Постановление БП-ВС после ЕСПЧ об административной юрисдикции споров касательно прохождения публичной службы не госслужащим

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 червня 2018 року

м. Київ

Справа N 2а-26/08

Провадження N 11-274зва17

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Прокопенка О.Б.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом з підстави, визначеної пунктом 3 частини п'ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року (у складі суддів Семененка Я.В., Стежко В.А., Баранник Н.П.) та ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року (у складі суддів Юрченко В.В., Амєліна С.Є., Кобилянського М.Г., Стародуба О.О., Тракало В.В.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до управління праці, соціального захисту та житлових субсидій Мелітопольської міської ради Запорізької області (далі - управління праці Міськради), третя особа - начальник управління праці Міськради Семак Олександр Геннадійович, про поновленні на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,

УСТАНОВИЛА:

У травні 2006 року ОСОБА_2 звернулась до суду з указаним позовом.

Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що 1 березня 2003 року була прийнята на роботу спеціалістом І категорії - бухгалтером відділу бухгалтерського обліку та звітності управління праці Міськради. 1 липня 2004 року вона була переведена на посаду директора територіального центру по обслуговуванню одиноких, непрацездатних та малозабезпечених громадян цього управління Міськради. Відповідно до наказу начальника управління праці Міськради від 15 лютого 2006 року N 21 були проведені заходи щодо зміни організації виробництва і праці управління.

Наказом начальника управління праці Міськради від 12 квітня 2006 року N 62-к на виконання наказу від 15 лютого 2006 року N 21 ОСОБА_2 було звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП).

Вважаючи своє звільнення з роботи незаконним, ОСОБА_2 просить скасувати накази від 15 лютого 2006 року N 21 та від 12 квітня 2006 року N 62-к, поновити її на роботі на посаді директора територіального центру по обслуговуванню одиноких, непрацездатних та малозабезпечених громадян управління праці Міськради, стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу та відшкодувати моральну шкоду в розмірі 10 тис. грн.

Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області постановою від 21 лютого 2008 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовив.

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 16 липня 2008 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково. Постанову Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 21 лютого 2008 року скасував, а провадження в адміністративній справі закрив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 2 березня 2011 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без зміни.

У березні 2018 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду заяву про перегляд постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року (як убачається зі змісту заяви) з підстави, передбаченої пунктом 3 частини п'ятої статті 361 КАС, а саме у зв'язку з установленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом.

У заяві ОСОБА_2 порушує питання про скасування судових рішень та ухвалення нового рішення - про задоволення її позовних вимог.

Підставою для перегляду зазначених судових рішень ОСОБА_2 вважає рішення Європейського суду з прав людини від 21 грудня 2017 року "ОСОБА_2 проти України", заява N 55339/07 (далі - Рішення, ЄСПЛ, Суд відповідно), яким установлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) щодо права заявниці на доступ до суду (пункт 3 резолютивної частини Рішення).

ОСОБА_2 вважає, що Рішенням встановлено порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи за її позовом до управління праці Міськради про поновленні на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

У відзиві на заяву ОСОБА_2 відповідач просить у її задоволенні відмовити. Наводить доводи про те, що управління праці Міськради при звільненні ОСОБА_2 не порушило вимог КЗпП, тому вважає що підстав для задоволенні її позовних вимог немає.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року відкрито провадження за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року і призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши викладені у заяві доводи та доводи відзиву відповідача, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Законом від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, узявши на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 розділу І).

Пунктом 1 статті 6Конвенції визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

У пункті 16 Рішення Суд нагадує, що відповідно до його практики пункт 1 статті 6 Конвенції втілює "право на суд", за яким право на доступ до суду (тобто право ініціювати провадження у національних судах) становить лише один з його аспектів. Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання в її права (зокрема, рішення від 4 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції" (Bellet v. France), пункт 36; від 28 лютого 2008 року у справі "Церква села Сосулівка проти України", заява N 37878/02, пункт 50).

ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця мала можливість ініціювати провадження у національних судах, проте вони зрештою не розглянули по суті її позовні вимоги щодо поновлення на роботі, встановивши, що вони не мали юрисдикції стосовного цього питання, незважаючи на той факт, що процесуальні вимоги прийнятності були дотримані (пункт 18 Рішення).

У пункті 23 цього РішенняСуд послався на згадану справу "Церква села Сосулівка проти України", в якій він установив, що аналогічна ситуація свідчила про відмову у правосудді, що порушило саму суть права заявника на доступ до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції.

Тому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявницю було позбавлено її права на доступ до суду, відповідно було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції (пункт 24 Рішення).

За змістом пункту 1 статті 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточні рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною.

Порядок виконання рішення Суду, яке набуло статусу остаточного, встановлює, зокрема, Закон України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV).

Частиною першою статті 1 Закону N 3477-ІVвизначено, що виконання рішення Суду включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.

Згідно із частинами першою та другою статті 10 Закону N 3477-IVз метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні.

Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом (частина третя згаданої статті).

Як установлено у Рішенні та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_2 звернулася з адміністративним позовом до Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області, який 21 лютого 2008 року ухвалив постанову про відмову в задоволенні її позовних вимог. Заявниця подала апеляційну скаргу. Постановою від 16 липня 2008 року Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі, оскільки вона мала розглядатися в порядку цивільного судочинства, бо позивач ОСОБА_2 не була державним службовцем. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 2 березня 2011 року постанову суду апеляційної інстанції залишив без змін, а ухвалою від 14 квітня 2011 року заяву ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року залишив без задоволення.

У пункті 20 Рішення ЄСПЛ дійшов висновку, що Вищий адміністративний суд Українивідмовився слідувати ухвалам Верховного Суду України, який визначив адміністративну юрисдикцію щодо справи заявниці. Оскільки Верховний Суд України є найвищим органом судової влади України, який здійснює офіційне тлумачення законодавства, заявниця мала законне сподівання, що ця ухвала не буде поставлена під сумнів.

Як убачається із матеріалів справи, Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області рішенням від 24 жовтня 2006 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 7 грудня 2006 року, відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до управління праці Міськради про визнання наказу недійсним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.

Ухвалою Верховного Суду України від 22 серпня 2007 року N 6-6012св07 вказані судові рішення скасовані, а справу передано до суду першої інстанції для розгляду в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до цієї ухвали Верховний Суд України дійшов висновку, що оскільки спір у справі стосується проходження державної служби, то він має розглядатися в порядку адміністративного судочинства (т. 1, а. с. 210, 211).

Наведена обставина в розумінні підпункту "b" підпункту "іі" пункту II Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи державам-членам N R (2000)2 від 19 січня 2000 року "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" є передумовою для повторного розгляду справи як найбільш ефективного, якщо й не єдиного засобу для відновлення попереднього правового становища, яке сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum).

Таким чином, констатовані Судом порушення конвенційних та національних вимог в аспекті цієї справи можна усунути шляхом скасування постанови суду апеляційної інстанції та ухвали суду касаційної інстанції з направленням справи до апеляційного суду для ухвалення судового рішення відповідно до вимог адміністративного процесуального законодавства.

Керуючись статтями 243, 355, 356, 359, 368, 369КАС, Велика Палата Верховного Суду.

ПОСТАНОВИЛА:

1. Заяву ОСОБА_2 про перегляд судових рішень задовольнити.

2. Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року скасувати, а справу передати на новий апеляційний розгляд.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська

[ANTIRAID]

Это решение демонстрирует последствия путаницы созданной в Украине в части юрисдикции. Для защиты своего права истице пришлось устанавливать юрисдикцию с помощью решения ЕСПЧ.

В этой связи Большая палата пришла к выводу, что поскольку спор по делу касается прохождения государственной службы, то он должен рассматриваться в порядке административного судопроизводства. При этом то обстоятельство, что истица не является госслужащим не относит данный спор к гражданской юрисдикции.

Это еще раз подтверждает то обстоятельство, что суды ОБЯЗАНЫ рассматривать иски вне зависимости от юрисдикции и принимать решения по сути спора в случаях, где применяются одинаковые нормы именно материального права, а не заниматься футболом лиц защищающих сои права. Суд должен быть не только законным, но и эффективным способом защиты нарушенных прав.