Постановление БП-ВС о прекращении начисления процентов с момента обращения с иском либо взыскания на предмет ипотеки


Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

6 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      5
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      6
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 липня 2018 року

м. Київ

Справа N 310/11534/13-ц

Провадження N 14-154цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

Головуючого судді Князєва В.С.,

судді-доповідача Ситнік О.М.,

суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

учасники справи:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи"),

відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_3,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Публічне акціонерне товариство "Омега Банк" (далі - ПАТ "Омега Банк")

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року у складі судді Ревуцького С.І. та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2016 року у складі колегії суддів Дзярука М.П., Крилової О.В., Трофимової Д.А.

у цивільній справі за позовом ТОВ "Кредитні ініціативи" до ОСОБА_3, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором; за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ТОВ "Кредитні ініціативи", ПАТ "Омега Банк" про визнання договору поруки припиненим

УСТАНОВИЛА:

У жовтні 2013 року ТОВ "Кредитні ініціативи" звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором від 12 березня 2008 року N 070/0308/45-006 у розмірі 771 555,98 грн.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 12 березня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Сведбанк" (далі - ВАТ "Сведбанк"), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Сведбанк" (далі - ПАТ "Сведбанк"), та ОСОБА_3 укладений кредитний договір N 070/0308/45-006, за яким банк надав відповідачу кредит у сумі 51 200 доларів США зі сплатою 12,5 % річних за користування кредитом та кінцевою датою повернення 12 березня 2038 року.

На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 12 березня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено договір поруки N 0705/0308/45-006-Р-1, відповідно до якого останній узяв на себе солідарну відповідальність із позичальником за виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором.

28 листопада 2012 року між ПАТ "Сведбанк", який є правонаступником Акціонерного комерційного банку "ТАС-Комерцбанк" (далі - АКБ "ТАС-Комерцбанк"), та Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" (далі - ТОВ ФК "Вектор Плюс") укладено договір факторингу, згідно з яким банк відступив свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, у тому числі щодо відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_3

Того ж дня між ТОВ ФК "Вектор Плюс" і ТОВ "Кредитні ініціативи" укладено договір факторингу, згідно з яким банк відступив останньому свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, у тому числі щодо відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_3

Унаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора, а ТОВ "Кредитні ініціативи" набуло статусу нового кредитора за договором від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006, укладеним між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3

У зв'язку з порушенням позичальником умов кредитного договору виникла заборгованість, яка станом на 12 липня 2013 року склалась: із заборгованості за кредитом - 37 169,08 доларів США, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) становило 297 092,46 грн. заборгованості за відсотками за користування кредитом - 22 284,39 доларів США, що за курсом НБУ становило 178 119,13 грн. пеня - 37 075,49 доларів США, що за курсом НБУ становило 296 344,39 грн. а всього - 771 555,98 грн.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь борг за кредитним договором у розмірі 771 555, 98 грн.

У грудні 2013 року ОСОБА_3 подав зустрічний позов до ТОВ "Кредитні ініціативи" про визнання договору поруки припиненим.

На обґрунтування позову зазначив, що 12 березня 2008 року він уклав договір поруки N 0705/0308/45-006-Р-1 з ВАТ "Сведбанк", який повністю виконав, оскільки кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явив до нього як до поручителя право вимоги.

ОСОБА_3 вважав, що кредитор відповідно до частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у 6-ти місячний строк, тобто у 2010 році повинен був звернутися до суду та пред'явити свої вимоги до поручителя, оскільки кредитор звернувся з позовом про дострокове стягнення кредиту шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки до суду, за яким 27 серпня 2010 року прийнято рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок дострокового погашення основного зобов'язання.

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_3 просив суд визнати припиненим договір поруки від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006-Р-1, що укладений між ним і ВАТ "Сведбанк".

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року позов ТОВ "Кредитні ініціативи" задоволено частково. Стягнуто зі ОСОБА_3 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" заборгованість за кредитним договором від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006 у розмірі 524 495,67 грн. з яких: 37 169,08 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 297 092,46 грн - заборгованість за кредитом; 22 284,39 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 178 119,13 грн - заборгованість за відсотками та пеня у розмірі 49 284,08 грн. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано припиненим договір поруки від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006-P-l, укладений між ним і ВАТ "Сведбанк".

Задовольняючи частково первісний позов ТОВ "Кредитні ініціативи", суд першої інстанції вважав установленим та доведеним факт існування заборгованості ОСОБА_3 перед банком у розмірі, зазначеному у позовній заяві. При цьому суд вирахував розмір пені виходячи зі строку позовної давності в один рік та додав суму пені, стягнуту за судовим рішенням від 27 вересня 2010 року.

Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_3, суд першої інстанції керувався тим, що договір поруки був укладений 12 березня 2008 року, строк дії договору поруки та основного зобов'язання не вказаний, протягом року кредитор не пред'явив позову до поручителя, отже, порука припинилася 13 березня 2009 року. Крім того, реалізувавши право на дострокове повернення кредиту та звернувшись із позовом до суду, яким 27 серпня 2010 року було прийнято рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок дострокового погашення основного зобов'язання, кредитор повинен був відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України протягом шести місяців звернутися до суду з вимогами до поручителя, проте цього не зробив.

Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2016 року рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року залишено без змін.

Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, указав на те, що рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 вересня 2010 року виконане, проте сума, що була перерахована від реалізації предмета іпотеки, не покриває заборгованості за кредитним договором, тому наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора про дострокове стягнення боргу за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, яке не задовольнило в повному обсязі грошові вимоги кредитора, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, а отже, позивач має право на отримання процентів за користування грошовими коштами до моменту повернення заборгованості та пені.

Таким чином, апеляційний суд, посилаючись на частину першу статті 1048 ЦК України, дійшов висновку, що проценти за кредитом мають сплачуватися до моменту фактичного повернення позичальником грошових коштів, а за наявності судового рішення про стягнення боргу - до його фактичного виконання. При цьому суд апеляційної інстанції посилався на правовий висновок, викладений Верховним Судом України у постанові від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15.

У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ "Кредитні ініціативи" відмовити.

Доводи касаційної скарги

Касаційну скаргу мотивовано тим, що з 27 лютого 2009 року банк в односторонньому порядку змінив умови договору та зобов'язання щодо строку його дії шляхом направлення досудової вимоги про дострокове повернення кредитних коштів. Оскільки законодавством не передбачено нарахування відсотків за користуванням кредитом поза строком його дії, стягнення з відповідача 22 284,39 доларів США (178 119,13 грн), як відсотків за користування кредитом є незаконним. Крім того, рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 вересня 2010 року вже було достроково стягнуто заборгованість за кредитним договором. Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки виконано в повному обсязі. Суди не перевірили правомірності та можливості нарахування ТОВ "Кредитні ініціативи" відсотків за користуванням кредитом та пені за період із 28 листопада 2012 року по 21 липня 2013 року в іноземній валюті.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 10 квітня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п'яту статті 403 та підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив, що прийняття судом рішення за позовом кредитора про стягнення з позичальника всієї суми заборгованості за кредитним договором достроково змінює зобов'язання позичальника щодо повернення кредиту частинами до певної дати на обов'язок з виконання судового рішення та повернення достроково всієї суми заборгованості за кредитним договором. Унаслідок такого рішення залишаються зобов'язання зі сплати боргу, визначеного судовим рішенням, та право кредитора на нарахування, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, за час невиконання такого рішення.

Аналогічної позиції дотримувався Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ухвала: від 10 грудня 2014 року у справі N 6-35797св14, від 14 січня 2015 року у справі N 6-41128св14 та від 21 січня 2015 року у справі N 6-42315св15) до прийняття Верховним Судом України 23 вересня 2015 року постанови N 6-1206цс15, якою усталену судову практику у цивільних справах цієї категорії було змінено та розтлумачено положення ЦК України таким чином, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій та процентів, передбачених умовами договору та цього Кодексу.

Правова позиція Верховного Суду України, викладена в постановах від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15 та 21 вересня 2016 року у справі N 6-2631цс15, не була врахована судами нижчих інстанцій, які продовжували вирішувати спори між кредитором та боржником про дострокове повернення кредитних коштів, виходячи з того, що після ухвалення рішення про дострокове задоволення вимог кредитора банк має право на отримання сум, передбачених лише частиною другою статті 625 ЦК України.

З огляду на викладене Перша судова палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що вирішення цих правових питань, з урахуванням наведених вище правових позицій Верховного Суду України у подібних правовідносинах, містить виключну правову проблему для забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Крім того, колегія суддів зазначила, що разом із застосуванням закону має бути забезпечено особливий захист людини як більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін цивільно-правових відносин шляхом застосування визначених особливостей правовідносин у сфері споживчого кредитування.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про необхідність передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цієї справи та відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчоїпрактики.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суди встановили, що 12 березня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 0705/0308/45-006, за умовами якого останньому надано кредит у розмірі 51 200,00 доларів США зі сплатою 12,5 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення кредитних коштів до 12 березня 2038 року.

На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 12 березня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено договір поруки N 0705/0308/45-006-Р-1, відповідно до якого останній узяв на себе солідарну відповідальність із позичальником за виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором.

28 листопада 2012 року між ПАТ "Сведбанк", який є правонаступником АКБ "ТАС-Комерцбанк", та ТОВ ФК "Вектор Плюс" укладений договір факторингу, відповідно до якого банк відступив свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними у тому числі з відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_3

У той же день між ТОВ ФК "Вектор Плюс" та ТОВ "Кредитні ініціативи" укладений договір факторингу, відповідно до якого банк відступив останньому свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними у тому числі з відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_3

Унаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора та ТОВ "Кредитні ініціативи" набуло статусу нового кредитора за договором від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006, укладеним між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3

Крім того, суди встановили, що ПАТ "Сведбанк" у 2010 році зверталося до суду з позовом про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором з відповідача ОСОБА_3 шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 вересня 2010 року звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 45 кв. м, яка належить на праві власності ОСОБА_3 За рахунок коштів, отриманих від реалізації квартири, вирішено задовольнити вимоги ПАТ "Сведбанк" у сумі 464 709,94 грн та заборгованість із пені за прострочення сплати заборгованості в розмірі 6 520,88 грн.

На виконання вказаного судового рішення звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 45 кв. м, яку було реалізовано шляхом продажу за ціною 171 969,05 грн.

Сума коштів, отриманих від продажу з прилюдних торгів предмета іпотеки, який належав на праві власності ОСОБА_3, у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором на підставі судового рішення, була недостатньою для задоволення вимог кредитора в повному обсязі.

У зв'язку з існуванням частини непогашеної заборгованості за кредитним договором ТОВ "Кредитні ініціативи" звернулося до суду з указаним позовом про солідарне стягнення з боржника та поручителя неповернутої суми тіла кредиту та передбачених кредитним договором процентів за користування коштами, а також пені за несвоєчасне виконання його умов.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.

Керуючись однією з аксіом цивільного судочинства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", що означає "У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права", Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15, з огляду на таке.

У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15, від викладеного в якій правового висновку Касаційний цивільний суд бажає відступити, зазначено, що виходячи із системного аналізу статей 525, 526, 599, 611 ЦК України, змісту кредитного договору суд дійшов висновку про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України.

Такого ж самого висновку дійшов Верховний Суд України і в постановах N 6-1252цс16 від 21 вересня 2016 року, N 6-1047цс16 від 06 липня 2016 року, N 6-1412цс16 від 07 вересня 2016 року, N 6-2096цс16 від 27 вересня 2016 року.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Виконання зобов'язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України).

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України).

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.

Частинами першою, третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

У пункті 9.1 кредитного договору передбачено, що у випадку невиконання позичальником будь-яких своїх зобов'язань за цим договором та/або умов договору іпотеки, зазначених у пункті 2.1 цього договору, та/або у випадку порушення позичальником строків платежів, установлених пунктами 3.1, 3.3 цього договору, банк має право вимагати дострокового повернення кредиту, сплати процентів за користування ним, а позичальник зобов'язаний виконати зазначені зобов'язання в порядку, передбаченому пунктами 9.2, 9.3 цього договору.

Згідно з пунктом 9.2 кредитного договору вимога про дострокове повернення кредиту та процентів за користування ним направляється позичальникові у письмовому вигляді та підлягає виконанню у повному обсязі протягом 30 (тридцяти) календарних днів з моменту її надіслання банком за адресою позичальника. Сторони досягли згоди, що датою, якою починається відлік зазначеного вище тридцятиденного строку, вважається дата, зазначена на квитанції, яка надається банку відділенням зв'язку при відправленні позичальнику листа з вимогою про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним з повідомленням про вручення.

Відповідно до пункту 9.3 кредитного договору, у випадку невиконання позичальником зазначеної у пункті 9.2 цього договору письмової вимоги банку про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним у строк, визначений у пункті 9.2 договору, банк має право звернути стягнення на предмет іпотеки будь-яким способом за власним вибором, у тому числі на підставі виконавчого напису нотаріуса, відповідно до вимог чинного законодавства України та умов договору іпотеки чи скористатися іншими видами забезпечення виконання зобов'язаньза цим договором та/або пред'явити позов до позичальника та задовольнити свої вимоги, що випливають із цього договору, з будь-якого майна позичальника.

Згідно з вимогами кредитного договору за наявності прострочення виконання основного зобов'язання в обумовлений сторонами строк ПАТ "Сведбанк", правонаступником якого є позивач, використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені за порушення умов договору, шляхом стягнення цих коштів у судовому порядку за рахунок переданого в іпотеку майна.

Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, із чим погодився й суд, який задовольнив позовні вимоги ПАТ "Сведбанк".

У такому випадку має застосовуватися вимога про сплату процентів від суми позики, передбачена частиною першою статті 1048 ЦК України, до дня, встановленого кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625цього Кодексу.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні, а отже, строк дії договору змінився з тридцятого дня з дати, зазначеної на квитанції, яка надається банку відділенням зв'язку при відправленні позичальнику листа з вимогою про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним з повідомленням про вручення, і вважається таким, що має бути виконаним у повному обсязі.

У такому разі положення абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України, за яким проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики, не підлягають застосуванню, оскільки між сторонами немає домовленості про порядок повернення позики поза межами строку дії договору.

Здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов'язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов'язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов'язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення.

Щодо нарахування пені необхідно зважати на вимоги статей 549, 550, 551 ЦК України, згідно з якими пенею є грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов'язання і яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Проценти на неустойку не нараховуються та, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Тобто неустойка нараховується в разіпорушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України) з першого дня прострочення та до тих пір, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується.Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто пеня може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано в законі чи договорі. Разом з тим відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Таким чином, стягнути неустойку (зокрема, пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише в межах спеціальної позовної давності, яка згідно із частиною першою статті 260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, установленими статтями 253-255 цього Кодексу, від дня порушення грошового зобов'язання.

З огляду на зазначене можна зробити такі висновки.

Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни.

Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів.

Разом з тим місцевий суд і суд апеляційної інстанції достовірно не з'ясували розміру заборгованості за кредитним договором та не перевірили періоду за який вона нарахована, а також не встановили періоду нарахованих ОСОБА_3 процентів за користування кредитними коштами.

Крім того, суди залишили поза увагою заяву ОСОБА_3 про застосування позовної давності (т. 1, а. с. 72, 73, 73 зворот), унаслідок чого не перевірили її дотримання позивачем за заявленим 05 жовтня 2013 року позовом, з урахуванням частини третьої статті 264 ЦК України та її переривання, у тому числі шляхом пред'явлення позову ПАТ "Сведбанк" до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки (справа N 2-1953/2010 р.).

Установлення фактичних обставин у справі, дослідження доказів і надання їм правової оцінки не належить до компетенції касаційного суду, тому рішення місцевого суду та ухвала суду апеляційної інстанції в частині, що стосується первісного позову, підлягають скасуванню, оскільки суди попередніх інстанцій усунулися від виконання своїх обов'язків, що стало причиною передчасного та необґрунтованого їх висновку про наявність правових підстав для стягнення зі ОСОБА_3 кредитної заборгованості у заявленому банком розмірі за наведених вище підстав.

В іншій частині рішення судів попередніх інстанцій не оскаржуються, а тому відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України Великою Палатою Верховного Суду не перевіряються.

Оскільки судові рішення скасовуються, а справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 259, 263, 400, 402, 403, 409, 412, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2016 року в частині позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко

С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко

В.В. Британчук Л.І. Рогач

Д.А. Гудима І.В. Саприкіна

В.І. Данішевська О.С. Ткачук

О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич

О.Р. Кібенко О.Г. Яновська

Лобойко Л.М.

  • Like 4
Link to post
Share on other sites

Приятно читать, когда решение готовит профессионал. Большая палата руководствуясь одной из аксиом гражданского судопроизводства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", что означает "Во всех юридических делах правосудия и справедливость имеют преимущество перед строгим пониманием права", Большая Палата считает необходимым отступить от правового выводу, изложенного в постановлении Верховного Суда Украины от 23 сентября 2015 по делу N 6-1206цс15, и многих других.

В частности Большая палата указала, что обращение с иском о досрочном взыскании кредита независимо от способа такого взыскания меняет порядок, условия и срок действия кредитного договора. На момент обращения с таким иском считается, что наступил срок исполнения договора в полном объеме.

Решение суда о взыскании задолженности или обращения взыскания на заложенное имущество подтверждает такие изменения. Право кредитора начислять предусмотренные договором проценты по кредиту прекращается в случае предъявления к заемщику требований согласно части второй статьи 1050 ГК Украины.

Если по решению об обращении взыскания на предмет залога задолженность по кредитному договору указана в таком решении в полном объеме, кредитор имеет право на получение гарантий надлежащего исполнения обязательства в соответствии с частью второй статьи 625 ГК Украины, а не в виде взыскания процентов.

Кроме того в решении указано, что в соответствии с пунктом 1 части второй статьи 258 ГК Украины к требованиям о взыскании неустойки (в виде штрафа, так и пени) применяется исковая давность в один год. Таким образом, взыскать неустойку (в частности, пеню независимо от периода ее начисления) можно только в рамках специальной исковой давности, которая согласно части первой статьи 260 ГК Украины исчисляется по общим правилам определения сроков, установленными статьями 253-255 настоящего Кодекса, со дня нарушения денежного обязательства

  • Like 7
  • Thanks 1
Link to post
Share on other sites

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. (часть 2 ст. 625 ЦКУ).

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

для заемщиков: "Банк и дальше будет начислять проценты, только в решении суда, ссылаться будет не на ст. 1050 ГК Украины, а на ч.2 ст. 625 ГКУ. + пеня за год"

  • Confused 1
Link to post
Share on other sites
В 09.09.2018 в 21:46, logoped сказал:

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. (часть 2 ст. 625 ЦКУ).

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

для заемщиков: "Банк и дальше будет начислять проценты, только в решении суда, ссылаться будет не на ст. 1050 ГК Украины, а на ч.2 ст. 625 ГКУ. + пеня за год"

А как Вы сможете реализовать на практике (реально, каким механизмом), кроме судебного решения, эту норму?  Только не забывайте, что в суд Вы сможете пойти в течение 3-х лет с момента начала неисполнения обязательства.

Link to post
Share on other sites

Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів.

 

Да, еще, обратите внимание на то, что в 625-й

речь идет о % штрафных санкций, а не % за кредит.

  • Like 1
Link to post
Share on other sites
В 09.09.2018 в 21:46, logoped сказал:

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. (часть 2 ст. 625 ЦКУ).

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

для заемщиков: "Банк и дальше будет начислять проценты, только в решении суда, ссылаться будет не на ст. 1050 ГК Украины, а на ч.2 ст. 625 ГКУ. + пеня за год"

Начисление процентов по кредиту в таком случае будет уже неправомерно.

А пеня не может начисляться, если сроки исковой давности по основному обязательству истекли (например, по этому делу 27.02.2009 року, Банком, в односторонньому порядку,  були змінені умови договору та зобов’язання  щодо строку його дії, поэтому пеню могут начислить только до 28.02.2010 года И ВСЕ).

  • Like 4
Link to post
Share on other sites
В 09.09.2018 в 21:25, ANTIRAID сказал:

Приятно читать, когда решение готовит профессионал. Большая палата руководствуясь одной из аксиом гражданского судопроизводства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", что означает "Во всех юридических делах правосудия и справедливость имеют преимущество перед строгим пониманием права", Большая Палата считает необходимым отступить от правового выводу, изложенного в постановлении Верховного Суда Украины от 23 сентября 2015 по делу N 6-1206цс15, и многих других.

Обратите внимание по этому делу еще на ухвалу гражданской платы о передачи дела в Большую палату ВС, в ней тоже очень грамотно расписаны мотивы и она ценна для правоприменения.

  • Like 5
Link to post
Share on other sites
On 9/9/2018 at 9:46 PM, logoped said:

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. (часть 2 ст. 625 ЦКУ).

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

для заемщиков: "Банк и дальше будет начислять проценты, только в решении суда, ссылаться будет не на ст. 1050 ГК Украины, а на ч.2 ст. 625 ГКУ. + пеня за год"

Договор прекращен досрочно подачей иска. Так что после этого 3% и не больше!

И с момента подачи иска - никаких штрафов, никакой пени по условиям договора.

  • Like 5
Link to post
Share on other sites
  • 4 weeks later...

Идиотизм Большой Палаты ВС. 

Два взаимоисключающих друг друга решения Большой палаты Верховного суда.

1. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у справі №910/9072/17
Аналіз наведених правових норм свідчить про те, що закінчення строку дії договору не є підставою для припинення визначених ним зобов'язань, оскільки згідно зі статтею 599 ЦК України, частиною першою статті 202 ГК України такою підставою є виконання, проведене належним чином.
З огляду на те, що закон не передбачає такої підстави, як закінчення строку дії договору, для припинення зобов'язання, яке лишилося невиконаним, Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи скаржника про те, що після закінчення строку дії укладеного між сторонами Договору є неможливим виконання відповідачем робіт за цим Договором та їх прийняття позивачем.

2. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у справі N 444/9519/12
91. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

  • Like 2
Link to post
Share on other sites

Оба решения говорят о прекращении срока договора, но с абсолютно разными последствиями. Обязательства одной стороны корреспондируются с правами другой. В одном случае они не прекратились, в другом случае - прекратились.

  • Like 1
Link to post
Share on other sites
9 hours ago, logoped said:

Оба решения говорят о прекращении срока договора, но с абсолютно разными последствиями. Обязательства одной стороны корреспондируются с правами другой. В одном случае они не прекратились, в другом случае - прекратились.

Хорошо  хоть, что первое решение по некредитному договору...

