ANTIRAID

Постановление БП-ВС о возможности отмены законного по сути решения принятого по мнению БП не той юрисдикцией

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

4 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 серпня 2018 року

м. Київ

Справа N 820/8219/15

Провадження N 11-582апп18

ВеликаПалата Верховного Суду у складі:

головуючого Князєва В.С.,

судді-доповідача Золотнікова О.С.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Орлова Павла Олександровича як представника державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича (далі - державний реєстратор, скаржник), до якої приєдналося Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-колект" (далі - ТОВ "Кей-колект"), на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2015 року (суддя Бадюков Ю.В.) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 01 грудня 2015 року (судді Русанова В.Б., Курило Л.В., Присяжнюк О.В.) у справі N 820/8219/15 за позовом ОСОБА_5 до державного реєстратора, третя особа -ТОВ "Кей-колект", про визнання дій протиправними та скасування рішення і

ВСТАНОВИЛА:

У серпні 2015 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до державного реєстратора, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив:

- визнати протиправними дії державного реєстратора щодо реєстрації права власності за ТОВ "Кей-колект" на квартиру АДРЕСА_1 (далі - спірна квартира);

- скасувати рішення відповідача від 16 липня 2015 року за індексним номером 22929118 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за ТОВ "Кей-колект" на спірну квартиру.

На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що оскаржуване рішення відповідача від 16 липня 2015 року за індексним номером 22929118 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за ТОВ "Кей-колект" на спірну квартиру прийнято державним реєстратором з порушенням вимог, визначених пунктом 46 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року N 868, а саме: без документа, що підтверджує перехід речових прав на нерухоме майно; без письмової вимоги про виконання порушеного зобов'язання; без підтвердження спливу

30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги.

Харківський окружний адміністративний суд постановою від 30 вересня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 01 грудня 2015 року, адміністративний позов задовольнив повністю. Визнав протиправними дії державного реєстратора щодо реєстрації права власності на спірну квартиру за ТОВ "Кей-колект". Скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 16 липня 2015 року, індексний номер 22929118, на спірну квартиру за ТОВ "Кей-колект".

Не погодившись із постановленими у справі судовими рішеннями, представник державного реєстратора подав касаційну скаргу, до якої приєдналася третя особа, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та прийняти нове - про відмову в задоволенні позову. На думку скаржника, суди першої та апеляційної інстанцій правильно встановили порядок і підстави реєстрації права власності за іпотекодержателем на підставі іпотечного договору, в якому міститься іпотечне застереження, проте дійшли хибного висновку щодо неможливості здійснення реєстрації за іпотекодержателем без окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 23 грудня 2015 року відкрив касаційне провадження в цій справі.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У січні 2018 року касаційну скаргу було передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 10 травня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини четвертої 346 КАС України, а саме у зв'язку з наявністю підстав для відступу від висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі N 815/6956/15, про те, що такий спір не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 29 травня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в судовому засіданні з викликом сторін.

Позивач відзиву та заперечення на касаційну скаргу не надіслав.

Учасники справи хоч і належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, однак у судове засідання не прибули з невідомих причин, у зв'язку із чим на підставі пункту 2 частини першої статті 345 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження за наявними в ній матеріалами.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, наведені в касаційній скарзі та заяві про приєднання до неї доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність її часткового задоволення.

Суди попередніх інстанцій установили, що відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 31 серпня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Башинською Л.В., ОСОБА_7 продав, а ОСОБА_5 купив спірну квартиру.

18 жовтня 2007 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - Банк) та ОСОБА_5 укладено договір N 11236658000 про надання споживчого кредиту в розмірі 30 тис. доларів США.

У порядку забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між позивачем та Банком укладено договір іпотеки (нерухомого майна) від 18 жовтня 2007 року, за умовами якого ОСОБА_5 передав в іпотеку спірну квартиру.

13 лютого 2012 року відповідно до договору факторингу N 2 та договору відступлення права вимоги за договорами іпотеки N 649-650 Банк передав, а ТОВ "Кей-колект" прийняло право вимоги за договорами споживчого кредиту та іпотеки.

29 травня 2015 року ТОВ "Кей-колект" направило на адресу ОСОБА_5 нотаріально посвідчену приватним нотаріусом Єгоровою М.Є. заяву з вимогою протягом 30 днів усунути порушення за кредитним договором та сплатити заборгованість.

30 червня 2015 року ОСОБА_5 направив ТОВ "Кей-колект" та приватному нотаріусу Єгоровій М.Є. заперечення на цю заяву, в якій указав на відсутність у підприємства права вимагати оплату за кредитним договором, оскільки наявне рішення Апеляційного суду Харківської області від 10 лютого 2015 року, яким ТОВ "Кей-колект" відмовлено в стягненні заборгованості за кредитним договором від 18 жовтня 2007 року.

16 липня 2015 року ТОВ "Кей-колект" звернулося до державного реєстратора із заявою про реєстрацію за підприємством на праві приватної власності спірної квартири та припинення іпотеки на цей об'єкт нерухомості.

До заяви додано копії таких документів: повідомлення ТОВ "Кей-колект" до ОСОБА_5 про намір звернути стягнення на предмет іпотеки від 08 грудня 2013 року; рекомендоване повідомлення про вручення; договір про надання послуг від ТОВ "Кей-колект" та ТОВ "Укрборг" від 01 листопада 2013 року; договір іпотеки від 18 жовтня 2007 року; договір про надання споживчого кредиту від 18 жовтня 2007 року з додатками до нього; паспорта особи, що подавала документи; договір відступлення права вимоги від 13 лютого 2012 року (перша й остання сторінки); договір факторингу від 13 лютого 2012 року; накази по підприємству щодо повноважень керівництва; реєстраційні документи; статут; звіт про оцінку майна; платіжні доручення; технічний паспорт.

16 липня 2015 року державним реєстратором прийнято рішення N 22929118 про державну реєстрацію за ТОВ "Кей-Колект" права приватної власності (з відкриттям розділу) на спірну квартиру. Підставою для реєстрації вказано договір іпотеки від 18 жовтня 2007 року. Також відповідачем внесено запис про реєстрацію права власності за ТОВ "Кей-колект" на спірну квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.

Вирішуючи справу по суті заявлених позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

Проте такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних судових рішень; далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Ураховуючи те, що позовні вимоги у справі заявлено на поновлення порушеного цивільного права позивача, спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитного та іпотечного), на момент звернення до суду право власності на спірну квартиру перейшло до третьої особи у справі, Велика Палата Верховного Суду, незважаючи на участь у спорі суб'єкта владних повноважень, дійшла висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим, а має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 та 17 квітня 2018 року (справи N 11-96апп18 (N 826/366/16) та N 11-192апп18 (N 815/6956/15) відповідно), і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від такого висновку.

При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.

За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині.

За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування оскаржуваних судових рішень із закриттям провадження у справі.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 354, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу Орлова Павла Олександровича як представника державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича, до якої приєдналося Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-колект", задовольнити частково.

2. Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2015 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 01 грудня 2015 року скасувати, а провадження у справі закрити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий: Князєв В.С.

Суддя-доповідач О.С. Золотніков

Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко

С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко

В.В. Британчук Л.І. Рогач

Д.А. Гудима І.В. Саприкіна

В.І. Данішевська О.С. Ткачук

О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич

Л.М. Лобойко О.Г. Яновська

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Вместо решения по сути, судьи Большой палаты занимаются правовым пуризмом нанося прямой ущерб гражданам и авторитету судебной власти, не говоря уже о материальных затратах государства. Новое рассмотрение судом другой юрисдикции не изменит само решение по сути и применение норм материального права. Принятия решение не для решения спора по сути, а исключительно из формальных обоснований, от которых в зависимости от ситуации сам же суд и отходит - недопустимо.

Как и в других подобных решениях, с той лишь разницей, что в них нет двух решений по сути спора, Большая палата указала, что учитывая то, что исковые требования в деле заявлены на восстановление нарушенного гражданского права истца, спорные правоотношения связанные с невыполнением условий гражданско-правовых договоров (кредитного и ипотечного), на момент обращения в суд право собственности на спорную квартиру перешло к третьему лицу в деле,  несмотря на участие в споре субъекта властных полномочий, этот спор не является публично-правовым, а должен решаться судами по правилам ГПК Украины.

И это при том, что в деле указаны конкретные нарушения нотариуса и не ставится вопрос о признании права собственности, что ранее относило спор к административной юрисдикции.

Share this post


Link to post
Share on other sites

это не пуризм

спор о праве должен рассматриваться именно судом, — а не псевдосудебным административным органом, которого называют  судом по чистому недоразумению

в административном суде спор о праве вообще не решается, а решается совсем другой спор — о соблюдении субъектом властных полномочий формальных предписаний законов и других подзаконных актов

это совершенно не то же самое что спор о праве, то есть здесь отличаются не только суды, и не только процедура, — а в первую очередь отличается сам предмет спора

если внимательно прочесть часть вторую статьи 2 КАСУ, то можно заключить, что административный суд даже не ставит вопрос о том, было ли нарушено субъективное право истца, — а исследует только и исключительно правовое поведение ответчика (субъекта властных полномочий)

именно поэтому настоящий полноценный суд может (и более того, обязан) вынести в таком споре о праве совершенно другое решение, которое эффективно защитит и восстановит нарушенное право истца, — в то время как административный недосуд вообще не занимается такими вопросами как спор о праве

  • Like 3

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      4 вересня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 927/90/19
      Провадження № 12-103гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Бакуліної С. В.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Кібенко О. Р.,Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянулав порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 17 квітня 2019 року (головуючий Коротун О. М., судді Руденко М. А., Сулім В. В.) у справі № 927/90/19 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Спектр-агро» (далі - ТОВ «Спектр-агро») до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу корпоративних прав.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У січні 2019 року ТОВ «Спектр-агро» звернулося до Господарського суду Чернігівської області з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання недійсним договору та/або іншого правочину, котрий підтверджує факт відчуження/продажу ОСОБА_1 власних корпоративних прав Товариства з обмеженою відповідальністю «Проун-модерн» (далі - ТОВ «Проун-модерн») на користь ОСОБА_2
      1.2. Позовні вимоги обґрунтовані невиконанням Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Шабалинівське» (далі - СТОВ «Шабалинівське») господарських зобов`язань за договором поставки від 21 квітня 2017 року № 099/17-ЧН, а ОСОБА_1 - зобов`язань за договором поруки від 21 квітня 2017 року № П/099/17-ЧН, укладеним на забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором поставки, що стало підставою для звернення ТОВ «Спектр-агро» до Господарського суду Чернігівської області з позовом про стягнення зі СТОВ «Шабалинівське» та ОСОБА_1 заборгованості солідарно (справа № 927/313/18). Господарський суд Чернігівської області ухвалою від 3 липня 2018 року у справі № 927/313/18 затвердив мирову угоду, за якою СТОВ «Шабалинівське» та ОСОБА_1 зобов`язалися солідарно здійснити повну оплату 9846777,80 грн основного боргу; 100831,84 грн відсотків за користування товарним кредитом; 1355925,54 грн пені; 1578 772,05 грн - 36 % річних; 387505,59 грн індексу інфляції та відшкодувати судовий збір у розмірі 230346,74 грн (загальна сума до сплати складає 13500159,56 грн) шляхом перерахування коштів на поточний рахунок ТОВ «Спектр-агро» за графіком погашення, визначеним в ухвалі суду. Невиконання СТОВ «Шабалинівське» та ОСОБА_1 умов мирової угоди, затвердженої у справі № 927/313/18 Господарським судом Чернігівської області, призвело до звернення позивача до приватного виконавця за примусовим виконанням ухвали суду від 3 липня 2018 року. У процесі примусового виконання (ВП № 57613974), як стверджує позивач, ухвала від 3 липня 2018 року не виконана СТОВ «Шабалинівське» та ОСОБА_1.
      Позивач зазначає, що ОСОБА_1 вжив заходів щодо відчуження належної йому частки в ТОВ «Проун-модерн» на користь ОСОБА_2 , маючи на меті уникнення виконання рішення суду від 3 липня 2018 року у справі № 927/313/18. У зв`язку з викладеним вище позивач вважає укладений договір відчуження частки в товаристві фіктивним (удаваним).
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Господарський суд Чернігівської області ухвалою від 5 лютого 2019 року відмовив у відкритті провадження у цій справі.
      2.2. Ухвалу вмотивовано тим, що заявлений позов не направлений на захист саме корпоративних прав позивача, а тому цей спір не містить ознак корпоративного. Крім того суд визнав безпідставним посилання у позовній заяві на пункт 4 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки позивач обґрунтовує позов неправомірністю укладення договору відчуження частки як майна поручителя - фізичної особи, що, на думку позивача, є уникненням від примусового виконання рішення суду в іншій справі, а не спором щодо частки позивача у товаристві. Наведене свідчить, що у позивача існує цивільний інтерес до майна поручителя - фізичної особи не як до учасника товариства, й не в межах корпоративних правовідносин.
      2.3. Північний апеляційний господарський суд постановою від 17 квітня 2019 року ухвалу Господарського суду Чернігівської області від 5 лютого 2019 року скасував та направив справу на розгляд до місцевого господарського суду.
      2.4. Постанову вмотивовано тим, що спір про визнання недійсним договору та/або іншого правочину, котрий підтверджує факт відчуження/продажу ОСОБА_1 власних корпоративних прав ТОВ «Проун-модерн» на користь ОСОБА_2 , по суті є спором щодо правомірності правочину стосовно частки (корпоративних прав) у юридичній особі, а отже, місцевий господарський суд мав з`ясувати підстави відчуження (передачі) частки в юридичній особі і залежно від установлених обставин вирішити питання, до юрисдикції якого суду відноситься вирішення цієї справи. Однак, не встановивши всіх обставин, які необхідні для правильного вирішення питання про належність цього спору до тієї чи іншої юрисдикції, суд першої інстанції дійшов передчасних висновків про відмову у відкритті провадження у справі у зв`язку з її непідвідомчістю суду господарської юрисдикції.
      3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      3.1. Не погодившись із постановою Північного апеляційного господарського суду від 17 квітня 2019 року, ОСОБА_1 звернувся з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просив скасувати зазначену постанову, а ухвалу Господарського суду Чернігівської області від 5 лютого 2019 року залишити в силі.
      3.2. На обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_1 зазначив, що цей спір не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, оскільки він не має ознак наявності корпоративних відносин, не є спором, що виник з господарських правовідносин, а відповідачами згідно з позовною заявою є фізичні особи, які не є суб`єктами підприємницької діяльності.
      4. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      4.1. Оскільки ОСОБА_1 оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції, справа разом з касаційною скаргою була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
      4.2. ГПК України установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; й інші справи у спорах між суб`єктами господарювання (пункти 3, 4, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу).
      4.3. Натомість відповідно до положень статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства.
      4.4. Отже, правильне визначення підвідомчості цієї справи залежить від установлення наявності або відсутності корпоративних відносин між учасниками справи.
      4.5. Відповідно до частин першої та другої статті 1 Закону України «Про господарські товариства» господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарськими товариствами цим Законом визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об`єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.
      4.6. Згідно зі статтею 80 Господарського кодексу України (далі - ГК України) до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.
      4.7. Відповідно до частини третьої статті 80 цього Кодексу товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов`язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов`язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.
      4.8. Разом з тим відповідно до частин першої, третьої статті 167 ГК України корпоративними правами є права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.
      4.9. Отже, корпоративним є спір щодо створення, діяльності, управління та припинення юридичної особи - суб`єкта господарювання, якщо стороною у справі є учасник (засновник, акціонер, член) такої юридичної особи, у тому числі й той, який вибув.
      4.10. Як убачається зі змісту позовної заяви, вимоги про визнання недійсним договору та/або іншого правочину, котрий підтверджує факт відчуження/продажу ОСОБА_1 власних корпоративних прав ТОВ «Проун?модерн» на користь ОСОБА_2 обґрунтовані тим, що вказаний договір/правочин спрямований на ухилення відповідача від виконання судового рішення у справі № 927/313/18. При цьому оскільки позивач не є учасником ТОВ «Проун-модерн» та не має на меті отримати частку ОСОБА_1 у товаристві з метою участі в управлінні та діяльності цієї юридичної особи, адже його вимоги спрямовані до відповідача саме як до боржника у зобов`язальних відносинах, а також оскільки заявлений позов не направлений на захист корпоративних прав позивача, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не містить ознак корпоративного. У зв`язку з указаним посилання позивача на пункт 3 частини першої статті 20 ГПК України були правомірно визнані місцевим господарським судом безпідставними.
      4.11. Крім того, оскільки у позивача існує цивільний інтерес до майна поручителя - фізичної особи не як до учасника товариства й не в межах корпоративних правовідносин, висновок суду апеляційної інстанції про те, що за наслідком встановлення підстав укладення спірного правочину вирішення цього спору може належати до юрисдикції господарських судів відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими.
      4.12. Отже, заявлений спір ґрунтується на правовідносинах, направлених на захист прав позивача як стягувача у виконавчому провадженні (ВП № 57613974) щодо майна ОСОБА_1 , яким останній розпорядився відчуживши його іншій фізичній особі - ОСОБА_2 , крім того сторонами оспорюваного правочину є фізичні особи, а правовідносини сторін не мають ознак господарсько-правових, тому вирішення цього спору має здійснюватись за нормами ЦПК України.
