• ×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

      Only 75 emoji are allowed.

    ×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

    ×   Your previous content has been restored.   Clear editor

    ×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Обзор содержит информацию, в частности, о:
      - подведомственность дел по спорам о взыскании задолженности по кредитным договорам;
      - подведомственность дел об оспаривании решений третейских судов и о выдаче приказа на принудительное исполнение решений третейских судов;
      - подсудности дел об обжаловании решений третейских судов и о выдаче приказа на принудительное исполнение решений третейских судов;
      - основания для отмены решений третейских судов и для выдачи приказов на принудительное исполнение решений третейских судов.
      https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/Ogljad_rishen_tret.pdf
      Огляд судової практики розгляду ВС справ щодо оскарження рішень третейських судів і про видачу наказів на їх примусове виконання за період з 01.01.2018 по 31.05.2019.pdf
    • By ЮліяВолодимирівна
      Друзі, прошу Вашої поради. Отримана ухвала про відкриття судового провадження третейським судом. Позов подав Приватбанк , відповідач-1 юридична особа якій був встановлений кредитний ліміт, відповідач-2 поручитель - звичайна фізична особа. В Умовах згаданих позивачем між банком і клієнтом існує третейське застереження, а по договору поруки між банком та поручителем відсутнє третейське застереження. Банк просить стягнути заборгованість солідарно, але я так розумію, що вирішувати питання щодо відповідальності поручителя має суд загальної юрисдикції.Зрозуміло, що кредит не споживчий і поручитель не є споживачем. Порадьте, що краще зараз вчинити? Подати клопотання про закриття провадження на підставі відсутності третейської угоди між позивачем та відповідачем-2?
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 грудня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 755/11648/15-ц
      Провадження N 14-336цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      заявник - Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк"),
      заінтересовані особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "Укрсоцбанк" на ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 10 лютого 2016 року у складі судді Катющенка В.П. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 20 квітня 2016 року у складі колегії суддів Панченка М.М., Побірченко Т.І., Барановської Л.В.
      у цивільній справі за заявою ПАТ "Укрсоцбанк" про видачу виконавчого листа,
      УСТАНОВИЛА:
      У червні 2015 року ПАТ "Укрсоцбанк" звернулося до суду із заявою про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2015 року у справі за позовом ПАТ "Укрсоцбанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, яким стягнуто заборгованість за кредитним договором станом на 04 лютого 2015 року на користь ПАТ "Укрсоцбанк": солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_4 у розмірі 2 187 392,99 грн та з ОСОБА_3 у розмірі 1 491 646,15 грн. а також третейський збір у розмірі 22 273,93 грн та 3 226,07 грн відповідно.
      Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 10 лютого 2016 року у задоволенні заяви ПАТ "Укрсоцбанк" відмовлено.
      Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції керувався тим, що ця справа не підвідомча третейському суду, оскільки відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України від 11 травня 2004 року N 1701-IV "Про третейські суди" (далі - Закон N 1701-IV) третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки); кредит наданий в іноземній валюті (доларах США), тому зазначений спір також не підвідомчий третейським судам.
      При цьому місцевий суд посилався на правовий висновок Верховного Суду України у постанові від 21 жовтня 2015 року в справі N 6-831цс15.
      Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 20 квітня 2016 року ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 10 лютого 2016 року залишено без змін.
      Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що справа не підвідомча третейським судам, оскільки незалежно від предмета та підстав спору, а також незважаючи на те, хто звернувся з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон N 1023-XII); грошові кошти за спірним кредитним договором видавалися в іноземній валюті, зокрема у доларах США, тому ця справа не може розглядатися в приватному порядку - третейськими судами, оскільки наявна значна концентрація суспільно-значимих публічних елементів.
      При цьому апеляційний суд також послався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постановах від 21 жовтня 2015 року у справі N 6-831цс15 та 11 листопада 2015 року у справі N 6-1716цс15.
      У травні 2016 року ПАТ "Укрсоцбанк" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Наведені у касаційній скарзі доводи
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди помилково вважали, що цей спір не підвідомчий третейським судам, оскільки вони не можуть розглядати спори про захист прав споживачів, а не будь-які спори за участю споживача. У зазначеному випадку спір виник про захист прав банку; судами не враховано, що позов пред'явлений не тільки до позичальника, а й до поручителя, який не є споживачем послуг банку.
