ANTIRAID

Решение КСУ 9-р/2018 о правомерности лишения граждан Украины помощи при рождении ребенка

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 7 розділу II Закону України „Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні“

м. Київ

Справа № 1 -3/2018(2717/14)

7 листопада 2018 року

№ 9-р/2018

Велика палата Конституційного Суду України у складі суддів:

Шевчука Станіслава Володимировича - головуючого, доповідача, Головатого Сергія Петровича,
Гультая Михайла Мирославовича,
Завгородньої Ірини Миколаївни,
Запорожця Михайла Петровича,
Касмініна Олександра Володимировича,
Колісника Віктора Павловича,
Кривенка Віктора Васильовича,
Лемака Василя Васильовича,
Литвинова Олександра Миколайовича,
Мельника Миколи Івановича,
Мойсика Володимира Романовича,
Первомайського Олега Олексійовича,
Саса Сергія Володимировича,
Сліденка Ігоря Дмитровича,
Тупицького Олександра Миколайовича,
Шаптали Наталі Костянтинівни,

розглянула на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 7 розділу II Закону України

„Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні“ від 27 березня 2014 року № 1166-VII.

Заслухавши суддю-доповідача Шевчука С.В., представника суб’єкта права на конституційне подання Долженкова О.В., Постійного представника Верховної Ради України у Конституційному Суді України Селіванова А.О., представника Кабінету Міністрів України - Міністра соціальної політики України Розенка П.В. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

установив:

1.    До Конституційного Суду України звернулися 50 народних депутатів України з клопотанням визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту 7 розділу II Закону України „Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні“, прийнятого Верховною Радою України 27 березня 2014 року за № 1166-VII, (Відомості Верховної Ради України, 2014 p., № 20-21, ст. 745) (далі — Закон № 1166), якими передбачено внесення змін до Закону України „Про державну допомогу сім’ям з дітьми“ від 21 листопада 1992 року № 2811—XII зі змінами (далі - Закон № 2811), а саме:

„1) пункт 3 частини першої статті 3 виключити;

2)    текст статті 12 викласти у такій редакції:

,Допомога при народженні дитини призначається у розмірі 41 280 гривень. Виплата допомоги здійснюється одноразово у сумі 10 320 гривень, решта суми допомоги виплачується протягом наступних 36 місяців рівними частинами у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України“;

3)    у статті 123 слово „першої*“ виключити;

4)    розділ IV „Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку“ виключити“. 

Автори клопотання вважають, що оспорювані положення Закону № 1166 не відповідають частині другій статті 8, статті 21, частинам другій, третій статті 22, частині першій статті 46 Конституції України.

Згідно з підпунктами 1, 4 пункту 7 розділу II Закону № 1166 у Законі № 2811 виключено пункт 3 частини першої статті 3, у якому було передбачено, що сім’ям з дітьми призначається державна допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а також розділ IV „Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку“, який містив положення щодо права на допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 13), умов призначення допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 14), розміру допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 15).

Частиною першою статті 15 Закону № 2811 у редакції до внесення змін Законом № 1166 було передбачено, що допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається у розмірі, що дорівнює різниці між прожитковим мінімумом, встановленим для працездатних осіб, та середньомісячним сукупним доходом сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, але не менше 130 гривень.

2.    Конституційний Суд України, вирішуючи порушене в конституційному поданні питання, виходить з такого.

2.1.    У Конституції України встановлено, що Україна є демократичною, соціальною, правовою державою (стаття 1); людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (стаття 3); держава забезпечує соціальну спрямованість економіки (частина четверта статті 13). Вказані положення визначають,  зокрема, соціальну орієнтованість держави, що є важливою конституційною гарантією соціальних прав людини в Україні.

Основними завданнями соціальної держави є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім’ї (абзац другий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 січня 2012 року № З-рп/2012).

Відповідно до Конституції України рівність прав жінки і чоловіка забезпечується, у тому числі, правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям (частина третя статті 24); громадяни мають право на соціальний захист (частина перша статті 46); кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (стаття 48); сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (частина третя статті 51).

Держава зобов’язана створити ефективну систему соціального захисту різних категорій осіб, яка сприяла б узгодженню рівня їхнього життя з реалізацією права на достатній життєвий рівень для них та їхніх сімей шляхом надання відповідного соціального забезпечення; заходи соціального захисту мають втілювати ідеї соціальної солідарності та справедливості, бути спрямовані на охорону і захист особи при настанні можливих соціальних ризиків (абзац четвертий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 травня 2018 року № 5-р/2018).

Конституційний Суд України вважає, що з метою виконання конституційного обов’язку щодо утвердження соціальних прав держава має не лише створити систему соціального захисту, а й забезпечити її належне функціонування. Ця система повинна гарантувати охорону, зокрема, сім’ї, дитинства, материнства і батьківства. 

2.2. Фінансування соціальних та інших зобов’язань держави має бути реальним та здійснюватися відповідно до її фінансово-економічних можливостей. За юридичною позицією Конституційного Суду України у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства; проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов’язана з обов’язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю (абзац п’ятий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 травня 2018 року № 5-р/2018).

На тому, що наявні ресурси держави та її соціальні зобов’язання є взаємозалежними, наголошено і в актах міжнародного права з питань захисту прав і свобод людини і громадянина.

Так, у Загальній декларації прав людини 1948 року вказано, що кожен, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення і може здійснювати - шляхом національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури й ресурсів кожної держави - економічні, соціальні й культурні права, що є неодмінними для його гідності й вільного розвитку його особистості (стаття 22).

У пункті 1 статті 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року йдеться про зобов’язання держави „в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів“.

Згідно з позицією Комітету Організації Об’єднаних Націй з економічних, соціальних і культурних прав у випадку, коли наявних ресурсів явно недостатньо, за державою-учасницею залишається зобов’язання забезпечити максимально повне здійснення економічних, соціальних і культурних прав за обставин, що склалися, з метою захисту членів або групи суспільства, які перебувають у найбільш несприятливому становищі, шляхом прийняття відносно недорогих цільових програм; якщо держава-учасниця посилається на обмеженість ресурсів, тоді необхідно зважати на такі критерії: рівень розвитку країни; серйозність передбачуваного порушення; поточна економічна ситуація в країні, зокрема, чи країна переживала період економічного спаду; наявність інших серйозних підстав щодо обґрунтування обмеженості ресурсів держави-учасниці, як, наприклад, у результаті стихійного лиха або внаслідок внутрішнього або міжнародного збройного конфлікту; чи намагалася держава-учасниця знайти маловитратні варіанти тощо (пункти 4, 10 Заяви „Оцінка зобов’язання щодо вжиття заходів „в максимальних межах наявних ресурсів“, передбачених факультативним протоколом до Пакту“ від 10 травня 2007 року № 10 Е/С. 12/2007/1).

Як зазначено в пункті 10 Загальних коментарів № 3 Комітету Організації Об’єднаних Націй з економічних, соціальних і культурних прав, природа зобов’язань, що їх взяли на себе держави-учасниці відповідно до пункту 1 статті 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, полягає в тому, що ці держави повинні забезпечити хоча б мінімальний сутнісний рівень захисту кожного з цих прав (U.N.Doc. Е/1991/1 /22-E/CN.4/1991 /1 Annex III (1990).

На переконання Конституційного Суду України, у разі виникнення об’єктивної потреби дії держави щодо перерозподілу або зменшення соціальних видатків мають бути тимчасовими і повинні мати часові межі, потрібні для стабілізації і покращення фінансово-економічної ситуації. 

3.    Відповідно до положень частини третьої статті 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

У Рішенні від 22 травня 2018 року № 5-р/2018 Конституційний Суд України розвинув та конкретизував сформульовані ним раніше юридичні позиції щодо змісту названих положень, зазначивши таке:

-    „оскільки стаття 22 міститься у розділі II „Права, свободи та обов’язки людини і громадянина“ Конституції України і в ній сформульовано загальну вимогу щодо законодавчого регулювання існуючих прав і свобод, то положення частини третьої цієї статті необхідно інтерпретувати у взаємозв’язку з положеннями частин першої, другої статті 22, частини першої статті 64, частини першої статті 157 Основного Закону України та розуміти як такі, що поширюються на всі існуючі права і свободи людини, гарантовані Конституцією України“ (абзац сьомий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини);

-    „відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини, гарантії цих прав і свобод. Але, визначаючи їх, законодавець може лише розширювати, а не звужувати, зміст конституційних прав і свобод та встановлювати механізми їх здійснення“ (абзац дев’ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини);

-    „положення частини третьої статті 22 Конституції України необхідно розуміти так, що при ухваленні нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності“ (абзац десятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

Враховуючи наведене, твердження суб’єкта права на конституційне подання щодо невідповідності положень пункту 7 розділу II Закону № 1166 вимогам Основного Закону України Конституційний Суд України розглядає з урахуванням юридичних позицій, викладених у зазначеному рішенні.

4.    У Конституції України наголошено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3), і передбачено такі соціальні права, як право громадян на соціальний захист (частина перша статті 46), право на житло (частина перша статті 47), право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (стаття 48), право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (частина перша статті 49).

Верховна Рада України при формуванні соціальної політики держави відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України у законах самостійно визначає, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства і батьківства та може збільшувати, зменшувати або перерозподіляти соціальні виплати й допомогу з урахуванням принципів пропорційності та соціальної справедливості.

Держава здійснює регулювання змісту та обсягу соціальних прав, встановлюючи обмеження щодо їх реалізації не лише в Конституції, а й у законах України. Законодавчі обмеження не можуть порушувати сутнісний зміст цих прав. Відповідно до частин першої, другої статті 24 Основного Закону України такі обмеження повинні мати недискримінаційний характер.

Конституційний Суд України вважає, що зміни законодавства у соціальній сфері, складна фінансово-економічна ситуація, потреба в забезпеченні збалансованості Державного бюджету України не повинні призводити до порушення гідності людини, яка належить до фундаментальних цінностей, захищених Конституцією України, та становить основу системи конституційного захисту прав і свобод людини і громадянина. Обов’язковою складовою людської гідності є доступ людини до мінімальних соціальних благ, здатних забезпечити їй достатній і гідний життєвий рівень. Верховна Рада України, формуючи соціальну політику держави, повинна гарантувати ефективну реалізацію права на повагу до людської гідності, зокрема, шляхом забезпечення пенсій, Інших видів соціальних виплат та допомоги для осіб, які потребують соціального захисту.

5.    Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (частина перша); це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними (частина друга); пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (частина третя).

Право громадян на соціальний захист є комплексним, його зміст визначають як Конституція, так і закони України. Згідно з частиною першою статті 46 Конституції України складовими права громадян на соціальний захист є право на забезпечення їх у разі: 1) повної, часткової або тимчасової втрати працездатності; 2) втрати годувальника; 3) безробіття з незалежних від них обставин; 4) старості; 5) в інших випадках, передбачених законом. Конституційний Суд України вважає, що складові конституційного права громадян на соціальний захист, зазначені у пунктах 1-4 цього абзацу, не можуть бути скасовані законом.

Не може бути скасоване законом також право на пенсійне забезпечення, яке, як зазначив Конституційний Суд України, „є складовою конституційного права на соціальний захист. Згідно зі статтею 46 Конституції України це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення“ (абзац перший пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005).

Водночас інші складові права на соціальний захист, не конкретизовані в частині першій статті 46 Основного Закону України або в інших його статтях, визначає Верховна Рада України шляхом ухвалення законів, тому вона може змінити, скасувати або поновити їх при формуванні соціальної політики держави за умови дотримання конституційних норм та принципів.

6.    Зі змісту статті 46 Основного Закону України випливає, що держава зобов’язана здійснювати соціальний захист насамперед тих осіб, які не можуть самостійно себе забезпечити шляхом реалізації права на працю та/або позбавлені засобів Існування. При цьому соціальна орієнтованість держави та принцип соціальної солідарності не можуть замінити особисту відповідальність людини за власну долю та добробут своєї сім’ї. Державна система соціального захисту має заохочувати і не повинна стримувати прагнення особи покращити умови життя для себе і своєї сім’ї.

У преамбулі Закону № 2811 вказано, що він встановлює гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної грошової допомоги з урахуванням складу сім’ї, її доходів та віку дітей і спрямований на забезпечення пріоритету державної допомоги сім’ям з дітьми у загальній системі соціального захисту населення.

У Законі № 2811 закріплено такі види державної допомоги сім’ям з дітьми: допомога у зв’язку з вагітністю та пологами (стаття 7); допомога при народженні дитини (стаття 10); допомога при усиновленні дитини (стаття 12і); допомога на дітей, над якими встановлено опіку чи піклування (стаття 16); допомога на дітей одиноким матерям (стаття 18і). Відповідно до статті 4 Закону № 2811 покриття витрат на виплату зазначених видів державної допомоги здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів.

Верховна Рада України може встановлювати, модернізувати або поновлювати види державної допомоги сім’ям з дітьми, змінювати розмір цієї допомоги, механізми її нарахування та надання, оскільки вони не закріплені в Конституції України, а визначаються у законах відповідно до соціальної політики держави. Проте такі законодавчі зміни не можуть бути спрямовані на ухилення держави від її обов’язків, визначених, зокрема, у статтях 3, 24, 51 Основного Закону України.

6.1.    Відповідно до підпунктів 1, 4 пункту 7 розділу II Закону № 1166 у Законі № 2811 виключено пункт 3 частини першої статті 3, у якому було передбачено, що сім’ям з дітьми призначається державна допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а також розділ IV „Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку“, який містив положення щодо права на допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 13), умов призначення допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 14), розміру допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 15).

Частиною першою статті 15 Закону № 2811 у редакції до внесення змін Законом № 1166 було передбачено, що допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається у розмірі, що дорівнює різниці між прожитковим мінімумом, встановленим для працездатних осіб, та середньомісячним сукупним доходом сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, але не менше 130 гривень.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 3 Закону № 2811 одним із видів державної допомоги сім’ям з дітьми є допомога при народженні дитини. Така допомога призначається і виплачується органами соціального захисту населення; надається одному з батьків дитини (опікуну), який постійно проживає разом з дитиною; покриття витрат на її виплату здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів (частина перша статті 4, частина перша статті 5, частина перша статті 10 Закону Хе 2811) з урахуванням умов, визначених у статті 11 Закону № 2811.

У статті 12 Закону № 2811 до внесення змін Законом № 1166 було передбачено таке: „Допомога при народженні дитини нараховується виходячи з розміру прожиткового мінімуму для дітей віком до шести років, установленого на день народження дитини.

Допомога при народженні дитини надається у сумі, кратній 30 розмірам прожиткового мінімуму, - на першу дитину; кратній 60 розмірам прожиткового мінімуму, - на другу дитину; кратній 120 розмірам прожиткового мінімуму, - на третю і кожну наступну дитину. Виплата допомоги здійснюється одноразово у десятикратному розмірі прожиткового мінімуму при народженні дитини, решта суми допомоги на першу дитину виплачується протягом наступних 24 місяців, на другу дитину - 48 місяців, на третю І кожну наступну дитину - 72 місяців рівними частинами у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України“.

Відповідно до підпункту 2 пункту 7 розділу II Закону № 1166 статтю 12 Закону № 2811 викладено в такій редакції: „Допомога при народженні дитини призначається у розмірі 41 280 гривень. Виплата допомоги здійснюється одноразово у сумі 10 320 гривень, решта суми допомоги виплачується протягом наступних 36 місяців рівними частинами у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України“.

Порівняння редакцій статті 12 Закону № 2811 до набрання чинності підпунктом 2 пункту 7 розділу II Закону № 1166 і після набрання ним чинності з 1 липня 2014 року вказує на те, що на час прийняття Закону № 1166 законодавець, збільшивши розмір допомоги при народженні першої дитини, одночасно зменшив розмір допомоги при народженні другої, третьої і кожної наступної дитини.

Відповідно до підпункту 3 пункту 7 розділу II Закону № 1166 у статті 123 Закону № 2811 виключено слово „першої“. 

До внесення зазначеної зміни статтею 123 Закону № 2811 було передбачено таке: „Допомога при усиновленні дитини надається у розмірі, встановленому для виплати допомоги при народженні першої дитини. Порядок і умови виплати допомоги при усиновленні дитини та підстави для припинення виплати такої допомоги визначаються Кабінетом Міністрів України“.

У такий спосіб Верховна Рада України урівняла державну допомогу при усиновленні дитини з державною допомогою при народженні дитини, яка згідно з підпунктом 2 пункту 7 розділу II Закону № 1166 уніфікована та призначається всім в однаковому розмірі.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, допомога при народженні дитини та допомога при усиновленні дитини є видами державної допомоги у загальній системі соціального захисту населення. Ці виплати мають допоміжний та стимулюючий характер і надаються з метою забезпечення матеріальної підтримки сімей, у яких є діти, створення належних умов для утримання та виховання дітей, захисту їхніх інтересів відповідно до соціальної політики держави у цій сфері.

6.2.    Конституційний Суд України вважає, що оскільки допомога при народженні дитини, допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та допомога при усиновленні дитини встановлені законом і конкретно не визначені в Конституції України як складові права на соціальний захист, гарантованого її статтею 46, то Верховна Рада України має свободу дій щодо законодавчого регулювання порядку надання цих видів державної допомоги.

Системний аналіз положень пункту 7 розділу II Закону № 1166, а також пояснювальної записки до проекту Закону України про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні (рестр. № 4576) дає Конституційному Суду України підстави стверджувати, що оспорювані положення Закону № 1166 ухвалені з метою реалізації заходів щодо економного та раціонального використання державних коштів, недопущення втрат Державного бюджету України, забезпечення соціальної підтримки громадян виходячи з фінансових можливостей держави.

Оскільки допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, допомога при народженні дитини та допомога при усиновленні дитини не передбачені в Конституції України, то на них не поширюються й визначені її статтею 22 гарантії щодо заборони скасування чи звуження змісту та обсягу прав, визначених, зокрема, у статтях 46, 48 Основного Закону України.

Крім того, уніфікація таких видів державної допомоги, як допомога при народженні дитини, допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та допомога при усиновленні дитини, не свідчить про те, що держава у такий спосіб ухилилася від обов’язку охороняти сім’ю, дитинство, материнство і батьківство; порушила принцип рівності та право кожного на повагу до його гідності, на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї.

Наведене дає Конституційному Суду України підстави стверджувати, що положення пункту 7 розділу II Закону № 1166 не суперечать вимогам частини другої статті 8, статті 21, частин другої, третьої статті 22, частини першої статті 46 Конституції України.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 1512, 152, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 35, 65, 66, 74, 84, 88, 89,    92,    94 Закону України „Про Конституційний Суд України“

Конституційний Суд України

вирішив:

1.    Визнати такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення пункту 7 розділу II Закону України „Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні“ від 27 березня 2014 року № 1166-УІІ.

2.    Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у „Віснику Конституційного Суду України“ та в інших офіційних друкованих виданнях України.

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

http://www.ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/9_p_2018.pdf
 

9_p_2018 щодо допомоги при народженні дитини.pdf

  • Confused 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Это уже открытй геноцид украинцев, узаконенный Конституционным судом Украины в интересах МВФ. Такой Конституционный суд не нужен украинцам.

Конституционный Суд Украины считает, что поскольку помощь при рождении ребенка, пособие по уходу за ребенком до достижения им трехлетнего возраста и помощь при усыновлении ребенка установлены законом и конкретно не определены в Конституции Украины как составляющие права на социальную защиту, гарантированного ее статьей 46, то Верховная Рада Украины имеет свободу действий по законодательному регулированию порядка предоставления этих видов государственной помощи.

Поскольку пособие по уходу за ребенком до достижения им трехлетнего возраста, пособие при рождении ребенка и помощь при усыновлении ребенка не предусмотрены в Конституции Украины, то на них не распространяются и определенные ее статьей 22 гарантии запрета отмены или сужение содержания и объема прав, определенных, в частности, в статьях 46, 48 Основного Закона Украины.

  • Like 6

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Присоединяйтесь к опросу:

 

  • Like 3

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
17 часов назад, ANTIRAID сказал:

створення передумов для економічного зростання в Україні

Здравствуйте! Лично у меня нет объективного мнения относительно этого решения. Логика Конституционного суда, как бы понятна : если что-то принято законом/под-законом как дополнительное благо/бонус и не гарантируется прямо Конституцией  - то Конституционный суд не может встать на защиту такого блага (называется - меняйте Конституцию). На мой взгляд, сам текст текущей редакции статей 46 и 48 КУ способствует такой логике КС : в 46 статье, как бы, указана последовательная связь между источником накопления средств, необходимых для соцзащиты, и направлениями их расходования ; а в статье 48 -  "Каждый имеет право на достаточный жизненный уровень для себя и своей семьи, включающий достаточное питание, одежду, жилье" - как-бы предоставляется право, которое гражданин может сам и реализовать, исходя из своих способностей и возможностей, но никто не гарантирует ему предоставление необходимого финансирования на "достаточное питание, одежду, жилье" - вот так написано.

Однако, в очередной раз, вызывает страшное возмущение - это бесконечное и неиссякаемое лицемерие нашего национального законодателя, который уменьшение финансовой помощи на ребенка считает "передумовою для економічного зростання в Україні". Вот такой "Капец" (ИМХО)

  • Like 6

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Ну все ведь хотели в Европу...))

  • Like 2
  • Haha 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
16 minutes ago, Bolt said:

Ну все ведь хотели в Европу...))

а поехали на хромой на четыре ноги кобыле в ...Азию...

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
9 минут назад, Лев сказал:

а поехали на хромой на четыре ноги кобыле в ...Азию...

Ну в Европе какраз таких выплат и нет... Как собственно и в Азии...

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
4 hours ago, Bolt said:

Ну в Европе какраз таких выплат и нет... Как собственно и в Азии...

"Там не тот товарищ правит бал"...

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

А где же топ-балаболка "чужих детей не бывает"?!

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
17 часов назад, Bolt сказал:

Ну в Европе какраз таких выплат и нет... Как собственно и в Азии...

За всю Европу не скажу, а в Дании такое пособие есть , если не ошибаюсь в сумме, то 750 евро/мес (в эквиваленте) на ребенка до 11 месяцев.
По последим изменениям, для такого пособия мама должна проработать 2 года официально. 
 Все страшилки наших урядовцев про отсутствие социальных выплат европейцам, мягко говоря, ложные.
Да, в Дании конские налоги для работающих (до 45%), но они включают в себя пенсионные накопления + социальную защиту, как то бесплатную медицину (кроме стоматологии) включая родовспоможение (на вертолете медики прилетали к роженице, да), учебу в школах-колледжах-вузах, пособие по безработице, безопасность на улицах наконец.

  • Like 3

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
20 часов назад, Лев сказал:

а поехали на хромой на четыре ноги кобыле в ...Азию...

...даже не выезжали из... 

...можно придумывать истории, менять каждый день историю, переписывать конституции менять флаги, а саму суть, менталитет, то что заложено с кровью матери веками изменить невозможно..., никогда украинец не будет рассуждать, даже где-то глубоко в себе, так как немец или испанец....:)

  • Like 3

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 часа назад, NadinKa сказал:

За всю Европу не скажу, а в Дании такое пособие есть , если не ошибаюсь в сумме, то 750 евро/мес (в эквиваленте) на ребенка до 11 месяцев.
По последим изменениям, для такого пособия мама должна проработать 2 года официально. 
 Все страшилки наших урядовцев про отсутствие социальных выплат европейцам, мягко говоря, ложные.
Да, в Дании конские налоги для работающих (до 45%), но они включают в себя пенсионные накопления + социальную защиту, как то бесплатную медицину (кроме стоматологии) включая родовспоможение (на вертолете медики прилетали к роженице, да), учебу в школах-колледжах-вузах, пособие по безработице, безопасность на улицах наконец.

....но мы не в Дании...:)

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
23 часа назад, Marina-NET сказал:

 "Каждый имеет право на достаточный жизненный уровень для себя и своей семьи, включающий достаточное питание, одежду, жилье" - как-бы предоставляется право, которое гражданин может сам и реализовать, исходя из своих способностей и возможностей, но никто не гарантирует ему предоставление необходимого финансирования на "достаточное питание, одежду, жилье" - вот так написано.

...в пути кормить не обещали....(с) :)

анекдот:

Вопрос Л.И.Брежневу

— Леонид Ильич! Если, как вы говорите, мы на пути от социализма к коммунизму, то почему жрать нечего? — А никто вас в дороге кормить не обещал.

  • Like 4

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
4 часа назад, NadinKa сказал:

За всю Европу не скажу, а в Дании такое пособие есть , если не ошибаюсь в сумме, то 750 евро/мес (в эквиваленте) на ребенка до 11 месяцев.
По последим изменениям, для такого пособия мама должна проработать 2 года официально. 

Ну собственно Вы сами и написали, что его там практически нет... При определённых условиях можно получить те копейки (Вы цены их знаете) и то несколько месяцев... Лишь бы считалось так сказать... Но для этого надо на протяжении нескольких лет платить бешеные налоги... Вы сами надеюсь поняли что написали какраз в подтверждение отсутствия такогового, а по последним изменениям неизвестно останется оно или нет вообще... Там тоже реформы сейчас идут и как ЕС ломает эти страны через колено я знаю не по наслышке...

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
4 часа назад, NadinKa сказал:

Все страшилки наших урядовцев про отсутствие социальных выплат европейцам, мягко говоря, ложные.

Нет не ложные... И я этот вопрос знаю изнутри, ведь это написано в моём профиле... )) За время ЕС многие страны до такой степени измучены, что уже готовы выйти из этого ЕС с радостью... Уже не осталось практически никаких социальных пособий, ну кроме отдельных групп, типа негров и цыган, их трогать нельзя, типа такая политика... И то урезаны до минимума... В некоторых странах так для формы выплачивают пару копеек до трёх месяцев...

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 2-2175/11
      Провадження N 14-313свц18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Яновської О.Г.
      учасники справи:
      позивач за первісним позовом - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-колект" (далі - ТОВ "Кей-колект"),
      відповідачі за первісним позовом: ОСОБА_3, ОСОБА_4,
      позивачі за зустрічним позовом - ОСОБА_3, ОСОБА_4,
      відповідач за зустрічним позовом - Акціонерний комерційний інноваційний банк "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк"), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк"),
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ТОВ "Кей-колект",
      розглянула у судовому засіданні
      заяву ОСОБА_3 про перегляд за виключними обставинами
      постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у складі колегії суддів Червинської М.Є., Антоненко Н.О., Журавель В.І., Коротуна В.М., Курило В.П.
      у цивільній справі за позовом ТОВ "Кей-колект" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором; за зустрічним позовом ОСОБА_3 до АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ТОВ "Кей-колект", про припинення правовідносин, які виникли на підставі кредитного договору та договору іпотеки; за зустрічним позовом ОСОБА_4 до АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ТОВ "Кей-колект", про припинення правовідносин, які виникли на підставі договору поруки,
      з підстав установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом,
      УСТАНОВИЛА:
      У липні 2011 року ПАТ "УкрСиббанк", яке є правонаступником АКІБ "УкрСиббанк", звернулося до суду з позовом, у якому зазначало, що 29 серпня 2008 року АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_3 уклали кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 55 тис. доларів США зі сплатою 14 % річних і строком повернення кредиту не пізніше 29 серпня 2029 року, якщо тільки не буде застосовано іншого терміну. На забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_3 за вказаним кредитним договором АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4 уклали договір поруки від 29 серпня 2008 року. Оскільки ОСОБА_3 належним чином не виконувала зобов'язань за кредитним договором від 29 серпня 2008 року, станом на 08 липня 2011 року утворилася заборгованість у розмірі 435 451,73 грн. з якої: заборгованість за кредитом - 403 410,10 грн. заборгованість за процентами - 29 131,68 грн. пеня за несвоєчасне погашення кредиту - 1 856,70 грн. пеня за несвоєчасне погашення процентів - 1 053,03 грн. З урахуванням викладеного ПАТ "УкрСиббанк" просило стягнути з відповідачів заборгованість за кредитним договором від 29 серпня 2008 року у розмірі 435 451,73 грн.
      У листопаді 2011 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зустрічним позовом до АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", про припинення правовідносин, які виникли на підставі кредитного договору та договору іпотеки. Позовну заяву мотивовано тим, що у ПАТ "УкрСиббанк" відсутня індивідуальна ліцензія на здійснення валютної операції та надання резидентам кредитів в іноземній валюті, відомості про філії та представництва не внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, що свідчить про відсутність відокремлених підрозділів АКІБ "УкрСиббанк". Крім того, кредитний договір підписано начальником відділення АКІБ "УкрСиббанк" ОСОБА_5 на підставі довіреності, виданої начальником Дніпропетровського регіонального департаменту АКІБ "УкрСиббанк" ОСОБА_6, яка не мала відповідних повноважень видавати довіреності від імені юридичної особи. Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_3 просила суд: визнати кредитний договір від 29 серпня 2008 року недійсним; припинити дію договору іпотеки від 29 серпня 2008 року у зв'язку з припиненням основного зобов'язання; визнати договір факторингу від 12 грудня 2011 року, укладений між ПАТ "УкрСиббанк" та ТОВ "Кей-колект", недійсним з підстав, передбачених частиною першою статті 227 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      У листопаді 2011 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом до АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", про припинення правовідносин, які виникли на підставі договору поруки. Позов мотивовано тим, що він не підписував договір поруки від 29 серпня 2008 року N 226272. Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_4 просив суд: визнати договір поруки від 29 серпня 2008 року недійсним з моменту його укладення; відмовити у частині задоволення позовних вимог щодо солідарного стягнення з нього на користь ТОВ "Кей-колект" заборгованості за договором про надання споживчого кредиту в сумі 435 451,73 грн. стягнути з ПАТ "УкрСиббанк" на користь ОСОБА_4 витрати, пов'язані з проведенням судової почеркознавчої експертизи, у розмірі 1 968,96 грн.
      Ухвалою Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 травня 2012 року замінено позивача за первісним позовом - ПАТ "УкрСиббанк" на ТОВ "Кей-колект" та залучено ТОВ "Кей-колект" до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, за зустрічними позовами ОСОБА_3 та ОСОБА_4
      Рішенням Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 грудня 2016 року, позов ТОВ "Кей-колект" задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ТОВ "Кей-колект" заборгованість за кредитним договором від 29 серпня 2008 року, яка на 08 липня 2011 року становила 435 451,73 грн. з яких: заборгованість за кредитом - 403 410,10 грн. заборгованість за процентами - 29 131,68 грн. пеня за несвоєчасне погашення кредиту - 1 856,70 грн. пеня за несвоєчасне погашення процентів - 1 053,03 грн. У задоволенні інших позовних вимог ТОВ "Кей-колект" відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_4 задоволено. Визнано договір поруки від 29 серпня 2008 року N 226272, укладений між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4, недійсним. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що позичальник порушив умови кредитного договору, у зв'язку із чим утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню на підставі статей 611, 1050 ЦК України. Крім того, вимоги про припинення правовідносин, які виникли на підставі укладеного договору, є необґрунтованими, оскільки частиною першою статті 512 цього Кодексу передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: передання ним своїх прав іншій особі за правочином відступлення права вимоги; правонаступництва; виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); виконання обов'язку боржника третьою особою. Згідно з висновком судової почеркознавчої експертизи від 20 березня 2012 року підписи від імені ОСОБА_4 в договорі поруки від 29 серпня 2008 року виконані не ОСОБА_4, а іншою особою з наслідуванням його справжнього підпису.
      Постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28 лютого 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16 грудня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 грудня 2016 року в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 залишено без змін.
      Указану постанову мотивовано тим, що оскільки ПАТ "УкрСиббанк" є правонаступником усіх прав та обов'язків АКІБ "УкрСиббанк", то відсутні підстави для визнання недійсним кредитного договору від 29 серпня 2008 року. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду погодився з висновками судів попередніх інстанцій про безпідставність позовних вимог ОСОБА_3 щодо припинення дії договору іпотеки від 29 серпня 2008 року, оскільки іпотека (застава) має похідний характер від основного зобов'язання та діє до повного його виконання. Таким чином, оскільки строк дії кредитного договору, укладеного між банком та ОСОБА_3, триває, то немає правових підстав для визнання припиненим договору іпотеки. Крім того, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вважав правильними висновки судів першої й апеляційної інстанцій про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору факторингу від 12 грудня 2011 року N 1, який, як установили суди на підставі матеріалів справи, був укладений з дотриманням вимог чинного законодавства.
      06 липня 2018 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_3 про перегляд за виключними обставинами постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28 лютого 2018 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме у зв'язку з установленням Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні зазначених справ судом.
      Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень
      Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судових рішень, ОСОБА_3 посилається на рішення ЄСПЛ від 03 травня 2018 року у справі "Коваленко та інші проти України", ухвалене внаслідок розгляду, зокрема, приєднаної до вказаної справи заяви ОСОБА_3 за N 26610/17, яким установлено порушення Україною пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) при вирішенні даної справи судом.
      У частині третій статті 425 ЦПК України передбачено, що заява про перегляд судового рішення з підстави, визначеної пунктом 2 частини третьої статті 423 цього Кодексу, подається до Верховного Суду і розглядається у складі Великої Палати.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 03 серпня 2018 року відкрито провадження в зазначеній справі за заявою про перегляд судового рішення за виключними обставинами; призначено справу до судового розгляду; витребувано із Секретаріату Уповноваженого у справах ЄСПЛ копію рішення ЄСПЛ від 03 травня 2018 року у справі "Коваленко та інші проти України" з її автентичним перекладом українською мовою; витребувано з Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області цивільну справу N 2-2175/11.
      20 серпня 2018 року до Верховного Суду від Уповноваженого у справах ЄСПЛ надійшла копія рішення ЄСПЛ від 03 травня 2018 року у справі "Коваленко та інші проти України" з її автентичним перекладом українською мовою.
      Позиція Великої Палати Верхового Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, пояснення учасників справи, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, вважає, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке.
      Рішенням від 03 травня 2018 року ЄСПЛ об'єднав заяви ОСОБА_7 та трьох інших заявників, серед яких і ОСОБА_3, беручи до уваги схожість предмета заяв, а саме: тривалість цивільних проваджень у їхніх справах була несумісною з вимогою "розумного строку" та відсутність ефективного засобу юридичного захисту у зв'язку із цим; одноголосно оголосив заяви прийнятними; постановив, що ці скарги свідчать про порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції.
      У додатку до вказаного рішення ЄСПЛ за N 26610/17 зазначено заяву ОСОБА_3 та вказано дату звернення до ЄСПЛ - 28 березня 2017 року, а також зазначено присуджену заявнику суму як відшкодування моральної та матеріальної шкоди, судових та інших витрат у розмірі 500 євро.
      Стаття 8 Конституції України передбачає, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.
      Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
      У статті 55 Конституції України зазначено, що кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
      Конвенцію ратифіковано Законом N 475/97-ВР від 17 липня 1997 року. Для України вона набрала чинності 11 вересня 1997 року і є частиною національного законодавства України.
      Для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов'язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється ЄСПЛ, що передбачено статтею 19 Конвенції.
      У статті 32 Конвенції зазначено, що юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34, 46 і 47.
      Згідно із частиною першою статті 44 Конвенції рішення Великої палати ЄСПЛ є остаточним.
      Високі Договірні Сторони зобов'язуються виконувати остаточні рішення ЄСПЛ в будь-яких справах, у яких вони є сторонами, що закріплено у частині першій статті 46 Конвенції. Остаточне рішення ЄСПЛ передається Комітетові Міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його виконанням.
      Таким чином, ЄСПЛ є належною міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. ЄСПЛ наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов'язань при розгляді справ судом у розумінні пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України.
      З урахуванням вимог, передбачених частиною першою статті 32 Конвенції щодо поширення юрисдикції ЄСПЛ на всі питання тлумачення і застосування Конвенції, частини другої статті 19 Конституції України щодо обов'язку органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, у контексті статті 124 Конституції України та статті 5 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", можна зробити висновок, що всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї є компетенцією ЄСПЛ, а застосування норм матеріального і процесуального права та вирішення справ при здійсненні правосуддя в Україні є виключним повноваженням національних судів.
      За змістом пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції кожен має право на розгляд його справи судом упродовж розумного строку. Кожен, чиї права та свободи, визнані у цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
      Згідно зі статтею 46 Конвенції держави, які ратифікували вказану Конвенцію, взяли на себе зобов'язання виконувати остаточні рішення ЄСПЛ в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.
      Відносини, що виникають у зв'язку з виконанням рішень ЄСПЛ, урегульовано самою Конвенцією, рішеннями ЄСПЛ та статтями 26, 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася 14 травня 1986 року, а також Законом України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV).
      Згідно із частиною першою статті 1 Закону N 3477-IV виконання рішення передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.
      У статті 10 названого Закону N 3477-IV передбачено, що зметою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру. Додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.
      Для відновлення попереднього юридичного стану ЄСПЛ має встановити такі порушення, за яких повторний розгляд справи призведе до відновлення прав заявника, тобто такий перегляд буде виправданим та обумовлюватиметься обставинами суттєвого та неспростовного характеру. Інакше повторний розгляд спричинить лише неповагу до остаточності судового рішення, правову невизначеність та зловживання правом однією зі сторін. Тому при вирішенні питань щодо застосування заходів індивідуального характеру необхідно визначити, чи поновить права заявника повторний розгляд справи.
      У контексті застосування вказаного Закону при з'ясуванні наявності підстав для перегляду судових рішень за виключними обставинами такий перегляд може відбутися за дотримання сукупності таких умов:
      1. Встановлення ЄСПЛ порушень Україною міжнародних зобов'язань при розгляді цієї справи, що спричинило ухвалення ЄСПЛ рішення, яким визнано порушення Конвенції.
      2. Таке рішення ЄСПЛ має стосуватися саме справи, яка була предметом розгляду національними судами України та яку просить переглянути заявник.
      3. ЄСПЛ зазначив, що такі порушення норм права допущені національними судами при розгляді справи до ухвалення судового рішення, яким закінчено розгляд справи по суті, або судового рішення, яке унеможливило цей розгляд.
      4. У самому рішенні ЄСПЛ може бути зазначено про необхідність вжиття додаткових заходів індивідуального характеру, або із самого рішення можна зробити висновок про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції, і таке відновлення можливе лише шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.
      У рішенні ЄСПЛ від 03 травня 2018 року у справі "Коваленко та інші проти України" зазначено про порушення прав заявниці ОСОБА_3 на стадії судового розгляду щодо термінів розгляду справи, однак не зазначено про необхідність вжиття додаткових заходів індивідуального характеру. Зі змісту рішення не вбачається висновку про необхідність відновлення попереднього юридичного стану, який мали заявники, у тому числі й ОСОБА_3, оскільки висновок ЄСПЛ стосується лише порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції у зв'язку з надмірною тривалістю цивільних проваджень, що не відповідало вимозі "розумного строку" і заявники не мали ефективного засобу юридичного захисту, а тому відсутня необхідність у вжитті додаткових заходів індивідуального характеру.
      З огляду на зміст рішення ЄСПЛ від 03 травня 2018 року у справі "Коваленко та інші проти України", у якому констатовано надмірну тривалість цивільних проваджень та відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту, Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстави для скасування судового рішення, про перегляд якого за виключними обставинами подано заяву, відсутні, оскільки можливість перегляду обумовлюється саме порушенням, установленим у рішенні ЄСПЛ; повторний розгляд справи не відновить порушених прав ОСОБА_3, викликаних тривалістю цивільного провадження у справі, та не усуне такого недоліку, як відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту від порушень строків розгляду справи.
      Відповідно до частини першої статті 13 Закону N 3477-IV такі заходи вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, удосконалення механізмів захисту прав людини на національному рівні. Обов'язок держави виплатити ОСОБА_3 компенсацію в розмірі 500 євро є справедливою сатисфакцією за встановлені зазначеним рішенням ЄСПЛ порушення Конвенції.
      Велика Палата Верховного Суду відмовляє ОСОБА_3 вперегляді постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28 лютого 2018 року, оскільки немає підстав для її перегляду за виключними обставинами, адже в рішенні ЄСПЛ від 03 травня 2018 року у справі "Коваленко та інші проти України" встановлено порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції у зв'язку з надмірною тривалістю цивільних проваджень, що не відповідало вимозі "розумного строку", та у зв'язку з відсутністю у заявників ефективного засобу юридичного захисту, що не вимагає вжиття додаткових заходів індивідуального характеру.
      При цьому ВеликаПалата Верховного Суду не наділена повноваженнями розглядати питання щодо застосування загальних заходів, передбачених у рішенні ЄСПЛ, оскільки діє в межах і обсязі, передбачених Конституцією України, Законом України "Про судоустрій і статус суддів" та ЦПК України.
      Керуючись підпунктом 3 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення", статтями 259, 268, 272, 416, 419, 423, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      У задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд за виключними обставинами постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Кей-колект" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором; за зустрічним позовом ОСОБА_3 до Акціонерного комерційного інноваційного банку "УкрСиббанк", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-колект", про припинення правовідносин, які виникли на підставі кредитного договору та договору іпотеки; за зустрічним позовом ОСОБА_4 до Акціонерного комерційного інноваційного банку "УкрСиббанк", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-колект", про припинення правовідносин, які виникли на підставі договору поруки, - відмовити.
      Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      О.С. Золотніков О.Г. Яновська
      Кібенко О.Р.
    • Автор: ANTIRAID
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
      у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень частини другої статті 8, другого речення частини четвертої статті 16 Закону України „Про звернення громадян“ (справа про звернення осіб, визнаних судом недієздатними)
      м. Київ
      Справа    №    1-124/2018(4976/17)
      11 жовтня 2018 року № 8-р/2018
      Велика палата Конституційного Суду України у складі суддів:
      Шевчука Станіслава Володимировича - головуючого,
      Головатого Сергія Петровича,
      Городовенка Віктора Валентиновича,
      Гультая Михайла Мирославовича,
      Завгородньої Ірини Миколаївни,
      Запорожця Михайла Петровича,
      Касмініна Олександра Володимировича,
      Колісника Віктора Павловича,
      Кривенка Віктора Васильовича,
      Лемака Василя Васильовича,
      Литвинова Олександра Миколайовича,
      Мельника Миколи Івановича - доповідача,
      Мойсика Володимира Романовича,
      Первомайського Олега Олексійовича,
      Саса Сергія Володимировича,
      Сліденка Ігоря Дмитровича,
      Тупицького Олександра Миколайовича,
      Шаптали Наталі Костянтинівни,
      розглянула на пленарному засіданні справу за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень частини другої статті 8, другого речення частини четвертої статті 16 Закону України „Про звернення громадян“ від 2 жовтня 1996 року № 393/96-ВР зі змінами.
      Заслухавши суддю-доповідача Мельника М.І. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України
      установив:
      1.    До Конституційного Суду України звернувся Уповноважений Верховної Ради України з прав людини з клопотанням визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення Закону України „Про звернення громадян“, прийнятого Верховною Радою України 2 жовтня 1996 року за № 393/96-ВР, (Відомості Верховної Ради України, 1996 р., № 47, ст. 256) зі змінами (далі - Закон), а саме: частини другої статті 8, за якою звернення осіб, визнаних судом недієздатними, не розглядаються; другого речення частини четвертої статті 16, згідно з яким скарга в інтересах недієздатних осіб подається їх законними представниками.
      На думку суб’єкта права на конституційне подання, оспорювані положення Закону встановлюють обмеження для осіб, визнаних судом недієздатними, у реалізації передбаченого статтею 40 Конституції України права направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
      Уповноважений Верховної Ради України з прав людини вважає, що положення частини другої статті 8, другого речення частини четвертої статті 16 Закону ставлять недієздатних осіб у менш сприятливе становище порівняно з іншими громадянами України, оскільки позбавляють їх прав висловлювати свою думку щодо діяльності органів державної влади, просити про сприяння реалізації закріплених у Конституції та законах України прав та інтересів, повідомляти про порушення чинного законодавства, вносити клопотання про визнання за ними відповідного статусу, вимагати поновлення порушених прав та захисту законних інтересів.
      Уповноважений Верховної Ради України з прав людини стверджує, що положення частини другої статті 8, другого речення частини четвертої статті 16 Закону не відповідають частині першій статті 3, частинам першій та другій статті 24, статті 40 Конституції України.
      2.    Вирішуючи порушені в конституційному поданні питання, Конституційний Суд України виходить з такого.
      У Конституції України встановлено, що Україна є демократичною, соціальною, правовою державою (стаття 1); людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (стаття 3); усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (стаття 21); конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (частина друга статті 22).
      В Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частини перша та друга статті 8 Основного Закону України).
      Визначення у Конституції України людини як найвищої соціальної цінності в Україні покладає обов’язок як на державу, так і на її громадян виявляти необхідну повагу до кожної людини. Частиною першою статті 68 Основного Закону України передбачено, що кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
      Право на людську гідність, що є одним з основоположних прав людини, зумовлює можливість реалізації всіх інших прав і свобод людини і громадянина і не може бути ні обмежене, ні скасоване (абзац другий пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року № 11-рп/99). Утвердження цього права, у свою чергу, покладає на державу обов’язок забезпечити відповідні механізми (процедури) для участі особи в державному та суспільному житті, для реалізації нею належних їй від народження прав і свобод, а також їх захисту й відновлення у разі порушення.
      У Рішенні від 24 квітня 2018 року № З-р/2018 Конституційний Суд України зазначив, що право людини на повагу до її гідності, як і її право на життя, є невід’ємним, невідчужуваним, непорушним та підлягає безумовному захисту з боку держави; у статтях 27, 28 Конституції України інституціалізовано не лише негативний обов’язок держави утримуватися від діянь, які посягали б на права людини на життя та повагу до її гідності, а й позитивний обов’язок держави, який полягає, зокрема, в забезпеченні належної системи національного захисту конституційних прав людини шляхом розроблення відповідного нормативно-правового регулювання; впровадженні ефективної системи захисту життя, здоров’я та гідності людини; створенні умов для реалізації людиною її фундаментальних прав і свобод; гарантуванні порядку відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушень конституційних прав людини; забезпеченні невідворотності відповідальності за порушення конституційних прав людини (абзаци четвертий, п’ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини).
      3.    Згідно зі статтею 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
      Системний розгляд положень статті 40 Конституції України у взаємозв’язку з положеннями її статей 21, 23, частини другої її статті 24 дає підстави стверджувати, що визначене у названій статті право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів належить усім - кожній людині (будь-якому громадянину України, іноземцю, особі без громадянства) незалежно від ознак раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, у тому числі незалежно від стану здоров’я.
      У частині першій статті 64 Основного Закону України встановлено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Так, оскільки у Конституції України закріплено, що недієздатні громадяни не мають права голосу на виборах і референдумах (стаття 70), то до них застосовуються обмеження, передбачені у статтях 72, 76, 81, 103 Основного Закону України. Конституційний Суд України в Рішенні від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016 вказав, що визнання особи недієздатною не може позбавляти її інших конституційних прав і свобод чи обмежувати їх у спосіб, що нівелює їхню сутність (абзац перший підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).
      Конституційний Суд України також зазначає, що за положеннями Конституції України реалізація громадянами їх конституційного права брати участь в управлінні державними справами, що включає рівне право доступу до державної служби і служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38), може бути унеможливлена також станом здоров’я, у тому числі необов’язково таким, за якого особа визнається недієздатною. Так, в Основному Законі України передбачено дострокове припинення повноважень народного депутата України у разі визнання його судом недієздатним (пункт 3 частини другої статті 81), а Президента України - у разі неспроможності виконувати свої повноваження за станом здоров’я (пункт 2 частини другої статті 108); неспроможність виконувати свої повноваження за станом здоров’я є також підставою для звільнення з посади судді (пункт 1 частини шостої статті 126) та судді Конституційного Суду України (пункт 1 частини другої статті 149і).
      Отже, Основний Закон України допускає запровадження тимчасових обмежень для громадян у реалізації ними політичного за змістом права брати участь в управлінні державними справами. Підставами для таких обмежень у Конституції України передбачено як стан здоров’я громадянина, що унеможливлює виконання ним повноважень на певних посадах, навіть за умови дієздатності такого громадянина, так і визнання його судом недієздатним. Разом із тим ці конституційні обмеження не поширюються на особисті, соціальні, культурні та інші права і свободи людини.
      Конституційний Суд України звертає увагу на те, що стаття 40 Конституції України не передбачає можливості обмеження права кожної людини на звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.
      4.    Загальні засади реалізації конституційного права на звернення визначено, зокрема, Законом, який, як вказано в його преамбулі, забезпечує громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення.
      Згідно із Законом право на подання звернення мають як громадяни України, так і особи, які не є громадянами України і законно знаходяться на її території, якщо інше не передбачено міжнародними договорами (частина третя статті 1).
      Під зверненнями громадян у Законі розуміють викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги (частина перша статті 3).
      Пропозицією (зауваженням) вважається звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства (частина друга статті 3 Закону).
      Заявою (клопотанням) є звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності; клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо (частина третя статті 3 Закону).
      Скарга - звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян, посадових осіб (частина четверта статті З Закону).
      Згідно зі статтею 40 Конституції України та вимогами до звернення, встановленими статтею 5, частиною першою статті 7 Закону, розгляд адресатами (органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами) звернень у формі пропозицій, заяв та скарг не передбачає з’ясування ними даних про стан здоров’я особи, які не стосуються звернення, зокрема необхідності підтвердження її дієздатності.
      Особливості порядку звернення із заявою та скаргою та їх розгляду у відповідних сферах правовідносин визначаються законами України (стаття 12 Закону).
      Отже, закріплений статтею 40 Конституції України інститут права на звернення має комплексний характер. Його утворюють різні за природою і призначенням юридичні засоби (інструменти), метою яких є забезпечення реалізації кожною людиною своїх прав і свобод, а також їх відстоювання, захист та відновлення у разі порушення.
      5.    Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (частина перша статті 39 Цивільного кодексу України); порядок розгляду судом справ про визнання судом фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи визначено у главі 2 розділу IV „Окреме провадження“ (статті 295-300) Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
      Конституційний Суд України вже вказував на те, що недієздатні особи є особливою категорією людей (фізичних осіб), які внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу тимчасово або постійно не можуть самостійно на власний розсуд реалізовувати майнові та особисті немайнові права, виконувати обов’язки й нести юридичну відповідальність за свої діяння; недієздатним особам мають надаватися правові можливості для задоволення індивідуальних потреб, реалізації та захисту їх прав і свобод (абзац третій підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016).
      Отже, визнання фізичної особи судом недієздатною не означає автоматичного позбавлення її правоздатності - здатності мати права та обов’язки у відповідних сферах правовідносин, у тому числі передбаченого статтею 40 Конституції України права на звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.
      6.    За приписами частин першої і другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
      Конституційний Суд України визначив, що „гарантована частиною першою статті 24 Конституції України рівність громадян перед законом означає рівну для всіх обов’язковість конкретного закону з усіма відмінностями у правах або обов’язках, привілеях чи обмеженнях, які в цьому законі встановлені. Але всі відмінності у привілеях чи обмеженнях щодо різних категорій індивідів, встановлені законом, не можуть бути пов’язані з ознаками, передбаченими частиною другою статті 24 Конституції України. Зазначений принцип визначає загальне правило неприпустимості встановлення за соціальними або особистими ознаками привілеїв чи обмежень і не є абсолютним“ (абзац другий підпункту 3.3 пункту З мотивувальної частини Рішення від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007).
      Загальною декларацією прав людини 1948 року гарантується, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах; кожна людина повинна мати всі права і всі свободи незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища (статті 1, 2); всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом; усі люди мають право на рівний захист від будь-якої дискримінації, що порушує цю декларацію, і від будь-якого підбурювання до такої дискримінації (стаття 7).
      При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві (пункт 2 статті 29 Загальної декларації прав людини 1948 року). Аналогічні положення закріплені також у статті 4 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року.
      У Резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй „Принципи захисту осіб з психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги“ від 18 лютого 1992 року № 46/119 визначено, що до усіх осіб, які страждають психічними захворюваннями або вважаються такими, слід ставитися гуманно і з повагою до гідності, яка є властивою людській особистості (пункт 2 принципу 1); кожна людина з психічним захворюванням повинна мати право користуватися всіма громадянськими, політичними, економічними, соціальними та культурними правами, як це визнано у Загальній декларації прав людини 1948 року, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року та інших відповідних документах, наприклад Декларації про права інвалідів 1975 року і Зводі принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув’язненню будь-яким чином, 1988 року (пункт 5 принципу 1).
      Реалізація особою визначеного у статті 40 Конституції України права на звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб являє собою заснований на осмисленому волевиявленні її акт вступу у правовідносини (шляхом особистого звернення чи направлення письмового звернення за передбаченими законом правилами компетенції, із зазначенням у ньому прізвища, ім’я, по батькові, місця проживання, викладенням суті порушених питань, підписаного та складеного відповідно до вимог, закріплених у статті 5 Закону) із зазначеними суб’єктами публічної влади для досягнення певної мети. Щоб звернення за формою та змістом відповідало вказаним вимогам Закону, суб’єкт звернення при реалізації названого права має усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
      Звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов’язковому прийняттю та розгляду (частина перша статті 7 Закону).
      Стаття 8 Закону закріплює, що не підлягають розгляду: письмові звернення без зазначення місця проживання, не підписані авторами, а також такі, з яких неможливо встановити авторство (анонімні) (частина перша); повторні звернення одним і тим же органом від одного і того ж громадянина з одного і того ж питання, якщо перше вирішено по суті, а також ті звернення, терміни розгляду яких передбачені статтею 17 Закону; звернення осіб, визнаних судом недієздатними (частина друга).
      Конституційний Суд України вважає, що обмеження щодо реалізації конституційного права на звернення не можуть пов’язуватися лише із визнанням особи недієздатною. Такі обмеження мають встановлюватися виключно на підставі приписів Конституції України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими. У разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов’язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права (абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016). В іншому випадку такі обмеження є свавільними та несправедливими.
      Держава, виконуючи свій головний обов’язок - утвердження і забезпечення прав і свобод людини (частина друга статті 3 Конституції України) - повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, а й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією; з цією метою законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини; при цьому посилена увага має бути зосереджена на особливо вразливих категоріях осіб, до яких належать, зокрема, особи з психічними розладами (абзац перший пункту З мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016).
      Таким чином, законодавець має запровадити ефективні механізми реалізації та захисту прав, свобод та інтересів особи, визнаної судом недієздатною, у тому числі належного цій особі конституційного права на звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів.
      7.    Згідно зі статтею 55 Основного Закону України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (частина шоста), звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (частина третя).
      Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), яка є частиною національного законодавства України (частина перша статті 9 Конституції України), гарантовано кожному, чиї права та свободи, визнані в Конвенції, були порушені, мати право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
      Європейський суд з прав людини неодноразово визнавав порушення державами-відповідачами положень Конвенції через відсутність адекватних засобів правового захисту для людей з обмеженими можливостями (C.B. v. Romania, §§ 65-67; Parascineti v. Romania, §§ 34-38; і В. v. Romania (no. 2), § 97). У рішенні у справі „Stanev v. Bulgaria“ від 17 січня 2012 року Європейський суд з прав людини висловив думку, що будь-який захисний захід повинен, наскільки це можливо, відображати побажання осіб з психічними розладами, здатних виразити свою волю. Невзяття їхньої думки до уваги може призвести до ситуації зловживання і перешкоди здійсненню прав вразливих осіб. Тому будь-який захід, прийнятий без попереднього обговорення з відповідною особою, вимагає, як правило, ретельного вивчення (§ 153). У рішенні у справі „Наталія Михайленко проти України“ („Nataliya Mikhaylenko v. Ukraine“) від ЗО травня 2013 року Європейський суд з    прав людини визнав порушення права заявниці на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції, з огляду на те, що законодавство України на той час не передбачало права осіб, визнаних недієздатними, на безпосередній самостійний доступ до суду з метою поновлення своєї цивільної дієздатності (§ 39).
      Згідно з Конвенцією про права осіб з інвалідністю (2006 рік) до осіб з інвалідністю належать особи зі стійкими фізичними, психічними, інтелектуальними або сенсорними порушеннями, які при взаємодії з різними бар’єрами можуть заважати їхній повній та ефективній участі в житті суспільства нарівні з іншими (абзац другий статті 1); держави-учасниці забезпечують, щоб усі заходи, пов’язані з реалізацією правоздатності, передбачали належні та ефективні гарантії недопущення зловживань відповідно до міжнародного права з прав людини; такі гарантії повинні забезпечувати, щоб заходи, пов’язані з реалізацією правоздатності, орієнтувалися на повагу до прав, волі та переваг особи, були вільні від конфлікту інтересів і недоречного впливу, були співрозмірними обставинам цієї особи й пристосовані до них, застосовувалися протягом якомога меншого строку й регулярно перевірялися компетентним, незалежним та безстороннім органом чи судовою інстанцією; ці гарантії повинні бути пропорційними мірі, якою такі заходи зачіпають права та інтереси цієї особи (пункт 4 статті 12).
      У Резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй „Принципи захисту осіб з психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги“ від 18 лютого 1992 року № 46/119 зазначено, що всі особи, які страждають психічним захворюванням або вважаються такими, мають право на захист від економічної, сексуальної та інших форм експлуатації, зловживань фізичного чи іншого характеру і поводження, що принижує людську гідність (пункт 3 принципу 1); кожна людина, яка страждає психічним захворюванням, має право, наскільки це можливо, жити і працювати в суспільстві (принцип 3); кожний пацієнт і колишній пацієнт мають право оскарження    відповідно до процедур, визначених внутрішньодержавним законодавством (принцип 21).
      Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи від 23 лютого 1999 року № 11(99)4 про принципи, що стосуються юридичного захисту недієздатних повнолітніх осіб, рекомендує урядам держав-членів передбачити або удосконалити у своїх законодавствах положення, зокрема, про те, щоб належні заходи захисту або інші юридичні заходи, що використовуються для охорони особистих або майнових інтересів недієздатних повнолітніх осіб, були доступні в невідкладних випадках (пункт 2 принципу 2); національне законодавство має визначати, які юридично значимі дії зазначених осіб мають настільки особистий характер, що їх здійснення представником є неможливим (пункт 1 принципу 19).
      8.    Законодавством України передбачено певні механізми реалізації недієздатними особами своїх прав і свобод, а також їх захисту шляхом самостійного звернення до уповноважених органів та/або посадових осіб.
      Відповідно до Закону України „Про психіатричну допомогу“ від 22 лютого 2000 року № 1489-ІІІ особи, яким надається психіатрична допомога, під час перебування у закладі з надання психіатричної допомоги, закладі соціального захисту осіб, які страждають на психічні розлади, мають право на звернення з питань надання психіатричної допомоги безпосередньо до керівника або завідуючого відділенням закладу з надання психіатричної допомоги, закладу соціального захисту осіб, які страждають на психічні розлади, або навчального закладу для спеціального навчання з питань надання психіатричної допомоги, соціального захисту, соціальних послуг, виписки із закладу з надання психіатричної допомоги, закладу соціального захисту осіб, які страждають на психічні розлади, або навчального закладу для спеціального навчання та додержання прав, передбачених цим законом (абзац восьмий частини четвертої статті 25), а також на оскарження рішень, дій чи бездіяльності осіб, які порушують їх права, свободи та законні інтереси при наданні психіатричної допомоги, здійсненні соціального захисту, наданні соціальних послуг або проходженні спеціального навчання, за вибором таких громадян, до власника закладу з надання психіатричної допомоги, закладу соціального захисту осіб, які страждають на психічні розлади, спеціального навчального закладу або уповноваженого ними органу, або у порядку підлеглості до вищого органу чи посадової особи, або безпосередньо до суду (частина перша статті 32).
      Частиною четвертою статті 300 ЦПК України встановлено, що скасування рішення суду про визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, в разі її видужання або значного поліпшення її психічного стану здійснюється за рішенням суду на підставі відповідного висновку судово-психіатричної експертизи за заявою опікуна, членів сім’ї, органу опіки та піклування або самої особи, визнаної недієздатною.
      Необхідність забезпечення максимальної реалізації особами, визнаними судом недієздатними, конституційних прав і свобод обумовлює потребу існування законодавчих гарантій можливостей для особистого (самостійного) звернення таких осіб до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів на підставі статті 40 Конституції України. Законодавство не може виключати безпосереднього (самостійного) звернення особи, визнаної судом недієздатною, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який відповідно до статті 101 Основного Закону України зобов’язаний здійснювати парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод кожної людини і громадянина.
      На законодавчому рівні має існувати ефективна система правових норм, яка, з одного боку, забезпечуватиме реалізацію особами, визнаними судом недієздатними, права на звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, а з іншого - надаватиме можливість таким органам та особам не розглядати очевидно беззмістовні звернення.
      9.    Відповідно до частини другої статті 8 Закону не розглядаються звернення осіб, визнаних судом недієздатними, у тому числі й ті, які відповідають установленим Законом вимогам до таких звернень. Уповноважені посадові або службові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування звільняються від обов’язку щодо розгляду заяв, клопотань, скарг цієї категорії осіб.
      Вирішуючи порушені в конституційному поданні питання, Конституційний Суд України виходить з того, що при законодавчому регулюванні є недопустимим запровадження положень, відповідно до яких посадові або службові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування не розглядають будь-які звернення осіб лише з підстави їх визнання недієздатними згідно з рішенням суду.
      Ураховуючи те, що психічний стан особи, визнаної судом недієздатною, може динамічно змінюватися, її звернення може не розглядатися тільки тоді, коли за результатами вивчення адресатом його змісту буде виявлено нездатність заявника усвідомлено викладати суть порушених питань і дотримуватися інших вимог до звернень громадян, закріплених у статтях 5 і 6 Закону (зазначення у зверненні прізвища, ім’я, по батькові, місця проживання, його підписання із вказівкою дати, оформлення мовою, прийнятною для сторін, тощо). Тобто підставою для того, щоб органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи не розглядали відповідні звернення, може бути не визнання судом недієздатною фізичної особи, а недотримання такою особою передбачених Законом вимог до змісту та форми звернень, які стосуються усіх.
      Повне, без винятку, обмеження права на звернення, що встановлене частиною другою статті 8 Закону, позбавляє осіб, визнаних судом недієздатними, ефективного юридичного механізму, необхідного для реалізації ними конституційних прав і свобод, захисту та поновлення цих прав і свобод у разі порушення.
      Передбачене частиною другою статті 8 Закону повне позбавлення осіб, визнаних судом недієздатними, права на звернення не забезпечує розумного і пропорційного співвідношення між застосованим обмеженням цього конституційного права та переслідуваною метою недопущення перевантаження органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб зазначених органів у демократичній правовій державі, якою є Україна, оскільки ці особи втрачають можливість реалізувати вказане конституційне право, у тому числі звертатися з питань щодо порушення своїх прав і свобод, їх захисту та поновлення до уповноважених законом органів і осіб.
      Виходячи з наведеного положення частини другої статті 8 Закону, згідно з якими звернення осіб, визнаних судом недієздатними, не розглядаються, не відповідають приписам статей 3, 40, частин третьої та шостої статті 55 Конституції України.
      10.    У другому реченні частини четвертої статті 16 Закону встановлено, що скарга в інтересах недієздатних осіб подається їх законними представниками. Отже, особа, визнана судом недієздатною, може реалізувати своє право на звернення у формі скарги, гарантоване статтею 40 Основного Закону України, виключно за допомогою законного представника. Така особа позбавлена можливості самостійно реалізувати вказане конституційне право.
      Передбачений законодавством представницький спосіб захисту прав, свобод і законних інтересів особи, визнаної судом недієздатною, є додатковим засобом захисту її прав, свобод і законних інтересів. Однак за неналежного виконання законними представниками їх обов’язків або зловживання ними своїми правами захист та/або поновлення порушених прав, свобод і законних інтересів осіб, визнаних судом недієздатними, є неможливим у зв’язку з відсутністю в Законі положень, які дозволяли б подання іншим, крім законного представника, суб’єктом відповідної скарги в інтересах таких осіб, а також самою особою, визнаною судом недієздатною.
      Отже, встановлений другим реченням частини четвертої статті 16 Закону порядок подання скарги в інтересах недієздатних осіб, який виключає можливість подання такими особами скарги самостійно, не забезпечує реалізації недієздатними особами права на звернення, передбаченого статтею 40 Конституції України. Крім того, законодавче закріплення виключно представницького способу реалізації особами, визнаними судом недієздатними, права на звернення не усуває вказаного обмеження (фактично повної заборони) розгляду звернень таких осіб, оскільки реалізація та захист прав, свобод і законних інтересів людини, які забезпечуються шляхом звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів, не можуть завжди і повністю залежати від волі іншої людини.
      У зв’язку з цим положення другого речення частини четвертої статті 16 Закону суперечить статтям 3, 40 Конституції України, оскільки воно позбавляє недієздатних осіб можливості самостійно подати скаргу до уповноважених органів, їх посадових і службових осіб для захисту своїх прав, свобод і законних інтересів.
      Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 1512, 152, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 35, 65, 66, 74, 84, 88, 89, 91,  92, 94 Закону України „Про Конституційний Суд    України“
      Конституційний Суд України
      вирішив:
      1.    Визнати такими, що не відповідають Конституці України (є неконституційними), положення Закону України „Про звернення громадян“ від 2 жовтня 1996 року № 393/96-ВР зі змінами, а саме:
      -    частини другої статті 8, за яким не розглядаються „звернення осіб, визнаних судом недієздатними“;
      -    другого речення частини четвертої статті 16 стосовно звернення зі скаргою в інтересах недієздатних осіб лише їх законними представниками.
      2.    Положення частини другої статті 8, другого речення частини четвертої статті 16 Закону України „Про звернення громадян“ від 2 жовтня 1996 року № 393/96-ВР зі змінами, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
      3.    Верховній Раді України привести положення Закону України „Про звернення громадян“ від 2 жовтня 1996 року № 393/96-ВР зі змінами щодо реалізації особами, визнаними судом недієздатними, конституційного права на звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб у відповідність до Конституції України та цього Рішення. 
      4.    Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.
      Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у „Віснику Конституційного Суду України“ та інших офіційних друкованих виданнях України.
      КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ
      http://www.ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/8_r_2018.pdf
    • Автор: ANTIRAID
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
      у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень абзацу першого пункту 40 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення“ Бюджетного кодексу України
      м. Київ
      Справа №    1-123/2018(4892/17)
      11 жовтня 2018 року
      №7-р/2018
      Велика палата Конституційного Суду України у складі суддів:
      Шевчука Станіслава Володимировича - головуючого, Головатого Сергія Петровича,
      Городовенка Віктора Валентиновича,
      Гультая Михайла Мирославовича,
      Завгородньої Ірини Миколаївни,
      Запорожця Михайла Петровича,
      Касмініна Олександра Володимировича,
      Колісника Віктора Павловича,
      Кривенка Віктора Васильовича,
      Лемака Василя Васильовича,
      Литвинова Олександра Миколайовича - доповідача, Мельника Миколи Івановича,
      Мойсика Володимира Романовича,
      Первомайського Олега Олексійовича,
      Саса Сергія Володимировича,
      Сліденка Ігоря Дмитровича,
      Тупицького Олександра Миколайовича,
      Шаптали Наталі Костянтинівни, 
      розглянула на пленарному засіданні справу за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень абзацу першого пункту 40 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення“ Бюджетного кодексу України.
      Заслухавши суддю-доповідача Литвинова О.М. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України
      установив:
      1.    Уповноважений Верховної Ради України з прав людини звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають частині першій статті 8, частинам першій, другій статті 32 Конституції України (є неконституційними), окремі положення абзацу першого пункту 40 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення“ Бюджетного кодексу України, ухваленого Верховною Радою України 8 липня 2010 року за № 2456-УІ, (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., № 50-51, ст. 572) зі змінами (далі - Кодекс).
      Відповідно до абзацу першого пункту 40 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення“ Кодексу „під час здійснення повноважень з контролю за дотриманням бюджетного законодавства в частині моніторингу пенсій, допомог, пільг, субсидій, інших соціальних виплат Міністерство фінансів України має право на безоплатне отримання інформації, що містить банківську таємницю, персональні дані, та на доступ до автоматизованих інформаційних і довідкових систем, реєстрів та банків даних, держателем (адміністратором) яких є державні органи або органи місцевого самоврядування“. 
      Суб’єкт права на конституційне подання стверджує, що названі положення Кодексу щодо права Міністерства фінансів України (далі - Міністерство) отримувати інформацію, яка містить персональні дані, є такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).
      2.    Вирішуючи порушене у конституційному поданні питання, Конституційний Суд України виходить з такого.
      2.1.    Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша); права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (частина друга).
      Як зазначив Конституційний Суд України, держава, виконуючи свій головний обов’язок - утвердження і забезпечення прав і свобод людини - повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією; з цією метою законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини (абзац перший пункту З мотивувальної частини Рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016).
      Згідно з Основним Законом України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (частина друга статті 6); органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові 
      особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19). Таким чином, з наведених положень Конституції України вбачається, що межі здійснення повноважень, зокрема, органами виконавчої влади повинні визначатися законом.
      2.2.    Відповідно до статті 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України (частина перша); не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав    людини (частина друга).
      За юридичними    позиціями    Конституційного Суду    України, викладеними у його Рішенні від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012:
      -    „право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб“ (абзац четвертий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини);
      -    „перелік даних    про особу,    які визнаються як конфіденційна інформація, не є вичерпним“ (абзац шостий підпункту 3.2 пункту З мотивувальної частини);
      -    „інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка    ідентифікована або    може бути    конкретно ідентифікована,    а саме:
      національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї  особи з іншими особами, зокрема членами сім’ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов’язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім’ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини“ (абзац п’ятий підпункту 3.3 пункту З мотивувальної частини).
      Отже, аналіз положень частин першої, другої статті 32 Конституції України, юридичних позицій Конституційного Суду України дає підстави для висновку, що втручання у конституційне право особи на приватне і сімейне життя шляхом збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди допускається, якщо воно передбачене законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Таке втручання вважатиметься законним у разі наявності підстави в національному законі, а також за умови, що такий закон відповідатиме принципу верховенства права, закріпленому в частині першій статті 8 Конституції України.
      2.3.    В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України).
      Конституційний Суд України вважає, що принцип юридичної визначеності як один із елементів верховенства права не виключає визнання за органом публічної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними.
      Згідно з юридичною позицією Конституційного Суду України „цей механізм повинен забезпечувати, з одного боку, захист особи від свавільного втручання органів державної влади у її права і свободи, а з другого - наявність можливості у особи передбачати дії цих органів“ (абзац третій підпункту 2.4 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 8 червня 2016 року № З-рп/2016).
      У Доповіді „Верховенство права“, схваленій Європейською Комісією „За демократію через право“ на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25-26 березня 2011 року) (CDL-AD(2011)003rev) (далі - Доповідь), до елементів верховенства права віднесено, зокрема, юридичну визначеність та заборону свавілля (пункт 41).
      У пункті 45 Доповіді зазначено, що потреба у визначеності не означає, що органові, який ухвалює рішення, не повинні надаватись дискреційні повноваження (де це необхідно) за умови наявності процедур, що унеможливлюють зловживання ними; у цьому контексті закон, яким надаються дискреційні повноваження певному державному органові, повинен вказати чітко і зрозуміло на обсяг такої дискреції; не відповідатиме верховенству права, якщо надана законом виконавчій владі дискреція матиме характер необмеженої влади; отже, закон повинен вказати на обсяг будь-якої дискреції та на спосіб її здійснення із достатньою чіткістю, аби особа мала змогу відповідним чином захистити себе від свавільних дій влади.
      Щодо заборони свавілля у пункті 52 Доповіді вказано таке: хоча дискреційні повноваження є необхідними для здійснення всього діапазону владних функцій у сучасних складних суспільствах, ці повноваження не мають здійснюватись у свавільний спосіб; їх здійснення у такий спосіб уможливлює ухвалення суттєво несправедливих, необгрунтованих, нерозумних чи деспотичних рішень, що є несумісним із поняттям верховенства права.
      Отже, наведені юридичні позиції Конституційного Суду України, відповідні положення Доповіді дають підстави стверджувати, що конституційний принцип верховенства права вимагає законодавчого закріплення механізму запобігання свавільному втручанню органів публічної влади при здійсненні ними дискреційних повноважень у права і свободи особи.
      2.4.    Конституційний Суд України послідовно дотримується своїх попередніх позицій щодо врахування приписів чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, та практики тлумачення і застосування цих договорів міжнародними органами, юрисдикцію яких визнала Україна (абзац третій підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016, абзац перший підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 квітня 2018 року № З-р/2018).
      Ратифікувавши Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), Україна взяла на себе зобов’язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, передбачені Конвенцією (стаття 1 Конвенції).
      Оскільки частини перша, друга статті 32 Конституції України перебувають у взаємозв’язку зі статтею 8 Конвенції („Право на повагу до приватного і сімейного життя“), то Конституційний Суд України враховує практику тлумачення і застосування вказаної статті Конвенції Європейським судом з прав людини при розгляді цієї справи.
      Згідно з пунктом 1 статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
      У цьому контексті Європейський суд з прав людини зазначив, що збирання та зберігання інформації стосовно приватного життя особи, а також її розповсюдження охоплюються сферою застосування пункту 1 статті 8 
      Конвенції (пункт 117 рішення у справі „Заїченко проти України (№ 2)“ (Zaichenko v. Ukraine (no. 2) від 26 лютого 2015 року, заява № 45797/09). Також Європейський суд з прав людини наголосив, що зберігання органами державної влади інформації про приватне життя особи та її використання є втручанням у право на повагу до приватного життя, гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції (пункт 56 рішення у справі „Пантелеєнко проти України“ (Panteleyenko v. Ukraine) від 29 червня 2006 року, заява № 11901/02; пункт 70 рішення у справі „Суріков проти України“ (Surikov v. Ukraine) від 26 січня 2017 року, заява № 42788/06).
      Відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, тобто права на повагу до приватного і сімейного життя, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, захисту здоров’я чи моралі або захисту прав і свобод інших осіб.
      Європейський суд з прав людини зауважив, що формулювання „згідно із законом“ вимагає від оспорюваного заходу, за яким здійснюється втручання, підґрунтя в національному законодавстві і стосується також якості закону, тобто закон має бути доступний для зацікавленої особи, яка, окрім того, повинна мати можливість передбачати наслідки його дії щодо себе, і відповідати принципу верховенства права (пункт 85 рішення у справі „Шалімов проти України“ (Shalimov v. Ukraine) від 4 березня 2010 року, заява № 20808/02).
      За практикою Європейського суду з прав людини для того, щоб національне законодавство відповідало вимогам Конвенції, воно має гарантувати засіб юридичного захисту від свавільного втручання органів державної влади у права, гарантовані Конвенцією; у питаннях, які стосуються основоположних прав, надання дискреції органам виконавчої влади через необмежені повноваження було б несумісним з принципом верховенства права, одним з основних принципів демократичного суспільства, гарантованих Конвенцією; саме тому законодавство має достатньо чітко визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам влади, та порядок її здійснення (пункт 67 рішення у справі „Котій проти України“ (Kotiy v. Ukraine) від 5 березня 2015 року, заява № 28718/09; пункт 60 рішення у справі „Зосимов проти України“ (Zosymov v. Ukraine) від 7 липня 2016 року, заява № 4322/06).
      3.    Кодексом визначаються правові засади функціонування бюджетної системи України, її принципи, основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства (преамбула).
      Кодексом регулюються відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звітування про їх виконання та контролю за дотриманням бюджетного законодавства, і питання відповідальності за порушення бюджетного законодавства, а також визначаються правові засади утворення та погашення державного і місцевого боргу (стаття 1).
      Відповідно до частини першої статті 26 Кодексу контроль за дотриманням бюджетного законодавства спрямований на забезпечення ефективного і результативного управління бюджетними коштами та здійснюється на всіх стадіях бюджетного процесу його учасниками відповідно до Кодексу та іншого законодавства, а також забезпечує, зокрема, досягнення економії бюджетних коштів, їх цільового використання (пункт 3).
      Згідно з частиною першою статті 111 Кодексу Міністерство здійснює контроль за дотриманням бюджетного законодавства на кожній стадії бюджетного процесу як щодо державного бюджету, так і місцевих бюджетів, якщо інше не передбачено законодавством України; Міністерство в межах своїх повноважень забезпечує реалізацію єдиної державної політики у сфері контролю за дотриманням бюджетного законодавства, координує та спрямовує діяльність органів виконавчої влади, уповноважених на проведення контролю за дотриманням бюджетного законодавства, визначає основні організаційно-методичні засади та дає оцінку функціонуванню систем внутрішнього контролю і внутрішнього аудиту, якщо інше не передбачено законодавством.
      За змістом абзацу першого пункту 40 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення“ Кодексу, окремі положення якого оспорюються, під час здійснення повноважень з контролю за дотриманням бюджетного законодавства в частині моніторингу пенсій, допомог, пільг, субсидій, інших соціальних виплат Міністерство має право на безоплатне отримання інформації, що містить персональні дані, та на доступ до автоматизованих інформаційних і довідкових систем, реєстрів та банків даних, держателем (адміністратором) яких є державні органи або органи місцевого самоврядування. Для отримання та обробки таких персональних даних Міністерство не потребує отримання на це згоди фізичних осіб (абзац другий пункту 40 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення“ Кодексу).
      Із дослідження зазначених положень Кодексу випливає, що втручання у конституційне право особи на приватне життя шляхом отримання та обробки її персональних даних без згоди цієї особи здійснює Міністерство на підставі закону, а саме окремих положень абзацу першого пункту 40 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення“ Кодексу, з метою контролю за дотриманням бюджетного законодавства в частині моніторингу пенсій, допомог, пільг, субсидій, інших соціальних виплат.
      Конституційний Суд України вважає, що повноваження Міністерства на безоплатне отримання інформації, що містить персональні дані, є дискреційними, а тому вкрай необхідно, щоб оспорювані положення Кодексу, які є підставою для здійснення відповідних повноважень Міністерством, узгоджувалися з конституційним принципом верховенства права, зокрема такими його елементами, як юридична визначеність та заборона свавілля. 
      На думку Конституційного Суду України, Міністерство може бути наділене повноваженнями щодо отримання та обробки інформації, що містить персональні дані, лише для досягнення легітимної мети. Проте через відсутність будь-яких меж дискреції, встановленої законом, щодо подальших дій з інформацією, яка містить персональні дані, унеможливлюється навіть мінімальний захист суб’єкта персональних даних, не забезпечується передбачуваність застосування окремих положень абзацу першого пункту 40 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення“ Кодексу.
      Конституційний Суд України зазначає, що оспорюваними положеннями Кодексу не передбачено критеріїв визначення змісту та обсягу інформації, що містить персональні дані, категорій осіб як суб’єктів персональних даних, проміжків часу, яких мають стосуватися персональні дані, строків, порядку та умов їх зберігання, тобто чітко не встановлено меж повноважень Міністерства як центрального органу виконавчої влади при здійсненні ним повноважень з контролю за дотриманням бюджетного законодавства в частині моніторингу пенсій, допомог, пільг, субсидій, інших соціальних виплат, що унеможливлює настання відповідальності держави за можливі зловживання.
      Наведене дає Конституційному Суду України підстави стверджувати, що окремі положення абзацу першого пункту 40 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення“ Кодексу не відповідають критерію якості закону у розумінні частини другої статті 32 Конституції України, оскільки вони суперечать таким елементам принципу верховенства права, як юридична визначеність і заборона свавілля, що може призвести до порушення конституційного права кожного на приватне життя.
      Враховуючи те, що Конституційний Суд України встановив невідповідність оспорюваних положень Кодексу такому критерію, як якість закону, відпала необхідність здійснювати перевірку, чи втручання у конституційне право особи на приватне життя шляхом отримання та обробки Міністерством її персональних даних без згоди цієї особи переслідувало якусь легітимну мету та чи були пропорційними обрані законодавцем засоби досягненню такої мети.
      Отже, Конституційний Суд України констатує, що окремі положення абзацу першого пункту 40 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення“ Кодексу щодо права Міністерства отримувати інформацію, що містить персональні дані, суперечать частині першій статті 8, частині другій статті 32 Конституції України.
      Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 151 , 152, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 35, 65, 66, 74, 84, 88, 89, 91, 94 Закону України „Про Конституційний Суд України“ Конституційний Суд України
      вирішив:
      1.    Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окремі положення абзацу першого пункту 40 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення“ Бюджетного кодексу України щодо права Міністерства фінансів України отримувати інформацію, що містить персональні дані. 
      3.    Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.
      Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у „Віснику Конституційного Суду України“ та інших офіційних друкованих виданнях України.
      КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ
      http://www.ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/7-p_2018.pdf
      7-p_2018 щодо незаконності безоплатного доступу Мінфіна до персональних даних.pdf
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      26 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 2а-525/2012 (2603/2661/12)
      Провадження N 11-304зва18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      головуючого Князєва В.С.,
      судді-доповідача Золотнікова О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання - Мамонової І.В.,
      Учасники справи:
      представник відповідача (Міністерства внутрішніх справ України) - Отрода Т.Ю.,
      представник відповідача (Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна страхова компанія "Оранта") - Кучма О.Л.,
      розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_5 про перегляд постанови Деснянського районного суду м. Києва від 08 червня 2012 року (судді Грегуль О.В., Бабко В.В., Шевчук О.П.), ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2013 року (судді Хрімлі О.Г., Коротких А.Ю., Файдюк В.В.) та ухвали Вищого адміністративного суду України від 23 листопада 2016 року (судді Штульман І.В., Олексієнко М.М., Рецебуринський Ю.Й.) в адміністративній справі N 2а-525/2012 (2603/2661/12) за позовом ОСОБА_5 до Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України), Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (далі - ГУПФУ), Відкритого акціонерного товариства Національна акціонерна страхова компанія "Оранта" (далі - ВАТ НАСК "Оранта") про зобов'язання вчинити дії та
      ВСТАНОВИЛА:
      У червні 2007 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до МВС України, ГУПФУ, ВАТ НАСК "Оранта", у якому з урахуванням неодноразово уточнених позовних вимог просив:
      - визнати незаконними рішення (дії) МВС України про перерахунок пенсії в частині визначення розміру: посадового окладу, щомісячної доплати за вислугу 20 і більше років на посадах слідчих у розмірі 100 % суми пенсії та премії;
      - зобов'язати МВС України надати довідку до ГУПФУ про розмір його грошового забезпечення, врахувавши до грошового забезпечення, з якого нараховується пенсія: посадовий оклад у розмірі 185 грн. щомісячну доплату за вислугу 20 і більше років на посадах слідчих у розмірі 100 % суми пенсії, виходячи з 80 % грошового забезпечення, премію у розмірі місячного грошового забезпечення;
      - зобов'язати ГУПФУ здійснити перерахунок раніше призначеної йому пенсії з 1 січня 2005 року;
      - визнати недійсною довідку N 15/3-3, видану МВС України 27 січня 2004 року, про місячне грошове утримання;
      - зобов'язати ВАТ НАСК "Оранта" здійснити розрахунок грошового утримання на день виплати страхової суми, до якого врахувати: посадовий оклад у розмірі 185 грн. щомісячну надбавку за службу на посадах слідчих понад 15 років у розмірі 25 % до окладів грошового утримання, щомісячну доплату за службу на посадах слідчих понад 20 років у розмірі 100 % від суми пенсії з 80 %, щомісячну надбавку за особливі умови служби у розмірі 50 % окладів грошового утримання, надбавку за безперервну службу у розмірі 90 % грошового утримання, премію у розмірі 33,3 % грошового утримання, з якого перерахувати страхову суму;
      - зобов'язати МВС України здійснити виплату йому одноразової грошової допомоги, врахувавши до грошового забезпечення, з якого нараховується грошова допомога, посадовий оклад у розмірі 1250 грн.
      Деснянський районний суд міста Києва постановою від 08 червня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2013 року, відмовив ОСОБА_5 у задоволенні адміністративного позову.
      На обґрунтування постановлених судових рішень суди першої і другої інстанцій вказали про відсутність порушення прав позивача при нарахуванні та виплаті належних йому при звільненні грошових сум та пенсій.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 23 листопада 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнив частково. Суд касаційної інстанції скасував постанову Деснянського районного суду міста Києва від 08 червня 2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2013 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_5 до ВАТ НАСК "Оранта" про зобов'язання вчинити дії, а провадження у справі в цій частині закрив. В іншій частині постанову Деснянського районного суду міста Києва від 08 червня 2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2013 року Вищий адміністративний суд України залишив без змін.
      Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_5 до ВАТ НАСК "Оранта" про зобов'язання вчинити дії, Вищий адміністративний суд України керувався тим, що спір в цій частині підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Залишаючи без змін постанову Деснянського районного суду міста Києва від 08 червня 2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2013 року в іншій частині, Вищий адміністративний суд України погодився з висновками судів попередніх інстанцій про безпідставність позовних вимог ОСОБА_5 до МВС України та ГУПФУ, оскільки відповідно до наказу МВС України від 07 червня 2002 року N 218 о/с позивачу правомірно встановлено посадовий оклад у розмірі 180 грн. а усі інші види грошового забезпечення обчислені з урахуванням встановленого окладу та є такими, що відповідають чинному законодавству.
      21 березня 2018 року ОСОБА_5 подав до Великої Палати Верховного Суду заяву про перегляд постанови Деснянського районного суду м. Києва від 08 червня 2012 року, ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2013 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 23 листопада 2016 року з підстави, передбаченої пунктом 3 частини п'ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме у зв'язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом. Позивач просить скасувати постановлені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
      Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судових рішень, позивач зазначив, що 12 березня 2018 року Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) повідомив ОСОБА_5 про приєднання його заяви N 26724/17 до заяви N 56576/08 ОСОБА_6 проти України та постановлення на його користь остаточного рішення. На думку заявника, встановлення Судом порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) є підставою для перегляду судових рішень у справі N 2а-525/2012 (2603/2661/12).
      Представник ПАТ "НАСК "Оранта" у відзиві на заяву про перегляд судових рішень за виключними обставинами просить судові рішення залишити без змін.
      Позивач та представник ГУПФУ, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, до суду не з'явилися.
      Представники відповідачів - МВС України та ПАТ "НАСК "Оранта" у судовому засіданні просили відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_5
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в заяві ОСОБА_5 доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Відповідно до пункту 3 частини п'ятої статті 361 КАС України підставою для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом.
      Згідно з пунктом 6 частини першої статті 363 КАС України заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подано особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною.
      Законом від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, взявши на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції).
      Утілення таких гарантій відбувається шляхом застосування українськими судами при розгляді справ практики ЄСПЛ як джерела права, що передбачено положеннями статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV), а також закріплено у відповідних процесуальних законах, зокрема й у частинах першій та другій статті 6 КАС України.
      На підставі статті 46 Конвенції та статті 2 Закону N 3477-IV держава Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною.
      За статтею 41 Конвенції якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
      З визначення, наведеного у статті 1, а також зі змісту глави 3 Закону N 3477-IV вбачається, що рішення ЄСПЛ може бути виконане шляхом: виплати стягувачеві грошової компенсації (відшкодування), вжиття додаткових заходів індивідуального характеру та/або вжиття заходів загального характеру.
      Згідно зі статтею 10 Закону N 3477-IV додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції; б) інші заходи, передбачені у рішенні Суду.
      Цією ж нормою права передбачено, що відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
      Відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам від 19 січня 2000 року N R (2000) 2 "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо:
      - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      - коли рішення Суду спонукає до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      Міністерство юстиції України надало копію рішення ЄСПЛ у справі "Гриценко та інші проти України" разом з його автентичним перекладом українською мовою.
      З названого рішення ЄСПЛ у справі "Гриценко та інші проти України" та додатків до нього вбачається, що ОСОБА_5 подав до ЄСПЛ заяву N 26724/17, у якій скаржився, зокрема, на надмірну тривалість цивільного провадження та відсутність у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.
      22 лютого 2018 року ЄСПЛ ухвалив остаточне рішення у справі "Гриценко та інші проти України" (далі - Рішення), у якому констатував порушення Україною, в тому числі і щодо ОСОБА_5, пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції у зв'язку з надмірною тривалістю цивільного провадження.
      У мотивувальній частині Рішення ЄСПЛ зазначив, що розумність тривалості судового розгляду повинна оцінюватися у світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявників та відповідних органів влади, а також важливість предмета спору для заявників (рішення у справі "Фридлендер проти Франції" (Frydlender v. France), заява N 30979/96). У справі "Красношапка проти України" (N 23786/02 від 30 листопада 2006 року) Суд уже встановлював порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються в цій справі (пункти 7 та 8 Рішення).
      Крім того, ЄСПЛ указав, що розглянувши всі наявні матеріали, не вбачає жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку щодо прийнятності та суті цих скарг. З огляду на свою практику із цього питання ЄСПЛ констатував, що у цій справі тривалість проваджень була надмірною і не відповідала вимозі "розумного строку", а також, що заявники не мали ефективного засобу юридичного захисту щодо цих скарг (пункти 9 та 10 Рішення).
      Із цих підстав ЄСПЛ оголосив прийнятними скарги, у тому числі скаргу ОСОБА_5, щодо надмірної тривалості цивільних проваджень та відсутності в національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту. Постановив, що ці скарги свідчать про порушення пункту 1 статті 6 і статті 13 Конвенції та зобов'язав державу-відповідача сплатити заявникам суми, зазначені в додатку до Рішення (пункти 3 й 4 резолютивної частини Рішення).
      Як убачається з додатка до Рішення, ОСОБА_5 (заява N 26724/17) присуджено 900 євро як відшкодування моральної та матеріальної шкоди і судових та інших витрат.
      З огляду на прийняття ЄСПЛ Рішення ОСОБА_5 просить переглянути постанову Деснянського районного суду м. Києва від 08 червня 2012 року, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2013 року, ухвалу Вищого адміністративного суду України від 23 листопада 2016 рокуу справі N 2-а-525/12 з подальшим їх скасуванням та прийняттям нового рішення про задоволення його позову.
      Як зазначено вище, рішення суду може бути переглянуте в разі встановлення ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом.
      Водночас у розумінні статті 10 Закону N 3477-IV повторний розгляд справи є засобом для забезпечення відновлення попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції, як додаткового заходу індивідуального характеру, що вживається з метою виконання рішення ЄСПЛ.
      Системний аналіз цих правових норм дає підстави для висновку про те, що встановлення ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань може бути підставою для перегляду судових рішень лише у випадку, якщо такий перегляд забезпечить відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції.
      У випадку, що розглядається, ЄСПЛ констатував порушення національними судами вимог розумності строку розгляду справ та відсутності ефективного засобу юридичного захисту щодо скарг із цього приводу, у зв'язку із чим ОСОБА_5 було присуджено компенсацію на відшкодування моральної й матеріальної шкоди, судових та інших витрат в розмірі 900 євро.
      При цьому Рішення не містить указівок на порушення національними судами при розгляді справи ОСОБА_5 положень законодавства під час вирішення цієї справи по суті позовних вимог.
      Зазначені питання не були предметом дослідження ЄСПЛ при ухваленні Рішення, тому встановлені в ньому конвенційні порушення Україною щодо надмірної тривалості розгляду справи не ставлять під сумнів результат оскаржуваних судових рішень.
      Наслідки судових рішень, про перегляд яких ставиться питання в заяві ОСОБА_5, не пов'язані з установленим ЄСПЛ порушенням права на ефективний засіб юридичного захисту у зв'язку з недотриманням правила "розумного строку розгляду".
      Таким чином, ураховуючи встановлене в Рішенні порушення положень Конвенції, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для застосування додаткових заходів індивідуального характеру у вигляді відновлення провадження в адміністративній справі шляхом скасування судових рішень, оскільки можливість їх перегляду обумовлюється змістом констатованих ЄСПЛ порушень. Повторний же розгляд справи не відновить порушеного права заявника на розгляд справи протягом розумного строку, а також права на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі.
      У цій справі обов'язок держави виплатити ОСОБА_5 компенсацію в розмірі 900 євро є справедливою сатисфакцією за встановлені Рішенням порушення Конвенції.
      Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 368 КАС України за результатами перегляду рішення, ухвали за нововиявленими або виключними обставинами суд може відмовити в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами та залишити відповідне судове рішення в силі.
      Ураховуючи викладене та керуючись статтями 344, 356, 359, 361, 368, 369 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Відмовити в задоволенні заяви ОСОБА_5 про перегляд постанови Деснянського районного суду м. Києва від 08 червня 2012 року, ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2013 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 23 листопада 2016 року у справі N 2а-525/2012 (2603/2661/12) за виключними обставинами з підстави, визначеної пунктом 3 частини п'ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Повний текст постанови складено 06 липня 2018 року.
      Головуючий: Князєв В.С.
      Суддя-доповідач О.С. Золотніков
      Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко
      С.В. Бакуліна Л.І. Рогач
      В.В. Британчук І.В. Саприкіна
      Д.А. Гудима О.М. Ситнік
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич
      Н.П. Лященко О.Г. Яновська
      Повний текст постанови підписано 13 липня 2018 року.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 2а-26/08
      Провадження N 11-274зва17
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Прокопенка О.Б.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом з підстави, визначеної пунктом 3 частини п'ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року (у складі суддів Семененка Я.В., Стежко В.А., Баранник Н.П.) та ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року (у складі суддів Юрченко В.В., Амєліна С.Є., Кобилянського М.Г., Стародуба О.О., Тракало В.В.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до управління праці, соціального захисту та житлових субсидій Мелітопольської міської ради Запорізької області (далі - управління праці Міськради), третя особа - начальник управління праці Міськради Семак Олександр Геннадійович, про поновленні на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,
      УСТАНОВИЛА:
      У травні 2006 року ОСОБА_2 звернулась до суду з указаним позовом.
      Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що 1 березня 2003 року була прийнята на роботу спеціалістом І категорії - бухгалтером відділу бухгалтерського обліку та звітності управління праці Міськради. 1 липня 2004 року вона була переведена на посаду директора територіального центру по обслуговуванню одиноких, непрацездатних та малозабезпечених громадян цього управління Міськради. Відповідно до наказу начальника управління праці Міськради від 15 лютого 2006 року N 21 були проведені заходи щодо зміни організації виробництва і праці управління.
      Наказом начальника управління праці Міськради від 12 квітня 2006 року N 62-к на виконання наказу від 15 лютого 2006 року N 21 ОСОБА_2 було звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП).
      Вважаючи своє звільнення з роботи незаконним, ОСОБА_2 просить скасувати накази від 15 лютого 2006 року N 21 та від 12 квітня 2006 року N 62-к, поновити її на роботі на посаді директора територіального центру по обслуговуванню одиноких, непрацездатних та малозабезпечених громадян управління праці Міськради, стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу та відшкодувати моральну шкоду в розмірі 10 тис. грн.
      Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області постановою від 21 лютого 2008 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовив.
      Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 16 липня 2008 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково. Постанову Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 21 лютого 2008 року скасував, а провадження в адміністративній справі закрив.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 2 березня 2011 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без зміни.
      У березні 2018 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду заяву про перегляд постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року (як убачається зі змісту заяви) з підстави, передбаченої пунктом 3 частини п'ятої статті 361 КАС, а саме у зв'язку з установленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом.
      У заяві ОСОБА_2 порушує питання про скасування судових рішень та ухвалення нового рішення - про задоволення її позовних вимог.
      Підставою для перегляду зазначених судових рішень ОСОБА_2 вважає рішення Європейського суду з прав людини від 21 грудня 2017 року "ОСОБА_2 проти України", заява N 55339/07 (далі - Рішення, ЄСПЛ, Суд відповідно), яким установлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) щодо права заявниці на доступ до суду (пункт 3 резолютивної частини Рішення).
      ОСОБА_2 вважає, що Рішенням встановлено порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи за її позовом до управління праці Міськради про поновленні на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.
      У відзиві на заяву ОСОБА_2 відповідач просить у її задоволенні відмовити. Наводить доводи про те, що управління праці Міськради при звільненні ОСОБА_2 не порушило вимог КЗпП, тому вважає що підстав для задоволенні її позовних вимог немає.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року відкрито провадження за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року і призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши викладені у заяві доводи та доводи відзиву відповідача, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.
      Законом від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, узявши на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 розділу І).
      Пунктом 1 статті 6Конвенції визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
      У пункті 16 Рішення Суд нагадує, що відповідно до його практики пункт 1 статті 6 Конвенції втілює "право на суд", за яким право на доступ до суду (тобто право ініціювати провадження у національних судах) становить лише один з його аспектів. Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання в її права (зокрема, рішення від 4 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції" (Bellet v. France), пункт 36; від 28 лютого 2008 року у справі "Церква села Сосулівка проти України", заява N 37878/02, пункт 50).
      ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця мала можливість ініціювати провадження у національних судах, проте вони зрештою не розглянули по суті її позовні вимоги щодо поновлення на роботі, встановивши, що вони не мали юрисдикції стосовного цього питання, незважаючи на той факт, що процесуальні вимоги прийнятності були дотримані (пункт 18 Рішення).
      У пункті 23 цього РішенняСуд послався на згадану справу "Церква села Сосулівка проти України", в якій він установив, що аналогічна ситуація свідчила про відмову у правосудді, що порушило саму суть права заявника на доступ до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції.
      Тому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявницю було позбавлено її права на доступ до суду, відповідно було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції (пункт 24 Рішення).
      За змістом пункту 1 статті 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточні рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною.
      Порядок виконання рішення Суду, яке набуло статусу остаточного, встановлює, зокрема, Закон України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV).
      Частиною першою статті 1 Закону N 3477-ІVвизначено, що виконання рішення Суду включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.
      Згідно із частинами першою та другою статті 10 Закону N 3477-IVз метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні.
      Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом (частина третя згаданої статті).
      Як установлено у Рішенні та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_2 звернулася з адміністративним позовом до Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області, який 21 лютого 2008 року ухвалив постанову про відмову в задоволенні її позовних вимог. Заявниця подала апеляційну скаргу. Постановою від 16 липня 2008 року Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі, оскільки вона мала розглядатися в порядку цивільного судочинства, бо позивач ОСОБА_2 не була державним службовцем. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 2 березня 2011 року постанову суду апеляційної інстанції залишив без змін, а ухвалою від 14 квітня 2011 року заяву ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року залишив без задоволення.
      У пункті 20 Рішення ЄСПЛ дійшов висновку, що Вищий адміністративний суд Українивідмовився слідувати ухвалам Верховного Суду України, який визначив адміністративну юрисдикцію щодо справи заявниці. Оскільки Верховний Суд України є найвищим органом судової влади України, який здійснює офіційне тлумачення законодавства, заявниця мала законне сподівання, що ця ухвала не буде поставлена під сумнів.
      Як убачається із матеріалів справи, Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області рішенням від 24 жовтня 2006 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 7 грудня 2006 року, відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до управління праці Міськради про визнання наказу недійсним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.
      Ухвалою Верховного Суду України від 22 серпня 2007 року N 6-6012св07 вказані судові рішення скасовані, а справу передано до суду першої інстанції для розгляду в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до цієї ухвали Верховний Суд України дійшов висновку, що оскільки спір у справі стосується проходження державної служби, то він має розглядатися в порядку адміністративного судочинства (т. 1, а. с. 210, 211).
      Наведена обставина в розумінні підпункту "b" підпункту "іі" пункту II Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи державам-членам N R (2000)2 від 19 січня 2000 року "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" є передумовою для повторного розгляду справи як найбільш ефективного, якщо й не єдиного засобу для відновлення попереднього правового становища, яке сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum).
      Таким чином, констатовані Судом порушення конвенційних та національних вимог в аспекті цієї справи можна усунути шляхом скасування постанови суду апеляційної інстанції та ухвали суду касаційної інстанції з направленням справи до апеляційного суду для ухвалення судового рішення відповідно до вимог адміністративного процесуального законодавства.
      Керуючись статтями 243, 355, 356, 359, 368, 369КАС, Велика Палата Верховного Суду.
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву ОСОБА_2 про перегляд судових рішень задовольнити.
      2. Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року скасувати, а справу передати на новий апеляційний розгляд.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська