ANTIRAID

Постановление БП-ВС о порядке рассмотрения споров и применении исковой давности при выселении из служебного жилья

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Постанова
Іменем України

4 липня 2018 року

м. Київ

Справа N 653/1096/16-ц

Провадження N 14-181 цс 18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача - Гудими Д.А.,

суддів:Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

розглянула справу за позовом Генічеської міської ради (далі також - позивач) до ОСОБА_3, ОСОБА_4 (далі також - відповідачі), третя особа без самостійних вимог - Комунальне підприємство "Міське житлове будівництво" (далі також - третя особа), про визнання осіб такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі, їх виселення та зняття з реєстрації

за касаційною скаргою позивача на рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 листопада 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі: Прокопчук Л.П., Базіль Л.В. та Полікарпової О.М.

Учасники справи:

позивач: Генічеська міська рада,

відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,

третя особа без самостійних вимог: Комунальне підприємство "Міське житлове будівництво".

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. 5 квітня 2016 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням збільшених позовних вимог просив визнати відповідачів такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі АДРЕСА_1 (далі також - службова квартира), виселити їх без надання іншого житлового приміщення та зобов'язати знятися з реєстраційного обліку.

2. Позовні вимоги мотивовані такими обставинами:

2.1. Службова квартира є об'єктом комунальної власності територіальної громади міста Генічеська в особі Генічеської міської ради.

2.2. 24 лютого 2005 року Виконавчий комітет Генічеської міської ради ухвалив рішення N 74 "Про визнання службовою квартири АДРЕСА_1", яким вказана квартира була визнана службовою та передана на баланс Комунального підприємства "Генічеська житлово-експлуатаційна контора - 1", що у подальшому було перейменоване на "Міське житлове будівництво".

2.3. На підставі рішення Виконавчого комітету Генічеської міської ради від 23 березня 2005 року N 101 службова квартира була надана ОСОБА_3 як керівнику третьої особи та члену його сім'ї - дружині ОСОБА_4 - для проживання.

2.4. З травня 2007 року шлюб між відповідачами розірвано. А 6 березня 2012 року ОСОБА_3 припинив трудові відносини з третьою особою, з огляду на що він і ОСОБА_4 втратили право на проживання у службовій квартирі, наданій для проживання працівників підприємства.

2.5. Добровільно відповідачі звільняти службову квартиру не бажали.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

3. 23 вересня 2016 року Генічеський районний суд Херсонської області ухвалив рішення, яким позов задовольнив: визнав відповідачів такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі; виселив відповідачів з цієї квартири без надання іншого житлового приміщення; зобов'язав відповідачів знятися з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1.

4. Суд першої інстанції вважав, що ОСОБА_3 втратив право користування службовою квартирою у зв'язку з припиненням трудових правовідносин з третьою особою, а ОСОБА_4 - через те, що перестала бути членом сім'ї ОСОБА_3 після розірвання з ним шлюбу.

5. Відмовляючи у задоволенні клопотання представника ОСОБА_4 про застосування до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності, суд першої інстанції вважав, що позовна давність не поширюється на вимоги власника чи іншого володільця про усунення перешкод у здійсненні ним права користування чи розпоряджання своїм майном, що не пов'язані з позбавленням права володіння, оскільки правопорушення є таким, що триває.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

6. 2 листопада 2016 року Апеляційний суд Херсонської області вирішив скасувати рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 вересня 2016 року й ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову.

7. Рішення суд апеляційної інстанції мотивував тим, що право позивача на звернення до суду із зазначеним позовом виникло з дати звільнення ОСОБА_3 з посади, у зв'язку із зайняттям якої була надана службова квартира. Відтак, на думку апеляційного суду, позовна давність спливла 6 березня 2015 року. А тому, оскільки позивач звернувся з позовом лише 5 квітня 2016 року, пропустивши позовну давність, є підстави для відмови у позові.

8. Суд апеляційної інстанції вважав помилковими аргументи позивача щодо застосування статей 319 і 406 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України як підстави для визнання відповідачів такими, що втратили право користування чужим майном, адже позивач не довів наявність між сторонами сервітуту та підстав, передбачених для його припинення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

9. У листопаді 2016 року позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 листопада 2016 року та залишити в силі рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 вересня 2016 року.

Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції

10. 11 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду.

11. Вказану ухвалу суд обґрунтував необхідністю відступити від правового висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913 цс 15 та існуванням виключної правової проблема, яку слід вирішити для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики у спорах про виселення.

12. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень потребує вирішення питання, яке становить виключну правову проблему, про застосування позовної давності до позовів про виселення.

13. Крім того, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду звернув увагу на висновки, сформульовані у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі N 6-92 цс 15, постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 лютого 2018 року у справі N 911/3614/16 та від 7 березня 2018 року у справі N 910/5108/17, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2018 року у справі N 308/14896/14-ц, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року у справі N 450/978/13-ц.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

14. Позивач вважає, що позовна давність не пропущена, оскільки йому як власнику службової квартири стало відомо про те, що вона не звільнена відповідачами лише у квітні 2013 року. На підтвердження цих доводів позивач звертається до пункту 36 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року N 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав".

15. Аргументуючи приписами статті 124 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК), зазначає, що має право самостійно визначати час для звернення з вимогою про виселення зі службової квартири.

(2) Доводи інших учасників справи

16. У січні 2017 року відповідач - ОСОБА_4 - надала суду заперечення на касаційну скаргу, які мотивує правовою позицією Верховного Суду України, сформульованою у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913 цс 15.

17. Вказує на відсутність у позивача документів, що посвідчують право власності на спірну квартиру, а відтак - на безпідставність заявлених позовних вимог.

18. Інший відповідач і третя особа відзиви на касаційну скаргу не подали.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій

(1.1) Щодо застосування позовної давності до позову про виселення

19. Службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири (частина перша статті 118 ЖК).

20. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що квартиру АДРЕСА_1 згідно з рішенням Виконавчого комітету Генічеської міської ради від 24 лютого 2005 року N 74 було включено до числа службових та передано на баланс третьої особи.

21. Згідно з пунктом 1 Переліку категорій працівників, яким може бути надано службові жилі приміщення, затвердженого Постановою Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1988 року N 37 "Про службові жилі приміщення", службове жиле приміщення може бути надано, зокрема, начальнику житлово-експлуатаційної контори.

22. Як встановили суди попередніх інстанцій, міський голова Генічеська розпорядженням від 10 вересня 2003 року N 26/03 "Про прийняття на роботу ОСОБА_3" призначив ОСОБА_3 на посаду начальника третьої особи.

23. На підставі рішення про надання службового жилого приміщення виконавчий комітет місцевої ради видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення (частина перша статті 122 ЖК).

24. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 4 березня 2005 року на засіданні адміністрації та ради трудового колективу третьої особи прийнято рішення розподілити службову квартиру житловою площею 39 кв. м ОСОБА_3, про що було складено протокол N 1. Після цього на підставі статті 118 ЖК виконавчий комітет Генічеської міської ради рішенням від 23 березня 2005 року N 101 "Про розподіл службової квартири АДРЕСА_1" затвердив вищезгаданий протокол. А 30 березня 2005 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було видано ордер на службове житлове приміщення N 2, в якому відповідальним квартиронаймачем зазначено ОСОБА_3

25. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї (частини друга та третя статті 64 ЖК).

26. Отже, право користування службовим жилим приміщенням члена сім'ї (або колишнього члена сім'ї) наймача є похідним від такого права останнього.

27. У грудні 2006 року, як встановили суди попередніх інстанцій, шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був розірваний, а 6 березня 2012 року міський голова Генічеська розпорядженням N 17 звільнив ОСОБА_3 з посади начальника третьої особи за угодою сторін.

28. Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

29. Відповідно до статті 124 ЖК робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

30. Суд першої інстанції, керуючись статтею 125 ЖК і пунктом 35 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого Постановою Ради Міністрів Української РСР від 4 лютого 1988 року N 37, дійшов висновку, що відповідачі не входять до переліку осіб, яких не може бути виселено зі службового житла без надання іншого жилого приміщення.

31. Особливість права користування службовим житлом на підставі ордеру полягає, зокрема, у тому, що володільцем такого житла залишається його власник. Особа, яка користується службовим житлом, знає, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов'язана звільнити надане ним житлове приміщення.

32. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

33. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК України).

34. Вказані приписи поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість, до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред'явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення.

35. Позивач вважає, що, звернувшись до суду з вимогою про виселення відповідачів зі службового житла, він не пропустив позовну давність, оскільки дізнався про те, що службова квартира не звільнена, лише у квітні 2013 року і має право самостійно визначати час для звернення з вимогою про виселення з неї. Натомість, відповідач, звертаючись до висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913 цс 15, стверджує, що суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин позовну давність.

36. Для вирішення питання про те, чи міг апеляційний суд застосувати до спірних правовідносин позовну давність, необхідно з'ясувати, до якого різновиду позовів - віндикаційного чи негаторного - належить позов про виселення особи зі службового житла.

37. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

38. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.

39. Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.

40. Цивільне законодавство розрізняє право володіння як складову повноважень власника (частина перша статті 317 ЦК України), як різновид речових прав на чуже майно (пункт 1 частини першої статті 395 ЦК України) та як право, що виникає на договірних засадах, тобто договірне володіння.

41. Оскільки у цій справі необхідно вирішити питання про віднесення позову про виселення зі службового житла до віндикаційного чи негаторного, які є різновидами способів захисту права власності, поняття володіння слід розглядати як складову змісту такого права.

42. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

43. Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку.

44. Відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Тобто, особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього повноваження власника, зокрема набуває і право володіння.

45. У запереченнях на касаційну скаргу ОСОБА_4 вказала, зокрема, на те, що у позивача відсутні документи, які посвідчують право власності на спірну квартиру, що, на її думку, свідчить про безпідставність заявлених позовних вимог.

46. Відповідно до частини першої статті 400 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

47. Суд першої інстанції встановив, що відсутність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про позивача як власника службової квартири є наслідком зміни законодавства і того, що позивач не привів правовстановлюючі документи на цю квартиру у відповідність з цими змінами.

48. Згідно з висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним у постанові від 6 березня 2018 року у справі N 607/15489/15-ц, позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому цей позов може бути пред'явлений власником майна протягом всього часу, поки триває порушення (пункт 36 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року N 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав").

49. Велика Палата Верховного Суду вважає, що з моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Отже, позов про виселення є негаторним.

50. Апеляційний суд Херсонської області обґрунтував рішення висновком Верховного Суду України, сформульованим у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913 цс 15 про виселення особи із службового житла. Верховний Суд України зазначив, що ЖК не передбачає окремих положень про позовну давність. Проте за статтею 62 цього кодексу при розгляді спорів, що випливають з договору найму жилого приміщення, суд застосовує приписи цивільного законодавства. На думку Верховного Суду України, право на звернення до суду з позовом про виселення із службового житла виникло у позивача після звільнення відповідача з роботи (1 жовтня 2002 року), а тому позовна давність через три роки (1 жовтня 2005 року) спливла.

51. Велика Палата Верховного Суду вважає, що навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним, навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа.

52. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

53. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду відступає відвисновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913 цс 15.

(1.2) Щодо обґрунтованості підстав для виселення

54. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

55. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

56. Стаття 8 Конвенції стосується прав особливої важливості для особистості людини, її самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див., mutatis mutandis, рішення від 27 травня 2004 року у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" ("Connors v. the United Kingdom"), заява N 66746/01, § 82).

57. ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 2 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine", заява N 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

58. Згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється "згідно із законом", не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як "необхідне в демократичному суспільстві".

59. Формулювання "згідно із законом" не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України", § 43).

60. Статті 124-125 ЖК передбачають приписи, згідно з якими припинення трудових правовідносин з роботодавцем, за виключенням окремих чітко визначених випадків, є підставою для виселення особи зі службового житла без надання іншого житлового приміщення. Тобто, формулювання вказаних приписів є достатньо чіткими та передбачуваними для особи, якій таке житло надане у користування.

61. Службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов'язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники.

62. Відтак, виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції.

63. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ЄСПЛ, розглянувши справу за заявою військовослужбовця, який разом з іншими членами сім'ї був виселений із кімнати в гуртожитку після припинення служби у Міністерстві оборони України, дійшов висновку про відсутність порушення статті 8 Конвенції. ЄСПЛ вказав, що втручання, на яке скаржився заявник, переслідувало легітимну мету - захист інтересів економічного добробуту країни та прав інших осіб, а саме курсантів і працівників Національної академії оборони України й інших військовослужбовців, які потребували житло у зв'язку зі службою (рішення від 16 лютого 2017 року у справі "Каракуця проти України" ("Karakutsya v. Ukraine"), заява N 18986/06, § 71).

64. Втручання у право на повагу до житла має бути також "необхідним у демократичному суспільстві". Тобто, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності" та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Зехентнер проти Австрії" ("Zehentner v. Austria"), заява N 20082/02, § 56).

65. Вирішуючи питання про "необхідність у демократичному суспільстві" виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.

66. Щодо наявності нагальної суспільної необхідності для виселення відповідачів суд першої інстанції висловився, вказавши, що існує черга працівників, які можуть претендувати на заселення у службове житло.

67. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.

68. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 9 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" ("Stankova v. Slovakia"), заява N 7205/02, § 60-63).

69. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі "Беєлер проти Італії" ("Beyeler v Italy"), заява N 33202/96, § 110).

70. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах "Дакус проти України" ("Dakus v. Ukraine") від 14 грудня 2017 року, заява N 19957/07; "Кривіцька та Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine") від 2 березня 2011 року, заява N 30856/03; "Садов'як проти України" ("Sadovyak v. Ukraine") від 17 травня 2018 року, заява N 17365/14.

71. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

72. Поняття "суд, встановлений законом", стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (див., mutatismutandis, рішення ЄСПЛ у справі "Сокуренко і Стригун проти України" ("Sokurenko and Strygun v. Ukraine") від 20 липня 2006 року, заяви N 29458/04 та N 29465/04, § 24).

73. Згідно зі статтею 213 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Близькі за змістом приписи закріплені у частині першій, другій і п'ятій статті 263 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у касаційному суді.

74. Консультативна рада європейських суддів у Висновку N 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що "якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. … Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов'язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система" (пункти 34-35).

75. Європейський суд з прав людини вказує на те, що "пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи" (див. mutatis mutandispiшeння Європейського суду з прав людини у справі "Проніна проти України" ("Pronina v. Ukraine") від 18 липня 2006 року, заява N 63566/00, § 23).

76. Під час судового розгляду справи ОСОБА_4 просила суд врахувати, що саме вона з дозволу відповідних органів влади за власні кошти перепланувала службову квартиру та забезпечила до неї газопостачання. Крім того, стверджувала, що виселення її зі службової квартири становитиме надмірний тягар, оскільки у неї відсутнє інше житло та фінансова можливість його придбати.

77. Проте суд першої інстанції, даючи оцінку відповідності виселення відповідачів критерію пропорційності, лише вказав, що ОСОБА_4 не надала жодних аргументів про неможливість її виселення без надання іншого житлового приміщення, та зазначив, що ОСОБА_3 визнав позовні вимоги. Суд апеляційної інстанції вищевказані доводи відповідача, як і пропорційність виселення відповідачів меті цього обмеження права на повагу до житла, не оцінював. Хоча суди мають як надавати адекватне обґрунтування для відхилення аргументів стосовно застосування норм права, так і надавати оцінку виселення в контексті принципу пропорційності (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 13 листопада 2013 року у справі N 6-115 цс 13).

78. Крім того, перевіряючи застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, щосуди не дослідили наявні у матеріалах справи докази, а саме: акт обстеження на предмет проживання (т. 1, а. с. 73), картку реєстрації (т. 1, а. с. 32), робочий проект газопостачання службової квартири (т. 1, а. с. 59-72), справу на службову квартиру (т. 1, а. с. 81-89), а також докази витрат, понесених у зв'язку з переобладнанням квартири та забезпеченням її газопостачанням (т. 1, а. с. 75-80; 90-101), на які звертала увагу ОСОБА_4

(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

(2.1) Щодо суті касаційної скарги

79. З огляду на висновки, яких дійшла Велика Палата Верховного Суду у цій постанові, касаційна скарга є частково обґрунтованою.

80. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю, або для продовження розгляду.

81. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

82. Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

83. Оскільки суди попередніх інстанцій дослідили не всі зібрані у справі докази, не забезпечили належної обґрунтованості судових рішень, зокрема не встановили пропорційність виселення відповідачів із службового житла згідно зі статтею 8 Конвенції, рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 листопада 2016 року та рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 вересня 2016 року слід скасувати, а матеріали справи передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

84. Згідно з частиною п'ятою статті 411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

85. Вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України).

(2.2) Щодо судових витрат

86. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору.

(3) Висновки про правильне застосування норм права

87. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

88. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону (частина четверта статті 334 ЦК України).

89. Особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. Факт володіння нерухомим майном (possessio) може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння).

90. Службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього (частина перша статті 118 ЖК).

91. Одна з особливостей найму житла полягає, зокрема, у тому, що наймач має право тимчасового володіння (detentio) ним. Право володіння (possessio) житлом залишається в його власника, який не втрачає це право навіть тоді, коли інша особа використовує таке майно протиправно.

92. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

93. Робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення (стаття 124 ЖК).

94. Навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин.

95. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

96. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

97. Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

98. Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу Генічеської міської ради задовольнити частково.

2. Рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 листопада 2016 року та рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 вересня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 13 липня 2018 року.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Сразу видно, что данное решение готовил научный сотрудник, далекий от судебной практики и работы суда. Теоретический подход может отправить на новое рассмотрение любое решение. Нужно всего лишь указать - недостаточно обосновано.

Большая палата в данном решении пришла к нескольким выводам. А именно, даже если владелец служебного жилья не потребовал освободить это жилье, проживание в нем после прекращения трудовых правоотношений с работодателем не свидетельствует о законности его использования лицом, которому оно было предоставлено на время существования указанных правоотношений. Пока лицо является собственником недвижимого имущества, оно не может быть ограничено в праве обратиться в суд с иском об устранении препятствий в осуществлении права пользования и распоряжения этим имуществом, в том числе путем выселения. Поэтому негаторный иск может быть предъявлен в течение всего времени продолжения соответствующего правонарушения и на него сроки исковой давности не распространяются.

Также суд обратил внимание, что выселение лица из жилья без предоставления другого жилого помещения возможно при условии, что такое вмешательство в право лица на уважение жилища предусмотрено законом, преследует легитимную цель, определенную в пункте 2 статьи 8 Конвенции, и необходимо в демократическом обществе. Соответствие последнему критерию определяется с учетом того, существует настоятельная общественная необходимость для применения такого ограничения права на уважение жилища и будет вмешательство в это право пропорциональным преследуемой легитимной цели. Хотя выселение и законно, но это обстоятельство нужно оценить.

Такой подход к решению споров говорит о уничтожении правовой определенности и единства правоприменения.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Create an account or sign in to comment

You need to be a member in order to leave a comment

Create an account

Sign up for a new account in our community. It's easy!

Register a new account

Sign in

Already have an account? Sign in here.

Sign In Now

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      13 березня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 520/7281/15-ц
      Провадження N 14-49 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула матеріали справи за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "Кей-Колект" до ОСОБА_13 (далі також - майновий поручитель), треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - Третя одеська державна нотаріальна контора, Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції, про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності,
      за зустрічним позовом майнового поручителя до ТзОВ "Кей-Колект" про визнання припиненим договору поруки, визнання припиненим іпотечного договору, скасування заборони відчуження на квартиру,
      за касаційною скаргою відповідача на рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі Суворова В.О., Артеменка І.А., Черевка П.М.
      Учасники справи:
      позивач (за первісним позовом): ТзОВ "Кей-Колект";
      відповідач (за первісним позовом): ОСОБА_13;
      треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору (за первісним позовом): Третя одеська державна нотаріальна контора, Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 19 травня 2015 року ТзОВ "Кей-Колект" звернулося до суду з позовом, в якому на підставі статті 37 Закону України "Про іпотеку" та пункту 5 (іпотечне застереження) договору іпотеки від 9 листопада 2006 року (реєстровий N 4575) (далі - договір іпотеки) через неналежне виконання умов договору про надання споживчого кредиту N 942-11 ДОУ 1 П від 9 листопада 2006 року (далі - кредитний договір) просило:
      1.1. Для погашення заборгованості за кредитним договором, яка складає 65 234,99 доларів США, що еквівалентно згідно з курсом Національного банку України на дату розрахунку 1 410 119,54 грн. звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1 (далі також - квартира), шляхом визнання на неї права власності за ТзОВ "Кей-Колект" за ціною 929 413,00 грн. визначеною на підставі оцінки квартири суб'єктом оцінювальної діяльності;
      1.2. Вирішуючи питання про звернення стягнення на квартиру, ухвалити рішення про виселення всіх мешканців, які проживають і зареєстровані у квартирі;
      1.3. Зобов'язати Реєстраційну службу Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
      2. Мотиви позову пов'язані з такими обставинами:
      2.1. 9 листопада 2006 року ОСОБА_14 (далі - позичальник) та Акціонерний комерційний банк "УкрСиббанк" (далі - банк) уклали кредитний договір;
      2.2. Того ж дня позичальник і майновий поручитель як іпотекодавці та банк уклали договір іпотеки. Згідно з умовами цього договору з метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором іпотекодавці передали в іпотеку банку квартиру, яка є їхньою власністю у рівних частках;
      2.3. 11 червня 2012 року банк і ТзОВ "Кей-Колект" уклали договір факторингу N 4, згідно з умовами якого банк відступив ТзОВ "Кей-Колект" право вимоги за кредитним договором, а також уклали договір про відступлення на користь ТзОВ "Кей-Колект" права вимоги за договором іпотеки;
      2.4. ТзОВ "Кей-Колект" зверталося з позовом про стягнення заборгованості до позичальника та майнового поручителя через невиконання умов кредитного договору, але 29 липня 2014 року Київський районний суд міста Одеси залишив цей позов без розгляду;
      2.5. У жовтні 2014 року ТзОВ "Кей-Колект" довідалося про смерть позичальника й отримало копію його свідоцтва про смерть.
      3. 27 жовтня 2015 року майновий поручитель подала зустрічну позовну заяву, в якій просить визнати припиненим договір поруки, визнати припиненим договір іпотеки, скасувати заборону відчуження на квартиру (реєстраційний N 4027853) та "скасувати іпотеку реєстраційний N 4028059", зареєстровані 9 листопада 2006 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гарською В.В.
      4. Мотивувала зустрічний позов тим, що порука є особистим зобов'язанням, яке нерозривно пов'язане з особою. Стверджувала, що основне зобов'язання припинене через смерть позичальника, а тому іпотека (похідне зобов'язання) також припинена.
      5. 27 жовтня 2015 року Київський районний суд міста Одеси прийняв до спільного розгляду з первісним позовом зустрічну позовну заяву.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      6. 3 лютого 2016 року Київський районний суд міста Одеси ухвалив рішення про відмову у задоволенні первісного позову та задоволення зустрічного позову.
      7. Суд вважав, що банк, знаючи про смерть позичальника, не звертався до спадкоємців з відповідними вимогами більш ніж півтора роки, порушуючи вимогу частини другої статті 1281 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. Оскільки позивач втратив право вимоги до спадкоємців щодо стягнення заборгованості за кредитним договором, то і договори поруки та іпотеки, які забезпечували виконання зобов'язань за кредитним договором, мають бути припинені.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      8. 7 квітня 2016 року Апеляційний суд Одеської області ухвалив рішення, яким скасував рішення суду першої інстанції та задовольнив вимоги за первісним позовом частково, а саме щодо звернення стягнення на квартиру шляхом визнання права власності на неї та зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності на квартиру за ТзОВ "Кей-Колект". У задоволенні іншої частини первісного позову та у задоволенні зустрічного позову суд апеляційної інстанції відмовив.
      9. Мотивував постанову тим, що якщо позичальник є іпотекодавцем, то після його смерті до спадкоємців у разі порушення позичальником його зобов'язань переходять обов'язки іпотекодавця у межах вартості предмета іпотеки. Стаття 1281 ЦК України регулює порядок пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців щодо виконання зобов'язань спадкодавця перед його кредитором, а не порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Строк, у межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність глави 19 ЦК України. Суд вважав, що аналогічний висновок сформулював Верховний Суд України у постанові від 2 березня 2016 року у справі N 6-1286цс15.
      10. На думку апеляційного суду, суд першої інстанції необґрунтовано застосував припис статті 1281 ЦК України до спірних правовідносин, а позивач не звертався до суду із заявою про застосування позовної давності. Факт смерті позичальника за наявності заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору спадкоємцем (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 10 лютого 2016 року у справі N 6-216цс14). Вимоги про виселення майнового поручителя з квартири не можуть бути задоволені, оскільки у кредитному договорі вказано, що кошти надавалися не на придбання квартири, а на її ремонт. Крім того, позивач не обґрунтував вимоги про виселення приписами житлового законодавства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      11. 20 квітня 2016 року майновий поручитель подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      12. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року та залишити без змін рішення Київського районного суду міста Одеси від 3 лютого 2016 року.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      13. 16 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      14. Обґрунтував ухвалу тим, що майновий поручитель оскаржує рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      15. Майновий поручитель вважає, що висновок суду апеляційної інстанції про те, що вона фактично прийняла спадщину, оскільки проживала зі спадкодавцем-позичальником, є помилковим і не ґрунтується на доказах. Спадкодавець-позичальник проживав разом з його батьком - ОСОБА_15, - що підтверджує довідка Третьої одеської державної нотаріальної контори N 1780/02-14 від 12 квітня 2016 року.
      16. Іпотекодержатель не пред'являв відповідну вимогу до іпотекодавця у позовному провадженні; позов про звернення стягнення на квартиру раніше до суду не заявлявся, а вимоги про звернення стягнення на квартиру на адресу майнового поручителя не надсилались. Оскільки іпотекодержатель втратив право вимоги до спадкоємців про стягнення заборгованості за кредитним договором, то договори поруки та іпотеки, які забезпечували виконання зобов'язань за основним договором, мають бути припинені.
      17. У рішенні апеляційний суд вказав, що майновий поручитель не подавав заяву про застосування позовної давності. Проте у запереченні на позовну заяву майновий поручитель про сплив позовної давності зазначав.
      18. Суд апеляційної інстанції з порушенням статті 15 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України та статті 17 КАС України у редакції, чинній на час звернення з позовом ТзОВ "Кей-Колект", розглянув за правилами цивільного судочинства вимогу про зобов'язання реєстраційної служби внести запис про реєстрацію права власності на квартиру.
      19. 26 травня 2016 року майновий поручитель подала додаткові пояснення до касаційної скарги, в яких вказала, що ТзОВ "Кей-Колект" 4 квітня 2016 року (ще до ухвалення 7 квітня 2016 року рішення апеляційним судом) зареєструвало право власності на квартиру, що підтверджує Інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 14 травня 2016 року N 59082284.
      20. 6 липня 2016 року майновий поручитель подала додаткові пояснення до касаційної скарги, в яких зазначила, що ТзОВ "Кей-Колект" як факторингова компанія не має права нараховувати та стягувати відсотки за користування кредитом в іноземній валюті, оскільки не отримувало ліцензії на здійснення валютних операцій на території України і не є банківською або кредитною установою.
      (2) Позиції інших учасників справи
      21. ТзОВ "Кей-Колект", Третя одеська державна нотаріальна контора, Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиціївідзиви на касаційну скаргу не надали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      22. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
      23. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України).
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      24. Майновий поручитель у касаційній скарзі вказала, що суд апеляційної інстанції помилково визначив юрисдикцію щодо вимоги про зобов'язання реєстраційної служби внести запис про реєстрацію права власності на квартиру.
      25. Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі також - КАС) України у редакції, чинній на час звернення до суду з вказаною вимогою, завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, їхніх посадових і службових осіб при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Близькі за змістом завдання адміністративного судочинства сформульовані у частині другій статті 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду касаційної скарги.
      26. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є, зокрема, орган виконавчої влади, його посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду).
      27. Близьке за змістом визначення адміністративної справи сформульоване у КАС України у редакції, чинній на час розгляду касаційної скарги, відповідно до пунктів 1-2 частини першої статті 4 якого адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона, зокрема, здійснює публічно-владні управлінські функції, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      28. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень - правових актів індивідуальної дії (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду). Близький за змістом припис закріплений у пункті 1 частини першої статті 19 КАС України у редакції, чинній на час розгляду касаційної скарги.
      29. З огляду на вказане юрисдикція адміністративного суду поширюється на публічно-правові спори, ознаками яких є не лише спеціальний суб'єктний склад (хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції), але й спеціальні підстави виникнення (виконання або невиконання такою стороною зазначених функцій).
      30. Отже, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень (аналогічний висновок сформульований у пунктах 5.7-5.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 914/2006/17).
      31. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення ТзОВ "Кей-Колект" до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та житлових правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      32. ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судом касаційної інстанції, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних та житлових правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).
      33. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб'єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Тому, вирішуючи питання про юрисдикцію суду, необхідно, насамперед, з'ясувати характер спірних правовідносин, а також суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа.
      34. Спір за первісним позовом виник з приводу реалізації ТзОВ "Кей-Колект" як іпотекодержателем прав на квартиру та реєстрації за ним права власності на неї. Отже, спірні правовідносини пов'язані з виконанням договору іпотеки. А тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства.
      35. Аналогічні висновки щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 826/14433/16 (К/9901/7474/18), від 11 квітня 2018 року у справі N 826/366/16, від 11 квітня 2018 року у справі N 554/14813/15-ц, від 15 травня 2018 року у справі N 826/2691/16, від 22 серпня 2018 року у справі N 820/4673/16, від 28 серпня 2018 року N 826/7122/15, від 29 серпня 2018 року у справі N 816/1604/17, від 7 листопада 2018 року у справі N 826/9963/16, від 14 листопада 2018 року у справі N 826/9963/16, від 21 листопада 2018 року у справі N 814/1017/16.
      36. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи майнового поручителя щодо відсутності юрисдикції суду стосовно розгляду вимоги ТзОВ "Кей-Колект" про зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
      (1.2) Щодо позовних вимог за первісним позовом
      (1.2.1) Щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності
      37. ТзОВ "Кей-Колект" заявило, зокрема, вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на квартиру. Суд апеляційної інстанції вважав зазначену вимогу обґрунтованою.
      38. У разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 12 Закону України "Про іпотеку").
      39. Згідно з частиною першою статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
      40. Згідно з частиною першою статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону).
      41. Отже, за змістом частини першої статті 12, частини першої статті 33 та статті 35 Закону України "Про іпотеку" реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов'язання. І лише тоді, якщо останнє невиконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України "Про іпотеку". Недотримання іпотекодержателем процедури звернення стягнення на предмет іпотеки є однією з підстав для відмови в позові (Узагальнення судової практики розгляду цивільних справ, що виникають з кредитних правовідносин (2009 - 2010 роки), підготовлене Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України).
      42. Вимоги частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" не перешкоджають іпотекодержателю здійснювати права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця тільки тоді, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті).
      43. Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий - на підставі рішення суду; позасудовий - на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України "Про іпотеку").
      44. Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 36 Закону України "Про іпотеку").
      45. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України "Про іпотеку"): на підставі рішення суду або виконавчого напису нотаріуса.
      46. Згідно з частиною третьою зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати такі способи задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору іпотеки:
      46.1. Передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього ж Закону;
      46.2. Право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього ж Закону.
      47. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 28 вересня 2016 року у справі N 6-1243цс16).
      48. ТзОВ "Кей-Колект" у позовній заяві вказувало на те, що у договорі іпотеки сторони погодили іпотечне застереження. Згідно з пунктами 5.1 - 5.3 договору іпотеки у разі настання обставин, зазначених у пункті 4.1 цього договору (зокрема, неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором; порушення іпотекодавцями будь-якого зобов'язання за цим договором або порушення боржником будь-якого зобов'язання, що забезпечується іпотекою) іпотекодержатель надсилає рекомендованим листом іпотекодавцю повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. У повідомленні, про яке йдеться у пункті 5.1, іпотекодержатель зазначає, який зі способів задоволення його вимог, передбачених частиною третьою статті 36 Закону України "Про іпотеку", застосовується іпотекодержателем. У разі законодавчої можливості застосування передачі предмета іпотеки у власність іпотекодержателя як способу задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 36 Закону України "Про іпотеку") право власності переходить до іпотекодержателя з моменту отримання повідомлення, вказаного у пункті 5.1 іпотечного договору.
      49. На відміну від такого різновиду позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки як звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (що може передбачати способи задоволення вимог іпотекодержателя, визначені у частині третій статті 36 Закону України "Про іпотеку"), судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з абзацом п'ятим частини першої статті 39 Закону України "Про іпотеку" передбачає, що суд у резолютивній частині відповідного рішення обов'язково визначає спосіб реалізації предмета іпотеки: або шляхом проведення прилюдних торгів, або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 вказаного Закону (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 28 вересня 2016 року у справі N 6-1243цс16).
      50. ТзОВ "Кей-Колект'як іпотекодержатель згідно з договором іпотеки та частиною третьою статті 36 Закону України "Про іпотеку" може задовольнити свої кредиторські вимоги під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання у спосіб передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону. Натомість, ТзОВ "Кей-Колект" звернулося до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотекишляхом визнання права власності на квартиру, а не шляхом застосування судом одного зі способів реалізації предмета іпотеки, визначених статтею 38 Закону України "Про іпотеку".
      51. Передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 цього Закону є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. З огляду на приписи статей 328, 335, 392 ЦК України та статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем (пункти 6.1-6.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 916/5073/15).
      52. З огляду на вказане, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції, задовольняючи первісний позов у частині зазначеної вимоги, неправильно застосовував норми права, що регулюють спірні правовідносини (аналогічних висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у постановах від 21 березня 2018 року у справі N 760/14438/15-ц, від 29 травня 2018 року у справі N 369/238-15-ц).
      (1.2.2) Щодо вимоги про зобов'язання внести запис про реєстрацію за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки
      53. ТзОВ "Кей-Колект" просило суд зобов'язати Реєстраційну службу Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Суд апеляційної інстанції цю вимогу задовольнив.
      54. Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції залучена до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.
      55. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що позовні вимоги звертаються до відповідачів у справі, а не до третіх осіб. А тому суд не може задовольняти позовну вимогу про зобов'язання третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, вчинити певні дії, зокрема і про зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
      (1.2.3) Щодо вимоги про виселення мешканців з предмета іпотеки
      56. Відповідно до частини другої статті 39 Закону України "Про іпотеку" одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.
      57. Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України "Про іпотеку").
      58. У частинах 2 і 3 зазначеної статті встановлений порядок дій банку з метою виселення мешканців з їх житла, що є предметом іпотеки. Так, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина друга статті 40 Закону України "Про іпотеку").
      59. Аналогічний порядок виселення з житлових приміщень, на які звернуто стягнення як на предмет іпотеки, передбачений і у частині 3 статті 109 Житлового кодексу УРСР.
      60. Зазначена у частині другій статті 40 Закону України "Про іпотеку" та у частині 3 статті 109 Житлового кодексу УРСР вимога про добровільне звільнення житлового приміщення може бути направлена разом з вимогою, передбаченою частиною першою статті 35 Закону України "Про іпотеку".
      61. Таким чином, у разі, якщо сторони договору іпотеки передбачили у ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об'єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України "Про іпотеку" та у частині 3 статті 109 Житлового кодексу УРСР процедури. Її недотримання є підставою для відмови у позові про виселення мешканців житла, що є предметом іпотеки і на яке звертається стягнення, оскільки на момент звернення з таким позовом відсутні порушення, невизнання або оспорювання прав іпотекодержателя чи нового власника стосовно предмета іпотеки.
      62. З урахуванням викладеного, а також висновків щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на квартиру за ТзОВ "Кей-Колект" слід відмовити і у задоволенні пов'язаних вимог про зобов'язання внести запис про реєстрацію такого права, а також про виселення мешканців квартири.
      (1.3) Щодо позовних вимог за зустрічним позовом
      63. Суди першої й апеляційної інстанції встановили такі обставини:
      63.1. З метою забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором позичальник і майновий поручитель передали в іпотеку квартиру, яка є їхньою власністю у рівних частках.
      63.2. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер.
      63.3. У зв'язку зі смертю позичальника було відкрито спадщину, до складу якої ввійшло, зокрема, право на Ѕ частку предмета іпотеки, що належала на праві власності позичальникові.
      63.4. З приводу прийняття спадщини до нотаріальної контори ніхто зі спадкоємців не звертався, але майновий поручитель на момент смерті позичальника постійно з ним проживала, відмову від спадщини не подавала.
      64. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що згідно з дослідженими судами доказами позичальник і майновий поручитель зобов'язалися відповідати перед іпотекодержателем за невиконання позичальником зобов'язання за кредитним договором у межах вартості частини предмета іпотеки, що належить кожному з них.
      65. Аргумент касаційної скарги про припинення майнової поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим.
      65.1. Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель; майновий поручитель - це особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи-боржника. Майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки (частина перша статті 11 цього Закону).
      65.2. Згідно зі статтями 546, 553, 572, 575 ЦК України порука та застава (зокрема, іпотека) є різними видами забезпечення виконання зобов'язань. А тому приписи інституту поруки не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем за договором іпотеки.
      66. Згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього кодексу, він не заявив про відмову від неї.
      66.1. Майновий поручитель у касаційній скарзі стверджує, що суди на підставі неналежних доказів встановили, що вона є єдиним спадкоємцем позичальника і з ним постійно проживала на момент його смерті. Також зазначає, що позичальник проживав разом з його батьком - ОСОБА_15, і згідно з довідкою Третьої одеської державної нотаріальної контори N 1780/02-14 від 12 квітня 2016 року спадкоємцями є він і майновий поручитель.
      66.2. У разі смерті позичальника за кредитним договором за наявності спадкоємців відбувається заміна боржника в основному зобов'язанні, який несе відповідальність у межах вартості майна, одержаного у спадщину (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 17 квітня 2013 року у справі N 6-18цс13, висновок Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 11 липня 2018 року у справі N 2-2519/11).
      66.3. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суди, зазначаючи майнового поручителя єдиним спадкоємцем позичальника, яка постійно проживала з ним на час відкриття спадщини, не вказали доказів, на підставі яких ця обставина була встановлена. Отже, суди на підставі зібраних доказів неналежно визначили коло спадкоємців позичальника, які прийняли у спадщину Ѕ частки у квартирі, що необхідно як для встановлення факту заміни боржника в основному зобов'язанні й осіб, на яких за визначених у законодавстві умов може бути покладена відповідальність за невиконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, так і для визначення меж такої відповідальності.
      67. У випадку смерті боржника за кредитним договором його права й обов'язки за цим договором переходять до спадкоємців, які зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину (частина перша статті 1282 ЦК України).
      67.1. Оскільки спадкодавець був і позичальником за кредитним договором, й іпотекодавцем за договором іпотеки, після його смерті відбувається заміна позичальника за кредитним договором на спадкоємця, який прийняв у спадщину спадкове майно (у цій справі - частку у квартирі). Такий спадкоємець за визначених у законодавстві умов надалі несе відповідальність за кредитним договором у межах вартості майна, одержаного у спадщину.
      68. Порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником (частина перша статті 523 ЦК України).
      68.1. Зобов'язання ОСОБА_13 як власника Ѕ частки у квартирі та майнового поручителя за договором іпотеки може бути повністю припиненим з підстави, визначеної частиною першою статті 523 ЦК України, у випадку, коли спадкоємцем Ѕ квартири після смерті позичальника, а отже, і новим боржником за кредитним договором, є інша особа, ніж цей майновий поручитель, і якщо останній не давав згоди на забезпечення виконання основного зобов'язання новим боржником.
      69. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги (частини друга та третя статті 1281 ЦК України; тут і далі - у редакції, чинній час виникнення спірних правовідносин). Кредитор спадкодавця, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою статті 1281 ЦК України, позбавляється права вимоги (частина четверта вказаної статті).
      69.1. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні первісного позову та задовольняючи вимоги за зустрічним, вважав, що оскільки ТзОВ "Кей-Колект" пропустило строк звернення до спадкоємців з вимогою відповідно статті 1281 ЦК України, то воно втратило право вимоги до спадкоємців щодо стягнення заборгованості за кредитним договором. З огляду на це, на думку суду першої інстанції, припинилося і забезпечувальне зобов'язання договором іпотеки. Натомість, суд апеляційної інстанції у задоволенні зустрічного позову відмовив.
      69.2. Майновий поручитель стверджує, що ТзОВ "Кей-Колект" відповідно до частин третьої і четвертої статті 1281 ЦК України позбавлене права вимоги до спадкоємців, оскільки йому було відомо про смерть боржника значно раніше, аніж у жовтні 2014 року. На думку майнового поручителя, вказане підтверджують ухвали Київського районного суду м. Одеси від 13 серпня 2013 року (Т. 1, а. с. 282-283) та від 13 травня 2014 року у справі N 520/1392/13-ц (Т. 1, а. с. 186, 284), які не були належно досліджені судами першої й апеляційної інстанцій.
      69.3. Суд апеляційної інстанції обґрунтував рішення тим, що у спірних правовідносинах стаття 1281 ЦК України не застосовується, оскільки строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (глава 19 ЦК України).
      69.4. Такі аргументи апеляційного суду є помилковими з огляду на те, що приписи статті 1281 ЦК України застосовуються до вимог кредитора за кредитним договором, для забезпечення якого укладений договір іпотеки.
      69.5. Велика Палата Верховного Суду вже зазначала, що стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення кредиторських вимог до спадкоємців, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов'язаннями, а також припинення таких зобов'язань (див. пункти 55-62 постанови від 17 квітня 2018 року у справі N 522/407/15-ц).
      70. З огляду на викладене вище, враховуючи те, що Велика Палата Верховного Суду не має повноважень досліджувати докази та встановлювати обставини справи, які є необхідними для правильного вирішення справи, справу за зустрічним позовом майнового поручителя необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      71. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суд першої інстанції, задовольняючи зустрічний позов повністю, не обґрунтував підстави для визнання припиненим договору поруки N 942-11 від 9 листопада 2006 року та для скасування обтяження за іпотекою з реєстраційним N 4028059, відомості про які у матеріалах справи відсутні.
      72. Відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
      73. Під час нового розгляду справи за зустрічним позовом суди повинні дослідити виконання ТзОВ "Кей-Колект" обов'язку за статтею 1281 ЦК України у редакції, чинній на час смерті позичальника, з урахуванням пунктів 55-62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі N 522/407/15-ц; на підставі належних доказів встановити: коло спадкоємців позичальника, які прийняли у спадщину Ѕ його частки у квартирі; обставини заміни боржника за кредитним договором після смерті позичальника; обсяг відповідальності спадкоємців Ѕ частки позичальника у квартирі; наявність згоди ОСОБА_13 як власника іншої Ѕ частки у квартирі на забезпечення виконання за договором іпотеки основного зобов'язання новим боржником-спадкоємцем після смерті позичальника.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      74. Відповідно до пунктів 2 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині.
      75. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).
      76. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини друга та третя статті 412 ЦПК України).
      77. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України)
      78. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).
      79. З огляду на висновки щодо вимог за первісним і зустрічним позовами касаційна скарга є частково обґрунтованою. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Київського районного суду міста Одеси від 3 лютого 2016 року слід скасувати повністю; рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року слід скасувати у частині задоволення вимог за первісним позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателемі про зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру; у частині цих вимог - ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову; у частині відмови у задоволенні вимоги за первісним позовом про виселення всіх мешканців квартири рішення апеляційного суду слід залишити без змін; у частині зустрічних позовних вимог справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      (2.2) Щодо судових витрат
      80. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати підлягають розподілу за результатами вирішення спору.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктами 2 і 3 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої та частиною четвертою статті 411, частинами першою - третьою статті 412, статтями 416-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргуОСОБА_13 задовольнити частково.
      2. Рішення Київського районного суду міста Одеси від 3 лютого 2016 року скасувати.
      3. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року скасувати в частині задоволення позовних вимог за первісним позовом про:
      звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1, шляхом визнання на неї права власності за ТзОВ "Кей-Колект" за ціною 929 413,00 грн. визначеною на підставі оцінки квартири суб'єктом оцінювальної діяльності;
      зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
      У цій частині ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
      У частині відмови у задоволенні позовної вимоги за первісним позовом про виселення всіх мешканців, які проживають і зареєстровані у зазначеній квартирі, Рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року залишити без змін.
      4. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року в частині позовних вимог за зустрічним позовом скасувати; справу у цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      27 березня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 727/5743/15-ц
      Провадження N 14-78 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом Департаменту праці та соціального захисту населення Чернівецької міської ради (далі також - позивач) до ОСОБА_10 (далі також - відповідачка) про стягнення надмірно виплачених коштів,
      за касаційною скаргою позивача на рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 9 вересня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі Яремка В.В., Литвинюк І.М. і Перепелюк І.Б.
      Учасники справи:
      - позивач: Департамент праці та соціального захисту населення Чернівецької міської ради;
      - відповідач: ОСОБА_10
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 20 липня 2015 рокупозивач звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з відповідачки 2 083,49 грн коштів, надмірно виплачених як житлова субсидія.
      2. Позов мотивував такими обставинами:
      2.1. Упродовж 2006-2008 років чоловік відповідачки - ОСОБА_11 - отримував субсидію на часткове відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг (далі - субсидія), що надавались у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 (далі - квартира).
      2.2. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_11 помер.
      2.3. Спадкоємицею ОСОБА_11 є відповідачка, яка з серпня 2010 року отримувала субсидію.
      2.4. Відповідно до акта N 58, складеного 17 листопада 2014 року Управлінням праці та соціального захисту населення Шевченківської районної у місті Чернівці ради (далі - акт N 58), це управління провело перевірку повноти та достовірності поданої для призначення субсидії інформації та виявило розбіжність у деклараціях про доходи, які подавали ОСОБА_11 та відповідачка, а також недостовірність поданої ними інформації, оскільки відповідачка з 2 лютого 1999 року мала у власності й інше житло - квартиру у АДРЕСА_2, яку вона відчужила лише у жовтні 2010 року.
      2.5. Усього ОСОБА_11 та відповідачці надана субсидія у розмірі 2 853,49 грн. з яких відповідачка добровільно повернула лише 770,00 грн.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 6 червня 2016 року Шевченківський районний суд м. Чернівці ухвалив рішення, яким позов задовольнив повністю.
      4. Мотивував рішення тим, що доведено призначення субсидії на підставі недостовірних відомостей про майновий стан, а саме: неповідомлення про наявність у відповідачки на праві власності іншого житлового приміщення. Суд вважав, що оскільки відповідачка відмовилася повертати частину надмірно виплачених коштів добровільно, то позов є обґрунтованим.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 9 вересня 2016 року Апеляційний суд Чернівецької області ухвалив рішення, яким рішення суду першої інстанції скасував, у задоволенні позову про стягнення надмірно виплачених коштів за період 2006 - 2009 років відмовив, а в частині вимог про стягнення надмірно виплачених коштів за 2010 рік провадження у справі закрив.
      6. Висновок про відмову у задоволенні частини вимог апеляційний суд мотивував тим, що позивач, дізнавшись про смерть ОСОБА_11 1 жовтня 2009 року, пропустив передбачений статтею 1281 Цивільного кодексу (далі також - ЦК) України строк для пред'явлення вимоги до відповідачки як до спадкоємця померлого.
      7. Стосовно ж можливості стягнення надмірно виплачених коштів за 2010 рік апеляційний суд вказав, що у цій частині вимога не може розглядатися за правилами цивільного судочинства, оскільки спір стосується здійснення позивачем делегованих йому законом владних повноважень щодо контролю за розподілом бюджетних коштів.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      8. 24 вересня 2016 року позивач подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 9 вересня 2016 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Скаржиться на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосуванням норм матеріального права.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      9. 17 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      10. Мотивував ухвалу тим, що позивач оскаржує рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 9 вересня 2016 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      11. На думку позивача, помилковим є рішення апеляційного суду про закриття провадження у справі з підстав порушення правил предметної юрисдикції в частині вимоги про стягнення надмірно виплачених коштів за 2010 рік. Позивач звертає увагу на те, що 15 липня 2015 року Шевченківський районний суд м. Чернівці постановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження у справі за адміністративним позовом позивача до відповідачки про стягнення надмірно виплачених коштів як субсидії.
      12. Субсидія була призначена не персонально померлому чоловіку відповідачки, а й членам його сім'ї, до яких входила і відповідачка. Тому неправильним є висновок апеляційного суду про необхідність відліку строку пред'явлення вимоги до відповідачки з моменту смерті її чоловіка. Право на звернення до суду позивач може реалізувати протягом трьох років з дня виявлення порушення порядку призначення субсидії.
      (2) Позиції інших учасників справи
      13. У жовтні 2016 року відповідачка подала заперечення на касаційну скаргу, у задоволенні якої просить відмовити. Вказує на те, що позивач пропустив передбачений статті 1281 ЦК України шестимісячний строк звернення до відповідачки.
      14. У січні 2017 року відповідачка подала заяву (вх. N 193/0/6-17), в якій вказала, що, крім спливу строку, визначеного статтею 1281 ЦК України, спливла також позовна давність, визначена статтями 257, 258, 161 ЦК України.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо стягнення надмірно виплачених коштів за період 2006 - 2009 років
      15. Правовідносини сторін регулюються приписами ЦК України, Положення про порядок призначення та надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 року N 848, у редакції, чинній на час складання акта N 58 (далі - Положення), Порядку повернення коштів, надмірно виплачених за призначеними субсидіями, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства фінансів України, Міністерства юстиції України від 29 грудня 1997 року N 39/283/90/5, у редакції, чинній на час складання акта N 58 (далі - Порядок).
      16. Суди встановили, що згідно з поданими деклараціями про доходи та майновий стан, особа, яка отримує субсидію, попереджена про відповідальність за подання недостовірної інформації як про її доходи та майновий стан, так і про доходи та майновий стан членів її сім'ї, зареєстрованих у жилому приміщенні, про що свідчить підпис цієї особи у заявах про отримання житлових субсидій. І під час перевірки повноти та достовірності поданої інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно Управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної у місті Чернівці ради виявило, що у деклараціях відповідачки та її чоловіка про їхні доходи та майновий стан у 2006 - 2010 роках не вказана квартиру відповідачки на
      АДРЕСА_2. 17. Відповідно до підпункту 3 пункту 5 Положення субсидія не призначається, якщо уповноважений власник (співвласник) житла, наймач житла у державному та громадському житловому фонді, член житлово-будівельного кооперативу, власник (співвласник) житлового приміщення, на якого відкрито особовий рахунок, та особи, які зареєстровані разом з ним у житловому приміщенні (будинку), мають у своєму володінні (користуванні) чи володінні (користуванні) дружини (чоловіка, неповнолітніх дітей) у сукупності більше ніж одне житлове приміщення (будинок), загальна площа яких у сумі перевищує встановлену соціальну норму житла, в межах якої надається субсидія.
      18. Сума субсидії, перерахованої (виплаченої) надміру внаслідок свідомого подання громадянином документів з недостовірними відомостями або неповідомлення громадянином про набуття права власності на житло (житлове приміщення) іншою особою, яка не була в ньому зареєстрована, повертається ним за вимогою органу, що призначив субсидію. У разі коли громадянин добровільно не повернув надмірно перераховану (виплачену) суму субсидії, питання про її стягнення органи, що призначають субсидії, вирішують у судовому порядку (абзаци восьмий - дев'ятий пункту 20 Положення).
      19. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що сума надмірно перерахованої (виплаченої) субсидії є майном, збереженим без достатньої правової підстави. А тому на правовідносини з повернення цієї суми поширюються приписи глави 83 ЦК України. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли необґрунтованого висновку про те, що надмірно перерахована (виплачена) субсидія є шкодою. Застосування до спірних правовідносин приписів статей 1166 і 1231 ЦК України є помилковим.
      20. Не підлягають поверненню безпідставно набуті, зокрема, пенсії, допомоги, інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача (пункт 1 частини першої статті 1215 ЦК України).
      21. Отже, не може бути повернута сума надмірно перерахованої (виплаченої) субсидії зокрема тоді, якщо позивач не доведе, що виплату здійснив добровільно, але внаслідок рахункової помилки з його боку чи недобросовісності з боку ОСОБА_11 як набувача субсидії.Така недобросовісність може проявлятися у несумлінному ставленні до виконання власних обов'язків, зловживанні правом у власних інтересах або в інтересах третіх осіб тощо.
      22. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили факт недобросовісності набувача субсидії, який подав недостовірну інформацію про майно членів своєї сім'ї. Тому відсутні визначені пунктом 1 частини першої статті 1215 ЦК України підстави, які унеможливлюють повернення безпідставно набутих коштів - надмірно перерахованої (виплаченої) суми субсидії.
      23. Зобов'язання чоловіка відповідачки з повернення надмірно перерахованої (виплаченої) суми субсидії залишилось невиконаним після його смерті. Спадщину ОСОБА_11 прийняла відповідачка.
      24. Позивач у касаційній скарзі вказує на те, що субсидія призначалася не персонально чоловіку відповідачки, але й також зареєстрованим з ним членам його сім'ї, до яких відповідачка належала.
      25. Субсидія призначається одному з членів домогосподарства, на якого відкрито особовий рахунок за місцем реєстрації (абзац перший пункту 6 Положення). У разі смерті зазначеної особи, на яку відкрито особовий рахунок, надання субсидії не припиняється за умови, що у житловому приміщенні зареєстровані інші особи, яким нараховується плата за житлово-комунальні послуги (абзац другий пункту 6 Положення).
      26. Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (статті 1216, 1218 ЦК України).
      27. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1219 ЦК України до складу спадщини не входять права й обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема, права та обов'язки особи як боржника, передбачені статтею 608 цього кодексу.
      28. Відповідно до частини першої статті 608 ЦК України зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою.
      29. Отже, оскільки зобов'язання з повернення надмірно перерахованої (виплаченої) суми субсидії не є нерозривно пов'язаним з особою, на яку відкрито особовий рахунок за місцем реєстрації, і якій призначена субсидія, таке зобов'язання зі смертю цієї особи не припиняється, а обов'язок з повернення надмірно перерахованої (виплаченої) суми субсидії входить до складу спадщини.
      30. Відповідачка заперечує проти стягнення з неї коштів, оскільки вважає, що позивач поза межами шестимісячного строку, визначеного частиною другою статті 1281 ЦК України у редакції, чинній на час смерті чоловіка відповідачки, звернувся до неї як до спадкоємця з вимогою (позовом) про стягнення надмірно виплачених коштів. Натомість, позивач у касаційній скарзі вказує на те, що шестимісячний строк, визначений статтею 1281 ЦК України не може відраховуватись швидше, ніж 19 вересня 2014 року, як встановив суд першої інстанції, було виявлено подання для отримання субсидії неправдивої інформації у деклараціях про доходи та майновий стан.
      31. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги (частини друга та третя статті 1281 ЦК України у редакції, чинній на час смерті чоловіка відповідачки).
      32. Суд апеляційної інстанції встановив, що Управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної у місті Чернівці ради 1 жовтня 2009 року довідалося про смерть 7 вересня 2009 року чоловіка відповідачки та про відкриття спадщини.
      33. Відповідно до абзацу дванадцятого пункту 13 Положення органи праці та соціального захисту населення протягом десяти днів після подання заяви та отримання відомостей (подання необхідних документів) приймає рішення про призначення або непризначення субсидії. У разі коли відомості, викладені в заяві, не підтверджено належно оформленими документами, субсидія призначається починаючи з місяця подання (відправлення) заяви за умови, що відомості будуть підтверджені в установленому порядку протягом місяця з дня подання (відправлення) заяви (абзац одинадцятий пункту 13 Положення).
      34. Отже, позивач, приймаючи рішення про призначення чоловікові відповідачки субсидії, зобов'язаний був перевіряти повноту та достовірність інформації, поданої для отримання від держави соціальної допомоги щодо сплати вартості житлово-комунальних послуг. Крім того, знаючи про вимоги статті 1281 ЦК України та наслідки порушення строків пред'явлення вимог до спадкоємців, позивач з дня, коли він дізнався про смерть чоловіка відповідачки, міг і повинен був вжити заходи, щоби дізнатись про відсутність у померлого підстав для отримання субсидії у межах таких строків, а не більш ніж через п'ять років після його смерті.
      35. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок апеляційного суду щодо пропуску відповідачем строку, встановленого кредиторам спадкодавця для подання вимог до спадкоємців. Тому відповідно до частини четвертої статті 1281 ЦК України позивач позбавлений права вимоги до відповідачки як до спадкоємця ОСОБА_11 про стягнення надмірно виплачених коштів за 2006 - 2009 роки, а висновок суду апеляційної інстанції щодо відмови у задоволенні вимоги позивача у цій частині є обґрунтованим.
      36. Щодо аргументу відповідачки про сплив позовної давності, висловленого у заяві від 21 грудня 2016 року, зареєстрованій 4 січня 2017 року за вх. N 193/0/6-17, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що відповідачка не заявляла про сплив позовної давності у суді першої інстанції, тоді як позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України).
      37. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України).
      38. З огляду на вказане суд касаційної інстанції не має можливості встановлювати факт спливу позовної давності.
      (1.2) Щодо юрисдикції суду за вимогою про стягнення надмірно виплачених коштів за 2010 рік
      39. Закриваючи провадження у справі щодо вимог про стягнення надмірно перерахованої (виплаченої) субсидіїза 2010 рік, суд апеляційної інстанції вказав, що спір між сторонами виник з приводу здійснення позивачем делегованих йому законом владних повноважень щодо контролю за розподілом бюджетних коштів, спрямованих на виплату субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг (підпункт 25 пункту 4 Типового положення про Головне управління праці та соціального захисту населення обласної, Київської міської державної адміністрації, управління праці та соціального захисту населення Севастопольської міської державної адміністрації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 травня 2007 року N 790). А тому дійшов висновку, що спір щодо надмірно перерахованої (виплаченої) субсидії за 2010 рікне може розглядатися за правилами цивільного судочинства.
      40. Обґрунтування того, чому вимогу про стягнення надмірно перерахованої (виплаченої) субсидіїза 2006 - 2009 роки можна розглядати за правилами цивільного судочинства, а за 2010 рік - не можна, суд апеляційної інстанції не навів.
      41. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      42. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Близький за змістом припис закріплений і в частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      43. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      44. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      45. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом, до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      46. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      47. Пункт 2 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, передбачає, що публічно-правовим є, зокрема, спір, в якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      48. Юрисдикція адміністративних судів поширюється, зокрема, на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій.Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом). Близький за змістом припис закріплений у пункті 1 частини першої статті 19КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      49. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб'єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб'єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір.
      50. Стосовно терміну "публічно-владні управлінські функції", то у розумінні пункту 2 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, термін "публічно-" означає, що такі функції суб'єкта спрямовані на задоволення публічного інтересу; зміст поняття "владні" полягає в наявності у суб'єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин. Управлінські функції - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб'єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб'єкта. Аналогічний зміст має термін "владні управлінські функції", закріплений у пункті 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду.
      51. З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень (аналогічний висновок сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 914/2006/17).
      52. Громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом (частина четверта статті 50 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду). Близькі за змістом приписи закріплені у частині четвертій статті 46 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      53. Отже, коло випадків, коли суб'єкт владних повноважень може звернутися до суду з позовом до фізичної особи є обмеженим.
      54. Відповідно до пункту 1 Порядку повернення бюджетних асигнувань, надмірно перерахованих за призначеними субсидіями, проводиться у випадках, зокрема, виявлення подання громадянами свідомо документів із неправильними відомостями про доходи та майновий стан усіх зареєстрованих у житловому приміщенні (будинку) осіб, приховання заробітку чи іншого доходу, подання фальшивих документів.Таке повернення надмірно перерахованої (виплаченої) суми субсидії може бути здійснене у судовому порядку (абзац дев'ятий пункту 20 Положення).
      55. Відповідачка, отримавши кошти з Державного бюджету України у вигляді субсидії за 2010 рік, набула на них право власності та на вимогу позивача добровільно не повернула надмірно перераховану (виплачену) їй суму субсидії як майно, збережене без достатньої правової підстави (див. пункт 18 цієї постанови).З огляду на це позивач бере участь у цій справі не на виконання його владних повноважень, а з підстав, передбачених, зокрема, приписами глави 83 ЦК України. Тому спір щодо стягнення з відповідачки надмірно виплачених коштів за 2010 рік має приватноправовий, а не публічно-правовий характер і так само, як спір щодо стягнення з відповідачки надмірно виплачених коштів за 2006 - 2009 роки, має розглядатися за правилами цивільного судочинства (аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 квітня 2018 року у справі N 370/108/17, від 30 січня 2019 року у справі N 756/6441/16-ц).
      56. Аргументи позивача про необхідність застосування приписів частини другої статті 21 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, є неприйнятними для обґрунтування висновків щодо юрисдикції суду, оскільки вимога про стягнення надмірно виплачених коштів не є вимогою про відшкодування шкоди (див. пункт 18 цієї постанови).
      57. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим є висновок апеляційного суду щодо закриття провадження у справі в частині вимоги про стягнення з відповідачки надмірно виплачених коштів за 2010 рік. Тому необґрунтованим є також аргумент касаційної скарги про можливість виникнення юрисдикційного конфлікту через те, що Шевченківський районний суд м. Чернівці у справі N 727/5219/15-а за аналогічним позовом Управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної у місті Чернівці ради до відповідачки 13 липня 2015 року вже відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      58. Відповідно до пунктів 2 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково для продовження розгляду, а також змінити рішення, не передаючи справу на новий розгляд.
      59. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України).
      60. Згідно з частинами четвертою та п'ятою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
      61. Підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 412 ЦПК України).
      62. Враховуючи висновки цієї постанови касаційна скарга є частково обґрунтованою. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що у частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення надмірно виплачених коштів (субсидії) за 2006 - 2009 роки рішення суду апеляційної інстанції слід змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови; в іншій частині щодо вимоги за вказаний період - залишити без змін; у частині закриття провадження у справі щодо вимоги про стягнення надмірно виплачених коштів (субсидії) за 2010 рік рішення апеляційного суду необхідно скасувати та направити у цій частині справу для продовження ним розгляду.
      (2.2) Щодо судових витрат
      63. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати підлягають розподілу за результатами вирішення спору.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктами 2 і 3 частини першої статті 409, частиною четвертою - шостою статті 411, частиною першою та третьою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Департаменту праці та соціального захисту населення Чернівецької міської ради задовольнити частково.
      2. Рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 9 вересня 2016 року в частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення надмірно виплачених коштів (субсидії) за 2006 - 2009 роки змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови. В іншій частині щодо вимоги за вказаний період рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 9 вересня 2016 року залишити без змін.
      3. Рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 9 вересня 2016 року в частині закриття провадження у справі щодо вимоги про стягнення надмірно виплачених коштів (субсидії) за 2010 рік скасувати. У цій частині справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Гудима Д.А.
      Судді:
      Бакуліна С.В.
      Лященко Н.П.
      Британчук В.В.
      Прокопенко О.Б.
      Золотніков О.С.
      Рогач Л.І.
      Кібенко О.Р.
      Саприкіна В.С.
      Князєв О.М.
      Ситнік Л.М.
      Лобойко В.Ю.
      Уркевич І. В.
      Яновська О.Г.
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      10 квітня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 916/2500/15
      Провадження N 12-274гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Кібенко O.Р.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Приватного підприємства "Контейнерний термінал Іллічівськ" (далі - ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ" або Підприємство)
      на постанову Одеськогоапеляційного господарського суду від 07 вересня 2017 року, ухвалену колегією суддів у складі Мишкіної М.А., Богатиря К.В., Будішевської Л.О.,
      та додаткову постанову цього ж суду від 14 вересня 2017 року, ухвалену колегією суддів у складі Мишкіної М.А., Богатиря К.В., Будішевської Л.О.,
      за позовом ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ"
      до Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" (далі - ДП "МТП "Чорноморськ" або Порт)
      про визнання права власності.
      Історія справи
      Короткий зміст та підстави позовних вимог
      1. 18 червня 2015 року ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ" звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до ДП "МТП "Чорноморськ" про визнання права власності на підставі статті 392 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) на рухоме майно (вантажопідйомну техніку та допоміжне обладнання), перелік якого міститься у позовній заяві (далі - спірне рухоме майно), з підстав придбання його за рахунок узгодженого учасниками спільної діяльності цільового грошового інвестиційного внеску (вкладу) позивача у спільну діяльність за договором.
      2. Підставою позову з посиланням на положення статті 1141 ЦК України позивач визначив обставини припинення дії укладеного між сторонами договору про спільну діяльність N 435-О від 22 червня 2005 року.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      3. 22 червня 2005 року між Портом та Приватним підприємством "Укртрансконтейнер", правонаступником якого є ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ", укладено договір N 435-О про спільну діяльність в Іллічівському морському торговельному порту (договір простого товариства).
      4. За умовами пунктів 2.3, 3.1, 3.2 цього договору сторони зобов'язалися здійснювати спільну діяльність переважно на території та вакваторії Порту з використанням інженерних і гідротехнічних споруд, виробничих приміщень, виробничого устаткування і транспортних засобів, а також іншого майна, що належить Порту і Підприємству. На весь строк дії договору ведення спільних справ учасників покладено на Підприємство та здійснюється ним як уповноваженою учасниками чинного договору особою. Спільна діяльність здійснюється під загальним контролем Порту в особі його керівника, а також інших посадових осіб, уповноважених його наказом. У відносинах з третіми особами повноваження Підприємства укладати угоди від обох учасників підтверджуються безпосередньо цим договором, а також може підтверджуватися наданою Портом довіреністю.
      5. Умовами пунктів 5.1, 5.2 договору передбачено, що для досягнення цілей сторони об'єднують вклади, опис, грошова оцінка, а також строк і порядок внесення яких наведені в додатку 1 (вклад Порту) та додатку 2 (вклад Підприємства), які є невід'ємними частинами цього договору. Грошова оцінка вкладу Порту здійснюється на підставі проведеної незалежної експертної оцінки у встановленому законом порядку, копія звіту про оцінку є невід'ємною частиною додатку 1. Грошова оцінка вкладу Підприємства здійснюється за згодою сторін виходячи з розміру належних до внесення Підприємством у спільну діяльність грошових коштів, а також вартості основних фондів, що підлягають внесенню Підприємством у спільну діяльність, визначеної за правилами бухгалтерського обліку (додаток 2).
      6. Рухоме та нерухоме майно, що вноситься сторонами як вклади для здійснення спільної діяльності, передається виключно у тимчасове володіння та користування учасників, тобто має статус загального майна протягом строку дії договору, але спільною частковою власністю сторін не стає. У разі припинення цього договору вказане майно підлягає обов'язковому поверненню тому учаснику, який його надав, з урахуванням відповідних положень цього договору. (пункт 5.3 договору).
      7. Відповідно до пункту 5.6 договору необхідне для використання в спільній діяльності майно придбавається за рахунок вкладу Підприємства у спільну діяльність. Фінансування будівництва, реконструкція та модернізація об'єктів нерухомості Порту, що забезпечують спільну діяльність, можуть здійснюватися за узгодженням сторін за рахунок вкладу Підприємства в спільну діяльність, а також у передбачених цим договором випадках. Проектно-кошторисна документація з проведення будівництва, реконструкції та модернізації зазначених об'єктів узгоджується сторонами до здійснення таких робіт. Після припинення договору понесені Підприємством документально підтверджені та узгоджені з Портом видатки на будівництво, реконструкцію та модернізацію (покращення) об'єктів нерухомості Порту, що забезпечують спільну діяльність, підлягають поверненню Портом на умовах, передбачених договором.
      8. Договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами та діє з 22 червня 2005 року до 31 грудня 2035 року (пункт 11.1 договору).
      9. У додатку 1 до договору визначено вклад відповідача в спільну діяльність, а саме: майно контейнерного терміналу та інше майно згідно з переліком, вартістю, еквівалентною 17 613 000 доларів США. У додатку 2 до договору зазначено вклад Підприємства у спільну діяльність у загальному розмірі, еквівалентному 51 048 094 доларів США.
      10. 10 квітня 2006 року між Державним підприємством "Іллічівський морський торговельний порт" та ПП "Укртрансконтейнер" укладено додаткову угоду до цього договору, згідно з якою сторони внесли зміни та виклали у новій редакції додаток 2 (вклад Підприємства у спільну діяльність) до договору N 435-О від 22 червня 2005 року, зокрема визначили, що Підприємство вносить як вклад грошові кошти, цільове призначення, розмір, порядок і строки внесення та використання яких визначені в узгодженому сторонами графіку фінансування та використання інвестиційних вкладів Підприємства. Згідно з графіком фінансування та використання інвестиційних вкладів Підприємства вклад складається з грошових коштів з таким цільовим призначенням: ремонт та модернізація існуючого технологічного обладнання, придбання нового обладнання, розвиток інфраструктури. Грошова оцінка вкладу підприємства становить 51 048 000 доларів США.
      11. Пунктами 1, 2, 6 приміток у цій додатковій угоді визначено, що передбачені графіком грошові кошти цільового призначення підлягають внесенню Підприємством, а також враховуються при визначенні вартості його вкладу в спільну діяльність, без урахування ПДВ, яке додається до ціни придбаних за їх рахунок товарів, робіт та послуг. При оплаті товарів, робіт та послуг грошовими коштами цільового призначення джерелом сплати ПДВ є оборотні кошти спільної діяльності. При внесенні грошових коштів у національній валюті України вони враховуються за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ). Вартість придбаного обладнання включає поставку, монтаж, пуско-налагоджувальні роботи (у разі придбання імпортного обладнання - також поставку до України, митне оформлення) та інші видатки, які формують балансову вартість об'єктів. Ремонт майна, яке використовується в спільній діяльності, здійснюється за рахунок коштів спільної діяльності разом з амортизаційними відрахуваннями, які нараховуються Підприємством на майно, передане сторонами у спільну діяльність. При цьому Порт може брати участь на конкурсній основі у здійсненні відповідних ремонтних робіт як підрядник.
      12. Пунктами 2, 3, 4 цієї додаткової угоди сторони погодили, що грошова оцінка вкладу Підприємства складає 51 048 000 доларів США. Фактична вартість вкладу (відповідної частини вкладу) Підприємства визначається за підсумками кожного звітного кварталу протягом усього періоду інвестування на основі графіка та підтверджувальних документів, передбачених пунктом 4 цього додатку. За умови виконання Портом усіх зобов'язань за договором Підприємство зобов'язується внести свій вклад у повному обсязі до 30 червня 2007 року згідно з графіком. При цьому співвідношення розміру інвестиційних вкладів за окремими періодам їх внесення та/чи використання за графіком може змінюватися за рішенням Підприємства залежно від умов та фактичного виконання договорів з відповідними контрагентами (постачальниками, підрядниками тощо). Підприємство зобов'язане надати Порту документальне підтвердження фактів зарахування відповідних грошових сум на рахунки спільної діяльності як вклад Підприємства, а також фактів витрат цих грошових коштів за цільовим призначенням відповідно до графіка, тобто сплат на рахунок відповідних контрагентів, а саме: платіжні, банківські та бухгалтерські документи, зокрема акцептовані банком платіжні доручення, виписки з банківських рахунків, рахунки контрагентів, а також договори (контракти) за їх наявності як підстави для здійснення відповідних оплат.
      13. Цією ж додатковою угодою викладено у новій редакції абзац перший пункту 5.6 договору, в якому зазначено, що необхідне для використання в спільній діяльності рухоме майно (основні кошти) може бути придбано Підприємством за рахунок коштів спільної діяльності за узгодженням з Портом за винятком рухомого майна, придбаного за рахунок вкладу Підприємства згідно з додатком 2 до договору. Рухоме майно, придбане за рахунок коштів спільної діяльності, є спільною власністю сторін та його вартість не збільшує розміру вкладу жодної зі сторін, а всі витрати з його експлуатації зараховуються у видатки спільної діяльності.
      14.Як зазначив позивач, на виконання умов цього договору станом на 26 червня 2007 року він здійснив вклад у сумісну діяльність у сумі 257 792 400 грн. що на період внесення складало 51 048 000 доларів США за офіційним курсом НБУ.Крім того, в період з листопада 2007 року по лютий 2009 року Підприємство додатково перерахувало грошові кошти в сумі 26 202 195,54 грн.
      15. Актом від 07 квітня 2008 року про результати ревізії фінансово-господарської діяльності Підприємствав межах спільної діяльності за цим договором, підписаним останнім і Портом, установлено, що розмір внеску Підприємства відповідно до графіка фінансування та використання інвестиційних вкладень, який узгоджено додатковою угодою від 10 квітня 2006 року до цього договору, за період з 01 серпня 2005 року по 31 грудня 2007 року повинен складати 51 048 000 доларів США або в еквіваленті за курсом НБУ 5,05 грн за долар США, тобто 257 792 400 грн. але фактично складає 52 421 679,56 долара США або в еквіваленті за курсом НБУ 5,05 грн за долар США, тобто 264 729 481,77 грн. Це перевищення розміру вкладу Підприємства відбулося, зокрема, внаслідок впливу зростання курсу Євро на вартість відповідного обладнання йустаткування.
      16. Згідно з висновком експерта N 17-1493/1494 від 22 червня 2017 року, складеного судовим експертом Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз, на відкритий у національній валюті рахунок спільної діяльності у період з 01 липня 2005 року по 17 лютого 2010 року від Підприємства надійшло 283 994 645 грн з призначенням платежу - сплата частки вкладу.
      17. У цьому ж висновку також зазначено, що спірне рухоме майно придбано протягом 2005 - 2007 років за рахунок грошових коштів, перерахованих Підприємством на рахунок спільної діяльності як внески за договором N 435-О від 22 червня 2005 року у розмірі 283 994 645 грн. Первинна вартість придбаного майна (рухомого майна та нематеріального активу) на дату введення в експлуатацію склала 144 491 592,60 грн без ПДВ.
      18. Рішенням Господарського суду Одеської області від 27 січня 2015 року у справі N 916/4545/14, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 04 березня 2015 року, договір про спільну діяльність розірвано, тобто внаслідок його розірвання зобов?язання сторін припинились 04 березня 2015 року.
      19. Оскільки для здійснення діяльності на контейнерному терміналі відповідача експлуатується майно, раніше внесене у спільну діяльність сторін, а також придбане за рахунок коштів спільної діяльності сторін івкладу позивача, то з огляду на неможливість негайного поділу вкладів, з метою забезпечення безперервної та безперешкодної роботий оформлення вантажів протягом перехідного періоду 05березня 2015 року між Портом та Підприємством укладено угоду про делегування прав з оперування вкладами, яка набрала чинності з моменту її підписання сторонами, діяладо закінчення перехідного періоду, а якщо зобов?язання за цією угодою по ній не виконані- до повного виконання сторонами всіх зобов?язань.
      20. Постановою Вищого господарського суду України від 22 квітня 2015 року судові рішення попередніх інстанцій у справі N 916/4545/14 залишені без змін.
      21. 23 квітня 2015 року позивач звернувся до відповідача з листом N 537-01/ИП-15, в якому зазначив, що у зв?язку з припиненням дії угоди про делегування прав з оперування вкладами від 05березня 2015 року Порт не має правовихпідстав для експлуатації майна, придбаногоза рахунок вкладу Підприємства у спільну діяльність, а тому експлуатацію такого майна слідприпинити. На підставі домовленості сторін, що міститься у пункті 5.3 договору про спільну діяльність позивач просив відповідача припинити експлуатацію майна, щофактично знаходилося в Порту, а саме майна, зазначеного у додатку 1 до угоди, і в строк до 05травня 2015 року повернути цемайно у фактичне володіння Підприємства або надати гарантійний лист про викуп майна увизначеному пунктом 11.5 договору про спільну діяльністьпорядку.
      22. У відповіді від 23 квітня 2015 року N 317/04-13-1397 Порт заперечив придбання майна за рахунок вкладу Підприємства, наполягаючи на його придбанні за рахунок коштів спільної діяльності. Також наголосив на тому, що оскільки не існує майна, яке б належало на праві приватної власності Підприємству до моменту внесення до спільної діяльності за договором, пропозиція про викуп майна у порядку, передбаченому пунктом 11.5 договору порядку, не може бути реалізована та є безпредметною.
      23. 24 квітня 2015 року між сторонами укладено угоду про делегування прав з оперування вкладами, яка набрала чинності з моменту її підписання сторонами, діяла до закінчення перехідного періоду, а якщо зобов?язання за цією угодою не виконані - до повного виконання сторонами всіх зобов?язань за нею. На підставі частини третьої статті 631 ЦК України умови цієї угоди застосовувалися до правовідносин сторін, що виникли до її укладання, починаючи з 23 квітня 2015 року (пункт 6.1 угоди).
      24. За умовами пунктів 2.1, 2.2 цієї угоди Підприємство делегує Порту права зоперуваннявкладами на перехідний період, а Порт сплачує Підприємству компенсацію за делегування прав з оперуваннявкладом Підприємства у визначеному цією угодою розмірі. Делегування прав зоперуваннявкладом Підприємства не змінює статусу цього вкладу (право власності не переходить).
      25. У цій угоді узгоджені такі терміни та визначення:
      - перехідний період - це період від дня, наступного за днем прийняттяпостанови Вищого господарського суду України у справі N 916/4545/14 від 23 квітня 2015 рокуабо до моменту настання першої з подій:
      - прийняття постанови Верховного Суду України чи судового рішення про відмову у відкритті касаційного провадження у цій справі;
      - поділу сторонами вкладів у порядку, передбаченому пунктом 6.4 угоди;
      - вклад Підприємства- це частина грошових коштів, внесених ним на рахунок спільної діяльності, за рахунок якої придбана техніка й інше майно, загальна кількість, тип та призначення якогозазначена у додатку 1 до угоди.
      26.Оскільки придбане за рахунок вкладу позивача рухоме майно призначалось для використання у спільній діяльності, а договір розірвано, позивач послався на порушення своїх прав унаслідок невизнання відповідачем права власності на рухоме майно, внесене ним як вклад. Позивач указав, що внесені ним як вклад грошові внески змінились у майнову форму вкладу у вигляді техніки та обладнання.
      27. 21 травня 2015 року Підприємство звернулось до Порту з претензією, у якій просило протягом семи банківських днів повернути придбане за рахунок його вкладу у спільну діяльність рухоме майно, підписати двосторонній акт та письмово повідомити про готовність викупити це рухоме майно. Претензію залишено Портом без відповіді та задоволення.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      28. Рішенням Господарського суду Одеської області від 16 грудня 2015 року позов задоволено. Рішення мотивовано тим, що спірне рухоме майно придбано за грошові кошти вкладу ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ" у спільну діяльність за укладеним між сторонами договором від 22 червня 2005 року N 435-О. Оскільки спірне майно придбане за грошові кошти цільового призначення як внесок позивача та не набуло статусу спільної власності сторін у зв'язку з розірванням договору, суд першої інстанції дійшов висновку щодо необхідності захисту порушеного права позивача шляхом визнання права власності на таке майно. При цьому суд зазначив, що перерахування позивачем грошових коштів є узгодженим сторонами цільовим придбанням майна. При цьому суд послався на пункт 5.3 договору, у якому передбачено, що рухоме та нерухоме майно, яке вноситься сторонами як вклади для здійснення спільної діяльності, передається виключно у тимчасове володіння та користування учасників, тобто має статус загального майна протягом строку дії договору й не набуває статусу спільної власності сторін.
      29. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 07 вересня 2017 року скасовано рішення місцевого господарського суду та ухвалено нове рішення про відмову в позові. Додатковою постановою від 14 вересня 2017 року Одеського апеляційного господарського суду стягнуто з відповідача на користь позивача 80 388 грн судового збору за подання апеляційної скарги. Суд послався на те, що спірне рухоме майно до його придбання в межах договору від 22 червня 2005 року N 435-О не належало позивачеві на праві власності; це майно не набуло статусу приватної власності позивача в процесі виконання цього договору, оскільки як вклад у спільну діяльність позивачем внесено грошові кошти; оспорюване майно є виключно спільним майном учасників спільної діяльності, тому підстав для захисту прав позивача у встановлений статтею 392 ЦК України спосіб немає.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      30. У травні 2018 року ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного господарського суду від 07 вересня 2017 року та додаткову постанову цього ж суду від 14 вересня 2017 року, а рішення Господарського суду Одеської області від 16 грудня 2015 року залишити в силі.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      31. У касаційній скарзі та додатковихпоясненнях до неї скаржник послався на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та порушенням норм процесуального права, зокрема статей 213, 627, 1134, 1141 ЦК України і статей 35, 42 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
      32. Скаржник стверджує, що спірне майно придбано виключно за рахунок його вкладу у спільну діяльність за договором, внесення ним грошових коштів є узгодженим сторонами цільовим придбанням майна; оспорюване майно не набуло статусу спільної власності, а тому він має право вимагати його повернення.
      Доводи інших учасників справи
      33. Відзивів на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходило.
      Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      34. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 02 липня 2018 року відкрила касаційне провадження та на підставі частини п'ятої статті 302 ГПК України ухвалою від 06 листопада 2018 року передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду. При цьому вказала на наявність виключної правової проблеми, вирішення якої у цьому випадку є необхідним для забезпечення розвитку права, розумної передбачуваності судових рішень та відповідно формування єдиної правозастосовчої практики.
      35. За висновком Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду виключну правову проблему становить питання щодо застосування статей 328, 392 ЦК України (загальні умови набуття та визнання права власності) у взаємозв'язку зі статтями 1133, 1134, 1141 цього ж Кодексу (правовий режим грошових коштів та майна, внесеного як вклад у спільну діяльність, та порядок повернення вкладів) у контексті можливості визнання за позивачем у судовому порядку права власності на спірне рухоме майно (трансформації вкладу учасника з грошового умайновий) за умови його придбання за рахунок цільового грошового вкладу позивача як учасника спільної діяльності та припинення дії договору про спільну діяльність.
      36. Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду, з огляду на суспільну значимість вирішення цієї виключної правової проблеми, оскільки спірними є відносини, в якихдержава виступає партнером (учасником) спільної діяльності в особі державного підприємства- одного з найбільших портів України.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      37. Спір у цій справі виник у зв'язку з невизначеністю правового режиму рухомого майна, придбаного за рахунок грошових коштів, унесених позивачем як вклад у спільну діяльність, після припинення дії договору про спільну діяльність унаслідок його розірвання за рішенням суду.
      38. Вирішуючи питання щодо правового режиму майна, набутого за рахунок грошового вкладу, внесеного позивачем у спільну діяльність, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      39. Підприємство вказало, що внесло грошовий вклад у спільну діяльність у сумі 257 792 400 грн. що на період внесення складало 51 048 000 доларів США за офіційним курсом НБУ. Крім того, в період з листопада 2007 року по лютий 2009 року додатково перерахувало грошові кошти в сумі 26 202 195,54 грн.
      40. Згідно з висновком експерта N 17-1493/1494 від 22 червня 2017 року, складеного судовим експертом Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз, на відкритий у національній валюті рахунок спільної діяльності у період з 01 липня 2005 року по 17 лютого 2010 року від Підприємства надійшло 283 994 645 грн з призначенням платежу - сплата частки вкладу.
      41. За рахунок унесених як вклад коштів протягом 2005 - 2007 років придбано майно, перелік якого міститься у позовній заяві та судових рішеннях попередніх інстанцій у цій справі.
      42. Втім між сторонами виник спір щодо правового режиму цього майна. Порт посилається на норми ЦК України і вважає, що таке майно є спільною власністю учасників договору про спільну діяльність, тоді як Підприємство вважає, що сторони встановили спеціальний режим для такого майна, яке не стає спільною власністю учасників, а залишається у його приватній власності. Просте товариство має право лише користуватися цим майном протягом строку дії договору про спільну діяльність. Таким чином, між сторонами існує спір, пов'язаний з неоднозначним тлумаченням змісту договору.
      43. Згідно із частиноюпершою статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього ж Кодексу.
      44. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК Українивизначенізагальні правила тлумачення змісту правочину, які умовно можна поділити на три рівні.
      45. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів.
      46. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першим підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також із чого вони виходили при його виконанні.
      47. Третім рівнем тлумачення (у разі безрезультатності перших двох) є врахування: а) мети правочину; б) змісту попередніх переговорів; в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою); г) звичаїв ділового обороту; ґ) подальшої поведінки сторін; д) тексту типового договору; е) інших обставин, що мають істотне значення.
      48. Згідно зі статтями 1130-1132 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників. Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови, визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності. За договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.
      49. Відповідно до частини першої статті 1133 та частини першої статті 1134 цього ж Кодексу вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки. Внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом.
      50. Тлумаченнязмісту договору за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України, свідчитьпро те, що сторони мали намір установити різний правовий режим для придбаного майна:
      - за рахунок грошового внеску Підприємства за договором від 22 червня 2005 року N 435-О;
      - за рахунок коштів спільної діяльності.
      51. Пункт 5.3 договору (не змінений додатковою угодою) передбачає, що рухоме та нерухоме майно, внесене сторонами як вклади для здійснення спільної діяльності за договором, передається виключно в тимчасове володіння й користування учасників, тобто має статус спільного майна протягом строку дії цього договору, але спільною частковою власністю сторін не стає. У разі припинення цього договору зазначене майно підлягає обов'язковому та невідкладному поверненню учаснику, який надав його, з урахуванням положень цього договору.
      52. У пункті 5.6 договору (в редакції додаткової угоди) зазначено про те, що необхідне для використання в спільній діяльності рухоме майно (основні засоби) може придбаватися Підприємством за рахунок коштів спільної діяльності за погодженням з Портом, за винятком рухомого майна, яке придбавається за рахунок вкладу Підприємства згідно з додатком 2 до цього договору. Рухоме майно, придбане за рахунок коштів спільної діяльності, є спільною частковою власністю сторін і його вартість не збільшує розміру внеску жодної зі сторін, а всі витрати з його експлуатації включаються у видатки спільної діяльності.
      53. У договорі постійно вживається термін "майно, передане сторонами в користування". Отже, передбачалося, що кожна зі сторін передає майно в користування простому товариству, а не тільки Порт.
      54. Щодо майна, переданого сторонами в користування, сторони встановили спеціальний порядок повернення або викупу. Так, у пунктах 11.5, 11.6 договору про спільну діяльність сторони домовилися про те, що у всіх випадках припинення договору з будь-яких підстав (за відсутності вини Підприємства) Порт за згодою Підприємства за наявності письмової вимоги має право викупити у нього усе (або частину) рухоме майно, яке належить Підприємству на день розірвання договору та використовується у спільній діяльності. При достроковому розірванні договору за ініціативою Підприємства (за відсутності вини Порту) питання про викуп рухомого майна Підприємства вирішується Портом залежно від реальної необхідності в цьому майні. Вартість рухомого майна обчилюється експертним шляхом.
      55. Таким чином, сторони в договорі чітко відмежували майно, придбане за рахунок внеску, від іншого майна, придбаного за рахунок коштів спільної діяльності, склад якого є невизначеним і може змінюватися, тавстановили різний правовий режим для таких видів майна.
      56. Крім того, тлумачення змін, унесених до договору про спільну діяльність, як таких, що передбачали перехід у спільну власність учасників простого товариства майна, придбаного за рахунок внеску Підприємства, не відповідає принципам справедливості та пропорційності умов договору, адже створює істотний економічний дисбаланс для Підприємства, є для нього вочевидь економічно недоцільною умовою. Таке тлумачення позбавляє позивача як сторону договору права власності на майно вартістю 28 880 000 доларів США, тому для нього підписання договору в такому розумінні не має економічного сенсу. При тлумаченні правочину слід також звернути увагу на те, що оцінку внеску ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ" у спільну діяльність сторони не змінювали (вона складає 51 048 000 доларів США). Але вартість внеску не може бути однаковою при переданні у спільну діяльність права користування майном і при переданні у спільну діяльність права власності на це ж самемайно. Якщо тлумачити таким чином договір, то підписанням відповідних змін Підприємство значно погіршило б своє становище, права й обов'язки сторін виглядали б непропорційно, адже Порт передавав би майно тільки в користування з правом його повернення після припинення договору, а Підприємствопередавало би все майно у власність простого товариства (спільну власність учасників договору) і втрачало будь-які права на повернення саме цьогоіндивідуальновизначеного майна.
      57. У цій справі при з'ясуванні власника спірного майна можназробити висновок, що пункти 5.1, 5.3, 5.6 договору від 22 червня 2005 року N 435-О та додаткової угоди до нього від 10 квітня 2006 року свідчать про те, що майно, набуте за рахунок вкладу позивача, є лише його власністю, а не спільною власністю учасників і передавалося простому товариству тільки в користування.
      58. Натомість суд апеляційної інстанції помилково вказав на відсутність підстав для визнання за позивачем права власності на внесений ним у спільну діяльність вклад, тоді як місцевий господарський суд дійшов правильних висновків про визнання за позивачем права власності на це майно і можливості захисту його способом, установленим статтею 392 ЦК України. Разом з тим оскільки суд першої інстанції ухвалив правильне по суті рішення, але в мотивувальній його частині помилково послався на перетворення форми вкладу з грошової на майнову, мотивувальна частина судового рішення місцевого господарського суду підлягає зміні в редакції цієї постанови.
      59. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що учасники спільної діяльності визначили в договорі різний правовий режим майна, набутого за рахунок цільового внеску ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ". Майно не є спільною власністю обох учасників, а належить до приватної власності позивача.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Щодо суті касаційної скарги
      60. Пунктом 3 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      61. За правилами частин першої і четвертої статті 311 цього ж Кодексу підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      62. У цій справі суд першої інстанції ухвалив правильне по суті рішення, однак з неправильним застосуванням норм матеріального права та помилковим тлумаченням умов договору, що є предметом спору в цій справі. Тому ухвалене у цій справі рішення суду першої інстанції слід змінити в мотивувальній частині, тоді як постанову суду апеляційної інстанції - скасувати.
      Щодо судових витрат
      63. Оскільки касаційна скарга позивача підлягає задоволенню частково, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції - зміні лише в мотивувальній частині, то відповідно до статті 129 ГПК Українивитрати зі сплати судового збору за її подання покладаються на відповідача.
      Керуючись статтями 300, 301, 308, 311, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Приватного підприємства "Контейнерний термінал Іллічівськ" задовольнити частково.
      2. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 07 вересня 2017 року та додаткову постанову цього ж суду від 14 вересня 2017 року у справі N 916/2500/15 скасувати.
      3. Рішення Господарського суду Одеської області від 16 грудня 2015 року у справі N 916/2500/15 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
      4. В іншій частині рішення Господарського суду Одеської області від 16 грудня 2015 року у справі N 916/2500/15 залишити без змін.
      5. Стягнути з Державного підприємства "Іллічівський морський торговельний порт" (68001, Одеська обл., м. Чорноморськ, вул. Праці, 6, код ЄДРПОУ 01125672) на користь Приватного підприємства "Контейнерний термінал Іллічівськ" (68001, Одеська обл., м. Чорноморськ, вул. Транспортна, 10, код ЄДРПОУ 33140204) 146 160 (сто сорок шість тисяч сто шістдесят) гривень судових витрат зісплатисудового збору за подання касаційної скарги.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.Р. Кібенко
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.М. Ситнік
      О.С. Золотніков О.С. Ткачук
      В.С. Князєв В.Ю. Уркевич
      Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      24 квітня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 1-24/2009
      Провадження N 13-1 зво19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Яновської О.Г.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю.
      розглянула кримінальну справу за заявою ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця с. Перга Олевського району Житомирської області про перегляд вироку Апеляційного суду Вінницької області від 05 листопада 2009 року й ухвали Верховного Суду України від 22 квітня 2010 року з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом,
      за участю секретаря судового засідання - Письменної Н.Д.,
      учасників судового провадження:
      прокурора - Чупринської Є.М.,
      заявника- ОСОБА_5., і
      ВСТАНОВИЛА:
      І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
      Обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, та короткий зміст рішень судів
      1. Вироком Апеляційного суду Вінницької області від 05 листопада 2009 року засуджено ОСОБА_5 за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 375, ч. 1 ст. 70 Кримінального кодексу України (далі - КК України) на 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади в установах та організаціях незалежно від форм власності, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов'язків, строком на 3 роки.
      2. На підставі ст. 75 КК України заявника звільнено від відбування основного покарання з випробуванням із іспитовим строком 3 роки.
      3. Відповідно до вимог ст. 54 КК України ОСОБА_5 позбавлено кваліфікаційного класу судді.
      4. Цим же вироком засуджено ОСОБА_7, щодо котрого не ставиться питання про перегляд судових рішень.
      5. За вироком суду ОСОБА_5 визнано винним у зловживанні службовим становищем, тобто умисному, з корисливих мотивів використанні службовою особою службового становища всупереч інтересам служби, що спричинило тяжкі наслідки охоронюваним законом правам, свободам та інтересам громадянина у виді підриву престижу та авторитету органу державної влади, та в постановленні суддею завідомо неправосудної постанови з корисливих мотивів.
      6. ОСОБА_5 обіймаючи посаду судді Радомишльського районного суду Житомирської області, знаючи, що ОСОБА_8 відбуває адміністративний арешт в ізоляторі тимчасового тримання Радомишльського райвідділу (далі - ІТТ Радомишльського райвідділу), 26 квітня 2007 року звернувся до керівництва установи з проханням про направлення останнього для виконання суспільно корисних робіт у приміщенні суду. Замість цього, за допомогою ОСОБА_9, котрий не був обізнаним про його злочинні наміри, ОСОБА_5 залучив ОСОБА_8 до виконання робіт на будівництві будинку свого батька за адресою: АДРЕСА_1
      7. На початку листопада 2007 року ОСОБА_5 вирішив повторно безоплатно використати ОСОБА_8 на будівельних роботах. Зловживаючи службовим становищем із корисливих мотивів, він вступив у злочинну змову з дільничним інспектором Радомишльського райвідділу - ОСОБА_7 та схилив його до вчинення службового злочину.
      8. ОСОБА_7, зловживаючи службовим становищем, діючи всупереч інтересам служби та в інтересах судді ОСОБА_5, у ранці 08 листопада 2007 року, звернувся з проханням до начальника ІТТ Радомишльського райвідділу - ОСОБА_10, доставити ОСОБА_8
      9. Усвідомлюючи, що ОСОБА_8 будь-якого правопорушення не вчиняв, ОСОБА_7, умисно склав на нього протокол про адміністративне правопорушення - дрібне хуліганство, ніби вчинене ОСОБА_8 08 листопада 2007 року об 11 год. 30 хв. у стані алкогольного сп'яніння за адресою вул. Русанівська, м. Радомишля, який власноруч підписав. До цього протоколу ОСОБА_7 долучив підроблені пояснення очевидців, після чого виніс постанову за справою про адміністративне правопорушення та разом із підробленими матеріалами передав заступнику начальника Радомишльського райвідділу для ознайомлення та скерування до суду.
      10. У цей же день, суддя ОСОБА_5. усвідомлюючи, що ОСОБА_8 адміністративного правопорушення не вчиняв, розглянув у своєму кабінеті справу про вчинення ОСОБА_8 адміністративного правопорушення за ст. 173 КУпАП, визнав його винним та ухвалив завідомо неправосудну постанову, застосувавши до ОСОБА_8 стягнення у виді адміністративного арешту строком на 15 діб.
      11. Оскільки ОСОБА_8 на виконання постанови Радомишльського районного суду Житомирської області відбував адміністративне стягнення в ІТТ Радомишльського райвідділу, ОСОБА_5 погодив питання про його залучення до суспільно корисних робіт у приміщенні суду. Водночас, замість цього, за допомогою ОСОБА_9, 11, 12, 17, 19, 20 та 21 листопада 2007 року залучав ОСОБА_8 до безоплатних робіт на будівництві свого батька.
      12. Ухвалою Верховного Суду України від 22 квітня 2010 року вирок апеляційного суду, який переглядався щодо засуджених, змінено. Виключено з вироку суду додаткове покарання, призначене ОСОБА_5 та ОСОБА_7 на підставі ст. 54 КК України. Виключено з мотивувальної частини вироку посилання на показання свідка ОСОБА_9 В решті вирок суду залишено без зміни.
      Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      13. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) у справі "Гриб проти України" (заява N 65078/10) від 14 грудня 2017 року, яке набуло статусу остаточного (далі - Рішення ЄСПЛ), констатовано порушення щодо ОСОБА_5 положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), зокрема, пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з порушенням принципу рівності сторін під час провадження у Верховному Суді України (пункти 39, 72 Рішення ЄСПЛ).
      14. Щодо тверджень скарги заявника за пунктом 1 та підпунктом "d" пункту 3 статті 6 Конвенції, а саме, неявки у судове засідання свідків Ш. та І., використання їхніх показань, Суд постановив, що не було порушено пункт 1 та підпункт "d" пункту 3 статті 6 Конвенції у зв'язку із використанням показань Ш. та його неявкою у судове засідання та у зв'язку з визнанням допустимим доказом наданих ним під час досудового слідства показань І. проти заявника.
      15. Розглянувши інші доводи заявника з урахуванням усіх наявних документів та належності оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд дійшов висновку, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією.
      16. Тому в решті вимог заява ОСОБА_5 визнана неприйнятною та необґрунтованою відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції (пункт 64 Рішення ЄСПЛ).
      17. ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_5. 1 000 (одну тисячу) євро на відшкодування моральної шкоди і 105 євро - компенсації судових та інших витрат.
      Рух справи за заявою про перегляд судових рішень
      18. ОСОБА_5 не погодившись із постановленими щодо нього судовими рішеннями, звернувся до Верховного Суду із заявою про їх перегляд за виключними обставинами у зв'язку із встановленням рішенням ЄСПЛ у справі "Гриб проти України" від 14 грудня 2017 року, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.
      19. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 03 січня 2019 року задоволено клопотання ОСОБА_5 про поновлення процесуального строку, витребувано з Міністерства юстиції України автентичний переклад рішення ЄСПЛ у справі "Гриб проти України" від 14 грудня 2017 рокута відповідно до вимог статті 400-18 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК України 1960 року), норми якої є застосовними відповідно до пункту 15 розділу XI "Перехідні положення" Кримінального процесуального кодексу України 2012 року (далі - КПК України), 463, 464 КПК України відкрито провадження у справі за заявою засудженого про перегляд судових рішень щодо нього за виключними обставинами та призначено до судового розгляду.
      20. Оскільки кримінальну справу щодо заявника розглянуто до набрання чинності КПК України за процедурою, передбаченою КПК України 1960 року, при здійсненні перегляду судових рішень заявою ОСОБА_5 за виключними обставинами мають застосовуватись положення Глави 32-1 КПК України 1960 року з урахуванням положень Глави 34 КПК України.
      II. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ
      Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та узагальнені доводи заявника
      21. У своїй заяві ОСОБА_5 порушує питання про перевірку законності та вмотивованості ухвали Верховного Суду України від 22 квітня 2010 року, вироку Апеляційного суду Вінницької області від 05 листопада 2009 року. В обґрунтування своїх вимог посилається на встановлення рішенням ЄСПЛ факту порушення Україною міжнародних зобов'язань, яке виразилось у недотриманні пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з порушенням принципу рівності сторін під час провадження у Верховному Суді України.
      22. Крім того, заявник зазначив, що вирок та ухвалу суду в частині визнання його винним за ч. 2 ст. 375 КК України належить скасувати, а провадження у справі закрити за недоведеністю його винуватості у вчиненні злочину, а в частині визнання його винним за ч. 2 ст. 364 КК України, провадження у справі закрити за відсутністю складу злочину.
      23. На цих підставах ОСОБА_5 просить скасувати вирок та ухвалу суду, а кримінальну справу щодо нього закрити.
      24. Під час судового розгляду Великою Палатою Верховного Суду заявник ОСОБА_5 підтримав заявлені вимоги, просив їх задовольнити.
      Узагальнений виклад позиції інших учасників судового провадження
      25. Прокурор частково підтримала вимоги заяви ОСОБА_5 Вважає, що порушення Конвенції, встановлені ЄСПЛ, дають підстави для застосування лише таких заходів індивідуального характеру щодо ОСОБА_5 як новий розгляд кримінальної справи в суді касаційної інстанції.
      III. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ
      26. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, доводи заявника й інших учасників судового провадження і з дотриманням передбачених законодавством меж та підстав перегляду судових рішень за виключними обставинами, а саме у зв'язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, дійшла таких висновків.
      27. Як убачається з Рішення ЄСПЛ у справі "Гриб проти України" від 14 грудня 2017 року, Суд дійшов висновку про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з порушенням принципу рівності сторін під час провадження у Верховному Суді України щодо ОСОБА_5 виходячи з наступного.
      28. З матеріалів кримінальної справи видно, що до Верховного Суду України на вирок Апеляційного суду Вінницької області від 05 листопада 2009 року надійшло подання прокурора та касаційні скарги засуджених ОСОБА_7, ОСОБА_5 та його захисника Прокопчука В.О.
      29. Заявник в своїй касаційній скарзі вказував, що письмові показання свідка Ш. не можуть бути покладені в обґрунтування вироку суду, оскільки він їх не підписав і не був допитаним безпосередньо судом. Заявник також посилався на викривлення судом першої інстанції показань І. та поставив під сумнів їх достовірність.
      30. Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 18 березня 2010 року в судовому засіданні задоволено клопотання засудженого ОСОБА_5 та його захисника про перенесення касаційного розгляду справи (т. 4, а. с. 479-480).
      31. Зі змісту судового рішення вбачається, що розгляд справи перенесено на 22 квітня 2010 року, про що було відомо ОСОБА_5, оскільки він був особисто присутнім у судовому засіданні.
      32. На виконання вимог ч. 3 ст. 392 КПК України 1960 року, 23 березня 2010 року іншим учасникам процесу, а також ОСОБА_5, було направлено письмове повідомлення про перенесення касаційного розгляду справи (т. 4, а. с. 481). Разом із тим, заявник у заяві до ЄСПЛ стверджував, що його не викликали на засідання Верховного Суду України, в якому був присутнім прокурор.
      33. 22 квітня 2010 року колегією суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України розглянуто кримінальну справу за касаційним поданням прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, касаційними скаргами засудженого ОСОБА_7, засудженого ОСОБА_5 та його захисника Прокопчука В.О., лише за участі прокурора, інші учасники в судове засідання не з'явилися.
      34. Розгляд справи касаційним судом проведено за правилами статей 394 КПК України 1960 року, за якими неявка учасників процесу на засідання суду не є перешкодою для розгляду справи, якщо інше не передбачено Кодексом або рішенням суду.
      35. Мотивуючи свої висновки про порушення Конвенції, ЄСПЛ виходив із того, що Верховний Суд України розглянув касаційну скаргу заявника за відсутності його та його захисника, тоді як прокурор був присутнім у засіданні. ЄСПЛ зазначив, що прокурор мав перевагу бути присутнім у засіданні Верховного Суду України та на відміну від сторони захисту мав можливість зробити усні зауваження, що мало на меті вплинути на думку суду. Посилаючись на свою попередню практику у справах щодо України, ЄСПЛ вказав, що процесуальна справедливість вимагала, щоб заявнику також була надана можливість зробити усні зауваження у відповідь.
      36. Принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою правову позицію в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.
      37. У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст. 14 (3) (d)) вказується: "Кожен має право при розгляді будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення, як мінімум, на такі гарантії на основі повної рівності: (d) бути засудженим в його присутності... ".
      38. ЄСПЛ визнає, що хоча право обвинуваченого бути судимим у його присутності в Конвенції прямо не згадується, воно має "першорядне значення". Під час слухання людина володіє таким процесуальним правом як право фізично постати перед судовим посадовцем ("Мулен проти Франції" (3710/406), (2010) § 118; "Оджалан проти Туреччини" (46221/99), Велика палата (2005) § 103; "Медведєв проти Франції" (3394/03), Велика палата (2010) § 118). Право обвинувачених на особисту присутність вимагає, щоб влада досить завчасно інформувала їх самих (а також їх захисників) про дату і місце слухань, викликала їх до суду.
      39. Водночас, обвинувачений можедобровільно відмовитися від здійснення свого права бути присутнім на судових слуханнях, проте така відмова має бути встановлена недвозначним чином, бажано в письмовій формі; супроводжуватися дотриманням гарантій, відповідних важливості такого рішення; і не повинна вступати в протиріччя з громадським інтересом ("Колоцца проти Італії" (9024/80), (1985) § 28; "Пуатрімоль проти Франції" (14032/88), (1993) § 31; "Ермі проти Італії" (18114/02), Велика палата (2006) § 73).
      40. До початку судового процесу за відсутності обвинуваченого суд зобов'язаний переконатися, що обвинувачений був належним чином повідомлений про судовий розгляд, а також про час і місце слухань. Контрольні механізми в галузі прав людини, які вважають судовий розгляд in absentia допустимим у виняткових обставинах, передбачають, що в цьому випадку суди зобов'язані ще суворіше дотримуватися права обвинуваченого на захист. До таких прав також відноситься право на допомогу адвоката, навіть якщо обвинувачений відмовився особисто бути присутнім на суді і вибрав захист за допомогою адвоката ("Пелладоах проти Нідерландів" (16737/90), (1994) § 41; "Пуатрімоль проти Франції" (14032 / 88), (1993) § 34).
      41. Однак, відповідно до матеріалів кримінальної справи, заявник та його адвокат були відсутні під час касаційного розгляду і були позбавлені можливості взяти особисту участь у ньому.
      42. Важливо також зауважити, що суд касаційної інстанції не встановив недвозначним чином відмову заявника та його адвоката від особистої присутності під час касаційного розгляду. Тим більше, що слухання справи попередньо було відкладено з ініціативи сторони захисту, що, в свою чергу, свідчило про бажання заявника та його адвоката бути присутніми особисто під час касаційного розгляду.
      43. Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції). Така гарантія забезпечується шляхом урахування норм Конвенції та практики Суду в національному праві з огляду на статтю 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV), згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерела права.
      44. Відповідно до пункту 1 статті 46 Конвенції та статті 2 Закону N 3477-IV Рішення ЄСПЛ є обов'язковими для виконання Україною.
      45. Згідно зі статтею 1 Закону N 3477-ІVпід виконанням рішення розуміється виплата стягувачеві відшкодування, вжиття заходів індивідуального та загального характеру.
      46. Додатковими заходами індивідуального характеру відповідно до статті 10 зазначеного Закону N 3477-IV є відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції, що здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.
      47. Оскільки ЄСПЛ не визнав порушення права заявника на справедливий суд під час досудового та судового слідства в суді першої інстанції, то підстави для скасування вироку апеляційного суду, як про це ставиться питання ОСОБА_5, у Великої Палати Верховного Суду відсутні.
      48. Разом із тим, виходячи із зазначених фактичних та правових підстав, Велика Палата Верховного Суду вважає, що постановлена у кримінальній справі щодо ОСОБА_5 ухвала Верховного Суду України не може залишатися в силі та підлягає скасуванню.
      49. Констатований ЄСПЛ характер (зміст) порушень, їхня правова природа, стадія провадження, на якій вони були допущені і на якій можуть бути виправлені, викликаний цими порушеннями стан для заявника, визначений можливий особливий спосіб відновлення порушеного права дають підстави вважати, що виправлення допущених порушень можна здійснити шляхом застосування такого заходу індивідуального характеру, як повторний перегляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_5 судом касаційної інстанції.
      50. Відповідно до ч. 5 ст. 31, ч. 3 ст. 33 КПК України, кримінальне провадження у касаційному порядку здійснюється колегією суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду.
      51. Доводи заяви ОСОБА_5 щодо незгоди із доведеністю його винуватості у вчиненні злочинів, його сумніви у висновках досудового слідства та суду, Велика Палата Верховного Суду вважає такими, що не належать до визначеного законом предмета перегляду судових рішень ані згідно з главою 32-1 КПК 1960 року, ані відповідно до чинної на момент перегляду глави 34 КПК України, оскільки такі заяви не були предметом розгляду в ЄСПЛ.
      Враховуючи викладене та керуючись статтями 400-21, 400-22, 400-24 КПК України 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу XI "Перехідні положення" КПК України, параграфом 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", Велика Палата Верховного Суду,
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву ОСОБА_5 - задовольнити частково.
      Ухвалу Верховного Суду України від 22 квітня 2010 року щодо ОСОБА_5 на підставі установлення міжнародною судовою установою, юрисдикцію якої визнано Україною, порушень міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, скасувати, а справу направити на новий касаційний розгляд до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду.
      Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Г. Яновська Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна В.І. Данішевська Д.А. Гудима О.С. Золотніков О.М. Ситнік Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич