ANTIRAID

Постановление БП-ВС о гражданской юрисдикции спора по обжалованию распоряжений райадминистрации по передаче земель в аренду

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 голос

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 серпня 2018 року

м. Київ

Справа N 623/2207/16-а

Провадження N 11-604апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Золотнікова О.С.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2017 року (судді Бершов Г.Є., Ральченко І.М., Катунов В.В.) у справі N 623/2207/16-а за позовом ОСОБА_3 до Ізюмської районної державної адміністрації Харківської області (далі - РДА), треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - ГУ Держгеокадастру), ОСОБА_4, про визнання бездіяльності протиправною й зобов'язання вчинити певні дії та

ВСТАНОВИЛА:

У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до РДА, у якому з урахуванням заяви про зміну позовних вимог просив:

- визнати протиправною бездіяльність РДА щодо відмови у внесенні змін до розпорядження від 13 грудня 2011 року N 432;

- зобов'язати відповідача розглянути заяву позивача про внесення змін до пункту 1 розпорядження РДА від 13 грудня 2011 року N 432 (зі змінами, внесеними розпорядженням РДА від 02 березня 2012 року N 58) у частині зазначення площі земельної ділянки резервного фонду сільськогосподарського призначення сільськогосподарських угідь державної власності, розташованих за межами населених пунктів Бражківської сільської ради Ізюмського району Харківської області;

- визнати протиправним та скасувати розпорядження РДА від 28 листопада 2013 року N 395 "Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності" (т. 1, а. с. 216 - 220).

На обґрунтування позову ОСОБА_3 зазначив, що на підставі розпорядження відповідача від 13 грудня 2011 року N 432 землевпорядною організацією було розроблено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної форми власності ОСОБА_3 Цільове призначення земельної ділянки - для ведення фермерського господарства на території Бражківської сільської ради Ізюмського району Харківської області" (далі - проект). 22 грудня 2014 року державним кадастровим реєстратором Управління Держземагентства в Ізюмському районі Харківської області прийнято рішення N РВ-6300386882014 про відмову у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру, зокрема відмовлено в реєстрації проекту із зазначенням про невідповідність електронного документа установленим вимогам, а саме накладення ділянки НОМЕР_1 на 97,77 відсотків. Позивачу стало відомо, що на підставі технічної документації із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності по Бражківській сільській раді Ізюмського району Харківської області, розробленої за дозволом відповідача від 05 серпня 2013 року N 279 "Про надання дозволу на проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності" та затвердженої розпорядженням від 28 листопада 2013 року N 395 "Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності", була сформована та зареєстрована у Державному земельному кадастрі земельна ділянка НОМЕР_1, площа якої на 97,77 відсотків накладається на земельну ділянку, на яку позивачу надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою і яка фактично перебувала у його користуванні. На думку позивача, земельна ділянка НОМЕР_1 сформована та зареєстрована з порушенням вимог законодавства, а також його прав та законних інтересів.

Ізюмський міськрайонний суд Харківської області постановою від 14 серпня 2017 року позов задовольнив частково. Суд зобов'язав РДА розглянути заяву ОСОБА_3 про внесення змін до пункту 1 розпорядження РДА від 13 грудня 2011 року N 432 (зі змінами, внесеними розпорядженням РДА від 02 березня 2012 року N 58) у частині зазначення площі земельної ділянки резервного фонду сільськогосподарського призначення сільськогосподарських угідь державної власності, розташованих за межами населених пунктів Бражківської сільської ради Ізюмського району Харківської області, визнавши протиправною відмову в розгляді такої заяви. У задоволенні інших позовних вимог суд відмовив.

Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 15 листопада 2017 року постанову Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 14 серпня 2017 року скасував, а провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Суд роз'яснив позивачу, що цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Не погодившись із ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2017 року, ОСОБА_3у касаційній скарзі зазначив, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до постановлення незаконної ухвали, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. На думку скаржника, вказана справа підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки предметом перевірки вказаного позову є не правомірність волевиявлення однієї зі сторін стосовно розпорядження землею та передачі відповідного права власності щодо неї, а правомірність здійснення суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій на основі законодавства щодо формування та реєстрації земельної ділянки. На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу до апеляційного суду для продовження розгляду.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

28 грудня 2017 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 09 січня 2018 року відкрив касаційне провадження у справі, а ухвалою від 16 травня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 01 червня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників на 29 серпня 2018 року згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України.

29 січня 2018 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду надійшли відзиви на касаційну скаргу від ГУ Держгеокадастру та ОСОБА_5 як представника третьої особи - ОСОБА_4

У відзиві на касаційну скаргу ГУ Держгеокадастру зазначило, що рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з погляду його законності, а вимога про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло цивільне право й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 Цивільного кодексу України та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення такої позовної вимоги є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема й права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень. На підставі викладеного ГУ Держгеокадастру просить відмовити в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_3

ОСОБА_5 як представник третьої особи ОСОБА_4 у відзиві на касаційну скаргу вказала, що ОСОБА_3 протягом декількох років користувався земельною ділянкою без достатніх правових підстав, отримуючи неправомірну вигоду, натомість ОСОБА_4 відповідно до цільового призначення земельної ділянки створив фермерське господарство, є законним землекористувачем, з яким належним розпорядником укладено договір оренди, право користування зареєстровано згідно з чинним законодавством. У зв'язку з викладеним представник третьої особи просить залишити оскаржуване судове рішення без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_3 - без задоволення.

