Постановление БП-ВС о гражданской юрисдикции трудового спора с уполномоченным лицом ФГВФЛ

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 липня 2018 року

м. Київ

Справа N 521/11503/15-ц

Провадження N 14-238цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В.С.,

судді-доповідача Ситнік О.М.,

суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідачі: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), уповноважена особа Фонду на ліквідацію Акціонерного товариства "Фінростбанк" (далі - уповноважена особа Фонду; АТ "Фінростбанк" відповідно),

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 30 березня 2017 року в складі колегії суддів Драгомерецького М.М., Черевка П.М., Громіка Р.Д.,

у справі за позовом ОСОБА_3 до Фонду, уповноваженої особи Фонду про визнання наказу про звільнення незаконним, стягнення грошової компенсації, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,

УСТАНОВИЛА:

У липні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що наказом уповноваженої особи Фонду від 25 червня 2015 року N 54-К його звільнено з посади начальника юридичного відділу з 30 червня 2015 року за пунктом 2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Вважав звільнення незаконним, таким, що проведено всупереч вимогам частини другої статті 39-1 КЗпП України та з порушенням частини третьої статті 53 Закону України від 14 жовтня 2014 року N 1700-VII "Про запобігання корупції".

Просив визнати наказ уповноваженої особи Фонду про його звільнення незаконним, а також стягнути з Фонду грошову компенсацію у розмірі шестимісячного середнього заробітку, що складає 71 999,46 грн. середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 615,38 грн та 20 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

У грудні 2016 року уповноважена особа Фонду звернулася до суду першої інстанції із заявою про закриття провадження у справі з підстав недотримання правил предметної юрисдикції.

Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 12 грудня 2016 року у задоволенні клопотання уповноваженої особи Фонду про закриття провадження у справі відмовлено.

Суд першої інстанції керувався тим, що спір є трудовим, виконувана ОСОБА_3 робота не є публічною службою, а тому спірні трудові правовідносини підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 30 березня 2017 року скасовано ухвалу Малиновського районного суду м. Одеси від 12 грудня 2016 року, провадження у справі закрито, роз'яснено позивачу право на звернення із заявленим позовом до господарського суду для його розгляду в порядку господарського судочинства.

Ухвала апеляційного суду обґрунтована тим, що суд першої інстанції, аналізуючи вимоги статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) не врахував, що господарським судам підвідомчі, зокрема, справи про стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника. Апеляційний суд керувався правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14, відповідно до якого на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Відповідні спори мають розглядатися за правилами господарського судочинства, про що безпосередньо зазначено в мотивувальній частині постанови суду.

У квітні 2017 року ОСОБА_3 звернувся з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 30 березня 2017 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Доводи, наведені в касаційній скарзі

ОСОБА_3 зазначив, що закриваючи провадження у справі, апеляційний суд не врахував ухвалу Апеляційного суду Одеської області у цій справі від 03 березня 2016 року, в якій зроблено висновок про відсутність правових підстав для закриття провадження у справі. Крім того, відносно АТ "Фінростбанк" жодний господарський суд справу про банкрутство не порушував, а процедуру ліквідації банку як неплатоспроможного розпочав Фонд і на час подання касаційної скарги вона не завершена, тому відсутні підстави для застосування статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 06 липня 2017 року - справу призначено до судового розгляду.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

19 квітня 2018 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ передав касаційну скаргу ОСОБА_3 разом з матеріалами справи до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга має бути задоволена з огляду на таке.

Питання стосовно юрисдикційності спору урегульовано у ЦПК України у редакції, чинній на час вчинення вказаних процесуальних дій.

Це правило закріплене як у частині третій статті 2 названого Кодексу, так і частині третій статті 3 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, щодо здійснення провадження у цивільних справах відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Тому тут і далі застосовуються норми ЦПК та ГПК України у редакції, чинній на час звернення ОСОБА_3 з позовом та вчинення процесуальних дій судами першої та апеляційної інстанцій.

Позовна заява ОСОБА_3 надійшла до суду 16 липня 2015 року, ухвала про відмову у закритті провадження у справі постановлена Малинівським районним судом м. Одеси 12 грудня 2016 року, а ухвала Апеляційного суду Одеської області про закриття провадження у справі - 30 березня 2017 року.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядали в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

За вимогами статті 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Згідно з частиною першою статті 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів; державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України; прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави; Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до пунктів 2, 7 частини першої статті 12 ГПК України господарським судам підвідомчі, зокрема: справи про банкрутство; справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.

З мотивувальної частини оскаржуваної ухвали апеляційного суду вбачається, що судом надано переваги нормам Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII), як такого, що регулює спірні правовідносини. Разом з тим суд навів вимоги Закону України від 07 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки та банківську діяльність" (далі - Закон N 2121-III) та Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI).

Керуючись зазначеною нормою, апеляційний суд зробив висновок, що справа за позовом ОСОБА_3 до Фонду, уповноваженої особи Фонду про визнання наказу про звільнення незаконним, зобов'язання виплатити компенсацію, збитки за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди - має розглядатися в порядку господарського судочинства.

Такі висновки суду є помилковими.

При визначенні юрисдикційності спору необхідно встановити склад сторін, обсяг позовних вимог та визначити, норми якого із наведених Законів регулюють спірні правовідносини.

Згідно з частиною першою статті 1 Закону N 2343-XII банкрутство - це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Згідно зі статтею 9 зазначеного Закону справи про банкрутство розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, визначених цим Законом. За частиною третьої статті 2 ГПК України господарський суд порушує справи про банкрутство за письмовою заявою будь-кого з кредиторів, боржника.

Відповідно до статті 12 Закону N 2343-XII у разі відсутності підстав для відмови у прийнятті або для повернення заяви про порушення справи про банкрутство господарський суд приймає заяву до розгляду, про що не пізніше п'яти днів з дня її надходження виносить ухвалу.

У частинах першій, шостій статті 16Закону N 2343-XII закріплено, що перевірка обґрунтованості вимог заявника, а також з'ясування наявності підстав для відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство здійснюються господарським судом у підготовчому засіданні, яке проводиться в порядку, передбаченому цим Законом. За наслідками розгляду заяви про порушення справи про банкрутство та відзиву боржника господарський суд виносить ухвалу, зокрема, про відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство.

Згідно з частиною п'ятнадцятою статті 16 Закону N 2343-XII з моменту відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство пред'явлення конкурсними та забезпеченими кредиторами вимог до боржника та їх задоволення може відбуватися лише у порядку, передбаченому цим Законом, та в межах провадження у справі про банкрутство; пред'явлення поточними кредиторами вимог до боржника та їх задоволення може відбуватися у випадку та порядку, передбачених цим Законом.

Можна зробити висновок, що застосування частини четвертої статті 10 Закону N 2343-XII про те, що суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, можливо лише у випадку прийняття відповідним господарським судом заяви про порушення справи про банкрутство, винесення ухвали про відкриття провадження у справі про банкрутство.

У даному випадку відповідач, який заявив клопотання про закриття провадження у справі, не надав жодних доказів про існування справи про банкрутство АТ "Фінростбанк". Тому підстав для застосування вимог Закону N 2343-XII, та розглядати справу за правилами ГПК України не вбачається.

Разом з тим при розгляді питання про юрисдикційність спору необхідно проаналізувати норми Закону N 4452-VI, які є спеціальними при вирішенні питання про неплатоспроможність банку.

Відповідно до пункту 8 частини першої статті 1 Закону N 4452-VI неплатоспроможний банк - банк, щодо якого Національний банк України прийняв рішення про віднесення до категорії неплатоспроможних у порядку, передбаченому Законом N 2121-III.

Визнання банку неплатоспроможним та виведення його з ринку (у тому числі ліквідація) у порядку Закону N 4452-VI відрізняється від процедури визнання банку банкрутом та застосування ліквідаційної процедури в порядку Закону N 2343-XII.

Заходи щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку здійснює спеціальна юридична особа публічного права - Фонд (частина друга статті 3 Закону N 4452-VI), який має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду в один із способів, визначених статтею 39 Закону N 4452-VI (пункт 2 частини першої статті 2 цього Закону).

Відповідно до частини п'ятої статті 34 Закону N 4452-VI під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вчиняти дії, передбачені планом врегулювання.

Згідно з вимогами частини першої статті 36 цього Закону з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.

Згідно з частиною другою статті 37 зазначеного Закону Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, установлених цим Законом.

Наслідки початку процедури ліквідації банку передбачені у статті 46 Закону N 4452-VI. Частина друга вказаної статті передбачає, що з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв'язку з ліквідацією банку.

А у частині першій статті 48 зазначеного Закону вказано, що Фонд безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду з дня початку процедури ліквідації банку здійснює, зокрема, такі повноваження: здійснює повноваження органів управління банку; здійснює заходи щодо задоволення вимог кредиторів; звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю.

У даному випадку позивач оскаржує трудовий договір, укладений між ним та уповноваженою особою Фонду, оформлений відповідним наказом, та просить визнати наказ про його звільнення у зв'язку із закінченням строку трудового договору.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що уповноважена особа Фонду у частині реалізації своїх повноважень щодо банку, до якого застосовано тимчасову адміністрацію, виконує повноваження органу управління останнього, оскільки після призначення тимчасової адміністрації керівництво банку втрачає свої повноваження.

Таким чином, у спорах, пов'язаних зі звільненням працівників, у тому числі прийнятих на роботу для забезпечення процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку чи його ліквідації, застосуванню підлягають норми Закону N 4452-VI, які є спеціальними.

Із матеріалів справи вбачається, що з 16 липня 2014 року у АТ "Фінростбанк" рішенням виконавчої дирекції Фонду від 15 липня 2014 року N 55 запроваджена тимчасова адміністрація Фонду строком на 3 місяці до 16 жовтня 2014 року з призначенням уповноваженої особи Фонду Волкова О.Ю.

Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 16 жовтня 2014 року N 113 розпочата процедура ліквідації банку строком на 1 рік по 16 жовтня 2015 року включно.

17 жовтня 2014 року уповноваженою особою Фонду видано наказ від N 1/1 про скорочення штату працівників у зв'язку з ліквідацією банку.

Наказом уповноваженої особи Фонду від 10 грудня 2014 року N 276-К звільнено ОСОБА_3 з посади директора юридичного управління на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв'язку зі скороченням чисельності працівників.

24 грудня 2014 року ОСОБА_3 прийнято на посаду директора юридичного відділу на період з 24 грудня 2014 року по 31 березня 2015 року на підставі наказу уповноваженої особи Фонду від 24 грудня 2014 року N 359-К.

Наказом уповноваженої особи Фонду від 31 березня 2015 року N 21-К продовжено термін дії строкового трудового договору з ОСОБА_3 до 30 червня 2015 року включно.

Наказом уповноваженої особи Фонду від 25 червня 2015 року N 54-К ОСОБА_3 звільнено з 30 червня 2015 року з посади начальника юридичного відділу у зв'язку з закінченням строку трудового договору (пункт 2 частини першої статті 36 КЗпП України).

Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновок суду апеляційної інстанції про те, що позовна заява ОСОБА_3 підлягає розгляду в порядку господарського судочинства не відповідає вимогам як статті 15 ЦПК України, так і статтям 1, 2, 12 ГПК України з огляду на суб'єктний склад та зміст правовідносин, оскільки відносно АТ "Фінростбанк" жодний господарський суд справу про банкрутство не порушував, процедуру ліквідації банку як неплатоспроможного розпочав Фонд відповідно до вимог Закону N 4452-VI, норми якого є спеціальними.

До суду звернулася фізична особа з позовом до Фонду та його уповноваженої особи з вимогами, що стосуються порушення її трудових прав, тобто спір є приватноправовим і відповідно до суб'єктного складу має розглядатись у порядку цивільного судочинства.

Оскільки висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є помилковим, то відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України ухвала суду апеляційної інстанції не може вважатися законною й обґрунтованою, підлягає скасуванню, а справа - поверненню до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Розгляд справи не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 30 березня 2017 року скасувати.

Справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко

С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко

В.В. Британчук Л.І. Рогач

Д.А. Гудима І.В. Саприкіна

В.І. Данішевська О.С. Ткачук

О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич

О.Р. Кібенко О.Г. Яновська

Лобойко Л.М.

[ANTIRAID]

Большая палата указала, что уполномоченное лицо Фонда в части реализации своих полномочий в отношении банка, в который введена временная администрация, выполняет полномочия органа управления последнего, поскольку после назначения временной администрации руководство банка теряет свои полномочия. Таким образом, в спорах, связанных с увольнением работников, в том числе принятых на работу для обеспечения процедуры вывода неплатежеспособного банка с рынка или его ликвидации, применению подлежат нормы Закона N 4452-VI "О системе гарантирования вкладов физических лиц", которые являются специальными.

В суд обратилось физическое лицо с иском к Фонду и его уполномоченному лицу с требованиями, касающимися нарушения его трудовых прав, то есть спор есть частноправовым и в соответствии с субъективным составом должен рассматриваться в порядке гражданского судопроизводства.