ANTIRAID

Решение КСУ 9-р/2018 о правомерности лишения граждан Украины помощи при рождении ребенка

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 7 розділу II Закону України „Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні“

м. Київ

Справа № 1 -3/2018(2717/14)

7 листопада 2018 року

№ 9-р/2018

Велика палата Конституційного Суду України у складі суддів:

Шевчука Станіслава Володимировича - головуючого, доповідача, Головатого Сергія Петровича,
Гультая Михайла Мирославовича,
Завгородньої Ірини Миколаївни,
Запорожця Михайла Петровича,
Касмініна Олександра Володимировича,
Колісника Віктора Павловича,
Кривенка Віктора Васильовича,
Лемака Василя Васильовича,
Литвинова Олександра Миколайовича,
Мельника Миколи Івановича,
Мойсика Володимира Романовича,
Первомайського Олега Олексійовича,
Саса Сергія Володимировича,
Сліденка Ігоря Дмитровича,
Тупицького Олександра Миколайовича,
Шаптали Наталі Костянтинівни,

розглянула на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 7 розділу II Закону України

„Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні“ від 27 березня 2014 року № 1166-VII.

Заслухавши суддю-доповідача Шевчука С.В., представника суб’єкта права на конституційне подання Долженкова О.В., Постійного представника Верховної Ради України у Конституційному Суді України Селіванова А.О., представника Кабінету Міністрів України - Міністра соціальної політики України Розенка П.В. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

установив:

1.    До Конституційного Суду України звернулися 50 народних депутатів України з клопотанням визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту 7 розділу II Закону України „Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні“, прийнятого Верховною Радою України 27 березня 2014 року за № 1166-VII, (Відомості Верховної Ради України, 2014 p., № 20-21, ст. 745) (далі — Закон № 1166), якими передбачено внесення змін до Закону України „Про державну допомогу сім’ям з дітьми“ від 21 листопада 1992 року № 2811—XII зі змінами (далі - Закон № 2811), а саме:

„1) пункт 3 частини першої статті 3 виключити;

2)    текст статті 12 викласти у такій редакції:

,Допомога при народженні дитини призначається у розмірі 41 280 гривень. Виплата допомоги здійснюється одноразово у сумі 10 320 гривень, решта суми допомоги виплачується протягом наступних 36 місяців рівними частинами у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України“;

3)    у статті 123 слово „першої*“ виключити;

4)    розділ IV „Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку“ виключити“. 

Автори клопотання вважають, що оспорювані положення Закону № 1166 не відповідають частині другій статті 8, статті 21, частинам другій, третій статті 22, частині першій статті 46 Конституції України.

Згідно з підпунктами 1, 4 пункту 7 розділу II Закону № 1166 у Законі № 2811 виключено пункт 3 частини першої статті 3, у якому було передбачено, що сім’ям з дітьми призначається державна допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а також розділ IV „Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку“, який містив положення щодо права на допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 13), умов призначення допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 14), розміру допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 15).

Частиною першою статті 15 Закону № 2811 у редакції до внесення змін Законом № 1166 було передбачено, що допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається у розмірі, що дорівнює різниці між прожитковим мінімумом, встановленим для працездатних осіб, та середньомісячним сукупним доходом сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, але не менше 130 гривень.

2.    Конституційний Суд України, вирішуючи порушене в конституційному поданні питання, виходить з такого.

2.1.    У Конституції України встановлено, що Україна є демократичною, соціальною, правовою державою (стаття 1); людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (стаття 3); держава забезпечує соціальну спрямованість економіки (частина четверта статті 13). Вказані положення визначають,  зокрема, соціальну орієнтованість держави, що є важливою конституційною гарантією соціальних прав людини в Україні.

Основними завданнями соціальної держави є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім’ї (абзац другий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 січня 2012 року № З-рп/2012).

Відповідно до Конституції України рівність прав жінки і чоловіка забезпечується, у тому числі, правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям (частина третя статті 24); громадяни мають право на соціальний захист (частина перша статті 46); кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (стаття 48); сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (частина третя статті 51).

Держава зобов’язана створити ефективну систему соціального захисту різних категорій осіб, яка сприяла б узгодженню рівня їхнього життя з реалізацією права на достатній життєвий рівень для них та їхніх сімей шляхом надання відповідного соціального забезпечення; заходи соціального захисту мають втілювати ідеї соціальної солідарності та справедливості, бути спрямовані на охорону і захист особи при настанні можливих соціальних ризиків (абзац четвертий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 травня 2018 року № 5-р/2018).

Конституційний Суд України вважає, що з метою виконання конституційного обов’язку щодо утвердження соціальних прав держава має не лише створити систему соціального захисту, а й забезпечити її належне функціонування. Ця система повинна гарантувати охорону, зокрема, сім’ї, дитинства, материнства і батьківства. 

2.2. Фінансування соціальних та інших зобов’язань держави має бути реальним та здійснюватися відповідно до її фінансово-економічних можливостей. За юридичною позицією Конституційного Суду України у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства; проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов’язана з обов’язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю (абзац п’ятий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 травня 2018 року № 5-р/2018).

На тому, що наявні ресурси держави та її соціальні зобов’язання є взаємозалежними, наголошено і в актах міжнародного права з питань захисту прав і свобод людини і громадянина.

Так, у Загальній декларації прав людини 1948 року вказано, що кожен, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення і може здійснювати - шляхом національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури й ресурсів кожної держави - економічні, соціальні й культурні права, що є неодмінними для його гідності й вільного розвитку його особистості (стаття 22).

У пункті 1 статті 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року йдеться про зобов’язання держави „в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів“.

Згідно з позицією Комітету Організації Об’єднаних Націй з економічних, соціальних і культурних прав у випадку, коли наявних ресурсів явно недостатньо, за державою-учасницею залишається зобов’язання забезпечити максимально повне здійснення економічних, соціальних і культурних прав за обставин, що склалися, з метою захисту членів або групи суспільства, які перебувають у найбільш несприятливому становищі, шляхом прийняття відносно недорогих цільових програм; якщо держава-учасниця посилається на обмеженість ресурсів, тоді необхідно зважати на такі критерії: рівень розвитку країни; серйозність передбачуваного порушення; поточна економічна ситуація в країні, зокрема, чи країна переживала період економічного спаду; наявність інших серйозних підстав щодо обґрунтування обмеженості ресурсів держави-учасниці, як, наприклад, у результаті стихійного лиха або внаслідок внутрішнього або міжнародного збройного конфлікту; чи намагалася держава-учасниця знайти маловитратні варіанти тощо (пункти 4, 10 Заяви „Оцінка зобов’язання щодо вжиття заходів „в максимальних межах наявних ресурсів“, передбачених факультативним протоколом до Пакту“ від 10 травня 2007 року № 10 Е/С. 12/2007/1).

Як зазначено в пункті 10 Загальних коментарів № 3 Комітету Організації Об’єднаних Націй з економічних, соціальних і культурних прав, природа зобов’язань, що їх взяли на себе держави-учасниці відповідно до пункту 1 статті 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, полягає в тому, що ці держави повинні забезпечити хоча б мінімальний сутнісний рівень захисту кожного з цих прав (U.N.Doc. Е/1991/1 /22-E/CN.4/1991 /1 Annex III (1990).

На переконання Конституційного Суду України, у разі виникнення об’єктивної потреби дії держави щодо перерозподілу або зменшення соціальних видатків мають бути тимчасовими і повинні мати часові межі, потрібні для стабілізації і покращення фінансово-економічної ситуації. 

3.    Відповідно до положень частини третьої статті 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

У Рішенні від 22 травня 2018 року № 5-р/2018 Конституційний Суд України розвинув та конкретизував сформульовані ним раніше юридичні позиції щодо змісту названих положень, зазначивши таке:

-    „оскільки стаття 22 міститься у розділі II „Права, свободи та обов’язки людини і громадянина“ Конституції України і в ній сформульовано загальну вимогу щодо законодавчого регулювання існуючих прав і свобод, то положення частини третьої цієї статті необхідно інтерпретувати у взаємозв’язку з положеннями частин першої, другої статті 22, частини першої статті 64, частини першої статті 157 Основного Закону України та розуміти як такі, що поширюються на всі існуючі права і свободи людини, гарантовані Конституцією України“ (абзац сьомий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини);

-    „відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини, гарантії цих прав і свобод. Але, визначаючи їх, законодавець може лише розширювати, а не звужувати, зміст конституційних прав і свобод та встановлювати механізми їх здійснення“ (абзац дев’ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини);

-    „положення частини третьої статті 22 Конституції України необхідно розуміти так, що при ухваленні нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності“ (абзац десятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

Враховуючи наведене, твердження суб’єкта права на конституційне подання щодо невідповідності положень пункту 7 розділу II Закону № 1166 вимогам Основного Закону України Конституційний Суд України розглядає з урахуванням юридичних позицій, викладених у зазначеному рішенні.

4.    У Конституції України наголошено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3), і передбачено такі соціальні права, як право громадян на соціальний захист (частина перша статті 46), право на житло (частина перша статті 47), право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (стаття 48), право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (частина перша статті 49).

Верховна Рада України при формуванні соціальної політики держави відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України у законах самостійно визначає, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства і батьківства та може збільшувати, зменшувати або перерозподіляти соціальні виплати й допомогу з урахуванням принципів пропорційності та соціальної справедливості.

Держава здійснює регулювання змісту та обсягу соціальних прав, встановлюючи обмеження щодо їх реалізації не лише в Конституції, а й у законах України. Законодавчі обмеження не можуть порушувати сутнісний зміст цих прав. Відповідно до частин першої, другої статті 24 Основного Закону України такі обмеження повинні мати недискримінаційний характер.

Конституційний Суд України вважає, що зміни законодавства у соціальній сфері, складна фінансово-економічна ситуація, потреба в забезпеченні збалансованості Державного бюджету України не повинні призводити до порушення гідності людини, яка належить до фундаментальних цінностей, захищених Конституцією України, та становить основу системи конституційного захисту прав і свобод людини і громадянина. Обов’язковою складовою людської гідності є доступ людини до мінімальних соціальних благ, здатних забезпечити їй достатній і гідний життєвий рівень. Верховна Рада України, формуючи соціальну політику держави, повинна гарантувати ефективну реалізацію права на повагу до людської гідності, зокрема, шляхом забезпечення пенсій, Інших видів соціальних виплат та допомоги для осіб, які потребують соціального захисту.

5.    Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (частина перша); це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними (частина друга); пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (частина третя).

Право громадян на соціальний захист є комплексним, його зміст визначають як Конституція, так і закони України. Згідно з частиною першою статті 46 Конституції України складовими права громадян на соціальний захист є право на забезпечення їх у разі: 1) повної, часткової або тимчасової втрати працездатності; 2) втрати годувальника; 3) безробіття з незалежних від них обставин; 4) старості; 5) в інших випадках, передбачених законом. Конституційний Суд України вважає, що складові конституційного права громадян на соціальний захист, зазначені у пунктах 1-4 цього абзацу, не можуть бути скасовані законом.

Не може бути скасоване законом також право на пенсійне забезпечення, яке, як зазначив Конституційний Суд України, „є складовою конституційного права на соціальний захист. Згідно зі статтею 46 Конституції України це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення“ (абзац перший пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005).

Водночас інші складові права на соціальний захист, не конкретизовані в частині першій статті 46 Основного Закону України або в інших його статтях, визначає Верховна Рада України шляхом ухвалення законів, тому вона може змінити, скасувати або поновити їх при формуванні соціальної політики держави за умови дотримання конституційних норм та принципів.

6.    Зі змісту статті 46 Основного Закону України випливає, що держава зобов’язана здійснювати соціальний захист насамперед тих осіб, які не можуть самостійно себе забезпечити шляхом реалізації права на працю та/або позбавлені засобів Існування. При цьому соціальна орієнтованість держави та принцип соціальної солідарності не можуть замінити особисту відповідальність людини за власну долю та добробут своєї сім’ї. Державна система соціального захисту має заохочувати і не повинна стримувати прагнення особи покращити умови життя для себе і своєї сім’ї.

У преамбулі Закону № 2811 вказано, що він встановлює гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної грошової допомоги з урахуванням складу сім’ї, її доходів та віку дітей і спрямований на забезпечення пріоритету державної допомоги сім’ям з дітьми у загальній системі соціального захисту населення.

У Законі № 2811 закріплено такі види державної допомоги сім’ям з дітьми: допомога у зв’язку з вагітністю та пологами (стаття 7); допомога при народженні дитини (стаття 10); допомога при усиновленні дитини (стаття 12і); допомога на дітей, над якими встановлено опіку чи піклування (стаття 16); допомога на дітей одиноким матерям (стаття 18і). Відповідно до статті 4 Закону № 2811 покриття витрат на виплату зазначених видів державної допомоги здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів.

Верховна Рада України може встановлювати, модернізувати або поновлювати види державної допомоги сім’ям з дітьми, змінювати розмір цієї допомоги, механізми її нарахування та надання, оскільки вони не закріплені в Конституції України, а визначаються у законах відповідно до соціальної політики держави. Проте такі законодавчі зміни не можуть бути спрямовані на ухилення держави від її обов’язків, визначених, зокрема, у статтях 3, 24, 51 Основного Закону України.

6.1.    Відповідно до підпунктів 1, 4 пункту 7 розділу II Закону № 1166 у Законі № 2811 виключено пункт 3 частини першої статті 3, у якому було передбачено, що сім’ям з дітьми призначається державна допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а також розділ IV „Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку“, який містив положення щодо права на допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 13), умов призначення допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 14), розміру допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 15).

Частиною першою статті 15 Закону № 2811 у редакції до внесення змін Законом № 1166 було передбачено, що допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається у розмірі, що дорівнює різниці між прожитковим мінімумом, встановленим для працездатних осіб, та середньомісячним сукупним доходом сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, але не менше 130 гривень.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 3 Закону № 2811 одним із видів державної допомоги сім’ям з дітьми є допомога при народженні дитини. Така допомога призначається і виплачується органами соціального захисту населення; надається одному з батьків дитини (опікуну), який постійно проживає разом з дитиною; покриття витрат на її виплату здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів (частина перша статті 4, частина перша статті 5, частина перша статті 10 Закону Хе 2811) з урахуванням умов, визначених у статті 11 Закону № 2811.

У статті 12 Закону № 2811 до внесення змін Законом № 1166 було передбачено таке: „Допомога при народженні дитини нараховується виходячи з розміру прожиткового мінімуму для дітей віком до шести років, установленого на день народження дитини.

Допомога при народженні дитини надається у сумі, кратній 30 розмірам прожиткового мінімуму, - на першу дитину; кратній 60 розмірам прожиткового мінімуму, - на другу дитину; кратній 120 розмірам прожиткового мінімуму, - на третю і кожну наступну дитину. Виплата допомоги здійснюється одноразово у десятикратному розмірі прожиткового мінімуму при народженні дитини, решта суми допомоги на першу дитину виплачується протягом наступних 24 місяців, на другу дитину - 48 місяців, на третю І кожну наступну дитину - 72 місяців рівними частинами у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України“.

Відповідно до підпункту 2 пункту 7 розділу II Закону № 1166 статтю 12 Закону № 2811 викладено в такій редакції: „Допомога при народженні дитини призначається у розмірі 41 280 гривень. Виплата допомоги здійснюється одноразово у сумі 10 320 гривень, решта суми допомоги виплачується протягом наступних 36 місяців рівними частинами у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України“.

Порівняння редакцій статті 12 Закону № 2811 до набрання чинності підпунктом 2 пункту 7 розділу II Закону № 1166 і після набрання ним чинності з 1 липня 2014 року вказує на те, що на час прийняття Закону № 1166 законодавець, збільшивши розмір допомоги при народженні першої дитини, одночасно зменшив розмір допомоги при народженні другої, третьої і кожної наступної дитини.

Відповідно до підпункту 3 пункту 7 розділу II Закону № 1166 у статті 123 Закону № 2811 виключено слово „першої“. 

До внесення зазначеної зміни статтею 123 Закону № 2811 було передбачено таке: „Допомога при усиновленні дитини надається у розмірі, встановленому для виплати допомоги при народженні першої дитини. Порядок і умови виплати допомоги при усиновленні дитини та підстави для припинення виплати такої допомоги визначаються Кабінетом Міністрів України“.

У такий спосіб Верховна Рада України урівняла державну допомогу при усиновленні дитини з державною допомогою при народженні дитини, яка згідно з підпунктом 2 пункту 7 розділу II Закону № 1166 уніфікована та призначається всім в однаковому розмірі.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, допомога при народженні дитини та допомога при усиновленні дитини є видами державної допомоги у загальній системі соціального захисту населення. Ці виплати мають допоміжний та стимулюючий характер і надаються з метою забезпечення матеріальної підтримки сімей, у яких є діти, створення належних умов для утримання та виховання дітей, захисту їхніх інтересів відповідно до соціальної політики держави у цій сфері.

6.2.    Конституційний Суд України вважає, що оскільки допомога при народженні дитини, допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та допомога при усиновленні дитини встановлені законом і конкретно не визначені в Конституції України як складові права на соціальний захист, гарантованого її статтею 46, то Верховна Рада України має свободу дій щодо законодавчого регулювання порядку надання цих видів державної допомоги.

Системний аналіз положень пункту 7 розділу II Закону № 1166, а також пояснювальної записки до проекту Закону України про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні (рестр. № 4576) дає Конституційному Суду України підстави стверджувати, що оспорювані положення Закону № 1166 ухвалені з метою реалізації заходів щодо економного та раціонального використання державних коштів, недопущення втрат Державного бюджету України, забезпечення соціальної підтримки громадян виходячи з фінансових можливостей держави.

Оскільки допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, допомога при народженні дитини та допомога при усиновленні дитини не передбачені в Конституції України, то на них не поширюються й визначені її статтею 22 гарантії щодо заборони скасування чи звуження змісту та обсягу прав, визначених, зокрема, у статтях 46, 48 Основного Закону України.

Крім того, уніфікація таких видів державної допомоги, як допомога при народженні дитини, допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та допомога при усиновленні дитини, не свідчить про те, що держава у такий спосіб ухилилася від обов’язку охороняти сім’ю, дитинство, материнство і батьківство; порушила принцип рівності та право кожного на повагу до його гідності, на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї.

Наведене дає Конституційному Суду України підстави стверджувати, що положення пункту 7 розділу II Закону № 1166 не суперечать вимогам частини другої статті 8, статті 21, частин другої, третьої статті 22, частини першої статті 46 Конституції України.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 1512, 152, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 35, 65, 66, 74, 84, 88, 89,    92,    94 Закону України „Про Конституційний Суд України“

Конституційний Суд України

вирішив:

1.    Визнати такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення пункту 7 розділу II Закону України „Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні“ від 27 березня 2014 року № 1166-УІІ.

2.    Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у „Віснику Конституційного Суду України“ та в інших офіційних друкованих виданнях України.

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

http://www.ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/9_p_2018.pdf
 

9_p_2018 щодо допомоги при народженні дитини.pdf

  • Confused 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Это уже открытй геноцид украинцев, узаконенный Конституционным судом Украины в интересах МВФ. Такой Конституционный суд не нужен украинцам.

Конституционный Суд Украины считает, что поскольку помощь при рождении ребенка, пособие по уходу за ребенком до достижения им трехлетнего возраста и помощь при усыновлении ребенка установлены законом и конкретно не определены в Конституции Украины как составляющие права на социальную защиту, гарантированного ее статьей 46, то Верховная Рада Украины имеет свободу действий по законодательному регулированию порядка предоставления этих видов государственной помощи.

Поскольку пособие по уходу за ребенком до достижения им трехлетнего возраста, пособие при рождении ребенка и помощь при усыновлении ребенка не предусмотрены в Конституции Украины, то на них не распространяются и определенные ее статьей 22 гарантии запрета отмены или сужение содержания и объема прав, определенных, в частности, в статьях 46, 48 Основного Закона Украины.

  • Like 6

Share this post


Link to post
Share on other sites
17 часов назад, ANTIRAID сказал:

створення передумов для економічного зростання в Україні

Здравствуйте! Лично у меня нет объективного мнения относительно этого решения. Логика Конституционного суда, как бы понятна : если что-то принято законом/под-законом как дополнительное благо/бонус и не гарантируется прямо Конституцией  - то Конституционный суд не может встать на защиту такого блага (называется - меняйте Конституцию). На мой взгляд, сам текст текущей редакции статей 46 и 48 КУ способствует такой логике КС : в 46 статье, как бы, указана последовательная связь между источником накопления средств, необходимых для соцзащиты, и направлениями их расходования ; а в статье 48 -  "Каждый имеет право на достаточный жизненный уровень для себя и своей семьи, включающий достаточное питание, одежду, жилье" - как-бы предоставляется право, которое гражданин может сам и реализовать, исходя из своих способностей и возможностей, но никто не гарантирует ему предоставление необходимого финансирования на "достаточное питание, одежду, жилье" - вот так написано.

Однако, в очередной раз, вызывает страшное возмущение - это бесконечное и неиссякаемое лицемерие нашего национального законодателя, который уменьшение финансовой помощи на ребенка считает "передумовою для економічного зростання в Україні". Вот такой "Капец" (ИМХО)

  • Like 6

Share this post


Link to post
Share on other sites

Ну все ведь хотели в Европу...))

  • Like 2
  • Haha 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
16 minutes ago, Bolt said:

Ну все ведь хотели в Европу...))

а поехали на хромой на четыре ноги кобыле в ...Азию...

Share this post


Link to post
Share on other sites
9 минут назад, Лев сказал:

а поехали на хромой на четыре ноги кобыле в ...Азию...

Ну в Европе какраз таких выплат и нет... Как собственно и в Азии...

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
4 hours ago, Bolt said:

Ну в Европе какраз таких выплат и нет... Как собственно и в Азии...

"Там не тот товарищ правит бал"...

Share this post


Link to post
Share on other sites

А где же топ-балаболка "чужих детей не бывает"?!

Share this post


Link to post
Share on other sites
17 часов назад, Bolt сказал:

Ну в Европе какраз таких выплат и нет... Как собственно и в Азии...

За всю Европу не скажу, а в Дании такое пособие есть , если не ошибаюсь в сумме, то 750 евро/мес (в эквиваленте) на ребенка до 11 месяцев.
По последим изменениям, для такого пособия мама должна проработать 2 года официально. 
 Все страшилки наших урядовцев про отсутствие социальных выплат европейцам, мягко говоря, ложные.
Да, в Дании конские налоги для работающих (до 45%), но они включают в себя пенсионные накопления + социальную защиту, как то бесплатную медицину (кроме стоматологии) включая родовспоможение (на вертолете медики прилетали к роженице, да), учебу в школах-колледжах-вузах, пособие по безработице, безопасность на улицах наконец.

  • Like 3

Share this post


Link to post
Share on other sites
20 часов назад, Лев сказал:

а поехали на хромой на четыре ноги кобыле в ...Азию...

...даже не выезжали из... 

...можно придумывать истории, менять каждый день историю, переписывать конституции менять флаги, а саму суть, менталитет, то что заложено с кровью матери веками изменить невозможно..., никогда украинец не будет рассуждать, даже где-то глубоко в себе, так как немец или испанец....:)

  • Like 3

Share this post


Link to post
Share on other sites
2 часа назад, NadinKa сказал:

За всю Европу не скажу, а в Дании такое пособие есть , если не ошибаюсь в сумме, то 750 евро/мес (в эквиваленте) на ребенка до 11 месяцев.
По последим изменениям, для такого пособия мама должна проработать 2 года официально. 
 Все страшилки наших урядовцев про отсутствие социальных выплат европейцам, мягко говоря, ложные.
Да, в Дании конские налоги для работающих (до 45%), но они включают в себя пенсионные накопления + социальную защиту, как то бесплатную медицину (кроме стоматологии) включая родовспоможение (на вертолете медики прилетали к роженице, да), учебу в школах-колледжах-вузах, пособие по безработице, безопасность на улицах наконец.

....но мы не в Дании...:)

Share this post


Link to post
Share on other sites
23 часа назад, Marina-NET сказал:

 "Каждый имеет право на достаточный жизненный уровень для себя и своей семьи, включающий достаточное питание, одежду, жилье" - как-бы предоставляется право, которое гражданин может сам и реализовать, исходя из своих способностей и возможностей, но никто не гарантирует ему предоставление необходимого финансирования на "достаточное питание, одежду, жилье" - вот так написано.

...в пути кормить не обещали....(с) :)

анекдот:

Вопрос Л.И.Брежневу

— Леонид Ильич! Если, как вы говорите, мы на пути от социализма к коммунизму, то почему жрать нечего? — А никто вас в дороге кормить не обещал.

  • Like 4

Share this post


Link to post
Share on other sites
4 часа назад, NadinKa сказал:

За всю Европу не скажу, а в Дании такое пособие есть , если не ошибаюсь в сумме, то 750 евро/мес (в эквиваленте) на ребенка до 11 месяцев.
По последим изменениям, для такого пособия мама должна проработать 2 года официально. 

Ну собственно Вы сами и написали, что его там практически нет... При определённых условиях можно получить те копейки (Вы цены их знаете) и то несколько месяцев... Лишь бы считалось так сказать... Но для этого надо на протяжении нескольких лет платить бешеные налоги... Вы сами надеюсь поняли что написали какраз в подтверждение отсутствия такогового, а по последним изменениям неизвестно останется оно или нет вообще... Там тоже реформы сейчас идут и как ЕС ломает эти страны через колено я знаю не по наслышке...

Share this post


Link to post
Share on other sites
4 часа назад, NadinKa сказал:

Все страшилки наших урядовцев про отсутствие социальных выплат европейцам, мягко говоря, ложные.

Нет не ложные... И я этот вопрос знаю изнутри, ведь это написано в моём профиле... )) За время ЕС многие страны до такой степени измучены, что уже готовы выйти из этого ЕС с радостью... Уже не осталось практически никаких социальных пособий, ну кроме отдельных групп, типа негров и цыган, их трогать нельзя, типа такая политика... И то урезаны до минимума... В некоторых странах так для формы выплачивают пару копеек до трёх месяцев...

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By Marina-NET
      Конституционный Суд Украины оценит законность функционирования антирейдерской комиссии при Минюсте:
      У середу, 18 грудня, о 10.00 годині Другий сенат Конституційного Суду України на пленарному засіданні у формі письмового провадження розпочне розгляд справи за конституційною скаргою Приватного акціонерного товариства щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення підпункту «а» пункту 2 частини шостої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 1 липня 2004 року №1952–IV зі змінами (далі — Закон). Про це повідомляє прес-служба КСУ.
      Суть питання
      У підпункті  «а»  пункту 2 частини шостої статті 37 Закону зазначено, що за результатами розгляду скарги Міністерство юстиції України та його територіальні органи приймають мотивоване рішення про  задоволення  (повне чи часткове)  скарги  шляхом  прийняття рішення про скасування рішення про  державну  реєстрацію прав, скасування рішення територіального органу  Міністерства  юстиції України, прийнятого за результатами розгляду скарги.
      Суб’єкт права на конституційну скаргу вважає, що оспорюване положення Закону надає Міністерству юстиції України повноваження позбавляти особу права власності шляхом скасування державної реєстрації на підставі помилок, допущених державним реєстратором, чим порушує положення частини четвертої статті 41 Конституції України. Крім того, на його думку, оспорюване положення Закону встановлює відповідальність особи — власника нерухомого майна — за помилки, допущені державним реєстратором як представником держави, що суперечить частині другій статті 3 Конституції України.
      Раніше «Судово-юридична газета» писала, що КСУ розгляне два конституційних подання Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.
      Також до КСУ надійшло конституційне подання Верховного Суду.
       
    • By ANTIRAID
      Конституционный Суд Украины пришел к выводу, что оспариваемое положение Закона нарушает конституционные принципы разделения государственной власти в Украине на законодательную, исполнительную и судебную, приводит к нарушению регулирования основ социальной защиты прокуроров, поскольку по его содержанию регулирования порядка перерасчета назначенной пенсии работникам прокуратуры должно осуществляться актом Кабинета Министров Украина, а не законом Украины. Следовательно, положения части двадцатой статьи 86 Закона противоречит статье 6, пункта 14 части первой статьи 92 Конституции Украины.
      В своем Решении Конституционный Суд Украины считал целесообразным указать такой порядок выполнения этого Решения по урегулированию Верховной Радой Украины указанного вопроса на законодательном уровне: часть двадцатая статьи 86 Закона не подлежит применению со дня принятия Конституционным Судом Украины этого Решения, зато применению подлежит часть двадцатая статьи 86 закона в первоначальной редакции:
      «20. Предназначены работникам прокуратуры пенсии перечисляются в связи с повышением заработной платы прокурорским работникам на уровне условий и составляющих заработной платы соответствующих категорий работников, проходящих службу в органах и учреждениях прокуратуры на момент возникновения права на перерасчет. Перерасчет назначенных пенсий проводится с первого числа месяца, следующего за месяцем, в котором наступили обстоятельства, влекущие за собой изменение размера пенсии. Если при этом пенсионер приобрел право на повышение пенсии, разница в пенсии за прошедшее время может быть выплачена ему не более чем за 12 месяцев. Пенсия работающим пенсионерам пересчитывается также в связи с назначением на высокую должность, увеличением выслуги лет, присвоением почетного звания или ученой степени и увеличением размера составляющих его заработной платы в порядке, предусмотренном частями второй, третьей и четвертой настоящей статьи, при увольнении с работы или за каждые два отработанных года ».
      http://ccu.gov.ua/dokument/7-rii2019
      7_p2_2019 щодо перерахунку пенсій прокурорам.pdf
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 листопада 2019 року
      м. Київ
      Справа № 1-07/07
      Провадження № 13-36зво19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Лобойка Л. М.,
      суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В.,Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Косіциної Н. М.,
      засудженого (у режимі відеоконференції) ОСОБА_1 ,
      захисника Тарахкала М. О.,
      прокурора Чупринської Є. М.
      розглянула в судовому засіданні заяву засудженого ОСОБА_1 про перегляд вироку Апеляційного суду Одеської області від 25 липня 2005 року, ухвали Верховного Суду України від 21 березня 2006 року, вироку Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року (справа № 1-07/07) з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст судових рішень
      1. Вироком Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року ОСОБА_1 засуджено за сукупністю злочинів, передбачених пунктами 1, 4, 6, 11, 12 частини другої статті 115, частиною другою статті 125 Кримінального кодексу України (далі - КК), до остаточного покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
      Цим же вироком засуджено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , питання про перегляд судових рішень щодо яких не порушується.
      2. За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні злочинів за таких обставин.
      У грудні 2004 року ОСОБА_2 замовила й організувала умисне вбивство ОСОБА_5 та ОСОБА_6 з мотивів особистої неприязні, оскільки вважала їх винуватими у руйнуванні сімейних стосунків зі своїм співмешканцем ОСОБА_4 . Реалізуючи свій умисел, ОСОБА_2 підбурила до вчинення цього злочину ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , які виступили виконавцями вбивства.
      10 грудня 2004 року близько 19 години ОСОБА_1 і ОСОБА_3 на виконання замовлення ОСОБА_2 , за попередньою змовою з нею та між собою, з метою позбавлення життя ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , озброєні наданими ОСОБА_2 ножами, прибули до належного сім`ї ОСОБА_8 домоволодіння АДРЕСА_1 . У приміщенні літньої кухні ОСОБА_1 , діючи з особливою жорстокістю, завдав ОСОБА_5 не менше двадцяти двох ударів, а ОСОБА_6 - не менше восьми ударів ножем у різні частини тіла, у тому числі у життєво важливі органи. Від отриманих тілесних ушкоджень ОСОБА_5 та ОСОБА_6 померли на місці події.
      Крім того, ОСОБА_1 спочатку помилково сприйняв присутню в помешканні сім`ї ОСОБА_9. за одну з осіб, котрих він мав убити на замовлення ОСОБА_2 , у зв`язку з чим завдав ОСОБА_9 одного удару ножем у грудну клітку і заподіяв легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров`я.
      3. Ухвалою Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року вирок щодо ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 змінено шляхом виключення кваліфікуючої ознаки злочину, передбаченої пунктом 6 частини другої статті 115 КК, - вчинення умисного вбивства з корисливих мотивів, і застосування судом за цим законом додаткового покарання - конфіскації майна. В решті вирок залишено без змін.
      Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      4. Рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд, міжнародна судова установа) від 16 квітня 2019 року у справі «Алахвердян проти України» набуло статусу остаточного у день його винесення відповідно до пункту другого статті 28 Конвенції.
      5. Зазначеним рішенням ЄСПЛ констатував порушення Україною під час досудового розслідування в даній справі вимог підпункту «с» пункту третього та пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) щодо ОСОБА_1 .
      6. За висновками Суду таке порушення полягало у відібранні в ОСОБА_1 12 грудня 2004 року явки з повинною і проведення з ним цього ж дня відтворення обстановки і обставин події у процесуальному статусі свідка без участі захисника, попри наявність фактичних і правових підстав офіційно обвинувачувати його у вчиненні умисного вбивства за обтяжуючих обставин. На час проведення зазначених процесуальних дій санкцією закону України про кримінальну відповідальність за такий злочин передбачалося покарання у виді довічного позбавлення волі, що зумовлювало необхідність обов`язкового забезпечення підозрюваного (обвинуваченого) кваліфікованою правовою допомогою.
      7. Міжнародна судова установа визнала невідповідність національного судового провадження вимогам статті 6 Конвенції в частині використання судами першої та касаційної інстанцій на обґрунтування своїх висновків про винуватість заявника у вчиненні вбивства даних явки з повинною і результатів відтворення обстановки і обставин події, проведених з порушенням його конвенційних прав.
      Зміст заяви про перегляд судових рішень
      8. У заяві про перегляд судових рішень засуджений ОСОБА_1 ставить питання про скасування вироку Апеляційного суду Одеської області від 25 липня 2005 року, ухвали Верховного Суду України від 21 березня 2006 року, вироку Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року, ухвали Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року і направлення справи на новий судовий розгляд на підставі констатованого ЄСПЛ порушення національним судом прав заявника за пунктом першим та підпунктом «с» пункту третього статті 6 Конвенції.
      9. Як на істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону засуджений посилається на використання під час постановлення обвинувального вироку як частини доказової бази результатів процесуальних дій за його участю, проведених за відсутності адвоката, - явки з повинною та показань під час відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року. На обґрунтування своєї позиції заявник наводить аргументи, аналогічні викладеним у рішенні ЄСПЛ.
      10. У судовому засіданні засуджений та захисник підтримали позицію, викладену в заяві. Мотивуючи наведене, захисник зазначив, що з урахуванням висновків міжнародної судової установи необхідно визнати недопустимими доказами як дані явки з повинною і протоколу відтворення обставновки і обставин події за участю ОСОБА_1 від 12 грудня 2004 року, так і похідні від них відомості, що містяться у подальших визнавальних показаннях заявника як підозрюваного і обвинуваченого, у тому числі на очних ставках з ОСОБА_2 та свідками і під час відтворення обстановки і обставин події у статусі підозрюваного, процесуальних документах про виявлення і вилучення у вказаних ОСОБА_1 місцях фрагментів спаленого одяту та светра зі слідами крові, а також установлені за результатами експертиз цих речових доказів. З огляду на викладене, на переконання захисника, вирішення питання про допустимість і достатність для висновків про доведеність чи недоведеність обвинувачення решти доказів потребує їх повторного дослідження й переоцінки у межах змагальної судової процедури, проте Верховний Суд, на відміну від суду першої інстанції, позбавлений процесуальних повноважень вчиняти ці дії.
      11. Прокурор наголосила на необхідності залишити заяву без задоволення, а судові рішення - без зміни. На обґрунтування своєї позиції звернула увагу, що вирок та ухвала у частині засудження ОСОБА_1 за умисне вбивство ґрунтуються не лише на його власних визнавальних показаннях, а і на сукупності інших доказів, порядок одержання яких не пов`язаний з визнаними ЄСПЛ порушеннями конвенційних прав заявника. Додатково зазначила, що міжнародна судова установа у своєму рішенні не знайшла підстав вважати становище заявника під час відібрання явки з повинною і першого допиту особливо вразливим, не піддала сумніву добровільність його зізнання в убивстві і врахувала, серед іншого, факт зміни ОСОБА_1 показань лише через тривалий час після написання явки з повинною і проведення першого відтворення обстановки і обставин події, хоча починаючи з наступного дня він був забезпечений кваліфікованою правовою допомогою.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Правові наслідки констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції
      Докази вбивства, отримані з порушенням конвенційних прав заявника
      12. Відповідно до висновків, викладених у рішенні міжнародної судової установи, в основі порушення Україною міжнародних зобов'язань лежали суттєві процедурні помилки, які мали місце в частині недотримання права ОСОБА_1 на захист під час відібрання явки з повинною 12 грудня 2004 року, проведення з ним цього ж дня відтворення обстановки і обставин події та використання судом в обвинувальному вироку результатів зазначених процесуальних дій і похідних від них засобів доказування.
      13. Як видно з матеріалів справи, в цих явці з повинною і показаннях ОСОБА_1 докладно повідомляв обставини вчинення ним у співучасті з ОСОБА_3 умисного вбивства ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на замовлення ОСОБА_2 , яка мала особисту неприязнь до потерпілих на ґрунті ревнощів свого співмешканця ОСОБА_4 до ОСОБА_6 і підозри ОСОБА_5 у сприянні стосункам між ними.
      14. Як зазначав заявник, після вчинення злочину вони спалили свій одяг зі слідами крові на городі домоволодіння ОСОБА_3 , однак светр, у який він, ОСОБА_1 , був одягнений під час убивства, залишився в нього вдома (т. 1, а. с. 92-95, 128-133).
      15. Під час відтворення обстановки і обставин події на городі домоволодіння сім`ї ОСОБА_10 було виявлено фрагменти згорілого одягу. Крім цього, в подальшому за місцем проживання ОСОБА_1 виявлено та вилучено светр, результати експертного дослідження якого щодо наявності й ідентифікації слідів крові також було покладено судом в основу вироку поряд з іншими доказами (т. 1, а. с. 117, т. 3, а. с. 78-83).
      16. Процедуру відібрання в ОСОБА_1 явки з повинною і проведення з ним відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року міжнародна судова установа визнала несумісною з гарантіями, закріпленими у підпункті «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.
      17. Зокрема, ЄСПЛ зауважив, що зазначена вище явка з повинною не була першим контактом ОСОБА_1 з правоохоронними органами. Зранку цього ж дня працівники міліції, які мали інформацію про вбивство ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , вже допитували заявника як свідка, і в цих показаннях він не повідомляв жодних даних про свою причетність до злочину і заперечував власну обізнаність щодо обставин його вчинення (т. 1, а. с. 87-88).
      18. Виходячи з наведеного, Суд дійшов висновку, що після висловлення ОСОБА_1 наміру написати явку з повинною слідчий мав розуміти її зміст, зокрема зізнання в умисному вбивстві двох осіб, і правові наслідки для заявника. Зазначені обставини створювали фактичні і правові підстави обвинувачувати ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 115 КК. Відповідно до статті 45 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК 1960 року) у справах про такі злочини участь захисника була обов`язковою з моменту затримання особи чи пред`явлення їй обвинувачення.
      19. Проте ні під час відібрання явки з повинною, в якій заявник вже офіційно підтвердив свою участь в умисному вбивстві за обтяжуючих обставин, ні в подальшому під час відтворення обстановки і обставин події його не було забезпечено кваліфікованою юридичною допомогою і не роз`яснено право мати захисника (пункти 55, 62 рішення; т. 1, а. с. 92-95, 128-133).
      20. Акцентував увагу ЄСПЛ і на тому, що обидві названі процесуальні дії проводилися з ОСОБА_1 у процесуальному статусі свідка, а не підозрюваного.
      21. Положення частини першої статті 431 КПК 1960 року пов`язували набуття особою статусу підозрюваного з двома альтернативними обставинами: затриманням її за підозрою у вчиненні злочину; застосуванням щодо особи запобіжного заходу до винесення постанови про притягнення як обвинуваченого. Жодної з зазначених процесуальних дій щодо ОСОБА_1 на час відібрання в нього явки з повинною та відтворення обстановки і обставин події за його участю 12 грудня 2004 року в установленому законом порядку здійснено і задокументовано не було.
      22. Водночас, як установлено ЄСПЛ, перед допитом заявника як свідка 12 грудня 2004 року працівники правоохоронних органів прибули до нього додому, попросили прослідувати з ними до слідчого і доставили до Татарбунарського відділу міліції. Беручи до уваги короткі проміжки часу між цим допитом (з 10.00 до 11.00 год.), подальшим відібранням явки з повинною у приміщенні цієї ж установи (з 14.20 до 16.00 год), проведенням відтворення обстановки і обставин події (з 16.30 до 19.53 год) й оформленням затримання відповідним протоколом у порядку статті 115 КПК 1960 року (19.30 год), Суд поставив під сумнів наявність в ОСОБА_1 реальної можливості залишити відділ міліції з моменту прибуття туди у супроводі уповноважених службових осіб аж до офіційного документування його затримання (т. 1, а. с. 87, 88, 92-95, 104, 128-133).
      23. Нормами КПК 1960 року, чинного на час проведення у справі досудового слідства, момент затримання конкретно не визначався, однак, виходячи зі змісту статей 106, 115 КПК 1960 року, набуття особою статусу затриманого і його правові наслідки пов`язувалися з оформленням відповідного протоколу.
      24. Із прийняттям нині чинного Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК 2012 року) правове регулювання моменту затримання зазнало докорінних змін. Зокрема, згідно зі статтею 209 цього Кодексу особа вважається затриманою з моменту, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному такою особою.
      25. Відповідні зміни є проявом тенденції приведення національного законодавства у відповідність до закріплених практикою ЄСПЛ міжнародних стандартів, згідно з якими під час вирішення питань, пов`язаних із втручанням у гарантовані Конвенцією права людини, безумовний пріоритет надається внутрішньому змісту юридично значущих дій над зовнішньою формою їх вираження.
      26. Наведене з достатньою переконливістю свідчить про те, що ОСОБА_1 , постійно знаходячись під контролем працівників міліції 12 грудня 2004 року, по суті впродовж усього цього часу був затриманим. Попри те, що Судом не було констатовано свавільного затримання ОСОБА_1 у період з 10.00 до 19.30 год 12 грудня 2004 року і порушення прав заявника за статтею 5 Конвенції, перебування його під контролем правоохоронних органів без процесуального оформлення затримання на час відібрання явки з повинною і відтворення обстановки та обставин події підтверджує висновок міжнародної судової установи про те, що у відповідний час ОСОБА_1 лише формально перебував у статусі свідка, хоча фактично з ним поводилися як із підозрюваним.
      27. З огляду на зазначене, одержання працівниками міліції явки з повинною від заявника по суті мало ознаки допиту в умовах затримання як підозрюваного, під час якого ОСОБА_1 зізнався у вчиненні умисного вбивства за обтяжуючих обставин. Зазначене зумовлювало додаткову необхідність невідкладного надання заявнику офіційного статусу підозрюваного (обвинуваченого) в цьому злочині і залучення захисника-адвоката до всіх слідчих дій за його участю.
      28. Поводження з заявником як з підозрюваним додатково підтверджує і та обставина, на яку звернув увагу ЄСПЛ, що згідно з відеозаписом відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року під час цієї процесуальної дії слідчий звертався до ОСОБА_1 як до «підозрюваного» (пункт 11 рішення).
      29. Водночас у протоколі відтворення обстановки і обставин події заявника офіційно названо «особою, котра написала явку з повинною» (т. 1, а. с. 128). Проте такого процесуального статусу норми КПК 1960 року не передбачали, а з огляду на обставини справи альтернативно можливими для ОСОБА_1 були статуси свідка, підозрюваного або обвинуваченого.
      30. На час відібрання явки з повинною і відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року заявник формально користувався правами й обов`язками свідка, що позбавляло його наданих законом підозрюваному гарантій бути забезпеченим кваліфікованою правовою допомогою.
      31. Істотно обмежувала ОСОБА_1 у здійсненні свого права на захист під час відтворення обстановки і обставин події і та обставина, що свідок, на відміну від підозрюваного (обвинуваченого), підлягає кримінальній відповідальності за статтею 384 КК за завідомо неправдиві показання. Хоча і про таку відповідальність заявника перед слідчою дією не попереджали, однак невизначеність його процесуального статусу, на переконання Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата), суттєво перешкоджала ОСОБА_1 правильно розуміти зміст і обсяг своїх прав та обов`язків і могла завадити ефективному використанню відповідних прав і вибору позиції захисту.
      32. Як на порушення вимог Конвенції Суд вказав і на нероз`яснення заявнику перед відтворенням обстановки і обставин події права не свідчити проти себе, хоча на рівні національного законодавства таке право гарантовано кожному частиною першою статті 63 Конституції України і конкретизовано щодо свідка у кримінальній справі спеціальною нормою пункту 6 частини першої статті 691 КПК 1960 року (пункти 11, 56 рішення, т. 1, а. с. 128).
      33. Міжнародна судова установа акцентувала увагу на тому, що лише після проведення відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року, коли були зібрані необхідні докази злочинної діяльності заявника, йому було офіційно пред`явлено обвинувачення за частиною другою статті 115 КК й надано необхідні гарантії (пункти 12, 62 рішення).
      34. Виходячи з викладеного ЄСПЛ констатував факт обмеження без вагомих підстав права ОСОБА_1 на захист під час відібрання явки з повинною та проведення відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року.
      35. Наведених процесуальних недоліків не було виправлено і під час судового розгляду. Зокрема, порушення права ОСОБА_1 на захист не знайшли належної правової оцінки у вироку суду першої інстанції.
      36. На ці ж самі порушення як на підставу для скасування вироку заявник посилався у касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду України. У цій скарзі засуджений акцентував увагу на тому, що він мав бути забезпечений обов`язковою кваліфікованою правовою допомогою з моменту написання явки з повинною. Однак цей аргумент не був належним чином розглянутий судом касаційної інстанції і в ухвалі відповіді на нього не надано (пункт 66 рішення).
      37. Оцінюючи правові наслідки допущених під час досудового розслідування порушень конвенційних прав заявника, міжнародна судова установа взяло до уваги, що суди першої й касаційної інстанцій під час обґрунтування своїх висновків про доведеність висунутого ОСОБА_1 обвинувачення в умисному вбивстві за обтяжуючих обставин використали дані його явки з повинною і протоколу відтворення обстановки і обставин події від 12 грудня 2004 року. Відповідних правових наслідків не змінює той факт, що суди посилалися на ці процесуальні документи не в переліку доказів винуватості заявника у злочині, а під час спростування його доводів про істотне порушення органами досудового слідства вимог кримінально-процесуального закону (пункти 28, 31, 65 рішення). Адже дії правоохоронних органів, які становили визнане ЄСПЛ порушення права заявника за підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, національні суди оцінили як правомірні й по суті констатували допустимість доказів, одержаних у такий спосіб.
      Докази, які є «плодами отруєного дерева»
      38. Відповідно до сформованої практикою ЄСПЛ доктрини «плодів отруєного дерева» (fruit of the poisonous tree), якщо джерело доказів є недопустимим, всі інші дані, одержані з його допомогою, будуть такими ж (рішення у справах «Гефген проти Німеччини», пункти 50-52 рішення у справі «Шабельник проти України (№ 2)», пункт 66 рішення у справі «Яременко проти України (№ 2)»). Зазначена доктрина передбачає оцінку не лише кожного засобу доказування автономно, а і всього ланцюга безпосередньо пов`язаних між собою доказів, з яких одні випливають з інших та є похідними від них. Критерієм віднесення доказів до «плодів отруєного дерева» є наявність достатніх підстав вважати, що відповідні відомості не були б отримані за відсутності інформації, одержаної незаконним шляхом.
      39. Як видно з матеріалів даної справи і взято до уваги міжнародною судовою установою, в явці з повинною і показаннях під час відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року ОСОБА_1 не лише повідомив про вчинення ним подвійного вбивства, а й надав інформацію, за допомогою якої одержано окремі речові докази - светр, у який заявник був одягнений під час убивства, і фрагменти спаленого одягу (пункти 55, 62, 63 рішення).
      40. Дані про вилучення светра під час виїмки за місцем проживання ОСОБА_1 і виявлення на ньому за висновками судово-імунологічної і судово-медичної генотипоскопічної експертиз слідів крові, яка могла належати ОСОБА_5 і ОСОБА_6 , а також щодо встановленого в результаті криміналістичної експертизи паливно-мастильних матеріалів способу спалювання куртки заявника, фрагменти якої було виявлено на території домоволодіння ОСОБА_10 під час відтворення обстановки і обставин події з ОСОБА_1 12 грудня 2004 року, суд використав у вироку як частину доказової бази (т. 1, а. с. 128-133, 117; т. 3, а. с. 78-83, т. 9, а. с. 210, 211, 232-238).
      41. Як визнала міжнародна судова установа, наслідки початкових показань ОСОБА_1 , за допомогою яких було одержано й частину інших доказів на підтвердження його обвинувачення у вбивстві, перешкодили заявнику в подальшому ефективно відмовитися від зазначених свідчень (пункт 63 рішення).
      42. Виходячи з наведеного, не можуть бути визнані допустимими доказами і всі подальші визнавальні показання заявника як підозрюваного та обвинуваченого, в тому числі під час відтворення обстановки і обставин події 14 грудня 2004 року та на очних ставках із ОСОБА_2 , свідками ОСОБА_12 і ОСОБА_13 , навіть попри те, що допити ОСОБА_1 як підозрюваного та обвинуваченого, відтворення обстановки і обставин події за його участю від 14 грудня 2004 року й очна ставка між ним та ОСОБА_2 проводилися за участю захисника після роз'яснення ОСОБА_1 передбачених законом процесуальних прав (т. 1, а. с. 119-127, 164-168, 220-225; т. 2, а. с. 1-11, 51-57, 98, 99; т. 4, а. с. 141-145). Водночас, як видно з матеріалів справи, під час очних ставок зі свідками ОСОБА_12 і ОСОБА_13 ОСОБА_1 , який був уже офіційно затриманий за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 115 КК, всупереч вимогам пункту четвертого частини першої статті 45 КПК 1960 року не забезпечувався кваліфікованою правовою допомогою (т. 2, а. с. 51-57).
      43. Не ґрунтується на вимогах кримінально-процесуального закону і врахування Верховним Судом України на підтвердження доведеності пред'явленого заявнику обвинувачення його пояснень під час проведення судово-психіатричної експертизи, які за змістом є аналогічними початковим визнавальним показанням (т. 3, а. с. 213-215). Тим більше, що мета відповідного експертного дослідження обмежувалася вирішенням питання про осудність ОСОБА_1 , а не встановленням фактів вчинення ним протиправних дій.
      Нормативне обґрунтування висновків щодо недопустимості доказів убивства, отриманих з порушенням конвенційних прав заявника, і доказів, які є «плодами отруєного дерева»
      44. Оцінюючи законність і обґрунтованість вироку Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року у контексті констатованих Судом порушень Україною міжнародних зобов`язань, Велика Палата звертає увагу, що на час прийняття цих судових рішень були чинними Конституція України і Закон України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України».
      Згідно зі статтею 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
      До таких договорів належить Конвенція, ратифікована Україною на підставі Закону України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР.
      45. Як передбачено частиною першою статті 15 Закону України «Про міжнародні договори України», чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню відповідно до норм міжнародного права.
      46. Органи державної влади, до відання яких віднесені питання, що регулюються міжнародними договорами України, згідно з частиною першою статті 16 зазначеного Закону забезпечують виконання зобов`язань, узятих за такими договорами.
      47. Таким чином, під час розгляду справи суди зобов`язані були дотримуватися вимог Конвенції як частини національного законодавства.
      48. Викладені у рішенні висновки міжнародної судової установи щодо характеру і правових наслідків порушення конвенційних прав заявника узгоджуються з нормами національного законодавства, чинного на час постановлення вироку й ухвали.
      Зокрема, згідно з частиною першою статті 65 КПК 1960 року доказами у кримінальній справі є «всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи».
      Відтак обов`язковим критерієм допустимості доказів є спосіб їх одержання, що ґрунтується на дотриманні визначеного законом порядку. Порушення такого порядку є безумовною перешкодою для використання доказів на підтвердження винуватості особи у вчиненні злочину. Адже, згідно з частиною третьою статті 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом.
      49. Велика Палата погоджується з позицією сторони захисту (пункт 10 цієї постанови) і вважає, що не ґрунтуються на дотриманні вимог кримінально-процесуального закону висновки судів у частині врахування як допустимих доказів винуватості ОСОБА_1 у вбивстві даних: явки з повинною заявника; протоколу відтворення обстановки і обставин події від за участю ОСОБА_1 як свідка; протоколів допитів заявника як підозрюваного й обвинуваченого; протоколу відтворення обстановки і обставин події за участю ОСОБА_1 як підозрюваного; протоколів очних ставок між заявником і ОСОБА_2 , свідками ОСОБА_12 і ОСОБА_13 у частині показань ОСОБА_1 ; протоколу виїмки за місцем проживання заявника светра зі слідами речовими бурого кольору; висновків судово-імунологічної та судово-медичної генотипоскопічної експертиз за результатами дослідження цього речового доказу; висновку криміналістичної експертизи паливно-мастильних матеріалів за результатами дослідження фрагментів спаленого одягу, виявлених і вилучених у домоволодінні ОСОБА_10 ; висновку судово-психіатричної експертизи ОСОБА_1 у частині пояснень заявника експерту про свою участь у вчиненні злочинів (т. 1, а. с. 92-95, 117, 119-133, 164-168, 220-225; т. 2, а. с. 1-11, 51-57, 98, 99; т. 3, а. с. 78-83, 213-215; т. 4, а. с. 141-145, т. 9, а. с. 210, 211, 232-238). Посилання на ці докази підлягають виключенню з судових рішень.
      50. Отримання доказів унаслідок порушення права особи на захист і їх подальше використання судом на підтвердження висунутого особі обвинувачення є істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону у розумінні статті 370 КПК 1960 року і згідно з пунктом 1 частини першої статті 398 цього Кодексу становлять підстави для скасування або зміни судових рішень.
      Допустимі докази
      51. Проте виключення з вироку й ухвали зазначених доказів не впливає на законність і обґрунтованість висновків суду в частині визнання ОСОБА_1 винуватим у вчиненні злочинів, за які його засуджено, кримінально-правової кваліфікації його дій та призначення покарання. Відповідні висновки ґрунтуються на сукупності інших доказів, зміст яких докладно наведено у вироку і які були досліджені в судовому засіданні, ретельно перевірені й оцінені судом відповідно до вимог статті 67 КПК 1960 року. Невідповідності процедури одержання цих засобів доказування вимогам Конвенції міжнародною судовою установою не встановлено.
      52. Зокрема, визнаючи пред`явлене ОСОБА_1 обвинувачення доведеним, суд першої інстанції поклав в основу вироку: послідовні показання потерпілої ОСОБА_9 під час досудового слідства і в судовому засіданні 23 червня 2005 року про те, що коли вона перебувала в домоволодінні сім`ї ОСОБА_8 , у приміщення літньої кухні зайшли ОСОБА_1 із ОСОБА_3 , ОСОБА_1 одразу завдав їй ножового поранення і на її очах вбив ОСОБА_5 та ОСОБА_6 численними ударами ножем; досліджені в судовому засіданні показання ОСОБА_3 як підозрюваного та обвинуваченого, в тому числі під час відтворення обстановки і обставин події й на очній ставці з ОСОБА_2 , надані в присутності захисника, в яких він підтверджував ці ж самі обставини вбивства ОСОБА_1 двох жінок на замовлення ОСОБА_2 ; надані на досудовому слідстві й оголошені судом показання потерпілого ОСОБА_14 та показання в судовому засіданні свідка ОСОБА_15 , які дізналися про обставини позбавлення життя ОСОБА_5 та ОСОБА_6 від ОСОБА_9 (т. 1, а. с. 135-140, 143-149, 154-159, 226-232; т. 2, а. с. 13-24, 81-83, 93, 94, 115-123, 143-148; т. 4, а. с. 60, 61, 151-154; т. 5, а. с. 93-114, 126-130, т. 10, а. с. 61-73, 149-зворот- 153, 193 , 198-зворот- 201, 206 , 256-зворот-258, 262-зворот-263 ) .
      53. Початкові показання засудженого ОСОБА_3 і показання потерпілої ОСОБА_9 узгоджуються з дослідженими судом на підставі статті 306 КПК 1960 року показаннями свідка ОСОБА_13 під час досудового слідства про те, що 12 грудня 2004 року приблизно о 19 год. ОСОБА_1 і ОСОБА_3 приходили додому до ОСОБА_2 , де перебувала і свідок, ОСОБА_1 був дуже наляканий, поводився нервово й одразу попросив ОСОБА_13 залишити їх із ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 195-202, т. 2, а. с. 43-46, 55-57, 64-66).
      54. На користь висновку про безпосереднє заподіяння ОСОБА_1 ножових поранень потерпілим свідчили й оголошені в судовому засіданні на підставі статті 306 КПК 1960 року показання під час досудового слідства свідка ОСОБА_16 - матері ОСОБА_3 , яка на прохання останнього прала штани ОСОБА_1 і бачила, що вони були забруднені речовиною, схожою на кров (т. 2, а. с. 84-86, т. 10, а. с. 100-зворот).
      55. Відомості, зазначені ОСОБА_9 і ОСОБА_3 , узгоджувалися зі слідовою картиною, зафіксованою у протоколі огляду місця події, і з даними висновків судово-медичних та медико-криміналістичних експертиз щодо характеру, кількості, локалізації завданих ОСОБА_5 , ОСОБА_6 і ОСОБА_9 тілесних ушкоджень, механізму, знарядь їх заподіяння і причинно-наслідкового зв`язку ножових поранень, спричинених ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , з їх смертю (т. 1, а. с. 6-13; т. 3, а. с. 5-10, 18-26, 34; т. 4, а. с. 6-9, 18-20, 42-47).
      56. Доводи ОСОБА_1 та його захисника щодо обмови заявника ОСОБА_3 внаслідок застосування недозволених методів слідства, недостовірності показань ОСОБА_9 , наявності в обох засуджених алібі були ретельно перевірені судами першої та касаційної інстанцій й аргументовано спростовані у вироку й ухвалі. У контексті наведеного Велика Палата звертає увагу, що в порядку виключного (екстраординарного) судового провадження на підставі, передбаченій пунктом другим частини першої статті 40012 КПК 1960 року, не здійснюється повторного касаційного перегляду судових рішень, а їх законність і обґрунтованість перевіряється лише з точки зору впливу встановленого ЄСПЛ недотримання Україною міжнародних зобов`язань на загальну справедливість судового розгляду. З огляду на зазначене, керуючись принципом юридичної визначеності, Велика Палата в межах відповідного провадження не перевіряє правильності оцінки судами доказів, кримінально-правової кваліфікації діянь, дотримання вимог кримінально-процесуального закону і вирішення інших питань, які не пов`язані з констатованими міжнародною судовою установою порушеннями прав особи, визначених Конвенцією.
      57. Оцінюючи вплив недотримання конвенційних прав ОСОБА_1 під час проведення окремих процесуальних дій на результати судового провадження загалом, Велика Палата враховує позицію міжнародної судової установи в рішеннях, у яких було встановлено невідповідність вимогам статті 6 Конвенції провадження у Верховному Суді України щодо перегляду вироків з підстав констатованих ЄСПЛ порушень державою міжнародних зобов`язань, зокрема у справах «Яременко проти України» (№ 2) і «Шабельник проти України» (№ 2).
      58. Проте обставини цієї справи істотно відрізняються від обставин, покладених в основу зазначених вище рішень ЄСПЛ, і такі відмінності мають істотне значення з точки зору правових наслідків допущеного у кримінальній справі недотримання вимог Конвенції.
      59. Зокрема, за висновками Суду, викладеними у справах «Яременко проти України» (№ 2) і «Шабельник проти України» (№ 2), несправедливість провадження у Верховному Суді України була зумовлена не самим по собі прийняттям за результатами перегляду цим судом справи, процедура якого не передбачає повноважень досліджувати й оцінювати докази, рішення про зміну вироку шляхом виключення посилання на окремі засоби доказування, а, насамперед, у повторному врахуванні доказів, порядок одержання яких не відповідав вимогам Конвенції, похідних від них відомостей і в обґрунтуванні власного рішення іншою інформацією, використання якої в наведений спосіб було несумісним із гарантіями справедливого судового розгляду.
      60. Як слідує зі змісту рішення ЄСПЛ у справі «Яременко проти України» (№ 2), Верховний Суд України за результатами виключного (екстраординарного) судового провадження лише закріпив допущені під час досудового слідства і судового розгляду порушення конвенційних прав заявника, оскільки знову визнав належними і допустимими доказами винуватості ОСОБА_17 у вмисному вбивстві його показання, відібрані, за викладеними в першому рішенні висновками міжнародної судової установи, з істотним обмеженням права на захист і на мовчання, за обставин, що викликали обґрунтовані сумніви в їх добровільності. У контексті наведеного ЄСПЛ звернув увагу, що інші докази, якими Верховний Суд України вмотивував свою постанову, не мали вирішального характеру і по суті були непрямими (пункти 1-13, 65, 66 зазначеного рішення).
      61. В рішенні у справі «Шабельник проти України» (№ 2) констатовано недотримання вимог статті 6 Конвенції під час перегляду справи у зв`язку з тим, що Верховний Суд України, визнаючи законними й обґрунтованими висновки суду першої інстанції про доведеність висунутих заявнику обвинувачень, послався на докази, похідні від показань ОСОБА_18 на початку досудового слідства. Зазначені показання були одержані внаслідок констатованих міжнародною судовою установою в першому рішенні порушень конвенційних прав Шабельника, а доказове значення покладених в основу рішення Верховного Суду України даних протоколу огляду місця події і висновків експертиз ґрунтувалося лише на співставленні зафіксованої в них інформації з показаннями заявника, недопустимими з точки зору вимог Конвенції (пункти 51, 52). Тобто наведені результати оглядів місця події й експертних досліджень були «плодами отруєного дерева». Окрім цього, окремим порушенням права ОСОБА_18 на справедливий судовий розгляд Суд визнав використання Верховним Судом України як доказу винуватості заявника в умисному вбивстві його пояснень під час проведення судово-психіатричної експертизи, мета якої обмежувалася вирішенням питання про його осудність, хоча суд першої інстанції на висновок зазначеної експертизи у даному контексті не посилався (пункт 53).
      62. Натомість у цій справі показання ОСОБА_3 , потерпілої ОСОБА_9 , свідків, дані протоколів огляду місця події, висновків судово-медичних експертиз трупів ОСОБА_5 і ОСОБА_6 , медико-криміналістичних експертиз не мають ні прямого, ні опосередкованого зв`язку з визнаними ЄСПЛ порушеннями конвенційних прав ОСОБА_1 на початку досудового слідства.
      63. Зокрема, свідчення ОСОБА_3 , ОСОБА_9 , ОСОБА_16 і ОСОБА_13 стосувалися обставин, які кожен із них сприймав безпосередньо, а показання ОСОБА_14 і ОСОБА_15 - зі слів ОСОБА_9 , незалежно від відомостей, повідомлених ОСОБА_1 правоохоронним органам.
      64. Протоколи огляду місця події і зазначені вище висновки експертиз містять об`єктивну інформацію щодо наслідків і слідової картини злочину, зафіксовану й досліджену в установленому законом порядку. Факт виявлення трупів і слідів убивства на місці події не був пов`язаний із даними, одержаними від заявника. Наведений у вироку аналіз змісту відповідних протоколів і результатів експертних досліджень ґрунтується на їх співставленні не лише з показаннями ОСОБА_1 , а й з доказами, одержаними з інших процесуальних джерел, - показаннями засудженого ОСОБА_3 та потерпілої ОСОБА_9 .
      65. Як видно з матеріалів справи і протоколу судового засідання, суд у межах змагальної процедури допитував ОСОБА_3 , котрий під час судового розгляду відмовився від своїх початкових показань під час досудового слідства, свідків ОСОБА_15 і ОСОБА_16 (т. 10, а. с. 41-44, 61-73, 91-зворот-102). Потерпіла ОСОБА_9 давала показання в судовому засіданні 23 червня 2005 року в межах провадження, за результатами якого було постановлено попередній вирок. З метою з`ясування питань, пов`язаних із протиріччями у показаннях ОСОБА_3 та ОСОБА_16 під час досудового слідства і судового розгляду, суд дослідив їх початкові показання на підставі статей 301, 306 КПК 1960 року і надавши перевагу первісним свідченням, навів у вироку переконливі мотиви прийнятого рішення (т. 10, а. с. 100-зворот, 149-зворот-153, 161-зворот, 162, 193-196, 198-зворот-201, 206, 207).
      66. Під час судового розгляду ОСОБА_1 та його захиснику надавалися належні й достатні можливості поставити запитання іншому підсудному ОСОБА_3 , свідкам ОСОБА_15 і ОСОБА_16 , взяти участь у дослідженні показань потерпілих ОСОБА_14 і ОСОБА_9 , які в судових засіданнях 22 і 23 червня 2005 року допитувались стороною захисту, в тому числі безпосередньо ОСОБА_1 , показань свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_16 і ОСОБА_13 на досудовому слідстві і навести власні аргументи на заперечення свідчень, що викривали заявника у вчиненні злочинів. Відповідні аргументи були перевірені судом і обґрунтовано спростовані. Будь-яких порушень національним судом вимог статті 6 Конвенції, які були би пов`язані з порядком допиту ОСОБА_3 , потерпілих та свідків і способом використання їх показань у вироку, міжнародною судовою установою не встановлено. Тому, на переконання Великої Палати, залишення без зміни вироку в частині, що ґрунтується на показаннях зазначених осіб, не призведе до порушення права ОСОБА_1 на справедливий судовий розгляд в аспекті реалізації його права допитувати свідків обвинувачення, передбаченого пунктом «d» статті 6 Конвенції.
      Спосіб виправлення допущених порушень
      67. Згідно з вимогами пункту 1 статті 46 Конвенції Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, у якій вона є стороною.
      68. Відповідно до положень глави 3 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлене цим судом порушення Конвенції може бути виправлено шляхом виплати грошової компенсації, вжиття додаткових заходів індивідуального і загального характеру.
      69. Як зазначено у статті 10 цього Закону, додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Одним зі способів відновлення попереднього юридичного стану заявника є повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.
      70. Відповідно до Рекомендації № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи (далі - Комітет Міністрів) державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським Судом з прав людини» (1), прийнятої на 694-му засіданні заступників міністрів від 19 січня 2000 року (далі - Рекомендація), зобов'язання держав-учасниць виконувати остаточні рішення ЄСПЛ за певних обставин включають вжиття інших заходів, окрім справедливої сатисфакції, яку присуджує Суд, згідно зі статтею 41 Конвенції, та/або загальних заходів, якими потерпілій стороні забезпечується, наскільки це можливо, відновлення попереднього правового становища, яке ця сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum).
      71. Пункт перший наведеного джерела міжнародного права рекомендує договірним сторонам забезпечити на національному рівні адекватні можливості досягнення restitutio in integrum, наскільки це можливо.
      72. Проте встановлення конкретних способів втілення цієї мети є компетенцією уповноважених органів держави і визначається нормами національного процесуального закону.
      73. Згідно з пунктом другим Рекомендації Комітет Міністрів закликає договірні сторони, зокрема, до перегляду своїх національних правових систем з метою забезпечення адекватних можливостей повторного розгляду справи, включаючи поновлення провадження, у випадках, коли Суд визнав порушення Конвенції, особливо:
      і) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      іі) коли рішення Суду спонукає до висновку, що: а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      Водночас, ні Рекомендація, ні Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» не встановлюють обмежень щодо того, суд якої інстанції має здійснювати повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження. Адже процедури відповідного розгляду в різних правових системах істотно відрізняються і встановлюються в кожній державі нормами національного процесуального закону.
      Водночас перегляд Великою Палатою судових рішень на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов'язань під час вирішення справи судом як особливий порядок виключного судового провадження вже сам по собі є формою відновлення провадження і повторного розгляду справи.
      Крім цього, у розумінні пункту другого Рекомендації засудження особи та відбування нею покарання за вироком становить негативні наслідки констатованих міжнародною судовою установою порушень, які можуть бути виправлені виключно через повторний розгляд справи шляхом скасування цього судового рішення, лише у випадках, коли порядок постановлення вироку та/або його зміст загалом є несумісними з установленими Конвенцією гарантіями справедливого судового розгляду.
      За відсутності підстав для висновку, що визнані ЄСПЛ порушення прав особи призвели до несправедливості її засудження, виконання рішення міжнародної судової установи не вимагає відновлення юридичного становища, яке засуджений мав до визнання його судом винуватим у вчиненні злочину.
      74. Практика ЄСПЛ не свідчить про безумовну відсутність у компетентної національної судової установи повноважень за результатами перегляду рішень судів з підстав констатованих Судом порушень конвенційних прав особи змінити ці рішення лише в частині використання доказів, одержаних у результаті відповідних порушень, без призначення нового розгляду у суді першої інстанції.
      75. Зокрема, як зазначено ЄСПЛ у рішенні від 30 червня 2009 року у справі «Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT) v. Switzerland», повторна процедура на національному рівні не є самоціллю; вона є лише засобом, який може бути задіяний для повного та належного виконання рішень Суду (пункт 90).
      Водночас держава-відповідач під наглядом Комітету Міністрів має свободу вибору заходів, за допомогою яких вона виконуватиме своє юридичне зобов'язання за статтею 46 Конвенції, за умови, що такі заходи відповідають наведеним у рішенні Суду висновкам (пункт 249 рішення від 13 липня 2000 року у справі «Scozzari and Giunta v. Italy»).
      76. Відповідно до орієнтирів дотримання міжнародних зобов`язань, наведених ЄСПЛ у рішенні від 11 липня 2017 року у справі «MoreiraFerreira v. Portugal», відступ від принципу правовової визначеності є необхідним і виправданим у разі виявлення суттєвого недоліку попереднього провадження, яке може вплинути на результат справи, або у випадках, коли необхідність забезпечення відшкодування, особливо в контексті виконання рішень Суду, в цілому свідчить на користь поновлення провадження (пункт 62 рішення).
      77. На рівні національного процесуального закону порядок розгляду Великою Палатою справ у межах виключного (екстраординарного) судового провадження, в тому числі на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, регулюється нормами глави 34 КПК. Згідно з частиною першою статті 467 цього Кодексу при ухваленні за наслідками кримінального провадження за виключними обставинами нового рішення суд користується повноваженнями суду відповідної інстанції.
      Таким чином, приймаючи відповідне рішення, Велика Палата вправі користуватися повноваженнями суду касаційної інстанції в частині способу виправлення помилок, допущених судами нижчого рівня, з урахуванням особливостей, установлених спеціальною нормою статті 467 КПК.
      Згідно з частиною першою статті 436 цього Кодексу суд касаційної інстанції наділений правом, зокрема, змінити судові рішення.
      78. Як передбачено частиною першою статті 467 КПК, за результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами Верховний Суд може також скасувати це рішення повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції. Проте право скасувати вирок та/або ухвалу з направленням справи на новий судовий розгляд є лише одним із альтернативних, яким повноваження Великої Палати в разі повного або часткового задоволення заяви про перегляд судових рішень не обмежуються.
      79. Норми аналогічного змісту щодо наслідків перегляду судових рішень Верховним Судом України з підстав установлення міжнародною судовою установою порушення Україною міжнародних зобов'язань під час вирішення справи судом були встановлені статтею 40022 КПК 1960 року. Відповідно до частини третьої цієї статті суд наділявся правом у разі повного або часткового задоволення заяви про відповідний перегляд скасувати вирок та/або ухвалу і прийняти нове рішення або направити справу на новий судовий розгляд.
      80. Водночас зміна вироку за своїм змістом передбачає менший ступінь втручання в це судове рішення, порівняно з прийняттям Верховним Судом власного рішення, повноваження прийняти яке прямо передбачено спеціальними нормами процесуального права. Виходячи з викладеного здійснення відповідної зміни в порядку екстраординарного судового провадження не призведе до обмеження процесуальних прав особи, встановлених національним законом і визначених міжнародними стандартами.
      81. Приймаючи рішення за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 , Велика Палата виходить із того, що хоча в основі визнаних міжнародною судовою установою порушень конвенційних прав заявника і лежать окремі суттєві процедурні помилки, однак вони не ставлять під сумнів результатів усього судового провадження, не свідчать про невідповідність вимогам Конвенції вироку щодо ОСОБА_1 як у цілому, так і в частині визнання заявника винуватим в умисному вбивстві, а отже не дають підстав вважати його засудження несправедливим.
      Такий висновок Великої Палати не суперечить із позицією ЄСПЛ, висловленою у пункті 79 рішення «Алахвердян проти України» про те, що визнання порушень статті 6 пунктів 1 та 3 (с) в цій справі саме по собі є справедливою компенсацією понесеної заявником моральної шкоди і не означає, що він був несправедливо засуджений.
      82. Таким чином, виконання державою міжнародних зобов'язань за даних конкретних обставин не передбачає необхідності відновлення юридичного становища, яке ОСОБА_1 мав до постановлення щодо нього обвинувального вироку.
      83. Натомість, з огляду на констатований ЄСПЛ зміст порушень, стадію провадження, на якій вони були допущені, їх правову природу і юридичні наслідки, виправлення таких порушень можливо здійснити шляхом зміни вироку й ухвали і виключення з переліку доказів винуватості ОСОБА_1 в умисних убивствах за обтяжуючих обставин даних, одержаних у результаті недотримання його конвенційних прав, і похідних від них засобів доказування.
      Щодо впливу констатованого ЄСПЛ порушення права на захист заявника на судові рішення в частині інших злочинів та інших засуджених
      84. Встановлене ЄСПЛ недотримання права ОСОБА_1 на захист жодним чином не вплинуло на законність і обґрунтованість судових рішень у частині його засудження за умисне заподіяння ОСОБА_9 легких тілесних ушкоджень, кваліфіковане за частиною другою статті 125 КК, обвинувачення за якою не вимагає обов`язкової участі захисника. Порушень конвенційних прав заявника під час судового провадження у цій частині обвинувачення міжнародною судовою установою констатовано не було.
      85. Окрім наведеного, юридичні наслідки недотримання зазначених вище прав ОСОБА_1 поширюються лише на нього і не зачіпають інтересів інших засуджених у справі, які до ЄСПЛ не зверталися і порушень прав яких Судом не встановлено.
      86. Визначаючи найбільш доцільний спосіб виправлення констатованих міжнародною судовою установою процедурних помилок, необхідно дотримуватися справедливого балансу між захистом прав особи і принципом юридичної визначеності, який є одним із фундаментальних аспектів верховенства права і передбачає повагу до принципу res judicata - остаточності рішень суду.
      87. Засада остаточності судових рішень полягає в тому, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного й обов`язкового рішення суду лише тому, що вона має на меті домогтися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, а не для здійснення нового судового розгляду (див. mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах «Брумареску проти Румунії» від 28 листопада 1999 року, заява № 28342/95, пункти 61-62; «Рябих проти Росії» від 24 липня 2003 року, заява № 52854/99, пункти 51-52; «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року, заява № 3236/03, пункт 40; «Устименко проти України» від 29 жовтня 2015 року, заява № 32053/13, пункт 46).
      88. Оскільки Велика Палата здійснює перегляд за виключними обставинами рішень судів, прийнятих на національному рівні, в частині наслідків констатованого ЄСПЛ недотримання Україною Конвенції, то задоволення вимог ОСОБА_1 про скасування винесених щодо нього вироку Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року в тій частині, в якій не встановлено порушень державою міжнародних зобов`язань, а також скасування цього вироку та вищевказаної ухвали щодо інших засуджених, буде виходом суду за межі правових підстав перегляду та порушенням принципу юридичної визначеності.
      89. Виходячи з наведеного втручання у вирок та ухвалу в частині засудження ОСОБА_1 за злочин, передбачений статтею 125 КК, а також у частині засудження ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 не ґрунтуватиметься на висновках міжнародної3 судової установи, вимогах національного кримінального процесуального закону і суперечитиме засаді остаточності судових рішень як одному з аспектів справедливості судового розгляду.
      Щодо перегляду вироку від 25 липня 2005 року та ухвали від 21 березня 2006 року
      90. Вимоги заяви ОСОБА_1 про скасування вироку Апеляційного суду Одеської області від 25 липня 2005 року та ухвали Верховного Суду України від 21 березня 2006 року є безпідставними, оскільки вирок від 25 липня 2005 року вже скасовано зазначеною вище ухвалою, а ухвала від 21 березня 2006 року не є остаточним судовим рішенням, яким би завершувався розгляд справи, а тому не може бути предметом перевірки Великої Палати.
      Зважаючи на викладене, керуючись статтями 40021, 40022 КПК 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК 2012 року, параграфом 3 розділу 4 «Перехідні положення» Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом задовольнити частково.
      Вирок Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року та ухвалу Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року в частині засудження ОСОБА_1 за пунктами 1, 4, 11, 12 частини другої статті 115 Кримінального кодексу України змінити.
      Виключити з вироку та ухвали посилання як на докази на дані: явки з повинною ОСОБА_1 ; протоколу відтворення обстановки і обставин події за участю ОСОБА_1 як свідка; протоколів допитів ОСОБА_1 як підозрюваного й обвинуваченого; протоколу відтворення обстановки і обставин події за участю ОСОБА_1 як підозрюваного; протоколів очних ставок між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , свідками ОСОБА_12 і ОСОБА_13 у частині показань ОСОБА_1 ; протоколу виїмки за місцем проживання заявника светра зі слідами речовини бурого кольору; висновків судово-імунологічної та судово-медичної генотипоскопічної експертиз за результатами дослідження цього речового доказу; висновку криміналістичної експертизи паливно-мастильних матеріалів за результатами дослідження фрагментів спаленого одягу, виявлених і вилучених у домоволодінні ОСОБА_10 ; висновку судово-психіатричної експертизи ОСОБА_1 у частині пояснень заявника експерту про свою участь у вчиненні злочинів.
      У решті судові рішення в цій частині і у повному обсязі в частині засудження ОСОБА_1 за частиною другою статті 125 КК залишити без змін.
      Постанова є остаточною і не може бути оскаржена.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Л. М. Лобойко
      Судді:
      Н. О. Антонюк Т. О. Анцупова С. В. Бакуліна В. В. Британчук Ю. Л. Власов М. І. Гриців Д. А. Гудима В. І. Данішевська Ж. М. Єленіна
      О. С. Золотніков О. Р. Кібенко Н. П. Лященко О. Б. Прокопенко В. В. Пророк Л. І. Рогач О. М. Ситнік О. С. Ткачук В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 85869105
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      06 листопада 2019 року
      м. Київ
      справа № 761/14537/15-ц
      провадження № 61-43456св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Висоцької В. С.,
      суддів : Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Сердюка В. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
      учасники справи:
      скаржник - ОСОБА_1 , заінтересована особа - Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит»,
      суб`єкт оскарження - державний виконавець Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Шеремет Олександр Вікторович,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня 2018 року у складі судді Савицького О. А. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року у складі колегії суддів: Кулікової С. В., Вербової І. М., Лапчевської О. Ф.,
      ВСТАНОВИВ:
      Описова частина
      Короткий зміст позовних вимог
      У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Шеремета О. В. (далі - Шевченківський РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві), заінтересована особа - Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі - ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит»).
      Скарга мотивована тим, що 05 лютого 2018 року ОСОБА_1 отримав виконавчий лист про стягнення з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на його користь коштів у розмірі 109 976,50 грн.
      13 лютого 2018 року скаржник сплатив на рахунок Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у м. Києві авансовий внесок у розмірі 2 % від суми стягнення, а саме 2 199,53 грн, і в той же день пред`явив виконавчий лист до виконавчої служби з відповідною заявою про прийняття виконавчого листа до виконання, відкриття виконавчого провадження.
      12 березня 2018 року ОСОБА_1 отримав повідомлення державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. від 16 лютого 2018 року про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання на підставі пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки Національним банком України (далі - НБУ) прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника.
      Посилаючись на неправомірність повідомлення, бездіяльність державного виконавця щодо його направлення та повернення авансового внеску, у зв`язку з чим порушені права скаржника, ОСОБА_1 , з урахуванням уточнених позовних вимог, просив суд:
      - визнати неправомірним та скасувати рішення державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В.
      від 16 лютого 2018 року у формі повідомлення про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого
      05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва;
      - зобов`язати державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. прийняти до виконання виконавчий лист № 761/14537/15-ц, виданий 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва, відкрити виконавче провадження та вчинити усі необхідні та передбачені законом виконавчі та інші дії, спрямовані на своєчасне і в повному обсязі виконання рішення суду;
      - визнати неправомірною бездіяльність державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В.
      з 16 лютого по 08 березня 2018 року щодо надсилання повідомлення
      від 16 лютого 2018 року про повернення без прийняття до виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва;
      - визнати неправомірною бездіяльність державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В.
      з 16 лютого по 15 березня 2018 року щодо повернення авансованого внеску в сумі 2 199,53 грн, сплаченого при пред`явленні до примусового виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва;
      - зобов`язати Шевченківський РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві у десятиденний строк повідомити суд про виконання ухвали, постановленої за результатами розгляду скарги.
      Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
      Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня
      2018 року скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
      Визнано неправомірною бездіяльність державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В.
      з 21 лютого по 15 березня 2018 року щодо повернення авансованого внеску в сумі 2 199,53 грн, сплаченого при пред`явленні до примусового виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва.
      У задоволенні решти вимог скарги відмовлено.
      Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що судом не встановлено з боку державного виконавця порушень вимог Закону України «Про виконавче провадження». Крім того, немає необхідності для зобов`язання повідомляти суд про виконання ухвали, оскільки вказаний обов`язок для органу державної виконавчої служби встановлений законом.
      Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      Постановою Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня 2018 року в частині відмови у задоволенні скарги ОСОБА_1 про визнання неправомірною бездіяльності державного виконавця з 16 лютого по 08 березня 2018 року щодо надсилання повідомлення від 16 лютого 2018 року про повернення без прийняття до виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, скасовано та постановлено нову постанову про задоволення скарги в цій частині.
      Визнано неправомірною бездіяльність державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. з 16 лютого по 08 березня 2018 року щодо надсилання повідомлення
      від 16 лютого 2018 року про повернення без прийняття до виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва.
      В іншій частині ухвалу суду першої інстанції залишено без змін.
      Постанова апеляційного суду мотивована тим, що при постановленні ухвали про часткове задоволення скарги, суд першої інстанції не врахував вимоги пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якої виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо НБУ прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вимог скарги:
      про визнання неправомірним та скасування рішення державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. від 16 лютого 2018 року у формі повідомлення про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва;
      зобов`язання державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. прийняти до виконання виконавчий лист № 761/14537/15-ц, виданий 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва, відкриття виконавчого провадження та вчинення усіх необхідних та передбачених законом виконавчих та інших дій, спрямованих на своєчасне і в повному обсязі виконання рішення суду і постановити нову ухвалу про задоволення скарги в цій частині.
      ОСОБА_1 зазначив, що суди допустили порушення норм процесуального права та неправильно застосували норми матеріального права.
      Судові рішення місцевого та апеляційного суду в іншій частині вимог скарги на дії (бездіяльність) та рішення державного виконавця в касаційній скарзі до Верховного Суду ОСОБА_1 не оскаржував.
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення суперечать нормам прямої дії: Конституції України, нормам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), оскільки виконання рішення є завершальною стадією судового процесу та невід`ємною складовою права на справедливий суд, гарантованого державою.
      Вказував, що дії та рішення державного виконавця та оскаржувані судові рішення порушують його право як стягувача на виконання рішення суду, гарантоване Конституцією України.
      Скаржник зазначав, що дії та рішення державного виконавця, а також норма пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» суперечать нормам Конституції України, нормам Конвенції, практиці ЄСПЛ, оскільки повністю унеможливлюють виконання рішення суду, яке набрало законної сили і є обов`язковим до виконання.
      З урахуванням наведеного, вказував на застосування частини шостої статті 10 ЦПК України, якою передбачено, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
      Крім того зазначив, що всі правові можливості виконати судове рішення, яке набрало законної сили, скаржник вичерпав, тому просив справу передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки невідповідність норми пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» нормам Конституції України, нормам Конвенції, практиці ЄСПЛ становить виключну правову проблему.
      Доводи інших учасників справи
      У липні 2019 року ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» подало відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою, всі висновки суду відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для її скасування відсутні, у зв`язку з чим касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Верховного Суду від 20 червня 2019 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.
      Ухвалою колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 вересня 2019 року справу призначено до розгляду.
      Ухвалою колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 вересня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 07 жовтня 2019 року справу повернуто колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для розгляду касаційної скарги.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      Суди встановили, що заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 15 липня 2015 року № 761/14537/15-ц позовні вимоги задоволено частково, стягнуто з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь позивача ОСОБА_1 5140,69 доларів США (сума заборгованості за депозитним договором, відсотки за користування грошовими коштами, 3 % річних). Відмовлено в задоволенні позовних вимог щодо стягнення пені у відповідності до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» та щодо стягнення з відповідача моральної шкоди.
      Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 01 вересня 2015 року заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 15 липня 2015 року залишено без змін.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 15 липня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 01 вересня 2015 року залишено без змін.
      Постановою Верховного суду України від 13 березня 2017 року заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 15 липня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 01 вересня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року скасовано в частині стягнення пені, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому, Верховним судом України зроблено відповідний правовий висновок, згідно з яким вкладник за договором банківського вкладу (депозиту) є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення.
      Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 08 червня 2017 року позовну заяву ОСОБА_1 до ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» про стягнення пені за прострочення виконання зобов`язання за договором банківського вкладу від 26 січня 2015 року залишено без задоволення.
      Постановою Апеляційного суду міста Києва від 15 січня 2018 року вказане рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 червня 2017 року в частині вирішення вимог про стягнення пені скасовано та задоволено вказані вимоги частково. Стягнуто з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь ОСОБА_1 109 976,50 грн.
      05 лютого 2018 року Шевченківський районний суд міста Києва видав виконавчий лист про стягнення з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь ОСОБА_1 109 976,50 грн.
      13 лютого 2018 року ОСОБА_1 пред`явив вказаний виконавчий лист до виконання у Шевченківський РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві. При цьому сплатив авансований внесок в сумі 2 199,53 грн.
      16 лютого 2018 року державним виконавцем Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шереметом О. В. винесено повідомлення про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання, яким повернуто ОСОБА_1 виконавчий лист № 761/14537/15-ц від 05 лютого 2018 року на підставі пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки НБУ прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію боржника ПАТ «Банк «Фінанси та кредит».
      Суди встановили, що на підставі постанови Правління НБУ
      від 17 грудня 2015 року № 898 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 18 грудня
      2015 року № 230 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та делегування повноважень ліквідатора банку».
      Мотивувальна частина
      Позиція Верховного Суду
      Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга підлягає задоволенню.
      Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
      Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Зазначеним вимогам закону судові рішення в оскаржуваній частині не відповідають.
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
      Установлено , що спір у справі виник з приводу виконання судового рішення, яке набуло законної сили на стадії ліквідації банку (боржника у виконавчому провадженні).
      Зокрема предметом спору є застосування положень пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження».
      Пунктом 4 частини четвертої статті 4 вказаного Закону передбачено, що виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо НБУ прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника.
      Скарга на дії державного виконавця у цій справі обґрунтована тим, що остаточне судове рішення набрало законної сили, тому повернення без виконання виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» є порушенням його права на доступ до суду (статті 6 Конвенції) та права на мирне володіння майном (стаття 1 Першого протоколу Конвенції).
      Суди встановили, що постановою Правління НБУ від 17 вересня 2015 року № 612 відповідно до пункту 2 частини першої статті 76 Закону України «Про банки і банківську діяльність» АТ «Банк «Фінанси та Кредит» визнано неплатоспроможним.
      На підставі рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 17 вересня 2015 № 171 «Про запровадження тимчасової адміністрації в АТ «Банк «Фінанси та Кредит» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку» в АТ «Банк «Фінанси та Кредит» було запроваджено тимчасову адміністрацію.
      Постановою Правління НБУ від 17 грудня 2015 року № 898 відповідно до статті 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківську ліцензію АТ «Банк «Фінанси та Кредит» відкликано та прийнято рішення про ліквідацію банку. Відповідно до Постанови виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб «Про початок процедури ліквідації АТ «Банк «Фінанси та Кредит» та делегування повноважень ліквідатора банку» від 18 грудня 2015 року № 230 розпочато процедуру ліквідації банку строком з 18 грудня 2015 року по 17 грудня 2017 року. Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 27 листопада 2017 року № 5175 строк здійснення процедури ліквідації АТ «Банк «Фінанси та Кредит» продовжено на два роки по 17 грудня 2019 року включно.
      Відмовляючи в задоволенні вимог скарги про визнання неправомірним та скасування рішення державного виконавця у формі повідомлення про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа та зобов`язання державного виконавця прийняти до виконання виконавчий лист, відкрити виконавче провадження та вчинити усі необхідні та передбачені законом виконавчі та інші дії, спрямовані на своєчасне і в повному обсязі виконання рішення суду, суди виходили з того, що на момент подання виконавчого листа до виконання у ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» здійснювалася процедура ліквідації банку-боржника.
      Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
      Згідно з пунктом 9 частини третьої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема, обов`язковість судового рішення.
      Статтею 129-1 Конституції України визначено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
      Конституційний Суд України, беручи до уваги статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 129-1 Конституції України, свої юридичні позиції щодо визначення виконання судового рішення складовою конституційного права на судовий захист, вважає, що держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов`язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом (Рішення Конституційного Суду України від 15 травня 2019 року № 2-рп(ІІ)/2019).
      Конституційний Суд України у зазначеному Рішенні також наголошує, що визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов`язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність.
      Відповідно до частини першої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
      Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
      Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      Відповідно до статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
      Згідно з частинами першою, другою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
      Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
      Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
      Встановлено, що заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 15 липня 2015 року № 761/14537/15-ц (по суті спору) було ухвалене до введення тимчасової адміністрації у банку (17 вересня 2015 року), а згодом підчас його перегляду, скасовано лише в частині відмови у стягненні пені та задоволено позовні вимоги і в цій частині.
      Тобто у цій конкретній справі право вимагати примусове виконання судового рішення, яким задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення пені у останнього виникло після введення тимчасової адміністрації в банку.
      Відповідно до статей 17, 19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади забезпечують систематичний контроль за додержанням у рамках відомчого підпорядкування адміністративної практики, що відповідає Конвенції та практиці Суду.
      Відповідно до частин першої та четвертої статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
      Виконуючи завдання цивільного судочинства, окрім основних принципів: справедливості, добросовісності та розумності, суд касаційної інстанції у окремих своїх постановах керується аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», яка означає «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».
      Конвенція не гарантує захист теоретичних та ілюзорних прав, а гарантує захист прав конкретних та ефективних (рішення ЄСПЛ у справі «Артіко проти Італії»). Особливо це стосується права на доступ до правосуддя в світлі того демократичному суспільстві право на справедливий суд, а саме: не сподівання, що справа не лише буде розглянута, але й державна влада буде дотримуватися прийнятого судом у відповідній справі остаточного рішення, буде діяти з урахуванням встановлених в ньому юридичних фактів і прав осіб та забезпечуватиме таким чином виконання рішення суду.
      При цьому в рішенні ЄСПЛ у справі «Шмалько проти України» суд наголошує, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов`язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право па доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незрозуміло, якби стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і, водночас, не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити статтю 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (рішення справі «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 pоку).
      У справі «Войтенко проти України» суд знову повторює, що ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок (рішення у справі «Іммобільяре Саффі проти Італії»).
      У рішенні Європейського суду з прав людини від 19 лютого 2009 року у справі «Христов проти України», право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули цієї Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права, одним з основоположних аспектів якого є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхні рішення, що набрали законної сили, не може ставитися під сумнів (див. також справу «Брумареску проти Румунії»). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі.
      Таким чином, відмовляючи в задоволенні скарги в частині визнання неправомірним та скасування рішення державного виконавця у формі повідомлення про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа, суди у цій конкретній справі не врахували, що рішення апеляційного суду, на виконання якого видано виконавчий лист, набуло статусу остаточного, сторони його не оскаржували в касаційному порядку.
      Крім того, суди попередніх інстанцій не врахували, що ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом у цій справі до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» у травні 2015 року, тобто до запровадження ліквідаційної процедури та внаслідок розгляду справи в судах різних інстанцій остаточне рішення у справі було ухвалене після відкликання банківської ліцензії банку-боржника.
      Враховуючи значний проміжок часу, що пройшов до ухвалення остаточного рішення, особа, яка захищала своє право на стягнення пені, могла втратити можливість заявити свої вимоги до банку відповідно до статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та не повинна нести додатковий тягар із повторного доведення своїх законних вимог відповідно до іншого механізму реалізації таких прав, встановленого державою.
      Завершальною стадією розгляду справи є виконання остаточного судового рішення.
      Наявність норми пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», якою передбачено повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого документу, якщо НБУ прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника, не може суперечити принципу верховенства права, меті й завданням цивільного судочинства, які спрямовані на захист порушеного права та виконання остаточного судового рішення.
      Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 16 квітня 2018 року у справі № 910/11908/16.
      Відповідно до частин першої та другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний, зокрема, здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
      Враховуючи вказане, суди першої та апеляційної інстанції у цій конкретній справі дійшли неправильного висновку про відмову в задоволенні скарги частково. Таким чином, з урахуванням встановлених обставин, колегія суддів дійшла висновку, що наявні підстави для задоволення скарги в частині визнання неправомірним та скасування рішення державного виконавця у формі повідомлення про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа, а також зобов`язання державного виконавця прийняти до виконання виконавчий лист, відкриття виконавчого провадження та вчинення необхідних та передбачених законом виконавчих дій, спрямованих на своєчасне і в повному обсязі виконання рішення суду.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Відповідно до частин першої - третьої статті 411 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
      Отже, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваній частині підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про задоволення скарги на дії державного виконавця в цій частині.
      Судові рішення місцевого та апеляційного суду в частині задоволення вимог скарги на дії (бездіяльність) та рішення державного виконавця в касаційній скарзі до Верховного Суду ОСОБА_1 не оскаржував, тому судом касаційної інстанції не переглядаються.
      Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
      Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року в частині відмови в задоволенні скарги ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві щодо визнання неправомірним та скасування рішення державного виконавця та зобов`язання державного виконавця прийняти до виконання виконавчий лист скасувати та постановити в цій частині нове судове рішення про задоволення скарги в цій частині.
      Визнати неправомірним та скасувати рішення державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 16 лютого 2018 року у формі повідомлення про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва.
      Зобов`язати Шевченківський районний відділ державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві прийняти до виконання виконавчий лист № 761/14537/15-ц, виданий 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва, відкрити виконавче провадження та вчинити усі необхідні та передбачені законом виконавчі дії, спрямовані на своєчасне і в повному обсязі виконання рішення суду.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий В. С. Висоцька
      Судді А. І. Грушицький
      І . В. Литвиненко
      В. В. Сердюк
      І. М. Фаловська
      Джерело: ЄДРСР 85614507
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      12 червня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 487/10128/14-ц
      Провадження № 14-473 цс 18
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері (далі також - прокурор) в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про визнання незаконними та скасування окремих пунктів рішення Миколаївської міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та повернення земельної ділянки
      за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 9 червня 2016 року, ухвалене суддею Карташевою Т. А., й ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 19 вересня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі Самчишиної Н. В., Галущенка О. І., Серебрякової Т. В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позовних вимог
      1. 16 жовтня 2014 року прокурор звернувся з позовом, в якому просив:
      1.1. Визнати незаконним і скасувати рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 4 вересня 2009 року (далі - оскаржене рішення) в частині надання ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 997 кв. м на АДРЕСА_1 (далі - спірна земельна ділянка).
      1.2. Визнати недійсним договір купівлі продажу спірної земельної ділянки від 31 травня 2012 року, укладений ОСОБА_1 із ОСОБА_2 (далі - договір купівлі-продажу).
      1.3. Визнати недійсним державний акт на право власності на спірну земельну ділянку серії ЯИ № 140146 від 28 жовтня 2009 року (далі - державний акт), і скасувати його державну реєстрацію.
      1.4. Повернути спірну земельну ділянку з грошовою оцінкою 206 177,42 грн до комунальної власності.
      1.5. Визнати поважними причини пропуску позовної давності та поновити строк на звернення до суду.
      2. 27 січня 2016 року прокурор подав заяву, в якій виклав позовні вимоги так:
      2.1. Визнати незаконними та скасувати пункти 48 і 48.1 оскарженого рішення, згідно з якими затверджений проект землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки за рахунок земель Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ) «Миколаївбудпроект» «з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд», а сама ця ділянка передана у власність ОСОБА_1
      2.2. Визнати недійсним державний акт.
      2.3. Повернути спірну земельну ділянку у комунальну власність.
      3. Мотивував позовні вимоги так :
      3.1. На підставі пунктів 48 і 48.1 оскарженого рішення ОСОБА_1 отримала державний акт, а 31 травня 2012 року уклала з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу.
      3.2. Оскаржене рішення у відповідній частині прийняте, а державний акт виданий з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки спірна земельна ділянка належить до комунальної власності та знаходиться в межах зони прибережної захисної смуги Бузького лиману.
      3.3. Згідно з Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим рішенням Миколаївської міської ради від 18 червня 2009 року № 35/18, спірна земельна ділянка також віднесена до території зелених насаджень загального користування, яку не можна передавати у власність громадян для будівництва.
      3.4. Спірна земельна ділянка вибула з володіння територіальної громади не з її волі.
      3.5. Строк для звернення до суду з цим позовом прокурор не пропустив, оскільки порушення законодавства під час відведення у власність громадянам земельних ділянок, зокрема спірної земельної ділянки, органи прокуратури виявили у березні 2013 року.
      3.6. Миколаївська міська рада, яка є представником територіальної громади та відповідачем у справі, всупереч інтересам територіальної громади розпорядилася спірною земельною ділянкою, а тому до суду з позовом в інтересах держави звернувся прокурор.
      4. Крім того, у заяві прокурор просив також залишити без розгляду позов у частині вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу.
      (2) Короткий зміст рішень суду першої інстанції
      5. 9 червня 2016 року Заводський районний суд м. Миколаєва постановив ухвалу, якою залишив без розгляду вимогу прокурора про визнання недійсним договору купівлі-продажу.
      6. Того ж дня Заводський районний суд м. Миколаєва ухвалив рішення, яким позов задовольнив :
      6.1. Визнав незаконними та скасував пункти 48 і 48.1 оскарженого рішення.
      6.2. Визнав недійсним державний акт.
      6.3. Зобов`язав ОСОБА_2 повернути у комунальну власність спірну земельну ділянку.
      7. Мотивував рішення так :
      7.1. Спірна земельна ділянка розташована у межах прибережної захисної смуги Бузького лиману, належить до земель водного фонду, а її цільове призначення не було змінене в установленому законом порядку.
      7.2. Землі у межах двох кілометрів прибережних захисних смуг уздовж морів не можна передавати у власність громадян, оскільки ці землі належать до земель водного фонду України.
      7.3. Відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не підтверджує відсутність прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. Такий висновок узгоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 21 травня 2014 року у справі № 6-16цс14 та від 24 грудня 2014 року у справі № 6-206цс14.
      7.4. Спірна земельна ділянка вибула з володіння територіальної громади поза волею останньої, а тому є підстави для її витребування на підставі приписів статей 330, 387 і 388 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України.
      7.5. Доводи представників ОСОБА_1 щодо пропуску прокурором позовної давності є необґрунтованими з огляду на таке:
      7.5.1. Прокурор подав позов в інтересах держави. Власником спірної земельної ділянки є територіальна громада. Чинне законодавство України визначає орган, уповноважений державою здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель (Державну інспекцію сільського господарства України). Однак у цього органу немає повноваження звертатися до суду з такими вимогами як у цій справі.
      7.5.2. У приписі частини першої статті 261 ЦК України є презумпція обізнаності особи про стан її суб`єктивних прав. Відтак, обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14).
      7.5.3. Підставою для звернення до суду з цим позовом стало те, що прокуратура встановила порушення законодавства України переданням у приватну власність спірної земельної ділянки водного фонду. Ці порушення прокуратура виявила під час проведеної у березні 2013 року перевірки на підставі постанови прокурора від 11 березня 2013 року № (15-30)203вих.-13, винесеної після розгляду повідомлень ЗМІ про проведення підготовчих будівельних робіт і масове знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману.
      7.5.4. Немає доказів того, що Державній інспекції сільського господарства України було або могло бути відомо про передання спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 Тільки 30 квітня 2013 року на виконання постанови прокурора від 11 березня 2013 року зазначена інспекція провела перевірку використання земельних ділянок, на яких здійснюється будівництво котеджів у прибережній зоні мікрорайону «Леваневський» і законності прийнятих рішень Миколаївської міської ради, та встановила низку порушень законодавства України.
      7.5.5. Присутність працівника прокуратури на сесії Миколаївської міської ради під час прийняття оскарженого рішення на перебіг позовної давності у цій справі не впливає, оскільки безпосередньо в оскарженому рішенні немає відомостей про порушення законодавства, які органи прокуратури встановили лише під час системної та детальної перевірки землевпорядної документації у березні 2013 року.
      7.5.6. Про порушення прав та інтересів держави прокурору стало відомо у березні 2013 року, а до суду з позовом він звернувся у 2014 році, тобто у межах позовної давності.
      (3) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      8. 19 вересня 2016 рокуАпеляційний суд Миколаївської області постановив ухвалу, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      9. Ухвалу апеляційний суд мотивував так :
      9.1. Висновок суду першої інстанції про належність спірної земельної ділянки до земель водного фонду обґрунтований належними та допустимими доказами.
      9.2. У затвердженому проекті землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність не враховані законодавчо визначені розміри та межі прибережної захисної смуги Бузького лиману, хоча це унеможливлювало відведення спірної земельної ділянки у приватну власність для індивідуального будівництва.
      9.3. Згідно з Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від 21 листопада 1986 року № 403, і Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим рішенням Миколаївської міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року, земельні ділянки на АДРЕСА_1 (куди віднесена і спірна земельна ділянка) належать до території спеціального призначення - території зелених насаджень загального користування (т. 1, а. с. 12), а відповідно до Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, спірна земельна ділянка належить до ландшафтно-рекреаційної зони м. Миколаєва, де заборонене будівництво.
      9.4. Не має юридичного значення те, що рішенням Миколаївської міської ради № 6/3 від 11 серпня 2016 року «Про затвердження Плану зонування території міста Миколаєва» затверджена містобудівна документація - план зонування території міста Миколаєва (без внесення змін до Генерального плану міста), оскільки на цьому рішенні не може ґрунтуватися право особи на земельну ділянку, розташовану в нормативно визначених межах прибережної захисної смуги Бузького лиману та рекреаційної зони.
      9.5. Приймаючи оскаржене рішення, Миколаївська міська рада порушила вимоги чинного законодавства, права територіальної громади м. Миколаєва й законні інтереси держави.
      9.6. Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор просив застосувати приписи статті 388 ЦК України.
      9.7. Стан і збереження прибережних захисних смуг мають загальнодержавне значення. З огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані юридичні норми, немає невідповідності втручання держави у право власності ОСОБА_2 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном.
      9.8. Суд першої інстанції позовну вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу залишив без розгляду, і ця ухвала не є предметом апеляційного перегляду. Тому необґрунтованим є довід апеляційної скарги про те, що юридичною підставою повернення спірної земельної ділянки є припис статті 216 ЦК України.
      9.9. Довід апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не вирішив вимогу прокурора про скасування державної реєстрації державного акта, зазначену у позовній заяві від 16 жовтня 2014 року, є необґрунтованим, оскільки прокурор, письмово уточнивши позовні вимоги 27 січня 2016 року, не пред`явив такої вимоги.
      9.10. З огляду на те, що позовні вимоги, які задовольнив суд, були предметом судового розгляду, стосовно них сторони надали суду пояснення, заперечення та відповідні докази, не є підставою для скасування рішення довід апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції приписів статті 31 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи цим судом, оскільки прокурор уточнив позовні вимоги після початку розгляду справи по суті.
      9.11. Відповідно до висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, у приписі частини першої статті 261 ЦК України є презумпція обізнаності особи про стан її суб`єктивних прав. Тому обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача. Прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави у жовтні 2014 року, а об`єктивна можливість дізнатися про те, що спірна земельна ділянка незаконно поза волею власника вибула з володіння останнього через порушення органом місцевого самоврядування прав територіальної громади й інтересів держави, з`явилася у лютому 2013 року. Через повідомлення у ЗМІ про масове знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману у Заводському районі м. Миколаєва та проведення підготовчих будівельних робіт 11 березня 2013 року прокурор виніс постанову про проведення перевірки. Внаслідок такої перевірки прокурор виявив факти грубих порушень законодавства незаконним наданням в оренду та в приватну власність фізичним і юридичним особам земель на узбережжі Бузького лиману загальною площею 31,7 га та подав 19 позовних заяв до суду про повернення відповідних земельних ділянок у Заводському районі м. Миколаєва у власність територіальної громади міста. З огляду на вказане позовну давність, передбачену статтею 257 ЦК України, прокурор не пропустив.
      9.12. Рішення суду першої інстанції щодо суті спору є законним та обґрунтованим.
      (4) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      10. У жовтні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою з огляду на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      11. У касаційній скарзі просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити.
      (5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      12. 12 вересня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      13. Обґрунтував ухвалу тим, що необхідно відступити від висновку щодо визначення початку перебігу позовної давності та врахування дати прокурорської перевірки, викладеного у постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, 1 липня 2015 року у справі № 6-178цс15, 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, 8 червня 2016 року у справі № 6-3089цс15, 14 вересня 2016 року у справі № 6-2165цс15, 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, 26 жовтня 2016 року у справі № 6-2070цс16, 21 грудня 2016 року у справі № 6-1503цс16, 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, 19 квітня 2017 року у справі № 6-2376цс16, 22 червня 2017 року у справі № 6-1047цс17, 12 липня 2017 року у справі № 6-2458цс16, 15 листопада 2017 року у справі № 6-2304цс16.
      14. Як зазначила колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, у вказаних постановах Верховного Суду України є висновок про те, що приписи про початок перебігу позовної давності поширюються на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. На думку цієї колегії суддів, у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18) та у постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц (провадження № 14-85цс18) Велика Палата Верховного Суду за аналогічних фактичних обставин вказала протилежне:
      14.1. У постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що «висновки суду першої інстанції, з якими погодився касаційний суд, що перебіг позовної давності починається з часу, коли Березанська РДА здійснила незаконну передачу земель, а не з часу, коли особа, право якої порушено, або прокурор, який звертається за захистом порушеного права, дізналися про таке порушення, - є помилковими».
      14.2. У постанові 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що, «вирішуючи питання щодо дотримання строків звернення до суду за захистом своїх прав, апеляційному суду належало встановити, коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення права держави на спірні земельні ділянки, натомість суд зосередився на тому, що вказав про відсутність доказів, які би засвідчили поважність причин пропуску позовної давності. Такої ж позиції дотримував і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.Разом з тим, всупереч вимогам частини першої статті 261 ЦК України суди належним чином не з`ясували, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду з позовом в інтересах держави. Доводи прокурора та висновки суду першої інстанції про те, що таке право виникло після проведеної у квітня 2014 року прокурорської перевірки, вищестоящими судами спростовані не були».
      15. Вказане, на думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, не є вираженням позиції Великої Палати Верховного Суду у конкретних справах, оскільки воно екстраполюється на всі земельні спори, в яких позов подав прокурор і в яких необхідно обчислювати початок перебігу позовної давності, а також враховувати значення дати ініційованої прокурором перевірки.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      16. ОСОБА_2 . мотивує касаційну скаргу так:
      16.1. Суд першої інстанції безпідставно не розглянув позовну вимогу про скасування державної реєстрації державного акта, від якої позивач не відмовився, а також розглянув заяву прокурора від 27 січня 2016 року, якою одночасно змінений предмет і підстави позову. Крім того, прокурор Каткова В. А. не мала права подавати таку заяву.
      16.2. Фактичні розміри та межі прибережних захисних смуг існують не в силу їх законодавчого закріплення, а відсутність «відповідного проекту» та виділення на його підставі водоохоронних зон і прибережних захисних смуг не підтверджує встановлення останніх.
      16.3. Суди касаційних інстанцій у 2011-2013 роках, розглядаючи справи щодо застосування статей 60 і 88 Водного кодексу України (далі - ВК України), доходили висновків, що відсутність проекту землеустрою підтверджує невстановлення прибережної захисної смуги (ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2011 року у справі № 6-11401св11, від 16 травня 2012 року у справі № 6-48577ск11 і від 3 жовтня 2012 року у справі № 6-31385св12, постанова Вищого господарського суду України від 2 серпня 2012 року у справі № 12/5166). Окрім того, у справах № 487/4434/13-ц, № 487/4454/13-ц і № 487/4442/13-ц за подібними позовами прокурора суди дійшли такого ж висновку про застосування статей 60 та 88 ВК України.
      16.4. Суди попередніх інстанцій не оцінили належно витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , рішення Миколаївської міської ради № 6/3 від 11 серпня 2016 року «Про затвердження Плану зонування території міста Миколаєва» і лист Управління містобудування та архітектури Миколаївської області від 16 серпня 2016 року, відповідно до якого спірна земельна ділянка належить до зони садибної забудови.
      16.5. Прокурор згідно з частиною другою статті 45 ЦПК України мав зазначити позивачем Миколаївську міську раду, оскільки спірна земельна ділянка перебуває у комунальній власності, і саме рада є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Однак суди попередніх інстанцій помилково вважали, що прокурор звернувся з позовом в інтересах Держсільгоспінспекції та територіальної громади м. Миколаєва.
      16.6. Миколаївська міська рада розпорядилася спірною земельною ділянкою з власної волі.
      16.7. Апеляційний суд ніяк не мотивував свою ухвалу, зокрема в частині «співвідношення рішень Європейського суду з прав людини з нормами національного права й обставинами конкретної справи», що є безумовним порушенням права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та неврахуванням висновків Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), викладених у рішенні від 10 травня 2011 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine, заява № 4909/04).
      16.8. Суд апеляційної інстанції безпідставно не застосував рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» (Stretch v. the United Kingdom, заява № 44277/98). Окрім цього, у справі № 487/10128/14-ц треба застосувати висновки ЄСПЛ, висловлені у рішенні від 22 листопада 2007 року у справі «Україна-Тюмень» проти України» (Ukraine-Tyumen v. Ukraine, заява № 22603/02), оскільки як заявник в останній, так і ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , не знали і не могли знати про те, що майно відчужене поза межами повноважень відповідного органу.
      16.9. Суд апеляційної інстанції безпідставно застосував рішення ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року (Raimondo v. Italy, заява № 12954/87), «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року (Arcuri and Others v. Italy, заява № 52024/99) та «Ріела й інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року (Riela and Others v. Italy, заява № 52439/99), які офіційно не перекладені українською мовою, з їхніми текстами можна ознайомитися лише на офіційному сайті ЄСПЛ на англійській або французькій мові, а з рішенням «Ріела й інші проти Італії» - тільки на французькій мові. Крім того, ці рішення та застосовані апеляційним судом рішення ЄСПЛ у справах «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року (Phillips v. the United Kingdom, заява № 41087/98) та «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року (Ismayilov v. Russia, заява № 30352/03) стосуються суттєво відмінних від справи № 487/10128/14-ц обставин.
      16.10. Суди порушили приписи статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 213 ЦПК України у редакції, чинній на час ухвалення оскаржених рішень, оскільки « ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не знали та не могли знати про те, що майно відчужується поза межами повноважень державного органу» - Миколаївської міської ради. Суди поклали на ОСОБА_2 індивідуальний і надмірний тягар, який порушив справедливий баланс між суспільним інтересом і захистом права на мирне володіння її майном.
      16.11. Земельна ділянка, яку суд повернув у комунальну власність, не зможе бути використана для встановлення прибережної захисної смуги чи створення рекреаційної зони, оскільки на ній споруджений будинок ОСОБА_2 Остання буде позбавлена можливості реалізувати права власника щодо розпорядження майном з огляду на вимоги статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), що утворює самостійний склад порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
      16.12. Суди першої й апеляційної інстанцій порушили статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, не встановивши жодної компенсації за помилку державних органів та органів місцевого самоврядування. Відповідно до висновків ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), які мали бути застосовані у цій справі, потреба виправити помилку не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу, а помилки не повинні виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Таку компенсацію за помилки має надати саме держава, а не продавець спірної земельної ділянки, яка також є потерпілою стороною від незаконних дій органів влади.
      16.13. Суд апеляційної інстанції дослівно та з повним збереженням стилістики процитував висновки Верховного Суду України, висловлені у постановах від 29 серпня 2016 року у справі № 6-1376цс16 і від 18 вересня 2013 року у справі № 6-92цс13, про застосування ЄСПЛ статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Однак апеляційний суд не оцінив те, чи був чітким і передбачуваним закон, на якому ґрунтується вимога про втручання у право на мирне володіння майном, та чи може бути застосований обраний прокурором спосіб захисту суспільного інтересу з огляду на обставини цієї конкретної справи.
      16.14. Суди неправильно застосували до спірних правовідносин приписи статей 257 і 261 ЦК України та не врахували висновки Верховного Суду України, викладені, зокрема, у постановах від 1 липня 2015 року у справі № 6-178цс15 і від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, від 22 квітня 2015 року у справі № 3-54гс15, від 25 березня 2015 року у справі № 3-21гс15, від 23 грудня 2015 року у справі № 3-194гс14, від 16 вересня 2015 року у справі № 6-68цс15.
      16.15. Суди попередніх інстанцій не врахували, що 17 лютого 2016 року Верховний Суд України задовольнив частково заяву власника земельної ділянки на АДРЕСА_1 та прийняв постанову у справі № 6-2407цс15, якою скасував рішення судів попередніх інстанцій, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції, зокрема, вказавши, що треба було з`ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави, яке пов`язане з моментом, коли саме уповноваженому органу, право якого порушене, стало відомо про таке порушення. Цей висновок також застосував і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ 27 квітня 2016 року, постановивши ухвалу у справі № 487/10114-ц, якою касаційну скаргу ще одного власника земельної ділянки на АДРЕСА_1 задовольнив частково: скасував рішення судів попередніх інстанцій і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      (2) Позиція прокурора
      17. У листопаді 2016 року перший заступник прокурора Миколаївської області подав заперечення на касаційну скаргу. Просить відмовити в її задоволенні та залишити рішення судів попередніх інстанцій без змін.
      18. Мотивує заперечення на касаційну скаргу так :
      18.1. Уточнюючи позовні вимоги, прокурор не змінював обставини (підстави), на яких вони ґрунтуються.
      18.2. Прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави, набувши статус позивача, оскільки Миколаївська міська рада, яка прийняла незаконне оскаржене рішення, не може бути позивачем за вимогою про визнання незаконним і скасування цього рішення.
      18.3. Витребування спірної земельної ділянки з незаконного володіння ОСОБА_2 відповідає публічному інтересу та не порушує принцип пропорційності.
      18.4. Під час розгляду справи ОСОБА_2 питання про компенсацію за втручання держави в її право на мирне володіння спірною земельною ділянкою не порушувала. А тому без її ініціативи суд не мав права вирішувати це питання. Крім того, той факт, що під час розгляду справи суд не вирішив питання компенсації, не свідчить про порушення принципу пропорційності, оскільки на підставі приписів статті 661 ЦК України ОСОБА_2 не позбавлена можливості ініціювати відшкодування завданих їй збитків.
      18.5. В органів прокуратури не було об`єктивної можливості дізнатися про порушення прав територіальної громади м. Миколаєва під час прийняття Миколаївською міською радою оскарженого рішення, а громадські слухання щодо можливості прийняття оскарженого рішення не проводилися. Лише після встановлення у лютому 2013 року металевої огорожі для будівництва та початку вирубування зелених насаджень, зокрема, на земельній ділянці, територіальна громада дізналася про порушення її прав, а прокуратура - у березні 2013 року, коли провела відповідну перевірку.
      (3) Позиція інших учасників справи
      19. Інші учасники справи позиції щодо касаційної скарги не висловили.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо повноважень прокурора
      20. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
      21. Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec(2012)11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.
      22. Відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України у редакції, чинній на час подання позову, на прокуратуру покладається, зокрема, представництво інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.
      23. Представництво прокуратурою інтересів держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів держави у випадках, передбачених законом (частина перша статті 36-1 Закону України «Про прокуратуру» у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду (далі - Закон № 1789-XII)).
      24. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац другий частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду).
      25. Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави (частина третя статті 36-1 Закону № 1789-XII). За наявності зазначеної підстави з метою представництва держави прокурор має, зокрема, право в порядку, передбаченому процесуальним законом, звертатися до суду з позовами (пункт 1 частини п`ятої зазначеної статті).Обираючи форму представництва, передбачену частиною п`ятою статті 36-1 Закону № 1789-XII, прокурор визначає, в чому полягає порушення або загроза порушення, зокрема, інтересів держави, обґрунтовує необхідність їх захисту (частина шоста вказаної статті).
      26. ЄСПЛ звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia), заява № 42454/02, § 35).
      27. Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
      28. Суди встановили, що спірна земельна ділянка належить до комунальної власності територіальної громади м. Миколаєва.
      29. Прокурор вказував, що повноваження з розпорядження спірною земельною ділянкою належить до компетенції Миколаївської міської ради, а визначений у законодавстві орган, уповноважений державою здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель (Державна інспекція сільського господарства України) не має повноважень звертатися до суду з вимогами, які заявив прокурор у цій справі.
      30. З огляду на вказане, подаючи позовну заяву до суду й оскаржуючи, зокрема, рішення Миколаївської міської ради, на підставі якого ОСОБА_1 безоплатно набула у власність спірну земельну ділянку, прокурор самостійно обґрунтував необхідність захисту інтересів держави у збереженні зеленої зони загального користування, яку не можна передавати у власність громадян для будівництва, та у збереженні прибережної захисної смуги Бузького лиману, і згідно з абзацом другим частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду, набув статус позивача. Тому необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що прокурор без достатніх підстав не зазначив позивачем відповідача - Миколаївську міську раду як орган, уповноважений державою здійснювати функції у спірних правовідносинах.
      31. Крім того, необґрунтованим є довід касаційної скарги і про те, що суди попередніх інстанцій помилково вважали, що прокурор звернувся з позовом в інтересах Держсільгоспінспекції. У рішенні суд першої інстанції чітко вказав, що Держсільгоспінспекція не мала повноважень для звернення до суду з вимогами, які заявив у позовній заяві прокурор. Жодних висновків про те, що прокурор звернувся з позовом в інтересах Держсільгоспінспекції в оскаржених судових рішеннях немає.
      32. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за обставин цієї справи, наявності суспільного інтересу у поверненні спірної земельної ділянки до комунальної власності, зокрема підвищеного інтересу громадськості до збереження у м. Миколаєві зеленої зони загального користування і прибережної захисної смуги Бузького лиману (див. також пункти 108-123 цієї постанови), прокурор мав звернутися до суду для захисту відповідних публічних інтересів держави.
      (1.2) Щодо дотримання принципів правомірного втручання у право мирного володіння спірною земельною ділянкою
      33. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
      34. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
      35. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «"East/West Alliance Limited" проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
      36. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній метівтручання у право:
      36.1. Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
      36.2. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
      36.3. Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
      37. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
      (1.2.1) Чи ґрунтувалося втручання у право мирного володіння майном на законі?
      (1.2.1.1) Щодо цільового призначення спірної земельної ділянки
      38. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі рекреаційного призначення, землі водного фонду (стаття 19 ЗК України).
      39. До земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм (стаття 58 ЗК України та стаття 4 ВК України; тут і далі - у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин).
      40. До земель комунальної власності, які не можна передавати у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених ЗК України (пункт «ґ» частини третьої статті 83 цього кодексу).
      41. Частина друга статті 59 ЗК України обмежує можливість передання земель водного фонду у приватну власність випадком безоплатного передання громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів).
      42. Отже, законодавство України обмежувало безоплатне передання у приватну власність земель водного фонду випадкомпередання за рішенням уповноваженого органу тільки замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів). Вказане обмеження, визначене на момент виникнення спірних правовідносин у пункті «ґ» частини третьої статті 83 і в частині другій статті 59 ЗК України, було доступним, чітким і зрозумілим, а наслідки його недотримання з огляду на приписи ЦК України - передбачуваними для будь-якої особи, яка набула земельну ділянку водного фонду, що не є замкненою природною водоймою загальною площею до 3 гектарів (див. також пункт 125.4.1 цієї постанови).
      43. Суд апеляційної інстанції процитував висновки Верховного Суду України, висловлені у постановах від 29 серпня 2016 року у справі № 6-1376цс16 і від 18 вересня 2013 року у справі № 6-92цс13, стосовно практики ЄСПЛ щодо критеріїв, які слід оцінювати, визначаючи сумісність заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте, як слушно зауважила ОСОБА_2 у касаційній скарзі, суд апеляційної інстанції не оцінив чіткість і передбачуваність норм, на яких ґрунтується втручання у право ОСОБА_2 на мирне володіння майном. З огляду на це, виправляючи порушення норм матеріального та процесуального права, допущені судами нижчих інстанцій, оцінку доступності, чіткості та передбачуваності відповідних норм надає Велика Палата Верховного Суду у цій постанові (див. також пункт 125.4.1 останньої).
      44. На підставі наданих сторонами доказів суди встановили, а ОСОБА_2 не заперечує, що ОСОБА_1 безоплатно отримала у власність для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд спірну земельну ділянку. Причому, як встановили суди, ця ділянка розташована за 9 м від урізу води.
      45. Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України).
      46. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води (частина п`ята статті 88 ВК України, абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 червня 1996 року № 173 (далі - Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів)).
      47. Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил).
      48. Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України.
      49. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування можуть передавати, зокрема, громадянам із земель водного фонду на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України; близький за змістом припис закріплює частина третя статті 85 ВК України).
      Прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов`язковим централізованим водопостачанням і каналізацією (частина перша статті 90 ВК України; абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). У межах таких смуг уздовж морів, морських заток і лиманів забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об`єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені (частина друга статті 113 ЗК України).
      50. Тобто, якщо земельна ділянка зайнята прибережною захисною смугою, таку ділянку можна було отримати в оренду для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо, а не у приватну власність для житлового будівництва. Згідно із Законом України від 17 травня 2012 року № 4709-VI перелік цих цілей можливого передання в оренду земельної ділянки, зайнятої прибережною захисною смугою, був розширений у ЗК України цілями догляду, розміщення й обслуговування об`єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд. Однак передання такої ділянки навіть в оренду для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд ЗК України і після прийняття оскарженого рішення не передбачав.
      Більше того, земельні ділянки прибережної захисної смуги уздовж лиману могли використовуватися згідно з чинним на час виникнення спірних правовідносин ВК України лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів (не передбачає можливості житлового будівництва на таких ділянках і чинна редакція частини першої статті 90 ВК України).
      51. ОСОБА_2 вважає, що відсутність відповідного проекту землеустрою підтверджує відсутність прибережної захисної смуги, незважаючи на законодавче закріплення їх існування та на встановлене судами першої й апеляційної інстанцій вкрай близьке розташування спірної земельної ділянки до урізу води. Тоді як заступник прокурора Миколаївської області вказує на те, що суди дійшли правильного висновку про доведеність знаходження спірної земельної ділянки в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману, про її належність до земель водного фонду, а також про невідповідність вимогам водного законодавства передання спірної земельної ділянки у приватну власність.
      52. Суди з урахуванням наведених вище приписів, акта обстеження державного інспектора з охорони навколишнього природного середовища Держекоінспекції від 14 березня 2013 року (т. 1, а. с. 14-15), схеми місцезнаходження спірної земельної ділянки, ситуаційного плану з експлікацією земельних угідь за формою 6-зем (т. 1, а. с. 74) встановили належність спірної земельної ділянки до прибережної захисної смуги Бузького лиману та її розташування за 9 м від урізу води. З огляду на приписи статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду не має можливості переоцінити докази та встановити наявність у спірної земельної ділянки іншого режиму, ніж той, що встановлений у рішеннях судів першої й апеляційної інстанцій.
      53. Згідно із застосованим судом першої інстанції висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 21 травня 2014 року у справі № 6-16цс14 і від 24 грудня 2014 року у справі № 6-206цс14, існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене законом (статтею 88 ВК України). А тому відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність останньої, оскільки її розміри встановлені законом (аналогічного висновку дійшла також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц).
      54. Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим довід касаційної скарги щодо необхідності врахування висновків касаційних судів, викладених у рішеннях у справах № 6-11401св11, № 6-48577ск11, № 6-31385св12, № 12/5166, а також висновків судів у справах № 487/4434/13-ц, № 487/4454/13-ц і № 487/4442/13-ц з огляду на таке:
      54.1. Відповідно до частини п`ятої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, лише висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України, а не у судових рішеннях судів касаційної, апеляційної та першої інстанцій, мали враховувати інші суди загальної юрисдикції, застосовуючи відповідні норми права.
      54.2. У жодній з указаних вище справ Верховний Суд України рішення не ухвалював. Ті ж висновки Верховного Суду України щодо застосування статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України, які він виклав у постановах від 21 травня 2014 року у справі № 6-16цс14 і від 24 грудня 2014 року у справі № 6-206цс14, застосував у справі № 487/10128/14-ц суд першої інстанції, рішення якого залишив без змін апеляційний суд.
      54.3. Крім того, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалах від 3 серпня 2011 року у справі № 6-11401св11 і від 16 травня 2012 року у справі № 6-48577ск11 та Вищий господарський суд України у постанові від 2 серпня 2012 року у справі № 12/5166 не ухвалили рішень щодо суті спору, направивши зазначені справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      54.4. У справі № 487/4442/13-ц правильність застосування норм матеріального права у рішенні апеляційного суду не перевіряв суд касаційної інстанції, а у справі № 487/4454/13-ц правильність застосування норм матеріального права у рішенні суду першої інстанції не перевіряли ні апеляційний, ні касаційний суди (відсутні їхні рішення щодо суті спору).
      55. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися (частина четверта статті 88 ВК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Водного і Земельного кодексів України щодо прибережних захисних смуг» № 2740-VI від 2 грудня 2010 року).
      56. На землях міст і селищ міського типу розмір водоохоронної зони, як і прибережної захисної смуги, встановлюється відповідно до існуючих на час встановлення водоохоронної зони конкретних умов забудови (пункт 10 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486).
      57. Розмір і межі прибережної захисної смуги, зокрема, навколо морських лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів - з урахуванням містобудівної документації (частини третя статті 60 ЗК України).
      58. Містобудівна документація - це затверджені текстові і графічні матеріали, якими регулюється планування, забудова та інше використання територій (частина перша статті 17 Закону України «Про основи містобудування»), з урахуванням яких визначається цільове призначення земель (абзац четвертий статті 1 Закону України «Про планування і забудову територій», який був чинним на час прийняття оскарженого рішення).
      59. З огляду на вказані приписи Велика Палата Верховного Суду вважає, що законодавство, чинне на момент прийняття оскарженого рішення, вимагало визначати прибережні захисні смуги у межах населених пунктів з урахуванням будь-якої містобудівної документації у цій сфері (а не на підставі «відповідного проекту», як зазначає у касаційній скарзі ОСОБА_2 ) та виходячи з конкретних умов забудови, які склалися на місцевості (у цій справі - виходячи з існування фактичної забудови спірної земельної ділянки).
      60. Суд першої інстанції встановив, що 19 червня 2009 року Миколаївська міська рада прийняла рішення № 35/51 про передання в оренду ТзОВ «Миколаївбудпроект» для обслуговування придбаного майна на АДРЕСА_2 , земельної ділянки, частину якої 4 вересня 2009 року ця рада відповідно до пунктів 48-48.1 оскарженого рішенняпередала у приватну власність ОСОБА_1 як спірну земельну ділянку. Відповідно до пояснювальної записки до проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_1 ця ділянка була вільна від забудови та вкрита багаторічними земельними насадженнями. Факт належності спірної земельної ділянки до території зелених насаджень загального користування встановив і суд апеляційної інстанції.
      61. Місцеві правила забудови - це нормативно-правовий акт, яким встановлюється порядок планування і забудови та іншого використання територій, окремих земельних ділянок, а також перелік усіх допустимих видів, умов і обмежень забудови та іншого використання територій та окремих земельних ділянок у межах зон, визначених планом зонування (абзац чотирнадцятий статті 1 Закону України «Про планування і забудову територій»).
      62. У пункті 1.4 глави 1 частини ІІ «Вимоги та обмеження використання і забудови земельних ділянок на території міста» Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41 і які були чинними на час виникнення спірних правовідносин, ця рада передбачила реалізацію розробленого ВАТ «Миколаївводпроект» ще у 1997 році робочого проекту «Установление водоохранной зоны и прибрежной защитной полосы рек Ингул, Ю. Буг и Бугского лимана на территории города Николаева», а також констатувала, що прибережна захисна смуга Бузького лиману належить до природоохоронних планувальних обмежень, які регламентують використання відповідних територій, що не можуть змінювати свої природоохоронні функції.
      63. Крім того, у пункті 3.4 глави 3 частини І «Аналіз сучасного стану міста, існуючої містобудівної документації та виявлення основних тенденцій розвитку міста, які повинні бути покладені в основу розробки "Правил використання та забудови території міста"» Правил використання та забудови території м. Миколаєваміська рада вказала на те, що обов`язковою умовою при реконструкції районів, розташованих на прибережних територіях, є дотримання положень, що стосуються організації водоохоронних зон. Тим самим Миколаївська міська рада визнала пріоритет норм щодо організації водоохоронних зон, зокрема і прибережної захисної смуги, перед вирішенням питань реконструкції районів, розташованих на прибережних територіях, у тому числі питань нової їх забудови.
      64. Частиною водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території такої зони, є прибережна захисна смуга (абзац тридцять восьмий статті 1 ВК України, абзац другий пункту 8.19, пункт 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів).
      65. Тому, плануючи виділення земельних ділянок у м. Миколаєві під будівництво, міська рада мала врахувати, що відповідно до абзацу третього пункту 10.17 Державних будівельних норм (далі - ДБН) 360-92** «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», затверджених наказом Держкоммістобудування від 17 квітня 1992 року № 44, уздовж берегів водойм прибережні смуги установлюються завширшки не менше 20 м від урізу води, що відповідає нормальному підпертому рівню водойми. Натомість спірна земельна ділянка, як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, розташована за 9 м від урізу води, що всупереч Правилам використання та забудови території м. Миколаєва унеможливлює дотримання положень, які стосуються організації водоохоронних зон.
      66. Різновидом містобудівної документації є генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, яка визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту (абзац восьмий статті 1 Закону України «Про планування і забудову територій»).
      67. Ураховуючи, зокрема, встановлені судом апеляційної інстанції на підставі Генерального плану м. Миколаєва, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 21 листопада 1986 року № 403, і Генерального плану м. Миколаєва, затвердженого рішенням Миколаївської міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року обставини, Велика Палата Верховного Суду вважає такими, що порушують конкретні умови забудови, які склалися на спірній земельній ділянці до прийняття оскарженого рішення, і такими, що унеможливлюють дотримання режиму прибережної захисної смуги, передання у приватну власність спірної земельної ділянки для нового житлового будівництва, а також з цією метою знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману, про що зазначалось у публікаціях мас-медіа, які стали приводом для проведення у березні 2013 року прокурорської перевірки (т. 2, а. с. 244-261).
      68. Заперечуючи у касаційній скарзі проти встановленого судами першої й апеляційної інстанцій факту (який не може переоцінити суд касаційної інстанції) належності спірної земельної ділянки до прибережної захисної смуги Бузького лиману, ОСОБА_2 не висловлює заперечень щодо встановленого судом апеляційної інстанції на підставі Генерального плану м. Миколаєва, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 21 листопада 1986 року № 403, і Генерального плану м. Миколаєва, затвердженого рішенням Миколаївської міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року, факту належності земельних ділянок на АДРЕСА_1 (куди віднесена і спірна земельна ділянка) до території спеціального призначення - території зелених насаджень загального користування (т. 1, а. с. 12), а також факту віднесення відповідно до Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, спірної земельної ділянки до ландшафтно-рекреаційної зони м. Миколаєва, де заборонене будівництво.
      69. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що 1 вересня 2016 року ОСОБА_2 подала до апеляційного суду заяву, в якій просила врахувати прийняття Миколаївською міською радою рішення № 6/3 від 11 серпня 2016 року «Про затвердження Плану зонування території міста Миколаєва» та лист Управління містобудування та архітектури Миколаївської області від 16 серпня 2016 року, відповідно до якого спірна земельна ділянка належить до зони садибної забудови. Суд апеляційної інстанції відхилив доводи апеляційної скарги, які зводилися до переоцінки доказів, а також вказав, що не має юридичного значення те, що рішенням Миколаївської міської ради № 6/3 від 11 серпня 2016 року затверджена містобудівна документація - план зонування території міста Миколаєва (без внесення змін до Генерального плану міста), оскільки на цьому рішенні не може ґрунтуватися право особи на земельну ділянку, розташовану в нормативно визначених межах прибережної захисної смуги Бузького лиману та рекреаційної зони.
      70. З огляду на припис частини першої статті 400 ЦПК України, а також враховуючи те, що зазначеного рішення Миколаївської міської ради не існувало на час виникнення спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятним довід касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки зазначеним рішенню Миколаївської міської ради та листу Управління містобудування та архітектури Миколаївської області від 16 серпня 2016 року.
      71. Земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст належать до земель рекреаційного призначення (стаття 51 ЗК України). На цих землях забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель (частина друга стаття 52 ЗК України).
      72. Тому передання у приватну власність земельної ділянки, віднесеної до території зелених насаджень загального користування (земельної ділянки зелених зон і зелених насаджень міст), для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд без зміни її цільового призначення теж суперечило приписам ЗК України (аналогічний висновок викладений у пункті 34 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 761/31121/14-ц).
      73. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що, як встановив суд першої інстанції, на зміну цільового призначення спірної земельної ділянки (як частини земельної ділянки ТзОВ «Миколаївбудпроект», з якої Миколаївська міська рада згідно з пунктами 48-48.1 оскарженого рішення спірну земельну ділянку виділила) була накладена заборона. Суд першої інстанції встановив, що на таку заборону вказала Миколаївська міська рада у пункті 54-54.1 рішення № 35/51 від 19 червня 2009 року (т. 1, а. с. 8), передаючи в оренду земельну ділянку для ТзОВ «Миколаївбудпроект». А суд апеляційної інстанції встановив, що наявні у матеріалах справи докази не підтверджують того, що Миколаївська міська рада відповідно до законодавства змінила цільове призначення спірної земельної ділянки на землі житлової забудови. Згідно з пунктами 48-48.1 оскарженого рішення Миколаївська міська рада, не дотримуючи порядку зміни цільового призначення спірної земельної ділянки та порушуючи відповідну заборону, згадану у пункті 54 рішення Миколаївської міської ради № 35/51 від 19 червня 2009 року, «віднесла» спірну земельну ділянку до земель житлової забудови, вказавши після цього, що обмеження використання спірної земельної ділянки згідно з Класифікатором обмежень та обтяжень у використанні земельних ділянок відсутні.
      74. З огляду на викладене, враховуючи те, що суд касаційної інстанції не повноважний встановлювати факти, як і змінювати оцінку доказів у справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій, встановивши належність спірної земельної ділянки до земель, на які поширювалася чітка заборона на передання їх у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, правильно застосували приписи ЗК України і ВК України щодо цільового призначення спірної земельної ділянки.
      (1.2.1.2) Щодо належного способу захисту права власності на земельну ділянку водного фонду
      75. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.
      76. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
      77. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.
      78. Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).
      79. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).
      80. Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, у пункті 70 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц).
      81. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, а також пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.
      82. Тому суди першої й апеляційної інстанцій, встановивши факти початку перебігу позовної давності та належності спірної земельної ділянки до земель водного фонду, що перебувають у комунальній власності м. Миколаєва, мали підстави дійти висновку про задоволення позовних вимог, хоча помилково застосували для задоволення вимоги про повернення спірної земельної ділянки приписи статей 387 і 388 ЦК України, а не статті 391 цього кодексу та частини другої статті 52 ЗК України.
      83. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia(«суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.
      84. У цій справі помилкова з огляду на її обставини юридична кваліфікація позивачем, ОСОБА_2 і судами першої й апеляційної інстанцій позовної вимоги про повернення спірної земельної ділянки водного фонду як вимоги, до якої слід застосувати приписи статей 330, 387 і 388 ЦК України, не призвела, враховуючи висновки судів щодо суті спору, до неправильного його вирішення.
      85. В ухвалі від 12 вересня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду просить відступити, зокрема, від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах у справах № 6-2304цс16, № 6-3089цс15, № 6-2469цс16 і № 6-2407цс15 за позовами прокурорів в інтересах держави до міських рад та фізичних осіб. Ці справи, як і справа № 487/10128/14-ц, також стосувалися незаконності передання земельних ділянок водного фонду, зайнятих прибережними захисними смугами, а справи № 6-2469цс16 і № 6-2407цс15 стосувалися земельних ділянок, переданих за оскарженим рішенням фізичним особам у межах прибережної захисної смуги Бузького лиману. В усіх цих справах через невстановлені суттєві обставини, зокрема момент, з якого позивач дізнався чи мав дізнатися про порушення його права, Верховний Суд України остаточне рішення не ухвалив, а направив справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      86. У постановах від 15 листопада 2017 року у справі № 6-2304цс16, від 8 червня 2016 року у справі № 6-3089цс15, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15 і від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16 Верховний Суд України, використовуючи різні формулювання, дійшов висновку про можливість захисту порушеного права власника земельної ділянки водного фонду у межах загальної позовної давності. А крім того, у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15 Верховний Суд України правильно вказав на те, що неможливим є одночасне подання віндикаційного та негаторного позову, й у випадках, коли такі вимоги заявлені одночасно, суд має самостійно визначити, яку вимогу по суті, а не за формою, поставив позивач, і застосувати належні норми права.
      87. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      88. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що задля гарантування правової визначеності вона має відступати від попередніх висновків Верховного Суду України лише за наявності для цього належної підстави.
      89. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання. Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може, застосувавши належні способи тлумачення юридичних норм, або повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок(див. окрему думку суддів Великої Палати Верховного Суду щодо постанови від 12 червня 2018 року у справі № 823/378/16).
      90. Оскільки наведені вище висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц і в пунктах 70-71 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, щодо застосування норм матеріального права про позовну давність і про усунення власником перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду неповністю узгоджуються з відповідними висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 15 листопада 2017 року у справі № 6-2304цс16, від 8 червня 2016 року у справі № 6-3089цс15, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15 і від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, Велика Палата Верховного Судувважає за необхідне конкретизувати ці висновки Верховного Суду України з огляду на те, що вимога зобов`язати повернути земельну ділянку водного фонду розглядається як негаторний позов, який можна заявити впродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки.
      91. Зазначене не впливає на висновки щодо суті касаційної скарги у справі № 487/10128/14-ц, зокрема, з огляду на те, що суди першої й апеляційної інстанцій дослідили обставини початку перебігу позовної давності та встановили, що прокурор не пропустив трирічний строк на звернення до суду з дня, коли дізнався або мав дізнатися про порушення права комунальної власності на спірну земельну ділянку.
      (1.2.1.3) Щодо позовної давності
      92. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
      93. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
      94. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
      95. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, то за загальним правилом позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок сформульований, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справах № 369/6892/15-ц і № 469/1203/15-ц).
      96. У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц, зважаючи на її обставини, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав, суд має встановити, коли прокурор довідався чи міг довідатися про порушення інтересів держави. Вказаний висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала у пункті 48 постанови від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 так: позовна давність починає обчислюватися з дня, колипро порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.
      97. З огляду на вказане відсутні підстави вважати, що у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18) та від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц (провадження № 14-85цс18), як зазначила колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 12 вересня 2018 року у справі № 487/10128/14-ц, Велика Палата Верховного Суду за аналогічних обставин дійшла протилежних висновків.
      98. У касаційній скарзі є довід про те, що суди неправильно застосували до спірних правовідносин приписи статей 257 і 261 ЦК України, оскільки прокурор мав можливість провести перевірку правомірності прийняття оскарженого рішення з власної ініціативи та звернутися з відповідним позовом у межах перебігу позовної давності.
      99. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що з позовом до суду прокурор звернувся у межах перебігу позовної давності.
      99.1. Суд першої інстанції вказав на те, що прокуратура встановила порушення законодавства України переданням у приватну власність спірної земельної ділянки водного фонду під час проведеної у березні 2013 року перевірки після розгляду повідомлень ЗМІ про проведення підготовчих будівельних робіт і масове знесення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману. Доказів того, що Державна інспекція сільського господарства України до цього знала або могла знати про передання спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 , немає, а власну перевірку використання земельних ділянок, на яких здійснюється будівництво котеджів у прибережній зоні мікрорайону «Леваневський» і законності прийнятих рішень Миколаївської міської ради зазначена інспекція провела 30 квітня 2013 року, тобто пізніше, ніж прокурор. Крім того, суд першої інстанції встановив, що факт присутності працівника прокуратури на сесії Миколаївської міської ради під час прийняття оскарженого рішення на перебіг позовної давності у цій справі не впливає, оскільки безпосередньо в оскарженому рішенні немає відомостей про порушення законодавства; такі порушення органи прокуратури встановили лише під час перевірки у березні 2013 року.
      99.2. Апеляційний суд також підтвердив, що тільки у лютому 2013 року за повідомленнями у ЗМІ про масове знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману у Заводському районі м. Миколаєва та проведення там підготовчих будівельних робіт з`явилася об`єктивна можливість дізнатися про те, що спірна земельна ділянка незаконно вибула з володіння власника, і у березні того ж року прокурор провів відповідну перевірку.