ANTIRAID

Постановление ВС-КГС об отсутствии необходимости оплаты исполнительного сбора и авансового платежа за наложение ареста при обеспечении иска

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

4 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      3
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      4
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

Постанова
Іменем України

05 вересня 2018 року

м. Київ

справа № 635/5151/17-ц
провадження № 61-3271св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,
суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О.,
Ступак О. В. (суддя-доповідач), Усика Г. І., 

учасники справи:

заявник - ОСОБА_3,

суб'єкт оскарження - головний державний виконавець міськрайонного відділу державної виконавчої служби по Харківському району та місту Люботину головного територіального управління юстиції у Харківській області,

заінтересована особа - ОСОБА_4,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 12 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Хорошевського О. М., Бровченка І. О., Кружиліної О. А.,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду із скаргою на дії державного виконавця міськрайонного відділу державної виконавчої служби по Харківському району та місту Люботину головного територіального управління юстиції у Харківській області (далі - МВ ДВС по Харківському району та місту Люботину ГТУЮ у Харківській області), заінтересована особа - ОСОБА_4.

Скарга обґрунтована тим, що старший державний виконавець МВ ДВС по Харківському району та місту Люботину ГТУЮ у Харківській області Щегульна Г. О., порушуючи вимоги Закону України «Про виконавче провадження», повернула Харківському районному суду Харківської області виконавчий документ без прийняття до виконання як такий, що не оплачений авансовим внеском.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_3 просив визнати дії старшого державного виконавця МВ ДВС по Харківському району та місту Люботину ГТУЮ у Харківській області Щегульної Г. О. щодо повернення ухвали Харківського районного суду Харківської області від 18 вересня 2017 року № 635/5151/17 про накладення арешту на рухоме майно із зупиненням продажу арештованого майна, що зазначене в описі арештованого майна, складеного на підставі постанови державного виконавця МВ ДВС по Харківському району та місту Люботину ГТУЮ у Харківській області Щегульної А. О. від 17 серпня 2017 року ВП № 54350018, незаконними; повторно направити до МВ ДВС по Харківському району та місту Люботину ГТУЮ у Харківській області для негайного виконання ухвали Харківського районного суду Харківської області від 18 вересня 2017 року у цивільній справі № 635/5151/17 про накладення арешту на рухоме майно із зупиненням продажу арештованого майна, яке зазначене в описі, складеному на підставі постанови державного виконавця МВ ДВС по Харківському району та місту Люботину ГТУЮ у Харківській області Щегульної А. О. від 17 серпня 2017 року ВП № 54350018.

Ухвалою Харківського районного суду Харківської області від 09 листопада 2017 року скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано дії старшого державного виконавця МВ ДВС по Харківському району та місту Люботину ГТУЮ у Харківській області Щегульної Г. О. щодо повернення ухвали Харківського районного суду Харківської області від 18 вересня 2017 року № 635/5151/17 про накладення арешту на рухоме майно із зупиненням продажу арештованого майна, що зазначене в описі арештованого майна, складеного на підставі постанови державного виконавця

МВ ДВС по Харківському району та місту Люботину ГТУЮ у Харківській області ЩегульноїГ. О. від 17 серпня 2017 року ВП № 54350018 незаконними. У задоволенні іншої частини скарги відмовлено.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що Харківський районний суд Харківської області як державний орган, який направив для виконання ухвалу Харківського районного суду Харківської області від 18 вересня 2017 року у справі

№ 635/5151/17 про накладення арешту на рухоме майно із зупиненням продажу арештованого майна, яке зазначено в описі, складеному на підставі постанови державного виконавця МВ ДВС по Харківському району та місту Люботину ГТУЮ у Харківській області Щегульної Г. О. від 17 серпня 2017 року ВП № 54350018, звільнений від сплати авансового внеску за подання заяви про примусове виконання рішення, тому дії старшого державного виконавця МВ ДВС по Харківському району та місту Люботину ГТУЮ у Харківській області Щегульної Г. О. щодо повернення зазначеної ухвали Харківського районного суду Харківської області без прийняття до виконання є незаконними. В іншій частині скарги відмовлено, оскільки вони не стосуються дій МВ ДВС по Харківському району та місту Люботину ГТУЮ у Харківській області, а є по суті розпорядженням для іншого суду.

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 12 грудня 2017 року апеляційну скаргу головного державного виконавця МВ ДВС по Харківському району та місту Люботину ГТУЮ у Харківській області Щегульної Г. О. задоволено частково. Ухвалу Харківського районного суду Харківської області від 09 листопада 2017 року змінено шляхом скасування в частині задоволення скарги ОСОБА_3 та постановлено нову ухвалу в цій частині, якою у задоволенні скарги ОСОБА_3 відмовлено. В іншій частині ухвалу суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд мотивував свою ухвалу тим, що дії державного виконавця відповідають вимогам Закону України «Про виконавче провадження», тому відсутні підстави для визнання дій державного виконавця щодо винесення повідомлення про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання.

У січні 2018 року ОСОБА_3 подав касаційну скаргу на ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 12 грудня 2017 року, в якій просить скасувати оскаржувану судову ухвалу та залишити без змін ухвалу суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що саме суд як державний орган направив для виконання ухвалу про накладення арешту на рухоме майно із зупиненням продажу арештованого майна, а тому він звільнений від сплати авансового внеску за подання заяви про примусове виконання рішення, проте апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, при цьому зазначив, що касаційна скарга стосується питання права, яке має певне фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики і має виняткове значення для нього.

Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою Верховного Суду від 09 липня 2018 року зазначену справу призначено до судового розгляду.

Станом на час розгляду вказаної справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу ОСОБА_3

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на таке.

Судом установлено, що ухвалою Харківського районного суду Харківської області

від 18 вересня 2017 року задоволено заяву ОСОБА_3 про забезпечення позову та накладено арешт на рухоме майно із зупиненням продажу арештованого майна, що зазначено в описі арештованого майна, складеного на підставі постанови державного виконавця МВ ДВС по Харківському району та місту Люботину ГТУЮ у Харківській області Щегульної Г. О. від 17 серпня 2017 року ВП № 54350018. Також вказаною ухвалою суду постановлено направити її копію до МВ ДВС по Харківському району та місту Люботину ГТУЮ у Харківській області для негайного виконання.

Супровідним листом Харківського районного суду Харківської області від 18 вересня 2017 року направлено ухвалу суду від 18 вересня 2017 року по цивільній справі

№ 635/5151/17 за позовною заявою ОСОБА_3 до ОСОБА_4 та МВ ДВС по Харківському району та місту Люботину ГТУЮ у Харківській області про виключення майна з опису арештованого майна, яку отримано МВ ДВС по Харківському району та місту Люботину ГТУЮ у Харківській області 28 вересня 2017 року.

02 жовтня 2017 року головним державним виконавцем МВ ДВС по Харківському району та місту Люботину ГТУЮ у Харківській області Щегульною Г. О. повідомлено Харківський районний суд Харківської області про повернення виконавчого документа (ухвали № 635/5151/17, виданої 18 вересня 2017 року), стягувачу без прийняття до виконання, оскільки в порушення частини другої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» до неї не додано квитанцію про сплату авансового внеску.

Відповідно до частини другої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» до заяви про примусове виконання рішення стягувач додає квитанцію про сплату авансового внеску в розмірі 2 відсотків суми, що підлягає стягненню, але не більше 10 мінімальних розмірів заробітної плати, а за рішенням немайнового характеру та рішень про забезпечення позову - у розмірі одного мінімального розміру заробітної плати з боржника - фізичної особи та в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи.

Зі змісту статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» вбачається, що від сплати авансового внеску звільняються стягувачі за рішеннями про: стягнення заробітної плати, поновлення на роботі та за іншими вимогами, що випливають із трудових правовідносин; обчислення, призначення, перерахунок, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг; відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також смертю фізичної особи; стягнення аліментів; відшкодування майнової та/або моральної шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення. Від сплати авансового внеску також звільняються державні органи, інваліди війни, інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп, громадяни, віднесені до категорій 1 та 2 осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, у разі їх звернення до органів державної виконавчої служби. У разі виконання рішення Європейського суду з прав людини авансовий внесок не сплачується.

Скасовуючи ухвалу районного суду в частині задоволення скарги ОСОБА_3 та ухвалюючи нову про відмову в задоволенні скарги в цій частині, суд апеляційної інстанції виходив із того, що державний виконавець правомірно виніс постанову про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання, оскільки стягувачем при поданні заяви про примусове виконання рішення не дотримані вимоги до виконавчого документа, встановлені пунктом 8 частиною четвертою статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», а саме: не додана квитанція про сплату авансового внеску. При цьому не надано й будь-яке підтвердження того, що ОСОБА_3 звільнений від сплати авансового платежу відповідно до приписів частини другої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження».

Однак із вказаним висновком апеляційного суду не можна погодитися виходячи з наступного.

У відповідності до статті 15 Закону України «Про виконавче провадження» сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов'язок щодо виконання рішення.

Авансовий внесок у виконавчому провадженні - це кошти, внесені стягувачем на окремий небюджетний рахунок, які використовуються виконавцем для організації та проведення виконавчих дій у спосіб та порядок, встановлений Міністерством юстиції України.

Відповідно до частини п'ятої статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий збір не стягується за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів (крім виконавчих документів про стягнення аліментів, за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців), накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що за виконання ухвали суду про накладення арешту на майно, постановленої за результатами розгляду заяви про вжиття заходів забезпечення позову, не сплачується як виконавчий збір, так і авансовий платіж.

Оскільки Харківським районним судом Харківської області від 18 вересня 2017 року задоволено заяву ОСОБА_3 про забезпечення позову та накладено арешт на рухоме майно із зупиненням продажу арештованого майна, що зазначено у описі арештованого майна, складеного на підставі постанови державного виконавця МВ ДВС по Харківському району та місту Люботину ГТУЮ у Харківській області Щегульної Г. О. від 17 серпня 2017 року ВП № 54350018, тому у державного виконавця не було підстав вимагати сплату авансового платежу за виконання указаної ухвали та повертати ухвалу суду без виконання у зв'язку з несплатою авансового платежу.

Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд помилково вважав, що державний виконавець правомірно виніс постанову про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання з підстав відсутності квитанції про сплату авансового внеску.

За таких обставин Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про задоволення касаційної скарги та наявність підстав для скасування ухвали апеляційного суду та залишення в силі ухвали суду першої інстанції.

Керуючись статтями 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 12 грудня 2017 року скасувати, ухвалу Харківського районного суду Харківської області від 09 листопада 2017 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук
Судді: В. О. Кузнєцов
С.О. Погрібний
О.В. Ступак
Г. І. Усик
 
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/76503032

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites

Верховный суд указал, что согласно части пятой статьи 27 Закона Украины «Об исполнительном производстве» исполнительный сбор не взимается по исполнительным документам о конфискации имущества, взыскании периодических платежей (кроме исполнительных документов о взыскании алиментов, при наличии задолженности по уплате алиментов, совокупный размер которой превышает сумму соответствующих платежей за двенадцать месяцев), наложение ареста на имущество для обеспечения исковых требований, по исполнительным документам, подлежащих немедленному исполнению.

Системный анализ приведенных норм дает основания для вывода, что за выполнение постановления суда о наложении ареста на имущество, постановленной по результатам рассмотрения заявления о принятии мер обеспечения иска, не уплачивается как исполнительный сбор, так и авансовый платеж.

  • Like 3

Share this post


Link to post
Share on other sites

Дивне рішення, яке  не відповідає Закону про виконавче провадження. Перша інстанція задовольнила позов з інших підстав, зокрема з тих,  що суд, який направив ухвалу до виконання є державним органом, який відповідно до ст.26 Закону звільняється від сплати авансового внеску. Цю позицію хоча б якось можна зрозуміти. При цьому ВС залишаючи в силі рішення суду І інстанції, проігнорував норми ч.2 ст.26 Закону, якою встановлено розмір авансового внеску за пред'явлення до виконання рішень про забезпечення позову та виключний перелік підстав для звільнення від сплати авансового внеску.

Відтак  незрозуміло - ВС вважає  що при пред'явленні БУДЬ-КИМ до виконання рішення про забезпечення позову авансовий внесок не платиться  (і при цьому ігнорує ч.2 ст.26) чи тільки при пред'явленні державним органом..    

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 березня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 320/4537/16-ц
      Провадження N 14-581цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      заявник - ОСОБА_3,
      заінтересовані особи: старший державний виконавець Вознесенівського відділу державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області (далі - Вознесенівський ВДВС м. Запоріжжя ГТУЮ у Запорізькій області) Гогунська Поліна Михайлівна, Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк"),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 30 листопада 2016 року у складі колегії суддів Трофимової Д.А., Крилової О.В., Дзярука М.П.
      у справі за скаргою ОСОБА_3 на рішення і дії старшого державного виконавця Вознесенівського ВДВС м. Запоріжжя ГТУЮ у Запорізькій області Гогунської П.М., заінтересована особа - ПАТ "УкрСиббанк", та
      УСТАНОВИЛА:
      У липні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду зі скаргою на рішення і дії старшого державного виконавця Вознесенівського ВДВС м. Запоріжжя ГТУЮ у Запорізькій області Гогунської П.М.
      На обґрунтування скарги ОСОБА_3 зазначив, що є боржником у виконавчих провадженнях за номерами 39983902, 39983503, 39984012, 39984505, 39984665, 39983258 щодо стягнення з нього на користь ПАТ "УкрСиббанк" кредитної заборгованості. Вказані виконавчі провадження перебувають на виконанні у Вознесенівському ВДВС м. Запоріжжя ГТУЮ у Запорізькій області.
      У травні 2016 року стягувач ПАТ "УкрСиббанк" звернувся до державного виконавця із заявою про закриття виконавчого провадження у зв'язку з повним погашенням боржником заборгованості. Незважаючи на це, у червні 2016 року старший державний виконавець Вознесенівського ВДВС м. Запоріжжя ГТУЮ у Запорізькій області Гогунська П.М. прийняла постанови про стягнення з боржника виконавчого збору у виконавчих провадженнях за номерами 39983902, 39983503, 39984012, 39984505, 39984665, 39983258, а в липні відкрила шість виконавчих проваджень з виконання постанов про стягнення виконавчого збору.
      Посилаючись на те, що судове рішення щодо стягнення з нього заборгованості він виконав у добровільному порядку, що свідчить про відсутність підстав для стягнення виконавчого збору, ОСОБА_3 просив визнати незаконними дії державного виконавця щодо прийняття постанов від 29 червня 2016 року у виконавчих провадженнях за номерами 39983902, 39983503, 39984012, 39984505, 39984665, 39983258 про стягнення виконавчого збору та постанов від 30 червня 2016 року про відкриття виконавчих проваджень за номерами 51532481, 51531919, 51532379, 51532357, 51532218, 51532303 з виконання постанов про стягнення виконавчого збору, а також скасувати ці постанови.
      Ухвалою Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 10 серпня 2016 року скаргу ОСОБА_3 задоволено. Визнано незаконними дії старшого державного виконавця Вознесенівського ВДВС м. Запоріжжя ГТУЮ у Запорізькій області Гогунської П.М. щодо прийняття постанов від 29 червня 2016 року про стягнення з боржника виконавчого збору та постанов від 30 червня 2016 року про відкриття виконавчих проваджень з виконання постанов про стягнення виконавчого збору. Скасовано постанови від 29 червня 2016 року у виконавчих провадженнях за номерами 39983902, 39983503, 39984012, 39984505, 39984665, 39983258 щодо стягнення з боржника виконавчого збору. Скасовано постанови від 30 червня 2016 року у виконавчих провадженнях за номерами 51532481, 51531919, 51532379, 51532357, 51532218, 51532303 щодо відкриття виконавчих проваджень з виконання постанов про стягнення виконавчого збору.
      Ухвалу суду першої інстанції мотивовано відсутністю правових підстав для стягнення з боржника у виконавчих провадженнях за номерами 39983902, 39983503, 39984012, 39984505, 39984665, 39983258 - ОСОБА_3 виконавчого збору у зв'язку з добровільним виконанням ним рішення про стягнення заборгованості та відсутністю доказів здійснення державним виконавцем будь-яких заходів з примусового виконання судового рішення.
      Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 30 листопада 2016 року апеляційну скаргу головного державного виконавця Вознесенівського ВДВС м. Запоріжжя ГТУЮ у Запорізькій області Святченко Є.В. задоволено частково. Ухвалу Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 10 серпня 2016 року скасовано, провадження у справі закрито.
      Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції керувався тим, що ОСОБА_3 оскаржує дії і рішення державного виконавця щодо стягнення виконавчого збору, а не щодо виконання ухваленого в порядку цивільного судочинства судового рішення про стягнення заборгованості, тому скарга підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      У січні 2017 року ОСОБА_3 звернувся з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 30 листопада 2016 року і залишити в силі ухвалу Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 10 серпня 2016 року.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що згідно зі статтею 82 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 606-XIV) і статтею 384 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) дії і рішення державного виконавця оскаржуються до суду, який видав виконавчий документ, тому скарга підлягає розгляду саме Мелітопольським міськрайонним судом Запорізької області як судом, що ухвалив рішення про стягнення заборгованості і видав виконавчі документи на його виконання.
      Суд апеляційної інстанції, на думку заявника, не надав належної оцінки доводам про добровільне виконання судового рішення про стягнення заборгованості, що підтверджує безпідставність стягнення з нього виконавчого збору.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 07 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У березні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 листопада 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 11 грудня 2018 року справу прийнято до провадження та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга має бути задоволена частково з огляду на таке.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" та зміни до ЦПК України, внесені відповідно до цього Закону.
      На час виникнення спірних правовідносин, а також на момент розгляду справи судом першої інстанції чинним був Закон N 606-XIV, згідно зі статтею 1 якого виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      У пунктах 1, 7 частини другої статті 17 цього Закону передбачено виконавчі документи, які підлягали виконанню державною виконавчою службою, серед яких указано виконавчі листи, що видаються судами, і накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду та рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті і Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті; постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу.
      Тобто примусовому виконанню підлягали не лише виконавчі документи, видані судами в передбачених законом випадках на виконання судових рішень, але й постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу.
      Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців.
      У частинах першій та другій статті 383 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що була чинною на час звернення зі скаргою) передбачалося, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.
      У частині другій статті 384 ЦПК України вказано, що така скарга подається до суду, який видав виконавчий документ.
      Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, встановленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються.
      За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 387 ЦПК України).
      Тобто і право на звернення зі скаргою, і порядок її розгляду та постановлення ухвали пов'язані з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами ЦПК України, та його примусовим виконанням.
      Частиною першою статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      У частині шостій статті 181 КАС України (в указаній редакції) роз'яснено, що справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень судів у справах, передбачених пунктами 1?4 частини першої статті 18 цього Кодексу, розглядаються місцевим загальним судом як адміністративним судом, який видав виконавчий лист.
      Згідно із частиною четвертою статті 82 Закону N 606-XIV рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій,? до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
      Суди встановили, що на виконання рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 24 липня 2012 року у справі N 815/152/2012 за позовом ПАТ "УкрСиббанк" до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_3, ОСОБА_9 про стягнення заборгованості 30 вересня 2013 року головним державним виконавцем Орджонікідзевського відділу державної виконавчої служби Запорізького міського управління юстиції винесено постанови про відкриття стосовно ОСОБА_3 виконавчих проваджень про стягнення боргу: ВП N 39983902 (у розмірі 10 130,92 грн); ВП N 39983503 (у розмірі 298 304,81 грн); ВП N 39984012 (у розмірі 86 457,36 грн); ВП N 39984505 (у розмірі 1 700,00 грн); ВП N 39984665 (у розмірі 120,00 грн); ВП N 39983258 (у розмірі 1 625 449,29 грн. (а. с. 5-7).
      11 травня 2016 року стягувач - ПАТ "УкрСиббанк" направив заяви до начальника Орджонікідзевського відділу державної виконавчої служби Запорізького міського управління юстиції про закриття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчих листів про стягнення із ОСОБА_3 боргу та судових витрат у зв'язку з їх сплатою у повному обсязі (а. с. 20?25).
      29 червня 2016 року старшим державним виконавцем Вознесенівського ВДВС м. Запоріжжя ГТУЮ у Запорізькій області Гогунською П.М. прийняті постанови про стягнення із ОСОБА_3 виконавчого збору: ВП N 39983902 (у розмірі 1 013,02 грн); ВП N 39983503 (у розмірі 29 830,48 грн); ВП N 39984505 (у розмірі 1 700,00 грн); ВП N 39984665 (у розмірі 120,00 грн); ВП N 39983258 (у розмірі 162 544,92 грн); ВП N 39984012 (у розмірі 8 645,73 грн)) (а. с. 8?13).
      30 червня 2016 року старшим державним виконавцем Вознесенівського ВДВС м. Запоріжжя ГТУЮ у Запорізькійобласті Гогунською П.М. прийняті постанови про відкриття виконавчого провадження на підставі зазначених постанов про стягнення із ОСОБА_3 виконавчого збору (а. с. 14?19).
      Не погодившись із прийняттям державним виконавцем зазначених постанов, у липні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області, який видав виконавчий лист, зі скаргою в порядку ЦПК України, у якій просив визнати дії державного виконавця незаконними, а його постанови скасувати.
      На час звернення ОСОБА_3 зі скаргою та її розгляду в суді першої інстанції відповідно до частини четвертої статті 82 Закону N 606-XIV та статей 383, 384 ЦПК України такі скарги мали розглядатися в порядку цивільного судочинства, оскільки під час розгляду справи в апеляційному та касаційному порядку перевірка дотримання норм процесуального законодавства судом першої інстанції здійснюється згідно з вимогами законодавства, чинного на час розгляду справи у суді першої інстанції, з урахуванням вимог як частини третьої статті 2 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції), так і частини третьої статті 3 цього Кодексу (у редакції від 03 жовтня 2017 року), відповідно до яких провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Оскільки висновок апеляційного суду про закриття провадження у справі закріплює правову невизначеність щодо порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, порушує принцип єдності виконавчого провадження, то ухвала суду апеляційної інстанції не може вважатися законною й обґрунтованою, підлягає скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
      Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що з набранням чинності статтею 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" з 05 жовтня 2016 року така категорія справ підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Аналогічний висновок Велика Палата Верховного Суду зробила в постанові від 13 червня 2018 року у справі N 307/1451/15-ц (провадження N 14-177цс18).
      Оскільки розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.
      Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
      Ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 30 листопада 2016 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • By ais
      Есть два не связанных между собой вопроса по теме:
      1. надо ли при подаче в ДВС исполнительного листа по взысканию с проигравшей стороны судебного взноса вносить в ДВС авансовый взнос?
      2. подается жалоба на действия исполнителя о противоправном открытии исполнительного производства на основании отсутствия в деле надлежащего доказательства уплаты авансового взноса. Есть ли смысл сразу же истребовать с ответчика (ДВС) доказательства поступления аванса на их счет в казначействе, а не довольствоваться сомнительной бумажкой отправки их взыскателем? Или пусть сами об этом думают, доказывают и разбирается суд?
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 грудня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 757/61236/16-ц
      Провадження N 14-431цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      заявник - Публічне акціонерне товариство "Родовід Банк" (далі - ПАТ "Родовід Банк"),
      заінтересовані особи: старший державний виконавець Бабушкінського відділу державної виконавчої служби м. Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області (далі - Бабушкінський ВДВС м. Дніпра ГТУЮ у Дніпропетровській області) Григорчук Павло Васильович
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "Родовід Банк"
      на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 14 грудня 2016 року у складі судді Остапчук Т.В. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 березня 2017 року у складі колегії суддів Андрієнко А.М., Заришняк Г.М., Мараєвої Н.Є.
      у справі за скаргою ПАТ "Родовід Банк" на дії старшого державного виконавця Бабушкінського ВДВС м. Дніпра ГТУЮ у Дніпропетровській області Григорчука П.В. та
      УСТАНОВИЛА:
      У грудні 2016 року ПАТ "Родовід Банк" звернулося до суду зі скаргою на дії старшого державного виконавця Бабушкінського ВДВС м. Дніпра ГТУЮ у Дніпропетровській області Григорчука П.В.
      Вимоги обґрунтовувало тим, що 10 жовтня 2016 року слідчим суддею Печерського районного суду міста Києва Шапутько С.В. у межах досудового розслідування кримінального провадження N 12012000000000054 за клопотанням прокурора відділу Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України Щербака А.М. ухвалено рішення про накладення арешту на нежитлову будівлю, загальною площею 2718 кв. м, що розташована за адресою: вул. Старокозацька (Комсомольська), 40Б, Бабушкінський (Кіровський) район, м. Дніпро, шляхом заборони розпорядження, відчуження та користування зазначеним майном.
      Зазначало, що у подальшому банк звернувся до Бабушкінського ВДВС м. Дніпра ГТУЮ у Дніпропетровській області із заявою про відкриття виконавчого провадження щодо примусового виконання вищевказаного судового рішення. Проте 29 листопада 2016 року отримав повідомлення від 24 листопада 2016 року N 0314/18666/12 про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання старшого державного виконавця Бабушкінського ВДВС м. Дніпра ГТУЮ у Дніпропетровській області Григорчука П.В. у виконавчому провадженні N 52987094, оскільки виконавчий документ на виконання надійшов без квитанції про сплату авансового внеску.
      На думку ПАТ "Родовід Банк", такі дії державного виконавця вчинені з порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим просило визнати незаконними дії старшого державного виконавця Бабушкінського ВДВС м. Дніпра ГТУЮ у Дніпропетровській області Григорчука П.В. у виконавчому провадженні при складанні повідомлення від 24 листопада 2016 року N 0314/18666/12 про повернення стягувачу виконавчого документа без прийняття до виконання та скасувати це повідомлення.
      Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 14 грудня 2016 року відмовлено у відкритті провадження у порядку цивільного судочинства у справі за скаргою ПАТ "Родовід Банк". Роз'яснено заявнику право на звернення до суду в порядку адміністративного судочинства.
      Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що заявником оскаржуються дії старшого державного виконавця Бабушкінського ВДВС м. Дніпра ГТУЮ у Дніпропетровській області Григорчука П.В. щодо повернення виконавчого документа стягувачеві у виконавчому провадженні N 52987094, відкритому на підставі ухвали слідчого судді, постановленої у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК України), а не на виконання рішення суду, ухваленого у порядку Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). За таких обставин, скарга підлягає розгляду у порядку адміністративного, а не цивільного судочинства.
      Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22 березня 2017 року ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 14 грудня 2016 року залишено без змін.
      Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про відмову у відкритті провадження у справі, оскільки скарга ПАТ "Родовід Банк" на дії старшого державного виконавця Бабушкінського ВДВС м. Дніпра ГТУЮ у Дніпропетровській області Григорчука П.В. має розглядатися у порядку адміністративного судочинства.
      У квітні 2017 року ПАТ "Родовід Банк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просило скасувати вказані судові рішення, справу передати до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку, що дана справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, не врахували правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі N 6-2187цс15 та від 16 березня 2016 року у справі N 6-30цс16.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 18 жовтня 2017 року - призначено до судового розгляду.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      02 травня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 вересня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР, і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.
      Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
      У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі "Ашінгдейн проти Великої Британії (Ashingdane v. the. United Kingdom)).
      У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі "Безимянная проти Росії" (Bezymyannaya v. Russia) (заява N 21851/03) ЄСПЛ констатував порушення "самої суті права заявника на доступ до суду", а отже, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, яка є частиною національного законодавства України, вказавши, що "заявниця опинилася у замкнутому колі, у ситуації, коли внутрішньодержавні суди вказували один на одного і відмовлялись розглядати її справу, зважаючи на нібито обмеження своїх судових повноважень. Внутрішньодержавні суди фактично залишили заявницю у судовому вакуумі без будь-якої вини з її сторони".
      Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції" (Bellet v. France)).
      У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
      Відповідно до статті 383 ЦПК України (тут і далі - у редакції, яка діяла на час звернення зі скаргою та на час її розгляду у суді першої й апеляційної інстанцій) сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.
      Згідно з частиною другою статті 384 цього Кодексу скарга подається до суду, який видав виконавчий документ.
      Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, установленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи ДВС, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються.
      За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 387 ЦПК України).
      Отже, як право на звернення зі скаргою в порядку цивільного судочинства, так і порядок її розгляду та постановлення ухвали пов'язані з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами ЦПК України, та його примусовим виконанням, яке вчиняється відповідним ВДВС.
      Судами установлено, що ПАТ "Родовід Банк" звернулося до Печерського районного суду міста Києва у порядку цивільного судочинства зі скаргою на дії старшого державного виконавця Бабушкінського ВДВС м. Дніпра ГТУЮ у Дніпропетровській області Григорчука П.В., у якій просило визнати незаконними дії цього державного виконавця при складанні повідомлення від 24 листопада 2016 року N 0314/18666/12 про повернення стягувачу виконавчого документа, виданого Печерським районним судом міста Києва на виконання ухвали слідчого судді цього суду у межах досудового розслідування кримінального провадження N 12012000000000054 про накладення арешту на нежитлову будівлю, без прийняття до виконання через несплату авансового внеску, а також скасувати повідомлення від 24 листопада 2016 року.
      Тобто стягувач (ПАТ "Родовід Банк"), як сторона виконавчого провадження, оскаржує законність дій державного виконавця, пов'язаних із виконанням судового рішення, ухваленого за правилами КПК України, та у зв'язку з порушенням державним виконавцем, на думку заявника, порядку звернення до виконання виконавчого листа через несплату авансового внеску.
      У пункті 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (тут і далі - КАС України у редакції, чинній на час подання скарги до суду та на час її розгляду у суді першої та апеляційної інстанцій) зазначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 цього Кодексу).
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
      Частиною першою статті 181 КАС України передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      Зазначена норма є загальною і стосується усіх випадків оскарження рішень, дій чи бездіяльності ВДВС, крім тих, що передбачені прямо у окремому законі.
      Так порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, вчинених на виконання судових рішень, постановлених у порядку цивільного судочинства, передбачено у ЦПК України, у таких випадках виключається адміністративна юрисдикція.
      Спеціальним законом, що регулює порядок вчинення виконавчих дій, є чинний Закон України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII).
      Відповідно до частин першої, другої статті 74 Закону N 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
      У даному випадку стороною виконавчого провадження оскаржуються дії державного виконавця, а саме постанова щодо стягнення витрат виконавчого провадження, якими є сплата авансового внеску.
      Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
      При цьому Велика Палата Верховного Суду не погоджується із твердженням заявника про те, що для оскарження рішення, дій або бездіяльності державного виконавця щодо виконання ухвали слідчого судді про накладення арешту встановлено інший порядок, передбачений нормами КПК України, з наступних підстав.
      Згідно з частиною першою статті 171 КПК України з клопотанням про арешт майна до слідчого судді, суду має право звернутися прокурор, слідчий за погодженням з прокурором, а в частині п'ятій статті 173 цього Кодексу зазначено, що у разі задоволення клопотання слідчий суддя, суд постановляє ухвалу.
      Відповідно до положень частини першої статті 175 КПК України ухвала про арешт майна виконується негайно слідчим, прокурором.
      Розділ VIII КПК України передбачає порядок виконання судових рішень, зокрема згідно з частиною першою статті 533 цього Кодексу вирок або ухвала суду, які набрали законної сили, обов'язкові для осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, а також для усіх фізичних та юридичних осіб, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх службових осіб, і підлягають виконанню на всій території України.
      У разі якщо судове рішення або його частина підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем, суд видає виконавчий лист, який звертається до виконання в порядку, передбаченому законом про виконавче провадження (частина третя статті 535 КПК України).
      Частиною другою статті 534 КПК України передбачено, що судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, підлягає безумовному виконанню.
      Однак не є тотожним право фізичної чи юридичної особи на оскарження дій державного виконавця щодо виконання судового рішення із нормами частини п'ятої статті 534 КПК України, за умовами якої процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у кримінальному провадженні (наприклад, подання скарг на бездіяльність слідчого, прокурора; оскарження ухвал про накладення арешту на майно), вирішує суддя суду першої інстанції одноособово, якщо інше не передбачено цим Кодексом.
      Тобто положеннями КПК України (Розділом VIII) не встановлено порядок оскарження рішення, дій або бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб щодо виконання судового рішення у кримінальному провадженні.
      Умови і порядок виконання рішень судів, що підлягають примусовому виконанню, у разі невиконання їх у добровільному порядку визначено у Законі N 1404-VIII.
      У даному випадку сторона виконавчого провадження оскаржує постанову державного виконавця щодо сплати авансового внеску, тобто питання стосується витрат виконавчого провадження, а відтак урегульовано у статті 181 КАС України та статті 74 Закону N 1404-VIII, оскільки у КПК України чи іншому законі не передбачено особливостей примусового виконання такої ухвали суду.
      Статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
      Згідно з частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
      ВДВС є уповноваженим органом приймати для примусового виконання виконавчі документи чи не приймати їх з підстав, визначених чинним законодавством України. Здійснюючі делеговані йому функції в цій частині, діє як суб'єкт владних повноважень, рішення, дії або бездіяльність якого, його посадових осіб, сторони виконавчого провадження мають право оскаржити у порядку, встановленому законом.
      За таких обставин, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої та апеляційної інстанцій, що вказаний спір належить до компетенції адміністративного судочинства, суди першої та апеляційної інстанцій правильно відмовили у відкритті провадження у справі у порядку цивільного судочинства на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, оскільки законом (КПК України) не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб.
      Посилання ПАТ "Родовід Банк" на правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі N 6-2187цс15 та від 16 березня 2016 року у справі N 6-30цс16, не є коректним, оскільки у них встановлені інші, ніж у даній справі, обставини та відповідні їм правовідносини, які не є подібними.
      Із матеріалів справи та змісту оскаржуваних судових рішень не вбачається, що суди при розгляді справи допустили порушення норм матеріального та процесуального права.
      Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      З огляду на вказане, оскаржувані судові рішення у цій справі необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
      Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, перерозподіл судових витрат не проводиться.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" залишити без задоволення.
      Ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 14 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 березня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      О.С. Золотніков І.В. Саприкіна
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      17 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 826/5195/17
      Провадження N 11-801апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідачаЗолотніковаО.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 квітня 2017 року (суддя Клименчук Н.М.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 01 червня 2017 року (судді Костюк Л.О., Бужак Н.П., Твердохліб В.А.) у справі N 826/5195/17 за позовом ОСОБА_3 до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - Департамент ДВС) про визнання протиправною і скасування постанови та
      ВСТАНОВИЛА:
      У квітні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Департаменту ДВС про визнання протиправною та скасування постанови головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС (далі - державний виконавець) Думанської Аліни Леонідівни від 23 березня 2017 року ВП N 48139462 про стягнення з ОСОБА_3 490 тис. 574 грн.
      На обґрунтування заявлених вимог позивач послався на те, що державний виконавець, вказуючи у постанові про відкриття виконавчого провадження про необхідність самостійно виконати рішення суду у семиденний строк, не зазначив у який спосіб боржник може добровільно виконати рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів. З огляду на це виконавчий збір як санкція відповідальності майнового характеру не може бути застосована до особи, яка самостійно з об'єктивних причин у семиденний строк не могла виконати вимогу державного виконавця. Враховуючи приписи частини другої статті 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII) та частини першої статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) ОСОБА_3 звернувся до адміністративного суду з позовом про скасування постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору.
      Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 18 квітня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 01 червня 2017 року, відмовив у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 109 КАС України.
      Не погодившись із зазначеними ухвалами судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що оскаржувані судові рішення суперечать положенням частини другої статті 74 Закону N 1404-VIII та статті 181 КАС України, за правилами яких рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Крім того, оскаржувану постанову державний виконавець виніс поза межами виконавчого провадження N 48139462, оскільки 23 березня 2017 року державний виконавець виніс постанову про закінчення виконавчого провадження з виконання виконавчого листа від 07 жовтня 2014 року N 2/331/641/14 2-881/2011, виданого Жовтневим районним судом міста Запоріжжя в цивільній справі.
      Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 22 червня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції.
      Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У лютому 2018 року справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 20 червня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 30 серпня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України.
      Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для її задоволення.
      З матеріалів позовної заяви убачається, що рішенням Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 19 червня 2014 року в цивільній справі N 2-881/2011 (провадження N 2/331/641/14) задоволено частково позов Публічного акціонерного товариства акціонерний банк "Укргазбанк" до ОСОБА_3, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "МКС-Інвест", про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      07 жовтня 2014 року Жовтневий районний суд міста Запоріжжя видав виконавчий лист N 2/331/641/14 2-881/2011.
      Постановою державного виконавця відкрито виконавче провадження N 48139462 з виконання виконавчого листа N 2/331/641/14 2-881/2011.
      23 березня 2017 року державний виконавець виніс постанову про закінчення виконавчого провадження N 48139462.
      Цього ж дня державний виконавець виніс постанову про стягнення з боржника - ОСОБА_3 виконавчого збору в розмірі 490 тис. 574 грн.
      Вважаючи протиправною постанову державного виконавця про стягнення виконавчого збору, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом про її скасування.
      Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі, окружний адміністративний суд, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, керувався тим, що оскаржувану постанову державний виконавець виніс у межах виконавчого провадження N 48139462, відкритого з виконання виконавчого листа N 2/331/641/14 2-881/2011, виданого Жовтневим районним судом міста Запоріжжя за результатами розгляду цивільної справи, а тому на підставі частини першої статті 74 Закону N 1404-VIII цей позов підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства судом, який видав виконавчий документ.
      Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.
      Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Віднесення судового спору до тієї чи іншої юрисдикції залежить від сукупності умов, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства. Такими умовами, зокрема, є: суб'єктний склад сторін, предмет спору та характер спірних правовідносин. Крім того, такою умовою може бути пряма вказівка в законіна вид судочинства, в порядку якого розглядається визначена категорія справ.
      На час відкриття виконавчого провадження N 48139462 чинним був Закон України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження", статтею 1 якого визначалося, що виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      На час прийняття оскаржуваної постанови державного виконавця від 23 березня 2017 року набрав чинності Закон N 1404-VIII.
      Відповідно до пунктів 6, 7 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 1404-VIII рішення, які виконувалися органами державної виконавчої служби до набрання чинності цим Законом, продовжують виконуватися цими органами до настання підстав для завершення виконавчого провадження. Виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.
      За нормами статті 2 вказаного Закону (тут і далі - у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) виконавче провадження здійснюється з дотриманням засад, зокрема забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.
      Згідно зі статтею 1 Закону N 1404-VІІІвиконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій, визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      За змістом пункту 5 частини першої статті 3 Закону N 1404-VIII примусовому виконанню відповідно до цього Закону підлягають постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанови державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанови приватних виконавців про стягнення основної винагороди.
      Відповідно до пункту 15 частини першої статті 39 Закону N 1404-VIII виконавче провадження підлягає закінченню у разі якщо коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна (за виконавчим документом про звернення стягнення на заставлене майно), недостатньо для задоволення вимог стягувача - заставодержателя, а також якщо майно, яке є предметом іпотеки, передано іпотекодержателю або придбано ним відповідно до вимог Закону України "Про іпотеку" за виконавчим документом про звернення стягнення на майно, яке є предметом іпотеки.
      Частиною третьою статті 40 Закону N 1404-VIII передбачено, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.
      Отже, у разі закінчення виконавчого провадження з підстави, передбаченої пунктом 15 частини першої статті 39 Закону N 1404-VIII, державний виконавець виносить постанову про стягнення виконавчого збору не пізніше наступного робочого дня з дня закінчення виконавчого провадження. Тобто, така постанова виноситься після закінчення виконавчого провадження.
      З матеріалів позовної заяви вбачається, що оскаржувана постанова про стягнення з ОСОБА_3 виконавчого збору винесена державним виконавцем в один день із постановою про закінчення виконавчого провадження, що не суперечить наведеним вище положенням частини третьої статті 40 Закону N 1404-VIII. При цьому, виходячи з приписів вказаного Закону, винесенню державним виконавцем постанови про стягнення виконавчого збору передувало винесення вказаною посадовою особою постанови про закінчення виконавчого провадження N 48139462.
      Згідно із частиною другою статті 74 Закону N 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
      Відповідно до частини першої статті 181 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      Аналіз наведених правових положень у сукупності з обставинами цієї справи дають підстави для висновку, що спір з приводу оскарження постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, прийнятої під час дії Закону N 1404-VIII, підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, було видано виконавчий документ, що знаходився на примусовому виконанні у державного виконавця.
      Аналогічну правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі N 127/9870/16-ц та від 20 вересня 2018 року у справі N 821/872/17.
      За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково для продовження розгляду.
      Відповідно до частини першої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      Оскільки судами попередніх інстанцій постановлено ухвали, які перешкоджають подальшому провадженню у справі, з порушенням норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з направленням матеріалів позовної заяви до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 356, 359 КАС України, ВеликаПалата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.
      2. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 квітня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 01 червня 2017 року скасувати, а матеріали позовної заяви направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Золотніков
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.М. Ситнік
      О.Р. Кібенко О.С. Ткачук
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      31 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 158/534/16-а
      Провадження N 11-835апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О.Б.,
      суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до Відділу державної виконавчої служби Ківерцівського районного управління юстиції у Волинській області (далі - відділ ДВС) про визнання дій державного виконавця неправомірними та скасування постанов
      за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 лютого 2017 року (у складі колегії суддів Глушка І.В., Большакової О.О., Макарика В.Я.),
      УСТАНОВИЛА:
      1 березня 2016 року ОСОБА_3 звернувся до адміністративного суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив визнати неправомірними дії головного державного виконавця відділу ДВС Котельчук Н.С., а також визнати неправомірними та скасувати його постанови:
      - від 12 травня 2015 року про накладення штрафів у сумі 170 грн та 340 грн у виконавчих провадженнях N 45604617 та N 45604909 на ОСОБА_3;
      - від 7 грудня 2015 року про відкриття виконавчих проваджень N 49582617 та N 49582276 з приводу стягнення з ОСОБА_3 по 170 грн штрафу та виконавчих проваджень N 49582717 та N 49582355 щодо стягнення з нього штрафу по 340 грн;
      - від 7 грудня 2015 року про відкриття виконавчих проваджень N 49582512 та N 49581375 щодо стягнення з ОСОБА_3 виконавчого збору в сумі 680 грн.
      Ківерцівський районний суд Волинської області постановою від 5 грудня 2016 року позов задовольнив.
      У ході розгляду справи суд установив таке.
      Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 22 травня 2014 року ОСОБА_3 зобов'язано:
      - усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_5 земельною ділянкою, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом звільнення частини земельної ділянки площею 0,0165 га, а саме 5,07 м від поворотної точки А по межі БА, відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 21 листопада 2012 року;
      - знести частину господарської споруди (гаража для сільгосптехніки), що розташована в межах частини самовільно зайнятої земельної ділянки площею 0,0165 га на АДРЕСА_1.
      На підставі зазначеного судового рішення головний державний виконавець відділу ДВС Котельчук Н.С. 25 листопада 2014 року відкрила виконавчі провадження із зазначенням терміну самостійного виконання рішення до 2 грудня 2014 року.
      Перевірку виконання судового рішення було здійснено 24 квітня 2015 року, у ході якої з'ясовано, що самостійно ОСОБА_3 воно не виконане. Боржнику було повторно надано строк для самостійного виконання рішення до 5 травня 2015 року.
      27 квітня 2015 року головним державним виконавцем відділу ДВС Котельчук Н.С. винесено постанови про накладення на ОСОБА_3 в обох виконавчих провадженнях 170 грн штрафу за невиконання судового рішення у встановлений державним виконавцем строк без поважних причин.
      Цього ж дня державний виконавець виніс постанови про стягнення з ОСОБА_3 680 грн виконавчого збору у згаданих виконавчих провадженнях.
      Проведеною 8 травня 2015 року перевіркою встановлено, що ОСОБА_3 не виконав дій на виконання судового рішення.
      У зв'язку із цим 12 травня 2015 року головним державним виконавцем відділу ДВС Котельчук Н.С. винесено постанови про накладення на ОСОБА_3 штрафу в розмірі 340 грн в обох виконавчих провадженнях.
      4 грудня 2015 року винесено постанови про закінчення виконавчих проваджень.
      7 грудня 2015 року зазначеним державним виконавцем відкрито виконавчі провадження: N 49582512 та N 49581375 про стягнення з ОСОБА_3 по 680 грн виконавчого збору, N 49582617 та N 49582276 про стягнення з ОСОБА_3 на користь держави штрафу по 170 грн. N 49582717 та N 49582355 про стягнення з ОСОБА_3 штрафу по 340 грн.
      Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_3 не був у змозі самостійно виконати згадане вище рішення суду про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, оскільки для цього (встановлення кутів та поворотів на місцевості, а також для встановлення відповідної площі за вказаними у рішеннях межах) потрібен відповідний спеціаліст.
      При цьому такого спеціаліста (представника відділу Держгеокадастру Ківерцівського району Волинської області) на виконання рішення суду було вперше залучено за постановою державного виконавця лише 24 листопада 2015 року на 3 грудня 2015 року, який на вказану дату не прибув.
      Таким чином, на думку суду першої інстанції, ОСОБА_3 був позбавлений права на самостійне добровільне виконання рішення, тому оскаржувані постанови державного виконавця винесені з порушенням вимог ЗаконуУкраїни від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 606-XIV).
      Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 23 лютого 2017 року постанову суду першої інстанції скасував, провадження у справі закрив на підставі чинного на той час пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Не погодившись з ухвалою суду апеляційної інстанції, ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, в якій просить її скасувати та залишити в силі постанову суду першої інстанції, оскільки вважає, що оскаржувана ухвала суду постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права.
      Так, скаржник посилається на те, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору та накладення штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів незалежно від того, судом якої юрисдикції, вони видані.
      Дослідивши в межах, визначених частиною першою статті 341 КАС (у редакції, чинній на час здійснення касаційного перегляду), наведені в касаційній скарзі доводи щодо порушення судом апеляційної інстанції правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      З установлених судами обставин убачається, що предметом перевірки у цій справі на відповідність вимогам Закону N 606-XIV є дії та рішення державного виконавця щодо стягнення виконавчого збору та штрафів, учинені та прийняті у виконавчих провадженнях, відкритих на виконання ухваленого в цивільній справі рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 22 травня 2014 року про зобов'язання позивача усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою та зобов'язання його знести частину споруди.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      На час звернення ОСОБА_3до суду з цим позовом та його розгляду судами частиною першою статті 181 КАС було визначено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      Аналогічну норму закріплено в частині першій статті 287 КАС у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      Тобто, якщо законом було установлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ.
      Інший порядок судового оскарження, у тому числі коло учасників цього оскарження, було визначено розділом VII "Судовий контроль за виконанням судових рішень" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) та Законом N 606-XIV.
      Відповідно до частини четвертої статті 82 зазначеного Закону рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ.
      За приписами статті 383 ЦПК сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.
      Скарга на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ (частина друга статті 384 ЦПК).
      Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК з особливостями, встановленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дії або бездіяльність якої оскаржуються.
      За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 387 ЦПК).
      На час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій набрав чинності Закон України від 2 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII).
      Положення зазначеного Закону, зокрема й частини другої статті 74, якою надано справо сторонам, іншим учасникам та особам оскаржувати постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанови приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, набрали чинності 5 жовтня 2016 року.
      Таким чином спори про оскарження постанов державних виконавців щодо стягнення виконавчого збору, накладення штрафів відносяться до юрисдикції адміністративних судів з 5 жовтня 2016 року.
      Відповідно до пункту 10 розділу XIII Закону N 1404-VІІІскарги на рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, подані в установленому законом порядку до набрання чинності цим Законом, розглядаються у строки та порядку, що діяли до набрання чинності цим Законом.
      Спірні правовідносини у цій справі виникли у грудні 2015 року, а позивач звернувся до суду у березні 2016 року, коли діяли норми, за якими юрисдикція адміністративних судів не поширювалась на публічно-правові спори про оскарження дій та рішень органів державної виконавчої служби у виконавчих провадженнях щодо виконання рішень, ухвалених за правилами ЦПК.
      Таким чином оскарження ОСОБА_3зазначених у його позовній заяві постанов державного виконавця та розгляд таких скарг мав відбуватися за правилами цивільного судочинства судом цивільної юрисдикції.
      Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що в грудні 2015 року ОСОБА_3 подавав аналогічний адміністративний позов до Волинського окружного адміністративного суду, який ухвалою від 21 грудня 2015 року відмовив у відкритті провадження у справі, вказавши на те, що цей спір має розглядатися судом, який ухвалив рішення у порядку цивільного судочинства.
      У зв'язку із цим ОСОБА_3 в порядку ЦПК подав скаргу до Ківерцівського районного суду, який ухвалою від 29 грудня 2015 року, залишеною без змін апеляційним судом, відмовив у відкритті провадження за скаргою, пославшись на те, що оскарження постанов державного виконавця щодо стягнення виконавчого збору та штрафу має здійснюватися до суду адміністративної юрисдикції.
      Тому ОСОБА_3 і подав цей позов саме в порядку КАС до місцевого суду як адміністративного.
      Як указує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), у пункті 1 статті 6 Конвенції закріплено "право на суд" разом з правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 21 лютого 1975 року у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" ("Golder v. the United Kingdom"), заява N 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 17 січня 2012 року у справі "Станєв проти Болгарії" ("Stanev v. Bulgaria"), заява N 36760/06, § 230).
      Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
      ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі "Буланов та Купчик проти України", заяви N 7714/06 та N 23654/08), в якому встановлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності в заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників усупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ указав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27, 28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 рокуу справі "Андрієвська проти України" (заява N 34036/06), в якому визнано порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України, який відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13, 14, 23, 25-26); рішення від 17 січня 2013 року у справі "Мосендз проти України" (заява N 52013/08), в якому визнано, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі "Шестопалова проти України" (заява N 55339/07), у якому зроблено висновок, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)).
      З огляду на викладене та враховуючи неодноразове звернення ОСОБА_3 за вирішенням цього спору до судів як адміністративної, так і цивільної юрисдикцій, які зрештою спрямували його саме до адміністративного суду, постановлення судом апеляційної інстанції у цій справі ухвали про закриття провадження поставило під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.
      Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що непослідовність національного суду створила ОСОБА_3 перешкоди у реалізації права на судовий захист і з огляду на наведену вище аргументацію доходить висновку, що цей спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
      Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС (у чинній редакції) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      Таким чином, ухвала Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 лютого 2017 року підлягає скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
      Щодо вимог скарги ОСОБА_3 про залишення в силі постанови суду першої інстанції Велика Палата Верховного Суду зазначає, що вони не підлягають задоволенню, оскільки прийняття відповідного рішення можливе лише в разі апеляційного перегляду такої постанови по суті, який у цій справі не відбувся у зв'язку із закриттям провадження у справі з процесуальних підстав.
      Керуючись статтями 345, 349, 359 КАС (у чинній редакції), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
      2. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 лютого 2017 року скасувати.
      3. Справу за позовом ОСОБА_3 до Відділу державної виконавчої служби Ківерцівського районного управління юстиції у Волинській області про визнання дій державного виконавця неправомірними та скасування постановнаправити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська