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі.
      6.2. На підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року, зареєстрованого в реєстрі за N 1554, укладеного Державним підприємством Міністерства оброни України "Укроборонлізинг" (далі - ДП МОУ "Укроборонлізинг") та ТОВ "Дженерал-сервіс", останньому були реалізовані нежитлові будівлі військового містечка N 141, що знаходиться в м. Києві на вул. Онуфрія Трутенка, 3: сховище, будівля (літ. "А") площею 1574,80 кв. м, колишній склад під учбові класи, будівля (літ. "Б") площею 294,60 кв. м, контрольно-технічний пункт, будівля (літ. "В") площею 28,20 кв. м, будівлі N 45, 66, 77. Загальна площа нежитлових будівель - 1897,60 кв. м
      6.3. 15 листопада 2006 року придбані у МОУ за договором купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року нежитлові будівлі військового містечка N 141 загальною площею 1897,60 кв. м ТОВ "Дженерал-сервіс" продало ТОВ "Будтехнології". Договір посвідчений приватним нотаріусом, право власності зареєстроване у Київському БТІ 23 листопада 2006 року за N 998.
      6.4. Предметом купівлі-продажу у цих договорах були саме нежитлові будівлі без вказівки на перехід права користування або оренди земельної ділянки, на якій вони розташовані; дані щодо цільового призначення земельних ділянок, на яких розташовані будівлі, їх кадастрових номерів і документів, які б підтверджували належність прав на земельні ділянки продавцям нерухомого майна, також були відсутні у договорах.
      6.5. 21 травня 2007 рокуТОВ "Будтехнології" подало до Ради клопотання від 21 травня 2007 року щодо укладення договору оренди земельної ділянки на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі міста Києва. Однак договір оренди земельної ділянки укладено не було, в зв'язку з чим ТОВ "Будтехнології" звернулося до господарського суду з відповідним позовом.
      6.6. Рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284 задоволено позов ТОВ "Будтехнології" до Ради та Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації); визнано право позивача на користування земельною ділянкою на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель; вирішено вважати укладеним договір оренди земельної ділянки на вул. Онуфрія Трутенка, 3 для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель між ТОВ "Будтехнології" та Радою в запропонованій позивачем редакції, викладеній у резолютивній частині рішення, яка відповідає вимогам Закону України "Про оренду землі" та типового договору оренди землі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 березня 2004 року N 220, проекту відведення та висновкам, які у ньому містяться, та переданою земельну ділянку на умовах, визначених договором, з моменту набрання чинності судовим рішенням; зобов'язано Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) зареєструвати договір оренди земельної ділянки з усіма додатками, що є його невід'ємними частинами, у встановленому порядку; розподілено судові витрати.
      6.7. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2007 року рішення Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284 залишено без змін. Касаційний перегляд справи не здійснювався.
      6.8. На підставі рішення суду між Радою як орендодавцем і ТОВ "Будтехнології" як орендарем виникли відносини з оренди земельної ділянки площею 1, 5940 га, кадастровий номер 8000000000:79:364:0014, розташованої на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель строком на 10 років.
      6.9. 1 листопада 2012 року Рада прийняла рішення N 394/8678 "Про передачу ТОВ "Будтехнології" земельної ділянки для будівництва житлового комплексу з вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва", яким затвердила проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ТОВ "Будтехнології" для будівництва житлового комплексу із вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом за вказаною адресою (справа N Д-6577) та передала ТОВ "Будтехнології" в короткострокову оренду на 5 років земельну ділянку площею 1,5940 га для будівництва житлового комплексу із вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом за адресою вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва за рахунок земель, право користування якими посвідчено договором оренди земельної ділянки від 28 вересня 2007 року N 79-6-00538.
      6.10. На підставі рішення Ради від 1 листопада 2012 року N 394/8678 відповідачі 22 липня 2013 року уклали договір оренди земельної ділянки, за яким орендодавець (Рада) за актом приймання-передачі передає, а орендар (ТОВ "Будтехнології") приймає в оренду земельну ділянку (кадастровий номер 8000000000:79:364:0014), яка перебуває у комунальній власності згідно із витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, наданим реєстраційною службою Головного управління юстиції у м. Києві, сформованим 11 липня 2013 року державним реєстратором Чайко С.В., за індексним номером 6054359, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 101953280000. Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) вчинило відповідний запис у Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі 25 липня 2013 року за N МЗК-1-00012.
      6.11. Земельну ділянку по вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва площею 1,5940 га з кадастровим номером 8000000000:79:364:0014 передано орендодавцем орендарю за актом приймання-передачі земельної ділянки від 22 липня 2013 року; на момент розгляду спору на ній здійснюється будівництво житлового комплексу, замовником якого є ТОВ "Будтехнології".
      6.12. Водночас за висновком місцевого суду земельна ділянка, на якій ведеться будівництво житлового комплексу, належить до земель оборони і її законним користувачем є ККЕУ. На підтвердження належності спірної земельної ділянки до земель військового містечка N 141 позивачі та Головна військова прокуратура Генеральної прокуратури України надали: схеми розміщення земельних ділянок (орієнтовні межі земельної ділянки, відведеної в користування Печерської квартирно-експлуатаційної частини Київського району під будівництво військових містечок N 141, 167 за рішенням Виконкому Київської міської Ради депутатів трудящих від 2 березня 1949 року, та межі спірної земельної ділянки площею 1,5940 га), копію рішення Виконкому Київської міської Ради депутатів трудящих від 2 березня 1949 року, яким відведено КЕЧ-2 земельні ділянки та зобов'язано уточнити межі відводу та оформити відвід; план земельної ділянки площею 46,0961 га за 1951 рік; акт від 19 червня 1951 року про виконання у натурі відводу земельної ділянки площею 46,0961 га; акт інвентаризації земель МОУ на території військового містечка N 141 за 1995 рік, за яким у користуванні військового містечка перебувало 17,1983 га, з яких залишається 16,1 га; перелік військових містечок, що використовуються Збройними Силами України у місті Києві та Київській області; історичну довідку Київської квартирно-експлуатаційної частини та Київського квартирно-експлуатаційного управління.
      6.13. Листом від 6 вересня 2006 року заступник Міністра оборони України повідомив директора ТОВ "Дженерал-сервіс" про те, що на засіданні від 20 липня 2006 року N 20 Комісії з питань використання цілісних майнових комплексів, іншого нерухомого майна та земель оборони, які вивільняються в ході реформування Збройних Сил України, прийнято рішення щодо передачі до земель запасу земельної ділянки військового містечка N 141 (м. Київ, вул. Трутенка, 3) під придбаними ТОВ "Дженерал-сервіс" будівлями площею 0,16 га.
      6.14. Відтак місцевий господарський суд дійшов висновку, що відповідачі не заперечували та належними доказами не спростували, що спірна земельна ділянка до моменту передачі її в оренду ТОВ "Будтехнології" належала до земель оборони, і докази відмови від права користування, як і передачі її в добровільному порядку до земель комунальної власності, відповідачі не надали.
      6.15. Визначаючи початок перебігу позовної давності щодо заявлених вимог, суд указав на те, що: прокурор був присутній на сесії Ради під час прийняття спірного рішення та був обізнаний з матеріалами землевідведення; з користування позивачів вибула земельна ділянка, яка є складовою земельної ділянки під військовим містечком N 141 і оскільки на МОУ покладено обов'язок обліку земель оборони, позивачі не могли не знати протягом такого тривалого часу про порушення свого права.
      6.16. Натомість суд апеляційної інстанції взяв до уваги, що 21 грудня 2005 року ДП МОУ "Укроборонлізинг", що діяло на підставі договору комісії на реалізацію військового майна, за договором купівлі-продажу військового майна продало за підсумками конкурсу ТОВ "Дженерал-сервіс" нежитлові будівлі загальною площею 1 897,60 кв. м військового містечка N 141, що знаходиться в м. Києві, на вул. Трутенка, 3. Право власності на придбані нежитлові будівлі за ТОВ "Дженерал -сервіс" було зареєстроване 17 січня 2006 року. 15 листопада 2006 року придбані у МОУ за договором купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року нежитлові будівлі військового містечка N 141 загальною площею 1897,60 кв. м ТОВ "Дженерал-сервіс" продало ТОВ "Будтехнології". Договір посвідчений приватним нотаріусом, право власності зареєстроване у Київському БТІ 23 листопада 2006 року.
      6.17. Матеріали справи не підтверджують досягнення сторонами договору купівлі-продажу згоди щодо розміру земельної ділянки, на якій були розміщені продані будівлі МОУ та яка необхідна для обслуговування будівель. Також, за висновком апеляційного суду, МОУ (ККЕУ) як землекористувач, право користування частиною земельної ділянки якого припинилося у зв'язку із продажем розташованих на ній будівель, не вчинило дій з юридичного оформлення земельних правовідносин у відповідності із вимогами земельного законодавства.
      6.18. Рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2007 року, визнано право ТОВ "Будтехнології" на користування земельною ділянкою на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель та вирішено вважати укладеним на 10 років договір оренди земельної ділянки на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві, об'єктом якого є земельна ділянка з такими характеристиками: місце розташування - вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва; розмір - 1,5490 га, цільове призначення - для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель; кадастровий номер - 8000000000:79:364:0014.
      6.19. За змістом рішення N 394/8678 та наявною в проекті землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:79:364:0014 інформаційною довідкою про земельну ділянку на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва (код 79:364:014к) спірна земельна ділянка, передана ТОВ "Будтехнології" для будівництва житлового комплексу та паркінгу, відводиться за рахунок земель, переданих ТОВ "Будтехнології" рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року N 35/284 у довгострокову оренду на 10 років та посвідчених договором оренди земельної ділянки від 28 вересня 2007 року N 79-6-00538.
