ANTIRAID

Постановление ВС-КХС об отсутствии одинаковых сторон спора и неправомерности закрытия производства по взысканию долга с ФЛП

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 голос

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 серпня 2018 року

м. Київ

Справа N 917/100/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Краснова Є.В. - головуючого, Мачульського Г.М., Кушніра І.В.,

за участю секретаря судового засідання - Шевченко Н.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "МТБ Банк" на постанову Харківського апеляційного господарського суду колегія суддів у складі: Шевель О.В., Крестьянінов О.О., Фоміна В.О. від 18.04.2018 у справі

за позовом Публічного акціонерного товариства "Марфін Банк" до Фізичної особи-підприємця Калуцького Олександра Вікторовича, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: 1) фізична особа ОСОБА_8; 2) фізична особа ОСОБА_9 про стягнення 12 125 137,95 грн.

за участю представників:

позивача - Кузнець О.М., адвокат;

відповідача - не з'явилися;

третьої особи-1 - не з'явилися;

третьої особи-2 - не з'явилися;

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. У січні 2017 року Публічне акціонерне товариство "Марфін Банк" (далі - ПАТ "Марфін Банк") звернулося до Господарського суду Полтавської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Калуцького Олександра Вікторовича (далі - ФОП Калуцький О.В.), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: 1) фізична особа ОСОБА_8; 2) фізична особа ОСОБА_9 про стягнення 12 125 137,95 грн. з яких: 8 688 949,88 грн - заборгованість за кредитом та 3 436 188,07 грн - заборгованість зі сплати відсотків за користування кредитом.

1.2. В обґрунтування своїх вимог ПАТ "Марфін Банк" посилалося на неналежне виконання ФОП Калуцьким О.В. своїх грошових зобов'язань за кредитним договором від 02.06.2008 N 00308/Р.

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. 02.06.2008 між ВАТ "Морський Транспортний Банк" (правоноаступником якого є ПАТ "Марфін Банк"; банк) та ФОП Калуцьким О.В. (позичальник) було укладено кредитний договір N 00308/Р (далі - кредитний договір), за умовами якого банк зобов'язався надати позичальнику кредит у вигляді непоновлюваної кредитної лінії в сумі 1 444 620 доларів США строком із 02.06.2008 по 29.05.2009, із процентною ставкою за користування кредитом у розмірі 13 % річних за фактичний період користування кредитними коштами від фактичної суми заборгованості за кредитом; а позичальник - повернути кредит, сплатити відсотки за користування кредитними коштами, а також сплатити комісії, пені та штрафи, та інші платежі, які передбачено умовами цього договору.

2.2. Між банком та позичальником були укладені договори про внесення змін та доповнень до кредитного договору від 23.04.2009 N 1, від 29.12.2009 N 2, від 01.09.2010 N 3, від 18.11.2011 N 4, від 20.09.2012 N 5 та від 17.10.2013 N 6 в частині зміни графіку та валюти кредитування замість доларів США на національну валюту - гривню в сумі 20 917 839,49 грн.

2.3. На виконання умов кредитного договору банк за меморіальним валютним ордером від 03.06.2008 N 12 та платіжним дорученням від 20.09.2012 N 84 перерахував позичальнику кредитні кошти в сумі 9 082 581,18 грн.

2.4. Кінцевим терміном погашення кредиту є 31.05.2016 (пункт 4 договору про внесення змін та доповнень до кредитного договору від 17.10.2013 N 6).

2.5. Станом на дату звернення позивача до суду з даним позовом основна заборгованість відповідача за кредитним договором становить 8 688 949,88 грн.

2.6. Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 01.09.2015 у справі N 554/5323/14-ц за позовом ПАТ "Марфін Банк" до ФОП Калуцького О.В. та ОСОБА_8 (поручителя ФОП Калуцького О.В.) про стягнення заборгованості за кредитним договором, позов задоволено, стягнуто солідарно з відповідачів на користь позивача 11 658 187,15 грн заборгованості за кредитним договором від 02.06.2008 N 00308/Р, укладеним між ВАТ "Морський Транспортний Банк" (правоноаступником якого є ПАТ "Марфін Банк") та ФОП Калуцьким О.В.

2.7. Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 30.08.2016 у справі N 554/5323/14-ц зазначене рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 01.09.2015 скасовано та постановлено нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_8 на користь ПАТ "Марфін Банк" 8 688 949,88 грн заборгованості за кредитом, 2 243 983,80 грн заборгованості зі сплати відсотків за користування кредитом та 703 248,40 грн пені, а всього - 11 636 182,08 грн. Провадження у справі в частині позовних вимог ПАТ "Марфін банк" до ФОП Калуцького О.В. закрито у зв'язку з непідвідомчістю позовних вимог банку судам загальної юрисдикції.

2.8. На час розгляду справи судом першої інстанції заборгованість ФОП Калуцького О.В. за кредитним договором не погашена.

3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3.1. Рішенням Господарського суду Полтавської області від 27.02.2017 (суддя Безрук Т.М.) позов задоволено. Стягнуто з ФОП Калуцького О.В. на користь ПАТ "Марфін Банк" 8 688 949,88 грн заборгованості за кредитом та 3 436 188,07 грн заборгованості зі сплати відсотків за користування кредитними коштами.

3.2. Рішення мотивоване посиланнями на порушення відповідачем встановлених кредитним договором строків повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом, а також тим, що погашення заборгованості відповідача на підставі рішення Апеляційного суду Полтавської області від 30.08.2016 у справі N 554/5323/14-ц не відбулося, що є підставою для задоволення позовних вимог банку.

3.3 Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 18.04.2018 рішення скасовано, позов залишено без розгляду.

3.4. Постанову обґрунтовано тим, що на момент звернення ПАТ "Марфін Банк" із позовом до суду у даній справі, на момент ухвалення місцевим господарським судом оскаржуваного рішення від 27.02.2017 та його апеляційного перегляду, у провадженні іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (цивільна справа N 554/5323/14-ц), що на підставі пункту 3 частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) є підставою для залишення позову без розгляду.

4. Короткий зміст доводів та вимог касаційної скарги

4.1. У касаційній скарзі ПАТ "Марфін банк" посилається на порушення судом апеляційної інстанції вимог пункту 3 частини 1 статті 226 ГПК України та зазначає, що у даній справі та у цивільній справі N 554/5323/14-ц сторони, предмет та підстави є різними. Також скаржник наголошує, що поновивши строк на апеляційне оскарження, судом апеляційної інстанції було порушено принцип правової визначеності та не враховано позицію Європейського Суду з прав людини, наведену у рішеннях "Устименко проти України" та "Пономарьов проти України".

4.2. У касаційній скарзі ПАТ "Марфін банк" просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

5.1. У відзиві на касаційну скаргу ФОП Калуцький О.В. просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін з підстав її законності та обґрунтованості. При цьому ФОП Калуцький О.В. зазначає про те, що правомірність позиції, наведеної судом апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові, підтверджується практикою Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постановах від 13.03.2018 у справі N 415/2542/15-ц, від 21.03.2018 у справі N 14-41цс18, від 25.04.2018 у справі N 14-74цс18 та від 30.05.2018 у справі N 569/2749/15-ц, в яких суд зазначив про те, що вирішення за правилами господарського судочинства спору в частині позовних вимог до боржника й одного поручителя, які є юридичними особами, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителів, які є фізичними особами та несуть солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, оскільки дослідження одного й того ж предмету та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. Велика Палата вважає, що захист прав кредитора за його позовом до боржника і поручителя в межах одного виду судочинства є більш прогнозованим і відповідає принципу правової визначеності, оскільки не допускає роз'єднання вимог кредитора до сторін солідарного зобов'язання залежно від суб'єктного складу останнього.

Учасники судового процесу були належним чином повідомлені про час і місце розгляду касаційної скарги, однак відповідач та треті особи не скористалися наданим законом правом на участь представника у судовому засіданні.

На електронну пошту Верховного Суду від ФОП Калуцького О.В. надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку із зайнятістю його представника в іншому судовому засіданні, а від представника ФОП Калуцького О.В. надійшло електронне повідомлення та телефонограма з клопотанням про відкладення 08.08.2018 розгляду справи N 917/100/17 у зв'язку із участю в іншому судовому засіданні та за сімейними обставинами, у задоволенні яких колегія суддів відмовляє, оскільки участь у судовому засіданні для учасників справи не є обов'язковою, а направлені на електронну пошту суду клопотання про відкладення розгляду справи, лист, ухвала Харківського апеляційного адміністративного суду від 24.07.2018 у справі N 816/1544/18 та повістка про виклик на 08.08.2018 у цій справі, а також ордер ПТ N 063771 на надання правової допомоги, не підписані електронним цифровим підписом, що суперечить вимогам частини 1 статті 3, частин 1, 2 статті 4 Закону України "Про електронний цифровий підпис", в зв'язку з чим не може бути ідентифіковано їх підписання зазначеними особами.

У судовому засіданні представник позивача підтримав касаційну скаргу та просив її задовольнити.

6. Позиція Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду

Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанції

6.1. Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

6.2. Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача, перевіривши наведені обставини, Верховний Суд у межах перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи, викладені у касаційній скарзі, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права під час ухвалення оскаржуваного судового рішення, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, зважаючи на таке.

6.3. На час звернення позивача до суду з даним позовом право на звернення до господарського суду регулювалося приписами статті 1 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017), згідно частини 1 якої підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

6.4. Як уже було зазначено вище, судами встановлено, що рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 30.08.2016 у справі N 554/5323/14-ц рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 01.09.2015 у цій справі скасовано та постановлено нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_8 на користь ПАТ "Марфін Банк" 8 688 949,88 грн заборгованості за кредитом, 2 243 983,80 грн заборгованості зі сплати відсотків за користування кредитом та 703 248,40 грн пені, а всього - 11 636 182,08 грн. Провадження у справі в частині позовних вимог ПАТ "Марфін банк" до ФОП Калуцького О.В. закрито у зв'язку з непідвідомчістю позовних вимог банку судам загальної юрисдикції.

6.5. Відповідно до приписів статті 319 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час винесення рішення у справі N 554/5323/14-ц) рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення.

6.6. Згідно з вимогами частини 3 статті 35 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017) обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

6.7. Таким чином, станом на час звернення ПАТ "Марфін Банк" до суду з даним позовом суб'єктний склад сторін відповідав вимогам частини 1 статті 1 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017), рішення Апеляційного суду Полтавської області від 30.08.2016 у справі N 554/5323/14-ц набрало законної сили, а вимоги ПАТ "Марфін банк" саме до ФОП Калуцького О.В. про стягнення заборгованості за кредитним договором від 02.06.2008 N 00308/Р не були розглянуті по суті з прийняттям відповідного судового рішення, тому у місцевого господарського суду були відсутні правові підстави для залишення позову без розгляду, в зв'язку з чим судом було обґрунтовано розглянуто спір по суті.

6.8. Відповідно до вимог пункту 2 частини 1 статті 81 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017) господарський суд залишає позов без розгляду, якщо у провадженні господарського суду або іншого органу, який діє в межах своєї компетенції, є справа з господарського спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав.

6.9. Згідно з приписами пункту 3 частини 1 статті 226 ГПК України (у редакції, чинній після 15.12.2017, тобто станом на час розгляду справи апеляційним господарським судом) суд залишає позов без розгляду, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

6.10. Суд апеляційної інстанції, дійшовши висновків про скасування рішення суду першої інстанції та залишення позову без розгляду на підставі пункту 3 частини 1 статті 226 ГПК України (у редакції, чинній після 15.12.2017) помилково вважав, що предмет та суб'єктний склад сторін у даній господарській справі та у цивільній справі N 554/5323/14-ц є однаковими, оскільки предметом спору у справі N 917/100/17 є стягнення 12 125 137,95 грн заборгованості за кредитним договором від 02.06.2008 N 00308/Р лише із ФОП Калуцького О.В., як боржника, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: фізична особа ОСОБА_8 та фізична особа ОСОБА_9, тоді як предметом спору у цивільній справі N 554/5323/14-ц є стягнення 11 658 187,15 грн заборгованості за кредитним договором від 02.06.2008 N 00308/Р із ФОП Калуцького О.В. та ОСОБА_8, як боржника та поручителя, тобто у зазначених справах однаковою є лише підстава позовів.

6.11. Європейський суд з прав людини у справах "Совтрансавто-Холдінг проти України" та Україна-Тюмень проти України" вказав, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певненості, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів.

6.12. Водночас суд апеляційної інстанції не врахував, що рішення Апеляційного суду Полтавської області від 30.08.2016 у справі N 554/5323/14-ц на час звернення ПАТ "Марфін банк" до суду з позовом та на час ухвалення судом апеляційної інстанції оскаржуваної постанови набрало законної сили, а вимоги ПАТ "Марфін банк" до ФОП Калуцького О.В. про стягнення заборгованості за кредитним договором від 02.06.2008 N 00308/Р не були розглянуті по суті з посиланнями на їх непідсудність цивільному суду, тому у позивача не було іншої можливості захисту своїх прав, окрім звернення з відповідним позовом до господарського суду. При цьому ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі N 554/5323/14-ц зупинено виконання рішення Апеляційного суду Полтавської області від 30.08.2016 лише в частині стягнення заборгованості, а не в частині дії рішення суду апеляційної інстанції, що вказує на чинність цього рішення в частині припинення провадження щодо ФОП Калуцького О.В. та передчасність висновків апеляційного господарського суду про залишення позову без розгляду з наведених підстав.