  • Like 2
Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      06 квітня 2021 року
      м . Київ
      Справа № 910/10011/19
      Провадження № 12-84гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Власова Ю. Л.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Бутенка А. О.,
      представників Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української Православної Церкви» - Степанишина В. О., Пасічника Я. С.,
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Хмельницької обласної державної адміністрації (далі - ОДА) на рішення Господарського суду міста Києва від 26 лютого 2020 року (суддя Балац С. В.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 13 липня 2020 року (головуючий суддя Корсак В. А., судді Євсіков О. О., Попікова О. В.)
      у справі № 910/10011/19
      за позовом Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української православної Церкви» (далі - Релігійна організація) до ОДА про визнання протиправним і скасування розпорядження.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У липні 2019 року Релігійна організація звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом про визнання протиправним та скасування розпорядження ОДА від 27 березня 2019 року № 213/2019-р «Про реєстрацію статуту Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії Православної церкви України с. Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області» у новій редакції» (далі - розпорядження № 213/2019-р).
      2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач видав спірне розпорядження з перевищенням наданих йому повноважень, з порушенням Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), законів України «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців та громадських формувань», «Про місцеві державні адміністрації», на підставі рішення загальних зборів членів Релігійної організації про зміну канонічної підлеглості, оформленого протоколом від 23 лютого 2019 року № 1, яке позивачем не приймалося, а було прийняте з порушенням вимог чинного законодавства особами, які не мали права його приймати, за відсутності необхідного кворуму, всупереч раніше прийнятому на загальних парафіяльних зборах релігійної громади рішенню. За твердженням позивача, відповідач прийняв спірне рішення про реєстрацію статуту Релігійної організації на підставі документів, які не відповідають вимогам чинного законодавства, та за відсутності необхідних документів, зокрема, статуту релігійної громади у чинній редакції, не перевірив відповідність поданих на реєстрацію документів, зокрема рішення, оформленого протоколом від 23 лютого 2019 року № 1, та статуту Релігійної організації у новій редакції, вимогам чинного законодавства та статуту Релігійної організації, чинному на момент внесення змін до статуту, не перевірив, чи відповідають винесені на його затвердження зміни до статуту волевиявленню самої релігійної громади.
      3. У надісланому відзиві на позовну заяву ОДА зазначила, що відповідно до підпункту 34 пункту 5 Положення про Управління культури, національностей, релігій та туризму Хмельницької обласної державної адміністрації, затвердженого розпорядженням голови ОДА від 19 вересня 2019 року № 674/219-р, зазначене Управління здійснює попередній розгляд поданих на реєстрацію статутів (положень) релігійних громад, а також змін і доповнень до них, перевірку їх відповідності законодавству, видачі дублікатів статутних документів релігійних громад. При цьому відповідач зазначив, що документи, подані до Управління для прийняття рішення про реєстрацію статуту, відповідали вимогам законодавства, підстав для відмови у реєстрації статуту не було. На думку відповідача, розпорядження ОДА оскаржується з підстав порушення особами, які подали заяву про реєстрацію статуту, положень закону в частині дотримання порядку та способу реєстрації таких змін, тоді як такого роду обставини належать до внутрішньої діяльності юридичної особи. Відповідач просить у задоволенні позовних вимог Релігійної організації відмовити у повному обсязі.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      4. Релігійна організація була створена у 1991 році відповідно до статті 14 Закону України від 23 квітня 1991 року № 987-ХІІ «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі - Закон № 987-ХІІ) з ініціативи віруючих громадян - жителів села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області. Статут Релігійної організації був прийнятий на парафіяльних зборах (протокол парафіяльних зборів від 05 грудня 2016 року № 1/12).
      5. Відповідно до пунктів 1.1, 1.3 статуту (у редакції, зареєстрованій розпорядженням Хмельницької ОДА від 03 травня 2018 року № 423/2018-р, що була чинна на момент прийняття спірного розпорядження) Релігійна організація (парафія) є неприбутковою організацією, первинним канонічним підрозділом Української православної церкви (далі - УПЦ) та знаходиться в організаційному підпорядкуванні Хмельницької єпархії УПЦ. Парафія об`єднує громадян православного віросповідання для сумісного здійснення права на свободу сповідання та поширення православної віри, а також для піклування про релігійно-моральне виховання.
      6. Згідно з пунктами 2.1, 2.4, 2.5 статуту Релігійної організації парафію очолює настоятель, якого призначає та звільняє єпархіальний архієрей. Вищим органом парафіяльного управління є парафіяльні збори, які за посадою очолює настоятель. До складу парафіяльних зборів належать священнослужителі, церковнослужителі, а також миряни - члени парафіяльних зборів, які досягли 18-річного віку, визнають обов`язковість статуту про управління УПЦ, регулярно беруть участь у богослужінні, сповідуються та причащаються, перебувають у канонічному послухові до настоятеля і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті.
      7. Відповідно до пунктів 2.7, 2.8 статуту Релігійної організації парафіяльні збори скликаються настоятелем спільно з парафіяльною радою або, за благословенням єпархіального архієрея, благочинним або іншим представником єпархіального архієрея у міру потреби, але не рідше ніж один раз на рік. Парафіяльні збори вважаються чинними за умови присутності на них не менше 2/3 від числа членів парафіяльних зборів.
      8. Згідно з пунктами 2.10, 2.11 статуту Релігійної організації парафіяльні збори, на яких розглядається питання про зміну підлеглості (юрисдикції) релігійної громади, вважаються чинними за умови присутності усіх членів парафіяльних зборів. Рішення про зміну підлеглості (юрисдикції) релігійної громади приймається шляхом консенсусу за згодою всіх членів парафіяльних зборів. Статут Релігійної організації, протокол парафіяльних зборів підписуються настоятелем (головуючим) і секретарем. Усі документи парафії підписуються настоятелем та головою парафіяльної ради (пункти 2.14, 2.20 статуту).
      9. 17 лютого 2019 року відбулися загальні парафіяльні збори віруючих релігійної громади під головуванням настоятеля парафії з розгляду питання про визначення юрисдикції/підпорядкованості релігійної громади, на яких були присутні 228 членів релігійної громади. На цих зборах прийняті рішення, оформлені протоколом № 1. Зокрема, по п`ятому питанню порядку денного вирішили підтвердити, що релігійна громада входить до складу та підзвітна Хмельницькій єпархії УПЦ та зберігає свою духовну і канонічну єдність з УПЦ під предстоятельством Блаженнішого митрополита Київського і всієї України Онуфрія.
      10. Зазначений протокол підписаний головою загальних парафіяльних зборів (настоятелем парафії) ОСОБА_1 , секретарем ОСОБА_2 та п`ятьма членами загальних парафіяльних зборів, затверджений керуючим Хмельницькою єпархією УПЦ митрополитом Хмельницьким і Старокостянтинівським Антонієм , а також скріплений печаткою управління Хмельницької єпархії УПЦ.
      11. Водночас члени релігійної громади (126 осіб) на зборах прийняли рішення, оформлені протоколом від 23 лютого 2019 року № 1, а саме вирішили:
      - змінити підлеглість у канонічних та організаційних питаннях релігійної громади Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії УПЦ та перейти під канонічне підпорядкування управління Хмельницької єпархії Православної церкви України (далі - ПЦУ);
      - внести зміни до статуту Релігійної організації «шляхом прийняття його в новій редакції зі зміною назви релігійної громади на таку: Релігійна організація «Релігійна громада Свято-Покровської парафії Православної Церкви України с. Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області»;
      - уповноважити підписати статут Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії Православної Церкви України с. Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області» у новій редакції та заяву до ОДА про його реєстрацію голову її парафіяльної ради ОСОБА_4 , а також уповноважити ОСОБА_5 та ОСОБА_6 подати статут і заяву до ОДА, провести реєстраційні дії у державного реєстратора та вчинити дії щодо державної реєстрації юридичної особи з правом подання заяв та інших документів, отримання виписок, витягів тощо з правом підпису про їх отримання, здійснення необхідних платежів.
      12. Розпорядженням ОДА від 27 березня 2019 року № 213/2019-р зареєстровано статут релігійної громади у новій редакції.
      13. У липні 2019 року Релігійна організація (настоятель парафії Степанишин В. О.) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом про визнання розпорядження № 213/2019-р протиправним та його скасування.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      14. Господарський суд міста Києва рішенням від 26 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 13 липня 2020 року, позовні вимоги задовольнив у повному обсязі.
      15. Судові рішення мотивовано тим, що розпорядження № 213/2019-р суперечить статті 14 Закону № 987-ХІІ, відповідач здійснив реєстрацію змін у статуті юридичної особи, яка потягла зміну канонічної підлеглості, з порушенням вимог чинного законодавства, не перевіривши обставин наявності дійсного волевиявлення релігійної громади віруючих.
      16. Апеляційний суд, посилаючись на висновки, викладені у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 806/3462/14, зазначив, що спір у цій справі за суб`єктним складом та предметом позову відноситься до юрисдикції господарських судів та підлягає вирішенню за правилами господарського судочинства, оскільки має приватноправовий характер, виник унаслідок реалізації особистих немайнових прав членів релігійної громади, стосується питань участі у створенні та діяльності релігійної громади, зміни канонічного підпорядкування, внесення відповідних змін до статуту, при цьому за суб`єктним складом сторони у справі є юридичними особами.
      17. Також суд апеляційної інстанції зазначив, що заявлена позивачем у цій справі вимога про визнання протиправним та скасування розпорядження ОДА є належним способом захисту порушеного права, оскільки такий спосіб може привести до відновлення порушеного права позивача, виходячи з обставин цього спору.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      18. У вересні 2020 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний господарський суд) надійшла касаційна скарга, в якій скаржник, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та закрити провадження у справі № 910/10011/19.
      19. Касаційний господарський суд ухвалою від 28 жовтня 2020 року поновив ОДА строк на подання касаційної скарги, відкрив касаційне провадження, надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу, призначив справу до розгляду.
      20. 19 листопада 2020 року Касаційний господарський суд ухвалою передав цю справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною третьою статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК).
      21. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд вказав про необхідність відступити від висновку щодо застосування частини першої статті 2, пункту 3 частини першої статті 20 ГПК, викладеного у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний адміністративний суд) від 19 грудня 2018 року у справі № 806/3462/14, який був врахований судом апеляційної інстанції при вирішенні спору у справі, яка переглядається.
      22. У вказаній постанові, винесеній за результатами розгляду справи, яка є аналогічною справі № 910/10011/19, Касаційний адміністративний суд дійшов висновку, що з огляду на суб`єктний склад сторін, предмет позову та характер спірних правовідносин такий спір має вирішуватися за правилами господарського судочинства, оскільки не є спором між учасниками публічно-правових відносин, а отже, спірні правовідносини є приватноправовими, стосуються прав та інтересів учасників релігійної громади на канонічне підпорядкування, а позовні вимоги спрямовані на захист цивільного права позивача (Свято-Миколаївської УПЦ).
      23. Колегія суддів Касаційного господарського суду, проаналізувавши положення статті 55 Господарського кодексу України (далі - ГК), статті 7, частин першої - третьої статті 8 Закону № 987-ХІІ, частини першої статті 4, частини першої статті 5 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК), вважає, що зі змісту позовних вимог та їх підстав вбачається, що позов у справі № 910/10011/19 фактично поданий на захист релігійних прав та інтересів учасників релігійної громади, членами якої є віруючі громадяни (фізичні особи), зокрема позов направлений на захист права релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях УПЦ та на захист інтересів останньої задовольняти релігійні потреби громадян як членів релігійної громади. Тобто позов у цій справі направлений на захист цивільних прав фізичних осіб як членів релігійної громади та інтересів позивача.
      24. Здійснивши аналіз статті 3 ГК, частини першої статті 2, частини першої статті 20 ГПК, статей 3, 19 ЦПК у сукупності зі статтями 8, 12, 14, 15 Закону № 987-ХІІ, який є спеціальним для застосування до правовідносин, пов`язаних зі свободою совісті і діяльністю релігійних організацій, Касаційний господарський суд зазначив, що оскільки спірні правовідносини безпосередньо пов`язані з реєстрацією нової редакції статуту Релігійної організації, порядок проведення якої врегульовано статтею 14 Закону № 987-ХІІ, юрисдикцію спорів, що виникають з таких правовідносин, також слід визначати відповідно до частини двадцять першої статті 14 та частини другої статті 15 цього Закону.
      25. На підставі наведеного Касаційний господарський суд вважає, що спір у цій справі належить розглядати у порядку цивільного судочинства, а отже, є необхідність відступити від висновку, викладеного у постанові Касаційного адміністративного суду від 19 грудня 2018 року у справі № 806/3462/14.
      26. Оскільки колегія суддів Касаційного господарського суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного у постанові Касаційного адміністративного суду, Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 15 грудня 2020 року цю справу прийняла та призначила до розгляду.
      ПОЗИЦІЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи скаржника
      27. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції, на порушення частини першої статті 2, пункту 3 частини першої статті 20 та пункту 1 частини першої статті 231 ГПК, дійшов помилкового висновку про підвідомчість спору у цій справі господарському суду. Апеляційний суд не врахував висновок Верховного Суду щодо застосування цих норм процесуального права у подібних правовідносинах та щодо підвідомчості спору, який стосується правовідносин з прийняття уповноваженим органом рішення про реєстрацію статуту релігійної організації, до юрисдикції цивільного суду, викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 910/8132/19 та від 18 грудня 2019 року у справі № 916/2086/19, а також у постанові колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27 лютого 2020 у справі № 806/2475/17.
      28. Також апеляційний суд порушив частину першу статті 2 ГПК, не врахував висновок Верховного Суду щодо застосування цієї норми процесуального права у подібних правовідносинах щодо відсутності порушеного права позивача рішенням релігійної громади про зміну підлеглості релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях, викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі № 598/157/15-ц.
      29. При цьому апеляційний суд порушив частину першу статті 77 ГПК, оскільки встановив обставину недійсності рішення загальних зборів членів релігійної громади, оформлених протоколом від 23 лютого 2019 року № 1, за відсутності рішення суду в іншій справі, яке набрало законної сили, про визнання недійсним такого рішення.
      Доводи релігійної організації
      30. У надісланому відзиві на касаційну скаргу Релігійна організація, серед іншого, зазначає, що спір у цій справі підлягає вирішенню за правилами господарського судочинства, а висновки Великої Палати Верховного Суду, на які послався відповідач у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у цій справі.
      31. Державна реєстрація Хмельницької єпархії ПЦУ станом на дату проведення зборів не була проведена, а за обставин, що склалися між сторонами у цій справі, позивач не може звернутися до суду з позовом про визнання недійсним рішення загальних зборів членів Релігійної організації про зміну канонічної підлеглості, оформленого протоколом від 23 лютого 2019 року № 1, оскільки відповідачем за таким позовом може бути сама юридична особа, а не окремі особи, які виступили від її імені, а тому позовна вимога, заявлена у цій справі, є ефективним та належним способом захисту порушеного права.
      32. Суди попередніх інстанцій при вирішенні спору у цій справі правильно застосували положення статті 15 Закону № 987-ХІІ. Рішення загальних зборів членів Релігійної організації про зміну канонічної підлеглості, оформлене протоколом
      від 23 лютого 2019 року № 1, на підставі якого відповідач видав спірне розпорядження, суперечить частині четвертій статті 8 Закону № 987-ХІІ, оскільки прийняте неповноважними зборами. Відповідач не надав реєстраційної справи юридичної особи - Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української Православної Церкви», додатків до протоколу зборів, який став підставою для реєстрації статуту у новій редакції, а саме списку осіб, які голосували за таке рішення.
      33. Посилаючись на безпідставність доводів касаційної скарги, необґрунтованість наведених скаржником підстав касаційного оскарження, позивач просить оскаржувані рішення у справі № 910/10011/19 залишити без змін.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      34. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      35. Правовідносини, пов`язані з діяльністю релігійних організацій, регулюються Законом № 987-ХІІ, який був прийнятий 23 квітня 1991 року та набув чинності 06 червня 1991 року (Закон).
      36. Положеннями статті 14 вказаного Закону було визначено, що перевищення встановленого цим Закономтерміну прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством Української РСР. Зміни і доповнення статутів (положень) релігійних організацій підлягають реєстрації в тому ж порядку і в ті ж терміни, що і реєстрація статутів (положень).
      37. Відповідно до статті 15 Закону № 987-ХІІ в редакції від 23 квітня 1991 року рішення про відмову в реєстрації статуту (положення) релігійної організації із зазначенням підстав відмови повідомляється заявникам письмово в десятиденний термін. Це рішення може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством Української РСР.
      38. Згідно зі статтею 16 Закону № 987-ХІІ в редакції від 23 квітня 1991 року реєстрація статутів (положень) новоутворених після реорганізації релігійних організацій здійснюється в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.
      39. На момент прийняття цього Закону не існувало господарських чи арбітражних судів, не було прийнято ГПК.
      40. Натомість на час прийняття Закону № 987-ХІІ ЦПК містив главу 31-А, в порядку якої розглядались спори громадян і юридичних осіб із суб`єктами владних повноважень щодо оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності в адміністративних правовідносинах.
      41. Так, відповідно до статті 248-1 ЦПК (в редакції 1963 року) громадянин має право звернутися в суд із скаргою, якщо вважає, що діями службової особи ущемлено його права. У суд може бути оскаржено дії, одноособово здійснені службовими особами від свого імені або від імені органу, який вони представляють.
      42. Отже, на час прийняття Закону існувало інше процесуальне законодавство, якому положення Закону № 987-ХІІ в редакції 1991 року кореспондували.
      43. У подальшому Верховною Радою України було прийнято ГПК, який згодом, зазнавши змін, був викладений у редакції від 16 серпня 2020 року.
      44. Відповідними нормами цього процесуального закону було визначено юрисдикцію спорів між юридичною особою та її учасником (засновником, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
      45. У той же час відповідні зміни до Закону № 987-ХІІ внесені не були.
      46. Звертає на себе увагу, що ГПК є спеціальним нормативним актом, до предмета регулювання якого входить, у тому числі, визначення юрисдикції та підсудності судових спорів.
      47. Водночас визначення юрисдикції і підсудності спорів не є і не може бути предметом регулювання Закону № 987-ХІІ.
      48. А тому положення Закону № 987-ХІІ є застарілими та не відповідають чинному процесуальному законодавству.
      49. Велика Палата Верховного Суду неодноразово формувала позиції, відповідно до яких юрисдикція судового спору визначається за предметом спору, тобто за змістом та дійсним характером спірних правовідносин.
      50. Так, публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 805/4505/16-а). Натомість, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі №804/14471/15).
      51. Що стосується суті цього спору, то фактично підставою позову є незгода Релігійної організації з рішенням загальних зборів членів Релігійної організації про зміну канонічної підлеглості, оформленим протоколом від 23 лютого 2019 року № 1, оскільки, на думку цієї організації, воно прийняте з порушенням вимог чинного законодавства особами, які не мали права його приймати, за відсутності необхідного кворуму, всупереч раніше прийнятому на загальних парафіяльних зборах релігійної громади рішенню.
      52. Із цього вбачається, що у позивача наявний спір не з державним реєстратором, а порушення своїх прав він убачає в ухваленні відповідного рішення загальними зборами членів Релігійної організації про зміну канонічної підлеглості та у прийнятті нової редакції статуту.
      53. Положеннями пункту 3 частини першої статті 20 ГПК визначено, що до юрисдикції господарських судів відносяться справи у спорах між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи.
      54. У своїх постановах Велика Палата Верховного Суду неодноразово визначала критерії розмежування справ між цивільною та господарською юрисдикціями, визнавши юрисдикцію господарського суду у справах про спори між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи.
      55. Спори за участю громадського об`єднання зі статусом юридичної особи як учасника цивільних правовідносин підлягають розгляду у судах відповідно до вимог як ЦПК, так і ГПК залежно від змісту позовних вимог та сторін такого спору.
      56. Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 915/540/16 вказано, що підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 ГПК в редакції, чинній на час подання позову, згідно з пунктом 4 частини першої якої господарськими судами розглядаються справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.
      57. У постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що оскарження рішення загальних зборів учасників є спором, пов`язаним з реалізацією загальними зборами членів громадської організації права на управління юридичною особою у вигляді формування органу управління, підставою для прийняття рішення про усунення голови громадської організації від виконання обов`язків зазначені положення Статуту товариства, тому його слід розглядати за правилами господарського судочинства.
      58. Крім того, правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду відповідає також висновок Касаційного адміністративного суду, викладений у постанові від 05 травня 2020 року у справі № 120/248/19-а, в якому суд зазначив, що, незважаючи на те, що оскаржуються реєстраційні дії, стосовно яких існує невирішений корпоративний спір, у межах якого повинні бути розв`язані й питання, пов`язані з реєстрацією зміни інформації про юридичну особу, з підстав позову вбачається, що предметом оскарження у цій справі є рішення відповідача про проведення державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, прийняте на підставі протоколу позачергових зборів уповноважених громадської організації. Саме скликання цих зборів і ухвалені ними рішення спричинили виникнення спірних правовідносин між позивачем та громадською організацією. Тобто звернення позивача до суду із цим позовом викликане необхідністю захисту права не у сфері публічно-правових відносин, а пов`язане з наявністю спору між членами громадської організації щодо обрання керівника, членів правління та ревізійної комісії. Отже, позовні вимоги про скасування рішення реєстратора є похідними від вимог щодо відновлення порушених корпоративних прав, а тому цей спір не пов`язаний безпосередньо із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, що унеможливлює його розгляд у порядку адміністративного судочинства, а підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      59. Згідно з постановами Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 805/4506/16-а, від 22 серпня 2018 року у справі № 805/4505/16-а позивач оскаржив до адміністративного суду дії суб`єктів владних повноважень - державних реєстраторів, пов`язані з реєстрацією змін до установчих документів товариства, внесенням відомостей щодо зміни складу його учасників та керівника, посилаючись при цьому на недотримання цими суб`єктами встановленого законом порядку проведення такої реєстрації.
      60. Однак з висловлених позивачем у ході розгляду справи мотивів звернення до суду вбачається, що незаконність, на думку позивача, реєстрації таких змін пов`язана з підробкою протоколу загальних зборів товариства, виключенням його зі складу учасників у незаконний спосіб, а також нікчемністю договору купівлі-продажу його частки в статутному капіталі товариства. Тобто звернення позивача до суду із цим позовом покликане необхідністю захисту його прав не у сфері публічно-правових відносин, а його корпоративних та майнових прав, що виключає розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства, натомість підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
      61. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 826/2778/16 установила, що громадська організація звернулася до суду з позовом про визнання протиправними й скасування записів в Реєстрі громадських об`єднань та Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань про внесення відомостей про фізичну особу як керівника громадської організації, а також зобов`язання відповідачів відновити відомості про іншу фізичну особу як керівника громадської організації. З висловлених позивачем мотивів звернення до суду вбачається, що незаконність, на його думку, реєстрації таких змін пов`язана з поданням документів, справжність та правомірність яких позивач заперечує, оскільки в цей період збори громадської організації взагалі не проводилися і жодні рішення про зміни в керівництві організації не приймалися. Таким чином, спірні правовідносини виникли у зв`язку з незгодою позивача із прийнятими відповідачами рішеннями про реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу й покликані фактично відновити попередню реєстрацію інформації про керівника. Отже, звернення громадської організації до суду із цим позовом пов`язане з наявністю спору між її учасниками з приводу керівника громадської організації, а не із захистом прав у сфері публічно-правових відносин, що унеможливлює розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства.
      62. Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15 оскарження юридичною особою дій державного реєстратора щодо порушення процедури припинення (ліквідації) іншої юридичної особи, учасником якої позивач не був, а захищав свої права кредитора за відсутності у реєстраційній карті передбаченого підтвердження розрахунків з кредиторами, підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Подібні спори є найбільш наближеними до спорів, пов`язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи.
      63. Схожих висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла також у постанові від 17 червня 2020 року у справі № 826/10249/18 про оскарження дій державного реєстратора в частині припинення юридичної особи у зв`язку з тим, що рішення про державну реєстрацію припинення юридичної особи ухвалено на підставі документів, які надійшли від осіб, які, як вважає позивач, не мали права ухвалювати таке рішення, а документи, надані державному реєстратору, сфальшовані, зобов`язання державного реєстратора внести до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запис про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи.
      64. Оскарження дій та рішень реєстратора щодо державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, а також внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань рішення засновників щодо припинення юридичної особи, обґрунтоване невиконанням товариством зобов`язань за інвестиційним договором, свідчить про приватноправовий характер спірних правовідносин. Спори, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними у розумінні пункту 3 частини першої статті 20 ГПК незалежно від того, чи є позивач акціонером (учасником) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами ГПК (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 804/14471/15).
      65. Крім того, Касаційний господарський суд у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 910/13499/19 за позовом Релігійної організації до обласної державної адміністрації про визнання протиправним та скасування розпорядження голови обласної державної адміністрації, яким зареєстровано статут релігійної організації у новій редакції, зазначив про належність цієї категорії спорів до господарської юрисдикції.
      66. Відповідно до статті 13 Закону № 987-ХІІ (в чинній редакції) Релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації. Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).
      67. Згідно зі статтею 7 Закону № 987-ХІІ (в чинній редакції) релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).
      68. Положеннями частин першої - п`ятої статті 8 Закону № 987-ХІІ (в чинній редакції) визначено, що релігійна громада є місцевою Релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.
      69. Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).
      70. Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюються загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.
      71. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.
      72. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.
      73. Отже, спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом) відносяться до спорів щодо управління такою юридичною особою і мають розглядатись у порядку господарського судочинства.
      74. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду уточнює правову позицію, викладену в постановах від 18 грудня 2019 року у справі № 916/2086/19, від 20 листопада 2019 року у справі № 910/8132/19, від 22 січня 2020 року у справі № 809/1025/17 та інших, у яких викладена аналогічна позиція, зазначивши, що спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом), пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої організації, мають розглядатись в порядку господарського судочинства.
      75. Виходячи з наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстави для відступу від висновку щодо застосування частини першої статті 2, пункту 3 частини першої статті 20 ГПК, викладеного в постанові Касаційного адміністративного суду від 19 грудня 2018 року у справі № 806/3462/14, який був урахований судом апеляційної інстанції при вирішенні спору у справі, яка переглядається, - відсутні, оскільки з огляду на приватноправовий характер правовідносин спір підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
      76. При цьому Велика Палата Верховного Суду знов звертає увагу, що спори, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними в розумінні пункту 3 частини першої статті 20 ГПК незалежно від того, чи є позивач та інші учасники справи акціонерами (учасниками) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами ГПК. Подібні за змістом висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18, від 18 березня 2020 року у справі № 466/6221/16-а, від 15 квітня 2020 року у справі № 804/14471/15, від 03 листопада 2020 року у справі № 922/88/20.
      77. Щодо суті спору, то Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      78. Відповідно до частини першої статті 2 ГПК завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
      79. Згідно із частиною другою статті 4 ГПК юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      80. Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
      81. Позов у цій справі подано Релігійною організацію до ОДА про визнання протиправним і скасування розпорядження № 213/2019-р, яке стосувалося реєстрації нової редакції статуту Релігійної організації на підставі рішення загальних парафіяльних зборів Релігійної організації (релігійної громади с. Сутківці) про зміну підлеглості в канонічних та організаційних питаннях цієї релігійної громади.
      82. Як уже зазначалося вище, позовні вимоги обґрунтовані порушенням прав Релігійної організації в результаті ухвалення рішення загальними парафіяльними зборами членів Релігійної організації (рішення загальних зборів, оформлене протоколом від 23 лютого 2019 року № 1).
      83. Згідно з пунктом 1.1 статуту (у редакції, прийнятій на парафіяльних зборах 05 грудня 2016 року (протокол № 1/2), зареєстрованій розпорядженням Хмельницької ОДА від 03 травня 2018 року №423/2018) Релігійна організація «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української Православної Церкви» (яка далі по тексту статуту зазначена як парафія) є неприбутковою релігійною організацією, первинним канонічним підрозділом Української Православної Церкви (УПЦ), та знаходиться в організаційному підпорядкуванні Хмельницької єпархії УПЦ. Парафія як юридична особа користується правами і несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і цього статуту. Діяльність парафії поширюється на село Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області (пункти 1.9, 1.12 статуту позивача у зазначеній редакції).
      84. Вищим органом парафіяльного управління є парафіяльні збори, які за посадою очолює настоятель (пункт 2.4 статуту). Серед органів управління позивача як юридичної особи є також парафіяльна рада - виконавчий та розпорядчий орган парафіяльних зборів, яка підзвітна зборам та настоятелю (пункт 2.16 статуту) та ревізійна комісія (пункт 2.23 статуту).
      85. Тобто позивач як юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону, що відповідає загальному положенню про цивільну дієздатність юридичної особи, закріпленому в частині першій статті 92 Цивільного кодексу України.
      86. Судами попередніх інстанцій встановлено, що передумовами звернення позивача до суду у цій справі є:
      1) прийняття членами релігійної громади (126 осіб) рішень, оформлених протоколом від 23 лютого 2019 року № 1, зокрема щодо зміни підлеглості у канонічних та організаційних питаннях релігійної громади Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії УПЦ шляхом переходу під канонічне підпорядкування управління Хмельницької єпархії ПЦУ з відповідним внесенням змін до статуту релігійної організації (позивача) та
      2) подальша державна реєстрація нової редакції статуту, затвердженої цим рішенням релігійної громади (її частини).
      87. Тобто оскарження реєстраційних дій, що зазначено як предмет позову в цій справі, по суті є похідною вимогою від спору щодо дійсності статуту релігійної організації в новій редакції.
      88. Рішення, які були прийняті загальними парафіяльними зборами релігійної громади (членами такої громади в кількості 126 осіб), належать до рішень, які були ухвалені всередині цієї громади (Релігійної організації) щодо реалізації цивільних прав, свобод та інтересів членів релігійної громади, а також спрямовані на забезпечення діяльності Релігійної організації як юридичної особи з метою задоволення інтересів її членів.
      89. Ухвалене 23 лютого 2019 року рішення загальних парафіяльних зборів членів релігійної громади с. Сутківці, що стало підставою для вчинення відповідачем спірної державної реєстрації, стосується прав та інтересів релігійної громади с. Сутківці та її членів. Адже в результаті його ухвалення було змінено канонічне підпорядкування Релігійної організації (позивача), обрано її нового керівника (настоятеля парафії) та затверджено нову редакцію статуту. Тобто ухвалене рішення стосується, у тому числі, порядку організації та управління Релігійною організацією як юридичною особою.
      90. При цьому позивач посилається на те, що рішення про затвердження статуту в новій редакції прийняте з порушенням чинного статуту; на зборах територіальної громади, а не парафіяльними зборами; за участі осіб, які не мали права брати участь у таких зборах тощо. Тому позивач вважає збори нечинними та неправомочними.
      91. Якщо у зборах брали участь особи, які не вправі були діяти як орган юридичної особи, повноважний приймати нову редакцію статуту, то така нова редакція не є чинною, бо вона не була прийнята юридичною особою в особі відповідного органу. Водночас реєстрація такої нової редакції порушує правову визначеність щодо того, статут у якій саме редакції є чинним - у новій чи в попередній. Отже, позовна вимога фактично спрямована не на позбавлення статуту в новій редакції юридичної сили, а на захист порушеного інтересу в правовій визначеності. Реєстрація статуту в новій редакції, прийнятій не органом юридичної особи, а неуповноваженими на це особами, може порушувати інтерес у правовій визначеності як членів Релігійної організації, так і самої Релігійної організації як юридичної особи. Такий інтерес підлягає судовому захисту.
      92. Водночас Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
      93. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18.
      94. Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).
      95. Водночас відповідно до пункту 2 частини першої статті 25 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» державна реєстрація та інші реєстраційні дії проводяться на підставі судових рішень, що набрали законної сили та тягнуть за собою зміну відомостей в Єдиному державному реєстрі, а також що надійшли в електронній формі від суду або державної виконавчої служби відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» щодо: визнання повністю або частково недійсними рішень засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу; визнання повністю або частково недійсними змін до установчих документів юридичної особи; заборони (скасування заборони) вчинення реєстраційних дій; накладення/зняття арешту корпоративних прав; зобов`язання вчинення реєстраційних дій; скасування реєстраційної дії/запису в Єдиному державному реєстрі; виділу юридичної особи; провадження у справах про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, прийнятих відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»; припинення юридичної особи, що не пов`язано з банкрутством юридичної особи; відміни державної реєстрації припинення юридичної особи; припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця, що не пов`язано з банкрутством юридичної особи; відміни державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця; відміни в порядку апеляційного/касаційного оскарження судового рішення, на підставі якого вчинено реєстраційну дію.
      96. Отже, судове рішення про визнання недійсним розпорядження про реєстрацію статуту Релігійної організації в новій редакції не є підставою для вчинення реєстраційних дій, а відповідна позовна вимога не відповідає ефективному способу захисту прав та інтересів у цих правовідносинах.
      97. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що відповідно до частини третьої статті 8 Закону № 987-ХІІ держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту вичерпує свою дію з моменту внесення таких змін або доповнень до статуту (прийняття статуту в новій редакції).
      98. Отже, зважаючи на характер спірних відносин, належному способу захисту інтересу Релігійної організації та/або її членів відповідає позовна вимога про визнання недійсним статуту Релігійної організації в новій редакції. Судове рішення про задоволення такої позовної вимоги є підставою для приведення суб`єктом державної реєстрації відомостей про Релігійну організацію, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, у відповідність до відомостей статуту Релігійної організації в попередній редакції.
      99. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19).
      100. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду не вважає за необхідне надавати оцінку іншим аргументам касаційної скарги відповідача.
      Висновок Великої Палати Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
      101. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      102. Згідно із частинами першою - третьою статті 311 ГПК підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
      103. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з неправильним застосуванням норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування судових рішень з ухваленням нового рішення - про відмову в задоволенні позовних вимог.
      Щодо розподілу судових витрат
      104. У зв`язку зі скасуванням рішення місцевого господарського суду та постанови суду апеляційної інстанції відповідно до приписів статті 129 ГПК Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покласти на позивача.
      Керуючись статтями 308, 313, 314, 315, 317 ГПК, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА :
      1. Касаційну скаргу Хмельницької обласної державної адміністрації задовольнити частково.
      2. Рішення Господарського суду міста Києва від 26 лютого 2020 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 13 липня 2020 року скасувати.
      3. Прийняти нове рішення, яким у позові відмовити повністю.
      4. Стягнути з Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української Православної Церкви» (32134, Хмельницька обл., Ярмолинецький район, с. Сутківці, вул. Заводська, 5, код 22778817) на користь Хмельницької обласної державної адміністрації (29005, м . Хмельницький, майдан Незалежності, Будинок рад, код 22985083) судовий збір за подання апеляційної і касаційної скарги в розмірі 6723 (шість тисяч сімсот двадцять три) грн 50 коп.
      5. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Ю. Л. Власов
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Г. Р. Крет
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      О. С. Золотніков
      С. П. Штелик
      Л.Й. Катеринчук
      Джерело: ЄДРСР 96695006
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      28 квітня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 640/3393/19
      Провадження № 11-24апп21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Пророка В. В., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Аскоп-Україна» (далі - ТОВ «Аскоп-Україна») до Головного управління ДФС у м. Києві (правонаступником якого є Головне управління ДПС у м. Києві) про визнання протиправним і скасування податкового повідомлення-рішення
      за касаційною скаргою Головного управління ДПС у м. Києві на ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2020 року (судді Ключкович В. Ю., Парінов А. Б., Беспалов О. О.),
      УСТАНОВИЛА:
      У лютому 2019 року ТОВ «Аскоп-Україна» звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати протиправним і скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління ДФС у м. Києві від 20 лютого 2019 року № 0007431409.
      Окружний адміністративний суд м. Києва рішенням від 16 липня 2019 року позов задовольнив.
      Ухвалою від 4 вересня 2020 року Шостий апеляційний адміністративний суд апеляційну скаргу Головного управління ДФС у м. Києві залишив без руху та надав скаржнику строк для сплати судового збору; ухвалою від 31 жовтня 2019 року продовжив строк для виконання вимог попередньої ухвали, а ухвалою від 28 листопада 2019 року - повернув апеляційну скаргу внаслідок неусунення зазначеного вище недоліку.
      27 грудня 2019 року відповідач удруге подав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції від 16 липня 2019 року.
      27 січня 2020 року Шостий апеляційний адміністративний суд апеляційну скаргу Головного управління ДФС у м. Києві залишив без руху відповідно до частини третьої статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), а також внаслідок невиконання апелянтом вимог пункту 1 частини п`ятої статті 296 КАС.
      Ухвалою від 20 лютого 2020 року Шостий апеляційний адміністративний суд відмовив у відкритті апеляційного провадження у справі за апеляційною скаргою Головного управління ДФС у м. Києві на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 липня 2019 року.
      На обґрунтування ухвали апеляційний суд зазначив, що станом на 20 лютого 2020 року Головним управлінням ДФС у м. Києві недоліки апеляційної скарги не усунуто, а саме: не сплачено судовий збір у розмірі 6259,11 грн та не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 липня 2019 року, що є перешкодою для відкриття апеляційного провадження.
      Не погодившись із цією ухвалою, Головне управління ДПС у м. Києві (як правонаступник Головного управління ДФС у м. Києві) подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення норм процесуального права судом апеляційної інстанції, просить скасувати ухвалу.
      Відповідач у касаційній скарзі наводить доводи щодо обмеження фінансування судового збору, у зв`язку із чим він не зміг виконати вимоги ухвали суду та сплатити судовий збір вчасно.
      У відзиві на касаційну скаргу ТОВ «Аскоп-Україна» просить залишити касаційну скаргу без задоволення та звертає увагу на те, що відповідач протягом тривалого часу не сплатив судовий збір та стверджує, що його доводи про неможливість сплатити судовий збір у встановлений судом строк є безпідставними. Крім того, позивач зазначає про те, що Головне управління ДПС у м. Києві в касаційній скарзі наводить доводи лише щодо неможливості сплати судового та не спростовує встановлені судом обставини неподання заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження як підстави для відмови у відкритті апеляційного провадження.
      Касаційний адміністративний суд ухвалою від 14 вересня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Головного управління ДПС у м. Києві в зазначеній справі.
      19 січня 2021 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою на підставі частини п`ятої статті 346 КАС передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Відповідно до частини п`ятої статті 346 КАС суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Зазначене рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду обґрунтовано наявністю виключної правової проблеми у зв`язку із суперечністю у правозастосуванні судами передбачених статтями 298 та 299 КАС наслідків недоліків апеляційної скарги як у межах однієї юрисдикції, так і в межах різних юрисдикцій.
      На думку Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, підставою для відмови у відкритті апеляційного провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 299 КАС є невідповідність апеляційної скарги вимогам КАС лише в частині невиконання ухвали про залишення апеляційної скарги без руху внаслідок неподання заяви про поновлення строку або ненаведення інших поважних причин його пропуску.
      Наслідком же неусунення скаржником інших недоліків (зокрема, у разі несплати судового збору) є повернення апеляційної скарги, а не відмова у відкритті апеляційного провадження.
      При цьому за наявності в апеляційній скарзі вад, які перешкоджають її руху, на думку Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, питання поважності причин пропуску строку її подання вирішуватися судом не може.
      Перехід суду до з`ясування обставин, встановлення яких може бути підставою для відмови у відкритті провадження, стає можливим лише внаслідок попереднього усунення недоліків апеляційної скарги, які можуть бути підставою для її повернення відповідно до частини четвертої статті 298 КАС, для чого й надавався строк.
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Частиною першою статті 13 КАС передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
      Право на апеляційне оскарження закріплено також у статті 293 КАС і реалізується у спосіб подання в установленому порядку апеляційної скарги, форма та зміст якої також визначається процесуальним законом.
      Вимоги до форми та змісту апеляційної скарги встановлено статтею 296 КАС, строки подання скарги - статтею 295 цього Кодексу.
      Статтею 298 КАС передбачено, що до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 296 цього Кодексу, застосовуються положення статті 169 цього Кодексу (частина друга).
      Положеннями статті 169 КАС визначено, що суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання встановлених вимог, постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху, у якій зазначаються недоліки позовної заяви, встановлюється спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення цієї ухвали.
      Позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк, повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом (пункт 1 частини четвертої, частина восьма статті 169КАС)
      Питання про залишення апеляційної скарги без руху суддя-доповідач вирішує протягом п`яти днів з дня надходження апеляційної скарги. Питання про повернення апеляційної скарги суд апеляційної інстанції вирішує протягом п`яти днів з дня надходження апеляційної скарги або з дня закінчення строку на усунення недоліків.
      Апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку (частина третя статті 298 КАС).
      Якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними, суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі. Також підставою для відмови у відкритті апеляційного провадження є ухвала про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення (пункти 3, 4 статті 299 КАС).
      За відсутності підстав для залишення апеляційної скарги без руху, повернення апеляційної скарги чи відмови у відкритті апеляційного провадження суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття апеляційного провадження у справі (стаття 300 КАС).
      Таким чином процесуальне законодавство встановлює певний порядок дій суду при виявленні недоліків, зокрема, апеляційної скарги. Як у випадку невиконання вимог статті 296 КАС щодо форми та змісту скарги, так і вимог щодо дотримання строку апеляційного оскарження, зокрема, відсутності відповідного клопотання чи визнання вказаних у ньому підстав неповажними, - апеляційна скарга залишається без руху.
      Водночас неусунення певних недоліків скарги передбачають різні правові наслідки, а саме:
      - повернення судом апеляційної інстанції скарги - у разі неусунення недоліків щодо її форми та змісту, визначених у статті 296 КАС (пункт 1 частини четвертої статті 169КАС), при цьому скаржник не позбавлений права знову подати апеляційну скаргу з дотриманням встановлених до неї законом вимог;
      - відмова судом апеляційної інстанції у відкритті апеляційного провадження - у разі неусунення недоліків, пов`язаних із недотриманням вимог щодо дотримання строку та ініціюванням перед судом питання про його поновлення, що також є передумовою для відмови в подальшому у відкритті провадження за апеляційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення (пункти 3, 4 частини першої статті 299КАС).
      На переконання Великої Палати Верховного Суду, до поданої з пропуском строку скарги (без клопотання про його поновлення чи з визнанням судом вказаних у ньому підстав неповажними),яка, крім цього, має інші недоліки, і ці недоліки скарги після залишення її судом без руху не усунуто, зокрема й не подано відповідного клопотання із зазначенням інших причин для його поновлення, слід застосовувати наслідки, передбачені пунктом 4 частини першої статті 299КАС.
      Приписи пункту 4 частини першої статті 299 КАС є імперативними та зобов`язують суд, у разі якщо особою у визначений строк не буде подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або у поданій заяві будуть наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження, визнані судом неповажними, відмовити у відкритті апеляційного провадження.
      Наявність передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 169 КАС підстави для повернення скарги, а саме неусунення її окремих недоліків щодо форми та змісту (не пов`язаних з недотриманням процесуального строку) після залишення скарги без руху, поряд з відсутністю передумов для поновлення строку, не виключає відмову у відкритті провадження за такою скаргою саме з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 299КАС.
      Такий підхід обумовлений тим, що право на оскарження судового рішення обмежене встановленим у законі строком на апеляційне оскарження, покликаним на дотримання принципу правової визначеності як одного з елементів верховенства права, та має дисциплінувати суб`єктів адміністративного судочинства.
      Процесуальні строки роблять процес динамічним і прогнозованим. Без наявності строків на ту чи іншу процесуальну дію або без їх дотримання в адміністративному судочинстві виникнуть порушення прав сторін - учасників адміністративного процесу. Недотримання встановлених законом строків зумовлює чітко визначені юридичні наслідки.
      Так, усунення певних недоліків скарги (у тому числі й удруге поданої після повернення), не пов`язаних з дотриманням процесуальних строків, як от сплата судового збору, за відсутності підстав для поновлення строку подання скарги однаково виключає можливість відкриття апеляційного провадження за такою скаргою.
      З матеріалів справи, що розглядається, убачається, що копію оскаржуваного рішення від 16 липня 2019 року представником відповідача отримано 26 липня 2019 року (підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення), отже, удруге подана 27 грудня 2019 року апеляційна скарга (через п`ять місяців з дня отримання оскаржуваного рішення), подана з пропуском встановленого частиною першою статті 295 КАС 30-денного строку на апеляційне оскарження цього рішення. До скарги не було додано доказів сплати судового збору. Матеріали апеляційної скарги містили клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження, у якому скаржник просив визнати поважними причини пропуску строку на апеляційне скарження та зазначив, що Головне управління ДФС у м. Києві пропустило строк на апеляційне оскарження у зв`язку з недостатнім фінансуванням.
      Суд апеляційної інстанції з огляду на те, що з моменту отримання відповідачем оскаржуваного судового рішення минуло п`ять місяців, дійшов висновку, що Головне управління ДФС у м. Києві мало достатньо часу для сплати судового збору, однак апелянтом не надано жодних доказів, які підтверджували б неможливість оплати судового збору в установлений КАС строк та поважність пропуску строку для подачі апеляційної скарги,
      Тому ухвалою від 27 січня 2020 року суд надав контролюючому органу строк для усунення недоліків вдруге поданої апеляційної скарги у спосіб надання доказів сплати судового збору, а також обґрунтованого клопотання про поновлення строку апеляційного оскарження з наведенням інших поважних причин пропуску такого строку з доданням доказів на їх підтвердження.
      10 лютого 2020 року до Шостого апеляційного адміністративного суду Головним управлінням ДФС у м. Києві подано заяву про усунення недоліків, у якій скаржник просив продовжити строк на сплату судового збору або відстрочити сплату до вирішення справи по суті.
      Необхідність відстрочення сплати судового збору або продовження строку для цього скаржник обґрунтував відсутністю у Головного управління ДФС у м. Києві можливості сплатити судовий збір.
      Суд відмовив у задоволенні такого клопотання й оскаржуваною ухвалою відмовив у відкритті апеляційного провадження за скаргою Головного управління ДФС у м. Києві.
      Велика Палата погоджується з наведеними висновками суду апеляційної інстанції, адже особа, яка утримується за рахунок державного бюджету, має право в межах бюджетних асигнувань здійснити розподіл коштів з метою забезпечення сплати судового збору, невжиття суб`єктом владних повноважень заходів щодо виділення коштів для сплати судового збору чи перерозподілу наявних кошторисних призначень не може вважатися поважною причиною пропуску процесуального строку для звернення до суду.
      Причини пропуску строку є поважними, якщо обставини, які зумовили такі причини, є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що оскаржує судове рішення, та пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами.
      У ситуації з пропуском строків державними органами поважними причинами пропуску строку не може виступати необхідність дотримання внутрішньої процедури виділення та погодження коштів на сплату судового збору податковим органом чи тимчасова відсутність таких коштів.
      Відсутність бюджетного фінансування не надає суб`єкту владних повноважень право в будь-який час після сплину строку апеляційного оскарження реалізовувати право на апеляційне оскарження судового рішення.
      У справі «Рисовський проти України» Європейський Суд з прав людини «...підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок … і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси…».
      Тобто виходячи з принципу «належного урядування» державні органи зобов`язані діяти вчасно та в належний спосіб, а держава не повинна отримувати вигоду у вигляді поновлення судами строку на оскарження судових рішень та виправляти допущені органами державної влади помилки за рахунок приватної особи, яка діяла добросовісно (у цьому випадку - за рахунок платника податку у зв`язку з порушенням принципу остаточності судового рішення, прийнятого на користь такого платника податку).
      Відповідачем не було надано суду належних доказів поважності причин пропуску строку, які не дозволяли останньому подати апеляційну скаргу в розумний строк без невиправданих зволікань, і суд апеляційної інстанції надав йому достатній строк для усунення недоліків апеляційної скарги, а саме для надання доказів сплати судового збору та обґрунтованого клопотання про поновлення строку апеляційного оскарження з наведенням інших поважних причин пропуску такого строку з доданням доказів на їх підтвердження.
      Однак скаржником у заяві про усунення недоліків таких причин (інших ніж ті, що суд умотивовано визнав неповажними)не наведено та не подано заяву про поновлення такого строку.
      Таким чином, оскільки Головним управлінням ДПС у м. Києві, крім того, що не усунуто недолікиапеляційної скарги щодо сплати судового збору, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 липня 2019 року з наведенням підстав для поновлення такого строку, то суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження за його апеляційною скаргою.
      Такий висновок ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права і не спростований доводами касаційної скарги.
      Частиною першою статті 350 КАС передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу Головного управління ДПС у м. Києві без задоволення, а ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2020 року - без змін.
      Керуючись статтями 243, 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Головного управління ДПС у м. Києві залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2020 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва
      К. М. Пільков
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков
      І. В. Ткач
      Л. Й. Катеринчук
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 96694993
    • By ANTIRAID
      ОКРЕМА ДУМКА
      суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Британчука В. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Ситнік О. М., Сімоненко В. М.
      на постанову Великої Палати Верховного Суду від 8 квітня 2021 року в адміністративній справі № 9901/230/20 (провадження № 11-22заі20)
      за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) про визнання незаконним та скасування рішення
      Короткий виклад історії справи
      У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з адміністративним позовом до ВРП, у якому просила визнати протиправним і скасувати рішення відповідача від 14 липня 2020 року № 2118/0/15-20 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України» (далі - рішення № 2118/0/15-20, спірне рішення).
      На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що ВРП 14 липня 2020 року повторно розглянула подання Другої Дисциплінарної палати ВРП про звільнення судді Шевченківського районного суду міста Києва та повторно з тих же самих підстав прийняла рішення про звільнення ОСОБА_1 з посади судді на підставі пункту 3 частини шостої статі 126 Конституції України.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 24 грудня 2020 року в задоволенні позову відмовив.
      Короткий зміст установлених обставин та рішення суду попередньої інстанції
      Указом Президента України від 13 листопада 2010 року № 767/2010 ОСОБА_1 призначена строком на п`ять років на посаду судді Шевченківського районного суду міста Києва. П`ятирічний строк повноважень судді ОСОБА_1 закінчився 13 липня 2015 року.
      6 березня 2017 року Друга Дисциплінарна палата ВРП, розглянувши дисциплінарну справу стосовно судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 , відкриту за заявою заступника прокурора Шевченківського району міста Києва Гавриша Р. В. , ухвалила рішення № 417/2дп/15-17 про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності та застосування до неї дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення з посади.
      За результатами розгляду дисциплінарної справи Друга Дисциплінарна палата ВРП встановила, що суддею було прийнято постанови про накладення адміністративного стягнення (від 14 січня 2014 року у справі № 761/361/14-п, від 31 січня 2014 року у справі №761/2797/14-п, від 6 лютого 2014 року у справі № 761/3212/14-п, від 14 лютого 2014 року у справі № 761/3220/14-п) на осіб, які були учасниками масових акцій протесту в період з 21 листопада 2013 року по 21 лютого 2014 року, та дійшла висновку, що суддя ОСОБА_1 не виконала вимог статей 33, 245, 251-252, 278, 280 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Ухвалюючи рішення, Друга Дисциплінарна палата ВРП дійшла висновку, що характер допущених суддею порушень свідчить про вчинення нею дій, які порочать звання судді та принижують авторитет судової влади.
      Рішенням ВРП від 6 червня 2017 року № 1411/0/15-17 залишено без змін рішення її Другої Дисциплінарної палати від 6 березня 2017 року № 417/2дп/15-17. Вказані рішення в судовому порядку не оскаржувались.
      Рішенням ВРП від 31 жовтня 2017 року № 3525/0/15-17 звільнено ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.
      Не погодившись із рішенням про звільнення, позивачка оскаржила його в судовому порядку.
      Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі № 800/556/17 відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення ВРП від 31 жовтня 2017 року № 3525/0/15-17 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України».
      Велика Палата Верховного Суду постановою від 31 січня 2019 року рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 травня 2018 року скасувала та ухвалила нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнила. Скасувала рішення ВРП від 31 жовтня 2017 року № 3525/0/15-17 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України».
      Скасовуючи рішення ВРП, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про недотримання відповідачем регламентованої процедури розгляду подання Другої Дисциплінарної палати ВРП про звільнення ОСОБА_1 з посади судді, тому рішення ВРП від 31 жовтня 2017 року № 3525/0/15-17, яким ОСОБА_1 звільнено з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України, прийнято з порушенням пункту 2 частини другої статті 57 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII«Про Вищу раду правосуддя» (далі -Закон № 1798-VIII).
      Оскільки рішення Другої Дисциплінарної палати ВРП від 6 березня 2017 року № 417/2дп/15-17 про притягнення позивачки до дисциплінарної відповідальності залишилось нереалізованим, ВРП 14 липня 2020 року прийняла рішення № 2118/0/15-20 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України».
      Не погодившись із рішенням № 2118/0/15-20, позивачка оскаржила його в судовому порядку.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 24 грудня 2020 року в задоволенні позову відмовив.
      Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що оскаржуване рішення № 2118/0/15-20 ухвалено повноважним складом ВРП та підписано усіма її членами, які брали участь у його ухваленні; це рішення містить підставу звільнення позивачки, визначену Конституцією України, та є вмотивованим.
      Суд наголосив, що ОСОБА_1 рішення Другої Дисциплінарної палати ВРП від 6 березня 2017 року № 417/2дп/15-17 та рішення ВРП від 6 червня 2017 року № 1411/0/15-17 до суду не оскаржувала, на момент прийняття спірного рішення вони були чинними та нереалізованими.
      Крім цього, суд першої інстанції зазначив, що в межах судового розгляду, предметом якого є законність рішення ВРП про звільнення судді, не можуть оцінюватись обставини дисциплінарної справи стосовно судді (в тому числі мотиви ВРП й оцінка нею обставин, що стали підставою для прийняття рішення в межах дисциплінарного провадження стосовно судді, а також окремі процедурні рішення цього органу).
      Отже, суд дійшов висновку, що рішення № 2118/0/15-20 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді прийнято на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством, підстав для скасування цього рішення відповідно до частини другої статті 57 Закону 1798-VIIIнемає.
      Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, ОСОБА_1 подала до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, порушувала питання про скасування цього рішення та ухвалення нового - про задоволення позову.
      Обґрунтовуючи скаргу, ОСОБА_1 посилалася на те, що суд першої інстанції допустив неправильне тлумачення закону, застосував закон, який не підлягає застосуванню, та не застосував закон, який підлягав застосуванню, а саме:
      - не застосував положення Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), які стосуються строку давності притягнення судді до дисциплінарної відповідальності та застосування до неї дисциплінарного стягнення через 6,5 року після буцім-то вчинення нею дисциплінарного проступку у 2014 році;
      - узаконив повторне її звільнення, проте вона вже була один раз звільнена з тих же підстав на основі одного і того ж подання, що не передбачено відповідним законодавством;
      - не врахував, що внаслідок низької якості законодавства на час виникнення права на оскарження до суду дисциплінарних рішень ВРП по суті, такі рішення оскаржені нею не були;
      - вказавши на кадровий характер спірного рішення ВРП, суд належним чином не перевірив це рішення на предмет відповідності вимогам частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), чим допустив порушення норм процесуального права;
      - суд належним чином не відреагував на порушення засади неупередженості складу ВРП, особливо з урахуванням існування попереднього прецеденту - рішення ВРП про звільнення судді з посади, яке було скасоване саме з підстав неповноважного складу ВРП.
      Велика Палата Верховного Суду постановою від 8 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишила без задоволення, рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 грудня 2020 року - без змін.
      Основні мотиви, викладені впостанові Великої Палати Верховного Суду
      Оцінивши рішення 2118/0/15-20 на його відповідність пункту 3 частини другої статті 57 Закону № 1798-VIII, більшість Великої Палати Верховного Суду вважала, що це рішення містить конкретну підставу звільнення позивачки, визначену Конституцією України, та є вмотивованим.
      ВРП, реалізуючи рішення дисциплінарного органу, ухвалила в пленарному складі рішення про звільнення судді ОСОБА_1 з посади у межах своїх повноважень та у спосіб, що визначені законом.
      Аналіз статей 33 та 51 Закону № 1798-VIII не встановили обмежень для члена ВРП брати участь при повторному розгляді подання. Підстав для заявлення самовідводів не встановлено.
      Підстав, визначених пунктами 1 та 2 частини другої статті 57 Закону № 1798-VIII, для скасування оскаржуваного рішення відповідача встановлено не було.
      Також Велика Палата Верховного Суду зазначила, що ОСОБА_1 ні рішення Другої Дисциплінарної палати ВРП від 6 березня 2017 року № 417/2дп/15-17, ні рішення ВРП від 6 червня 2017 року № 1411/0/15-17 у судовому порядку не оскаржувала. На час ухвалення спірного рішення вони були чинними та не реалізованими.
      Крім цього, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що рішення ВРП про звільнення судді з посади не є рішенням про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, а лише приймається на його підставі. У такому рішенні ВРП не оцінює обставин та висновків дисциплінарного органу щодо змісту, характеру дисциплінарного проступку, виду дисциплінарної відповідальності, строків притягнення судді до дисциплінарної відповідальності та інших пов`язаних із цим питань, оскільки для цього законами України № 1402-VIII та № 1798-VII передбачено процедуру перегляду ВРП рішень її дисциплінарного органу, а рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення дисциплінарної палати, - Великою Палатою Верховного Суду.
      Нормами зазначених вище законів не передбачено права ВРП під час вирішення питання про звільнення судді з посади переоцінювати вже встановлені в ході дисциплінарного провадження обставини.
      Тобто в межах судового розгляду, предметом якого є законність рішення ВРП про звільнення судді, не можуть оцінюватись обставини дисциплінарної справи стосовно судді (в тому числі мотиви ВРП й оцінка нею обставин, що стали підставою для прийняття рішення в межах дисциплінарного провадження щодо судді, а також окремі процедурні рішення цього органу).
      Отже, рішення ВРП № 2118/0/15-20 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді прийняте на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством, підстав для скасування вказаного рішення відповідно до частини другої статті 57 Закону № 1798-VIII немає.
      Також Велика Палата Верховного Суду зазначила, що спірним рішенням ВРП реалізувала стягнення, накладене на позивачку рішенням Другої Дисциплінарної палати ВРП від 6 березня 2017 року №417/2дп/15-17, а тому оскаржуване рішення відповідача не є рішенням про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, а за своєю суттю є кадровим.
      Відповідно до частини першої статті 56 Закону №1798-VIII питання про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 2, 3, 5 та 6 частини шостої Конституції України, розглядається на засіданні ВРП.
      Зазначеною статтею не встановлено строків для прийняття рішення ВРП та не передбачено застосування строків при розгляді подання відповідного органу про звільнення судді з посади.
      Не знайшли свого підтвердження і доводи ОСОБА_1 щодо її повторного звільнення з посади суддів. Так, Велика Плата Верховного Суду дійшла висновку, що факт подвійного притягнення судді до дисциплінарної відповідальності відсутній. 14 липня 2020 року ВРП ухвалила рішення, яким реалізувала попередньо ухвалене Другою Дисциплінарною палатою рішення про притягнення судді ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності.
      Також Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що доводи скаржниці про те, що вона не мала змоги оскаржити рішення ВРП від 6 червня 2017 року № 1411/0/15-17, оскільки в силу положень Закону № 1798-VIII з дня набрання ним чинності таке рішення підлягало оскарженню до Верховного Суду, який станом на червень 2017 року ще не був утворений, не можуть бути визнані обґрунтованими, адже положення КАС зі змінами, внесеними Законом № 1798-VIII, чітко визначали, до якого суду та в якому порядку слід звертатися з вимогами щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРП до утворення Верховного Суду. Порядок розгляду Вищим адміністративним судом України таких справ та особливості провадження у них передбачався статтею 171-1 КАС (також з урахуванням змін, внесених Законом № 1798-VIII).
      Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
      Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
      З наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося з огляду на таке.
      У Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) зазначено, що незалежність суддів є невід`ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності.
      Відповідно до пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України та статті 115 Закону № 1402-VIII суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку. Вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, є підставою для звільнення судді з посади.
      Факти, що свідчать про вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, мають бути встановлені ВРП.
      На наше переконання, для звільнення мають існувати серйозні підстави неналежної поведінки чи некомпетентності або значне порушення визначених законом дисциплінарних правил або кримінально-правових норм.
      Відповідно до частини першої статті 109 Закону № 1402-VIII до суддів може застосовуватися дисциплінарне стягнення у виді: попередження; догани - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом одного місяця; суворої догани - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом трьох місяців; подання про тимчасове (від одного до шести місяців) відсторонення від здійснення правосуддя - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді та обов`язковим направленням судді до Національної школи суддів України для проходження курсу підвищення кваліфікації, визначеного органом, що здійснює дисциплінарне провадження щодо суддів, та подальшим кваліфікаційним оцінюванням для підтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді; подання про переведення судді до суду нижчого рівня; подання про звільнення судді з посади.
      Під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховуються характер дисциплінарного проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, наявність інших дисциплінарних стягнень, інші обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Дисциплінарне стягнення застосовується з урахуванням принципу пропорційності (частина друга цієї статті).
      Дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення судді з посади застосовується у разі вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку, грубого чи систематичного нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді (частина восьма зазначеної статті).
      Істотним дисциплінарним проступком або грубим нехтуванням обов`язками судді, що є несумісним зі статусом судді або виявляє його невідповідність займаній посаді, може бути визнаний, зокрема, будь-який з таких фактів: суддя допустив поведінку, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, у тому числі в питаннях моралі, чесності, непідкупності, відповідності способу життя судді його статусу, дотримання інших етичних норм та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду; суддя допустив інше грубе порушення закону, що підриває суспільну довіру до суду (частина дев`ята статті 109 Закону № 1402-VIII).
      Статтею 52 Закону № 1798-VIII встановлено, що рішення ВРП, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, може бути оскаржене та скасоване, зокрема, з такої підстави: рішення не містить посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.
      Відповідно до статті 56 цього Закону питання про звільнення судді з підстави, визначеної пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України (вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді), ВРП розглядає на підставі подання Дисциплінарної палати про звільнення судді.
      Згідно зі статтею 57 Закону № 1798-VIII оскарження рішення ВРП, про звільнення судді з підстав, визначених пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України, може бути оскаржене та скасоване, зокрема, з такої підстави: рішення не містить посилань на визначені законом підстави звільнення судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.
      З аналізу положень статей 52, 57 зазначеного Закону вбачається, що на ВРП покладається обов`язок навести мотиви, з яких вона дійшла певних висновків, та відповідні їм підстави як при вирішенні питання про дисциплінарну відповідальність судді, так і при вирішенні питання про його звільнення з підстав, визначених пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України. Наявність такої вимоги про здійснення перевірки мотивів і підстав на цих обох стадіях обумовлена необхідністю забезпечити таку процедуру, яка гарантує об`єктивний та ретельний розгляд питання про притягнення судді до найбільш суворого дисциплінарного стягнення - звільнення з посади, та запобігти можливим зловживанням дисциплінарними провадженнями.
      На нашу думку, вказані обставини належним чином не враховані ВРП при винесенні рішення про звільнення з посади судді ОСОБА_1 .
      Так, факт вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку або грубого нехтування обов`язками має бути встановлений ВРП з урахуванням усіх обставин вчинення такого проступку або грубого нехтування обов`язками, його наслідків, умислу судді у вчиненні відповідних дій та не може ґрунтуватись на припущеннях.
      Наголошуємо, що підставою для притягнення судді ОСОБА_1 до відповідальності вказано істотне порушення суддею норм процесуального права та принципу верховенства права під час винесення постанов про накладення адміністративного стягнення (від 14 січня 2014 року у справі № 761/361/14-п, від 31 січня 2014 року у справі №761/2797/14-п, від 6 лютого 2014 року у справі № 761/3212/14-п, від 14 лютого 2014 року у справі № 761/3220/14-п) на осіб, які були учасниками масових акцій протесту в період з 21 листопада 2013 року по 21 лютого 2014 року.
      Фактично ВРП, надаючи оцінку змісту судових рішень в зазначених адміністративних справах, дійшла висновку, що суддя ОСОБА_1 не виконала вимог статей 33, 245, 251-252, 278, 280 Кодексу України про адміністративні правопорушення, а характер допущених суддею порушень свідчить про вчинення нею дій, які порочать звання судді та принижують авторитет судової влади.
      Необхідно зазначити, що особи, яких було притягнуто до адміністративної відповідальності на підставі статті 122-2 Кодексу адміністративного судочинства України, дій судді ОСОБА_1 не оскаржували та до відповідних органів із заявою про притягнення судді ОСОБА_1 до відповідальності не звертались.
      У пункті 18 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, встановлено, що судді можуть бути тимчасово усунуті від посади або звільнені тільки з причин їх нездатності виконувати свої обов`язки чи поведінки, невідповідної до посади, яку вони займають.
      У Рекомендації СМ/Rес (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки, ухваленій 17 листопада 2010 року, зазначено, що тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для відповідальності судді, за винятком випадків злочинного наміру або грубої недбалості (пункти 66, 68). Подібна позиція висловлена й Венеціанською комісією у висновку від 16-17 березня 2007 року № CDL-AD(2007)003 щодо законопроекту про судоустрій та статус суддів в Україні. У ньому було наголошено, що неправильне тлумачення закону суддею має вирішуватися шляхом апеляції, а не шляхом дисциплінарної процедури (пункт 40).
      Разом із тим, як убачається з рішення ВРП від 14 липня 2020 року № 2118/0/15-20 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді, мотивування цього рішення зводиться до посилань на рішення ВРП від 6 червня 2017 року № 1411/0/15-17, яким її було притягнуто до дисциплінарної відповідальності у виді подання про звільнення з посади та відповідні положення, передбачені частиною третьою статті 56 Закону № 1798-VIII та пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України.
      З такими висновками погодилась більшість суддів Великої Палати Верховного Суду. На нашу думку, у рішенні ВРП доцільно було б наводити усі обставини, що мають значення для прийняття рішення.
      Відповідно до частини шостої статті 56 Закону № 1798-VIII за результатами розгляду питання про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 2, 3, 5 та 6 частини шостої статті 126 Конституції України, ВРП ухвалює вмотивоване рішення.
      Вмотивованість - це вимога наводити письмово у рішенні судження, пояснення, наявність чи відсутність фактів, які є основою висновків. Це також пояснення належного органу, чому він виніс саме таке рішення, погодився з одними та відхилив інші доводи.
      Як убачається зі змісту спірного рішення, воно не містить в собі ознак чи властивостей, з огляду на які його можна віднести до вмотивованого рішення в розумінні вимог частини шостої статті 56 Закону № 1798-VIII, мети, а також обґрунтованості (суспільної значимості) та завдання стадії розгляду питання звільнення судді з посади.
      Конституція України і Закон № 1798-VIIІ унормували процедуру розгляду питання про звільнення судді з посади. В окремих законодавчих положеннях визначили підстави і порядок розгляду питання звільнення судді з підстави, визначеної пунктом 3 частини першої статті 126 Конституції України. Прописали, що рішення про звільнення судді приймається за наслідками «розгляду», під яким зазвичай розуміється динамічна функціональна послідовність дій (чинників), яка вимагає дотримуватися певних формальностей та умов, обумовлених питанням звільнення судді з посади.
      За законом під час вирішення питання про звільнення судді з посади ВРП набуває іншої статусної якості (властивості), відмінної від тої, коли ВРП діяла як орган дисциплінарного контролю.
      На нашу думку, стадія звільнення судді з посади за особливими обставинами покладає на ВРП обов`язок пізнати і відповісти на ті ймовірні заперечення, факти та/або міркування судді, які мають бути спрямовані власне проти подання Дисциплінарної палати. На цьому етапі може скластися ситуація, яка змушуватиме ВРП подивитись на дії судді через призму обставин, які не були предметом дослідження в межах дисциплінарного провадження, але мають значення на час вирішення питання про звільнення судді. Можуть з`явитися чи будуть заявлені об`єктивні відомості, які впливатимуть і можуть змінити ступінь небезпечності вчиненого порушення або характеризуватимуть особу судді в позитивному світлі. Зрештою, на стадії звільнення судді з посади, навіть за наявності умов, що цілком не виправдовують поведінку судді, але можуть бути достатніми для його прощення, ВРП не позбавлена дискреції відмовити у звільненні судді на підставі подання дисциплінарного органу тощо.
      Зрозуміло, що ВРП на стадії вирішення питання про звільнення судді з посади не повинна повторно досліджувати обставини дисциплінарного проступку чи ревізувати рішення дисциплінарних органів. На наш погляд, такого змісту дій від ВРП не повинен очікувати й сам суддя.
      Справді, грань між повноваженнями ВРП як дисциплінарного органу й органу, якому надано повноваження звільняти суддів з посади, які сконцентровані в одного й того самого державного органу, ззовні може видатися невиразною й малопомітною (розмитою). ВРП як орган, який вирішує питання звільнення судді з посади, залежна і пов`язана з веліннями свого рішення, яке ВРП прийняла в статусі дисциплінарних органів, що здійснюють дисциплінарне провадження стосовно суддів.
      Однак такі специфічні відмінності та особливості для ВРП не повинні мати довільного значення, оскільки ВРП на підставі закону й відповідно до мети свого створення в реальності зобов`язана розділяти (виокремлювати) функцію звільнення судді з посади й функцію притягнення судді до дисциплінарної відповідальності на накладення на нього стягнення, розуміючи, що в кожній з них перед ВРП стоять різні завдання й різні цілі, які своєю чергою зумовлюють використання відповідних методів пізнання і вирішення питань, що перед нею постають. ВРП не повинна ототожнювати ці процедури, «зневажати» й через зовнішні форми вираження не давати підстав сприймати розгляд питання про звільнення судді з посади як технічне, само собою очевидне й наперед вже вирішене; як рішення, яке не потребує викладу мотивів його прийняття.
      Отже, якщо притримуватися окресленої лінії поведінки, то подання дисциплінарного органу про звільнення судді з підстави, визначеної пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України, у межах процедури розгляду питання про звільнення судді з посади ВРП має сприймати лише як привід, який детермінує окремий самостійний розгляд питання про звільнення судді з посади, наслідки якого потребують з`ясування достатності аргументів для застосування такого звільнення й винесення відносно цього приводу вмотивованого рішення. Така логіка дій ВРП не повинна мати іншого значення, навіть якщо сама ВРП в рамках дисциплінарного провадження погодилася з ознаками дисциплінарного порушення в діях судді та зі запропонованим видом стягнення.
      Якщо рішення ВРП не містить таких мотивів, то, на наш погляд, є підстави вважати, що відповідач діяв протиправно.
      Варто також наголосити, що під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховуються характер дисциплінарного проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, наявність інших дисциплінарних стягнень, інші обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.
      Крім того, обвинувачення судді у вчиненні проступку не було конкретизовано, що позбавило ОСОБА_1 права захищатися від цього обвинувачення. Саме на цивільний і кримінальний аспекти статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод звертав увагу Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) в рішенні від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11).
      За викладених обставин ВРП дійшла передчасних висновків про наявність в діях ОСОБА_1 складу дисциплінарного проступку.
      На підставі наведеного не погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду про відсутність підстав для скасування оскаржуваного рішення ВРП про звільнення судді з посади та про відмову в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 .
      Більшість Великої Палати Верховного Суду, погодившись із застосуванням до судді ОСОБА_1 найбільш суворого стягнення - звільнення з посади, не врахувала, що висновок про наявність дисциплінарного проступку чи грубого нехтування обов`язками суддею ОСОБА_1 не можна вважати обґрунтованим.
      Також необхідно зазначити, що положеннями пункту 5.1 статті 5 Європейської хартії про закон «Про статус суддів» від 10 липня 1998 року, на яку, зокрема, посилався ЄСПЛ у зазначеному рішенні у справі «Олександр Волков проти України», встановлено, що шкала санкцій, яка може застосовуватися до суддів, визначається в законі та повинна відповідати принципу пропорційності.
      Таким чином, на нашу думку, належній оцінці підлягали обставини справи, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, зокрема, щодо наявності умислу, негативних наслідків дій судді, щодо наявності або відсутності дисциплінарних стягнень у судді.
      Висновки
      Оскаржуване ОСОБА_1 рішення ВРП від 14 липня 2020 року № 2118/0/15-20 має формальний характер та не містить мотивів, з яких ВРП дійшла висновку про звільнення ОСОБА_1 з посади судді. Тому ми не погоджуємося з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 квітня 2021 року, і вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду повинна була апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити, рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 грудня 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
      Судді Великої ПалатиВерховного Суду: О. Б. Прокопенко
      В. В. Британчук
      М. І. Гриців
      Ж. М. Єленіна
      О. М. Ситнік
      В. М. Сімоненко
      Джерело: ЄДРСР 96377418
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 березня 2021 року
      м . Київ
      Справа № 906/1174/18
      Провадження № 12-1гс21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді-доповідача Власова Ю. Л.,
      суддів Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Ситнік О. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Бутенка А. О.,
      представників відповідачів: Приватної юридичної фірми «Центр юридичної допомоги «Дігест» -Косигіна С. В., Фонду гарантування вкладів фізичних осіб -Кібець Р. Р., Заплішної О. Д.,
      розглянула в судовому засіданні касаційні скарги Приватної юридичної фірми «Центр юридичної допомоги «Дігест» та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на рішення Господарського суду Житомирської області від 15 червня 2020 року (суддя Маріщенко Л. О.) та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року (головуючий суддя Демидюк О. О., судді Коломис В. В., Савченко Г. І.)
      у справі № 906/1174/18
      за позовом Приватного вищого навчального закладу «Інститут підприємництва та сучасних технологій»
      до Публічного акціонерного товариства «Банк Форум» в особі голови комісії з припинення - ліквідатора Шевченка Олександра Володимировича, Приватної юридичної фірми «Центр юридичної допомоги «Дігест», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Скульської Т. А., Фонду гарантування вкладів фізичних осіб,
      треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні Публічного акціонерного товариства «Банк Форум» - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
      про визнання договору про відступлення прав вимоги недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію прав і обтяжень.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У грудні 2018 року Приватний вищий навчальний заклад «Інститут підприємництва та сучасних технологій» (далі - ПВНЗ «Інститут підприємництва та сучасних технологій») звернувся до Господарського суду Житомирської області з позовом до Публічного акціонерного товариства «Банк Форум» (далі - ПАТ «Банк Форум») в особі голови комісії з припинення - ліквідатора Шевченка О. В., Приватної юридичної фірми «Центр юридичної допомоги «Дігест» (далі - ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест»), приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Скульської Т. А. (далі - приватний нотаріус), Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про:
      - визнання недійсним договору про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 24 січня 2018 року № 958-Ф, укладеного між ПАТ «Банк Форум» та ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» (далі - договір № 958-Ф, спірний договір);
      -скасування рішення приватного нотаріуса від 24 січня 2018 року, індексний номер 39341218, про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
      2. Позовні вимоги мотивовані тим, що договір № 958-Ф за своєю правовою природою є договором факторингу, а відсутність ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» у Державному реєстрі фінансових установ виключає можливість укладення ним договорів про надання фінансових послуг та порушує вимоги законодавства щодо форми, змісту і суб`єктного складу договору факторингу, що є підставою для визнання спірного договору недійсним на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      3. На думку позивача, договір № 958-Ф є договором факторингу, оскільки заявлена ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» грошова вимога до позивача перевищує номінальну вартість відступленої ПАТ «Банк Форум» вимоги, а отже, ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» має намір отримати винагороду у вигляді різниці між номінальною вартістю відступленої вимоги та її ринковою (дійсною) вартістю.
      4. Вимогу про скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію іпотеки (номер запису 24515233), яким унесені відомості про нового іпотекодержателя - ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» за договором іпотеки від 19 серпня 2008 року № 15309, позивач обґрунтував тим, що запис про скасування державної реєстрації прав може бути внесено до Державного реєстру речових прав лише на підставі судового рішення про скасування попереднього рішення про державну реєстрацію.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      5. 19 серпня 2008 року між ПАТ «Банк Форум» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 0075/08/52-CLNv, за умовами якого зазначений банк надає позичальникові кредитні кошти в сумі 150 000 доларів США.
      6. Цього ж дня, на забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором, між ПАТ «Банк Форум» та третьою особою ОСОБА_2 укладено договір поруки, за яким ОСОБА_2 поручився за виконання основним боржником зобов`язань з повернення кредиту.
      7. З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № 0075/08/52-CLNv, між ПАТ «Банк Форум» та ПВНЗ «Інститут підприємництва та сучасних технологій» укладено іпотечний договір, за умовами якого позивач передав в іпотеку банку нерухоме майно, що належить йому на праві власності, а саме: будівлю навчального корпусу та земельну ділянку загальною площею 0,9815 га, на якій розташована будівля ( м. Житомир, пров. Шкільний, 7 ).
      8. У зв`язку з невиконанням позичальником зобов`язань ПАТ «Банк Форум» звернулось до Корольовського районного суду м. Житомира із позовом до ОСОБА_1 та його поручителя ОСОБА_2 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором та договором поруки в розмірі 168 668,30 долара США (1 335 464,99 грн), що утворилася станом на 02 листопада 2010 року.
      9. Суди встановили, що відповідно до постанови Правління Національного банку України від 13 червня 2014 року № 355 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк Форум» виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 16 червня 2014 року № 49 «Про початок ліквідації ПАТ «Банк Форум» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ «Банк Форум». На момент укладання спірного договору ПАТ «Банк Форум» перебував у процедурі ліквідації, а тому реалізація його активів здійснювалась на відкритих торгах (аукціоні) шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов`язання відповідно до норм Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-IV«Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-IV), пункту 5.11 розділу V Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку та нормативно-правових актів Фонду.
      10. 26 грудня 2017 року ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест», шляхом перемоги на електронних торгах придбав право вимоги за кредитним договором, договором поруки та іпотечним договором від 19 серпня 2008 року, за результатами яких укладений спірний договір № 985-Ф.
      11. За умовами договору № 985-Ф ПАТ «Банк Форум» відступив шляхом продажу ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» права вимоги до позичальника ОСОБА_1 , поручителя ОСОБА_2 та іпотекодавця- ПВНЗ «Інститут підприємництва та сучасних технологій» відповідно за кредитним договором, договором поруки та іпотечним договором згідно з додатком № 1 у розмірізаборгованості - 4 693 985,11 грн, а новий кредитор сплатив банку ціну продажу (уступки) права вимоги - грошові кошти в розмірі 1 111 414,00 грн.
      12. 24 січня 2018 року приватним нотаріусом як державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
      13. 15 травня 2018 року між ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» і Товариством з обмеженою відповідальністю «Затишний хутір» укладено попередній договір про купівлю-продаж будівлі навчального корпусу.
      14. Постановою приватного нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу Кузьміної Л. Л. від 03 жовтня 2018 року № 252 ПЮФ «Центр надання юридичної допомоги «Дігест» відмовлено у посвідченні договору купівлі-продажу.
      15. Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 19 лютого 2019 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 15 травня 2019 року у справі № 296/10107/18, відмовлено в задоволенні позову ПЮФ «Центр надання юридичної допомоги «Дігест» про визнання незаконною постанови приватного нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу Кузьміної Л. Л. про відмову у вчиненні нотаріальної дії.
      16. На обґрунтування рішення у справі № 296/10107/18 судами зазначено, що позивач не здійснює примусову реалізацію майна, а діє відповідно до іпотечного договору від 19 серпня 2008 року, договору відступлення прав за іпотечним договором та Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» та виявив добровільний намір відчужити іпотечне майно через невиконання зобов`язань боржником ОСОБА_1 за основним кредитним договором від 19 серпня 2008 року. Отже, встановивши, що 29 жовтня 2014 року державним реєстратором було зареєстровано обтяження - податкову заставу на вказану будівлю навчального корпусу, а 30 вересня 2016 року на вимогу Корольовського відділу державної виконавчої служби на нього накладено арешт, іпотекодержателя було позбавлено права задовольнити свої вимоги шляхом позасудового врегулювання, а саме від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.
      17. Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 28 березня 2019 року № 161459909 будівля навчального корпусу загальною площею 3 073 кв. м, реєстраційний номер 10944522, що розташована за адресою: м. Житомир, пров. Шкільний, 7 , належить на праві приватної власності ПВНЗ «Інститут підприємництва та сучасних технологій».
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      18. Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 02 січня 2019 року залучено до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні банку - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
      19. Справа судами розглядалася неодноразово. Господарський суд Житомирської області рішенням від 15 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року, позов задовольнив частково: визнав недійсним договір № 958-Ф; в іншій частині позову відмовив.
      20. Судові рішення мотивовано тим, що ціна відступлення права грошової вимоги за умовами договору становила 1 111 414,00 грн, а розмір самої грошової вимоги становив 162 619,57 долара США, що еквівалентно 4 693 985,11 грн, тобто розмір грошової вимоги значно перевищує ціну відступлення вимоги. Окрім цього, уклавши договір відступлення права вимоги за кредитним договором, банк отримав фінансування у розмірі 1 111 414,00 грн, а ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест», у свою чергу, укладаючи вказаний договір, набув право одержання прибутку у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною вимоги, що передбачена договором № 958-Ф. Укладений між ПАТ «Банк Форум» та ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» спірний договір за своєю юридичною природою, незважаючи на його назву - договір про відступлення права вимоги, є договором факторингу. Суди також установили, що ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» не є фінансовою установою, доказів включення його до Державного реєстру фінансових установ суду не надано, а тому він не має права укладати договори факторингу.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      21. У жовтні 2020 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшли касаційні скарги ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» та Фонду. Скаржники просять скасувати рішення Господарського суду Житомирської області від 15 червня 2020 року та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року у справі № 906/1174/18 та ухвалити нове рішення - про відмову в задоволенні позовних вимог.
      Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції
      22. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 30 листопада 2020 року поновив ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» строк для подання касаційної скарги, відкрив касаційне провадження за його касаційною скаргою, призначив справу до розгляду, надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу. Відмовив скаржнику в задоволенні клопотання про зупинення дії постанови Північно-західного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року.
      23. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16 грудня 2020 року Фонду поновлено строк для подання касаційної скарги, відкрито касаційне провадження за його касаційною скаргою, призначено справу до розгляду та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
      24. 14 січня 2021 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав цю справу разом з касаційними скаргами на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частин третьої, п`ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
      25. У вказаній вище ухвалі суд касаційної інстанції зазначив про необхідність відступу від висновків, викладених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 295/3588/14-ц, від 16, 22 грудня 2020 року у справах № 640/14873/19, 761/20317/18 відповідно, а також у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 910/4816/18, про застосування як пріоритетних норм Закону № 4452-IVта прийнятих на його виконання нормативно-правових актів Фонду, які не містять заборон щодо придбання фізичними та юридичними особами, які не є фінансовими установами, майна неплатоспроможного банку шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами.
      26. Зазначену ухвалу також обґрунтовано тим, що справа № 906/1174/18 містить виключну правову проблему стосовно розмежування правочину відступлення права вимоги та договору факторингу з огляду на укладення договорів відступлення (купівлі-продажу) вимог за результатами електронних торгів з продажу активів банку, який ліквідується, за відсутності одного варіанта реалізації розсуду суду, який можна вважати правильним щодо застосування у системному зв`язку статей 512, 514, 1077, 1078, 1079 ЦК України та положень Закону № 4452-IVу співвідношенні із статтями 203, 215 ЦК України, нормативно-правовими актами Фонду, які не містять заборони щодо придбання фізичними та юридичними особами, які не мають статусу фінансової установи, майна неплатоспроможного банку шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення.
      27. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 28 січня 2021 року цю справу прийняла та призначила до розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      28. Касаційну скаргу ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду. А саме: судами застосовані норми ЦК України та статтю 350 Господарського кодексу України (далі -ГК України) без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 906/1174/18 (також у справах № 910/4816/18, 908/2251/18, 910/974/18, 910/21040/17, 909/968/16); суди попередніх інстанцій мали застосувати до спірних правовідносин положення статей 3, 15, 16 ЦК України, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України (постанова від 30 листопада 2016 року у справі № 3-1125гс16).
      29. На думку скаржника, провадження у справі підлягало закриттю на підставі підпункту 6 пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України, оскільки Фонд не є правонаступником ліквідованого ПАТ «Банк Форум».
      30. Скаржник зазначає, що господарські суди неповно з`ясували обставини, які мають значення для справи, та помилково дійшли висновку, що цей договір є договором факторингу, а не правочином з відступлення права вимоги (цесії), що призвело до порушення статей 11, 14, 210, 236, 238, 316 ГПК України, оскільки ані за суб`єктним складом сторони не підпадають під ознаки договору факторингу, ані за предметом, ані за метою та ціною оспорюваний договір не є факторингом, зокрема тому, що на момент укладення оспорюваного договору у банку була відкликана банківська ліцензія і він не був фінансовою установою.
      31. Фонд у поданій касаційній скарзі, із посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначає, що оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. А саме: суд апеляційної інстанції застосував положення статей 203, 207, 215, 227, 512, 514, 656, 1077 - 1079 ЦК України, статті 1, 4 Закону України від 12 липня 2001 року №2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі -Закон № 2664-ІІІ), статтю 20 Закону України від 02 березня 2015 року № 222-VIII «Про ліцензування видів господарської діяльності» без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 31 липня 2019 року у справі № 910/4816/18. Застосував положення статей 16, 203, 215 ЦК України без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 05 квітня 2018 року у справі № 405/20/15-ц та у постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року та 11 травня 2016 року (справи № 6-78цс13, 6-806цс16 відповідно). Судами попередніх інстанцій помилково застосовано до спірних правовідносин статті 1077, 1079 ЦК України та не застосовано положення статей 512, 514 ЦК України, оскільки неправильно з`ясовано правову природу спірного договору.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      32. Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
      33. Відповідно до частини першої статті 510 ЦК України сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор.
      34. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
      35. За частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
      36. Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
      37. Отже, правова природа договору відступлення права вимоги полягає у тому, що у конкретному договірному зобов'язанні первісний кредитор замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов'язання.
      38. Указані норми права визначають такі ознаки договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов'язку у конкретному зобов'язанні; 2) зобов'язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов'язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов'язанні.
      39. Відповідно до статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.
      40. Згідно зі статтею 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.
      41. Відповідно до статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.
      42. Згідно зі статтею 1048 ЦК України якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові. Якщо відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором, фактор зобов`язаний надати клієнтові звіт і передати суму, що перевищує суму боргу клієнта, який забезпечений відступленням права грошової вимоги, якщо інше не встановлено договором факторингу. Якщо сума, одержана фактором від боржника, виявилася меншою від суми боргу клієнта перед фактором, який забезпечений відступленням права вимоги, клієнт зобов`язаний сплатити факторові залишок боргу.
      43. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1, пункту 11 частини першої статті 4 Закону № 2664-ІІІ фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Факторинг вважається фінансовою послугою.
      44. Згідно з частиною першою статті 6 Закону № 2664-ІІІ фінансові послуги відповідно до положень цього Закону надаються суб`єктами господарювання на підставі договору. Договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити: 1) назву документа; 2) назву, адресу та реквізити суб`єкта господарювання; 3) відомості про клієнта, який отримує фінансову послугу: прізвище, ім`я, по батькові, адреса проживання - для фізичної особи, найменування та місцезнаходження - для юридичної особи; 5) найменування фінансової операції; 6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; 7) строк дії договору; 8) порядок зміни і припинення дії договору; 9) права та обов`язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; 9-1) підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 цього Закону, надана клієнту; 10) інші умови за згодою сторін; 11) підписи сторін.
      45. Щоб краще зрозуміти природу факторингу доцільно вдатися до історії його появи. Факторинг виник тоді, коли ринки збуту були віддалені від місць виробництва продукції, і фактори відігравали роль зв`язкових між виробниками та кінцевими покупцями. Факторингом у ті часи була, зокрема, посередницька послуга у торговельній діяльності, за допомогою якої виробник (постачальник) товару швидко та гарантовано отримував від посередника (фактора) кошти за товар (навіть до його поставки покупцеві), а покупець (торговець) цього товару отримував відстрочку в його оплаті, завдяки чому міг його перепродати, отримати кошти від кінцевого покупця та розрахуватись ними з фактором. За цю посередницьку послугу фактор отримував винагороду від продавця або покупця (торгівця).
      46. З часом розвитку факторинг набув різних видів та форм, перестав бути посередницькою торговельною послугою, а фактор втратив функцію дистриб'ютора продукції.
      47. Відповідно до глави 73 ЦК України правова природа факторингу полягає у наданні фактором (посередником) платної фінансової послуги клієнту. Зміст цієї послуги полягає у наданні (фінансуванні) фактором грошових коштів клієнту за плату. При цьому клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до боржника. Клієнт може зобов'язатись відступити факторові свою грошову вимогу до боржника в рахунок виконання свого зобов`язання з повернення отриманих коштів та здійснення оплати за надану фінансову послугу. Або клієнт може зобов`язатись відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання свого зобов`язання перед фактором, яке в майбутньому буде виконане клієнтом шляхом сплати факторові коштів, у тому числі за надану фінансову послугу.
      48. Отже, договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом № 2664-ІІІ умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.
      49. З наведеного вбачається? що договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет та мета укладення суттєво відрізняються.
      50. Вирішуючи виключну правову проблему щодо розмежування правочину відступлення права вимоги та договору факторингу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що слід виходити з наведених вище суттєвих ознак указаних договорів, які відрізняють договір відступлення права вимоги від договору факторингу.
      51. Так, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу.
      52. Якщо укладений договір відступлення права вимоги містить умови, які притаманні виключно договору факторингу, або навпаки, то суд має з`ясувати, який саме договір укладений сторонами, з урахування всієї сукупності його суттєвих ознак.
      53. Згідно зі статтею 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
      54. Відповідно до частини першої статті 178 ЦК України об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи.
      55. Відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.
      56. Право вимоги у зобов`язанні є майновим правом, яке має цивільну оборотоздатність та може вільно відчужуватись з урахуванням обмежень, встановлених нормами глави 47 ЦК України.
      57. Отже, відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому.
      58. Зміст зобов'язання, у якому відступається право вимоги (оплата за поставлений товар, надану послугу, повернення наданих коштів тощо), не впливає на оборотоздатність цього майнового права, тому не має вирішального значення для відмежування договору відступлення права вимоги від договору факторингу.
      59. Судами встановлено, що за результатами торгів ПАТ «Банк Форум» (первісний кредитор), який перебуває у процедурі ліквідації, та ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» (новий кредитор) укладений договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги № 958-Ф, за яким банк шляхом продажу відступив ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» право вимоги за кредитним договором, договором поруки та іпотечним договором. У пункті 1.2 договору сторони встановили, що жодне з положень договору, а також будь-які платежі, які здійснюватимуться на виконання цього договору, не вважаються та не можуть вважатися фінансуванням банку новим кредитором.
      60. Із наведеного вбачається, що за результатами торгів ПАТ «Банк Форум» визначив переможного покупця та продав йому майнове право вимоги виконання боржниками зобов'язань за кредитним та забезпечувальними договорами. Предметом спірного договору є відступлення прав вимог за плату (купівля-продаж). Метою укладення цього договору є отримання банком коштів для розрахунку зі своїми кредиторами у процедурі ліквідації.
      61. Отже, за своєю правовою природою спірний договір є договором купівлі-продажу майнового права, укладеним банком під час розпродажу активів у процедурі ліквідації з метою розрахунку з кредиторами, тому не може бути віднесений до договорів факторингу.
      62. У справі, що розглядається, попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії, перебував у процедурі ліквідації та розпродував свої активи з метою розрахунку зі своїми кредиторами. Ця обставина суттєво відрізняє справу № 906/1174/18 від справ № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), №465/646/11 (провадження № 14-222цс18), № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20), в яких Велика Палата Верховного Суду прийняла постанови 11 вересня 2018 року, 31 жовтня 2018 року та 10 листопада 2020 року відповідно.
      Проте у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила загальний висновок, який надалі застосувала у постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20), про те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме - кредитор-банк або інша фінансова установа.
      З огляду на підхід, який Велика Палата Верховного Суду застосувала у постанові у справі № 906/1174/18, слід відступити від означеного загального висновку, сформульованого у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), конкретизувавши цей висновок так, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації.
      Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
      63. За змістом пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      64. Частинами першою - третьою статті 311 ГПК України встановлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
      65. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з неправильним застосуванням норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування судових рішень з ухваленням нового рішення - про задоволення позовних вимог.
      Щодо судових витрат
      У зв`язку зі скасуванням рішення місцевого господарського суду та постанови суду апеляційної інстанції відповідно до приписів статті 129 ГПК України Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покласти на позивача.
      Керуючись статтями 300-302, 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційні скарги Приватної юридичної фірми «Центр юридичної допомоги «Дігест» та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб задовольнити.
      2.Рішення Господарського суду Житомирської області від 15 червня 2020 року та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року у справі № 906/1174/18 скасувати в частині визнання недійсним договору про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 24 січня 2018 року № 958-Ф.
      3. Прийняти у цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову Приватного вищого навчального закладу «Інститут підприємництва та сучасних технологій» про визнання недійсним договору про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 24 січня 2018 року № 958-Ф.
      4. В іншій частині рішення Господарського суду Житомирської області від 15 червня 2020 року та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року у справі № 906/1174/18 залишити без змін.
      5. Стягнути з Приватного вищого навчального закладу «Інститут підприємництва та сучасних технологій» (410002, м. Житомир, майдан Путятинський, ЄДРПОУ 13566625)на користь Приватної юридичної фірми «Центр юридичної допомоги «Дігест» (10003, м. Житомир, вул. Покровська, 5/1, кв. 41, ЄДРПОУ 31231980) судового збору 2 643 (дві тисячі шістсот сорок три) гривні за подання апеляційної скарги та 3 524 (три тисячі п`ятсот двадцять чотири) гривні за подання касаційної скарги.
      6. Стягнути з Приватного вищого навчального закладу «Інститут підприємництва та сучасних технологій» (10002, м. Житомир майдан Путятинський, 4, ЄДРПОУ 13566625) на користь Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (04053, м. Київ, вул. Січових Стрільців, 17, ЄДРПОУ21708016) судового збору 2 643 (дві тисячі шістсот сорок три) гривні за подання апеляційної скарги та 3 964 (три тисячі дев`ятсот шістдесят чотири) гривні 50 коп. за подання касаційної скарги.
      7. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя - доповідач Ю. Л. Власов
      Судді:
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва
      К. М. Пільков
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      О. С. Золотніков
      С. П. Штелик
      Г. Р. Крет
      Джерело: ЄДРСР 96342866
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 лютого 2021 року
      м . Київ
      Справа № 921/530/18
      Провадження № 12-58гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Власова Ю.Л.
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      за участю:
      секретаря судового засідання Бутенка А. О.
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Збаразької міської ради на постанову Західного апеляційного господарського суду від 04 березня 2020 року (головуючий суддя Плотніцький Б. Д., судді Кравчук Н. М., Кордюк Г. Т.) та рішення Господарського суду Тернопільської області від 11 грудня 2019 року (суддя Шумський І. П.)
      у справі № 921/530/18
      за позовом Збаразької міської ради
      до фізичної особи - підприємця Кузьмихи Наталії Іванівни
      про внесення змін до договору оренди земельної ділянки.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У грудні 2018 року Збаразька міська рада (далі - позивач, міська рада) звернулася до Господарського суду Тернопільської області з позовом до фізичної особи - підприємця Кузьмихи Наталії Іванівни (далі - відповідач, ФОП Кузьмиха Н. І.), в якому просила (з урахуванням заяви про зміну предмета позову від 20 лютого 2019 року) внести зміни до пунктів 1, 6, 10, 12, 14, 17, 32, 41 договору оренди земельної ділянки (далі - договір оренди землі), укладеного 01 листопада 2008 року між позивачем і відповідачем, зареєстрованого у Тернопільській філії ДЗК у м. Збараж Збаразького району Тернопільської області за № 040464800064 від 17 жовтня 2008 року, виклавши їх у редакції, наведеній у позовній заяві; вважати зміненими пункти 6 і 10 договору оренди землі з 01 січня 2015 року - моменту введення в дію рішення міської ради від 08 липня 2014 року № 771 «Про затвердження нормативної грошової оцінки земель м. Збаража».
      2. Позовні вимоги обґрунтовано необхідністю приведення договору оренди землі у відповідність із вимогами чинного законодавства, а також вказаного вище рішення міської ради, яким затверджено нормативну грошову оцінку земель м. Збаража та передбачено, що вона вводиться в дію з 01 січня 2015 року.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      3. Рішенням міської ради від 29 липня 2008 року № 806 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ФОП Кузьмисі Н. І. для комерційного використання, будівництва та обслуговування торгового спортивно-відпочивального комплексу загальною площею 1,28 га із земель запасу в межах населеного пункту по вул. Павлова м. Збаража з передачею цієї земельної ділянки їй в оренду терміном на 49 років.
      4. 01 листопада 2008 року між міською радою (орендодавцем) та ФОП Кузьмихою Н. І. (орендарем) укладено договір оренди землі, відповідно до пункту 1 якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку несільськогосподарського призначення для комерційного використання, яка знаходиться у м. Збаражі по вул. Павлова.
      5. В оренду передається земельна ділянка загальною площею 1,28 га (пункт 2 договору оренди землі).
      6. Пунктом 6 договору оренди землі визначено, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки згідно з витягом з технічної документації з визначення нормативної грошової оцінки земельної ділянки № 7077 від 29 жовтня 2008 року становить 355 552,9 грн і 27,7776 грн за 1 кв. м.
      7. У пункті 10 договору оренди землі сторони обумовили, що орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі у розмірі 3 % (рішення міської ради № 656 від 17 січня 2008 року «Про встановлення розмірів орендної плати за землю») нормативної грошової оцінки землі (355 552,9 грн), що складає 10 666,59 грн на рік. Нарахування орендної плати проводиться з моменту підписання договору оренди сторонами.
      8. Обчислення розміру орендної плати за земельні ділянки державної або комунальної власності здійснюється з урахуванням їх цільового призначення та коефіцієнта індексації, визначених законодавством, за затвердженими Кабінетом Міністрів України формами, що заповнюються під час укладання або зміни умов договору оренди чи продовження його дії (пункт 11 договору оренди землі).
      9. Пункт 14 договору оренди землі передбачає, що розмір орендної плати переглядається один раз на два роки у разі: зміни умов господарювання, передбачених договором; зміни розмірів земельного податку, підвищення цін, тарифів, зміни коефіцієнта індексації, визначених законодавством; погіршення стану орендованої земельної ділянки не з вини орендаря, що підтверджено документами; в інших випадках, передбачених законом.
      10. Земельна ділянка передається в оренду для комерційного використання - будівництва та обслуговування торгового спортивно-оздоровчого комплексу (пункт 16 договору оренди землі).
      11. У пункті 17 договору оренди землі зазначено цільове призначення земельної ділянки: землі населених пунктів, для промислового використання.
      12. Відповідно до пункту 37 договору оренди землі зміна умов договору здійснюється у письмовій формі за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору спір розв`язується у судовому порядку.
      13. Договір оренди землі зареєстрований у Тернопільській філії ДЗК в м. Збаражі, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 17 жовтня 2008 року за № 040864803563.
      14. Додатками до договору оренди є: акт приймання-передачі б/н від 01 листопада 2008 року, згідно з яким міська рада передала ФОП Кузьмисі Н. І. вказану вище земельну ділянку площею 1,28 га в оренду; акт визначення та узгодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі; план-схема (експлікація) земельної ділянки площею 1,28 га з описом її меж, яка не містить інформації щодо кадастрового номера орендованої земельної ділянки; викопіювання з генерального плану реконструкції та забудови Державного історико-архітектурного заповідника у м. Збаражі; виконаний Управлінням Держкомзему у Збаразькому районі Тернопільської області (станом на жовтень 2008 року) витяг № 7077 з технічної документації, відповідно до якого нормативна грошова оцінка земельної ділянки станом на момент укладення договору складає 355 552,90 грн; розрахунок розміру орендної плати за земельні ділянки державної або комунальної власності, грошова оцінка яких проведена на 29 жовтня 2008 року, з визначеним у ньому розміром орендної плати - 10 666,59 грн.
      15. Відповідно до витягу від 07 листопада 2018 року № НВ-6105229842018 з Державного земельного кадастру про земельну ділянку комунальної власності площею 1,28 га, розташовану за адресою: вул. Павлова, м. Збараж, Збаразький район, Тернопільська обл., ця земельна ділянка за цільовим призначенням та видом використання належить до земель: 03.10 - для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (адміністративних будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов`язаної з отриманням прибутку); категорія земель: землі житлової та громадської забудови. Витяг містить інформацію про державну реєстрацію земельної ділянки, проведену 03 квітня 2014 року відділом Держземагентства у Збаразькому районі, та про її кадастровий номер - 6122410100:02:005:0540.
      16. Судами встановлено, що 08 липня 2014 року міською радою прийнято рішення № 771 «Про затвердження нормативної грошової оцінки земель м. Збаража» (далі - рішення № 771), пунктом 1 якого вирішено затвердити технічну документацію з нормативної грошової оцінки земель м. Збаража, в тому числі схему прояву функціонального планування історико-культурних та природно-ландшафтних локальних факторів, схему економіко-планувального зонування, картограму розповсюдження агровиробничих ґрунтів. Пунктом 2 цього рішення затверджено нормативну грошову оцінку земель м. Збаража, в тому числі середню базову вартість одного квадратного метра земель міста у розмірі 86,16 грн.
      17. Згідно з рішенням № 771 нормативна грошова оцінка земель м. Збаража вводиться в дію з 01 січня 2015 року; це рішення підлягає доведенню до відома землевласників та землекористувачів м. Збаража через оприлюднення в засобах масової інформації; рішенням зобов`язано землекористувачів до 01 січня 2015 року внести зміни в договори оренди землі в частині розрахунку орендної плати за земельні ділянки.
      18. Рішення № 771 опубліковано у друкованому виданні - засобі масової інформації - місцевій газеті «Народне слово» від 11 липня 2014 року № 28 (8132).
      19. З метою приведення розміру орендної плати у відповідність із вимогами чинного законодавства щодо нормативної грошової оцінки земель та укладення додаткової угоди до договору оренди землі позивачем було направлено на адресу відповідача лист від 19 листопада 2018 року № 03-1710/26 з пропозицією підписати додаткову угоду до договору оренди землі. До зазначеного листа міською радою додано: додаткову угоду № 1 від 19 листопада 2018 року; копію рішення № 771; розрахунок розміру орендної плати та витяг з технічної документації про нормативно-грошову оцінку земельної ділянки від 08 листопада 2018 року № 427/0/196-18.
      20. Відповідно до витягу із технічної документації про нормативну грошову оцінку від 08 листопада 2018 року № 427/0/196-18 відділу у Збаразькому районі Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області нормативна грошова оцінка земельної ділянки площею 1,28 га, кадастровий номер 6122410100:02:005:0540, за адресою: вул. Павлова у м. Збараж, складає 7 282 086,32 грн.
      21. Згідно з розрахунком розміру орендної плати за земельну ділянку комунальної власності, що є додатком до додаткової угоди № 1 від 19 листопада 2018 року, розмір орендної плати складає 218 462,59 грн.
      22. Оскільки відповідач не підписав указану додаткову угоду, зміни до договору оренди землі за згодою сторін внесені не були, тому позивач звернувся із цим позовом до суду за захистом свого порушеного права.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      23. Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 11 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 04 березня 2020 року, позовні вимоги задоволено частково. Внесено зміни до пунктів 1, 6, 10, 17 договору оренди землі, з викладенням їх у такій редакції:
      - пункт 1: «орендодавець надає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (адміністративних будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов`язаних з отриманням прибутку), землі громадської та житлової забудови, за кадастровим номером 6122410100:02:005:0540 по вулиці Павлова м. Збаража»;
      - пункт 6: «нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить - 7 282 086,32 грн (568,91 грн за 1 кв. м)»;
      - пункт 10: «орендна плата за землю вноситься орендарем у грошовій формі у розмірі 3 відсотки нормативної грошової оцінки, що складає 218 462,59 грн (розрахунок (форма розрахунку затверджена рішенням сесії міської ради від 29 січня 2015 року № 977) орендної плати, який розраховується міською радою відповідно до нормативної грошової оцінки земельної ділянки та діючої відсоткової ставки, встановленої рішенням сесії Збаразької міської ради)»;
      - пункт 17: «для комерційного використання, будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (адміністративних будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов`язаних з отриманням прибутку)».
      Встановлено, що відповідні зобов`язання сторін за договором оренди землі змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
      24. Судові рішення мотивовані, зокрема, тим, що визначення позивачем дати внесення змін до договору оренди землі - 01 січня 2015 року, тобто з моменту введення в дію рішення міської ради № 771, не відповідає положенням частини третьої статті 653 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частини п`ятої статті 188 Господарського кодексу України (далі - ГК України), а також обставинам справи. Отже, відповідні зобов`язання сторін за договором оренди землі змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      25. У березні 2020 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга міської ради, в якій остання просить скасувати судові рішення в частині відмови в задоволенні таких позовних вимог: «вважати зміненими пункти 6, 10 договору оренди землі з 01 січня 2015 року» та ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити відповідне рішення, яким внести зміни до пунктів 6, 10 договору оренди землі з 01 січня 2015 року (моменту введення в дію рішення № 771).
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      26. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 09 червня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою міської ради, призначив касаційну скаргу до розгляду та надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
      27. 14 липня 2020 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав справу № 921/530/18 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      28. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції вказав, що у справі № 6-325цс16 за позовом міської ради до орендаря про внесення змін до договору оренди землі, у тому числі в частині розміру орендної плати (умови договорів, з яких виник спір у справах № 921/530/18 і № 6-325цс16, в частині підстав для перегляду розміру орендної плати є подібними, зокрема, в цих договорах серед таких підстав для автоматичної та/або односторонньої зміни розміру орендної плати відсутнє введення в дію нової нормативної грошової оцінки земельної ділянки), Верховний Суд України зазначив, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки є основою для визначення розміру орендної плати, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати, і дійшов висновку про наявність підстав для внесення змін до договору оренди землі в частині визначення розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки та розміру орендної плати.
      29. Верховний Суд України, врахувавши, що внаслідок зміни розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки змінився і розмір орендної плати за користування земельною ділянкою, скасувавши рішення судів попередніх інстанцій у справі № 6-325цс16, постановив вважати зміненим з 01 січня 2014 року (момент введення в дію нової нормативної грошової оцінки землі) абзац другий пункту 9 договору оренди землі (щодо розміру орендної плати) і виклав його у редакції, наведеній у постанові.
      30. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України щодо можливості/необхідності внесення змін до договору оренди землі в частині зміни розміру орендної плати з моменту, що передує набранню законної сили відповідним рішенням суду, а саме з моменту введення в дію нової нормативної грошової оцінки землі (за умови відсутності відповідно до умов договору оренди землі такої підстави для автоматичної та/або односторонньої зміни розміру орендної плати, як введення в дію нової нормативної грошової оцінки земельної ділянки), викладеного в постанові від 18 травня 2016 року у справі № 6-325цс16.
      31. Оскільки колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-325цс16, Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 08 вересня 2020 року цю справу прийняла та призначила до розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      32. Касаційну скаргу мотивовано незгодою позивача з висновками судів про те, що в силу приписів частини третьої статті 653 ЦК України, частини п`ятої статті 188 ГК України вимога позивача про визнання зміненими пунктів 6, 10 договору оренди земельної ділянки з 01 січня 2015 року (з моменту введення в дію рішення № 771) не відповідає положенням законодавства та обставинам справи, а відтак відповідні зобов`язання сторін за договором оренди земельної ділянки змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили.
      33. Міська рада зазначила, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору не врахували норму частини п`ятої статті 188 ГК України, а також висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду та Верховного Суду України.
      34. Відповідач своїм правом на подання письмового відзиву на касаційну скаргу, передбаченим статтею 295 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), не скористався.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо суті касаційної скарги
      35. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      36. Велика Палата Верховного Суду, враховуючи приписи наведеної норми процесуального права, здійснює перегляд рішень судів попередніх інстанцій лише в межах заявленої вимоги заявника касаційної скарги, а саме щодо відмови у задоволенні позовних вимог про внесення змін до договору оренди землі з 01 січня 2015 року, тобто з моменту введення в дію рішення № 771.
      37. Як уже зазначалося, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що визначення позивачем дати внесення змін до договору оренди землі саме 01 січня 2015 року, тобто з моменту введення в дію рішення № 771, не відповідає положенням частини третьої статті 653 ЦК України та частини п`ятої статті 188 ГК України, а також обставинам справи. Суди визначили, що відповідні зобов`язання сторін за договором оренди землі змінюються з моменту набрання судовим рішенням законної сили.
      38. Велика Палата Верховного Суду щодо цих висновків судів першої та апеляційної інстанцій зазначає таке.
      39. Частиною першою статті 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
      40. Відповідно до частини дев'ятої статті 93 ЗК України відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються законом. Згідно зі статтею 2 Закону України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 161-XIV)відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.
      41. За змістом пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
      42. Статтею 13 Закону № 161-XIV встановлено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
      43. Відповідно до частини першої статті 15 Закону № 161-XIV орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату є істотною умовою договору оренди землі.
      44. Згідно зі статтею 21 Закону № 161-XIV орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.
      45. Частинами першою - третьою статті 632 ЦК України визначено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.
      46. З наведених норм права вбачається, що орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату є істотною умовою договору оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України).
      47. Згідно з частинами першою, другою статті 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
      48. Відповідно до частин першої, другої статті 652 ЦК України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони.
      49. Статтею 30 Закону № 161-XIV передбачено, що зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку.
      50. Згідно з частиною третьою статті 653 ЦК України у разі зміни договору зобов`язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється у судовому порядку, зобов`язання змінюється з моменту набрання рішенням суду про зміну договору законної сили.
      51. Наведені норми права передбачають, що зміна договору оренди землі допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку. При цьому якщо договір змінений судом, то зобов`язання змінюється з моменту набрання відповідним рішенням суду законної сили.
      52. Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи скаржника з посиланням на частину п`яту статті 188 ГК України, оскільки спір у цій справі виник між сторонами у земельних відносинах, а згідно з частиною першою статті 4 ГК України не є предметом регулювання цього Кодексу земельні відносини.
      53. Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду також викладено низку висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, правових підстав для відступу від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає, зокрема, стосовно того, що:
      - за відсутності волевиявлення сторони щодо внесення змін до договору оренди землі, зміни до договору оренди про збільшення розміру орендної плати за користування земельною ділянкою не можуть бути внесені, у такому разі спір вирішується в судовому порядку (пункт 7.8 постанови від 27 січня 2020 року у справі № 922/676/19);
      - договір оренди землі вважається зміненим з дати набрання законної сили судовим рішенням (пункт 7.9 постанови від 11 грудня 2019 року у справі № 922/1298/19).
      54. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що якщо права та обов`язки сторін змінюються внаслідок внесення змін до договору судовим рішенням, то відповідне зобов`язання змінюється з моменту набрання таким рішенням законної сили.
      55. З приводу відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-325цс16, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      56. У справі № 6-325цс16 Верховний Суд України дійшов висновку, що внаслідок зміни розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки змінився розмір орендної плати за користування нею, тому договір щодо розміру орендної плати слід вважати зміненим з 01 січня 2014 року.
      57. Велика Палата Верховного Суду відступає від цього висновку, оскільки якщо договір змінений судом, то відповідне договірне зобов`язання змінюється з моменту набрання рішенням суду законної сили (частина третя статті 653 ЦК України).
      58. Щодо посилань міської ради в касаційній скарзі на висновки Верховного Суду та Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      59. У постановах Верховного Суду України від 30 травня 2011 року у справі № 17/299-10, від 04 липня 2011 року у справі № 41/81пд, від 02 березня 2016 року у справі № 3-476гс15, від 23 травня 2011 року у справі № 7/105-10 відсутній висновок Верховного Суду України щодо моменту, з якого має змінюватись розмір орендної плати за землю. Тому Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи міської ради в частині посилань на ці постанови.
      60. У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 916/170/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вирішував спір про стягнення заборгованості зі сплати орендної плати та врахував факти, встановлені судовими рішеннями у іншій справі - № 916/2956/17, внаслідок чого дійшов висновку, що вимога позивача щодо розрахунку орендної плати за старою нормативною грошовою оцінкою є безпідставною.
      61. Велика Палата Верховного Суду також відхиляє посилання міської ради на постанову Верховного Суду України від 06 грудня 2010 року у справі № 2-1/1006-200, оскільки зазначена постанова відсутня в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      62. Відповідно до статті 309 ГК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      63. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга міської ради підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення - без змін.
      Щодо судових витрат
      64. Ураховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
      Керуючись статтями 300-302, 308, 311, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційну скаргу Збаразької міської ради залишити без задоволення.
      2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 04 березня 2020 року та рішення Господарського суду Тернопільської області від 11 грудня 2019 року у справі № 921/530/18 залишити без змін.
      3. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Ю. Л. Власов
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      О. С. Золотніков
      С. П. Штелик
      Г. Р. Крет
      Джерело: ЄДРСР 95849041