ANTIRAID

Постановление БП-ВС о юрисдикции спора и порядке взыскания убытков за пользование земельным участком без правоустанавливающих документов

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Постанова
Іменем України

23 травня 2018 року

м. Київ

Справа N 629/4628/16-ц

Провадження N 14-77 цс 18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача - Гудими Д.А.,

суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

розглянула справу за позовом першого заступника керівника Лозівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Лозівської міської ради Харківської області (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач) про стягнення збитків у вигляді неодержаного доходу внаслідок користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів

за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16 серпня 2017 року, ухвалене у складі судді Ткаченка О.А., й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 20 листопада 2017 року, постановлену колегією суддів у складі: Сащенка І.С., Коваленко І.П., Овсяннікової А.І.

Учасники справи:

позивач: Лозівська міська рада Харківської області, від імені якої в інтересах держави позов подав перший заступник керівника Лозівської місцевої прокуратури;

відповідач: ОСОБА_3.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. 23 листопада 2016 року позивач звернувся до суду про стягнення з відповідача 77 456,99 грн збитків у вигляді неодержаного доходу внаслідок користування відповідачем земельною ділянкою без правовстановлюючих документів.

2. Мотивував тим, що відповідач є власником нерухомого майна, а саме: нежитлової будівлі складу літ. "П" загальною площею 372,9 кв. м, розташованої на АДРЕСА_1; комплексу нежитлових будівель, який складається з: нежитлової будівлі контори літ. "А-1" загальною площею 82,9 кв. м, нежитлової будівлі прохідної літ. "Б" загальною площею 13,7 кв. м і нежитлової будівлі гаража літ. "Г" загальною площею 42,8 кв. м, що розташовані на АДРЕСА_2; комплексу нежитлових будівель, який складається з: нежитлової будівлі сільськогосподарського складу літ. "Е" загальною площею 899,4 кв. м і нежитлової будівлі сільськогосподарського складу літ. "Е-1", загальною площею 859,8 кв. м, які розташовані на АДРЕСА_3. Зазначене нерухоме майно належить відповідачеві на праві власності на підставі відповідних свідоцтв про право власності на нерухоме майно.

3. 15 лютого 2013 року позивач ухвалив рішення N 855 (далі - рішення N 855), яким надав відповідачу згоду на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок на АДРЕСА_1 (далі - земельні ділянки) з метою надання в оренду для будівництва й обслуговування будівель ринкової інфраструктури. Проте відповідач ці проекти землеустрою не розробив, умисно ухилився від укладання договорів оренди та від сплати за землекористування, чим порушив права власника земельних ділянок.

4. Через те, що відповідач користувався земельними ділянками без оформлення документів, що посвідчують право на них, 3 березня 2016 року йому було запропоновано укласти договір добровільного відшкодування збитків за таке користування земельними ділянками орієнтовною площею 0,4572 га та сплатити збитки у розмірі 3 % нормативної грошової оцінки за 2016 рік у розмірі 77 456,99 грн. Відповідач не відшкодував вказані збитки. Тому позивач просив їх стягнути у судовому порядку.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

5. 16 серпня 2017 року Лозівський міськрайонний суд Харківської області застосувавши, зокрема, статтю 22, главу 82, статтю 1212, частину першу статті 1214 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України та статті 152, 156-157 Земельного кодексу (далі - ЗК) України, ухвалив рішення про задоволення позовних вимог: стягнув з відповідача на користь позивача збитки за використання земельних ділянок без правовстановлюючих документів у сумі 77 456,99 грн.

6. Мотивував тим, що бездіяльність відповідача щодо вжиття передбачених законом заходів зі своєчасного оформлення права користування земельними ділянками призвела до неодержання територіальною громадою доходів. Відтак, їй як власнику землі завдано збитки, які мають бути стягнуті у судовому порядку.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

7. 20 листопада 2017 року Апеляційний суд Харківської області, застосувавши, зокрема, частину першу статті 1214 ЦК України та статті 152, 156-157 ЗК України, ухвалою залишив без змін рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16 серпня 2017 року.

8. Мотивував тим, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи та вимогам закону. Апеляційний суд вказав, що відповідач безоплатно користувався земельними ділянками без правовстановлюючих документів, чим завдав збитки територіальній громаді, які мають бути стягнуті у судовому порядку.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

9. 11 грудня 2017 року відповідач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою. Вказує на порушення судами норм матеріального та процесуального права і просить скасувати рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16 серпня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 20 листопада 2017 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції

10. 28 лютого 2018 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

11. Обґрунтував тим, що відповідач оскаржує рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16 серпня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 20 листопада 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

12. Відповідач вважає, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, неправильно розрахував збитки та застосував для їх розрахунку площу (0,4572 га), яка є більшою, ніж фактична площа земельних ділянок під нерухомим майном відповідача (0,22715 га). Вказує, що розмір орендної плати за їх використання станом на 2016 рік становить 8 548,10 грн. А тому розмір збитків, встановлений судами попередніх інстанцій у сумі 77 456,99 грн. є необґрунтованим.

13. Відповідач зазначив, що вчинив дії для розробки проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, які будуть надані в оренду для будівництва й обслуговування будівель ринкової інфраструктури. Вважає, що не міг укласти договір оренди земельних ділянок із незалежних від його волі причин, не з його вини, а з вини позивача, який у 2013 році відмовив у погодженні меж цих ділянок.

14. Відповідач вважає, що суд першої інстанції не застосував пункт 5.1 Порядку визначення та відшкодування Лозівській міській раді збитків, заподіяних внаслідок невикористання земельних ділянок, самовільного зайняття земельних ділянок та використання земельних ділянок з порушенням законодавства про плату за землю, затвердженого рішенням Лозівської міської ради від 3 лютого 2012 року N 537 (далі - Порядок N 537). Відповідно до вказаного пункту у випадку неоформлення документа, що посвідчує право користування земельною ділянкою у строк, встановлений у рішенні позивача про надання земельної ділянки в оренду або про поновлення договору її оренди, збитки визначаються після закінчення такого строку. Відповідач вказує, що суди не врахували тієї обставини, що позивач не встановлював строк для оформлення відповідачем документів, які підтверджують його право користування земельними ділянками.

15. Відповідач також зазначає, що суди вважали доведеним використання ним земельних ділянок з метою підприємницької діяльності, однак не врахували, що такий спір має розглядатися за правилами господарського судочинства.

(2) Доводи позивача

17. 22 січня 2018 року позивач подав відзив на касаційну скаргу. Вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій з'ясували всі фактичні обставини справи й ухвалили рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити оскаржені рішення без змін.

18. Зазначає, що розрахунок збитків проведений комісією позивача з визначення збитків, заподіяних внаслідок невикористання земельних ділянок, самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок за порушення законодавства про плату за землю, використання земельних ділянок без оформлення документів, що посвідчують право на земельну ділянку відповідно до закону (далі - комісія). Комісія керувалася Порядком N 537 на підставі відомостей, наданих Управлінням Держгеокадастру у Лозівському районі Харківської області, а витяг з протоколу засідання комісії, в якому наведений розрахунок збитків, був наданий суду та є у матеріалах справи.

19. Вказує, що жодних доказів відмови посадових осіб позивача у погодженні меж земельних ділянок відповідач не надав; факт подання ним позивачеві актів погодження меж земельних ділянок суди не встановили. Відповідач не дотримав максимальний встановлений законодавством шестимісячний строк з моменту укладення із землевпорядною організацією договору для забезпечення складання документації із землеустрою, оскільки досі така документація не розроблена.

20. На думку позивача, пункт 5.1 Порядку N 537 стосується лише випадків прийняття міською радою рішень про надання земельної ділянки в оренду або про поновлення договору її оренди. Відповідачу ж земельні ділянки в оренду передані так і не були.

21. Для обґрунтування правильності вирішення спору за правилами цивільного судочинства позивач вказує на пункт 7 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ" від 1 березня 2013 року N 3. Відповідно до вказаного пункту земельні відносини, суб'єктами яких є фізичні чи юридичні особи, органи місцевого самоврядування, органи державної влади, а об'єктами - землі у межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї), регулюються земельним і цивільним законодавством на принципах забезпечення юридичної рівності прав їх учасників, забезпечення гарантій прав на землю. Спори, що виникають із земельних відносин, в яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь у них суб'єкта владних повноважень, розглядаються за правилами цивільного судочинства. На переконання позивача, відповідач є власником нерухомого майна (нежитлових будівель) як фізична особа, а не як суб'єкт підприємницької діяльності. Тому підстав для розгляду справи за правилами господарського судочинства немає.

(3) Доводи прокурора

22. 22 січня 2018 року прокурор подав відзив на касаційну скаргу. Вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій повністю з'ясували всі фактичні обставини справи й ухвалили рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити оскаржені рішення без змін.

23. Вказує, що факт бездіяльності відповідача стосовно розроблення проектів землеустрою стосовно відведення земельної ділянки свідчить про його умисне ухилення від укладення договору оренди та від сплати за землекористування. Вважає, що докази у справі достовірно вказують на те, що з січня по грудень 2016 року відповідач користувався земельними ділянками, не оформив і не зареєстрував право оренди та не сплатив власнику орендну плату. Зазначає, що недоотримані доходи територіальної громади є збитками, які мали бути стягнуті з відповідача.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій

(1.1) Щодо розгляду справи за правилами цивільного судочинства

24. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).

25. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).

26. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, а також спорів, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів (пункт 1 та пункт 6 частини першої статті 12).

27. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 15 лютого 2013 року позивачухвалив рішення N 855, яким надав згоду на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок відповідачеві як громадянину. Суди також встановили, що протоколи засідання комісії позивача від 3 березня 2016 року та від 16 травня 2013 року й акти про визначення збитків від 3 березня 2016 року та від 16 травня 2013 року підтверджують, що проекти землеустрою стосовно відведення земельних ділянок відповідач не розробив, а на земельних ділянках знаходяться об'єкти нерухомого майна, власником яких він є. Крім того, у рішенні суду першої інстанції згадані договір від 20 березня 2013 року N 35/13/Ш про проведення робіт стосовно розробки проекту землеустрою земельної ділянки, замовником яких є відповідач як фізична особа, а також акти встановлення та погодження меж земельних ділянок (без дат), погоджені з власниками або користувачами суміжних земельних ділянок, окрім секретаря позивача.

28. Тобто, земельні правовідносини виникли між позивачем і відповідачем'як фізичною особою, зокрема, стосовно забезпечення розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для їх подальшого передання в оренду відповідачеві і фактичного використання ним земельних ділянок без оформлення договірних відносин з позивачем.

29. Суб'єктами земельних відносин є: громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування й органи державної влади (частина друга статті 2 ЗК України).

30. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду, зокрема, громадянам та юридичним особам України (частина друга статті 93 ЗК України).

31. Передання в оренду земельних ділянок комунальної власності громадянам у разі розташування на цих ділянках об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), які перебувають у їх власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 123 ЗК України (частина третя статті 124 цього кодексу).

32. Надання земельних ділянок комунальної власності в користування здійснюється на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, зокрема, у разі формування нової земельної ділянки (крім поділу й об'єднання) та в інших випадках, якщо ділянка не зареєстрована в Державному земельному кадастрі, і право власності на неї не зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни меж і цільового призначення такої земельної ділянки (частина перша статі 123 ЗК України).

33. Проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок є різновидом документації із землеустрою є (пункт "ґ" частини другої статті 25 Закону України "Про землеустрій").

34. Замовниками документації із землеустрою можуть бути, зокрема, органи місцевого самоврядування, землевласники та землекористувачі (частина перша статті 26 Закону України "Про землеустрій").

35. Розробники документації із землеустрою (юридичні особи, які мають не менше двох сертифікованих інженерів-землевпорядників, або фізичні особи-підприємці, які мають такий же статус) зобов'язані виконувати роботи зі складання документації із землеустрою у строк, передбачений договором. Максимальний строк складання документації із землеустрою не повинен перевищувати шести місяців з моменту укладення договору (пункт "г" частини другої статті 28 Закону України "Про землеустрій").

36. Орган місцевого самоврядування у двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки приймає рішення про надання земельної ділянки у користування (частина шоста статті 123 ЗК України).

37. Отже, за змістом вказаних приписів, а також статей 120 і 125 ЗК України отримання у користування (оренду) земельної ділянки комунальної власності та вчинення дій, спрямованих на виготовлення документації із землеустрою, не залежать від наявності у фізичної особи статусу підприємця. Його наявність не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця вона виступає в такій якості у всіх правовідносинах (див. постанову Великої Палати Верхового Суду від 13 березня 2018 року у справі N 306/2004/15-ц).

38. Відповідач як фізична особа придбав нежитлові приміщення, що знаходяться на земельних ділянках, а також отримав згоду позивача на розроблення проектів землеустрою щодо відведення цих ділянок з метою подальшого оформлення їх оренди для будівництва й обслуговування будівель ринкової інфраструктури.

39. Наявність у відповідача статусу підприємця не свідчить про те, що він виступає у такій якості, зокрема, у правовідносинах щодо замовлення документації із землеустрою для набуття в оренду земельних ділянок комунальної власності, а також у правовідносинах з користування земельними ділянками без укладення договору оренди.

40. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументами позивача про відсутність юрисдикції господарського суду для розгляду цієї справи та вважає, що спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства.

(1.2) Щодо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи

41. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

42. Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини").

43. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

44. Поняття "суд, встановлений законом", стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (див. mutatismutandispiшeння Європейського суду з прав людини у справі "Сокуренко і Стригун проти України" ("Sokurenko and Strygun v. Ukraine") від 20 липня 2006 року, заяви N 29458/04 та N 29465/04, § 24).

45. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (стаття 213). Близькі за змістом приписи передбачає ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду (стаття 263).

46. Консультативна рада європейських суддів у Висновку N 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що "якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. … Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов'язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система" (пункти 34-35).

47. Європейський суд з прав людини вказує на те, що "пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи" (див. mutatis mutandispiшeння Європейського суду з прав людини у справі "Проніна проти України" ("Pronina v. Ukraine") від 18 липня 2006 року, заява N 63566/00, § 23).

48. Відповідач у касаційній скарзі наголошує на тому, що суди попередніх інстанцій безпідставно відхилили його доводи щодо використання необґрунтованих площ земельних ділянок для розрахунку збитків і відсутності в належних доказів нормативної грошової оцінки земельних ділянок.

49. Перевіряючи застосування судами норм матеріального та процесуального права, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, щоу матеріалах справи зафіксовані чотири різні розміри площ земельних ділянок: 1) 0,4572 га (площа, визначена у протоколах та актах комісії позивача, - т. 1, а. с. 27-29, 33-35); 2) 0,22715 га (розрахована відповідачем площа земельних ділянок під об'єктами його нерухомого майна - т. 1, а. с. 206, 222; т. 2, а. с. 3); 3) 0,4347 га (площа земельних ділянок в актах встановлення та погодження меж земельних ділянок - т. 1, а. с. 57-60); 4) 0,3722 га (орієнтовна площа земельних ділянок, що планувалися для відведення відповідачу за схемою поділу земельних ділянок, яка долучена до позовної заяви, - т. 1, а. с. 26).

50. Відхиляючи заявлені відповідачем доводи щодо наявності підстав для застосування площі земельних ділянок 0,22715 га для розрахунку суми недоотриманих доходів позивача, суди не мотивували, чому за наявності в матеріалах справи різних показників площ земельних ділянок в основу рішень покладена саме площа, визначена комісією (0,4572 га).

51. Суди також не з'ясували, чи користується відповідач земельними ділянками лише в межах його об'єктів нерухомого майна або більшою площею, а відтак, чи не ґрунтується на припущеннях встановлення комісією орієнтовної площі для обрахунку збитків.

52. Згідно з пунктом "д" частини першої статті 156 ЗК України власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.

53. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України (частина третя статті 157 ЗК України). Такий порядок затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року N 284 (далі - Порядок N 284). Позивач також затвердив свій Порядок N 537.

54. Пункт 3 Порядку N 284 встановлює, що відшкодуванню підлягають інші збитки власників землі, включаючи і неодержані доходи, якщо вони обґрунтовані. А під неодержаним доходом розуміється, зокрема, дохід, який міг би одержати власник землі із земельної ділянки і який він не одержав внаслідок її тимчасового зайняття.

55. Відповідно до пункту 5.2 Порядку N 537, який покладений в основу оскаржуваних рішень, збитки визначаються за ставками орендної плати, які діяли на момент виникнення таких збитків.

56. Відповідач наголошував на тому, що у матеріалах справи відсутні витяги з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельних ділянок, відомості яких є обов'язковими при визначенні орендної плати. Проте суди відхилили вказані доводи, поклавши в основу рішень довідку від 7 березня 2017 року Управління Держгеокадастру у Лозівському районі Харківської області щодо базової вартості одного квадратного метра земельних ділянок станом на 1 січня 2016 року у розмірі 564,72 грн. Ця вартість була використана комісією для розрахунку збитків позивача, заподіяних відповідачем у 2016 році.

57. Згідно з абзацом 3 частини першої статті 13 Закону України "Про оцінку земель" нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки, зокрема, комунальної власності. Крім того, згідно з абзацом 1 пункту 289.1 Податкового кодексу України для визначення розміру орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок.

58. Дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки (частина друга статті 20 Закону України "Про оцінку земель").

59. З огляду на вказані приписи суди не обґрунтували відхилення доводів відповідача щодо визначення розміру орендної плати за земельні ділянки на підставі нормативної грошової оцінки.

(1.3) Щодо правової підстави для стягнення недоотриманої орендної плати

60. Суд першої інстанції застосував до правовідносин сторін приписи статті 22, глав 82 ("Відшкодування шкоди") та 83 ("Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави") ЦК України, глави 24 ЗК України ("Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам"), Порядок N 284 та Порядок N 537, затверджений позивачем. Суд першої інстанції встановив склад цивільного правопорушення у бездіяльності відповідача - невжитті ним передбачених законом заходів зі своєчасного оформлення права користування земельними ділянками, - що призвело до неодержання доходів територіальною громадою.

61. Апеляційний суд, вказавши, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, застосував для стягнення збитків з відповідача приписи глави 83 ЦК України, глави 24 ЗК України, Порядку N 284 і Порядку N 537.

62. Отже, суди попередніх інстанцій застосували до правовідносин сторін як приписи, які регламентують деліктне зобов'язання з відшкодування шкоди, завданої правопорушенням, так і приписи, що регламентують кондикційне зобов'язання, яке виникає з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.

63. Відповідно до пункту 2 частини другої статті 22 ЦК України збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

64. Частина перша статті 1166 ЦК України встановлює, що шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

65. Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. А згідно з пунктом "д" частини першої статті 156 ЗК України власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.

66. За змістом вказаних приписів ЦК України та ЗК України відшкодування шкоди (збитків) є заходом відповідальності, зокрема за завдану шкоду майну чи за порушення прав власника земельної ділянки.

67. Шкода, завдана майну юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 ЦК України). Підставою для відшкодування є наявність таких елементів складу цивільного правопорушення як: шкода; протиправна поведінка її заподіювача; причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вина. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Особа, яка завдала шкоду, звільняється від обов'язку її відшкодовувати, якщо доведе, що шкода заподіяна не з її вини (частина друга статті 1166 ЦК України).

68. Предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

69. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

70. Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала (див. висновок, сформульований Верховним Судом України у постанові від 2 березня 2016 року у справі N 6-3090цс15).

71. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень глави 83 ЦК України (див. висновок, сформульований Верховним Судом України у постанові від 2 жовтня 2013 року у справі N 6-88цс13).

72. За змістом приписів глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна у набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності у деліктних зобов'язаннях. Натомість, для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

73. Обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.

74. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що відповідач є власником вказаного у пункті 2 цієї постанови нерухомого майна, яке розміщене на земельних ділянках, право користування якими припинене рішенням позивача N 855 для Підприємства споживчої кооперації "Лозівська торгівельно-виробнича міжрайбаза" у зв'язку з продажем нерухомого майна, зокрема, відповідачеві. Законність рішення N 855 в частині припинення права постійного користування земельними ділянками оскаржувалась вказаним підприємством у судовому порядку, і, як встановив суд першої інстанції, 19 червня 2014 року Лозівський міськрайонний суд Харківської області ухвалив постанову, що набрала законної сили 25 липня 2014 року, якою у задоволенні позовних вимог відмовив.

75. Перехід прав на земельну ділянку, пов'язаний із переходом права на будинок, будівлю або споруду, регламентований у ЗК України. Так, якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (частина друга статті 120 ЗК України). Набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці, є підставою припинення права користування земельною ділянкою у попереднього землекористувача (пункт "е" частини першої статті 141 ЗК України).

76. За змістом глави 15 ЗК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, право користування земельною ділянкою комунальної власності реалізується через право постійного користування або право оренди.

77. Частина перша статті 93 ЗК України встановлює, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі також зобов'язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт "в" частини першої статті 96 ЗК України).

78. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права (стаття 125 ЗК України).

79. За змістом вказаних приписів виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені і яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права. Проте, враховуючи приписи частини другої статті 120 ЗК України, не є правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій ці будинок, будівля, споруда розташовані.

80. Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави застосовувати до спірних правовідносин приписи чинного законодавства України про відшкодування шкоди (збитків) власникам земельних ділянок.

81. До моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.

82. Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України (близькі за змістом висновки сформульовані у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі N 922/207/15).

83. Таким чином, суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, а суд апеляційної інстанції вказані порушення не виправив.

(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

(2.1) Щодо суті касаційної скарги

84. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

85. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив заяву учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

86. Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

87. Суд першої інстанції необґрунтовано відхилив заявлені відповідачем доводи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення цієї справи, зокрема щодо площі земельних ділянок для розрахунку суми недоотриманих доходів позивача, а також щодо визначення розміру орендної плати за земельні ділянки на підставі нормативної грошової оцінки. Суд апеляційної інстанції вказані порушення не виправив.

88. З огляду на те, що касаційна скарга є частково обґрунтованою, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16 серпня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 20 листопада 2017 року слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

(2.2) Щодо судових витрат

89. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору.

(3) Висновки про правильне застосування норм права

90. За змістом приписів глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна у набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності у деліктних зобов'язаннях. Натомість, для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

91. Обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.

92. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права. Виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені і яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Проте, враховуючи приписи частини другої статті 120 ЗК України, не є правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій ці будинок, будівля, споруда розташовані.

93. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно (частина перша статті 1212 ЦК України).

94. До моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.

З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416, 417, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргуОСОБА_3 задовольнити частково.

2. Рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16 серпня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 20 листопада 2017 року скасувати, а справу направити до Лозівського міськрайонного суду Харківської області на новий розгляд.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 13 липня 2018 року.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Большая палата указала, что по смыслу предписаний глав 82 и 83 ГК Украины для деликтных обязательств, возникающих из причинения вреда имуществу, характерно, в частности, уменьшение имущества потерпевшего, а для кондикционных - прирост имущества у приобретателя без достаточных правовых оснований. Вина причинителя вреда является обязательным элементом наступления ответственности в деликтных обязательствах. Зато для кондикционных обязательств вина не имеет значения, поскольку важным является факт неправомерного получения (сохранение) имущества одним лицом за счет другого.

Обязанность приобретателя возвратить потерпевшему безосновательно приобретенное (сохранено) имущество или возместить его стоимость не является мерой ответственности, поскольку приобретатель обязуется вернуть только имущество, которое безосновательно получил (сохранял), или стоимость этого имущества.

Право аренды земельного участка возникает на основании соответствующего договора с момента государственной регистрации этого права. Возникновение права собственности на дом, здание, сооружение не является основанием для возникновения права аренды земельного участка, на котором они размещены и который не был отведен в аренду предыдущему владельцу. Однако, учитывая предписания части второй статьи 120 ЗК Украины, не является правонарушением отсутствие у владельца дома, здания, сооружения зарегистрированного права аренды на земельный участок, на который нет другого владельца и на котором эти дом, здание, сооружение расположены.

Лицо, которое приобрело имущество или сохранила его у себя за счет другого лица (потерпевшего) без достаточного правового основания (безосновательно приобретенное имущество), обязано возвратить потерпевшему это имущество (часть первая статьи 1212 ГК Украины).

До момента оформления владельцем объекта недвижимого имущества права аренды земельного участка, на котором расположен этот объект, отношения по фактическому пользованию земельным участком без заключенного договора аренды и недополучения ее владельцем доходов в виде арендной платы является по своему содержанию кондикционным. Фактический пользователь земельного участка, который без достаточного правового основания за счет собственника этого участка сохранил за собой средства, которые должен был заплатить за пользование им, обязан вернуть эти средства владельцу земельного участка на основании части первой статьи 1212 ГК Украины.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      04 вересня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 6-23/08
      Провадження № 14-367цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      учасники справи:
      заявник - відділ державної виконавчої служби Дубенського міськрайонного управління юстиції (далі - ВДВС Дубенського МУЮ),
      стягувач - Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Ощадбанк»),
      боржник - ОСОБА_1 ,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ «Ощадбанк»
      на ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 17 січня 2017 року у складі колегії суддів Бондаренко Н. В., Григоренка М. П., Шимківа С. С.
      у цивільній справі за поданням ВДВС Дубенського МУЮ, стягувач - ПАТ «Ощадбанк», боржник - ОСОБА_1 , про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України громадянина України ОСОБА_1 та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст вимог
      У липні 2008 року ВДВС Дубенського МУЮ звернувся до суду з поданням про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України громадянина України ОСОБА_1 .
      На обґрунтування вказаних вимог зазначив, що на виконанні у ВДВС Дубенського МУЮ перебуває п`ять виконавчих документів про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 на користь стягувачів. Ці виконавчі документи прийняті у 2006, 2007, 2008 роках.
      Станом на час звернення до суду з указаним поданням ОСОБА_1 не виконав своїх боргових зобов`язань за жодним з виконавчих документів.
      Посилаючись на положення статті 6 Закону України від 21 січня 1994 року № 3857-XII «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» (далі - Закон № 3857-XII), згідно з якою громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон у випадках, зокрема, якщо діють неврегульовані договірні чи інші невиконані зобов`язання, - до виконання зобов`язань, заявник просив подання задовольнити.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Ухвалою Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 14 липня 2008 року тимчасово обмежено ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України до виконання ним своїх зобов`язань.
      Суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_1 має боргові зобов`язання за п`ятьма виконавчими документами на загальну суму 64 483 грн. Оскільки ОСОБА_1 має паспорт громадянина України, що дає право на виїзд з України, а тому може ухилитися від виконання боргових зобов`язань.
      Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 17 січня 2017 року ухвалу Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 14 липня 2008 року скасовано, провадження у справі закрито.
      Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд послався на пункт 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та зробив висновок, що подання не підлягало розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спірні правовідносини регулюються Законом № 3857-XII і дії відповідних органів щодо обмеження виїзду ґрунтуються не на судовому рішенні, а на нормах цього Закону і можуть перевірятися в судовому порядку за скаргою особи, яка зазнала обмеження, в порядку адміністративного судочинства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У лютому 2017 року ПАТ «Ощадбанк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просило скасувати ухвалу апеляційного суду та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд зробив помилковий висновок, що справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Апеляційний суд не взяв до уваги положення частини першої статті 377-1 ЦПК України та Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-XIV), який був чинним на час розгляду справи в суді першої інстанції, а тому помилково вважав, що справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У квітні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 26 червня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
      У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
      При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      У справі, що розглядається, до суду звернувся ВДВС Дубенського МУЮ з поданням, у якому просив постановити ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України ОСОБА_1 до виконання ним своїх зобов`язань.
      Зі змісту указаного подання вбачається, що звернення до суду зумовлено невиконанням ОСОБА_1 своїх боргових зобов`язань.
      Станом на час розгляду вказаного подання на виконанні у ВДВС Дубенського МУЮ перебувало п`ять виконавчих документів, у яких ОСОБА_1 є боржником, а саме: виконавчий напис нотаріуса від 08 вересня 2006 року № 4795, про звернення стягнення на заставний автомобіль на суму 9 682,33 дол. США та 689 грн на користь Відкритого акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра»; вимога від 14 березня 2008 року Управління Пенсійного фонду України в Дубенському районі про сплату боргу в розмірі 1 014,94 грн; виконавчий лист № 2-307/2008, виданий Дубенським міськрайонним судом Рівненської області 14 березня 2008 року, про стягнення на користь Відкритого акціонерного товариства «Ощадбанк» заборгованості в розмірі 19 828,55 грн; судовий наказ № 2-н-874, виданий Рівненським міським судом Рівненської області 15 жовтня 2007 року, про стягнення на користь Кредитної спілки «Пріорітет» коштів у сумі 4 788,56 грн; вимога від 17 квітня 2008 року Управління Пенсійного фонду України в Дубенському районі про сплату боргу в розмірі 268,2 грн.
      Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом.
      У статті 58 Конституції України зазначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
      У Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
      Закон № 3857-XII регулює порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначає випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України і встановлює порядок розв`язання спорів у цій сфері.
      У статті 6 цього Закону (у редакції, чинній на час звернення до суду з поданням) установлено, що громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта, або громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон, зокрема, у випадках, якщо:
      - діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов`язання - до виконання зобов`язань або розв`язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов`язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України;
      - він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням, - до виконання зобов`язань;
      - щодо нього подано цивільний позов до суду - до закінчення провадження у справі.
      Статтею 8 Закону № 3857-XII у вказаній редакції передбачалося, що відмова в оформленні паспорта чи продовженні терміну його дії або тимчасове затримання паспорта чи його вилучення можуть бути оскаржені громадянином до суду за місцем його проживання. У разі відмови громадянину України у виїзді за кордон з підстав, передбачених пунктами 1, 2 і 6 - 8 частини першої статті 6 цього Закону, він може оскаржити цю дію у судовому порядку за місцем свого проживання. Відмова у виїзді з України з підстав, передбачених пунктами 3 - 5 і 9 частини першої статті 6 цього Закону, оскарженню не підлягає.
      Зазначеним Законом № 3857-XII не передбачено можливості у цивільному судочинстві тимчасово обмежувати виїзд за кордон боржника у виконавчому провадженні до виконання рішення суду саме як забезпечення виконання рішення суду, ухваленого за правилами цивільного судочинства, відповідно до статті 383 ЦПК України.
      З огляду на вказане апеляційний суд правильно вважав, що дії відповідних органів державної влади щодо обмеження виїзду ґрунтуються на нормах статті 6 зазначеного Закону і можуть перевірятися в судовому порядку за скаргою особи, яка зазнала обмеження, в порядку адміністративного судочинства.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з поданням та розгляду справи в суді першої інстанції, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Оскільки подання державного виконавця щодо тимчасового обмеження виїзду за межі України боржника у виконавчому провадженні до виконання зобов`язань за рішенням суду не підлягало розгляду в порядку цивільного судочинства, то апеляційний суд правильно закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України.
      При цьому апеляційний суд зазначив, що державний виконавець мав повноваження, передбачені статтею 5 Закону № 606-XIV, для вжиття необхідних заходів для виконання рішення суду.
      З матеріалів справи та змісту оскаржуваного судового рішення апеляційного суду не вбачається, що суд порушив правила предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      Разом з цим Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставним посилання у касаційній скарзі на статтю 377-1 ЦПК України з огляду на таке.
      Статтею 377-1 (вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України) доповнено ЦПК України на підставі Закону України від 04 листопада 2010 року № 2677-VI «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)».
      Указаною статтею передбачалося, що питання про тимчасове обмеження боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби за поданням державного виконавця або за місцезнаходженням виконавчого округу за поданням приватного виконавця. Суд негайно розглядає подання, зазначене в частині першій цієї статті, без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного виконавця, приватного виконавця (у редакції зі змінами 2016 року).
      Однак у справі, що розглядається, державний виконавець звернувся з поданням до суду і воно розглянуто судом першої інстанції у липні 2008 року. У ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції, була відсутня стаття 377-1.
      У частині третій статті 2 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з поданням та розгляду його в суді першої інстанції, передбачалося, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Аналогічна норма міститься й у ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року (частина третя статті 3).
      Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      З огляду на вказане оскаржувану ухвалу апеляційного суду необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. У такому разі розподіл судових витрат згідно зі статтею 141 ЦПК України не проводиться.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» залишити без задоволення.
      Ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 17 січня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко
      Т. О. Анцупова О. Б. Прокопенко
      С. В. Бакуліна В. В. Пророк
      В. В. Британчук Л. І. Рогач
      Ю. Л. Власов О. С. Ткачук
      М. І. Гриців В. Ю. Уркевич
      Д. А. Гудима О. Г. Яновська
      О. Р. Кібенко
      Джерело: ЄДРСР 84274319
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      4 вересня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 750/7865/18
      Провадження № 14-392 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді -доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області (далі - відповідач) про зобов`язання виплатити пенсію як спадкоємцю
      за касаційною скаргою відповідача на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 березня 2019 року.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 1 серпня 2018 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив зобов`язати відповідача виплатити йому відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20 лютого 2018 року нараховану, але не виплачену пенсію у сумі 6 706,3 грн, що належала за життя батьку позивача - ОСОБА_2 .
      2. Мотивував позов такими обставинами :
      2.1. ОСОБА_2 перебував на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Чернігова, правонаступником якого є відповідач.
      2.2. 26 жовтня 2011 року Деснянський районний суд м. Чернігова ухвалив постанову у справі № 2-а/2506/18620/11, якою зобов`язав Управління Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Чернігова перерахувати пенсію за шкоду, завдану здоров`ю ОСОБА_2 , відповідно до вимог статті 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з розрахунку 8 мінімальних пенсій за віком, що обчислюються з розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом для осіб, які втратили працездатність, за період з 20 березня до 22 липня 2011 року включно, та здійснити відповідні виплати.
      2.3. На виконання вказаної постанови ОСОБА_2 була нарахована, але не була виплачена, пенсія у розмірі 5 697,72 грн.
      2.4. 27 жовтня 2011 року Деснянський районний суд м. Чернігова прийняв постанову у справі № 2-а/2506/18205/11, якою зобов`язав Управління Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Чернігова перерахувати і виплатити ОСОБА_2 додаткову пенсію за період з 9 березня до 22 липня 2011 року за шкоду, завдану здоров`ю, відповідно до вимог статті 50 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у розмірі 75 відсотків мінімальної пенсії за віком, що обчислюється, виходячи з розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом для осіб, які втратили працездатність.
      2.5. На виконання вказаної постанови ОСОБА_2 була нарахована, але не була виплачена, додаткова пенсія у розмірі 1 008,51 грн.
      2.6. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер.
      2.7. Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 20 лютого 2018 року, виданим державним нотаріусом Першої чернігівської державної нотаріальної контори, позивач є спадкоємцем сум пенсії у розмірі 6 706,23 грн, які не отримав ОСОБА_2
      2.8. 14 травня 2018 року позивач звернувся до відповідача із заявою про виплату йому пенсії, нарахованої ОСОБА_2 , але відповідач залишив цю заяву без задоволення.
      2.9. Такі дії відповідача порушують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та статтю 1 Першого Протоколу до Конвенції, оскільки успадковані позивачем кошти є майном.
      3. До позовної заяви позивач долучив ухвалу Чернігівського окружного адміністративного суду від 11 липня 2018 року про закриття провадження у справі № 825/2344/18 за позовом позивача до відповідача про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3.1. 3 січня 2019 року Деснянський районний суд м. Чернігова ухвалив рішення, яким позов задовольнив.
      4. Мотивував рішення так :
      4.1. Відповідач незаконно утримує належне позивачеві спадкове майно, а саме: суми недоотриманої пенсії в розмірі 6 706,23 грн, що була нарахована ОСОБА_2 на підставі рішення суду і не виплачена спадкодавцеві за життя.
      4.2. Відповідач порушив право позивача на мирне володіння своїм майном, передбачене статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції.
      4.3. Позовні вимоги слід задовольнити, зважаючи на принцип захисту легітимних очікувань особи, що є одним із загальновизнаних способів захисту прав особи в національному законодавстві України та полягає у примусовому виконанні обов`язку в натурі, а також на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у його рішеннях від 25 червня 1996 року у справі «Амюр проти Франції» («Amuur v. France», заява № 19776/92), від 23 листопада 2000 року у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»(«The Former King of Greece and Others v. Greece», заява № 25701/94), від 1 березня 2001 року у справі «Малама проти Греції» («Malama v. Greece», заява N 43622/98), від 23 листопада 1983 року у справі «Ван дер Мюсель проти Бельгії» («Van Der Mussele v. Belgium», заява № 8919/80), від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» («Kopecky v. Slovakia», заява № 44912/98).
      4.4. Відсутність у відповідача бюджетних коштів не може бути підставою для відмови у захисті порушеного права.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 21 березня 2019 року Чернігівський апеляційний суд прийняв постанову, якою залишив рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року без змін.
      6. Мотивував постанову так :
      6.1. Суд першої інстанції правильно вважав, що відповідач порушує право позивача на отримання сум пенсії, успадкованих після смерті його батька, а тому це право суд має захистити шляхом стягнення коштів у примусовому порядку.
      6.2. Не можна взяти до уваги доводи апеляційної скарги про те, що відповідач не зобов`язаний виплачувати нараховані суми за судовими рішеннями.
      6.3. Безпідставними є доводи апеляційної скарги стосовно того, що рішення суду на користь позивача призведе до подвійного стягнення з держави одних і тих самих сум. З позовом про стягнення пенсійних виплат звернувся син померлого ОСОБА_2 , якому за життя ці кошти належали згідно з рішеннями судів і не були йому виплачені. Позивач має право звернутися з позовом про примусове стягнення коштів, набутих у порядку спадкування.
      6.4. Спір не можна розглядати за правилами адміністративного судочинства, оскільки підставою звернення з цим позовом до суду стала відмова відповідача виплатити позивачу кошти, які є частиною спадщини, внаслідок чого позивач був позбавлений права власності на майно.
      6.5. Обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що відсутність бюджетних коштів не може бути підставою для відмови у захисті порушеного права.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 24 квітня 2019 року відповідач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 березня 2019 року й ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 3 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      9. Мотивував ухвалу тим, що відповідач оскаржив рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 березня 2019 року, зокрема, з підстав порушення правил юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      10. Відповідач мотивує касаційну скаргу так :
      10.1. Рішення про нарахування та виплату нарахованих сум пенсії є рішеннями відповідача як суб`єкта владних повноважень, а тому позовні вимоги треба розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      10.2. Відповідач не порушував права й інтереси позивача. Згідно з судовими рішеннями у справах № 2-а-2506/18620/11 і № 2-а-2506/18205/11 суми недорахованих основної та додаткової пенсій вже були донараховані відповідачем ОСОБА_2 Питання їх виплати уповноважене вирішувати Головне управління Державної казначейської служби України у Чернігівській області, а не відповідач. В останнього немає обов`язку виплачувати нараховані суми за вказаними судовими рішення.
      10.3. Наявність свідоцтва про право на спадщину не тягне для відповідача будь-яких юридичних наслідків, оскільки відповідач не здійснює виплату нарахованих сум пенсії. Така виплата можлива лише шляхом заміни сторони виконавчого провадження з примусового виконання ухвалених на користь ОСОБА_2 судових рішень, і цим правом позивач не скористався.
      10.4. Задоволення позовних вимог позивача призведе до подвійного стягнення з держави одних і тих самих сум.
      (2) Позиції інших учасників справи
      11. Позивач відзив на касаційну скаргу не подав.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      12. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України передбачає, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).
      13. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      14. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.
      15. Пункт 2 частини першої статті 4 КАС України визначає публічно-правовий спір, зокрема, як спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      16. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      17. Суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
      18. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій.
      19. Позовні вимоги не стосуються оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання особою пенсійних виплат. Позивач мотивував позовну заяву порушенням приписів цивільного законодавства та права власності на успадковані кошти. Предметом позовних вимог є зобов`язання відповідача виплатити позивачу нараховані, але не отримані спадкодавцем за життя суми пенсії, що ввійшли до складу спадщини. Вказані вимоги є майновими. Тому спір слід розглядати за правилами цивільного судочинства, а доводи касаційної скарги про належність спору до юрисдикції адміністративного суду є необґрунтованими.
      20. Вказані висновки відповідають висновкам Великої Палати Верховного Суду, сформульованим у постановах від 27 березня 2019 року у справі № 286/3516/16-ц, від 3 квітня 2019 року у справі № 808/1346/18 і від 26 червня 2019 року у справі № 284/252/17.
      (1.2) Щодо інших доводів касаційної скарги
      21. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили такі обставини:
      21.1. 26 жовтня 2011 року Деснянський районний суд м. Чернігова прийняв постанову у справі № 2-а/2506/18620/11, якою зобов`язав Управління Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Чернігова перерахувати пенсію за шкоду, завдану здоров`ю ОСОБА_2 , відповідно до вимог статті 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з розрахунку 8 мінімальних пенсій за віком, що обчислюються з розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом для осіб, які втратили працездатність, за період з 20 березня до 22 липня 2011 року включно, та здійснити відповідні виплати.
      21.2. На виконання вказаної постанови ОСОБА_2 була нарахована, але не була виплачена, пенсія у розмірі 5 697,72 грн.
      21.3. 27 жовтня 2011 року Деснянський районний суд м. Чернігова прийняв постанову у справі № 2-а/2506/18205/11, якою зобов`язав Управління Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Чернігова перерахувати і виплатити ОСОБА_2 додаткову пенсію за період з 9 березня до 22 липня 2011 року за шкоду, завдану здоров`ю, відповідно до вимог статті 50 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у розмірі 75 відсотків мінімальної пенсії за віком, що обчислюється, виходячи з розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом для осіб, які втратили працездатність.
      21.4. На виконання вказаної постанови ОСОБА_2 була нарахована, але не була виплачена, додаткова пенсія у розмірі 1 008,51 грн.
      21.5. Відповідач підтверджує факт нарахування ОСОБА_2 пенсії на підставі вказаних судових рішень у розмірі 6 706,23 грн.
      21.6. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, що підтверджує копія свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 6 лютого 2017 року.
      21.7. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20 лютого 2018 року позивач успадкував після смерті ОСОБА_2 спадщину, до якої ввійшли недоотримані спадкодавцем суми пенсії у розмірі 6 706,23 грн, яка йому належала на підставі повідомлення відповідача № 18586/07 від 27 червня 2017 року.
      21.8. На виконанні Деснянського відділу державної виконавчої служби Чернігівського міського управління юстиції перебували виконавчі листи № 2а-2506/18620/11 і № 2а-2506/18205/11, видані відповідно 26 жовтня та 12 грудня 2011 року на підставі рішень Деснянського районного суду м. Чернігова від 26 та 27 жовтня 2011 року.
      21.9. На підставі вказаних виконавчих листів 15 грудня 2011 року та 5 березня 2012 року державний виконавець виніс постанови про відкриття виконавчих проваджень, які згодом були закінчені на підставі пункту 11 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на той час.
      22. Відповідно до статті 1218 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
      23. Згідно зі статтею 1227 ЦК України суми пенсії, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім`ї, а у разі їх відсутності - входять до складу спадщини.
      24. Згідно з частиною першою статті 52 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV) сума пенсії, що належала пенсіонерові і залишилася недоотриманою у зв`язку з його смертю, виплачується - по місяць смерті включно членам його сім`ї, які проживали разом з пенсіонером на день його смерті, у тому числі непрацездатним членам сім`ї, зазначеним у частині другій статті 36 цього Закону, які знаходилися на його утриманні, незалежно від того, проживали вони разом з померлим пенсіонером чи не проживали.
      25. Члени сім`ї, зазначені в частині першій цієї статті, повинні звернутися за виплатою суми пенсії померлого пенсіонера протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. У разі звернення кількох членів сім`ї, які мають право на отримання суми пенсії, зазначеної у частині першій цієї статті, належна їм відповідно до цієї статті сума пенсії ділиться між ними порівну (частина друга статті 52 Закону № 1058-IV).
      26. У разі відсутності членів сім`ї, зазначених у частині першій зазначеної статті, або у разі незвернення ними за виплатою вказаної суми в установлений частиною другою цієї статті строк сума пенсії, що належала пенсіонерові і залишилася недоотриманою у зв`язку з його смертю, входить до складу спадщини (частина третя статті 52 Закону № 1058-IV).
      27. Отже, оскільки ОСОБА_2 за життя була нарахована, але не виплачена сума пенсії в розмірі 6 706,23 грн, і цю суму у встановленому законом порядку успадкував позивач, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки судів першої й апеляційної інстанцій щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постановах від 27 березня 2019 року у справі № 286/3516/16-ц і від 3 квітня 2019 року у справі № 808/1346/18).
      28. Доводи касаційної скарги про необхідність звернення позивача до органу державної виконавчої служби згідно з Порядком погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2014 року № 440, є необґрунтованими. Постанови Деснянського районного суду м. Чернігова від 26 жовтня 2011 року у справі № 2-а/2506/18620/11 і від 27 жовтня 2011 року у справі № 2-а/2506/18205/11 позивача не стосуються, а виконавчі провадження з їх примусового виконання закінчені через неможливість їх виконання без участі боржника. Тому звернення із заявами про заміну стягувача правонаступником у цих виконавчих провадженнях після їх закінчення не призведе до захисту порушеного права позивача.
      29. Позивач звернувся до суду не через невиконання судових рішень у справах № 2-а/2506/18620/11 і № 2-а/2506/18205/11, а через відмову відповідача виплати йому як спадкоємцю успадковані суми пенсії, нарахованої, але невиплаченої за життя спадкодавцеві. Тобто спір виник саме з відповідачем, а не з Головним управлінням Державної казначейської служби України в Чернігівській області, як про це зазначив відповідач у касаційній скарзі.
      30. Позивач не міг скористатися передбаченим статтею 382 КАС України, механізмом судового контролю за виконанням судових рішень у справах № 2-а/2506/18620/11 і № 2-а/2506/18205/11, оскільки це питання могло вирішуватися виключно за клопотанням ОСОБА_2 (а не його спадкоємця), на користь якого були ухвалені відповідні судові рішення, або ж за ініціативою судді.
      31. Велика Палата Верховного Суду вважає, що за обставинами цієї справи зобов`язання відповідача на підставі відповідних рішень суду нарахувати та виплатити спадкодавцю суму пенсії без визначення її конкретного розміру, а також стягнення спадкоємцем у судовому порядку нарахованої на підставі вказаних рішень, але невиплаченої спадкодавцю за життя суми пенсії, не уможливить подвійне стягнення з держави одних і тих самих сум.
      32. Аргументи касаційної скарги про те, що відповідач неуповноважений виплатити суми пенсії, щодо яких виник спір, спростовують приписи частини першої статті 58 Закону № 1058-IV, згідно з якою саме органи пенсійного фонду зобов`язані забезпечувати своєчасне і повне фінансування та виплату пенсій.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      33. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України).
      34. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України).
      35. Враховуючи наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року та постанова Чернігівського апеляційного суду від 21 березня 2019 року ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Тому їх слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
      (2.2) Щодо судових витрат
      36. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на відповідача.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області залишити без задоволення.
      2. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 березня 2019 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      Н. П. Лященко
      Т. О. Анцупова
      О. Б. Прокопенко
      С. В. Бакуліна
      В. В. Пророк
      В. В. Британчук
      Л. І. Рогач
      Ю. Л. Власов
      О. М. Ситнік
      М. І. Гриців
      О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко
      В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 84274314
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      04 вересня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 202/32532/13-ц
      Провадження № 14-374цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство комерційного банку «Приватбанк» (далі - ПАТ КБ «Приватбанк»),
      відповідачі: Публічне акціонерне товариство «Акцент-Банк» (далі - ПАТ «Акцент-Банк»), ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ КБ «Приватбанк»
      на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року у складі судді Мороза В. П. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року у складі колегії суддів Черненкової Л. А., Петешенкової М. Ю., Пономарь З. М.
      у цивільній справі за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ПАТ КБ «Приватбанк», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ПАТ «Акцент-Банк», про визнання договору поруки припиненим та
      УСТАНОВИЛА :
      Короткий зміст позовних вимог
      У липні 2012 року ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося до суду з указаним позовом, у якому просило стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на його користь заборгованість за кредитнимдоговором № МА-36-07від 17 грудня 2007 року у розмірі 109 593,47 долара США; стягнути солідарно з ПАТ «Акцент-Банк», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на його користь 10 000,00 грн.
      Позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк» обґрунтовувало тим, що 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № МА-36-07, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 100 000,00 доларів США зі сплатою 14 % річних на суму залишку заборгованості та кінцевим терміном повернення 14 грудня 2012 року.
      На забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , а 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» укладені окремі договори поруки.
      ПАТ КБ «Приватбанк» зазначало, що ОСОБА_1 умови кредитного договору № МА-36-07 належним чином не виконував, на вимоги банку як він так і поручителі не реагували, унаслідок чого утворилася заборгованість за кредитом, яка станом на 25 липня 2012 року становила 110 845,03 долара США, з яких: заборгованість за кредитом - 56 291,44 долара США, заборгованість по процентах за користування кредитом - 35 468,85 долара США, заборгованість по комісії - 13 776,62 долара США, штраф (фіксована частина) - 31,28 долара США, штраф (процентна складова) - 5 276,85 долара США.
      У листопаді 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «Приватбанк» про визнання договору поруки припиненим відповідно до частини першої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      Зустрічна позовна заява мотивована тим, що 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитну угоду, згідно з пунктом 1.1 якої надання коштів здійснюється окремими частинами (траншами) кредиту, сукупна величина сальдо по яких не буде перевищувати суму, обумовлену у пункті 1.2 цієї угоди, тобто загальна сума кредиту у рамках кредитної угоди - 100 000,00 доларів США. На забезпечення виконання зобов'язання за зазначеним кредитним договором цього ж дня між ним та ПАТ КБ «Приватбанк» укладено договір поруки.
      При цьому вказував, що у лютому 2011 року він дізнався, що між банком та позичальником укладені договори про видачу траншу від 17 грудня 2007 року та від 17 січня 2008 року по 100 000,00 доларів США кожний, а разом 200 000,00 доларів США, на основі підписаної раніше кредитної угоди. Проте він не був повідомлений про підписання вказаних договорів траншу. Вважав, що кредитор та позичальник своїми діями змінили зобов'язання за кредитною угодою, чим збільшили обсяг відповідальності поручителя та без його згоди на це.
      Зазначав, що зобов`язання за кредитною угодою та договорами про видачу траншу виконані у повному обсязі, згідно з квитанцією № 1 від 17 січня 2008 року та прибуткового касового ордеру № 1 від 17 січня 2008 року ОСОБА_1 сплатив у повному обсязі кредит, комісію банку та проценти за користування кредитом відповідно до умов зазначених договорів.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк» відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено, визнано припиненим договір поруки, укладений 17 грудня 2007 року ОСОБА_3 та ПАТ КБ «Приватбанк».
      Відмовляючи у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк», суд першої інстанції керувався тим, що позивачем не надано належних доказів видачі кредиту позичальникові, відсутня деталізація розрахунку заборгованості та належного повідомлення боржника щодо здійснення примусового стягнення боргу, а також не надано кредитну справу для огляду судом. ОСОБА_1 взяв на себе зобов'язання стосовно погашення кредиту отриманого від банку частинами та у строк, що визначені додатком № 1 до кредитного договору від 17 грудня 2007 року та додатком № 1 до кредитного договору від 17 січня 2008 року. Спір між сторонами врегульовано шляхом підписання відповідного правочину щодо погашення суми кредитного зобов'язання. ОСОБА_1 погашено у повному обсязі кредит, комісію банку та проценти за користування кредитом відповідно до кредитної угоди та договору про видачу від 17 грудня 2007 року, що підтверджено квитанцією від 17 січня 2008 року та касовим ордером від 18 січня 2008 року.
      Задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_3 дізнався про договори траншу лише у лютому 2011 року, коли ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося вперше до суду про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено частково. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року скасовано у частині позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, провадження у справі закрито. Повідомлено ПАТ КБ «Приватбанк», що розгляд позовних вимог до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості віднесено до юрисдикції господарських судів. В іншій частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року залишено без змін.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, апеляційний суд керувався тим, що спірні правовідносини між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості виникли на підставі укладеного між ними окремого договору поруки, який є самостійним предметом розгляду, тому спір між юридичними особами підвідомчий господарському суду.
      Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в іншій частині, апеляційний суд керувався тим, що оскільки 18 січня 2008 року позичальник достроково погасив заборгованість, що визнано кредитором, відтак відсутні правові підстави для задоволення позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Договір поруки, укладений між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_3 , припинений на підставі частини першої статті 559 ЦК України.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У червні 2016 року ПАТ КБ «Приватбанк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року, які просив скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що докази отримання позичальником кредитних коштів, як і часткова сплата на їх погашення за договором траншу від 17 січня 2008 року, надані суду. Позовні вимоги за зустрічним позовом про припинення договору поруки не підлягають задоволенню, оскільки зобов'язання за кредитною угодою не виконано і не припинено, а відповідальність поручителя не збільшилася.
      Також зазначено, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про закриття провадження у справі у частині вимог банку до поручителя ПАТ «Акцент-Банк». У виниклих правовідносинах постанова Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-745цс15 не може бути застосована, оскільки позичальником є фізична особа.
      Позиція інших учасників справи
      У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 зазначав, що повне виконання ОСОБА_1 свого зобов`язання за кредитною угодою та договору про видачу траншу має наслідком припинення його зобов`язання, і відповідно припинення договору поруки. Спірні правовідносини між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» випливають із договору поруки, тобто між юридичними особами, а тому, на його думку, підвідомчі господарському суду.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 09 листопада 2016 року справу призначено до судового розгляду.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У лютому 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Вирішуючи питання юрисдикційності спору, у зв`язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке.
      У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге - суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
      Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
      Суди установили, що з позовом до суду звернулася юридична особа - ПАТ КБ «Приватбанк» про стягнення заборгованості з фізичної особи - ОСОБА_1 , який уклав з позивачем кредитний договір № МА-36-07, а також до поручителів, якими є фізичні особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та юридична особа - ПАТ «Акцент-Банк». Вказані особи є відповідачами у зв`язку з тим, що на забезпечення виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором ПАТ КБ «Приватбанк» уклав такі договори: 17 грудня 2007 року - договори поруки з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та 20 жовтня 2010 року - договір поруки з ПАТ «Акцент-Банк», кожен з яких за умовами договорів поруки погодився солідарно відповідати із позичальником за наслідки невиконання останнім зобов`язання за кредитним договором.
      ЦК України у редакції, чинній на час виникнення правовідносин, передбачав спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов`язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов`язання.
      Таке забезпечувальне зобов`язання має акцесорний, додатковий до основного зобов`язання характер і не може існувати саме по собі.
      Одним із видів акцесорного зобов`язання є порука.
      Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб.
      Згідно з частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
      Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об`єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов`язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об`єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.
      У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителів, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов`язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителів відповідно до договору поруки збігається з обсягом відповідальності боржника.
      Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання.
      Наслідки солідарного обов`язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначений в частині першій цієї статті, а саме - у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред`явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред`явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов`язок будь-кому із них на свій розсуд.
      Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов`язок, на зворотну вимогу.
      У пункті 1 частини другої статті 12 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.
      За статтею 16 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, на яку послався апеляційний суд, не допускалося об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.
      Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як у порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони щодо предмета спору.
      Однак стаття 1 ГПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов`язанням і поручителем, який є фізичною особою.
      ЦПК України на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб`єктного складу учасників процесу.
      Умовою розгляду спорів до таких відповідачів була лише наявність єдності предмета і підстав позовних вимог.
      Обов `язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
      Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
      Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до поручителя ПАТ «Акцент-Банк», який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - у частині позовних вимог до боржника, та поручителів, які є фізичними особами, несуть солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об`єктивності з`ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності.
      З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд необґрунтовано закрив провадження у справі у частині позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, оскільки порука є похідною від основного зобов`язання, позовні вимоги взаємопов`язані між собою і не можуть розглядатися за правилами різних видів судочинства.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов`язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог.
      Аналогічні висновки неодноразово викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року № 14-40цс18, 21 березня 2018 року № 14-41цс18, 25 квітня 2018 року № 14-74цс18, 20 червня 2018 року № 14-224цс18, від 12 вересня 2018 року № 14-269цс18, від 03 квітня 2019 року № 14-662цс18 та інших і підстав для відступу від них не вбачається.
      Що стосується висновків судів попередніх інстанцій по суті спору в частині вирішення вимог первісного позову ПАТ КБ «Приватбанк» та зустрічного позову ОСОБА_3 , то Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      Суди установили, що 17 грудня 2007 року ПАТ КБ «Приватбанк» укладено із ОСОБА_1 кредитний договір № МА-36-07, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 100 000,00 доларів США зі сплатою 14 % річних на суму залишку заборгованості та кінцевим терміном повернення 14 грудня 2012 року (пункти 1.1, 1.2 договору).
      На забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором № МА-36-07 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 укладені окремі договори поруки № МА-36-07, а 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» - договір поруки № 167.
      17 січня 2008 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено договір про видачу траншу № МА-36/2-07, згідно з пунктом 1.1 якого банк зобов`язався надати позичальнику кредитні кошти в частині загального ліміту, встановленого п. 1.2 кредитного договору № МА-36-07 від 17 грудня 2007 року. Сума траншу - 100 000,00 доларів США.
      18 січня 2008 року ОСОБА_1 достроково виконав зобов'язання за кредитним договором № МА-36-07 (т. 1, а. с. 172).
      Зобов`язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів.
      За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
      За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку.
      Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України).
      Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
      Відповідно до частини першої статті 531 ЦК України боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
      Частиною першою статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).
      З матеріалів справи убачається, що 17 та 18 січня 2008 року ОСОБА_1 здійснено погашення кредиту та відсотків по кредиту саме згідно з кредитним договором, а не згідно з договором про видачу траншу № МА-36/2-07.
      Доказів того, що кредит було видано в іншому, більшому розмірі і він залишився не погашеним, матеріали справи не містять, про що правильно зробили висновок суди на підставі принципу змагальності.
      Враховуючи, що ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося з позовними вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором № МА-36-07, яка погашена позичальником достроково, Велика Плата Верховного Суду вважає, що судами попередніх інстанцій обґрунтовано відмовлено у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частина друга статті 554 ЦК України).
      Згідно з частиною першою статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання. У разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшився обсяг відповідальності боржника, такий поручитель несе відповідальність за порушення зобов`язання боржником в обсязі, що існував до такої зміни зобов`язання.
      Тому суди обґрунтовано задовольнили зустрічний позов ОСОБА_3 про визнання договору поруки припиненим.
      Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      Частиною четвертою статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      За таких обставин оскаржувана ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню у частині закриття провадження у справі з направленням справи у цій частині для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року та ухвала Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року підлягає залишенню без змін. У цьому випадку згідно вимог статті 141 ЦПК України питання про розподіл судових витрат не вирішується.
      Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» задовольнити частково.
      Ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року скасувати в частині закриття провадження у справі щодо позовних вимог Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до Публічного акціонерного товариства«Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, справу в цій частині направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
      В іншій частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року в нескасованій частині та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко
      Т. О. Анцупова О. Б. Прокопенко
      С. В. Бакуліна В. В. Пророк
      В. В. Британчук Л. І. Рогач
      Ю. Л. Власов О. С. Ткачук
      М. І. Гриців В. Ю. Уркевич
      Д. А. Гудима О. Г. Яновська
      О. Р. Кібенко
      Джерело: ЄДРСР 84274316