      6.20. Станом на звітну дату (1 липня 2012 року) у державній статистичній звітності з кількісного обліку земель вищевказана земельна ділянка обліковується в рядку 65 (підприємства інших галузей промисловості), графа 42 (землі комерційного та іншого використання).
      6.21. Спірна земельна ділянка не обліковувалась як землі оборони (3.3 для розміщення та постійної діяльності військових частин, установ, навчальних закладів, підприємств, організацій) згідно з Українським класифікатором цільового використання землі (УКЦВЗ) від 24 квітня 1998 року N 14-1-7/1205 та не відображалась у рядку 76 звіту за формою N 6-зем "Звіт про наявність земель та розподіл їх за власниками землі, землекористувачами, угіддями та видами економічної діяльності".
      6.22. Також спірна земельна ділянка не була включена до пакету документів на отримання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельних ділянок військового містечка N 141, про що свідчить копія погодженого плану військового містечка N 141 на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві з визначенням меж земельних ділянок, які доцільно використовувати під будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей із залученням бюджетних коштів.
      6.23. Отже, за висновком апеляційного господарського суду, враховуючи рішення Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284 та дані щодо обліку земель, на час прийняття Радою рішення та укладення спірного договору надана в оренду земельна ділянка вже не перебувала в управлінні МОУ, не використовувалась під розміщення військового містечка, а підлягала передачі місцевим органам влади у відповідності до Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483. Проте МОУ не вчинило дій щодо юридичного оформлення земельних правовідносин відповідно до вимог земельного законодавства
      6.24. Керуючись принципом правової визначеності, колегія суддів відхилила доводи Головної військової прокуратури та позивачів щодо незаконності набуття ТОВ "Будтехнології" права користування земельною ділянкоюплощею 1,5940 га по вул. Онуфрія Трутенка, 3 (нова адреса - вул. М. Максимовича, 3) у Голосіївському районі м. Києва.
      6.25. Щодо доводів апеляційних скарг про початок перебігу позовної давності у спірних правовідносинах, апеляційний суд зазначив, що з наданих документа вбачається, що станом на 8 квітня 2010 року позивачам було достеменно відомо, що спірна земельна ділянка вибула з їх користування, однак жодних дій з метою відновлення землекористування цією ділянкою позивачі не вчинили. Разом з тим, питання позовної давності судом не розглядається, оскільки позовні вимоги підлягають задоволенню з інших підстав.
      7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства
      7.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Щодо застосування позовної давності у спірних правовідносинах
      7.2. Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
      7.3. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).
      7.4. За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      7.5. Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
      7.6. При цьому і в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади.
      7.7. Це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.
      7.8. Велика Палата Верховного Суду вважає, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі N 6-1852цс16 і ВеликоїПалати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі N 369/6892/15-ц та від 22 травня 2018 року у справі N 469/1203/15-ц).
      7.9. Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до судуу разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до судуу разі порушення або загрози порушення інтересів державиза відсутності відповідного органудержавної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів (відповідний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі N 362/44/17).
      7.10. Однак застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог.
      Щодо прийняття рішення Ради та укладення договору оренди земельної ділянки
      7.11. Рішення Ради N 394/8678 про надання ТОВ "Будтехнології" земельної ділянки для будівництва виконано шляхом укладення Радою та ТОВ "Будтехнології" відповідного договору оренди земельної ділянки і порушення прав позивачів у такому випадку може відбуватися саме у зв'язку з реалізацією відповідачами своїх прав та обов'язків, що складають зміст цього договору, та саме відповідність яких положенням законодавства підлягає перевірці під час розгляду справи.
      7.12. Частиною першою статті 215 ЦК Українипередбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
      7.13. Частинами другою та третьою статті 215 ЦК Українивстановлено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
      7.14. Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
      7.15. За наведеними в позовній заяві доводами, уклавши спірний правочин, Рада незаконно розпорядилася землями державної власності, які належать до земель оборони, за відсутності доказів відмови попереднього користувача від земельної ділянки, а також за відсутності підстав для переходу права землекористування та з порушенням порядку встановлення і зміни цільового призначення земель.
      7.16. Статтями 13, 41 Конституції Українипередбачено, що від імені Українського народу права власника, зокрема, на землю здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.
      7.17. Згідно із частиною першою статті 84 ЗК Україниу державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Частиною другою вказаної норми ЗК України (в редакції, чинній на час прийняття рішення N 394/8678) визначено, що право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади.
      7.18. Особливості правового режиму земель оборони визначені статтею 77 ЗК України, за частинами першою та другою якої (станом на час прийняття спірного рішення Ради) землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України; землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності.
      7.19. Відповідне регулювання міститься також у статті 1 Закону України "Про використання земель оборони" (у відповідній редакції), за змістом якої землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, визнаються землями оборони. Військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог ЗК України (стаття 2 наведеного Закону).
      7.20.Порядок використання земель оборони та особливості відчуження земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого військового майна, що підлягають реалізації, та земельних ділянок, які вивільняються у процесі реформування Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, встановлюються законом (частини четверта та п'ята статті 77 ЗК України).
      7.21.За загальним правилом, наведеним у пункті 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України (в редакції, чинній на час прийняття рішення N 394/8678) до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзацах другому та четвертому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради з урахуванням вимог абзацу третього цього пункту, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.
      7.22.За статтею 14 Закону України "Про Збройні Сили України" землі, закріплені за військовими частинами та установами Збройних Сил України, є державною власністю та належать їм на праві оперативного управління. Вирішення питань щодо порядку надання Збройним Силам України в управління об'єктів державної власності, в тому числі і земельних ділянок, за статтею 9 вказаного вище Законувідноситься до повноважень Кабінету Міністрів України.
      7.23. Разом з тим за статтею 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" (в редакції, чинній на час прийняття спірного рішення) відчуження військового майна здійснюється МОУ через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання, за винятком майна, визначеного частиною другою цієї статті; рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням МОУ; порядок відчуження нерухомого майна визначається Кабінетом Міністрів України.
      7.24. Постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2000 року N 1919 (в редакції, чинній на час прийняття рішення N 394/8678) затверджено Положення про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил. До військового майна, яке може бути предметом відчуження, належать, зокрема, цілісні майнові комплекси, у тому числі військових містечок, будинки споруди та інше нерухоме майно, відчуженням військового майна є вилучення військового майна зі Збройних Сил України у результаті його реалізації через уповноважені підприємства (пункт 2 Положення); рішення про відчуження військового майна приймає Кабінет Міністрів України із затвердженням за пропозицією МОУ погодженого з Мінекономіки переліку такого майна за формою згідно з додатком 1 (пункт 6 Положення); МОУ щороку узагальнює відомості про відчужене військове майно і до першого квітня року, що настає за звітним періодом, надсилає їх Кабінетові Міністрів України, Мінекономіки та уповноваженим підприємствам (організаціям) (пункт 22 Положення).
      7.25. Відповідно до пунктів 15, 16, 19, 44, 45, 46, 48, 50 Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483, за відсутністю потреби або по закінченню терміну користування землі, надані для потреб Збройних Сил України, підлягають передачі місцевим органам влади. Передача земель місцевим органам влади проводиться за згодою МОУ або за його дорученням начальником розквартирування військ та капітального будівництва - начальником Головного управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України. Своєчасне виявлення земель, що не використовуються, та надання відомостей про них покладається на заступників Міністра оборони України - командувачів видів Збройних Сил України, командуючих військами військових округів, Північного оперативно-територіального командування, начальників управлінь центрального апарату МОУ, а також командирів військових частин - землекористувачів. Перелік земель, які пропонуються до передачі місцевим органам влади, Головне управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України погоджує з заступниками Міністра оборони України - командувачами видів Збройних Сил України, начальниками управлінь центрального апарату МОУ, командувачами військами військових округів, Північного оперативно-територіального командування, на території яких знаходиться земельна ділянка, і подає на затвердження Міністру оборони України. Оформлення передачі земель місцевим органам влади здійснюють землекористувачі спільно з квартирно-експлуатаційною частиною, відділенням морської інженерної служби Військово-Морських Сил України, на обліку яких знаходяться земельні ділянки, в порядку, встановленому ЗК України.
      7.26. Станом на час укладення договору купівлі-продажу військового майна Закон України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" не містив регулювання щодо особливостей зміни правового режиму земельних ділянок, на яких розташовані реалізовані об'єкти нерухомого військового майна; натомість з 22 грудня 2011 року статтю 6 цього Закону доповнено частиною третьою, за якою відчуження земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого військового майна, що підлягають реалізації, та земельних ділянок, які вивільняються у процесі реформування Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, здійснюється в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
      7.27. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення (частина перша статті 20 ЗК України). Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 ЗК України (частина друга статті 20 ЗК України).
      7.28. Натомість наведені вище спеціальні положення ЗК України та законодавства, яке регулює правовий режим військового майна у Збройних Силах України, на час укладення договору купівлі-продажу військового майна передбачали належність земельних ділянок до земель оборони фактично за їх суб'єктною ознакою - надання їх для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, що не узгоджується з наведеним у статті 19 ЗК України поділом земель України на категорії за основним цільовим призначенням.
      7.29. Повноваження органів виконавчої влади у галузі земельних відносин визначено нормами глави 3 ЗК України. Статус та повноваження Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади (стаття 113 Конституції України) визначаються розділом VI Конституції України, а також Законом України "Про Кабінет Міністрів України". Відповідно до частини другої статті 44 вказаного Закону Кабінет Міністрів України, зокрема, здійснює свої повноваження шляхом прийняття рішень на його засіданнях більшістю голосів загального складу Кабінету Міністрів України.
      7.30. До повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин стаття 13 ЗК України відносить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом. Кабінет Міністрів України може розпоряджатися землями лише у випадках та в порядку, прямо передбачених законом: 1) у разі вилучення та надання у власність чи користування земельних ділянок державної власності (частина сьома статті 122, статті 149, 150 ЗК України); 2) у разі продажу земельних ділянок державної власності іноземним державам та юридичним особам (стаття 129 ЗК України).
      7.31. Законами України "Про оборону України" (стаття 9) та "Про Збройні Сили України" (стаття 9) передбачено, що Кабінет Міністрів України встановлює порядок надання Збройним Силам України, іншим військовим формуванням у користування державного майна, в тому числі земельних ділянок, інших природних, енергетичних ресурсів тощо. Перелік повноважень Кабінету Міністрів України у галузі земельних відносин, закріплений статтею 13 ЗК України, не є вичерпним. До них належать повноваження із нормативно-правового регулювання земельних відносин у випадках, визначених законом; прийняття визначених законом індивідуально-правових актів у сфері земельних відносин; загальна виконавчо-розпорядча діяльність Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади (в тому числі й розпорядження землями державної власності).
      7.32. МОУ забезпечує використання земельних ділянок державної власності, виділених для потреб Збройних Сил України. Закон України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" (стаття 2) передбачає, що МОУ, будучи центральним органом управління Збройних Сил України, здійснює управління військовим майном. Цим законом також встановлено, що відчуження військового майна здійснюється МОУ через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства і організації.
      7.33. Відповідно до цих приписів, наведених у Законі України "Про оборону України" та Законі України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", Міністерство оборони України є уповноваженим державою органом управління військовим майном.
      7.34. Водночас підстави та порядок переходу права на земельну ділянку при переході права власності на розташовані на ній житловий будинок, будівлю або споруду визначаються статтею 377 ЦК України та статтею 120 ЗК України.
      7.35. За частиною першою статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для її обслуговування.
      7.36. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування (частина друга статті 377 ЦК України).
      7.37. За частиною першою статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час укладення договору купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року) при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.
      7.38. Право власності на земельну ділянку на час укладення договору купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року припинялося з підстав, наведених у статті 140 ЗК України (у відповідній редакції) зокрема, відчуження земельної ділянки за рішенням власника. Підстави припинення права користування земельною ділянкою на час укладення зазначеного вище договору були визначені статтею 141 ЗК України (у відповідній редакції).
      7.39. Постійний землекористувач міг добровільно відмовитися від права користування земельною ділянкою, за поданою ним заявою до власника земельної ділянки та прийнятим власником земельної ділянки на підставі цієї заяви рішенням про припинення права постійного користування земельною ділянкою (частини третя та четверта статті 142 ЗК України у відповідній редакції).
      7.40. На час укладення спірного договору оренди земельної ділянки редакцію статей 120, 140 та 141 ЗК України було змінено. За змістом цих норм законодавець встановив імперативний припис щодо переходу права на земельну ділянку у разі набуття права на жилий будинок, будівлю або споруду та передбачив відповідну підставу для припинення права користування земельною ділянкою у випадку набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці.
      7.41. При цьому договір, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, має містити таку істотну умову, як кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку із набуттям права власності на ці об'єкти. Укладенню ж договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов'язане з переходом права на частину земельної ділянки, передує виділення цієї частини в окрему земельну ділянку (абзаци перший та другий частини шостої статті 120 ЗК України у чинній редакції).
      7.42. Отже, законодавство, яке діяло станом на час прийняття рішення N 394/8678 та укладення спірного договору оренди встановлювало правило, за яким перехід права на земельну ділянку до нового набувача жилого будинку, будівлі або споруди відбувається в силу прямого припису закону, незалежно від волі органу, який уповноважений розпоряджатися земельною ділянкою.
      7.43. Правовідносини, які виникли у зв'язку з укладенням договору купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року, не належали до сфери діяльності Кабінету Міністрів Українив галузі земельних відносин, оскільки не вимагали здійснення Кабінетом Міністрів України розпорядження земельною ділянкою, розташованою під придбаним об'єктом нерухомості, для набуття права на неї юридичною особою приватного права або фізичною особою.
      7.44. Водночасв силу наведених вище положень земельного законодавства саме позивачам у справі належало вчинити необхідні дії щодо юридичного оформлення земельних правовідносин згідно із вимогами законодавства щодо наслідків переходу права власності на реалізовані будівлі та привести дані щодо земель, наданих у користування для розміщення і постійної діяльності військової частини, у відповідність з наявними документально підтвердженими відомостями про те, які землі, що обліковувались за військовим містечком, для потреб оборони не використовуються в силу правочину, який відбувся.
      7.45. Однак таких дій позивачі не вчинили і наведене законодавство не містить вказівки на можливість змусити позивачів до дій з такого оформлення поза їх волевиявленням, у зв'язку із чим і виник спір щодо умов та порядку реалізації набувачем військового майна права землекористування за наслідками укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна з МОУ та способу оформлення цього права.
      7.46. До розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, та земель, на яких розташовані державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), здійснювали відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади (пункт 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК України зі змінами, внесеними згідно із Законом N3235-IV від 20 грудня 2005 року).
      8. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду щодо виключної правової проблеми
      8.1. Щодо застосування і трактування норм права у правовідносинах стосовно: 1) переходу права на земельну ділянку у зв'язку з набуттям іншими особами права власності на частину будівель військового майна в контексті положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України; 2) визначення розміру таких земельних ділянок; 3) процедури автоматичного переходу права користування земельною ділянкою до власника об'єкта нерухомості, розташованої на ній, чи необхідності отримання відмови Кабінету Міністрів України від указаних земель з метою реалізації такого права; 4) процедури розпорядження земельними ділянками, які мають правовий режим земель оборони, у разі встановлення обставин неправомірного набуття іншими особами такої земельної ділянки; 5) визначення особи, на користь якої повинна витребовуватися спірна земельна ділянка, - Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      8.2. Земельні відносини, які формуються з приводу переходу земельних прав при набутті майнових прав на об'єкти нерухомості, розташовані на конкретній земельній ділянці, регламентуються нормами ЗК України, які є спеціальними відносно до цивільно-правових норм, які є загальними.
      8.3. Правові норми, які визначали дол. земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об'єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року (в період з 1 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об'єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 ЦК України.
      8.4. Стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України N 997-V від 27 квітня 2007 року) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточна редакція статті 120 ЗК України (зі змінами, внесеними Законом України N 1702-VI від 5 листопада 2009 року) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер.
      8.5. Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної дол. земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.
      8.6. Однак передбачений законодавцем принцип єдності юридичної дол. земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди не знаходить належного втілення у нормах, які регулюють перехід прав на земельну ділянку при переході права власності на споруду, яка на ній розташована, коли такий об'єкт нерухомого майна знаходиться на земельній ділянці, що перебуває на праві постійного користування, зокрема, щодо об'єктів нерухомості, які мають режим військового майна.
      8.7. Адже стаття 92 ЗК України обмежує коло осіб, які можуть бути постійними користувачами земельних ділянок, а статті 140, 141 та 142 ЗК України (в редакції на час укладення договору купівлі-продажу військового майна) не містили відповідних підстав та механізму переходу прав на земельну ділянку поза волевиявленням попереднього власника чи користувача земельної ділянки.
      8.8. Якщо віддати перевагу приписам статей 92, 140, 141 142 ЗК України (в редакції на час укладення договору купівлі-продажу військового майна) перед загальними правилами про перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівель і споруд, то при переході будівлі чи споруди до власника - юридичної особи приватного права чи фізичної особи, право на таку земельну ділянку до нового власника не перейде. Водночас уповноважений у відповідних правовідносинах орган буде позбавлений можливості оформити право на земельну ділянку новому власнику об'єкта нерухомості, якщо права на цю ділянку належать попередньому власнику чи постійному землекористувачу, без їх відмови від земельної ділянки, чим порушується принцип єдності юридичної дол. земельної ділянки та об'єктів нерухомості, які на ній розміщені.
      8.9. На час відчуження військового майна за відповідним правочином від 21 грудня 2005 року згідно із чинним на той час законодавством, до набувача права власності на об'єкт нерухомого майна (військове майно), який розташований на земельній ділянці, що перебувала в користуванні іншої особи, могло перейти право користування земельною ділянкою на таких самих умовах і в тому ж обсязі, що були встановлені для попереднього власника нерухомого майна, або право вимагати оформлення земельних прав, які в нього виникають.
      8.10. Особливості використання земель оборони (в тому числі самої процедури зміни цільового призначення земель оборони) визначаються Законом України "Про використання земель оборони" та відомчими нормативними актами (зокрема Положенням про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основними правилами користування наданими землями, Керівництвом з обліку земель (земельних ділянок) в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України, затвердженими наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483). Однак на час укладення договору купівлі-продажу військового майна положення законодавства, які встановлюють порядок відчуження земельних ділянок у випадку переходу права власності на розташовані на них військові об'єкти нерухомого майна, були відсутні.
      8.11.Враховуючи, що перехід права на будівлю і споруду є однією із законних підстав виникнення прав на землю в набувача об'єкта нерухомості, то можливість реалізації ним таких прав не може залежати від того, чи додержав попередній землекористувач процедур й порядку припинення землекористування, подавши заяву про відмову від права постійного користування, позаяк юридичними підставами для такого переходу виступають закон, договір, рішення суду, інші обставини, що мають юридичне значення.
      8.12. На момент укладення договору купівлі-продажу військового майна та виникнення у набувача такого майна прав на оформлення його земельних прав, відповідного звернення набувача до суду встановлення та зміна цільового призначення земельної ділянки у складі земель оборони визначалися статтями 20 і 21 ЗК України у відповідній редакції. При цьому мали враховуватися особливості правового режиму земель оборони, визначені Законом України від 27 листопада 2003 року "Про використання земель оборони", та Положенням про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженим наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483.
      8.13. Стаття 20 ЗК України в редакції від 5 листопада 2009 року деталізувала положення щодо зміни цільового призначення земельних ділянок. Загальне правило полягає в тому, що види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом для використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою. Виняток з цього правила складають землі сільськогосподарського призначення та землі оборони. Щодо останніх - частиною п'ятою статті 20 ЗК України встановлено, що земельні ділянки, які належать до земель оборони, використовуються виключно згідно із Законом України "Про використання земель оборони".
      8.14. Спеціальні положення ЗК України та законодавства, яке регулює правовий режим військового майна у Збройних Силах України, на час укладення договору купівлі-продажу військового майна передбачали належність земельних ділянок до земель оборони фактично за їх суб'єктною ознакою - надання їх для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, що не узгоджується з наведеним у статті 19 ЗК України поділом земель України на категорії за основним цільовим призначенням.
      8.15. Тому перехід права на земельну ділянку, що має правовий режим земель оборони, до приватного власника придбаного об'єкта нерухомості, розташованого на ній, об'єктивно зумовлює зміну її цільового призначення, зокрема, на землі забудови (житлової або громадської) або землі промисловості, адже змінюється суб'єкт її використання, земельна ділянка в такому випадку використовується для експлуатації придбаного у власність об'єкта нерухомості, розташованого на цій земельній ділянці, а не є наданою для розміщення і діяльності військової частини.
      8.16. Наведені вище земельно-правові та цивільно-правові норми встановлюють, що перехід майнових прав до іншої особи тягне за собою перехід до неї і земельних прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об'єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Розмір цієї частини земельної ділянки має визначатися на основі державних будівельних норм та санітарних норм і правил.
      8.17. Таким чином, особа, яка набула право власності на об'єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім'я документів на користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об'єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об'єкта нерухомості розташованого на ній.
      8.18.Набуття юридичними особами приватного права чи фізичними особами у визначеному законодавством порядку права приватної власності на будівлі, які належали до військового майна, створює правові підстави для переходу права на земельну ділянку до власника об'єкта нерухомості, розташованого на ній, у розмірі відповідно до положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України саме в силу правочину з придбання військового майна та автоматичного переходу права користування земельною ділянкою відповідно до принципу єдності юридичної дол. земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. Цим зумовлюється право власника такого об'єкта нерухомості вимагати оформлення у встановленому порядку свого права користування відповідною земельною ділянкою незалежно від отримання відмови уповноваженої особи від вказаних земель.
      8.19. За змістом частини першої статті 167 та статті 170 ЦК України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин та набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
      8.20. За договором купівлі - продажу військового майна від 21 грудня 2005 року відбулося відчуження військового майна, яке належало на праві власності державі, в приватну власність. Відповідно до покупця об'єктів нерухомого майна перейшло право на частину земельної ділянки, на якій розміщене придбане ним нерухоме майно та яка необхідна для обслуговування цього майна.
      9. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
      9.1. Відповідно до приписів частин першої та четвертої статті 311 ГПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної частини та (або) резолютивної частини.
      9.2. З огляду на наведені вище приписи законодавства про підстави та порядок переходу права користування земельною ділянкою та висновки Великої Палати Верховного Суду про їх застосування у спірних правовідносинах висновки суду апеляційної інстанції про недоведеність порушених прав позивачів у спірних правовідносинах є помилковими, а тому постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року слід скасувати.
      9.3. Так, за статтею 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим для виконання, а в силу статті 35 ГПК України (у редакції, чинній на час прийняття рішень судами попередніх інстанцій) обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній, адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
      9.4. Однак зі змісту судових рішень у господарській справі N 35/284 вбачається, що ні МОУ, ні ККЕУ не брали участі в розгляді цієї справи і судові рішення у цій справі не містять встановлених обставин щодо наявності чи відсутності прав на спірну земельну ділянку, змісту цих прав, їх припинення, повноважень позивачів у спірних правовідносинах.
      9.5. Крім того, з'ясовані апеляційним судом відомості щодо стану обліку позивачами спірних земельних ділянок як земель оборони на час розгляду справи не належать до визначених законодавством підстав для виникнення, припинення та переходу права користування земельною ділянкою (її частиною), надання якої під розміщення і постійної діяльності військової частиниу встановленому порядку під сумнів не ставиться жодним з учасників спору.
      9.6. Таким чином, суд апеляційної інстанції не повно встановив істотні обставини справи, його висновки про відмову в задоволенні позовних вимог не ґрунтуються на належних та допустимих доказах, та суперечать положенням процесуального законодавства, а також нормам матеріального права.
      9.7. Натомість суд першої інстанції встановив, що під час придбання військового майна - нежитлових будівель військового містечка N 141 покупець мав право претендувати на оформлення земельної ділянки у розмірі, необхідному для обслуговування придбаних будівель, однак, помилково вказав про неможливість реалізувати це право набувачем у встановленому порядку за відсутності добровільної відмови землекористувача та відповідних розпорядчих актів уповноважених виконавчих органів та, відповідно, про незаконність набуття за таких умов покупцем ТОВ "Дженерал-сервіс", а в подальшому - ТОВ Будтехнології" права на користування земельною ділянкою як набутою без достатніх на те правових підстав та поза волею позивачів в цілому, щодо всієї земельної ділянки площею 1,5940 га.
      9.8. Що ж до інших наведених у позові та касаційних скаргах підстав невідповідності спірного правочину положенням чинного законодавства ВеликаПалата Верховного Суду зазначає, що МОУ забезпечує використання земельних ділянок державної власності, виділених для потреб Збройних Сил України, а статтею 2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України передбачено, що МОУ, будучи центральним органом управління Збройних Сил України, здійснює управління державним майном.
      9.9.За підпунктами 72-75 пункту 4 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Указом Президента України N 406/2011 від 6 квітня 2011 року (зі змінами), МОУ веде облік об'єктів державної власності, які належать до сфери управління Міноборони України; утримує в належному стані та організовує експлуатацію об'єктів військового призначення; затверджує порядок списання військового майна; здійснює в установленому порядку відчуження військового майна, передачу його до сфери управління центральних чи місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам та організаціям, які провадять діяльність в інтересах національної безпеки і оборони, та в комунальну власність, готує пропозиції щодо зміни цільового призначення земельних ділянок Збройних Сил;
      9.10. За підпунктом 23 пункту 4 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року N 671, МОУ забезпечує життєдіяльність Збройних Сил, їх функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підготовку до виконання покладених на них завдань, застосування, комплектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння та військової техніки, підтримання справності, технічної придатності, проведення ремонту та модернізації зазначеного озброєння і техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна згідно з потребами, визначеними Генеральним штабом Збройних Сил у межах коштів, передбачених державним бюджетом, і здійснює контроль за їх ефективним використанням, організовує виконання робіт і надання послуг в інтересах Збройних Сил; за підпунктами 105, 107 Положення МОУ здійснює в межах повноважень, передбачених законом, інші функції з управління об'єктами державної власності, які належать до сфери управління Міноборони; веде облік об'єктів державної власності, які належать до сфери управління Міноборони;
      9.11. За змістом пунктів 1.1 -1.4 Керівництва з обліку земель (земельних ділянок) в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483, землі, які використовують Збройні Сили України, підлягають обов'язковому обліку, цільовому використанню і правильному утриманню. Облік земель повинен бути своєчасним, повним, достовірним і точним. Облік земель в органах квартирно-експлуатаційної служби ведеться з метою своєчасного забезпечення відповідних посадових осіб, органів квартирно-експлуатаційної служби, а також відповідних рад, в адміністративних межах яких знаходиться землекористувач, даними про наявність, рух і якісний стан земель, контролю за збереженістю, законністю, доцільністю й ефективністю використання земель, підготовки вихідних даних для складання облікових документів, установлених табелем термінових донесень будівельно-квартирних органів МОУ.
      9.12. Таким чином, позивачі були зобов'язані здійснювати своєчасний, повний та достовірний контроль за обліком, цільовим використанням та збереженістю земель оборони.
      9.13. Також суд першої інстанції достеменно з'ясував та правильно встановив, що прокурор був обізнаний з рішенням N 394/8678 під час його прийняття Радою.
      9.14. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що як прокурор так і позивачі в силу наведених вище положень законодавства та встановлених місцевим господарським судом обставин справи повинні були та не могли не бути обізнаними про здійснення фактичного використання спірної земельної ділянки новим набувачем реалізованого військового майна в силу придбання цього майна та виникнення у набувача права належним чином документально оформити своє землекористування, про невідповідність розміру наданої в оренду земельної ділянки дійсному розміру земельної ділянки, необхідної для обслуговування придбаних будівель, якщо таке мало місце, відповідно своєчасно звернувшись до суду за захистом порушеного права. Зміна мети використання земельної ділянки шляхом надання її під забудову не змінює суті наведеного у позові порушення права на захист якого, за доводами позову, було подано позов.
      9.15. Ураховуючи наведене, резолютивну частину рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року слід залишити без змін, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.
      Керуючись статтями 301, 302, 311, 312, 315 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Головної військової прокуратурина постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року та касаційну скаргуКиївського квартирно-експлуатаційного управління на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року задовольнити частково.
      Постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року у справі N 910/18560/16 скасувати.
      Мотивувальну частину рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року змінити, виклавши її в редакції цієї постанови. В решті рішення залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя: Князєв В.С.
      Суддя-доповідач Л.І. Рогач
      Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
       
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      06 лютого 2019 року
      м. Київ
      Справа N 146/885/17-ц
      Провадження N 14-436цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідач - Вапнярська селищна рада Томашпільського району Вінницької області (далі - Вапнярська селищна рада) в особі селищного голови Горенюка Олександра Петровича,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3
      на ухвалу Тульчинського районного суду Вінницької області від 21 лютого 2018 року у складі судді Ковганича С.В. та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 26 квітня 2018 року у складі колегії суддів Зайцева А.Ю., Панасюка О.С., Шемети Т.М.
      у справі за позовом ОСОБА_3 до Вапнярської селищної ради в особі селищного голови Горенюка О.П. про визнання неправомірними та скасування розпоряджень, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, та
      УСТАНОВИЛА:
      У липні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що 21 березня 2017 року на підставі розпорядження відповідача від 17 березня 2017 року N 16 його прийнято на посаду начальника фінансового відділу при виконавчому комітеті Вапнярської селищної ради за результатами конкурсу з випробувальним терміном три місяці.
      Відповідно до розпорядження Вапнярської селищної ради від 11 травня 2017 року N 72 ОСОБА_3 оголошено догану у зв'язку з неналежним виконанням службових обов'язків.
      Розпорядженням Вапнярської селищної ради від 23 травня 2017 року N 92 позивачу продовжено строк випробувального терміну на п'ять днів з 21 до 26 червня 2017 року на підставі листка непрацездатності від 15 травня 2017 року N 048193.
      15 червня 2017 року на підставі розпорядження Вапнярської селищної ради від 12 червня 2017 року N 36 ОСОБА_3 звільнено із займаної посади згідно з пунктом 11 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв'язку із встановленням невідповідності працівника виконуваній роботі протягом випробувального терміну.
      Посилаючись на вимоги статей 26, 221, 233, 235 КЗпП України, ОСОБА_3 просив визнати неправомірним та скасувати розпорядження Вапнярської селищної ради від 11 травня 2017 року N 72 про застосування до ОСОБА_3 - начальника фінансового відділу при виконавчому комітеті Вапнярської селищної ради - дисциплінарного стягнення у виді догани за неналежне виконання службових обов'язків; визнати незаконним та скасувати розпорядження Вапнярської селищної ради від 12 червня 2017 року N 36 про звільнення ОСОБА_3 з посади начальника фінансового відділу при виконавчому комітеті Вапнярської селищної ради; стягнути з Вапнярської селищної ради середній заробіток (із урахуванням премії) за час вимушеного прогулу.
      Ухвалою Тульчинського районного суду Вінницької області від 21 лютого 2018 року провадження у справі закрито, роз'яснено, що справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що зміст позовних вимог свідчить, що між сторонами виник публічно-правовий спір з приводу звільнення з публічної служби, тому відповідно до статті 20 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) ця справа не може бути розглянута Тульчинським районним судом Вінницької області, оскільки належить до юрисдикції Вінницькому окружному адміністративному суду.
      Постановою Апеляційного суду Вінницької області від 26 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, ухвалу суду першої інстанції залишено без змін.
      Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що нескладання присяги не свідчить про ненабуття статусу службовця органів місцевого самоврядування, оскільки згідно із записом у трудовій книжці та розпорядженням селищного голови ОСОБА_3 прийнято на державну службу, присвоєно ранг державного службовця. Йому виплачувалась заробітна плата протягом трьох місяців відповідно до штатного розпису та посадового окладу за виконання покладених на нього обов'язків посадової особи органу місцевого самоврядування з урахуванням доплати за ранг.
      У касаційній скарзі, поданій у травні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_3 просив скасувати ухвалу Тульчинського районного суду Вінницької області від 21 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 26 квітня 2018 року, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач не складав присяги відповідно до вимог статті 11 Закону України від 07 червня 2001 року N 2493-III "Про службу в органах місцевого самоврядування" (далі - Закон N 2493-III), тому не набув статусу службовця органів місцевого самоврядування. Вважав, що трудовий спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Висновок судів першої й апеляційної інстанцій про публічно-правовий характер спору є помилковим.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 19 вересня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга має бути задоволена з огляду на таке.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Суди встановили і сторони не заперечували, що ОСОБА_3 працював на посаді начальника фінансового відділу при виконавчому комітеті Вапнярської селищної ради на підставі розпорядження від 17 березня 2017 року N 16 за результатами конкурсу з випробувальним терміном три місяці (т. 1, а. с. 10).
      Згідно із записом у трудовій книжці ОСОБА_3 присвоєно 11 ранг 6 категорії посад посадової особи місцевого самоврядування (т. 1, а. с. 19).
      Відповідно до розпорядження Вапнярської селищної ради від 11 травня 2017 року N 72 ОСОБА_3 оголошено догану у зв'язку з неналежним виконанням службових обов'язків (т. 1, а. с. 11).
      Розпорядженням Вапнярської селищної ради від 23 травня 2017 року N 92 позивачу продовжено строк випробувального терміну на п'ять днів з 21 до 26 червня 2017 року на підставі листка непрацездатності від 15 травня 2017 року N 048193 (т. 1, а. с. 12).
      15 червня 2017 року на підставі розпорядження Вапнярської селищної ради від 12 червня 2017 року N 36 ОСОБА_3 звільнено із займаної посади згідно з пунктом 11 статті 40 КЗпП України у зв'язку із встановленням невідповідності працівника виконуваній роботі протягом випробувального терміну.
      ОСОБА_3 звернувся до суду з цивільним позовом про захист своїх трудових прав.
      За змістом статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову) під цивільною юрисдикцією розуміють компетенцію загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом.
      За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій).
      Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових правовідносин.
      Згідно із частиною першою статті 17 КАС України (у редакції, що діяла на час звернення з цим позовом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.
      За змістом пункту 2 частини другої зазначеної статті спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби віднесено до юрисдикції адміністративних судів.
      Аналогічні положення закріплені у пункті 2 частини першої статті 19 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року).
      У пункті 15 частини першої статті 3 КАС України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, закріплено, що публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
      Відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
      Законодавець урегулював питання, пов'язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням), спеціальними законами, до яких, зокрема, відноситься Закон N 2493-III.
      Відповідно до статті 1 Закону N 2493-III служба в органах місцевого самоврядування - це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом.
      Посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету (стаття 2 Закону N 2493-III).
      Відповідно до вимог статті 7 Закону N 2493-III посадові особи місцевого самоврядування діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією України і законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, актами органів місцевого самоврядування, а в Автономній Республіці Крим? також нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції. На посадових осіб місцевого самоврядування поширюється дія законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.
      У абзаці п'ятому частини першої статті 10 Закону N 2493-III зазначено, що прийняття на посади керівника секретаріату (керуючого справами) районної, обласної ради, керуючого справами виконавчого апарату обласних і районних рад, керівників відділів, управлінь та інших працівників органів місцевого самоврядування шляхом призначення відповідно сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою, передбаченою законодавством України.
      Відповідно до вимог статті 11 Закону N 2493-III громадяни України, які вперше приймаються на службу в органи місцевого самоврядування (за винятком посад, зазначених в абзаці другому частини першої статті 10 цього Закону), у день прийняття відповідного рішення складають присягу.
      Посадова особа місцевого самоврядування, яка вперше приймається на службу в органи місцевого самоврядування, вважається такою, що вступила на посаду, з моменту складення присяги. Присяга вважається складеною, якщо після її зачитування громадянин України скріплює присягу своїм підписом. Підписаний текст присяги зберігається за місцем служби. Про складення присяги робиться запис у трудовій книжці із зазначенням дати складення присяги.
      Особа, яка відмовилася від складення присяги (за винятком осіб, обраних на посади, зазначені в абзаці другому частини першої статті 10 цього Закону), вважається такою, що не вступила на посаду, а рішення про її призначення, обрання чи затвердження вважається таким, що втратило юридичну силу.
      Із матеріалів справи вбачається, що згідно із записом у трудовій книжці та розпорядженням селищного голови від 17 березня 2017 року N 16 ОСОБА_3 призначено на посаду начальника фінансового відділу при виконавчому комітеті Вапнярської селищної ради з посадовим окладом відповідно до штатного розпису за результатами конкурсу, з випробувальним терміном три місяці, який розпорядженням Вапнярської селищної ради від 23 травня 2017 року N 92 продовжено до 26 червня 2017 року (т. 1, а. с. 10, 19).
      У зв'язку зі встановленням невідповідності позивача виконуваній роботі протягом строку випробування, 12 червня 2017 року його звільнено із займаної посади на підставі пункту 11 статті 40 КЗпП України (т. 1, а. с. 13).
      Відповідно до абзацу другого статті 28 КЗпП України у разі встановлення власником або уповноваженим ним органом невідповідності працівника займаній посаді, на яку його прийнято, або виконуваній роботі він має право протягом строку випробування звільнити такого працівника, письмово попередивши його про це за три дні. Розірвання трудового договору з цих підстав може бути оскаржене працівником в порядку, встановленому для розгляду трудових спорів у питаннях звільнення.
      Згідно з вимогами статті 11 Закону N 2493-III відсутні підстави вважати, що ОСОБА_3 набув статусу посадової особи органу місцевого самоврядування. Суди попередніх інстанцій помилково вважали проходженням публічної служби його діяльність на займаній посаді.
      Зазначений висновок узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 16 січня 2019 року у справі N 192/1855/17 (провадження N 14-569цс18).
      Можна зробити висновок, що набуття статусу посадової особи органу місцевого самоврядування пов'язується із наявністю певних обставин:
      1) кандидатура повинна відповідати вимогам, встановленим у Законі N 2494-III;
      2) проходження конкурсу на заняття вакантної посади, у разі, якщо проведення такого конкурсу передбачено законом як умова зайняття відповідної посади;
      3) складання присяги посадової особи органу місцевого самоврядування;
      4) виконання роботи професійно, а не на громадських засадах чи за сумісництвом, тобто служба в органах місцевого самоврядування для неї має бути основною роботою;
      5) присвоєння рангу у межах відповідної категорії посад;
      6) проходження атестації відповідно до вимог Закону N 2494-III.
      Суди першої та апеляційної інстанцій зробили помилковий висновок, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки він відноситься до компетенції цивільної юрисдикції.
      Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ухвала Тульчинського районного суду Вінницької області від 21 лютого 2018 року та постанова Апеляційного суду Вінницької області від 26 квітня 2018 року підлягають скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Оскільки розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.
      Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.
      Ухвалу Тульчинського районного суду Вінницької області від 21 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 26 квітня 2018 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
      Князєв В.С.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 лютого 2019 року
      м. Київ
      Справа N 826/7380/15
      Провадження N 11-778апп18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      головуючого Князєва В.С.,
      судді-доповідача Золотнікова О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Мамонової І.В.,
      учасники справи:
      представник позивача - Волошин О.І.,
      представники відповідача (Державної податкової інспекції у Дніпровському районі Головного управління ДФС у м. Києві) - Богдановська Т.В., Павлович Д.М.,
      представник відповідача (Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві) - Ферштей А.М.,
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Дніпровському районі Головного управління ДФС у м. Києві (далі - ДПІ, інспекція) на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2015 року (судді Петрик І.Й., Борисюк Л.П., Собків Я.М.) у справі N 826/7380/15 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Аскоп-Україна" (далі - ТОВ "Аскоп-Україна", товариство) до ДПІ та Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві (далі - ГУ ДКС України у м. Києві) про визнання протиправною бездіяльності й стягнення заборгованості бюджету з відшкодування податку на додану вартість та
      ВСТАНОВИЛА:
      У квітні 2015 року ТОВ "Аскоп-Україна" звернулося до суду з позовом до ДПІ та ГУ ДКС України у м. Києві, в якому просило:
      - визнати протиправною бездіяльність інспекції щодо неподання до органу ДКС України висновку із зазначенням суми податку на додану вартість (далі - ПДВ) у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. що підлягає відшкодуванню з бюджету на користь ТОВ "Аскоп-Україна";
      - стягнути з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь позивача заборгованість бюджету з відшкодування ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн та пеню в розмірі 211 тис. 1 грн 11 коп., нараховану на суму такої заборгованості за період з 10 лютого по 24 квітня 2015 року;
      - стягнути на користь ТОВ "Аскоп-Україна" судові витрати.
      На обґрунтування позову ТОВ "Аскоп-Україна" зазначило, що 19 листопада 2014 року позивачем подано до ДПІ в електронній формі податкову декларацію з ПДВ за жовтень 2014 року, в рядку 23.1 якої товариство заявило суму, що підлягає бюджетному відшкодуванню на рахунок платника у банку, в розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. Разом із податковою декларацією ТОВ "Аскоп-Україна" подало заяву про повернення суми бюджетного відшкодування та розрахунок суми бюджетного відшкодування. Інспекція в період з 14 по 20 січня 2015 року провела документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ "Аскоп-Україна" щодо правомірності бюджетного відшкодування ПДВ на рахунок платника у банку за жовтень 2014 року, за результатами якої склала довідку від 27 січня 2015 року N 578/26-53-15-02/30579869, згідно з висновками якої на момент складання довідки неможливо підтвердити суму бюджетного відшкодування за жовтень 2014 року в сумі 4 млн 447 тис. 644 грн. що пов'язано з відсутністю відповідей на запити про проведення зустрічних перевірок по ланцюгам постачання. Не погодившись із бездіяльністю інспекції щодо неподання до органу ДКС України висновку із зазначенням суми ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. що підлягає відшкодуванню з бюджету на користь ТОВ "Аскоп-Україна", позивач звернувся до суду з цим позовом.
      Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 17 липня 2015 року в задоволенні адміністративного позову відмовив.
      Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 25 листопада 2015 року апеляційну скаргу ТОВ "Аскоп-Україна" задовольнив. Апеляційний суд скасував постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 липня 2015 року та ухвалив нову постанову, якою позовні вимогиТОВ "Аскоп-Україна" задовольнив: визнав протиправною бездіяльність інспекції щодо неподання до органу ДКС України висновку із зазначенням суми ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. що підлягає відшкодуванню з бюджету на користь ТОВ "Аскоп-Україна"; стягнув з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь позивача заборгованість бюджету із відшкодування ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн та пеню в розмірі 211 тис. 1 грн 11 коп., нараховану на суму такої заборгованості за період з 10 лютого по 24 квітня 2015 року.
      Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, представник інспекції в касаційній скарзі зазначив, що вказане рішення прийнято без дотримання норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, а саме пункту 200.12 статті 200 Податкового кодексу України (далі - ПК України), пунктів 6 та 9 постанови Кабінету Міністрів України від 17 січня 2011 року N 39 "Про затвердження Порядку взаємодії органів державної податкової служби та органів державної казначейської служби в процесі відшкодування податку на додану вартість" (далі - Порядок N 39). На думку скаржника, відшкодування з Державного бюджету України ПДВ є виключними повноваженнями податкових органів та органів державного казначейства, а відтак суд не може підміняти державний орган і вирішувати питання про стягнення такої заборгованості. Крім того, вимога позивача про стягнення бюджетної заборгованості з ПДВ не є правильним способом захисту його прав. Скаржник також зазначив, що аналогічну правову позицію викладено в постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 2а/0570/17001/2012. На підставі викладеного представник інспекції просить скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 липня 2015 року.
      Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 18 травня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.
      Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У лютому 2018 року вказану касаційну скаргу було передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 26 червня 2018 року клопотання ТОВ "Аскоп-Україна" задовольнив та на підставі пункту 8 розділу VII "Перехідні положення" КАС України справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв'язку з необхідністю відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 03 вересня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду на підставі положень частини першої статті 344 та частини п'ятої статті 262 КАС України.
      Позивач та ГУ ДКС України у м. Києві відзивів на касаційну скаргу не надіслали.
      У судовому засіданні 12 лютого 2019 року представники відповідачів підтримали касаційну скаргу та просили її задовольнити з викладених у ній підстав. Представник позивача просив оскаржуване судове рішення залишити без змін.
      Заслухавши суддю-доповідача, виступи учасників справи, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення.
      Суди попередніх інстанцій установили, що 19 листопада 2014 року ТОВ "Аскоп-Україна" подало до ДПІ в електронній формі податкову декларацію з ПДВ за жовтень 2014 року, в рядку 23.1 якої товариство заявило суму, що підлягає бюджетному відшкодуванню на рахунок платника у банку, в розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн.
      Разом із податковою декларацією ТОВ "Аскоп-Україна" подало заяву про повернення суми бюджетного відшкодування та розрахунок суми бюджетного відшкодування.
      Інспекція в період з 14 по 20 січня 2015 року провела документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ "Аскоп-Україна" щодо правомірності бюджетного відшкодування ПДВ на рахунок платника у банку за жовтень 2014 року, за результатами якої склала довідку від 27 січня 2015 року N 578/26-53-15-02/30579869, згідно з висновками якої на момент складання довідки неможливо підтвердити суму бюджетного відшкодування за жовтень 2014 року в сумі 4 млн 447 тис. 644 грн. що пов'язано з відсутністю відповідей на запити про проведення зустрічних перевірок по ланцюгам постачання.
      Разом з тим у пунктах 3.17-3.19 вказаної довідки зазначено, що перевіркою правомірності визначення податкових зобов'язань та податкового кредиту, розрахунків з бюджетом та показників, відображених у декларації за вересень - жовтень 2014 року (з додатками), порушень не встановлено. Заявлена сума бюджетного відшкодування (загальна сума ПДВ) у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн підтверджується за результатами звірки даних, зазначених у розрахунку бюджетного відшкодування та даних первинних документів, що підтверджують факт оплати платником товарів/послуг за вересень 2014 року.
      Оскільки сума ПДВ у вказаному розмірі не відшкодована ТОВ "Аскоп-Україна", товариство звернулось до суду з цим позовом.
      Установлених судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи її учасники не оспорюють.
      Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ТОВ "Аскоп-Україна", Окружний адміністративний суд міста Києва керувався тим, що позивач не заявив позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльності ДПІ щодо неприйняття відповідного рішення, передбаченого нормами статті 200 ПК України, за наслідками розгляду заяви ТОВ "Аскоп-Україна" про повернення суми бюджетного відшкодування на рахунок платника у банку в розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. Ураховуючи відсутність такого рішення інспекції, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності ДПІ щодо неподання до органу ДКС України висновку із зазначенням суми ПДВ, що підлягає відшкодуванню з бюджету на користь позивача, та стягнення з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь товариства заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ.
      Скасовуючи постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 липня 2015 року та задовольняючи позовні вимоги ТОВ "Аскоп-Україна", Київський апеляційний адміністративний суд керувався тим, що оскільки законодавством встановлено порядок, відповідно до якого податковий орган зобов'язаний у визначений строк підтвердити достовірність заявленої платником до відшкодування суми ПДВ і надіслати відповідний висновок до органу казначейства, або прийняти податкове повідомлення-рішення про зменшення такої суми чи відсутність у платника права на її отримання з бюджету, то неприйняття передбаченого законодавством рішення за наслідками перевірки достовірності заявленої платником суми бюджетного відшкодування є протиправною бездіяльністю з боку податкового органу. Крім того, не може бути підставою для відмови у бюджетному відшкодуванні посилання на неможливість підтвердження достовірності заявленої суми бюджетного відшкодування по ланцюгам постачання.
      Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим цей висновок суду апеляційної інстанції з огляду на таке.
      Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Згідно із частиною другою статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
      Порядок визначення суми податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або відшкодуванню з Державного бюджету України (бюджетному відшкодуванню), та строки проведення розрахунків визначено статтею 200 ПК України.
      Пунктом 200.7 статті 200 ПК України (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що платник податку, який має право на отримання бюджетного відшкодування та прийняв рішення про повернення суми бюджетного відшкодування, подає відповідному контролюючому органу податкову декларацію та заяву про повернення суми бюджетного відшкодування, яка відображається у податковій декларації.
      На підставі пункту 200.8 статті 200 ПК України до податкової декларації платником податків додаються розрахунок суми бюджетного відшкодування та оригінали митних декларацій. У разі якщо митне оформлення товарів, вивезених за межі митної території України, здійснювалося з використанням електронної митної декларації, така електронна митна декларація надається контролюючим органом за місцем митного оформлення контролюючому органу за місцем обліку такого платника податків в порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації електронного підпису відповідно до закону.
      Пунктом 200.10 статті 200 ПК України визначено, що протягом 30 календарних днів, що настають за граничним терміном отримання податкової декларації, контролюючий орган проводить камеральну перевірку заявлених у ній даних.
      За наявності достатніх підстав, які свідчать, що розрахунок суми бюджетного відшкодування було зроблено з порушенням норм податкового законодавства, контролюючий орган має право провести документальну позапланову виїзну перевірку платника для визначення достовірності нарахування такого бюджетного відшкодування протягом 30 календарних днів, що настають за граничним терміном проведення камеральної перевірки (пункт 200.11 статті 200 ПК України).
      Відповідно до пункту 200.12 статті 200 ПК України контролюючий орган зобов'язаний у п'ятиденний строк після закінчення перевірки подати органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету.
      Згідно з пунктом 200.13 статті 200 ПК України на підставі отриманого висновку відповідного контролюючого органу орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, видає платнику податку зазначену в ньому суму бюджетного відшкодування шляхом перерахування коштів з бюджетного рахунка на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку протягом п'яти операційних днів після отримання висновку контролюючого органу.
      Наведені норми пунктів 200.12 та 200.13 статті 200 ПК України узгоджуються з пунктами 6 та 9 Порядку N 39.
      Пунктом 200.14 статті 200 ПК України визначено, що якщо за результатами камеральної або документальної позапланової виїзної перевірки контролюючий орган виявляє невідповідність суми бюджетного відшкодування сумі, заявленій у податковій декларації, то такий орган:
      а) у разі заниження заявленої платником податку суми бюджетного відшкодування щодо суми, визначеної контролюючим органом за результатами перевірок, надсилає платнику податку податкове повідомлення, в якому зазначаються сума такого заниження та підстави для її вирахування. У цьому випадку вважається, що платник податку добровільно відмовляється від отримання такої суми заниження як бюджетного відшкодування та враховує її згідно з пунктом 200.6 цієї статті у зменшення податкових зобов'язань з цього податку в наступних податкових періодах;
      б) у разі перевищення заявленої платником податку суми бюджетного відшкодування над сумою, визначеною контролюючим органом за результатами перевірок, надсилає платнику податку податкове повідомлення, в якому зазначаються сума такого перевищення та підстави для її вирахування;
      в) у разі з'ясування за результатами проведення перевірок факту, за яким платник податку не має права на отримання бюджетного відшкодування, надсилає платнику податку податкове повідомлення, в якому зазначаються підстави відмови в наданні бюджетного відшкодування.
      Таким чином, на момент виникнення спірних правовідносин ПК України було визначено, що в разі виконання платником податку, який має право на отримання бюджетного відшкодування з ПДВ, вимог, передбачених пунктами 200.7 та 200.8 статті 200 цього Кодексу, та підтвердження достовірності нарахування такого відшкодування контролюючим органом за результатами проведення камеральної чи документальної перевірки, цей орган зобов'язаний у п'ятиденний строк після закінчення перевірки подати органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету, який протягом п'яти операційних днів після отримання висновку контролюючого органу видає платнику податку зазначену в ньому суму бюджетного відшкодування шляхом перерахування коштів з бюджетного рахунка на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку.
      При цьому, якщо за результатами камеральної або документальної позапланової виїзної перевірки контролюючий орган виявляє невідповідність суми бюджетного відшкодування сумі, заявленій у податковій декларації, то такий орган надсилає платнику податку відповідне податкове повідомлення.
      Як установлено матеріалами справи, 19 листопада 2014 року ТОВ "Аскоп-Україна" подало до ДПІ в електронній формі податкову декларацію з ПДВ за жовтень 2014 року, в рядку 23.1 якої товариство заявило суму, що підлягає бюджетному відшкодуванню на рахунок платника у банку, в розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн.
      Разом із податковою декларацією ТОВ "Аскоп-Україна" подало заяву про повернення суми бюджетного відшкодування та розрахунок суми бюджетного відшкодування.
      Інспекція в період з 14 по 20 січня 2015 року провела документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ "Аскоп-Україна" щодо правомірності бюджетного відшкодування ПДВ на рахунок платника у банку за жовтень 2014 року, за результатами якої склала довідку від 27 січня 2015 року N 578/26-53-15-02/30579869, згідно з висновками якої на момент її складання неможливо підтвердити суму бюджетного відшкодування за жовтень 2014 року в сумі 4 млн 447 тис. 644 грн. що пов'язано з відсутністю відповідей на запити про проведення зустрічних перевірок по ланцюгам постачання.
      Водночас згідно з пунктами 3.17 та 3.18 вказаної довідки перевіркою правомірності визначення податкових зобов'язань та податкового кредиту, розрахунків з бюджетом та показників, відображених у декларації за вересень - жовтень 2014 року (з додатками), порушень не встановлено; фактично за результатами звірки даних, зазначених у розрахунку бюджетного відшкодування ПДВ, із даними первинних документів, що підтверджують факт оплати платником товарів/послуг, загальна сума податку на додану вартість складає 4 млн 447 тис. 644 грн.
      Будь-які податкові повідомлення за результатами проведеної перевірки щодо правомірності бюджетного відшкодування ПДВ на рахунок платника у банку за жовтень 2014 року інспекцією на адресу товариства не надсилалися.
      Проте ДПІ не складено та не подано висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету, до органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів.
      При цьому зазначення в довідці від 27 січня 2015 року N 578/26-53-15-02/30579869 про неможливість підтвердження суми бюджетного відшкодування за жовтень 2014 року в сумі 4 млн 447 тис. 644 грн. що пов'язано з відсутністю відповідей на запити про проведення зустрічних перевірок по ланцюгам постачання, не є підставою у розумінні статті 200 ПК України для неподання вказаного висновку, враховуючи невстановлення інспекцією порушень відображених у декларації за вересень - жовтень 2014 року даних та відсутність податкового повідомлення, передбаченого пунктом 200.14 цієї статті Кодексу.
      Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок Київського апеляційного адміністративного суду про те, що ПК України не встановлює залежність виплати бюджетного відшкодування від сплати ПДВ контрагентами платника податку або з підстав незавершення перевірки контрагентів платника податку, або у зв'язку з відсутністю відповідей на запити контролюючого органу про проведення зустрічних перевірок по ланцюгам постачання.
      З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції обґрунтовано визнав протиправною бездіяльність інспекції щодо неподання до органу ДКС України висновку із зазначенням суми ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. що підлягає відшкодуванню з бюджету на користь ТОВ "Аскоп-Україна".
      Відповідно до пункту 200.23 статті 200 ПК України суми податку, не відшкодовані платникам протягом визначеного цією статтею строку, вважаються заборгованістю бюджету з відшкодування податку на додану вартість. На суму такої заборгованості нараховується пеня на рівні 120 відсотків облікової ставки Національного банку України, встановленої на момент виникнення пені, протягом строку її дії, включаючи день погашення.
      У зв'язку з тим, що ДПІ після закінчення перевірки не подала до органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету, що стало підставою для непогашення заборгованості з ПДВ, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним рішення Київського апеляційного адміністративного суду про стягнення з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь позивача пені в розмірі 211 тис. 1 грн 11 коп., нарахованої на суму заборгованості за період з 10 лютого по 24 квітня 2015 року.
      При цьому Київський апеляційний адміністративний суд обґрунтовано зазначив, що розрахунок пені в сумі 211 тис. 1 грн. 11 коп. проведений відповідно до положень пункту 200.23 статті 200 ПК України.
      Цей висновок суду апеляційної інстанції скаржником у касаційній скарзі під сумнів не ставиться.
      Щодо позовних вимог ТОВ "Аскоп-Україна" про стягнення з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь позивача заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      В аналогічних справах за правовідносинами, що склались протягом 2012-2015 років, Верховний Суд України напрацював правову позицію, відповідно до якої бюджетне відшкодування ПДВ здійснюється органом державної казначейської служби з дотриманням процедури та на умовах, встановлених статтею 200 ПК України та Порядком N 39, на підставі податкової декларації та заяви про повернення суми бюджетного відшкодування, яка відображається у податковій декларації, у п'ятиденний термін з дня надходження від податкового органу висновку (постанови Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 21-881а15, від 17 листопада 2015 року у справі N 21-4371а15, від 02 грудня 2015 року у справі N 21-2650а15, від 20 квітня 2016 року у справі N 21-452а16, від 07 березня 2017 року у справі N 820/19449/14).
      За правовою позицією Верховного Суду України цей порядок не передбачає бюджетне відшкодування ПДВ у спосіб судового стягнення безпосередньо (водночас) зі здійсненням судового контролю над рішеннями контролюючих органів, ухваленими за результатами перевірки сум податку, заявлених до відшкодування або окремо від здійснення такого контролю. Відшкодування з Державного бюджету України ПДВ є виключними повноваженнями податкових органів та органів державного казначейства, а отже, суд не може підміняти державний орган і вирішувати питання про стягнення такої заборгованості.
      Відтак стягнення бюджетної заборгованості з ПДВ за правовою позицією Верховного Суду України визнано неналежним способом захисту прав платника податків. Правильним механізмом визнано зобов'язання контролюючого органу виконати покладені на нього законом і підзаконними актами обов'язки щодо надання органу казначейства висновку щодо суми, яка підлягає відшкодуванню з бюджету.
      Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього висновку Верховного Суд України з огляду на таке.
      На момент виникнення спірних правовідносин надання інспекцією висновку до органу казначейства щодо суми, яка підлягає відшкодуванню з бюджету, було передбачено статтею 200 ПК України та Порядком N 39.
      Невиконання цього обов'язку спричиняло порушення права платника податків на отримання з бюджету суми відшкодування ПДВ, а такі способи судового захисту як визнання протиправною бездіяльності податкового органу щодо неподання до органу казначейства висновку із зазначенням відповідної суми бюджетного відшкодування та зобов'язання податкового органу вчинити передбачені законодавством дії, спрямовані на підготовку і надання відповідного висновку органам казначейства, були сформульовані Верховним Судом України виходячи, зокрема, з чинного на той час законодавства.
      Законами України від 24 грудня 2015 року N 909-VIII "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2016 році" та від 21 грудня 2016 року N 1797-VIII "Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні" внесено зміни до статті 200 ПК України, зокрема, й щодо порядку бюджетного відшкодування ПДВ.
      У зв'язку з прийняттям вказаних змін до ПК України постановою Кабінету Міністрів України від 25 січня 2017 року N 26 визнано таким, що втратив чинність Порядок N 39.
      Відповідно до підпункту 200.7.1 пункту 200.7 статті 200 ПК України (тут і далі - в редакції, чинній на момент розгляду цієї справи Великою Палатою Верховного Суду) на підставі баз даних центрального органу виконавчої влади, що реалізує податкову і митну політику, та центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, здійснюється формування Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування.
      Згідно з підпунктом 200.7.2 пункту 200.7 цієї статті Кодексу заяви про повернення сум бюджетного відшкодування автоматично вносяться до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування протягом операційного дня їх отримання у хронологічному порядку їх надходження. Повернення узгоджених сум бюджетного відшкодування здійснюється у хронологічному порядку відповідно до черговості внесення до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування.
      На підставі пункту 200.15 статті 200 ПК України у разі коли за результатами перевірки сум податку, заявлених до відшкодування, платник податку розпочинає процедуру адміністративного або судового оскарження, контролюючий орган не пізніше наступного робочого дня після отримання відповідного повідомлення від платника або ухвали суду про порушення провадження у справі зобов'язаний внести відповідні дані до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування.
      Після закінчення процедури адміністративного оскарження або набрання законної сили рішенням суду контролюючий орган на наступний робочий день після отримання відповідного рішення зобов'язаний внести до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування дані щодо узгодженої суми бюджетного відшкодування платника.
      У разі неузгодження контролюючим органом суми податку, заявленої до відшкодування, або її частини зобов'язання з бюджетного відшкодування податку в частині неузгодженої суми виникає з дня закінчення процедури адміністративного або судового оскарження, за результатами якої прийнято рішення на користь платника податків.
      Пунктом 200.12 статті 200 ПК України, зокрема, визначено, що узгоджена сума бюджетного відшкодування стає доступною органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, для виконання на наступний операційний день за днем її відображення в Реєстрі заяв про повернення суми бюджетного відшкодування та перераховується органом, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, у строки, передбачені пунктом 200.13 цієї статті, на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку та/або на бюджетні рахунки для перерахування у рахунок сплати грошових зобов'язань або погашення податкового боргу такого платника податку з інших платежів, що сплачуються до Державного бюджету України.
      На підставі даних Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, після дня набуття статусу узгодженої суми бюджетного відшкодування перераховує таку суму з бюджетного рахунку на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку та/або на бюджетні рахунки для перерахування у рахунок сплати грошових зобов'язань або погашення податкового боргу такого платника податку з інших платежів, що сплачуються до державного бюджету, протягом п'яти операційних днів (пункт 200.13 статті 200 ПК України).
      Вказані норми статті 200 ПК України узгоджуються з пунктами 6, 7, 11, 12 Порядку ведення Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 січня 2017 року N 26 (далі - Порядок N 26).
      Відповідно до пункту 56 підрозділу 2 розділу XX "Перехідні положення" ПК України до 01 лютого 2017 року центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову та митну політику, формує у хронологічному порядку надходження заяв про повернення суми бюджетного відшкодування ПДВ Тимчасовий реєстр заяв про повернення суми бюджетного відшкодування, поданих до 01 лютого 2016 року, за якими станом на 01 січня 2017 року суми ПДВ не відшкодовані з бюджету.
      Формування, ведення та офіційне публікування Тимчасового реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування, зазначеного у цьому пункті, здійснюються в порядку, визначеному статтею 200 цього Кодексу.
      Відшкодування узгоджених сум ПДВ, зазначених у такому реєстрі, здійснюється в хронологічному порядку відповідно до черговості надходження заяв про повернення таких сум бюджетного відшкодування ПДВ в межах сум, визначених законом про Державний бюджет на відповідний рік. Розподіл сум бюджетного відшкодування ПДВ, визначених законом про Державний бюджет на відповідний рік, між Тимчасовим реєстром заяв про повернення суми бюджетного відшкодування, зазначеним у цьому пункті, та Реєстром заяв про повернення суми бюджетного відшкодування ПДВ здійснюється Кабінетом Міністрів України.
      Станом на час розгляду справи у суді касаційної інстанції Тимчасовий реєстр заяв про повернення суми бюджетного відшкодування не працює.
      Крім того, за інформацією, наведеною в листі Державної фіскальної служби України від 26 липня 2017 року N 16189/6/99-99-12-03-02-15 "Про розгляд звернень щодо Тимчасового реєстру", скерованого на адресу товариства, на сьогодні чинним законодавством не передбачено механізм відшкодування сум ПДВ, включених до Тимчасового реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування, та структури такого реєстру.
      За таких обставин, із врахуванням встановленого судом апеляційної інстанції права ТОВ "Аскоп-Україна" на бюджетне відшкодування ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. а також відсутність механізму реального відшкодування платнику податків узгодженої суми бюджетного відшкодування вказаного податку, такі способи захисту порушеного права як зобов'язання контролюючого органу надати висновок про підтвердження заявленої платником податків суми бюджетного відшкодування або внести заяву товариства до Тимчасового реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування не призведуть до ефективного відновлення права платника податків.
      Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що відповідно до частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
      Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошував, що поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть розглядатися як "майнові права", а отже, як "майно" (див. mutatis mutandis рішення у справі "Бейелер проти Італії" від 05 січня 2000 року) (Beyeler v. Italy, заява N 33202, § 100)).
      За певних обставин "легітимне очікування" на отримання "активу" також може захищатися статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Так, якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має "легітимне очікування", якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя (див. mutatis mutandis рішення у справі "Суханов та Ільченко проти України" від 26 червня 2014 року (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine, заяви N 68385/10 та N 71378/10, § 35)).
      ЄСПЛ у рішенні у справі "Інтерсплав проти України" від 09 січня 2007 року зазначив, що юридична особа-платник ПДВ мала достатньо підстав сподіватись на відшкодування цього податку, так само як і на компенсацію за затримку його виплати, та встановив, що заявник мав захищений статтею 1 Першого протоколу до Конвенції майновий інтерес (Intersplav v. Ukraine, заява N 803/02, § 31-32). ЄСПЛ констатував порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у справі з огляду на постійні затримки відшкодування і компенсації ПДВ у поєднанні із відсутністю ефективних засобів запобігання або припинення такої адміністративної практики, та зазначив, що і стан невизначеності щодо часу повернення коштів заявника порушували "справедливий баланс" між вимогами публічного інтересу та захистом права на мирне володіння майном (§ 40).
      Оскільки податкове законодавство передбачає право позивача на повернення суми бюджетного відшкодування ПДВ та отримання пені на суму податку, не відшкодовану платнику протягом визначеного законодавством строку, позивач у цій справі має майновий інтерес щодо відшкодування з бюджету ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн та пені в розмірі 211 тис. 1 грн 11 коп., які охоплюються поняттям "майно" в аспекті частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
      Верховенство права, як основоположний принцип адміністративного судочинства, визначає спрямованість судочинства на досягнення справедливості та надання ефективного захисту.
      Статтею 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
      Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року N 3-рп/2003).
      При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
      Відтак ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
      Ураховуючи наведене та з огляду на те, що такі способи захисту як зобов'язання контролюючого органу надати висновок про підтвердження заявленої платником податків суми бюджетного відшкодування або внести заяву товариства до Тимчасового реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування не призведуть до ефективного відновлення права платника податків, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що ефективним способом захисту, який забезпечить поновлення порушеного права позивача, є стягнення з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь товариства заборгованості бюджету із відшкодування ПДВ та пені, нарахованої на суму такої заборгованості.
      У зв'язку з цим Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, викладеного в постановах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 21-881а15, від 17 листопада 2015 року у справі N 21-4371а15, від 02 грудня 2015 року у справі N 21-2650а15, від 20 квітня 2016 року у справі N 21-452а16, від 07 березня 2017 року у справі N 820/19449/14, про те, що відшкодування ПДВ здійснюється органом Державної казначейської служби України з дотриманням процедури та на умовах, встановлених статтею 200 ПК України та Порядком N 39, оскільки на момент розгляду цієї справи Великою Палатою Верховного Суду вказаний спосіб захисту не є ефективним та не призводить до поновлення порушеного права платника податків.
      Таким чином, висновок Київського апеляційного адміністративного суду про задоволення позовних вимог ТОВ "Аскоп-Україна" є правильним.
      За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      За правилами частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Оскільки оскаржуване судове рішення прийнято з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків суду апеляційної інстанції скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.
      Керуючись статтями 341, 344, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Дніпровському районі Головного управління ДФС у м. Києві залишити без задоволення.
      2. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2015 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий: Князєв В.С.
      Суддя-доповідач О.С. Золотніков
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.М. Ситнік
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      Л.М. Лобойко О.Г. Яновська