12 липня 2018 року до ВеликоїПалати Верховного Суду надійшла відповідь ОСОБА_3 на відзив ГУ Держгеокадастру, у якій позивач зазначив, що у відзиві не спростовано викладених у касаційній скарзі тверджень та аргументів стосовно суті оскаржуваного рішення. Позовні вимоги не містять способів захисту речових прав, що свідчить про відсутність цивільно-правових відносин у предметі оспорюваного рішення та приватного інтересу позивача.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, відзивів ГУ Держгеокадастру та представника третьої особи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги.

Суди попередніх інстанцій установили, що розпорядженням РДА від 13 грудня 2011 року N 432 надано дозвіл ОСОБА_3 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (для подальшої передачі в оренду) площею 83,6 га ріллі за рахунок земель резервного фонду сільськогосподарського призначення сільськогосподарських угідь державної власності, розташованих за межами населених пунктів Бражківської сільської ради Ізюмського району Харківської області, для ведення фермерського господарства.

Розпорядженням РДА від 02 березня 2012 року N 58 були внесені зміни у розпорядження N 432 в частині зазначення площі земельної ділянки, а саме площу 83,6 га замінено на 85,3447 га.

Фактичне користування позивачем спірною земельною ділянкою підтверджується актами встановлення (визначення) втрат бюджету Ізюмського району Харківської області від ненадходження коштів за фактичне землекористування від 04 червня 2014 року та 01 квітня 2015 року, складеними районною робочою групою з питань раціонального та ефективного використання земель, запобігання порушенням земельного законодавства та роз'яснювальної роботи щодо земельної реформи.

На підставі технічної документації із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності по Бражківській сільській раді Ізюмського району Харківської області, розробленої за дозволом відповідача від 05 серпня 2013 року N 279 "Про надання дозволу на проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності" та затвердженої розпорядженням РДА від 28 листопада 2013 року N 395 "Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності", була сформована та зареєстрована у Державному земельному кадастрі земельна ділянка НОМЕР_1 (реєстраційний номер НОМЕР_2), площа якої на 97,77 відсотків накладається на земельну ділянку, щодо якої позивачу надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою.

Наказом ГУ Держгеокадастру від 02 грудня 2015 року N 4048-СГ надано в оренду ОСОБА_4 земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення площею 84,0554 га з кадастровим номером НОМЕР_1 (реєстраційний номер НОМЕР_2) для ведення фермерського господарства.

Позивач 30 червня 2016 року повторно звернувся до відповідача із заявою про передачу йому в оренду спірної земельної ділянки шляхом унесення змін до розпорядження РДА від 13 грудня 2011 року N 432.

Листом РДА від 29 липня 2016 року за N 01-22/1795 позивачу надано відповідь про неможливість внесення відповідних змін та подальшої передачі йому спірної земельної ділянки.

Вважаючи, що земельна ділянка з кадастровим номером НОМЕР_1 сформована та зареєстрована з порушенням вимог чинного законодавства, позивач звернувся до суду з указаним адміністративним позовом.

Закриваючи провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до РДА про визнання бездіяльності протиправною й зобов'язання вчинити певні дії, Харківський апеляційний адміністративний суд виходив з того, що між сторонами у справі виник спір про право власності на земельну ділянку (користування та розпорядження земельною ділянкою), тобто право цивільне, тому зазначений спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим указаний висновок суду апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом, направленим на поновлення порушеного відповідачем права користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення державної власності із цільовим призначенням - для ведення фермерського господарства, розташованою на території Бражківської сільської ради Ізюмського району Харківської області. Отже, цей позов подано на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин.

Крім того, з матеріалів справи убачається, що наказом ГУ Держгеокадастру від 02 грудня 2015 року N 4048-СГ надано в оренду ОСОБА_4 для ведення фермерського господарства земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення площею 84,0554 га з кадастровим номером НОМЕР_1 (реєстраційний номер НОМЕР_2). При цьому між ОСОБА_4 та ГУ Держгеокадастру укладено договір оренди вказаної земельної ділянки від 17 червня 2016 року, який зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 22 червня 2016 року.

За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття оскарженого судового рішення) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Ураховуючи, що цей позов направлено на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин, а також беручи до уваги факт існування договору оренди на спірну земельну ділянку, укладеного між ГУ Держгеокадастру та третьою особою у справі ОСОБА_4, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим, оскільки поглинається спором про право, а тому має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства.