      Крім того, заявник вважає, що правові висновки Верховного Суду України, на які послалися суди, суперечать Закону N 1701-IV, оскільки суд застосував до цивільно-правових відносин деякі узагальнюючі поняття публічного права, які не мають правового визначення, тому суди мають право відступити від них з одночасним наведенням відповідних мотивів.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
      У лютому 2018 року вказану справу передано до Верховного Суду.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 травня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 04 липня 2018 рокусправу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п'яту статті 403 та підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України.
      Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив, що у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі N 6-831цс15 суд зробив правовий висновок, що норми закону щодо регулювання обігу іноземної валюти в Україні, зокрема і проведення грошових розрахунків валютними цінностями, мають публічну основу, переслідують публічний інтерес і спрямовані на досягнення результату, необхідного в публічних цілях для задоволення публічних потреб - забезпечення стабільності української грошової одиниці - гривні.
      Наявність у правовідносинах щодо проведення розрахунку за договором кредиту, наданого в іноземній валюті, такої концентрації суспільно-значимих публічних елементів не дозволяє віднести такі спори до спорів суто приватного характеру між приватними особами, які можуть розглядатися в приватному порядку - третейськими судами.
      Аналіз зазначеного правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України, свідчить про те, що третейськими судами не можуть розглядатися справи, що стосуються правовідносин за кредитними договорами, якщо кредит виданий в іноземній валюті, оскільки всі такі кредитні договори мають елементи публічно-правового характеру.
      Колегія суддів Верховного Суду вважає, що є підстави для відступлення від висновку, викладеного у наведеній вище постанові Верховного Суду України, вказуючи на те, що правовідносини, які виникають щодо споживчих кредитних договорів, укладених між фізичною особою та банком, незважаючи на валюту кредитування, в якій такий кредит виданий (у гривні чи в іноземній валюті), регулюються нормами Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), мають цивільно-правовий характер, стосуються визначеного кола осіб, тому не можна вважати, що всі правовідносини, що виникають з кредитних договорів, наданих в іноземній валюті, відносяться до публічно-правових.
      Також вказує, що правова природа споживчого кредитування визначається договірними відносинами, що виникають між рівними особами, а не особами у порядку підкорення, а саме між позичальником (фізичною особою) та кредитодавцем (особою, яка має право здійснювати діяльність у сфері споживчого кредитування), з приводу надання позичальнику коштів на умовах строковості, платності та повернення для задоволення його особистих, сімейних, побутових потреб, не пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності.
      Крім того, до позичальника може застосовуватися як цивільно-правова, так і інші види юридичної відповідальності, а не публічно-правові зобов'язання.
      Наслідками невиконання споживачем своїх обов'язків може бути розірвання договору, одностороння відмова від зобов'язання, відшкодування збитків, сплата неустойки, втрата застави, а також сплата 3 % річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.
      Отже, особливий суб'єктний склад, цільова спрямованість та наявність спеціальних способів захисту дає змогу дійти висновків про те, що відносини споживчого кредитування є предметом регулювання чинного законодавства України про захист прав споживачів, а не публічно-правового права, при цьому сторони, укладаючи кредитний договір, маючи необхідний обсяг цивільної дієздатності, досягаючи згоди з усіх істотних умов договору, у тому числі валюти кредитування, діють вільно та на власний розсуд, беруть виключно на себе визначені договором права та обов'язки, тобто відповідають перед іншою стороною договору особисто, тому такі правовідносини мають суто цивільно-правовий, приватний характер та не можуть бути віднесені до таких, які мають публічно-правове значення, що торкаються публічно значимих відносин за наявності лише єдиної ознаки - видачі кредиту в іноземній валюті.
      Таким чином, спори щодо виконання таких кредитних договорів повинні розглядатися у приватному порядку - третейськими судами, за відсутності інших, передбачених Законом N 1701-IV, заборон.
      Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного судудійшла висновку про необхідність передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цієї справи та відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Суди встановили, що 23 квітня 2008 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 44.29-48-497/I, відповідно до умов якого банк надає позичальнику кредит на інвестування в будівництво трикімнатної квартири в сумі 134 989,00 доларів США зі сплатою 13,5 % річних з кінцевим терміном повернення коштів до 23 квітня 2033 року.
      На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором між ПАТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_4 укладено договір поруки N 44.02-13-505/I.
      За пунктом 6.2 зазначеного договору в разі, якщо сторони не дійдуть згоди зі спірних питань шляхом переговорів, сторони, керуючись статтею 5 Закону N 1701-IV, домовляються про те, що спір розглядається одноособово третейським суддею Ярошовцем В.М. Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків. У разі неможливості розгляду спору вказаним третейським суддею спір розглядається третейським суддею Мороз О.А. або Білоконем Ю.М. у черговості, вказаній у цьому пункті. У разі якщо спір не може бути розглянутий визначеними в цьому пункті суддями, суддя призначається головою Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків відповідно до чинного регламенту вказаного третейського суду.
      Аналогічне положення міститься й у пункті 4.2 договору поруки.
      Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2015 року позов ПАТ "Укрсоцбанк" задоволено частково. Ухвалено стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ "Укрсоцбанк" заборгованість за кредитним договором у сумі 2 187 392,99 грн. а також стягнути окремо з ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 491 646,15 грн. Крім того, ухвалено стягнути з відповідачів на користь ПАТ "Укрсоцбанк" третейський збір.
      У червні 2015 року ПАТ "Укрсоцбанк" звернулося до суду із заявою про видачу виконавчого листа на підставі вищевказаного рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2015 року.
      Відмовляючи ПАТ "Укрсоцбанк" у задоволенні заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що рішення третейського суду прийняте за наслідками вирішення спору, який не був йому підвідомчий відповідно до закону, в тому числі й з огляду на концентрацію в ньому суспільно-значимих публічних елементів у зв'язку з наявністю правовідношення щодо проведення розрахунку за договором кредиту, наданого в іноземній валюті.
      Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
      Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
      Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.
      Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі N 6-831цс15, з огляду на таке.
      У постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі N 6-831цс15, від викладеного в якій правового висновку Касаційний цивільний суд бажає відступити, зазначено, що рішення третейського суду постановлене у справі щодо проведення розрахунку за укладеним резидентами кредитним договором, предметом якого була іноземна валюта - долар США.
      Порядок здійснення на території України розрахунків в іноземній валюті регулюється Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі - Декрет), який установлює режим здійснення валютних операцій на території України, визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства та його норми спрямовані на регулювання порядку проведення розрахунків іноземною валютою, мають імперативний характер, вони вкрай обмежують свободу резидентів при здійсненні таких розрахунків.
      Статтею 16 Декрету встановлено фінансові санкції, які застосовуються до резидентів, винних у порушенні правил валютного регулювання.
      Згідно з частиною першою статті 16 Декрету незаконне використання валютних цінностей як засобу платежу тягне адміністративну відповідальність (стаття 162 Кодексу України про адміністративні правопорушення).
      Верховним Судом України вказано, що зазначені правові норми щодо регулювання обігу іноземної валюти в Україні, зокрема і проведення грошових розрахунків валютними цінностями, мають публічну основу, переслідують публічний інтерес і спрямовані на досягнення результату, необхідного в публічних цілях для задоволення публічних потреб - забезпечення стабільності української грошової одиниці - гривні, у зв'язку із чим зроблено правовий висновок, що наявність у правовідношенні щодо проведення розрахунку за договором кредиту, наданого в іноземній валюті, такої концентрації суспільно-значимих публічних елементів не дозволяє віднести такі спори до спорів суто приватного характеру між приватними особами, які можуть розглядатися в приватному порядку - третейськими судами.
      За змістом статей 1, 2, 6 Закону N 1701-IV підвідомчість справ, які можуть бути вирішені в рамках третейського судочинства, обмежена сферою приватного права.
      Так, у статті 1 Закону N 1701-IV вказано, що він регулює порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб. До третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.
      У статті 2 цього Закону наведені нижче терміни вживаються у такому значенні:
      третейський суд - недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин;
      сторони третейського розгляду (далі - сторони) - позивач та відповідач.
      Позивачами є фізичні та юридичні особи, що пред'явили позов про захист своїх порушених чи оспорюваних прав або охоронюваних законом інтересів.
      Відповідачами є фізичні та юридичні особи, яким пред'явлено позовні вимоги.
      Також у статті 3 Закону N 1701-ІV визначено завдання третейського суду, яким є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних чи юридичних осіб шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону.
