ANTIRAID

Постановление ВС-КГС об отказе Приватбанку во взыскании тела кредита и процентов в связи с пропуском исковой давности и отсутствием доказательств ее увеличения до 5 лет

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

6 голосов

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      6
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      6
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Постанова
Іменем України

19 вересня 2018 року

м. Київ

справа N 204/3294/14-ц

провадження N 61-17184св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В.А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С.О., Кузнєцова В.О., Погрібного С.О., Ступак О.В.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк",

відповідач - ОСОБА_1,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 серпня 2016 року у складі колегії суддів: Пищиди М.М., Деркач Н.М., Глущенко Н.Г.,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2014 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 10 березня 2007 року між Закритим акціонерним товариством Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ЗАТ КБ "ПриватБанк"), правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_1 було укладено договір N DNXRRX17010153, за яким відповідач отримав кредит у розмірі 3 021 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 0,12 % на рік на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення до 10 вересня 2007 року. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана ним заява разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) (далі - Умови) та Тарифами банку складає між ним та банком договір, що підтверджується підписом у заяві. У зв'язку з порушенням відповідачем зобов'язань за кредитним договором станом на 18 квітня 2014 року в нього утворилася заборгованість у розмірі 25 935 грн 44 коп., яка складається з: 6 029 грн - заборгованості за відсотками за користування кредитом; 18 195 грн 23 коп. - заборгованості за пенею; 500 грн - штрафу (фіксованої частини); 1 211 грн 21 коп. - штрафу (процентної складової). Враховуючи викладене, позивач просив стягнути з відповідача на свою користь вказану заборгованість та понесені судові витрати.

Заочним рішенням Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 08 липня 2014 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за договором від 10 березня 2007 року N DNXRRX17010153 у розмірі 25 935 грн 44 коп., з яких: 6 029 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом, 18 195 грн 23 коп. - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язання за договором, 500 грн - штраф (фіксована частина), 1 211 грн 21 коп. - штраф (процентна складова) та судовий збір у сумі 259 грн 35 коп., а всього - 26 194 грн 79 коп.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позов банку доведено й обґрунтовано належним чином, тому наявні правові підстави для стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором, яка утворилася внаслідок невиконання ним взятих на себе зобов'язань.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 серпня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 08 липня 2014 року скасовано. У задоволенні позовних вимог відмовлено.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позичальник належним чином не виконав узяті на себе зобов'язання за кредитним договором, внаслідок чого утворилася заборгованість. Поряд з цим, оскільки ОСОБА_1 повинен був повернути кредит до 10 вересня 2007 року, то позивач міг звернутися до суду з вимогами про захист своїх порушених прав до 12 вересня 2012 року (протягом погодженої сторонами у пункті 5.5 Умов п'ятирічної позовної давності). Проте банк пред'явив позов лише у травні 2014 року, тобто з пропуском позовної давності. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.

У вересні 2016 року ПАТ КБ "ПриватБанк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 серпня 2016 року, та залишити в силі заочне рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 08 липня 2014 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом не було досліджено та не враховано факт переривання позовної давності, оскільки 31 грудня 2009 року відповідач частково погасив заборгованість в сумі 3 100 грн. Таким чином, банк звернувся з позовом до суду в межах обумовленої сторонами п'ятирічної позовної давності. Оскільки ОСОБА_1 не звертався до суду першої інстанції із заявою про застосування позовної давності у справі (в тому числі не вказував про це у заяві про перегляд заочного рішення), то апеляційний суд не мав права застосувати приписи статей 256-258 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) без заяви відповідача, поданої до ухвалення рішення у суді першої інстанції. Також судом не встановлено жодної обставини, яка б виключала право банку нараховувати проценти після спливу строку повернення кредиту.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.

У вересні 2017 року ОСОБА_1 подав заперечення на касаційну скаргу, в якому зазначив про законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення і просив відмовити у задоволенні скарги, посилаючись на те, що у нього відсутня заборгованість перед банком. Надані позивачем Умови не містять його підпису, а тому застосуванню до спірних правовідносин підлягає загальна позовна давність у три роки. Останній платіж він здійснив у грудні 2009 року, а тому банк звернувся з позовом до суду поза межами позовної давності.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

17 квітня 2018 року справу N 204/3294/14-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 213 Цивільного процесуального кодексу Українивід 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 214 ЦПК України 2004 року).

Зазначеним вимогам судові рішення повністю не відповідають.

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.

Судами встановлено, що 10 березня 2007 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_1 було укладено договір шляхом підписання заяви позичальника N DNXRRX17010153, за яким відповідач отримав кредит у розмірі 3 021 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 0,12 % на рік на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення до 10 вересня 2007 року. Підписавши заяву позичальника, ОСОБА_1 підтвердив свою згоду на те, що ця заява разом із запропонованими банком Умовами і Тарифами складає між ним та банком договір.

Згідно з пунктом 5.5 Умов терміни позовної давності за вимогами про стягнення кредиту, процентів за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів встановлюється сторонами тривалістю 5 років.

Відповідач ОСОБА_1 неналежним чином виконував свої зобов'язання за кредитним договором, внаслідок чого у нього утворилася заборгованість, яка згідно з розрахунком банку станом на 18 квітня 2014 року склала 25 935 грн 44 коп., з яких: 6 029 грн - заборгованість за відсотками за користування кредитом; 18 195 грн 23 коп. - заборгованість за пенею; 500 грн - штраф (фіксована частина); 1 211 грн 21 коп. - штраф (процентна складова).

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просив застосувати позовну давність.

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі N 200/11343/14-ц, провадження N 14-59цс18, викладено правовий висновок про те, що якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.

Апеляційним судом встановлено, що відповідач не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді.

У заяві про перегляд заочного рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 08 липня 2014 року відповідач вказав, що банк звернувся до суду з позовом з пропуском позовної давності.

Ухвалою Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 17 березня 2015 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення цього суду від 08 липня 2014 року.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для вирішення заяви відповідача про застосування позовної давності.

Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, викладений у постанові від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12, провадження N 14-10цс18, про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені нормою частини другої статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом у цій справі, оскільки договором встановлений строк кредитування до 10 вересня 2007 року, а тому після його закінчення банк мав право просити стягнення заборгованості за кредитним договором, що виникла в межах строку кредитування.

Оскільки право позивача нараховувати проценти за кредитом припинилося зі спливом строку кредитування, то необґрунтованою є вимога про стягнення нарахованої на ці проценти неустойки.

Суди попередніх інстанцій не врахували наведених норм права та погодилися з правомірністю продовження нарахування процентів після спливу визначеного договором строку кредитування та неустойки ці проценти.

За змістом статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12, провадження N 14-10цс18, зроблено висновок про те, що позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки після спливу строку кредитування або пред'явлення вимоги про дострокове виконання основного зобов'язання в порядку частини другої статті 1050 ЦК України позивач не мав права нараховувати проценти за кредитом, то вимоги про стягнення таких процентів є необґрунтованими. Отже, відсутні правові підстави для застосування позовної давності.

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин.

Тобто позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки на момент спливу строку кредитування у позичальника існувала поточна заборгованість, банк мав право пред'явити вимоги про стягнення цієї заборгованості, проте в межах позовної давності.

Відмовляючи у позові у зв'язку із застосуванням позовної давності в частині позовних вимог про стягнення заборгованості після спливу строку кредитування, суд апеляційної інстанції насамперед повинен був встановити наявність факту порушення суб'єктивного цивільного права особи, яка звернулася за його захистом, проте таке право не підлягало б захисту, у зв'язку з припиненням права на позов у процесуальному розумінні.

Із системного аналізу наведених норм права Верховний Суд дійшов висновку, що банк не мав права нараховувати проценти та неустойку за кредитом, які стали предметом позову, а отже, відсутні підстави стверджувати про наявність факту порушення суб'єктивного цивільного права, тобто апеляційний суд помилково застосував позовну давність у частині вимог про стягнення нарахованих процентів після закінчення строку кредитування та неустойки на ці проценти.

Застосовуючи також позовну давність у частині вимог про стягнення заборгованості в межах строку кредитування, суд апеляційної інстанції виходив з того, що строк виконання зобов'язання позичальником настав 10 вересня 2007 року, а банк звернувся до суду з позовом 12 травня 2014 року, тобто з пропуском погодженої сторонами у пункті 5.5 Умов п'ятирічної позовної давності.

Такі висновки апеляційного суду є необґрунтованими.

ПАТ КБ "ПриватБанк" вказувало, що ОСОБА_1 частково погасив заборгованість 31 грудня 2009 року в сумі 3 100 грн. що підтверджується наданим банком розрахунком заборгованості та письмовими поясненнями відповідача до апеляційної скарги.

Згідно з частиною першою статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.

Отже, вчинення боржником дій з виконання зобов'язання є таким, що перервало перебіг позовної давності.

Враховуючи наведене, апеляційний суд неправильно виходив з того, що початок перебігу позовної давності слід обчислювати з 11 вересня 2007 року, оскільки її перебіг було перервано.

Крім цього, позовна давність у п'ять років, передбачена Умовами, не підлягає застосуванню, оскільки такі умови не містять підпису позичальника про ознайомлення з ними. Наведене повною мірою узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 11 березня 2015 року у справі N 6-16цс15 та від 04 листопада 2015 року у справі N 6-1926цс15. Тому до вимог банку підлягає застосуванню позовна давність у три роки, визначена у статті 257 ЦК України.

За таких обставин Верховний суд дійшов висновку про те, що оскільки останній платіж у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором відповідачем було здійснено 31 грудня 2009 року, то банк, звернувшись до суду з позовом 12 травня 2014 року, пропустив трирічну позовну давність в частині позовних вимог про стягнення заборгованості в межах строку кредитування.

Таким чином, зазначені в оскаржуваному рішенні апеляційного суду правові підстави для відмови в позові є помилковими, в зв'язку з чим це рішення необхідно скасувати і ухвалити нове рішення про відмову в позові з інших наведених вище правових підстав.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимогв частині стягнення нарахованих процентів за період з 11 вересня 2007 року (наступний день після закінчення строку кредитування) до 18 квітня 2014 року (день, станом на який банк просив стягнути заборгованість) та неустойки на ці проценти у зв'язку з їх безпідставністю, а в частині стягнення заборгованості в межах строку кредитування - у зв'язку з пропуском позовної давності.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" задовольнити частково.

Заочне рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 08 липня 2014 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 серпня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором від 10 березня 2007 року N DNXRRX17010153, нарахованої в межах строку кредитування до 10 вересня 2007 року, відмовити у зв'язку з пропуском позовної давності.

У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором від 10 березня 2007 року N DNXRRX17010153, нарахованої з 11 вересня 2007 року, відмовити у зв'язку з безпідставністю таких вимог.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В.А. Стрільчук Судді: С.О. Карпенко В.О. Кузнєцов С.О. Погрібний О.В. Ступак

  • Like 5

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Верховный суд со ссылкой на целый ряд правовых позиций Верховного суда Украины указал на отсутствие оснований для увеличения срока исковой давности до 5 лет в связи с отсутствием подписи заемщика на установленных банком правилах, а также пропуском исковой давности и безосновательностью начисления процентов после окончания срока действия договора.

  • Like 5

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 10.11.2018 в 21:36, ANTIRAID сказал:

Верховный суд со ссылкой на целый ряд правовых позиций Верховного суда Украины указал на отсутствие оснований для увеличения срока исковой давности до 5 лет в связи с отсутствием подписи заемщика на установленных банком правилах, а также пропуском исковой давности и безосновательностью начисления процентов после окончания срока действия договора.

...полезное постановление...

  • Like 3

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

На эту же тему + валюта + поручительство. И опять Луспеник !!!

Постанова                                                  

Іменем України

10 жовтня 2018 року

м. Київ

 

справа № 125/296/15-ц

 

провадження № 61-13626св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

 

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Білоконь О. В., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),

Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

представники позивача: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,

відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6,

представники ОСОБА_5: ОСОБА_7, ОСОБА_8,

представник ОСОБА_6 - ОСОБА_8,

 

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_6, подану представником - ОСОБА_8, на рішення Барського районного суду Вінницької області

від 26 червня 2015 року у складі судді Єрмічової В. В. та рішення Апеляційного суду Вінницької області від 16 листопада 2015 року у складі колегії суддів: Медяного В. М., Зайцева А. Ю., Стеблюк Л. П.,

 

ВСТАНОВИВ:

 

У лютому 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення суми заборгованості за кредитним договором.

 

Позовна заява мотивована тим, що 18 березня 2008 року між закритим акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк» (далі -

ЗАТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_5 укладено кредитний договір, за умовами якого банк зобов'язався надати ОСОБА_5 кредит у розмірі

21 532,34 доларів США на строк з 18 березня 2008 року по 18 березня 2014 року, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 2 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, винагорода за резервування ресурсів у розмірі 0,48 % річних від суми зарезервованих ресурсів, винагороди за проведення додаткового моніторингу, а останній зобов'язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановленому кредитним договором.

 

У забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між

ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_6 укладено договір поруки

від 18 березня 2008 року, відповідно до пункту 4 якого позичальник та поручителі відповідають перед кредитором як солідарні боржники.

 

Однак, у порушення умов кредитного договору, ОСОБА_5 свої зобов'язання за кредитним договором перед банком не виконав, так як не здійснював погашення заборгованості за кредитом у встановленому договором порядку та строки. У зв'язку із чим станом на 11 грудня 2014 року заборгованість ОСОБА_5 за кредитним договором склала 47 908,84 доларів США, з яких: 20 812,43 доларів США - заборгованість за кредитом; 1 757,54 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитом; 50,14 доларів США - комісія за користування кредитом; 22 992,26 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором; 15,85 доларів США - штраф (фіксована сума); 2 280,62 доларів США - штраф (процентна складова). Вимога, що була пред'явлена до поручителя щодо виконання забезпеченого зобов'язання, залишена без задоволення.

 

Ураховуючи викладене, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило суд стягнути солідарно з позичальника та поручителя вищевказану кредитну заборгованість.

 

Рішенням Барського районного суду Вінницької області від 26 червня 2015 року позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 18 березня 2008 року у розмірі 47 908,84 доларів США, що за курсом 15,77 відповідно до службового розпорядження Національного банку України від 11 грудня 2014 року становить 755 522 грн 40 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

 

Рішення районного суду мотивовано тим, що ОСОБА_5 належним чином не виконував умови кредитного договору, у зв'язку із чим утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню.

 

Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 16 листопада 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено частково. Рішення Барського районного суду Вінницької області від 26 червня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_5, ОСОБА_6 на користь

ПАТ КБ «ПриватБанк»: заборгованість за кредитом в сумі 2 954,64 доларів США, що за курсом 15,77 відповідно до службового розпорядження Національного банку України від 11 грудня 2014 року становить 46 594 грн 67 коп.; заборгованість за процентами в сумі 1 575,51 доларів США, що еквівалентно

24 845 грн 79 коп.; заборгованість по винагороді за резервування ресурсів в сумі 50,14 доларів США, що еквівалентно 790 грн 70 коп., а також пеню в сумі

72 231 грн 17 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.

 

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що, ухвалюючи рішення про повне задоволення позову ПАТ КБ «ПриватБанк», судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, а саме - те, що рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська

від 24 березня 2011 року у цивільній справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до товариства з обмеженою відповідальністю «УФА «Верус», ОСОБА_5 про стягнення кредитної заборгованості, стягнуто з останнього на користь

ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 18 березня 2008 року станом на 10 червня 2009 року у розмірі 144 478 грн 42 коп. На час ухвалення вказаного рішення стягнута сума була еквівалентна 18 985,34 доларів США з яких: 17 857,79 доларів США - заборгованість за кредитом; 182,03 доларів США - заборгованість за процентами; 9,93 доларів США - пеня; 935,34 доларів США - штрафи. При цьому, враховуючи те, що ОСОБА_5 надалі не виконує свої зобов'язання за кредитним договором,тому з відповідачів на користь

ПАТ КБ «ПриватБанк» підлягають стягненню за період з 10 червня 2009 року

по 11 грудня 2014 року: 2 954,64 доларів США - заборгованість за кредитом;

1 575,51 доларів США - заборгованість за процентами; 50,14 доларів США - заборгованість по винагороді за резервування ресурсів (пункт 8.1. кредитного договору); 22 982,33 доларів США - пеня. Крім того, суд апеляційної інстанції вказав, що нарахований банком розмір неустойки (пені) в сумі 22 982,33 доларів США, що за курсом 15,77 відповідно до службового розпорядження Національного банку України від 11 грудня 2014 року становить

362 431 грн 34 коп. може бути зменшений до 72 231 грн 17 коп., що становить

4 580,29 доларів США, оскільки він значно перевищує нарахований позивачем розмір збитків.

 

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_6 в особі представника - ОСОБА_8, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким закрити справу в частині стягнення кредитної заборгованості та відмовити у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк».