6.13. Відповідно до статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а також змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

6.14. Зазначені конституційні принципи закріплені в статтях 42 (Рівність перед законом і судом) та 43 (Змагальність) ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017), згідно з якими правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом; сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами, для чого господарський суд створює їм необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

6.15. Європейський суд з прав людини у справі "Устименко проти України" констатував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

6.16. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже, зазначені рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у цій справі як джерело права.

6.17. Рішення Конституційного Суду України N 15-рп/2004 від 02.11.2004 "У справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання)" містить тлумачення принципу верховенства права, який визнається і діє в Україні.

Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом.

6.18. Щодо посилання суду апеляційної інстанції на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, наведену у постанові від 13.03.2018 у справі N 415/2542/15-ц, слід зазначити наступне.

Так, Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові вказала на те, що позовні вимоги кредитора до поручителів, які не мають солідарного обов'язку, та до боржника за основним зобов'язанням щодо стягнення заборгованості за кредитним договором, подані до суду до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03.10.2017 N 2147-VIII, підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

При цьому Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, боржником за основним зобов'язанням і поручителями, частина з яких є фізичними особами. Натомість, ЦПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017) не містила обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу.

Таким чином, посилання суду апеляційної інстанції на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, наведену у постанові від 13.03.2018 у справі N 415/2542/15-ц, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки суб'єктний склад сторін у зазначеній справі та у даній справі є різним, а зазначена правова позиція Великої Палати Верховного Суду не стосується спірних правовідносин сторін.

6.19. З цих же підстав відхиляються посилання ФОП Калуцького О.В. у відзиві на касаційну скаргу на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, наведену у перелічених вище постановах.

7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

7.1. З огляду на викладене, оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції є такою, що ухвалена з порушенням норм процесуального права, тому підлягає скасуванню, а оскільки рішення суду першої інстанції апеляційним господарським судом по суті не переглянуто, то справу слід направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

7.2. Згідно з частиною 6 статті 310 ГПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

8. Судові витрати

8.1. У зв'язку із скасуванням постанови суду апеляційної інстанції і передачею справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та касаційної скарги, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 300, 301, 306, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "МТБ Банк" задовольнити частково.

2. Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 18.04.2018 у справі N 917/100/17 скасувати.

3. Справу N 917/100/17 направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. Краснов

Судді: Г. Мачульський

І. Кушнір

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Верховный суд отменяя постановление апелляционного суда указал на противоправность закрытия производства в отношении взыскания задолженности с ФЛП в связи с тем, что в ранее рассматриваемом деле кроме предмета спора, стороны спора не совпали. Кроме того в гражданском процессе требования к ФЛП так и не были рассмотрены, а остановка решения суда Верховным судом касалось только взыскания задолженности, а не в целом решения.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      30 травня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 815/2255/16
      Провадження N 11-177апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О.С.,
      суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 04 серпня 2016 року (судді Стас Л.В., Турецька І.О., Косцова І.П.) у справі N 815/2255/16 за позовом ОСОБА_3 до управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області (далі - управління ДВС) про визнання протиправними дій і
      ВСТАНОВИЛА:
      У травні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до управління ДВС, у якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просила визнати протиправними дії відповідача щодо складання відповідно до постанови ВП N 45925604 акта опису та арешту майна від 17 квітня 2015 року про вилучення автомобіля марки LEXUS RX-300, 2005 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, номер шасі (кузова) НОМЕР_2, та передачу цього транспортного засобу на відповідальне зберігання третім особам.
      На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначила, що у визначений законом спосіб набула право власності на автотранспортний засіб марки LEXUS RX-300, 2005 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, номер шасі (кузова) НОМЕР_2, проте державний виконавець Хлєбников О.В. здійснив дії з вилучення вказаного автомобіля та передачі його третім особам з порушенням норм чинного законодавства України.
      Одеський окружний адміністративний суд постановою від 26 травня 2016 року позов ОСОБА_3 задовольнив повністю. Суд визнав протиправними дії управління ДВС щодо складання акта опису і арешту майна від 17 квітня 2015 року, складеного відповідно до постанови ВП N 45925604, вилучення автомобіля марки LEXUS RX-300, 2005 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, номер шасі (кузова) НОМЕР_2, та передачі третім особам на відповідальне зберігання. Суд також постановив стягнути з відповідача на користь ОСОБА_3 судові витрати в розмірі 551 грн 20 коп.
      Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 04 серпня 2016 року постанову Одеського окружного адміністративного суду від 26 травня 2016 року скасував, а провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      Не погодившись із наведеною ухвалою суду апеляційної інстанції, представник позивача подав касаційну скаргу, у якій зазначив про те, що оскаржувану ухвалу постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а саме: частини першої статті 181 КАС України, частини четвертої статті 82 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 606-XIV), роз'яснень, що містяться у пунктах 5 та 6 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 13 грудня 2010 року N 3 "Про практику застосування адміністративними судами України законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби". На думку скаржника, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що у вказаному виконавчому провадженні був наявний виконавчий напис нотаріуса, а арешт автомобіля здійснювався на підставі постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору. Крім того, суд не взяв до уваги, що позивач вже звертався із позовом про зняття майна з-під арешту до Приморського районного суду м. Одеси, однак ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 18 грудня 2015 року у справі N 522/11717/15-ц провадження у справі було закрито і роз'яснено позивачу право на звернення до адміністративного суду. У зв'язку з викладеним в касаційній скарзі сторона позивача просить скасувати оскаржувану ухвалу та направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
      Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 26 серпня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі.
      28 жовтня 2016 року управління ДВС подало заперечення на касаційну скаргу, у яких зазначило, що ця скарга є безпідставною та не підлягає задоволенню, оскільки Одеський апеляційний адміністративний суд при постановленні оскаржуваної ухвали правильно застосував норми матеріального та процесуального права, зокрема положення частини першої статті 60 Закону N 606-XIV, відповідно до яких особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутись до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції.
      Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У січні 2018 року касаційну скаргу представника позивача передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 19 лютого 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 20 березня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для її задоволення.
      Суди попередніх інстанцій установили, що Приморський районний суд м. Одеси ухвалою від 03 листопада 2014 року у справі N 2-7122/11 задовольнив подання Другого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції (далі - Другий Приморський ВДВС) про визнання мирової угоди на стадії виконання судового рішення по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики та визнав мирову угоду про закінчення виконавчого провадження, укладену 29 серпня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5
      Відповідно до вказаної ухвали суду ОСОБА_5 визнав заборгованість перед ОСОБА_3, що зазначена в рішенні Приморського районного суду м. Одеси від 03 листопада 2011 року, у розмірі 186 тис. 167 грн 30 коп. В рахунок погашення заборгованості у вказаному розмірі згідно із цим рішенням ОСОБА_5 передає у власність ОСОБА_3 автомобіль марки LEXUS RX-300, 2005 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, номер шасі (кузова) НОМЕР_2. У зв'язку з досягненням домовленості та добровільним врегулюванням порядку виконання судового рішення вказаною ухвалою суду закінчено виконавче провадження N 31752247 щодо виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 листопада 2011 року про стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 грошової суми в розмірі 186 тис. 167 грн 30 коп.
      Зазначений автотранспортний засіб знаходився на відповідальному зберіганні в порядку Закону N 606-XIV у ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_2.
      На примусовому виконанні у відділі примусового виконання рішень управління ДВС перебувало виконавче провадження N 45925604 з примусового виконання виконавчого напису нотаріуса, зареєстрованого за реєстровим N 1114, виданого 13 травня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, про звернення стягнення на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_5, за рахунок реалізації якої підлягають задоволенню вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Кредитні ініціативи" в розмірі 4 млн. 411 тис. 454 грн. 57 коп.
      05 січня 2015 року у зв'язку з невиконанням боржником вимог виконавчого документа в наданий для самостійного виконання строк державний виконавець Хлєбников О.В. відповідно до статті 28 Закону N 606-XIV виніс постанову про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 441 тис. 145 грн 57 коп. на користь держави.
      Постановами державного виконавця Хлєбникова О.В. від 05 січня 2015 року накладено арешт на майно боржника - квартиру АДРЕСА_1, а також на все майно, що належить ОСОБА_5, у межах суми звернення стягнення - 4 млн. 411 тис. 454 грн. 57 коп.
      17 квітня 2015 року старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень управління ДВС в межах стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі 441 тис. 145 грн 57 коп. на користь бюджету проведено опис й арешт автомобіля марки LEXUS RX-300, 2005 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, та передано його на відповідальне зберігання громадянці ОСОБА_7
      Позивач ОСОБА_3 не є стороною виконавчого провадження N 45925604.
      Закриваючи провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до управління ДВС про визнання протиправними дій, Одеський апеляційний адміністративний суд виходив із того, що цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства з огляду на те, що позивач повинен звертатись до загального місцевого суду з позовом про визнання права власності на майно та про зняття з нього арешту.
      ВеликаПалата Верховного Суду не погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом".
      Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Згідно з частиною першою статті 181 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      На підставі частин четвертої та п'ятої статті 82 Закону N 606-XIV (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб) можуть бути оскаржені до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
      З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_3 звернулася до адміністративного суду з позовом до управління ДВС про визнання протиправними дій державного виконавця щодо складання відповідно до постанови ВП N 45925604 акта опису та арешту майна від 17 квітня 2015 року про вилучення автомобіля марки LEXUS RX-300, 2005 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, та передачу цього транспортного засобу на відповідальне зберігання третім особам.
      Як установлено судами попередніх інстанцій, оскаржені дії вчинені старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень управління ДВС в межах стягнення з ОСОБА_5 виконавчого збору на користь бюджету у зв'язку з невиконанням в наданий для самостійного виконання строк боржником вимог виконавчого напису нотаріуса.
      Таким чином, позивач ОСОБА_3, яка не є стороною виконавчого провадження N 45925604, оскаржує дії державного виконавця управління ДВС, вчинені в межах стягнення з ОСОБА_5 виконавчого збору на користь бюджету у зв'язку з невиконанням в наданий для самостійного виконання строк боржником вимог виконавчого напису нотаріуса.
      За таких обставин відповідно до наведених вище норм частин четвертої та п'ятої статті 82 Закону N 606-XIV (у вказаній вище редакції) цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 18 грудня 2015 року закрито провадження у цивільній справі N 522/11717/15-ц за скаргою ОСОБА_3 про визнання неправомірними дій старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління ДВС Хлєбникова О.В. щодо порушення порядку проведення виконавчого провадження N 45925604. За висновком, викладеним апеляційним судом у вказаному рішенні, яке набрало законної сили, захист прав ОСОБА_3 має відбуватися в порядку адміністративного судочинства.
      За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Згідно з частиною першою статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      З огляду на те, що суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі, з порушенням норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування ухвали Одеського апеляційного адміністративного суду від 04 серпня 2016 року з направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
      Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити.
      2. Ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 04 серпня 2016 року скасувати, а справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Золотніков
      Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      О.Р. Кібенко О.М. Ситнік
      В.С. Князєв О.С. Ткачук
      Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич
      Н.П. Лященко О.Г. Яновська
      Повний текст постанови підписано 13 липня 2018 року.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      05 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 826/13340/15
      Провадження N 11-317апп18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      головуючого Князєва В.С.,
      судді-доповідача Золотнікова О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      за участю секретаря судового засідання - Гавриленка В.В.,
      учасник справи - представник Генеральної прокуратури України Бузницька Г.М.,
      розглянула в судовому засіданнікасаційну скаргу Генеральної прокуратури України (далі - ГПУ) на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 листопада 2015 року (суддя Добрянська Я.І.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2016 року (судді Шостак О.О., Желтобрюх І.Л., Мамчур Я.С.) у справі N 826/13340/15 за позовом ОСОБА_4 до Генерального прокурора України Шокіна Віктора Миколайовича про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії і
      ВСТАНОВИЛА:
      У липні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Генерального прокурора України Шокіна В.М., у якому просив:
      - визнати протиправною бездіяльність Генерального прокурора України, яка полягає у неналежному розгляді звернення позивача від 18 червня 2015 року за вх. N 197794-15;
      - зобов'язати відповідача розглянути звернення позивача відповідно до вимог статті 40 Конституції України, Закону України від 02 жовтня 1996 року N 393/96-ВР "Про звернення громадян" (далі - Закон N 393/96-ВР), Інструкції про порядок розгляду звернень та особистого прийому в органах прокуратури України, затвердженої наказом Генерального прокурора України від 27 грудня 2014 року N 9гн (далі - Інструкція).
      Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 листопада 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено частково:
      - визнано протиправними дії ГПУ, допущені при розгляді звернення ОСОБА_4 від 18 червня 2015 року N 17, адресованого Генеральному прокурору України Шокіну В.М. ;
      - зобов'язано ГПУ розглянути звернення ОСОБА_4 від 18 червня 2015 року N 17, адресоване Генеральному прокурору України Шокіну В.М., з прийняттям рішення та повідомленням позивача.
      У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
      Не погодившись із такими судовими рішеннями, ГПУ звернулася до суду з касаційною скаргою, на обґрунтування якої зазначила про помилковість висновків судів попередніх інстанцій про те, що заяву позивачем подано відповідно до вимог Закону N 393/96-ВР, оскільки питання, віднесені до сфери цього Закону, ОСОБА_4 у заяві не порушувались, а тому вона підлягала розгляду виключно в порядку кримінального процесуального законодавства. Окрім того, позивач скористався своїм правом на оскарження бездіяльності прокурора при розгляді його заяви від 18 червня 2015 року відповідно до вимог Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). На думку скаржника, суди також не взяли до уваги висновків про непідвідомчість адміністративним судам спорів з питань, які урегульовані нормами кримінального процесуального законодавства, що містяться у рішеннях Конституційного Суду України, Верховного Суду України та Вищого адміністративного суду України. З огляду на викладене ГПУ просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і закрити провадження у справі.
      Ухвалою судді Вищого адміністративного суду України від 04 квітня 2016 року відкрито касаційне провадження в цій справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції.
      Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У січні 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 14 березня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 квітня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
      У запереченнях на касаційну скаргу ОСОБА_4 зазначив, що посилання представника ГПУ на постанову Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року є безпідставними, оскільки у цій справі позивачем не було дотримано порядку оскарження рішень, дій та бездіяльності співробітників прокуратури (не було отримано відповіді за підписом прокурора відповідної області), тоді як у цьому випадку позивач звернувся до Генерального прокурора України як до прокурора вищого рівня в порядку Закону N 393/96-ВР після отримання відповіді за підписом прокурора Дніпропетровської області. Посилання представника відповідача на рішення Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року та 14 грудня 2011 року також є безпідставними, оскільки ці рішення не стосуються питань адміністративного судочинства.
      У судовому засіданні представник ГПУ касаційну скаргу підтримав та просив її задовольнити з викладених у ній підстав.
      Заслухавши суддю-доповідача, виступ представника ГПУ, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність її задоволення.
      Суди попередніх інстанцій установили, що 12 травня 2015 року на особистому прийомі у прокурора Дніпропетровської області позивач подав заяву за вх. N 29679-15, у якій зазначив про порушення його прав співробітниками Прокуратури Дніпропетровської області при розслідуванні кримінальних проваджень, у яких позивач є потерпілим, просив призначити службові перевірки щодо бездіяльності визначених у заяві посадових осіб, порушити дисциплінарне провадження стосовно співробітника прокуратури, прийняти заходи та відновити розумні строки в досудовому розслідуванні у згаданих кримінальних провадженнях, внести відомості до ЄРДР і розпочати досудове розслідування з обставин, викладених у заяві позивача від 08 квітня 2015 року за вх. N 22104вх-15, а також забезпечити право позивача на участь у проведенні зазначених перевірок.
      Листом від 10 червня 2015 року N 06/4-3725-13 Прокуратурою Дніпропетровської області надано відповідь ОСОБА_4 про невстановлення будь-яких порушень прав позивача за викладеними у його зверненні обставинами.
      18 червня 2015 року ОСОБА_4 звернувся до Генерального прокурора України Шокіна В.М. з листом (вх. N 17), у якому порушив питання про бездіяльність прокурора Дніпропетровської області стосовно розгляду звернення позивача від 12 травня 2015 року.
      Супровідним листом від 24 червня 2015 року N 0611р за підписом начальника відділу управління наглядової діяльності у кримінальних провадженнях слідчих органів прокуратури ГПУ Р.Балабана заяву позивача направлено для розгляду заступнику прокурора Дніпропетровської області Халіну О.В.
      Вважаючи, що розгляд звернення від 18 червня 2015 року доручено неповноважній особі, позивач звернувся з цим позовом до суду.
      Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_4, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що оскільки позивач звернувся до ГПУ в порядку, передбаченому Законом N 393/96-ВР, то, направивши звернення позивача від 18 червня 2015 року на розгляд заступнику прокурора Дніпропетровської області, відповідач порушив закріплений цим Законом та Інструкцією порядок розгляду звернень громадян органами прокуратури.
      При цьому суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.
      Проте такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом".
      Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Проте юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства (пункт 2 частини третьої статті 17 КАС України).
      Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється і не поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      В той же час юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства.
      В адміністративному позові ОСОБА_4 зазначив про те, що підставою звернення до суду є бездіяльність ГПУ, яка полягає у нерозгляді його звернення від 18 червня 2015 року вх. N 17 безпосередньо Генеральним прокурором України та перенаправленні його до Прокуратури Дніпропетровської області. На думку позивача, такі дії ГПУ суперечать положенням статті 40 Конституції України, статті 7 Закону N 393/96-ВР та Інструкції.
      Водночас з матеріалів справи убачається, що, не погоджуючись з результатами розгляду Прокуратурою Дніпропетровської області звернення позивача від 12 травня 2015 року про порушення його прав співробітниками цієї прокуратури у розслідуванні кримінальних проваджень, у яких він є потерпілим, ОСОБА_4 звернувся до ГПУ в порядку статей 36, 218, 220, 303, 308 і 480 КПК України зі зверненням (скаргою) від 18 червня 2015 року, у якому просив:
      - витребувати матеріали кримінальних проваджень N 42013040220000001, 42014040000000151, 42014040000000487, 42014040000000544, 42015040000000365 з Прокуратури Дніпропетровської області;
      - змінити місце розслідування і доручити слідчому управлінню ГПУ закінчити досудове розслідування у зазначених кримінальних провадженнях;
      - витребувати з Прокуратури Дніпропетровської області матеріали наглядових проваджень N 06/4-3725-13, 06/3-3620-13, 06/3-3207-12, 09/1-5357-12 з метою встановлення фактів бездіяльності та неналежного реагування співробітниками прокуратури на його заяви та скарги протягом 2000-2015 років;
      - виділити з кримінального провадження N 42013040220000001 в окреме провадження матеріали стосовно суддів Кіровського районного суду м. Дніпропетровська (ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10) та Апеляційного суду Дніпропетровський області (ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13), які в 2001 та 2006-2007 роках винесли відносно ОСОБА_4 завідомо неправосудні рішення за рахунок зловживання службовим становищем (шляхом бездіяльності) та з метою приховування злочинів інших посадових осіб проти нього, притягнути вказаних осіб до кримінальній відповідальності за скоєні злочини за ознаками статей 375, 364, 396 Кримінального кодексу України (далі - КК України);
      - виділити з кримінального провадження N 42013040220000001 в окреме провадження матеріали щодо розслідування правопорушень (насамперед злочинної бездіяльності) деяких співробітників прокуратури, які таким чином потурали кримінальному переслідуванню ОСОБА_4 упродовж більш ніж 14 років, доручити відділу внутрішньої безпеки ГПУ прийняти виділене кримінальне провадження до власного розслідування;
      - витребувати з Прокуратури м. Києва матеріали наглядового провадження N 06/1-9121-13, N 06/1-20286-14, з урахуванням яких та матеріалів кримінального провадження N 42013040220000001 переглянути заяву позивача від 28 січня 2013 року стосовно скоєння суддею Верховного Суду України ОСОБА_24 злочину за ознаками статей 364, 375, 396 КК України, внести відомості до ЄРДР і розпочати кримінальне провадження за вказаним питанням;
      - внести відповідне подання до суду щодо перегляду за нововиявленими обставинами несправедливого та незаконного вироку Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 липня 2006 року щодо позивача у кримінальній справі N 1-125/06;
      - доручити управлінню внутрішньої безпеки провести за участю ОСОБА_4 перевірку зазначених співробітників відділу процесуальних керівників слідчого управління прокуратури Дніпропетровський області стосовно їх сприяння або приховування правопорушень їхніх колег.
      Отже, посилання позивача на те, що він звернувся до Генерального прокурора України в порядку Закону N 393/96-ВР є безпідставними, оскільки зі змісту вказаного вище звернення убачається, що ОСОБА_4 звернувся до відповідача в порядку КПК України зі скаргою на дії працівників Прокуратури Дніпропетровської області в рамках досудового розслідування в указаних вище кримінальних провадженнях.
      Відповідно до частини першої статті 1 КПК України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України.
      Статтею 2 цього Кодексу визначено, що завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
      Згідно зі статтею 24 КПК України кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.
      Порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування визначено у параграфі 1 глави 26 КПК України.
      Конституційний Суд України в Рішенні від 23 травня 2001 року N 6-рп/2001 зазначив, що кримінальне судочинство - це врегульований нормами КПК України порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу - підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод та законних інтересів. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості при розслідуванні кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури. Але таке оскарження може здійснюватись у порядку, встановленому КПК України, оскільки діяльність посадових осіб, як і діяльність суду, має свої особливості та не належить до управлінської сфери.
      У Рішенні від 14 грудня 2011 року N 19-рп/2011 Конституційний Суд України вказав, що, здійснюючи перевірку заяв і повідомлень про злочини, прокурор, слідчий, орган дізнання діють до порушення кримінальної справи, однак вдаються до тих же способів і прийомів, що й під час збирання доказів у кримінальній справі. Отже, правовідносини, що мають місце під час розгляду заяв про злочини, за своєю правовою природою є кримінально-процесуальними. Тому перевірка скарг на рішення, дії чи бездіяльність вказаних суб'єктів владних повноважень має відбуватися у тому ж процесуальному порядку і тим же судом, на який відповідно до закону покладені повноваження щодо перевірки й оцінки доказів у кримінальній справі, тобто судом із розгляду кримінальних справ. Зазначене обумовлює висновок, що компетентним національним судом, до юрисдикції якого належить розгляд скарг щодо прийняття рішень, вчинення дій або допущення бездіяльності суб'єктом владних повноважень стосовно заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини, є суд, який спеціалізується на розгляді кримінальних справ.Крім того, імперативний припис пункту 2 частини третьої статті 17 КАС України виключає юрисдикцію адміністративних судів щодо справ, які належить вирішувати в порядку кримінального судочинства.
      При цьому Конституційний Суд України у цій справі вирішив, що скарги осіб стосовно прийняття рішень, вчинення дій або допущення бездіяльності суб'єктом владних повноважень щодо заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини суди повинні розглядати і вирішувати у кримінальному судочинстві.
      Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 21-1666а15, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від вказаного висновку.
      Враховуючи те, що у цій справі спір стосується правомірності дій ГПУ при розгляді скарги позивача на дії працівників Прокуратури Дніпропетровської області, які здійснюють досудове розслідування в кримінальних провадженнях, у яких позивач є стороною, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначений спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами КПК України.
      Зазначене обумовлює висновок, що компетентним національним судом, до юрисдикції якого належить розгляд заявлених ОСОБА_4 вимог, є суд, який спеціалізується на розгляді кримінальних справ.
      Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_4 неодноразово звертався в порядку КПК України до Печерського районного суду м. Києва зі скаргами на бездіяльність Генерального прокурора України щодо розгляду його звернення від 18 червня 2015 року, що спростовує посилання позивача на необхідність розгляду цієї справи в порядку адміністративного судочинства.
      Отже, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що спірні правовідносини повинні розглядатися за правилами, встановленими КАС України.
      За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      На підставі абзацу першого частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених статтями 238, 240 цього Кодексу.
      Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 344, 349, 354, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Генеральної прокуратури України задовольнити.
      2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 листопада 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2016 року скасувати, а провадження у справі закрити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
      Повний текст постанови складено 15 червня 2018 року.
      Головуючий: Князєв В.С.
      Суддя-доповідач О.С. Золотніков
      Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко
      С.В. Бакуліна Л.І. Рогач
      В.В. Британчук І.В. Саприкіна
      Д.А. Гудима О.М. Ситнік
      В.І. Данішевська О.М. О.С. Ткачук
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
      Лященко Н.П.
      Повний текст постанови підписано 13 липня 2018 року.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 802/307/17-а
      Провадження N 11-320апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.О., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу Громадської організації "Спілка учасників бойових дій АТО Гайсина та Гайсинського району" (далі - Громадська організація, Спілка) на ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 05 грудня 2017 року (судді Курко О.П., Драчук Т.О., Совгира Д.І.) у справі N 802/307/17-а за позовом Громадської організації до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області (правонаступник Головного управління Держземагентства у Вінницькій області; далі - Держгеокадастр, Держземагентство відповідно), третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Грузька сільська рада Гайсинського району Вінницької області (далі - Сільрада), третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_3, про визнання дій протиправними і скасування наказів та
      ВСТАНОВИЛА:
      У лютому 2017 року Громадська організація звернулася до суду з позовом до Держгеокадастру, в якому просила:
      - визнати протиправними дії начальника Держземагентства та скасувати наказ Держземагентства від 10 вересня 2014 року N 2-2763/15-14-СГ "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою";
      - визнати таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства, проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок в оренду ОСОБА_3 для ведення фермерського господарства із земель запасу та резервного фонду державної власності сільськогосподарського призначення на території Сільради та скасувати рішення про його затвердження;
      - визнати протиправними дії начальника Держгеокадастру та скасувати наказ Держгеокадастру від 27 жовтня 2015 року N 2-5054/20-15-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок в оренду".
      Вінницький окружний адміністративний суд постановою від 22 вересня 2017 року у задоволенні позову відмовив.
      Вінницький апеляційний адміністративний суд ухвалою від 05 грудня 2017 року постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 22 вересня 2017 року скасував, а провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      Не погодившись із ухвалою суду апеляційної інстанції, Спілка подала касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначила, що в цій справі позивачем оскаржено неправомірність дій суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону, з порушенням процедури, встановленої органом виконавчої влади, прийняв рішення про розпорядження землею. Отже, цей спір є публічно-правовим, а тому справа підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 24 січня 2018 року відкрив касаційне провадження в цій справі, а ухвалою від 20 березня 2018 року передав справу до Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 квітня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 1 частини першої статті 345 КАС України.
      Відповідач у відзиві на касаційну скаргу вказав про те, що оскаржувані накази Держземагентства та Держгеокадастру є актами ненормативного характеру, які вичерпали дію фактом їх виконання, а саме розробленням документації із землеустрою з її подальшим затвердженням та укладенням договору оренди. За вказаних обставин вирішення даного спору не належить до юрисдикції адміністративних судів. На підтвердження своєї позиції Держгеокадастр посилається на правовий висновок Верховного Суду України щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах, викладений у постановах від 16 грудня 2014 року (справа N 21-544а14) та від 06 жовтня 2015 року (справа N 21-1306а15).
      Третя особа - ОСОБА_3 у відзиві на касаційну скаргу зазначила, що у спірних правовідносинах відповідач реалізував свої повноваження як власник землі і виступив рівноправним суб'єктом земельних відносин. На підставі оскаржуваних наказів між ОСОБА_3 та відповідачем було укладено договори оренди землі (відповідних земельних ділянок), право оренди землі зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Отже, цей спір має приватноправовий характер.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення.
      Суди попередніх інстанцій установили, що наказом від 10 вересня 2014 року
      N 2-2763/15-14-СГ Держземагентство надало ОСОБА_3 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок орієнтовною площею 50,00 га в оренду із земель запасу та резервного фонду державної власності сільськогосподарського призначення на території Сільради для ведення фермерського господарства.
      Наказом від 27 жовтня 2015 року N 2-5054/20-15-СГ Держгеокадастр затвердив розроблений проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок в оренду ОСОБА_3 для ведення фермерського господарства із земель запасу та резервного фонду державної власності сільськогосподарського призначення на території Сільради.
      10 листопада 2015 року між Держгеокадастром в особі першого заступника Петровського П.А. та ОСОБА_3 укладено договори оренди землі N 1-394 та N 1-395, згідно яких третій особі передано в оренду земельні ділянки загальною площею 16,7127 га та 31,2704 га відповідно.
      У 2016 році до Сільради звернулись учасники бойових дій в зоні проведення АТО із заявами про погодження надання у власність земельних ділянок у межах норм безоплатної приватизації, на що їх було повідомлено про можливість подальшого виготовлення документів для передачі земельних ділянок у власність лише за умови отримання згоди орендаря земельної ділянки ОСОБА_3
      Учасники бойових дій в зоні проведення АТО звертались з колективними зверненнями до Національного антикорупційного бюро України, Прокуратури Вінницької області, Прем'єр-міністра України та Президента України.
      На вказані звернення Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру повідомила про те, що згідно з інформацією Держгеокадастру зареєстровано право оренди земельних ділянок за ОСОБА_3 Крім того, заявників повідомлено, що на території Гайсинського району Вінницької області зарезервовано 138,9 га земель для надання учасникам бойових дій та родичам загиблих з їх числа.
      Вважаючи накази Держземагентства та Держгеокадастру протиправними, Спілка звернулася з цим позовом до суду.
      Відмовляючи в задоволенні позовних вимог Громадської організації, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки право оренди земельних ділянок виникло у ОСОБА_3 ще до моменту створення Спілки, то оскаржувані накази не порушують прав позивача.
      Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції керувався тим, що позивач оскаржує накази, які є правовими актами індивідуальної дії та, відповідно, породжують права й обов'язки тільки для тих суб'єктів (чи визначеного цим актом певного кола суб'єктів), яким їх адресовано. У зв'язку з реалізацією вказаних наказів цей спір не є публічно-правовим, а тому не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      ВеликаПалата Верховного Суду погоджується з вказаним висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом".
      Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Як установлено матеріалами справи, Спілка звернулася до адміністративного суду з позовом про визнання протиправними та скасування наказів суб'єкта владних повноважень, якими надано згоду на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, а в подальшому затверджено проект землеустрою та надано в оренду земельні ділянки ОСОБА_3
      На підставі оскаржуваних наказів відповідача укладено договори оренди земельних ділянок від 10 листопада 2015 року N 1-394 та N 1-395 між Держгеокадастром та ОСОБА_3, а право оренди земельних ділянок зареєстровано у встановленому законом порядку.
      Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.
      Отже, прийняті відповідачем рішення про передачу третій особі в оренду земельних ділянок є ненормативними актами суб'єкта владних повноважень, які вичерпали свою дію внаслідок їх виконання. Скасування цих рішень не породжує наслідків для орендаря земельної ділянки, оскільки у зв'язку з укладенням договорів оренди земельних ділянок виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією права користування земельними ділянками. У такому випадку захист порушеного, на думку позивача, права залежно від суб'єктного складу сторін має вирішуватися за нормами цивільного (господарського) судочинства.
      При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного (господарського) судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
      Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 та 18 квітня 2018 року у справах N 761/33504/14-а та N 802/950/17-а відповідно.
      За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Оскільки оскаржуване судове рішення прийнято з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків суду апеляційної інстанції скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.
      Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Громадської організації "Спілка учасників бойових дій АТО Гайсина та Гайсинського району" залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 05 грудня 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Золотніков
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.М. Ситнік
      О.Р. Кібенко О.С. Ткачук
      В.С. Князєв В.Ю. Уркевич
      Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
      Повний текст постанови підписано 13 липня 2018 року.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 344/19919/14-а
      Провадження N 11-422апп18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 09 березня 2017 року (суддя Вінтоняк М.Б.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2017 року (судді Святецький В.В., Гудим Л.Я., Довгополов О.М.) у справі N 344/19919/14-а за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі - ПАТ "Укрзалізниця"), Делятинської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області (далі - Делятинська селищна рада) про визнання нечинним і скасування рішення та
      ВСТАНОВИЛА:
      18 грудня 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ПАТ "Укрзалізниця", Делятинської селищної ради, у якому просив:
      - визнати нечинним рішення Делятинської селищної ради від 17 липня 2009 року N 1235-21/2009 "Про внесення змін до рішення селищної ради від 19.03.2009 р. N 1120-19/2009 "Про затвердження тарифів на послуги водопостачання та водовідведення ДТГО "Львівська залізниця" та скасувати його в частині встановлення тарифів;
      - зобов'язати ПАТ "Укрзалізниця" - правонаступника відокремленого підрозділу "Івано-Франківська дистанція водопостачання" (далі - ВП "Івано-Франківська дистанція водопостачання") Державного територіально-галузевого об'єднання "Львівська залізниця" (далі - ДТГО "Львівська залізниця") звернутися у встановленому законом порядку до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, з метою встановлення тарифів на водопостачання та водовідведення;
      - стягнути з ПАТ "Укрзалізниця" на його користь переплату за послуги з водопостачання та водовідведення за період з 17 липня 2009 року.
      Надвірнянський районний суд Івано-Франківської області ухвалою від 09 березня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2017 року, закрив провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_3 до ПАТ "Укрзалізниця" про зобов'язання вчинити дії, стягнення грошових коштів на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      Не погодившись з вказаними ухвалами судів першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, на обґрунтування вимог якої зазначив, що ним було заявлено взаємопов'язані вимоги, які відповідно до частини другої статті 21 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), повинні вирішуватись у межах одного провадження. Так, оскаржуване рішення було винесене Делятинською селищною радою, проте фактично грошові кошти за водокористування надходять на рахунки ПАТ "Укрзалізниця" - правонаступника ВП "Івано-Франківська дистанція водопостачання" ДТГО "Львівська залізниця". У випадку скасування необґрунтованого підвищення тарифів на водопостачання, грошові кошти будуть стягнуті саме з ПАТ "Укрзалізниця", тому вимоги були пред'явлені у межах одного позову. Крім цього, ДГТО "Львівська залізниця" як структурний підрозділ ПАТ "Укрзалізниця" було створене державою в особі Кабінету Міністрів України. Тобто цей підрозділ є суб'єктом, що надає послуги населенню, а ці послуги та їх вартість прямо залежать від рішення органів місцевого самоврядування. За таких обставин позивач вважає, що цей спір підпадає під юрисдикцію адміністративного суду, тому судові рішення у цій справі підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 21 червня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції.
      Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У березні 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 10 квітня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 23 квітня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення.
      Суди попередніх інстанцій установили, що Делятинською селищною радою прийнято рішення від 17 липня 2009 року N 1235-21/2009 "Про внесення змін до рішення селищної ради від 19.03.2009 р. N 1120-19/2009 "Про затвердження тарифів на послуги водопостачання та водовідведення ДТГО "Львівська залізниця".
      На підставі цього рішення між позивачем та ВП "Івано-Франківська дистанція водопостачання" ДТГО "Львівська залізниця" укладено договір від 01 березня 2011 року N 326 про надання послуг з холодного водопостачання та водовідведення.
      Не погоджуючись із указаним рішенням Делятинської селищної ради, позивач звернувся за захистом своїх прав до адміністративного суду з відповідним позовом, в якому, зокрема, просив зобов'язати ПАТ "Укрзалізниця" - правонаступника ВП "Івано-Франківська дистанція водопостачання" ДТГО "Львівська залізниця" звернутися у встановленому законом порядку до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг з метою встановлення тарифів на водопостачання та водовідведення, а також стягнути з ПАТ "Укрзалізниця" на його користь переплату за послуги з водопостачання та водовідведення за період з 17 липня 2009 року.
      Закриваючи провадження у справі у вказаній частині, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що ПАТ "Укрзалізниця" не є суб'єктом владних повноважень та в оскаржуваних правовідносинах не виконує делегованих владних повноважень в розумінні пункту 7 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, а отже, заявлені позивачем вимоги до згаданого вище відповідача мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
      Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом".
      Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Відповідно до частини другої статті 21 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
      Наведена вище норма КАС України передбачає можливість заявлення позивачем вимоги про відшкодування шкоди в одному адміністративному позові виключно з вимогами про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, яким таку шкоду було заподіяно. В іншому разі, позовні вимоги про відшкодування шкоди розглядаються та вирішуються судами у порядку цивільного судочинства.
      Аналогічні положення містяться у частині п'ятій статті 21 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).
      Як установлено матеріалами справи, ОСОБА_3 разом з вимогами до Делятинської селищної ради про визнання нечинним та скасування рішення, заявив вимоги до ПАТ "Укрзалізниця" про зобов'язання звернутися у встановленому законом порядку до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, з метою встановлення тарифів на водопостачання та водовідведення, а також стягнення з ПАТ "Укрзалізниця" на його користь переплати за послуги з водопостачання та водовідведення за період з 17 липня 2009 року.
      З огляду на положення пункту 7 частини першої статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень), ПАТ "Укрзалізниця" не є суб'єктом владних повноважень, що виключає можливість розгляду заявлених ОСОБА_3 вимог до вказаного відповідача в порядку адміністративного судочинства.
      При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
      За таких обставин висновок судів попередніх інстанцій щодо непідсудності позовних вимог ОСОБА_3 до ПАТ "Укрзалізниця" адміністративному суду та необхідності закриття провадження у справі в частині позовних вимог до цього відповідача з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 157 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень), є правильним.
      За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      Згідно з частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Оскільки оскаржувані судові рішення прийняті з дотриманням норм процесуального права, а доводи скаржника не спростовують правових висновків судів, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.
      Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 09 березня 2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Золотніков
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.М. Ситнік
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
      Повний текст постанови підписано 13 липня 2018 року.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 729/887/17
      Провадження N 11-362апп18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.О., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвали Бобровицького районного суду Чернігівської області від 22 серпня 2017 року (суддя Кузюра В.О.) та Київського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року (судді Шелест С.Б., Кузьмишина О.М., Пилипенко О.Є.) у справі N 729/887/17 за позовом ОСОБА_3 до Управління соціального захисту населення Бобровицької районної державної адміністрації (далі - Управління), Департаменту соціального захисту населення Чернігівської обласної державної адміністрації (далі - Департамент) про визнання незаконною відмови щодо реєстрації автомобіля й відшкодування моральної шкоди та
      ВСТАНОВИЛА:
      У серпні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Управління та Департаменту, в якому просив:
      - зобов'язати Департамент прийняти рішення про передачу автомобіля Volkswagen Passat 1,8 turbo, 1998 року випуску, колір синій, кузов N НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2, після смерті його батька ОСОБА_4 у власність позивача;
      - стягнути з директора Департаменту ОСОБА_5 та його заступника ОСОБА_6 на користь позивача заподіяну йому моральну шкоду в розмірі 10 тис. грн.
      Бобровицький районний суд Чернігівської області ухвалою від 22 серпня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року, відмовив у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі -КАС України).
      Не погодившись із цими судовими рішеннями, ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що вирішення позовних вимог, пов'язаних з визнанням права власності на автомобіль, призведе до затягування розгляду справи. При цьому наявність незаконного, на думку заявника, рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 11 липня 2011 року, яким задоволено позов прокурора Бобровицького району Чернігівської області та витребувано у нього на користь Управління спірний автомобіль, унеможливлює звернення до суду з позовом про визнання права власності на автомобіль. У зв'язку з викладеним позивач просить скасувати оскаржувані ухвали судів попередніх інстанцій та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Ухвалою судді Вищого адміністративного суду України від 14 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження в цій справі, копії касаційної скарги надіслано учасникам справи з установленням строку для подання заперечень на неї.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції.
      Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У березні 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 28 березня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 12 квітня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України.
      У запереченнях на касаційну скаргу Департамент зазначив, що погоджується з ухвалами судів першої та апеляційної інстанцій та вважає, що вони постановлені з додержанням норм матеріального та процесуального права.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення.
      Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, керувався тим, що цей позов подано на захист права власності, що унеможливлює його розгляд за правилами адміністративного судочинства.
      Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим цей висновок судів попередніх інстанцій з огляду на таке.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом".
      Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Як убачається з матеріалів провадження, позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_3 після смерті батька відповідно до закону набув право власності на спірний автомобіль.
      На підставі частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом порушеного права власності позивача, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства.
      При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
      За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Оскільки оскаржувані судові рішення постановлені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків судів попередніх інстанцій скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.
      Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
      2. Ухвали Бобровицького районного суду Чернігівської області від 22 серпня 2017 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Золотніков
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.М. Ситнік
      О.Р. Кібенко О.С. Ткачук
      В.С. Князєв В.Ю. Уркевич
      Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
      Повний текст постанови підписано 13 липня 2018 року.