      У пункті 14 статті 6 Закону N 1701-IV зазначено, що справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки) не підлягають розгляду третейськими судами.
      Тобто, до компетенції третейських судів входить вирішення спорів, що виникають між приватними особами, за виключенням окремих категорій, прямо передбачених Законом N 1701-IV, з питань, які не торкаються публічно значимих відносин.
      За частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
      Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).
      Статтею 629 ЦК України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
      За змістом статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
      Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
      У статті 524 ЦК України передбачено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
      Відповідно до частини третьої статті 533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
      Таким законом є зазначений Декрет.
      Заборони на використання валюти як платіжного засобу Декрет не передбачає.
      Отже, за своєю суттю кредитний договір є результатом точної, досягнутої раніше сторонами домовленості в цивільному обігу про порядок взаємовідносин щодо надання та повернення грошових коштів, де перераховані всі права і обов'язки сторін, в тому числі чітко визначено його ціну, порядок розрахунків, терміни виконання умов й інші необхідні елементи, тобто породжує цивільно-правові наслідки для сторін, що виключає віднесення правовідносин до публічно-правових.
      Це підтверджується і спеціальними нормами, що регулюють правовідносини позики та кредиту.
      Відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
      За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
      Зокрема, у пунктах 1.1, 1.1.1 кредитного договору сторони погодили, що кредитор зобов'язується надати позичальнику грошові кошти саме в сумі 134 989,00 доларів США, а останній у свою чергу, зобов'язується щомісячно (до 23 числа) сплачувати в рахунок погашення кредиту 1 594,00 долари США.
      Таким чином, на етапі узгодження предмета і умов кредитного договору позичальник та кредитор як рівноправні сторони у правовідносинах та суб'єкти приватного права, діючи вільно, на власний розсуд визначили його істотну умову (ціну договору) у виді грошової одиниці певної держави (іноземна валюта), що згідно зі статтями 192, 533 ЦК України може використовуватися як засіб розрахунку в Україні, тобто є об'єктом цивільних прав. Тому проведення грошових розрахунків за кредитним договором чи їх нездійснення згідно з умовами такого договору, незалежно від валюти кредитування, свідчить, що такі правовідносини мають суто цивільно-правовий, приватний характер та не можуть бути віднесені до таких, які мають публічно-правове значення, є публічно значимі відносини за наявності лише єдиної ознаки - визначення засобу платежу в іноземній валюті.
      За викладених обставин Велика Палата Верховного Суду відступає від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі N 6-831цс15.
      Разом з тим місцевий суд і суд апеляційної інстанції, пославшись на правовий висновок Верховного Суду України у постанові від 11 листопада 2015 року у справі N 6-1716цс15, правильно зазначили, що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і під час виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону N 1701-IV, незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки цим Законом України від 03 лютого 2011 року N 2983-VI від 03 лютого 2011 року "Про внесення зміни до статті 6 Закону України "Про третейські суди" щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам" виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
      Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що визначення, права та обов'язки споживачів урегульовано у Законі N 1023-XII.
      У Преамбулі Закону N 1023-XII зазначено, що він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
      У пункті 22 статті 1 Закону N 1023-XII у цьому Законі терміни вживаються в такому значенні: споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
      Також визначена сфера дії цього Закону у частині першій статті 1-1: цей Закон регулює відносини між споживачами товарів (крім харчових продуктів, якщо інше прямо не встановлено цим Законом), робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг.
      Отже, якщо договір, у тому числі кредитний, укладений на задоволення особистих потреб фізичної особи і не пов'язаний з підприємницькою діяльністю такої фізичної особи чи виконанням ним обов'язків як найманим працівником, такий договір є споживчим і наявність судового спору щодо цього договору не впливає на його характер, як споживчого, відтак і сам спір у будь-якому випадку стосується прав сторони договору, як споживача, а вирішення такого спору, незалежно від його ініціатора, має ґрунтуватися та враховувати і вимоги Закону N 1023-XII.
      Тобто незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону N 1023-XII.
      За викладених обставин суди попередніх інстанцій зробили обґрунтований висновок про відсутність правових підстав для видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2015 року у частині стягнення із позичальника ОСОБА_3 на користь ПАТ "Укрсоцбанк" заборгованості за кредитним договором.
      Однак Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з висновками судів попередніх інстанцій в частині вирішення питання про видачу виконавчого листа на виконання рішення третейського суду про стягнення кредитних коштів із поручителя ОСОБА_4 з таких підстав.
      Споживачем, права якого захищаються на підставі Закону N 1023-XII, є лише громадянин (фізична особа), котрий придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. У Законі урегульовані відносини саме споживача.
      Частиною першою статті 11 Закону N 1023-XII визначено, що між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.
      У частинах першій, другій статті 553 ЦК України визначено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі.
      Відповідно до частин першої, другої статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
      Зазначені норми розміщені у § 1 Загальні положення про забезпечення виконання зобов'язання Глави 49 Забезпечення виконання зобов'язання Книги п'ятої Зобов'язальне право ЦК України. Можна зробити висновок, що договір поруки є додатковим, акцесорним зобов'язанням, який забезпечує належне виконання основного зобов'язання та виникає і існує лише за умови існування основного. Тобто не є споживчим договором, а сторона такого договору не є споживачем, оскільки вказаний договір не направлений на задоволення потреб поручителя.
      Оскільки поручитель ОСОБА_4 є стороною акцесорного зобов'язання, не є споживачем і Законом N 1023-XII не передбачено поширення на сторони акцесорних договорів його положень, то висновки місцевого суду та суду апеляційної інстанції про неможливість розгляду вимог до поручителя не ґрунтуються на законі, а тому судові рішення судів попередніх інстанцій в цій частині на підставі статей 409, 411 ЦПК України підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд.
      Велика Палата Верховного Суду при розгляді вказаної справи зробила такі висновки.
      У статті 1 Закону N 1701-IV вказано, що цей Закон регулює порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб. До третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.
      Згідно з пунктом 14 статті 6 Закону N 1701-IV справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки) не підлягають розгляду третейськими судами.
      Тобто до компетенції третейських судів входить вирішення спорів, що виникають між приватними особами, за виключенням окремих категорій, прямо передбачених Законом N 1701-IV, з питань, які не торкаються публічно значимих відносин.
      Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі N 6-831цс15.
      У статті 524 ЦК України передбачено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
      Відповідно до частини третьої статті 533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
      Таким законом є вказаний Декрет.
      Заборони на використання валюти як платіжного засобу Декрет не передбачає.
      У частині другій статті 1054 ЦК України зазначено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
      Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
      За своєю суттю кредитний договір є результатом точної, досягнутої раніше сторонами домовленості в цивільному обігу про порядок взаємовідносин щодо надання та повернення грошових коштів, де перераховані всі права і обов'язки сторін, в тому числі чітко визначено його ціну, порядок розрахунків, терміни виконання умов й інші необхідні елементи, тобто породжує цивільно-правові наслідки для сторін, що виключає віднесення правовідносин до публічно-правових.
      Якщо на етапі узгодження предмета і умов кредитного договору позичальник та кредитор як рівноправні сторони у правовідносинах та суб'єкти приватного права, діючи вільно, на власний розсуд визначили його істотну умову (ціну договору) у виді грошової одиниці певної держави (іноземна валюта), що згідно зі статтями 192, 533 ЦК України може використовуватися як засіб розрахунку в Україні, тобто є об'єктом цивільних прав, проведення грошових розрахунків за кредитним договором чи їх нездійснення згідно з умовами такого договору, незалежно від валюти кредитування, свідчить, що такі правовідносини мають суто цивільно-правовий, приватний характер.
      Якщо договір, у тому числі кредитний, укладений на задоволення особистих потреб фізичної особи і не пов'язаний з підприємницькою діяльністю такої фізичної особи чи виконанням ним обов'язків як найманим працівником, такий договір є споживчим і наявність судового спору щодо цього договору не впливає на його характер, як споживчого, відтак і сам спір у будь-якому випадку стосується прав сторони договору, як споживача, а його вирішення, незалежно від ініціатора судового розгляду, має ґрунтуватися та враховувати і вимоги Закону N 1023-XII.
      Тобто незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону N 1023-XII.
      Велика Палата Верховного Суду підтримала правовий висновок Верховного Суду України у постанові від 11 листопада 2015 року у справі N 6-1716цс15, та зазначила, що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і під час виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону N 1701-IV, незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки цим Законом України від 03 лютого 2011 року N 2983-VI "Про внесення зміни до статті 6 Закону України "Про третейські суди" щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам" виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
      Відповідно до вимог 553 ЦК України договір поруки є додатковим, акцесорним зобов'язанням, який забезпечує належне виконання основного зобов'язання та виникає і існує лише за умови існування основного, забезпеченого договору, яким у даному випадку є кредитний договір. Акцесорний договір не є споживчим договором, а сторона такого договору не є споживачем, оскільки вказаний договір не направлений на задоволення особистих потреб поручителя.
      Вимоги пункту 14 статті 6 Закону N 1701-IV щодо обмеження компетенції третейських судів не поширюється на спори, що виникають з акцесорних договорів навіть за умови, якщо такими договорами забезпечено виконання зобов'язання за споживчим договором.
      Керуючись статтями 259, 263, 400, 402, 403, 409, 410, 411, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" задовольнити частково.
      Ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 10 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 20 квітня 2016 року в частині відмови у задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2015 року про стягнення з ОСОБА_4 на користь Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" заборгованості за кредитним договором - скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      В іншій частині ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 10 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 20 квітня 2016 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      О.С. Золотніков І.В. Саприкіна
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      Справа № 755/3157/17
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      "19" листопада 2018 р.
      Дніпровський районний суд м. Києва в складі:
      головуючої судді Арапіної Н.Є.
      з секретарем Рудь Н.В.
      за участі
      представників позивача ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3
      представників відповідача Таран М.В., Андрейківа О.В.,
      розглянувши в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Києва цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (реституції), та зустрічною позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів, -
      в с т а н о в и в:
      Позивач ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (реституції). Свої вимоги мотивував тим, що 04 лютого 2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" та позивачем було укладено Договір про фінансовий лізинг № 00009437. В грудні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" звернулось до Бердянського міськрайонного суду Запорізької області із позовною заявою до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості та збитків за договором про фінансовий лізинг. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року відмовлено у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна", оскільки було встановлено нікчемність спірного правочину. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року залишено без змін. Просить застосувати реституцію та привести сторони у положення, що існувало до підписання договору про фінансовий лізинг №00009437 від 04 лютого 2014 року стягнувши з відповідача 127 174,59 грн.; стягнути судовий збір.
      Позивачем подано заяву про збільшення позовних вимог, відповідно до якої позивач остаточно просить застосувати реституцію та привести сторони у положення, що існувало до підписання договору про фінансовий лізинг № 00009437 від 04 лютого 2014 року, стягнувши з відповідача 302 678,32 грн.; стягнути судовий збір.
      Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 02 березня 2017 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі.
      10 липня 2017 року ухвалою суду прийнято зустрічну позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (реституції). Зустрічні вимоги мотивовано тим, що 04 лютого 2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" та позивачем було укладено Договір про фінансовий лізинг № 00009437, відповідно до умов якого відповідач зобов'язався передати позивачу транспортний засіб типу VW Caddy GP Kombi 1.6 L TDI, 2013 року випуску, шасі № НОМЕР_3, двигун № НОМЕР_1, а позивач зобов'язався прийняти об'єкт лізингу та сплатити суму коштів за договором. Вартість об'єкту лізингу, яка погоджена сторонами, становить еквівалент 26 828,57 доларів США. Відповідно до звіту № 818 про оцінку транспортного засобу станом на 25 вересня 2015 року ринкова вартість транспортного засобу типу VW Caddy GP Kombi 1.6 L TDI, 2013 року випуску, шасі № НОМЕР_3, двигун № НОМЕР_1 становить у розмірі 322 240,86 грн., що еквівалентно 15 012,76 доларів США. Отже, за період користування позивачем транспортним засобом його вартість зменшилася та становить 11 815,81 доларів США (25 828,57 - 15 012,76), що еквівалентно у розмірі 307 514,67 грн. У зв'язку з чим просить стягнути з ОСОБА_6 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» грошові кошти у розмірі 307 514,67 грн., а також судові витрати.
      27 липня 2018 року ухвалою суду у задоволенні клопотання представника позивача ОСОБА_6 - ОСОБА_8 про закриття провадження у справі за зустрічною позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів відмовлено.
      27 липня 2018 року ухвалою суду підготовче провадження у справі закрито та призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.
      19 листопада 2018 року розгляд справи закінчено ухваленням рішення по суті вимог.
      Позивач в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Представництво інтересів здійснювали ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3
      Представник позивача ОСОБА_3 підтримав позовні вимоги. Дав пояснення, аналогічні викладеним у позові. Зустрічні позовні вимоги не визнав. Пояснив, що звіт про оцінку автомобіля зроблено через 7 днів після вилучення автомобіля у позивача, тому не відображає дійсну вартість автомобіля на момент вилучення.
      Представник позивача ОСОБА_1 підтримав пояснення представники позивача ОСОБА_3
      Представник відповідача Таран М.В. пояснив, що первісний позов не підлягає задоволенню через пропуск строку позовної давності - три роки. Договір є нікчемним з моменту укладення - 04 лютого 2017 року, тому позивач звернувся до суду 21 лютого 2017 року з пропуском строку позовної давності. Щодо зустрічних позовних вимог, то автомобіль знаходився у позивача в користуванні, тому повернути зобов»язаний в первісному стані, тобто новий автомобіль. Фінансові втрати Лізингодавця складають з різниці ринкової вартості автомобіля на теперішній час та вартості автомобіля на день повернення.
      Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні фактичні обставини та відповідні правовідносини.
      04 лютого 2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" та позивачем було укладено Договір про фінансовий лізинг № 00009437, за яким відповідач зобов'язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу у користування майно, а саме, транспортний засіб типу VW Caddy GP Kombi 1.6 L TDI, 2013 року випуску, шасі № НОМЕР_3, двигун № НОМЕР_1, а позивач зобов'язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами договору (а.с.39, 40-51, 52-26, том 1).
      Позивач просить застосувати реституцію та привести сторони у положення, що існувало до підписання договору про фінансовий лізинг № 00009437 від 04 лютого 2014 року, стягнувши з відповідача грошові кошти в розмірі 127 174,59 грн.
      Позивач в обґрунтування вимог зазначив, що рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року встановлено нікчемність спірного правочину.
      На підтвердження позовних вимог позивачем надано рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області про відмову у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості та збитків, та про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про визнання недійсними окремих умов договору, яке набрало законної сили (а.с.242-245, 246-248, 249-250, 251-255, том 1), квитанції про сплату грошових коштів на користь відповідача, відповідно до договору про фінансовий лізинг № 00009437 від 04 лютого 2017 року на загальну суму 127174,59 грн. (а.с.146-201, том 1).
      Згідно зі ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
      Судом встановлено, що рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області договір про фінансовий лізинг № 00009437 від 04 лютого 2014 року визнано нікчемним.
      Факт отримання Товариством з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» грошових коштів у розмірі 127 174,59 грн. сторонами не заперечується, натомість, підтверджується квитанціями, які долучено до матеріалів справи.
      Отже, у зв»язку з визнанням договору лізингу недійсним з моменту укладення, лізингодавець зобов'язаний повернути лізингоодержувачу сплачені ним лізингові платежі на виконання умов договору.
      Представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог, оскільки позивачем пропущено строк позовної давності.
      Частинами першою, п'ятою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
      Відповідно до ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
      Відповідно до ч.ч.3, 4 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, сплив позовної давності є підставою для відмови у позові.
      Однак суд з урахуванням дати рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області, яким встановлено нікчемність спірного правочину - 13 квітня 2016 року, та дати звернення до суду з позовною заявою - 21 лютого 2017 року, приходить висновку, що позивачем не було пропущено строк позовної давності.
      З огляду на викладене, позовні вимоги в частині стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" на користь ОСОБА_6 грошових коштів у розмірі 127 174 грн. 59 коп. підлягають задоволенню повністю.
      Крім того, позивачем заявлено позовні вимоги про стягнення з відповідача відсотків за користування безпідставно набутими грошовими коштами у розмірі 175 503,73 грн.
      Позивач в обґрунтування позовних вимог про стягнення відсотків посилається на користування відповідачем безпідставно набутими грошовими коштами за нікчемним правочином.
      Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (ч. 1 ст. 1212 ЦК України).
      У разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу) (ч. 2 ст. 1214 ЦК України).
      За користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (ст. 536 ЦК України).
      Судом встановлено, що між сторонами виникли договірні відносини. Той факт, що договір укладено у формі, яка не відповідає вимогам закону, не свідчить про те, що він не є укладеним.
      У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно потерпілому.
      Тому у задоволенні позовних вимог про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" на користь ОСОБА_6 відсотків за користування безпідставно набутими грошовими коштами у розмірі 175 503,73 грн., слід відмовити.
      Відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів.
      Підставою для задоволення зустрічних позовних вимог відповідачем зазначено про відшкодування вартості майна, яке перебувало у користуванні позивача з використанням грошового еквіваленту в іноземній валюті.
      На підтвердження позовних вимог відповідачем надано звіт № 818 про оцінку транспортного засобу від 25 вересня 2015 року, відповідно до якого станом на 25 вересня 2015 року ринкова вартість транспортного засобу типу VW Caddy GP Kombi 1.6 L TDI, 2013 року випуску, шасі № НОМЕР_3, двигун № НОМЕР_1 становить у розмірі 322 240,86 грн., що еквівалентно 15 012,76 доларів США (а.с.105-110, том 1).
      Реституція передбачає приведення сторін до того стану, у якому вони перебували до укладення правочину, тому Лізингоодержувач зобов'язаний повернути лізингодавцю майно, а саме об'єкт лізингу, яким він користувався у первісному стані.
      Оскільки повернення об'єкта лізингу, яким протягом певного часу користувалися, у первісному стані є неможливим, лізингоодержувач повинен відшкодувати його вартість.
      Представник відповідача наполягав на відшкодуванні вартості майна з використанням грошового еквіваленту в іноземній валюті.
      Відповідно до ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
      Крім того, згідно з частинами 1, 2 ст. 533 ЦК України, грошове зобов'язання має бути виконано у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
      Згідно з частиною третьою статті 533 ЦК України використання іноземної валюти як засобу платежу при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається лише у випадку, передбаченому законом.
      Гривня є законним платіжним засобом на території України (частина перша стаття 192 ЦК України).
      Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України).об»єкту лізингу майна у разі повернення у грошовому еквіваленті в іноземній валюті.
      Однак договором не передбачено відшкодування вартості майна при поверненні з використанням грошового еквіваленту в іноземній валюті.
      Для визначення фінансових втрат лізингодавця відповідачем проведено оцінку майна та відповідно до звіту визначено ринкову вартість об'єкта лізингу у розмірі 322 240,86 грн.
      Разом з тим, відповідно до договору про фінансовий лізинг № 90023291 від 04 лютого 2014 року вартість об'єкту лізингу - VW Caddy GP Kombi 1.6 L TDI, 2013 року випуску становить у розмірі 234 749,99 грн.
      Порівнюючи вартість об'єкту лізингу при укладанні договору фінансового лізингу та при складанні звіту щодо визначення ринкової вартості на момент відшкодування, судом не встановлено прямих грошових збитків.
      Тому з урахуванням викладеного у задоволенні зустрічних позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів слід відмовити повністю.
      Відповідач просить про стягнення судових витрат, які складаються з витрат на правничу допомогу.
      Згідно ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
      Згідно ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
      Відповідно до ч.2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов»язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові на позивача.
      У зв'язку з відмовою в задоволенні зустрічних позовних вимог судові витрати, які складаються з витрат на правничу допомогу, стягненню не підлягають.
      Керуючись ст.ст. 216, 257, 261, 267, 536, 1048, 1212, 1214 ЦК України, Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", п. 47 Постанови Пленуму Верховного суду України № 10 від 17 жовтня 2014 року «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах», ст.ст. 12, 13, 76, 81, 89, 133, 141, 142, 247, 259, 263, 264-265, 273, 353 ЦПК України, суд -
      в и р і ш и в:
      Позовні вимоги ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (реституції) задовольнити частково.
      Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна", ідентифікаційний код 35571472, місцезнаходження за адресою: 02152, пров П.Тичини, 1-в, оф. «В», м. Київ, на користь ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1, грошові кошти у розмірі 127 174 (сто двадцять сім тисяч сто сімдесят чотири) грн. 59 коп.
      В решті позовних вимог ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (реституції) відмовити.
      У задоволенні зустрічних позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів відмовити повністю.
      Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. 
      Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення.
      Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
      Повний текст рішення складено 29 листопада 2018 року.
      Суддя Н.Є.Арапіна
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/78241933