 

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, необґрунтованими й такими, що ухвалено з порушенням норм чинного законодавства. Посилався на те, що на підставі частини четвертої

статті 559 ЦК України, оскільки у справі передбачено погашення кредиту і відсотків черговими щомісячними платежами, тому за відсутності строку дії договору поруки банк повинен був протягом шести місяців з моменту виникнення першого прострочення (боргу) за щомісячними платежами пред'явити вимогу до поручителя - ОСОБА_6, а не пред'явлення такої вимоги протягом шести місяців з дати першого прострочення є підставою для припинення поруки. Вказував на те, що порука поручителя припинилась

10 грудня 2009 року - дата закінчення шести місяців з моменту пред'явлення позивачем до ОСОБА_5 позову в Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська про стягнення заборгованості за кредитним договором

від 18 березня 2008 року. Зазначав про те, що в рішенні Апеляційного суду Вінницької області від 16 листопада 2015 року встановлено, що є рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 березня 2011 року, яким вже було достроково стягнуто всю суму кредиту, відсотки, пеню та штраф за кредитним договором від 18 березня 2008 року між тими ж сторонами, з тих же самих підстав, з того ж предмета, тому суди повинні були закрити провадження у вказаній справі в частині стягнення кредиту на підставі пункту 5 частини першої статті 205 ЦПК України 2004 року. Крім того, посилався на те, що суд порушив статтю 59 ЦПК України 2004 року та Інструкцію про касові операції в банках України, затверджену Постановою правління Національного банку України

14 серпня 20013 року № 337. Також вказував на те, що ПАТ КБ «ПриватБанк» пред'явив 10 червня 2009 року вимогу до ОСОБА_5, в якій на підставі частини другої статті 1050 та частини другої статті 1054 ЦК України просив достроково виконати боргові зобов'язання за кредитним договором

від 18 березня 2008 року у повному обсязі, у тому числі щодо повернення всієї суми кредиту, які не були виконані відповідачем, тому право кредитора на стягнення всієї суми кредиту було порушене ОСОБА_5 з 10 червня

2009 року, у зв'язку із чим перебіг строку позовної давності розпочався з

10 червня 2009 року та закінчився 10 червня 2012 року.

 

Відзив на касаційну скаргу сторонами не подано.

 

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

 

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

 

У березні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

 

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

 

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

 

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

 

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

 

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

 

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

 

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

 

Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що 18 березня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_5 укладено кредитний договір, за умовами якого банк зобов'язався надати ОСОБА_5 кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу на строк з 18 березня 2008 року по 18 березня 2014 року включно, у вигляді непоновлюваної лінії у розмірі 21 532, 34 доларів США на наступні цілі:

у розмірі 20 тис. доларів США на покращення житлових умов та у розмірі

1 532,34 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та у порядку, передбаченому пунктами 2.1.3, 2.2.7 договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 2 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, винагорода за резервування ресурсів у розмірі 0,48 % річних від суми зарезервованих ресурсів, винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно пункту 8.2 договору.

 

Додатками № 1 та № 2 до кредитного договору від 18 березня 2008 року є загальна вартість кредиту та графік розрахунків, які є невід'ємною частиною кредитного договору, та у яких встановлено умови кредитування, періодичність та розміри платежів позичальника з повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитом.

 

Кредитний договір забезпечений договором поруки, укладеним 18 березня

2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_6, згідно пунктів 2, 4 якого поручитель відповідає перед кредитором за виконання зобов'язань за кредитним договором в тому ж розмірі, що і боржник, включаючи сплату кредиту, відсотків за користування кредитом, комісій, винагород, штрафів та інших платежів, відшкодування збитків. У випадку невиконання боржником зобов'язань за кредитним договором, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники.

 

Згідно ордера-розпорядження № 1 про видачу (погашення) строкового кредиту від 18 березня 2008 року відповідачу ОСОБА_5 видано кредитні кошти у розмірі 20 тис. доларів США.

 

Відповідно до пункту 8.4 кредитного договору від 18 березня 2008 року при порушенні позичальником зобов'язань із погашення кредиту, позичальник сплачує банку пеню у розмірі 0,15 % від суми простроченої заборгованості по кредиту за кожний день прострочки, але не менше 1 грн.

 

Згідно виписки по особовому рахунку НОМЕР_1 ОСОБА_5 останній раз здійснював погашення кредиту 25 червня 2014 року.

 

Відповідно до пунктів 5, 6 договору поруки від 18 березня 2008 року у випадку невиконання зобов'язання, передбаченого пунктом 1 цього договору, кредитор направляє на адресу поручителя письмову вимогу із зазначенням невиконаного зобов'язання. Поручитель зобов'язаний виконати зобов'язання, зазначені в письмовій вимозі кредитора на протязі п'яти календарних днів з моменту отримання вимоги, зазначеної у пункті 5 цього договору.

 

Також судом встановлено, що 08 вересня 2014 року на адресу поручителя ОСОБА_6 ПАТ КБ «ПриватБанк» направлено повідомлення про необхідність погашення заборгованості за кредитним договором від 18 березня 2008 року, яка залишена останнім без задоволення.

 

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 березня

2011 року у цивільній справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до товариства з обмеженою відповідальністю «УФА «Верус», ОСОБА_5 про стягнення суми заборгованості за кредитним договором стягнуто з останнього на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 18 березня 2008 року станом на 10 червня 2009 року у розмірі 144 478 грн 42 коп. На час ухвалення вказаного судового рішення стягнута сума була еквівалентна

18 985,34 доларам США, з яких: 17 857,79 доларів США - заборгованість за кредитом; 182,03 доларів США - заборгованість за процентами; 9,93 доларів США - пеня; 935,34 доларів США - штрафи.

 

15 червня 2011 року на підставі зазначеного рішення суду виданий виконавчий лист, який був пред'явлений банком до примусового виконання у відділ державної виконавчої служби Барського районного управління юстиції Вінницької області та 23 вересня 2011 року було відкрито виконавче провадження.

 

Станом на день розгляду справи вищевказане рішення суду не виконано.

 

Згідно із статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

 

Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

 

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином

(стаття 599 ЦК України).

 

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

 

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

 

За змістом статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

 

Згідно з частиною першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад»

ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

 

Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу.

 

Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

 

Припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.

 

Враховуючи викладене, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження 14-154цс18), наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник не виконав, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, а кредитор в цьому випадку має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів та пені.

 

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

 

Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

 

За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

 

Покладаючи на відповідачів обов'язок щодо сплати суми заборгованості за кредитним договором від 18 березня 2008 року, яка станом на 11 грудня

2014 року становить 47 908,84 доларів США, з якої: 20 812,43 доларів США - заборгованість за кредитом, 1 757,51 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитом, 50,14 доларів США - заборгованість за комісією за користування кредитом; 22 992,26 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором; 15,85 доларів США - штраф (фіксована сума); 2 280,62 доларів США - штраф (процентна складова), апеляційний суд не взяв до уваги те, що рішенням Жовтневого районного суду

м. Дніпропетровська від 24 березня 2011 року з ОСОБА_5 стягнуто кредитну заборгованість за вказаним договором.

 

Отже, у вказаній справі кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів та пені, однак таких вимог банк не заявляв, а тому суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення районного суду та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову ПАТ КБ «ПриватБанк», розглядаючи справу в межах заявлених позовних вимог згідно із

частиною першою статті 11 ЦПК України 2004 року, не вирішував питання щодо стягнення інфляції та трьох процентів річних.

 

Відповідно до вимог частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

 

Враховуючи те, що колегія суддів дійшла висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, Верховний Суд вважає за можливе вийти за межі вимог та доводів касаційної скарги.

 

За таких обставин, оскільки у позивача було відсутнє право повторно стягувати заборгованість за тілом кредиту, а також проценти та неустойку після закінчення строку дії кредитного договору, а при наявності судового рішення про стягнення цих сум, вимог про застосування наслідків, передбачених статтею 625 ЦК України, банк не заявляв, то у задоволенні позову слід відмовити за його безпідставністю.

 

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

 

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, рішення апеляційної інстанції не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості та підлягають скасуванню відповідно до вимог статті 412 ЦПК України з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

 

Згідно з вимогами статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

 

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

 

Відповідно до вимог статті 141 ЦПК України з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_6 слід стягнути 4 384 грн 80 коп. судового збору, сплаченого при поданні касаційної скарги.

 

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії Першої судової палати суддів Касаційного цивільного суду

 

 

ПОСТАНОВИВ:

 

Касаційну скаргу ОСОБА_6, подану представником - ОСОБА_8, задовольнити частково.

 

Рішення Апеляційного суду Вінницької області від 16 листопада 2015 року скасувати.

 

У задоволенні позову публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення суми заборгованості за кредитним договором відмовити.

 

Стягнути з публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_6 судовий збір у сумі 4 384 грн

80 коп.

 

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

 

 

Головуючий                                                                                               Д. Д. Луспеник

 

Судді:                                                                                                            О. В. Білоконь

 

Є.В. Синельников

 

С.Ф. Хопта

 

Ю.В. Черняк

http://reyestr.court.gov.ua/Review/77248799

  • Like 1
  • Thanks 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      03 жовтня 2018 року
      м. Київ
      справа N 288/383/15-ц
      провадження N 61-6009 св 18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В.С., Лесько А.О., Пророка В.В. (суддя-доповідач), Сімоненко В.М., Фаловської І.М.,
      учасники справи:
      позивач-Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна",відповідач-ОСОБА_6,
      розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Апеляційного суду Житомирської області в складі колегії суддів: Галацевич О.М., Матюшенка І.В., Борисюка Р.М., від 15 червня 2016 року.
      ВСТАНОВИВ:
      У березні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" (далі - ТОВ "Порше Лізинг Україна") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за договором та збитків.
      Позовна заява ТОВ "Порше Лізинг Україна" мотивована тим, що товариство 22 лютого 2012 року уклало з ОСОБА_6 договір про фінансовий лізинг N 00004259 за умовами якого позивач зобов'язався передати у розпорядження відповідача об'єкт лізингу - транспортний засіб типу VW Jetta, 2010 року виробництва, шасі N НОМЕР_3, двигун N НОМЕР_1, а відповідач зобов'язався прийняти об'єкт лізингу і сплатити суму коштів за договором шляхом здійснення платежів відповідно до договору та згідно із графіками покриття витрат, виплати лізингових платежів, що становить невід'ємну частину договору, на загальну суму, що становить еквівалент у гривні 23 100 дол. США, не враховуючи авансового платежу на суму, що становить еквівалент 4 620 дол. США. Цим договором також передбачені штрафні санкції за неналежне виконання умов договору.
      У зв'язку із систематичним порушенням умов договору з боку ОСОБА_6 починаючи з березня 2014 року, та несплатою лізингових платежів відповідно до плану, ТОВ "Порше Лізинг Україна" відмовилося від договору і заявило ОСОБА_6 вимогу про сплату заборгованості за договором, а також про повернення об'єкта лізингу. Такі вимоги товариства в добровільному порядку ОСОБА_6 не були виконані.
      14 листопада 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Хижняк А.М. було вчинено виконавчий напис нотаріуса N 1840 про повернення об'єкта лізингу та сплату заборгованості. 15 січня 2015 року старшим державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Попільнянського районного управління юстиції було винесено Постанову про відкриття виконавчого провадження.
      Об'єкт лізингу станом на дату написання позовної заяви так і не був повернений позивачеві, заборгованість також залишилася не сплаченою.
      На підставі наведеного ТОВ "Порше Лізинг Україна" просило суд стягнути з ОСОБА_6 на свою користь заборгованість за договором про фінансовий лізинг від 22 лютого 2012 року N 00004259 у розмірі 25 596 грн 62 к, збитки у розмірі 440 282 грн 77 к, штраф у розмірі З 273 грн 64 к, пеню у розмірі 1 577 грн 45 к, 3 % у розмірі 473 грн 73 к, інфляційні витрати у розмірі 5 507 грн 68 к, проценти за користування чужими грошовими коштами у розмірі 2 183 грн 35 к та судовий збір у розмірі 3 654 грн.
      ОСОБА_6 звернувся до суду із зустрічним позовом до ТОВ "Порше Лізинг Україна" про визнання договору недійсним та стягнення грошових коштів.
      Зустрічна позовна заява ОСОБА_6 мотивована тим, що вказаний вище договір фінансового лізингу не відповідає вимогам чинного законодавства, а саме Закону України (далі - ЗУ) "Про захист прав споживачів", ЗУ "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", Цивільному кодексу України (далі - ЦК України), договір має істотний дисбаланс прав і обов'язків його сторін, містить несправедливі та незаконні умови і це порушує права ОСОБА_6 як споживача відповідних фінансових послуг.
      На підставі наведеного, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_6 просив суд визнати недійсним договір фінансового лізингу N 00004259, укладений 22 лютого 2012 року між ним та ТОВ "Порше Лізинг Україна", стягнути з товариства на його користь сплачені ним за договором: авансовий платіж: адміністративний платіж; платіж по відшкодуванню частини вартості об'єкта лізингу; проценти та комісії, в загальній сумі 408 440 грн 16 к, стягнути з товариства на його користь моральну шкоду в сумі 15 000 грн.
      Ухвалою Попільнянського районного суду Житомирської області від 01 вересня 2015 року первісний та зустрічний позови об'єднано в одне провадження.
      Рішенням Попільнянського районного суду Житомирської області від 21 квітня 2016 року відмовлено в задоволенні первісних позовних вимог ТОВ "Порше Лізинг Україна", зустрічні позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено частково. Визнано недійсним договір про фінансовий лізинг N 00004259, укладений 22 лютого 2012 року між ТОВ "Порше Лізинг Україна" та ОСОБА_6 Стягнуто з ТОВ "Порше Лізинг Україна" на користь ОСОБА_6 кошти в сумі 408 440 грн 16 к В задоволенні решти зустрічних позовних вимог відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції в частині часткового задоволення зустрічного позову ОСОБА_6 мотивоване тим, що спірний договір та додаток до нього є недійсними в силу частини шостої статті 19, пункту 6 частини третьої статті 18 ЗУ "Про захист прав споживачів", частин четвертої, п'ятої та шостої статті 1056-1 ЦК України (в редакціях чинних на час виникнення між сторонами правовідносин за договором). Інші задоволені судом першої інстанції позовні вимоги ОСОБА_6 суд визнав похідними від недійсності спірного договору, доведеними і обґрунтованими.
      Рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні первісного позову ТОВ "Порше Лізинг Україна" мотивоване тим, що укладений між сторонами у справі договір є недійсним, а тому вимоги товариства про стягнення грошових коштів на виконання умов цього договору є безпідставними.
      Рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 15 червня 2016 року рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 21 квітня 2016 року скасовано і ухвалено у справі нове рішення про часткове задоволення вимог первісного позову ТОВ "Порше Лізинг Україна" та відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ТОВ "Порше Лізинг Україна" заборгованість за договором про фінансовий лізинг від 22 лютого 2012 року N 00004259 у розмірі 25 596 грн 62 к, збитки у розмірі 380 792 грн 92 к, штраф у розмірі 3 273 грн 64 к, пеню у розмірі 1 577 грн 45 к, 3 % річних у розмірі 473 грн 73 к, а всього стягнуто 411 714 грн 36 к В іншій частині первісного позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ТОВ "Порше Лізинг Україна" 11 505 грн 72 к судового збору.
      Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що висновок суду першої інстанції щодо обґрунтованості зустрічного позову про визнання оспорюваного договору недійсним є безпідставним, оскільки підстави зустрічного позову не доведені належними засобами доказування і є такими, що ґрунтуються на припущеннях. Тому апеляційний суд вважав за необхідне скасувати рішення районного суду в цій частині з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_6 Первісні позовні вимоги ТОВ "Порше Лізинг Україна" у задоволеній апеляційним судом їх частині колегія суддів апеляційного суду визнала доведеними і обґрунтованими.
      У касаційній скарзі, поданій у липні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_6 просить скасувати рішення Апеляційного суду Житомирської області від 15 червня 2016 року і залишити в силі рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 21 квітня 2016 року.
      Касаційна скарга ОСОБА_6 мотивована тим, що апеляційним судом безпідставно скасовано судове рішення районного суду, яке відповідає закону.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2016 року, крім іншого, відкрито касаційне провадження у справі, надано сторонам строк для подання заперечень на касаційну скаргу, зупинено виконання рішення Апеляційного суду Житомирської області від 15 червня 2016 року до закінчення касаційного провадження у справі.
      Правом на подання відзиву (заперечення) на касаційну скаргу сторони не скористалися.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      05 лютого 2018 року справу передано на розгляд Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду від 24 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
      У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 цієї частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.
      Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
      Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Касаційна скарга ОСОБА_6 підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
      З матеріалів справи відомо, що 22 лютого 2012 року ОСОБА_6 уклав з ТОВ "Порше Лізинг Україна" договір про фінансовий лізинг N 00004259, згідно умов якого отримав у користування автомобіль Volkswagen Jetta, 2010 року випуску, шасі НОМЕР_3, двигун N НОМЕР_1.
      У договорі вартість об'єкту лізингу визначено у сумі еквівалентній 23 100 дол. США; авансовий платіж визначено у сумі еквівалентній 4 620 дол. США, щомісячний лізинговий платіж у сумі еквівалентній 502,16 дол. США; адміністративний платіж у сумі еквівалентній 346,50 дол. США; строк лізингу - 60 місяців.
      У березні 2014 року ОСОБА_6 порушив свої зобов'язання, сплачуючи щомісячні лізингові платежі з простроченням строків їх виплати, а з травня 2014 року перестав їх виконувати. Загальна сума заборгованості по лізинговим платежам з травня по вересень 2014 року становить 25 596 грн 62 к
      01 жовтня 2014 року ТОВ "Порше Лізинг Україна" припинило спірний договір з ОСОБА_6, керуючись пунктами 12.7, 12.9, 12.13 договору.
      14 листопада 2014 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу вчинено виконавчий напис нотаріуса, яким зобов'язано ОСОБА_6 повернути ТОВ "Порше Лізинг Україна" автомобіль Volkswagen Jetta, 2010 року випуску, шасі НОМЕР_3, двигун N НОМЕР_1, державний номерний знак НОМЕР_2.
      Постановою державного виконавця відділу державної виконавчої служби Попільнянського районного управління юстиції від 15 січня 2015 року відкрито виконавче провадження за вищевказаним виконавчим написом нотаріуса.
      Автомобіль на час розгляду справи апеляційним судом перебуває у володінні ОСОБА_8, що не заперечував його представник.
      Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
      Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.
      Згідно зі статтею 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.
      Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
      Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України: від 16 грудня 2015 року (справа N 6-2766цс15), від 19 жовтня 2016 року (справа N 6-1551цс16), від 18 січня 2017 року (справа N 6-648цс16).
      Пленум Верховного Суду України у пункті 4 постанови від 06 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснив, що судам відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК України тощо).
      Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом.
      У пункті 7 цієї постанови Верховного Суду України роз'яснено, що у разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.
      Ці роз'яснення залишилися поза увагою судів попередніх інстанцій, які при вирішенні спору не звернули уваги на ту обставину, що сторони у справі не додержалися вимоги закону про обов'язкове нотаріальне посвідчення спірного у цій справі договору (а. с. 17 - 33, том 1), що свідчить про його нікчемність. В судовому порядку нікчемний договір недійсним не визнається, а тому вимоги зустрічного позову ОСОБА_6 про визнання договору недійсним задоволенню не підлягають.
      Також не підлягають задоволенню позовні вимоги за первісним позовом ТОВ "Порше Лізинг Україна", які обґрунтовані наявністю між сторонами у справі договірних зобов'язань на підставі нікчемного договору, оскільки нікчемний договір не породжує для його сторін прав і наслідків по виконанню такого договору.
      Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.
      У зв'язку з цим вимоги зустрічного позову ОСОБА_6 про застосування реституції та стягнення на його користь з ТОВ "Порше Лізинг Україна" грошових коштів, переданих на виконання нікчемного правочину, є обґрунтованими.
      Водночас, правовідносини, які виникли між сторонами у справі на підставі нікчемного договору фінансового лізингу від 22 лютого 2012 року мають певні особливості, а саме: з моменту виникнення між сторонами у справі спірних правовідносин ОСОБА_6 користувався предметом лізингу (вказаний вище транспортний засіб), який належить на праві власності ТОВ "Порше Лізинг Україна".
      Відповідно до статті 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у випадку неможливості такого повернення (зокрема, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі) необхідно відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
      Отже, у разі застосування реституції за нікчемним договором лізингу, лізингодавець зобов'язаний повернути лізингоодержувачу сплачені ним платежі на виконання умов договору. Лізингоодержувач, у свою чергу, зобов'язаний повернути лізингодавцю майно, а саме об'єкт лізингу, яким він користувався.
      Крім того, за змістом Глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна у набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності у деліктних зобов'язаннях. Натомість, для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
      Обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.
      Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно (частина перша статті 1212 ЦК України).
      Правовідносини за нікчемним договором фінансового лізингу на підставі якого відбулося фактичне користування позивачем транспортним засобом відповідача за своїм змістом є кондикційними.
      Оскільки договір є нікчемним з моменту його укладення, то фактичний користувач предмета лізингу, який без достатньої правової підстави за рахунок власника предмета лізингу зберіг у себе кошти, які мав заплатити за весь час користування предметом лізингу, зобов'язаний повернути ці кошти власнику на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.
      Велика Палата Верховного Суду дійшла таких правових висновків про застосування частини першої статті 1212 ЦК України до правовідносин щодо фактичного використання майна без достатньої підстави у постанові від 23 травня 2018 року (справа N 14-77цс18) і підстави для відступу від таких висновків відсутні.
      Отже, при застосуванні наслідків нікчемності договору фінансового лізингу, суд повинен повернути сторони договору в попереднє становище з урахуванням наведених вище роз'яснень.
      Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не наділений процесуальними повноваженнями на встановлення обставин справи чи оцінку зібраних при її розгляді доказів, а тому Верховний Суд не може перевірити належним чином законність висновків суду першої інстанції щодо суми стягнення з ТОВ "Порше Лізинг Україна" на користь ОСОБА_8 грошових коштів у порядку реституції за нікчемним правочином, з урахуванням вказаних вище роз'яснень щодо покладення на лізингоодержувача обов'язку по сплаті лізингодавцеві коштів за користування предметом лізингу.
      Водночас, рішення суду першої інстанції з цього приводу не містить обґрунтування, а тому наявні підстави вважати, що воно ґрунтується на припущеннях в частині вирішення спору за зустрічним позовом про стягнення грошових коштів у порядку реституції (статті 60, 213, 214 ЦПК України 2004 року).
      Частиною третьою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи
      Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).
      Оскільки суди попередніх інстанцій не застосували правильно до спірних правовідносин статті 216, 220, 628, 799 ЦК України, порушили норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, то ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню у повному обсязі з ухваленням нового рішення суду про відмову в задоволенні первісного позову ТОВ "Порше Лізинг Україна" і відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_8 про визнання недійсним договору через їх безпідставність, в іншій частині справу слід направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Керуючись статтями 400, 409, 411, 412, 416, 419, підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України,
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.
      Рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 21 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Житомирської області від 15 червня 2016 року скасувати.
      Відмовити в позові Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за договором лізингу та збитків у повному обсязі.
      Відмовити в зустрічному позові ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" про визнання договору недійсним.
      В іншій частині справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Судді: Висоцька В.С.
      Лесько А.О.
      Пророк В.В.
      Сімоненко В.М.
      Фаловська І.М.
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      12 вересня 2018 року
      м. Київ
      справа N 473/825/16-ц
      провадження N 61-3240св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Луспеника Д.Д.,
      суддів: Білоконь О.В., Синельникова Є.В. (суддя-доповідач), Хопти С.Ф., Черняк Ю.В.,
      учасники справи:
      позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (після зміни назви акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк"),
      відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,
      представник відповідача - ОСОБА_5,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області, у складі судді Лузан Л.В., від 05 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області у складі колегії суддів: Серебрякової Т.В., Самчишиної Н.В., Лисенка П.П., від 16 травня 2016 року,
      ВСТАНОВИВ:
      17 лютого 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк", банк) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      Позовна заява мотивована тим, що 25 лютого 2008 року між банком та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику грошові кошти у розмірі 5 000 доларів США зі сплатою 24 % річних строком до 25 лютого 2010 року. У той же день між банком та ОСОБА_4 був укладений договір поруки. Позичальник не виконував належним чином свої зобов'язання за кредитним договором, внаслідок чого рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 15 лютого 2010 року з відповідачів у солідарному порядку було стягнуто на користь позивача заборгованість за спірним кредитним договором у розмірі 11 968 грн. яка виникла станом на 15 лютого 2010 року.
      Посилаючись на зазначені обставини, а також на те, що зазначене вище судове рішення боржниками не виконано, позивач просив суд стягнути з відповідачів на його користь заборгованість за кредитним договором від 25 лютого 2008 року, яка станом на 28 січня 2016 року становить 3 676,64 доларів США (проценти і штрафи), що згідно офіційного курсу Національного банку України (далі - НБУ) становить 91 438,08 грн.
      Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 05 квітня 2016 року позов АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Стягнуто у солідарному порядку з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 25 лютого 2008 року, а саме: заборгованість за процентами за період з 17 лютого 2011 року по 28 січня 2016 року у розмірі 2 938,14 доларів США, що згідно офіційного курсу НБУ становить 73 071,54 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що ухвалення судового рішення про задоволення вимог кредитора, виконання якого не проведено, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін договору та не звільняє боржника від виконання передбаченого договором зобов'язання, отже позивач має право вимагати від відповідачів сплати процентів за користування кредитом, штрафних санкцій, нарахованих після ухвалення судового рішення та за час, який не увійшов у попередні розрахунки банку. Ураховуючи домовленість сторін про збільшення позовної давності до п'яти років, районний суд стягнув проценти за користування кредитними коштами у межах позовної давності за період з 17 лютого 2011 року по 28 січня 2016 року.
      Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 16 травня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що з відповідачів на користь банку підлягають стягненню прострочена заборгованість за процентами, суд першої інстанції правильно визначив розмір заборгованості та межі позовної давності.
      У касаційній скарзі, яка надійшла до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 13 червня 2016 року, представник ОСОБА_3 - ОСОБА_6 просить скасувати оскаржені судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Касаційна скарга мотивована тим, що перебіг позовної давності щодо повернення кредиту у цілому обчислюється із дня настання строку виконання основного зобов'язання, яким є строк виконання у повному обсязі. Пред'явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом є зміною строку виконання зобов'язання та зумовлює початок перебігу строку позовної давності. Банк звернувся до суду з позовом у лютому 2016 року, у той час як строк позовної давності сплинув 26 лютого 2015 року.
      Відзиву на касаційну скаргу не надходило.
      17 червня 2016 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження в указаній справі.
      Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 грудня 2016 року справу за позовом АТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором призначено до судового розгляду.
      Статтею 388 ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів"
      (далі - ЦПК України), що набув чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      Пунктом 4 Перехідних положень ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      19 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступного висновку.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Під час розгляду справи суди встановили, що 25 лютого 2008 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", і ОСОБА_3 був укладений кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 5 000 доларів США зі сплатою 24 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом строком до 25 лютого 2010 року.
      З метою забезпечення виконання умов кредитного договору у той же день між банком та ОСОБА_4 був укладений договір поруки.
      Відповідно до частини першої, другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
      До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
      Відповідно до статей 526, 530, 610 ЦК України, частини першої статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
      Статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
      Відповідно до частини першої 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
      Частиною другою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України.
      За змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.
      За умовами пункту 2.2.3 кредитного договору від 25 лютого 2008 року позичальник зобов'язався сплачувати кредит у порядку та строки відповідно до графіку погашення кредиту та процентів, який є невід'ємною частиною зазначеного договору.
      Суди встановили, що позичальник не виконував умови кредитного договору, внаслідок чого виникла заборгованість.
      Відповідно до пункту 2.3.1 кредитного договору від 25 лютого 2008 року при порушенні позичальником зобов'язань, передбачених умовами кредитного договору, банк на власний розсуд має право змінити умови договору та вимагати від позичальника дострокового повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом, виконання інших зобов'язань за договором у повному обсязі шляхом направлення повідомлення.
      Під час розгляду справи суди встановили, що рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 15 лютого 2010 року у справі N 2-193/10 з відповідачів у солідарному порядку стягнуто на користь
      АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 25 лютого 2008 року у розмірі 11 968,22 грн. яка складається з: заборгованості за кредитом - 2 036,16 грн. заборгованості за простроченим кредитом - 7 858,28 грн. заборгованості за простроченими процентами у розмірі 1 287,92 грн. штрафу та пені - 785,85 грн.
      Судове рішення мотивоване тим, що у разі несвоєчасного повернення коштів позичальник не звільняється від обов'язку виконання зобов'язання, при цьому кредитодавець має право вимагати від позичальника достроково повернення всієї суми кредиту у строк та у порядку, які встановлені договором.
      Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.
      Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12 (провадження N 14-10цс18) дійшла висновку, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
      У відповідності до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі N 310/11534/13-ц (провадження 14-154цс18), наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник не виконав, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, а кредитор в цьому випадку має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів та пені.
      У порушення вимог статей 212-214 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій), суди першої та апеляційної інстанцій зазначених вимог закону та обставин справи не врахували, не звернули увагу на те, що банк скористався правом дострокового повернення кредитних коштів та звернувся у листопаді 2009 року до суду з вимогою щодо стягнення з боржника та поручителя всієї суми заборгованості за кредитним договором, внаслідок чого змінив строк виконання основного зобов'язання, а зі спливом строку кредитування припинилося право позивача нараховувати проценти за кредитним договором, та за наявності судового рішення про стягнення суми кредиту і процентів дійшли неправильного висновку про часткове задоволення позову.
      Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
      Тобто, позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки після спливу строку кредитування у позивача було відсутнє право нараховувати проценти за кредитом, то до вимоги позивача про стягнення таких процентів за період з 17 лютого 2011 року по 28 січня 2016 року позовна давність не може бути застосована, оскільки такі вимоги є безпідставними.
      Частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення визначено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      Згідно з частиною другою та третьою статті 412 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення; неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягає застосуванню.
      При вирішенні справи судами першої та апеляційної інстанцій допущено неправильне тлумачення вказаних норм матеріального права, що призвело до помилкового висновку про те, що банк має право нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом.
      За таких обставин касаційний суд дійшов висновку, що судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню.
      Оскільки фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, повно і всебічно встановлені судами на підставі доказів, досліджених у судовому засіданні, касаційний суд дійшов висновку про можливість ухвалення нової постанови про відмову у задоволенні позову
      АТ КБ "ПриватБанк".
      Керуючись статтями 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 задовольнити частково.
      Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 05 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 16 травня 2016 року скасувати.
      У задоволенні позову акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором - відмовити.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий: Луспеник Д.Д.
      Судді: Білоконь О.В.
      Синельников Є.В.
      Хопта С.Ф.
      Черняк Ю.В.
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      12 вересня 2018 року
      м. Київ
      справа N 404/476/16-ц
      провадження N 61-17521св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Луспеника Д.Д. (суддя-доповідач),
      суддів: Білоконь О.В., Гулька Б.І., Синельникова Є.В., Черняк Ю.В.,
      учасники справи:
      позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк",
      представник позивача - Сокуренко Євген Сергійович,
      відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
      представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, яка діє через представника ОСОБА_4, на постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Авраменко Т.М., Суровицької Л.В., Черненко В.В.,
      ВСТАНОВИВ:
      У січні 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      Позовна заява мотивована тим, що 13 серпня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" і ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 27 000,00 дол. США зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 18,00 % річних на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення кредиту до 05 серпня 2013 року.
      13 серпня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" і ОСОБА_3 було укладено договір поруки, згідно з яким остання поручилася перед кредитором за належне виконання ОСОБА_2 зобов'язань за кредитним договором від 13 серпня 2008 року.
      У зв'язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору станом на 25 грудня 2015 року утворилась заборгованість у розмірі 53 260,35 дол. США, яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 15 732,75 дол. США, заборгованості за процентами за користування кредитом у розмірі 18 036,10 дол. США, пені у розмірі 19 491,50 дол. США. З урахування коштів, які були стягнуті рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 серпня 2011 року у розмірі 29 880,31 дол. США, остаточна сума заборгованості за кредитним договором становить 23 380,04 дол. США (53 260,35 дол. США - 29 880,31 дол. США). Крім того, за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання з повернення кредиту позичальнику були нараховані: штраф (фіксована складова) у розмірі 10,89 дол. США та штраф (процентна складова) у розмірі 1 169,00 дол. США.
      На підставі вказаного, ПАТ КБ "ПриватБанк" просило суд стягнути солідарно з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором від 13 серпня 2008 року у загальному розмірі 24 559,93 дол. США, що за курсом Національного банку України станом на 25 грудня 2015 року становить 563 896,00 грн.
      Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровоград від 10 листопада 2017 року в задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що правовідносини між сторонами припинилися, оскільки рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 серпня 2011 року було достроково стягнуто з відповідачів на користь позивача всю заборгованість за кредитним договором від 13 серпня 2008 року.
      Постановою Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 лютого 2018 року апеляційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково.
      Рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 10 листопада 2017 року скасовано і ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову ПАТ КБ "ПриватБанк".
      Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 13 серпня 2008 року, яка станом на 25 грудня 2015 року складається із: заборгованості за процентами у розмірі 10 830,50 дол. США, що за курсом Національного банку України становить 248 668,28 грн. та пеню у розмірі 150 000,00 грн.
      Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" судовий збір у розмірі 12 558,04 грн.
      Постанова апеляційного суду мотивована тим, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє кредитодавця права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та цивільним законодавством. При цьому суд відмовив у задоволенні вимог до поручителя, оскільки позивачем у лютому 2010 року згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України змінено строк виконання основного зобов'язання, а з цим позовом до суду банк звернувся у січні 2016 року, тобто з пропуском строку пред'явлення вимог до поручителя, встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України.
      У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення апеляційного суду скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Касаційна скарга мотивована тим, що відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України у разі прострочення повернення чергової частини позики, позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилися, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України. Скориставшись, цим правом, ПАТ КБ "ПриватБанк" у лютому 2010 року звернулося до суду із позовом про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором, таким чином, змінивши строк виконання основного зобов'язання, який був задоволений рішенням суду. Апеляційний суд на вказане уваги не звернув, та не врахував, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора надає кредитору право лише на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, і не надає права на нарахування і отримання процентів за кредитом.
      Відзив на касаційну скаргу учасниками справи не подано.
      Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      У частині третій статті 400 ЦПК України визначено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права
      Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга підлягає задоволенню.
      Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
      Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду не відповідає.
      Судом установлено, що 13 серпня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" і ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 27 000,00 дол. США зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 18,00 % річних на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення кредиту до 05 серпня 2013 року.
      13 серпня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" і ОСОБА_3 було укладено договір поруки, згідно з яким остання зобов'язалася перед кредитором за виконання боржником обов'язків за кредитним договором від 13 серпня 2008 року у тому ж розмірі, що й боржник, включаючи сплату кредиту, процентів, нарахованих за користування кредитом, винагород, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків.
      Також установлено, заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 серпня 2011 року позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково.
      Стягнуто з ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 13 серпня 2008 року у розмірі 237 981,92 грн.
      Стягнуто солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_3, товариства з обмеженою відповідальністю "Українське фінансове агентство "Верус" на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" 200,00 грн.
      Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 13 серпня 2008 року у розмірі 45 700,72 грн.
      Стягнуто солідарно з ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю "Українське фінансове агентство "Верус" на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" 200,00 грн.
      Стверджуючи, що рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 серпня 2011 року відповідачами не виконано, ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до суду із цим позовом, в якому просило солідарно стягнути з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором від 13 серпня 2008 року, яка виникла станом на 25 грудня 2015 року, та з урахування коштів, які були стягнуті рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 серпня 2011 року, становить 24 559,93 дол. США, з яких: проценти за користування кредитом за період з березня 2010 року до 05 серпня 2013 року у розмірі 12 987,80 дол. США, пеня, нарахована за період з березня 2010 року по 25 грудня 2015 року, у розмірі 11 572,13 дол. США.
      Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
      Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
      Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
      До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
      За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
      Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
      У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
      Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
      Таким чином, звернувшись у лютому 2010 року з позовом до суду про стягнення всієї заборгованості за кредитним договором від 13 серпня 2008 року ПАТ КБ "ПриватБанк" використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені за порушення умов договору, шляхом стягнення цих коштів у судовому порядку.
      Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом.
      Частиною першою статті 1050 ЦК України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
      За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      У постанові від 04 липня 2018 року у справі N 14-154цс18 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не у повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні, а отже, строк дії договору змінився.
      У такому разі положення абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України, за яким проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики, не підлягають застосуванню, оскільки між сторонами немає домовленості про порядок повернення позики поза межами строку дії договору, що залишилося поза увагою апеляційного суду.
      Також апеляційний суд при ухваленні оскаржуваної постанови не врахував положення статей 549, 550, 551 ЦК України, згідно з якими пенею є грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов'язання і яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Проценти на неустойку не нараховуються та, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Тобто неустойка нараховується в разі порушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України) з першого дня прострочення та до тих пір, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання.Тобто пеня може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано в законі чи договорі. Разом з тим відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Таким чином, стягнути неустойку (зокрема, пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише в межах спеціальної позовної давності, яка згідно із частиною першою статті 260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, установленими статтями 253-255 цього Кодексу, від дня порушення грошового зобов'язання.
      Таким чином, після звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінюється порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору у повному обсязі. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК, а не у вигляді стягнення процентів та неустойки. Проте такі вимоги не заявлялися.
      Вказане свідчить, що апеляційним судом безпідставно скасовано рішення місцевого суду про відмову в задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк", яке відповідає закону.
      Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено помилку в застосуванні норм матеріального права, рішення апеляційного суду згідно зі статтею 413 ЦПК України підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі.
      Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
      Таким чином, з ПАТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню судові витрати, пов'язані з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 5 000,00 грн.
      Керуючись статтями 400, 402, 409, 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_2, яка діє через представника ОСОБА_4, задовольнити.
      Постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 лютого 2018 року скасувати.
      Рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 10 листопада 2017 року залишити в силі.
      Стягнути з публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на користь ОСОБА_2 судові витрати, пов'язані з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 5 000,00 грн.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий Судді: Д.Д. Луспеник О.В. Білоконь Б.І. Гулько Є.В. Синельников Ю.В. Черняк
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      21 серпня 2018 року
      м. Київ
      справа N 206/4903/15-ц
      провадження N 61-2528 св 18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В.С., Мартєва С.Ю., Пророка В.В. (суддя-доповідач), Фаловської І.М., Штелик С.П.,
      учасники справи:
      позивач-Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Приватні інвестиції",відповідач-ОСОБА_6,третя особа-Публічне акціонерне товариство "Кредобанк",
      розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська у складі судді Зайченко С.В. від 14 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області у складі суддів: Рудь В.В., Ткаченко І.Ю., Повєткіна В.В., від 24 травня 2016 року.
      ВСТАНОВИВ:
      У грудні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Приватні інвестиції" (далі - ТОВ "ФК "Приватні інвестиції") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_6, третя особа - Публічне акціонерне товариство "Кредобанк" (далі - ПАТ "Кредобанк"), про стягнення кредитної заборгованості.
      Позовна заява ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" мотивована тим, що 03 листопада 2005 року між Акціонерним товариством "Кредит Банк", правонаступником якого є ПАТ "Кредобанк", та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у сумі 28 900 дол. США на строк до 02 листопада 2020 року, а позичальник зобов'язався повернути кредит в повному обсязі та в термін, передбачений договором і додатками до нього. Зобов'язання з повернення кредиту, сплати відсотків за користування кредитом та сплаті комісії за управління кредитом ОСОБА_6 не виконав. 29 листопада 2011 року ПАТ "Кредобанк" і ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" уклали договір факторингу шляхом купівлі-продажу права вимоги за кредитним договором від 03 листопада 2005 року з усіма змінами та доповненнями, що були укладені між ПАТ "Кредобанк" та ОСОБА_6 Відповідно до договору факторингу ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" набуло права вимоги кредитора до ОСОБА_6 14 грудня 2011 року сторони підписали акт приймання-передачі портфеля заборгованостей і договір набув чинності. 20 жовтня 2014 року ОСОБА_6 було направлено лист-вимогу б/н, в якому була вказана сума простроченої заборгованості за кредитним договором, вимога про сплату боргу, але цей лист повернуто з відміткою "за закінченням терміну зберігання". Умови кредитного договору позичальник належним чином не виконував, порушено строки погашення заборгованості за кредитом і строки виплати процентів за користування кредитом, у зв'язку з чим станом на 25 вересня 2014 року заборгованість становила 32 787,64 дол. США та 500 грн. що еквівалентно 285 640 грн 79 коп.
      На підставі наведеного ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" просило суд стягнути із ОСОБА_6 на свою користь заборгованість за кредитним договором у сумі 32 787,64 дол. США та 500 грн. що становить 285 640 грн 79 коп., з яких 23 265,29 дол. США - заборгованість за кредитом; 4 778,81 дол. США - заборгованість за відсотками; 4 743,83 дол. США - сума штрафних санкцій; 500 грн - заборгованість за комісією, та стягнути сплачений судовий збір в сумі 2 856 грн 41 коп.
      Справу суди слухали неодноразово.
      Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 14 квітня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_6 на користь ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" заборгованість за кредитним договором від 03 листопада 2005 року в сумі 5 899 дол. США, що становить 52 638 грн 61 коп., з яких заборгованість за відсотками - 4 778,81 дол. США, що за курсом договору факторингу від 29 листопада 2011 року (1 дол. США = 7 грн 977 коп.) становить 38 120 грн 57 коп.; пеня за простроченими відсотками - 1 121,12 дол. США, що за курсом НБУ на 25 вересня 2014 року (1 дол. США = 12 грн 950572 коп.) становить 14 518 грн 04 коп. В іншій частині позову відмовлено. Стягнуто із ОСОБА_6 на користь ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" судовий збір у розмірі 526 грн 39 коп.
      Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що строк виконання основного зобов'язання за кредитним договором було змінено на 28 серпня 2009 року, і тому саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав. ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" звернулося до суду з цим позовом 10 грудня 2014 року, тобто поза межами основного і спеціального строку позовної давності. Наведені позивачем причини пропуску відповідного строку суд визнав безпідставними та відмовив у його поновленні. Оскільки строк позовної давності позивач пропустив, а відповідач заявив клопотання про застосування наслідків спливу строку позовної давності за вимогами цього позову, то районний суд вважав за необхідне відмовити в позові з підстав, передбачених частиною четвертою статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      Разом з тим, пославшись на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року, справа N 6-249цс15, суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги в частині стягнення процентів за користування кредитом та пені в межах строку позовної давності, а саме: (з грудня 2011 року) прострочених процентів у розмірі 4 778,81 дол. США, (еквівалент 38 120 грн 57 коп.); (з грудня 2013 року) пені за простроченими процентами в розмірі 1 121,12 дол. США (еквівалент 14 518 грн 04 коп.).
      Також суд дійшов висновків про безпідставність доводів відповідача, що позивач не має права вимоги до позичальника за кредитним договором, оскільки було встановлено, що позивач належним чином повідомив боржника про заміну сторони в зобов'язанні шляхом надіслання йому письмового повідомлення-вимоги N 111, в якому зазначено про відступлення права грошової вимоги факторові (позивачу) за кредитним договором від 03 листопада 2005 року, з усіма змінами та доповненнями, що були укладені між Відкритим акціонерним товариством "Кредобанк" та ОСОБА_6, і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж. Водночас відповідач ніяких дій, спрямованих на отримання відомостей, що відступлення права вимоги мало місце, не вчиняв. Починаючи з початку 2009 року і до тепер відповідач не виконав обов'язку щодо сплати кредиту ні первісному кредиторові, ні позивачу в справі.
      Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2016 року рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 14 квітня 2016 року залишено без змін в частині задоволених позовних вимог про стягнення процентів за користування кредитом та пені.
      З ухвали апеляційного суду відомо, що в іншій частині рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржувалося і по суті не переглядалося в апеляційному порядку.
      Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильних по суті та законних висновків про доведеність і обґрунтованість позову в задоволеній судом першої інстанції його частині.
      У касаційній скарзі, поданій у червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_6 просить скасувати рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 14 квітня 2016 року в частині стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за кредитним договором від 03 листопада 2005 року в сумі 5 899 дол. США, що становить 52 638 грн 61 коп., з яких заборгованість за відсотками - 4 778,81 дол. США, що за курсом договору факторингу від 29 листопада 2011 року (1 дол. США = 7 грн 977 коп.) становить 38 120 грн 57 коп.; пеня за простроченими відсотками - 1 121,12 дол. США, що за курсом НБУ на 25 вересня 2014 року (1 дол. США = 12 грн 950572 коп.) становить 14 518 грн 04 коп. В іншій частині рішення районного суду залишити без змін. А також скасувати ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2016 року та ухвалити нове рішення про відмову в позові у повному обсязі, стягнути з позивача на користь відповідача судові витрати у розмірі 6 569 грн 74 коп., у тому числі за подання апеляційної скарги - 3 142 грн 05 коп.; за подання касаційної скарги - 3 427 грн 69 коп.
      Касаційна скарга ОСОБА_6 мотивована тим, що: суди першої та апеляційної інстанцій помилково зробили висновки про належне повідомлення відповідача про заміну первісного кредитора у зобов'язанні позивачем у справі, оскільки такі висновки ґрунтуються на припущеннях, і тому відповідач не зобов'язаний виконувати вимоги нового кредитора у зобов'язанні щодо сплати боргу на підставі статті 517 ЦК України; позивач не надав детального розрахунку заборгованості за основним платежем по кредиту, і це унеможливлює перевірку розрахунку розміру прострочених процентів та пені; у судових рішеннях не зазначено залишку суми кредиту і тому не зрозуміло, з якої суми суди розраховували стягнуті проценти і пеню; матеріали справи не містять допустимих доказів на підтвердження того, що кредитні кошти позичальник не сплачував, і тому висновки судів про наявність непогашеного кредитного боргу ґрунтуються на припущеннях, що ПАТ "Кредобанк" у 2009 році звертався до суду з позовом до відповідача про стягнення кредитної заборгованості, і суд залишив цей позов без розгляду з підстав, передбачених статтею 207 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) 2004 року; суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки порушенню умов договору факторингу про необхідність повідомлення іпотекодавця про передання прав вимоги; останній платіж по кредиту відповідач здійснив на початку 2009 року, і позов 10 грудня 2014 року подано з пропуском строку позовної давності.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня 2016 року крім іншого відкрито касаційне провадження у справі, надано сторонам строк для подання заперечень на касаційну скаргу.
      Правом на подання відзиву (заперечень) на касаційну скаргу учасники справи не скористалися.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 липня 2017 року справу призначено до судового розгляду.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Відповідно до вимог статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      18 січня 2018 року справу передано на розгляд Верховного Суду.
      У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 вказаної частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
      Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
      Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Касаційна скарга ОСОБА_6 підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
      Зі змісту касаційної скарги і її вимог випливає, що ОСОБА_6 не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про необхідність задоволення позовних вимог в частині стягнення з нього на користь позивача заборгованості за процентами за користування кредитом і пені за прострочені проценти в межах терміну дії загального і спеціального строку позовної давності, розподілу судових витрат у справі. В іншій частині ухвалені у справі судові рішення не оспорюються, а тому не є предметом касаційного розгляду.
      Висновки судів попередніх інстанцій щодо стягнення процентів та пені обґрунтовані необхідністю дотримання при розгляді цієї справи правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 02 грудня 2015 року, справа N 6-249цс15.
      Аналізуючи правильність відповідних посилань судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд керується таким.
      Суди першої та апеляційної інстанцій при розгляді цієї справи встановили, що строк виконання основного зобов'язання було змінено - на 28 серпня 2009 року, тому саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак позивач звернувся до суду із цим позовом лише 10 грудня 2014 року, тобто зі спливом трирічного строку позовної давності. За правилами статті 400 ЦПК України Верховний Суд не може переоцінювати цих встановлених обставин справи, а тому вважає їх достовірними та обґрунтованими.
      У постанові від 02 грудня 2015 року, справа N 6-249цс15, Верховний Суд України дійшов правового висновку, згідно з яким проценти за кредитом та пеня за процентами підлягають стягненню з відповідача в межах строку позовної давності, оскільки кошти за кредитним договором у належному розмірі не було повернуто, а позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позову, якщо інше не встановлено договором або законом.
      Разом з тим 28 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду розглянула справу N 444/9519/12-ц та у постанові від 28 березня 2018 року з метою забезпечення прогнозованості правозастосовної практики відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 грудня 2015 року в справі N 6-249цс15, який уможливив стягнення процентів за кредитом і пені за процентами у межах позовної давності, обчисленої за три роки (для процентів) й один рік (для пені) до дня звернення до суду.
      У цій постанові Велика Палата Верховного Суду зробила висновки про правильне застосування норм права, зокрема, що відповідно до статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.
      Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики в разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.
      Після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
      Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А отже, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу в межах строку кредитування згідно з частиною п'ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов'язку з унесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.
      Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Таким чином, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу).
      Колегія суддів Верховного Суду при перегляді цієї справи (N 206/4903/15-ц) не вбачає підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року, справа N 444/9519/12.
      Загальна позовна давність (зокрема, до вимог про стягнення заборгованості за кредитом і процентів) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), а спеціальна позовна давність до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) - тривалістю в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України).
      Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
      Оскільки у цій справі (N 206/4903/15-ц) ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення, в тому числі, процентів та пені більше ніж через три роки після настання строку виконання основного зобов'язання, і відповідачем заявлено клопотання про застосування наслідків спливу строку позовної давності, то наслідки, передбачені частиною четвертою статті 267 ЦК України мали бути застосовані судами попередніх інстанцій також і до вимог позову про стягнення процентів та пені, чого помилково зроблено не було.
      Отже, посилання касаційної скарги про необхідність скасування ухвалених у справі судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволених позовних вимог і ухвалення у скасованій частині нового рішення суду про відмову в позові є обґрунтованими і підлягають задоволенню з підстав, передбачених статтею 412 ЦПК України.
      З огляду на зазначене, керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419, підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, статтями 257, 258, 267 ЦК України
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.
      Скасувати рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 14 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2016 року в частині задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Приватні інвестиції" до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 03 листопада 2005 року в сумі 5 899 дол. США, що складає 52 638 грн 61 коп., з яких заборгованість за відсотками - 4 778,81 дол. США, що за курсом договору факторингу від 29 листопада 2011 року (1 дол. США = 7 грн 977 коп.) становить 38 120 грн 57 коп.; пеня з прострочених відсотків - 1 121,12 дол. США, що за курсом НБУ на 25 вересня 2014 року (1 дол. США = 12 грн 950572 коп.) становить 14 518 грн 04 коп. У скасованій частині ухвалити нове рішення про відмову в позові.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Судді: Висоцька В.С.
      Мартєв С.Ю.
      Пророк В.В.
      Фаловська І.М.
      Штелик С.П.