      4.13. Виходячи з викладеного постанову Північного апеляційного господарського суду слід скасувати, а ухвалу Господарського суду Чернігівської області - залишити без змін.
      4.14. У зв`язку зі скасуванням постанови суду апеляційної інстанції та залишенням у силі ухвали місцевого господарського суду відповідно до приписів статті 129 ГПК України Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне здійснити розподіл судових витрат, а саме покласти витрати зі сплати судового збору за подання і розгляд касаційної скарги на ТОВ «Спектр-агро».
      Керуючись статтями 306, 308, 312, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
      2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 17 квітня 2019 року у справі № 927/90/19 скасувати.
      3. Ухвалу Господарського суду Чернігівської області від 5 лютого 2019 року у справі № 927/90/19 залишити в силі.
      4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Спектр-агро» (08702, Київська обл., місто Обухів, вул. Промислова, 20, код ЄДРПОУ 36348550) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , паспорт серії НОМЕР_2 виданий Коропським РВ УМВС України в Чернігівській області 18 квітня 2012 року) 1921 (одну тисячу дев`ятсот двадцять одну) гривню судового збору за подання касаційної скарги.
      Суддя-доповідач
      С. В. Бакуліна
      Судді: Н. О. Антонюк
      Н. П. Лященко
      Т. О. Анцупова
      О. Б. Прокопенко
      В. В. Британчук
      В. В. Пророк
      Ю. Л. Власов
      Л. І. Рогач
      М. І. Гриців
      О. М. Ситнік
      Д. А. Гудима
      О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко
      В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      27 березня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 711/4556/16-ц
      Провадження № 14-88 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Бакуліної С. В., Британчука В. В., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі також - позивач) до ОСОБА_2 (далі також - позичальник), Публічного акціонерного товариства (далі також - ПАТ) «Дельта Банк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу Міняйло Ірина Петрівна (далі також - нотаріус), про визнання зобов`язань припиненими, зобов`язання зняти заборону відчуження земельної ділянки, повернути оригінал правовстановлюючого документа та про відшкодування моральної шкоди
      за касаційною скаргою ПАТ «Дельта Банк» на рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 18 жовтня 2016 року, ухвалене суддею Колодою Л. Д., й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 10 лютого 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Карпенко О. В., Гончар Н. І., Ювшина В. І.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 16 травня 2016 року позивач звернувся до суду з позовом,в якому з урахуванням заяв про уточнення позовних вимог просив :
      1.1. Визнати припиненими зобов`язання за іпотечним договором від 24 грудня 2007 року № 49.12/77/1717/07, укладеним Відкритим акціонерним товариством (далі - ВАТ) «Кредитпромбанк» із позивачем і посвідченим та зареєстрованим нотаріусом у реєстрі за № 9016 (далі - іпотечний договір).
      1.2. Застосувати наслідки припинення іпотечного договору та зобов`язати нотаріуса зняти заборону відчуження (далі - заборона відчуження) земельної ділянки площею 720 кв. м з кадастровим номером 7110136700:03:021:0065, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі - земельна ділянка), шляхом виключення з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запису № 6295098 та виключення з Державного реєстру іпотек запису № 5943254.
      1.3. Зобов`язати ПАТ «Дельта Банк» повернути позивачеві оригінал Державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 620757 , виданого 10 жовтня 2007 року (далі - державний акт).
      1.4. Стягнути з ПАТ «Дельта Банк» 700 000 грн як відшкодування заподіяної моральної шкоди.
      2. Мотивував позов такими обставинами :
      2.1. 24 грудня 2007 року ВАТ «Кредитпромбанк» уклало з позичальником кредитний договір № 49.36/77/07-Сз (далі - кредитний договір), відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі у сумі 700 000 грн терміном до 23 грудня 2019 року включно.
      2.2. Для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором ВАТ «Кредитпромбанк» цього ж дня уклало з позивачем іпотечний договір, відповідно до умов якого позивач передав в іпотеку банку земельну ділянку, а нотаріус наклав заборону відчуження земельної ділянки. Крім того, згідно з іпотечним договором позивач передав банку оригінал державного акта.
      2.3. 27 вересня 2013 року ПАТ «Кредитпромбанк» уклало з ПАТ «Дельта Банк» договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого ПАТ «Дельта Банк» набуло всі права й обов`язки кредитора за кредитним та іпотечним договорами.
      2.4. 23 березня 2016 року позивач звернувся до ПАТ «Дельта Банк» про повернення йому оригіналу державного акта та про виключення записів про обтяження земельної ділянки у зв`язку з повним виконанням позичальником зобов`язань за кредитним договором.
      2.5. ПАТ «Дельта Банк» відмовилося виконати вимоги позивача.
      2.6. Відмовою повернути оригінал державного акта ПАТ «Дельта Банк» заподіяло позивачеві фізичні та душевні страждання, тяжкі переживання щодо долі його приватної власності, а тому ПАТ «Дельта Банк» має відшкодувати завдану моральну шкоду.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 18 жовтня 2016 року Придніпровський районний суд м. Черкас ухвалив рішення, яким позовні вимоги задовольнив частково :
      3.1. Визнав припиненими зобов`язання за іпотечним договором.
      3.2. Зобов`язав нотаріуса зняти заборону відчуження земельної ділянки та виключити відповідні записи з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна і Державного реєстру іпотек.
      3.3. Зобов`язав ПАТ «Дельта Банк» повернути позивачу оригінал державного акта.
      3.4. Відмовив у задоволенні вимоги про стягнення моральної шкоди.
      4. Мотивував рішення так :
      4.1. Відповідно до розрахунку заборгованості за кредитним договором позичальник повністю виконав його зобов`язання; сума заборгованості за кредитом і відсотками повністю погашена.
      4.2. Вимоги про визнання припиненими зобов`язань за іпотечним договором, застосування наслідків припинення останнього та про повернення державного акта є обґрунтованими, оскільки відпала необхідність забезпечувати основне зобов`язання.
      4.3. Вимога про стягнення відшкодування моральної шкоди є безпідставною, оскільки спірні правовідносини пов`язані з іпотечним договором, а відшкодування моральної шкоди у такому випадку закон не передбачає. Окрім того, ні здоров`ю, ні майну позивача шкода завдана не була.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 10 лютого 2017 року Апеляційний суд Черкаської області постановив ухвалу, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      6. Мотивував ухвалу так :
      6.1. Суд першої інстанції дійшов аргументованого висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.
      6.2. Спір не можна розглядати за правилами адміністративного судочинства. За суб`єктним складом сторін і характером їх правовідносин спір слід розглядати за правилами цивільного судочинства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. У березні 2017 року ПАТ «Дельта Банк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу.
      8. Просить скасувати рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 18 жовтня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 10 лютого 2017 року, а провадження у справі закрити.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      9. 30 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      10. Обґрунтував ухвалу тим, що ПАТ «Дельта Банк» оскаржує рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 18 жовтня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 10 лютого 2017 року з підстав порушення правил суб`єктної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      11. ПАТ «Дельта Банк» мотивує касаційну скаргу порушеннями судами норм процесуального права, а саме :
      11.1. ПАТ «Дельта Банк» перебуває у процесі ліквідації, а управління банком здійснює уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) на ліквідацію ПАТ «Дельта Банк» Кадиров В. В. (далі - уповноважена особа Фонду) на підставі наказу виконавчої дирекції Фонду від 2 жовтня 2015 року № 328. Фонд є юридичною особою публічного права, а уповноважена особа - його працівником. Тому позов до неї є позовом до Фонду, який треба розглядати за правилами адміністративного судочинства, тоді як позивач заявив вимоги виключно до ПАТ «Дельта Банк» і нотаріуса.
      11.2. Суди зобов`язали нотаріуса виключити записи з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек, хоча нотаріус є суб`єктом делегованих владних повноважень, з огляду на що його дії слід оскаржувати до адміністративного суду.
      (2) Позиції інших учасників справи