Крім того, внесення змін до розпорядження РДА від 13 грудня 2011 року N 432 (зі змінами, внесеними розпорядженням РДА від 02 березня 2012 року N 58) у частині зазначення площі земельної ділянки резервного фонду сільськогосподарського призначення сільськогосподарських угідь державної власності, розташованих за межами населених пунктів Бражківської сільської ради Ізюмського району Харківської області, й визнання протиправним та скасування розпорядження РДА від 28 листопада 2013 року N 395 "Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності" не призведе до поновлення прав ОСОБА_3, адже договір оренди на спірну земельну ділянку, укладений між ГУ Держгеокадастру та ОСОБА_4 залишиться чинним, а тому поновити своє порушене право щодо користування вказаною земельною ділянкою позивач може виключно шляхом звернення до суду в порядку цивільного судочинства.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2018 року (справа N 11-300апп18 (N 816/619/15-а)).

При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Оскільки оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції прийнято з додержанням норм процесуального права, а правових висновків цього суду скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

2. Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.С. Золотніков

Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко

С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко

В.В. Британчук Л.І. Рогач

Д.А. Гудима І.В. Саприкіна

В.І. Данішевська О.С. Ткачук

О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич

В.С. Князєв О.Г. Яновська

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Большая палата указала, что учитывая, что этот иск направлен на восстановление прав истца в сфере земельных отношений, а также принимая во внимание факт существования договора аренды на спорный земельный участок, заключенного между ГУ Держгеокадастру и третьим лицом по делу, этот спор не является публично-правовым, поскольку поглощается спором о праве, а потому должен решаться судами по правилам гражданского судопроизводства.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 серпня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 807/719/15
      Провадження N 11-665апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача ОСОБА_2,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 як представника ОСОБА_4 на постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2016 року (суддя Рейті С.І.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2016 року (у складі колегії суддів Каралюса В.М., Затолочного В.С., Матковської З.М.) у справі за позовом ОСОБА_5 до реєстратора Комунального підприємства Ужгородської міської ради Закарпатської області "Бюро технічної інвентаризації м. Ужгорода" (далі - реєстратор), Комунального підприємства Ужгородської міської ради Закарпатської області "Бюро технічної інвентаризації м. Ужгорода" (далі - КП Ужгородської міськради "БТІ м. Ужгорода"), треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_6, про визнання протиправним та скасування запису про державну реєстрацію права користування,
      УСТАНОВИЛА:
      У квітні 2015 року ОСОБА_5 звернулася до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовом до реєстратора, КП Ужгородської міськради "БТІ м. Ужгорода", треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_6, у якому з урахуванням зміни позовних вимог, просила визнати неправомірним та скасувати запис N 22000 від 25 грудня 2004 року в частині державної реєстрації права користування приміщенням горища за третіми особами у справі.
      Закарпатський окружний адміністративний суд постановою від 29 лютого 2016 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2016 року, позов задовольнив. Визнав протиправним та скасував запис, внесений до реєстру прав власності на нерухоме майно в частині користування ОСОБА_7 та ОСОБА_6 (власники квартири N 2 "в" на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді) приміщенням горища площею 98,0 кв. м
      Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, керувався тим, що реєстратором було порушено процедуру здійснення державної реєстрації права користування нежитловим приміщенням, яка передбачена Законом України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV), оскільки зареєстроване за третіми особами право користування на спірне нерухоме майно відноситься до допоміжних приміщень і є спільною власністю співвласників багатоквартирного будинку.
      У червні 2016 року ОСОБА_4 через свого представника звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просила скасувати постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2016 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки вважає, що цей спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ОСОБА_4 зазначає, що у цій справі виник спір про право, що свідчить про непідвідомчість спору адміністративному суду.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 22 червня 2016 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі -КАС України викладено в новій редакції.
      Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України
      (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 20 червня 2018 року згадану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення першої та апеляційної інстанцій з підстави порушення правил предметної юрисдикції.
      Згідно із ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду встановила наступне.
      Судами встановлено, що позивачка ОСОБА_5 та треті особи: ОСОБА_4 і ОСОБА_6, є співвласниками багатоквартирного будинку за адресою: м. Ужгород, вул. Підгірна, 18.
      На підставі рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради Закарпатської області від 28 листопада 2002 року N 361 між ОСОБА_7 та Товариством з обмеженою відповідальністю "Підзамок"
      (далі - ТОВ "Підзамок") 09 грудня 2002 року укладено договір найму жилого приміщення, яким ОСОБА_7 передано в користування квартиру N 2 на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді, а відповідно до п. 7 акта здачі - приймання зазначеної квартири в його користування передано також приміщення горища.
      З листа виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 21 серпня 2015 року N 1851/03-18 вбачається, що в червні 2003 року проведено упорядкування нумерації квартир у вказаному будинку, в результаті чого квартирі N 2 на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді присвоєно номер 2 "в".
      24 жовтня 2003 року між ОСОБА_7 і ТОВ "Підзамок" укладено договір найму квартири N 2 "в" на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді із передачею у користування приміщення горища площею 98,0 кв. м
      05 листопада 2003 року ОСОБА_7 та ОСОБА_6, скориставшись правом, передбаченим ст. 65-1 Житлового кодексу Української РСР (придбання громадянами займаних ними жилих приміщень у приватну власність) на підставі рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради, набули у спільну сумісну власність квартиру N 2 "в" на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді, про що видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно N 275.
      Згідно з витягом з реєстру права власності на нерухому майно N 6184414 від 12 січня 2005 року в описі об'єкта нерухомості зазначено, що у користуванні власників квартири N 2 "в" на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді є приміщення підвалу - площею 7,1 кв. м та горища - площею 98,0 кв. м
      27 серпня 2004 року ОСОБА_7 помер, а його дружина ОСОБА_4 згідно зі свідоцтвом про право на спадщину від 02 серпня 2005 року отримала у спадок 1/2 квартири N 2 "в" на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді, яка складається з 2-х кімнат та має у користуванні приміщення підвалу - площею 7,1 кв. м та горища - площею 98,0 кв. м
      Вважаючи дії реєстратора від 25 грудня 2004 року щодо реєстрації за ОСОБА_7 та ОСОБА_6 права користування приміщенням горища протиправними й такими, що вчинені без згоди інших співвласників квартир на вул. Підгірній 18 в м. Ужгороді та всупереч вимогам Закону N 1952-IV та Закону України від 19 червня 1992 року N 2482-XII "Про приватизацію державного житлового фонду" (далі - Закон N 2482-XII), ОСОБА_5 звернулася до суду із цим адміністративним позовом.
      Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом).
      Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Справою адміністративної юрисдикції в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України).
      Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких була перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.
      Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії.
      Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Водночас приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
      Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, визначив спір у цій справі як публічно-правовий.
      Однак, Велика Палата Верховного Суду не погоджується із зазначеними висновками з огляду на таке.
      За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
      Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на думку особи, рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
      Порушуючи питання про визнання неправомірним та скасування запису про державну реєстрацію права користування приміщенням горища третіми особами, ОСОБА_5 обґрунтовує свої вимоги тим, що у реєстратора в порушення вимог Закону N 1952-IV не було законних підстав для реєстрації за третіми особами права користування спірним нежитловим приміщенням без письмової згоди всіх співвласників багатоквартирного будинку за адресою: м. Ужгород, вул. Підгірна, 18, оскільки спірне нежитлове приміщення цього будинку відноситься до допоміжних приміщень і приміщень загального користування, є спільним майном усіх власників квартир зазначеного будинку, а тому такі дії реєстратора порушують права позивачки, як співвласника багатоквартирного будинку.
      Крім того, зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 781 ЦК України договір найму, укладений між ОСОБА_7 (наймач) і ТОВ "Підзамок" (наймодавець), припинився у зв'язку зі смертю наймача.
      Таким чином, вимоги про скасування запису щодо реєстрації права користування спірним нерухомим майном за третіми особами фактично спрямовані на відновлення прав позивачки у зв'язку з незаконним, на її думку, користуванням нежитловим приміщенням (горищем) третіми особами на підставі договору найму та пов'язані з намаганням ОСОБА_5 відновити своє порушене право на це майно як співвласника.
      Отже, у цій справі заявлено позов на захист приватного інтересу шляхом скасування запису про державну реєстрацію права користування третіми особами спірним нерухомим майном (приміщенням горища). Здійснення такого захисту судом напряму залежить від вирішення питання, кому саме належить право користування спірним нерухомим майном, і відповідно правомірності набуття такого права шляхом укладення договору найму цього майна.
      Засади захисту права власності, які поширюються і на правовідносини щодо права користування, регулюються ст. 386 ЦК України; право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння та захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння, - ст. 387, 391 цього Кодексу.
      Таким чином, усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном залежить від вирішення судом питання про правомірність такого права відповідно до норм житлового та цивільного законодавства, а оскаржувані дії реєстратора є лише наслідком реалізації сторонами у справі прав на спірне нерухоме майно, тобто є похідними вимогами, у зв'язку з чим, ураховуючи суб'єктний склад спірних правовідносин, така справа підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
      З огляду на наведене, ВеликаПалата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у цій справі є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки спірні правовідносини стосуються права учасників справи на об'єкт нерухомого майна, а позовні вимоги у зазначеній справі спрямовані на захист цивільного права позивачки.
      Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі N 826/12559/16.
      Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 238 та ч. 1 ст. 354 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) ухвалені в цій справі в порядку адміністративного судочинства судові рішення підлягають скасуванню, а провадження закриттю у зв'язку з неналежністю розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства.
      Ураховуючи викладене та керуючись ст. 238, 239, 345, 349, 354 - 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 як представника ОСОБА_4 задовольнити частково.
      Постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2016 року скасувати.
      Провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_5 до реєстратора Комунального підприємства Ужгородської міської ради Закарпатської області "Бюро технічної інвентаризації м. Ужгорода", Комунального підприємства Ужгородської міської ради Закарпатської області "Бюро технічної інвентаризації м. Ужгорода", треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_6, про визнання протиправним та скасування рішення - закрити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 вересня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 804/1010/17
      Провадження N 11-668апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О.Б.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Конотопського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області (далі - Управління ПФУ, Фонд відповідно) до Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - Банк) про стягнення коштів
      за касаційною скаргою Управління ПФУ на ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 8 лютого 2017 року (суддя Єфанова О.В.) та Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2017 року (у складі колегії суддів Дадим Ю.М., Уханенка С.А., Богданенка І.Ю.),
      УСТАНОВИЛА:
      У січні 2017 року Управління ПФУ звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути з Банку 1623 грн 75 коп. неповернутої пенсії, зарахованої на поточний рахунок померлої пенсіонерки ОСОБА_4
      Обґрунтовуючи позовні вимоги, Управління ПФУ зазначило, що 30 грудня 2011 року між ним та Банком укладено договір N 48 про зарахування і виплату пенсій (грошової допомоги), що фінансуються з Фонду, за умовами якого кошти, зараховані на поточний рахунок, починаючи з місяця, наступного операційного за місяцем смерті пенсіонера, підлягають поверненню Банком Фонду не пізніше наступного операційного дня надходження відомостей про смерть одержувача.
      Через поточний рахунок, відкритий у Банку виплачувалась пенсія ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1.
      5 грудня 2016 року позивач повідомив Банк про необхідність повернення пенсії згаданої особи за червень 2016 року у сумі 1714 грн 61 коп. Однак Банк повернув кошти лише в сумі 90 грн 86 коп. у межах наявного залишку коштів на поточному рахунку ОСОБА_4
      Позивач зазначив, що неповернення Банком коштів, які були зараховані на рахунок померлої пенсіонерки ОСОБА_4 не входять до складу спадщини та належать виключно Фонду, є порушенням умов вищезгаданого договору з Банком, а також Порядку виплати пенсій та грошової допомоги за згодою пенсіонерів та одержувачів допомоги через їх поточні рахунки у банках, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 1999 року N 1596.
      Дніпропетровський окружний адміністративний суд ухвалою від 8 лютого 2017 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2017 року, відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі чинного на той час пункту 1 частини першої статті 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, та роз'яснив, що на цей спір поширюється юрисдикція господарського суду.
      Управління ПФУ подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і процесуального права, просить скасувати ухвали судів першої та апеляційної інстанції, справу направити до суду першої інстанції для продовження її розгляду.
      Касаційна скарга мотивована тим, що позивач є державним органом, який реалізує управлінську функцію, і спір у цій справі є публічно-правовим, оскільки виник з приводу виконання адміністративного договору.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на нижченаведене.
      Пункт 1 частини першої статті 3 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Пунктами 4, 5 частини другої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) юрисдикцію адміністративних судів поширено на публічно-правові спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів, а також спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України.
      Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).
      Можливість суб'єкта владних повноважень бути позивачем в адміністративній справі закріплено й частиною другою статті 50 КАС у зазначеній редакції. Водночас частиною четвертою статті 50 цього Кодексу передбачено, що громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); в інших випадках, встановлених законом.
      Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції та який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. При цьому особа, яка здійснює публічно-владні управлінські функції, може ініціювати судове вирішення такого спору лише на виконання своїх повноважень увипадках, установлених законом.
      Наведене узгоджується й з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.
      Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень чи звернення такого суб'єкта до суду не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
      Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті (змісту, характеру) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Спірними у цій справі є договірні правовідносини, які не пов'язані зі здійсненням позивачем владних управлінських функцій, предметом перевірки у ній є виконання умов договору щодо порядку ведення рахунків та строків здійснення розрахункових операцій, а також можливість задоволення вимог Фонду щодо повернення коштів, зарахованих на поточний рахунок померлої особи (відсутніх на її поточному рахунку), за рахунок Банку -суб'єкта господарювання.
      Пунктом 4 частини першої статті 3 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) адміністративний договір визначено як дво- або багатосторонню угоду, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією зі сторін угоди.
      Особливості, які характеризують угоду як адміністративний договір, більш детально наведено в чинній редакції КАС, згідно з пунктом 16 частини першої статті 4 якого адміністративний договір - це спільний правовий акт суб'єктів владних повноважень або правовий акт за участю суб'єкта владних повноважень та іншої особи, що ґрунтується на їх волеузгодженні, має форму договору, угоди, протоколу, меморандуму тощо, визначає взаємні права та обов'язки його учасників у публічно-правовій сфері й укладається на підставі закону:
      а) для розмежування компетенції чи визначення порядку взаємодії між суб'єктами владних повноважень;
      б) для делегування публічно-владних управлінських функцій;
      в) для перерозподілу або об'єднання бюджетних коштів у випадках, визначених законом;
      г) замість видання індивідуального акта;
      ґ) для врегулювання питань надання адміністративних послуг.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що укладений між Управлінням ПФУ та Банком договір на зарахування і виплату пенсій не підпадає під визначення адміністративного договору.
      Отже, викладені в оскаржуваних ухвалах висновки судів про те, що ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства та поширення на неї юрисдикції господарського суду, ґрунтуються на правильному застосуванні норм права.
      За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Ураховуючи викладене, касаційну скаргу Управління ПФУ слід залишити без задоволення, а ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 8 лютого 2017 року та Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2017 року - без змін.
      Керуючись статтями 243, 341, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Конотопського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області залишити без задоволення.
      2. Ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 8 лютого 2017 року та Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна В.С. Князєв В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      22 серпня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 925/1265/16
      Провадження N 12-158 гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Бакуліної С.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи заяву Національного дендрологічного парку "Софіївка" про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 05 липня 2017 року (судді Коробенко Г.П. - головуючий, Дроботова Т.Б., Кравчук Г.А.) у справі N 925/1265/16 Господарського суду Черкаської області за позовом Міністерства оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу м. Біла Церква до Управління Держгеокадастру в Уманському районі Черкаської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Уманський національний університет садівництва та Національний дендрологічний парк "Софіївка", про визнання недійсними та скасування державних актів на право користування земельними ділянками.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У жовтні 2016 року Міністерство оборони України та Квартирно-експлуатаційний відділ м. Біла Церква заявили позов до Управління Держгеокадастру в Уманському районі Черкаської області про визнання недійсним та скасування державного акта на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ N 848395, виданого 08 лютого 2007 року Національному дендрологічному парку "Софіївка" на підставі рішення Уманської міської ради N 4.12-4/5 від 15 вересня 2006 року, і державного акта на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ N 848373, виданого 29 березня 2007 року Уманському державному аграрному університету (правонаступник - Уманський національний університет садівництва) на підставі того ж рішення Уманської міської ради.
      1.2. Позовні вимоги, з посиланням на норму статті 155 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), мотивовані тим, що пункти вказаного рішення Уманської міської ради, котрі були підставою для видачі оспорюваних актів, визнані в судовому порядку нечинними та скасовані.
      1.3. Заперечення проти позову, з посиланням на норми статті 257, частин третьої та четвертої статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), обґрунтовано пропуском позивачами строків позовної давності.
      2. Фактичні обставини справи, установлені судами
      2.1. 15 вересня 2006 року Уманська міська рада прийняла рішення N 4.12-4/5, відповідно до пунктів 1, 1.25, 3, 3.1 якого затвердила проект відведення земельної ділянки на вул. Київській, 31 у м. Умані площею 10 га та надала її у постійне користування Національному дендрологічному парку "Софіївка".
      2.2. Згідно з пунктами 1, 1.47, 3, 3.3 вказаного рішення затверджено також проект відведення земельної ділянки на вул. Київській, 33 у м. Умані площею 26 га та надано її в постійне користування Уманському державному аграрному університету.
      2.3. 08 лютого 2007 року на підставі рішення Уманської міської ради N 4.12-4/5 від 15 вересня 2006 року Національному дендрологічному парку "Софіївка" видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ N 848395.
      2.4. 29 березня 2007 року на підставі рішення Уманської міської ради N 4.12-4/5 від 15 вересня 2006 року Уманському державному аграрному університету видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ N 848373.
      2.5. Господарський суд Черкаської області рішенням від 15 вересня 2009 року у справі N 13/1887 частково задовольнив позов військового прокурора Черкаського гарнізону, визнав нечинними та скасував пункти 1, 1.25, 3, 3.1 та пункти 1, 1.47, 3, 3.3 рішення Уманської міської ради N 4.12-4/5 від 15 вересня 2006 року; у частині позовних вимог про скасування державних актів провадження у справі припинено на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на момент вирішення спору. Вказане судове рішення не оскаржувалось та набрало законної сили.
      2.6. Треті особи в справі продовжували користуватися земельними ділянками, визначеними державними актами. Листами від 16 травня 2016 року N 212 Національний дендрологічний парк "Софіївка" та від 25 квітня 2016 року N 20-06/364 Уманський державний університет садівництва повідомили Квартирно?експлуатаційний відділ м. Біла Церква про відсутність підстав вчиняти будь-які дії, пов'язані з поверненням державних актів та поверненням земельних ділянок у постійне користування останнього, що й стало підставою для звернення до суду з цим позовом.
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Господарський суд Черкаської області рішенням від 20 грудня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 21 березня 2017 року, у позові відмовив.
      3.2. Вказані судові рішення мотивовані обґрунтованістю позовних вимог з огляду на те, що пункти рішення Уманської міської ради N 4.12-4/5 від 15 вересня 2006 року, на підставі яких були видані спірні акти, визнані нечинними та скасовані в судовому порядку, проте, оскільки позивачі пропустили позовну давність, у задоволенні позовних вимог слід відмовити.
      3.3. Вищий господарський суд України постановою від 05 липня 2017 року зазначені вище постанову та рішення скасував, прийняв нове рішення про задоволення позову, визнав недійсним та скасував державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ N 848395, виданий 08 лютого 2007 року Національному дендрологічному парку "Софіївка" на підставі рішення Уманської міської ради N 4.12-4/5 від 15 вересня 2006 року, і державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ N 848373, виданий 29 березня 2007 року Уманському державному аграрному університету на підставі того ж рішення Уманської міської ради.
      3.4. Суд касаційної інстанції погодився з висновками про те, що оскільки оспорювані державні акти на право постійного користування земельними ділянками були видані на підставі визнаних у судовому порядку нечинними та скасованими пунктів рішення Уманської міської ради N 4.12-4/5 від 15 вересня 2006 року, то ці акти підлягають визнанню недійсними. Разом з тим касаційний суд, зазначивши, що оскільки позовна давність не поширюється на вимоги про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, адже йдеться про триваюче правопорушення, дійшов висновку, що суди помилково застосували до цих правовідносин наслідки спливу позовної давності, скасував рішення та постанову у справі як прийняті з порушенням норм матеріального права, а саме статей 256, 391 ЦК України, та прийняв нове рішення про задоволення позову.
      4. Вимоги заяви про перегляд судового рішення та короткий зміст наведених у ній доводів
      4.1. 31 липня 2017 року Національний дендрологічний парк "Софіївка" звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 05 липня 2017 року у справі N 925/1265/16 з підстав, передбачених пунктами 1 - 3 частини першої статті 111?16 ГПК України в редакції, чинній на момент звернення з цією заявою, а саме неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      4.2. Заявник просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 05 липня 2017 року, натомість залишити в силі постанову Київського апеляційного господарського суду від 21 березня 2017 року та рішення Господарського суду Черкаської області від 20 грудня 2016 року.
      4.3. Заявник вважає, що на спірні відносини поширюється загальна позовна давність, яку було пропущено позивачами, що є підставою для відмови в позові.
      4.4. Заявник посилається як на доказ неоднакового застосування норм матеріального права на постанови Вищого господарського суду України від 28 жовтня 2015 року у справі N 904/247/15, від 11 жовтня 2016 року у справі N 917/2092/15, від 01 грудня 2016 року у справі N 910/4266/16, від 06 грудня 2016 року у справі N 922/1424/16, від 14 грудня 2016 року у справі N 911/1529/16, від 20 грудня 2016 року у справі N 910/4268/16, від 10 січня 2017 року у справі N 915/131/15, від 28 березня 2017 року у справі N 922/1424/16, від 11 квітня 2017 року у справі N 916/5175/14, від 24 вересня 2015 року у справі N 926/644/14, на ухвалу Вищого адміністративного суду України від 15 квітня 2008 року у справі N 20?9/376 (N К-15075/07), постанови Верховного Суду України від 02 вересня 2014 року у справі N 6/17?3062-2011, від 27 травня 2014 року у справі N 5011-32/13806-2012, від 21 жовтня 2014 року у справі N 922/951/13-г, від 29 жовтня 2014 року у справі N 6-152цс14, від 23 грудня 2014 року у справі N 916/2414/13, від 25 березня 2015 року у справі N 11/163/2011/5003, від 13 травня 2015 року у справі N 903/543/14, від 17 лютого 2016 року у справі N 6-2407цс15, від 08 червня 2016 року у справі N 6-3089цс15, від 26 жовтня 2016 року у справі N 6-2070цс16, від 19 квітня 2017 року у справі N 6?2376цс16.
      5. Позиція Великої Палати Верховного Суду в справі
      5.1. Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 111-16 ГПК України (в редакції, чинній на момент звернення Національного дендрологічного парку "Софіївка" до Верховного Суду України із заявою про перегляд судового рішення у цій справі) заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      5.2. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, якщо господарська справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним господарським судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      5.3. Проаналізувавши правову позицію, викладену в постанові Вищого господарського суду України від 05 липня 2017 року, за змістом якої заявлені у справі вимоги про визнання недійсними та скасування державних актів на право постійного користування земельними ділянками, є вимогами про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном, на які позовна давність не поширюється, оскільки в цьому разі йдеться про триваюче порушення, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному в постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі N 6?152цс14, від 27 травня 2014 року у справі N 5011-32/13806-2012, від 17 лютого 2016 року у справі N 6-2407цс15, від 08 червня 2016 року у справі N 6-3089цс15, від 26 жовтня 2016 року у справі N 6-2070цс16, від 19 квітня 2017 року у справі N 6-2376цс16 висновку щодо поширення на вимоги про визнання недійсним правочину (зокрема і щодо видачі державного акта), вчиненого на підставі ненормативного незаконного рішення органу державної влади або органу місцевого самоврядування, загальної позовної давності. Висновок, викладений у наведених вище постановах Верховного Суду України, був відображений і Вищим господарським судом України у постановах від 06 грудня 2016 року у справі N 922/1424/16, від 14 грудня 2016 року у справі N 911/1529/16, від 28 березня 2017 року у справі N 922/1424/16, від 24 вересня 2015 року у справі N 926/644/14, а отже, також існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень.
      5.4. Захист земельних прав - це передбачені законом способи охорони цих прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
      5.5. Під способами захисту суб'єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи правоохоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту земельних прав наведено в частині третій статті 152 ЗК України.
      5.6. Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним частиною третьою статті 152 ЗК України, або ж іншим способом, який передбачено законом.
      5.7. Статтею 152 ЗК України встановлено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
      5.8. З набранням чинності Законом України від 07 липня 2011 року N 3613-VI "Про Державний земельний кадастр" та постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року N 1051 "Про затвердження Порядку ведення Державного земельного кадастру" право власності на земельну ділянку та право постійного користування нею оформляється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" без оформлення державних актів.
      5.9. Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
      5.10. Державний акт - це документ, що посвідчує право на земельну ділянку, із визнанням недійсним якого без внесення до державного реєстру відповідного запису щодо належного власника або землекористувача, спір про право може бути не вирішеним. У випадку коли позивач стверджує про порушення свого права постійного користування частиною земельної ділянки особою, яка володіє нею шляхом державної реєстрації за собою права власності (права користування) цієї спірної частини, право позивача може бути захищено шляхом подання позову про визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України), витребування нерухомості з володіння, усунення перешкод у користуванні майном (статті 387, 388, 391, 396 ЦК України) чи іншим способом відповідно до закону.
      5.11. Особливості проведення реєстраційних дій на підставі рішень судів визначені у статті 31-1 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Зокрема, відповідно до частини другої цієї статті Державна судова адміністрація України у день набрання законної сили рішенням суду, яке передбачає набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав, внесення змін до записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, зупинення реєстраційних дій, внесення запису про скасування державної реєстрації прав або скасування рішення державного реєстратора, забезпечує передачу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно примірника такого судового рішення.
      5.12. При цьому вказані вимоги мають бути заявлені до осіб, на ім'я яких було зареєстровано право власності (постійного користування), оскільки предмет спору безпосередньо стосується їх прав та обов'язків. Однак при вирішенні спору за цим позовом такі особи не були залучені до участі у справі як відповідачі.
      5.13. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України (в редакції, чинній на момент звернення позивачів до суду з цим позовом), що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України у вказаній вище редакції).
      5.14. Відповідачем є особа, яка, за твердженням позивача, є або порушником його прав, або необґрунтовано, на думку позивача, оспорює його права і на яку внаслідок цього може бути покладено обов'язки судовим рішенням.
      5.15. Однак, Міністерство оборони України та Квартирно?експлуатаційний відділ м. Біла Церква визначили відповідачем у цій справі Управління Держгеокадастру в Уманському районі Черкаської області, не зазначивши обставин порушення останнім їхніх прав та не навівши нормативного обґрунтування протиправності дій відповідача, фактично оспорюючи правомірність дій третіх осіб у справі щодо використання земельних ділянок, визначених спірними актами.
      5.16. Не встановлено порушень прав позивачів саме відповідачем та не наведено нормативного обґрунтування такого порушення і попередніми судовими інстанціями.
      5.17. Судами також не враховано, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, право або інтерес позивача, який вважає себе постійним користувачем земельної ділянки, може бути порушено внесенням до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про наявність права власності (користування) іншої особи. При цьому рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. Тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності (користування) (частина друга статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").
      5.18. Оскільки, вирішуючи спір у справі, місцевий господарський суд та суд апеляційної інстанції зазначеного не врахували, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими висновки про необхідність відмови в позові з підстави спливу позовної давності, а не з огляду на відсутність підстав для задоволення позову по суті.
      5.19. У свою чергу Вищий господарський суд України не врахував, що предметом спору не є вимоги про усунення перешкод у користуванні майном. Під час розгляду справи в попередніх судових інстанціях позивачі обґрунтовували свої вимоги нормами статей 152, 155 ЗК України і не посилались на статтю 391 ЦК України, яку може бути застосовано у спорі, що виник між володіючим власником та особою, дії якої не ґрунтуються на чинному правочині або нормах законодавства.
      5.20. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки Вищого господарського суду України не відповідають фактичним обставинам справи та зроблені з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку із чим постанова від 05 липня 2017 року підлягає скасуванню.
      5.21. В свою чергу, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій прийняли правильні процесуальні рішення про відмову в позові, але з помилкових мотивів пропуску позивачами позовної давності, а не з огляду на відсутність порушення визначеним відповідачем прав позивачів та обранням останніми неефективного способу захисту прав, тобто з помилковим застосуванням норм матеріального права, то наявні підстави для зміни рішення Господарського суду Черкаської області від 20 грудня 2016 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 21 березня 2017 рокув їх мотивувальних частинах згідно з наведеними вище висновками Великої Палати Верховного Суду.
      5.22. Відповідно до статті 49 ГПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      5.23. Судові витрати за подання заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 05 липня 2017 року слід покласти на позивачів порівну - по 2080 грн.
      Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву Національного дендрологічного парку "Софіївка" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 05 липня 2017 року задовольнити частково.
      2. Постанову Вищого господарського суду України від 05 липня 2017 року у справі N 925/1265/16 скасувати.
      3. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 21 березня 2017 року та рішення Господарського суду Черкаської області від 20 грудня 2016 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      4. В інших частинах постанову Київського апеляційного господарського суду від 21 березня 2017 року та рішення Господарського суду Черкаської області від 20 грудня 2016 року залишити без змін
      5. Стягнути з Міністерства оборони України на користь Національного дендрологічного парку "Софіївка" 2080 (дві тисячі вісімдесят) гривень витрат зі сплати судового збору за подання заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 05 липня 2017 року.
      6. Стягнути з Квартирно?експлуатаційного відділу м. Біла Церква на користь Національного дендрологічного парку "Софіївка" 2080 (дві тисячі вісімдесят) гривень витрат зі сплати судового збору за подання заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 05 липня 2017 року.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська