Постановление БП-ВС о неправомерности ПФ не учета специального стажа работы в аптеке без государственной аккредитации

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 серпня 2018 року

м. Київ

Справа N 492/446/15-а

Провадження N 11-611апп18

ВеликаПалата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Прокопенка О.Б.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до Управління Пенсійного фонду України в Арцизькому районі Одеської області (далі - Управління ПФУ) про визнання неправомірним рішення про припинення виплати пенсії та зобов'язання поновити виплату пенсії,

за касаційною скаргою Управління ПФУна постанову Арцизького районного суду Одеської області від 11 червня 2015 року (суддя Гусєва Н.Д.) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2015 року (судді Жук С.І., Потапчук В.О., Семенюк Г.В.),

УСТАНОВИЛА:

У березні 2015 року ОСОБА_3 звернулась до суду з адміністративним позовом, у якому просила: визнати протиправним рішення Управління ПФУ від 30 січня 2015 року N 6 про припинення виплати їй пенсії; зобов'язати Управління ПФУ поновити виплату пенсії за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України від 5 листопада 1991 року N 1788-XII "Про пенсійне забезпечення" (далі - Закон N 1788-XII) з часу її припинення.

Суди встановили, що ОСОБА_3, маючи загальний стаж роботи за спеціальністю фармацевта більше 25 років, звернулась до Управління ПФУ із заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону N 1788-XII.

Згідно з протоколом Управління ПФУ від 5 січня 2011 року N 381 ОСОБА_3 призначено пенсію за вислугу років з урахуванням загального стажу роботи 31 рік 1 місяць 5 днів, з якого спеціальний стаж працівника охорони здоров'я - 27 років 10 місяців 26 днів.

Рішенням Управління ПФУ від 30 січня 2015 року N 6 ОСОБА_3 було припинено виплату раніше призначеної пенсії за вислугу років у зв'язку з відсутністю необхідного стажу роботи (25 років), який дає право на пенсію за вислугу років, оскільки позивачка у період з 29 грудня 2001 року по 30 грудня 2006 року працювала в аптечному кіоску фізичної особи-підприємця (далі - ФРП), який не відноситься до Переліку закладів охорони здоров'я, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 28 жовтня 2002 року N 385, про що було повідомлено позивачку.

Припиняючи виплату пенсії, Управління ПФУ виходило з того, що період роботи позивачки у ФОП не дає права на призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону N 1788-XII.

Постановою Арцизького районного суду Одеської області від 11 червня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено: визнано неправомірним рішення Управління ПФУ від 30 січня 2015 року N 6 про припинення виплати ОСОБА_3 пенсії за вислугу років, призначеної 5 січня 2011 року відповідно до пункту "е" статті 55 Закону N 1788-XII; зобов'язано Управління ПФУ поновити позивачці виплату цієї пенсії з часу її припинення - 30 січня 2015 року.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідно до статті 46 Конституції Українигромадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. До того ж суди попередніх інстанцій також урахували положення статті 1 Закону N 1788-XII, згідно з якими громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом.

Не погодившись з указаними рішеннями судів, у жовтні 2015 року Управління ПФУ звернулось до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою на постанову Арцизького районного суду Одеської області від 11 червня 2015 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2015 року, вважаючи їх необґрунтованими й такими, що підлягають скасуванню, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень у справі.

До того ж Управління ПФУ вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували законного й обґрунтованого правового висновку Верховного Суду України, викладеного, зокрема, у постанові від 17 вересня 2013 року у справі N 21-241а13, у якому наголошується на необхідності додержання вимог Закону N 1788-XII, Закону України від 19 листопада 1992 року N 2801-XII "Основи законодавства України про охорону здоров'я" (далі - Закон N 2801-XII), Порядку акредитації закладу охорони здоров'я, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 липня 1997 року N 765 (далі - Порядок акредитації).

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 16 березня 2016 року відкрив провадження у зазначеній справі.

На підставі підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) касаційна скарга була передана до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для розгляду спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 7 травня 2018 року прийняв вказану справу до провадження.

10 травня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 8 пункту 1розділу VII "Перехідні положення" КАС.

Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, дослідивши норми матеріального права, які застосовані судами попередніх інстанцій при розгляді цієї справи, погодилася з висновком цих судів про те, що позивач має право на призначення пенсії за вислугу років, оскільки аптечний кіоск ФОП є закладом охорони здоров'я в розумінні нормативно-правових актів України, незалежно від наявності або відсутності акредитації закладу, а посада позивача віднесена до тих посад, які дають право на призначення пенсії за вислугу років на пільгових умовах.

При цьому протилежний підхід до вирішення цієї категорії спорів викладено в постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2013 року в справі N 21-241а13, у якій зазначено, що до стажу роботи, який дає право на пенсію за вислугу років, зараховується, зокрема, робота на посадах провізорів, фармацевтів у аптеках, які офіційно набули статусу закладу охорони здоров'я на підставі державної акредитації.

Наведені приклади, на думку колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, свідчать про те, що справу необхідно передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Відповідно до підпункту 8 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 4 червня 2018 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 346 КАС, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Зі змісту статті 2 Закону N 1788-XII вбачається, що одним із видів державних пенсій є пенсії за вислугу років. Вони встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком (стаття 51 Закону N 1788-XII).

Пенсії за вислугу років призначаються при залишенні роботи, яка дає право на них (частина друга статті 7 Закону N 1788-XII). Їх особливістю є зменшення пенсійного віку, необхідного для призначення, а умовою для призначення - наявність, як правило, відповідного стажу роботи за спеціальністю.

У пункті "е" статті 55 Закону N 1788-XII (у редакції, чинній на час призначення позивачу пенсії - січень 2011 року) визначено право на пенсію за вислугу років, зокрема, працівників охорони здоров'я при наявності спеціального стажу роботи

від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

Тобто за змістом цієї норми Закону законодавець уповноважив Кабінет Міністрів України визначати перелік робіт, посад у закладах й установах охорони здоров'я, виконання яких зараховується до спеціального стажу, необхідного для набуття права на призначання пенсії за вислугу років за пунктом "е" статті 55 Закону N 1788- XII.

Перелік закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 4 листопада 1993 року N 909 (далі - Перелік N 909).

У розділі 2 "Охорона здоров'я" цього Переліку N 909 визначено, що робота на посадах провізорів, фармацевтів (незалежно від найменування посад), лаборантів дає право на пенсію за вислугу років. При цьому серед найменувань закладів і установ зазначено не тільки аптеки, а й аптечні кіоски, аптечні магазини, але не зауважено, що вони мають бути обов'язково акредитованими. Крім того, у примітці 2 до Переліку N 909 установлено, що робота за спеціальністю в закладах, установах і на посадах, передбачених цим Переліком дає право на пенсію за вислугу років, незалежно від форми власності або відомчої належності закладів і установ.

Визначення поняття "заклад охорони здоров'я" міститься у статті 3 Закону N 2108-XII, згідно з якою це юридична особа будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, що забезпечує медичне обслуговування населення на основі відповідної ліцензіїта професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників.

Аптечний кіоск - це структурний підрозділ аптеки, основним завданням якого є забезпечення населення лікарськими засобами шляхом здійснення роздрібної торгівлі готовими лікарськими засобами, які відпускаються без рецептів лікаря (пункт 2 Правил торгівлі лікарськими засобами в аптечних закладах, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 2004 року N 1570).

У чинній редакції частини п'ятої статті 16 Закону N 2108-XII (зі змінами, внесеними законами України від 9 квітня 2015 року N 326-VIII, від 19 жовтня 2017 року N 2168-VIII) наразі установлено добровільне проходження закладами охорони здоров'я акредитації в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Також передбачено, що не підлягають обов'язковій акредитації аптечні заклади. Акредитація аптечних закладів може здійснюватися на добровільних засадах.

Установлений частиною першою статті 19 Закону України від 4 квітня 1996 року N 123/96-ВР "Про лікарські засоби" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) порядок торгівлі лікарськими засобами, як і наведене в статті 3 Закону N 2108-XII визначення поняття "заклад охорони здоров'я", також пов'язує здійснення оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами на території України підприємствами, установами, організаціями та ФОП виключно з отриманням ліцензії, яка має видаватися в порядку, встановленому законодавством, а не з отриманням ще й акредитаційного сертифіката.

При цьому в частині другій статті 19 вказаного Закону підставою для видачі зазначеної ліцензії визначалося наявністьматеріально-технічної бази, кваліфікованого персоналу, відповідність яких установленим вимогам та заявленим у поданих заявником документах для одержання ліцензії характеристикам підлягає обов'язковій перевірці перед видачею ліцензіїу межах строків, передбачених для видачі ліцензії, за місцем провадження діяльності органом ліцензування або його територіальними підрозділами у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.

Проходження першої акредитації закладу охорони здоров'я (офіційного визнання наявності у нього для якісного, своєчасного, певного рівня медичного обслуговування населення, дотримання ним стандартів у сфері охорони здоров'я, відповідності медичних (фармацевтичних) працівників єдиним кваліфікаційним вимогам) Порядком акредитації, чинним на час виникнення спірних правовідносин, передбачалося лише через два роки від початку провадження діяльності у цій сфері.

Отже, на підставі системного аналізу вищенаведених норм законодавства України можна зробити висновок, що особи, які працювали на посадах фармацевтів в аптечних кіосках, належних ФОП, за умови здійснення такої діяльності на основі ліцензій на провадження роздрібної торгівлі лікарськими засобами, незалежно від отримання цим аптечним закладом акредитаційних сертифікатів, мають право на зарахування стажу роботи на таких посадах до спеціального стажу, необхідного для призначення пенсії за вислугу років згідно з пунктом "е" статті 55 Закону N 1788-XII.

На працівника аптечного закладу не можна покладативідповідальність за непроведення або несвоєчасне проведення акредитації відповідного закладу охорони здоров'я, оскільки контроль за додержанням аптечними закладами правил здійснення роздрібної торгівлі лікарськими засобами, у тому числі в питаннях проходження акредитації, покладався чинним на час виникнення спірних правовідносин законодавством на відповідні повноважні державні контролюючі органи.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно зі статтею 14 Конвенції користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою.

Дискримінація - це ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними (пункт 2 частини першої статті 1 Закону України від 6 вересня 2012 року N 5207-VI "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні").

Європейський суд з прав людини (даіл - ЄСПЛ) указує на те, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб без об'єктивного та розумного обґрунтування у відносно схожих ситуаціях (див. mutatis mutandis рішення від 11 червня 2002 року у справі "Вілліс проти Сполученого Королівства", заява N 36042/97, пункт 48).

У рішенні від 7 листопада 2013 року у справі "Пічкур проти України" (заява N 10441/06) ЄСПЛ з посиланням на свою попередню практику зазначив, що стаття 14 Конвенції доповнює інші основні положення Конвенції та протоколів до неї. Вона не існує незалежно, оскільки застосовується лише щодо "користування правами та свободами", що гарантуються цими основними положеннями. Застосування статті 14 Конвенції необов'язково означає порушення одного з матеріальних прав, гарантованих Конвенцією. Необхідно, але й також достатньо, щоб обставини справи входили "до сфери застосування" однієї або більше статей Конвенції (пункт 39 вказаного рішення).

Таким чином, заборона дискримінації за статтею 14 Конвенції поширюється за межі використання прав та свобод, гарантування яких кожною державою вимагається Конвенцією та протоколами до неї. Вона також застосовується до тих додаткових прав, що входять до загальної сфери застосування будь-якої статті Конвенції, які держави добровільно вирішили гарантувати пункт 40 зазначеного рішення).

Якщо в державі є чинне законодавство, яким передбачено право на соціальні виплати, обумовлені або не обумовлені попередньою сплатою внесків, це законодавство має вважатися таким, що породжує майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Першого протоколу до Конвенції, для осіб, що відповідають вимогам такого законодавства (пункт 41 вказаного рішення).

У справах щодо скарг за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на те, що заявника частково або повністю позбавили певної матеріальної допомоги на дискримінаційній підставі, що охоплюється статтею 14 Конвенції, відповідним методом перевірки є з'ясування тієї обставини, чи мав би право заявник на отримання відповідної матеріальної допомоги за національним законодавством за умови існування права, щодо якого він скаржиться. Хоч Перший протокол і не включає в себе право на отримання будь-яких видів виплат із соціального страхування, але якщо держава вирішує створити механізм соціальних виплат, вона повинна зробити це у спосіб, що відповідає статті 14 (пункт 42 зазначеного рішення).

ВеликаПалата Верховного Суду вважає застосовною до ситуації позивачки статтю 14 Конвенції у зв'язку зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2013 року у справі N 21-241а13, ґрунтувався на приписах статті 16 Закону N 2108-XII та пункту 2 Порядку акредитації, відповідно до яких аптека офіційно набувала статусу закладу охорони здоров'я на підставі державної акредитації.

Проте, як уже було зазначено вище, Законом України від 9 квітня 2015 року N 326-VIII "Про внесення зміни до статті 16 Основ законодавства України про охорону здоров'я", що набрав чинності 14 травня 2015 року та введений у дію 13 червня 2015 року, статтю 16 Закону N 2108-XII доповнено положенням про те, що аптечні заклади не підлягають обов'язковій акредитації. Акредитація таких закладів може здійснюватися на добровільних засадах.

На виконання цього Закону Кабінет Міністрів України постановою від 11 листопада 2015 року N 921 вніс зміни до абзацу першого пункту 2 Порядку акредитації, вказавши, що акредитації підлягають усі заклади охорони здоров'я незалежно від форми власності, крім аптечних, акредитація яких може здійснюватися на добровільних засадах.

Відтак з 13 червня 2015 року законодавство України покращило становище для всіх осіб, які працюють в аптечних закладах на посадах, що дають право на призначення пенсії за вислугу років на пільгових умовах, незалежно від наявності державної акредитації такого закладу, і з цього дня стаж роботи на відповідних посадах зараховується до спеціального стажу, необхідного для призначення такої пенсії.

Управління ПФУ припинило виплату позивачці раніше призначеної пенсії за вислугу років у зв'язку з відсутністю необхідного стажу роботи (25 років), який дає право на пенсію за вислугу років, оскільки позивачка у період з 29 грудня 2001 року по 30 грудня 2006 року працювала у належному ФОП аптечному кіоску, який державної акредитації не проходив.

Велика Палата Верховного Суду вважає цю ситуацію подібною до ситуації аптечних закладів, які з 13 червня 2015 року не проходили державну акредитацію і працівники яких, незважаючи на відсутність такої акредитації, отримали право на включення стажу роботи у цих закладах до стажу, який дає право на пенсію за вислугу років. Віднесення стажу роботи до спеціального, який дає право на пенсію за вислугу років, лише за ознакою наявності державної акредитації аптечного закладу, які з 13 червня 2015 року стала добровільною, має дискримінаційний характер, оскільки без об'єктивного та розумного обґрунтування передбачає поводження у різний спосіб з особами, які перебувають у відносно схожих ситуаціях, - працювали чи працюють в неакредитованих аптечних закладах.

Тому незарахування позивачці до спеціального стажу періоду її роботи з 29 грудня 2001 року по 30 грудня 2006 року у належному ФОП аптечному кіоску, який державної акредитації не проходив, і зарахування іншим особам до такого спеціального стажу періоду їх роботи в аптечних закладах, які з 13 червня 2015 року не мають державної акредитації, буде виявом дискримінаційного ставлення держави до осіб, які перебувають у подібній ситуації. Об'єктивного та розумного обґрунтування різниці у ставленні до цих людей з огляду на вищевказані зміни до законодавства, що по суті покращили становище позивачки й інших осіб, які до 13 червня 2015 року працювали у неакредитованих аптечних закладах, немає. А наслідком такого різного поводження є порушення заборони дискримінації у зв'язку з реалізацією права на мирне володіння майном - призначеною пенсією за вислугу років.

Беручи до уваги вищевикладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що є підстави відступити від викладеного у постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2013 року у справі N 21-241а13 правового висновку, про те, що до стажу роботи, який дає право на пенсію за вислугу років, зараховується, зокрема, робота на посадах провізорів, фармацевтів у аптеках, які офіційно набули статусу закладу охорони здоров'я на підставі державної акредитації.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій, ураховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад, дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 щодо визнання неправомірним рішення Управління ПФУ про припинення виплати пенсії за вислугу років та зобов'язання відповідача поновити позивачці виплату цієї пенсії з часу її припинення.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій - без змін.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 349, 350, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в Арцизькому районі Одеської області залишити без задоволення.

2. Постанову Арцизького районного суду Одеської області від 11 червня 2015 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2015 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
 

[ANTIRAID]

Откровенно, я восхищен докладчиком в этом деле. Большая палата указала, что считает эту ситуацию подобной ситуации аптечных учреждений, с 13 июня 2015 которые не проходили государственную аккредитацию и работники которых, несмотря на отсутствие такой аккредитации, получили право на включение стажа работы в этих учреждениях в стаж, дающий право на пенсию за выслугу лет. Отнесение стажа работы в специальный, который дает право на пенсию за выслугу лет, только по признаку наличия государственной аккредитации аптечного заведения, с 13 июня 2015 стала добровольной, и носит дискриминационный характер, поскольку без объективного и разумного обоснования предполагает обращение разными способами с лицами, находящимися в отношении подобных ситуациях, - работали или работают в аккредитованных аптечных учреждениях.

Поэтому незачисление истице в специальный стаж периода ее работы с 29 декабря 2001 года по 30 декабря 2006 в принадлежащем ФЛП аптечном киоске, который государственной аккредитации не проходил, и зачисления другим лицам  такого специального стажа периода их работы в аптечных учреждениях, с 13 июня 2015 не имеющих государственной аккредитации, будет проявлением дискриминационного отношения государства к лицам, которые находятся в подобной ситуации. Объективного и разумного обоснования разницы в отношении к этим людям учитывая вышеуказанные изменения в законодательство, которые по сути улучшили положение истицы и других лиц, к 13 июня 2015 работали в аккредитованных аптечных заведениях, нет. Следствием такого разного поведения является нарушение запрета дискриминации в связи с реализацией права на мирное владение имуществом - назначенной пенсией за выслугу лет.