      12. Позивач, ОСОБА_2 і нотаріус відзиви на касаційну скаргу не надали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      13. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      14. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Близький за змістом припис викладений у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      15. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа-учасник приватноправових відносин.
      16. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, як правило, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      17. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      18. Вжитий у цьому приписі термін «суб`єкт владних повноважень» згідно з пунктом 7 частини першої статті 3 КАС України у зазначеній редакції позначав орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу або іншого суб`єкта, який здійснював владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      19. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення (частина друга статті 4 КАС України у вказаній редакції).
      20. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у тій же редакціївизначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      21. Пункт 2 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, передбачає, що публічно-правовим є, зокрема, спір, в якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      22. Юрисдикція адміністративних судів поширюється, зокрема, на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду). Близький за змістом припис закріплений у пункті 1 частини першої статті 19 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      23. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір.
      24. Стосовно терміну «публічно-владні управлінські функції», то у розумінні пункту 2 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, термін «публічно-» означає, що такі функції суб`єкта спрямовані на задоволення публічного інтересу; зміст поняття «владні» полягає в наявності у суб`єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин. Управлінські функції - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта. Аналогічний зміст має термін «владні управлінські функції», закріплений у пункті 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час постановлення судових рішень судами першої й апеляційної інстанцій.
      25. З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (аналогічний висновок сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17).
      26. У суді першої інстанції (а. с. 121-124), в апеляційній скарзі (а. с. 149-153) та у касаційній скарзі (а. с. 205-209) ПАТ «Дельта Банк» вказувало, що воно перебуває у процедурі ліквідації, а управління банком здійснює уповноважена особа Фонду.
      27. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що Фонд створений з метою реалізації публічних інтересів держави у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку та здійснює у цій сфері нормативне регулювання, тобто наділений владними управлінськими функціями та є суб`єктом владних повноважень у розумінні КАС України, а правовідносини між Фондом і вкладником в межах гарантованої державою граничної суми відшкодування за вкладом, складаються без участі банку-боржника та мають управлінський характер (див., зокрема, висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 6 червня 2018 року у справі № 727/8505/15-ц, від 20 червня 2018 року у справах № 805/2090/17-а і № 820/3664/16, від 27 червня 2018 року у справі № 813/2943/16, від 17 жовтня 2018 року у справі № 818/53/17, від 21 листопада 2018 року у справі № 243/5078/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 761/15111/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 591/1272/18).
      28. Однак, позивач у цій справі не є вкладником банку і звернувся до суду з вимогами про визнання зобов`язань припиненими, зобов`язання зняти заборону відчуження земельної ділянки, повернути оригінал правовстановлюючого документа та про відшкодування моральної шкоди. У цих правовідносинах, як і у правовідносинах з включення вимог вкладника до реєстру акцептованих вимог кредиторів і про стягнення за договором банківського вкладу коштів, що перевищують гарантовану державою граничну суму відшкодування (див., зокрема, Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 826/7532/16, від 23 травня 2018 року у справі № 811/568/16, від 6 червня 2018 року у справі № 727/8505/15-ц, від 29 серпня 2018 року у справі № 755/17365/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 642/6117/17), Фонд (його уповноважена особа) виконує не владні управлінські функції, а представляє інтереси банку-відповідача як сторони відповідного договору. Такі спори є приватноправовими та залежно від суб`єктного складу мають розглядатися за правилами цивільного чи господарського судочинства.
      29. Окрім того, уповноважена особа Фонду є працівником Фонду та діє від імені банку в межах повноважень Фонду. Така особа у цивільному процесі за позовом до банку може виступати представником банку та не має самостійної процесуальної дієздатності (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 84-93 постанови від 22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15-ц та у пунктах 16-25 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 383/2/17).
      30. З огляду на вказане довід касаційної скарги про публічно-правовий характер спірних правовідносин через те, що ПАТ «Дельта Банк» перебуває у процедурі ліквідації, а управління банком здійснює уповноважена особа Фонду, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим. Оскільки спір, за вирішенням якого до суду звернувся позивач, пов`язаний із захистом його речового права, належністю виконання кредитного й іпотечного договорів, цей спір виник з цивільних правовідносин і не стосується захисту прав, свобод чи інтересів у сфері відносин публічно-правових. Тому з огляду на суб`єктний склад учасників спору Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій правильно розглянули справу за правилами цивільного судочинства.
      31. Стосовно доводу ПАТ «Дельта Банк» про те, що нотаріус є суб`єктом делегованих владних повноважень, з огляду на що його дії слід оскаржувати до адміністративного суду, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що нотаріус не є стороною спору стосовно заборони відчуження земельної ділянки. У цій справі вирішується спір про цивільне право на земельну ділянку між позивачем, який вимагає, зокрема, виключення з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек записів щодо її обтяження, та ПАТ «Дельта Банк» як правонаступника ПАТ «Кредитпромбанк», в інтересах якого зареєстроване це обтяження. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вже вказувала, що належним відповідачем у справах за позовом про скасування запису щодо державної реєстрації обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстроване (див. пункти 51 і 58 постанови від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16).
      (1.2) Щодо суті позовних вимог
      32. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частини друга та третя статті 400 ЦПК України).
      (1.2.1) Щодо визнання припиненими зобов`язань за іпотечним договором
      33. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили :
      33.1. 24 грудня 2007 року ВАТ «Кредитпромбанк» уклало із ОСОБА_2 кредитний договір, а з позивачем - іпотечний договір.
      33.2. 27 вересня 2013 року ПАТ «Кредитпромбанк» уклало із ПАТ «Дельта Банк» договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого ПАТ «Дельта Банк» набуло всіх прав і обов`язків кредитора за кредитним та іпотечним договорами.
      33.3. Основне зобов`язання (зобов`язання за кредитним договором) припинилося з 23 березня 2016 року у зв`язку з повним виконанням позичальником його обов`язків за цим договором перед ПАТ «Дельта Банк». Отже, внаслідок повного виконання основного зобов`язання припиняється забезпечення його іпотекою, також припиняється обтяження земельної ділянки забороною її відчуження.
      34. Відповідно до частин першої та другої статті 509 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
      35. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього кодексу (частина друга статті 509 ЦК України). Однією з таких підстав є договори (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).
      36. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України).
      37. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
      38. Виконання зобов`язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України).
      39. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 ЦК України).
      40. Поняття іпотеки деталізує абзац третій статті 1 Закону України «Про іпотеку», який визначає, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
      41. Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3, абзаци другий і сьомий частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку», пункт 1 частини першої і речення друге цієї частини статті 593 ЦК України).
      42. Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України). Однією з таких підстав, встановлених законом, є виконання, проведене належним чином (стаття 599 ЦК України).
      43. За належного виконання у повному обсязі забезпеченого іпотекою основного зобов`язання за кредитним договором припиняється як це зобов`язання, так і зобов`язання за договором іпотеки, які є похідними від основного зобов`язання (аналогічний висновок сформулював Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 910/16461/16; див. також пункт 61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц).
      44. Суди встановили факт припинення зобов`язань за кредитним договором у зв`язку з його повним і належним виконанням позичальником. Цю обставину, як і відсутність у ПАТ «Дельта Банк» фінансових та майнових претензій до позичальника (відображену у довідці ПАТ «Дельта Банк» від 30 березня 2016 року за вих. № 05-3261366) учасники справи не оспорювали. Тому з огляду на те, що належне виконання основного зобов`язання припиняє іпотеку й обтяження нерухомого майна, що є предметом іпотеки, Велика Палата Верховного Суду вважає по суті правильними висновки судів про задоволення вимоги позивача про визнання зобов`язань за іпотечним договором припиненими.
      (1.2.2) Щодо зняття заборони відчуження земельної ділянки та виключення відповідних записів з державних реєстрів
      45. Обмеження речових прав на нерухоме майно (обтяження нерухомого майна) - це обмеження або заборона розпорядження нерухомим майном, установлена відповідно до правочину (договору), закону або актів органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб, прийнятих у межах повноважень, визначених законом (абзац п`ятий частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» у редакції, чинній на момент укладення іпотечного договору).
      46. Суди встановили, що, посвідчивши іпотечний договір, нотаріус наклав заборону відчуження земельної ділянки. Це відповідає пункту 2.4 іпотечного договору, згідно з яким при його посвідченні нотаріус накладає таку заборону до моменту повного виконання зобов`язань позичальником перед іпотекодержателем за кредитним договором.
      47. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (частина друга статті 593 ЦК України, частина третя статті 17 Закону України «Про іпотеку»).
      48. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
      49. Записи про державну реєстрацію обтяжень нерухомого майна, а також іпотеки за належного виконання у повному обсязі забезпеченого іпотекою основного зобов`язання за кредитним договором є перешкодами у реалізації власником права розпорядження відповідним майном.
      50. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, задовольнив вимогу позивача зобов`язати нотаріуса зняти заборону відчуження земельної ділянки та виключити відповідні записи з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна і з Державного реєстру іпотек.
      51. Матеріально-правові вимоги позивача у цивільній справі мають бути спрямовані на захист його прав, свобод чи інтересів, порушених або оспорюваних відповідачем, а не третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору.
      52. Згідно з частиною другою статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Аналогічний припис закріплений у частині другій статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      53. Позивач визначив відповідачами ПАТ «Дельта Банк» і позичальника, а нотаріус має статус третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору на стороні відповідача та не є стороною спору (див. пункт 31 цієї постанови). Тому суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, зобов`язавши нотаріуса до вчинення вказаних у рішенні дій. Це порушення суд апеляційної інстанції не виправив.
      54. З огляду на це, враховуючи процесуальний статус учасників справи, а також наведені вище висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що належне виконання основного зобов`язання припиняє іпотеку й обтяження нерухомого майна, що є предметом іпотеки (пункт 44 цієї постанови), суди мали ухвалити рішення, яким зняти заборону відчуження земельної ділянкита виключити відповідні записи з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек.
      (1.2.3) Щодо вимог про зобов`язання ПАТ «Дельта Банк» повернути позивачу оригінал державного акта та про стягнення відшкодування моральної шкоди
      55. Позивач зазначав, що ПАТ «Дельта Банк» відмовилося повернути йому оригінал державного акта, і така відмова заподіяла позивачеві фізичні та душевні страждання, тяжкі переживання щодо долі його приватної власності. Тому він просив суд зобов`язати ПАТ «Дельта Банк» повернути оригінал акта та стягнути з ПАТ «Дельта Банк» на свою користь відшкодування моральної шкоди у сумі 700 000 грн.
      56. Суди встановили такі обставини :
      56.1. Згідно з пунктом 2.6 іпотечного договору на період його дії іпотекодавець передає за актом прийому-передачі іпотекодержателю оригінал державного акта, а після повного виконання боржником умов кредитного договору іпотекодержатель зобов`язаний протягом двох робочих днів повернути за актом прийому-передачі іпотекодавцеві державний акт;
      56.2. Відповідно до акта прийому-передачі від 24 грудня 2007 року й акта прийому-передачі від 7 лютого 2008 року позивач передав ВАТ «Кредитпромбанк» оригінал державного акта.
      57. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, задовольнив вимогу позивача про зобов`язання ПАТ «Дельта Банк» повернути оригінал державного акта. Проте суди не звернули увагу на те, що у матеріалах справи є як акт прийому-передачі від 24 грудня 2007 року, складений і підписаний ВАТ «Кредитпромбанк» з позивачем про передання останнім і прийняття першим оригіналу державного акта (а. с. 25), так і акт прийому-передачі від 7 лютого 2008 року, відповідно до якого ВАТ «Кредитпромбанк» передав, а позивач прийняв оригінал державного акта (а. с. 26).
      58. Окрім того, суди вважали доведеною обставину звернення позивача до ПАТ «Дельта Банк» 23 березня 2016 року, зокрема, про повернення оригіналу державного акта. Однак у відповіді ПАТ «Дельта Банк» від 24 березня 2016 року за вих. № 2705 (а. с. 29), яка була адресована позичальникові і яку позивач долучив до позовної заяви на підтвердження наведеної вище обставини, відсутня інформація щодо оригіналу державного акта.
      59. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновок судів попередніх інстанцій про задоволення вимоги позивача щодо зобов`язання ПАТ «Дельта Банк» повернути оригінал державного акта зроблений з порушенням норм процесуального права: суди не дослідили належним чином вищевказані докази. Отже, рішення судів попередніх інстанцій у цій частині необхідно скасувати з направленням справи у відповідній частині на новий розгляд.
      60. Оскільки позивач обґрунтував вимогу про стягнення з ПАТ «Дельта Банк» відшкодування моральної шкоди саме його відмовою повернути державний акт, а цю обставину суди встановили з порушенням норм процесуального права, то рішення судів у частині зазначеної вимоги також слід скасувати із направленням справи у цій частині на новий розгляд.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      61. Згідно з пунктами 2 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю і передати справу повністю на новий розгляд; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      62. Відповідно до пунктів 1 і 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази чи необґрунтовано відхилив заяву учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
      63. Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      64. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).
      65. Оскільки суди попередніх інстанцій правильно розглянули цю справу за правилами цивільного судочинства, однак, з огляду на наведені вище мотиви, допустили порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення (не дослідили всі зібрані у справі докази) та неправильно застосували норм матеріального права, касаційна скарга є частково обґрунтованою.
      66. Тому рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 18 жовтня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 10 лютого 2017 року необхідно скасувати у частині задоволення вимоги про зобов`язання нотаріуса зняти заборону відчуження земельної ділянки та виключити відповідні записи з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запису та Державного реєстру іпотек і ухвалити у цій частині нове рішення, яким вказану вимогу задовольнити частково: зняти заборону відчуження земельної ділянки та виключити відповідні записи з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запису та Державного реєстру іпотек; скасувати у частині задоволення вимоги про зобов`язання ПАТ «Дельта Банк» повернути позивачу оригінал державного акта та про відмову у стягнення відшкодування моральної шкоди і передати справу у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції, а у частині задоволення вимоги про визнання припиненими зобов`язань за іпотечним договором залишити без змін.
      (2.2) Щодо судових витрат
      67. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, мають бути розподілені за результатами розгляду спору.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      68. Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3, абзаци другий і сьомий частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку», пункт 1 частини першої і речення друге цієї частини статті 593 ЦК України).
      69. Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України). Однією з таких підстав, встановлених законом, є виконання, проведене належним чином (стаття 599 ЦК України).
      70. Належне виконання основного зобов`язання припиняє іпотеку й обтяження нерухомого майна, що є предметом іпотеки.
      Керуючись статтею 400, пунктами 2 і 3 частини першої статті 409, статтями 411, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» задовольнити частково.
      2. Рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 18 жовтня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 10 лютого 2017 року :
      2.1. Скасувати у частині задоволення вимоги про зобов`язання приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Міняйло Ірини Петрівни зняти заборону відчуження земельної ділянки та виключити відповідні записи з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запису та Державного реєстру іпотек; ухвалити у цій частині нове рішення, яким вказану вимогу задовольнити частково: зняти заборону відчуження земельної ділянки площею 720 кв. м з кадастровим номером 7110136700:03:021:0065, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запис № 6295098 і виключити з Державного реєстру іпотек запис № 5943254.
      2.2. Скасувати у частині задоволення вимоги про зобов`язання Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» повернути ОСОБА_1 оригінал державного акта на право власності на земельну ділянку, серії ЯЕ № 620757 , виданого 10 жовтня 2007 року, та у частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення з Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди; у цих частинах справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      2.3. Залишити без змін у частині задоволення вимоги про визнання припиненими зобов`язань за іпотечним договором від 24 грудня 2007 року № 49.12/77/1717/07, укладеним Відкритим акціонерним товариством «Кредитпромбанк» із ОСОБА_1 .
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      О. С. Золотніков
      Л. І. Рогач
      О. Р. Кібенко
      І. В. Саприкіна
      В. С. Князєв
      О. М. Ситнік
      Л. М. Лобойко
      В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      21 серпня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 569/4373/16-ц
      Провадження № 14-298цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1 ,
      відповідач - ОСОБА_2 ,
      треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1
      на рішення Апеляційного суду Рівненської області від 01 грудня 2016 року у складі колегії суддів Григоренка М. П., Бондаренко Н. В., Ковальчук Н. М.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про виселення та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про виселення з квартири АДРЕСА_1 .
      На обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 зазначив, що 11 грудня 2015 року він разом з іншими членами сім`ї - ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 на підставі договору міни набув право власності на вказану квартиру, при цьому знав, що в ній постійно проживають відповідачі, які відмовляються укласти з ним договір найму та перешкоджають доступу до спірного житлового приміщення.
      Позивач просив виселити відповідачів з підстав, передбачених статтею 825 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статтею 116 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), з указаної квартири та пересилити їх у будинок АДРЕСА_2 , який належить ОСОБА_6 .
      Під час розгляду справи відповідачка ОСОБА_6 померла.
      У травні 2016 року позивач змінив позовні вимоги та зазначив відповідачем лише ОСОБА_2 , посилаючись на додаткову підставу для задоволення позову - похідне право ОСОБА_2 на спірне житло, яке припинилося з припиненням права власності на це житло у ОСОБА_7 , членом сім`ї якої був відповідач.
      З урахуванням зазначеного ОСОБА_1 просив виселити ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 19 вересня 2016 року (суддя Першко О. О.) позов ОСОБА_1 задоволено. Виселено ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.
      Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції керувався правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 05 листопада 2014 року (провадження № 6-158цс14), та вважав, що з припиненням права власності попереднього власника ОСОБА_7 на спірне нерухоме майно, членом сім`ї якого є відповідач, припинилося також право останнього на користування житлом. За таких обставин право власності позивача на спірну квартиру має бути захищено шляхом виселення з неї відповідача без надання іншого житла. При цьому суд зазначив, що положення статті 116 ЖК УРСР та статті 825 ЦК України до правовідносин, які виникли між сторонами, не підлягають застосуванню.
      Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 01 грудня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
      Апеляційний суд зробив висновок про необхідність відступу від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року (провадження № 6-158цс14), посилаючись на необхідність дотримання таких засад цивільного судочинства, як справедливість, добросовісність і розумність.
      Суд апеляційної інстанції керувався тим, що до укладення договору міни позивачу було відомо, що право власності попереднього власника вищевказаної квартири ОСОБА_7 обтяжено тим, що остання мала обов`язок забезпечувати відповідачу можливість проживання у спірній квартирі. Позивач був обізнаний, що місце проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_6 зареєстроване у спірній квартирі, не відмовився укладати договір міни та не порушував питання про його розірвання, а тому фактично погодився набути право власності на вказану квартиру з тими обтяженнями, які існували у попереднього власника. Відповідач є особою з інвалідністю другої групи, іншого житла не має, а тому виселення без надання іншого житла вплине на його соціальну захищеність.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      У січні 2017 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції зробив правильний висновок, що відповідач втратив право користування житлом та підлягає виселенню, оскільки є членом сім`ї попереднього власника. Суд апеляційної інстанції всупереч правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року (провадження № 6-158цс14), помилково скасував законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції. Апеляційний суд не врахував, що відповідач відмовляється укладати договір найму чи звільняти житло, чинить власникам квартири перешкоди у користуванні нею, і не надав оцінки вимогам про виселення з підстав, передбачених статтею 116 ЖК УРСР та статтею 825 ЦК України.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 06 вересня 2017 року справу призначено до судового розгляду.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 травня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на статті 403, 404, підпункт 7 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду керувалася тим, що є підстави для відступу від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 05 листопада 2014 року (провадження № 6-158цс14), про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.
      Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що не може бути підставою для виселення відповідача лише та обставина, що позивач є власником квартири, який має охоронюване законом право володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі і колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи, оскільки їхнє право користування жилим приміщенням урегульовано житловим законодавством, за яким ніхто не може бути виселеним із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина третя статті 9 ЖК УРСР).
      Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зробила висновок, що виселення ОСОБА_2 , який є особою з інвалідністю другої групи, може призвести до виникненню негативних для нього та суспільства в цілому наслідків, пов`язаних з відсутністю в особи житла.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
      Суди встановили, що ОСОБА_2 з 1970 року проживає у квартирі АДРЕСА_1 , в якій зареєстроване його місце проживання з 06 лютого 1990 року.
      Спірна квартира була власністю матері відповідача - ОСОБА_8 , після смерті якої у 2007 році стала власністю сина відповідача - ОСОБА_9
      28 листопада 2014 році ОСОБА_9 на підставі нотаріально посвідченого договору дарування подарував указану квартиру своїй дружині ОСОБА_7
      Відомостей про наявність у ОСОБА_2 будь-якого речового права на інше житло матеріали справи не містять.
      У 2015 році ОСОБА_7 вимагала виселити відповідача зі спірної квартири, однак їй відмовлено рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 21 вересня 2015 року, у тому числі й з тих підстав, що відповідач є членом сім`ї власника житла.
      За нотаріально посвідченим договором міни 11 грудня 2015 року ОСОБА_7 обміняла спірну квартиру на іншу, яка належала ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , у результаті чого в останніх виникло право часткової власності на спірне житло.
      Згідно з пунктом 11 цього договору будь-які права у третіх осіб на цю квартиру відсутні, укладенням договору не порушуються права інших осіб.
      У поданому позові ОСОБА_1 як новий власник спірної квартири з посиланням на приписи статті 825 ЦК України та статей 109, 114, 116 ЖК УРСР просив виселити зі спірної квартири ОСОБА_2 як члена сім`ї колишнього власника житла без надання іншого житлового приміщення. Вказував, що право ОСОБА_2 на спірне житло є похідним та припинилося з припиненням права власності на це житло у ОСОБА_7 , членом сім`ї якої був відповідач.
      Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
      Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
      За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
      Статтею 825 ЦК України врегульовано розірвання договору найму житла.
      Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду(частини перша, друга цієї статті).
      У статті 114 ЖК УРСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.
      Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
      Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
      При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.
      Відповідно до статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
      Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.
      Згідно із частиною першою статті 405 ЦК Україничлени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
      Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
      Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
      Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
      Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
      Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
      Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
      У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
      Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
      Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
      Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
      Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
      Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
      У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
      Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа -добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
      Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
      Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
      У справі, що розглядається, виселення відповідача в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останнього на житло та недобросовісності дій сторін договору міни, внаслідок яких ОСОБА_2 може втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченком.
      Зі справи вбачається, що ОСОБА_2 набув право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набув охоронюване законом право на мирне володіння майном як член сім`ї своїх батьків - членів житлово-будівельного кооперативу. У подальшому право власності на житло набув його син ОСОБА_9 .
      При цьому необхідно врахувати, що ОСОБА_2 як особа з інвалідністю ІІ групи, непрацездатний, мав право на спадкування обов`язкової частки після смерті матері, але відмовився від спадщини у вигляді частки у спірній квартирі на користь сина, залишаючись користувачем спірної квартири.
      Також у договорі міни сторони зазначили, що жодні треті особи не мають майнових прав на квартиру, що не відповідало дійсності.
      ОСОБА_2 з 1970 року зареєстрований у спірній квартирі. Крім того, під час огляду квартири набувачі мали можливість виявити, що ОСОБА_2 проживає у квартирі, та з`ясувати в нього підстави такого проживання, а також довідатися про його наміри щодо подальшого проживання у квартирі після її відчуження або про його відмову від свого права та готовність звільнити квартиру у такому випадку.
      Тобто набувачі за певної обачності мали реальну можливість дізнатися про обтяження квартири у вигляді права користування члена сім`ї колишнього власника квартири.
      Таким чином, заявники могли передбачити характер та вагу обтяження їх майбутньої нерухомості.
      Однак позивачі не здійснили достатньої належної обачності при укладенні договору.
      Відчуження спірної квартири попереднім власником ОСОБА_7 , членом сім`ї якого є відповідач, поставило під загрозу соціальний статус останнього, який може стати безхатченком, втративши право користування житлом, яким користувався з 1970 року.
      При цьому обмін, у результаті якого у ОСОБА_7 припинилось, а позивача та третіх осіб виникло право на житло, вочевидь не відповідав добросовісності, оскільки сторони договору міни були достовірно обізнані про право ОСОБА_2 на користування цією квартирою.
      ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 при укладенні договору міни також діяли недобросовісно, оскільки до моменту укладення вказаного договору достовірно знали про обтяження спірної квартири у вигляді проживання у ній ОСОБА_2 . Про обізнаність позивача щодо фактичного проживання та реєстрації у спірній квартирі ОСОБА_2 та ОСОБА_6 на момент укладення договору міни свідчить зміст його позовних вимог та надані органом реєстрації відомості щодо реєстрації вказаних осіб у спірній квартирі. На момент укладення договору міни згідно з пунктом 1.9 глави 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, обов`язковою умовою для укладення такого договору було надання нотаріусу довідки про осіб, які зареєстровані у квартирі, щодо якої укладається договір відчуження.
      Вказане свідчить про те, що дії сторін за договором міни від 11 грудня 2015 року щодо передачі ОСОБА_7 права власності на квартиру ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 були недобросовісними стосовно ОСОБА_2 та спрямованими на позбавлення його права користування житлом.
      Крім того, виселення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 який є особою з інвалідністю ІІ групи, може призвести до виникнення негативних для нього наслідків, пов`язаних з відсутністю в особи житла, а з урахуванням його стану здоров`я та доходів у вигляді пенсії по інвалідності та її розміру, навіть наймання житла буде надмірним тягарем.
      У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), згідно з якою завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Те саме міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно із частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
      Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; стаття 5 цього Кодексу у редакції від 03 жовтня 2017 року).
      Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
      Підстави для виселення особи без надання іншого жилого приміщення передбачені у статті 116 ЖК УРСР. Позивачем таких підстав не зазначено.
      Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
      Отже, сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членівсім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх.
      Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.
      Оскільки у справі, що розглядається, позивач, придбаваючи житло, знав про проживання в ньому відповідача - члена сім`ї колишнього власника цього житла, який є особою з інвалідністю ІІ групи, іншого житла не має та набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але тим не менше не виявив розумну дбайливість про інтереси відповідача, не з`ясував, чи відмовляється відповідач від свого права користування жилим приміщенням, то апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про виселення відповідача, оскільки ні у ЦК України, ні у ЖК УРСР не передбачена можливість виселення члена сім`ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР та стаття 405 ЦК України).
      Разом з тим Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що позивач не є таким, що самоправно вселився до жилого приміщення, тому підстави, передбачені у тому числі й статтею 116 ЖК УРСР, для його виселення відсутні.
      Апеляційний суд при розгляді справи не звернув уваги на підстави позову та не застосував норми ЖК УРСР та ЦК України, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин, хоч зробив правильні висновки по суті вирішеного спору.
      Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      Статтею 412 ЦПК України встановлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша).
      Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя).
      Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта).
      Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне змінити оскаржуване рішення апеляційного суду, виклавши мотивувальну частину у редакції цієї постанови. У зв`язку з цим касаційна скарга підлягає задоволенню частково. У такому разі розподіл судових витрат згідно зі статтею 141 ЦПК України не проводиться.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що питання про відступ від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 05 листопада 2014 року (провадження № 6-158цс14), не може розглядатися при вирішенні даної справи, оскільки обставини справ не є тотожними та мають різне правове регулювання.
      Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Апеляційного суду Рівненської області від 01 грудня 2016 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
      В іншій частині рішення Апеляційного суду Рівненської області від 01 грудня 2016 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков
      Т. О. Анцупова О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська