ANTIRAID

Определение ВС-КАС об отказе в принятии кассационной жалобы поданной прокурором в связи с необоснованностью

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

3 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

УХВАЛА

19 липня 2018 року

Київ

справа №822/1169/17

адміністративне провадження №К/9901/48834/18

Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Берназюка Я.О., перевіривши касаційну скаргу заступника прокурора Вінницької області

на постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року

за позовом ОСОБА_2

до Волочиської районної державної адміністрації Хмельницької області

про визнання протиправним та скасування розпорядження,

ВСТАНОВИВ:

Постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року позов ОСОБА_2 до Волочиської районної державної адміністрації Хмельницької області про визнання протиправним та скасування розпорядження задоволено частково.

На вищезазначену постанову заступником керівника Городоцької місцевої прокуратури подано апеляційну скаргу.

Постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року апеляційну скаргу заступника керівника Городоцької місцевої прокуратури залишено без задоволення, а постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року - без змін.

Заступник прокурора Вінницької області (далі також - скаржник), не погодившись з постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року та постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року, 20 квітня 2018 року подав касаційну скаргу до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 02 травня 2018 року вказану касаційну скаргу залишено без руху та надано скаржнику строк у десять днів з дня вручення копії ухвали для усунення недоліків.

14 травня 2018 року на виконання вимог ухвали про залишення касаційної скарги без руху заступник прокурора Вінницької області подав суду касаційної інстанції обгрунтування звернення суду з касаційною скаргою у даній справі.

Так, прокурор обгрунтовує наявність інтересів держави порушенням порядку передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 2,0000 га (кадастровий номер НОМЕР_1) для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності, які ще у 2011 році відповідно до оскаржуваного у справі розпорядження голови Волочиської районної державної адміністрації Хмельницької області (далі також - Волочиська РДА) були законсервовані та вилучені з господарського використання на постійний строк, оскільки для цих земель передбачено заліснення, що унеможливлює їх повторне віднесення до земель сільськогосподарського призначення. Прийнятими Головним управлінням Держгеокадастру у Хмельницькій області наказами № 22-13481-СГ від 31 травня 2016 року "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою" та № 22-27828-СГ від 20 жовтня 2016 року "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" порушуються інтереси держави, які полягають в необхідності дотримання законодавчо встановлених вимог щодо ефективного і раціонального використання земельних ресурсів шляхом консервації малопродуктивних та деградованих земель, передача у власність яких суперечить принципам регулювання земельних відносин в Україні, які закріплені в статті 14 Конституції України та статті 5 Земельного кодексу України.

Після надходження на адресу Городоцької місцевої прокуратури ухвали Волочиського районного суду Хмельницької області від 17 жовтня 2017 року про відновлення провадження у справі № 671/479/17 прокурором було з'ясовано, що постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року у справі № 822/1169/17 позов ОСОБА_2 до Волочиської районної державної адміністрації Хмельницької області задоволено і постанова набрала законної сили. Волочиською РДА не вжито жодних заходів з метою оскарження незаконного судового рішення, що порушує інтереси держави. У зв'язку з тим, що захист державних інтересів не здійснено уповноваженим органом - Волочиською РДА, заступником керівника Городоцької місцевої прокуратури постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року у справі № 822/1169/17 оскаржено в апеляційному порядку. Постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року апеляційну скаргу прокурора залишено без задоволення. При цьому Волочиською РДА не вжито жодних заходів з метою оскарження рішення суду апеляційної інстанції.

Зазначає, що звернення прокурора до суду з касаційною скаргою зумовлено необхідністю захисту порушених інтересів держави при розпорядженні земельною ділянкою державної форми власності, що виразилося у незаконній передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 2,0000 га (кадастровий номер НОМЕР_1) для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, яка розташована за межами населених пунктів Рябіївської сільської ради Волочильського району Хмельницької області, та відсутністю реагування на незаконне судове рішення з боку органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, а саме - Волочиської районної державної адміністрації.

При цьому всупереч вимогам статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та ухвали Верховного Суду від 02 травня 2018 року прокуром не надано жодного доказу на підтвердження своєї позиції, обмежившись посиланням "прокурором було з'ясовано".

Частиною четвертою статті 5 КАС України передбачено, що суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, визначених Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 53 КАС України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Разом з тим, частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Аналіз частин третьої, четвертої статті 53 КАС України у взаємозв'язку зчастиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави вважати, що участь прокурора в судовому процесі в адміністративних судах (в тому числі касаційне оскарження судових рішень) стає можливою за умови, крім іншого, обгрунтування підстав для звернення до суду, а саме нездійснення або неналежного здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб'єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтвердження відсутності такого органу.

Таким чином, згідно з частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

2) у разі відсутності такого органу.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак, підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Суд звертає увагу, що захищати інтереси держави повинні, насамперед, відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Відповідно до частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.

Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.

У разі відсутності суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави, а також у разі представництва інтересів громадянина з метою встановлення наявності підстав для представництва прокурор має право:

1) витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, що знаходяться у цих суб'єктів, у порядку, визначеному законом;

2) отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою.

Аналіз частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави стверджувати, що прокурор може підтвердити наявність підстав для представництва інтересів держави в суді шляхом надання належного обгрунтування, підтвердженого достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб'єкта владних повноважень про звернення до суду, запитами, а також копіями документів, отриманих від суб'єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для відповідного представництва.

Крім того, відповідно до пункту 5 статті 28 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" місцеві державні адміністрації мають право звертатися до суду та здійснювати інші функції і повноваження у спосіб, передбачений Конституцією та законами України.

Суд враховує, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини сторонами судового розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно (KOROLEV v. RUSSIA (no. 2), № 5447/03, § 33, ЄСПЛ, від 01 квітня 2010 року; MENCHINSKAYA v. RUSSIA, № 42454/02, § 35, ЄСПЛ, від 15 січня 2009 року).

Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" (F.W. v. France) від 31.03.2005, заява 61517/00, п. 27).

Пункт 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, свідчить про те, що прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).

У відповідності до частини другої статті 332 КАС України та пункту 7 частини четвертої статті 169 КАС України позовна заява (касаційна скарга) повертається позивачеві (скаржнику), якщо відсутні підстави для звернення прокурора до суду в інтересах держави або для звернення до суду особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи.

Згідно з частиною першою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Так, у наданому суду касаційної інстанції обгрунтуванні прокурором не доведено необхідності захисту інтересів держави саме прокурором, а також не обгрунтовано підстави звернення до суду, зокрема, з касаційною скаргою до Верховного Суду, від імені суб'єкта владних повноважень, до компентенції якого віднесені відповідні повноваження, з наданням належних доказів, які би підтверджували встановлення прокурором наявності підстав для представництва у відповідності до статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

З урахуванням вищенаведеного суд прийшов до висновку, що підстави для звернення прокурора з касаційною скаргою до суду в інтересах держави відсутні, а вказана скарга підлягає поверненню.

Аналогічна позиція була висловлена Верховним Судом в постановах від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17 та від 10 травня 2018 року у справі № 918/323/17, ухвалах від 07 травня 2018 року у справі № 910/18283/17 та від 16 травня 2018 року у справі № 826/13768/16.

Керуючись статтями 5, 53, 169, 248, 332, 355, 359 КАС України,

УХВАЛИВ:

1. Відмовити у прийнятті касаційної скарги заступника прокурора Вінницької області на постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року за позовом ОСОБА_2 до Волочиської районної державної адміністрації Хмельницької області про визнання протиправним та скасування розпорядження.

2. Повернути скаржнику касаційну скаргу та додані до скарги матеріали.

3. Надіслати учасникам справи копію ухвали про повернення касаційної скарги.

4. Роз'яснити скаржнику, що повернення касаційної скарги не позбавляє права на повторне звернення до Верховного Суду.

5. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання.

6. Ухвала є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя Я.О. Берназюк

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75424056

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Прекрасно обоснованное определение суда с применением практики ЕСПЧ в котором суд указал на случаи возможности представления прокурором интересов стороны в споре.

В частности суд указал, что защищать интересы государства должны, прежде всего, соответствующие субъекты властных полномочий, а не прокурор. Чтобы интересы государства не остались незащищенными, прокурор выполняет субсидиарную роль, заменяет в судебном производстве соответствующего субъекта властных полномочий, который вопреки требованиям закона не осуществляет защиты или делает это ненадлежащим образом. В каждом таком случае прокурор должен привести (а суд проверить) причины, которые препятствуют защите интересов государства надлежащим субъектом, и которые являются основаниями для обращения прокурора в суд.

Прокурор не может считаться альтернативным субъектом обращения в суд и заменять надлежащего субъекта властных полномочий, который может и хочет защищать интересы государства.

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites

пять лет об этом говорю, ну вот наконец допёрло

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      15 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 227/1506/18
      Провадження N 14-66 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д.А.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом першого заступника керівника Костянтинівської місцевої прокуратури Донецької області (далі також - прокурор) в інтересах держави до ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "Агрофірма "Каравай" (далі разом - відповідачі), треті особи, які не заявляють самостійні вимоги на предмет спору, - приватний нотаріус Добропільського районного нотаріального округу Донецької області Зіма Яна Валеріївна (далі також - нотаріус), Головне управління (далі - ГУ) Держгеокадастру у Донецькій області, про визнання договору міни недійсним
      за касаційною скаргою заступника прокурора Донецької області на рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 23 липня 2018 року, ухвалене суддею Хоменком Д.Є., та постанову Донецького апеляційного суду від 23 жовтня 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Краснощокової Н.С., Жданової В.С. і Корчистої О.І.
      Учасники справи:
      - позивач: перший заступник керівника Костянтинівської місцевої прокуратури Донецької області, який подав позов в інтересах держави,
      - відповідачі: ОСОБА_1, ТзОВ "Агрофірма "Каравай" (представник - адвокат Білоголовий Ян Олегович),
      - треті особи, які не заявляють самостійні вимоги на предмет спору: приватний нотаріус Добропільського районного нотаріального округу Донецької області Зіма Я.В., ГУ Держгеокадастру у Донецькій області.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 27 квітня 2018 року прокурор звернувся до суду в інтересах держави з позовом, в якому просив визнати недійсним договір міни земельної ділянки на земельну ділянку, укладений відповідачами 14 липня 2016 року (далі - договір міни) у період дії заборони на відчуження, зокрема, земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та земельних часток (паїв).
      2. Мотивував позов такими обставинами:
      2.1. За умовами договору міни ОСОБА_1 передала у власність TзOB "Агрофірма "Каравай" належну їй на праві власності та розташовану на території Никанорівської сільської ради Добропільського району Донецької області земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_1 площею 8,0388 га з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а TзOB "Агрофірма "Каравай" передало у власність ОСОБА_1 належну йому на праві власності та розташовану на території Новоторецької сільської ради Добропільського району Донецької області земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_2 площею 0,1000 га з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
      2.2. Згідно з договором міни ОСОБА_1 отримала грошову доплату у сумі 229 813,68 грн до моменту підписання та нотаріального посвідчення цього договору.
      2.3. Договір міни укладений з порушенням пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу (далі - ЗК) України у редакції, чинній на час укладення договору міни, яким була встановлена заборона відчуження, зокрема, земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та земельних часток (паїв) (далі - заборона відчуження), і статті 14 Закону України від 5 червня 2003 року N 899-IV "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" (далі - Закон N 899-IV), яка передбачає, що у разі, якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву.
      2.4. Відповідно до висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 12 жовтня 2016 року у справі N 6-464цс16, обмінюватися за схемою "пай на пай" земельні ділянки сільськогосподарського призначення можуть лише у випадку, передбаченому статтею 14 Закону N 899-IV, тоді як у вказаній справі за умовами договору міни власники земельних ділянок передали у власність один одному належні їм ділянки, які не є земельними частками (паями) та складовими єдиного масиву.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 23 липня 2018 року Добропільський міськрайонний суд Донецької області ухвалив рішення, яким у задоволенні позову відмовив.
      4. Мотивував рішення так:
      4.1. Згідно з пунктом 15 розділу X "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, дозволено, як виняток, обмін земельної ділянки сільськогосподарського призначення на іншу земельну ділянку відповідно до закону.
      4.2. Відповідачі обмінялися сформованими земельними ділянками з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а тому на спірні правовідносини не поширюються приписи Закону N 899-IV; він регулює обмін розподілених між власниками, визначених у натурі земельних ділянок, але які ще незареєстровані відповідно до закону за власниками.
      4.3. Укладений відповідачами договір міни не є фіктивним чи удаваним у розумінні статей 234 і 235 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, оскільки відповідачі його виконали з дотриманням вимог чинного законодавства, а підстави для визнання цього договору недійсним - відсутні.
      4.4. Правовідносини, які виникли між відповідачами внаслідок укладення договору міни не суперечать підпункту "б" пункту 15 розділу X "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та відповідають приписам статей 203, 715 і 716 ЦК України.
      4.5. Відсутнє належне обґрунтування прокурором доведеності порушення інтересів держави у цій справі, оскільки негативні наслідки від визнання договору міни недійсним нестимуть тільки приватні особи, а не держава.
      4.6. Різними є фактичні обставини цієї справи та справи N 6-464цс16, у постанові від 12 жовтня 2016 року в якій Верховний Суд України сформулював висновок, на який звертає увагу прокурор.
      4.7. За змістом рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 22 травня 2018 року у справі "Зеленчук і Цицюра проти України" (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви N 846/16 і N 1075/16) (далі - рішення ЄСПЛ) втручання держави у право особи на мирне володіння майном (розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення) не є виправданим, а держава з часу введення в дію відповідної заборони не змогла забезпечити протягом багатьох років належного механізму реалізації права власності на землі сільськогосподарського призначення.
      4.8. Заборона внесення права на земельну частку (пай) до статутних капіталів господарських товариств і відчуження земельних ділянок, яка діє з 2001 року, є непропорційним обмеженням права приватної власності на землю та права на підприємницьку діяльність.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 23 жовтня 2018 року Донецький апеляційний суд прийняв постанову, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін з огляду на таке:
      5.1. Суд першої інстанцій обґрунтовано дійшов висновку про те, що правовідносини сторін договору міни не регулюються Законом N 899-IV, дія якого поширюється на обмін розподілених між власниками, визначених у натурі земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які ще незареєстровані за власниками, тобто таких, які не можуть виступати об'єктом цивільних прав. Натомість, відповідачі обмінялися земельними ділянками з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які зареєстровані та є об'єктами цивільних прав.
      5.2. Суд першої інстанції правильно взяв до уваги те, що відповідачі уклали договір, діючи добровільно та розуміючи значення їхніх дій, і виконали його умови.
      5.3. Застосовуючи двосторонню реституцію у разі визнання договору міни недійсним, у ОСОБА_1 залишиться земельна ділянка, яка їй непотрібна через великий розмір і неможливість її обробляти самостійно, а крім того, ОСОБА_1 буде зобов'язана повернути ТзОВ "Агрофірма "Каравай" грошову доплату у сумі 229 813,68 грн. що поставить ОСОБА_1 у несправедливі умови. Натомість, ТзОВ "Агрофірма "Каравай" отримає земельну ділянку незначного розміру, яку неможливо належно використовувати у виробництві продукції.
      5.4. Доводи апеляційної скарги про неврахування судом першої інстанції висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі N 6-464цс16, від 5 листопада 2014 року у справі N 6-172цс14, від 11 лютого 2015 року у справі N 6-5цс15, який був застосований у постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 570/3834/16-ц і від 10 травня 2018 року у справі N 383/1146/15-ц, щодо можливості обміну земельних ділянок сільськогосподарського призначення лише "за схемою "пай на пай" " у випадку, передбаченому статтею 14 Закону N 899-IV, не можуть бути взяті до уваги, оскільки вказаний висновок був сформульований до ухвалення рішення ЄСПЛ.
      5.5. Доводи апеляційної скарги про те, що суд фактично зробив висновок стосовно невідповідності приписів ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, приписам Конституції України, - безпідставні. Суд таких висновків не зробив. Розглянувши позов, заявлений прокурором в інтересах держави про визнання недійсним договору, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для втручання держави у право відповідачів на мирне володіння їхнім майном.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      6. 21 листопада 2018 року заступник прокурора Донецької області подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
      7. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 23 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      9. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що існує необхідність відступити від сформульованого Верховним Судом України у постановах від 5 листопада 2014 року у справі N 6-172цс14, від 11 лютого 2015 року у справі N 6-5цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі N 6-464цс16 висновку щодо застосування пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України, а також існує виключна правова проблема, яку необхідно вирішити для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.
      10. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду підставою відступу від висновку Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладеного у постановах від 5 листопада 2014 року у справі N 6-172цс14, від 11 лютого 2015 року у справі N 6-5цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі N 6-464цс16, вказав рішення ЄСПЛ, оскільки у ньому ЄСПЛ визнав, що запроваджена в Україні заборона відчуження порушує Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та Конституцію України; на підставі рішення ЄСПЛ власники земельних ділянок (паїв) отримали право звертатися до судів України з позовними заявами про відшкодування шкоди, завданої забороною на відчуження, зокрема, земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та земельних часток (паїв).
      11. Наявність виключної правової проблеми Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду обґрунтував необхідністю зміни у світлі рішення ЄСПЛ висловленого Верховним Судом України підходу до визначеної пунктом 15 розділу Х "Прикінцеві положення" ЗК України заборони на відчуження будь-яким способом земель сільськогосподарського призначення, зокрема на їх обмін. Крім того, колегія суддів вказала, що для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду могла би сформулювати позицію, відповідно до якої охочі продати землю мали би довести, що їхня справа - аналогічна фабулі справи, в якій ухвалене рішення ЄСПЛ, й отримати від суду дозвіл на відчуження земельних ділянок, зокрема, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та земельних часток (паїв).
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      12. Заступник прокурора Донецької області мотивує касаційну скаргу так:
      12.1. Земельні ділянки, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва не можуть бути відчужені, оскільки згідно з підпунктом "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції Закону України "Про внесення зміни до розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України" від 7 грудня 2017 року N 2236-VIII до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2019 року, не допускається купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами.
      12.2. Обміняними можуть бути земельні ділянки сільськогосподарського призначення "за схемою "пай на пай" " лише у випадку, передбаченому статтею 14 Закону N 899-IV, а у цій справі земельні ділянки, передані за договором міни, не є паями, оскільки вже виділені у натурі, оформлені державними актами на право власності на земельну ділянку та не є частинами єдиного масиву (виділені різним власникам і на території різних сільських рад); тому на об'єкти міни за договором міни розповсюджується заборона щодо їх відчуження.
      12.3. Договір міни укладений не для обміну земельними ділянками, а для того, щоби приховати реальний договір купівлі-продажу, оскільки у договір міни відповідачі включили умову про доплату.
      12.4. Суди не врахували висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 12 жовтня 2016 року у справі N 6-464цс16 і застосований у постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 570/3834/16-ц і від 10 травня 2018 року у справі N 383/1146/15-ц.
      12.5. Рішення ЄСПЛ не може трактуватися як дозвіл на вільний обмін земельних ділянок сільськогосподарського призначення, а є лише підставою для внесення змін до законодавства.
      12.6. Прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави як позивач і належно обґрунтував порушення цих інтересів.
      (2) Доводи ТзОВ "Агрофірма "Каравай"
      13. 28 грудня 2018 року ТзОВ "Агрофірма "Каравай" подало відзив на касаційну скаргу. Просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, оскільки рішення судів попередніх інстанцій є законними й обґрунтованими з огляду на таке:
      13.1. Прокурор не довів порушення інтересів держави у цій справі, оскільки негативні наслідки від визнання правочину недійсним несуть приватні особи, а не держава.
      13.2. Закон N 899-IV не регулює міну земельних ділянок, право власності на які підтверджене відповідним державним актом, а лише міну земельних часток (паїв), права на які підтверджені сертифікатом.
      13.3. Пункт 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, встановив заборону відчуження у будь-який спосіб більшості видів земель сільськогосподарського призначення, крім випадків спадкування, обміну та вилучення для суспільного використання, а оскільки сторони уклали договір міни виділених в натурі земельних ділянок, дія заборони на такий договір міни не розповсюджується.
      (3) Доводи нотаріуса
      14. 28 грудня 2018 року нотаріус також подала відзив на касаційну скаргу. Просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, оскільки рішення судів попередніх інстанцій є законними й обґрунтованими.
      15. Вважає правильним висновок судів про те, що договір міни укладений з урахуванням вимог статей 79-1, 125, 126, 132, пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та статей 715 і 716 ЦК України.
      (4) Доводи інших учасників справи
      16. ОСОБА_1, ГУ Держгеокадастру у Донецькій області позиції щодо касаційної скарги та відзивів на неї не висловили.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо відповідності договору міни з доплатою забороні відчуження
      17. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили:
      17.1. За договором міни відповідачі обмінялися сформованими земельними ділянками з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
      17.2. ОСОБА_1 отримала у власність таку земельну ділянку, якою обмінялася з ТзОВ "Агрофірма "Каравай", у спадщину від ОСОБА_2. Відповідно до матеріалів справи останній набув цю земельну ділянку внаслідок виділення земельної частки (паю) у натурі (на місцевості).
      17.3. Земельна ділянка, якою ТзОВ "Агрофірма "Каравай" обмінялося з ОСОБА_1, була утворена через поділ земельної ділянки, власником якої було це товариство та яку отримало внаслідок виділення земельної частки (паю) у натурі (на місцевості).
      17.4. Обидві земельні ділянки призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
      17.5. За договором міни ОСОБА_1 отримала грошову доплату у сумі 229 813,68 грн.
      17.6. Правовідносини, які виникли між відповідачами на підставі договору міни, не суперечать пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, а приписи статті 14 Закону N 899-IV до спірних правовідносин не застосовуються.
      18. Прокурор вважав, що договір міни відповідачі уклали з порушенням пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та статті 14 Закону N 899-IV.
      19. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю (частина перша статті 41 Конституції України). Близький за змістом припис передбачає частина перша статті 317 ЦК України).
      20. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
      21. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (частина перша статті 316 ЦК України).
      22. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом (частина четверта статті 13 Конституції України).
      23. Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
      24. Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками (частина перша статті 78 ЗК України).
      25. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них (частина друга статті 78 ЗК України).
      26. Земельне законодавство базується на принципі невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом (пункт "в" частини першої статті 5 ЗК України).
      27. Тобто, власник земельної ділянки має повноваження щодо володіння, користування та розпорядження нею, а держава не повинна втручатися у здійснення громадянами свого права розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.
      28. Відповідно до підпункту "а" частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки, зокрема, на підставі їх придбання за договором міни.
      29. Згідно з пунктом 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2017 року, не допускається:
      29.1. Купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб.
      29.2. Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами.
      29.3. Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами "а" та "б" цього пункту, запроваджується за умови набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2017 року, в порядку, визначеному цим законом.
      29.4. Угоди (у тому числі довіреності), укладені під час дії заборони на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і земельних часток (паїв), визначених підпунктами "а" та "б" цього пункту, в частині їх купівлі-продажу та іншим способом відчуження, а так само в частині передачі прав на відчуження цих земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення).
      30. Відповідно до Закону України "Про внесення зміни до розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України щодо продовження заборони відчуження сільськогосподарських земель" від 6 жовтня 2016 року N 1669-VIII заборона відчуження у такому ж формулюванні продовжена до 1 січня 2018 року, а згідно із Законом України "Про внесення зміни до розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України" від 7 грудня 2017 року N 2236-VIII - до 1 січня 2019 року.
      31. Отже, заборона відчуження, встановлена пунктом 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, і яка діяла до 1 січня 2019 року, передбачає винятки, а саме:
      31.1. Можливість вилучення (викупу) земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності для суспільних потреб (див. пункт 29.1 цієї постанови).
      31.2. Можливість передання земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв) у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб (див. пункт 29.2 цієї постанови).
      31.3. Можливість зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами (див. пункт 29.2 цієї постанови).
      32. Виключення із заборони відчуження згідно з підпунктом "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону Верховний Суд України у постановах від 5 листопада 2014 року у справі N 6-172цс14 і від 11 лютого 2015 року у справі N 6-5цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі N 6-464цс16 витлумачив так:
      32.1. Міна (обмін) земельних часток (паїв) відповідно до вимог закону є цивільно-правовою угодою, яка, однак, може укладатися та реалізовуватись лише у порядку, передбаченому в Законі N 899-IV.
      32.2. Закон N 899-IV застосовується лише одноразово при переведенні земельної ділянки (паю) з невизначеними межами в закріплену на місцевості земельну ділянку з конкретним цільовим призначенням.
      32.3. Стаття 14 Закону N 899-IV передбачає, що у разі якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву. Обмін земельними ділянками здійснюється за згодою їх власників відповідно до закону та посвідчується нотаріально.
      32.4. Частина перша статті 5 Закону N 899-IV встановлює що матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників, оформлюють сільські, селищні, міські ради та районні державні адміністрації в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку.
      32.5. Згідно з цією статтею право на обмін земельних часток (паїв) можна реалізувати в період між проведенням зборів власників земельних часток (паїв) щодо розподілу земельних ділянок та видачею їхнім власникам державних актів на право власності на землю. Ні у ЗК України, ні в інших Законах України немає порядку міни земельних часток (паїв) в інших випадках.
      32.6. Об'єктами обміну можуть бути земельні ділянки сільськогосподарського призначення "за схемою "пай на пай" " та лише у випадку, передбаченому статтею 14 Закону N 899-IV.
      33. Суд апеляційної інстанції відхилив довід апеляційної скарги про неврахування судом першої інстанції висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України від 5 листопада 2014 року у справі N 6-172цс14, від 11 лютого 2015 року у справі N 6-5цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі N 6-464цс16 щодо можливості обміну земельних ділянок сільськогосподарського призначення лише "за схемою "пай на пай" " у випадку, передбаченому статтею 14 Закону N 899-IV, оскільки вказаний висновок був сформульований до ухвалення рішення ЄСПЛ.
      34. Суд першої інстанції, застосувавши висновки з рішення ЄСПЛ, вказав, що втручання держави у право особи на мирне володіння майном (розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення) не є виправданим, а держава з часу введення в дію відповідної заборони не змогла забезпечити протягом багатьох років належного механізму реалізації права власності на землі сільськогосподарського призначення.
      35. ЄСПЛ у рішенні від 22 травня 2018 року, що набуло статусу остаточного 22 серпня 2018 року, розглянув заяви Зеленчук Софії Степанівни (яка успадкувала від матері земельну частку (пай), а у 2006 році отримала документи про виділення цієї частки (паю) у натурі (на місцевості) як земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 2,5917 га) та Цицюри Віктора Антоновича (який успадкував від матері земельну частку (пай), а у 2008 році отримав документи про виділення її у натурі (на місцевості) як земельної ділянки для товарного сільськогосподарського виробництва площею 3,41 га). Заявники стверджували, що законодавчі обмеження, накладені на них як на власників земель сільськогосподарського призначення, порушували їхні права, гарантовані статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
      36. ЄСПЛ дійшов таких висновків:
      36.1. Законодавча заборона відчуження земельних ділянок становить втручання у мирне володіння майном заявників (§ 104).
      36.2. Заборона відчуження та її продовження мали підґрунтя у національному законодавстві, яке ніколи не визнавалось неконституційним (§ 105).
      36.3. Органи влади України послідовно протягом майже двох десятиліть визначали своєю метою кінцеве запровадження належним чином врегульованого ринку землі, розглядаючи заборону відчуження як проміжний етап на шляху до досягнення цієї мети. Сам характер заборони відчуження, проголошена ціль її запровадження та продовження полягали по суті у наданні часу для розгляду можливих альтернатив абсолютній забороні продажу (§ 129).
      37. ЄСПЛ встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (§ 149), вважаючи, що це є достатньою справедливою сатисфакцією за будь-яку моральну шкоду, завдану заявникам (§ 156). Однак ЄСПЛ звернув також увагу на те, що якщо держава-відповідач необґрунтовано затягуватиме із вжиттям необхідних заходів загального характеру з метою виконання його рішення, з часом це може призвести до ситуації, коли присудження компенсації за статтею 41 Конвенції може, зрештою, стати виправданим, принаймні, для певних категорій власників землі сільськогосподарського призначення (§ 157).
      38. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що держава з часу введення в дію заборони відчуження не змогла забезпечити протягом багатьох років належного механізму реалізації права власності на землі сільськогосподарського призначення. Проте з огляду на зміст рішення ЄСПЛ обґрунтованим є також довід касаційної скарги про те, що це рішення ЄСПЛ не може трактуватися як спеціальний дозвіл на вільний обіг, зокрема обмін, земельних ділянок сільськогосподарського призначення безвідносно до приписів нормативних актів України.
      39. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що Верховний Суд України застосував звужувальне тлумачення підпункту "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, щодо можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону, оскільки на підставі статей 5 і 14 Закону N 899-IV встановив, що такий обмін може відбутися "за схемою "пай на пай" ".
      40. Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (частина перша статті 79 ЗК України).
      41. Громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод (частина перша статті 131 ЗК України). Укладення таких угод здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог ЗК України (частина друга вказаної статті).
      42. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частини перша та п'ята статті 203 ЦК України).
      43. За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (частини перша-третя статті 715 ЦК України).
      44. Суди встановили, що ОСОБА_1 обміняла свою більшу за розміром земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на меншу за розміром земельну ділянку такого ж призначення, належну TзOB "Агрофірма "Каравай", за що отримала грошову доплату у сумі 229 813,68 грн. Вказане не суперечить частині третій статті 715 ЦК України щодо можливості встановлення доплати у договорі міни. Отже, необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що оскільки у договір міни відповідачі включили умову про доплату, цей договір укладений не для обміну земельними ділянками сільськогосподарського призначення, а для того, щоби приховати реальний договір їх купівлі-продажу.
      45. Крім того, договір міни є різновидом договору купівлі-продажу (§ 6 "Міна" розміщений у главі 54 "Купівля-продаж" ЦК України); сторонами договору міни, як і сторонами договору купівлі-продажу, є продавець і покупець (стаття 655, частина друга статті 715 ЦК України). Тому укладення договору міни з доплатою, як у цій справі, не приховує укладення договору купівлі-продажу.
      46. Частина перша статті 14 Закону N 899-IV встановлює один з випадків, коли можливий обмін земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, тоді як абзац одинадцятий частини першої статті 5 цього Закону у редакції, чинній на час укладення договору міни, передбачав повноваження сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку.
      47. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до частини першої статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
      48. По-перше, стаття 14 Закону N 899-IV не забороняє можливість обміну земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті, як і не забороняє можливість обміну іншими, ніж призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельними ділянками сільськогосподарського призначення.
      49. По-друге, заборона відчуження, визначена у підпункті "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та виключення з неї можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону стосуються не тільки земельних ділянок, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а й інших земельних ділянок сільськогосподарського призначення.
      50. По-третє, наявність у сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій передбаченого в абзаці одинадцятому частини першої статті 5 Закону N 899-IV у редакції, чинній на час укладення договору міни, повноваження оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку, не виключала можливість обміну згідно з чинним законодавством земельними ділянками, на які вже були видані державні акти на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв).
      51. Отже, суди у цій справі, дійшовши правильних висновків щодо суті спору, помилково в основу своїх рішень поклали лише факт встановлення у рішенні ЄСПЛ порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції безвідносно до обставин справи та неправильно вважали, що Закон N 899-IV регулює виключно обмін розподілених і визначених у натурі земельних ділянок, які ще не зареєстровані за власниками земельних часток (паїв).
      52. Частина перша статті 14 цього Закону визначає один з випадків можливого обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а не регулює обмін земельними частками (паями), права на які підтверджені сертифікатом, і розподіленими та визначеними у натурі земельними ділянками, які ще не зареєстровані за власниками земельних часток (паїв). Тому відповідний довід ТзОВ "Агрофірма "Каравай" є необґрунтованим.
      53. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що задля гарантування правової визначеності вона має відступати від попередніх висновків Верховного Суду України лише за наявності для цього належної підстави.
      54. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. окремі думки суддів Великої Палати Верховного Суду щодо постанови від 12 червня 2018 року у справі N 823/378/16).
      55. У пункті 49 Висновку N 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      56. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що договір міни відповідає приписам статей 203 і 715 ЦК України та не суперечить підпункту "б" пункту 15 розділу X "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни.
      57. Крім того, Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані доводи касаційної скарги щодо неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду України щодо застосування підпункту "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, що була чинною до 1 січня 2019 року, стосовно можливості обміну земельних ділянок сільськогосподарського призначення лише "за схемою "пай на пай" " і відступає від цього висновку з огляду на таке:
      57.1. Підпункт "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, гарантував можливість обміну не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай), а земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону.
      57.2. Частина перша статті 14 Закону N 899-IV не обмежувала випадки, за яких може бути проведений такий обмін, а визначала одну з можливостей обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
      57.3. Частина третя статті 715 ЦК України передбачає можливість встановлення у договорі міни доплати.
      58. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що висновок Верховного Суду України стосовно можливості обміну земельних ділянок сільськогосподарського призначення лише "за схемою "пай на пай" " стосувався припису підпункту "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, що була чинною до 1 січня 2019 року. А згідно із Законом України N 2498-VIII від 10 липня 2018 року "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні" у підпункті "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України слова "обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону" були замінені словами "обміну (міни) відповідно до частини другої статті 37-1 цього кодексу земельної ділянки на іншу земельну ділянку з однаковою нормативною грошовою оцінкою або різниця між нормативними грошовими оцінками яких становить не більше 10 відсотків".
      59. Згідно з частиною другою статті 37-1 ЗК України, яка чинна з 1 січня 2019 року, власники земельних ділянок усіх форм власності, розташованих у масиві земель сільськогосподарського призначення, можуть обмінюватися такими земельними ділянками. Обмін (міна) земельної ділянки державної або комунальної власності, розташованої у масиві земель сільськогосподарського призначення, на іншу земельну ділянку, розташовану у цьому ж масиві, здійснюється лише у разі, якщо обидві земельні ділянки мають однакову нормативну грошову оцінку або різниця між нормативними грошовими оцінками становить не більш як 10 відсотків.
      (1.2) Щодо порушення інтересів держави у зв'язку з укладенням договору міни
      60. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, вказав, що відсутнє належне обґрунтування прокурором захисту інтересів держави. Натомість, у касаційній скарзі є довід щодо неправильності такого висновку.
      61. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
      62. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
      63. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (абзац 1 частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру"). Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзац другий частини третьої зазначеної статті).
      64. Відповідно до абзаців першого та другого частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
      65. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього кодексу (частина четверта статті 56 ЦПК України).
      66. У позовній заяві прокурор обґрунтував наявність у нього статусу позивача відсутністю у Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області повноважень на звернення до суду з позовними заявами про визнання правочинів недійсними, а необхідність захисту інтересів держави у сфері земельних правовідносин пояснив потребами у забезпеченні правомірного обігу майнових прав на обмежені у вільному обігу земельні ділянки сільськогосподарського призначення, захисті та визнанні лише тих прав на ці ділянки, які набуті та підтверджені у передбачений законом спосіб.
      67. Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на особливий статус земель сільськогосподарського призначення, наявність заборони їх відчуження та відсутність в органів Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастру) повноважень на звернення до суду з позовними заявами про визнання правочинів недійсними прокурор обґрунтував необхідність представництва інтересів держави. Проте, оскільки Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів стосовно відсутності законних підстав для визнання договору міни недійсним, немає підстав вважати, що інтереси держави були порушені.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      68. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
      69. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      70. Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні, зокрема, його мотивувальної частини.
      71. З огляду на наведені вище висновки Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій, ухваливши по суті правильне судове рішення, неправильно застосували норми права. А тому касаційну скаргу слід задовольнити частково, виклавши у редакції цієї постанови мотивувальні частини рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 23 липня 2018 року та постанови Донецького апеляційного суду від 23 жовтня 2018 року.
      (2.2) Щодо судового збору
      72. Враховуючи правильність висновків судів першої й апеляційної інстанцій щодо суті спору, судовий збір, сплачений Прокуратурою Донецької області у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, слід покласти на Прокуратуру Донецької області.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      73. Встановлена пунктом 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення у редакції, чинній до 1 січня 2019 року, передбачала винятки, одним з яких була можливість обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону, а не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай).
      74. За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (частини перша-третя статті 715 ЦК України).
      75. У разі якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву (частина перша статті 14 Закону N 899-IV).
      76. Сільські, селищні, міські ради в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) оформляють матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку (абзац одинадцятий частини першої статті 5 Закону N 899-IV), а в редакції, чинній з 1 січня 2019 року, - до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку.
      77. Частина перша статті 14 цього Закону визначає один з випадків можливого обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а не регулює обмін земельними частками (паями), права на які підтверджені сертифікатом, і розподіленими та визначеними у натурі земельними ділянками, які ще не зареєстровані за власниками земельних часток (паїв).
      78. Стаття 14 Закону N 899-IV не забороняє можливість обміну земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті, як і не забороняє можливість обміну іншими, ніж призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельними ділянками сільськогосподарського призначення.
      79. Заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, визначена у підпункті "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній до 1 січня 2019 року, та виключення з неї можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону стосуються не тільки земельних ділянок, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а й інших земельних ділянок сільськогосподарського призначення.
      80. Наявність у сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій передбаченого в абзаці одинадцятому частини першої статті 5 Закону N 899-IV повноваження оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку (з 1 січня 2019 року - до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку), не виключає можливість обміну згідно з чинним законодавством земельними ділянками, на які вже були видані державні акти на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв).
      81. Рішення ЄСПЛ від 22 травня 2018 року у справі "Зеленчук і Цицюра проти України" (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви N 846/16 і N 1075/16) не може трактуватися як спеціальний дозвіл на вільний обіг земельних ділянок сільськогосподарського призначення безвідносно до приписів нормативних актів України.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу заступника прокурора Донецької області задовольнити частково.
      2. Рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 23 липня 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 23 жовтня 2018 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови; в іншій частині рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 23 липня 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 23 жовтня 2018 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Гудима Д.А.
      Судді:
      Антонюк Н.О.
      Лященко Н.П.
      Бакуліна С.В.
      Прокопенко О.Б.
      Британчук В.В.
      Рогач Л.І.
      Золотніков О.С.
      Саприкіна І.В.
      Князєв В.С.
      Ситнік О.М.
      Лобойко Л.М.
      Уркевич В.Ю.
      Яновська О.Г.
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      26 червня2019 року
      м. Київ
      Справа N 404/6160/16-к
      Провадження N 13-22кс19
      Велика Палата Верховного Суду в складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Яновської О.Г.,
      суддів: Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю.
      за участю секретаря судового засідання - Сергійчук Л.Ю.,
      учасника судового провадження:
      прокурора - Чупринської Є.М.,
      розглянула у судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за N 12016120020011440, за обвинуваченням ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця м. Кіровограда, жителя АДРЕСА_1), у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 Кримінального кодексу України, за касаційною скаргою першого заступника прокурора Кіровоградської області на ухвалу Кіровського районного суду м. Кіровограда від 07 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 листопада 2016 року, і
      ВСТАНОВИЛА:
      І. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ РІШЕННЯМИ СУДУ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ, КОРОТКИЙ ЗМІСТ РІШЕНЬ СУДІВ
      Ухвалою Кіровського районного суду міста Кіровограда від 07 жовтня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 листопада 2016 року, кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України, закрито на підставі п. 7 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) у зв'язку з відмовою потерпілої від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення.
      Згідно пред'явленого обвинувачення 11 вересня 2016 року ОСОБА_1 під час сварки з потерпілою ОСОБА_2 кулаком завдав їй декількох ударів в обличчя та по голові, чим заподіяв останній легких тілесних ушкоджень.
      II. ПОЗИЦІЯ СКАРЖНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ
      Короткий зміст вимог касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
      У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати зазначені судові рішення і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Свої вимоги аргументує тим, що розгляд в суді першої інстанції відбувся за відсутності прокурора, участь якого у силу ст. 36 КПК України є обов'язковою. Заперечує правильність рішення суду про недопуск прокурора до участі у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення щодо ОСОБА_1, оскільки обвинувальний акт прокурором направлявся в суд і, позбавивши прокурора можливості брати участь в судовому засіданні, суд порушив принцип змагальності сторін, чим обмежив права потерпілої, адже вона мала би доводити фактичні обставини кримінального провадження за відсутності доказів на підтвердження обвинувачення.
      Позиції учасників судового провадження
      Прокурор у порядку ст. 434-2 КПК України подав клопотання про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду, мотивуючи його тим, щосправа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. На обґрунтування заявлених вимог скаржник зазначав, що місцевим судом у порушення ч. 3 ст. 36 КПК України не було допущено прокурора Кіровоградської місцевої прокуратури, який здійснював нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва у кримінальному провадженні відносно ОСОБА_1 Вказані порушення, на думку прокурора, обмежили права потерпілої ОСОБА_2 та позбавили прокурора можливості реалізувати свої процесуальні права та обов'язки.
      Таким чином, на переконання скаржника, обов'язок доведення вини обвинуваченого суд поклав на потерпілу, яка, не маючи ані доказів, ані будь-яких матеріалів кримінального провадження, була позбавлена можливості довести фактичні обставини вчинення кримінального правопорушення та підтвердити правильність кваліфікації дій обвинуваченого.
      В судовому засіданні прокурор Чупринська Є.М. просила задовольнити касаційну скаргу першого заступника прокурора Кіровоградської області. Під час судового засідання прокурор зазначила, щопроцесуальний порядок здійснення досудового розслідування та судового розгляду кримінального провадження у формі приватного обвинувачення не відрізняється від загального порядку, крім права потерпілого ініціювати таке провадження та обов'язку суду закрити його у випадку відмови потерпілого від обвинувачення.
      Рух справи за касаційною скаргою
      27 лютого 2017 року ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою прокурора.
      Ухвалою судді ВССУ від 01 березня та 11 травня 2017 року витребувано матеріали кримінального провадження щодо ОСОБА_1. і призначено справу до розгляду.
      15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) та розпочав роботу Верховний Суд.
      Відповідно до пункту 4 параграфа 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII, касаційні скарги (подання) на судові рішення у справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, передаються до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний кримінальний суд) та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цим Законом.
      Кримінальне провадження відносно ОСОБА_1 за касаційною скаргою прокурора було призначено до розгляду Касаційним кримінальним судом.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 09 квітня 2019 року клопотання прокурора задоволено, а кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду в ухвалі від 09 квітня 2019 рокузазначив, що підставами для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідність розв'язання таких питань:
      1) Чи відноситься до функцій підтримання публічного обвинувачення участь прокурора у судовому розгляді кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення?
      2) Чи включає в себе поняття "державне обвинувачення" провадження у формі приватного обвинувачення, з огляду на положення статей 129, 131-1 Конституції України частини 4 статті 26, частини 5 статті 340, статті 477 КПК України?
      3) Чи обов'язкова участь прокурора під час судового розгляду кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення, з огляду на процесуальні гарантії сторін провадження, визначені у статті 22 КПК України?
      Велика Палата Верховного Суду, оцінивши наявність виключної правової проблеми в цьому кримінальному провадженні з урахуванням кількісного та якісного критеріїв, ухвалою від 14 травня 2019 року кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 прийняла до касаційного розгляду.
      III. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ
      Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, дослідила аргументи учасників кримінального провадження і дійшла таких висновків.
      Статтями 129, 131-1 Конституції України передбачено, що конституційною функцією прокурора і засадою судочинства є підтримання прокурором публічного обвинувачення в суді.
      Однак, кримінальне процесуальне законодавство оперує поняттям "державне обвинувачення", яке, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 3 КПК України є процесуальною діяльністю прокурора, що полягає у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення.
      Пункт 1 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року N 1697-VII (далі - Закон N 1697-VII) серед функцій прокуратури визначає підтримання державного обвинувачення в суді.
      Отже, термінологія Конституції України та галузевого кримінального процесуального законодавства відрізняється визначенням такої функції прокуратури, як підтримання обвинувачення в суді.
      Однак, захист інтересів особи та суспільства, які постраждали під час вчинення кримінального правопорушення, що визначено ст. 2 КПК України як завдання кримінального провадження, є основною метою діяльності органів прокуратури, яку закріплено в Конституції України як підтримання публічного обвинувачення в суді. Такий підхід безумовно корелює з сучасними тенденціями розвитку правової держави та принципом верховенства права.
      Водночас, термінологічна колізія в частині конституційно-правового та галузевого визначення функції прокуратури може бути пояснена гармонізацією конституційно-правового регулювання функціонування органів прокуратури з відповідними міжнародними стандартами.
      Так, згідно з п. 12 Керівних принципів ООН щодо ролі обвинувачів, прийнятих восьмим Конгресом ООН з профілактики злочинності і поводження з порушниками (27 серпня - 7 вересня 1990 р.), при виконанні своїх обов'язків обвинувачі захищають державні інтереси, діють об'єктивно, належним чином враховують положення підозрюваного та жертви і звертають увагу на всі обставини, що мають відношення до справи, незалежно від того, вигідні або невигідні вони для підозрюваного. Тож, державні інтереси з огляду на концепцію загального інтересу, прав і свобод людини, по суті є тотожними публічним інтересам.
      Відповідно до п. 1 Рекомендації REC (2000) 19 Комітету Міністрів державам-членам "Про роль служби публічного обвинувачення в системі кримінальної юстиції" (Ухвалена Комітетом Міністрів 6 жовтня 2000 року на 724-му засіданні заступників міністрів) "Публічні обвинувачі" - це державний орган, який від імені суспільства й у суспільних інтересах забезпечує правозастосування в разі, якщо порушення закону має наслідком кримінальне покарання, з урахуванням, з одного боку, прав особи, а з другого - потрібної дієвості системи кримінальної юстиції.
      Зважаючи на визначення приватного обвинувачення як інституту кримінального процесуального права, спрямованого на захист суто особистих інтересів потерпілого, такий вид обвинувачення не може бути ототожнений із публічним, в тому числі, державним обвинуваченням.
      Специфіка здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення регламентується главою 36 КПК України. Так, особливостями кримінального провадження у формі приватного обвинувачення є: 1) підставою для початку досудового розслідування кримінального провадження у формі приватного обвинувачення є подання потерпілим (фізичною чи юридичною особою) до слідчого, прокурора, іншої службової особи органу, уповноваженого на початок досудового розслідування, заяви про вчинення кримінальних правопорушень, вичерпний перелік яких закріплено в ст. 477 КПК України (ч. 4 ст. 26, ч. 1 ст. 478 КПК України); 2) відмова потерпілого, а у випадках, передбачених КПК України, його представника, від обвинувачення є безумовною підставою для закриття кримінального провадження (ч. 4 ст. 26, п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК України).
      Отже, кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення, як свідчить зміст глави 36 КПК України, має особливість стосовно початку такого провадження та його завершення. Жодних інших особливостей кримінального провадження у формі приватного обвинувачення ані главою 36 КПК України, ані іншими положеннями КПК України не передбачено. Тобто, після того, як кримінальне провадження розпочато за заявою потерпілого про вчинення кримінального правопорушення, що міститься у переліку таких правопорушень у ст. 477 КПК України, задіюється державно-владний ресурс органів досудового розслідування та прокуратури, який слугує подальшою рушійною силою здійснення досудового розслідування та підтримання обвинувачення під час судового розгляду.
      Таким чином, визначений КПК України процесуальний порядок здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення за своєю правовою природою є приватно-публічним різновидом кримінального провадження і його варто розглядати як диференціацію форми такого провадження у межах загальної його форми, врегульованої КПК України.
      Обвинувачення може підтримуватися потерпілим та/або його представником лише у випадках передбачених ч. 3 ст. 338 КПК України (зміна прокурором обвинувачення в суді) та ч. 2 ст. 340 КПК України (відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення). Такий висновок корелює з п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК України щодо віднесення до сторони обвинувачення потерпілого, його представника та законного представника тільки у випадках, установлених КПК України, та з п. 4 ч. 3 ст. 56 КПК України, згідно з яким під час судового провадження потерпілий має право підтримувати обвинувачення в суді у випадку відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення.
      Водночас, ч. 5 ст. 340 КПК України передбачає, що у випадку висловлення потерпілим згоди на підтримання обвинувачення в суді, якщо прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення, кримінальне провадження за відповідним обвинуваченням набуває статусу приватного і здійснюється за процедурою приватного обвинувачення.
      Тлумачення норм КПК України в їх системному зв'язку дозволяє дійти висновку про те, що варто розрізняти поняття "кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення" та "підтримання потерпілим приватного обвинувачення".
      Якщо під "кримінальним провадженням у формі приватного обвинувачення" слід розуміти провадження, яке може бути розпочате слідчим, прокурором на підставі заяви потерпілого щодо кримінальних правопорушень, з числа перелічених у ч. 1 ст. 477 КПК України та здійснюється в загальному порядку, передбаченому КПК України, то підтримання потерпілим приватного обвинувачення здійснюється лише у випадку відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення.
      Тобто, кримінальне провадження, здійснюване на підставі ч. 5 ст. 340 КПК України, є окремою формою кримінального провадження, особливостями якої є: 1) підтримання обвинувачення потерпілим в суді; 2) відмова потерпілого, а у випадках, передбачених КПК України, його представника від обвинувачення, є безумовною підставою для закриття кримінального провадження (ч. 4 ст. 26, п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК України).
      Чинне кримінальне процесуальне законодавство встановлює, що судовий розгляд кримінального провадження здійснюється за обов'язкової участі сторін кримінального провадження, крім випадків, передбачених КПК України (ч. 2 ст. 318 КПК України). Відповідно до ч. 3 ст. 36 КПК України, участь прокурора в суді є обов'язковою, крім випадків, передбачених КПК України (таким випадком є відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення). Частина 2 ст. 318 та ст. 324 КПК України також не містять винятків, за яких участь прокурора була б не обов'язковою, так само як не містить таких винятків і глава 36 КПК України, яка встановлює порядок здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. Крім того, ст. 5 Закону N 1697-VII закріплює положення, що функції прокуратури України здійснюються виключно прокурорами.
      Виконання стороною обвинувачення процесуального обов'язку щодо досудового розслідування кримінального правопорушення у провадженнях у формі приватного обвинувачення та підтримання державного обвинувачення у суді є гарантією реалізації засад рівності, змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні їх переконливості перед судом, передбачених ст. 22 КПК України.
      Також, чинним КПК України не урегульований процесуальний порядок передання матеріалів кримінального провадження від прокурора до потерпілого у справах приватного обвинувачення з метою надання їх суду для дослідження та ухвалення законного, обґрунтованого та мотивованого судового рішення. Відтак втрачається сенс збирання доказів прокурором у стадії досудового розслідування.
      Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вважає, що в тих випадках, коли усне слухання справи оцінюється як сприятливий фактор для судового рішення за "будь-яким кримінальним обвинуваченням" особи і в тих випадках, коли, отримавши адекватну можливість бути присутнім на судовому засіданні, захист не відмовився від неї, то присутність в суді прокурора, як правило, є необхідним, щоб уникнути законних сумнівів, які можуть виникнути щодо неупередженості суду (рішення ЄСПЛ у справах "Карелін проти Росії", заява N 926/08, п. 76; "Озеров проти Росії", заява N 64962/01, п. п. 52-54).
      Виходячи з викладеного вище, відсутність прокурора під час судового розгляду кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, свідчить: 1) про відсутність сторони обвинувачення (адже, потерпілий згідно з главою 36 КПК України не уповноважений підтримувати обвинувачення, а враховуючи його правовий статус, він і фактично неспроможний ефективно здійснювати збирання доказів та підтримувати обвинувачення самостійно); 2) про порушення засад рівності, змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 3) про відсутність балансу приватних та публічних інтересів у таких кримінальних провадженнях.
      У зв'язку з цим, участь прокурора у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення є додатковою правовою гарантією забезпечення прав потерпілого у кримінальному провадженні, а також сприяє повному, всебічному та об'єктивному розгляду справи.
      Висновки щодо застосування норм права
      На підставі викладеного вище Велика Палата Верховного Суду дійшла наступних висновків:
      1) участь прокурора у судовому розгляді кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення, врегульованому приписами глави 36 КПК України, відноситься до функції підтримання публічного обвинувачення;
      2) встановлений главою 36 КПК України процесуальний порядок здійснення кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення за правовою природою є приватно-публічною формою обвинувачення і не виключає повноважень прокурора щодо здійснення ним функцій процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання державного обвинувачення в суді, крім повноваження ініціювати кримінальне провадження за відсутності заяви потерпілого про злочин;
      3) участь прокурора під час судового розгляду кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення як гарантія забезпечення засад рівності та змагальності, а також захисту прав та законних інтересів потерпілого, є обов'язковою, крім випадку, коли прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення, а потерпілий висловив згоду на підтримання обвинувачення в суді (ч. 5 ст. 340 КПК України).
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що відмова прокурору в участі у судовому засіданні судом першої інстанції, а також судом апеляційної інстанції під час перегляду зазначеного судового рішення, є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону (п. 3 ч. 2 ст. 412 КПК України).
      Відповідно до ч. 2 ст. 436 КПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судове рішення і призначити новий розгляд у суді першої чи апеляційної інстанції.
      Підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України є, зокрема, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.
      Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга першого заступника прокурора Кіровоградської області підлягає задоволенню, а ухвала Кіровського районного суду м. Кіровограда від 07 жовтня 2016 року та ухвала Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 листопада 2016 року у справі N 404/6160/16- к - скасуванню на підставі п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України з призначенням нового розгляду в суді першої інстанції з підстави істотного порушення вимог кримінального процесуального закону.
      Під час нового розгляду кримінального провадження суду першої інстанції необхідно здійснити судове провадження згідно з загальними вимогами з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права, передбачених ч. 3 ст. 36 та главою 36 КПК України, забезпечуючи дотримання засад рівності, змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
      Враховуючи викладене та керуючись статтями 412, 433, 434-1, 434-2, 436, 438, 442 КПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      касаційну скаргу першого заступника прокурора Кіровоградської області у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 Кримінального кодексу України, задовольнити.
      Ухвалу Кіровського районного суду м. Кіровограда від 07 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 листопада 2016 року щодо ОСОБА_1 скасувати і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Повний текст постанови буде оголошено 01 липня 2019 року о 12.00 в приміщенні Верховного Суду.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Г. Яновська Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко Т.О. Анцупова Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук В.В. Пророк Ю.Л. Власов Л.І. Рогач М.І. Гриців О.М. Ситнік Д.А. Гудима О.Р. Кібенко В.І. Данішевська О.С. Ткачук Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      05 червня 2019 року
      м. Київ
      справа N 523/3082/14-ц
      провадження N 14-243цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом заступника прокурора Суворовського району м. Одеси в інтересах держави в особі Публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" до Закритого акціонерного товариства "Сканінтертранс", ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства "Родовід Банк", треті особи: Закрите акціонерне товариство "Сканінтертранс", ОСОБА_1, про визнання договору поруки таким, що припинив свою дію, за касаційною скаргою заступника прокурора Одеської області на постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року, ухвалену колегією суддів Вадовською Л.М., Ващенко Л.Г., Колесніковим Г.Я., та касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 березня 2015 року, ухвалене суддею Сувертак І.В. та постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року, ухвалену колегією суддів Вадовською Л.М., Ващенко Л.Г., Колесніковим Г.Я.,
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог
      1. У серпні 2011 року заступник прокурора Суворовського району м. Одеси звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" (далі - ПАТ "Родовід Банк") до Закритого акціонерного товариства "Сканінтертранс" (далі - ЗАТ "Сканінтертранс"), ОСОБА_1, ОСОБА_2, в якому, з урахуванням збільшення позовних вимог, просив стягнути солідарно із ЗАТ "Сканінтертранс", ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь держави в особі ПАТ "Родовід Банк" кредитну заборгованість за кредитним договором, яка станом на 01 жовтня 2014 року становить 2 966 346,69 грн.
      1.1. Позовна заява мотивована тим, що за умовами кредитного договору від 21 грудня 2007 року, укладеного між ПАТ "Родовід Банк" та ЗАТ "Сканінтертранс", останнє для ведення господарської діяльності в межах ліміту кредитної лінії 120 тис. євро отримало кредитні кошти на загальну суму 84 600 євро на строк до 20 грудня 2011 року. У подальшому, до вказаного договору було укладено ряд додаткових угод.
      1.2. Виконання умов кредитного договору забезпечено договорами поруки від 21 грудня 2007 року, укладеними між ПАТ "Родовід Банк" та ОСОБА_1 і ОСОБА_2, з кожним окремо.
      1.3. Крім того, виконання умов кредитного договору також забезпечено договорами застави транспортного засобу, укладеними між ЗАТ "Сканінтертранс" та ПАТ "Родовід Банк" 21 грудня 2007 року та 27 листопада 2008 року, за умовами яких ЗАТ "Сканінтертранс" передало в заставу сідловий тягач марки "Renault Magnum", державний номерний знак НОМЕР_1, напівпричіп марки "Kogel" SN 24P, державний номерний знак НОМЕР_2, та вантажний сідловий тягач марки "Renault Magnum", державний номерний знак НОМЕР_3.
      1.4. Ураховуючи те, що ЗАТ "Сканінтертранс" допустило утворення заборгованості, яка в добровільному порядку сплачена не була, прокурор просив задовольнити позов.
      2. У вересні 2014 року ОСОБА_2 звернулася із зустрічним позовом до ПАТ "Родовід Банк", в якому просила на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України визнати укладений між нею та банком договір поруки від 21 грудня 2007 року припиненим. Позов обґрунтовано тим, що банк в односторонньому порядку та без її як поручителя згоди підвищив відсоткову ставку за кредитним договором, у результаті чого збільшив обсяг її відповідальності.
      Короткий зміст судових рішень
      3. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2011 року, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 06 квітня 2012 року, позов задоволено. Стягнуто солідарно із ЗАТ "Сканінтертранс", ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ПАТ "Родовід Банк" заборгованість у розмірі 1 187 656,38 грн.
      4. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 14 жовтня 2013 року рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2011 року змінено, стягнуто солідарно із ЗАТ "Сканінтертранс", ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ "Родовід Банк" заборгованість у розмірі 1 098 242,77 грн.
      5. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2014 року судові рішення першої та апеляційної інстанцій скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
      6. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 13 березня 2015 року позов заступника прокурора Суворовського району м. Одеси, діючого в інтересах держави в особі ПАТ "Родовід Банк", задоволено частково. Стягнуто солідарно із ЗАТ "Сканінтертранс" та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором станом на 01 жовтня 2014 року на загальну суму 2 592 008 грн. стягнуто солідарно із ЗАТ "Сканінтертранс" та ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором станом на 01 жовтня 2014 року на загальну суму 2 592 008 грн. Зустрічний позов ОСОБА_2 залишено без задоволення. Вирішено питання розподілу судових витрат.
      7. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між ПАТ "Родовід Банк" та ЗАТ "Сканінтертранс" виникли кредитні зобов'язання. Позичальник належним чином не виконав кредитні зобов'язання, у результаті чого утворилася заборгованість, яка підлягає солідарному стягненню з нього та його поручителів. При цьому місцевий суд зменшив розмір пені в порядку частини третьої статті 551 ЦК України.
      8. Відмовляючи ОСОБА_2 у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив із недоведеності нею факту непідписання додаткової угоди N 1 до договору поруки від 27 лютого 2009 року, яким було збільшено процентну ставку за кредитним договором.
      9. Постановою Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог до ЗАТ "Сканінтертранс" про стягнення заборгованості за кредитним договором, 3 % річних, інфляційних втрат та в частині стягнення з ЗАТ "Сканінтертранс" на користь держави судового збору в сумі 1 218 грн скасовано. Провадження у справі в цій частині закрито.
      9.1. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 березня 2015 року в частині позовних вимог заступника прокурора Суворовського району м. Одеси в інтересах ПАТ "Родовід Банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, 3 % річних, інфляційних втрат; зустрічний позов ОСОБА_2 до ПАТ "Родовід Банк", за участю третіх осіб: ЗАТ "Сканінтертранс", ОСОБА_1 про визнання договору поруки таким, що припинив дію, - скасовано.
      9.2. У задоволенні позовних вимог заступника прокурора Суворовського району м. Одеси в інтересах ПАТ "Родовід Банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, 3 % річних, інфляційних втрат, - відмовлено.
      9.3. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ПАТ "Родовід Банк" про визнання договору поруки таким, що припинив дію, задоволено частково. Визнано припиненою з моменту підвищення процентної ставки поруку ОСОБА_2 за договором поруки N 40.3/05.1-П-07 від 21 грудня 2007 року, укладеним між ПАТ "Родовід Банк" та ОСОБА_2
      10. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спір між ПАТ "Родовід Банк" та ЗАТ "Сканінтертранс" є спором між юридичними особами, вирішення якого можливе незалежно від інших позовних вимог, зокрема до поручителів, якими є фізичні особи. Відтак, вимоги до ЗАТ "Сканінтертранс" про стягнення кредитної заборгованості не підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, оскільки розгляд таких вимог віднесено до юрисдикції господарських судів.
      11. Крім того, апеляційний суд дійшов висновку про припинення поруки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відповідно до положень ч. 4 ст. 559 ЦК України, оскільки вимогу про погашення кредитної заборгованості було пред'явлено 16 березня 2009 року, а позов до суду подано лише 18 серпня 2011 року, тобто після спливу шестимісячного строку, встановленого законом для пред'явлення вимог до поручителів.
      12. Також суд послався на те, що відповідно до висновку судової почеркознавчої експертизи встановлено факт непідписання ОСОБА_2 додаткової угоди до договору поруки, зокрема щодо згоди на підвищення відсоткової ставки за основним договором. Враховуючи зазначені обставини суд апеляційної інстанції дійшов висновку про припинення договорів поруки, укладених банком з ОСОБА_2 та ОСОБА_1, на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України через ненадання згоди на підвищення відсоткової ставки за основним договором.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      13. У травні 2018 року уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Родовід Банк" подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати судові рішення першої й апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову прокурора.
      14. Касаційна скарга мотивована тим, що місцевим судом невірно здійснено розрахунок заборгованості, а апеляційний суд безпідставно застосував норму ч. 4 ст. 559 ЦК України, оскільки позов пред'явлено до закінчення строку дії кредитного договору. Крім того, суд апеляційної інстанції не визначив конкретний строк, із якого порука вважається припиненою, не встановив строк прострочення чергового платежу, з якого можливо розпочати обчислення шестимісячного строку для звернення до суду із вимогою про стягнення заборгованості з поручителів.
      15. Аргументом касаційної скарги також указано те, що апеляційний суд дійшов передчасного висновку про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до ЗАТ "Сканінтертранс" та віднесення цих вимог до господарської юрисдикції, оскільки співвідповідачами є фізичні особи, вимоги є взаємопов'язаними між собою і окремий їх розгляд є неможливим, а тому спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Також зауважено, що зміна юрисдикції після спливу майже 7 років розгляду справи у судах різної інстанції буде порушувати принцип юридичної визначеності.
      16. У червні 2018 року прокурор Суворовського району м. Одеси, який діє в інтересах держави в особі ПАТ "Родовід Банк", також звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову апеляційного суду та направити справу на новий апеляційний розгляд.
      17. Касаційна скарга заступника прокурора Суворовського району м. Одеси мотивована тим, що закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог до ЗАТ "Сканінтертранс", апеляційний суд не врахував суб'єктний критерій, оскільки позов пред'явлено як до позичальника - юридичної особи, так і до поручителів - фізичних осіб, які не мають між собою солідарного обов'язку, а також тим, що позовні вимоги є однорідними та нерозривно пов'язаними з обов'язком належного виконання основного зобов'язання за кредитним договором. При цьому прокурор зазначив, що апеляційний суд не врахував правових позицій Верховного Суду, викладених у постанові від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц.
      Позиція інших учасників справи
      18. У вересні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити в задоволенні касаційної скарги уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Родовід Банк". При цьому ОСОБА_1 посилався на те, що апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що поручителі не надали згоди на підвищення відсоткової ставки за кредитним договором, у результаті чого збільшилися їхні обов'язки, а також про те, що банк пропустив шестимісячний строк звернення із позовом до поручителів і обидві ці підстави відповідно до положень ч. 1 та 4 ст. 559 ЦК України мають наслідком припинення поруки.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      19. Ухвалами Верховного Суду від 16 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою заступника прокурора Одеської області на постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року та касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Родовід Банк" на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 березня 2015 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року.
      20. У тексті касаційної скарги прокурор просив касаційний розгляд справи провести у судовому засіданні за участю Генеральної прокуратури України.
      21. Крім того, 13 вересня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із клопотанням про розгляд справи за його участі.
      22. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2019 року у задоволенні зазначених вище клопотань прокурора та ОСОБА_1 відмовлено.
      23. 17 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      24. Відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      25. 06 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      Короткий опис обставин справи
      26. 21 грудня 2007 року між ПАТ "Родовід Банк" та ЗАТ "Сканінтертранс" було укладено кредитний договір (далі - Договір), відповідно до умов якого для ведення поточної господарської діяльності надано кредит (траншами) у межах загальної суми 120000 євро під 15 % річних на основі додаткових угод про видачу (надання) кредиту (траншу) до цього Договору, які є його невід'ємною частиною, який підлягав погашенню у строки, вказані в додатку N 1 до цього Договору, але не пізніше 20 грудня 2011 року.
      27. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ПАТ "Родовід Банк" 21 грудня 2007 року уклало із ОСОБА_2 та ОСОБА_1 окремі договори поруки.
      28. Відповідно до додаткових угод від 24 грудня 2007 року та від 17 січня 2008 року ЗАТ "Сканінтертранс" видано кредитні кошти на загальну суму 84 600 євро.
      29. Згідно додаткової угоди N 4 від 07 жовтня 2008 року п. 2.6 кредитного договору викладено у новій редакції та встановлено процентну ставку за користування кредитами у розмірі 15,5 %, що підлягає коригуванню в односторонньому порядку.
      30. 07 жовтня 2008 року ПАТ "Родовід Банк" та ЗАТ "Сканінтертранс" уклали додаткову угоду N 4 до кредитного договору, якою п. 2.6. виклали в новій редакції та встановили відсоткову ставку за користування кредитом на рівні 15,5 %, що підлягає коригуванню в односторонньому порядку банком при збільшенні офіційного курсу Національного банку України на 5 грн 10 коп. за 1 долар США на користь збільшення (т. 1 а. с. 15).
      31. Крім того, виконання умов кредитного договору також забезпечено договорами застави транспортного засобу, укладеними між ЗАТ "Сканінтертранс" та ПАТ "Родовід Банк" 21 грудня 2007 року та 27 листопада 2008 року, за умовами яких ЗАТ "Сканінтертранс" передало в заставу сідловий тягач марки "Renault Magnum", державний номерний знак НОМЕР_1, напівпричіп марки "Kogel" SN 24P, державний номерний знак НОМЕР_2, та вантажний сідловий тягач марки "Renault Magnum", державний номерний знак НОМЕР_3.
      32. 16 березня 2009 року та 21 грудня 2009 року ПАТ "Родовід Банк" надіслало ЗАТ "Сканінтертранс" вимоги про погашення простроченої заборгованості у розмірі 3 903,58 євро та 28 401,09 євро відповідно.
      33. У подальшому, 23 квітня 2010 року, банк надіслав ЗАТ "Сканінтертранс" вимогу про дострокове повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом, комісії та пені (т. 1 а. с. 29).
      Позиція Верховного Суду
      34. Перевіривши наведені у касаційних скаргах доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
      35. Апеляційний суд дійшов помилкового висновку про закриття провадження у справі в частині вимог до ЗАТ "Сканінтертранс" з огляду на наступне.
      36. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      37. При визначенні юрисдикційності спору слід ураховувати, що критеріями розмежування між цивільною та іншими юрисдикціями є, по-перше, характер спору про право (справи за позовами, що виникають з будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами інших видів судочинства), по-друге, однією зі сторін у спорі є, як правило, але не виключно, фізична особа.
      38. Тобто критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є як суб'єктний склад учасників процесу, так і характер спірних правовідносин.
      39. У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      40. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо вирішення таких справ не віднесено до інших видів судочинства.
      41. ЦК України передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов'язання.
      42. Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати саме по собі.
      43. Одним із видів акцесорного зобов'язання є порука.
      44. Відповідно до ч. 1 та 3 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб.
      45. Згідно з ч. 1 ст. 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
      46. Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов'язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.
      47. У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителів, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов'язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителя відповідно до договору поруки збігається з обсягом відповідальності боржника.
      48. При визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники.
      49. Відповідно до ч. 1 ст. 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.
      50. З аналізу вимог ч. 1 ст. 554 ЦК України у поєднанні з вимогами, передбаченими ч. 1 ст. 542 та ст. 543 ЦК України, вбачається, що між боржником та поручителем існує солідарний обов'язок, встановлений законом та договором.
      51. У п. 1 ч. 2 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.
      52. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 20 ГПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених ч. 2 цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
      53. Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
      54. Суди установили, що прокурор звернувся з позовом до суду в інтересах юридичної особи - ПАТ "Родовід банк" про стягнення заборгованості з іншої юридичної особи - ЗАТ "Сканінтертранс", яке уклало з банком кредитний договір, а також до поручителів, якими є фізичні особи - ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Вказані особи є відповідачами у зв'язку з тим, що на забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором ПАТ "Родовід банк" уклав із ними договори поруки.
      55. Закриваючи провадження у справі в частині вимог до юридичної особи, суд апеляційної інстанції керувався вимогами ст. 15 ЦПК України (у редакції до 15 грудня 2017 року) та ч. 1 ст. 19 ЦПК України (у редакції від 15 грудня 2017 року).
      56. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони.
      57. Разом з тим позов був пред'явлений до боржника за кредитним договором та поручителів, які зобов'язались солідарно відповідати із ним за наслідки невиконання зобов'язання за кредитним договором.
      58. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителями, частина з яких є юридичними, а частина - фізичними особами.
      59. ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу.
      60. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти і об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
      61. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного і обґрунтованого рішення.
      62. Крім того, вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителів, які є фізичними особами та несуть солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту ч. 4 ст. 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції), оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій.
      63. Отже, позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог.
      64. Відповідна правова позиція вже висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (провадження N 14-40цс18), від 21 березня 2018 року у справі N 2-1390/11 (провадження N 14-41цс18), від 17 квітня 2018 року у справі N 545/1014/15-ц (провадження N 14-54 цс 18), від 25 квітня 2018 року у справі N 1522/18417/12-ц (провадження N 14-74цс18), від 20 червня 2018 року у справі N 758/6863/14-ц (провадження N 14-224цс18), від 12 вересня 2018 року у справі N 759/10401/15 (провадження N 14-269цс18), від 23 січня 2019 року у справі N 464/3790/16-ц (провадження N 14-468цс18), від 27 березня 2019 року у справі N 200/15135/14 (провадження N 14-23цс19), і підстав для відступу від такої правової позиції не вбачається.
      65. Щодо відмови в задоволенні позову до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 слід відзначити наступне.
      66. За змістом ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.
      67. Порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, чи встановлено договором строк її дії, сплив цього строку - припиняє суб'єктивне право кредитора.
      68. Відповідно до умов кредитного договору боржник ЗАТ "Сканінтертранс" (а відтак і поручителі ОСОБА_1 та ОСОБА_2) узяли на себе зобов'язання сплачувати обумовлені платежі за кредитним договором рівними частинами щомісяця згідно з графіком платежів.
      69. Тобто, крім установлення строку дії договору, сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов'язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору.
      70. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов'язання згідно із ч. 3 ст. 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку.
      71. Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов'язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов'язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов'язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.
      72. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя.
      73. Отже, в разі неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором передбачений ч. 4 ст. 559 ЦК України строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.
      74. У разі пред'явлення вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання, в силу положень ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється в частині відповідних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.
      75. Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов'язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань.
      76. Така правова позиція вже висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 20 червня 2018 року у справі N 758/6863/14-ц (провадження N 14-224цс18), від 13 червня 2018 року у справі N 408/8040/12 (провадження N 14-145цс18), і підстав для відступу від такої правової позиції не вбачається.
      77. Ураховуючи те, що 16 березня 2009 року банк пред'явив вимогу до боржника про погашення поточної заборгованості, а не дострокового повернення суми кредиту, Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставним висновок апеляційного суду про початок обчислення шестимісячного строку, встановленого ч. 4 ст. 559 ЦК України, для припинення поруки в цілому саме з цього строку.
      78. Разом з тим банк 23 жовтня 2010 року все ж надіслав ЗАТ "Сканінтертранс" вимогу про дострокове повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом, комісії та пені, і саме з цієї дати слід починати відлік шестимісячного строку пред'явлення позову до поручителів (т. 1 а. с. 29).
      79. Ураховуючи те, що позов до поручителів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 пред'явлено 18 серпня 2011 року, прокурор пропустив шестимісячний строк, визначений ч. 4 ст. 559 ЦК України, відтак у задоволенні позову до них слід відмовити.
      80. Отже, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову до ОСОБА_1 та ОСОБА_2, проте виходив при цьому із неправильних мотивів.
      81. Пунктом 3 ч. 1 ст. 409 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      82. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (ч. 1, 2 та 4 ст. 412 ЦПК України).
      83. Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.
      84. Отже, порука припиняється за наявності факту зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. При цьому для припинення поруки достатнім є встановлення таких змін в основному зобов'язанні. При цьому подальше фактичне виконання зобов'язання, в тому числі фактичний строк його виконання, відмова кредитора від вимоги щодо виконання зобов'язання в зміненому обсязі, не свідчать про збереження поруки, оскільки відбулися після настання правоприпиняючого факту (збільшення обсягу відповідальності).
      85. Збільшення вказаної відповідальності може відбутися внаслідок змін забезпеченого порукою зобов'язання, які безпосередньо спрямовані на підвищення суми кредиту, процентної ставки за користування кредитом, пені тощо або на включення опосередковано обтяжливих умов відповідальності поручителя, зокрема, шляхом скорочення строку повернення кредиту.
      86. Аналогічний правовий висновок висловлений у постанові Верховного Суду України у постанові від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15 та у постановах Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі N 522/9232/14-ц (провадження N 61-1106св18), від 20 червня 2018 року у справі N 161/11866/15-ц (провадження N 61-6894св18), від 07 листопада 2018 року у справі N 203/2907/16-ц (провадження 61-9260св18).
      87. За таких обставин суд апеляційної інстанції, встановивши, що додаткова угода від 27 лютого 2009 року до договору поруки, укладена між ПАТ "Родовід Банк" та ОСОБА_2, останньою не підписана, дійшов обґрунтованого висновку про припинення поруки на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України з огляду на те, що вона не надала згоду на збільшення обсягу її відповідальності.
      88. Інші доводи касаційних скарг не можуть бути предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що апеляційний суд не розглядав справу в частині позову до ЗАТ "Сканінтертранс" по суті, тому суд касаційної інстанції відповідно до ст. 400 ЦПК України також позбавлений цієї можливості.
      89. З огляду на викладені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що постанову суду апеляційної інстанції слід скасувати в частині закриття провадження за вимогами до ЗАТ "Сканінтертранс", а в іншій частині залишити без змін у резолютивній частині, змінивши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови Великої Палати Верховного Суду.
      Щодо судових витрат
      90. Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено, що, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      91. Оскільки справа направляється для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, тобто її розгляд не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується.
      Керуючись ст. ст. 400, 409, 411, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційні скарги заступника прокурора Одеської області та уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" задовольнити частково.
      Постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року в частині закриття провадження щодо вимог до Закритого акціонерного товариства "Сканінтертранс" скасувати, справу в цій частині направити для продовження розгляду до Одеського апеляційного суду.
      Постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року стосовно позову до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови.
      В іншій частині постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року залишити без змін.
      Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк В.С Князєв
      С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
      В.В. Британчук Н.П. Лященко
      Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко
      М.І. Гриців В.В Пророк
      В.І. Данішевська Л.І. Рогач
      Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 лютого 2019 року
      м. Київ
      Справа N 826/13768/16
      Провадження N 11-609апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України (далі - САП) на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 грудня 2016 року (судді Кузьменко В.А., Арсірій Р.О., Огурцов О.П.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2017 року (судді Глущенко Я.Б., Пилипенко О.Є., Кузьмишина О.М.) у справі N 826/13768/16 за позовом САП до Міністерства екології та природних ресурсів України (далі - Мінприроди), Державної служби геології та надр України (далі - Держгеонадра), третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Парі" (далі - ТОВ "Парі"), про визнання недійсним рішення і наказу в частині та спеціального дозволу і
      ВСТАНОВИЛА:
      29 серпня 2016 року САП звернулася до суду з позовом до Мінприроди, Держгеонадр, у якому з урахуванням уточнень позовних вимог просила:
      - визнати недійсним протокольне рішення міжвідомчої робочої групи з питань надрокористування від 30 грудня 2010 року N 10-11 у частині погодження надання ТОВ "Парі" дозволу на користування надрами з метою видобування природного газу на Нікловицькому родовищі;
      - визнати недійсним наказ Мінприроди від 10 січня 2011 року N 6 в тій частині, якою оформлено й видано ТОВ "Парі" спеціальний дозвіл на користування надрами Нікловицького родовища від 13 січня 2011 року N 5386;
      - визнати недійсним спеціальний дозвіл на користування надрами від 13 січня 2011 року N 5386, виданий Міністерством охорони навколишнього природного середовища України ТОВ "Парі" з метою видобування природного газу на Нікловицькому родовищі.
      На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що оскаржувані рішення прийняті відповідачами з порушенням установленого порядку надання спеціальних дозволів на користування надрами при розгляді документів, поданих TOB "Парі", зокрема, спеціальний дозвіл на користування надрами видано 13 січня 2011 року без погодження Львівської обласної ради, яке було отримано лише 18 жовтня 2011 року. Інформація про порушення інтересів держави була виявлена САП в ході досудовового розслідування у провадженні N 42015000000001142 від 16 червня 2015 року, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом вчинення неправомірних дій службовими особами Мінприроди при видачі у 2010 - 2012 роках спеціальних дозволів на користування надрами з попередньою правовою кваліфікацією за частиною другою статті 364 Кримінального кодексу України (далі - КК України), та підтверджена документально лише після отримання 18 квітня 2016 року від Мінприроди завіреної належним чином копії наказу цього органу від 6 серпня 2010 року N 326 і додатку до нього. Відтак позивач вважав, що строк звернення до адміністративного суду він не пропустив.
      Відповідач заперечив проти позову, вказавши, що САП не є належним позивачем у справі та не має права на звернення до суду; у позові фактично поєднано в одній особі і позивача і відповідача - Держгеонадра, чим порушено основні засади адміністративного судочинства України; у позові відсутні законодавчі підстави для визнання недійсним протокольного рішення міжвідомчої робочої групи та наказу Мінприроди. Також відповідач зазначив, що позивач порушив шестимісячний строк звернення до адміністративного суду, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня виявлення суб'єктом владних повноважень підстав для звернення до адміністративного суду.
      Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 28 грудня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2017 року, залишив без розгляду позовну заяву САП з підстав пропущення позивачем строку звернення до адміністративного суду, встановленого частиною другою статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) (тут і далі - у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), без поважних причин.
      Не погодившись із ухвалами судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій зазначив, що суди попередніх інстанцій порушили норми матеріального та процесуального права. На думку скаржника, суди не врахували, що саме Держгеонадра відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року N 326-р "Питання Державної служби геології та надр" є органом, який уповноважений здійснювати захист інтересів держави у спірних правовідносинах. Оскільки Держгеонадра, незважаючи на повідомлення САП про виявлене в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні порушення інтересів держави, не вчинили жодних дій, спрямованих на поновлення порушених інтересів держави, та направили до САП листа від 8 серпня 2016 року N 13704/13/04-16, який надійшов до Генеральної прокуратури України 12 серпня 2016 року за вхідним N 180098-16, з фактичною відмовою від здійснення належного захисту інтересів держави, позивач подав цей позов до Мінприроди як органу, який фактично допустив таке порушення, і Держгеонадр як органу, який є функціональним правонаступником і до повноважень якого входить захист інтересів держави. Суди попередніх інстанцій не врахували того факту, що позовна давність є строком подання позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). Натомість суди зробили висновок про самостійність прокурора при поданні позову, взагалі не дослідивши питання підстав представництва на захист інтересів держави прокурором. При цьому скаржник просить урахувати висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 26 жовтня 2016 року у справі N 6-2070цс16. На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 27 березня 2017 року відкрив касаційне провадження у цій справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції.
      Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У березні 2018 року справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 16 травня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 8 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" та частини п'ятої статті 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), а саме у зв'язку з тим, що колегія суддів вважає за необхідне відступити від викладеного в постанові Верховного Суду України від 3 листопада 2015 року у справі N 810/2041/14 правового висновку, на якому ґрунтується оскаржувана ухвала апеляційного суду, а також у зв'язку з тим, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для формування єдиної правозастосовчої практики.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 7 червня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України.
      Мінприроди подало відзив (пояснення) на касаційну скаргу, в якому зазначило, що питання щодо залишення адміністративного позову без розгляду через пропущення строків звернення вирішується виключно судом з урахуванням обставин справи.
      ТОВ "Парі" також подало відзив на касаційну скаргу, в якому вказало на правомірність висновків судів першої та апеляційної інстанцій про пропущений САПшестимісячний строк звернення до адміністративного суду, оскільки вважає, що для позивача як суб'єкта владних повноважень установлений частиною другою статті 99 КАС України шестимісячний строк оскарження рішень у цій справі повинен обчислюватися з дати їх винесення, а він сплинув ще у 2011 році.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи та заперечення на них, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги.
      Суди попередніх інстанцій установили, що предметом позову є протокольне рішення міжвідомчої робочої групи з питань надрокористування від 30 грудня 2010 року N 10-11 у частині погодження надання ТОВ "Парі" дозволу на користування надрами з метою видобування природного газу на Нікловицькому родовищі, наказ Мінприроди від 10 січня 2011 року N 6 у тій частині, якою оформлено й видано ТОВ "Парі" спеціальний дозвіл на користування надрами Нікловицького родовища від 13 січня 2011 року N 5386 та спеціальний дозвіл на користування надрами від 13 січня 2011 року N 5386, виданий Міністерством охорони навколишнього природного середовища України ТОВ "Парі" з метою видобування природного газу на Нікловицькому родовищі.
      Вважаючи недійсними вказані вище рішення, наказ та дозвіл, 29 серпня 2016 року позивач звернувся із цим позовом до суду.
      Вимоги про визнання недійсними оскаржуваних рішень САП обґрунтовує порушенням установленого порядку надання спеціальних дозволів на користування надрами при розгляді документів, поданих TOB "Парі", а саме тим, що спеціальний дозвіл на користування надрами видано 13 січня 2011 року без погодження Львівської обласної ради, яке було отримано лише 18 жовтня 2011 року.
      При цьому позивач зазначив, що таке порушення було виявлено в ході здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні N 42015000000001142 від 16 червня 2015 року за фактом вчинення неправомірних дій службовими особами Мінприроди при видачі у 2010 - 2012 роках спеціальних дозволів на користування надрами та стало очевидним 18 квітня 2016 року після отримання від Мінприроди (лист N 5/3-15/3830-16 від 15 квітня 2016 року) завіреної належним чином копії наказу цього органу від 6 серпня 2010 року N 326 і додатку до нього та його вивчення, що дозволило зробити висновок про можливість передачі отриманої інформації для її використання уповноваженим органом у судовому процесі без шкоди для судового розслідування. А відтак, на думку позивача, строк звернення до суду він не пропустив.
      Залишаючи позовну заяву САПбез розгляду з підстави пропуску нею строку звернення до адміністративного суду, передбаченого частиною другою статті 99 КАС України, суд першої інстанції виходив з того, що про наявність обставин, які є підставою для звернення до суду з позовом про визнання недійсними оскаржуваних рішень, позивач повинен був дізнатися ще в січні 2016 року під час здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні N 42015000000001142 та ознайомлення зі змістом листа Львівської обласної ради від 21 січня 2016 року N 02-вих-95. Крім цього, документи, на підставі яких ТОВ "Парі" отримало оскаржуваний дозвіл, знаходилися в матеріалах зазначеного кримінального провадження із жовтня 2015 року. До того ж обставини отримання позивачем 18 квітня 2016 року копії наказу Мінприроди від 6 серпня 2010 року N 326 не впливають на перебіг строку звернення до адміністративного суду, оскільки процедура видачі спеціального дозволу та правові наслідки некомплектності поданих документів регулюються Порядком надання у 2010 році спеціальних дозволів на користування надрами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 2010 року N 596, а не документом Мінприроди, що визначає порядок взаємодії його структурних підрозділів. Отже, з огляду на цей Порядок, позивач міг виявити ймовірні порушення при отриманні ТОВ "Парі" спеціального дозволу без необхідного погодження Львівської обласної ради.
      Також суд зазначив, що позивач не просив визнати причини пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними та не надав відповідних доказів, які б свідчили про таку поважність. При цьому суд першої інстанції, мотивуючи своє рішення, використав практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) в рішеннях "Стаббінгс на інші проти Сполученого Королівства", "Девеер проти Бельгії" про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, у тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.
      Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку, що шестимісячний строк на оскарження спірних рішень повинен обчислюватися з дати їх винесення. Такий висновок суду узгоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 3 листопада 2015 року у справі N 810/2041/14, відповідно до якого статтею 99 КАС України встановлюється шестимісячний строк для звернення до адміністративного суду суб'єкта владних повноважень і обчислення цього строку починається з дня виникнення підстав, що дають право на таке звернення; підставою для такого звернення є факт порушення, вчинений у певний час, а не факт, коли стало про це відомо прокурору.
      Позивач у справі, що розглядається, як і позивач у справі N 810/2041/14, звернувся до суду з позовом про оскарження рішень суб'єктів владних повноважень поза межами шестимісячного строку звернення до суду, встановленого частиною другою статті 99 КАС України.
      Обґрунтовуючи необхідність відступити від висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду України від 3 листопада 2015 року у справі N 810/2041/14, на якому ґрунтується оскаржувана ухвала апеляційного суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного судупослався на те, що сплив шестимісячного строку з моменту вчинення порушення (незалежно від причин) призводить до пропуску строку звернення до суду, унеможливлює звернення суб'єкта владних повноважень, зокрема і прокурора, на захист інтересів держави в порядку адміністративного судочинства. Такий правовий підхід зумовлює неможливість ефективного захисту інтересів держави в адміністративному судочинстві від порушень, про які було невідомо або які приховувалися протягом шести місяців з дня їх вчинення, та не забезпечує справедливого балансу приватних і публічних інтересів.
      При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду послався на висновок щодо застосування частини третьої статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року N 1697-VII "Про прокуратуру" (у редакції з 1 січня 2016 року; далі - Закон N 1697-VII), викладений у постанові цього ж суду від 25 квітня 2018 року у справі N 806/1000/17.
      За висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеним в ухвалі про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, САП, з'ясовуючи підстави представництва відповідно до статті 131-1 Конституції України (у редакції Закону України від 2 червня 2016 року N 1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", який набрав чинності 30 вересня 2016 року) та частини третьої статті 23 Закону N 1697-VII, повинна була пересвідчитися, що відповідний державний орган не здійснює захисту інтересів держави або робить це неналежним чином, або відповідний орган відсутній. На виконання цього обов'язку прокуратура надсилала міністру екології та природних ресурсів України матеріали для вжиття заходів реагування в межах наданої компетенції, який надав відповідне доручення Держгеонадрам, про що свідчать лист заступника Генерального прокурора України - керівника САП від 30 травня 2016 року N 06-22389-15. У відповіді від 8 серпня 2016 року N 13704/13/04-16, що надійшла до Генеральної прокуратури України 12 серпня 2016 року за вхідним N 180098-16, Держгеонадра повідомило Генеральну прокуратуру України про те, що захист інтересів держави здійснювати не буде. Відтак саме з цього моменту були встановлені обставини, передбачені частиною третьою статті 23 Закону N 1697-VII, у наслідок яких у прокурора виникли підстави для звернення із самостійним позовом на захист інтересів держави.
      Крім того, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду звернув увагу на необхідність забезпечення в публічних правовідносинах справедливого балансу між приватними інтересами окремих осіб та публічними інтересами суспільства, які репрезентує держава. Сплив шестимісячного строку сам по собі не повинен спричиняти неможливість захисту інтересів держави, особливо коли йдеться про діяння, які містять ознаки корупційних порушень, вчинених за участю посадових осіб органів державної влади. З іншого боку, визнання за прокурором права звертатися до суду за захистом інтересів держави у шестимісячний строк, відлік якого розпочинається з дня відмови відповідного державного органу звернутися до суду, може створити можливість для практично необмеженого строку втручання прокурора у приватні відносини і поставити під сумнів стабільність правовідносин. Зазначене, на думку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, свідчить про те, що обчислення строку для звернення до адміністративного суду суб'єкта владних повноважень пов'язане з виключною правовою проблемою, розв'язання якої є необхідним для формування єдиної правозастосовчої практики.
      Аналізуючи обґрунтованість підстав для відступлення від висновку Верховного Суду України щодо застосування норми права (подання адміністративного позову прокурором після закінчення строку, встановленого частиною другою статті 99 КАС України) у подібних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      Статтею 121 Конституції України (у редакції, чинній на час звернення до суду) на прокуратуру України покладено представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.
      Частиною третьою статті 23 Закону N 1697-VII передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
      Згідно ж із частиною четвертою статті 23 цього Закону наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
      Водночас прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
      Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.
      У разі відсутності суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави, а також у разі представництва інтересів громадянина з метою встановлення наявності підстав для цього прокурор має право:
      1) витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, що знаходяться у цих суб'єктів, у порядку, визначеному законом;
      2) отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою.
      З матеріалів справи вбачається, що прокуратура надсилала міністру екології та природних ресурсів матеріали для вжиття заходів реагування в межах наданої компетенції, який надав відповідне доручення Держгеонадрам, про що свідчать листи заступника Генерального прокурора України - керівника САП від 30 травня 2016 року N 06-22389-15 та міністра екології та природних ресурсів від 7 червня 2016 року N 5/1-6/5311-16 (а. с. 48-58, т. 1). У відповіді від 8 серпня 2016 року N 13704/13/04-16, що надійшла до Генеральної прокуратури України 12 серпня 2016 року, за вхідним N 180098-16, Держгеонадра повідомило Генеральну прокуратуру України про те, що захист інтересів держави здійснювати не буде (а. с. 61-63, т. 1).
      У постанові від 25 квітня 2018 року у справі N 806/1000/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зробив правовий висновок щодо застосування частини третьої статті 23 Закону N 1697-VII.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив, що за змістом частини третьої статті 23 Закону N 1697-VII прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу.
      Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
      У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно.
      Не здійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
      Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
      Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, зокрема, включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду звернув увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що наведені вище положення законодавства регламентують порядок та підстави здійснення прокурором процесуального представництва держави в суді в межах правил участі в судовому процесі органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
      Відповідно до положень частини другої статті 60 КАС України з метою представництва інтересів громадянина або держави в адміністративному суді прокурор у межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з адміністративним позовом (поданням), бере участь у розгляді справ за його позовами. Прокурор, який звертається до адміністративного суду з метою представництва інтересів громадянина або держави в адміністративному суді (незалежно від форми, в якій здійснюється представництво), повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення такого представництва, передбачених частинами другою або третьою статті 23 Закону N 1697-VII.
      Згідно із частинами першою та другою статті 99 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду суб'єкта владних повноважень установлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня виникнення підстав, що дають суб'єкту владних повноважень право на пред'явлення передбачених законом вимог.
      Установлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій, передбачених КАС України. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків.
      У Рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27 травня 2003 року N 1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені й ефективні органи.
      Консультативна рада європейських прокурорів (далі - КРЄП), створена Комітетом міністрів Ради Європи 13 липня 2005 року, у Висновку N 3 (2008) "Про роль прокуратури за межами сфери кримінального права" наголосила, що держави, у яких прокурорські служби виконують функції за межами сфери кримінального права, мають забезпечувати реалізацію цих функцій згідно з такими, зокрема, принципами: діючи за межами сфери кримінального права, прокурори мають користуватися тими ж правами й обов'язками, що й будь-яка інша сторона, і не повинні мати привілейоване становище у ході судових проваджень (рівність сторін); обов'язок прокурорів обґрунтовувати свої дії та розкривати ці причини особам або інститутам, задіяним або зацікавленим у справі, має бути встановлений законом.
      Згідно з пунктом 2 Рекомендації CM/Rec (2012)11 щодо ролі державних прокурорів за межами системи кримінального судочинства, прийнятої Комітетом міністрів Ради Європи 19 вересня 2012 року, обов'язками та повноваженнями прокурора за межами системи кримінального провадження є представництво загальних та громадських інтересів, захист прав людини та основоположних свобод, а також підтримка верховенства права. При цьому обов'язки та повноваження прокурорів за межами кримінального судочинства мають завжди встановлюватися та чітко визначатися у законодавстві (пункт 3 цієї Рекомендації).
      З огляду на вищенаведене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, підстави та порядок звернення прокурора до адміністративного суду в порядку його представництва інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено та відмінно від реалізації права на звернення до суду самого суб'єкта владних повноважень.
      Початок перебігу строку, встановленого для звернення до адміністративного суду суб'єкта владних повноважень, не пов'язується з моментом створення такого суб'єкта чи наділення його відповідними функціями та компетенцією, адже інше призводить до можливості держави через такі дії практично необмежено у часі реалізувати право на звернення з позовом за власним волевиявленням.
      Таким чином, за своєю правовою природою повідомлення прокурором відповідного суб'єкта владних повноважень про майбутнє звернення прокурора до суду, витребування ним документів для підтвердження підстав представництва в суді не може слугувати механізмом продовження встановлених законом строків звернення до суду з адміністративним позовом, оскільки це призведе до постійного збереження стану невизначеності у публічно-правових відносинах, порушення стабільності у діяльності суб'єктів владних повноважень щодо виконання ними своїх функцій.
      Підставою звернення прокурора з вимогами до адміністративного суду є порушення або загроза порушення інтересів держави у випадках, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
      З матеріалів справи вбачається, що підставою для звернення прокурора з цим позовом до суду стало наведене в позові порушення відповідачами законодавства під час розгляду документів та надання спеціальних дозволів на користування надрами ТОВ "Парі", що, на думку прокурора, свідчить про порушення інтересів держави.
      Проаналізувавши зміст статті 99 КАС України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у випадках звернення до суду суб'єкта владних повноважень (прокурора) відлік строку для звернення до суду цей Кодекс пов'язує з виникненням підстав, що надають йому право на таке звернення.
      Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. ЄСПЛ зауважує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли б бути ущемлені у разі, якщо було б передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу" (див. mutatis mutandis рішення у справах "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії" від 20 вересня 2011 року ("OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia", заява N 14902/04, пункт 570), "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства" від 22 жовтня 1996 року ("Stubbings and Others v. the United Kingdom", заяви N 22083/93 і N 22095/93, пункт 51).
      Як уже зазначалось, установлені статтею 99 КАС України строки покликані забезпечити належне здійснення правосуддя і дотримання принципів визначеності, і сторонам слід очікувати, що ці норми будуть застосовані.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 3 листопада 2015 року у справі N 810/2041/14, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.
      Статтею 100 КАС України визначено, що адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала.
      Позовна заява може бути залишена без розгляду як на стадії вирішення питання про відкриття провадження в адміністративній справі без проведення судового засідання, так і в ході підготовчого провадження чи судового розгляду справи.
      Відповідно до пункту 9 частини першої статті 155 КАС України суд своєю ухвалою залишає позовну заяву без розгляду, якщо її подано з пропущенням установленого законом строку звернення до адміністративного суду і суд не знайшов підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними.
      Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що обставини виявлення прокурором під час здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні відповідних порушень інтересів держави, які підлягають захисту в суді, поза межами строку звернення до суду повинні враховуватися судами як поважні причини пропуску строку звернення до адміністративного суду, якщо прокурор звернувся до суду протягом шести місяців з дня виявлення таких порушень. Проте направлення прокурором листів до відповідних державних органів щодо здійснення заходів захисту інтересів держави не зупиняє та не перериває перебігу встановленого процесуальним законом шестимісячного строку звернення до суду.
      Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про залишення позовної заяви без розгляду, оскільки позивач, звернувшись 29 серпня 2016 року до суду із цим позовом, у якому просив визнати недійсними оскаржувані рішення від 30 грудня 2010 року, 10 та 13 січня 2011 року, пропустив строк звернення до суду, доказів поважності причин пропуску строку звернення до суду не надав.
      За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Оскільки оскаржувані судові рішення прийняті судами попередніх інстанцій з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків цих судів скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.
      Висновок щодо застосування норм права
      Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що за статтею 99 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) у випадках звернення до суду суб'єкта владних повноважень (прокурора) відлік строку для такого звернення цей Кодекс пов'язує з виникненням підстав, що надають цьому суб'єкту право на таке звернення.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України (у чинній редакції), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 грудня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Відповідно до частини третьої статті 355 КАС України постанову оформила суддя Рогач Л.І.
    • By lubava
      Це цікаве рішення. Не дивлячись на Прикінцеві положення ЦК, Постанову Пленуму ВС України №7я про визнання  за особою права власності  за особою, посилаючись на ЦК України 2003 року, хоча спадщина відкрилась в 2001рПрокуратура пояснює, що це комунальна (!) власність, відмовляється позиватись до суду за захистом прав держави на відумерлу спадщину. Куди звернутись, щоб добитись скасування цього рішення?
      В описовій частині Рішення вказано, що ОСОБА_2 звернулась до суду з позовною заявою до Рубіжненської сільської ради Вовчанського району Харківської області про визнання права власності на житловий будинок та права на земельну частку /пай/ в порядку спадкування за законом, в якій зазначає, що 22 вересня 2001 року померла його мати ОСОБА_5.
      1.              Главою 86 ЦК, а також спеціальним законодавством, зокрема ЗУ «Про нотаріат», підзаконними нормативними актами визначено нотаріальний порядок оформлення права на спадщину, що відповідає встановленій законодавством сукупності функцій, притаманній діяльності судів та нотаріусів.   Це знайшло також підтвердження у п.23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №7 «Про судову практику у справах про спадкування» (далі – ППВСУ №7).  
      В ППВСУ №7 вказується, що «судам слід звернути увагу, що на час відкриття спадщини в період чинності ЦК УРСР його нормами було передбачено певні дії, які свідчили про прийняття спадщини, у тому числі прийняття спадщини шляхом вступу у володіння та управління спадковим майном (фактичне прийняття спадщини). Пунктом 5 ч. 1 ст. 555 ЦК УРСР було встановлено, що спадкове майно за правом спадкоємства переходить до держави, якщо жоден із спадкоємців не прийняв спадщину. ЦК УРСР не обмежувався строк для отримання свідоцтва про право власності на спадщину за законом або заповітом, у тому числі й для держави. Тому, якщо упродовж встановленого шестимісячного строку ніхто із спадкоємців за законом або заповітом не прийняв спадщину, то спадщина переходить до держави».
       
      Згідно Узагальнення судової практики розгляду цивільних справ про спадкування від 01 березня 2013 року, наданого Пленумом Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (надалі – Узагальнення), «спадкові відносини в Україні регулюються Цивільним кодексом України 2003 року (ЦК), законами України «Про нотаріат», «Про міжнародне спадкове право» іншими законами та підзаконними нормативними актами, як нормами процесуального і матеріального права.
      При розгляді справ про спадкування суди мають встановлювати, в тому числі, законодавство, яке підлягає застосуванню щодо правового режиму спадкового майна та часу відкриття спадщини у випадку, якщо спадщина відкрилась до 01 січня 2004 року».
      Як ми бачимо, у разі відкриття спадщини до 01 січня 2004 року застосовується чинне на той час законодавство, зокрема відповідні правила Цивільного кодексу УРСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом.
      Виходячи із описувальної частини Рішення в справі №617/707/16-ц, спадщина була відкрита 22 серпня 2001 року, тобто підпадає під дію чинного на той час Цивільного кодексу УРСР 1963 року (надалі – ЦК УРСР).
      Однак, грубо порушуючи чинні норми матеріального і процесуального права, в резолютивній частині Рішення суддя Вовчанського районного суду Харківської області Ворона С.В. вказує:
      «На підставі викладеного, керуючись ст. 16,321,328,334,1258,1261,1268 ЦК України, ст. 81 Земельного кодексу України, ст.11,57,60 ЦПК України, суд
                            В И Р І Ш И В:
      Позов ОСОБА_2 задовольнити». 
      Таким чином, в своєму рішенні суддя Ворона С.В. користувався саме нормами ЦК України, а не ЦК УРСР, як того вимагає в перехідних положеннях ЦК України.  
      В Листі ВССУ від 16.05.2012 № 24-753/0/4-13, направленому головам судів областей, міст Києва і Севастополя, Автономної республіки Крим «Про судову практику розгляду цивільних прав про спадкування» вказано: «При вирішенні спорів про спадкування, спадщина по яких відкрилась і була прийнята до 1 січня 2004 року, не допускається застосування судами норм ЦК 2003 року, а застосуванню підлягають норми законодавства, чинного на час відкриття спадщини, зокрема ЦК УРСР». 
      Згідно ст. 548 ЦК УРСР, що діяв під час відкриття спадщини за ОСОБОЮ_5, для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Згідно ст. 549 ЦК УРСР, «визнається, що спадкоємець прийняв спадщину:   1) якщо він  фактично  вступив  в  управління  або  володіння спадковим майном;     2) якщо він подав державній нотаріальній  конторі  за  місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.      Зазначені в цій статті  дії  повинні  бути  вчинені  протягом шести місяців з дня відкриття спадщини».   В описовій та мотивувальній частинах  Рішення не вказано, що подібні матеріали були залучені до справи, розглянуті та використані як докази. До справи не долучені докази, які б свідчили, що ОСОБА_2 звертався до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини в строк, передбачений ст. 549 ЦК УРСР.   Згідно ЦК УРСР, спадкоємець не може прийняти спадщину після закінчення строку, передбаченого ст. 549, тобто 6 місяців, без подовження цього строку судом.   Ст. 550 ЦК УРСР передбачає подовження строку прийняття спадщини, якщо спадкоємець із поважних причин не прийняв спадщину у передбачений законом строк:   «Строк для прийняття спадщини, встановлений статтею 549  цього Кодексу, може бути продовжений  судом,  якщо  він  визнає  причини пропуску строку  поважними. Спадщина  може  бути  прийнята  після закінчення  зазначеного  строку  і  без  звернення  до  суду при наявності  згоди  на  це  всіх  інших  спадкоємців,  які  прийняли спадщину.   У цих випадках, якщо  спадкове  майно  було  прийняте  іншими спадкоємцями або перейшло до держави, спадкоємцеві,  що  пропустив зазначений строк, передається лише те з належного йому майна,  яке збереглося в натурі, а також кошти, виручені від реалізації  решти належного йому майна».     
      ЦК УРСР 1963 року не передбачав можливості визнання за спадкоємцем права власності судом з причини пропуску строку вступу в спадщину. 
      Таким чином, суддя Вовчанського районного суду Ворона С.В. помилково зробив висновок про можливість прийняття спадщини, відкритої 22 вересня 2001 року за нормами ЦК України 2003 року, а не чинного на момент відкриття спадщини ЦК УРСР.  
      2.  В описовій частині Рішення  суддя вказує, що позивач ОСОБА_2 фактично вступив в управління спадковим майном.  
      Нормами ЦК УРСР не було передбачено управління спадковим майном. В ст. 549 ЦК УРСР йдеться мова лише про прийняття спадщини шляхом вступу у володіння та управління. Тому це твердження є хибним та таким, що не відповідає нормам діючого на час відкриття спадщини від спадкодавця ОСОБИ_5 ЦК УРСР 1963 року.  
      При цьому під фактичним вступом у володіння спадковим майном розуміються будь-які дії спадкоємця по управлінню, розпорядженню й використанню цього майна, підтриманню його в належному стані, сплаті податків, страхових внесків, інших платежів, стягнення плати за оренду житлового будинку з наймачів, що мешкають у будинку за договором найму житла, здійснення за рахунок спадкового майна витрат, погашення боргів спадкодавця та ін. Перелік цих дій не є вичерпним, до них відносилася і наявність у спадкоємця документів щодо спадкового майна (ощадних книжок при спадкуванні вкладів та ін.)  
      Дії з фактичного вступу в управління спадковим майном могли бути вчинені як самим спадкоємцем, так і за його дорученням іншими особами (членами його сім’ї) протягом установленого законодавством шестимісячного строку. Вчинення таких дій щодо частини спадкового майна означає прийняття спадщини в цілому (п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 24 червня 1983 р. «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» (надалі – Постанова №4)). 
      Постанова №4 підкреслює, що «не можна розглядати в якості фактичного вступу в управління спадщиною отримання вкладу в банку спадкоємцем, щодо якого наявне заповідальне розпорядження в банку, оскільки за ЦК УРСР 1963 р. вклад у банку до складу спадщини не включався, на нього не поширювалися норми щодо порядку прийняття спадкового майна». 
       Отже, щодо спадщини, яка відкрилася до 1 січня 2004 р., допускається фактичний вступ у володіння нею, а тому при наявності документів, що підтверджують фактичний вступ (довідок, квитанцій, рахунків тощо) нотаріусом може бути видане свідоцтво про право на спадщину. При цьому спадкоємець, який фактично вступив у володіння й управління спадщиною до 1 січня 2004 р., не обмежений строком у праві на отримання свідоцтва про право на спадщину.  
      П. 113 чинної під час відкриття спадщини за ОСОБОЮ_2 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України №18/5 від 14 червня 1994 року, було визначено, які документи підтверджують вступ в управління чи володіння спадковим майном:
      «Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації,  правління житлово-будівельного кооперативу,  виконавчого  комітету  місцевої Ради народних   депутатів   чи   відповідної   місцевої  державної адміністрації про те,  що спадкоємець безпосередньо  перед  смертю спадкодавця проживав разом з ним,  або про те, що спадкоємцем було взято майно  спадкодавця;  довідка  державної  податкової  служби, страховика чи іншого органу про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались   податки   або    страхові  платежі по обов'язковому страхуванню, квитанція про сплату податку, страхового платежу; копія рішення суду, що  набрало законної сили, про встановлення  факту  своєчасного  прийняття спадщини;  запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі,  який свідчить про те, що спадкоємець   був  постійно  прописаний  в  спадковому  будинку (квартирі) в період шести місяців  після  смерті  спадкодавця,  та інші документи,   що   підтверджують   факт  вступу  спадкоємця  в управління чи володіння спадковим майном».
       
      Доказом вступу  в  управління  чи  володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємців свідоцтва про реєстрацію (технічного паспорта, реєстраційного талону) на автотранспортний засіб чи  іншу  самохідну  машину  або  механізм, державного акта  на  право  приватної  власності на землю та інших документів, виданих відповідними органами на ім'я  спадкодавця  на майно, користування  яким  можливе лише після належного оформлення прав на нього. Ці документи приймаються  державним  нотаріусом  з урахуванням у  кожному  випадку  всіх  конкретних  обставин  і при відсутності заперечень з боку інших спадкоємців.   Таким чином, ОСОБОЮ_2 не було надано належних документів для доказу факту управління спадщиною, що відкрилась за ОСОБОЮ_5 22 вересня 2001 року.   Наприклад, в якості того, що ОСОБА_2 фактично вступив в управління спадковим майном, можуть бути квитанції про сплату земельного податку, квитанції про сплату комунальних послуг в період 6 місяців після відкриття спадщини.   Згідно ст. 2 ЗУ «Про плату за землю», чинного на момент відкриття спадщини за ОСОБОЮ_5, вказує, що  використання землі в Україні є платним. Власники земельних ділянок (паїв) та землекористувачі сплачують земельний податок. Розміри податку за земельні ділянки,  грошову оцінку яких не  встановлено, визначаються   до  її  встановлення  в  порядку,  визначеному  цим Законом. Цей Закон встановлює ставки земельного податку, плату за землі сільськогосподарського призначення,  а також плату за землі населених пунктів. В тому числі, в ст. 7 Закону вказані ставки податку на земельні ділянки, грошову оцінку яких не проведено.   Так як управління житловим будинком № 16 в селі Байрак Вовчанського району Харківської області означає, в тому числі, оплату відповідних боргів спадкодавця, в тому числі, сплату земельного податку на земельну частку (пай) і сплату земельного податку на земельну ділянку для обслуговування житлового будинку, на якій він розташований, то важливим доказом вступу в управління спадщиною ОСОБОЮ_2, що відкрилась за ОСОБОЮ_5, була б сам сплата таких податків і надання квитанцій про сплату таких податків в якості доказів вступу в управління спадщиною.   Законодавством, що діяло на час відкриття спадщини за ОСОБОЮ_5, не передбачено спосібу захисту спадкових прав шляхом встановлення факту проживання однією сімє'ю разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини та це не створює для позивача ніяких юридичних наслідків. Як бачимо із матеріалів справи, жодних доказів про фактичний вступ у володіння надано не було.  Так як ніхто із спадкоємців, згідно ст.. 550 ЦК УРСР, не прийняв спадщину в встановлений ст. 549 ЦК УРСР строк, то згідно ст. 555 спадкове майно за правом спадкоємства переходить державі:
         1) якщо спадкодавець все майно  або  частину  його  заповідав державі;      2) якщо у спадкодавця немає спадкоємців ні за законом, ні  за заповітом;      3) якщо всі спадкоємці відмовились від спадщини;      4) якщо всі спадкоємці позбавлені права  спадкування  (статті 528 і 534 цього Кодексу);      5) якщо ні один із спадкоємців не прийняв спадщини.   3. Як записано в Узагальненнях, судам необхідно розмежовувати пропуск строку для прийняття спадщини, прийняття спадщини особами, які постійно проживали зі спадкоємцем на час відкриття спадщини, прийняття спадщини шляхом вступу у володіння та управління на час відкриття спадщини, прийняття спадщини шляхом вступу у володіння та управління спадковим майном (ст. 549 ЦК УРСР 1963 р.).    Суди також не повинні задовольняти позови про визначення додаткового строку для прийняття спадщини після смерті спадкодавців, які померли до 1 січня 2004 року, і спадщина прийнята кимось із спадкоємців, у тому числі шляхом вступу в управління та володіння спадковим майном (ст. 549 ЦК УРСР) або перейшла до держави на підставі ст. 555 ЦК УРСР.   Згідно ст.555 ЦК УРСР спадщина за ОСОБОЮ_5 перейшла до держави після спливу 6-місячного строку з моменту її відкриття 23 березня 2002 року.         Таким чином, Вовчанський суд не повинен був приймати до розгляду справу щодо поновлення строку вступу в спадщину або, тим більш, про визнання права власності згідно ЦК України на спадщину, яка відкрилась 22 вересня 2001 року, на підставі того, що: 1.      Не надано доказів того, що ОСОБА_2 вступила у володіння або управління спадковим майном ОСОБИ_5; 2.      Спадщина відкрилась 22 вересня 2001 року, тому всі спори про таку спадщину повинні регулюватись ЦК УРСР 1963 року, чинним на момент її відкриття; 3.      Спадщина перейшла до держави згідно ст. 555 ЦК УРСР; 4.      Належним відповідачем в справі має бути держава.   4.   Крім того, як вказано в  Рішенні, підставою у відмови нотаріусом УІІ державної нотаріальної контори м. Харкова у видачі ОСОБІ_2 свідоцтва на право власності за спадщиною були: -          Пропуск строків прийняття спадщини; -          Не було надано правовстановлюючих документів на будинок.  
      Дійсно, як свідчить Рішення, згідно довідки № 891 від 11.12.2015 року, виданої КП Вовчанське бюро технічної інвентаризації, вбачається, що право власності на житловий будинок, розташований в с. Байрак, вул. Блинова 16, Вовчанського району, Харківської області не зареєстроване.
       
      Згідно законодавства, що діяло на момент відкриття спадщини за ОСОБОЮ_5, право власності не було пов’язане із реєстрацією речових та інших прав на нерухоме майно.
           Тим не менш, це не означає, що спадкодавець ОСОБА_5
          
      В описувальній частині Рішення вказано, що ОСОБА_2 звертався до державного нотаріуса сьомої Харківської державної нотаріальної контори, в видачі свідоцтва йому було відмовлено з підстав пропуску строку для прийняття спадщини та на житловий будинок відсутності правовстановлюючих документів.  
       
      Таким чином, не може бути заповідана або прийнята в спадщину річ, на яку не було прав спадкодавця. Виходячи з того, що право власності на нерухоме майно будинок №16 по вул. Блинова в селі Байрак Вовчанського району Харківської області не було зареєстроване за спадкодавцем ОСОБОЮ_5, спадкодавець не міг заповідати це майно.
       
      Відповідно до законодавства колишнього СРСР реєстрації підлягали лише індивідуальні будинки та домоволодіння у містах і селищах міського типу Української РСР (Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затв. наказом Мінкомунгоспу УРСР від 31 січня 1966 р., втратив чинність 13.12.95 р.). Отже, у сільській місцевості оформлення індивідуальних (приватних) будинків здійснювалося наступним чином, а саме - після закінчення будівництва у господарській книзі сільської ради робився відповідний запис та відкривався особистий рахунок на ім'я забудовника. Інших правовстановлювальних документів чинне на той час законодавство не передбачало. 
      Ст. 105 ЦК УРСР передбачала  наслідки самовільного будівництва будинку. Громадянин, який побудував будинок або його частину (прибудову) без встановленого дозволу або без належно затвердженого проекту, або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил, не мав права розпоряджатись цим будинком чи прибудовою (продавати, дарувати, здавати в оренду та ін.).
      Ключовим у вирішенні проблем спадкування об’єкту самовільного будівництва можуть бути такі обставини:
      Те, що земельна ділянка належить забудовнику, а також відповідне цільове призначення такої земельної ділянки; Відведення земельної ділянки для будівництва в установленому порядку, якщо вона не належить забудовнику; Сплата штрафу за незаконне будівництво. Як вбачається з тексту Рішення, жоден з таких документів не був наданий суду.
      Таким чином, є всі підстави вважати, що будинок №16 по вул. Блинова в селі Байрак Вовчанського району Харківської області не був введений належним чином в експлуатацію, земельна ділянка під нього не відводилась, тому такий будинок є самовільно збудованим. Згідно ст. 105 ЦК УРСР, чинного на момент відкриття спадщини за ОСОБОЮ_5, ОСОБА_5 не мала права розпоряджатись самовільно збудованим об’єктом нерухомості будинком №16 по вул. Блинова в селі Байрак Вовчанського району Харківської області.  
      5.     Згідно п. 211 Інструкціїї про порядок вчинення нотаріальних дій, чинній на момент відкриття спадщини за ОСОБОЮ_5, «свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто тим, які постійно проживали разом зі спадкодавцем  чи  подали  заяву  нотаріусу про прийняття спадщини. Доказом постійного проживання разом зі спадкодавцем можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації,   правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом зі спадкодавцем; копія рішення суду, що набрало законної   сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; реєстраційний запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, та інші документи, що  підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем.  В описувальній і мотивувальній частинах Рішення відсутні будь-які дані про те, що на момент відкриття спадщини за ОСОБОЮ_5 позивач ОСОБА_2, або ОСОБА_6 та ОСОБА_7 постійно проживали разом із спадкодавцем ОСОБОЮ_5. В Рішенні немає посилання на жоден документ, який би свідчив про факт проживання із спадкодавцем ОСОБОЮ_5 спадкоємця ОСОБИ_2 на момент відкриття спадщини в будинку №16 по вул. Блинова в селі Байрак Вовчанського району Харківської області.     6.    Необхідно зазначити, що в період дії Цивільного кодексу УРСР відумерле майно не переходило до комунальної власності - власності територіальної громади, а ставало власністю держави.   З оглядом на те, що спадкоємці ОСОБИ_5 в строки, передбачені ст. 548 ЦК УРСР, не вступили в спадщину, строки на вступ у спадщину за поважних причин не подовжували, нерухоме майно, право на володіння яким за спадщиною було предметом спору в справі № 617/707/16-ц, а саме житловий будинок №16 по вул. Блинова в селі Байрак Вовчанського району Харківської області та земельна частка /пай/ для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 7,94 умовних кадастрових гектарів перейшло у володіння держави згідно зі ст. 555 ЦК УРСР 23 березня 2002 року, після спливу 6-місячного строку для вступу в спадщину, передбаченого ст. 549 ЦК УРСР.   Таким чином, належним відповідачем в даному судовому спорі в справі № 617/707/16-ц є держава, а не орган місцевого самоврядування Рубіжненська сільська рада Вовчанського району Харківської області.   В описувальній частині Рішення вказано, що відповідач Рубіжненська сільська рада Вовчанського району Харківської області позов визнав та не заперечував проти його задоволення, надавши до суду письмову заяву, у якій просить справу розглядати без участі їх представника.    Рубіжненська сільська рада на засіданні сесії не приймала рішення про визнання позову у справі № 617/707/16-ц і не заперечення проти його задоволення.   Таким чином, голова Рубіжненської сільської ради Долина К.В. самостійно вирішила питання про володіння спадковим майном, чим перевищила свої посадові повноваження, подавши до Вовчанського районного суду листа, в якому повідомляє про визнання позову. Треба додати, що Рубіжненська сільська рада не приймала рішення про те, що визнає позов Кузнєцова Сергія Тимофійовича (ОСОБИ_2) щодо визнання права власності на житловий будинок та права на земельну частку (пай) в порядку спадкування та не заперечує проти його задоволення.   Конституцією України визначається, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, яке набувається на підставах, визначених законодавством України.   Так, у спадкових відносинах може приймати участь територіальна громада. При цьому аналіз норм, які регулюють дане питання, дозволяють стверджувати про подвійність її правового статусу. На підставі норм статті 2, частини другої статті 1222, статей 1235, 1277 Цивільного кодексу України (далі за текстом – ЦК України) можна стверджувати, що територіальна громада може виступати і як спадкоємцем за заповітом, і  як правонаступник в порядку відумерлості.    7.  Якщо виходити із норм ЦК України, які використовував в своєму Рішенні суддя Ворона С.В., то й тоді я вбачаю в діях голови Рубіжненської сільської ради порушення існуючих норм Конституції України, а також ст. ст. 1222, 1235, 1277 ЦК України і вбачаю елементи корупції в  діях голови Рубіжненської сільської ради, а також зловживання своєю посадою, так як в результаті її дій Рубіжненська сільська рада зазнала значних матеріальних збитків. Тільки в цьому випадку Рубіжненською сільською радою було втрачено будинок №16 по вул. Блинова в селі Байрак загальною площею 41.3 кв.метри, житловою площею 19.8 кв.метри, з надвірними будівлями та спорудами та земельну частку (пай) площею 7.94 умовних кадастрових гектарів, без визначення меж в натурі, що знаходяться на території Рубіжненської сільської ради Вовчанського району Харківської області.   Вважаю цілком ймовірним те, що Вовчанським районним судом Харківської області в період 2015-2016 років було прийняте не одне рішення з порушенням матеріальних і процесуальних норм, в наслідок вступу в силу яких державі було завдано чималих матеріальних збитків.   Вважаю, що така передача державної власності фізичним особам не могла проходити без участі посадових осіб, в тому числі, голів селищних рад.   Вважаю, що це є корупційна схема привласнення державного майна, в тому числі сільськогосподарських земель та передачі їх у власність фізичним особам.   8. Важливим моментом термінового розгляду цієї справи є те, що найближчим часом спливає строк позовної давності. 
      22 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/4715/16 (ЄДРСРУ № 78807979) серед іншого досліджував питання застосування строків позовної давності при зверненні прокурора з позовною заявою про витребування майна.
      Згідно вимог ст. 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
      Таким чином одним із способів захисту права власності чинним законодавством визначено можливість пред'явити позов власником про визнання права власності, якщо це його право оспорюється або не визнається іншою особою 
      Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор спираючись на приписи ч.1 ст. 388 ЦК України вказував на те, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння держави поза її волею.
      Разом з тим слід зазначити, що положеннями ст. 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (ч.1). Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ч.2).
      Ст. 387 ЦК України встановлено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Можливість витребування майна, придбаного за відплатним договором, з чужого незаконного володіння закон ставить у залежність насамперед від того, є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем.
      За приписами ч. 1 ст. 388 ЦК, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
      2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
      3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
       
      Таким чином наведеною нормою передбачено можливість витребування майна власником від добросовісного набувача у разі, якщо майно вибуло з володіння власника поза його волею. При цьому наявність у діях власника волі на передання майна іншій особі унеможливлює застосування вимог наведеної норми щодо витребування майна від добросовісного набувача. 
      Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. 
      Таким чином, у відповідності до вимог ст.ст. 330, 388 Цивільного кодексу України право власності на майно, яке відчужено поза волею власника не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. 
      Згідно статей 317, 319 цього Кодексу саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. 
      Відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, за положеннями ст.ст. 330, 387, 388 ЦК України власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.
      У постановах Верховного Суду України від 16 квітня 2014 року (справа № 6-146цс13), 28 січня 2015 року (справа № 6-218цс14), 24 червня 2015 року (справа № 6-535цс15) міститься правовий висновок, що за змістом частини першої ст. 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею, і власник майна вправі витребувати його від добросовісного набувача.
      Верховний Суд України у постанові від 11 лютого 2015 року (справа № 6-1цс15) виклав правовий висновок про те, що відповідно до ст. ст. 330, 388 ЦК України майно, яке було предметом судового розгляду про визнання іпотечного договору дійсним та за рішенням суду право власності визнано за іншою особою, проте дійсний власник не був стороною зазначеного правочину, не був учасником судового розгляду і майно відчужено поза волею власника, то право власності на майно не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. 
      Поряд з цим Суд вказує, що згідно зі ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. 
      Відповідно до ст.ст. 257, 261 наведеного Кодексу загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 
      При цьому за вимогами ст. 261 цього Кодексу початок перебігу строку позовної давності пов'язується не лише з моментом, коли особі, яка звертається за захистом свого права або інтересу, стало відомо про порушення свого права чи про особу, яка його порушила, а також з моментом, коли така особа могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
       
      Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст.267 ЦК).
      Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). 
      При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності починається з одного й того самого моменту: коли особа, право якої порушено, довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 
      Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18). 
      Це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини. 
      Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.
       
      Відповідно до частин першої, третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", у редакції, чинній на час звернення прокурором до суду з позовом, представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. 
      Процесуальні права прокурора, як особи, якій надано право захищати права, свободи й інтереси інших осіб, визначені у статті 29 Господарського процесуального кодексу України, у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом. 
      Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 916/1979/13. 
      До позовних вимог про витребування майна на підставі статей 387, 388 Цивільного кодексу України застосовується загальна позовна давність у три роки. 
      Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 916/2073/17 та у справі № 916/2403/16. 
      Разом з тим, відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Фінікарідов проти Кіпру" механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб'єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (рішення Європейського суду з прав людини у справі у справі "Фінікарідов проти Кіпру"). 
      Суд вказує, що  у спірних правовідносинах визначальним є обізнаність потенційного позивача саме про факт порушення його права, а не інформованість про певні обставини щодо обліку майна чи його передачі (в даній справі це лист Фонд державного майна України про те, що в Єдиному державному реєстрі об'єктів державної власності спірна будівля як об'єкт державної власності - не обліковується та лист Міністра агарної політики України про те, що адміністративний будинок не знаходиться у власності Міністерства аграрної політики України та не обліковується на його балансі; суд апеляційної інстанції: «…відсутність певного майна у реєстрах, зокрема реєстрі об'єктів державної власності, жодним чином не спростовує обставину наявності права саме держави на спірне майно і не скасовує та/або припиняє таке право держави…»). 
      Отже, позиція судів про те, що положення про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 Цивільного Кодексу України не застосовуються, оскільки у держави кожен день виникає право звернутися до суду за захистом свого порушеного права власності та витребування спірного майна, не ґрунтуються на наведених нормах права та на зазначених правових висновках Великої Палати Верховного Суду та Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, однак, з огляду на викладене, дана обставина сама по собі не може бути підставою для скасування судових рішень. 
      9. При цьому, згідно правової позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах від 10.06.2015 у справі № 6-449цс15 та від 24.06.2015 у справі № 3-231гс15 якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, а  у разі скасування судового рішення, на підставі якого набуто право власності на майно, перебіг позовної давності починається з моменту скасування такого судового рішення (Постанова Верховного суду України від 29.03.2017 р. у справі  № 6-866цс16).