Постановление БП-ВС о прекращении поручительства на основании ч.4 ст.559 ГК и возможности в одном процессе рассматривать требования к юр и физлицу

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 жовтня 2018 року

м. Київ

Справа N 490/5224/14-ц

Провадження N 14-304цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В.С.,

судді-доповідача Ситнік О.М.,

суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Яновської О.Г.

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство "Марфін Банк" (далі - ПАТ "Марфін Банк", банк),

відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_6, Товариство з обмеженою відповідальністю "Вольга-Україна" (далі - ТОВ "Вольга-Україна"),

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "Марфін Банк"

на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року, ухвалу цього ж суду від 13 жовтня 2016 року в складі судді Мамаєвої О.В. та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 19 січня 2017 рокув складі колегії суддів Коломієць В.В., Данилової О.О., Шиманської Н.О.

у цивільній справі за позовом ПАТ "Марфін Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_6, ТОВ "Вольга-Україна" про стягнення заборгованості; за позовом ОСОБА_6 до ПАТ "Марфін Банк" про визнання договору поруки припиненим та

УСТАНОВИЛА:

У квітні 2014 року ПАТ "Марфін Банк" звернулося до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором у розмірі 728 101,64 євро та 8 974 400,46 грн.

Позов ПАТ "Марфін Банк" мотивовано тим, що 23 березня 2011 року між ним та ТОВ "Вольга-Україна" укладено договір кредиту N 00196/N, на підставі якого позивач надав ТОВ "Вольга-Україна" грошові кошти у вигляді поновлювальної мультивалютної кредитної лінії з лімітом заборгованості у розмірі 700 000 євро, а починаючи з 30 вересня 2011 року - з лімітом у розмірі 600 000 євро. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між позивачем та відповідачами ОСОБА_3 і ОСОБА_6 23 березня 2011 року укладено договори поруки N 846, N 847 та N 848 відповідно, згідно з умовами яких відповідачі поручилися перед банком за виконання ТОВ "Вольга-Україна" зобов'язань за кредитним договором від 23 березня 2011 року N 00196/N. За період із 29 березня 2011 року по 20 листопада 2012 року позичальником ТОВ "Вольга-Україна" отримано від банку транші на загальну суму 3 576 380 євро, з яких у період із 01 листопада 2011 року по 16 листопада 2012 року повернуто 2 976 380 євро, непогашеною залишилася сума основного боргу за кредитом у розмірі 600 000 євро.

У липні 2015 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати договір поруки від 23 березня 2011 року, укладений між ним та ПАТ "Марфін Банк", припиненим на підставі частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Позов ОСОБА_6 мотивовано тим, що ПАТ "Марфін Банк" звернулося до суду з позовом до нього як поручителя після спливу шестимісячного строку від настання строку виконання основного зобов'язання.

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 листопада 2015 року зазначені позови об'єднано в одне провадження.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року у задоволенні позову ПАТ "Марфін Банк" відмовлено. Позов ОСОБА_6 задоволено, визнано припиненою поруку за договором поруки від 23 березня 2011 року, укладеним між цим банком та ОСОБА_6

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року провадження у справі в частині позовних вимог до ТОВ "Вольга-Україна" закрито.

Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 19 січня 2017 року, з урахуванням ухвали цього суду від 26 січня 2017 року про виправлення описки, рішення та ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року залишено без змін.

Судові рішення мотивовано тим, що порука ОСОБА_3 та ОСОБА_6 припинилася згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог до ТОВ "Вольга-Україна" на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на день ухвалення оскаржуваних судових рішень), суди керувалися тим, що позовні вимоги банку до ТОВ "Вольга-Україна" про стягнення заборгованості за кредитним договором, який укладено між суб'єктами господарювання, не можуть розглядатися в порядку цивільного судочинства.

У лютому 2017 року ПАТ "Марфін Банк" звернулося з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким позов ПАТ "Марфін Банк" задовольнити повністю.

Доводи, наведені в касаційній скарзі

Заявник не погоджується з висновками судів про те, що моментом виникнення зобов'язання є 22 березня 2013 року та що позивач повинен був звернутися з позовом до поручителів у шестимісячний строк від цієї дати до 22 вересня 2013 року, тобто не погоджується ні з визначенням моменту настання строку виконання основного зобов'язання, ні з таким тлумаченням поняття "вимога" у статті 559 ЦК України, та вважає, що ці висновки суперечать положенням статті 555 цього Кодексу. На думку заявника, висновок суду повністю знівелював інститут позовної давності з урахуванням вимог статті 256 ЦК України. Крім того, на переконання заявника, висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо закриття провадження у справі в частині позовних вимог до ТОВ "Вольга-Україна" є помилковими. Так, вимоги банку до боржника та поручителів пов'язані між собою, випливають з одного правовідношення, їх окремий розгляд неможливий, тому вони підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства. Договір поруки має додатковий (акцесорний) до основного зобов'язання (кредитного договору) характер і укладається саме для забезпечення виконання останнього, а поручитель згідно із частиною першою статті 554 ЦК України відповідає перед кредитором солідарно з позичальником, якщо договором поруки не встановлено його додаткову (субсидіарну) відповідальність. Крім цього, неможливість окремого розгляду справи щодо стягнення боргу за кредитним договором та договором поруки прямо пов'язана зі складністю визначення суми боргу.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою цього суду від 10 травня 2017 року - справу призначено до судового розгляду.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

18 квітня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Суди встановили, що 23 березня 2011 року ПАТ "Марфін Банк" та ТОВ "Вольга-Україна" уклали кредитний договір N 00196/N, згідно з умовами якого позивач надав останньому грошові кошти у вигляді поновлювальної мультивалютної кредитної лінії з лімітом заборгованості у сумі 700 000 євро; починаючи з 30 вересня 2011 року ліміт кредитної лінії встановлювався у розмірі 600 000 євро. Банк відкрив позичальнику кредитну лінію на строк із 23 березня 2011 року по 22 березня 2012 року. У пункті 2.5.2 договору передбачено, що за відсутності станом на 21 березня 2012 року порушень позичальником термінів та строків повернення кредиту, та/або окремого траншу, та/або сплати процентів, та/або комісії більш ніж на 90 календарних днів, термін погашення кредиту автоматично продовжується до 22 березня 2013 року. У цьому випадку додаткова угода до цього договору про продовження терміну погашення кредиту не укладається, а банк письмово сповіщає позичальника про продовження терміну погашення кредиту на умовах цього пункту. У пункті 2.5.3 договору передбачено, що за відсутності станом на 20 березня 2013 року порушень позичальником термінів та строків повернення кредиту, термін погашення кредиту за цим договором автоматично продовжується до 21 березня 2014 року (т. 1, а. с. 5?10).

23 березня 2011 року на забезпечення виконання ТОВ "Вольга-Україна" своїх зобов'язань щодо погашення кредиту та інших платежів, передбачених кредитним договором, ПАТ "Марфін Банк" та ОСОБА_3 уклали договір поруки, відповідно до умов якого остання поручається перед банком за виконання ТОВ "Вольга-Україна" зобов'язань за кредитним договором N 00196/N зі всіма додатковими угодами до нього в повному обсязі (т. 1, а. с. 11, 12).

Також 23 березня 2011 року на забезпечення виконання ТОВ "Вольга-Україна" своїх зобов'язань щодо погашення кредиту та інших платежів, передбачених кредитним договором, ПАТ "Марфін Банк" та ОСОБА_6 уклали договір поруки, відповідно до умов якого останній поручається перед банком за виконання ТОВ "Вольга-Україна" зобов'язань за кредитним договором N 00196/N зі всіма додатковими угодами до нього в повному обсязі (т. 1, а. с. 13-15).

На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 23 березня 2011 року ПАТ "Марфін Банк" і ТОВ "Вольга-Україна" уклали: договір застави обладнання, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Машковою С.М. за реєстровим N 845; договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Машковою С.М. за реєстровим N 843, за яким в іпотеку банку передано нежитловий об'єкт за адресою: АДРЕСА_1; договір застави майнових прав N 055999-СН.

Також установлено, що свої обов'язки за кредитним договором ТОВ "Вольга-Україна" виконувало неналежним чином. Згідно з наданим банком розрахунком станом на 25 серпня 2015 року заборгованість ТОВ "Вольга-Україна" за кредитним договором склала 728 101,64 євро та 8 974 400,46 грн. з яких: 600 000 євро - заборгованість за кредитом; 128 101,64 євро - заборгованість за відсотками; 8 240 782,50 грн - пеня за неповернення основного боргу; 733 611,37 грн - пеня за несплату відсотків за користування кредитом; 6,94 грн - пеня за несплату комісії (т. 2, а. с. 215?217).

Висновком судово-економічної експертизи від 29 квітня 2016 року встановлено, що розрахунок заборгованості ТОВ "Вольга-Україна" перед банком частково відповідає умовам укладеного між сторонами кредитного договору та розрахунковим документам щодо видачі та погашення кредиту за цим кредитним договором, а саме: підтверджено правильність розрахунку банком розміру заборгованості за кредитом та відсотками. Документально та розрахунково не підтверджується здійснення позивачем нарахування пені та штрафних санкцій за кредитним договором, у зв'язку з чим висновком експертизи встановлено, що станом на 25 серпня 2015 року заборгованість ТОВ "Вольга-Україна" складає 728 101,64 євро та 5 387 218,97 грн. з яких: 600 000 євро - заборгованість за кредитом (14 958 000 грн); 128 101,64 євро - заборгованість за відсотками (3 193 573,89 грн); 5 387 218,97 грн - пеня (т. 4, а. с. 128-139).

Перевіряючи законність постановленої судом першої інстанції ухвали про закриття провадження у справі в частині вимог до юридичної особи, яку залишив без змін апеляційний суд, Велика Палата Верховного Суду зазначає наступне.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Разом з тим у статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо вирішення таких справ не віднесено до інших видів судочинства.

Позивачем ПАТ "Марфін Банк" заявлено вимоги до трьох осіб: позичальника за кредитним договором, яким є юридична особа - ТОВ "Вольга-Україна", та поручителів, якими виступили фізичні особи: ОСОБА_3 та ОСОБА_6

ЦК України передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов'язання.

Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати саме по собі.

Одним із видів акцесорного зобов'язання є порука.

Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб.

Згідно з частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов'язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.

У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителів, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов'язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителів відповідно до договорів поруки збігається з обсягом відповідальності боржника.

При визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники.

Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.

Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначений у частині першій цієї статті, а саме - у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд.

Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу.

З аналізу вимог частини першої статті 554 ЦК України у поєднанні з вимогами, передбаченими частиною першою статті 542 та статтею 543 ЦК України, між боржником та поручителем існує солідарний обов'язок, встановлений законом та договором.

У пункті 1 частини другої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.

Так, згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів.

Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як у порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони.

Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителем, який є фізичною особою.

ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу.

Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.

Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителя, який є фізичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності.

З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок місцевого суду, із яким помилково погодився й апеляційний суд, про закриття провадження у справі у частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою.

Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог.

Такий правовий висновок вже висловлений неодноразово Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року N 14-40цс18, 21 березня 2018 року N 14-41цс18, 25 квітня 2018 року N 14-74цс18, а також 20 червня 2018 року N 14-224цс18 і підстав для відступу від такого висновку не вбачається.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Оскільки у справі, що розглядається, суд першої інстанції постановив ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, а апеляційний суд на це уваги не звернув та не виправив допущених місцевим судом порушень норм матеріального та процесуального права, то Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне скасувати ухвали судів першої й апеляційної інстанцій щодо закриття провадження у справі в частині позовних вимог до боржника - юридичної особи та направити справу в цій частині до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Стосовно судових рішень по суті вирішеного спору в частині позовних вимог до поручителів, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.

Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

Згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).

Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга статті 251 та частина друга статті 252 ЦК України).

Суди установили, що укладеними між ПАТ "Марфін Банк" та поручителями ОСОБА_3 і ОСОБА_6 договорами поруки не встановлено строку, після якого порука припиняється. З огляду на це суд правильно вважав, що умова договору поруки (пункт 5.1) про його дію до повного виконання зобов'язань за кредитним договором з усіма додатковими угодами до нього не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Отже, порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора. Це означає, що строк поруки відноситься до преклюзивних строків.

Разом з тим позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). При цьому відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання.

Якщо порука припинилася (у тому числі й на підставі непред'явлення кредитором відповідної вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання), інститут позовної давності не застосовується, тому що право кредитора на пред'явлення вимоги до поручителя та обов'язок поручителя відповідати перед кредитором за порушене позичальником зобов'язання припинилися.

Отже, непред'явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення акцесорного зобов'язання, а отже, й обов'язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом з боржником за основним зобов'язанням.

Строк дії поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, й обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може.

Оскільки ТОВ "Вольга-Україна" порушило зобов'язання щодо повернення кредиту, то банк скористався наданим йому згідно з пунктом 3.2.8 кредитного договору правом не подовжувати дію кредитної лінії, внаслідок чого відповідно до пункту 2.5.3 кредитного договору позичальник був зобов'язаний погасити існуючу заборгованість до 22 березня 2013 року включно.

Суд правильно установив, що строк виконання зобов'язання щодо повернення кредитних коштів настав 22 березня 2013 року, таким чином, у банку виникло право пред'явити вимогу до поручителів про виконання порушеного зобов'язання боржника щодо повернення кредиту з 22 березня 2013 року і протягом наступних шести місяців, але до суду з цим позовом банк звернувся 22 квітня 2014 року, тобто з пропуском зазначеного в частині четвертій статті 559 ЦК України шестимісячного строку. Доказів направлення поручителю вимоги в шестимісячний строк, який закінчився 23 вересня 2013 року, позивач суду не надав.

Крім того, Вищий господарський суд України у своїй постанові від 12 травня 2015 року у справі N 915/1345/14 за позовом ПАТ "Марфін Банк" до ТОВ "Вольга-Україна" про стягнення штрафів за невиконання умов договорів (т. 2, а. с. 174-176; т. 3, а. с. 89-92) зазначив про дату закінчення дії кредитного договору - 22 березня 2013 року, з чим був обізнаний позивач ПАТ "Марфін Банк".

Відповідно до вимог статті 61 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини.

Аналогічне положення міститься й у частині четвертій статті 82 ЦПК України (у редакції, чинній на теперішній час).

За таких обставин та з підстав, передбачених наведеними нормами матеріального права, правильним, законним та обґрунтованим є висновок суду про відмову в задоволенні позовних вимог банку до поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв'язку з припиненням права кредитора на задоволення своїх вимог за рахунок поручителів, а також про задоволення позову поручителя про визнання припиненою поруки за договором поруки від 23 березня 2011 року.

Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Велика Палата Верховного Судувважає, що оскаржувані рішення по суті вирішеного спору, тобто в частині позовних вимог банку до поручителів про стягнення кредитної заборгованості та позовні вимоги поручителя про припинення поруки ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України судові рішення в цій частині необхідно залишити без змін.

Оскільки розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409 - 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Марфін Банк" задовольнити частково.

Ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 19 січня 2017 року в частині залишення без змін ухвали Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року скасувати, справу в цій частині передати до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 19 січня 2017 року в частині залишення без змін рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко

С.В. Бакуліна Н.П. Лященко

В.В. Британчук О.Б. Прокопенко

Д.А. Гудима Л.І. Рогач

В.І. Данішевська І.В. Саприкіна

О.С. Золотніков О.С. Ткачук

О.Р. Кібенко О.Г. Яновська

[ANTIRAID]

Большая палата в очередной раз указала, что исковые требования к нескольким ответчикам, среди которых есть хотя бы одно физическое лицо, заявленные до 15 декабря 2017 года, должны рассматриваться в одном производстве, если такие требования однородны, неразрывно связанные между собой и от решения одной из них зависит решение других требований.

Кроме того суд указал, что если поручительство прекратилось (в том числе и на основании непредъявление кредитором соответствующего требования к поручителю в течение шести месяцев со дня наступления срока исполнения основного обязательства), институт исковой давности не применяется, так как право кредитора на предъявление требования к поручителю и обязанность поручителя отвечать перед кредитором за нарушенное заемщиком обязательства прекратились.

Непредъявление кредитором требования к поручителю в течение шести месяцев со дня наступления срока исполнения основного обязательства в случае, если срок действия поручительства не предусмотрен, является основанием для прекращения акцессорного обязательства, а следовательно, и обязанности поручителя нести солидарную ответственность перед кредитором вместе с должником по основному обязательству. Срок действия поручительства не является сроком для защиты нарушенного права. Это срок существования самого обязательства поручительства. Таким образом, и право кредитора, и обязанность поручителя после его окончания прекращаются, а это значит, что никаких действий по реализации этого права, в том числе применения принудительных мер защиты в судебном порядке, кредитор совершать не может.