ANTIRAID

Постановление БП-ВС о невозможности в хозяйственном процессе устанавливать юридические факты без наличия спора о праве

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 серпня 2018 року

м. Київ

Справа N 910/14144/17

Провадження N 12-88гс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В.С.,

судді-доповідача Кібенко О.Р.,

суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

за участю секретаря судового засідання Черненка О.В.

та представників учасників справи:

Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" - Романченко Т.В.

розглянула у судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк"

на рішення Господарського суду міста Києва від 11 жовтня 2017 року, ухвалене суддею Ващенко Т.М.,

та постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 січня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Дикунської С.Я., Калатай Н.Ф., Жук Г.А.,

у справі Господарського суду міста Києва

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Бізнес Пром Інновація"

до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк",

Товариства з обмеженою відповідальністю "Мілорін ЛТД",

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів:

1) Національного банку України,

2) Міністерства фінансів України,

про визнання відсутнім права вимоги та визнання права,

Історія справи

Короткий зміст та підстави позовних вимог

1. У серпні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Бізнес Пром Інновація" (далі - ТОВ "Бізнес Пром Інновація") звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" (далі - ПАТ КБ "Приватбанк") та Товариства з обмеженою відповідальністю "Мілорін ЛТД" (далі - ТОВ "Мілорін ЛТД") про:

- визнання відсутнім у ПАТ КБ "Приватбанк" права вимагати від ТОВ "Мілорін ЛТД" сплати суми боргу за кредитними договорами: N 4М14109Д від 12 лютого 2014 року, N 4М14110Д від 17 лютого 2014 року, N 4М14107И від 19 лютого 2014 року, N 4М14092Д від 25 лютого 2014 року в розмірі 1 339 320 543,86 грн. сплаченому ТОВ "Бізнес Пром Інновація" за ТОВ "Мілорін ЛТД" за договором поруки;

- визнання права ТОВ "Бізнес Пром Інновація" вимагати від ТОВ "Мілорін ЛТД" сплати суми боргу в зазначеному розмірі за вищевказаними кредитними договорами, яку ТОВ "Бізнес Пром Інновація" сплатило на користь ПАТ КБ "Приватбанк" за ТОВ "Мілорін ЛТД" за договором поруки.

2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що ТОВ "Бізнес Пром Інновація" як поручитель боржника - ТОВ "Мілорін ЛТД" за вищевказаними кредитними договорами виконало зобов'язання останнього перед ПАТ КБ "Приватбанк" на вищезазначену суму, у зв'язку із чим набуло права вимагати від ТОВ "Мілорін ЛТД" виконання грошових зобов'язань.

3. Оскільки ТОВ "Мілорін ЛТД" не виконало вимог ТОВ "Бізнес Пром Інновація" про сплату заборгованості за кредитами й відсотками за користування ними, позивач вважає такі дії ТОВ "Мілорін ЛТД" невизнанням його права вимоги на сплату цих коштів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

4. 20 жовтня 2016 року між ТОВ "Бізнес Пром Інновація" як поручителем, та ПАТ КБ "Приватбанк" як кредитором укладено договір поруки N 4М14109Д/П, згідно з яким позивач поручився за виконання ТОВ "Мілорін ЛТД" як боржником своїх зобов'язань за кредитними договорами N 4М14109Д від 12 лютого 2014 року, N 4М14110Д від 17 лютого 2014 року, N 4М14107И від 19 лютого 2014 року, N 4М14092Д від 25 лютого 2014 року.

5. У пунктах 4 - 6, 8 договору поруки ТОВ "Бізнес Пром Інновація" та ПАТ КБ "Приватбанк" домовились про те, що в разі невиконання ТОВ "Мілорін ЛТД" зобов'язань за кредитними договорами, останнє і ТОВ "Бізнес Пром Інновація" відповідають перед ПАТ КБ "Приватбанк" як солідарні боржники в сумі заборгованості за кредитами та відсотками за користування коштами. У випадку невиконання боржником свого обов'язку кредитор направляє на адресу поручителя письмову вимогу із зазначенням порушеного зобов'язання. Поручитель зобов'язаний виконати свій обов'язок протягом п'яти календарних днів з моменту отримання вимоги. Строк дії договору - три роки від дати його укладання. До поручителя, який виконав обов'язки боржника за кредитним договором, переходять усі права кредитора за кредитним договором і договором (ам) застави (іпотеки), укладеним з метою забезпечення зобов'язань боржника перед кредитором за кредитним договором, у частині виконаного зобов'язання.

6. ТОВ "Бізнес Пром Інновація" платіжними дорученнями від 21 жовтня 2016 року N 3686 на суму 380 924 820,69 грн. N 3687 на суму 913 419 341,21 грн. N 3688 на суму 44 970 336,74 грн. N 3689 на суму 6 045,22 грн перерахувало ПАТ КБ "Приватбанк" кошти у загальному розмірі 1 339 320 543,86 грн з призначенням платежу - виконання обов'язків за кредитними договорами N 4М14109Д від 12 лютого 2014 року, N 4М14110Д від 17 лютого 2014 року, N 4М14107И від 19 лютого 2014 року, N 4М14092Д від 25 лютого 2014 року згідно з договором поруки N 4М14109Д/П від 20 жовтня 2016 року.

7. ТОВ "Бізнес Пром Інновація" зазначає, що зверталось до ТОВ "Мілорін ЛТД" з листом-вимогою N 61 від 29 березня 2017 року про сплату 1 339 320 543,86 грн. однак будь-яких передбачених вимогою дій останнє не вчинило.

8. Спір у цій справі виник у зв'язку з тим, що ПАТ КБ "Приватбанк" та ТОВ "Мілорін ЛТД", на думку ТОВ "Бізнес Пром Інновація", не визнають факту погашення заборгованості та переходу до нього прав кредитора.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

9. Рішенням Господарського суду міста Києва від 11 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 15 січня 2018 року, у задоволенні позову відмовлено.

10. Судові рішення попередніх інстанцій мотивовано тим, що на ТОВ "Бізнес Пром Інновація" покладено обов'язок обґрунтувати свої вимоги наданими доказами, тобто довести порушення його прав й інтересів, оспорення чи невизнання їх, що потребує захисту. Однак позивач не довів суду, в чому саме та з яких підстав відповідачі порушили його права та законні інтереси. При цьому суди вказали, що перехід до поручителя прав кредитора в зобов'язанні після виконання ним обов'язку боржника відбувається в силу прямої вказівки закону і будь-яких інших дій для переходу такого права вчиняти не потрібно. ПАТ КБ "Приватбанк" не заперечувало факту отримання коштів від позивача в сумі 1 339 320 543,86 грн. Направлення позивачем на адресу ТОВ "Мілорін ЛТД" листа з вимогою про сплату боргу та залишення її товариством без реагування не свідчить про невизнання ним прав позивача як нового кредитора.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

11. ПАТ КБ "Приватбанк" у касаційній скарзі просить скасувати судові рішення господарських судів попередніх інстанцій і закрити провадження у цій справі.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

12. Скаржник зазначив, що цей спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства та провадження у справі має бути закрито, оскільки заявлені позовні вимоги фактично є вимогами про встановлення юридичних фактів, розгляд яких не належить до повноважень господарських судів. ПАТ КБ "Приватбанк" також зазначило, що обраний ТОВ "Бізнес Пром Інновація" спосіб захисту своїх прав не відповідає способам, установленим чинним законодавством, та не призводить до поновлення його порушеного права, оскільки заявлені ним вимоги не можуть бути самостійним предметом розгляду в господарському суді та підлягають розгляду лише одночасно зі спором про право цивільне.

13. Також скаржник указав на безпідставність позовних вимог, оскільки за приписами статей 512, 514 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) наслідком виконання обов'язку боржника іншою особою є перехід прав до нового кредитора в обсязі, співрозмірному розміру виконаного зобов'язання, що не передбачає обов'язку інших осіб вчинити дії, направлені на визнання факту такого переходу. Перехід до поручителя прав кредитора в зобов'язанні після виконання ним обов'язку боржника відбувається в силу прямої вказівки закону, і не потрібно вчиняти будь-яких інших дій для переходу такого права.

14. ПАТ КБ "Приватбанк" зауважило про зроблені у мотивувальних частинах судових рішень висновки, які виходять за межі повноважень господарських судів, оскільки суди попередніх інстанцій надали оцінку обставинам, які фактично не мали значення для справи і які ґрунтуються виключно на доводах позивача, зокрема щодо посилань у судових рішеннях на наявність укладеного між ПАТ КБ "Приватбанк" та ТОВ "Бізнес Пром Інновація" кредитного договору N 4Б16088Г, на підставі якого позивач отримав від банку кредит з відновлювальною кредитною лінією 4,8 млн грн та терміном погашення до 2024 року. За твердженнями позивача, отримані на підставі цього кредитного договору кошти спрямовані, зокрема, і на виконання своїх зобов'язань за договором поруки. Проте вказані обставини не мають жодного значення для вирішення спору в цій справі і суди попередніх інстанцій, посилаючись на ці обставини, вийшли за межі позовних вимог.

15. Крім того, скаржник послався на те, що висновки судів не відповідають вимогам предметної та суб'єктної юрисдикції справ, визначеним статтею 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України), і завданням господарського судочинства.

Доводи інших учасників справи

16. У відзиві на касаційну скаргу позивач зазначив про наявність доказів порушення його прав та охоронюваних законом інтересів саме у спосіб невизнання цих прав ПАТ КБ "Приватбанк" та ТОВ "Мілорін ЛТД". Обраний ним спосіб захисту своїх прав відповідає визначеним чинним законодавством способам, а тому спір належить до розгляду господарськими судами.

Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду

17. 22 лютого 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою відкрив касаційне провадження та ухвалою від 03 квітня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України.

18. Зазначену ухвалу суд касаційної інстанції мотивував тим, що однією з підстав оскарження прийнятих у справі судових рішень є порушення судами правил предметної юрисдикції.

19. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 11 квітня 2018 року справу прийняла та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

20. Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, позивач не надав доказів на підтвердження обставин невизнання відповідачами або оспорення ними факту сплати ТОВ "Бізнес Пром Інновація" на користь ПАТ КБ "Приватбанк" коштів у розмірі 1 339 320 543,86 грн у рахунок погашення заборгованості ТОВ "Мілорін ЛТД" за вищевказаними кредитними договорами та відповідно переходу до ТОВ "Бізнес Пром Інновація" прав кредитора. Водночас суди вказали, що перехід до поручителя прав кредитора в зобов'язанні після виконання ним обов'язку боржника відбувається в силу прямої вказівки закону та будь-яких інших дій для переходу такого права вчиняти не потрібно.

21. З огляду на те, що позивач не довів порушення своїх прав та охоронюваних законом інтересів або невизнання їх відповідачами, а обраний ним спосіб захисту не забезпечує його реального захисту, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

22. Разом з тим такий висновок місцевого й апеляційного господарських судів є помилковим та здійснений з порушенням вимог процесуального законодавства, оскільки заявлені позивачем вимоги про визнання відсутнім у ПАТ КБ "Приватбанк" права вимоги від ТОВ "Мілорін ЛТД" за кредитними договорами, борг за якими погашено ТОВ "Бізнес Пром Інновація" як поручителем, та визнання в останнього права вимоги до ТОВ "Мілорін ЛТД" щодо сплати ним грошових коштів за цими ж договорами не можуть бути самостійним предметом спору. Такі вимоги не призводять до поновлення порушених прав, не можуть самостійно розглядатися в окремій справі та підлягають розгляду лише під час розгляду спору про стягнення грошових коштів за такими договорами.

23. Так, згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

24. Завданням суду при здійсненні правосуддя в силу положень статті 2 Закону України "Про судоустрій України" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією та законами України, прав і законних інтересів юридичних осіб.

25. Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 ГК України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

26. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України та частини другої статті 20 ГК України одним зі способів захисту цивільного права є визнання наявності чи відсутності прав, якими можуть бути, зокрема визнання права власності чи інших речових прав на певне майно, визнання права авторства на твір науки, літератури, мистецтва чи таке інше, тобто ухваленням рішення про визнання чи відсутність права повинен вирішуватися спір по суті.

27. Частиною першою та пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України передбачено, що цивільні права й обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

28. Відповідно до статей 553, 554 цього ж Кодексу за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або в повному обсязі. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

29. Згідно із частиною другою статті 556 ЦК України до поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання.

30. Відповідно до пункту 8 договору поруки до поручителя, який виконав обов'язки боржника за кредитним договором, переходять усі права кредитора за кредитним договором і договору (договорам) застави (іпотеки), укладеним з метою забезпечення зобов'язань боржника перед кредитором за кредитним договором, у частині виконаного зобов'язання.

31. Оскільки порука є договірним зобов'язанням, стосовно якого передбачено обов'язкове дотримання письмової форми (частина перша статті 547 ЦК України), моментом укладення такого договору є досягнення згоди з усіх істотних умов, внаслідок якого у сторін виникають взаємні права та обов'язки.

32. З урахуванням викладеного вище Велика Палата Верховного Суду вважає, що вимоги про визнання відсутнім права в одного відповідача (кредитора) вимагати від другого відповідача (боржника) сплати боргу за кредитними договорами, які погашено позивачем (поручителем), та про визнання права поручителя вимагати від боржника сплати ним грошових коштів за кредитними договорами, сплачених поручителем, не є вимогами про встановлення юридичних фактів, однак такі доводи можуть розглядатися господарськими судами лише при існуванні та розгляді між сторонами спору про право.

33. Закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду господарської справи без прийняття судового рішення у зв'язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов'язує неможливість судового розгляду справи.

34. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. Тобто провадження у справі підлягає закриттю, якщо при її розгляді буде встановлена непідвідомчість господарському суду (стаття 12 цього ж Кодексу).

35. Ураховуючи викладене вище, зважаючи на характер правовідносин у цій справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що господарські суди першої та апеляційної інстанцій, розглянувши цей спір по суті, допустили порушення норм процесуального права.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Щодо суті касаційної скарги

36. Пунктом 5 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині.

37. Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 231 цього Кодексу (частина перша статті 313 ГПК України).

38. Оскільки місцевий та апеляційний господарські суди неправильно застосували норми матеріального та порушили норми процесуального права під час розгляду справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про задоволення касаційної скарги ПАТ КБ "Приватбанк", скасування судових рішень попередніх інстанцій та закриття провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України.

Щодо судових витрат

39. Частиною чотирнадцятою статті 129 ГПК України передбачено, що якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

40. Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 315 цього ж Кодексу в резолютивній частині постанови суду касаційної інстанції повинен бути зазначений розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Висновки про правильне застосування норм права

41. Вимоги про визнання відсутнім права в одного відповідача (кредитора) вимагати від другого відповідача (боржника) сплати боргу за кредитними договорами, які погашено позивачем (поручителем), та про визнання права поручителя вимагати від боржника сплати ним грошових коштів за кредитними договорами, сплачених поручителем, не можуть бути самостійним предметом розгляду в господарському суді. Такі вимоги не призводять до поновлення порушених прав, не можуть самостійно розглядатися в окремій справі, а відповідні доводи підлягають розгляду лише під час вирішення спору про стягнення грошових коштів за такими договорами.

Керуючись статтями 231, 300, 301, 308, 313, 314 - 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" задовольнити.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 11 жовтня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 січня 2018 року у справі N 910/14144/17 скасувати.

3. Провадження у справі N 910/14144/17 закрити.

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Бізнес Пром Інновація" (69002, м. Запоріжжя, вул. Грязнова 2-б, код ЄДРПОУ 39811653) на користь Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1-д, код ЄДРПОУ 14360570) 6400 (шість тисяч чотириста) грн судових витрат за розгляд касаційної скарги.

5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Бізнес Пром Інновація" (69002, м. Запоріжжя, вул. Грязнова 2-б, код ЄДРПОУ 39811653) в дохід Державного бюджету України 648 (шістсот сорок вісім) грн судових витрат.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя: Князєв В.С.

Суддя-доповідач О.Р. Кібенко

Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко

С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко

В.В. Британчук Л.І. Рогач

Д.А. Гудима І.В. Саприкіна

В.І. Данішевська О.С. Золотніков

О.С. Ткачук Н.П. Лященко

В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Большая палата указала, что поскольку поручительство является договорным обязательством, по которому предусмотрено обязательное соблюдение письменной формы (часть первая статьи 547 ГК Украины), моментом заключения такого договора является достижение согласия по всем существенным условиям, в результате которого у сторон возникают взаимные права и обязанности обязанности.

С учетом вышеизложенного суд считает, что требования о признании отсутствующим права у одного ответчика (кредитора) требовать от второго ответчика (должника) уплаты долга по кредитным договорам, погашенного истцом (поручителем) и о признании права поручителя требовать от должника уплаты им денежных средств по кредитным договорам, уплаченных поручителем, не является требованиями об установлении юридических фактов, однако такие доводы могут рассматриваться хозяйственными судами только при существовании и рассмотрении между сторонами спора о праве.

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ч. 2.  ст. 231 ГПК :"Якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи".

І до якої? Суд не роз'яснив, чи я не дочитала?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 12.10.2018 в 16:02, Olenka24 сказал:

ч. 2.  ст. 231 ГПК :"Якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи".

І до якої? Суд не роз'яснив, чи я не дочитала?

Не царское это дело, разъяснять :)

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 серпня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 807/719/15
      Провадження N 11-665апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача ОСОБА_2,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 як представника ОСОБА_4 на постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2016 року (суддя Рейті С.І.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2016 року (у складі колегії суддів Каралюса В.М., Затолочного В.С., Матковської З.М.) у справі за позовом ОСОБА_5 до реєстратора Комунального підприємства Ужгородської міської ради Закарпатської області "Бюро технічної інвентаризації м. Ужгорода" (далі - реєстратор), Комунального підприємства Ужгородської міської ради Закарпатської області "Бюро технічної інвентаризації м. Ужгорода" (далі - КП Ужгородської міськради "БТІ м. Ужгорода"), треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_6, про визнання протиправним та скасування запису про державну реєстрацію права користування,
      УСТАНОВИЛА:
      У квітні 2015 року ОСОБА_5 звернулася до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовом до реєстратора, КП Ужгородської міськради "БТІ м. Ужгорода", треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_6, у якому з урахуванням зміни позовних вимог, просила визнати неправомірним та скасувати запис N 22000 від 25 грудня 2004 року в частині державної реєстрації права користування приміщенням горища за третіми особами у справі.
      Закарпатський окружний адміністративний суд постановою від 29 лютого 2016 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2016 року, позов задовольнив. Визнав протиправним та скасував запис, внесений до реєстру прав власності на нерухоме майно в частині користування ОСОБА_7 та ОСОБА_6 (власники квартири N 2 "в" на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді) приміщенням горища площею 98,0 кв. м
      Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, керувався тим, що реєстратором було порушено процедуру здійснення державної реєстрації права користування нежитловим приміщенням, яка передбачена Законом України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV), оскільки зареєстроване за третіми особами право користування на спірне нерухоме майно відноситься до допоміжних приміщень і є спільною власністю співвласників багатоквартирного будинку.
      У червні 2016 року ОСОБА_4 через свого представника звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просила скасувати постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2016 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки вважає, що цей спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ОСОБА_4 зазначає, що у цій справі виник спір про право, що свідчить про непідвідомчість спору адміністративному суду.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 22 червня 2016 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі -КАС України викладено в новій редакції.
      Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України
      (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 20 червня 2018 року згадану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення першої та апеляційної інстанцій з підстави порушення правил предметної юрисдикції.
      Згідно із ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду встановила наступне.
      Судами встановлено, що позивачка ОСОБА_5 та треті особи: ОСОБА_4 і ОСОБА_6, є співвласниками багатоквартирного будинку за адресою: м. Ужгород, вул. Підгірна, 18.
      На підставі рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради Закарпатської області від 28 листопада 2002 року N 361 між ОСОБА_7 та Товариством з обмеженою відповідальністю "Підзамок"
      (далі - ТОВ "Підзамок") 09 грудня 2002 року укладено договір найму жилого приміщення, яким ОСОБА_7 передано в користування квартиру N 2 на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді, а відповідно до п. 7 акта здачі - приймання зазначеної квартири в його користування передано також приміщення горища.
      З листа виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 21 серпня 2015 року N 1851/03-18 вбачається, що в червні 2003 року проведено упорядкування нумерації квартир у вказаному будинку, в результаті чого квартирі N 2 на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді присвоєно номер 2 "в".
      24 жовтня 2003 року між ОСОБА_7 і ТОВ "Підзамок" укладено договір найму квартири N 2 "в" на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді із передачею у користування приміщення горища площею 98,0 кв. м
      05 листопада 2003 року ОСОБА_7 та ОСОБА_6, скориставшись правом, передбаченим ст. 65-1 Житлового кодексу Української РСР (придбання громадянами займаних ними жилих приміщень у приватну власність) на підставі рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради, набули у спільну сумісну власність квартиру N 2 "в" на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді, про що видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно N 275.
      Згідно з витягом з реєстру права власності на нерухому майно N 6184414 від 12 січня 2005 року в описі об'єкта нерухомості зазначено, що у користуванні власників квартири N 2 "в" на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді є приміщення підвалу - площею 7,1 кв. м та горища - площею 98,0 кв. м
      27 серпня 2004 року ОСОБА_7 помер, а його дружина ОСОБА_4 згідно зі свідоцтвом про право на спадщину від 02 серпня 2005 року отримала у спадок 1/2 квартири N 2 "в" на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді, яка складається з 2-х кімнат та має у користуванні приміщення підвалу - площею 7,1 кв. м та горища - площею 98,0 кв. м
      Вважаючи дії реєстратора від 25 грудня 2004 року щодо реєстрації за ОСОБА_7 та ОСОБА_6 права користування приміщенням горища протиправними й такими, що вчинені без згоди інших співвласників квартир на вул. Підгірній 18 в м. Ужгороді та всупереч вимогам Закону N 1952-IV та Закону України від 19 червня 1992 року N 2482-XII "Про приватизацію державного житлового фонду" (далі - Закон N 2482-XII), ОСОБА_5 звернулася до суду із цим адміністративним позовом.
      Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом).
      Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Справою адміністративної юрисдикції в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України).
      Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких була перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.
      Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії.
      Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Водночас приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
      Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, визначив спір у цій справі як публічно-правовий.
      Однак, Велика Палата Верховного Суду не погоджується із зазначеними висновками з огляду на таке.
      За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
      Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на думку особи, рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
      Порушуючи питання про визнання неправомірним та скасування запису про державну реєстрацію права користування приміщенням горища третіми особами, ОСОБА_5 обґрунтовує свої вимоги тим, що у реєстратора в порушення вимог Закону N 1952-IV не було законних підстав для реєстрації за третіми особами права користування спірним нежитловим приміщенням без письмової згоди всіх співвласників багатоквартирного будинку за адресою: м. Ужгород, вул. Підгірна, 18, оскільки спірне нежитлове приміщення цього будинку відноситься до допоміжних приміщень і приміщень загального користування, є спільним майном усіх власників квартир зазначеного будинку, а тому такі дії реєстратора порушують права позивачки, як співвласника багатоквартирного будинку.
      Крім того, зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 781 ЦК України договір найму, укладений між ОСОБА_7 (наймач) і ТОВ "Підзамок" (наймодавець), припинився у зв'язку зі смертю наймача.
      Таким чином, вимоги про скасування запису щодо реєстрації права користування спірним нерухомим майном за третіми особами фактично спрямовані на відновлення прав позивачки у зв'язку з незаконним, на її думку, користуванням нежитловим приміщенням (горищем) третіми особами на підставі договору найму та пов'язані з намаганням ОСОБА_5 відновити своє порушене право на це майно як співвласника.
      Отже, у цій справі заявлено позов на захист приватного інтересу шляхом скасування запису про державну реєстрацію права користування третіми особами спірним нерухомим майном (приміщенням горища). Здійснення такого захисту судом напряму залежить від вирішення питання, кому саме належить право користування спірним нерухомим майном, і відповідно правомірності набуття такого права шляхом укладення договору найму цього майна.
      Засади захисту права власності, які поширюються і на правовідносини щодо права користування, регулюються ст. 386 ЦК України; право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння та захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння, - ст. 387, 391 цього Кодексу.
      Таким чином, усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном залежить від вирішення судом питання про правомірність такого права відповідно до норм житлового та цивільного законодавства, а оскаржувані дії реєстратора є лише наслідком реалізації сторонами у справі прав на спірне нерухоме майно, тобто є похідними вимогами, у зв'язку з чим, ураховуючи суб'єктний склад спірних правовідносин, така справа підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
      З огляду на наведене, ВеликаПалата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у цій справі є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки спірні правовідносини стосуються права учасників справи на об'єкт нерухомого майна, а позовні вимоги у зазначеній справі спрямовані на захист цивільного права позивачки.
      Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі N 826/12559/16.
      Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 238 та ч. 1 ст. 354 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) ухвалені в цій справі в порядку адміністративного судочинства судові рішення підлягають скасуванню, а провадження закриттю у зв'язку з неналежністю розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства.
      Ураховуючи викладене та керуючись ст. 238, 239, 345, 349, 354 - 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 як представника ОСОБА_4 задовольнити частково.
      Постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2016 року скасувати.
      Провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_5 до реєстратора Комунального підприємства Ужгородської міської ради Закарпатської області "Бюро технічної інвентаризації м. Ужгорода", Комунального підприємства Ужгородської міської ради Закарпатської області "Бюро технічної інвентаризації м. Ужгорода", треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_6, про визнання протиправним та скасування рішення - закрити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 вересня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 804/1010/17
      Провадження N 11-668апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О.Б.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Конотопського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області (далі - Управління ПФУ, Фонд відповідно) до Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - Банк) про стягнення коштів
      за касаційною скаргою Управління ПФУ на ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 8 лютого 2017 року (суддя Єфанова О.В.) та Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2017 року (у складі колегії суддів Дадим Ю.М., Уханенка С.А., Богданенка І.Ю.),
      УСТАНОВИЛА:
      У січні 2017 року Управління ПФУ звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути з Банку 1623 грн 75 коп. неповернутої пенсії, зарахованої на поточний рахунок померлої пенсіонерки ОСОБА_4
      Обґрунтовуючи позовні вимоги, Управління ПФУ зазначило, що 30 грудня 2011 року між ним та Банком укладено договір N 48 про зарахування і виплату пенсій (грошової допомоги), що фінансуються з Фонду, за умовами якого кошти, зараховані на поточний рахунок, починаючи з місяця, наступного операційного за місяцем смерті пенсіонера, підлягають поверненню Банком Фонду не пізніше наступного операційного дня надходження відомостей про смерть одержувача.
      Через поточний рахунок, відкритий у Банку виплачувалась пенсія ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1.
      5 грудня 2016 року позивач повідомив Банк про необхідність повернення пенсії згаданої особи за червень 2016 року у сумі 1714 грн 61 коп. Однак Банк повернув кошти лише в сумі 90 грн 86 коп. у межах наявного залишку коштів на поточному рахунку ОСОБА_4
      Позивач зазначив, що неповернення Банком коштів, які були зараховані на рахунок померлої пенсіонерки ОСОБА_4 не входять до складу спадщини та належать виключно Фонду, є порушенням умов вищезгаданого договору з Банком, а також Порядку виплати пенсій та грошової допомоги за згодою пенсіонерів та одержувачів допомоги через їх поточні рахунки у банках, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 1999 року N 1596.
      Дніпропетровський окружний адміністративний суд ухвалою від 8 лютого 2017 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2017 року, відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі чинного на той час пункту 1 частини першої статті 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, та роз'яснив, що на цей спір поширюється юрисдикція господарського суду.
      Управління ПФУ подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і процесуального права, просить скасувати ухвали судів першої та апеляційної інстанції, справу направити до суду першої інстанції для продовження її розгляду.
      Касаційна скарга мотивована тим, що позивач є державним органом, який реалізує управлінську функцію, і спір у цій справі є публічно-правовим, оскільки виник з приводу виконання адміністративного договору.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на нижченаведене.
      Пункт 1 частини першої статті 3 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Пунктами 4, 5 частини другої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) юрисдикцію адміністративних судів поширено на публічно-правові спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів, а також спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України.
      Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).
      Можливість суб'єкта владних повноважень бути позивачем в адміністративній справі закріплено й частиною другою статті 50 КАС у зазначеній редакції. Водночас частиною четвертою статті 50 цього Кодексу передбачено, що громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); в інших випадках, встановлених законом.
      Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції та який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. При цьому особа, яка здійснює публічно-владні управлінські функції, може ініціювати судове вирішення такого спору лише на виконання своїх повноважень увипадках, установлених законом.
      Наведене узгоджується й з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.
      Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень чи звернення такого суб'єкта до суду не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
      Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті (змісту, характеру) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Спірними у цій справі є договірні правовідносини, які не пов'язані зі здійсненням позивачем владних управлінських функцій, предметом перевірки у ній є виконання умов договору щодо порядку ведення рахунків та строків здійснення розрахункових операцій, а також можливість задоволення вимог Фонду щодо повернення коштів, зарахованих на поточний рахунок померлої особи (відсутніх на її поточному рахунку), за рахунок Банку -суб'єкта господарювання.
      Пунктом 4 частини першої статті 3 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) адміністративний договір визначено як дво- або багатосторонню угоду, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією зі сторін угоди.
      Особливості, які характеризують угоду як адміністративний договір, більш детально наведено в чинній редакції КАС, згідно з пунктом 16 частини першої статті 4 якого адміністративний договір - це спільний правовий акт суб'єктів владних повноважень або правовий акт за участю суб'єкта владних повноважень та іншої особи, що ґрунтується на їх волеузгодженні, має форму договору, угоди, протоколу, меморандуму тощо, визначає взаємні права та обов'язки його учасників у публічно-правовій сфері й укладається на підставі закону:
      а) для розмежування компетенції чи визначення порядку взаємодії між суб'єктами владних повноважень;
      б) для делегування публічно-владних управлінських функцій;
      в) для перерозподілу або об'єднання бюджетних коштів у випадках, визначених законом;
      г) замість видання індивідуального акта;
      ґ) для врегулювання питань надання адміністративних послуг.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що укладений між Управлінням ПФУ та Банком договір на зарахування і виплату пенсій не підпадає під визначення адміністративного договору.
      Отже, викладені в оскаржуваних ухвалах висновки судів про те, що ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства та поширення на неї юрисдикції господарського суду, ґрунтуються на правильному застосуванні норм права.
      За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Ураховуючи викладене, касаційну скаргу Управління ПФУ слід залишити без задоволення, а ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 8 лютого 2017 року та Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2017 року - без змін.
      Керуючись статтями 243, 341, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Конотопського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області залишити без задоволення.
      2. Ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 8 лютого 2017 року та Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна В.С. Князєв В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      22 серпня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 925/1265/16
      Провадження N 12-158 гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Бакуліної С.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи заяву Національного дендрологічного парку "Софіївка" про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 05 липня 2017 року (судді Коробенко Г.П. - головуючий, Дроботова Т.Б., Кравчук Г.А.) у справі N 925/1265/16 Господарського суду Черкаської області за позовом Міністерства оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу м. Біла Церква до Управління Держгеокадастру в Уманському районі Черкаської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Уманський національний університет садівництва та Національний дендрологічний парк "Софіївка", про визнання недійсними та скасування державних актів на право користування земельними ділянками.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У жовтні 2016 року Міністерство оборони України та Квартирно-експлуатаційний відділ м. Біла Церква заявили позов до Управління Держгеокадастру в Уманському районі Черкаської області про визнання недійсним та скасування державного акта на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ N 848395, виданого 08 лютого 2007 року Національному дендрологічному парку "Софіївка" на підставі рішення Уманської міської ради N 4.12-4/5 від 15 вересня 2006 року, і державного акта на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ N 848373, виданого 29 березня 2007 року Уманському державному аграрному університету (правонаступник - Уманський національний університет садівництва) на підставі того ж рішення Уманської міської ради.
      1.2. Позовні вимоги, з посиланням на норму статті 155 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), мотивовані тим, що пункти вказаного рішення Уманської міської ради, котрі були підставою для видачі оспорюваних актів, визнані в судовому порядку нечинними та скасовані.
      1.3. Заперечення проти позову, з посиланням на норми статті 257, частин третьої та четвертої статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), обґрунтовано пропуском позивачами строків позовної давності.
      2. Фактичні обставини справи, установлені судами
      2.1. 15 вересня 2006 року Уманська міська рада прийняла рішення N 4.12-4/5, відповідно до пунктів 1, 1.25, 3, 3.1 якого затвердила проект відведення земельної ділянки на вул. Київській, 31 у м. Умані площею 10 га та надала її у постійне користування Національному дендрологічному парку "Софіївка".
      2.2. Згідно з пунктами 1, 1.47, 3, 3.3 вказаного рішення затверджено також проект відведення земельної ділянки на вул. Київській, 33 у м. Умані площею 26 га та надано її в постійне користування Уманському державному аграрному університету.
      2.3. 08 лютого 2007 року на підставі рішення Уманської міської ради N 4.12-4/5 від 15 вересня 2006 року Національному дендрологічному парку "Софіївка" видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ N 848395.
      2.4. 29 березня 2007 року на підставі рішення Уманської міської ради N 4.12-4/5 від 15 вересня 2006 року Уманському державному аграрному університету видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ N 848373.
      2.5. Господарський суд Черкаської області рішенням від 15 вересня 2009 року у справі N 13/1887 частково задовольнив позов військового прокурора Черкаського гарнізону, визнав нечинними та скасував пункти 1, 1.25, 3, 3.1 та пункти 1, 1.47, 3, 3.3 рішення Уманської міської ради N 4.12-4/5 від 15 вересня 2006 року; у частині позовних вимог про скасування державних актів провадження у справі припинено на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на момент вирішення спору. Вказане судове рішення не оскаржувалось та набрало законної сили.
      2.6. Треті особи в справі продовжували користуватися земельними ділянками, визначеними державними актами. Листами від 16 травня 2016 року N 212 Національний дендрологічний парк "Софіївка" та від 25 квітня 2016 року N 20-06/364 Уманський державний університет садівництва повідомили Квартирно?експлуатаційний відділ м. Біла Церква про відсутність підстав вчиняти будь-які дії, пов'язані з поверненням державних актів та поверненням земельних ділянок у постійне користування останнього, що й стало підставою для звернення до суду з цим позовом.
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Господарський суд Черкаської області рішенням від 20 грудня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 21 березня 2017 року, у позові відмовив.
      3.2. Вказані судові рішення мотивовані обґрунтованістю позовних вимог з огляду на те, що пункти рішення Уманської міської ради N 4.12-4/5 від 15 вересня 2006 року, на підставі яких були видані спірні акти, визнані нечинними та скасовані в судовому порядку, проте, оскільки позивачі пропустили позовну давність, у задоволенні позовних вимог слід відмовити.
      3.3. Вищий господарський суд України постановою від 05 липня 2017 року зазначені вище постанову та рішення скасував, прийняв нове рішення про задоволення позову, визнав недійсним та скасував державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ N 848395, виданий 08 лютого 2007 року Національному дендрологічному парку "Софіївка" на підставі рішення Уманської міської ради N 4.12-4/5 від 15 вересня 2006 року, і державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ N 848373, виданий 29 березня 2007 року Уманському державному аграрному університету на підставі того ж рішення Уманської міської ради.
      3.4. Суд касаційної інстанції погодився з висновками про те, що оскільки оспорювані державні акти на право постійного користування земельними ділянками були видані на підставі визнаних у судовому порядку нечинними та скасованими пунктів рішення Уманської міської ради N 4.12-4/5 від 15 вересня 2006 року, то ці акти підлягають визнанню недійсними. Разом з тим касаційний суд, зазначивши, що оскільки позовна давність не поширюється на вимоги про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, адже йдеться про триваюче правопорушення, дійшов висновку, що суди помилково застосували до цих правовідносин наслідки спливу позовної давності, скасував рішення та постанову у справі як прийняті з порушенням норм матеріального права, а саме статей 256, 391 ЦК України, та прийняв нове рішення про задоволення позову.
      4. Вимоги заяви про перегляд судового рішення та короткий зміст наведених у ній доводів
      4.1. 31 липня 2017 року Національний дендрологічний парк "Софіївка" звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 05 липня 2017 року у справі N 925/1265/16 з підстав, передбачених пунктами 1 - 3 частини першої статті 111?16 ГПК України в редакції, чинній на момент звернення з цією заявою, а саме неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      4.2. Заявник просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 05 липня 2017 року, натомість залишити в силі постанову Київського апеляційного господарського суду від 21 березня 2017 року та рішення Господарського суду Черкаської області від 20 грудня 2016 року.
      4.3. Заявник вважає, що на спірні відносини поширюється загальна позовна давність, яку було пропущено позивачами, що є підставою для відмови в позові.
      4.4. Заявник посилається як на доказ неоднакового застосування норм матеріального права на постанови Вищого господарського суду України від 28 жовтня 2015 року у справі N 904/247/15, від 11 жовтня 2016 року у справі N 917/2092/15, від 01 грудня 2016 року у справі N 910/4266/16, від 06 грудня 2016 року у справі N 922/1424/16, від 14 грудня 2016 року у справі N 911/1529/16, від 20 грудня 2016 року у справі N 910/4268/16, від 10 січня 2017 року у справі N 915/131/15, від 28 березня 2017 року у справі N 922/1424/16, від 11 квітня 2017 року у справі N 916/5175/14, від 24 вересня 2015 року у справі N 926/644/14, на ухвалу Вищого адміністративного суду України від 15 квітня 2008 року у справі N 20?9/376 (N К-15075/07), постанови Верховного Суду України від 02 вересня 2014 року у справі N 6/17?3062-2011, від 27 травня 2014 року у справі N 5011-32/13806-2012, від 21 жовтня 2014 року у справі N 922/951/13-г, від 29 жовтня 2014 року у справі N 6-152цс14, від 23 грудня 2014 року у справі N 916/2414/13, від 25 березня 2015 року у справі N 11/163/2011/5003, від 13 травня 2015 року у справі N 903/543/14, від 17 лютого 2016 року у справі N 6-2407цс15, від 08 червня 2016 року у справі N 6-3089цс15, від 26 жовтня 2016 року у справі N 6-2070цс16, від 19 квітня 2017 року у справі N 6?2376цс16.
      5. Позиція Великої Палати Верховного Суду в справі
      5.1. Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 111-16 ГПК України (в редакції, чинній на момент звернення Національного дендрологічного парку "Софіївка" до Верховного Суду України із заявою про перегляд судового рішення у цій справі) заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      5.2. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, якщо господарська справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним господарським судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      5.3. Проаналізувавши правову позицію, викладену в постанові Вищого господарського суду України від 05 липня 2017 року, за змістом якої заявлені у справі вимоги про визнання недійсними та скасування державних актів на право постійного користування земельними ділянками, є вимогами про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном, на які позовна давність не поширюється, оскільки в цьому разі йдеться про триваюче порушення, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному в постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі N 6?152цс14, від 27 травня 2014 року у справі N 5011-32/13806-2012, від 17 лютого 2016 року у справі N 6-2407цс15, від 08 червня 2016 року у справі N 6-3089цс15, від 26 жовтня 2016 року у справі N 6-2070цс16, від 19 квітня 2017 року у справі N 6-2376цс16 висновку щодо поширення на вимоги про визнання недійсним правочину (зокрема і щодо видачі державного акта), вчиненого на підставі ненормативного незаконного рішення органу державної влади або органу місцевого самоврядування, загальної позовної давності. Висновок, викладений у наведених вище постановах Верховного Суду України, був відображений і Вищим господарським судом України у постановах від 06 грудня 2016 року у справі N 922/1424/16, від 14 грудня 2016 року у справі N 911/1529/16, від 28 березня 2017 року у справі N 922/1424/16, від 24 вересня 2015 року у справі N 926/644/14, а отже, також існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень.
      5.4. Захист земельних прав - це передбачені законом способи охорони цих прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
      5.5. Під способами захисту суб'єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи правоохоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту земельних прав наведено в частині третій статті 152 ЗК України.
      5.6. Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним частиною третьою статті 152 ЗК України, або ж іншим способом, який передбачено законом.
      5.7. Статтею 152 ЗК України встановлено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
      5.8. З набранням чинності Законом України від 07 липня 2011 року N 3613-VI "Про Державний земельний кадастр" та постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року N 1051 "Про затвердження Порядку ведення Державного земельного кадастру" право власності на земельну ділянку та право постійного користування нею оформляється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" без оформлення державних актів.
      5.9. Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
      5.10. Державний акт - це документ, що посвідчує право на земельну ділянку, із визнанням недійсним якого без внесення до державного реєстру відповідного запису щодо належного власника або землекористувача, спір про право може бути не вирішеним. У випадку коли позивач стверджує про порушення свого права постійного користування частиною земельної ділянки особою, яка володіє нею шляхом державної реєстрації за собою права власності (права користування) цієї спірної частини, право позивача може бути захищено шляхом подання позову про визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України), витребування нерухомості з володіння, усунення перешкод у користуванні майном (статті 387, 388, 391, 396 ЦК України) чи іншим способом відповідно до закону.
      5.11. Особливості проведення реєстраційних дій на підставі рішень судів визначені у статті 31-1 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Зокрема, відповідно до частини другої цієї статті Державна судова адміністрація України у день набрання законної сили рішенням суду, яке передбачає набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав, внесення змін до записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, зупинення реєстраційних дій, внесення запису про скасування державної реєстрації прав або скасування рішення державного реєстратора, забезпечує передачу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно примірника такого судового рішення.
      5.12. При цьому вказані вимоги мають бути заявлені до осіб, на ім'я яких було зареєстровано право власності (постійного користування), оскільки предмет спору безпосередньо стосується їх прав та обов'язків. Однак при вирішенні спору за цим позовом такі особи не були залучені до участі у справі як відповідачі.
      5.13. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України (в редакції, чинній на момент звернення позивачів до суду з цим позовом), що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України у вказаній вище редакції).
      5.14. Відповідачем є особа, яка, за твердженням позивача, є або порушником його прав, або необґрунтовано, на думку позивача, оспорює його права і на яку внаслідок цього може бути покладено обов'язки судовим рішенням.
      5.15. Однак, Міністерство оборони України та Квартирно?експлуатаційний відділ м. Біла Церква визначили відповідачем у цій справі Управління Держгеокадастру в Уманському районі Черкаської області, не зазначивши обставин порушення останнім їхніх прав та не навівши нормативного обґрунтування протиправності дій відповідача, фактично оспорюючи правомірність дій третіх осіб у справі щодо використання земельних ділянок, визначених спірними актами.
      5.16. Не встановлено порушень прав позивачів саме відповідачем та не наведено нормативного обґрунтування такого порушення і попередніми судовими інстанціями.
      5.17. Судами також не враховано, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, право або інтерес позивача, який вважає себе постійним користувачем земельної ділянки, може бути порушено внесенням до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про наявність права власності (користування) іншої особи. При цьому рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. Тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності (користування) (частина друга статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").
      5.18. Оскільки, вирішуючи спір у справі, місцевий господарський суд та суд апеляційної інстанції зазначеного не врахували, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими висновки про необхідність відмови в позові з підстави спливу позовної давності, а не з огляду на відсутність підстав для задоволення позову по суті.
      5.19. У свою чергу Вищий господарський суд України не врахував, що предметом спору не є вимоги про усунення перешкод у користуванні майном. Під час розгляду справи в попередніх судових інстанціях позивачі обґрунтовували свої вимоги нормами статей 152, 155 ЗК України і не посилались на статтю 391 ЦК України, яку може бути застосовано у спорі, що виник між володіючим власником та особою, дії якої не ґрунтуються на чинному правочині або нормах законодавства.
      5.20. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки Вищого господарського суду України не відповідають фактичним обставинам справи та зроблені з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку із чим постанова від 05 липня 2017 року підлягає скасуванню.
      5.21. В свою чергу, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій прийняли правильні процесуальні рішення про відмову в позові, але з помилкових мотивів пропуску позивачами позовної давності, а не з огляду на відсутність порушення визначеним відповідачем прав позивачів та обранням останніми неефективного способу захисту прав, тобто з помилковим застосуванням норм матеріального права, то наявні підстави для зміни рішення Господарського суду Черкаської області від 20 грудня 2016 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 21 березня 2017 рокув їх мотивувальних частинах згідно з наведеними вище висновками Великої Палати Верховного Суду.
      5.22. Відповідно до статті 49 ГПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      5.23. Судові витрати за подання заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 05 липня 2017 року слід покласти на позивачів порівну - по 2080 грн.
      Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву Національного дендрологічного парку "Софіївка" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 05 липня 2017 року задовольнити частково.
      2. Постанову Вищого господарського суду України від 05 липня 2017 року у справі N 925/1265/16 скасувати.
      3. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 21 березня 2017 року та рішення Господарського суду Черкаської області від 20 грудня 2016 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      4. В інших частинах постанову Київського апеляційного господарського суду від 21 березня 2017 року та рішення Господарського суду Черкаської області від 20 грудня 2016 року залишити без змін
      5. Стягнути з Міністерства оборони України на користь Національного дендрологічного парку "Софіївка" 2080 (дві тисячі вісімдесят) гривень витрат зі сплати судового збору за подання заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 05 липня 2017 року.
      6. Стягнути з Квартирно?експлуатаційного відділу м. Біла Церква на користь Національного дендрологічного парку "Софіївка" 2080 (дві тисячі вісімдесят) гривень витрат зі сплати судового збору за подання заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 05 липня 2017 року.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська