Постановление БП-ВС о прекращении начисления процентов с момента обращения с иском либо взыскания на предмет ипотеки


Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

6 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      5
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      6
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 липня 2018 року

м. Київ

Справа N 310/11534/13-ц

Провадження N 14-154цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

Головуючого судді Князєва В.С.,

судді-доповідача Ситнік О.М.,

суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

учасники справи:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи"),

відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_3,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Публічне акціонерне товариство "Омега Банк" (далі - ПАТ "Омега Банк")

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року у складі судді Ревуцького С.І. та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2016 року у складі колегії суддів Дзярука М.П., Крилової О.В., Трофимової Д.А.

у цивільній справі за позовом ТОВ "Кредитні ініціативи" до ОСОБА_3, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором; за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ТОВ "Кредитні ініціативи", ПАТ "Омега Банк" про визнання договору поруки припиненим

УСТАНОВИЛА:

У жовтні 2013 року ТОВ "Кредитні ініціативи" звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором від 12 березня 2008 року N 070/0308/45-006 у розмірі 771 555,98 грн.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 12 березня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Сведбанк" (далі - ВАТ "Сведбанк"), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Сведбанк" (далі - ПАТ "Сведбанк"), та ОСОБА_3 укладений кредитний договір N 070/0308/45-006, за яким банк надав відповідачу кредит у сумі 51 200 доларів США зі сплатою 12,5 % річних за користування кредитом та кінцевою датою повернення 12 березня 2038 року.

На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 12 березня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено договір поруки N 0705/0308/45-006-Р-1, відповідно до якого останній узяв на себе солідарну відповідальність із позичальником за виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором.

28 листопада 2012 року між ПАТ "Сведбанк", який є правонаступником Акціонерного комерційного банку "ТАС-Комерцбанк" (далі - АКБ "ТАС-Комерцбанк"), та Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" (далі - ТОВ ФК "Вектор Плюс") укладено договір факторингу, згідно з яким банк відступив свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, у тому числі щодо відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_3

Того ж дня між ТОВ ФК "Вектор Плюс" і ТОВ "Кредитні ініціативи" укладено договір факторингу, згідно з яким банк відступив останньому свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, у тому числі щодо відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_3

Унаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора, а ТОВ "Кредитні ініціативи" набуло статусу нового кредитора за договором від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006, укладеним між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3

У зв'язку з порушенням позичальником умов кредитного договору виникла заборгованість, яка станом на 12 липня 2013 року склалась: із заборгованості за кредитом - 37 169,08 доларів США, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) становило 297 092,46 грн. заборгованості за відсотками за користування кредитом - 22 284,39 доларів США, що за курсом НБУ становило 178 119,13 грн. пеня - 37 075,49 доларів США, що за курсом НБУ становило 296 344,39 грн. а всього - 771 555,98 грн.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь борг за кредитним договором у розмірі 771 555, 98 грн.

У грудні 2013 року ОСОБА_3 подав зустрічний позов до ТОВ "Кредитні ініціативи" про визнання договору поруки припиненим.

На обґрунтування позову зазначив, що 12 березня 2008 року він уклав договір поруки N 0705/0308/45-006-Р-1 з ВАТ "Сведбанк", який повністю виконав, оскільки кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явив до нього як до поручителя право вимоги.

ОСОБА_3 вважав, що кредитор відповідно до частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у 6-ти місячний строк, тобто у 2010 році повинен був звернутися до суду та пред'явити свої вимоги до поручителя, оскільки кредитор звернувся з позовом про дострокове стягнення кредиту шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки до суду, за яким 27 серпня 2010 року прийнято рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок дострокового погашення основного зобов'язання.

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_3 просив суд визнати припиненим договір поруки від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006-Р-1, що укладений між ним і ВАТ "Сведбанк".

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року позов ТОВ "Кредитні ініціативи" задоволено частково. Стягнуто зі ОСОБА_3 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" заборгованість за кредитним договором від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006 у розмірі 524 495,67 грн. з яких: 37 169,08 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 297 092,46 грн - заборгованість за кредитом; 22 284,39 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 178 119,13 грн - заборгованість за відсотками та пеня у розмірі 49 284,08 грн. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано припиненим договір поруки від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006-P-l, укладений між ним і ВАТ "Сведбанк".

Задовольняючи частково первісний позов ТОВ "Кредитні ініціативи", суд першої інстанції вважав установленим та доведеним факт існування заборгованості ОСОБА_3 перед банком у розмірі, зазначеному у позовній заяві. При цьому суд вирахував розмір пені виходячи зі строку позовної давності в один рік та додав суму пені, стягнуту за судовим рішенням від 27 вересня 2010 року.

Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_3, суд першої інстанції керувався тим, що договір поруки був укладений 12 березня 2008 року, строк дії договору поруки та основного зобов'язання не вказаний, протягом року кредитор не пред'явив позову до поручителя, отже, порука припинилася 13 березня 2009 року. Крім того, реалізувавши право на дострокове повернення кредиту та звернувшись із позовом до суду, яким 27 серпня 2010 року було прийнято рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок дострокового погашення основного зобов'язання, кредитор повинен був відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України протягом шести місяців звернутися до суду з вимогами до поручителя, проте цього не зробив.

Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2016 року рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року залишено без змін.

Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, указав на те, що рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 вересня 2010 року виконане, проте сума, що була перерахована від реалізації предмета іпотеки, не покриває заборгованості за кредитним договором, тому наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора про дострокове стягнення боргу за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, яке не задовольнило в повному обсязі грошові вимоги кредитора, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, а отже, позивач має право на отримання процентів за користування грошовими коштами до моменту повернення заборгованості та пені.

Таким чином, апеляційний суд, посилаючись на частину першу статті 1048 ЦК України, дійшов висновку, що проценти за кредитом мають сплачуватися до моменту фактичного повернення позичальником грошових коштів, а за наявності судового рішення про стягнення боргу - до його фактичного виконання. При цьому суд апеляційної інстанції посилався на правовий висновок, викладений Верховним Судом України у постанові від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15.

У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ "Кредитні ініціативи" відмовити.

Доводи касаційної скарги

Касаційну скаргу мотивовано тим, що з 27 лютого 2009 року банк в односторонньому порядку змінив умови договору та зобов'язання щодо строку його дії шляхом направлення досудової вимоги про дострокове повернення кредитних коштів. Оскільки законодавством не передбачено нарахування відсотків за користуванням кредитом поза строком його дії, стягнення з відповідача 22 284,39 доларів США (178 119,13 грн), як відсотків за користування кредитом є незаконним. Крім того, рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 вересня 2010 року вже було достроково стягнуто заборгованість за кредитним договором. Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки виконано в повному обсязі. Суди не перевірили правомірності та можливості нарахування ТОВ "Кредитні ініціативи" відсотків за користуванням кредитом та пені за період із 28 листопада 2012 року по 21 липня 2013 року в іноземній валюті.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 10 квітня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п'яту статті 403 та підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив, що прийняття судом рішення за позовом кредитора про стягнення з позичальника всієї суми заборгованості за кредитним договором достроково змінює зобов'язання позичальника щодо повернення кредиту частинами до певної дати на обов'язок з виконання судового рішення та повернення достроково всієї суми заборгованості за кредитним договором. Унаслідок такого рішення залишаються зобов'язання зі сплати боргу, визначеного судовим рішенням, та право кредитора на нарахування, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, за час невиконання такого рішення.

Аналогічної позиції дотримувався Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ухвала: від 10 грудня 2014 року у справі N 6-35797св14, від 14 січня 2015 року у справі N 6-41128св14 та від 21 січня 2015 року у справі N 6-42315св15) до прийняття Верховним Судом України 23 вересня 2015 року постанови N 6-1206цс15, якою усталену судову практику у цивільних справах цієї категорії було змінено та розтлумачено положення ЦК України таким чином, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій та процентів, передбачених умовами договору та цього Кодексу.

Правова позиція Верховного Суду України, викладена в постановах від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15 та 21 вересня 2016 року у справі N 6-2631цс15, не була врахована судами нижчих інстанцій, які продовжували вирішувати спори між кредитором та боржником про дострокове повернення кредитних коштів, виходячи з того, що після ухвалення рішення про дострокове задоволення вимог кредитора банк має право на отримання сум, передбачених лише частиною другою статті 625 ЦК України.

З огляду на викладене Перша судова палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що вирішення цих правових питань, з урахуванням наведених вище правових позицій Верховного Суду України у подібних правовідносинах, містить виключну правову проблему для забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Крім того, колегія суддів зазначила, що разом із застосуванням закону має бути забезпечено особливий захист людини як більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін цивільно-правових відносин шляхом застосування визначених особливостей правовідносин у сфері споживчого кредитування.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про необхідність передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цієї справи та відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчоїпрактики.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суди встановили, що 12 березня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 0705/0308/45-006, за умовами якого останньому надано кредит у розмірі 51 200,00 доларів США зі сплатою 12,5 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення кредитних коштів до 12 березня 2038 року.

На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 12 березня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено договір поруки N 0705/0308/45-006-Р-1, відповідно до якого останній узяв на себе солідарну відповідальність із позичальником за виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором.

28 листопада 2012 року між ПАТ "Сведбанк", який є правонаступником АКБ "ТАС-Комерцбанк", та ТОВ ФК "Вектор Плюс" укладений договір факторингу, відповідно до якого банк відступив свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними у тому числі з відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_3

У той же день між ТОВ ФК "Вектор Плюс" та ТОВ "Кредитні ініціативи" укладений договір факторингу, відповідно до якого банк відступив останньому свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними у тому числі з відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_3

Унаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора та ТОВ "Кредитні ініціативи" набуло статусу нового кредитора за договором від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006, укладеним між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3

Крім того, суди встановили, що ПАТ "Сведбанк" у 2010 році зверталося до суду з позовом про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором з відповідача ОСОБА_3 шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 вересня 2010 року звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 45 кв. м, яка належить на праві власності ОСОБА_3 За рахунок коштів, отриманих від реалізації квартири, вирішено задовольнити вимоги ПАТ "Сведбанк" у сумі 464 709,94 грн та заборгованість із пені за прострочення сплати заборгованості в розмірі 6 520,88 грн.

На виконання вказаного судового рішення звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 45 кв. м, яку було реалізовано шляхом продажу за ціною 171 969,05 грн.

Сума коштів, отриманих від продажу з прилюдних торгів предмета іпотеки, який належав на праві власності ОСОБА_3, у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором на підставі судового рішення, була недостатньою для задоволення вимог кредитора в повному обсязі.

У зв'язку з існуванням частини непогашеної заборгованості за кредитним договором ТОВ "Кредитні ініціативи" звернулося до суду з указаним позовом про солідарне стягнення з боржника та поручителя неповернутої суми тіла кредиту та передбачених кредитним договором процентів за користування коштами, а також пені за несвоєчасне виконання його умов.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.

Керуючись однією з аксіом цивільного судочинства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", що означає "У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права", Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15, з огляду на таке.

У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15, від викладеного в якій правового висновку Касаційний цивільний суд бажає відступити, зазначено, що виходячи із системного аналізу статей 525, 526, 599, 611 ЦК України, змісту кредитного договору суд дійшов висновку про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України.

Такого ж самого висновку дійшов Верховний Суд України і в постановах N 6-1252цс16 від 21 вересня 2016 року, N 6-1047цс16 від 06 липня 2016 року, N 6-1412цс16 від 07 вересня 2016 року, N 6-2096цс16 від 27 вересня 2016 року.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Виконання зобов'язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України).

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України).

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.

Частинами першою, третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

У пункті 9.1 кредитного договору передбачено, що у випадку невиконання позичальником будь-яких своїх зобов'язань за цим договором та/або умов договору іпотеки, зазначених у пункті 2.1 цього договору, та/або у випадку порушення позичальником строків платежів, установлених пунктами 3.1, 3.3 цього договору, банк має право вимагати дострокового повернення кредиту, сплати процентів за користування ним, а позичальник зобов'язаний виконати зазначені зобов'язання в порядку, передбаченому пунктами 9.2, 9.3 цього договору.

Згідно з пунктом 9.2 кредитного договору вимога про дострокове повернення кредиту та процентів за користування ним направляється позичальникові у письмовому вигляді та підлягає виконанню у повному обсязі протягом 30 (тридцяти) календарних днів з моменту її надіслання банком за адресою позичальника. Сторони досягли згоди, що датою, якою починається відлік зазначеного вище тридцятиденного строку, вважається дата, зазначена на квитанції, яка надається банку відділенням зв'язку при відправленні позичальнику листа з вимогою про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним з повідомленням про вручення.

Відповідно до пункту 9.3 кредитного договору, у випадку невиконання позичальником зазначеної у пункті 9.2 цього договору письмової вимоги банку про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним у строк, визначений у пункті 9.2 договору, банк має право звернути стягнення на предмет іпотеки будь-яким способом за власним вибором, у тому числі на підставі виконавчого напису нотаріуса, відповідно до вимог чинного законодавства України та умов договору іпотеки чи скористатися іншими видами забезпечення виконання зобов'язаньза цим договором та/або пред'явити позов до позичальника та задовольнити свої вимоги, що випливають із цього договору, з будь-якого майна позичальника.

Згідно з вимогами кредитного договору за наявності прострочення виконання основного зобов'язання в обумовлений сторонами строк ПАТ "Сведбанк", правонаступником якого є позивач, використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені за порушення умов договору, шляхом стягнення цих коштів у судовому порядку за рахунок переданого в іпотеку майна.

Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, із чим погодився й суд, який задовольнив позовні вимоги ПАТ "Сведбанк".

У такому випадку має застосовуватися вимога про сплату процентів від суми позики, передбачена частиною першою статті 1048 ЦК України, до дня, встановленого кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625цього Кодексу.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні, а отже, строк дії договору змінився з тридцятого дня з дати, зазначеної на квитанції, яка надається банку відділенням зв'язку при відправленні позичальнику листа з вимогою про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним з повідомленням про вручення, і вважається таким, що має бути виконаним у повному обсязі.

У такому разі положення абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України, за яким проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики, не підлягають застосуванню, оскільки між сторонами немає домовленості про порядок повернення позики поза межами строку дії договору.

Здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов'язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов'язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов'язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення.

Щодо нарахування пені необхідно зважати на вимоги статей 549, 550, 551 ЦК України, згідно з якими пенею є грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов'язання і яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Проценти на неустойку не нараховуються та, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Тобто неустойка нараховується в разіпорушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України) з першого дня прострочення та до тих пір, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується.Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто пеня може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано в законі чи договорі. Разом з тим відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Таким чином, стягнути неустойку (зокрема, пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише в межах спеціальної позовної давності, яка згідно із частиною першою статті 260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, установленими статтями 253-255 цього Кодексу, від дня порушення грошового зобов'язання.

З огляду на зазначене можна зробити такі висновки.

Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни.

Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів.

Разом з тим місцевий суд і суд апеляційної інстанції достовірно не з'ясували розміру заборгованості за кредитним договором та не перевірили періоду за який вона нарахована, а також не встановили періоду нарахованих ОСОБА_3 процентів за користування кредитними коштами.

Крім того, суди залишили поза увагою заяву ОСОБА_3 про застосування позовної давності (т. 1, а. с. 72, 73, 73 зворот), унаслідок чого не перевірили її дотримання позивачем за заявленим 05 жовтня 2013 року позовом, з урахуванням частини третьої статті 264 ЦК України та її переривання, у тому числі шляхом пред'явлення позову ПАТ "Сведбанк" до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки (справа N 2-1953/2010 р.).

Установлення фактичних обставин у справі, дослідження доказів і надання їм правової оцінки не належить до компетенції касаційного суду, тому рішення місцевого суду та ухвала суду апеляційної інстанції в частині, що стосується первісного позову, підлягають скасуванню, оскільки суди попередніх інстанцій усунулися від виконання своїх обов'язків, що стало причиною передчасного та необґрунтованого їх висновку про наявність правових підстав для стягнення зі ОСОБА_3 кредитної заборгованості у заявленому банком розмірі за наведених вище підстав.

В іншій частині рішення судів попередніх інстанцій не оскаржуються, а тому відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України Великою Палатою Верховного Суду не перевіряються.

Оскільки судові рішення скасовуються, а справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 259, 263, 400, 402, 403, 409, 412, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2016 року в частині позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко

С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко

В.В. Британчук Л.І. Рогач

Д.А. Гудима І.В. Саприкіна

В.І. Данішевська О.С. Ткачук

О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич

О.Р. Кібенко О.Г. Яновська

Лобойко Л.М.

  • Like 4
Link to post
Share on other sites

Приятно читать, когда решение готовит профессионал. Большая палата руководствуясь одной из аксиом гражданского судопроизводства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", что означает "Во всех юридических делах правосудия и справедливость имеют преимущество перед строгим пониманием права", Большая Палата считает необходимым отступить от правового выводу, изложенного в постановлении Верховного Суда Украины от 23 сентября 2015 по делу N 6-1206цс15, и многих других.

В частности Большая палата указала, что обращение с иском о досрочном взыскании кредита независимо от способа такого взыскания меняет порядок, условия и срок действия кредитного договора. На момент обращения с таким иском считается, что наступил срок исполнения договора в полном объеме.

Решение суда о взыскании задолженности или обращения взыскания на заложенное имущество подтверждает такие изменения. Право кредитора начислять предусмотренные договором проценты по кредиту прекращается в случае предъявления к заемщику требований согласно части второй статьи 1050 ГК Украины.

Если по решению об обращении взыскания на предмет залога задолженность по кредитному договору указана в таком решении в полном объеме, кредитор имеет право на получение гарантий надлежащего исполнения обязательства в соответствии с частью второй статьи 625 ГК Украины, а не в виде взыскания процентов.

Кроме того в решении указано, что в соответствии с пунктом 1 части второй статьи 258 ГК Украины к требованиям о взыскании неустойки (в виде штрафа, так и пени) применяется исковая давность в один год. Таким образом, взыскать неустойку (в частности, пеню независимо от периода ее начисления) можно только в рамках специальной исковой давности, которая согласно части первой статьи 260 ГК Украины исчисляется по общим правилам определения сроков, установленными статьями 253-255 настоящего Кодекса, со дня нарушения денежного обязательства

  • Like 7
  • Thanks 1
Link to post
Share on other sites

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. (часть 2 ст. 625 ЦКУ).

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

для заемщиков: "Банк и дальше будет начислять проценты, только в решении суда, ссылаться будет не на ст. 1050 ГК Украины, а на ч.2 ст. 625 ГКУ. + пеня за год"

  • Confused 1
Link to post
Share on other sites
В 09.09.2018 в 21:46, logoped сказал:

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. (часть 2 ст. 625 ЦКУ).

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

для заемщиков: "Банк и дальше будет начислять проценты, только в решении суда, ссылаться будет не на ст. 1050 ГК Украины, а на ч.2 ст. 625 ГКУ. + пеня за год"

А как Вы сможете реализовать на практике (реально, каким механизмом), кроме судебного решения, эту норму?  Только не забывайте, что в суд Вы сможете пойти в течение 3-х лет с момента начала неисполнения обязательства.

Link to post
Share on other sites

Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів.

 

Да, еще, обратите внимание на то, что в 625-й

речь идет о % штрафных санкций, а не % за кредит.

  • Like 1
Link to post
Share on other sites
В 09.09.2018 в 21:46, logoped сказал:

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. (часть 2 ст. 625 ЦКУ).

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

для заемщиков: "Банк и дальше будет начислять проценты, только в решении суда, ссылаться будет не на ст. 1050 ГК Украины, а на ч.2 ст. 625 ГКУ. + пеня за год"

Начисление процентов по кредиту в таком случае будет уже неправомерно.

А пеня не может начисляться, если сроки исковой давности по основному обязательству истекли (например, по этому делу 27.02.2009 року, Банком, в односторонньому порядку,  були змінені умови договору та зобов’язання  щодо строку його дії, поэтому пеню могут начислить только до 28.02.2010 года И ВСЕ).

  • Like 4
Link to post
Share on other sites
В 09.09.2018 в 21:25, ANTIRAID сказал:

Приятно читать, когда решение готовит профессионал. Большая палата руководствуясь одной из аксиом гражданского судопроизводства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", что означает "Во всех юридических делах правосудия и справедливость имеют преимущество перед строгим пониманием права", Большая Палата считает необходимым отступить от правового выводу, изложенного в постановлении Верховного Суда Украины от 23 сентября 2015 по делу N 6-1206цс15, и многих других.

Обратите внимание по этому делу еще на ухвалу гражданской платы о передачи дела в Большую палату ВС, в ней тоже очень грамотно расписаны мотивы и она ценна для правоприменения.

  • Like 5
Link to post
Share on other sites
On 9/9/2018 at 9:46 PM, logoped said:

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. (часть 2 ст. 625 ЦКУ).

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

для заемщиков: "Банк и дальше будет начислять проценты, только в решении суда, ссылаться будет не на ст. 1050 ГК Украины, а на ч.2 ст. 625 ГКУ. + пеня за год"

Договор прекращен досрочно подачей иска. Так что после этого 3% и не больше!

И с момента подачи иска - никаких штрафов, никакой пени по условиям договора.

  • Like 5
Link to post
Share on other sites
  • 4 weeks later...

Идиотизм Большой Палаты ВС. 

Два взаимоисключающих друг друга решения Большой палаты Верховного суда.

1. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у справі №910/9072/17
Аналіз наведених правових норм свідчить про те, що закінчення строку дії договору не є підставою для припинення визначених ним зобов'язань, оскільки згідно зі статтею 599 ЦК України, частиною першою статті 202 ГК України такою підставою є виконання, проведене належним чином.
З огляду на те, що закон не передбачає такої підстави, як закінчення строку дії договору, для припинення зобов'язання, яке лишилося невиконаним, Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи скаржника про те, що після закінчення строку дії укладеного між сторонами Договору є неможливим виконання відповідачем робіт за цим Договором та їх прийняття позивачем.

2. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у справі N 444/9519/12
91. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

  • Like 2
Link to post
Share on other sites

Оба решения говорят о прекращении срока договора, но с абсолютно разными последствиями. Обязательства одной стороны корреспондируются с правами другой. В одном случае они не прекратились, в другом случае - прекратились.

  • Like 1
Link to post
Share on other sites
9 hours ago, logoped said:

Оба решения говорят о прекращении срока договора, но с абсолютно разными последствиями. Обязательства одной стороны корреспондируются с правами другой. В одном случае они не прекратились, в другом случае - прекратились.

Хорошо  хоть, что первое решение по некредитному договору...

  • Like 2
Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      19 січня 2021 року
      м . Київ
      Справа № 916/661/20
      Провадження № 12-55гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Власова Ю. Л.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Бутенка А. О.,
      позивача - ОСОБА_1 ,
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року (головуючий суддя Савицький Я. Ф., судді Головей В. М., Разюк Г. П.) та ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року (суддя Бездоля Д. О.)
      у справі
      за позовом ОСОБА_1
      до Кредитної спілки «Перше кредитне товариство»
      про спонукання до виконання мирової угоди.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Кредитної спілки «Перше кредитне товариство» (далі - КС «Перше кредитне товариство», відповідач), у якому просив суд зобов`язати відповідача виконати умови мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011, про що видати наказ.
      2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ухвалою Господарського суду Одеської області від 31 травня 2011 року порушено провадження у справі № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів.
      3. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 березня 2013 року у справі № 7/17-2087-2011 затверджений реєстр кредиторів КС «Перше кредитне товариство», відповідно до якого вимоги позивача віднесені до четвертої черги кредиторів.
      4. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 затверджено мирову угоду, припинено дію мораторію на задоволення вимог кредиторів, уведеного ухвалою від 31 травня 2011 року, та припинено провадження у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство».
      5. Відповідно до умов мирової угоди та графіка погашення заборгованості КС «Перше кредитне товариство» зобов`язується погасити кредиторам, зокрема ОСОБА_1 , заборгованість у сумі 3 910,62 грн частинами, а саме: 782,12 грн - строк погашення ІІ квартал 2017 року - І квартал 2018 року; 1 173,19 грн - строк погашення ІІ квартал 2018 року - І квартал 2019 року; 1 758,78 грн - строк погашення ІІ квартал 2019 року - ІV квартал 2019 року; 195,53 грн - строк погашення І квартал 2020 року.
      6. Однак відповідач узятих на себе зобов`язань за мировою угодою не виконав, коштів у сумі 3 910,62 грн не сплатив, що стало підставою для звернення до суду з указаним позовом.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      7. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року, залишеною без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року, у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 до КС «Перше кредитне товариство» відмовлено на підставі пункту 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки позов не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
      8. Судові рішення мотивовано тим, що ОСОБА_1 звернувся до господарського суду до відповідача з позовом як фізична особа, позивач не є підприємцем, тому з огляду на відсутність у господарських судах відкритого провадження у справі про банкрутство відповідача та невіднесення цього спору статтею 20 ГПК України до юрисдикції господарського суду, позовна заява ОСОБА_1 не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Позовні вимоги ОСОБА_1 повинні розглядатись у порядку цивільного судочинства.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      9. У червні 2020 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій він просить судові рішення у цій справі скасувати повністю, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      10. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 19 червня 2020 року задовольнив клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору за подання касаційної скарги та звільнив його від сплати судового збору, відкрив касаційне провадження та призначив до розгляду касаційну скаргу, надавши учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
      11. Ухвалою від 15 липня 2020 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав цю справу разом із касаційною скаргою ОСОБА_1 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що підставою оскарження судових рішень є порушення судами правил предметної та суб`єктної юрисдикції.
      12. При цьому колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначає, що ОСОБА_1 уже звертався з аналогічним позовом про спонукання до виконання мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011, у порядку цивільного судочинства до Приморського районного суду м. Одеси.
      13. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2020 року у справі № 522/5176/20 у відкритті провадження у справі за позовом фізичної особи ОСОБА_1 до КС «Перше кредитне товариство» про спонукання до виконання мирової угоди відмовлено на підставі того, що справа підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
      14. За даними Єдиного державного реєстру судових рішень, постановою Одеського апеляційного суду від 09 червня 2020 року ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2020 року у справі № 522/5176/20 скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      15. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року справу прийнято та призначено до розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      16. Касаційну скаргу мотивовано: а) неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема порушенням принципу верховенства права, оскільки посилання на частину першу статті 20 ГПК України як єдине і безальтернативне джерело права не є достатнім; б) порушенням норм процесуального права, зокрема, як стверджує скаржник, всупереч частині четвертій статті 236 ГПК України суди не врахували висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду стосовно розгляду справ за позовами про спонукання до виконання мирової угоди; в) невідповідністю висновку суду про те, що позовна заява про спонукання до виконання мирової угоди не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, підпункту 7.9 пункту 7 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2012 року № 9, згідно з яким такі заяви підлягають розгляду в господарських судах.
      17. Також ОСОБА_1 зазначає, що Господарським судом Одеської області за правилами господарського судочинства вже було розглянуто справу № 916/312/19 за позовом іншого кредитора КС «Перше кредитне товариство» - ОСОБА_2 про спонукання КС «Перше кредитне товариство» виконати умови цієї ж мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011, у частині погашення заборгованості в сумі 94 810,30 грн перед ОСОБА_2 . За результатом розгляду справи по суті Господарським судом Одеської області ухвалено рішення від 02 травня 2019 року про часткове задоволення позову.
      18. Крім того, скаржник посилається на правові висновки, викладені у постанові Вищого господарського суду України від 30 вересня 2009 року у справі № 2/101/09, у якій суд касаційної інстанції дійшов висновку, що оскільки ухвала суду про затвердження мирової угоди не відповідає вимогам статті 19 Закону України «Про виконавче провадження», то така ухвала не має статусу виконавчого документа, тому позивач обґрунтовано звернувся з позовом про спонукання до виконання мирової угоди.
      19. У судовому засіданні позивач підтримав свою касаційну скаргу, просив суд її задовольнити. На питання головуючого у справі щодо правової природи його вимог до КС «Перше кредитне товариство», зазначених у мировій угоді, позивач відповів, що це заборгованість відповідача, яка виникла внаслідок неповернення останнім депозиту, внесеного позивачем у 2008 році.
      Позиція відповідача у справі
      20. У письмових поясненнях, які надійшли на електронну пошту Верховного Суду 15 січня 2021 року, КС «Перше кредитне товариство» просить суд касаційної інстанції залишити ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_1 - без задоволення.
      21. Відповідач указує, що позовна заява ОСОБА_1 не є заявою про відкриття провадження про банкрутство в розумінні Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ). При цьому чинне законодавства не передбачає: інших підстав для відкриття провадження у справі про банкрутство, ніж подання такої заяви; можливості розгляду інших заяв до боржника за відсутності самої справи про банкрутство; іншої процедури розгляду справ щодо процедур банкрутства, ніж та, що передбачена КУзПБ.
      22. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що позовна заява ОСОБА_1 не може бути вирішена в порядку господарського судочинства, оскільки: у провадженні господарських судів не перебуває відкритої справи про банкрутство КС «Перше кредитне товариство»; позивач є фізичною особою, яка не є суб`єктом господарської діяльності; спірні правовідносини не мають ознак корпоративних або інших, що віднесені до юрисдикції господарських судів.
      23. Доводам позивача стосовно виконання державними виконавцем ухвали Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 про затвердження мирової угоди у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» уже було надано оцінку судом під час розгляду скарги позивача на відповідні дії державного виконавця в межах справи № 7/17-2087-2011. Зокрема, постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 30 липня 2019 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 15 січня 2020 року, у задоволенні скарги ОСОБА_1 на дії державної виконавця відмовлено.
      24. Посилання позивача на аналогічну (на його думку) справу № 916/312/19 за позовом іншого кредитора КС «Перше кредитне товариство» про спонукання відповідача виконати умови тієї самої мирової угоди є безпідставними, оскільки вказана справа була розглянута Господарським судом Одеської області до набрання чинності КУзПБ. З цих самих підстав є необґрунтованими посилання позивача на постанову пленуму Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2012 року № 9 «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України».
      25. ОСОБА_1 у касаційній скарзі замовчує існування справи № 522/5176/20 за його позовом до КС «Перше кредитне товариство» про спонукання до виконання умов тієї ж самої мирової угоди. На сьогодні розгляд Приморським районним судом м. Одеси цієї цивільної справи триває. Відповідач вважає, що саме районний суд є судом, встановленим законом, до юрисдикції якого віднесено розгляд цієї справи. Посилання позивача на механізм виконання мирової угоди та норми Закону України «Про виконавче провадження» не змінюють підвідомчості спору, оскільки процесуальне законодавство дозволяє розглядати подібні справи залежно від конкретних обставин у межах як господарського, так і цивільного судочинства.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо юрисдикції суду
      26. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ОСОБА_1 зазначив, що ухвала Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 про затвердження мирової угоди не відповідає вимогам, встановленим статтею 4 Закону України «Про виконавче провадження», тому він має право захистити свої права шляхом подання позову про спонукання до виконання мирової угоди саме до господарського суду, у випадку задоволення якого господарський суд видає наказ.
      27. Натомість ухвалою Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року, залишеною без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року, на підставі пункту 1 частини першої статті 175 ГПК України відмовлено ОСОБА_1 у відкритті провадження у справі за його позовом до КС «Перше кредитне товариство» про спонукання до виконання мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство».
      28. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції керувався положеннями пунктів 1, 8 частини першої статті 20, пунктом 1 частини першої статті 175 ГПК України та частиною другою статті 7 КУзПБ та дійшов висновку, що за правилами господарського судочинства відсутність відкритого провадження у справі про банкрутство, в межах якої була затверджена мирова угода, на момент пред`явлення позову про спонукання до виконання цієї мирової угоди є підставою для відмови у відкритті провадження за таким позовом. Суд указав, що позовна заява позивача підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      29. Визначаючи юрисдикцію суду щодо вирішення цього спору, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      30. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      31. У статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      32. Звідси загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ визначений за правилами іншого судочинства.
      33. Згідно з частинами першою, другою статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
      34. Відповідно до пунктів 1, 8 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: 1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України; справи за заявами про затвердження планів санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство.
      35. Згідно зі статтею 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
      36. Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.
      37. Одним зі способів вирішення господарського спору є мирова угода сторін, яка може стосуватися лише прав та обов`язків сторін щодо предмета позову. Право сторін на укладання мирової угоди встановлено ГПК України.
      38. За змістом частин першої - четвертої статті 78 ГПК України (у редакції, яка діяла на момент постановлення ухвали Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року в справі № 7/17-2087-2011), умови мирової угоди сторін викладаються в адресованих господарському суду письмових заявах, що долучаються до справи. Ці заяви підписуються відповідно позивачем, відповідачем чи обома сторонами. До затвердження мирової угоди сторін господарський суд роз`яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи є повноваження на вчинення цих дій у представників сторін. Мирова угода може стосуватися лише прав і обов`язків сторін щодо предмета позову. Про затвердження мирової угоди сторін господарський суд виносить ухвалу, якою одночасно припиняє провадження у справі.
      39. За приписами частин першої - четвертої статті 192 ГПК України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов`язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, якщо мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну письмову заяву, на будь-якій стадії судового процесу. До ухвалення судового рішення у зв`язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз`яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежені представники сторін вчинити відповідні дії. Укладена сторонами мирова угода затверджується ухвалою суду, в резолютивній частині якої зазначаються умови угоди. Затверджуючи мирову угоду, суд цією самою ухвалою одночасно закриває провадження у справі.
      40. Відповідно до статті 193 ГПК України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) виконання мирової угоди здійснюється особами, які її уклали, в порядку і строки, передбачені цією угодою. Ухвала про затвердження мирової угоди є виконавчим документом та має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України «Про виконавче провадження». У разі невиконання затвердженої судом мирової угоди ухвала суду про затвердження мирової угоди може бути подана для її примусового виконання в порядку, передбаченому законодавством для виконання судових рішень.
      41. З аналізу наведених приписів ГПК України вбачається, що мирова угода у позовному провадженні - це письмова домовленість між сторонами спору про його вирішення, яка укладається в добровільному порядку з метою припинити спір, на погоджених сторонами умовах. Тобто, відмовившись від судового захисту, сторони ліквідують наявний правовий конфлікт самостійним (без державного примусу) врегулюванням розбіжностей на погоджених умовах. Спір може бути врегульовано укладенням мирової угоди на будь-якій стадії господарського процесу, у тому числі на стадії виконання судового рішення.
      42. На відміну від звичайного договору, мирова угода у позовному провадженні укладається в процесі розгляду справи у господарському суді у формі та на умовах, передбачених процесуальним законодавством; підлягає затвердженню господарським судом; припиняє процесуально-правові відносини сторін; якщо мирова угода не виконується добровільно, вона виконується в порядку, встановленому для виконання судового рішення.
      43. Натомість у справах про банкрутство, провадження в яких здійснювалося до набрання чинності КУзПБ, інститут мирової угоди відрізнявся від мирової угоди у позовному провадженні та був передбачений як різновид судової процедури щодо боржника у справі про його банкрутство.
      44. З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Господарського суду Одеської області від 31 травня 2011 року порушено провадження у справі № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» за заявою ОСОБА_3 , введено мораторій на задоволення вимог кредиторів.
      45. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 затверджено мирову угоду між комітетом кредиторів КС «Перше кредитне товариство» та боржником, провадження у цій справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» було припинено. Ця ухвала винесена в межах справи про банкрутство згідно з приписами чинного на той момент Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII«Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, чинній до 19 січня 2013 року; далі - Закон № 2343-XII).
      46. За приписами статті 35 Закону № 2343-XII під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін.
      47. З наведеної норми вбачається, що мирова угода у процедурі банкрутства є правочином, який змінює строки виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами, які виникли з раніше укладених ними правочинів або інших підстав. Унаслідок укладення мирової угоди у процедурі банкрутства виникнення нових або додаткових зобов`язань не відбувається, проте змінюється строк виконання зобов`язань за раніше укладеними правочинами між боржником та його кредиторами або їх розмір.
      48. 19 січня 2013 року набрав чинності Закон України від 22 грудня 2011 року № 4212-VI «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 4212-VI), яким Закон № 2343-XII викладено в новій редакції.
      49. У пункті 1-1 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2343-XII (у редакції Закону № 4212-VI) визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких відкрито після набрання чинності цим Законом. Звідси оскільки провадження у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» було відкрито 31 травня 2011 року, застосуванню до правовідносин за участю цього боржника підлягають положення Закону № 2343-XII.
      50. Оскільки в силу норм Закону № 2343-XII мирова угода у справі про банкрутство є самостійною судовою процедурою щодо боржника у справі про його банкрутство, то умови, порядок укладання та виконання такої мирової угоди, а також наслідки її невиконання були врегульовані нормами Закону № 2343-XII, які є спеціальними.
      51. Відповідно до частин першої - третьої статті 37 Закону № 2343-XIIмирова угода укладається у письмовій формі та підлягає затвердженню господарським судом, про що зазначається в ухвалі господарського суду про припинення провадження у справі про банкрутство. Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є обов`язковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг. Одностороння відмова від мирової угоди не допускається.
      52. Наслідки невиконання боржником мирової угоди визначені статтею 39 Закону № 2343-XII. Так, частинами першою, другою статті 39 цього Закону встановлено, що за заявою будь-кого із конкурсних кредиторів мирова угода може бути визнана господарським судом недійсною, якщо існують підстави для визнання угоди недійсною, передбачені цивільним законодавством України. Визнання мирової угоди недійсною є підставою для поновлення провадження у справі про банкрутство, про що господарським судом виноситься ухвала, яка може бути оскаржена у встановленому порядку.
      53. Відповідно до частин п`ятої, шостої статті 39 Закону № 2343-XII мирова угода може бути розірвана за рішенням господарського суду у разі невиконання боржником умов мирової угоди щодо не менш як третини вимог кредиторів. Розірвання мирової угоди господарським судом щодо окремого кредитора не тягне її розірвання щодо інших кредиторів.
      54. Крім того, згідно із частиною восьмою статті 39 Закону № 2343-XII у разі невиконання мирової угоди кредитори можуть пред`явити свої вимоги до боржника в обсязі, передбаченому цією мировою угодою.
      55. Відтак спеціальними нормами Закону № 2343-XII, які регламентують взаємини кредиторів та боржника у справі про банкрутство останнього, було передбачено право кредитора захистити свої права у випадку невиконання боржником мирової угоди як шляхом її розірвання за рішенням суду, так і шляхом пред`явлення своїх вимог до боржника.
      56. З наведених норм права вбачається, що, на відміну від ухвали суду про затвердження мирової угоди у позовному провадженні, ухвала про затвердження мирової угоди у процедурі банкрутства не є виконавчим документом та не підлягає примусовому виконанню виконавчою службою. Невиконання боржником своїх договірних зобов`язань у строки, зазначені у мировій угоді, затвердженій у процедурі банкрутства, може мати наслідком звернення кредитора до суду з вимогами до боржника про стягнення заборгованості в розмірі, передбаченому мировою угодою, в позовному або наказному провадженні, встановленому процесуальним законодавством.
      57. Натомість Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне звернути увагу на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові безпідставно посилався на положення Закону № 4212-VI, тоді як до правовідносин, що виникли в межах справи № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство», застосуванню підлягали норми Закону № 2343-XII.
      58. Однак ще до моменту звернення ОСОБА_1 до господарського суду з позовною заявою про спонукання до виконання мирової угоди, а саме 21 жовтня 2019 року, набрав чинності КУзПБ від 18 жовтня 2018 року № 2597-VIII, пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень якого визнано таким, що втратив чинність, Закон № 2343-XII з наступними змінами.
      59. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 09 липня 2020 року у справі № 910/26972/14 зазначив, що розділом ІІІ «Санація боржника» КУзПБ передбачено реабілітаційну процедуру щодо боржника із затвердженням плану санації, виконання якої може дозволити боржнику відновити свою платоспроможність. Відповідно до частини другої статті 51 КУзПБ передбачено ряд заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, перелік яких не є обмеженим. Зазначене дозволяє дійти висновку, що укладення мирової угоди між боржником та окремим кредитором на етапі санації є можливим. Однак укладення правочинів про прощення, розстрочення, відстрочення боргу має вирішуватися відповідно до глави 50 ЦК України «Припинення зобов`язання» (статей 604-609 ЦК України) та з урахуванням особливостей провадження у справі про банкрутство, які виключають укладення окремих видів правочинів на певних етапах процедури банкрутства (зокрема, внаслідок дії мораторію згідно зі статтею 41 КУзПБ), з метою уникнення задоволення вимог кредиторів в індивідуальному порядку та забезпечення усіх кредиторів рівними правовими можливостями при задоволенні їх вимог, реалізації їх прав та законних інтересів; забезпечення конституційного принципу рівності усіх перед законом, у тому числі на умовах, коли майна боржника недостатньо для повного задоволення усіх вимог кредиторів.
      60. Також Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 10 вересня 2020 року у справі № Б13/115-12 вказав, що із сукупного аналізу положень КУзПБ та пояснювальної записки до проекту цього акта вбачається, що законодавець у цьому Кодексі прагнув об`єднати мирову угоду та санацію в єдину процедуру виходячи з подібності правових механізмів відновлення платоспроможності боржника, отже, включив правові інструменти, притаманні мировій угоді за Законом № 2343-XII (відстрочка, розстрочка та прощення (списання) кредиторами боргів боржника), до положень КУзПБ, що регламентують процедуру санації.
      61. На відміну від Закону № 2343-XII, що передбачав можливість укладення мирової угоди у справі про банкрутство, у КУзПБ такої судової процедури банкрутства, як мирова угода, та порядку її укладення не встановлено. Як наслідок, у випадку невиконання мирової угоди, укладеної у справі про банкрутство, КУзПБ не передбачено і процедури звернення до господарського суду із заявою про визнання недійсною такої мирової угоди або її розірвання.
      62. Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 провадження у справі про банкрутство відповідача у цій справі - КС «Перше кредитне товариство» припинено, а в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань відсутні дані про наявність будь-якого провадження у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство».
      63. Відтак Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позовна заява ОСОБА_1 про спонукання до виконання мирової угоди не може бути розглянута в межах будь-якої справи про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» з огляду на відсутність останньої.
      64. Відповідно до статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      65. Спір між фізичною особою ОСОБА_1 та КС «Перше кредитне товариство» виник у цивільних правовідносинах внаслідок невиконання останнім цивільного зобов`язання зі сплати заборгованості (повернення депозиту) у строки, розстрочені в мировій угоді, затвердженій ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011.
      66. Такий спір має бути вирішений судом у порядку цивільного судочинства за вимогою фізичної особи про стягнення з боржника заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання останнім зобов`язання з повернення коштів за депозитним договором у строки, передбачені мировою угодою, а не про спонукання до виконання мирової угоди. Цей спір виник не в господарських відносинах, позивач не є підприємцем, отже, за предметною та суб'єктною юрисдикцією цей спір не підлягає вирішенню в господарських судах.
      67. Таким чином, перевіривши в межах доводів касаційної скарги ОСОБА_1 застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуальногоправа, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необґрунтованість скарги та про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.
      68. Посилання скаржника на правові висновки, викладені у постанові Вищого господарського суду України від 30 вересня 2009 року у справі № 2/101/09, Велика Палата Верховного Суду до уваги не бере. Так, у справі № 2/101/09 Приватне мале підприємство «Юнтек» звернулося до господарського суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробничого підприємства «Літа-М» про спонукання до виконання мирової угоди. Натомість у справі № 916/661/20 до господарського суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди звернувся ОСОБА_1 як фізична особа. Отже, за суб`єктним складом правовідносини у названих справах не є подібними.
      69. Велика Палата Верховного Суду також відхиляє аргументи позивача з посиланням на підпункт 7.9 пункту 7 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2012 року № 9, оскільки правове регулювання укладення та виконання мирової угоди в позовному провадженні (про яку зазначається у підпункті 7.9 постанови) відрізняється від укладення та виконання мирової угоди в процедурі банкрутства.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      70. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.
      71. Згідно з положеннями статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      72. Зважаючи на викладене, касаційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року та ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року у справі № 916/661/20 - без змін.
      Щодо судових витрат
      73. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги ОСОБА_1 без задоволення судові витрати щодо перегляду справи в суді касаційної інстанції покладаються на скаржника.
      74. Натомість, як уже зазначалося, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 19 червня 2020 року задовольнив клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору за подання касаційної скарги та звільнив останнього від сплати судового збору.
      Керуючись статтями 300-302, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року та ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року у справі № 916/661/20 - без змін.
      2. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Ю. Л. Власов
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      Л. Й. Катеринчук
      І. В. Ткач
      Г. Р. Крет
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 94803670
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      19 січня 2021 року
      м . Київ
      Справа № 916/1415/19
      Провадження № 12-80гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Власова Ю. Л.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Бутенка А. О.,
      представникаПартнерства з обмеженою відповідальністю «Серфінг системс ЛП» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Люнакс» - адвоката Мастістого І. А.,
      представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Централ капітал» - адвоката Грекової Л.В.,
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Партнерства з обмеженою відповідальністю «Серфінг системс ЛП» на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 05 березня 2020 року (у складі колегії: головуючий суддя Колоколов С. І., судді Разюк Г. П., Принцевська Н. М.)
      у справі № 916/1415/19
      за позовом Партнерства з обмеженою відповідальністю «Серфінг системс ЛП»
      до Публічного акціонерного товариства «Банк «Петрокоммерц-Україна», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Централ капітал»,
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Люнакс»,
      треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: Товариство з обмеженою відповідальністю «Запоріжжя інвест», Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Капітал джірінг»,
      про визнання договорів припиненими.
      Історія справИ
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У травні 2019 року Партнерство з обмеженою відповідальністю «Серфінг системс ЛП» (далі - ПОВ «Серфінг системс ЛП», позивач, скаржник) звернулось до Господарського суду Одеської області з позовом до Публічного акціонерного товариства «Банк «Петрокоммерц-Україна» (далі - ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна», Банк, відповідач 1) і Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Централ капітал» (далі - ТОВ «ФК «Централ капітал», відповідач 2) про визнання припиненими з 22 серпня 2016 року:
      укладених між ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» і Товариством з обмеженою відповідальністю «Свікон» (далі - ТОВ «Свікон») договорів:
      - іпотеки від 30 січня 2013 року № 002-003-01-13/1, наступної іпотеки від 01 серпня 2014 року № 005-006-03-14/1;
      - іпотеки від 29 січня 2013 року № 002-003-01-13/2, наступної іпотеки від 01 серпня 2014 року № 005-006-03-14/2;
      - іпотеки від 29 січня 2013 року № 002-003-01-13/4, наступної іпотеки від 01 серпня 2014 року № 005-006-03-14/4;
      - іпотеки від 30 січня 2013 року № 002-003-01-13/6, наступної іпотеки від 01 серпня 2014 року №005-006-03-14/6;
      - іпотеки від 31 січня 2013 року № 002-003-01-13/5, наступної іпотеки від 01 серпня 2014 року № 005-006-03-14/5;
      укладених між ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» і Товариством з обмеженою відповідальністю «МСП «АЗС-Нива-1» (далі - ТОВ «МСП «АЗС-Нива-1») договорів:
      - іпотеки від 31 січня 2013 року № 002-003-01-13/7, наступної іпотеки від 01 серпня 2014 року № 005-006-03-14/7;
      - іпотеки від 01 лютого 2013 року № 002-003-01-13/8, наступної іпотеки від 01 серпня 2014 року № 005-006-03-14/8;
      укладених між ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» і Приватним підприємством «Косвас» (далі - ПП «Косвас») договорів:
      - іпотеки від 31 січня 2013 року № 002-003-01-13/9, наступної іпотеки від 01 серпня 2014 року № 005-006-03-14/9 (далі - спірні договори іпотеки).
      1.2. Позов обґрунтовано тим, що позивач є іпотекодержателем нерухомого майна, яке було предметом вказаних вище спірних договорів іпотеки. Зазначене нерухоме майно було передано позивачу в іпотеку на підставі договорів іпотеки від 25 лютого 2017 року № 491, 492, 493, 494 та від 27 лютого 2017 року № 509, 510, 511, 512, укладених з Товариством з обмеженою відповідальністю «Люнакс» (далі - ТОВ «Люнакс», третя особа 1), яке у свою чергу набуло право власності на нього на підставі договорів купівлі-продажу, укладених з ТОВ «Свікон», ТОВ «МСП «АЗС-Нива-1» та ПП «Косвас».
      1.3. Позивачу стало відомо, що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно власником цього нерухомого майна зазначено Товариство з обмеженою відповідальністю «Запоріжжя інвест» (далі - ТОВ «Запоріжжя інвест», третя особа 2), яке набуло право власності на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ТОВ «ФК «Централ капітал» та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Потаповим М. Ю. 27 лютого 2019 року.
      1.4. Проте ТОВ «ФК «Централ капітал» набуло право власності на зазначене нерухоме майно, задовольнивши вимоги за кредитними договорами від 25 січня 2013 року № 003?01-13 та від 27 березня 2014 року № 005-03-14, забезпеченими спірними договорами іпотеки, внаслідок чого іпотека за вказаними договорами припинилась у силу частини першої статті 17 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон № 898-IV).
      1.5. На момент укладення ПОВ «Серфінг системс ЛП» договорів іпотеки з ТОВ «Люнакс» указане нерухоме майно не було обтяжено іпотекою, в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно були відсутні будь-які записи щодо його реєстрації іпотекодержателем - ТОВ «ФК «Централ капітал», тому продаж останнім цього майна порушує права позивача.
      1.6. Позивач вважає належним способом захисту свого права визнання припиненими спірних договорів іпотеки, на підставі яких ТОВ «ФК «Централ капітал» здійснило відчуження спірного майна.
      1.7. Зазначає, що рішенням Господарського суду Одеської області від 11 липня 2018 року у справі №916/113/18 встановлено факт припинення іпотеки за спірними договорами, що на підставі статті 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) має преюдиційне значення під час розгляді цієї справи.
      1.8. Відповідно до частини першої статті 17 Закону № 898-IV спірні договори іпотеки є припиненими, оскільки 27 лютого 2019 року ТОВ «ФК «Централ капітал» звернуло стягнення на нерухоме майно шляхом його продажу від свого імені третій особі 2.
      1.9. ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» у надісланому відзиві на позовну заяву, зазначило, що, зважаючи на чинність наказів уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» (далі - Фонд, уповноважена особа відповідно) від 15 квітня 2016 року № 60, від 14 листопада 2016 року № 182, враховуючи приписи пункту 4 частини другої статті 37, частини п`ятої статті 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI), ТОВ «ФК «Централ капітал» не набуло права вимоги за кредитними договорами та спірними договорами іпотеки.
      1.10. ТОВ «ФК «Централ капітал» звернуло стягнення на іпотечне майно, яке пізніше продало Товариству з обмеженою відповідальністю ТОВ «Сфера бізнесу» (далі - ТОВ «Сфера бізнесу»), отримавши за це грошові кошти, однак зазначене не свідчить про припинення спірних іпотечних договорів, як і про припинення кредитного договору № 003-01-13, укладеного 25 січня 2013 року між Банком та Приватною фірмою «Мустанг» (далі - ПФ «Мустанг»). 09 березня 2017 року постановою Одеського окружного адміністративного суду у справі № 815/4652/16, залишеною без змін ухвалами апеляційної та касаційної інстанцій, визнано протиправним рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Тверської І. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 22 серпня 2016 року № 31044749, згідно з яким здійснено державну реєстрацію права власності іпотечного нерухомого майна за ТОВ «ФК «Централ капітал».
      1.11. Після цього 27 лютого 2019 року ТОВ «ФК «Централ капітал», удруге звернувши стягнення на іпотечне нерухоме майно за спірними договорами іпотеки, продало його ТОВ «Запоріжжя інвест». На переконання ПАТ «Банк «Пертокоммерц-Україна», звернення стягнення на предмети іпотеки ТОВ «ФК «Централ капітал» відбулося за нікчемними договорами, які в силу приписів статті 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) не створюють юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з їх недійсністю.
      1.12. У відзиві на позовну заяву відповідач 2 зазначає, що став іпотекодержателем нерухомого майна за спірними договорами іпотеки на підставі договору відступлення прав вимоги, укладеного з ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна». 04 березня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С. В. зареєстровано відступлення прав іпотеки та зміну іпотекодержателя з ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» на ТОВ «ФК «Централ капітал» у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі рішень № 28608350, 28608290, 28608298, 28608312, 28609640, 28608274, 28608268, 28610081.
      1.13. 10 червня 2016 року ПФ «Мустанг», ПП «Косвас», ТОВ «МСП «АЗС-Нива-1», ТОВ «Свікон» звернулись до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Шевченко Д. Г., яка, керуючись наказом уповноваженої особи від 15 квітня 2016 року № 60, скасувала у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записи № 28608350, 28608290, 28608298, 28608312, 28609640, 28608274, 28608268, 28610081 про реєстрацію ТОВ «ФК «Централ капітал» як іпотекодержателя, а також записи про реєстрацію ТОВ «ФК «Централ капітал» як заставодержателя за відступленими договорами іпотеки і застави майна ПФ «Мустанг», ПП «Косвас», ТОВ «МСП «АЗС-Нива-1», ТОВ «Свікон», а саме записи № 002-003-01-13/1 , 002-003-01-13/2 , 002-003-01-13/3 , 002-003-01-13/4 , 002-003-01-13/5 , 002-003-01-13/6 , 002-003-01-13/7 , 002-003-01-13/8 , 002-003-01-13/9 .
      1.14. Зазначені дії відповідач вважає такими, що направлені на уникнення відповідальності перед новим кредитором - ТОВ «ФК Централ капітал» за невиконання боржником - ПФ «Мустанг» зобов`язань за кредитним договором від 25 січня 2013 року.
      1.15. ТОВ «ФК Централ капітал» вважає, що наказ уповноваженої особи не є підставою для застосування наслідків нікчемності договору про відступлення права вимоги від 28 серпня 2015 року, які настають для сторін відповідно до закону, а тому цей наказ не міг бути підставою для скасування 10 червня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко Д. Г. у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів № 28608350, 28608290, 28608298, 28608312, 28609640, 28608274, 28608268, 28610081 про реєстрацію ТОВ «ФК «Централ капітал» як іпотекодержателя за відступленими договорами іпотеки і застави майна компаній ПФ «Мустанг», ПП «Косвас», ТОВ «МСП «АЗС-Нива-1», ТОВ «Свікон».
      1.16. 16 червня 2016 року ТОВ «ФК «Централ капітал» звернулось до ПФ «Мустанг», ПП «Косвас», ТОВ «МСП «АЗС-Нива-1», ТОВ «Свікон» з вимогою про повернення заборгованості за кредитним договором від 25 січня 2013 року та повідомленням про наслідки невиконання такої вимоги. Проте вищевказаними особами така вимога виконана не була, у зв`язку із чим у ТОВ «ФК «Централ капітал» виникло право звернення стягнення на предмет переданого в іпотеку нерухомого майна.
      1.17. 18 серпня 2016 року ТОВ «ФК «Централ капітал» звернулося із заявою про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за собою права власності на іпотечне майно до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Тверської І. В., якою було прийнято рішення від 19 серпня 2016 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а саме: право іпотеки було знову зареєстроване за ТОВ «ФК «Централ капітал», відповідно зроблені записи № 31027666, 31020387, 31028016, 31018652, 31021693, 31026878, 31027451, а також було зареєстроване право власності на спірне нерухоме майно.
      1.18. 15 вересня 2016 року ПФ «Мустанг», ПП «Косвас», ТОВ «МСП АЗС Нива-1» та ТОВ «Свікон» звернулися до Комісії з розгляду скарг у сфері державної реєстрації Міністерства юстиції України з колективною скаргою на дії нотаріуса Тверської І. В. За результатами розгляду скарги скасовано реєстраційні дії нотаріуса та відповідні записи про право власності ТОВ «ФК «Централ капітал» на спірне нерухоме майно, що були затверджені наказом Міністерства юстиції України від 12 жовтня 2016 року № 2954/5. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 жовтня 2017 року, винесеною за результатами розгляду справи № 826/16628/16, зазначений наказ Міністерства юстиції України визнано протиправним та скасовано.
      1.19. Також відповідач 2 зазначає, що після скасування рішення про державну реєстрацію права власності на іпотечне майно за ТОВ «ФК «Централ капітал» до останнього повернулося право іпотекодержателя такого майна за спірними договорами іпотеки,оскільки скасований у судовому порядку акт (рішення державного реєстратора) не породжує жодних правових наслідків, відповідно відсутня підстава для застосування приписів частини першої статті 17 Закону № 898?IV).
      1.20. Отже, ТОВ «ФК «Централ капітал» не отримало задоволення своїх майнових вимог за кредитним договором за рахунок предметів іпотеки, спірні договори іпотеки є дійсними та мають виконуватись, зобов`язання ПФ «Мустанг» за кредитним договором від 25 січня 2013 року не виконані та не припинені у будь-який іншій спосіб на законних підставах.
      1.21. Відповідач 2 указує, що він є іпотекодержателем нерухомого майна на підставі спірних договорів іпотеки, навіть якщо таке нерухоме майно було відчужено на користь ТОВ «Люнакс», оскільки виключення з Державного реєстру іпотек відбулось на підставі незаконного заочного рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 09 лютого 2017 року (справа № 501/213/17), ТОВ «ФК «Централ капітал» як іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки, незважаючи на те, що право власності набуто іншою особою. Враховуючи наявність заборгованості у ПФ «Мустанг» за кредитним договором від 25 січня 2013 року, у лютому 2019 року ТОВ «ФК «Централ капітал» продало майно ТОВ «Запоріжжя інвест».
      1.22. За твердженням відповідача 2, іпотека на спірне нерухоме майно не була припиненою ні в судовому, ні в позасудовому порядку, оскільки рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 09 лютого 2017 року скасовано в апеляційному порядку, а звернення позасудового врегулювання не відбулось, тому що відповідні рішення приватного нотаріуса Тверської І. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зокрема рішення про державну реєстрацію права власності ТОВ «ФК «Централ капітал» та ТОВ «Сфера бізнесу» на іпотечне нерухоме майно, скасовані рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 09 березня 2017 року у справі № К/800/20185/17.
      2. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
      2.1. 25 січня 2013 року між ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» та ПФ «Мустанг» укладено кредитний договір № 003-01-13, за умовами якого Банк надав позичальнику мультивалютну кредитну лінію у розмірі 980 000 доларів США зі сплатою фіксованих процентів у розмірі: за кредитом, наданим у російських рублях, на період з дати укладання договору до 24 січня 2014 року - 14,0 % річних; за період з 25 січня 2014 року по дату повного виконання позичальником боргових зобов`язань за цим договором - 25 % річних; за кредитом, наданим у доларах США, на період з дати укладання договору до 24 січня 2014 року - 11,5 % річних; за період з 25 січня 2014 року по дату повного виконання позичальником боргових зобов`язань за цим договором - 18 % річних з терміном повернення кредиту по 24 січня 2017 року. Обставини щодо укладення відповідного кредитного договору встановлені у рішеннях судів у справах № 916/113/18 та 815/4652/16.
      2.2. У подальшому на забезпечення виконання зобов`язань ПФ «Мустанг» за вказаним кредитним договором передано в іпотеку нерухоме майно та укладено з ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» договори іпотеки (зі змінами та доповненнями) а саме:
      - договір іпотеки від 30 січня 2013 року № 002-003-01-13/1, укладений між ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» та ТОВ «Свікон», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Осипенком Д. О. та зареєстрований у реєстрі за № 596. Предметом іпотеки є АЗС, що складається з: адміністративної будівлі загальною площею 46,2 кв.м (літ. «А»), навісу (літ. «Б»), господарчих споруд № 1 та знаходиться за адресою: Одеська обл., м. Іллічівськ, смт Олександрівка, вул. Перемоги, 2-С;
      - договір іпотеки від 29 січня 2013 року № 002-003-01-13/2, укладений між ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» та ТОВ «Свікон», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Осипенком Д. О. та зареєстрований у реєстрі за № 579. Предметом іпотеки є будівля АЗС № 14, що знаходиться за адресою: Одеська обл., Білгород-Дністровський р-н, с. Шабо, вул. Сонячна, 1-Б;
      - договір іпотеки від 29 січня 2013 року № 002-003-01-13/4, укладений між ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» та ТОВ «Свікон», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Осипенком Д. О. та зареєстрований у реєстрі за № 577. Предметом іпотеки є АЗС № 13, що знаходиться за адресою: Одеська обл., м. Білгород-Дністровський, смт Затока, вул. Піонерська, 7;
      - договір іпотеки від 30 січня 2013 року № 002-003-01-13/5, укладений між ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» та ТОВ «Свікон», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Осипенком Д. О. та зареєстрований в реєстрі за № 598. Предметом іпотеки є об`єкти нерухомості, що знаходяться за адресою: Одеська обл., м. Іллічівськ, вул. 1 Травня, 36;
      - договір іпотеки від 30 січня 2013 № 002-003-01-13/6, укладений між ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» та ТОВ «Свікон», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Осипенком Д. О. та зареєстрований у реєстрі за № 600. Предметом іпотеки є виробничі та невиробничі будівлі автозаправного комплексу, що знаходяться за адресою: Одеська обл., Овідіопольський р-н, с. Молодіжне, вул. Гейсмана, 6;
      - договір іпотеки від 31 січня 2013 року № 002-003-01-13/7, укладений між ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» та ТОВ «МСП «АЗС-Нива-1», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Осипенком Д. О. та зареєстрований у реєстрі за № 625. Предметом іпотеки є земельна ділянка (кадастровий номер 5124755100:02:002:0010) загальною площею 0,3358 га ірозташовані на ній будівлі та споруди автозаправного комплексу, що знаходяться за адресою: Одеська обл., Тарутинський р-н, смт Тарутине, вул. Красна, 7-А;
      - договір іпотеки від 01 лютого 2013 року № 002-003-01-13/8, укладений між ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» та ТОВ «МСП «АЗС-Нива-1», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Осипенком Д. О. та зареєстрований у реєстрі за № 681. Предметом іпотеки є земельна ділянка (кадастровий номер 5124755300:02:001:0003) загальною площею 0,2400 га та розташовані на ній будівлі та споруди автозаправного комплексу, що знаходяться за адресою: Одеська обл., Тарутинський р-н, Березинська сільська рада, 6-й кілометр автошляху Тарутине - Березине;
      - договір іпотеки від 31 січня 2013 року № 002-003-01-13/9, укладений між ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» та ПП «Косвас», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Осипенком Д. О. та зареєстрований у реєстрі за № 628. Предметом іпотеки є нежилі будівлі та споруди, що знаходяться за адресою: Одеська обл., м. Одеса, вул. Дальницька, 48-А.
      2.3. 27 березня 2014 року між ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» та ТОВ «Ніагара» укладено кредитний договір № 005-03-14, на забезпечення виконання зобов`язання за яким передано в іпотеку нерухоме майно на підставі договорів іпотеки від 01 серпня 2014 року, а саме:
      - укладених між ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» та ТОВ «Свікон» договорів № 005-006-03-14/1, 005-006-03-14/2, 005-006-03-14/4, 005-006-03-14/5, 005-006-03-14/6, предметом яких є: АЗС, що розташована на вул. Перемоги, 2-С у м. Іллічівську, смт Олександрівка Одеської області; АЗС № 14, що знаходиться за адресою: Одеська обл., Білгород-Дністровський р-н, с. Шабо, вул. Сонячна, 1-Б; АЗС № 13, яка знаходиться за адресою: Одеська обл., м. Білгород-Дністровський, с. Затока, вул. Піонерська, 7; об`єкти нерухомості, розташовані за адресою: Одеська обл., м. Іллічівськ, вул. 1 Травня, 36; виробничі та невиробничі будівлі АЗС, що розташовані за адресою: Одеська обл., Овідіопольський р-н, с. Молодіжне, вул. Гейсмана, 6;
      - укладених між ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» та ТОВ «МСП «АЗС-Нива-1» договорів № 005-006-03-14/7, 005-006-03-14/8, предметом іпотеки яких є: будівлі та споруди автозаправного комплексу, що розташовані за адресою: Одеська обл., Тарутинський р-н, смт Тарутине, вул. Красна, 7-А; будівлі та споруди автозаправного комплексу, що розташовані за адресою: Одеська обл., Тарутинський р-н, Березинська сільська рада, 6-й кілометр автошляху Тарутине - Березине;
      - укладеного між ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» та ПП «Косвас» договору № 005-006-03-14/9, предметом іпотеки за яким є нежилі будівлі та споруди, що знаходяться за адресою: Одеська обл., м. Одеса, вул. Дальницька, 48 -А.
      2.4. 28 серпня 2015 року між ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» та ТОВ «ФК «Централ капітал» укладено договір відступлення прав вимоги, за яким ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» передало (відступило) ТОВ «ФК «Централ капітал» свої права вимоги, у тому числі до ПФ «Мустанг» за кредитним договором від 25 січня 2013 року № 003-01-13 та до ТОВ «Ніагара» за кредитним договором від 27 березня 2014 року № 005-03-14.
      2.5. На підставі постанови Правління Національного банку України від 17 березня 2016 року № 169 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Банк «Петрокоммерц-Україна» до категорії неплатоспроможних» виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 17 березня 2016 року № 368 «Про запровадження тимчасової адміністрації в ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку», у зв`язку із чим було розпочато процедуру ліквідації банку, якою запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Гулей О. І.
      2.6. Відповідно до частин другої та третьої статті 38 Закону № 4452-VI здійснено перевірку правочинів (договорів) на предмет їх нікчемності, за результатами якої на підставі пунктів 2, 3, 7 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI уповноваженою особою Фонду видано наказ від 15 квітня 2016 року № 60, яким визнано нікчемними договори про внесення змін до договору відступлення прав вимоги від 28 серпня 2015 року, укладеного між ПАТ «Банк Петрокоммерц-України» та ТОВ «ФК «Централ капітал».
      2.7. 10 червня 2016 року державним реєстратором - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко Д. Г. здійснено запис щодо заміни іпотекодержателя нерухомого майна з ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» на ТОВ «ФК «Централ капітал».
      2.8. 22 серпня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тверською І. В. прийнято рішення, згідно з яким здійснено державну реєстрацію права власності за ТОВ «ФК «Централ капітал» на іпотечне нерухоме майно внаслідок позасудового звернення останнім стягнення на це майно. Внаслідок цього здійснено державну реєстрацію припинення іпотек та заборон відчуження.
      2.9. 02 вересня 2016 року між ТОВ «ФК «Централ капітал» та ТОВ «Сфера бізнесу» укладено договори купівлі-продажу спірного нерухомого майна.
      2.10. Відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 12 жовтня 2016 року № 2954/5 скасовано перехід права власності на спірне нерухоме майно до ТОВ «Сфера бізнесу» (від 02 серпня 2016 року за договорами купівлі-продажу); скасовано перехід права власності до ТОВ «ФК «Централ капітал» від 19 серпня 2016 року на підставі спірних договорів іпотеки (позасудове врегулювання); скасовано реєстраційну дію іпотеки (внаслідок скасування рішень Тверської І. В. від 19 серпня 2016 року про реєстрацію ТОВ «ФК «Централ капітал» іпотекодержателем спірного майна).
      2.11. Наказом уповноваженої особи Фонду від 14 листопада 2016 року № 182 договір відступлення прав вимоги від 28 серпня 2015 року, укладений між ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» та ТОВ «ФК «Централ капітал», визнано нікчемним.
      2.12. Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 09 лютого 2017 року (яке було скасоване рішенням Апеляційного суду Одеської області від 14 грудня 2017 року) кредитний договір № 003-01-13, укладений 25 січня 2013 року між ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна» та ПФ «Мустанг», було розірвано та визнано припиненими зобов`язання за цим договором.
      2.13. 22 лютого 2017 року на підставі договорів купівлі-продажу, укладених між ТОВ «Люнакс» та ТОВ «Свікон», ПП «Косвас», ТОВ «АЗС -«Нива-1» зареєстровано права власності на іпотечне нерухоме майно за ТОВ «Люнакс». На підставі договорів іпотеки від 25 лютого 2017 року № 491, 492, 493, 494 та від 27 лютого 2017 року № 509, 510, 511, 512, укладених з ТОВ «Люнакс», позивач став іпотекодержателем нерухомого майна.
      2.14. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 09 березня 2017 року, залишеною в силі ухвалами апеляційної та касаційної інстанцій (справа № 815/4652/16), адміністративний позов ТОВ «Свікон» задоволено, визнано протиправними рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Тверської І. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, згідно з якими здійснено державну реєстрацію права власності на спірне нерухоме майно за ТОВ «ФК «Централ капітал» та в подальшому - за ТОВ «Сфера бізнесу».
      2.15. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 жовтня 2017 року у справі №826/16628/16, залишеною без змін постановоюКасаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 березня 2018 року, частково задоволено позовні вимоги приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Тверської І. В., визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 12 жовтня 2016 року № 2954 «Про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень», визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 12 жовтня 2016 року № 2954/5.
      2.16. 25 лютого 2019 року рішеннями державного реєстратора Комунального підприємства «Агенція державної реєстрації» Махортовим І. О. про державну реєстрацію прав № 45688271, 45688350, 45688511, 45688596, 45688020, 45687543, 45687812, 45686799 одночасно скасовано реєстрацію права власності на спірне нерухоме майно за ТОВ «Люнакс», реєстрацію іпотеки ПОВ «Серфінг системс ЛП» та реєстрацію права оренди спірного нерухомого майна Товариства з обмеженою відповідальністю «Мустанг плюс».
      2.17. За договорами купівлі-продажу від 27 лютого 2019 року № 328, 329, посвідченими приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Потаповим М. Ю., ТОВ «Запоріжжя інвест» придбало у ТОВ «ФК «Централ капітал» іпотечне майно. Того ж дня між ТОВ «ФК «Централ капітал» та ТОВ «Запоріжжя інвест» укладено договір іпотеки № 330, предметом якого стало зазначене нерухоме майно.
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Рішенням Господарського суду Одеської області від 31 жовтня 2019 року позовну заяву ПОВ «Серфінг системс ЛП» задоволено повністю. Рішення суду обґрунтоване тим, що ТОВ «ФК «Централ капітал» шляхом реєстрації за собою набуло право власності на майно, яке складало предмет спірних іпотечних договорів, а отже, відповідно до статті 17 Закону № 898-IV такі договори припинилися, і подальше скасування державної реєстрації права власності на це майно не має наслідком поновлення спірних договорів іпотеки.
      3.2. Південно-західний апеляційний господарський суд постановою від 05 березня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ «ФК «Централ капітал» задовольнив, рішення місцевого суду скасував, у задоволенні позову відмовив. Постанова суду мотивована тим, що ПОВ «Серфінг системс ЛП» намагається в судовому порядку вирішити питання про припинення спірних іпотечних договорів і тим самим підтвердити чинність власних договорів, тобто по суті позовні вимоги про визнання припиненими спірних договорів є вимогами про встановлення факту, не направлені на захист прав позивача та не можуть бути самостійним предметом розгляду в господарському суді, отже, ПОВ «Серфінг системс ЛП» обрало неналежний та неефективний спосіб захисту. Також апеляційний господарський суд зазначив про недоведення позивачем належними доказами наявності прав іпотеки на нерухоме майно через нікчемність договорів іпотеки з ТОВ «Люнакс».
      4. Короткий зміст вимог касаційної скарги, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      4.1. Не погодившись із висновком суду апеляційної інстанції, ПОВ «Серфінг системс ЛП» звернулось із касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування та порушення норм матеріального і процесуального права, просить скасувати оскаржувану постанову, а рішення місцевого суду залишити в силі.
      4.2. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 30 квітня 2020 року відкрив касаційне провадження та призначив справу до розгляду.
      4.3. Ухвалою від 16 жовтня 2020 року об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, визначених частиною четвертою статті 302 ГПК України, а саме у зв`язку з необхідністю відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду щодо застосування статей 15, 16 ЦК України та 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України), викладеного у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17.
      4.4. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 24 листопада 2020 року прийняла до розгляду справу № 916/1415/19 за касаційною скаргою ПОВ «Серфінг системс ЛП» та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
      5. Доводи учасників справи
      5.1. На обґрунтування касаційної скарги ПОВ «Серфінг системс ЛП» зазначило, що відповідно до частини першої статі 17 Закону № 898-IV спірні договори іпотеки припинились з моменту звернення стягнення на предмет іпотеки - 22 серпня 2016 року. Звернувши стягнення на іпотечне майно шляхом реєстрації за собою права власності, ТОВ «ФК «Централ капітал» продало спірне нерухоме майно ТОВ «Сфера бізнесу». Після скасування державної реєстрації права власності за ТОВ «Сфера бізнесу» та ТОВ «ФК «Централ капітал» договір купівлі-продажу між останніми не був розірваний, недійсним у судовому порядку не визнавався, наслідки недійсності правочину не застосовувалися, а грошові кошти, отримані ТОВ «ФК «Централ капітал» від ТОВ «Сфера бізнесу», повернуті не були, отже, ТОВ «ФК «Централ капітал» задовольнило свої грошові вимоги до боржників. У вересні 2016 року відповідач 2, використовуючи ті ж самі спірні іпотечні договори, повторно звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу майна знову ж таки за відплатним договором, отримавши таким чином подвійне задоволення грошових вимог, що є неприпустимим та протиправним, не заявляючи при цьому до дійсного власника майна жодних вимог.
      5.2. Скаржник указує, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що після отримання задоволення грошових вимог кредитора, який є іпотекодержателем, договори іпотеки припинились, а факт скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності не призводить до автоматичного поновлення іпотечних правовідносин та не надає відповідачу 2 права вдруге звернути стягнення на предмет іпотеки.
      5.3. Суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення статей 15, 16 ЦК України, статті 20 ГК України та порушив частину першу статті 2 ГПК України. На думку позивача, оскаржувана постанова прийнята без урахування висновку Верховного Суду в подібних правовідносинах, який був викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10 грудня 2019 року у справі № 913/89/19.
      5.4. У відзиві на касаційну скаргу ТОВ «ФК «Централ капітал» зазначає, що суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про те, що перехід права власності на спірне майно до ТОВ «Люнакс» відбувся за нікчемним правочином, оскільки згода Банку чи ТОВ «ФК «Централ капітал» на продаж іпотечного майна була відсутня. З посиланням на положення статей 216, 236 ЦК України відповідач зазначив, що недійсний правочин купівлі-продажу не створив юридичних наслідків, у тому числі за якими позивач набув права іпотеки на спірне нерухоме майно, за захистом якого звернувся до суду.
      5.5. Від інших учасників справи відзиви на касаційну скаргу не надходили. У судовому засіданні присутні представники позивача, ТОВ «Люнакс» та ТОВ «ФК «Централ капітал» підтримали раніше заявлені вимоги і заперечення.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      6.1. Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
      6.2. Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
      6.3. Згідно із частинами першою, другою статті 20 ГК України держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб`єктів господарювання та споживачів. Кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.
      6.4. Відповідно до частин першої, другої статті 5 ГПК України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
      6.5. З наведених норм права вбачається, що держава забезпечує захист порушених або оспорюваних прав суб`єктів господарювання. Такі права захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
      6.6. Отже, розглядаючи справу суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.
      6.7. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом.
      6.8. У справі, яка розглядається, позивач обрав спосіб захисту порушеного права у вигляді визнання судом припиненими з 22 серпня 2016 року спірних договорів іпотеки, укладених ПАТ «Банк «Петрокоммерц-Україна»з ТОВ «Свікон», ТОВ «АЗС-Нива-1» та ПП «Косвас» у 2013 році.
      6.9. При цьому позивач не є стороною спірних договорів іпотеки, а в такий спосіб бажає захистити своє право іпотекодержателя за договорами іпотеки, укладеними з ТОВ «Люнакс» у 2017 році. Підставою позову позивач зазначає, що право власності на іпотечне майно зареєстроване за ТОВ «Запоріжжя інвест», яке придбало його за договорами купівлі-продажу в ТОВ «ФК «Централ капітал», яке у свою чергу звернуло стягнення на це майно на підставі припинених спірних договорів іпотеки.
      6.10. Отже, між учасниками цієї справи фактично існує спір щодо відсутності або наявності права іпотеки зі спірних договорів іпотеки та наявності права іпотеки позивача з договорів іпотеки, укладених ним з ТОВ «Люнакс» у 2017 році. У цьому спорі позивач через обраний ним спосіб захисту намагається підтвердити правомірність отримання ним нерухомого майна в іпотеку.
      6.11. За вказаних обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що обраний позивачем спосіб захисту у вигляді визнання припиненими в минулому (з 22 серпня 2016 року) спірних договорів іпотеки не передбачений законом або договором та є неефективним для захисту прав позивача як іпотекодержателя за договорами іпотеки, укладеними з ТОВ «Люнакс».
      6.12. Натомість відповідно до норм статей 16 ЦК України та 20 ГК України права та законні інтереси захищаються, у тому числі, шляхом визнання наявності або відсутності прав. За висновками Верховного Суду України, сформульованими в постанові від 21 листопада 2012 року у справі № 6-134цс12, згідно з пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, що в рівній мірі означає як наявність права, так і його відсутність. Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими висновками і вважає, що визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов`язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності.
      6.13. Крім того, Велика Палата Верховного Суду знов звертає увагу, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19).
      Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Отже, звертатися з позовом може не будь-яка, а лише заінтересована особа.
      У разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання іпотекодержатель має право одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника (стаття 1 Закону № 898-IV. Отже, заінтересованою особою, яка може звертатися з позовом про визнання відсутності права іпотеки, є перш за все власник предмета іпотеки, оскільки саме за рахунок його майна іпотекодержатель може одержати задоволення своїх вимог. Позивач у цій справі не стверджує, що він є власником спірних предметів іпотеки. Позивачем за вимогою про визнання відсутності права іпотеки може бути також інша особа, чиє право чи інтерес порушується. Зокрема, позивачем може бути особа, якій належить право іпотеки, яке виникло за іншим договором. Позивач у цій справі вважає себе такою особою.
      Відповідно до практики Великої Палати Верховного Суду відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), пункт 4.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18).
      Водночас, як встановлено судами, 25 лютого 2019 року державним реєстратором Комунального підприємства «Агенція державної реєстрації» Махортовим І. О. були прийняті рішення про скасування державної реєстрації іпотеки ПОВ «Серфінг Системс ЛП». Отже, на час вирішення спору право іпотеки не було зареєстроване за позивачем. Таким чином, задоволення позовної вимоги про визнання відсутності права іпотеки у цій справі не призведе до повного захисту прав позивача, який буде змушений ініціювати новий судовий процес з метою одержати судове рішення, яке буде підставою для внесення до реєстру запису про право іпотеки позивача на це майно. Зазначений підхід не відповідає принципу процесуальної економії. Крім того, звернення позивача з позовом у цій справі має на меті, зокрема, у разі задоволення позову використання судового рішення в іншому судовому процесі за позовом до актуального власника спірного майна, який не є відповідачем у цій справі. Велика Палата Верховного Суду вважає неприпустимим таке штучне подвоєння судового процесу.
      6.14. Отже, виходячи з обставин цієї справи належному способу захисту позивача відповідатиме звернення до суду одночасно з вимогами про визнання відсутнім права іпотеки відповідача та про визнання права іпотеки позивача. Відповідно до пункту 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» судове рішення про задоволення таких вимог є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей як про припинення права іпотеки відповідача (якщо таке право зареєстроване), так і про право іпотеки позивача.
      6.15. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, об`єднана палата Касаційного господарського суду Верховного Суду зазначила, що відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, якими врегульовуються певні правовідносини між сторонами таких правочинів. Тобто договірні правовідносини виникають саме з договорів, умовами яких сторони передбачили права та обов`язки. Пунктом 7 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів може бути припинення правовідносин. Законодавством встановлено нерозривний зв`язок між договорами та правовідносинами, які виникають з таких договорів, оскільки у такому випадку саме договорами врегульовано права та обов`язки сторін. Тобто припинення обов`язку за договором тісно пов`язане з припиненням самого договору, з урахуванням його умов. Також, на думку об`єднаної палати Касаційного господарського суду Верховного Суду, правова позиція, яка викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17, не узгоджується з нормами ЦК України, зокрема статей 997, 1008, 1044, якими прямо передбачено право припинення відповідних договорів. Тому об`єднана палата Касаційного господарського суду Верховного Суду вважала за доцільне відступити від висновку щодо застосування статей 15, 16 ЦК України та 20 ГК України, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17.
      6.16. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком об`єднаної палати Касаційного господарського суду Верховного Суду про те, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (стаття 11 ЦК України ). Тобто договірні правовідносини виникають саме на підставі договорів. Водночас поняття правочину (зокрема поняття договору) і поняття правовідносин не є тотожними. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України). Правовідносинами є відносини, змістом яких є права та обов`язки сторін. Зокрема, змістом зобов`язальних правовідносин є обов`язок однієї сторони (боржника) вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії та кореспондуюче право кредитора вимагати від боржника виконання цього обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).
      Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком про наявність тісного зв`язку між договорами та договірними правовідносинами, оскільки такі правовідносини виникають саме з договорів, а подальший розвиток правовідносин може бути зумовлений, у тому числі (але не виключно), умовами договору. Водночас подальші зміни правовідносин, зокрема припинення прав та обов`язків з договору, не обов`язково пов`язані зі зміною чи припиненням договору.
      Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 (провадження № 12-173гс18), від висновків якої пропонувала відступити об`єднана палата Касаційного господарського суду Верховного Суду, розглянутий спір, пов`язаний з поверненням нежитлового приміщення після закінчення (на думку позивача) строку, на який його було надано в оренду. Водночас зі спливом строку оренди може пов`язуватися припинення права орендаря користуватися орендованим майном та припинення права орендодавця вимагати сплати орендної плати, але припинення договору оренди може не пов`язуватися з закінченням цього строку. Зокрема, орендодавець може вимагати повернення орендованого майна саме як виконання зобов`язання орендаря з договору, а не в порядку усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном на підставі статті 391 ЦК України. Тому Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновком про те, що припинення обов`язку за договором тісно пов`язане з припиненням самого договору.
      6.17. Щодо посилань на статті 997, 1008, 1044 ЦК України, якими передбачено право припинення відповідних договорів, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке. За змістом частин другої - шостої статті 997 ЦК України цією статтею передбачені випадки односторонньої відмови від договору страхування страхувальником або страховиком. Така відмова здійснюється шляхом вчинення одностороннього правочину управненою стороною, а не за рішенням суду. Отже, зазначена стаття не встановлює способів захисту. Статтею 1008 ЦК України передбачені випадки припинення договору доручення внаслідок таких юридичних фактів: відмови довірителя або повіреного від договору; визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім; смерті довірителя або повіреного. Зазначена стаття не встановлює випадків припинення договору за рішенням суду, а тому і не встановлює способів захисту. Статтею 1044 ЦК України також не встановлено випадків припинення договору управління майном за рішенням суду, отже, не встановлено способів захисту.
      6.18. Передбачений законом спосіб захисту у вигляді припинення судом існуючого правовідношення на майбутнє (частина друга статті 20 ГК України, пункт 7 частини другої статті 16 ЦК України) за своєю правовою суттю відрізняється від способу захисту у вигляді визнання судом припиненим договору в минулому, який законом не передбачений.
      6.19. У пунктах 58, 59 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 (провадження № 12-173гс18) сформульований висновок, що нормами статей 16 ЦК України та 20 ГК України не передбачено такого способу захисту права та інтересу, як визнання договору припиненим, а реалізація такого способу захисту, як зміна або припинення правовідношення, може відбуватися шляхом розірвання договору; звертаючись до суду з вимогою щодо визнання договору припиненим, позивач прагне досягти правової визначеності, тобто прагне підтвердження судом припинення прав орендодавця на одержання орендної плати; водночас відповідно до абзацу другого частини другої статті 20 ГК України у цьому разі належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача. Виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від цього висновку.
      6.20. Ураховуючи вищевикладене Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про відмову позивачу в позові з підстави обрання ним неналежного способу захисту своїх прав.
      6.21. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, тому Велика Палата Верховного Суду не вбачає необхідності надавати оцінку іншим аргументам касаційної скарги.
      7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      7.1. Відповідно до частин першої, четвертої статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      7.2. Оскільки Великою Палатою Верховного Суду змінено та доповнено мотивувальну частину постанови Південно-західного апеляційного господарського суду від 05 березня 2020 року у справі № 916/1415/19, Велика Палата Верховного Суду вважає, що зазначену постанову апеляційного суду слід змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
      8. Щодо розподілу судових витрат
      8.1. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про зміну мотивувальної частини постанови і залишення без змін резолютивної частини судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
      Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Партнерства з обмеженою відповідальністю «Серфінг системс ЛП» задовольнити частково.
      2. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 05 березня 2020 року у справі № 916/1415/19 змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
      3. У решті постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 05 березня 2020 року залишити без змін.
      4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Ю. Л. Власов
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      Л. Й. Катеринчук
      І. В. Ткач
      Г. Р. Крет
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 94803669
    • By ANTIRAID
      Верховний
      Суд
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 жовтня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 712/9213/18
      Провадження № 14-108цс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді -доповідача Ситнік О. М.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Вовка Андрія Ігоровича на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 01 березня 2019 року у складі судді Пироженка С. А. та постанову апеляційного суду Черкаської області від 05 червня 2019 року у складі колегії суддів Пономаренка В. В., Сіренка Ю. В., Фетісової Т. Л.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Черкаській області (далі - ГУНП в Черкаській області) про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та
      ВСТАНОВИЛА:
      У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, у якому просила: визнати протиправним та скасувати наказ ГУНП в Черкаській області від 16 березня 2018 року № 712 «Про застосування дисциплінарного стягнення до ОСОБА_1 »; визнати протиправним та скасувати наказ ГУНП в Черкаській області від 16 березня 2018 року № 100 о/с «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 - старшого статистика сектору інформаційної підтримки Черкаського відділу поліції ГУНП в Черкаській області» (далі - Черкаський ВП); поновити її на роботі старшого статистика сектору інформаційної підтримки Черкаського ВП ГУНП в Черкаській області з 16 березня 2018 року; стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу із 16 березня 2018 року і до фактичного поновлення на роботі.
      На обґрунтування своїх вимог позивачка зазначила, що на підставі наказу ГУНП у Черкаській області від 03 січня 2017 року її призначено на посаду старшого статистика сектору інформаційної підтримки Черкаського ВП ГУНП в Черкаській області.
      09 січня 2018 року позивачка написала заяву про надання невикористаної частини щорічної відпустки за 2017 рік за відпрацьований період із 07 листопада 2016 року до 06 листопада 2017 року на 11 діб (з урахуванням одного святкового дня) з 28 лютого до 10 березня 2018 року.
      Згідно з листком непрацездатності від 27 лютого 2018 року ОСОБА_1 була відсутня на роботі у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю з 27 лютого до 01 березня та з 02 до 06 березня 2018 року.
      07 березня 2018 року позивачка надала відповідачу листок непрацездатності та повідомила про необхідність продовження щорічної відпустки відповідно до статті 80 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю, яка відповідно підтверджена оригіналом листка непрацездатності.
      12 - 14 березня 2018 року відповідачем складено акти про відсутність позивачки на роботі.
      16 березня 2018 року наказом ГУНП в Черкаській області № 712 до позивачки застосовано дисциплінарне стягнення за порушення трудової дисципліни (прогули 12-14 березня 2018 року) у вигляді звільнення. Підставою звільнення ОСОБА_1 зазначено відсутність жодних заяв про продовження щорічної відпустки відповідно до статті 80 КЗпП України та статті 11 Закону України від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон № 504/96-ВР).
      16 березня 2018 року наказом ГУНП в Черкаській області № 100 о/с позивачку звільнено з роботи на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України за прогул без поважних причин.
      Наказ про звільнення позивачка вважає протиправним, оскільки вона не вчиняла жодних дисциплінарних проступків, не порушувала трудової дисципліни, будь-які пояснення у неї з цього приводу не відбиралися, а акти про відсутність працівника на роботі є сфальсифікованими.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      01 березня 2019 року Соснівський районний суд м. Черкаси ухвалив рішення у справі, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
      Суд першої інстанції керувався тим, що відповідач правомірно прийняв рішення про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності за порушення трудової дисципліни у вигляді звільнення за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки остання допустила прогули без поважних причин.
      Суд вважав, що невихід на роботу у зв`язку із самовільним використанням працівником відпустки, відгулів за відпрацьовані раніше дні без попередження власника або уповноваженого ним органу визнається прогулом і може бути причиною звільнення працівника.
      05 червня 2019 року постановою Апеляційного суду Черкаської області апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 01 березня 2019 року залишено без змін.
      Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що вони підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд надав належну правову оцінку, а доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи касаційної скарги
      У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у серпні 2019 року, представник ОСОБА_1 - адвокат Вовк А. І. просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаюсь на порушення судами норм матеріального та процесуального права.
      Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що суди попередніх інстанцій неправильно розтлумачили положення частини четвертої статті 80 КЗпП України та частини четвертої статті 11 Закону № 504/96-ВР. Продовження відпустки не залежить від волі роботодавця, на відміну від її перенесення на інший термін, що вирішується за взаємною згодою сторін.
      06 березня 2018 року ОСОБА_1 зателефонувала до начальника сектору кадрового забезпечення Черкаського ВП ГУНП в Черкаській області та повідомила, що 07 березня 2018 року здасть листок непрацездатності, а також просила перерахувати їй 11 днів відпустки, яка не була використана. Викладене підтверджено свідком - начальником сектору кадрового забезпечення Черкаського ВП ГУНП в Черкаській області.
      Змістстатті 80 КЗпП України тастатті 11 Закону № 504/96-ВР не містить слова «заява» та будь-якої інформації чи посилання на нормативно-правовий акт, згідно з яким працівник повинен писати заяву для продовження щорічної відпустки. У ОСОБА_1 відбулося автоматичне продовження невикористаної частини відпустки.
      На думку представника позивачки, відповідач порушив порядок притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності.
      Позиція учасників справи
      10 вересня 2019 року представник ГУНП в Черкаській області Желізняк Ю. В. подала до суду заперечення, у яких посилалася на те, що ОСОБА_1 не надала належних доказів, які б були підставою для продовження їй щорічної відпустки на підставістатті 80 КЗпП України та статті 11 Закону № 504/96-ВР, самостійно прийняла рішення про продовження періоду відпустки на термін лікарняного.
      Питання визначення строків та періодів перенесення чи продовження відпустки у зв`язку із тимчасовою непрацездатністю працівника у період відпустки вирішується за заявою працівника наказом роботодавця.
      Викладене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду. Посилання позивача на автоматичне продовження відпустки на кількість днів тимчасової непрацездатності є безпідставними.
      Невихід на роботу у зв`язку із самовільним використанням працівником відпустки, відгулів за відпрацьовані раніше дні без попередження власника або уповноваженого ним органу визнаються прогулом і можуть бути причиною звільнення працівника.
      Судами попередніх інстанцій у повному обсязі досліджено докази та враховано те, що ГУНП в Черкаській області правомірно прийняло рішення про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності за порушення службової дисципліни.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      19 серпня 2019 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою відкрив касаційне провадження у справі, справу витребував із суду першої інстанції.
      27 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою призначив справу до судового розгляду, а ухвалою від 26 лютого 2020 року передав на розгляд об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
      18 березня 2020 року Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду ухвалою призначив справу до розгляду, а 01 липня 2020 року ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину третю статті 403 Цивільного процесуального Кодексу України (далі - ЦПК України), згідно з якою суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
      Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду керувалася такими міркуваннями.
      Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, вважав, що оскільки позивачка не зверталася до відповідача за погодженням питання щодо продовження відпустки та допустила прогули без поважних причин, то відповідач правомірно прийняв рішення про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності за порушення трудової дисципліни у вигляді звільнення за прогули без поважних причин за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України.
      У постанові від 18 липня 2018 року у справі № 223/558/15-а (провадження № К/9901/8860/18) при розгляді спору про утримання раніше виплачених сум відпускних та матеріальної допомоги на оздоровлення голови міської ради Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду погодився з висновком судів попередніх інстанцій, що заява працівника про продовження відпустки через хворобу працівника під час відпустки повинна бути погоджена з власником або уповноваженим органом, має бути прийняте відповідне рішення (наказ, розпорядження), з яким працівник повинен бути ознайомлений, що підтверджує взаємну згоду між працівником та власником або уповноваженим органом щодо перенесення або продовження відпустки.
      У постанові від 28 квітня 2020 року у справі № 200/2166/19 про поновлення на посаді прокурора Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду, посилаючись серед іншого на Положення про організацію роботи з кадрами в органах прокуратури України, затверджене наказом Генеральної прокуратури України від 12 жовтня 2016 року № 357, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 07 листопада 2016 року за № 1450/29580 (що було чинним на час виникнення спірних правовідносин), погодився з висновком суду, що для узгодження з роботодавцем нового терміну надання позивачу щорічної основної відпустки останній мав подати відповідну заяву.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Від указаних висновків Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду об`єднана палата Касаційного цивільного суду вважала за необхідне відступити з тих підстав, що продовження відпустки не потребує спеціальних дій зі сторони працівника, тоді як перенесення потребує згоди роботодавця та ініціативи працівника. Так само й коли працівник уже подав заяву про відпустку, то в разі вибору ним варіанта «продовження» відпустки немає необхідності подавати ще одну заяву, оскільки відпочинок поновлюється після перерви. Разом з цим у разі вибору варіанта «перенесення» відпустки працівник погоджує з роботодавцем новий час відпочинку і повинен написати заяву про таке бажання, а роботодавець зобов`язаний видати новий наказ.
      Фактичні обставини справи, установлені судами
      Суди встановили, що 03 січня 2017 року наказом ГУНП в Черкаській області № 1 о/с ОСОБА_1 прийнято на роботу на посаду старшого статистика сектору інформаційної підтримки Черкаського ВП ГУНП в Черкаській області.
      22 січня 2018 року наказом ГУНП в Черкаській області № 24 о/с ОСОБА_1 надано щорічну відпустку з 28 лютого по 10 березня 2018 року.
      27 лютого 2018 року ОСОБА_1 видано листок непрацездатності, відповідно до якого остання хворіла з 27 лютого до 06 березня 2018 року.
      07 березня 2018 року позивачка надала листок непрацездатності до управління фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку ГУНП в Черкаській області.
      12 та 13 березня 2018 року начальником сектору кадрового забезпечення Черкаського ВП ГУНП в Черкаській області ОСОБА_4., та 14 березня 2018 року інспектором сектору інформаційної підтримки Черкаського відділу поліції ГУНП в Черкаській області Петроченко B . C . складено акти про відсутність ОСОБА_1 на роботі.
      16 березня 2018 року наказом ГУНП в Черкаській області № 712 до позивачки застосовано дисциплінарне стягнення за порушення трудової дисципліни (прогули 12,13 та 14 березня 2018 року) у вигляді звільнення.
      16 березня 2018 року наказом ГУНП в Черкаській області № 100 о/с за підписом начальника Лют ого В. В. позивачку звільнено з роботи за прогул без поважних причин на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України.
      Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, у період з 12 до 14 березня 2018 року жодних документів, які б підтверджували перебування позивачки у стані тимчасової непрацездатності, до відповідача не надходило, із заявою про продовження невикористаної частини відпустки ОСОБА_1 на вказаний період також не зверталася.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді, перевірила доводи, наведені в касаційній скарзі та запереченнях на неї і вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 1 Основного Закону України є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.
      У статті 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
      Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
      Особливе місце в системі конституційних прав людини й громадянина посідають соціальні права і свободи, які надають людині можливість задовольняти свої соціальні потреби та інтереси.
      Соціальні права та свободи людини і громадянина - це міра можливої поведінки або діяльності людини в соціальній сфері, що передбачає задоволення законних інтересів і потреб у сфері трудової діяльності, соціального захисту та охорони здоров`я.
      Одним з основних серед соціальних прав та свобод людини є право на відпочинок.
      Право на відпочинок гарантоване як міжнародними правовими актами, так і національними.
      У статті 24 Загальної декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН від 10 грудня 1948 року, проголошено: «Кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку».
      У Статті 4 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 року № 2148-VIII, вказано, що держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають, що відносно користування тими правами, що їх та чи інша держава забезпечує відповідно до цього Пакту, дана держава може встановлювати тільки такі обмеження цих прав, які визначаються законом, і лише остільки, оскільки це є сумісним з природою зазначених прав, і виключно з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві.
      А у статті 7 цього Пакту вказано, що держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожного на справедливі і сприятливі умови праці, включаючи, зокрема відпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу та оплачувану періодичну відпустку так само, як і винагороду за святкові дні.
      У статті 1 Конвенції про оплачувані відпустки № 132 (переглянутій у 1970 році), ратифікованої із заявою Законом № 2481-III від 29 травня 2001 року, вказано, що положення Конвенції здійснюються шляхом національного законодавства такою мірою, якщо вони не впроваджуються в життя іншим шляхом: через колективні договори, арбітражні рішення, судові постанови або офіційними органами із встановлення заробітної плати чи будь-яким іншим шляхом, що відповідає практиці цієї країни з урахуванням існуючих у ній умов.
      Статтею 2 цієї Конвенції передбачено, що Конвенція застосовується до всіх осіб, які працюють за наймом, за винятком моряків.
      А у статті 3 вказано, що кожна особа, до якої застосовується ця Конвенція, має право на щорічну оплачувану відпустку встановленої мінімальної тривалості. Кожний член Організації, який ратифікував цю Конвенцію, зазначає тривалість відпустки в заяві, яка додається до документа про ратифікацію. Відпустка ні в якому разі не може становити менше трьох робочих тижнів за один рік роботи.
      У статті 10 цієї Конвенції зазначено, що період, коли надається відпустка, якщо вона не встановлюється правилами, колективними угодами, арбітражним рішенням чи іншими способами відповідно до національної практики, визначається роботодавцем після консультації із зацікавленою особою, що працює за наймом, або з його представниками. Після визначення періоду, коли надається відпустка, слід враховувати вимоги роботи і можливості для відпочинку, які мають особи, що працюють за наймом.
      Згідно зі статтею 12 Конвенції угоди про відмову від права на мінімальну щорічну оплачувану відпустку, визначену параграфом 3 статті 3 цієї Конвенції, або про невикористання такої відпустки із заміною її компенсацією чи іншим чином, відповідно до національних умов, визнаються недійсними або забороняються.
      Важливе значення для регулювання часу відпочинку в Україні має Європейська соціальна хартія (переглянута), ратифікована Україною 14 вересня 2006 року, відповідно до якої Україна взяла на себе зобов`язання, зокрема і щодо часу відпочинку, крім зобов`язання за пунктом 3 статті 2 Європейської соціальної хартії щодо встановлення щорічної оплачуваної відпустки не менше чотирьох тижнів, якого наша держава на себе не взяла.
      Відповідно до статті 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок.
      Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.
      Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.
      З аналізу статті 45 Конституції України, міжнародно-правових актів про працю та інших норм трудового законодавства можна зробити висновок, що право на відпочинок пов`язане з обмеженням робочого часу, встановленням його граничних норм і є часом, який не входить до робочого часу.
      Час відпочинку - проміжок часу, протягом якого працівник згідно із законодавством та локальними нормативними актами вільний від виконання трудових обов`язків і який він має право використовувати на свій розсуд та відновити свої фізичні та духовні сили у вільних від роботи час.
      Законодавством до часу відпочинку віднесено: перерви протягом робочого дня (зміни); перерви між робочими днями (змінами); відпочинок між робочими тижнями; святкові і неробочі дні; щорічні відпустки.
      Щорічні відпустки - найтриваліший за кількістю вільних днів поспіль вид відпочинку. Порядок надання цього виду відпочинку передбачено, крім КЗпП України, й у Законі № 504/96-ВР.
      Забезпечення повноцінної реалізації права на відпочинок і гарантує досягнення мети надання основної та додаткової відпустки, обумовленої необхідністю подальшого належного виконання працівником посадових (функціональних) обов`язків.
      У статті 74 КЗпП України передбачено, що громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки зі збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.
      Право на відпустки відповідно і до статті 2 Закону № 504/96-ВР мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи (далі - підприємство).
      Право на відпустки забезпечується:
      - гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості зі збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом;
      - забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.
      У статті 75 КЗпП України та статті 6 Закону № 504/96-ВР передбачено тривалість щорічної відпустки, яка надається працівникам не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.
      Порядок і умови надання та перенесення щорічної основної відпустки визначений статтями 10, 11 Закону № 504/96-ВР та статтями 79, 80 КЗпП України.
      Порядок і умови надання щорічних відпусток передбачено як у статті 79 КЗпП України, так і у статті 10 Закону № 504/96-ВР .
      Щорічна основна та додаткова відпустки повної тривалості у перший рік роботи надаються працівникам після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві, в установі, організації.
      У разі надання зазначених відпусток до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи їх тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого часу, крім визначених законом випадків, коли ці відпустки за бажанням працівника надаються повної тривалості.
      Щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи можуть бути надані працівникові в будь-який час відповідного робочого року.
      Черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) і доводяться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості їх відпочинку.
      Конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов`язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.
      Однак ні КЗпП України, ні Закон № 504/96-ВР не встановлюють строку затвердження графіків надання відпусток та його змісту. В Україні продовжують діяти Типові правила внутрішнього трудового розпорядку для робітників і службовців підприємств, установ, організацій, затверджені постановою Державного комітету СРСР по праці і соціальних питаннях від 20 липня 1984 року № 213. Пункт 20 цих Правил передбачає, що графіки надання відпусток складаються на кожен календарний рік не пізніше 5 січня поточного року.
      Оскільки форма графіка надання відпусток законодавчо не встановлена, він складається у довільній формі. У графіку надання відпусток, як правило, зазначається місяць початку відпустки і місяць її закінчення чи конкретна дата початку відпустки.
      При складанні графіка враховуються інтереси роботодавця, особисті інтереси працівників та наявність можливостей для відпочинку.
      Також, як КЗпП України, так і Законом № 504/96-ВР, а саме у статтях 80 та 11 відповідно, передбачено вимоги про продовження чи перенесення щорічної відпустки.
      Щорічна відпустка на вимогу працівника повинна бути перенесена на інший період у разі:
      1) порушення власником або уповноваженим ним органом терміну письмового повідомлення працівника про час надання відпустки (частина п`ята статті 79 КЗпП України);
      2) несвоєчасної виплати власником або уповноваженим ним органом заробітної плати працівнику за час щорічної відпустки (частина третя статті 115 цього Кодексу).
      Щорічна відпустка повинна бути перенесена на інший період або продовжена у разі:
      1) тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку;
      2) виконання працівником державних або громадських обов`язків, якщо згідно із законодавством він підлягає звільненню на цей час від основної роботи зі збереженням заробітної плати;
      3) настання строку відпустки у зв`язку з вагітністю та пологами;
      4) збігу щорічної відпустки з відпусткою у зв`язку з навчанням.
      Щорічна відпустка за ініціативою власника або уповноваженого ним органу, як виняток, може бути перенесена на інший період тільки за письмовою згодою працівника та за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) у разі, коли надання щорічної відпустки в раніше обумовлений період може несприятливо відбитися на нормальному ході роботи підприємства, установи, організації, та за умови, що частина відпустки тривалістю не менше 24 календарних днів буде використана в поточному робочому році.
      У разі перенесення щорічної відпустки новий термін її надання встановлюється за згодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом. Якщо причини, що зумовили перенесення відпустки на інший період, настали під час її використання, то невикористана частина щорічної відпустки надається після закінчення дії причин, які її перервали, або за згодою сторін переноситься на інший період з додержанням вимог статті 12 Закону № 504/96-ВР.
      З аналізу вказаних норм законодавства можна зробити висновок, що конкретний період надання відпустки узгоджується між працівником та роботодавцем з урахуванням інтересів кожної сторони правовідносин.
      Вказане погодження знаходить своє вираження у графіку відпусток.
      Конкретні дні відпустки узгоджуються сторонами шляхом звернення працівника із заявою про надання відпустки та видання відповідного наказу роботадавцем.
      Отже, можна вважати, що період надання відпустки узгоджується до початку періоду відпустки (до 05 січня поточного року), а конкретні дати початку та закінчення відпустки безпосередньо перед наданням такої відпустки узгоджуються сторонами у заяві та виданому на її підставі наказі.
      З буквального тлумачення пункту 1 частини другої статті 80 КЗпП України та статті 11 Закону № 504/96-ВР відпустка саме продовжується у разі тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку.
      Тобто ні КЗпП України, ні Закон № 504/96-ВР не передбачає звернення працівника з заявою про продовження відпустки, як не передбачає і необхідності отримання на це згоди роботодавця, оскільки період надання відпустки сторонами уже узгоджено, однак неможливість її використання саме у зазначені в наказі дати спричинена обставинами, які не залежать від волі жодної зі сторін.
      Єдиним обов`язком працівника є повідомлення роботодавця про тимчасову непрацездатність, яка засвідчена у встановленому порядку, тобто шляхом видачі листа непрацездатності.
      При цьому ні КЗпП України, ні Закон № 504/96-ВР не передбачають саме і виключно письмової форми повідомлення про тимчасову непрацездатність. І таке повідомлення може бути вчинене у будь-який спосіб. А надання листа непрацездатності можливе після виходу з відпустки, що буде підтвердженням правомірності такого продовження і унеможливить обмеження прав працівника та не порушить прав роботодавця, який за відсутності належного підтвердження настання тимчасової непрацездатності не позбавлений можливості прийняти рішення про притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності.
      Разом із тим перенесення відпустки на інший період свідчить, що сторони мають узгодити вказане питання відповідно до загальної процедури, тобто як працівник, так і роботодавець мають визначитися, чи відповідає новий період відпустки їх інтересам та чи не порушуються процес організації праці, визначений роботодавцем, та право на відпочинок працівника. Перенесення відпустки передбачає звернення працівника з відповідною заявою до роботодавця та видання наказу роботодавцем, що свідчить про волевиявлення сторін на погодження з новим періодом надання відпустки.
      Отже, як міжнародними, так і національними нормативними актами передбачено право найманого працівника на відпочинок, це право визнане одним з основоположних прав людини і підлягає підвищеному захисту.
      У цьому спорі суди повинні були встановити, чи мала позивачка право на продовження відпустки у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю, яка виникла у період відпустки, які саме зобов`язання були покладені на кожну зі сторін трудового договору, які дії мали здійснити кожна сторона трудового договору у вказаній ситуації та чи зумовили дії чи бездіяльність кожної сторони порушення вимог чинного законодавства, а відтак і певні правові наслідки.
      Позивачка була звільнена з роботи у зв`язку з вчиненням прогулу.
      Згідно з пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
      При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв`язку з поміщенням до медвитверезника, самовільним використанням без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишенням роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального навчального закладу).
      Відмовляючи у задоволені позову, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що при звільненні позивачки не були порушені вимоги трудового законодавства, однак з таким висновком суду погодитися не можна з огляду на таке.
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 80 КЗпП України щорічна відпустка повинна бути перенесена на інший період або продовжена у разі тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку.
      Пунктом 1 частини другої статі 11 Закону № 504/96-ВР передбачено, що в разі тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку, щорічна відпустка повинна бути продовжена або перенесена на інший період.
      У разі перенесення щорічної відпустки новий термін її надання встановлюється за згодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом. Якщо причини, що зумовили перенесення відпустки на інший період, настали під час її використання, то невикористана частина щорічної відпустки надається після закінчення дії причин, які її перервали, або за згодою сторін переноситься на інший період (частина четверта статті 11 Закону № 504/96-ВР).
      Приписів щодо обов`язкового погодження продовження відпустки в разі тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому законом порядку, під час тривалості відпустки та звернення працівника з відповідною заявою до роботодавця у випадку саме «продовження» відпустки зазначені норми не містять.
      Продовження відпустки не потребує спеціальних дій з боку працівника, тоді як перенесення вимагає згоди роботодавця та ініціативи працівника. Так само й коли працівник уже подав заяву про відпустку, то в разі вибору ним варіанта «продовження» відпустки немає необхідності подавати ще одну заяву, оскільки відпочинок поновлюється після перерви. Разом з цим у разі вибору варіанта «перенесення» відпустки працівник погоджує з роботодавцем новий час відпочинку і повинен написати заяву про таке бажання, а роботодавець - видати новий наказ.
      Згідно з пунктом 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказує, що приватне життя «включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру». Стаття 8 Конвенції «захищає право на особистий розвиток та право встановлювати та розвивати стосунки з іншими людьми та оточуючим світом». Поняття «приватне життя» в принципі не виключає відносини професійного або ділового характеру. Врешті-решт, саме в межах трудової діяльності більшість людей мають значну можливість розвивати стосунки з оточуючим світом.
      Елементом принципу верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. На думку ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatismutandis рішення від 24 квітня 2008 року у справах «C.G. та інші проти Болгарії», заява № 1365/07, рішення від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11).
      ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 15 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91; рішення від 11 липня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11).
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що продовження щорічної відпустки в разі тимчасової непрацездатності працівника, що настала під час відпустки, відбувається автоматично, є обов`язком роботодавця, для виконання якого йому достатньо отримати від працівника повідомлення про тимчасову непрацездатність, засвідчену у встановленому порядку (тобто про наявність листа непрацездатності), незалежно від того, чи подав працівник відповідну заяву.
      Відсутність заяви від працівника щодо продовження відпустки не може скасувати законодавчо встановлений обов`язок роботодавця продовжити відпустку на дні тимчасової непрацездатності, а тим більше не може бути вирішальною підставою для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення за прогул без поважних причин.
      Аналізуючи вказані обставини, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що працівник, який належним чином повідомив роботодавця про волевиявлення щодо продовження відпустки на період, що йде безпосередньо за днем припинення тимчасової непрацездатності, про наявність листка непрацездатності чи надав останньому листок непрацездатності, скористався своїм правом щодо продовження щорічної відпустки.
      У разі відсутності у роботодавця можливості продовжити відпустку він може скористатися правом відкликання працівника з відпустки, якщо для цього існують законодавчо встановлені підстави.
      Щодо необхідності відступу від правового висновку, викладеного у постановах Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 223/558/15-а (провадження № К/9901/8860/18) та від 28 квітня 2020 року у справі № 200/2166/19-а (провадження № К/9901/32578/19), Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
      В обох постановах позивачі ставили питання про вирішення питання щодо продовження відпустки у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю.
      Касаційний адміністративний суд у постанові від 18 липня 2018 року у справі № 223/558/15-а зробив такі висновки:
      Закон № 504/96-ВР передбачає можливість перенесення відпустки на інший термін або її продовження в разі тимчасової непрацездатності працівника лише за обов`язковою згодою як працівника так і власника або уповноваженого органу.
      Крім того, заява працівника повинна бути погоджена ним із власником, а також власником або уповноваженим органом повинно бути прийнято відповідне рішення (наказ, розпорядження), з яким працівник повинен бути ознайомлений, що підтверджує взаємну згоду між працівником та власником або уповноваженим органом щодо перенесення або продовження відпустки.
      Судами в оскаржуваних рішеннях установлено, що доказів звернення ОСОБА_2 до відповідачів із заявами про перенесення та надання відпустки, а також доказів прийняття останніми відповідного рішення з цього питання, не надано. Судами встановлено, рішення (розпорядження) про перенесення позивачу відпустки не приймалось (пункти 26-27 постанови).
      У постанові від 28 квітня 2020 року у справі №200/2166/19-а зроблено такі висновки:
      Черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом, і доводиться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості для їх відпочинку.
      Конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов`язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.
      Пунктом 1 частини другої статті 11 Закону № 504/96-ВР передбачено, що щорічна відпустка повинна бути перенесена на інший період або продовжена в разі тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку.
      Щорічна відпустка за ініціативою власника або уповноваженого ним органу, як виняток, може бути перенесена на інший період тільки за письмовою згодою працівника та за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) або іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом у разі, коли надання щорічної відпустки в раніше обумовлений період може несприятливо відбитися на нормальному ході роботи підприємства, та за умови, що частина відпустки тривалістю не менше 24 календарних днів буде використана в поточному робочому році.
      У разі перенесення щорічної відпустки новий термін її надання встановлюється за згодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом. Якщо причини, що зумовили перенесення відпустки на інший період, настали під час її використання, то невикористана частина щорічної відпустки надається після закінчення дії причин, які її перервали, або за згодою сторін переноситься на інший період з додержанням вимог статті 12 цього Закону.
      Положенням про організацію роботи з кадрами в органах прокуратури України, затвердженого наказом Генеральної прокуратури України від 12 жовтня 2016 року № 357, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 07 листопада 2016 року за № 1450/29580 (що було чинним на час виникнення спірних правовідносин, далі - Положення), визначено, що керівники прокуратур усіх рівнів забезпечують своєчасне надання щорічних відпусток працівникам прокуратури відповідно до вимог Законів України «Про прокуратуру», «Про відпустки» та інших нормативно-правових актів, їх використання до закінчення робочого року та з дотриманням затверджених графіків.
      Відпустки працівникам надаються на підставі їх заяв, погоджених із безпосереднім керівником та заступником керівника прокуратури згідно з розподілом обов`язків, поданих за 2 тижні до початку відпустки.
      Перенесення щорічних відпусток на інший період здійснюється лише у виняткових випадках за наявності нагальної службової необхідності чи інших поважних причин.
      Відкликання працівника зі щорічної основної чи додаткової оплачуваної відпустки допускається лише у виняткових випадках за вмотивованим рапортом його безпосереднього керівника для виконання невідкладних і непередбачуваних завдань.
      Отже, за загальним правилом, встановленим статтею 10 Закону №504/96-ВР, черговість надання працівнику щорічної основної відпустки визначається графіком, а її конкретний період в межах графіку узгоджується між працівником і роботодавцем.
      Стаття 11 Закону №504/96-ВР визначає підстави перенесення щорічних відпусток.
      Так, безумовною підставою для перенесення працівнику щорічної основної відпустки є тимчасова непрацездатність останнього, засвідчена у встановленому порядку (пункт 1 частини 2 статті 11 Закону №504/96-ВР). У випадку наявності підстав для перенесення працівнику щорічної основної відпустки новий термін її надання встановлюється за згодою між працівником і роботодавцем.
      Тому, оскільки в період з 13 до 27 грудня 2018 року позивач перебував на лікуванні, що підтверджується відповідними листками непрацездатності, а отже виникли підстави, які зумовлювали обов`язкове перенесення його щорічної основної відпустки.
      Разом із тим, зважаючи на норми частини 2 статті 11 Закону № 504/96-ВР та Положення, для узгодження з роботодавцем нового терміну надання позивачу щорічної основної відпустки останній мав подати відповідну заяву, але позивачем такої заяви подано не було і питання про надання чи продовження йому відпустки не вирішувалося.
      Тобто, у обох випадках Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зробив висновок про необхідність звернення працівника з заявою про перенесення чи продовження відпустки у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю, видання відповідного наказу роботодавцем та ознайомлення працівника з таким наказом.
      Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зробив, зокрема, такі висновки:
      У постанові від 26 вересня 2018 року у справі № 289/51/16-ц (провадження № 61-13864св18) вказано, що положення чинного законодавства не передбачують можливості працівнику самостійно без погодження з роботодавцем продовжувати період відпустки, навіть у разі тимчасової непрацездатності у період відпустки. Питання визначення строків та періодів перенесення чи продовження відпустки у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю працівника в період відпустки вирішується за заявою працівника наказом роботодавця.
      У постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 466/4738/18 (провадження № 61-7543св19) з посиланням на вимоги статті 11 Закону № 504/96-ВР, статті 80 КЗпП України, визначено, що працівник у разі непрацездатності одержує право на продовження щорічної відпустки, що реалізується на підставі поданої заяви, у якій він висловлює бажання щодо продовження чи перенесення відпустки; роботодавець зі свого боку видає відповідний наказ із зазначенням усіх необхідних для наказу реквізитів, у тому числі із зазначенням підстави видачі наказу. З наказом працівник повинен бути ознайомлений.
      Касаційний цивільний суд послався на докази, встановлені судами першої та апеляційної інстанції, зокрема про відсутність доказів звернення позивача з заявою про продовження відпустки та вважав, що підстав для продовження відпустки не вбачалося.
      У постанові Верховного Суду від 03 грудня 2018 року у справі № 686/21222/16-ц (провадження № 61-18573св18) зроблено правовий висновок, з посиланням на пункт 4 частини першої статті 40 КЗпП України, що невихід на роботу у зв`язку із самовільним використанням працівником відпустки, відгулів за відпрацьовані раніше дні, вихід на пенсію без попередження власника або уповноваженого ним органу визнаються прогулом і можуть бути причиною звільнення працівника.
      Вказана правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1412цс17.
      У всіх перерахованих постановах зроблено висновок, що при продовженні щорічної відпустки у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю найманий працівник зобов`язаний подати заяву про продовження відпустки та продовжувати перебувати у відпустці лише після надання згоди на це роботодавця. А така згода має бути виражена у відповідному наказі, який повинен бути доведений до відома найманого працівника.
      Тобто суди звузили права найманого працівника і поклали на нього обов`язки у вигляді звернення до роботодавця про продовження відпустки з письмовою заявою та невиправдано розширили права роботодавця на обов`язкове погодження на продовження відпустки, що не відповідає як вимогам статті 80 КЗпП України, так і статті 11 Закону № 504/96-ВР.
      Такі обмеження прав найманого працівника та розширення прав роботодавця не ґрунтуються на вимогах закону, не є необхідними у демократичному суспільстві та порушують баланс інтересів сторін трудових правовідносин.
      З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що необхідно відступити від правової позиції, висловленої у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 223/558/15-а (провадження № К/9901/8860/18) та від 28 квітня 2020 року у справі №200/2166/19-а (провадження №К/9901/32578/19), від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постановах від 26 вересня 2018 року у справі № 289/51/16-ц (провадження № 61-13864св18) та від 21 серпня 2019 року у справі № 466/4738/18 (провадження № 61-7543св19), та від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1412цс17 щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, оскільки продовження щорічної відпустки у разі тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку під час відпустки, погодження із власником або уповноваженим ним органом не потребує.
      Ці висновки про відступ стосуються і такої ж правової позиції, викладеної в інших судових рішеннях судів касаційної інстанції в подібних правовідносинах.
      У справі, яка переглядається, суди встановили і ці обставини ніким не спростовані, що 22 січня 2018 року наказом ГУНП в Черкаській області № 24 о/с ОСОБА_1 надано відпустку з 28 лютого до 10 березня 2018 року.
      Разом із тим у період з 27 лютого 2018 року до 06 березня 2018 року позивачка перебувала на лікуванні, що підтверджується відповідними листками непрацездатності. У ОСОБА_1 залишилась невикористана відпустка за період роботи з 07 листопада 2016 року до 06 листопада 2017 року тривалістю 11 днів з 28 лютого 2018 року до 10 березня 2018 року включно, що встановили суди попередніх інстанцій та сторони не заперечували.
      06 березня 2018 року ОСОБА_1 зателефонувала начальникові сектору кадрового забезпечення Черкаського ВП ГУНП в Черкаській області ОСОБА_4. і повідомила про те, що 07 березня 2018 року надасть листок непрацездатності, просила перерахувати 11 днів відпустки, яка не була використана. Під час розгляду справи, що вбачається з журналу судового засідання від 10 грудня 2018 року, під час надання показів свідком, дана обставина не заперечувалася самим свідком - начальницею сектору кадрового забезпечення ОСОБА_4
      07 березня 2018 року ОСОБА_1 надала відповідачу оригінал листка непрацездатності за період з 27 лютого до 01 березня 2018 року та з 02 до 06 березня 2018 року (серія АДО № 571725 від 27 лютого 2018 року).
      На підтвердження того, що мала місце домовленість про продовження відпустки після закриття лікарняного позивачки, свідчить і та обставина, що 06 березня 2018 року ОСОБА_1 прийшла на роботу та надала листок непрацездатності, тобто виразила волевиявлення на продовження відпустки після припинення тимчасової непрацездатності, про що, як уже зазначалося, повідомлено начальника сектору кадрового забезпечення та випливає з матеріалів справи.
      Наказом ГУНП в Черкаській області від 16 березня 2018 року № 100 о/с ОСОБА_1 звільнено з посади старшого статистика сектору інформаційної підтримки Черкаського ВП ГУНП в Черкаській області за прогул без поважних причин на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.
      Разом із тим продовження відпустки після закінчення тимчасової непрацездатності є реалізацією працівником права на відпочинок відповідно до вимог статті 80 КЗпП України та статті 11 Закону № 504/96-ВР.
      Такі дії свідчать, що відсутність на роботі ОСОБА_1 була спричинена поважними причинами, що не можна кваліфікувати як прогул, тобто відсутність на роботі без поважних причин, у розумінні пункту четвертого статті 40 КЗпП України.
      Однак суди, ухвалюючи рішення, не звернули уваги на зазначені вимоги закону.
      Суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми трудового законодавства, внаслідок чого помилково зробили висновок, що ОСОБА_1 вчинила прогул, у зв`язку з чим суди вважали її звільнення за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України законним, а тому такі судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог.
      За таких обставин накази ГУНП в Черкаській області від 16 березня 2018 року № 712 «Про застосування дисциплінарного стягнення до ОСОБА_1 » та від 16 березня 2018 року № 100 о/с «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 -старшого статистика сектору інформаційної підтримки Черкаського ВП ГУНП в Черкаській області» не відповідають вимогам трудового законодавства, отже, є незаконними.
      За пунктом 1 частини другої статті 80 КЗпП України щорічна відпустка повинна була бути продовжена у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю ОСОБА_1 , оскільки настала під час щорічної відпустки, що свідчить про порушення установленого законом порядку звільнення позивачки та є підставою до визнання наказу незаконним і поновлення її на роботі.
      Згідно з частиною другою статті235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
      Оскаржувані судові рішення не відповідають зазначеними нормам трудового права, положенням норм процесуального права щодо законності й обґрунтованості судового рішення, а також завданням цивільного судочинства, тому підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.
      Процедура обчислення середньої заробітної плати працівника визначається Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).
      Відповідно до пункту 2 Порядку середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, які передують події, з якою пов`язана відповідна виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.
      Згідно з пунктом 5 Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.
      Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).
      Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати.
      Велика Палата Верховного Суду приймає до уваги, що позивачка звільнена 16 березня 2018 року згідно з наказом відповідача за цією ж датою, перед звільненням протягом останніх двох календарних місяців вона працювала, а тому для обчислення середньомісячної заробітної плати позивачки необхідно виходити із виплат за попередні місяці - січень і лютий 2018 року.
      Відповідно до довідки ГУНП в Черкаській області від 25 жовтня 2018 року заробітна плата позивачки за два місяці, які передували звільненню, становила: за січень 2018 року - 8 тис. 637 грн 20 коп., за лютий 2018 року - 7 тис. 971 грн 70 коп., що разом становить 16 тис. 608 грн 90 коп., фактично відпрацьовано за вказаний період 41 робочий день.
      Відповідно одноденний середній заробіток позивачки становить 405 грн 10 коп. за день (16 тис. 608 грн 90 коп : 41 робочий день).
      Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16 березня 2018 року до 13 жовтня 2020 року становить 261 тис. 289 грн 50 коп. (405 грн 10 коп. х 645 робочих днів) без вирахування податків та обов`язкових платежів.
      З урахуванням установлених обставин рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягає скасуванню, а позовні вимоги - задоволенню з наведених підстав.
      Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      Велика Палата Верховного Суду зважає на те, що суди першої та апеляційної інстанцій встановили обставини справи, однак неправильно застосували норми матеріального права, тому наявні підстави для скасування цих судових рішень з ухваленням нового рішення про задоволення позову.
      Згідно з пунктами 2, 4 частини першої статті 430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць; поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.
      Розмір середньомісячної заробітної плати ОСОБА_1 становить 8 тис. 510 грн 10 коп.
      Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначений розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
      За вимогами частини шостоїстатті 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
      Отже, сплата судового збору за розгляд справи покладається на відповідача у таких розмірах:
      - за подання позову у розмірі 4 тис. 727 грн 30 коп.,з яких:
      2 тис. 612 грн 90 коп. - 1 % ціни позову за майнову вимогу про стягнення середнього заробітку;
      2 тис. 114 грн 40 коп. - за три немайнові вимоги, кожна з яких оплачується по 704 грн 80 коп. (розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб 1 762 грн х 0,4 %);
      - за подання апеляційної скарги - 7 тис. 90 грн 95 коп. (4 тис. 727 грн 30 коп. х 150 %);
      - за подання касаційної скарги - 9 тис. 454 грн 60 коп. (4 тис. 727 грн 30 коп. х 200 %).
      Отже, з відповідача в дохід держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі
      21 тис. 272 грн 85 коп.
      Керуючись статтями 259, 268, 400, 409, 412, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Вовка Андрія Ігоровича задовольнити.
      Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 01 березня 2019 року та постанову апеляційного суду Черкаської області від 05 червня 2019 року скасувати, ухвалити нове рішення.
      Позов ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Черкаській області про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити.
      Визнати незаконним наказ Головного управління Національної поліції в Черкаській області від 16 березня 2018 року № 712 «Про застосування дисциплінарного стягнення до ОСОБА_1 ».
      Визнати незаконним наказ Головного управління Національної поліції в Черкаській області від 16 березня 2018 року № 100 о/с «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 - старшого статистика сектору інформаційної підтримки Черкаського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Черкаській області» .
      Поновити ОСОБА_1 на посаді старшого статистика сектору інформаційної підтримки Черкаського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Черкаській області з 16 березня 2018 року .
      Стягнути з Головного управління Національної поліції в Черкаській області (код ЄДРПОУ 40108667), що знаходиться за адресою: вулиця Смілянська, будинок 57, м. Черкаси, на користь ОСОБА_1 261 тис. 289 грн 50 коп. (двісті шістдесят одну тисячу двісті вісімдесят дев`ять гривень п`ятдесят копійок) середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 16 березня 2018 року до 13 жовтня 2020 року.
      Визначена судом сума середнього заробітку підлягає стягненню на користь позивачки з вирахуванням суми податку на доходи фізичних осіб та інших обов`язкових платежів.
      Допустити негайне виконання судового рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді старшого статистика сектору інформаційної підтримки Черкаського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Черкаській області та в частині стягнення 8 тис. 507 грн 10 коп. (вісім тисяч п`ятсот сім гривень 10 копійок) середнього заробітку за один місяць.
      Стягнути з Головного управління Національної поліції в Черкаській області (код ЄДРПОУ 40108667), що знаходиться за адресою: вулиця Смілянська, будинок 57, м. Черкаси, в дохід держави судовий збір у розмірі 21 тис. 272 грн 85 коп. (двадцять одну тисячу двісті сімдесят дві гривні вісімдесят п`ять копійок).
      Постанова в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за один місяць підлягає негайному виконанню.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук В. В. Пророк
      Ю. Л. Власов Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 93217983
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      27 жовтня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 635/551/17
      Провадження № 14-79цс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І.
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1 ,
      відповідач - Міністерство аграрної політики та продовольства України (далі - Мінагрополітики, міністерство),
      треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , Харківська обласна державна адміністрація (далі - Харківська ОДА), державне підприємство «Навчально-дослідне господарство «Докучаєвське» Харківського національного аграрного університету ім. В. В. Докучаєва» (далі - ДП «НДП «Докучаєвське», підприємство),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Мінагрополітики на рішення Харківського районного суду Харківської області від 06 червня 2017 року у складі судді Бобко Т. В. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 25 жовтня 2017 року у складі колегії суддів Кіся П. В., Бровченка І. О., Кружиліної О. А.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Мінагрополітики, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , Харківська ОДА, ДП «НДП «Докучаєвське» про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії та
      ВСТАНОВИЛА:
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, у якому просила:
      - визнати бездіяльність Мінагрополітики щодо погодження її кандидатури на посаду директора ДП «НДП «Докучаєвське» протиправною;
      - визнати її кандидатуру на посаду директора ДП «НДП «Докучаєвське» погодженою;
      - зобов`язати Мінагрополітики вчинити дії щодо призначення її на посаду директора ДП «НДП «Докучаєвське» як переможця конкурсу, проведеного згідно з Порядком проведення конкурсного відбору керівників суб`єктів господарювання державного сектору економіки, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03 вересня 2008 року № 777 «Про проведення конкурсного відбору керівників суб`єктів господарювання державного сектору економіки» (далі - Порядок № 777).
      На обґрунтування вказаних позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що наказом міністра аграрної політики та продовольства України від 02 січня 2012 року № 9-п її призначено на посаду директора ДП «НДГ «Докучаєвське». Того ж дня між нею та Мінагрополітики укладено контракт на період з 25 січня 2012 року до 25 січня 2015 року. Таким чином, між нею та міністерством виникли трудові відносини, які тривали до 26 січня 2015 року.
      Після звільнення за закінченням строку дії контракту вона брала участь у конкурсному відборі на заміщення вакантної посади директора ДП «НДГ «Докучаєвське», визнана переможцем цього конкурсного відбору. Результати конкурсу оприлюднені 03 червня 2015 року на офіційному сайті міністерства.
      Погодження керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, визначено Порядком погодження з Головою Ради міністрів Автономної республіки Крим, головами місцевих державних адміністрацій призначення на посади та звільнення з посад керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2013 року № 818 (далі - КМУ, Порядок № 818 відповідно).
      Цим Порядком № 818 передбачено, що повідомлення про погодження або вмотивовану відмову у погодженні призначення на посаду або звільнення з посади керівника підприємства разом із карткою погодження (вмотивованої відмови) призначення на посаду або звільнення з посади керівника підприємства не пізніше 14 днів після її надходження надсилається керівникові центрального органу виконавчої влади, які додаються до особової справи кандидата на посаду за місцем роботи. У разі, коли протягом 14 днів повідомлення про погодження або вмотивовану відмову у погодженні призначення на посаду або звільнення з посади керівника підприємства Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим, головою місцевої держадміністрації не надіслані, пропозиція вважається погодженою.
      За результатами конкурсного відбору Мінагрополітики подало до Харківської ОДА пропозицію від 03 червня 2015 року щодо погодження призначення позивачки на посаду керівника підприємства. Однак 03 липня 2015 року Харківська ОДА на адресу Мінагрополітики надіслала повідомлення, яким не погоджено її призначення на вказану посаду, з карткою вмотивованої відмови призначення на посаду керівника ДП «НДП «Докучаєвське». Таке повідомлення направлено з пропуском строку, встановленого пунктом 6 Порядку № 818, який передбачає, що відповідне повідомлення разом із карткою погодження (вмотивованої відмови) повинно бути надіслано керівникові центрального органу виконавчої влади не пізніше 14 днів після надходження відповідної пропозиції щодо призначення на посаду. Після спливу відповідного строку кандидатура позивачки на підставі абзацу 2 пункту 6 Порядку № 818 вважалася погодженою.
      Крім того, відповідно до пункту 7 Порядку № 818 після отримання Мінагрополітики відмови в погодженні головою Харківської ОДА кандидатури позивачки на посаду директора підприємства, міністерство повинно було повторно подати у п`ятиденний строк пропозицію щодо її призначення на цю посаду. Однак відповідач у строк, встановлений пунктом 7 цього Порядку, повторно не звернувся з відповідною пропозицією до голови Харківської ОДА.
      30 вересня 2015 року у зв`язку зі зміною обставин щодо погодження кандидатури ОСОБА_1 на посаду директора підприємства, Харківська ОДА направила на адресу Мінагрополітики повідомлення, яким просила залишити без розгляду її повідомлення від 03 липня 2015 року та повернути його назад. Також повідомила, що Харківська ОДА погоджує її призначення на вказану посаду. Незважаючи на це, до теперішнього часу на її адресу не надходило будь-яких пропозицій про укладання контракту та наказів про призначення на посаду директора ДП «НДП «Докучаєвське».
      02 вересня 2015 року наказом ДП «НДП «Докучаєвське» № 184-п виконуючим обов`язки директора ДП «НДП «Докучаєвське» до призначення керівника у встановленому законом порядку призначено ОСОБА_2 .
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      06 червня 2017 року рішенням Харківського районного суду Харківської області позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано бездіяльність Мінагрополітики щодо погодження кандидатури ОСОБА_1 на посаду директора ДП «НДП «Докучаєвське» протиправною. Визнано кандидатуру ОСОБА_1 на посаду директора ДП «НДП «Докучаєвське» погодженою. Зобов`язано Мінагрополітики вчинити дії щодо призначення ОСОБА_1 на посаду директора ДП «НДП «Докучаєвське» як переможця конкурсу, проведеного згідно з Порядком № 777.
      Рішення суду мотивовано тим, що бездіяльність відповідача щодо погодження кандидатури ОСОБА_1 на посаду директора ДП «НДП «Докучаєвське» є протиправною, а кандидатуру позивачки на цю посаду погоджено відповідно до пункту 6 Порядку № 818 та листа Харківської ОДА від 30 вересня 2015 року № 01-45/7209.
      Крім того, суд зробив висновок, що належним способом відновлення порушених прав та законних інтересів позивачки, крім визнання протиправною бездіяльності відповідача, буде зобов`язати його вчинити дії щодо призначення ОСОБА_1 на посаду директора підприємства, бо саме такий спосіб захисту буде ефективним та відновить права позивачки. Саме по собі визнання бездіяльності протиправною без визначення дій, які необхідно вчинити органу державної влади для відновлення порушених прав позивачки, є неефективним способом їх захисту та може створити юридичну невизначеність і, як наслідок, відсутність позитивних змін для останньої.
      25 жовтня 2017 року ухвалою Апеляційного суду Харківської області апеляційну скаргу Мінагрополітики залишено без задоволення, рішення Харківського районного суду Харківської області від 06 червня 2017 року - без змін.
      Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, посилаючись на те, що суд першої інстанції зробив правильний висновок про протиправну бездіяльність відповідача щодо невчинення передбачених Порядком № 818 дій при процедурі погодження кандидатури ОСОБА_1 на посаду директора ДП «НДП «Докучаєвське» та обґрунтовано визнав її кандидатуру погодженою на цю посаду, адже вказана бездіяльність має характер свавільної та не ґрунтується на вимогах чинного законодавства, зокрема постановах Кабінету Міністрів України, якими відповідач має керуватися у своїй діяльності згідно з частиною першою статті 3 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади».
      Короткий зміст вимог, наведених у касаційній скарзі
      У квітні 2018 року Мінагрополітики звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просило оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити, оскільки, на його думку, суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга аргументована тим, що висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи. Суди неправильно застосували норми матеріального та процесуального права. Зокрема, суди не врахували, що листом Харківської ОДА від 03 липня 2015 року відмовлено у погодженні ОСОБА_1 на відповідну посаду. Підставою такої відмови зазначено те, що у період перебування ОСОБА_1 на посаді директора підприємства це підприємство не виконувало функцій, передбачених його статутом, а також мали місце факти нецільового використання земель сільськогосподарського призначення.
      Повторне рішення Харківською ОДА прийнято лише 30 вересня 2015 року, тобто після призначення Мінагрополітики виконуючого обов`язки керівника вказаного підприємства ОСОБА_2 , а також після спливу двох місяців з дати прийняття первинного рішення про непогодження кандидатури ОСОБА_1 на посаду керівника підприємства, проте постановою КМУ № 818 визначено обмежені строки для прийняття повторного рішення - місячний термін у сукупності.
      Спір між ОСОБА_1 та Мінагрополітики вже вирішувався і рішенням Апеляційного суду Харківської області від 06 червня 2016 року у справі № 635/8342/15 у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено з тих підстав, що до участі у справі судом першої інстанції не залучено Харківську ОДА.
      Крім того, на думку Мінагрополітики, прийняття рішення про призначення директора підприємства є суто дискреційними повноваженнями міністерства, а тому суд не може втручатися в такі повноваження державного органу. вимоги чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини.
      Позиція інших учасників справи
      У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 вказала, що оскаржувані судові рішення є законними й обґрунтованими, такими, що ухвалені з дотриманням норм матеріального і процесуального права та не можуть бути скасовані з підстав, зазначених у касаційній скарзі. Тому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      04 липня 2018 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
      16 квітня 2020 року ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу призначено до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів.
      06 травня 2020 року ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з таких підстав:
      Суди попередніх інстанції розглянули справу за правилами цивільного судочинства.
      Проте вказане не відповідає правовому висновку, викладеному у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 15 травня 2019 року у справі № 808/4168/17 (провадження № 11-1533апп18), від 05 червня 2019 року у справі № 817/1678/18 (провадження № 11-281апп19), від 15 квітня 2020 року у справі № 456/1165/18 (провадження № 11-653апп19).
      У названих судових рішеннях Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що питання призначення на посаду керівника державного навчального закладу є виключною компетенцією органу місцевого самоврядування, а відповідне рішення конкурсної комісії про таке призначення є рішенням конкурсної комісії в розумінні пункту 9 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) і така справа підлягає розгляду судами адміністративної юрисдикції.
      Суди цивільної юрисдикції завжди вважали, що такі справи належать до юрисдикції цивільного судочинства, у цьому порядку вони завжди розглядалися як трудові спори.
      Так, Верховний Суд України у постанові від 01 березня 2017 року у справі № 6-2485 цс16 (№ 761 /17034/15-ц) погодився з тим, що спір, який також виник з участі у конкурсі до Національної школи суддів України, яка згідно зі статтею 104 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є державною установою, розглянутий за правилами цивільного судочинства. Велика Палата Верховного Суду від цього висновку не відступала.
      Посилання Великої Палати Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 808/4168/17 (провадження № 11-1533апп18) на те, що положення пункту 9 частини першої статті 19 КАС України є новелою адміністративного процесуального законодавства, оскільки розгляд такої категорії спорів віднесено до адміністративної юрисдикції у зв`язку зі змінами до цього кодексу, які набрали чинності 15 грудня 2017 року, а тому не можуть братися до уваги роз`яснення постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року № 8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів», на думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, є спірними, так як зазначена вище норма КАС України не змінювалася з часу набрання чинності КАС України.
      Як зазначила колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, підтвердженням того, що такі справи є трудовими, є й те, що 15 січня 2020 року законодавець доповнив статтю 150 ЦПК України частиною одинадцятою, якою заборонив забезпечення цивільного позову у разі проведення, зокрема, конкурсу, що проводяться від імені держави. Тобто ці справи є цивільними, а положення пункту 9 частини першої статті 19 КАС України, на яку посилається Велика Палата Верховного Суду, стосуються виключно публічно-правових спорів.
      Посилаючись на вказане, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала за необхідне відступити від правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в її постановах від 15 травня 2019 року у справі № 808/4168/17 (провадження № 11-1533апп18), від 05 червня 2019 року у справі № 817/1678/18 (провадження № 11-281апп 19), від 15 квітня 2020 року у справі № 456/1165/18 (провадження № 11-653апп19). Крім цього, вважала, що передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.
      30 червня 2020 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
      Суди встановили, що 28 грудня 2011 року наказом Мінагрополітики № 293-п ОСОБА_1 призначено на посаду директора ДП «НДГ «Докучаєвське» з наступним укладенням з нею контракту.
      23 січня 2012 року сторони уклали контракт № 4642 на термін з 25 січня 2012 року до 25 січня 2015 року.
      26 січня 2015 року наказом Мінагрополітики № 8-п на підставі листа-попередження від 30 жовтня 2014 року ОСОБА_1 звільнено з посади директора ДП «НДГ «Докучаєвське» на підставі пункту 2 статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
      У зв`язку з відкриттям вакансії директора ДП «НДГ «Докучаєвське» оголошено конкурсний відбір на заміщення вакантної посади.
      Переможцем конкурсного відбору керівників суб`єктів господарювання державного сектору економіки на посаду директора ДП «НДГ «Докучаєвське» визначено ОСОБА_1 , про що на офіційному сайті міністерства розміщено відповідну інформацію.
      03 червня 2015 року перший заступник міністра аграрної політики України направив до Харківської ОДА лист № 37-25-4-11/8759 про погодження призначення на посаду директора ДП «НДГ «Докучаєвське» ОСОБА_1 як переможця конкурсного відбору керівників суб`єктів господарювання державного сектору економіки. Зазначений лист Харківська ОДА отримала 12 червня 2015 року.
      03 липня 2015 року Харківська ОДА листом № 01-45/4940 повідомила міністерство, що призначення ОСОБА_1 на посаду директора ДП «НДГ «Докучаєвське» не погоджено та направила картку вмотивованої відмови призначення на посаду керівника підприємства.
      02 вересня 2015 року наказом міністра аграрної політики та продовольства України № 184-п виконуючим обов`язки директора ДП «НДГ «Докучаєвське» призначено ОСОБА_2 .
      У подальшому 30 вересня 2015 року голова Харківської ОДА повідомив листом відповідача, що у зв`язку зі зміною обставин щодо погодження ОСОБА_1 на посаду директора ДП «НДГ «Докучаєвське» Харківська ОДА просить залишити без розгляду лист від 03 липня 2015 року № 01-45/4940 та повернути його до Харківської ОДА. Одночасно цим же листом Харківська ОДА погодила призначення ОСОБА_1 на посаду директора ДП «НДГ «Докучаєвське». Разом із повідомленням Харківська ОДА направила картку погодження призначення на посаду керівника підприємства.
      22 жовтня 2015 року Мінагрополітики листом № 37-25-4-11/17455 звернулося до Харківської ОДА з проханням остаточно визначитися з позицією Харківської ОДА щодо погодження призначення ОСОБА_1 на посаду директора ДП «НДГ «Докучаєвське» для прийняття міністерством відповідних управлінських рішень.
      На зазначений лист Харківська ОДА повідомила міністерство про направлення листа від 30 вересня 2015 року, в якому вона висловила позицію щодо погодження призначення ОСОБА_1 на посаду директора ДП «НДГ «Докучаєвське».
      Станом на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій відповідач не вчинив жодних дій щодо призначення позивачки як переможця конкурсу на посаду директора ДП «НДП «Докучаєвське», що стало підставою для звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом.
      Що стосується відступу від правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в її постановах від 15 травня 2019 року у справі № 808/4168/17 (провадження № 11-1533апп18), від 05 червня 2019 року у справі № 817/1678/18 (провадження № 11-281апп19), від 15 квітня 2020 року у справі № 456/1165/18 (провадження № 11-653апп19), як підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, необхідно зазначити таке.
      У постанові від 15 травня 2019 року у адміністративній справі № 808/4168/17 (провадження № 11-1533апп18) за позовом фізичної особи до Запорізької обласної ради, третя особа - директор Комунального закладу «Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр імені В. Г. Магара» Запорізької обласної ради, про визнання протиправними та скасування рішень, прийнятих за результатами проведення конкурсу:
      Указаний адміністративний позов подано до суду 27 грудня 2017 року.
      Предметом цього спору були такі вимоги:
      - визнання протиправним і скасування рішення конкурсної комісії з проведення конкурсного добору на посаду директора театру імені В. Г. Магара, оформленого протоколом від 14 лютого 2017 року № 2;
      - визнання протиправним і скасування рішення відповідача від 06 квітня 2017 року № 05 «Про призначення фізичної особи директором Комунального закладу «Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр імені В. Г. Магара» Запорізької обласної ради».
      За наслідками розгляду справи Велика Палата Верховного Суду задовольнила касаційну скаргу позивача, скасувала постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 21 серпня 2018 року, а справу направила для продовження розгляду до Третього апеляційного адміністративного суду.
      Велика Палата Верховного Суду вважала, що спір у цій справі має ознаки публічно-правового, а тому підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Велика Палата Верховного Суду зазначила, що питання призначення на посаду керівника комунального закладу культури є виключною компетенцією органу місцевого самоврядування, а відповідне рішення конкурсної комісії про таке призначення є рішенням конкурсної комісії в розумінні пункту 9 частини першої статті 19 КАС України.
      Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що оскільки предметом спору у цій справі є рішення конкурсної комісії, яке є обов`язковим для органу місцевого самоврядування та має вплив на багатьох осіб - членів відповідної територіальної громади, у спільній власності якої перебуває такий заклад культури, а не подальші трудові відносини призначеного керівника комунального закладу культури, то такий спір повинен бути вирішений за правилами адміністративного судочинства.
      У постанові від 05 червня 2019 року у адміністративній справі № 817/1678/18 (провадження № 11-281апп19) за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Рівненської обласної ради про визнання протиправними та скасування рішень зазначено, що предметом цього позову були вимоги про визнання протиправними і скасування рішень постійно діючої конкурсної комісії для проведення конкурсів на зайняття посад керівників закладів охорони здоров`я спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Рівненської області: від 23 квітня 2018 року, оформлене протоколом № 1; від 14 травня 2018 року, оформлені протоколами № 2 та № 3; від 18 травня 2018 року № 950 «Про контракт з головним лікарем комунального закладу «Рівненська обласна клінічна лікарня» Рівненської обласної ради».
      Адміністративний позов подано до суду у червні 2018 року.
      Велика Палата Верховного Суду не погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про те, що спір у цій справі стосується трудових відносин, а правовідносини, що склалися між сторонами, не мають ознак публічно-правових, не пов`язані з прийняттям на публічну службу, її проходженням чи звільненням з неї, відтак спір має приватноправовий характер.
      Велика Палата Верховного Суду вказала, що визначення законодавцем порядку проведення конкурсу органами місцевого самоврядування на заняття посад керівників закладів охорони здоров`я відповідного рівня має на меті, в першу чергу, дотримання публічного інтересу, а саме: інтересу громади на належне управління такими закладами охорони здоров`я.
      Питання призначення на посаду керівника комунального закладу охорони здоров`я є виключною компетенцією органу місцевого самоврядування, а рішення комісії про призначення на посаду керівника комунального закладу охорони здоров`я є рішенням конкурсної комісії в розумінні пункту 9 частини першої статті 19 КАС України.
      За наслідками розгляду вказаної справи Велика Палата Верховного Суду задовольнила касаційну скаргу позивача, скасувала ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2018 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2018 року, а справу направила для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      При цьому Велика Палата Верховного Суду зауважила, що суди першої й апеляційної інстанцій не встановили, що на момент подання документів для участі у конкурсі позивач знаходився у трудових відносинах із відповідачем або із відповідним закладом охорони здоров`я, тому відсутні підстави вважати, що між позивачем та відповідною конкурсною комісією виникли трудові правовідносини.
      У постанові від 15 квітня 2020 року у справі № 456/1165/18 (провадження № 11-653апп19) за позовом фізичної особи до Департаменту освіти і науки Львівської обласної державної адміністрації про скасування рішення конкурсної комісії Велика Палата Верховного Суду задовольнила касаційну скаргу позивача, скасувала ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 10 липня 2018 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 28 серпня 2018 року, а адміністративну справу направила до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Адміністративний позов подано у березні 2018 року.
      Предметом позову вказано такі вимоги:
      - визнання незаконним призначення фізичної особи на посаду директора Державного навчального закладу «Вище професійне училище № 8 м. Стрия»;
      - скасування рішення конкурсної комісії від 18 грудня 2017 року про продовження контракту фізичній особі на посаді директора ДНЗ «ВПУ № 8 м. Стрия».
      Велика Палата Верховного Суду не погодилася з висновками судів про закриття провадження у справі на тій підставі, що спір не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      Як зазначила Велика Палата Верховного Суду, питання призначення на посаду керівника державного навчального закладу є виключною компетенцією органу місцевого самоврядування, а відповідне рішення конкурсної комісії про таке призначення є рішенням конкурсної комісії у розумінні пункту 9 частини першої статті 19 КАС України.
      На підтвердження такого висновку Велика Палата Верховного Суду послалася на свої постанови від 15 травня 2019 року у справі № 808/4168/17 (провадження № 11-1533апп18), від 05 червня 2019 року у справі № 817/1678/18 (провадження № 11-281апп19) та вважала, що підстав для відступу від висновків Великої Палати Верховного Суду не вбачається.
      Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від указаного висновку і в межах справи, що розглядається.
      Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачено у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Україною.
      Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
      Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
      Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04).
      Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
      У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France)).
      Крім того, у розумінні частини першої статті 6 Конвенції право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.
      Водночас особі, яка звернулася до суду за захистом свого права, повинна бути забезпечена можливість реалізувати вказані вище права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист визначає зміст права на доступ до суду.
      Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року у справі № 9-зп щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України, частини першої статті 55 Конституції України, кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
      Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, що відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене (пункт 2 цього Рішення Конституційного Суду України).
      У статті 124 Конституції України передбачено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
      Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      Законом може бути визначений обов`язковий досудовий порядок урегулювання спору.
      Отже у Конституції України визначено, що у разі виникнення спору між будь-якими особами, він має розглядатися у національних судах з урахуванням правил юрисдикції та підсудності.
      Єдине обмеження, встановлене Конституцією України, це пряма вказівка закону про обов`язковий досудовий порядок урегулювання такого спору.
      У разі відсутності такої вказівки, будь-які обмеження доступу до суду є недопустимими й протирічать як міжнародним зобов`язанням України, яка ратифікувала Конвенцію, так і Конституційним засадам.
      Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Гарантією дотримання вказаними органами та їх посадовими особами таких вимог і є можливість оскарження цих рішень, дій чи бездіяльності до суду, оскільки у іншому випадку ця норма Конституції буде ілюзорною, а вказані органи та їх посадові особи, які мають широкий вплив на права як юридичних, так і фізичних осіб, матимуть можливість чинити свавілля.
      Саме можливість судового розгляду, доступ до правосуддя і є тією основною гарантією законності дій державних органів та їх посадових осіб, як і законодавчо закріплений принцип відшкодування шкоди, спричиненої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю таких органів чи їх посадових осіб.
      Тобто необхідно розмежовувати вимоги позивачки до Мінагрополітики, які мають публічно-правову природу, хоча і мають наслідком укладення трудового контракту, однак виникли щодо дотримання належної процедури призначення керівника державного підприємства, так і інші вимоги, які обумовлені саме рішеннями та діями суб`єкта владних повноважень, що вплинуло безпосередньо на права позивачки.
      У поданому у січні 2017 року до суду в порядку цивільного судочинства позові ОСОБА_1 просила визнати бездіяльність Мінагрополітики щодо погодження її кандидатури на посаду директора ДП «НДП «Докучаєвське» протиправною; визнати її кандидатуру на посаду директора ДП «НДП «Докучаєвське» погодженою; зобов`язати Мінагрополітики вчинити дії щодо призначення її на посаду директора ДП «НДП «Докучаєвське» як переможця конкурсу, проведеного згідно з Порядком № 777.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      Згідно з частиною третьою статті 2 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Статтею 15 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом, було встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Так, питання стосовно справ, що відносяться до юрисдикції загальних судів, врегульоване у статті 19 ЦПК України у чинній редакції, якою передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      Згідно з частиною першою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
      За пунктом 7 частини першої статті 3 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно- владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Разом із цим у статті 6 КАС України у редакції, чинній на час звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом передбачалося, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
      Питання юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ на час звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом регулювалося статтею 17 КАС України, у частині першій якої передбачалося, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку з здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв`язку з публічним формуванням суб`єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.
      У пункті 1 частини другої статті 17 КАС України визначалося, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
      У пункті 9 частини першої статті 19 КАС України в чинній редакції, яка діє з 15 грудня 2017 року, встановлює, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема у спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб; спорах, що виникають у зв`язку з оголошенням, проведенням та/або визначенням результатів конкурсу з визначення приватного партнера та концесійного конкурсу.
      Тобто з набранням чинності 15 грудня 2017 року Закону № 2147-VIII до КАС України внесено зміни, у тому числі й стосовно обсягу юрисдикції адміністративних судів. Зокрема, доповнено перелік публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, спорами щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб (пункт 9 частини першої статті 19 КАС України).
      Можна зробити висновок, що на час звернення з позовом ОСОБА_1 до компетенції адміністративних судів належали спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад.
      Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Частиною третьою статті 21 Кодексу законів про працю України визначено, що особливою формою трудового договору є контракт, у якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть установлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.
      Ураховуючи фактичні обставини справи у взаємозв`язку з наведеними правовими положеннями законодавства, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що відносини, які виникають з приводу призначення/звільнення керівника державного навчального закладу, продовження контракту, є трудовими.
      Тому вважала, що відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      У справі, що розглядається, позов подано до суду у січні 2017 року, тобто до внесення змін до процесуальних кодексів, зокрема до ЦПК України та КАС України на підставі Закону № 2147-VIII.
      Тобто станом на час звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом (тобто на час вчинення відповідної процесуальної дії) КАС України не містив положень щодо оскарження в адміністративних судах рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб (пункт 9 частини першої статті 19 цього Кодексу). Таким чином, положення пункту 9 частини першої статті 19 КАС України у справі № 635/551/17 за позовом ОСОБА_1 не можуть застосовуватися, оскільки предметна юрисдикція спору визначається при вирішенні питання про відкриття провадження у суді першої інстанції.
      У справах № 808/4168/17 (провадження № 11-1533апп18), № 817/1678/18 (провадження № 11-281апп19), № 456/1165/18 (провадження № 11-653апп19), в яких Велика Палата Верховного Суду зробила відповідні висновки щодо юрисдикційності спору з оскарження рішень конкурсної комісії, позови подано до адміністративних судів на час дії КАС України у редакції Закону № 2147-VIII, тобто за дії пункту 9 частини першої статті 19 КАС України, який, як вже зазначалося, передбачав оскарження в адміністративних судах рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб.
      Отже, у справі № 635/551/17 за позовом ОСОБА_1 та в справах № 808/4168/17 (провадження № 11-1533апп18), № 817/1678/18 (провадження № 11-281апп19), № 456/1165/18 (провадження № 11-653апп19) має місце різне нормативно-правове регулювання питання юрисдикційності спору з оскарження рішень конкурсної комісії. Пункт 9 частини першої статті 19 КАС України у справі № 635/551/17 за позовом ОСОБА_1 не може застосовуватися.
      А тому відступати від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 15 травня 2019 року у справі № 808/4168/17 (провадження № 11-1533апп18), від 05 червня 2019 року у справі № 817/1678/18 (провадження № 11-281апп19), від 15 квітня 2020 року у справі № 456/1165/18 (провадження № 11-653апп19), у межах справи, що розглядається, підстав не вбачається.
      Щодо розгляду справи по суті
      Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
      Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
      У випадку порушення вказаних прав особа має право звернутися до суду за їх захистом.
      При цьому, Кодекс законів про працю України є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, що виникають у сфері трудового права, та визначає, зокрема, основні трудові права громадянина, до яких і належить право на звернення до суду про вирішення спору.
      Процедура конкурсного відбору керівників суб`єктів господарювання державного сектору економіки врегульована Порядком № 777.
      Згідно з пунктом 2 зазначеного Порядку (у редакції від 21 лютого 2015 року, чинній на час проведення відповідачем конкурсу) призначення керівників суб`єктів господарювання державного сектору економіки здійснюється виключно за результатами конкурсного відбору.
      За положеннями пункту 2 Порядку № 777 підставою для оголошення конкурсного відбору керівника підприємства (далі - конкурсний відбір) є рішення (наказ) міністерства, Фонду державного майна або іншого органу, який виконує функцію з управління підприємством (далі - суб`єкт управління), із зазначенням строку приймання заяв і проведення конкурсного відбору, яке приймається не пізніше ніж через 10 днів після відкриття вакансії керівника підприємства (для підприємств, функції з управління якими виконує КМУ, - рішення КМУ).
      Для проведення конкурсного відбору орган управління утворює постійно діючу комісію.
      Відповідно до пункту 20 цього Порядку рішення комісії (а у випадках, визначених абзацами другим і третім цього пункту, - рішення Кабінету Міністрів України) за результатами конкурсного відбору є підставою для укладення контракту між суб`єктом управління (господарською структурою) та переможцем конкурсного відбору.
      Погодження призначення керівника підприємства головою місцевої держадміністрації проводиться в установленому порядку. У разі вмотивованої відмови голови облдержадміністрації (підтримки головою облдержадміністрації вмотивованої відмови голови райдержадміністрації) у погодженні призначення керівника підприємства суб`єкт управління вносить на розгляд КМУ пропозиції щодо надання згоди на призначення такого керівника.
      Процедуру погодження з головами місцевих держадміністрацій призначення на посаду та звільнення з посади (крім звільнення за власним бажанням) керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (далі - підприємство), визначено Порядком № 818.
      Згідно з вимогами пункту 2 Порядку № 818 за наявності вакантної посади керівника підприємства керівник міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади (далі - центральний орган виконавчої влади) приймає у тижневий строк рішення щодо оголошення конкурсу на її заміщення.
      За результатами конкурсу керівник центрального органу виконавчої влади подає у 10-денний строк Голові Ради міністрів Автономної Республіки Крим, голові відповідної місцевої держадміністрації пропозицію щодо погодження призначення на посаду керівника підприємства, який є переможцем конкурсу.
      Відповідно до положень пункту 6 Порядку № 818 повідомлення про погодження або вмотивовану відмову у погодженні призначення на посаду або звільнення з посади керівника підприємства разом із карткою погодження (вмотивованої відмови) призначення на посаду або звільнення з посади керівника підприємства не пізніше 14 днів після її надходження надсилається керівникові центрального органу виконавчої влади, які додаються до особової справи кандидата на посаду за місцем роботи.
      У разі, коли протягом 14 днів повідомлення про погодження або вмотивовану відмову у погодженні призначення на посаду або звільнення з посади керівника підприємства Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим, головою місцевої держадміністрації не надіслані, пропозиція вважається погодженою.
      За змістом пункту 7 Порядку № 818 у разі вмотивованої відмови Голови Ради міністрів Автономної Республіки Крим, голови місцевої держадміністрації у погодженні пропозиції щодо призначення на посаду керівника підприємства керівник центрального органу виконавчої влади повторно подає у п`ятиденний строк пропозиції щодо призначення на посаду керівника підприємства. У разі повторної відмови Голови Ради міністрів Автономної Республіки Крим, голови місцевої держадміністрації у погодженні призначення на посаду керівника підприємства керівник центрального органу виконавчої влади вносить у 10-денний строк пропозицію щодо погодження призначення на посаду керівника підприємства на розгляд КМУ за участю Голови Ради міністрів Автономної Республіки Крим, голів місцевих держадміністрацій.
      Відповідно до положень пунктів 8, 9 Порядку № 818 подання про надання згоди на призначення на посаду та звільнення з посади керівника підприємства розглядається КМУ у 10-денний строк з дня надходження. У разі коли КМУ не погоджується з пропозицією щодо призначення на посаду керівника підприємства, керівник центрального органу виконавчої влади приймає рішення про повторне проведення конкурсу або визначає іншого кандидата на посаду за умови непроведення конкурсу.
      За положеннями пункту 10 Порядку № 818 у разі погодження Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим, головою місцевої держадміністрації пропозиції щодо погодження призначення на посаду та звільнення з посади керівника підприємства керівник центрального органу виконавчої влади видає у тижневий строк в установленому порядку наказ про призначення, а у дводенний строк наказ про звільнення.
      У справі, що розглядається, встановлено, що повідомлення про непогодження кандидатури позивачки на посаду керівника підприємства Харківська ОДА надіслала відповідачу 03 липня 2015 року, тобто в строк, що перевищує 14 днів після надходження пропозиції.
      Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 щодо здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
      Пунктом 2 Порядку № 777 (у редакції від 21 лютого 2015 року, чинній на час проведення відповідачем конкурсу) встановлено, що, призначення керівників суб`єктів господарювання державного сектору економіки здійснюється виключно за результатами конкурсного відбору. А пунктом 20 цього Порядку передбачено, що рішення комісії за результатами конкурсного відбору є підставою для укладення контракту між суб`єктом управління (господарською структурою) та переможцем конкурсного відбору.
      Разом із цим у пункті 10 цього Порядку встановлено, що погодження з Головою Ради міністрів Автономної республіки Крим, головами місцевих державних адміністрацій призначення на посади та звільнення з посад керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, у разі погодження головою місцевої держадміністрації пропозиції щодо погодження призначення на посаду та звільнення з посади керівника підприємства керівник центрального органу виконавчої влади видає у тижневий строк в установленому порядку наказ про призначення, а у дводенний строк наказ про звільнення.
      Відповідно до статті 2 КАС України у редакції, що була чинною на час звернення з позовом, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
      До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      Відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
      У статті 3 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» передбачено, що міністерства, інші центральні органи виконавчої влади у своїй діяльності керуються Конституцією України, цим та іншими законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства України. Організація, повноваження і порядок діяльності міністерств, інших центральних органів виконавчої влади визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України. Положення про міністерства, інші центральні органи виконавчої влади затверджує Кабінет Міністрів України.
      Зокрема, у справі, яка переглядається Великою Палатою Верховного Суду, позивачка звернулася до суду з позовними вимогами до суб`єкта владних повноважень (Мінагрополітики) про визнання протиправною бездіяльності Мінагрополітики щодо погодження її кандидатури на посаду директора ДП «НДП «Докучаєвське»; визнання погодженою кандидатури ОСОБА_1 на посаду директора цього державного підприємства; зобов`язання Мінагрополітики вчинити дії щодо призначення позивачки на посаду директора ДП «НДП «Докучаєвське», як переможниці конкурсу, проведеного згідно з Порядком № 777.
      Тобто предметом спору у справі не є визнання протиправним рішення, дії чи бездіяльності конкурсної комісії з відбору керівника суб`єкта господарювання державного сектору (державного підприємства), оскільки саме за результатами висновку конкурсної комісії позивачка визнана переможцем конкурсу.
      Тоді як у висновках Великої Палати Верховного Суду викладених у справах № 808/4168/17 (провадження № 11-1533апп18), № 817/1678/18 (провадження № 11-281апп19), № 456/1165/18 (провадження № 11-653апп19) предметом спору, водночас із визнанням незаконними рішень суб`єктів владних повноважень (відповідно Запорізької обласної ради, Рівненської обласної ради, Львівської обласної державної адміністрації) про призначення відповідних осіб на посади директорів комунальних та державних установ, закладів було також визнання протиправним і скасування рішень конкурсних комісій з проведення конкурсного добору на посади керівників зазначених установ, закладів публічного права.
      Таким чином, при вирішенні юрисдикції справи, застосуванню підлягає не пункт 9, частини першої статті 19 КАС України, а пункт 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції на час подання позову до суду) відповідно до якого юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      Мінагрополітики, бездіяльність якого оскаржується у справі, є суб`єктом владних повноважень у розумінні пункту 7 частини першої статті 3 КАС України. До того ж, зобов`язання про призначення відповідачем (Мінагрополітики) директора ДП «НДП «Докучаєвське» (за тими вимогами, які заявлені до суду) передбачає необхідність реалізації цим міністерством на основі законодавства публічно-владної функції з управління цим державним підприємством (суб`єктом господарювання державного сектору економіки) (пункт 12 Постанови Кабінету Міністрів України від 03 вересня 2008 року № 777 «Про проведення конкурсного відбору керівників суб`єктів господарювання державного сектору економіки»).
      Велика Палата Верховного Суду зазначає, що у вказаному спорі не можна вважати, що між сторонами виникли трудові правовідносини, оскількивідповідно до статті 21 Кодексу Законів про працю України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
      Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.
      Важливими ознаками трудових правовідносин є підстави їх виникнення, змінення чи припинення. Цьому сприяють певні юридичні факти. До основних підстав виникнення трудових правовідносин належать: укладення трудового договору, адміністративно-правовий акт, факт обрання на відповідну посаду, факт погодження з відповідними особами, допуск працівника до роботи.
      Тобто, можна зробити висновок, що трудові правовідносини - це врегульовані нормами трудового права суспільні відносини, що виникають у результаті укладення трудового договору (власне трудові), і зміст якого полягає у сукупності суб`єктивних прав і обов`язків з виконання працівником за винагороду роботи за певною професією, спеціальністю, кваліфікацією, посадою з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку, та зі створення належних умов для її виконання й оплати праці роботодавцем, а також відносини з приводу навчання й перекваліфікації за місцем праці та відносини, пов`язані з наглядом і контролем за додержанням трудового законодавства, вирішенням трудових спорів та працевлаштуванням громадян.
      З обставин вказаної справи вбачається, що трудовий договір (контракт) між сторонами укладено не було, адміністративно-правового акту щодо призначення позивачки на посаду директора ДП «НДП «Докучаєвське», як переможниці конкурсу, як підстави виникнення трудових правовідносин,Мінагрополітики не виносилося.
      Отже, справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, так як у даному випадку існує спір між фізичною особою, яка претендує на зайняття посади керівника суб`єкта господарювання державного сектору економіки, та органом державної влади -Мінагрополітики, до компетенції якого належить прийняття рішення про таке призначення.
      Предметом адміністративного судочинства, виходячи з його завдань, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення адміністративним судами спорів саме у сфері публічно-правових відносин (частина перша статті 2 КАС України).
      Можна зробити висновок, що процедура зайняття посади керівника державного підприємства не відбувається у порядку звичайних трудових (контрактних) правовідносин, а у рамках реалізації міністерством, Фондом державного майна, іншим органом, який здійснює управління об`єктами державної власності, на основі спеціального законодавства, у даному випадку відповідно до Порядку № 777, владних функцій щодо організаційно-кадрового забезпечення ефективного функціювання державного сектору економіки.
      Тобто спори з приводу зайняття посади керівника державного підприємства, до видання адміністративно-правового акту щодо призначення на посаду, у разі, якщо призначення на таку посаду за законодавством здійснюється міністерством, іншим органом виконавчої влади, не є такими, що підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Із урахуванням наведених норм процесуального права, правовідносини, які виникли між сторонами у справі, є адміністративно-правовими, тому справа підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
      У цьому випадку Харківський районний суд Харківської області та Апеляційний суд Харківської області не є «судом, встановленим законом» для розгляду зазначеного спору, адже спір підвідомчий судам не цивільної, а адміністративної юрисдикції.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України встановлено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу.
      З огляду на викладене, зазначена касаційна скарга підлягає задоволенню частково, оскаржувані судові рішення - скасуванню, а провадження у справі - закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 255, частини першої статті 414 ЦПК України.
      Велика Палата Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 414 ЦПК України роз`яснює, що у разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи. У разі наявності підстав для підсудності справи за вибором позивача у його заяві має бути зазначено лише один суд, до підсудності якого відноситься вирішення спору.
      Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      Якщо інше не передбачено законом, у разі закриття провадження у справі судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина сьома статті 141 ЦПК України).
      Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір»). Такого клопотання матеріали справи не містять.
      Керуючись статтями 259, 268, 402, 409, 414-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Міністерства аграрної політики та продовольства України задовольнити частково.
      Рішення Харківського районного суду Харківської області від 06 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 25 жовтня 2017 року скасувати.
      Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства аграрної політики та продовольства України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , Харківська обласна державна адміністрація, державне підприємство «Навчально-дослідне господарство «Докучаєвське» Харківського національного аграрного університету ім. В. В. Докучаєва» про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії закрити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: С. В. Бакуліна О. С. Золотніков
      В. В. Британчук О. Р. Кібенко
      Ю. Л. Власов В. С. Князєв
      М. І. Гриців Л. М. Лобойко
      Д. А. Гудима О. Б. Прокопенко
      В. І. Данішевська В. В. Пророк
      Ж. М. Єленіна Л. І. Рогач
      Джерело: ЄДРСР 93217982
    • By ANTIRAID
      печерський районний суд міста києва
      Справа № 757/45649/20-ц
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      18 лютого 2021 року Печерський районний суд м. Києва
      суддя Волкова С.Я.
      секретар Топал А.І.
      справа № 75745649/20-ц
      учасники справи:
      позивач: ОСОБА_1
      відповідач : Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»
      третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Швець Руслан Олегович
      третя особа: Шевченківський районний відділ державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ),
      розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Швець Руслан Олегович, Шевченківський районний відділ державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню,
      установив:
      20.10.2020 р. ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», просить визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис 8045, вчинений 12.07.2017 р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швецем Р.О. Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що виконавчий напис вчинено з порушенням норм чинного законодавства, а саме: за обставин пропущення строків позовної давності, оскільки на документах, за якими у кредитора з дня виникнення права вимоги минуло більше трьох років.
      Матеріали позовної заяви передано судді 21.10.2020 р. (протокол автоматизованого розподілу судової справи між суддями).
      Ухвалою суду від 26.10.2020 р. позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху.
      30.10.2020 р. позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про усунення недоліків позовної заяви.
      Ухвалою суду від 10.11.2020 р. відкрито провадження у справі.
      Відповідачем Акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» відзив на позовну заяву не подано.
      Третьою особою: приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швецем Русланом Олеговичем пояснення щодо позову або відзиву не подано.
      Третьою особою: Шевченківським районним відділом державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) пояснення щодо позову або відзиву не подано.
      Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
      Судом установлено, що 21.02.2007 р. між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» (правонаступником якого є Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк») укладено кредитний договір № б/н.
      12.07.2017 р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швецем Р.О. вчинено виконавчий напис, яким стягнуто із ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» кошти у сумі 10 574,00 доларів США, що за курсом 26,98 відповідно до службового розпорядження НБУ від 31.03.2017 р. складає 285 244,73 грн, з урахуванням 1 994,58 долари США заборгованості за тілом кредиту, 7 658,24 доларів США заборгованості за відсотками, 400,00 доларів США заборгованості з пені та комісії, 18,53 доларів США заборгованості по штрафам (фіксована частина), 502,64 долари США заборгованості по штрафам (відсоток від суми заборгованості), 1 800,00 грн витрат за вчинення виконавчого напису. Строк, за який проводиться стягнення, становить 10 років 1 місяць 10 днів, а саме: з 21.02.2007 р. по 31.03.2017 р.
      За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
      При цьому згідно статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
      Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом України «Про нотаріат» та іншими актами законодавства України (частина перша статті 39 Закону «Про нотаріат»). Цим актом є, зокрема, Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012 р. (далі - «Порядок»).
      Згідно статті 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України (далі - «Перелік документів»).
      За змістом статті 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.
      Порядок містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (пункти 1, 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку).
      Згідно підпункту 2.1 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника-фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису.
      У разі якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус вправі витребувати їх у стягувача (підпункт 2.2 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку).
      Крім того, підпунктами 3.2, 3.5 пункту 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку передбачено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів. При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку. Цей Перелік не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі України «Про нотаріат» та Порядку, а лише їх конкретизує.
      Статтею 50 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти.
      За результатами аналізу вищенаведених норм можна дійти наступних висновків.
      Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає у посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує виникнення права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло у стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання безспірного зобов`язання боржником. Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. Так само на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати й, крім того, також бути безспірною, заборгованість боржника перед стягувачем. Безспірність заборгованості боржника, у тому числі і внаслідок цивільно-правової відповідальності, - це обов`язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (стаття 88 Закону України «Про нотаріат»). Вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно із відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої вимоги боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого. З огляду на наведене та, виходячи з системного аналізу статей 15, 16, 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат», захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає у тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчинення виконавчого напису. Підставами оскарження виконавчих написів може бути як порушення нотаріусом процедури вчинення напису (наприклад, неповідомлення боржника про вимогу кредитора), так і необґрунтованість вимог до боржника.
      Суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. Разом із тим законодавством не визначений виключний перелік обставин, які свідчать про наявність спору щодо заборгованості. Ці обставини встановлюються судом відповідно до загальних правил цивільного процесу за наслідками перевірки доводів боржника та оцінки наданих ним доказів. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 05.07.2017 р. у справі № 6-887цс17, постанові Верховного Суду від 19.09.2018 р. у справі № 207/1587/16.
      Таким чином нотаріус перш ніж вчинити виконавчий напис повинен перевірити чи підпадає заявлена вимога під той вид заборгованості, про який йдеться в Переліку, чи подані всі передбачені Переліком документи, чи оформлені такі документи належним чином, чи підтверджують подані документи безспірність заборгованості боржника перед кредитором та прострочення виконання зобов`язання, чи не виник спір між зацікавленими особами, чи не минув встановлений законодавством строк для вчинення виконавчого напису. Аналогічну позицію викладено в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01.03.2017 р. у справі № 201/1662/16-ц.
      З матеріалів справи слідує і дана обставина була встановлена в судовому засіданні, що приватним нотаріусом при вчиненні виконавчого напису не дотримано вимог щодо безспірності заборгованості відповідача перед банком, у виконавчому написі нотаріуса зазначено період стягнення, який перевищує загальний строк позовної давності, тобто включає вимоги, з дня виникнення яких минуло більше трьох років. Аналізуючи вищезазначене, виконавчий напис може бути вчинений за наявності одночасно двох умов, а саме: з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років та підтверджено безспірність заборгованості.
      Згідно статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.
      Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
      За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
      Враховуючи, що стягнення заборгованості за виконавчим написом провадиться за період з 21.02.2007 р. по 31.03.2017 р., означене свідчить, що боржник не сплачував борг з цієї дати і банк був обізнаний про порушення свого права та у нього виникло право вчиняти дії для захисту порушеного права.
      Суд звертає увагу, що частиною другою статті 258 ЦК України передбачено, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені), втім в порушення вищезазначеної норми виконавчим написом нотаріуса поза межами річного строку спеціальної позовної давності з позивача стягнуто заборгованість за період з 21.02.2007 р. по 31.03.2017 р., отже у даному випадку нотаріус при вчиненні оспорюваного виконавчого напису порушив норми Закону України «Про нотаріат» та Порядку, а тому приходить висновку про обґрунтованість позовних вимог. За встановлених обставин оспорюваний виконавчий напис підлягає визнанню таким, що не підлягає виконанню.
      Відповідно до вимог частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір за подання позову у розмірі 840,80 грн підлягає стягненню з відповідача.
      Право на професійну правничу допомогу гарантовано статтею 59 Конституції України, офіційне тлумачення якої надано Конституційним Судом України у рішеннях № 13-рп/2000 від 16.11.2000 р., № 23-рп/2009 від 30.09.2009 р., зокрема, у рішенні № 23-рп/2009 від 30.09.2009 р. зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо.
      Згідно статті першої Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність -це незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
      Договір про надання правової допомоги -домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
      Згідно статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
      Згідно статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
      Згідно частин першої, третьої статті 134 ЦПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
      Відповідно до частин першої-п`ятої статті 137 ЦК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
      Отже при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
      Згідно частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
      Так, представництво інтересів позивача ОСОБА_1 здійснювалося адвокатом Василевською К.М. відповідно до договору про надання правової допомоги № 172 від 30.09.2020 р. та на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги серії АІ № 1059429 від 16.10.2020 р. На підтвердження розміру витрат на правничу допомогу ОСОБА_2 позивачем до матеріалів справи долучено рахунок на оплату № 558 від 06.10.2020 р., фіскальний чек 0.0.1860240151.1 від 06.10.2020 р., у договору про надання правової допомоги сторони визначили фіксований розмір вартості послуг (гонорару): заява про забезпечення позову, клопотання про витребування доказів, позовна заява.
      Згідно частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
      При вирішенні питання про розмір означених судових витрат, суд вважає, що всі дії, вчинені представником позивача в межах розгляду цивільної справи № 755/45649/20-ц, є правничою допомогою в розумінні вимог закону в межах саме даної цивільної справи, а тому витрати на професійну правничу допомогу адвоката Василевської К.М. у розмірі 7 500,00 грн підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.
      На підставі викладеного, керуючись статтями 12, 13, 19, 81, 141, 263-265, 267, 273, 274, 280, 354, 355 ЦПК України суд,
      вирішив:
      Позов - задовольнити.
      Визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис № 8045, вчинений 12.07.2017 р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швецем Русланом Олеговичем, про стягнення із ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», грошових коштів за кредитним договором № б/н від 21.02.2007 р. сумі 10 574,00 доларів США, що за курсом 26,98 відповідно до службового розпорядження НБУ від 31.03.2017 р. складає 285 244,73 грн.
      Стягнути з Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 840,80 грн сплаченого судового збору, 7 500,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
      Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги через Печерський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня складання цього рішення.
      Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду.
      Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ).
      Відповідач: Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського,1-Д, ЄДРПОУ: 14360570).
      Третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Швець Руслан Олегович (01001, м. Київ, вул. Лютеранська, 3, нежилі прим. З № 1 по № 5 (рупа прим. № 31) (в літ. А), офіс 31).
      Третя особа: Шевченківський районний відділ державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (01032, м. Київ, вул. Саксаганського, 110, ЄДРПОУ: 34967593).
      Суддя Волкова С.Я.
      Джерело: ЄДРСР 94961984