ANTIRAID

Постановление ВС-КХС об отсутствии одинаковых сторон спора и неправомерности закрытия производства по взысканию долга с ФЛП

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 голос

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 серпня 2018 року

м. Київ

Справа N 917/100/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Краснова Є.В. - головуючого, Мачульського Г.М., Кушніра І.В.,

за участю секретаря судового засідання - Шевченко Н.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "МТБ Банк" на постанову Харківського апеляційного господарського суду колегія суддів у складі: Шевель О.В., Крестьянінов О.О., Фоміна В.О. від 18.04.2018 у справі

за позовом Публічного акціонерного товариства "Марфін Банк" до Фізичної особи-підприємця Калуцького Олександра Вікторовича, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: 1) фізична особа ОСОБА_8; 2) фізична особа ОСОБА_9 про стягнення 12 125 137,95 грн.

за участю представників:

позивача - Кузнець О.М., адвокат;

відповідача - не з'явилися;

третьої особи-1 - не з'явилися;

третьої особи-2 - не з'явилися;

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. У січні 2017 року Публічне акціонерне товариство "Марфін Банк" (далі - ПАТ "Марфін Банк") звернулося до Господарського суду Полтавської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Калуцького Олександра Вікторовича (далі - ФОП Калуцький О.В.), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: 1) фізична особа ОСОБА_8; 2) фізична особа ОСОБА_9 про стягнення 12 125 137,95 грн. з яких: 8 688 949,88 грн - заборгованість за кредитом та 3 436 188,07 грн - заборгованість зі сплати відсотків за користування кредитом.

1.2. В обґрунтування своїх вимог ПАТ "Марфін Банк" посилалося на неналежне виконання ФОП Калуцьким О.В. своїх грошових зобов'язань за кредитним договором від 02.06.2008 N 00308/Р.

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. 02.06.2008 між ВАТ "Морський Транспортний Банк" (правоноаступником якого є ПАТ "Марфін Банк"; банк) та ФОП Калуцьким О.В. (позичальник) було укладено кредитний договір N 00308/Р (далі - кредитний договір), за умовами якого банк зобов'язався надати позичальнику кредит у вигляді непоновлюваної кредитної лінії в сумі 1 444 620 доларів США строком із 02.06.2008 по 29.05.2009, із процентною ставкою за користування кредитом у розмірі 13 % річних за фактичний період користування кредитними коштами від фактичної суми заборгованості за кредитом; а позичальник - повернути кредит, сплатити відсотки за користування кредитними коштами, а також сплатити комісії, пені та штрафи, та інші платежі, які передбачено умовами цього договору.

2.2. Між банком та позичальником були укладені договори про внесення змін та доповнень до кредитного договору від 23.04.2009 N 1, від 29.12.2009 N 2, від 01.09.2010 N 3, від 18.11.2011 N 4, від 20.09.2012 N 5 та від 17.10.2013 N 6 в частині зміни графіку та валюти кредитування замість доларів США на національну валюту - гривню в сумі 20 917 839,49 грн.

2.3. На виконання умов кредитного договору банк за меморіальним валютним ордером від 03.06.2008 N 12 та платіжним дорученням від 20.09.2012 N 84 перерахував позичальнику кредитні кошти в сумі 9 082 581,18 грн.

2.4. Кінцевим терміном погашення кредиту є 31.05.2016 (пункт 4 договору про внесення змін та доповнень до кредитного договору від 17.10.2013 N 6).

2.5. Станом на дату звернення позивача до суду з даним позовом основна заборгованість відповідача за кредитним договором становить 8 688 949,88 грн.

2.6. Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 01.09.2015 у справі N 554/5323/14-ц за позовом ПАТ "Марфін Банк" до ФОП Калуцького О.В. та ОСОБА_8 (поручителя ФОП Калуцького О.В.) про стягнення заборгованості за кредитним договором, позов задоволено, стягнуто солідарно з відповідачів на користь позивача 11 658 187,15 грн заборгованості за кредитним договором від 02.06.2008 N 00308/Р, укладеним між ВАТ "Морський Транспортний Банк" (правоноаступником якого є ПАТ "Марфін Банк") та ФОП Калуцьким О.В.

2.7. Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 30.08.2016 у справі N 554/5323/14-ц зазначене рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 01.09.2015 скасовано та постановлено нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_8 на користь ПАТ "Марфін Банк" 8 688 949,88 грн заборгованості за кредитом, 2 243 983,80 грн заборгованості зі сплати відсотків за користування кредитом та 703 248,40 грн пені, а всього - 11 636 182,08 грн. Провадження у справі в частині позовних вимог ПАТ "Марфін банк" до ФОП Калуцького О.В. закрито у зв'язку з непідвідомчістю позовних вимог банку судам загальної юрисдикції.

2.8. На час розгляду справи судом першої інстанції заборгованість ФОП Калуцького О.В. за кредитним договором не погашена.

3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3.1. Рішенням Господарського суду Полтавської області від 27.02.2017 (суддя Безрук Т.М.) позов задоволено. Стягнуто з ФОП Калуцького О.В. на користь ПАТ "Марфін Банк" 8 688 949,88 грн заборгованості за кредитом та 3 436 188,07 грн заборгованості зі сплати відсотків за користування кредитними коштами.

3.2. Рішення мотивоване посиланнями на порушення відповідачем встановлених кредитним договором строків повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом, а також тим, що погашення заборгованості відповідача на підставі рішення Апеляційного суду Полтавської області від 30.08.2016 у справі N 554/5323/14-ц не відбулося, що є підставою для задоволення позовних вимог банку.

3.3 Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 18.04.2018 рішення скасовано, позов залишено без розгляду.

3.4. Постанову обґрунтовано тим, що на момент звернення ПАТ "Марфін Банк" із позовом до суду у даній справі, на момент ухвалення місцевим господарським судом оскаржуваного рішення від 27.02.2017 та його апеляційного перегляду, у провадженні іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (цивільна справа N 554/5323/14-ц), що на підставі пункту 3 частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) є підставою для залишення позову без розгляду.

4. Короткий зміст доводів та вимог касаційної скарги

4.1. У касаційній скарзі ПАТ "Марфін банк" посилається на порушення судом апеляційної інстанції вимог пункту 3 частини 1 статті 226 ГПК України та зазначає, що у даній справі та у цивільній справі N 554/5323/14-ц сторони, предмет та підстави є різними. Також скаржник наголошує, що поновивши строк на апеляційне оскарження, судом апеляційної інстанції було порушено принцип правової визначеності та не враховано позицію Європейського Суду з прав людини, наведену у рішеннях "Устименко проти України" та "Пономарьов проти України".

4.2. У касаційній скарзі ПАТ "Марфін банк" просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

5.1. У відзиві на касаційну скаргу ФОП Калуцький О.В. просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін з підстав її законності та обґрунтованості. При цьому ФОП Калуцький О.В. зазначає про те, що правомірність позиції, наведеної судом апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові, підтверджується практикою Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постановах від 13.03.2018 у справі N 415/2542/15-ц, від 21.03.2018 у справі N 14-41цс18, від 25.04.2018 у справі N 14-74цс18 та від 30.05.2018 у справі N 569/2749/15-ц, в яких суд зазначив про те, що вирішення за правилами господарського судочинства спору в частині позовних вимог до боржника й одного поручителя, які є юридичними особами, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителів, які є фізичними особами та несуть солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, оскільки дослідження одного й того ж предмету та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. Велика Палата вважає, що захист прав кредитора за його позовом до боржника і поручителя в межах одного виду судочинства є більш прогнозованим і відповідає принципу правової визначеності, оскільки не допускає роз'єднання вимог кредитора до сторін солідарного зобов'язання залежно від суб'єктного складу останнього.

Учасники судового процесу були належним чином повідомлені про час і місце розгляду касаційної скарги, однак відповідач та треті особи не скористалися наданим законом правом на участь представника у судовому засіданні.

На електронну пошту Верховного Суду від ФОП Калуцького О.В. надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку із зайнятістю його представника в іншому судовому засіданні, а від представника ФОП Калуцького О.В. надійшло електронне повідомлення та телефонограма з клопотанням про відкладення 08.08.2018 розгляду справи N 917/100/17 у зв'язку із участю в іншому судовому засіданні та за сімейними обставинами, у задоволенні яких колегія суддів відмовляє, оскільки участь у судовому засіданні для учасників справи не є обов'язковою, а направлені на електронну пошту суду клопотання про відкладення розгляду справи, лист, ухвала Харківського апеляційного адміністративного суду від 24.07.2018 у справі N 816/1544/18 та повістка про виклик на 08.08.2018 у цій справі, а також ордер ПТ N 063771 на надання правової допомоги, не підписані електронним цифровим підписом, що суперечить вимогам частини 1 статті 3, частин 1, 2 статті 4 Закону України "Про електронний цифровий підпис", в зв'язку з чим не може бути ідентифіковано їх підписання зазначеними особами.

У судовому засіданні представник позивача підтримав касаційну скаргу та просив її задовольнити.

6. Позиція Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду

Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанції

6.1. Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

6.2. Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача, перевіривши наведені обставини, Верховний Суд у межах перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи, викладені у касаційній скарзі, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права під час ухвалення оскаржуваного судового рішення, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, зважаючи на таке.

6.3. На час звернення позивача до суду з даним позовом право на звернення до господарського суду регулювалося приписами статті 1 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017), згідно частини 1 якої підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

6.4. Як уже було зазначено вище, судами встановлено, що рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 30.08.2016 у справі N 554/5323/14-ц рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 01.09.2015 у цій справі скасовано та постановлено нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_8 на користь ПАТ "Марфін Банк" 8 688 949,88 грн заборгованості за кредитом, 2 243 983,80 грн заборгованості зі сплати відсотків за користування кредитом та 703 248,40 грн пені, а всього - 11 636 182,08 грн. Провадження у справі в частині позовних вимог ПАТ "Марфін банк" до ФОП Калуцького О.В. закрито у зв'язку з непідвідомчістю позовних вимог банку судам загальної юрисдикції.

6.5. Відповідно до приписів статті 319 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час винесення рішення у справі N 554/5323/14-ц) рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення.

6.6. Згідно з вимогами частини 3 статті 35 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017) обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

6.7. Таким чином, станом на час звернення ПАТ "Марфін Банк" до суду з даним позовом суб'єктний склад сторін відповідав вимогам частини 1 статті 1 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017), рішення Апеляційного суду Полтавської області від 30.08.2016 у справі N 554/5323/14-ц набрало законної сили, а вимоги ПАТ "Марфін банк" саме до ФОП Калуцького О.В. про стягнення заборгованості за кредитним договором від 02.06.2008 N 00308/Р не були розглянуті по суті з прийняттям відповідного судового рішення, тому у місцевого господарського суду були відсутні правові підстави для залишення позову без розгляду, в зв'язку з чим судом було обґрунтовано розглянуто спір по суті.

6.8. Відповідно до вимог пункту 2 частини 1 статті 81 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017) господарський суд залишає позов без розгляду, якщо у провадженні господарського суду або іншого органу, який діє в межах своєї компетенції, є справа з господарського спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав.

6.9. Згідно з приписами пункту 3 частини 1 статті 226 ГПК України (у редакції, чинній після 15.12.2017, тобто станом на час розгляду справи апеляційним господарським судом) суд залишає позов без розгляду, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

6.10. Суд апеляційної інстанції, дійшовши висновків про скасування рішення суду першої інстанції та залишення позову без розгляду на підставі пункту 3 частини 1 статті 226 ГПК України (у редакції, чинній після 15.12.2017) помилково вважав, що предмет та суб'єктний склад сторін у даній господарській справі та у цивільній справі N 554/5323/14-ц є однаковими, оскільки предметом спору у справі N 917/100/17 є стягнення 12 125 137,95 грн заборгованості за кредитним договором від 02.06.2008 N 00308/Р лише із ФОП Калуцького О.В., як боржника, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: фізична особа ОСОБА_8 та фізична особа ОСОБА_9, тоді як предметом спору у цивільній справі N 554/5323/14-ц є стягнення 11 658 187,15 грн заборгованості за кредитним договором від 02.06.2008 N 00308/Р із ФОП Калуцького О.В. та ОСОБА_8, як боржника та поручителя, тобто у зазначених справах однаковою є лише підстава позовів.

6.11. Європейський суд з прав людини у справах "Совтрансавто-Холдінг проти України" та Україна-Тюмень проти України" вказав, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певненості, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів.

6.12. Водночас суд апеляційної інстанції не врахував, що рішення Апеляційного суду Полтавської області від 30.08.2016 у справі N 554/5323/14-ц на час звернення ПАТ "Марфін банк" до суду з позовом та на час ухвалення судом апеляційної інстанції оскаржуваної постанови набрало законної сили, а вимоги ПАТ "Марфін банк" до ФОП Калуцького О.В. про стягнення заборгованості за кредитним договором від 02.06.2008 N 00308/Р не були розглянуті по суті з посиланнями на їх непідсудність цивільному суду, тому у позивача не було іншої можливості захисту своїх прав, окрім звернення з відповідним позовом до господарського суду. При цьому ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі N 554/5323/14-ц зупинено виконання рішення Апеляційного суду Полтавської області від 30.08.2016 лише в частині стягнення заборгованості, а не в частині дії рішення суду апеляційної інстанції, що вказує на чинність цього рішення в частині припинення провадження щодо ФОП Калуцького О.В. та передчасність висновків апеляційного господарського суду про залишення позову без розгляду з наведених підстав.

6.13. Відповідно до статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а також змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

6.14. Зазначені конституційні принципи закріплені в статтях 42 (Рівність перед законом і судом) та 43 (Змагальність) ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017), згідно з якими правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом; сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами, для чого господарський суд створює їм необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

6.15. Європейський суд з прав людини у справі "Устименко проти України" констатував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

6.16. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже, зазначені рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у цій справі як джерело права.

6.17. Рішення Конституційного Суду України N 15-рп/2004 від 02.11.2004 "У справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання)" містить тлумачення принципу верховенства права, який визнається і діє в Україні.

Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом.

6.18. Щодо посилання суду апеляційної інстанції на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, наведену у постанові від 13.03.2018 у справі N 415/2542/15-ц, слід зазначити наступне.

Так, Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові вказала на те, що позовні вимоги кредитора до поручителів, які не мають солідарного обов'язку, та до боржника за основним зобов'язанням щодо стягнення заборгованості за кредитним договором, подані до суду до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03.10.2017 N 2147-VIII, підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

При цьому Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, боржником за основним зобов'язанням і поручителями, частина з яких є фізичними особами. Натомість, ЦПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017) не містила обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу.

Таким чином, посилання суду апеляційної інстанції на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, наведену у постанові від 13.03.2018 у справі N 415/2542/15-ц, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки суб'єктний склад сторін у зазначеній справі та у даній справі є різним, а зазначена правова позиція Великої Палати Верховного Суду не стосується спірних правовідносин сторін.

6.19. З цих же підстав відхиляються посилання ФОП Калуцького О.В. у відзиві на касаційну скаргу на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, наведену у перелічених вище постановах.

7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

7.1. З огляду на викладене, оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції є такою, що ухвалена з порушенням норм процесуального права, тому підлягає скасуванню, а оскільки рішення суду першої інстанції апеляційним господарським судом по суті не переглянуто, то справу слід направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

7.2. Згідно з частиною 6 статті 310 ГПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

8. Судові витрати

8.1. У зв'язку із скасуванням постанови суду апеляційної інстанції і передачею справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та касаційної скарги, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 300, 301, 306, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "МТБ Банк" задовольнити частково.

2. Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 18.04.2018 у справі N 917/100/17 скасувати.

3. Справу N 917/100/17 направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. Краснов

Судді: Г. Мачульський

І. Кушнір

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Верховный суд отменяя постановление апелляционного суда указал на противоправность закрытия производства в отношении взыскания задолженности с ФЛП в связи с тем, что в ранее рассматриваемом деле кроме предмета спора, стороны спора не совпали. Кроме того в гражданском процессе требования к ФЛП так и не были рассмотрены, а остановка решения суда Верховным судом касалось только взыскания задолженности, а не в целом решения.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      06 лютого 2019 року
      м. Київ
      Справа N 146/885/17-ц
      Провадження N 14-436цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідач - Вапнярська селищна рада Томашпільського району Вінницької області (далі - Вапнярська селищна рада) в особі селищного голови Горенюка Олександра Петровича,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3
      на ухвалу Тульчинського районного суду Вінницької області від 21 лютого 2018 року у складі судді Ковганича С.В. та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 26 квітня 2018 року у складі колегії суддів Зайцева А.Ю., Панасюка О.С., Шемети Т.М.
      у справі за позовом ОСОБА_3 до Вапнярської селищної ради в особі селищного голови Горенюка О.П. про визнання неправомірними та скасування розпоряджень, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, та
      УСТАНОВИЛА:
      У липні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що 21 березня 2017 року на підставі розпорядження відповідача від 17 березня 2017 року N 16 його прийнято на посаду начальника фінансового відділу при виконавчому комітеті Вапнярської селищної ради за результатами конкурсу з випробувальним терміном три місяці.
      Відповідно до розпорядження Вапнярської селищної ради від 11 травня 2017 року N 72 ОСОБА_3 оголошено догану у зв'язку з неналежним виконанням службових обов'язків.
      Розпорядженням Вапнярської селищної ради від 23 травня 2017 року N 92 позивачу продовжено строк випробувального терміну на п'ять днів з 21 до 26 червня 2017 року на підставі листка непрацездатності від 15 травня 2017 року N 048193.
      15 червня 2017 року на підставі розпорядження Вапнярської селищної ради від 12 червня 2017 року N 36 ОСОБА_3 звільнено із займаної посади згідно з пунктом 11 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв'язку із встановленням невідповідності працівника виконуваній роботі протягом випробувального терміну.
      Посилаючись на вимоги статей 26, 221, 233, 235 КЗпП України, ОСОБА_3 просив визнати неправомірним та скасувати розпорядження Вапнярської селищної ради від 11 травня 2017 року N 72 про застосування до ОСОБА_3 - начальника фінансового відділу при виконавчому комітеті Вапнярської селищної ради - дисциплінарного стягнення у виді догани за неналежне виконання службових обов'язків; визнати незаконним та скасувати розпорядження Вапнярської селищної ради від 12 червня 2017 року N 36 про звільнення ОСОБА_3 з посади начальника фінансового відділу при виконавчому комітеті Вапнярської селищної ради; стягнути з Вапнярської селищної ради середній заробіток (із урахуванням премії) за час вимушеного прогулу.
      Ухвалою Тульчинського районного суду Вінницької області від 21 лютого 2018 року провадження у справі закрито, роз'яснено, що справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що зміст позовних вимог свідчить, що між сторонами виник публічно-правовий спір з приводу звільнення з публічної служби, тому відповідно до статті 20 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) ця справа не може бути розглянута Тульчинським районним судом Вінницької області, оскільки належить до юрисдикції Вінницькому окружному адміністративному суду.
      Постановою Апеляційного суду Вінницької області від 26 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, ухвалу суду першої інстанції залишено без змін.
      Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що нескладання присяги не свідчить про ненабуття статусу службовця органів місцевого самоврядування, оскільки згідно із записом у трудовій книжці та розпорядженням селищного голови ОСОБА_3 прийнято на державну службу, присвоєно ранг державного службовця. Йому виплачувалась заробітна плата протягом трьох місяців відповідно до штатного розпису та посадового окладу за виконання покладених на нього обов'язків посадової особи органу місцевого самоврядування з урахуванням доплати за ранг.
      У касаційній скарзі, поданій у травні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_3 просив скасувати ухвалу Тульчинського районного суду Вінницької області від 21 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 26 квітня 2018 року, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач не складав присяги відповідно до вимог статті 11 Закону України від 07 червня 2001 року N 2493-III "Про службу в органах місцевого самоврядування" (далі - Закон N 2493-III), тому не набув статусу службовця органів місцевого самоврядування. Вважав, що трудовий спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Висновок судів першої й апеляційної інстанцій про публічно-правовий характер спору є помилковим.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 19 вересня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга має бути задоволена з огляду на таке.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Суди встановили і сторони не заперечували, що ОСОБА_3 працював на посаді начальника фінансового відділу при виконавчому комітеті Вапнярської селищної ради на підставі розпорядження від 17 березня 2017 року N 16 за результатами конкурсу з випробувальним терміном три місяці (т. 1, а. с. 10).
      Згідно із записом у трудовій книжці ОСОБА_3 присвоєно 11 ранг 6 категорії посад посадової особи місцевого самоврядування (т. 1, а. с. 19).
      Відповідно до розпорядження Вапнярської селищної ради від 11 травня 2017 року N 72 ОСОБА_3 оголошено догану у зв'язку з неналежним виконанням службових обов'язків (т. 1, а. с. 11).
      Розпорядженням Вапнярської селищної ради від 23 травня 2017 року N 92 позивачу продовжено строк випробувального терміну на п'ять днів з 21 до 26 червня 2017 року на підставі листка непрацездатності від 15 травня 2017 року N 048193 (т. 1, а. с. 12).
      15 червня 2017 року на підставі розпорядження Вапнярської селищної ради від 12 червня 2017 року N 36 ОСОБА_3 звільнено із займаної посади згідно з пунктом 11 статті 40 КЗпП України у зв'язку із встановленням невідповідності працівника виконуваній роботі протягом випробувального терміну.
      ОСОБА_3 звернувся до суду з цивільним позовом про захист своїх трудових прав.
      За змістом статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову) під цивільною юрисдикцією розуміють компетенцію загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом.
      За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій).
      Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових правовідносин.
      Згідно із частиною першою статті 17 КАС України (у редакції, що діяла на час звернення з цим позовом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.
      За змістом пункту 2 частини другої зазначеної статті спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби віднесено до юрисдикції адміністративних судів.
      Аналогічні положення закріплені у пункті 2 частини першої статті 19 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року).
      У пункті 15 частини першої статті 3 КАС України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, закріплено, що публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
      Відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
      Законодавець урегулював питання, пов'язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням), спеціальними законами, до яких, зокрема, відноситься Закон N 2493-III.
      Відповідно до статті 1 Закону N 2493-III служба в органах місцевого самоврядування - це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом.
      Посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету (стаття 2 Закону N 2493-III).
      Відповідно до вимог статті 7 Закону N 2493-III посадові особи місцевого самоврядування діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією України і законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, актами органів місцевого самоврядування, а в Автономній Республіці Крим? також нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції. На посадових осіб місцевого самоврядування поширюється дія законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.
      У абзаці п'ятому частини першої статті 10 Закону N 2493-III зазначено, що прийняття на посади керівника секретаріату (керуючого справами) районної, обласної ради, керуючого справами виконавчого апарату обласних і районних рад, керівників відділів, управлінь та інших працівників органів місцевого самоврядування шляхом призначення відповідно сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою, передбаченою законодавством України.
      Відповідно до вимог статті 11 Закону N 2493-III громадяни України, які вперше приймаються на службу в органи місцевого самоврядування (за винятком посад, зазначених в абзаці другому частини першої статті 10 цього Закону), у день прийняття відповідного рішення складають присягу.
      Посадова особа місцевого самоврядування, яка вперше приймається на службу в органи місцевого самоврядування, вважається такою, що вступила на посаду, з моменту складення присяги. Присяга вважається складеною, якщо після її зачитування громадянин України скріплює присягу своїм підписом. Підписаний текст присяги зберігається за місцем служби. Про складення присяги робиться запис у трудовій книжці із зазначенням дати складення присяги.
      Особа, яка відмовилася від складення присяги (за винятком осіб, обраних на посади, зазначені в абзаці другому частини першої статті 10 цього Закону), вважається такою, що не вступила на посаду, а рішення про її призначення, обрання чи затвердження вважається таким, що втратило юридичну силу.
      Із матеріалів справи вбачається, що згідно із записом у трудовій книжці та розпорядженням селищного голови від 17 березня 2017 року N 16 ОСОБА_3 призначено на посаду начальника фінансового відділу при виконавчому комітеті Вапнярської селищної ради з посадовим окладом відповідно до штатного розпису за результатами конкурсу, з випробувальним терміном три місяці, який розпорядженням Вапнярської селищної ради від 23 травня 2017 року N 92 продовжено до 26 червня 2017 року (т. 1, а. с. 10, 19).
      У зв'язку зі встановленням невідповідності позивача виконуваній роботі протягом строку випробування, 12 червня 2017 року його звільнено із займаної посади на підставі пункту 11 статті 40 КЗпП України (т. 1, а. с. 13).
      Відповідно до абзацу другого статті 28 КЗпП України у разі встановлення власником або уповноваженим ним органом невідповідності працівника займаній посаді, на яку його прийнято, або виконуваній роботі він має право протягом строку випробування звільнити такого працівника, письмово попередивши його про це за три дні. Розірвання трудового договору з цих підстав може бути оскаржене працівником в порядку, встановленому для розгляду трудових спорів у питаннях звільнення.
      Згідно з вимогами статті 11 Закону N 2493-III відсутні підстави вважати, що ОСОБА_3 набув статусу посадової особи органу місцевого самоврядування. Суди попередніх інстанцій помилково вважали проходженням публічної служби його діяльність на займаній посаді.
      Зазначений висновок узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 16 січня 2019 року у справі N 192/1855/17 (провадження N 14-569цс18).
      Можна зробити висновок, що набуття статусу посадової особи органу місцевого самоврядування пов'язується із наявністю певних обставин:
      1) кандидатура повинна відповідати вимогам, встановленим у Законі N 2494-III;
      2) проходження конкурсу на заняття вакантної посади, у разі, якщо проведення такого конкурсу передбачено законом як умова зайняття відповідної посади;
      3) складання присяги посадової особи органу місцевого самоврядування;
      4) виконання роботи професійно, а не на громадських засадах чи за сумісництвом, тобто служба в органах місцевого самоврядування для неї має бути основною роботою;
      5) присвоєння рангу у межах відповідної категорії посад;
      6) проходження атестації відповідно до вимог Закону N 2494-III.
      Суди першої та апеляційної інстанцій зробили помилковий висновок, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки він відноситься до компетенції цивільної юрисдикції.
      Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ухвала Тульчинського районного суду Вінницької області від 21 лютого 2018 року та постанова Апеляційного суду Вінницької області від 26 квітня 2018 року підлягають скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Оскільки розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.
      Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.
      Ухвалу Тульчинського районного суду Вінницької області від 21 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 26 квітня 2018 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
      Князєв В.С.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      27 лютого 2019 року
      м. Київ
      Справа N 826/8273/16
      Провадження N 11-775ас18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Саприкіної І.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження заяви Публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський", Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про перегляд судових рішень у справі N 826/8273/16 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Плеяда" до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві "Банк Михайлівський" Ірклієнка ЮріяПетровича, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Банк Михайлівський", ОСОБА_4, про визнання протиправними дій, скасування наказу та розпорядження,
      УСТАНОВИЛА:
      У травні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Плеяда" (далі - ТОВ "ФК "Плеяда", Товариство) звернулося до суду з позовом, у якому з урахуванням заяви про зміну предмета позову просило:
      1) визнати протиправними дії та рішення уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві "Банк Михайлівський" Ірклієнка Ю.П. (далі - Уповноважена особа) щодо: встановлення нікчемності договору факторингу від 19 травня 2016 року N 1905 (далі - договір факторингу), укладеного між Публічним акціонерним товариством "Банк Михайлівський" (далі - ПАТ "Банк Михайлівський, Банк відповідно) з ТОВ "ФК "Плеяда"; поновлення відображення обліку у балансі ПАТ "Банк Михайлівський" кредитних договорів, права вимоги за якими були відступлені Банком на користь ТОВ "ФК "Плеяда" на підставі договору факторингу;
      2) скасувати наказ Уповноваженої особи від 30 травня 2016 року N 37 "Про затвердження висновків Комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними";
      3) скасувати розпорядження Уповноваженої особи від 01 червня 2016 року N 9 "Про відновлення договорів в ПО АБС Б2 Банку".
      На обґрунтування позовних вимог ТОВ "ФК "Плеяда" зазначило, що відсутні будь-які підстави вважати договір факторингу нікчемним на підставі п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI), оскільки внаслідок укладення такого договору ПАТ "Банк Михайлівський" не стало неплатоспроможним та виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами не стало неможливим, навпаки Банк отримав прибуток, який міг бути використаний для розрахунків з кредиторами, вартість права вимоги, відчужена за договором факторингу, відповідає ринковій вартості (звичайним цінам). Договір факторингу не передбачає платежу чи передачу Банком іншого майна з метою надання позивачу переваг (пільг), укладення такого договору відбулось без порушення норм законодавства та не призвело до збільшення витрат, пов'язаних з виведенням Банку з ринку.
      Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 10 серпня 2016 року позов ТОВ "ФК "Плеяда" задовольнив. Визнав протиправними дії та рішення Уповноваженої особи про: встановлення нікчемності договору факторингу, укладеного між ПАТ "Банк Михайлівський" та ТОВ "ФК "Плеяда"; поновлення відображення обліку у балансі ПАТ "Банк Михайлівський" кредитних договорів, права вимоги за якими були відступлені Банком на користь ТОВ "ФК "Плеяда" на підставі договору факторингу. Скасував наказ Уповноваженої особи від 30 травня 2016 року N 37 "Про затвердження висновків Комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними", та розпорядження Уповноваженої особи від 01 червня 2016 року N 9 "Про відновлення договорів в ПО АБС Б2 Банку".
      Ухвалами Київського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2016 року та Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 10 серпня 2016 року залишена без змін.
      Не погодившись з рішенням касаційного суду, 11 квітня 2017 року ПАТ "Банк Михайлівський" подав до Верховного Суду України заяву про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року з підстав, установлених п. 5 ч. 1 ст. 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду).
      Крім того, 11 квітня 2017 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - ФГВФО, Фонд відповідно) також подав до Верховного Суду України заяву про перегляд зазначеного вище судового рішення на підставі п. 1, 2 ч. 1 ст. 237 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду).
      Верховний Суд України ухвалою від 19 квітня 2017 року відкрив провадження за заявами ПАТ "Банк Михайлівський" та ФГВФО у цій справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції.
      Згідно з підп. 1 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
      На підставі розпорядження керівника апарату Верховного Суду України від 12 січня 2018 року N 20/0/19-18 вказані заяви разом зі справою передано до Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 21 червня 2018 року зазначену адміністративну справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на ч. 2 ст. 241 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) та на підп. 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII).
      За приписами підп. 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) якщо адміністративна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним адміністративним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Оскільки справа за заявами ПАТ "Банк Михайлівський" та ФГВФО згідно із ч. 2 ст. 241 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) підлягала розгляду на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України в адміністративних та господарських справах, то її відповідно до підп. 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) передано до Великої Палати Верховного Суду для розгляду, який за приписами підп. 1 п. 1 зазначеного розділу КАС України здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 06 липня 2018 року прийняла до розгляду заяви ПАТ "Банк Михайлівський" та ФГВФО про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року і призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження.
      Дослідивши наведені в заявах доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке.
      19 травня 2016 року між ТОВ "ФК "Плеяда" та ПАТ "Банк Михайлівський" укладено договір факторингу, відповідно до п. 2.1 якого позивач зобов'язався передати грошові кошти (суму фінансування позивачем Банку) у розпорядження Банку за плату (винагорода Банку), а Банк зобов'язався відступити позивачу право вимоги, визначене у реєстрі (-ах) прав вимоги. Разом з правом вимоги до позивача перейшли всі інші права та обов'язки Банку, як кредитора за кредитним договором.
      Пунктом 4.1 договору факторингу передбачено, що право вимоги переходить від Банку до позивача з моменту підписання між сторонами відповідного реєстру прав вимоги.
      19 травня 2016 року на виконання умов договору факторингу між ПАТ "Банк Михайлівський" та ТОВ "ФК "Плеяда" підписаний реєстр прав вимоги N 1, згідно з яким Банк відступив позивачу права вимоги до боржників на суму 679 861 696,07 грн. оціночною вартістю 479 814 366,00 грн. за що позивач сплачує Банку 480 600 001,70 грн. Розмір дисконту склав 199 261 694,37 грн. Така сума фінансування позивачем Банку за права вимоги, відступлені згідно з реєстром N 1, визначена сторонами з урахуванням оціночної ринкової вартості прав вимоги, визначеної у звіті від 18 травня 2016 року N 05/57 суб'єкта оціночної діяльності - Приватного підприємства "Дельта-Консалтінг".
      Також 20 травня 2016 року на виконання умов договору факторингу між позивачем та Банком підписаний реєстр прав вимоги N 2, згідно з яким ПАТ "Банк Михайлівський" відступив ТОВ "ФК "Плеяда" права вимоги до боржників на суму 2 436 158,80 грн. за що товариство сплачує Банку 2 436 158,80 грн. У зв'язку з відсутністю дисконту при відчуженні прав вимоги за реєстром N 2 проведення незалежної оцінки майнових прав не проводилось.
      Як убачається з актів приймання-передачі документів, що підтверджують право вимоги від 20 травня 2016 року N 1 та N 2, сторони виконали зобов'язання за цим договором.
      Відповідно до наявних у матеріалах справи виписок від 19 та 20 травня 2016 року з поточного рахунку позивача N 26505300589101, відкритого в ПАТ "Банк Михайлівський", здійснено оплату обумовленої договором факторингу суми грошових коштів.
      У подальшому, на підставі рішення Національного банку України (далі - НБУ) від 23 травня 2016 року N 14/БТ "Про віднесення ПАТ "Банк Михайлівський" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією ФГВФО прийнято рішення від 23 травня 2016 року N 812 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "Банк Михайлівський" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку", згідно з яким розпочато процедуру виведення Банку з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації на один місяць з 23 травня 2016 року до 22 червня 2016 року включно (у подальшому цей строк неодноразово продовжувався), призначено Уповноважену особу, якій делеговано всі повноваження тимчасового адміністратора ПАТ "Банк Михайлівський", визначені статтями 37-39 Закону N 4452-VI.
      25 травня 2016 року Фонд на своєму офіційному веб-сайті розмістив інформацію, відповідно до якої ПАТ "Банк Михайлівський" залишається єдиним дійсним кредитодавцем за укладеними раніше договорами, і де зазначено, що 19 травня 2016 року відбулося переуступлення прав вимоги за кредитами від первісного кредитора ПАТ "Банк Михайлівський" іншим фінансовим компаніям, проте таке відступлення відбулося за значно нижчою ціною, що дає усі підстави відповідно до ст. 38 Закону N 4452-VI вважати ці правочини нікчемними. Також зазначено, що Банк залишається єдиним дійсним кредитодавцем за укладеними раніше договорами, у зв'язку з чим погашення усіх кредитів, виданих ПАТ "Банк Михайлівський", має здійснюватися на рахунки Банку за реквізитами, які наведені у такій інформації.
      З матеріалів справи також убачається, що Уповноважена особа наказом від 30 травня 2016 року N 37 затвердила результати проведеної перевірки, викладені в акті N 1, та вирішила застосувати до договору факторингу наслідки нікчемності на підставі ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Зокрема, зазначеним актом перевірки встановлено, що зазначений договір є нікчемним відповідно до п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону N 4452-VI, а саме: банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим; банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов'язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору; банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; здійснення банком, віднесеним до категорії проблемних, операцій, укладення (переоформлення) договорів, що призвело до збільшення витрат, пов'язаних з виведенням банку з ринку, з порушенням норм законодавства.
      01 червня 2016 року Уповноваженою особою прийнято розпорядження N 9 "Про відновлення договорів в ПО АБС Б2 Банку", відповідно до якого відновлено в ПО АБС Б2 Банку облік зазначених угод.
      Вважаючи неправомірними дії та рішення Фонду щодо встановлення нікчемності договору факторингу, позивач звернувся до суду за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів.
      Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в заявах доводи, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що заяви ПАТ "Банк Михайлівський" та ФГВФО про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.
      За правилами п. 1, 2 та 5 ч. 1 ст. 237 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) підставами перегляду Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах є:
      - неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;
      - неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів;
      - невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Підставою звернення до суду із заявою про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року ПАТ "Банк Михайлівський" зазначило невідповідність ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року висновку, викладеному в постановах Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року у справі N 826/2043/15 та від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14. За позицією заявника, Верховний Суд України у зазначених постановах зробив висновок, що спори цієї категорії не відносяться до юрисдикції адміністративних судів.
      Однак зазначені постанови Верховного Суду України ухвалені у правовідносинах щодо оскарження рішень Уповноваженої особи, які були прийняті в період здійснення ліквідації банків. Натомість спір у справі N 826/8273/16 виник на стадії здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ "Банк Михайлівський" до запровадження процедури ліквідації Банку, яка розпочалась з 13 липня 2016 року.
      Крім того, у зазначених постановах Верховного Суду України вирішувались спори щодо включення позивачів до реєстру кредиторів (вкладників) та ґрунтувались на вимогах щодо виплати (повернення) позивачам коштів, розміщених ними у неплатоспроможних банках.
      Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що правовідносини у цій справі (N 826/8273/16) не є подібними до правовідносин у справах N 826/2043/15 та N 826/20410/14, а тому відсутні підстави вважати, що ухвала Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, у зв?язку з чим заява ПАТ "Банк Михайлівський" у цій частині не підлягає задоволенню.
      Також підставою звернення до суду із заявою про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року ФГВФО зазначив про неоднакове, на його думку, застосування Вищим адміністративним судом України та Вищим господарським судом України в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме положень ст. 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та ст. 38 Закону N 4452-VI.
      На підтвердження вказаного Фонд додав до заяви постанови Вищого господарського Суду України від 06 вересня 2016 року у справі N 914/3494/14, від 29 листопада 2016 року у справі N 910/3819/16; від 14 лютого 2017 року у справі N 910/10163/16; від 14 березня 2017 року у справі N 910/10365/16; від 06 вересня 2017 року у справі N 910/6052/16.
      Дослідивши зазначені судові рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке.
      У справі, яка розглядається, Вищий адміністративний суд України, залишаючи без змін судові рішення судів попередніх інстанцій, погодився з їх висновком щодо протиправності та скасування рішення суб'єкта владних повноважень, а саме: наказу Уповноваженої особи від 30 травня 2016 року N 37 "Про затвердження висновків Комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними" і розпорядження Уповноваженої особи від 01 червня 2016 року N 9 "Про відновлення договорів в ПО АБС Б2 Банку". Суди зазначили про відсутність правових підстав визнання договору факторингу нікчемним на підставі п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону N 4452-VI. В оскаржуваному рішенні Уповноваженої особи про нікчемність договору факторингу не визначено, які саме обставини свідчать про порушення сторонами договору п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону N 4452-VI, зокрема, щодо взяття банком на себе зобов'язань, внаслідок чого банк став неплатоспроможним, про відчуження банком прав вимоги за цінами, нижчими від звичайних, про надання позивачу переваг, про збільшення витрат, пов'язаних з виведенням банку з ринку, з порушенням норм законодавства.
      Натомість у судових рішеннях, які надані Фондом на підтвердження наведених у заяві доводів (у постановах Вищого господарського суду України від 06 вересня 2016 року у справі N 914/3494/14, від 29 листопада 2016 року у справі N 910/3819/16; від 14 лютого 2017 року у справі N 910/10163/16; від 14 березня 2017 року у справі N 910/10365/16; від 06 вересня 2017 року у справі N 910/6052/16), не оскаржувалися рішення Фонду чи їх уповноважених осіб щодо віднесення укладених правочинів до категорії нікчемних.
      У постановах Вищого господарського суду України від 29 листопада 2016 року у справі N 910/3819/16; від 06 вересня 2017 року у справі N 910/6052/16; від 14 лютого 2017 року у справі N 910/10163/16; від 14 березня 2017 року у справі N 910/10365/16 підставами для звернення до суду стали інші правовідносини, а саме позови Уповноважених осіб Фонду на здійснення ліквідації банків до різних фінансових компаній про визнання договорів недійсними та щодо застосування наслідків недійсності правочинів. Так, у справі N 910/3819/16 касаційний господарський суд дійшов висновку про наявність підстав нікчемності договору купівлі-продажу прав вимоги згідно з п. 3 ст. 38 Закону N 4452-VI і визнав такий правочин недійсним, оскільки банк здійснив відчуження майнових прав за ціною, що більш ніж на 99 % відрізняється від вартості майнових прав, а у справі N 910/10163/16 - більш ніж на 95 % від балансової вартості майнових прав. У справі N 910/10365/16 Вищий господарський суд України зазначив, що уклавши правочин з кредитором за укладеним кредитним договором, відповідач отримав переваги щодо задоволення частини своїх майнових вимог перед іншими кредиторами банку.
      Справа N 910/6052/16 стосується безпідставності надання відповідачу переваг перед іншими кредиторами. У цій справі набувач прав вимоги (новий кредитор) був кредитором банку за договором банківського рахунку, а укладені з новим кредитором правочини ставили інших кредиторів банку з аналогічними вимогами у невигідне становище, у зв'язку з чим судом такі правочини були визнані недійсними.
      У справі N 914/3494/14 спір виник між банком (первісним кредитором) та боржником за кредитним договором, а ухвалене судове рішення стосується стягнення кредитної заборгованості. При цьому учасниками справи не оспорювалось рішення Фонду про віднесення договору відступлення прав вимоги до нікчемних.
      Натомість у справі N 826/8273/16, яка є предметом цього судового розгляду, Товариством оскаржуються дії та рішення Уповноваженої особи щодо віднесення договору про відступлення прав вимоги до нікчемних. Тобто правовідносини у цій справі та у справах N 914/3494/14, N 910/3819/16, N 910/10163/16, N 910/10365/16, N 910/6052/16, які розглядались Вищим господарським судом України, є відмінними, а підстави, з яких позивачі в зазначених справах звернулись до суду за захистом своїх порушених прав, відрізняються від цього спору.
      Надані для порівняння рішення Вищого господарського суду України не містять іншого, ніж в оскаржуваному рішенні, тлумачення норм матеріального права, про які зазначено в заяві Фонду, оскільки неоднакове застосування норм матеріального права зумовлено різними фактичними обставинами, які були встановлені судами при їх розгляді. Перевірка правильності встановлення таких обставин не входила до компетенції Верховного Суду України, й, відповідно, не є компетенцією ВеликоїПалати Верховного Суду.
      Таким чином, заява ФГВФО в частині наявності, на його думку, неоднакового застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є необґрунтованою та не підлягає задоволенню.
      При цьому, за приписами п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) підставою перегляду Верховним Судом України (Великою Палатою Верховного Суду) ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року може бути неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів.
      Водночас суди попередніх інстанцій, розглянувши позов у порядку адміністративного судочинства та задовольнивши вимоги ТОВ "ФК "Плеяда", залишили поза увагою питання про предметну юрисдикцію цього спору.
      Тому, ураховуючи правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 23 січня 2019 року у справі N 803/1273/16 та керуючись п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду), суд вважає за необхідне переглянути судові рішення у цій справі з підстав порушення судами попередніх інстанції правил предметної юрисдикції.
      З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує слідуюче.
      Зі змісту позовної заяви вбачається, що ТОВ "ФК "Плеяда" звернулося до суду за визнанням протиправними дій та рішення Уповноваженої особи щодо встановлення нікчемності договору факторингу.
      Стаття 124 Конституції України (у редакції, чинній на час постановлення оскаржуваної ухвали суду) закріплює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи на звернення до суду не може бути обмеженим. Тобто юрисдикція виникає там, де є спір про право. Предметом юрисдикції є суспільні відносини, які виникають у зв'язку з вирішенням спору. Поняття юрисдикції безпосередньо пов'язане з процесуальним законодавством.
      Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси (ч. 1 ст. 6 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом).
      Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
      Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України).
      Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.
      Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід ураховувати не лише суб'єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин.
      Законом N 4452-VI установлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
      Відповідно до ст. 3 Закону N 4452-VI Фонд є не органом державної влади, а установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку. Аналіз функцій Фонду, викладених у ст. 4, 26, 27, 37, 38 вказаного Закону, свідчить, що Фонд бере участь у правовідносинах у різних статусах: з одного боку, він ухвалює обов'язкові для банків та інших осіб рішення, а з іншого, - здійснює повноваження органів управління банку, який виводиться з ринку, тобто представляє банк у приватноправових відносинах з третіми особами.
      У цій справі правовідносини стосуються визнання протиправним та скасування рішення Уповноваженої особи про віднесення правочину до нікчемних.
      Згідно із ч. 1, 2, 10 ст. 38 Закону N 4452-VI Фонд (Уповноважена особа) зобов'язаний забезпечити збереження активів і документації банку, зокрема, протягом дії тимчасової адміністрації забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених ч. 3 цієї статті.
      За результатами перевірки, здійсненої відповідно до ст. 38 Закону N 4452-VI, виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. При виявленні таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати або встановлювати правочини нікчемними.
      Правочин є нікчемним не за рішенням Уповноваженої особи, а відповідно до закону. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення на підставі ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України та ч. 3 ст. 38 Закону N 4452-VI. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, яке прийнято Уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку.
      Така позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі N 910/24198/16, від 04 липня 2018 року у справі N 819/353/16 та від 05 грудня 2018 року у справі N 826/23064/15.
      Оскільки наказ (рішення) про нікчемність правочинів є внутрішнім документом банку, який приймається особою, що здійснює повноваження органу управління банку, він не створює жодних обов'язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку), тому внаслідок прийняття цього рішення не можуть порушуватися будь-які права таких осіб.
      Із зазначеного можна зробити висновок, що права позивача в цій справі не можуть бути порушені внаслідок ухвалення внутрішнього документа банку, сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи.
      Отже, встановлена правова природа згаданого рішення унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визнання його протиправним, а тому вимога про визнання протиправними дій та скасування рішення Уповноваженої особи щодо встановлення нікчемності договору факторингу, укладеного між ПАТ "Банк Михайлівський" та ТОВ "ФК "Плеяда", не може бути розглянута у судах (у тому числі господарських).
      Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що вимоги позивача про поновлення відображення обліку у балансі ПАТ "Банк Михайлівський" кредитних договорів, права вимоги за якими були відступлені Банком на користь
      ТОВ "ФК "Плеяда" на підставі договору факторингу та скасування наказу Уповноваженої особи від 30 травня 2016 року N 37 "Про затвердження висновків Комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними" і розпорядження від 01 червня 2016 року N 9 "Про відновлення договорів в ПО АБС Б2 Банку", є похідними від вимог про скасування рішення Уповноваженої особи щодо встановлення нікчемності договору факторингу, а тому також не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Водночас позивач як контрагент банку має інтерес у досягненні правової визначеності у питанні щодо того, кому саме належать вимоги до боржників - позивачу чи банку. Повідомлення банку означає, що банк оспорює права вимоги позивача до боржників, визначених у реєстрах права вимоги, і вважає їх належними банку. Належним способом захисту інтересу позивача у цьому разі є звернення до суду з вимогою про визнання його права вимоги до боржників (п. 1 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, абзац 2 ч. 2 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України).
      З урахуванням того, що суди помилково розглянули справу, відповідно до підп. "б" п. 1 ч. 2 ст. 243 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) усі ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі - закриттю.
      ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне також зазначити, що поняття "спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства" слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, так і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду, а тому суд першої інстанції правомірно не роз'яснив позивачу, до суду якої юрисдикції він має звертатися з таким позовом.
      Ураховуючи викладене та керуючись ст. 241-243 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду), підп. 1, 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяви Публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський" та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб задовольнити частково.
      Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 10 серпня 2016 року, ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2016 року та Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року скасувати.
      Провадження у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Плеяда" до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві "Банк Михайлівський" Ірклієнка Юрія Петровича, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Банк Михайлівський", ОСОБА_4, про визнання протиправними дій, скасування наказу та розпорядження закрити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач І.В. Саприкіна
      Судді:
      Н.О. Антонюк В.С. Князєв
      С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
      В.В. Британчук Н.П. Лященко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич
      О.С. Золотніков О.Г. Яновська
      Кібенко О.Р.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      27 лютого 2019 року
      м. Київ
      Справа N 442/7753/16-ц
      Провадження N 14-35цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Апеляційного суду Львівської області від 27 червня 2018 року (у складі суддів Ванівського О.М., Цяцяка Р.П., Шеремети Н.О.) в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта-Банк") Кадирова ВладиславаВолодимировича та Фонду про зобов'язання вчинити дії,
      ВСТАНОВИЛА:
      У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що він є вкладником ПАТ "Дельта Банк" на підставі договору, укладеного між ними 20 лютого 2015 року. Сума вкладу становила 4000,00 доларів США під 5,5 % річних з датою повернення банківського кладу -19 серпня 2015 року. У зв'язку з початком процедури ліквідації банку, ОСОБА_3 звернувся до уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" із заявою про виплату коштів за депозитним договором. Натомість банк повідомив йому про нікчемність зазначеного договору на підставі пункту 7 частини 3 статті 38 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI). Ухвалою адміністративного суду у справі з аналогічним предметом позову ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" та Фонду провадження закрито у зв'язку з тим, що спір не підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства. Оскільки позивач вичерпав усі способи захисту своїх прав та інтересів як вкладника банку, він звернувся з цивільним позовом до місцевого суду як споживач банківських послуг. Ураховуючи викладене, ОСОБА_3 просив зобов'язати уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" включити його до переліку осіб, які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду за вкладами в ПАТ "Дельта Банк", відповідно до договору банківського вкладу (депозиту) від 20 лютого 2015 року N 008-13525-200215 (далі - Договір) у сумі 4000,00 доларів США, та зобов'язати уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" надати Фонду додаткову інформацію щодо виплати за рахунок цієї установи відшкодування ОСОБА_3 як вкладнику ПАТ "Дельта Банк" відповідно до згаданого договору у сумі 4000,00 доларів США.
      Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 26 грудня 2017 року позов задоволено. Зобов'язано уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" Кадирова В.В. включити ОСОБА_3 до переліку осіб, які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду за вкладами в ПАТ "Дельта Банк", відповідно до Договору у сумі 4000,00 доларів США. Зобов'язано уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" Кадирова В.В. надати Фонду додаткову інформацію щодо виплати відшкодування за рахунок цієї установи ОСОБА_3 як вкладнику ПАТ "Дельта Банк" відповідно до Договору в сумі 4000,00 доларів США.
      Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з безпідставності розпорядчого рішення про визнання Договору нікчемним, оскільки віднесення ПАТ "Дельта Банк" до категорії проблемних банків на підставі постанови Правління Національного банку України (далі - НБУ) протягом року до укладення позивачем цього договору становило банківську таємницю і ОСОБА_3 не міг знати її змісту та про встановлені обмеження, що вказує на добросовісність його дій у спірних правовідносинах. Крім того, з дати визнання банку проблемним не було встановлено заборон на укладення депозитних договорів із фізичними особами. З огляду на наведене уповноважена особа Фонду зобов'язана була надати до Фонду інформацію щодо позивача як вкладника, стосовно якого необхідно здійснити виплату на відшкодування коштів за його вкладом за рахунок цієї установи.
      Постановою Апеляційного суду Львівської області від 27 червня 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано, провадження у справі закрито. Роз'яснено ОСОБА_3 право на звернення до суду в порядку адміністративного судочинства.
      Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що правовідносини між Фондом і вкладниками банку, які претендують на отримання відшкодування за рахунок коштів Фонду, складаються без участі банку. Спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду є публічно-правовим і стосується виконання Фондом функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, а тому його розгляд належить до компетенції адміністративних судів.
      У липні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив скасувати постанову апеляційного суду і направити справу на новий апеляційний розгляд.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач звертався з аналогічним позовом у порядку адміністративного судочинства, проте ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2016 року у справі N 813/209/16 провадження у справі було закрито з тих підстав, що спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства з огляду на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14, яким визначено, що такі спори підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. 7 жовтня 2016 позивач звернувся до господарського суду з аналогічними вимогами, проте ухвалою Господарського суду міста Києвавід 26 жовтня 2016 року у справі N 910/19307/16у прийнятті його позовної заяви відмовлено з тих підстав, що вона не підлягає розгляду в господарських судах України. Велика Палата Верховного Суду у постановах від 18 квітня та 23 травня 2018 року у справах N 813/921/16 та N 820/3770/16 відступила від зазначеного висновку Верховного Суду України, вказавши, що такі спори підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Оскільки позивач вичерпав усі можливі способи реалізації свого права на судовий захист, він позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, що стало підставою для звернення до суду з цим позовом у порядку цивільного судочинства. У постанові від 4 липня 2018 року у справі N 461/519/17 в аналогічній ситуації Велика Палата Верховного Суду з метою забезпечити позивачці право на судовий захист та справедливий судовий розгляд вважала за можливе розглянути за правилами цивільного судочинства справу, яка переглядалась у касаційному порядку в частині позовних вимог про зобов'язання уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПAT "Дельта Банк" надати Фонду на затвердження додаткову інформацію про вкладника стосовно включення його до загального реєстру вкладників цього банку.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 13 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали та надано строк на подання відзиву.
      У відзиві на касаційну каргу уповноважена особа Фонду на здійснення ліквідації ПАТ "Дельта Банк" просить касаційну скаргу залишити без задоволення, постанову суду апеляційної інстанції - без змін, посилаючись на те, що за сталою практикою Великої Палати Верховного Суду справи такої категорії підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 13 грудня 2018 року призначив справу до судового розгляду, а ухвалою від 16 січня 2019 року - передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що ОСОБА_3 оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції (частина шоста статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 5 лютого 2019 року справу прийнято та призначено до розгляду.
      Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.
      Судами встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 20 лютого 2015 року між ПАТ "Дельта Банк" і ОСОБА_3 (вкладник) укладено Договір, згідно з умовами якого позивач вніс на депозитний рахунок банку 4000,00 доларів США під 5,5 % річних з датою повернення банківського кладу - 19 серпня 2015 року.
      2 березня 2015 року на підставі постанови Правління НБУ виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 2 березня 2015 року за N 51, згідно з яким з 3 березня до 2 червня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію в ПАТ "Дельта Банк", розпочато процедуру виведення цього банку з ринку та призначено уповноваженою особою Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ "Дельта Банк" Кадирова В.В.
      Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 8 квітня 2015 року N 71 продовжено строк запровадження тимчасової адміністрації в ПАТ "Дельта Банк" до 2 вересня 2015 року.
      3 серпня 2015 року рішенням виконавчої дирекції Фонду N 147 строк здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ "Дельта Банк" продовжено до 2 жовтня 2015 року.
      21 липня 2015 року ОСОБА_3 звернувся до уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ "Дельта Банк" із заявою про виплату коштів за депозитним договором.
      Натомість ПАТ "Дельта Банк" листом від 23 вересня 2015 року N 8821/2192 повідомило позивачу про нікчемність Договору на підставі пункту 7 частини третьої статті 38 Закону N 4452-VI.
      Постановою Правління НБУ від 2 жовтня 2015 року N 664 відкликано банківську ліцензію та запроваджено процедуру ліквідації ПАТ "Дельта Банк".
      Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 2 жовтня 2015 року N 181 розпочато процедуру ліквідації ПАТ "Дельта Банк" з 5 жовтня 2015 року до 4 жовтня 2017 року та призначено уповноваженою особою Фонду на здійснення ліквідації цього банку Кадирова В.В.
      20 лютого 2017 року рішенням виконавчої дирекції Фонду N 619 продовжено строк процедури ліквідації ПАТ "Дельта Банк" до 4 жовтня 2019 року.
      У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Частиною першою статті 19 ЦПК України установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      Разом із тим відповідно до частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 7 КАС України). Термін "публічно-правовий спір" охоплює в тому числі спори, у яких хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій) (пункт 2 частини першої статті 7 КАС України).
      З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб'єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
      Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.
      При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      Законом N 4452-VI установлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
      Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.
      За змістом статті 3 Закону N 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.
      Згідно із частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.
      Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими частиною другою статті 4 Закону N 4452-VI, серед яких, зокрема: здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами; акумулювання коштів, отриманих з джерел, визначених статтею 19 цього Закону; здійснення регулювання участі банків у системі гарантування вкладів фізичних осіб; здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організація відчуження активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку.
      Крім того, відповідно до статті 6 Закону N 4452-VI Фонд наділено повноваженнями видавати нормативно-правові акти, що підлягають державній реєстрації в порядку, установленому законодавством, з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами.
      Відповідно до частин першої та другої статті 26 Закону N 4452-VI (у редакції, чинній до 12 серпня 2015 року) Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 тис. грн. Вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру такого відшкодування після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.
      Нормами статті 27 Закону N 4452-VI установлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, і покладено на уповноважену особу Фонду обов'язок складати перелік вкладників та визначати розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду, а також перелік вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до частини четвертої статті 26 цього Закону. Здійснення виплати гарантованих сум відшкодування покладено на Фонд та визначено порядок здійснення розрахунків з вкладниками (стаття 28 цього Закону).
      За приписами частини першої статті 54 Закону N 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону НБУ, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.
      Таким чином, за змістом наведених правових норм Фонд є державною спеціалізованою установою, юридичною особою публічного права, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.
      Аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня у справі N 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі N 820/3770/16, від 6, 13 та 20 червня 2018 року у справах N 813/6392/15, N 820/12122/15 та N 813/5250/15 відповідно.
      Разом з тим, як убачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_3 уже звертався до адміністративного суду (справа N 813/209/16) з позовними вимогами зобов'язати уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" Кадирова В.В. включити позивача до переліку осіб, які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду за вкладами в ПАТ "Дельта Банк", відповідно до Договору в сумі 4000,00 доларів США, та зобов'язати уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" надати Фонду додаткову інформацію щодо виплати за рахунок цієї установи відшкодування ОСОБА_3 як вкладнику ПАТ "Дельта Банк" відповідно до Договору в сумі 4000,00 доларів США.
      Однак ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2016 року, яка набрала законної сили, провадження у справі N 813/209/16 було закрито, оскільки суд, урахувавши правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14, дійшов висновку про те, що цей спір виник на стадії ліквідації (банкрутства) банку, тому підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      7 жовтня 2016 року ОСОБА_3 звернувся з аналогічним позовом до Господарського суду міста Києва, який ухвалою від 26 жовтня 2016 року у справі N 910/19307/16 відмовив у прийнятті позовної заяви з тих підстав, що вона не підлягає розгляду в господарських судах України.
      Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14, про що зазначено в її постановах від 18 квітня у справі N 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі N 820/3770/16, від 6, 13 та червня 2018 року у справах N 813/6392/15, N 820/12122/15 та N 813/5250/15 відповідно.
      Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру.
      У цьому пункті закріплене право на суд разом з правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 21 лютого 1975 року у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), заява N 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутності цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 17 січня 2012 року у справі "Станєв проти Болгарії" (Stanev v. Bulgaria), заява N 36760/06, § 230).
      Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
      ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі "Буланов та Купчик проти України" (заяви N 7714/06 та N 23654/08), в якому ЄСПЛ установив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності в заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників усупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ указав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27, 28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі "Андрієвська проти України" (заява N 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13, 14, 23, 25, 26); рішення від 17 січня 2013 року у справі "Мосендз проти України" (заява N 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі "Шестопалова проти України" (заява N 55339/07), у якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду її позову за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)).
      Ураховуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду, не відступаючи від правових висновків, викладених нею у наведених постановах, з метою забезпечити позивачу право на судовий захист та справедливий судовий розгляд вважає за можливе розглянути цю справу за правилами цивільного судочинства.
      Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      Оскільки постанова апеляційного суду про закриття провадження у справі перешкоджає провадженню у справі, рішення суду першої інстанції не було предметом апеляційного розгляду щодо фактичних обставин, від установлення яких залежить правильне визначення характеру спірних правовідносин, застосування відповідних їм норм матеріального права та вирішення позовних вимог, то постанова Апеляційного суду Львівської області від 27 червня 2018 року підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки в цьому випадку справа направляється на розгляд до суду апеляційної інстанції, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється.
      Керуючись статтями 141, 402-404, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.
      Постанову Апеляційного суду Львівської області від 27 червня 2018 року скасувати, справу направити до апеляційного суду для продовження розгляду.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська О.Р. Кібенко
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      30 січня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 569/17272/15-ц
      Провадження N 14-338цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3, Товариство з обмеженою відповідальністю "Телерадіокомпанія "Рівне 1" (далі - ТОВ "ТРК "Рівне 1"),
      відповідач - Приватне підприємство "Телерадіокомпанія Сфера-ТВ" (далі - ПП "ТРК Сфера-ТВ"),
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_4,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПП "ТРК "Сфера-ТВ"
      на рішення Апеляційного суду Рівненської області від 22 грудня 2016 року у складі колегії суддів Бондаренко Н.В., Григоренка М.П., Хилевича С.В.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3, ТОВ "ТРК "Рівне 1" до ПП "ТРК "Сфера-ТВ", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_4, про зобов'язання вчинити дії та стягнення компенсації.
      УСТАНОВИЛА:
      У грудні 2015 року ОСОБА_3 і ТОВ "ТРК "Рівне 1" звернулися до суду з позовом у якому зазначали, що у 2006 році творчою працею художника-постановника ТОВ "ТРК "Рівне 1" ОСОБА_3, у рамках виконання службового доручення від 05 травня 2006 року, було створено службовий твір образотворчого мистецтва "ІНФОРМАЦІЯ_1".
      Відповідно до договору про розподіл майнових прав на службові твори від 26 грудня 2005 року, укладеного між ТОВ "ТРК "Рівне 1" та працівником ОСОБА_3, всі виключні майнові права на вказаний твір належать ТОВ "ТРК "Рівне 1".
      У 2013 році позивачам стало відомо, що ПП "ТРК "Сфера-ТВ" використало їхній твір без дозволу, шляхом розміщення примірника твору в мережі Інтернет на сайті sfera-tv.com.ua у шести окремих (самостійних) випусках програми ПП "ТРК "Сфера-ТВ" під однойменною назвою "ІНФОРМАЦІЯ_1".
      На підставі викладеного, а також посилаючись на преюдиційність перелічених вище обставин, які, на думку позивачів, встановлені судовими рішеннями у справі N 918/1037/14 та не можуть знову оспорюватися в іншому процесі, позивачі просили зобов'язати ПП "ТРК "Сфера-ТВ" здійснити публікацію про порушення авторських прав ОСОБА_3 і ТОВ "ТРК "Рівне 1" на твір "Позначення "ІНФОРМАЦІЯ_1" на офіційному сайті відповідача: http://sfera-tv.com.ua та стягнути з ПП "ТРК "Сфера-ТВ" на користь ТОВ "ТРК "Рівне 1" суму компенсації за використання твору у шести програмах "ІНФОРМАЦІЯ_1" в загальному розмірі 60 мінімальних заробітних плат, що становить 82 680 грн.
      Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 07 листопада 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 і ТОВ "ТРК "Рівне 1" відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачами належними та допустимими доказами не доведено, що відповідачем саме 06 червня, 05 вересня, 12 вересня, 03 жовтня, 10 жовтня та 17 жовтня 2013 року у програмі "ІНФОРМАЦІЯ_1" використовувався твір образотворчого мистецтва "Позначення "ІНФОРМАЦІЯ_1", авторське право на який зареєстроване саме за ОСОБА_3, та не доведено ідентичності твору образотворчого мистецтва "ІНФОРМАЦІЯ_1", авторське право на який зареєстровано за ОСОБА_3, із графічним зображенням логотипу "ІНФОРМАЦІЯ_1", авторське право на яке зареєстровано за ОСОБА_4
      Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 22 грудня 2016 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 07 листопада 2016 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_3 і ТОВ "ТРК "Рівне 1" задоволено. Зобов'язано ПП "ТРК "Сфера-ТВ" опублікувати на своєму офіційному сайті: http://sfera-tv.com.ua на протязі місяця з дня ухвалення цього рішення повідомлення про те, що ПП "ТРК "Сфера-ТВ" порушено авторські права ОСОБА_3 і ТОВ "ТРК "Рівне 1" на твір образотворчого мистецтва "Позначення "ІНФОРМАЦІЯ_1". Постановлено стягнути з ПП "ТРК "Сфера-ТВ" на користь ТОВ "ТРК "Рівне 1" компенсацію за порушення майнових авторських прав у розмірі 60 мінімальних заробітних плат - 82 680 грн.
      Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що рішенням Господарського суду Рівненської області від 09 вересня 2014 року встановлено, що усі авторські (майнові) права інтелектуальної власності на службовий твір образотворчого мистецтва "ІНФОРМАЦІЯ_1" належать ТОВ "ТРК "Рівне 1", автором цього твору є ОСОБА_3; ПП "ТРК "Сфера-ТВ" використовувало у 2013 році твір образотворчого мистецтва "ІНФОРМАЦІЯ_1" (без будь-якого на те дозволу ТОВ "ТРК "Рівне 1") та розмістило його у випусках власної програми під однойменною назвою "ІНФОРМАЦІЯ_1", що відповідно до частини третьої статті 61 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій, не потребує доказування.
      У січні 2017 року ПП "ТРК "Сфера-ТВ" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просило скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення місцевого суду, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що судом апеляційної інстанції не встановлено факту використання ПП "ТРК "Сфера-ТВ" твору образотворчого мистецтва "Позначення "ІНФОРМАЦІЯ_1" ОСОБА_3 06 червня, 05 вересня, 12 вересня, 03 жовтня, 10 жовтня та 17 жовтня 2013 року (тобто у шести програмах) за переліченими у позовній заяві інтернет-адресами та ідентичності використаного за цими адресами твору та твору ОСОБА_3, при цьому такі обставини не підтверджені й у рішеннях господарських судів, на які суд послався як на преюдиційні.
      Крім того, заявник стверджував, що вказані факти не можуть підтверджуватися й наявним висновком експерта від 23 жовтня 2013 року N 3526 через те, що експерт не здійснював дослідження самих телевізійних програм, не вказав точного часу використання спірного твору у них і не мав права проводити таке дослідження за відсутності відповідної спеціалізації, а також не був попереджений про кримінальну відповідальність.
      ПП "ТРК "Сфера-ТВ" також вказувало про добросовісність використання спірного твору, відсутність його вини та причинно-наслідкового зв'язку між завданою шкодою і поведінкою відповідача, неналежний спосіб захисту порушеного права в частині, що стосується здійснення публікації про порушення авторських прав, а також про те, що ТОВ "ТРК "Рівне 1" не має права одноособового звернення до суду із вимогою про стягнення компенсації, оскільки співвласником майнових прав на телевізійний проект "ІНФОРМАЦІЯ_1" є ОСОБА_4
      Крім іншого, відповідач зауважував, що апеляційним судом не враховано висновок спеціаліста від 05 вересня 2014 року N 56313, яким підтверджується, що ОСОБА_3 не можна вважати автором твору образотворчого мистецтва "ІНФОРМАЦІЯ_1".
      Також ПП "ТРК "Сфера-ТВ" зазначало, що справа в частині вирішення позову ТОВ "ТРК "Рівне 1" до нього не підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки такий спір віднесено до компетенції господарських судів.
      Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      У лютому 2017 року позивачами подано заперечення, у яких ОСОБА_3 і ТОВ "ТРК Рівне 1" просили касаційну скаргу ПП "ТРК Сфера-ТВ" відхилити, а рішення суду апеляційної інстанції - залишити без змін.
      Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2017 року вказану справу призначено до судового розгляду.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У березні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
      Спір виник у зв'язку зі стверджуваним порушенням авторських прав позивачів: особистих немайнових і майнових прав інтелектуальної власності.
      Згідно з частиною першої статті 423 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особистими немайновими правами інтелектуальної власності є:
      1) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності;
      2) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності;
      3) інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.
      Відповідно до статті 438 ЦК України автору твору належать особисті немайнові права, встановлені статтею 423 цього Кодексу, а також право:
      1) вимагати зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору, якщо це практично можливо;
      2) забороняти зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору;
      3) обирати псевдонім у зв'язку з використанням твору;
      4) на недоторканність твору.
      Згідно з частиною першою статті 14 Закону України від 23 грудня 1993 року N 3792-XII "Про авторське право і суміжні права" (далі - Закон N 3792-XII) автору належать такі особисті немайнові права:
      1) вимагати визнання свого авторства шляхом зазначення належним чином імені автора на творі і його примірниках і за будь-якого публічного використання твору, якщо це практично можливо;
      2) забороняти під час публічного використання твору згадування свого імені, якщо він як автор твору бажає залишитись анонімом;
      3) вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені автора на творі і його примірниках і під час будь-якого його публічного використання;
      4) вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора.
      Відповідно до частини першої статті 424 ЦК Українимайновими правами інтелектуальної власності є:
      1) право на використання об'єкта права інтелектуальної власності;
      2) виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності;
      3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об'єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання;
      4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.
      Статтею 440 ЦК України передбачено, що майновими правами інтелектуальної власності на твір є:
      1) право на використання твору;
      2) виключне право дозволяти використання твору;
      3) право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання;
      4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.
      Відповідно до частини першої статті 15 Закону 3792-XII до майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать:
      а) виключне право на використання твору;
      б) виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами.
      Згідно з частиною третьою статті 423 ЦК України особисті немайнові права інтелектуальної власності не залежать від майнових прав інтелектуальної власності. При цьому відповідно до частини 2 статті 14 Закону N 3792-XII особисті немайнові права автора не можуть бути передані (відчужені) іншим особам; частиною другою статті 201 ЦК України авторство віднесене до особистих немайнових благ, які охороняються цивільним законодавством.
      Таким чином, особисті немайнові права інтелектуальної власності та майнові права інтелектуальної власності є різними за змістом і є незалежними одні від одних.
      До того ж у справі, що розглядається, ці права належать різним позивачам: ОСОБА_3 належать особисті немайнові права інтелектуальної власності, а ТОВ "ТРК Рівне 1" - майнові права інтелектуальної власності. Ці права позивачі здійснюють незалежно один від одного відповідно до змісту кожного з цих прав.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 423 ЦК України одним із особистих немайнових прав інтелектуальної власності є право на визнання людини автором об'єкта права інтелектуальної власності. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 438 ЦК України автору твору належить, зокрема, право вимагати зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору, якщо це практично можливо. Відповідно до статті 14 Закону N 3792-XII автору належить, зокрема, особисте немайнове право вимагати визнання свого авторства шляхом зазначення належним чином імені автора на творі і його примірниках і за будь-якого публічного використання твору, якщо це практично можливо.
      Водночас згідно з пунктом 2 частини першої статті 440 ЦК України до майнових прав інтелектуальної власності на твір віднесено виключне право дозволяти використання твору; відповідно до пункту "б" частини першої статті 15 Закону N 3792-XII до майнових прав належить виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами.
      Отже, право вимагати зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору входить до складу особистих немайнових прав інтелектуальної власності на твір; натомість таке право не входить до складу майнових прав інтелектуальної власності на твір. При цьому виключне право дозволяти використання твору входить до складу майнових прав інтелектуальної власності на твір; натомість таке право не входить до складу особистих немайнових прав інтелектуальної власності на твір.
      У зв'язку з різним змістом особистих немайнових прав інтелектуальної власності з одного боку і майнових прав інтелектуальної власності, - з іншого, їх порушення пов'язується з різними обставинами.
      Так, використання твору без зазначення імені автора є порушенням його особистого немайнового права інтелектуальної власності, але не є порушенням майнового права інтелектуальної власності суб'єкта такого права. Натомість використання твору без дозволу суб'єкта майнових прав інтелектуальної власності на цей твір є порушенням виключного майнового права такого суб'єкта, але не є порушенням особистого немайнового права інтелектуальної власності автора твору.
      У справі, що розглядається, спір виник не у зв'язку з самим фактом використання твору відповідачем, а у зв'язку з неправомірністю такого використання. При цьому неправомірність використання твору по відношенню до кожного з позивачів, яким належать різні права інтелектуальної власності, є різною за своїм характером і пов'язується з різними обставинами. Порушення особистого немайнового праваінтелектуальної власності ОСОБА_3 полягає у використанні твору без зазначення імені автора. Натомість порушення майнового права інтелектуальної власності ТОВ "ТРК "Рівне 1" полягає у використанні твору без дозволу ТОВ "ТРК "Рівне 1".
      Різний зміст особистих немайнових прав інтелектуальної власності і майнових прав інтелектуальної власності та різний характер їх можливих порушень зумовлюють і різницю в належних способах, які здатні призвести до ефективного захисту цих прав.
      Відповідно до статті 432 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до статті 16 ЦК України; суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення, зокрема, про:
      1) застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;
      2) зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;
      3) вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності та знищення таких товарів;
      4) вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності або вилучення та знищення таких матеріалів та знарядь;
      5) застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об'єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;
      6) опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.
      Згідно з частиною першою статті 52 Закону N 3792-XII (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних відносин та вирішення спору судами) при порушеннях будь-якою особою авторського права і (або) суміжних прав, передбачених статтею 50 цього Закону, недотриманні передбачених договором умов використання творів і (або) об'єктів суміжних прав, використанні творів і об'єктів суміжних прав з обходом технічних засобів захисту чи з підробленням інформації і (або) документів про управління правами чи створенні загрози неправомірного використання об'єктів авторського права і (або) суміжних прав та інших порушеннях особистих немайнових прав і майнових прав суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав суб'єкти авторського права і (або) суміжних прав мають право:
      а) вимагати визнання та поновлення своїх прав, у тому числі забороняти дії, що порушують авторське право і (або) суміжні права чи створюють загрозу їх порушення;
      б) звертатися до суду з позовом про поновлення порушених прав та (або) припинення дій, що порушують авторське право та (або) суміжні права чи створюють загрозу їх порушення;
      в) подавати позови про відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
      г) подавати позови про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, або виплату компенсацій;
      д) вимагати припинення підготовчих дій до порушення авторського права і (або) суміжних прав, у тому числі призупинення митних процедур, якщо є підозра, що можуть бути пропущені на митну територію України чи з її митної території контрафактні примірники творів, фонограм, відеограм, засоби обходу технічних засобів захисту, в порядку, передбаченому Митним кодексом України;
      е) брати участь в інспектуванні виробничих приміщень, складів, технологічних процесів і господарських операцій, пов'язаних з виготовленням примірників творів, фонограм і відеограм, щодо яких є підстави для підозри про порушення чи загрозу порушення авторського права і (або) суміжних прав, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
      є) вимагати, в тому числі у судовому порядку, публікації в засобах масової інформації даних про допущені порушення авторського права і (або) суміжних прав та судові рішення щодо цих порушень;
      ж) вимагати від осіб, які порушують авторське право і (або) суміжні права позивача, надання інформації про третіх осіб, задіяних у виробництві та розповсюдженні контрафактних примірників творів і об'єктів суміжних прав, а також засобів обходу технічних засобів захисту, та про канали їх розповсюдження;
      з) вимагати прийняття інших передбачених законодавством заходів, пов'язаних із захистом авторського права та суміжних прав.
      Відповідно до частини другої статті 52 Закону N 3792-XII (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних відносин та вирішення спору судами) суд має право постановити рішення чи ухвалу про:
      а) відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої
      порушенням авторського права і (або) суміжних прав, з визначенням
      розміру відшкодування;
      б) відшкодування збитків, завданих порушенням авторського
      права і (або) суміжних прав;
      в) стягнення із порушника авторського права і (або) суміжних
      прав доходу, отриманого внаслідок порушення;
      г) виплату компенсації, що визначається судом, у розмірі від
      10 до 50 000 мінімальних заробітних плат, замість відшкодування
      збитків або стягнення доходу;
      д) заборону опублікування творів, їх виконань чи постановок,
      випуску примірників фонограм, відеограм, їх сповіщення, припинення
      їх розповсюдження, вилучення (конфіскацію) контрафактних
      примірників творів, фонограм, відеограм чи програм мовлення та
      обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і
      відтворення, публікацію у пресі інформації про допущене порушення
      тощо, якщо у ході судового розгляду буде доведено факт порушення
      авторського права і (або) суміжних прав або факт наявності дій, що
      створюють загрозу порушення цих прав;
      е) вимагати від осіб, які порушують авторське право і (або)
      суміжні права позивача, інформацію про третіх осіб, задіяних у
      виробництві та розповсюдженні контрафактних примірників творів та
      об'єктів суміжних прав, засобів обходу технічних засобів та про
      канали розповсюдження;
      при визначенні розмірів збитків, які мають бути відшкодовані
      особі, права якої порушено, а також для відшкодування моральної
      (немайнової) шкоди суд зобов'язаний виходити із суті порушення,
      майнової і моральної шкоди, завданої особі, яка має авторське
      право і (або) суміжні права, а також із можливого доходу, який
      могла б одержати ця особа. У розмір збитків, завданих особі, права
      якої порушено, додатково можуть бути включені судові витрати,
      понесені цією особою, а також витрати, пов'язані з оплатою
      допомоги адвоката;
      при визначенні компенсації, яка має бути виплачена замість
      відшкодування збитків чи стягнення доходу, суд зобов'язаний у
      встановлених пунктом "г" цієї частини межах визначити розмір
      компенсації, враховуючи обсяг порушення та (або) наміри
      відповідача.
      Способи захисту, передбачені у згаданих нормах законодавчих актів, наведені у загальному виді, аби охопити все розмаїття:
      - особистих немайнових авторських прав;
      - майнових авторських прав;
      - суміжних прав (особистих немайнових і майнових прав виконавців літературних, драматичних, музичних, музично-драматичних, хореографічних, фольклорних та інших творів, виробників фонограм, відеограм і організацій мовлення);
      - об'єктів авторського права - творів у галузі науки, літератури і мистецтва (літературні письмові твори белетристичного, публіцистичного, наукового, технічного характеру тощо; виступи, лекції, промови, проповіді та інші усні твори; комп'ютерні програми; бази даних; музичні та інші твори, створені для сценічного показу, їх постановки; аудіовізуальні твори; твори образотворчого мистецтва; твори архітектури, містобудування і садово-паркового мистецтва і так далі);
      - порушень договору та позадоговірних правопорушень;
      - наявних порушень і таких, що ймовірно можуть статися при створенні загрози неправомірного використання об'єктів авторського права або суміжних прав.
      Тому не всі із зазначених способів захисту можуть застосовуватись при порушенні особистих немайнових і майнових прав інтелектуальної власності. Належний спосіб або способи захисту обумовлюються змістом порушеного права та характером його порушення.
      Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі N 338/180/17 (провадження N 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі N 905/1926/16 (провадження N 12-187гс18).
      У справі, яка розглядається, спосіб захисту, обраний позивачем ОСОБА_3, є належним, бо дозволяє ефективно захистити порушене особисте немайнове право інтелектуальної власності - право вимагати зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору. Саме це право було порушене відповідачем шляхом використання твору без зазначення імені автора. Таке право може бути ефективно захищене шляхом ухвалення судового рішення про публікацію у пресі інформації про допущене порушення, оскільки внаслідок такої публікації інформація про авторство, прихована порушником, доводиться до відома невизначеного кола осіб. Таким чином, позовна вимога про публікацію у пресі інформації про допущене порушення відповідає належному способу захисту вказаного особистого немайнового права інтелектуальної власності на твір.
      ТОВ "ТРК "Рівне 1" звернулось до суду у зв'язку із порушенням свого виключного майнового права дозволяти використання твору. Порушення полягає у використанні твору без дозволу ТОВ "ТРК "Рівне 1". При цьому ТОВ "ТРК "Рівне 1" звернулось з двома позовними вимогами: про публікацію у пресі інформації про допущене порушення та про стягнення грошової компенсації за порушення виключного майнового права (визначивши її розмір виходячи із шести випадків порушення майнового права). Друга з цих вимог відповідає належному способу захисту вказаного виключного майнового права, оскільки має економічний зміст. Використання твору без дозволу ТОВ "ТРК "Рівне 1" позбавило його можливості отримати дохід у вигляді плати за надання такого дозволу. Тому присудження грошової компенсації за стверджуване порушення виключного майнового права ТОВ "ТРК "Рівне 1" здатне його захистити. Натомість виключне майнове право дозволяти використання твору не може бути захищене шляхом опублікування повідомлення про порушення, бо воно не приведе до поновлення майнової сфери позивача.
      Частиною другою статті 32 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, було встановлено, що участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права і обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права й обов'язки.
      Таке ж правило встановлене частиною другою статті 50 ЦПК України в чинній редакції.
      Водночас предметом спору у цій справі не є спільні права позивачів. Особисті немайнові права інтелектуальної власності автора твору - ОСОБА_3 і майнові права інтелектуальної власності на твір ТОВ "ТРК "Рівне 1" є різними за змістом і не є спільними.
      Права позивачів виникли не з однієї підстави: відповідно до частини першої статті 437 ЦК України немайнове право ОСОБА_3 виникло в силу закону у зв'язку зі створенням твору з моменту такого створення; натомість майнове право ТОВ "ТРК "Рівне 1" перейшло до нього на підставі договору з ОСОБА_3 про розподіл майнових прав. При цьому і стверджуване порушення прав позивачів, як зазначено вище, виникло з різних підстав. Так, порушення особистого немайнового права ОСОБА_3 сталося у зв'язку з використанням твору без зазначення імені автора; натомість стверджуване порушення майнового права ТОВ "ТРК "Рівне 1" сталося із-за використання твору без дозволу ТОВ "ТРК "Рівне 1".
      Предметом спору не є однорідні права позивачів: ОСОБА_3 належить особисте немайнове право, а ТОВ "ТРК "Рівне 1" - виключне майнове. При цьому і належні способи захисту позивачів є різними.
      Отже, передбачені процесуальним законом умови процесуальної співучасті у цій справі не виконані.
      Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу, що розгляд обох позовних вимог у межах однієї справи одним судом у цьому разі не сприятиме ефективному судовому захисту прав та інтересів позивачів, оскільки при розгляді вимоги про стягнення компенсації суд відповідно до частини другої статті 52 Закону N 3792-XII зобов'язаний визначити розмір компенсації, враховуючи обсяг порушення та (або) наміри відповідача, що не є необхідним при розгляді вимоги про опублікування повідомлення про порушення авторських прав.
      Крім того, вимоги щодо застосування належних способів захисту порушених прав позивачів у цій справі не є нерозривно пов'язаними між собою, а від вирішення спору в частині однієї з вимог не залежить вирішення спору щодо інших вимог. Отже, не існує і інших міркувань щодо розумності і доцільності спільного розгляду позовних вимог позивачів.
      ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду).
      Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав (крім спорів, визначених у переліку, наведеному в пункті 1 частини першої статті 12 ГПК України).
      Відповідно до статті 1 ГПК України право звертатися до господарського суду належить, зокрема, підприємствам, установам, організаціям, іншим юридичним особам.
      За статтею 21 ГПК України позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу; відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим Кодексом, - фізичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу.
      Справи у спорах між суб'єктами господарювання належать до юрисдикції господарських судів (стаття 20 ГПК України у чинній редакції).
      Отже, спір у частині вимог ТОВ "ТРК "Рівне 1" має розглядатися за правилами господарського судочинства.
      Виходячи з цього судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вимог ТОВ "ТРК "Рівне 1" слід скасувати і закрити провадження у справі в цій частині. Відповідно абзац четвертий резолютивної частини рішення суду апеляційної інстанції слід змінити, виключивши з нього слова "та ТзОВ "Телерадіокомпанія Рівне 1" ".
      Щодо вирішення по суті спору в частині вимоги ОСОБА_3 Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      Суд першої інстанції, відмовляючи у позові, виходив із того, що не доведено, використання відповідачем твору у певні дати та ідентичності використаного твору та твору ОСОБА_3 саме у ці дати. Водночас суд не взяв до уваги, що для задоволення вимоги ОСОБА_3 досить встановлення самого факту використання твору відповідачем та факту незазначення ОСОБА_3 як автора, оскільки відповідач заперечує авторство останнього і вважає автором твору третю особу - ОСОБА_4
      Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що факт використання ПП "ТРК "Сфера-ТВ" у 2013 році твору образотворчого мистецтва та розміщення його у випусках власної програми не потребує доказування у цій справі, оскільки він встановлений рішенням Господарського суду Рівненської області від 09 вересня 2014 року, яким задоволено позов ТОВ "ТРК Рівне 1" про припинення використання твору "Позначення "ІНФОРМАЦІЯ_1" ПП "ТРК "Сфера-ТВ".
      При цьому не беруться до уваги доводи ПП "ТРК "Сфера-ТВ" про те, що судами не встановлено фактів використання ним твору у певні дати та ідентичності використаного за цими адресами твору та твору ОСОБА_3 саме у ці дати, оскільки встановлення кількості порушень особистого немайнового права та точних дат таких порушень не є обов'язковим для задоволення позову в частині цієї позовної вимоги.
      Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про задоволення позовної вимоги ОСОБА_3 про зобов'язання ПП "ТРК "Сфера-ТВ" опублікувати повідомлення про порушення останнім авторських прав ОСОБА_3
      Розподіл судових витрат
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Відповідно до частини сьомої статті 141 ЦПК України якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
      З урахуванням зазначеного, а також того, що судові рішення підлягають частковому скасуванню із закриттям провадження у справі, судові витрати, понесені ПП "ТРК "Сфера-ТВ" за подання касаційної скарги в розмірі 2949,84 грн (1240,20 грн * 120 % -майнова вимога + 1218,00 грн * 120 % -немайнова вимога), підлягають поверненню з Державного бюджету України.
      Відповідно до статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права; зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      Керуючись статтями 255, 259, 268, 400, 402, 409, 412, 414, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Приватного підприємства "Телерадіокомпанія "Сфера-ТВ" задовольнити частково.
      Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 07 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Рівненської області від 22 грудня 2016 року в частині вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Телерадіокомпанія "Рівне 1" про зобов'язання Приватного підприємства "Телерадіокомпанія "Сфера-ТВ" опублікувати на своєму офіційному сайті: http://sfera-tv.com.ua на протязі місяця з дня ухвалення цього рішення повідомлення про те, що Приватним підприємством "Телерадіокомпанія "Сфера-ТВ" порушено авторські права Товариства з обмеженою відповідальністю "Телерадіокомпанія "Рівне 1" на твір образотворчого мистецтва "Позначення "ІНФОРМАЦІЯ_1", скасувати, провадження у справі у цій частині закрити.
      У зв'язку з цим абзац четвертий резолютивної частини рішення Апеляційного суду Рівненської області від 22 грудня 2016 року змінити, виключивши з нього слова "та ТзОВ "Телерадіокомпанія Рівне 1" ".
      Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 07 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Рівненської області від 22 грудня 2016 року в частині вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Телерадіокомпанія "Рівне 1" про стягнення з Приватного підприємства "Телерадіокомпанія "Сфера-ТВ" компенсації за порушення майнових авторських прав скасувати, провадження у справі у цій частині закрити.
      В іншій частині рішення Апеляційного суду Рівненської області від 22 грудня 2016 року залишити без змін.
      Повернути з Державного бюджету України Приватному підприємству "Телерадіокомпанія "Сфера-ТВ" 2949 (дві тисячі дев'ятсот сорок дев'ять) грн 84 коп. судових витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
      Відповідно до частини третьої статті 415 Цивільного процесуального кодексу України постанова оформлена суддею Данішевською В.І.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      5 лютого 2019 року
      м. Київ
      Справа N 910/9935/16
      Провадження N 12-221гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      Головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Рогач Л.І.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання - Салівонського С.П., учасників справи -
      представників позивача - Куликова О.А., Ліпінського Є.В.,
      розглянула касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Енергобанк" Паламарчука Віталія Віталійовича (далі - уповноважена особа ПАТ "Енергобанк", скаржник) на постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 січня 2018 року (судді Чорна Л.В., Майданевич А.Г., Яковлєв М.Л.) та рішення Господарського суду міста Києва від 4 липня 2017 року (суддя Сівакова В.В.) у справі N 910/9935/16 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Ю. ЕФ. Кепітал Партнерс Україна" (далі - ТОВ "Ю. ЕФ. Кепітал Партнерс Україна", позивач) до уповноваженої особи ПАТ "Енергобанк", Державної організації (установа, заклад) Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - ОСОБА_7, про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У травні 2016 року ТОВ "Ю. ЕФ. Кепітал Партнерс Україна" звернулося до господарського суду з позовом до уповноваженої особи ПАТ "Енергобанк", Фонду про визнання протиправними дій уповноваженої особи ПАТ "Енергобанк" в частині відхилення та невключення кредиторських вимог позивача до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Енергобанк" в загальному розмірі 7 602 500, 00 грн. зобов'язання уповноваженої особи ПАТ "Енергобанк" акцептувати (визнати) вимоги позивача у загальному розмірі 7 602 500, 00 грн. а саме: вимоги щодо заборгованості ПАТ "Енергобанк" по оренді майна відповідно до договорів оренди майна від 3 березня 2011 року та від 4 травня 2011 року в загальному розмірі 1 040 447, 85 грн. вимоги щодо грошових коштів, які містились на банківському рахунку станом на 13 лютого 2015 року, в загальному розмірі 6 562 022,15 грн. зобов'язання уповноваженої особи ПАТ "Енергобанк" внести зміни до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Енергобанк" в частині збільшення акцептованих вимог позивача на 7 602 500, 00 грн та подати зміни на затвердження виконавчою дирекцією Фонду.
      1.2. На обґрунтування позову позивач зазначив пробезпідставність невизнання уповноваженою особою ПАТ "Енергобанк" в процесі його ліквідації кредиторських вимог позивача до ПАТ "Енергобанк", які виникли на підставі договору оренди від 3 березня 2011 року за період з січня 2015 року по 11 червня 2015 року, а також договору оренди від 4 травня 2011 року за період з січня по травень 2015 року, на загальну суму 1 040 447,85 грн (заяви про визнання кредиторських вимог від 22 червня 2015 року). Окрім того, станом на момент введення тимчасової адміністрації ПАТ "Енергобанк" на рахунках позивача на підставі договору про відкриття банківського рахунку від 14 квітня 2014 року, укладеного позивачем та ПАТ "Енергобанк", знаходились грошові кошти у розмірі 6 562 022,15 грн. а тому, маючи заборгованість за договором про надання кредиту N 610-34 від 24 жовтня 2006 року, укладеним позивачем та ПАТ "Енергобанк" 3 червня 2015 року позивач надіслав заяву про припинення зобов'язань за кредитним договором на суму 6 562 022,15 грн у зв'язку з поєднанням боржника та кредитора в одній особі. Разом з тим уповноважена особа ПАТ "Енергобанк" визнала вимоги позивача лише на суму 175 570,41 грн.
      1.3. Фонд проти задоволення позову заперечив, зазначивши, що законодавство у галузі гарантування вкладів фізичних осіб регламентує чіткий порядок звернення кредиторів із вимогами про забезпечення відшкодування коштів за вкладами, зокрема, щодо включення їх до реєстру кредиторів на повернення банківських вкладів і відсотків, та правові підстави задоволення Фондом таких вимог. Реєстр акцептованих вимог кредиторів, що подавався уповноваженою особою, та зміни до нього підлягають затвердженню виконавчою дирекцією Фонду. Направлення позивачем листа від 3 червня 2015 року N 03/06/15-01 про припинення зобов'язань за кредитним договором, на думку Фонду, мало на меті уникнення відповідальності за невиконання кредитних зобов'язань шляхом застосування статті 606 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) і в цьому листі йдеться саме про припинення зобов'язання, а не про пред'явлення своїх кредиторських вимог. Припинення зобов'язання шляхом поєднання кредитора та боржника в одній особі виключає в той же час і визнання тих же самих вимог як кредиторських до банку.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Справа судами розглядалась неодноразово.
      2.2.Рішенням Господарського суду міста Києва від 4 липня 2017 року позовні вимоги задоволено частково. Зобов'язано Уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Енергобанк" ПаламарчукаВіталія Віталійовича акцептувати (визнати) вимоги кредитора - Товариства з обмеженою відповідальністю "Ю.ЕФ. Кепітал Партнерс Україна" на суму заборгованості 628 639 (шістсот двадцять вісім тисяч шістсот тридцять дев'ять) грн 05 коп. Зобов'язано Уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Енергобанк" ПаламарчукаВіталія Віталійовича внести зміни до реєстру акцептованих вимог кредиторів Публічного акціонерного товариства "Енергобанк" в частині збільшення акцептованих вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Ю.ЕФ. Кепітал Партнерс Україна" на суму 628 639 (шістсот двадцять вісім тисяч шістсот тридцять дев'ять) грн 05 коп. та подати зміни до реєстру акцептованих вимог кредиторів Публічного акціонерного товариства "Енергобанк" на затвердження Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. В іншій частині в позові відмовлено повністю.
      2.3. Суд вказав, що за приписами статті 49 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI) уповноваженій особі делеговані повноваження, в тому числі, з визначення сум заборгованості кредиторів та складення реєстру акцептованих вимог кредиторів; така заборгованість документально підтверджена частково, в частині 628 639, 05 грн вимог за договором оренди, заявлених у межах законодавчо встановлених строків.
      2.4. Щодо кредиторських вимог позивача у розмірі 6 562 022, 15 грн. які знаходяться на рахунках позивача на підставі договору про відкриття банківського рахунку від 14 квітня 2014 року, суд вказав про відсутність доказів звернення позивача до уповноваженої особи ПАТ "Енергобанк" з вимогами про їх визнання після початку процедури ліквідації Банку та в межах 30-денного строку, передбаченого частиною п'ятою статті 45 Закону N 4452-VI (у редакції, чинній на час прийняття постанови Правління Національного банку України N 370 від 11 червня 2015 року), що є підставою для списання цих коштів, як погашених, в дохід Банку.
      2.5. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 23 січня 2018 року рішення місцевого господарського суду скасовано та прийнято нове рішення, яким позов задоволено повністю. Визнано протиправними дії Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Енергобанк" в частині відхилення та невключення кредиторських вимог ТОВ "Ю.ЕФ.Кепітал Партнерс Україна" до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Енергобанк" в загальному розмірі 7 602 500,00 грн. Зобов'язано Уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Енергобанк" Паламарчука ВіталіяВіталійовича акцептувати (визнати) вимоги ТОВ "Ю.ЕФ.Кепітал Партнерс Україна" в загальному розмірі 7 602 500,00 грн. а саме: - вимоги ТОВ "Ю.ЕФ.Кепітал Партнерс Україна" щодо заборгованості ПАТ "Енергобанк" по оренді майна відповідно до договорів оренди майна від 3 березня 2011 року та від 4 травня 2011 року в загальному розмірі 1 040 447,85 грн. - вимоги ТОВ "Ю.ЕФ.Кепітал Партнерс Україна" щодо грошових коштів, які містились на банківському рахунку станом на 13 лютого 2015 року в загальному розмірі 6 562 022,15 грн. Зобов'язано Уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Енергобанк" Паламарчука Віталія Віталійовича внести зміни до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Енергобанк" в частині збільшення акцептованих вимог ТОВ "Ю.ЕФ.Кепітал Партнерс Україна" на 7 602 500,00 грн та подати зміни на затвердження Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Здійснено розподіл судового збору.
      2.6. Задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, суд апеляційної інстанції вказав, зокрема, що Закон N 4452-VI не має обмежень щодо початку перебігу строку для подання заяв про внесення до реєстру акцептованих вимог кредиторів, подання таких заяв раніше строку розміщення інформації про початок процедури ліквідації банку, а лише встановлює наслідки пропуску строку. Подання позивачем заяви раніше обумовленого строку не може бути підставою для позбавлення його законних прав на включення до реєстру акцептованих вимог кредиторів, як вкладника банку.
      3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      3.1. У лютому 2018 року уповноважена особа ПАТ "Енергобанк" подала до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 січня 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва від 4 липня 2017 року, в якій просила скасувати судові рішення та прийняти нове рішення, яким відмовити в позові повністю.
      3.2. Мотивуючи касаційну скаргу, скаржник вказав, що Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і є суб'єктом владних повноважень, отже спір, який виникає у таких правовідносинах, є публічно-правовим та підлягає розгляду за правилами Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) і за приписами пункту 1 частини першої статті 62 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на момент звернення з позовом, суд повинен відмовити у прийнятті позовної заяви.
      3.3. Також скаржник вказав про помилковість висновків судів попередніх інстанцій про наявність повноважень ууповноваженої особи ПАТ "Енергобанк", як органу управління та контролю банку, складати реєстр акцептованих вимог кредиторів банку, враховуючи вимоги Закону N 4452-VI такі повноваження є виключною компетенцією Фонду. Відповідно, на думку скаржника, уповноважена особа ПАТ "Енергобанк" не може бути належним відповідачем у цій справі.
      3.4. 10 серпня 2018 року уповноважена особа ПАТ "Енергобанк" подала також додаткові пояснення щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування судового рішення, у зв'язку з чим просила вийти за межі доводів касаційної скарги.
      4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі N 910/9935/16 за касаційною скаргоюуповноваженої особи ПАТ "Енергобанк" та призначено її до розгляду у судовому засіданні; надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
      4.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14 серпня 2018 року справу N 910/9935/16 разом із касаційною скаргою уповноваженої особи ПАТ "Енергобанк" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 січня 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва від 4 липня 2017 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України, оскільки скаржник оскаржує судові рішення, зокрема, з підстав порушення правил юрисдикції і вважає, що Фонд гарантування вкладів фізичних осіб є юридичною особою публічного права та державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, тому спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.
      4.3. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 27 серпня 2018 року прийнято до розгляду справу із касаційною скаргою уповноваженої особи ПАТ "Енергобанк" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 січня 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва від 4 липня 2017 року.
      5. Позиція учасників справи
      5.1. У відзиві позивач заперечив проти задоволення касаційної скарги, вказав про правомірність висновків суду апеляційної інстанції щодо задоволення позову в повному обсязі, враховуючи підтвердження матеріалами справи дотримання позивачем порядку та строку пред'явлення кредиторських вимог, передбачених Законом N 4452-VI та відсутність будь-яких підстав для відмови відповідачем у включенні їх до реєстру акцептованих вимог кредиторів. Також позивач вказав про належну юрисдикцію господарських судів при вирішенні цього спору.
      5.2. У судовому засіданні представники позивача заперечили проти задоволення касаційної скарги, вказали про правомірність висновків судів попередніх інстанцій, наголосивши, що за доводами касаційної скарги предметом касаційного перегляду рішень судів попередніх інстанцій є питання порушення суб'єктної юрисдикції, а не інші доводи.
      5.3. Інші учасники справи своїх пояснень з приводу доводів касаційної скарги не надали.
      6. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства
      6.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      6.2. Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      6.3. Судова юрисдикція - це інститут права, що покликаний розмежувати як компетенцію різних ланок судової системи так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
      6.4. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      6.5. Підвідомчість господарських справ була установлена статтею 12 ГПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), згідно з пунктом 1 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.
      6.6. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції.
      6.7. За приписами частини першої статті 2 ГПК України (у чинній редакції) завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
      6.8. ГПК України вказаної редакції установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 8, 10, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу).
      6.9. Отже, за приписами як попередньої, так і чинної редакції ГПК України, ознаками господарського спору, належного до юрисдикції господарського суду, є, зокрема, участь у спорі суб'єкта господарювання, наявність між сторонами, господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства і спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
      6.10. За статтею 2 КАС України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (стаття 3 Кодексу).
      6.11. Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 КАС України (у вказаній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.
      6.12. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
      6.13. Отже, помилковими є доводи скаржника про поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосовувати виключно формальний критерій - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень), тоді як визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.
      6.14. За обставинами, встановленими судами, на момент виникнення спору ПАТ "Енергобанк" перебував у стані ліквідації у зв'язку із визнанням його неплатоспроможним, тобто, спір між сторонами виник із правовідносин щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку, які врегульовані спеціальним законом.
      6.15. Законом N 4452-VI установлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
      6.16. Згідно із частиною першою статті 3 Закону N 4452- VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, установлених цим Законом. На виконання свого основного завдання Фонд у порядку, передбаченому цим Законом, зокрема, здійснює процедуру виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організовує відчуження всіх або частини активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку (пункт 8 частини другої статті 4 цього Закону).
      6.17. Правовий статус уповноваженої особи Фонду передбачено у декількох статтях Закону N 4452-VI. Відповідно до частини першої статті 35 Закону N 4452-VI Фонд може делегувати рішенням виконавчої дирекції Фонду частину або всі свої повноваження як тимчасового адміністратора або ліквідатора уповноваженій особі (уповноваженим особам) Фонду. Повноваження уповноваженої особи Фонду щодо складення реєстру акцептованих вимог кредиторів та внесення змін до цього реєстру визначені у пункті 4 частини першої статті 48 Закону N 4452- VI.
      6.18. Тобто основні функції Фонду можуть мати як владний характер, зокрема щодо врегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і не містити владної складової, і бути спрямованими на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків.
      6.19. За змістом частин першої, третьої статті 34 Закону N 4452-VI Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, а виконавча дирекція Фонду у цей же строк призначає з числа працівників Фонду уповноважену особу Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду), якій Фонд делегує всі або частину своїх повноважень тимчасового адміністратора. Під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання (частина п'ята статті 34 Закону N 4452- VI).
      6.20. З дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Протягом 15 днів, але не пізніше строків, установлених Фондом, керівники банку забезпечують передачу уповноваженій особі Фонду печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей банку, а також протягом трьох днів - передачу печаток і штампів бухгалтерської та іншої документації банку. На період тимчасової адміністрації усі структурні підрозділи, органи та посадові особи банку підпорядковуються у своїй діяльності Фонду та уповноваженій особі Фонду в межах повноважень, установлених цим Законом та делегованих Фондом, і діють у визначених Фондом/уповноваженою особою Фонду межах та порядку (частини перша, друга статті 36 Закону N 4452- VI).
      6.21. За змістом статті 37 Закону N 4452- VI фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду, яка діє від імені Фонду в межах повноваження Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом; продовжувати, обмежувати або припиняти здійснення банком будь-яких операцій; вчиняти дії, спрямовані на виконання плану врегулювання, відповідно до цього Закону та нормативно-правових актів Фонду, тощо.
      6.22. Відповідно до частини п'ятої статті 45 Закону N 4452- VI протягом 30 днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії, ліквідацію банку та призначення уповноваженої особи фонду кредитори мають право заявити уповноваженій особі Фонду про свої вимоги до банку. Вимоги фізичних осіб-вкладників у межах гарантованої Фондом відшкодування суми за вкладами не заявляються. У разі призначення уповноваженої особи Фонду, якій делеговано Фондом повноваження щодо складення реєстру акцептованих вимог кредиторів, кредитори заявляють про свої вимоги до банку такій уповноваженій особі Фонду.
      6.23. Частиною першою статті 46 Закону N 4452-VI передбачено, що з дня початку процедури ліквідації припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв'язку з ліквідацією банку.
      6.24. Системний аналіз наведених нормативних приписів свідчить, що з моменту запровадження у банку тимчасової адміністрації Фонд (або його уповноважена особа) набуває повноваження органів управління та контролю банку з метою реалізації покладених на нього чинним законодавством функцій. При цьому банк зберігає свою правосуб'єктність юридичної особи та відповідного самостійного суб'єкта господарювання до завершення процедури його ліквідації та внесення запису про це до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
      6.25. Такий правовий статус Фонду (його уповноваженої особи), визначений Законом N 4452- VI, дає підстави для висновку про те, що Фонд як юридична особа публічного права може бути суб'єктом як публічно-правових, так і приватноправових правовідносин. При цьому в приватноправових відносинах, якими є здійснення функцій органу управління банку, у якому запроваджено тимчасову адміністрацію, чи банку, який ліквідується, Фонд не здійснює функцій суб'єкта владних повноважень у розумінні статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
      6.26. Враховуючи викладене, повноваження передбачені Законом N 4452-VI, за якими Фонду доручено забезпечувати відновлення платоспроможності банку або підготовку його до ліквідації спірні правовідносини набувають ознак договірних відносин, у даному випадку між банком та юридичною особою. Отже у справі, що розглядається, позивач оскаржує дії уповноваженої особи не як суб'єкта владних повноважень, а як органу управління банком, який здійснює заходи щодо забезпечення збереження активів банку, запобігання втрати майна та грошових коштів.
      6.27. Виходячи із суті позовних вимог, стороною у спорі є ПАТ "Енергобанк", що і є відповідачем у цій справі в особі уповноваженої особи ПАТ "Енергобанк", відповідно суди правильно виходили зі змісту позовних вимог, які заявлені до уповноваженої особи ПАТ "Енергобанк", як до особи, що представляє ПАТ "Енергобанк" в межах повноважень Фонду.
      Щодо додаткових пояснень до касаційної скарги
      6.28. Відповідно до частини першої статті 298 ГПК України особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження.
      6.29. За змістом частини першої статті 300 ГПК України. переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      6.30. Враховуючи викладене, доводи, наведені у долучених до матеріалів справи додаткових пояснень до касаційної скарги уповноваженої особи ПАТ "Енергобанк" не можуть бути розглянуті судом касаційної інстанції в силу наведених вище положень процесуального кодексу, як доповнення, що подані поза межами встановленого статтею 288 ГПК України строку на касаційне оскарження, та через відсутність доказів відновлення строку для їх подання та прийняття вказаних документів до розгляду.
      7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      7.1. Отже, зважаючи на предметну юрисдикцію та характер правовідносин у цій справі, наведені в касаційній скарзі доводи уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про неналежність цього спору до юрисдикції господарського суду Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані, натомість вважає, що суди дійшли правильних висновків про розгляд цієї справи в порядку господарського судочинства.
      7.2. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України (чинної на момент розгляду касаційної скарги) суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду - без задоволення.
      8. Правовий висновок ВеликоїПалати Верховного Суду
      8.1. За змістом статей 1, 12 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), з урахуванням приписів Закону N 4452-VI, справи у спорах між суб'єктами господарювання, де однією зі сторін є банк, повноваження управління та контролю якого здійснює Фонд гарантування вкладів фізичних осіб під час процедури виведення такого банку з ринку або його ліквідації, у тому числі в особі уповноваженої особи (осіб) Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, відносяться до юрисдикції господарських судів.
      8.2. Зважаючи на суб'єктний склад сторін спору та характер правовідносин у цій справі, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про належність цього спору до юрисдикції господарських судів.
      8.3. За частиною першою статті 308 (чинної редакції ГПК України) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.
      Керуючись статтями 300-302, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Енергобанк" Паламарчука Віталія Віталійовича на постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 січня 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва від 4 липня 2017 року залишити без задоволення.
      Постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 січня 2018 року у справі N 910/9935/16 залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська